ТАК КОРОТКО,ОБРАЗНО ТА СИЛЬНО ПИСАВ КОЛИСЬ ВАСИЛЬ СТЕФАНИК, А ЗАРАЗ ТАКУ РАДІСТЬ НАМ ДАРУЄ МИКОЛА ПЕТРЕНКО

-Петро Олар- кінорежисер упорядник книги:

Ліричні притчі  ЧИТАЄТЬСЯ – ЯК ДИХАЄТЬСЯ!. Микола Петренко – «ТАМ, ДЕ ВОЛЯ. Ліричні притчі». Вражаючої сили письмо. Філософське, глибоке, просвітлено-класичне. Скільки мудрості, краси, дива! Яка глибина, ясність і прозорість мислення. Читається – як дихається. І при  тому засвічується душа – ось що потрясає. Все ХХ ст. в ньому, все життя письменника, якому за 90, і позаду така драматична доля. У стислій, пів сторінковій мініатюрі автор вміщує так багато, що вона справляє враження широкоформатного  епічного полотна. Загадка таланту. І головне – спонукає до глибокох розмислів, навіває певний настрій, який, здавалося, може навіяти одна тільки музика. Ці новели не загубляться і в антології світової міні-новели, яка неодмінно колись вийде, бо першокласних імен тут не забракне, позаяк письменники багатьох країн все більше тяжіють до лапідарного мозаїчного письма.

- Петро Сорока (Лист, із фейсбука)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ТАМ, ДЕ ВОЛЯ
2. За Дунаєм
3. Є ж країни
4. Адамові брати
5. Обраний блискавицею
6. На Говерлу правди
7. Коли здіймаєшся вище
8. Подивитися в себе
9. Чортівська школа
10. Зухвалість
11. Глибоко, глибоко там
12. Місце в журавлиному ключі
13. Припросини
14. Подвоєні початки
15. Замовне вбивство
16. Закопані дзвони
17. Юрба бунтувалася
18. Вичавлений раб
19. А що далі?
20. Позички
21. Частка
22. Острів, що має піти на дно
23. Степовий Сізіф
24. Летюча суміш
25. Гречка
26. Так і Троя згорить
27. Порятувати Війона
28. Прийде той, хто скаже
29. Не так і не те
30. Супроти власного щастя
31. Під знаком судилищ
32. Те, що сниться
33. Хто знав кам’яну бабу
34. Зміїний острів
35. Глухий кут
36. Усміх
37. Могила з номером
38. Нестримність жадань
39. Степом часу
40. Оаза
41. Ще будуть грози
42. Ще зліші вороги
43. КАМІНЬ, ЩО ПАДАВ З НЕБА
44. Зодягнені в правду
45. Осудні
46. Парадокси канібалізму
47. Дурне щастя
48. За високими брамами
49. Непримітні
50. Заяча засторога
51. Річечка
52. Поза цим світом
53. У колишній в’язниці
54. Точніший годинник
55. Реанімація полеглих
56. Ми обирали найкращих
57. ПРОТИТАНКОВІ РОВИ
58. Я ішов на війну
59. Нас гнали через Рубікон
60. Перший
61. Потаємні знаки
62. Підперезаний гранатами
63. Хлібна черга
64. Вінець
65. Спадковий номер
66. Син ворога мого
67. Кого я ще не застрелив?..
68. Втеча
69. Чого ніколи не буде
70. Поминки старого крука
71. Лицем у сніг
72. Заручена
73. Піч
74. Торбина зерна для посіву
75. ВАШИМИ ОЧИМА
76. Дарунок неба
77. Де хлопці?
78. Слова
79. Я їх огранив
80. Пізнай – а що?
81. Почути немовлене
82. Знаки
83. Рідко вживане слово
84. Читай, Господи!..
85. Ой пташино-жовтобоко
86. Порозуміння
87. «О, не даремно, ні…»
88. Коли в нашій граматиці не було ще букви «Ї»
89. Призначено плагіатором
90. Я гортаю словники
91. Три круки
92. Автопортрет із простягнутою рукою
93. Винахідники побільшуваних скелець
94. Кара за непрочитану книгу
95. Відшмагана поезія
96. Недочитана книга
97. О! – скажуть: - О!..
98. Крижане люстерко
99. Перегони
100. Прийшли до нас вигнанці
101. ВІДГРИЗШИ ЛАПУ
102. Втеча
103. Погоня
104. Тиша
105. Живуща пітьма
106. Трапеза з грабіжниками
107. Добре, коли недосить
108. Хата з дуплом
109. Проти рожна перти
110. Запродана душа
111. Час збирати каміння
112. Супроти великого
113. Хапайтеся!..
114. Діагноз
115. Стовпець у степу
116. Без розгадки
117. Перестаркувата темрява
118. У довгій дорозі
119. На службі в золотої рибки
120. РІСТ
121. Задовго до початку
122. Повстанці
123. Без царства небесного
124. Не пекло, не боліло
125. Ті п’ять рибин
126. Занесений ніж
127. Хрест в пустелі
128. Виміри ковчега
129. На Божу кутю
130. Вони взялися за руки
131. Уже б годі
132. Дівчинка з косичками
133. НА СТАРІЙ ШОВКОВИЦІі
134. Спадала роса
135. Вигнання бариг
136. Убогий вилов
137. Вигнанці
138. Осудні
139. Віднайдена криниця
140. Тавро Юдиної землі
141. За бісівськими замислами
142. «Приведіть іншого!..»
143. Писання навспак
144. Несходимі чоботи
145. Для тих, хто живуть в норі
146. Невідмолене
147. Тавровані стигми
148. Чому я не бачу кедра?..
149. Куди плине Йордан?
150. Проща
151. Із тієї криниці
152. Ти невиразний, Авелю
153. Я б не відрікся
154. Так багато дерев
155. Прощай собі сам
156. Поділ
157. Надмір віри
158. Юрба збунтувалася
159. Так жаль старих богів
160. Перун
161. Вдосконалення
162. СТАТИ МЕНШИМ
163. Вишиванка з кропиви
164. Дитинство
165. На Дмитра, під ранок
166. Далеко, а видно
167. Пробігти під веселкою
168. Ото вони такі
169. Лелече гніздо
170. Коли все ясно
171. Виграш у третій партії
172. Окраєць від зайця
173. Мрія з довгоносиками
174. Люлька Тараса Бульби
175. Надкушене милосердя
176. Із однієї миски
177. Без лелечого гнізда
178. Хата з пахощами
179. Прикмети вавілонської вежі
180. На те варто поглянути
181. Час дороги
182. Поміж соняшників
183. День народження пня
184. Заказано
185. Шукаючи золоті сережки
186. Голодомор
187. Сім голодних корів
188. Вони так вирішили
189. Дозволь, Господи!..
190. Нерозмінний сухар
191. Тінь
192. Провина
193. Зіштукований ангел
194. Імення Сули
195. Крапля. Дощинка. Росинка
196. Про хлопчика, який мріяв стати кобзарем
197. ЛЬВІВСЬКИЙ ТРИПТИХ
198. Перейменована вулиця
199. Насупроти Зброярської вежі
200. Бути грабові другом
201. Крига
202. Під руїнами фортечного муру
203. Аномалія
204. Рука небесна
205. Віртуальні риштування
206. Його вже немає
207. Під мечем Дамокла
208. Оте, що пробивається
209. Надгробок
210. Деградація катівського ремесла
211. НІЧ ДЛЯ БЕЗСОННЯ
212. Сім птахів на дереві
213. Вибір
214. Послухалися
215. Дві половинки
216. Скупана в Йордані
217. Що сотворив не Бог
218. Ось тобі коромисло!..
219. Похід в кіно
220. Така наша клятьба
221. Куплене дзеркало
222. Коріння
223. Склеювач дзеркал
224. Скляні конверти
225. За когось іншого
226. Лабіринт
227. Твоя рука
228. «Підеш – я помру!..»
229. В секонхендівській сорочці
230. Ми були першими
231. Та ніч
232. Обіч
233. На молодій ріллі
234. Право першої ночі
235. Горобці на виторг
236. Закоханий з єрихонською трубою
237. Тільки перед ним
238. Право на плід
239. Та, яка прийде до мене
240. Голка в сіні
241. Відкрий лице
242. Стежка понад прірвою
243. Не ходи туди!
244. Спровокований феєрверк
245. Я ЗАБЛУКАВ
246. Підніжка останнього вагона
247. Відібрані частки
248. Що лишилося
249. Дерево з дуплом
250. Кредит
251. Наслухалася
252. Контрамарка
253. Вік родового дерева
254. Сховки
255. Прийшла хвороба
256. Скільки немитого начиння…
257. Варто б народитися заново
258. Скачи, песику,в машину!..
259. Її ще більше
260. Переростаючи безсмертя
261. Де нас немає

ТАМ, ДЕ ВОЛЯ

============

 

ТАМ, ДЕ ВОЛЯ

Скільки вже,  хто вже не просторікував: - Її немає!.. Її вигадали!.. – А вона знову мулить очі люциперам, навіть невидима, знову змушує їх лементувати на цілі світи: - Її немає!..

Але ж ми знаємо: вона є! Там де воля – там і вона!

Згадаємо ще з давньої пісні: “Куди їдеш, козаче? – на Вкраїну делеку!..”

“Та й поїдем на Вкраїну, де весело жити!..”

А де весело?

Там, де воля!

Де святість, де чистота, де правда і братерство, де благо.

Це як на Великдень: там не чиниться розпусти. Бо в тебе свічка в долонях, а друга долоня від вітру свічу затуляє.

Це як за морями Ельдорадо – там же не тільки золото.

“Куди їдеш? – На Вкраїну!..”

Так наче ти не на Україні.

Але ти линеш туди, де воля.

І так буде одвічно – бо ж одвічна наша зваба волею.

Запитайте в полеглих – з чим їхні душі відлинули в Господні світи?

З Україною!

О, там її багато, там її аж надмір.

  

ЗА ДУНАЄМ

За Дунаєм – а це далеко, це ген далі, ніж за Сулою!

За Дунаєм сіяв батько жито-пшеницю, а мене не взяв із собою.

Бо я ще геть малий, а то далеко, то аж за Дунаєм.

А весна припізнилася, а посіяти треба було, аж горіло.

І батько сіяв.

Сіяв всяку пашницю.

То я спершу прохопився був, що жито-пшеницю, і воно може й так, тільки ж певніше буде: всяку пашницю.

Ви коли їли хліб із всякої пашниці?

От бачите, бо то наче сіяти пісню – щоб на голодні роки не тужилося.

Щоб і на святки веселилося,  ви ж знаєте, як то гарно, коли всім весело, і гостей багато, і на столі всього, а щонайпишніше – хліб із тієї всякої пашниці.

Батько сіяв пшеницю, аж ген за Сулою.

А то далеко, бо ж та Сула тече і тече, мимо Дніпра, тече аж у той Дунай казковий.

І все б нічого, я підріс би та вже таки напросився б до батька із поміччю – так поле те висмикнули з-під батькового плуга, під колгоспну власність доточили.

І я коли приїду – то не жито-пшеницю жати, по високих стернях блукати, от же ні.

Я приїду косити пісню – а вона аж ген, за далеким Дунаєм, куди й батькового золотого плуга нещадними водами занесло.

Є Ж КРАЇНИ 

Є ж країни, де немає ні степів, ні байраків та виярків, ні Говерли, ні Чорногори,  ні Дніпра з Ненаситцем, з Хортицею козацькою, із калиною і соловейком, із джерельною криницею під калиною, із двома відрами на перевеслі, на Галінім плечі, із папоротєвим квітом на Купала, із Днем прощення всіх гріхів, із осіннім ярмарком на Спаса, із вкраденим у зайця окрайцем, із вколядованими горішками; країни без рушників на стіні, без Кобзаря на столі, того Кобзаря, що неписьменна мати знала майже всього напам’ять; із простором, коли шапка набакир і груди нарозхрист, коли ти ще геть молодим, ще підлітком у раду з косарями – і так тобі хочеться не відстати, і щоб ручка була не завузькою, і щоб не скакала коса вище, і щоб похвалили тебе за твою працю понадмірну…

Та досить, досить – бо є ж країни, де цього всього, і ще багато чого найдорожчого для душі твоєї – що того всього немає?

А люди живуть, і люблять, і називають ту країну Батьківщиною, і готові за неї на всі пекельні муки – є ж такі країни?

Сідай ближче, побратиме, щоб рука на плечі, коли вже охота заспівати, сідай ближче, друже!..

АДАМОВІ БРАТИ

А я все думаю, про те саме думаю: могло ж, могло бути по іншому, зовсім не так могло бути!

Це саме тоді, коли Бог зауважив: нудиться Адам в раю, місця  собі не знаходить. Молодий, дужий – а сила марнується, а погоноритися немає перед ким, бодай вітрові груди не підставиш – немає вітровію, щось таке легеньке повіває.

То коли б Адам запротестував: - Ні, не Єви хотів би, хотів би побратима! Краще – двох! Були б як оті Брати Азрвсьткі!

І коли б їх трійко  стали перед Господом та й сказали:

-  Вибачай, Господи, але нам тісно тут у раю! Не гнівись, а ми рушаємо! На Січ, на Хортицю триматимемо путь!

Звичайно, Господь зачав би їх відраджувати: та там же, певно, небезпека на небезпеці, там орда татарська, там жодного спокою!..

А вони уже б сідлали гривастих коней, а вони уже б ногою в стремено:

-  Ні, не стримуй нас, Господи! Треба ж комусь  люд православний захищати!

Але у Господа все передбачено: він ще вночі видобув з-над грудей Адамових праве ребро: все-таки сотворю Єву!

От вони накозакуються там, та й домів вертатимуться. Не всі – певніше, лишень один із трьох живим лишиться. То Єва його й зустріне: хлібом-сіллю на рушнику, чаркою повною, постеллю білою.

Але тут уже немає чого нарікати на когось: саме такої долі й прагнули Адамові брати, ті Козаки Азовські!..

ОБРАНИЙ БЛИСКАВИЦЕЮ

Яке це неземне щастя – бути обраним блискавицею!

Обраним  на смерть, на жертву – але ж самою блискавицею!

Це так, якби ти ще малим знайшов самоцвітного ґудзика – перед замком, до якого проїхала принцеса; знайшов срібну підкову – на шляху, яким проскакали козаки під Крути; це коли б тобі повідомили, що ти маєш виграти значну суму, от лиш подбай про облігацію, от лишень зроби певний внесок, от лиш запродай свою душу?..

Ні, я не казав такого.

Просто – ти вже не такий як інші, ти вищий і цільніший, твоє серце переповнене високим благочестям і потужною енергетикою: ти - обраний блискавицею!

Так, про це не треба знати.

Треба лишень передчувати, що він наближається, той день, коли небо над тобою розколеться, відкриваючи на ангельську мить обшир едемного світу, коли воно сколихнеться грозами, коли непояснимі могутні потуги зітнуться грудьми,  коли гори й доли довкіл стрясуться громами, коли серце твоє, тебе всього прониже велична блискавиця.

Бо так догідно вищим силам.

Бо ти обраний блискавицею!

  НА ГОВЕРЛУ ПРАВДИ 

На вершині Олімпу – там боги!

І це справедливо – бо ж там вища правда, абсолютна міра добра і справедливості, там високий розум.

А ми – чого ми дряпаємося на верховіття?

Навіть народжений у степу – і той намагається підставити груди вітрам із пагорба козацької могили.

Що нас вабить до Чернечої Гори, до Кобзаревого притулку?

Чому ми озброюємося гаками та альпенштоками, видираємося на Довбушеву скелю, на карпатські верховини?

Он ціле полчище самозречливих та поривних – разом із харазматичним лідером долають крутий підйом на Говерлу.

На Говерлу Правди?

Але ж  це наша найвища вершина, там якщо і є правда – то божа.

 Ні, нас не зупинити – ваблять нас високості, ваблять Говерли – правди і щастя, досконалості, благодаті.

То ми й прагнемо вигнатися туди, де місце богам, я вже нагадував вам цю істину.

Бо що – наше місце у передгір’ї, хай не в долинах, але й не на високостях?

Однак же – ми прагнемо, ми видираємося, видряпуємося – бодай хоч трохи ближче до неба.

КОЛИ ЗДІЙМАЄШСЯ ВИЩЕ

Здіймаймося вище!

У небо, під хмари, до сонця!

До світлого й чистого!

До досконалого!

Це ми закодовавні до прагнень високого й здійснимого – хоча навіть і нездійснимого! –  це ми запрограмовані так. Долею, природою, небом , Богом.

І ми здіймаємося.

І стаємо іншими – ніж ми вчорашні, приземлені, пришвартовані до низького.

Так, нас меншає – але це ж ми видрані із нас вчорашніх.

І ми не ті, які зналися на нижчих сходинках – ми відміняємося, ми світлішаємо, ми відкидаємо все темне із наших душ, плитке й облудне.

Бо так нам дано долею – підніматися вище, опромінюватися зоряним світлом, обвіватися висотними вітрами: щоб стати кращими!

Ні, ми не забули про те високе своє призначення – то просто життєві негаразди вчепилися пазурями за наші душі, не хочуть відпускати, бояться залишитися сиротами.

Але ж на землі є ще досить тих, хто поки не наважився розгорнути крила, підставити груди вітрам, ковтнути сонця.

Вони ще є – їх буде менше: бо небо бездонне, бо там є те, що кличе до себе, що вабить – і вже ніколи не відпустить!

ПОДИВИТИСЯ В СЕБЕ

Темно було, темно. Нічого довкіл не розгледіти.

Я заплющив очі.

Коли заплющиш очі – то можна подивитися в себе.

Там темно також, але себе завжди можна розгледіти. Ти сам для себе завжди видимий, завжди світлий.

І завжди більший від себе самого.

Так воно повелося – тобі потрібно доростати до себе самого.

Це кожному так, і не ми те вигадали.

І як би не було – але і в теміні не видно на самому собі темних плям.

Не те що ти святий і безгрішний, що ти світлий  – але все ж видимий.

Та ви самі про це добре знаєте, ви теж пробували дивитися глибоко в себе, розглядати, що там і як.

І то добре, що бачиш себе незаплямленим, світлим бачиш – так тобі легше бути на цьому геть не світлому світі, де темного просто забагато.

А так – я приглядаюся до себе, я бачу, що в мене гарного, і що може стати ще гарнішим, що в мене може звільнитися від темноти, та навіть від сірості: ми у собі завжди світліші й чистіші, я вже говорив вам про це.

Особливо коли темінь довкруж, і тобі лячно вдивлятися в люту злобу цього світу.

ЧОРТІВСЬКА ШКОЛА

Школа, а якій мені привелося вчитися – то була чортівська школа.

Не відразу я, малий, це усвідомив своїм дитячим  розумом, але то було так.

У перший наш шкільний день учитель придивився до кожного із нас, і так грізно:

-  Що то в тебе на шиї?

А то був хрестик, мама мені наділа, ще й приказала: - Учися, старайся, і хай Бог тобі допомагає!..

-  Бога немає! - прорік учитель і зірвав із моєї шиї хрестик.

І на першому ж уроці прояснив усім нам, що ми всі будемо вчитися, щоб стати щасливими  і бідними. Бо багаті люди – то погані люди, і ми будемо боротися з ними, аж поки не заженемо їх в Сибір та на Колиму! І нам радісно буде!

О, не відразу, не відразу – але я став гарним учнем!

Тобто, таким учнем, який учить одне – а розуміє навпаки.

От для прикладу: заново перечитую першу сторінку мого Букваря. Там написано: Раби – не ми! Ми не раби!

Все ясно?

Я так і читаю – але в моїй душі викарбовується протилежне: Ми – це раби! Раби – це ми!

Зрозуміло вам, щоб більше до цього не повертатися, не перетлумачувати всоте?

Потім, щоправда, школа удосконалювалася.

Вона ставала школою перехідного періоду: де в ній поряд з чортами за учителів були й праведники. Урок такий – і урок такий.

Чи ще: урок такий, наче його читає напівчорт і напівправедник.

Але нічого, ми були добрими учнями, більшість із нас були добрими учнями.

ЗУХВАЛІСТЬ

Ось так мені було: я ріс і дорослішав, набирався сили й зухвальства.

І той вечір, він у скарбівні моїх згадок прописаний осібно.

Тобто, був вечір, і я збирався на зустріч із друзями, ми домовилися зібратися у міському парку.

І якось раптово щось наче прокотилося в моїй душі: я певно  відчув, що у мені молодечої сили більше, ніж мені потрібно для звичайного прожиття. Її б мало вистачити і на щось незвичайне!

Вона аж клубилася в мені, напружувала жили, вирувала довкруж серця.

Я й вийшов із хати, я пішов у той парк – а відчуття надмірної сили бентежило мене: це щоб трапилася нагода, це щоб лишень випробувати її, ту мою силу!

І нагода трапилася.

Це так: я йшов на те місце, де ми мали зустрітися, а це на краю парку, і раптом – скрик, наче різонуло під грудьми: дівчина кричала, благала на допомогу!

І от – групка молодиків, і вона, та дівчина, і над нею здоровило, руку їй викручує, шипить щось крізь зціплені зуби.

Ну от!

Я й кинувся на допомогу дівчині!

Я - проти того здоровила?

Але я налетів, я вілштовхнув його, я майже що скрутив його!

І закрутилося!

Але я відчував надмір моєї молодої сили, я не розраховував, не зважував.

І я перемагав!

Аж до того часу, коли хтось крикнув:

У нього ніж!

Справді, у його руці був ніж. Але ще не розкритий.

Я перехопив його руку, я встиг!

І так ми зчепилися. Я не боявся ножа, я був певен, що маю перемогти того здорованя – але чомусь не виходило…

Але тут підоспіли – патруль підоспів…

ГЛИБОКО, ГЛИБОКО ТАМ…

Глибоко, глибоко десь – магма, любов і зачатки

Звичаїв, правди і слів, вірності давнім богам,

Там де бутони вогню, відблиски роду і пісні;

Глибоко, глибоко там – камінь, якого не зрушить,

Адже на камені тім вписані наші права;

Глибоко, глибоко там бродить, мов сон коло вікон,

Гість, що у торбі приніс змерзлий окраєць від зайця,

Мав ще засушених груш, тільки ж окраєць – то краще;

Довго він їхав до нас, мов на гарбі із снопами,

Вибрався в Спасовий день, а добрався лишень на Покрову;

Глибоко, глибоко там схована люта шаблюка

І стоголоса сурма, та, що закличе в похід;

Глибоко, глибоко там зерна козацької  сперми,

Що і в невільничий день вродять рабам Кобзаря;

Глибоко, глибоко там вічний вогонь і потуга,

І невситима жага випити келих з Дніпра –

Глибоко, глибоко там!..

 

МІСЦЕ В ЖУРАВЛИНОМУ КЛЮЧІ

Жив би я у пташиній зграї – знав би своє місце в житті!

У птахів як? От зустрілися на весняному токовищі, зазнайомилися, попарувалися, звили гніздечко, пташенят вивели – і вже тоді внутнішній голос їм підказує, що пора, скоро відлітати мають. І ті, що вперше, і ті, що не вперше.

От і збираються зграєю на березі дикого озера, притираються до гурту, визначаються із своїм місцем у майбутній мандівці.

Бо там не так, як ото між нами заведено: є вільні вакансії – то вже й шукаєш протекції, вже й підлещуєшся, вже й підплачуєш, щоб тебе там чи там прилаштували.

А от птахи  лишень піднімаються в небо – і вже кожен знає, де йому стати, третім чи четвертим, чи й вісімнадцятим. Про лідера немає чого говорити, він сильніший і досвідченіший, він певний, над яким морем летіти, розраховує сили найслабшого, щоб не випав із ключа, не загубився в польоті – бо то вже назавжди.

А так він веде ключ, йому й оглядатися не треба – він знає, що за ним кожен на своєму місці, кожен із посильною віддачею, кожен викладається до крайньої своєї межі. Третій чи сьомий він, чи й вісімнадцятий…

ПРИПРОСИНИ

А то якось привелося потрапити на святочне гульбище, де всі веселилися. І частування пишно – за державний рахунок, либонь, наче щоб переконати нас підхмелених голосувати за того чи іншого, в кого грошей майже скільки, як і гріхів непрошених.

І от – чи я припізнився, чи вже якось так трапилося – але вже всі всілися за столи, всі вже частуються – а я лише продираюся, підшуковуючи вільне місце: де б то присісти, щоб таки поміж своїх, щоб не лишень ситно, а й веселіше.

Як на лихо – жодного вільного місця, жодного.

Вже мене примітили, неприкаяного, вже й кивають: мостися до нас, лишен стілець собі роздобудь!..

Немає тих вільних стільців.

Аж от із-за дальнього столу хтось мені наче рукою махнув.

Я й сіпнувся туди, вже ближче продерся, приглядаються – аж то чорти частуються.

У людській подобі, звісно – але ж чорти, це ж добре знали, кому із ними близько жити привелося.

А на столі – те ж саме частування, що на кожному, може й ліпше.

А у мене вже слина давно по губах тече, у мене вже й у животі ті ж самі чорти марша граюь.

У мене…

Та що там казати, ви ж однак не зрозумієте…

ПОДВОЄНІ ПОЧАТКИ

Усі початки наші – вони із двох джерел.

Але різних джерел.

Треба, щоб було двоє: не Він і Він, Той і Той, Один і Один.

Треба, щоб були Він і Вона, Той і Та, Один і Одна.

Така од мудрість одвічна.

Але я саме це не сам стверджую – бо так і Свята Письмо проголошує, так і в глибинах речей закодовано.

Ви народжені із бунтівливими душами. Так і ми.

Так і я – бо запраг щось сотворити сам.

Він же, Творець, сотворював цей незбагненний світ без чиєїсь допомоги, без підтримки, без підказок навіть.

То пізніше знаходилися такі, що радили багато чого переробити, понищити отруйне гаддя, злобу й ненависть десь у бездонну прірву запроторити, ще щось таке…

Але то все намарно – сотворене є одвічно незмінне у своїй глибинній суті, можливі варіації потаємного не годні чіпати.

І все ж щось не так, для мене і для тебе не так. Не так для тих, хто мав би бути одвічно спарованим, для Мене і Тебе, для Нас і для Них.

От я й запраг і собі до творіння прилучитися.

Зухвальство, звісно – але я впертий, я творю, я зачинаю із оцієї от притчі.

Недосконалої, звісно, але ж це тільки початки…

                                      

ЗАКОПАНІ ДЗВОНИ

Церкву закрили.

Попа вивезли на Соловки, не самого, з родиною, з трьома дітками малими.

Ікони потрощили, побили, грабуючи що краще,  цінніше: оклади, свічники, лампадки – все ж бо як не позолочене, то срібне, то мідне. А за міддю полювали особливо, три представники з району попереджали: це для оборони, для червоної армії, це будемо обліковувати!..

Вивозити мали завтра, а як лиш стемніло, то Григорій Яресько підняв двох своїх синів, уже дебелих парубчаків, покликав сусіда Петра Вахненка:

-  Заховаємо дзвони!

То хлопці й залізли ті дзвони знімати, просто диво, як вони посправувалися, не зірвалися із дзвіниці, самих дзвонів не побили, спустили на мотузяччі.

А закопували дзвони   вже Яресько з Вахненком, самі, хлопцям наказали йти спати.

Думали, скоро часи відміняться,  скоро ті дзвони знову озвуться воскресними голосами – а вийшло, що надовго, на ціле життя Григорія Яреська та Петра Вахненака:їх з родинами також в сибірські сніги, бо підозрювали, що саме вони викрали ті дзвони.

Яресько з Вахненком там і упокоїлися, а от хлопці вернулися. Не відразу додому, було дозволено поселитися в степовій Херсонщині, але й той час сплив осінніми водами - нові часи!

Хлопці вже вдома, вже вона за своїх батьків старші, оце виступили перед громадою:

-  Дзвони цілі! Їх батьки наші закопали!..

Та й рушили відкопувати. Знали прикмети: відразу за левадою, де на грабі три гнізда сорочі, де старий берест із дуплом, де тінь від дуба рівно опівдні падає на калину…

Але на лихо – де не копнуть – не там і не там.

Уже й сваритися зачали: - Татко ж казали!.. - Та вони ось так казали!..

І тоді молодша донька Яреськова наперед вийшла:

-  Не там треба копати?

-  А ти звідки знаєш, батько нам казали!..

-  І мені казали… Вже там, на лісоповалі,як захворіли тяжко…

-  Що тобі казали?

-  Що це там, де фіалки й барвінок найгустіші, де цвітуть ціле літо… Вони ще й підсадили, щоб зелено було!..

А й справді – ось же вона, та місцинка!

І – послухайте лиш! – наче із-під землі мідний голос озивається, слухайте, слухайте – то дзвони радуються, що загудуть із дзвіниці великим благовістом, то дзвони!..

ЮРБА БУНТУВАЛАСЯ

Юрба бунтувалася.

Юрба ревіла, юрба нетямилася, юрба вимагала в стотисячний раз:

-  Розіпни його!..

-  Розіпни!..

Я стояв безсилий і відмучений їхнім криком.

Я пробував захищатися, я просторікував про Пілата, який уже давав дозвіл на тортурування. Я переконував, що той дозвіл було негайно виконано, що Син Божий сконав на хресті, і вже потім, вже на третій день воскрес і вознісся – щоб своєю смертю, своєю любов’ю порятувати нас, порятувати всі земні народи, цю знавіснілу юрбу порятувати.

Марні були мої намагання – юрба і далі домагалася свого:

-  Розіпни його!

-  Розіпни!

-  Ми хочемо, щоб саме ти!..

Два дужих ціпов’язи вихопилися з юрби, скрутили мені руки, шарпнули наперед:

-  Ходи з нами! Ходи, ти сам будеш розпинати!..

І вже тичуть мені молоток в руки – цим забиватиму цвяхи.

І вже тягнуть мене до хреста: розпинай.

Я шарпнуся, я викручуся з дужих рук, я буде втікати Череп’яною Горою, буду петляти поміж кущів і дерев, я вириватимуся на вільний простір.

Але вони не полишать мене, вони доганятимуть і в Сінайській пустелі, над Мертвим Морем доганятимуть, викручуватимуть мені руки, ще нетямніше горлатимуть:

-  Розіпни його!

-  Розіпни!..

ВИЧАВЛЕНИЙ РАБ

Потрапив у товариство вичавлених рабів.

Та нічого.

Вони щось там назбирали, щось заробили, готуються відпружитися.

Але мало.

То я й розщедрився: скільки вам ще треба?

Насторожилися вони: з чого б це я так?

Та ні, заспокоюю, беріть, я ж поет.

То вони й мене запрошують, та так сердечно. Знаєш, пояснюють, у нас своє товариство, майже що дикунське. Але якщо ти поет...

Ну, говорю їм, хіба що трошки, пригублю хіба. За товариство.

А один із них – зовсім довірливо: -  А даси почитати?..

Ну я кажу, що дам. При собі не маю, але при нагоді... Та ні, я не забуду!..

А вони геть довірливо: знаєш, ми й самі!..

Та й зачав один пригадувати вірша, другий за ним.

І пішов я.

Але ви не спішіть із ними брататися: бо вичавлені раби – наче вигнані господарями собаки, гуртуються в зграї, дичавіють, а це коли мудрі, то й геть небезпечно.

А ЩО ДАЛІ?

Якби то знайшовся такий статистик, що взявся б підрахувати, скільки разів із трибун наших мітингів по всій українській неоглядності звучав вогняний заклик: вичавлюймо із себе раба! У маси серце заклинювало, щемно крижаніло під грудьми: це ж направду на часі. Довгі століття варшавського рабства, довгі сторіччя татарської неволі, довгі сторіччя московського кріпацтва – вони ж пропалили наші душі дощенту. То вичавлюймо із них рабів, оновлюймося: душі – то такі субстанції, що здатні до оновлення, до воскресіння, до буяння – після довгих посух та вимерзання.

Вичавлені нами раби безпорадно озиралися довкіл: що ж тепер має статися із ними, вичавленими? Куди подітися, непотрібним – у суспільстві вільному та правовому, демократичному аж до президентства.

Штовхаються вони сюди-туди, вчорашні раби та рабині, вже визирають і за межі оновленої – начеб оновленої – України: чи не знайдеться для них якогось місця бодай на галері чи в гаремі?

А ми тут торжествуємо!

А ми тут салютуємо самі собі: як же, повичавлювали із себе рабів, тепер ми он які вільні та суверенні, хоча й обдерті та пограбовані!

А ті, що нас закликали до вичавлення? Оті, пишномовні, глаголячі із високих трибун незчислимих мітингів, форумів, зібрань та злетів?

О, тим аж геть не найгірше: їхні вогняні заклики щедро оплатилися. Вони – при грошах, при  посадах, вони – в палацах та замках – майже що як колишні рабовласники.

Стривайте – а як же із рабовласниками?

Не крикнеш же: вичавлюйте із себе рабовласника?

А вони ж не хочуть лишатися рабовласниками. Хіба що – роботодавцями: треба ж десь прилаштовувати отих вичавлених рабів. Формуймо із них загони прибічників та охоронців, рейдерів та рекетирів різних. У своїй масі – найманців.

Вичавлені рабовласники – та ж ні, нові багачі-олігархи мають демократичні серця, вони не забувають про вчорашніх рабів-кріпаків, вони з ними побратаються, обдуреними та обкраденими, вони з ними побудують нову державу.

ПОЗИЧКИ 

Як прийдуть сусіди позичати у вас сонце – ви не згоджуйтеся.

Хай просять, хай скаржаться, що у нас того сонця аж забагато, а у них ледве-ледве, та й то не назавжди, бо й край у них заболочений, і народ не такий – однаково не слухайтеся.

Бо то брехні все, бо у них також є сонце, щоправда темніше від вашого, але ж є.

І брешуть вони, що ті позички лишень на кілька днів, поки добре нагріються та натішаться, - то все облуда: не віддадуть вам вашого сонця, матимуть два, матимуть аж надмір – проте вашого не віддадуть, так що не згоджуйтеся.

 

ЧАСТКА

Розпаювали. Тепер  все  паюють – бо ж ми  володарі  всього, має  кожному щось та дістатися. Все  ділять,  нагороджують кожного: всі ж бо рівні,  а дехто  то й геть рівніший за всіх. Але коли наші  паї  на шахту  чи завод, клапоть морського  берега, скелю  в Карпатах  чи щось подібне, - коли їх спритники  можуть  перехопити в  тебе,  видурити,  перекупити за безцінь – то зі  злом  справа інша.

Зі  злом -  бо й  зло  розподіляється поміж всіма  нами, кожному рівна частка. Ви уявляєте: хтось грішив, хтось сіяв смерть і  пострах, хтось кривавив землю  - а частку гріха,  частку відповідальності за  вчинене  зло -  ділимо  порівну. Ділимо порівну, власне, хтось ділить, тобі  лишень  повідомляється: приходь забирати  свою частку.  Що, не прийдеш, не маєш найменшого  бажання? То  вона чекатиме на тебе, як  у  швейцарському банку викрадені у нас раніше гроші – на не  наших  рахунках, звісно. На рахунках тих, що  й  нині  продовжують ділити,  звісно. Бо якщо  вже проголосили демократію,  спільність долі і  волі  - то  й ділімо все. Щось потім відбираємо, щось вимахльовуємо, щось дуримо -  але  поки ділимо.

 Моя частка  - я її ще  не бачив, ото уявляю  її, що  лежить начеб у  надійному сховку -  чекає на  мене,  поки прийду  заберу. Мушу  забрати  - адже вона  блокує  всі інші мої  рахунки,  мою пенсію, мої  податки,  мої комунальні платежі. А їх то  вже  сплачувати мушу беззастережно. І  то без ніяких  затримок. Бо ж ви знаєте: не  заплатив  -  попередження, відключення  газу  чи води, відлучення від друзів, від світу, від ще й не знати чого.

Частка  належного мені зла,  власне, відповідальності за  вчинене  іншими – вона наче й не  обтяжлива. Це  як  віртуально  зважувати.  Це  як  в  уяві, гадками.  От  як  пушинка чи порошинка. Але  коли вже перекласти її із банківського  рахунку тобі  на душу – о, тут вона  зачинає набирати ваги, тут вона  зачинає  щеміти і  кривавити, тут  вона  позбавляє тебе здатності радіти найменшій квітці, великодній барві неба, повіву  вітерця, що  чогось там. Чогось такого,  про що  ти  й  не  здогадуєшся,  поки  не  зіткнешся з ним, бо поки  ти й не гадаєш, що ти від чогось відрізаний,  що ти позбавлений  права  на те чи на те. Бо яке  ж  то право, коли воно щемить у  тебе  під грудьми, коли воно  темніє та хмуриться, коли воно кривавить.

Я  знаю, я маю відповідати за  мою частку  зла, маю сповідуватися  і спокутуватися, маю сотворити натомість десятки добрих справ – щоб держава  піднялася, щоб небо поголубіло, щоб пташки затенькали.  Бо то моя частка. То моє  небо, мій народ, мій гріх  - за гріхи  чужі,  за гріхи  мучителів наших.

ОСТРІВ, ЩО МАЄ ПІТИ НА ДНО

Куди ж це ви, хлопці, такі молоді, такі звичайні, такі наструнені на палання, на квітування, на згорання?

Куди ми? А ми на острів, що має піти на дно!

Як Атлантида?

Як все найкраще і справедливе, що береже над людством ореол сяйва і стовітражних кольорів!

Знову ж – як Антантида?

Ні, скорше – як Хортиця!

Хортиця не зникала під водою…

Зникала, і не раз!

Під розбурханою течією, під грозовими зливами, під болотною сукровицею гнилі і забуття.

Але – виринала знову із бездонної прірви, виринала і воскресала – коли на її пошуки вирушали молоді та звичайні, наструнчені на палання, на стотерпіння, на квітуваня, на згорання!

Вас же мало, вас недосить, хлопці!..

А ви підніміться на Савур-Могилу – он же гуртуються нові загони, он стають плече до плеча, он підпирають грудьми грозові вітри, он як щасно посміхаються усвідомленням того, що вирушають на острів, який має піти на дно.

І воскреснути всоте, і завирувати юначою відвагою, заквітнути праведними душами, назватися серцем України!

То ми туди, ми на той острів!

 СТЕПОВИЙ СІЗІФ

Якщо вже тобі судилася та небесна кара, якщо вже божий гнів не має меж, - то що ж, примирися. То що ж, коти той камінь.

Каменя в степу вдень зі свічкою не розшукаєш – а котити треба, треба спокутувати чорну провину, заслужити прощення.

Тут, в степу, ти не один, тут ціла гурба таких, хто волів би котити той камінь – за переступи, за злочинну розпусту, за змарноване і нездійснене.

Котив би того каменя, напружував би всі свої сили, не розгинав би спини, подиху не переводив.

Каменя в степу не розшукати.

Та й тієї гори, на яку ти мав би скотити той камінь – де та гора?

Може та гора – Олімп? То вже інша річ, то мало б значити, що ти викотив свого каменя до вершини благодаті.

Викотив би – а він випорснув із твоїх рук, загуркотів донизу.

А там ціла гурба подібних до тебе, один наперед одного кидаються схопити той камінь – поки ти  повернешся, то тільки зітхнеш скрушно.

Хіба що котитимеш на невидиму, на уявну гору камінь свого болю – о, він важучий, він таки направду сотворений для все нових і нових випробувань.

Та ви ж знаєте, ви в тому степу також виросли, з такою ж самою скривавленою душею…

ЛЕТЮЧА СУМІШ

У того, хто збирається злинути в небо, кров має відмінитися на летючу суміш. Якщо ти направду прагнеш стати крилатим.

Це як у грозовому просторі кисень відмінюється на озон. Якщо рідина при певному градусі закипає, якщо здетонована вибухівка громом потрясає все довкіл.

Здається – просто. Але це якщо тебе не помине благословення небесне.

Прикладів дивацьких перетворень у земній історії зафіксовано безмір. Власне, більше незафіксованих, хоча й очевидних.

Зрештою, так відмінюються душі закоханих – ще вчора занурені в сутінь, вони зачинають випромінювати видиме кожному сяйво. Воно перетворює закоханого: змушує випростатись, піднести до сонця голову, вібрувати пісенними тонами.

Так у вибраних душах пітьма відроджується сяйвом.

Навіть якщо ти не людина – згадаймо про дві свічі, які повелінням небесним вибруньковують у собі здатність самозапалюватися.

Подібні перетворення стаються в душі людини, яка вирішує присвятити себе творенню добра.

Не знаю я нічого про потаємну суть дивних перетворень – ото лиш дивлюся на те зачудованим зором, та й готую свою химерну душу до ширяння в небі. Так мені туди прагнеться, так прагнеться!..

ГРЕЧКА

Ну от і сталося: роздали гречку по  кілограмові кандидати в нардепи, своїм виборцям роздали – і немає гречки!..

Нардепи засідають, приймають закони, але якісь дивні закони: приймають для блага тих, хто за них голосував – але то тільки для їхнього, нардепівського блага:  збагачуються тільки вони.

А ті, що голосували, бігають тепер по супермаркетах: -  Де гречка, де наша гречка?.. – волають.

А їм відповідають: - Ненаситні ви, було б же не їсти свого кілограма, то й була б у вас гречка!

Оце так відповідають. Ще й приспівують:

        Гоп, мої гречаники,

        Гоп, мої білі:

        Чогось мої гречаники

        На скорині сіли!..

А запитайте їх: що воно значить, оті гречаники, з чим їх їдять? – тільки ротами заплямкають, ніхто так далеко в історію не загляне.

Скоро вибори. То як би не проґавити бодай на цей раз.

От прийдуть кандидати в нардепи до нас із тими ж кілограмами гречки, прийдуть таки – а ми затнемось: - Вони нерозмінні, оці ваші кілограми? Вона нез’їдима, оця ваша гречка?

Чи знову брати чепіги в руки, знову на те розпайоване поле:

 - Вроди, Боже, жито й пшеницю й всяку пашницю!.. Гречку вроди!..

  ТАК І ТРОЯ ЗГОРИТЬ

Купую газету – а в ній новини смердючі.

Вмикаю телевізор – а там диктори із вовчими пащами.

На площу вийду – а там вітії тішать прогнозами ще гірших кар небесних.

І все нагадує: - Дивіться, скоро Вавилонська вежа завалиться!..

Скоро якийсь Калігула зруйнує Карфаген!..

Троя, Троя горітиме!..

Татари настелять поміст над полоненими русичами, кумис розпиватимуть!..

В Переяславі козацтво обдурять царським іменем!..

Принцеса Діана втікатиме від папараці разом із своїм шейхом!..

Чи ще: Президент на своїх уродинах єднатиме різноплемінців, пригадає улюблений із дитинства вірш братньою мовою.

А може підкличе онука і попросить: - Тепер ти прочитай вірша дідусеві президентові! Якого? Свого улюбленого.

Пушкіна, Шекспіра ілі Шевченка?

Давай Шевченка, я ж таки президент його народу!

В переводе на русскій?.. – питається ощасливлений внучок.

ПОРЯТУВАТИ ВІЙОНА

Є, є такий шанс!

То я й підмовляю одну із тих дівиць, що внас на різних конкурсах, по салонах вроди, по саунах  та ще  десь там труться:

Зроби добре діло! Хоч одне за своє життя! Вчини ось так!..

Вона нітиться – чи торгується, ціну собі набиває.

Я переконливіше: сама ж казала «Повії  також хочуть заміж! Із повій найкращі дружини! Найвірніші!..»

Наче зацікавилася, брова догори: а що маю зробити?

От, розтлумачую, Війона вестимуть до шибениці – а ти напереріз: - Мій він, беру собі за чоловіка!..

І мають віддати, бо такий закон по всьому світові.

То й рушили ми з нею ближче до ешафота, щоб у слушну мить навперейми катівській обслузі.

А судді забачили, та до нас: Що це ви замислили?

Ми тверді:

Весілля згуляти! А що, маємо право?

А вона хто? Якась наче вигуляна? Треба щоб цнотлива!..

Зиркнув я на дівицю – а вона мені бровою вгору: не турбуйся, мовляв, не раз приводилося продавати свою цноту, то ж таки добрячі гроші!..

Та судді затялися: Він геть зіпсований, він давно вже без христа, він і нашу праведницю розбестить!..

Таке от – хоч плач, хоч смійся. Таке от…

 

ПРИЙДЕ ТОЙ, ХТО СКАЖЕ

Непокоююче  передчуття невідворотного…

Так, десь у глибинах мого єства причаїлася здатність передчувати, передбачувати, іноді вона розторможується, зачинає непокоїти – наче видзвоном далекої тривоги.

Ось і тепер – все виразніше й виразніше чується начебто голос:  - Прийде ж, прийде той, хто скаже: - Ти мене обікрав!

І десь я передчуваю, що правота буде на його боці – хоча проти мене жодних доказів, хоча в мене безпохибне алібі.

 Це як докорятимуть нащадки нинішній владі: - Ви напозичалися для свого жирування – а нам віддавати  ті борги, та ще й з відсотками!..

Але що я з тією владою, там зібралися христопродавці з торбохватами. Я ж не такий.

Але той, хто прийде, не зважатиме на мою непохибність.

І я вже наперед зачинаю звикати до того, що я винен, що я таки когось обікрав, що поживився за чужий рахунок, привласнив собі те, що мало б іншому дістатися. Обікрав - просто своєю втіхою від життя, своїм сотвореним, яке б воно не було довершене чи напівфабрикатне, своєю вірою в правду, святу правду.

Бо чого б, чого б тоді щось невидиме і безголосе бентежило  мене, непокоїло мою душу, вело на сповідь – чого б то?..

НЕ ТАК І НЕ ТЕ

Все не те і все не так. І це погано.

От коли б все було те і все було так – було б не краще: ти б здурів від переситу, хіба ти цього не знаєш.

Так уже сотворено: в раю можна жити лишень після смерті, за життя ніхто в раю не втримається, то лишень спочатку здається, що кращого й не треба, то лишень перші дні напоєні блаженством.

Спитай багачиків, спитай олігархів – як їм?

Та вони ж своїх чад по всіх світах розсилають, аби в своєму добрі не раювали.

А могли б і далі жити собі в палацах, за тими триметровими парканами: всім забезпечилися, що лиш можна було забагнути.

Всім – але не всім.

Бо чому ж їм все не те і все не так?

Мудрий був Творець, коли нас від переситу застерігав – без трудів праведних, без пошуку болісного, без видряпувань із безодні, без сходження бодай на щабель марне все – он же найщасливіші на Еверести видряпуються, в бездонні прірви скачуть!

Бо людям не того готового треба, що в раю, людям треба власним змогом витвореного.

СУПРОТИ ВЛАСНОГО ЩАСТЯ

Ото бачите тих людей – вони примітні, бо збиваються в гурти, вони протестують, вони вимагають чогось.

Вони змовники проти власного щастя!

Хоча наче й ні – вони саме й гуртуються, вони протестують –  вимагаючи щастя.

Бо час проминає, бо вже листя з дерев, бо вже й хрести з церков, бо вже знову воскресіння бруниться.

А вони обурені – бо ж досі стояли у черзі за щастям – і їх запевняли: буде! Вже скоро! Ще побідуйте, що пожебрайте – і там!..

Вони не такі наївні, вони знають, що таке щастя: це задоволення нагального.

Це вода і хліб, сон і тепло, це повітря.

І найголовніше – це здійснення бажань.

Бажання у них не такі вже й захмарні.

Це брешуть, коли говорять, що для них верховіття радості – щоб у сусіда...

Мовчу, ви ж знаєте.

І неправда, що кожен із них марить булавою.

Вони навіть не мріють жити в царських теремах – ото щоб рідну хату підправити, стріху на ній підшити, щоб на столі чогось доброго, бодай кілька разів на рік, у великі свята.

Але вони гуртуються – сміхота якась: вони групуються довкола грабіжників їхнього щастя.

І кричать, і шаленіють, і налітають гурт на гурт.

І все ж  при тому всьому кожен із них знає, що таке щастя.

І самим неясно, чому ж вони групуються проти власного щастя.

Сатанинська сила розум їм потьмарює, певно що так...

  ПІД ЗНАКОМ СУДИЛИЩ

Той багато втратив, кому не випало бодай трохи пожити в епоху під знаком судилищ.

Той майже все втратив!

От уявімо собі: в країні напівзлидні, напіврозруха, того й того нестача, працюєте багато, а отримуєте мізер, та ще й ціни ростуть ґвалтовно, платежі різні, тарифи…

А тут до тебе заскакує твій приятель:

-  Йдемо завтра?

Куди йдемо?

-  А ти що, не знаєш? Завтра на площі конокрада привселюдно батогами шмагатимуть,  вуха йому відрізатимуть, ніздрі вириватимуть!..

Е, тут уже не до балачок про життєві негаразди – звичайно, йдемо! І то спозаранку, щоб гарніші місця захопити, поближче від ешафоту. Це коли батогами шмагатимуть та вуха різатимуть. А якщо доля розщедриться, що й більший лиходій попадеться в катівські лапи – то від шибениці. Від шибениці – там і підвищення вигідне, там і лавки для достойників, для їхніх дружин та діточок.

Про ката не говоритимемо – а для суддів слово знайдеться: ті судді такі ж негідники та злодії, як і засуджені. Бувало й таке: разом крали – а тепер одного  в кайданках на судилище притягнули, а інший такими ж злодійськими руками вирок підписує.

Але про те не будемо, ні до чого там не докопаємося, доки самі ж ми не виберемо  іншу верховну владу. Тоді ті, що не згинули на каторзі, судитимуть тих, які крали, будучи при владі.

А нам від того тільки радість та потіха – чи не єдині світлі прогалини в епоху, яка утверджується під знаком судилищ. Надовго утверджується.

ТЕ, ЩО НЕ СНИТЬСЯ

Те, що не сниться, не мріється – воно в нас глибинне.

Воно не для нас – то чого йому снитися, чого йому мріятися?

Хіба що отак, для забави – як дитині казку розказують.

Це я про те, що мені ж не сниться одружитися на царівні, жити в палаці, переїдати за бенкетним с толом.

Одружитися мав би, поки не назову по імені, але я її вже облюбував, вона майже що сусідська, з іншого кутка.

А в хаті жив би у своїй, ну підправленій, перекритій, трохи розширеній, теплій взимку, білій і з рушниками, з Кобзарем на столі.

І щоб гості ждані й дорогі, та ще з гостинцями.

А те, що ото нині й по телевізорах показують, оте багацьке життя, оті модні відправи – то для інших.

І це в нас  глибинне, це з давен давніх.

От же: виріс на баштані кавун величезний – то самі ж його не покраємо, бо то для пана. Щось інше уродилось чи виросло – знову тим шляхом, тепер то певніше на виставку.

Красуня в селі виплекалась – то для олігарха. І не перечте: вже її примітили, вже її для участі в якомусь там конкурсі, на якусь міс, вже її вишколюють манерам світським, поставі, поводженню. І на те великих грошей не шкодують, а в кого ті гроші? Їм же та врода й дістанеться, добре, якщо на чергову дружину, молоду під старкуватому.

А нам воно й не мріється, не сниться.

І дарма з нас кепкують, що у нас на двох три гетьмани. Це у вищих колах, в урядах, парламентах.

А нам не до булави, ми у снах, у мріях ножі точимо, самопали ладнаємо, та ждемо Залізнякового свисту, Гонтиного кличу – руйнувати замки, палити корчми, Умань кривавими ріками залити.

Бо то в нас глибинне, то навіки.

 

ЗСІЇНИЙ ОСТРІВ

Ті люди, що із хутора, що за Сулою – вони втекли.

Бо задимів ген у степу сигнальний маяк, бо прискакав гінець: татари!

Вони втекли на Зміїний Острів.

Це у заплавах Сули, вона тут робить закрут, вона розливається – і в її заплавах є острови.

Цей особливо безпечний – бо Зміїний.

І нбезпечний також – бо Зміїний.

Люди мусили переборювати страх. Та й хіба страшне якесь там гаддя – коли татари!

На Зміїному Острові одна лиш дика груша, та ще кілька кущів ягід. Та й стебелини осоки смоктати можна – це все, щоб перебити голод. Бо того, що встигли прихолити із собою, було замало.

І дядько Архип першим наважився – він убив змію! Кількох змій убив!

Їх можна  їсти, - сказав.

Ось так як ірибу: випатрати, почистити, зготувати – їх можна їсти!

Люди із того хутора, що за Сулою, поїли всіх змій на Зміїному острові.

А той, хто харчувався зміями хоч  якийсь час – той не має права боятися!

Організовуймося, хлопці! Тешімо ратища, майструймо булави – виберемося вночі, потрощимо тих татар. Вони для нас як змії – потрощимо їх!..

ХТО ЗНАВ КАМІННУ БАБУ

Ми гостювали в степу, біля розритої могили, гостювали в археолога і поета Бориса Мозолевського, та й наговорилися за ніч, та й наспівалися, та й набралися вражень про тих далеких прародичів наших, про воїнів і ратаїв, про дружин їхніх, отих кам‘яних баб, ще про багато чого.

А мені під серцем засіла ота пектораль дивацька, витвір із сонячного золота – вона що, для кого вона?

Для отих камінних баб?

Та облиште!

Не вони ж чекали воїв і ратаїв з далеких походів, із полювання вдатного, із ріллі молодої. Не вони ж шаленіли від млості, благали неба, щоб їхні мужі повернулися вчасно, щоб зволожили росами їхні пружні тіла, бо ті вже зачинали черствіти, зачинали кам‘яніти; щоб протнули їхні лона сонячними променями, наповнили медами спраглі соти, щоб обмолотили їх золотими ціпами, як снопи пшеничні.

А це значить, що вони були не кам‘яними бабами – а змієногими царівними!

Розшукати б лишень, хто їх знав такими – розмаяними на вітрах, на диких конях у нестримному степовому гоні, у вінках купальських – наче перелітні птахи над розбурханими вогнищами.

Ми ще розкоркували пляшку, та й заспівали – а нам підспівували із степових віковічних глибин оті змієногі красуні. Ті, які дійшли до нас безшиїми і череватими, насупленими і запамороченими, повні остраху перед майбутніми катаклізмами.

                                 

ГЛУХИЙ КУТ

Якісь незбагненні сили напосілися на мене, картають і дорікають, заганяють у глухий кут, у безвихідь. Так начеб я мав відповідати за всі на світі дитячі негаразди, навіть більше того – за дитячі смерті.

А що я, що я маю робити, чим зарадити?

Думай!..

Отака-то відповідь, яка не приносить відради.

Так, якісь дрібні внески в цю немислимо велику справу я роблю. Дарую книги в сиротинці, якісь грошові внески, посильні, як на моє становище без гонорарного нині поета.

Та ще головне – молюся!

А мені дорікають: що із моїх молитов, та Всевишній і без тебе знає, про що ти у своїх молитвах можеш просити.

То чому ж не чинить? Адже має силу і владу, не рівня мені!..

Вони ж своє: Всевишній відпустив людей на вільне проживання, самі мають вирішувати земні проблеми.

Самі – то всі! А ви на мене одного!..

Хіба не бачиш, скільки духовного каліцтва у світі, зачинати треба від поетів!..

Ото такі в нас диспути, ото так мене заганяють у глухий кут, у безвихідь – а вихід звідти мені видається таким: світло і правда!

Це мені так видається…

       

 

УСМІХ

Це мене зацікавило, і я почав приглядатися.

Спершу я пішов до церкви Святого Духа, бо це найближче.

Ось Ісус натхненний, він проголошує свою знамениту Проповідь. Ось щедрий – бо ж звелів напоїти весільних гостей вином із Канської криниці. Ось гнівний – виганяє бариг із божого храму. Ось він миє ноги апостолам, ось турботливий за вечірнім столом.  Сторожкий – бо ж його має цілувати Іуда. Страждущий на хресті, зболений на материних колінах. Переконливий – це коли Фома торкається пальцями ще свіжих ран…

І щодного разу я не знаходив того, що шукав.

То я подався до церкви Петра і Павла, до церкви Миколая, до Собору  святого Юрія.

Ні – марно.

Я шукав усміхненого бога.

Я не знайшов усміхненого бога…

Всі святощі світу, напоуміть мене – у що мені вірити?..

 

                                                                           

МОГИЛА З НОМЕРОМ

То така історія: дзвонить мені жінка, з проханням, але настирним: нам треба зустрітися.

І знову дзвонить, і знову.

Виявляється, то така справа: вона внучка колись відомого письменника, репресованого в тридцяті. Він там і загинув, у тих каторжних  снігах, то в неї єдине бажання: знайти його могилу.

Довідку показує, відписку державну: помер від сердечної хвороби.

А коли,  а де – шукаймо тепер.

Бо я теж маю підключитися до тих пошуків.

Вона вже раніше зачала, писала туди й туди, але марно.

Обміркували ми ту справу, навели довідки: де й хто міг би те знати, посприяти нам.

Хто – управління каральних органів, колишнього Гулагу, архіви, Міністерства, Парламент.

Ще хтось там, важко навіть перелічити.

Вона була настирна й педантична: не дозволяла мені тратитися на папір, передрук, пересилку. Бо листів було спершу кілька, потім більше й більше. І всі безнадійні.

Тобто, більшість відписувалися: то не в їхній компетенції, звертайтеся ще туди й туди.

Ми й зверталися.

Ми й домоглися певного результату.

Такого, який нам аж геть голови заморочив.

Бо ми дійшли висновку: той відомий колись письменник, дідусь нашої внучки, лежить в землі...

Лежить він… Над ним хоч якась, а  таки могила, стовпчик з номером…

Лежить він біля Биківні, лежить в Дем’яновому Лазі, у Сандармосі, лежить біля Явасу, біля Інти, десь за Колимою…

А може, на дні Білого Моря, а може – Охотського…

  НЕСТРИМНІСТЬ ЖАДАНЬ

Он річка – як лезо ножа, зухвало виблискує під сонцем. Річко, зітни, відріж оту вербову гілку, що аж занадто прихилилася до води; річко, відріж оту мою нестримність жадань, адже вона химерна й непотрібна. Це як би прагнути повертатися зі школи з молодою гетьманівною, нести її ранця, щось оповідати, чи й не оповідати, коли ви й так розумієте одне одного.

Але що це за приклад, я ж не дітвак, дякувати небу. Ліпше ось таке: жадати прокататися в ахметовському лімузині, адже певен, що він в нього за гроші награбовані, а то й мої гроші. Чи із міністром в карти перекинутися, на рибу поїхати. Хоча повернемося до справ сердечних: жадати затягнути під свою ковдру оту артистку, що з телеекрана вигиналася звабно, або простіше – бодай попову дочку! Для неї молодий панотець висвячується, телепню!..

Життя навчило співміряти свої жадання з можливостями. Як тебе й заклинають: - А щоб ти жив на свою зарплату!

І нікуди діватися, мусиш простягати свої ніжки стосовно довжини тієї ковдри, під якою спати вкладаєшся.

І лише в одному саме небо велить нам бути нестримними в жаданнях: в жаданнях бачити Україну Державною, Незалежною! Виборсатися врешті з імперських вовчих лабет, навіки виборсатися!

Что?!.. – аж за животи хапалися імперські ідеологи, та й простіші з їхньої табірної обслуги: - Хахлы, вы тово?.. – крутять пальцем біля скроні.

Але ми якщо вже вперлися – то вперлися!

То вони вже по-іншому заскімлили: - Хахлы, а как же вы без нас, как же?..

А ще за якийсь невимірний відрізок часу: - Хахлы, а как же мы без вас?.. Как, братья родные, кааак?!..

Але це вже понад нами, це вище нас – і тут ми більше не маємо ні прав, ні жодних шансів поступитися в нестримності наших нездійснимих жадань -  вони здійснимі!

 

СТЕПОМ ЧАСУ

Чвалом! Чвалом! У спогади, у бездоріжжя  часу.

У степ часу, у його несходимі виміри!

Чвалом! Чвалом!

Це коли кінь не знає втоми – навіть передчуваючи, що марні ці перегони, що ні до якої пристані нам не прибитися.

Ото щоб гнати та й гнати – чвалом, чвалом!

Хіба що до того видива маревного, де наче на зворотньому боці місяця видніється силует двох братів. Так, отой силует, де один брат нахромив на вила іншого.

Годі, то не те, то сніп на вилах, чи ж не так, моя уяво?

Мчати далі – бо ж кінь не знає втоми.

Втоми то він не знає, але перепочити таки годться.

Це вже неодмінно – край того байраку, де мальви барвні та високі, де джерельна вода під калиною, де у всі часи й епохи чекала на козака така вже вродлива дівчина, яких нині хіба що в багацьких мерседесах можна зустріти.

Або ще де побратими біля ватри, і куліш закипає у казанку, і пісня роздирає горло.

Я рідко  собі дозволяю такі перегони – хоча самота вимагає на частіші звичаї, але я ні, радості такої не має бути забагато, надто аж на щодень.

Іноді, лише іноді  окульбачу коня моєї уяви – і чвалом, чвалом!

Степом навіки проминулого часу – до мальв окрай байраку, дівчини з відрами на коромислі, вогнища, де докипає куліш – може, із впольованим чорним круком недолі проминулої!..

ОАЗА

Так, це я зовсім несподівано натрапив у пустелі на оазу!

Блукав уже кілька днів, втрачаючи останні сили, знемагаючи від спраги, уже майже що без віри шепочучи молитви – аж раптом!..

Джерельце із пречистою водою, глибоченьке, дзюркотливе, калина над ним, верба поряд  – ну наче у мрії, у пісні наче!

То я тут і житиму!

Продаватиму воду знеможеним від спраги мандрівцям –

вони не скупитимуться рятівникові може навіть від смерті, вони щедро віддячуватимуться мені срібними та золотими дукатами.

Напевно, я розбагатію.

Щоправда, є загроза: а якщо розбійники натраплять на моє джерело? Та не тільки питимуть мою джерельну воду, задарма питимуть – а й пограбують мене, витрусять із моєї торби гроша останнього, що тоді?

Ні, я й далі лишуся біля свого джерела, у тій тінявій оазі, пі розлогою вербою, поряд з калиною.

Я лишуся – але вже не продаватиму ту  свою джерельну воду – я її задарма роздаватиму: пийте, спраглі, втішайтеся!

 

                           

ЩЕ БУДУТЬ ГРОЗИ…

Довго падає дуб.

Чи це довго – у твоїх спогадах?

Бо оте, як падає дуб, тобі споминатиметься безкінечно.

А дуб падатиме, який би міцний і кряжистий не був,  як би не впинався корінням у землю.

Бо будуть грози, будуть буреломи, і чорна хмара своїми вогняними блискавицями вишуковуватиме дуба.

Поміж усіх дерев, як би багато їх не було, навіть більше, ніж у лісі.

Це як слава – начеб сліпа, але вона знає, кого вибирати,  вона майже що безпохибна – як би багато не було таких, які б молитовно благали, щоб вона вибрала саме їх. Хай то буде і з грозою, з блискавицями.

Вони нетерпеливляться, вони рвуться до недосяжного, до химерних височин, хоча то ще не небо, то примара неба.

Але гроза вибиратиме дуба.

Бо це як слава.

ЩЕ ЗЛІШІ ВОРОГИ

Оце маю час – то перерухую ворогів своїх. Бо до чогось іншого не береться душа, а от виведу на папір свої злигодні – то й легше стане. Мусить стати легше, адже невидимі вороги завжди страшніші, то вже так.

От я й зачну від злиднів. Так, саме від них, від злиднів – і чи знайдеться бодай хтось, хто скаже, що були, та й понині в нашій долі страшніші від злиднів вороги – як от орда, як ляхи, московське здирництво – і той хтось таки матиме рацію. Та  однак – я зачну від іншого. Зачну від злиднів. Правда-правда, ви ж і самі знаєте: при злиднях щасливим не будеш.

А поряд з ними – ще ціла орда їхніх посібників, такого ж роду-племені супостатів: нестатки, бідність, убожество, безгрошів’я, безхліб’я…

О, цей ряд можна продовжувати, хто б лиш мав охоту.

Але я до іншого ряду перейду – до ще зліших наших ворогів. Наших, тут я не кажу, що вони мої, і на серці бодай трохи радісніше.

Угадайте, про кого я?

А я про зажерництво, про сутяжництво, про загребущість, про надмір достатку, про перебір всього, що мало б нести радість.

Вам не віриться, звичайно?

Але пригляньмося – саме в ненажерливих, пересичених, перепитих-переїджених, і ще якихось там – цілі гори проблем: ну, з ожирінням, то так. А з пересиченням душі ще гірше. Пригляньмося – саме оті, про кого мовиться, найчастіше дуріють, втрачають спокій, шугають коміть головою в розпусту і зрадництво, марнославство, шматують вовчими зубами побратимство, не знаходять відради у мудрості і у вроді, поки не куплять. А це ж таке, що продане втрачає всяку ціну.

Оце вихлюпнув перед вами, люди добрі та  чесні, свою душу – і наче легше стало. Хоча направду не знаю, чи легше.

Ні, є праведна істина. Це від великих мудреців, як от Сковорода, Сенека,  Соломон, Сократ чи ще хтось.

Вона така: людині має бути всього вдосталь.  Чи майже вдосталь. Без надміру, без нестатків – а вдосталь.

І на небі це відомо, богам нашим.

Та тільки в них немає для нас такої мірки…

 

КАМІНЬ, ЩО ПАДАВ  З НЕБА

========================

 

 

  КАМІНЬ, ЩО ПАДАВ ІЗ НЕБА

Камінь, що падав із неба, падав і світився, і згорав, і бентежив спрагле серце.

Так це ж метеорит! – переконують мене мої друзі геологи, - це ж метеорит!..

Та й ведуть мене до свого святилища, до музею свого, а там тих метеоритів кілька зберігається: - Візьми, доторкнися, відчуй потаємну енергетику!..

І я тримаю в долонях того небесного каменя, я його гладжу і грію, тішуся ним. Геологи мені розповідають про недосліджувані властивості того каменя: він обгорів, запеклася, обплавилася, стала наче захисною кольчугою його оболонка, а вона ж складається наче й з відомих елементів, але в якомусь незвичному поєднанні, що надає каменю незвичних властивостей.

А я слухаю і тішуся. Тішуся – бо глибинно відчуваю його потаємну здатність творити неочікуване, проявляти незбагненну сутність, добру сутність. Адже кожному і без пояснень зрозуміло: те, що падає з неба – то дарунок богів, дарунок життєтворчих позареальних сил, це те, що мало б розрадити людину в її узвичаєних клопотах, принести щастя.

От же кажуть про декого із нас, обранців долі: щастя саме впало йому до рук. Звідки впало? Та з неба ж!

Камінь, що падає з неба – призначене комусь щастя.

Я грію у своїх долонях той небесний камінь, гладжу і грію його, намагаюся подумки докричатися до його потаємної сутності, збагнути, що у нього є для мене.

А може, це не мій камінь? Не мій дарунок  непояснимих сил, божеської сутності?

То мені що – виходити на земну просторінь під зористе небо, наставляти долоні – хай же в них впаде призначений для мене небесний камінь, вготовлене для мене щастя!..

   ЗОДЯГНЕНІ В ПРАВДУ

Якась то телепередача була – про смаки, про високу моду, про вибранців долі в шатах пишних та ще самоцвітами прикрашених. Якраз для нас, напіводягнених, та й то в секонхендівське шмаття, оповідів таких бракувало. А там дійство препишне, а там музика, а там діви та красені ґламурні, та все таке.

І нардепів зібралося, чималий гурт. Та й хваляться: той свого костюма в Італії замовляв, у такого то й такого, той в Парижі, той аж за морями далекими. А всезнаючі телевізійники коментують: те й те десяток тисяч євро коштує, те ще більше, годинники аж по сорок тисяч, краватки, ще там щось.

А я ж досі у товаристві тішився, де на одяг і взуття особливої уваги не звертали, ото аби пристойне та доречне, якщо вже воно необхідне. 

А я ж перед тим Святе Письмо гортав, та й заклинилося в моїй голові: щось не так, ну геть не так!..

То я вже вдома знайшов те місце, що мені цвяшком у голову вбивалося. Вам також цікаво буде – це ревні прочани благають Господа про одяг для духівників: Священики Твої хай зодягнуться в Правду!..

Ну, то для наших обранців, служителів наших хіба ще таке додати – щоб одягалися в Правду і Закон!

Гей, кому ми це говоримо, вони вже потримали руку на Біблії, для них досить!..

   ОСУДНІ

Щоб здійснити правосуддя, не завжди потрібно мати злочинця.

Час від часу наче щось напливає на душу, зачинаєш мізкувати, зачинаєш розмірковувати на ту ж саму непоясниму тему осудності й кари, так вже часто марної кари, що аж світ у твоїй голові сторч стає: чому караються невинні?

Так, часом і винних на  якусь там каторгу запроторюють, то вже так. Але більше терплять та страждають невинні: на палях і в мідних биках, в голодних ямах чи вічних снігах, на плахах та ешафотах незлічимих.

Зачинаючи від Першого Невинного – засудженого пілатами та прицвяхованого до хреста кривавого.

А потім уже незлічиме: єретики на інквізиторських вогнищах, красуні у відьомських вінках, згиблі від Голодомору, в Бухенвальдах та на Соловках…

Як ото в старій фрашці значилося:

        -  Прошу пробачити, - знітився раптом кат, -

        Я наче іншого повісив припадково!..

        Мовчав повішений – бо й що він мав сказать?

        Він знав: роботи віз. Помилка? Вішай знову!..

Як показує досвід, під страту потрапити легко.

От потрапити  до пекла – то інша річ. В пекло безгрішних не беруть, щоб туди потрапити, приводиться таки направду нагрішити, та так, щоб всі жахалися, щоб пальцями тикали.  Людської крови попити треба. А Праведний Суд – коли то ще він буде, ми з вами чи й дочекаємося!..

Ось так воно й нині – тих, що судити мали б, - ті розкошують в замках та палацах препишних, та на едемних островах тішаться з кралями найвродливішими, та при слугах непочислимих, та при добрах препишних.

А вони, ті неосудні, ще й нові закони для нас вигадують: щоб за найменшу провину не поминала нас караюча десниця, щоб штрафи стягали, сорочки здирали, з хат виганяли.

ПАРАДОКСИ КАНІБАЛІЗМУ

Жорстоко – так, немилосердно – так, але саме на цьому ґрунтується життя на цій планеті: живе виростає із мертвого, пускає пагони з попелу та тліну, тягнеться до сонця, творить хвалу любові.

Ба, навіть більше: живе смокче соки із живого, впивається до твоєї плоті, до серця твого, висотує кров – і вередує: мало в тебе живлющої поживи, недокалорійна вона!..

Я теж як інші, не хочу бути останнім, не хочу випадати  із колії: я маю зжерти когось, бодай одного!

Одного негідного жити, політика і грабіжника, кровососа людського.

Маю – бо тоді на землі буде менше людожерства.

Я маю так вчинити, і багато хто також має. Із тих, вегетаріанців навіть.

Бо немає ради, бо коли ми їх не зжеремо – вони ж із усього живого кров висмокчуть, соки останні.

Він шкуродер і дурисвіт, він облудник і політик, він і роздобрів на нашій крові, на статках наших.

Який же він відразний – щоб такого їсти. А мушу – пітливого, смердючого, пересаленого, вузлуватого.

Якщо я обриджуся, якщо мої друзі відступляться, якщо ми всі скажемо: та ну їх!.. – вони не зупиняться, вони далі грабуватимуть і здиратимуть шкіри, кров висмоктуватимуть, хробаччям до серця заповзатимуть.

Цур йому, мене аж морозить зачало, я корчусь і ціпенію – але усвідомлюю поставлене переді мною завдання доби, завдання нашого майбутнього розвою, квітіння і буяння: зжерти того облудника!

Господи, дай мені сили!..

 ДУРНЕ ЩАСТЯ

Зловилася ото й мені золота рибка!

Ну звичайно: - Відпусти!.. – проситься. - Я тобі, - проситься, - будь-яке бажання виконаю, тільки відпусти!..

Ну, мені в голові замакітрилося: оце нагода!

А вона приспішує: - Загадуй своє бажання, мені вже дихати нічим, я задихаюся!.. Кажи вже, чого ти хочеш?..

-  Та я… - скребу собі потилицю. - Та я…  Хочу бути щасливим! 

-  То й будь ним, якщо хочеш!

-  Так я оце й прошу: зроби мене щасливим!

-  Е ні!.. – вона аж хвостом затіпала. – Я щось конкретне можу виконати. Загадуй, чого тобі для щастя бракує: машини? Чи дачі? А може, ти хочеш в парламент, нардепом хочеш?..

-  Ні й ні, - впираюся на своєму, - хочу бути щасливим.

-  Ні, ти конкретніше!.. – рибка також затялася. – Кажи, чого тобі бракує, давай разом помізкуємо, прикинемо…

-  Ну от, - сам бачу, що занудним видаюся, проте хочу таки домогтися задуманого. – Як я можу проголосити себе щасливим у цій країні? З нашою історією принижень та поразок…

-  О! – золота рибка аж засяяла від радощів. – То я тебе до сусідньої країни перекину. Там не поразки, там суцільні звитяги. Там ти вже не будеш гинути в Батурині, там ти сам на списа батуринське дитятко нахромиш!..

Мене аж пересмикнуло: - Ну що ти, золота рибко!..

-  Чи за Сян та за Віслу – там  тебе вже не саджатимуть на палю, там ти сам свого отамана Наливайка в мідному бику запікатимеш!..

Не ліпше мені від того.

-  Ще такий варіант: я вам такого міністра настановлю, що сам всю вашу історію перепише. Ти вже не будеш утікати із-під Полтави, ти сам гнатимешся за Мазепою!..

-  Оце вже щось!.. – завагався я, - оце вже щось, золота рибко!..

І поки я морщив лоба та знову чесав за вухом – рибка крутнула хвостиком, та й по моєму дурному щастю…

  ЗА ВИСОКИМИ БРАМАМИ

А він ще мандрує, отой дивак із душею невтішною, отой козак Мамай, отой дяк мандрований, отой Сковорода!

Та оце під градом стольним, під самим ніби Києвом замлоїлося йому до Дніпра вибратися. Дорога ж звісна – мимо пагорбів київських, мимо дібров з луками, мимо піщаних намулів.

Але рушив – а воно так та й не так, та вже й зовсім не так!

Бо обіруч паркани височенні повиростали, брами ковані та й найвищі, вежі на кожному завороті. Чи то господарі проти татарських ординців узабезпечилися, чи від ляхів, чи ще якої чуми московської. Із тих веж, із-за загорож вартівні визирають, на мандрівців наших скорострільні гаківниці наставляють. «Не зупиняйтеся, - кричать, - Мимо, мимо проходьте хутчіш!..» - кричать.

А хто ж то, а хто ж то так розгосподарився? – питають мандрівці. – чи не полковники та сотники після Пилявців, чи й самі гетьманські діти?

Та ні, стишений попутник голос подає, - Ні, то все торбохвати та захисники їхні, та слуги народні!..

Та й додають: - Ото понагарбали, та й далі гребуть. Від громади землі повідбирали в довічну оренду, розгосподарилися. Найвродливіших жаб-царівен собі поприводили, скоморохів наскликали, бенкетують та тішаться.

А он бачите, на воротах високих, на брамах дубових – то їхня дітлашня повилазила. Сидять та норовлять плюнути на голову перехожого. Поминаймо їх, поминаймо, не підходьмо близько – бо обплюють нас, та й сторожа чатує, вже нас на приціл бере!..

Проминаймо!..

 

 

НЕПРИМІТНІ

Ми непримітні, є ми чи немає – однаково усім нам: людям, Богу, світові.

Невидимі, непримітні і наші Голгофи, кари, які ми терпимо, подвиги життєві наші також.

Не думайте тільки, що вони  несуттєві, малозначимі, якісь такі, що й уваги людської не варті, зовсім ні!

Але ж однак – мало примітні. Ти ж сам не сурмиш про них на цілий світ, а світові може й не зовсім байдуже – однак…

Ні-ні, я не наважуюся рівняти їх із Голгофою Христовою – та однак же хотілося б   видаватися примітнішими.

От як гріхи наші – о, їх видно віддалік, вони наче вогнистим тавром прозначені – іскрять, пломеніють.

Шкода якось – але порозмислиш, і зачинаєш упокорюватися: а може, нехай так і буде?

Принижуймося бодай трохи – бо й так скільки галасу підняли над світом – возвеличуючи свої доблесті!..

                               

ЗАЯЧА ЗАСТОРОГА

Тиждень я на лісовій пасіці. Частуюся медом, запиваю зеленим чаєм, милуюся тихою лісовою благістю.

Все тут для мене: зелений затишок, сонячні відблиски в рясному гіллі, легкий повів липневого вітерця.

Щодень десяток бджіл жертвують заради мене своїм життям: це їм звелено мене жалити, хворість мою поборювати.

А ще врівноважуватися душею під розповіді мудрого старого пасічника. Як от: чому змія шукає собі пристанища під трухлявою колодою, чому орел воліє горду самотину високого неба, на якій висоті і в яких кущах гніздиться співуча пташка, і ще багато чого.

Сьогодні він зачав про зайця, саме двоє зайченят небоязко ганяли наче в перегонки біля самих вуликів.

-  А знаєш, - запитав пасічник, - чи знаєш, коли заєць зачинає боятися вовка?

Я спантеличився: -  Та наче від роду…

-  Від роду – але так було не завжди, спершу, аж геть давно, він мусив так настрашитися, що той страх отаборився в його генах.

І за хвильку мовчання: - Це як з москалями. От: коли ми зачали їх остерігатися?

-  Може, від Тарасової Катерини?.. Від царя Миколи, який нашу волю приспав?..

-  Відтоді, коли Москва стала імперією. Це дурня, що ми ненавидимо москалів, чи там кацапів, як уже їх назвати. І психіку їхню, і літературу. Ні, ми ненавидимо саме імперську частку їхньої начеб незбагненної душі. Кожен із нас, у кого бодай крапля козацької крові. І Ющенко такий, і Стус, і ми з тобою.

Він стояв наді мною, і бджоли приязно роїлися над ним, і то було гарно.

І він додав:

-  Це в нас ще в генах, ми так і народжуємося – з неприйняттям імперських загарбницьких забаганок.

Як оті зайчата.

 

РІЧЕЧКА

Це там, давно. Ще в дитинстві.

Це там, давно і далеко, за Сулою, за її болотистою заплавою, попід лісочком, де вільхи та осики, та верби ще.

Так ото там – річечка з рогозових заростів вибивалася, така собі невеличка, з чистою водою, з неквапною течією.

Можна було й скупатися, там є місцинка, де берег піщаний. Мажна й напитися, це скрізь, де підхід вільніший.

А далі з нею ось таке, наче пороблено.

Вона зникає, та річечка!

Там знову лепеха та очерет, кущувати вільхи та лозняк – то вона там зникає, наче під землою шугає!..

І не допливе вже нікуди – ні до Дніпра славетного, ні навіть до Сули.

Я не знаю, чого так. І мені тужно.

Ще коли я дізнався, що там меліоратори за справу взялися, заповзялися осушити болотисті землі, капустяний город там витворити.

І мені тужно, тужно мені…

ПОЗА ЦИМ СВІТОМ

Поза цим світом – що ж воно там, хоч би оком зирнути?..

От коли травнева гроза, коли над нами  гуркотять громи і небесну дзвінь розпанахують блискавиці – чому б саме в таку мить не знайти прорізу в небесному куполі, чому б не просунути голову: як же воно там?

А там інший світ, там правдивий світ, який і тут мав би бути, коли б ми не зачали так запекло поневажати божі настанови, грішити не зачали.

От як мені уявляється побачене: тільки яскраві кольори, у незлічимій градації. Синього десятки відтінків, зеленого ще більше, про червоне й помаранчеве вже й не говорю, навіть білого кільканадцять відмін.

На землі наше підсліпувате око не здатне того всього запримітити  - а там дивись та радій.

Запахи – те ж саме, від трояндово-ароматного, до пекельного смороду.

Але пощо нам те пекло, втішаймося  тим, чим досі не могли втішатися. Це вишколений пес чи не у двісті разів чутливіший до того, ми ж з вами приречені на найпростіше.

А слух – які там тони та обертони, поза межовими вимірами. Ми ж і так знаємо: ще щось найпростіше чуємо, а оті ультрафіолетові чи ще якісь там хвилі – то хіба якісь комахи вловлюють, хіба кити за сотні кілометрів перемовляються, хіба метелики линуть один до одного на нечутні для нас поклики.

Що тут говорити, ми в усьому використовуємо не більше десяти процентів наших можливостей, великі мудраки із своїми новітнім приладдям підрахували вже таке й не таке.

Та попри все: наструнюймо наші чуття на невловні досі поклики, та попри все – сигнальте своєю душею про муки  самотності комусь незнаному. Так, більшість із найближчих лише якісь ошматки посланого вами зможуть почути – але ж мусить знайтися вибрана Богом душа, яка стрепенеться й розквітне, яка рвонеться вам назустріч, яка прийме ваші посильні і відповість такими  ж для вашого серця.

Та ви знаєте, як оте все називається – що то буває з першого погляду…

Майже нездійснимо, наче поза нашим світом.

 У КОЛИШНІЙ В’ЯЗНИЦІ

Дають мені ордер: живи!

Це після скількох років бараків, казарм, гуртожитків, землянок!..

А де – живи?

У колишній в’язниці.

Оце вже насправді!..

А брат потішає: - Нічого, - каже брат, - та ми з товаришами підремонтуємо, щось там  зашпаклюємо, замажемо, ґрати повикидаємо, вікна розширимо!

Може й справді?

Але ж оті написи багаторічні, оте: «Я невинний!..», «Мене оббрехали!..», «Мене свої продали…», «Мене чужинці уярмили, прикинулися братами…»

І те замажемо, заспокоює брат, ото начитайся востаннє, та й досить!..

І все б – нічого, якби не оті голоси посеред ночі. Не завжди, звичайно, але трапляються миті просто нестерпні, це коли ти приходиш переструнений, перенапружений. Тоді голоси твоїх попередників дивним чином озвучуються, та гучно так, так настирно.

Добре, коли перемагають такі із оптимістичніших, такі, що й тобі віру повертають. Ну от на зразок: «Ми не скорилися!», «Правда переможе!»

І про Україну - що вони офірують своїм життям молодим, – але вона житиме, вона розквітне!

Отаке то моє життя в колишній в’язниці.

Але що вам розповідати – хіба ви всі також не звідти вийшли, з великої зони, з гуртової камери,  з неволі, з безвісти, з того всього, що витворяла із нашим життям влада, знана в цілому світі як «Імперія зла», повік жахлива імперська влада…

 

ТОЧНІШИЙ ГОДИННИК

Це було під час зустрічі із високим посадовцем, у його кабінеті. Нас прийняли, але попередили, що час обмежений, то щоб стисло і коротко.

Виясняємо справу – а вона ще більше заплутується, а часу ж обмаль, ми тримаємо це на увазі.

То знову до тієї справи з того, з іншого боку – без результату.

І тут голос помічника того посадовця:

-  Котрий час, ви пам’ятаєте?..

Я мимохіть глипнув оком на свого годинника: справді, відведені нам ті десять хвилин наче в безвість шугнули.

-  Двадцять по четвертій’..

-  Так, двадцять по четвертій!.. – підтвердив нардеп, даючи зрозуміти, що час вичерпався.

Він підніс вище руку із своїм годинником. Мій товариш, коли ми вже вийшли, уточнив: то в нього швейцарський годинник, виготовлений окремою партією за якимось спеціальним замовленням, вартістю майже сорок тисяч доларів кожен.

Так, він точніший!..

РЕАНІМАЦІЯ ПОЛЕГЛИХ

Мені їх бракує.

Як же їх нині бракує – усім, усім нам!

Бракує тих, хто був би поряд, вірний і поривний, готовий на безум.

Ще більше бракує, хто був би переді мною. Лідера, гетьмана, мудрущого відчайдуха, стратега і тактика, сповідальника.

Таких, які були б перед нами на Майдані, поки він був Майданом.

Таких, якими вони стали, мені не потрібно.

Я знаю, як заповнити пустоти обіч, місця під бунчуком, місце тих, хто із булавою в руці – вони вільні. І я реанімую мертвих.

Чесних і незрадливих, відчайних, мудрих, розважних. Я їх ставлю поряд і на чолі, я їх підвищую в рангах, благословляю на булаву, возводжу на престоли.

І вони будуть там ясними і чистими, непідкупними і незрадними – бо що для них спокуса багатством і славою, маєтностями і вродливицями: вони реанімовані – бо вони мертві.

З ними можна сподіватися на Перемогу.

На неминучу, невідворотну Перемогу!

МИ ОБИРАЛИ НАЙКРАЩИХ

Нам поталанило: ми обирали найкращих!

Це ж завжди непосильна для вирішення дилема: обрати собі правителя. Сотника, гетьмана обрати!

Це ж треба видивлятися, вишуковувати треба – де ж вони, гарні та віддані?

А тут самі приходять: обирайте нас! Ми кращі, рівних із нами вам не знайти! Вибирайте, не пошкодуєте – ми витворимо рай на цій землі, ми забезпечимо кожному достаток і піклування!..

Отак: вибирайте нас, бо ми найкращі!

Ми пораділи: навіть Творцеві Світу не поталанило на таку звитягу: у Нього поряд із світлом – пітьма, поряд із добром – зло, поряд із Ним самим – сатана пащу щірить.

А тут: ми зможемо, обирайте!

Та такого ж на Україні одвіку не було, щоб претендент на булаву так от себе рекламував.

У нас було так, що майбутні обранці чекали, коли до них прийдуть та тричі вклоняться, а вони тричі відмовляться, і тільки за тим уже згодяться.

Пригадуєте, як із самохвалів насміхалися:  «Ото як не похвалиш себе зранку – то цілий день ходиш як обпльований!..»

І ще подібне, народ у нас здавна мудрий і дотепний.

А тут: Обирайте, ми найкращі!

Ми й обрали, не дурні ж ми, щоб не скористатися таким шансом.

І раді були, дивлячися, як заметушилися наші обранці, творці великої благодаті: от гребуть і несуть – а ми й гадаємо, що так і слід, що то ж вони хату сироті мають спорудити, притулок для неімущих. Не для власного палацу, такого нам і на гадку не спадало.

От вони по заморських краях метнулися – ми й втішні: чужого розуму наберуться, ще мудрішими стануть!..

Ото ж воно – так, та й не так.

Бо хто ж бо міг помислити, що зібрані докупи наші найкращі перетворяться на чорну клоаку, гніздо зла і нечисті, гадючник смердючий?

Не питайте, про що я – вам самим розуму не позичати, докумекаєте.

Я про те, як ми…

Та що говорити – я повторю ще раз, похвалюся:

Ми ж обирали найкращих!..

 

 

 

 

ПРОТИТАНКОВІ РОВИ

 

 

Заграли сурми, задзвеніли дзвони – і ми з підлітковим запалом рушили до призовних пунктів: беріть  нас, давайте нам  зброю, шліть на фронт – ми зітремо на порох тих знахабнілих фріців!..

Але нам кажуть, що ще замолоді. То щоб почекали. Що на всіх і зброї не вистачить. Хіба що одну рушницю на трьох. Чи щоб брали палиці та з палицями – але ж це проти танків, то з палицями не навоюєш. А от коли б ми тим танкам дорогу перерили, коли б ми тих протитанкових ровів нарили понад Горинню і Збручем, понад Інгулом і Синюхою, понад Сулою і Ворсклою, а щонайглибших – то перед Дніпром, – то ніякими танками не прорвалися б зухвалі агресори!..

І ми рушили!

З лопатами і тачками, з носилками – нас кілька мільйонів недорослих до зброї, та ще вдвічі більше дівчат, та ще й старших тисячі!

Коли б виструнчити  в одну лінію ті глибочезні рови з високими брустверами, що ми понаривали по всіх можливих рубежах оборони – то було б довше, ніж тринадцять екваторів, було б довше, ніж до Соловків, до Магадану!

Та що з того...

  Я ЙШОВ НА ВІЙНУ

Я йшов на війну – бо вороги довкруж, бо дзвони заграли, сурми засурмили, гетьман здійняв правицю з булавою, стяги під вітрами залопотіли.

Мати мені сорочку білу випрасувала, батько чарку налив, менші сестрички та братики – хто горіха, хто яблуко, хто ягідку мені на дорогу.

А вже за садом дівчина із-за калини вийшла, хустину мені на руку пов‘язала, адже це війна, все може статися.

А ген за левадою, за старим берестом – мале дівча мені дорогу перепинає, руки отак розкрилило: не ходи на ту війну, не пущу!..

Я тому дитятку: як же, мушу, та й зголосився я вже, як своє слово назад забрати?

А воно далі:

-  Не ходи, татку, бо якщо ти загинеш, то я й на світ не народжуся!..

Татком мене назвало?..

Але я поминув те дівча, оглянувся вже відійшовши геть: стоїть воно, сльозинку долонькою витирає.

Вдруге озирнувся – стоїть, горбиться. Втретє озирнувся – а їх цілий табунець, хлопчиків та дівчаток, наче в тумані розпливаються.

Малі, ще ненароджені, та чи й матимуть щастя народитися.

То хто ж тоді на наступній війні воюватиме, хто ж тоді?..

НАС ГНАЛИ ЧЕРЕЗ РУБІКОН

Нас гнали через Рубікон.

Щоправда, якщо говорити точніше: не гнали, а погукували, а наказували рухатися швидше, швидше!

Бо вже позаду гриміла артилерійська канонада, бо вже позаду гуркотіли німецькі танки.

І знову якщо точніше: танкового гуркоту ще не було чути, але вони таки гуркотіли, і то вже неподалік.

То ми мали приспішитися перейти, перебігти Рубікон – через ту греблю. Через ту вигнуту довгим півколом надзвичайної краси греблю, яку ми бачили у своїх підручниках,  починаючи з першого класу.

Бо то був Дніпрельстан, бо ми перебігали через ту чаруючу греблю – понад Дніпром, який ще не збурився, як мав би збуритися у цю лиху годину.

Тож начальство зважилося – і  нас гнали через Рубікон.

Бо на тому березі нам буде безпечніше, бо там інші виміри, інша доля: там потужні оборонні рубежі, через яких ворог не прорветься!.

Ми вірили словам командирів: далі ворог не прорветься!

А поки ми бігли через ту греблю понад Рубіконом – через греблю, яка за наказом кремлівського правителя вибухне в небо мало що не під нашими ногами – (знову, знову я перебільшую!..)

А поки ми перетинаємо визначену долею межу, щоб ступити на безпечну землю.

То вже пізніше знатимемо, що то не так, не так із нашою безпекою. Знатимемо геть далеко від дніпрових берегів, десь аж за донецькими степами.

Але  прийде час – і хай не всім, але таки багатьом із нас знову приведеться перетинати цей долею визначений Рубікон – перебиратися через водну бистрінь на човнах і на плотах, на кусках деревини, на чому прийдеться.

І багато хто із нас не подолає вдруге цієї рокованої ріки – бо так визначено богами…

ПЕРШИЙ

Оце ті пагорби, які ми оборонятимемо.

Оці пагорби – глинисто-піщані, з кременистими домішками.

Це я зауважую відразу – бо ми й зачали відразу їх довбати: окопи, бліндаж.

Наш взвод, він перший, потім другий, третій. Наша рота.

Інші далі, правіше.

Взводний зачинає перекличку: Бей! Ворона! Грох! Дулепа!.. – і так до кінця.

І віддає команду: окопуватися!

Отож спершу бліндаж. Кирками, лопатами: спершу роздовбаємо, потім уже викидаємо. Треба глибше, глибше.

Це по тильний бік погорбу,  окопи ритимемо пізніше, як посутеніє – щоб не бачили нас ворожі спостерігачі. Хоча в них тепер прилади надчутливі, з нічними пристроями – промітять, визначать.

Але поки ми довбаємо,  поки вгризаємося в ту землю – впертіше, глибше.

Ми не очікували – коли раптом бабахнуло, і ще, ще!

Це звідкілясь здалеку, нам не видно звідкіля – але снаряди летять.

І зовсім невлучно, радіємо ми, зовсім невлучно.

А потім ще кілька пострілів, і знову невлучно. Тільки що осколки понад нами.

Понад, але не зовсім.

Я бачив, як він випустив із рук лопату, як поволі зсунувся на рихлу земою: перший!

Перший із усіх нас!

Ви ж знаєте – мусить хтось бути першим загиблим.

Першим у першім бою, першим при обстрілі. Першим у цій битві, першим у цій війні!

Як це лячно і страшно, як це непояснимо звабно: перший!

Світ виструнчився, світ має віддати почасті:

Перший!

Його підхоплюють, пробують пульс – ні, таки вбитий.

Взводний біжить доповісти ротному, ротний набирає номер батальонного: у нас перший!..

Перший!..

ПОТАЄМНІ ЗНАКИ

Я не знаю потаємного смислу тих знаків, тієї мови, тієї грамоти, якими списані мої проминулі й майбутні діяння, всі мої дороги в ті роки, до яких я ще доростатиму – але вони вже виписані на моїй дитячій долоньці.

Все те виписано якимось незрозумілим чином – виписано, але я не вчитаю, скільки не вдивлятимусь до них, мені навіть натяку немає на існування написаного.

Бо для мене то тільки лінії, тільки зморщечки – а от ворожбит прочитає.

Спершу перечитав матері, бо це саме вона вибралася до ворожея, та й мене із собою взяла – бо їй аж пекли ті потаємні знаки на її долонях – то в них батьків голос, а батько на тій страшній війні – він щось нам хоче повісти, він пружиться, він силується – а ми самі того негодні вичитати.

То тільки ворожбою високою небесною волею дано таке прозрівання, таку можливість бачити самому й оповісти матері й мені, що ж воно там.

Так, мати мусить заплатити за можливість почути батьків голос – а платити майже нічим, ото чи не остання четвертинка сала, ото малий буханчик…

А прочитати те все таки важко – адже мамина долоня аж геть помозолена, порепана й потріскана, чорна й натруджена.

Але ворожбит таки вичитує очікуване: так, батько живий! Він рветься до нас – але та його дорога через вогонь і вирви, через рани і кров.

Але він рветься! – бо так написано на маминій долоні!

ПІДПЕРЕЗАНИЙ ГРАНАТАМИ

Ото мій ангел тодішній – пригляньтеся, то він. Охороняє мене, бо саме такий час, коли й треба взяти моє молоде життя під захисне крило: он же фронт, он гуркіт і вибухи, он прориваються злющі Пантери.

І я підперезую свого ангела в‘язкою гранат. Мав би сам підперезатися, але ж налякався: тоді ж мені кінець!.. Розметає мене вибухом, чи Пантера траками розчавить – погибель неминуча.

А ти ж, мій ангеле, втовкмачую я йому, ти ж безсмертний, повзи замість мене за бруствер, зведися на крилах, вдарся гранатами об ту крупівську броню!..

Чомусь мій ангел також вагається:

-  Розмете ж мене, жодної  пір‘їни не лишиться.

-  Ну що ти, хіба ангели гинуть?..

-  Це така війна, люди такого навигадували одні проти інших, що й пекло дибки стане, тільки цурки врізнобіч полетять!..

Я перед ним мало не навколішки, я перед ним руки складаю, губами плямкаю…

Але він таки пояс із  себе, та хапає мене за плечі, та валить на дно окопу – якраз в мить, коли над нами Пантера прогуркотіла…

   ХЛІБНА ЧЕРГА

Це аж ніяк не притча, це понад нею…

Кінець серпня 1941 року, німці прорвалися вище Черкас, в оточенні опинився і студентський загін винищувального батальйону. Хлопці так років до шістнадцяти кожен – це  ж бо не інститутські студенти, це з технікуму, першокурсники та другокурсники, ще не обмундировані, неозброєні. Розбіглися, як миші.

З важкими зусиллями переправившися через Дніпро, я пішим ходом рушив на свою Лохвицю. І ось ранком я в центрі, і саме перед «довгими лавками». Перед хлібним магазином велика черга, і там – мати, шістнадцята чи сімнадцята перед віконцем, я її здалеку запримітив. Рік не бачилися, а пізнали одне одного відразу.

Мати не скрикнула, не метнулася до мене, лишень притисла руки до грудей…

Люди таки є люди: пустили мене в чергу перед матір‘ю.

Так ми й прийшли додому з двома пайками глевтякуватого хліба.

 

 

ВІНЕЦЬ

Колись дуже давно, в роки моєї неприкаяної юності, недоля закинула мене в чужинні землі, в невільничий табір, на каторжний труд, голодний і принизливий.

Жили ми в бараках, звісно, а весь табір був обснований кількома рядами колючого дроту.

І був поміж нас колишній учитель історії, знавець давнього світу, то він якось був сказав таке:

-  Той дротяний паркан довкола нашого табору – то вінець із голови Розп’ятого Христа. Розширений, доповнений новими колючими іклами – але то вінець, вінець з Його голови!..

СПАДКОВИЙ НОМЕР

Це був табір, звичайно, куди нас пригнали.

Табір із назвою «Штокбах» - а насправді це один із трудовий відділів Бухенвальда.

Ми пройшли процедуру: зайві речі, дизенфекція, лазня, розподіл по бригадах, номери.

Кожному – свій номер.

От, для прикладу, мій: коли вахман зупинить і крикне: «Дайне нумер?» - я маю відповісти «Цвай унд нойціг, фір унд зегціг»!..

І у кожного так, і кожен мусив так відповідати.

У мого друга був номер із різницею у дві цифри від мого.

Потім друга нестало…

Його номер успадкувала могила.

Певно ж, вона гонорилася: у неї свій номер!

Я ще приніс до неї квіти, коли ми поверталися додому з табірної каторги.

Як вона тепер – не знаю.

Напевно, занедбана, напевно – позбавлена номера…

  СИН ВОРОГА МОГО

Син ворога мого приніс мені окраєць…

Син ворога мого живе поряд із невеликим німецьким містечком Геттштедтом, це у Південному Гарці, де давно вже вироблені мідні копальні, де під час війни відбував я каторгу на мідепрокатному заводі.

А моя Лохвиця – ви ж знаєте, де моя Лохвиця, маленьке сотенне містечко над Сулою.

А там за мого дитинства був театр, збудований ще Василем Кричевським на зібрані лохвицькими дядьками червінці, і в ньому на початку минулого сторіччя грали найкращі українські трупи.

А поряд із театром – пам’ятник нашому мудрому землякові Сковороді.

Під час німецької окупації по обидва боки від камінного Сковороди височіли по дві могили під березовими хрестами. Коли їх убили, в лохвицькій  Сосні було страчено багато заложників. А ще провели облаву, під яку потрапило кільканадцять підлітків – та в телячий ешелон, на каторгу…

Син ворога мого напросився на зустріч, коли ми з дружиною і дітьми гостювали в родині того, з ким мені випало працювати на прокатному заводі.

Син ворога мого приніс нам частунки.

І ще син ворога мого приніс на зустріч кілька фотографій – на них обіч Григорія Савича по дві могили під березовими хрестами, з касками на тих хрестах. Ті, що лежать в могилах, могли б прочитати  викарбувані на цоколі сентенції – про народ, який спить сном міцним, але пробудним, і про небесне покликання людини жити згідно її дарованим небом  здатностям.

За березовими хрестами видніється нарбуд – колишній театр, то він за часів соціалізму трансформувався так.

І я бачив ті могили, бачив ті хрести з касками на них, читав колись виписані на табличках прізвища безщасних вояків – але те не збереглося…

Син ворога мого хоче розламати зі мною принесений окраєць. І хоче підтвердження, чи насправді то була могила його батька. Але я вже сказав, що прізвище мені не запам’яталося.

Син ворога мого…

  КОГО Я ЩЕ НЕ ЗАСТРЕЛИВ?..

Отаке от мале німкеня, з другого чи третього класу, тягне догори руку: чи можна йому щось спитати? Та й питає: а скількох німців я убив на війні?..

Учитель, організатор нашої зустрічі, дещо заскочений, зачинає пояснювати, що я не вбивав, що я ж був у німецькому таборі майже всю війну. Але те німкеня знову: а перед табором?..

Це я гостюю у Геттштедті, на запрошення німецьких антифашистів, гостюю в тому містечку, де був наш табір при військовому заводі, а тут якраз річниця закінчення війни, то мене й заангажували на зустріч із дітьми, щоб ото мир та дружбу зміцнювати.

А зустріч наша у шкільному музеї, де учні принагідно організували виставку до цієї дати. То й на стендах повно фотографій, та до того ще й плакатів військового часу, поміж ними й радянський, я саме на нього й задивився, ви його може й знаєте, там хлопчик пише листа до свого батька на фронт, то й напис відповідний: «Папа, убей немца!..» Так ото мені, наче я в силець потрапив, не знаю, що й відповісти тому німчикові. Не буду ж доводити, що нікого, що я проти воєн взагалі, і все таке.

А він продовжує мізкувати, що, певніше за все, не багатьох я убив, бо аби багатьох, то сидів би я в цей день у самому Кремлі, біля самого товариша Сталіна!..

Та я аби міг, то самого того Сталіна першим би убив!.. – мало не похопилося в мене.

А в голові закрутилося: справді, кого б оце я мав би убити, коли б небесна канцелярія повеліла? Мені вже годилося б відповідати, а я тасую у своїй голові ненависні образи: ординця й тевтонця, ляха й москаля, імперського живодера, організатора війн та голодоморів, це щось загальне, а з конкретних – того ж Гітлера чи Леніна, Сталіна чи Гебельса, Єжова чи Торквемаду, ще когось там, бо вже й нові додаються.

Те кляте німкеня чекає відповіді – а я не скажу. Бо таки не хочу вбивати. Хіба що віртуально, хіба що в уяві, чи яким там іще подібним способом.

Бо таки ж варто!..

  ВТЕЧА

Оце мені щось в безвимірний час сниться й сниться одне й те саме: втеча сниться!..

Наче я із довгої неволі бусурманської, каторги галерної, заслання сибірського, із островів соловецьких вибрався дивом та й втікаю – полем засніженим біжу, повзу кугою болотною, крізь хащі продираюся, ріку перепливаю…

І все ж вибираюся: вже я у міському мурашнику, вже встиг перехамелеонитися – бо грошви трохи мав при собі. То і вбрання, і краватку відповідну, і капелюх як в аборигена звичайного.

Але ще мені треба й звідти вирватися – щоб до рідного краю, до людей найближчих, до тих, без кого життя не уявляється, хто й мене любить і обігріє ласкою неземною!..

З цією морокою також наче лагодиться: є квиток на літак чи потяг, вже за годину маю бути на вокзалі. То я на метро спішу, чи таксі замовляю – як ото й всі чинять. А виходить, що в найневідповіднішу годину – в метро тривога антитерористична, а на вулиці моє таксі затромбовується наглухо, то пішки я біжу й біжу, майже добігаю – а мій літак із під самого мого носа в небо вирулює, потяг рейками гуркотить!..

Я силуюся прокинутися – адже встиг гаразд усвідомити, що це мій сон проклятущий ніяк від мене не відчепиться. І так вже борсаюся, і так рвуся!..

І це все заради того, щоб за тиждень чи за кілька місяців – знову той сон додивлятися, в якому я ну от уже майже вириваюся із неволі бусурманської, каторги галерної чи сибірської, із островів соловецьких чи бухенвальдів жорстоких!..

Ні, я таки життя свого не пошкодую – щоб нарешті пробитися до рідного краю, до близьких і дорогих мені, до тих, хто покладе мені руку на плече: вітай, друже, як же довго ти із тієї каторги одвічної виривався!..

ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ

Є  ж бо речі, аж надто жадані і сподівані – яких ніколи не буде?

Бо надто вже хочеться, щоб їх не було!

Коли нас визволили із німецької катівні, із того каторжного табору – а це була весна, якась на диво сонячна: а це було до того всього ще й закінчення війни! – я тоді аж надто радів.

І ще: я тоді багато й весело думав.

Я думав про те, що я люблю і що я ненавиджу.

Я люблю руїни чи напівруїни – Господи, як я наважуюся про таке думати! – рідного краю. І серце рвалося туди – трудитися, відбудовувати: бо ж я винен!

Я ненавидів війну.

Її вже не було, вона скінчилася!

І я знав з певністю, що її вже ніколи не буде: народ помудрішав! Помудрішали всі народи землі, все живе й суще!

Як можна ненавидіти те, чого вже немає і ніколи не буде?

Не буде – бо й не може бути, народи не божеволітимуть вдруге!

Я помилився – але хіба то я помилився?

Помилилися ті, що на небі – це вони воскресили те, чого вже немає, та й бути не могло!..

 

ПОМИНКИ  СТАРОГО КРУКА

Старий крук летів на банкет.

Летів видзьобати вояцькі очі – бо це ж війна, а на війні завжди знайеться здобич.

Старий крук був безпомильним у своїх передбаченнях – знав бо ж ті війни: і першу світову, і махновщину, і фінську, про другу світову вже й говорити нічого. А це ще бандерівська, ще чеченська, а потім ще грузинсько-осетинська…

А тепер загриміло понад Донбасом!

Ще й як загриміло!

Може, це мій останній банкет, - втішав сам себе старий крук, - може, останній – то поласую ще вояцькими очима!..

І от сидить він на самому вершечку Савур-Могили, сидить та й розглядається, та й вичікує: коли ж то загримить?

Ні, чекати довго не привелося – сяйнули в небо ракетні траси, громохнули «гради», затахкотіли кулемети.

А ось і ті, із кого вибере крук собі  жертву: летять, задурманені, летять в атаку, летять назустріч отому вогневому шалу.

І падають, падають – один, другий, третій!..

Старий крук примітиа собі того, який спіткнувся за високим кущем акації: отам порозкошую!

І ось уже він над конаючим, уже намітився клюнути сталевим дзьобом воякові очі.

Але що це, що це?

Його самого око, велике червоне око раптом бризнуло стонадцятьма скалками!

То снайпер, направду, то був снайпер.

Врятував побратима від ганьби, випив око самому старому крукові!..

 

                           

ЛИЦЕМ У СНІГ

Закрутило звечора, завіяло, запорошило!

Намело того снігу – вище колін, вище.

В окопі то аж геть вище, подекуди окоп  так засипало, що наче його дідько язиком злизав.

Бруствер побільшав, розрісся, а це ж захист для бійців, це ж захист – що й куля його не прошиє.

Ні, куля прошиє.

Бійці вибралися із бліндажу, сюди-туди потопталися, та й за лопатами.

Відкидають той сніг, аж геть подалі відкидають.

А наймолодший із них раптом відставив лопату, та й руки розпростер.

І несподівано для друзів – падає, падає лицем у білу кучугуру!

Обпекло – наче то обійми, наче то цілунки  тієї, що в недалекому сні марилася…

ЗАРУЧЕНА

Нема його, не вернеться.

Поліг козак під Крутами…

А ти в мене одиначка, а ти в мене заручена.

З тим козаком заручена.

А якщо вже заручена – мусиш бути пошлюблена.

Уже й дружки зібралися – тобі косу розплітати, співом хату веселити.

Вже бояри підхмелені правлять кварту для викупу, щастя-долі бажаючи.

Вже музики в коло стали, у них гривна під струнами, у них душі ладовані.

Та й сама ти як царівна, як царівна-сотниківна!

Видам тебе, одиначку!

Видам тебе за явора, за явора високого.

Будеш з вітром  розмовляти.

Будеш в росах купатися.

Будеш в сонці ніжитися.

Видам тебе за явора!

ПІЧ

Війна була. Страшна була війна.

І фронт проходив через наш хутір, і бій, усе аж клекотало,  усе ставало сторч, усе горіло та палахкотіло.

У хаті нашій,яка згоріла разом із солом’яною стріхою, із маленькими вікнами, із колискою, столом, стільцями, із мисником та рушниками, - була ще піч.

Вона єдина не згоріла, наша піч.

Тепер уся сім’я зібралася довкола цієї єдиної для всіх печі, адже окрім неї нічого в нас не лишилося.

Вона єдина.

Вона єдина, хто тепер ось варить нам вечерю: варить нам пісний кропив’яний борщ – на це вона спромоглася з великої любові до нас, як відплата за ще більшу нашу любов до неї, незмінну і благословенну від перших наших днів, нашого першого подиху, нашого жадання отримати від когось тепло.

І ми знали ще: якщо вже є піч – то над нею має звестися солом’яна стріха,  довкруж неї виростуть  стіни, а на столі лежатиме розкритий Кобзар – бо батько обіцяв почитати ще вечором.

  ТОРБИНА ЗЕРНА ДЛЯ ПОСІВУ

Хто сіє із слізьми – зо співом той жне…

Хто носить торбину насіння на посів… - це слова із Святого Письма, це потішаючий вислів для тих, хто важкими трудами плекає солодкі врожаї. Я обірвав цей вислів, завершу його дещо пізніше.

А поки – про того, хто віз до рідного лану торбину із посівним зерном.

Це дядько Крекотень із нашої Лохвиці, нас разом везли на німецьку каторгу, разом оце й вертаємося. Невдовзі нас розлучать: молодших на відбудовчі роботи, на кілька нових напівневільничих років. Дядько Крекотень старший, йому поталанить повернутися додому прямішою дорогою. Повернутися із чималою торбиною німецької посівної пшениці: бо ж працював у бауера, не яке велике щастя, проте із харчами скрути не було. А що надивився на добре господарювання, то й вирішив дорідним зерном засіяти рідний лан: спершу оця торбина, через рік буде більше та й більше.

Дядько Крекотень був бригадиром у нашому Переломі, колгоспі нашому. Злий був до роботи, та й людей не жалував: ще тільки світає, а він під вікнами, в шибу гримає: - Гей, в поле, в поле!..

Його, певніше за все, мали б розстріляти, коли ж він зорієнтувався, і тільки перший ешелон молодих рабів лагодили до відправки, зголосився сам до управи: візьміть мене, замість такого й такого, візьміть!..

І ось тепер він повертається, повертається до рідної ниви, щоб загосподарюватися із набутим досвідом, а німецький землеробський вишкіл чогось та вартий: та ж пшениця, торбину якої дядько везе, на якихось коричневих ґрунтах родила втричі щедріше.

Тепер я довершу зачату вище цитату: хто носить торбину насіння на посів, - той вернеться із співом, як носитиме снопи свої.

Буде майже так: засіє дядько Крекотень шмат колгоспного поля, зберуть із нього урожай – але спів застряне трударям в горлі: кремлівські владці вирішать не відставати від заморських зброярів, вирішать виготовити й собі атомну бомбу – то й кинуть на втілення того задуму про світове панування всі кошти, а їх бракуватиме. То й відриватимуть від трудового рота, то й продаватимуть оті не вистояні врожаї, то й тягнутимуть знову жили людські. Аж до нового голодомору, повоєнного вже, і знову ж болісного та гіркого…

 

 

 

ВАШИМИ ОЧИМА

==================

ВАШИМИ ОЧИМА

Я дивлюся на світ вашими очима – і бачу те, що маю бачити тільки я.

І повідаю вам – бо ж ви дивитеся на той самий світ своїми очима. А в них своя правда, за якою власний досвід, і радощі власні, і витворена гірким досвідом печаль, і недовіра до світу, до щойно побаченого також.

Ви бачите та ж саме, що і я – але з різними вимірами відшкодування нездійснимого, обіцяного небом і долею, я вже не говорю про владу.

 З іншими вимірами проясніння – бо це вже кого коли воно навідує

Ви дивитеся – а за побаченим пильнує ваш розум із власними переконаннями, із геть різним трактуванням сприйнятого  і передбачуваного, з різними вимірами недовіри.

Тож я дивлюся на цей збаламучений світ, дивлюся вашими очима – бо мені треба зафіксувати, сприйняти глибинами душі, передати вам вашу правду, таку правду, яка мені вимріялася в непростих життєвих перепиттях.

Я дивлюся.

Я скажу вам, що мені видно.

Хоча ми із вами таки знаємо найзаповітніше: справжнього очима не побачиш, тут треба зрячої душі.

ДАРУНОК НЕБА

На небі уміють говорити без слів. Думками, порухами чуттів. От – ще лиш ледь заврунилося в теба певне жадання – а твій партнер, чи навіть при потребі вся громада небесна – вже наструнюються, вже налаштовують свої безпохибні душевні радари –  готові відгукнутися, готові прилучитися душевними порухами до божого заклику.

Не знати, чи у тій системі спілкування є метафори та ідіоми, чи є підтексти, натяки, багатозначності – та й ще багато чого, що з прадавніх давен узвичаїлося у нашій мовній системі спілкування.

 Я сказав: у нашій? Але ж¸певніше за все – то також небесна система, була там потрібною доки не навчилися спілкуватися без слів. То й аіддали непотрібне саме нам у вжиток. Хто над тим розмірковував – той певен: мова – то не наш винахід. Бо хто й мав би із землян у ті майже дикунські часи витворити таку вершинно досконалу систему спілкування? Напівдикуни, хіба що хрипіти та зойкати могли…

Небо нам подарувало нашу мову, небо.

Певно, жалкують, певно, самим часом бракує щирого слова –ьале коли вже подарували, то відбирати не годиться.

                                              

ДЕ ХЛОПЦІ?

Подарував мені мій добрий приятель поважну книжку. Ні, вона тоненька за обсягом, але видана любовно, на гарному папері, в твердій обкладинці.

Хто він, мій приятель?

Людина варта високої шани, поет, новеліст, перекладач, мислитель, знавець багатьох мов – від мертвої до напівмертвої. Тобто – від латини  до нашої рідної.

Книга про двох наших велетів,  про Франка і Шевченка, про два їхніх понадгеніальні вірші: «Садок вишневий» та «Безмежнеє поле». От він їх і досліджує, він їх і розглядає через усі можливі побільшувальні скельця, він захоплюється ними. Особливо першим – від високих похвал до беззаперечного визнання, що це написано – про Щастя. У всій його плугатарській  простоті та звичаєвості, всеохопній радості блаженства.

Бо й зібрано тут, в єдиний сніп тугим перевеслом перев’язано все необхідне: поле, плуг, пісня, хата, вечеря, вишні, хрущі…

Хто не читатиме – знаходитиме перегук із власним дорогим і рідним, і від того щасливо світлітиме.

Я теж часто перечитую той вірш – і чомусь щоразу додається моїй радості все більше смутку: зникає те для мене найдорожче, чи не навіки зникає.

Зникають хрущі – не витримують такої екологічної наруги.

Зникає дівоча пісня – це з часів Голодомору зачинаючи.

Радість праці перетворюється на тортурування.

Та й нас, хлопців, Тарас у тому вірші поминув: от всі є – а де хлопці?

Батько і мати, пробуючи навчати звичаю, полягали спати, діти полягали.

Лишень соловейко та дівчата. Не затихли, возносяться піснею до високих зіроньок.

Проте, я даремно нарікаю: вже якщо є вишні і хрущі, соловейко, є дівчата з піснею – то там вродяться і хлопці, і ми з автором – бо для кого їм так високо співається?..

 

СЛОВА

Слова народжуються – як?

Може, як бджоли: прогризають воскову пелюшку, розправляють крильця, розглядаються: звідки пахне медом?

Летимо!

Може – як птахи: продзьобують шкарлупу, зводять до неба очі – а там блакить, там простір до ширяння!

Може – як звірята?

О, тут багато відмін, багато начеб однакового – а різного.

Аж до такого впертого, що змушує акушера-хірурга брати до рук скальпеля – тут уже кесарів розтин, ви здогадуєтеся.

Слова – хто їх сотворив, таких доцільних і мудрих, хто їхні батьки: академіки, професори, генії?

Що ви, перехрестіться, тоді ще навіть шкіл не було, – то дядьки та жінки, та навіть діти, напівдикуни тодішні!..

Ой, ви нас паморочите, такого не буває.

Певно, то Бог сотворив вас?

Бог сам заперечує – це ж він каже, що Слово було ще перед Ним, перед Богом.

От як помирають слова – то тут нам має бути відоміше.

Де там, тут також загадки: от жило-жило слово – і раптом зникло. І ні некролога, ні хреста…

Натомість нові народжуються. І то табунами. Може, й не такі доцільні – але без них також ні туди, ні сюди.

Бо то слова. Бо то Слово!

Я ЇХ ОГРАНИВ

Я вдосконалив кілька слів.

Зібрав їх, звичних повсякденно стояти там, де їм належало в запасниках пам’яті, в словникових скарбівнях, де їм догідно і затишно – і злютував велінням волі в одну спільну візерункову конструкцію, незбагненну і пульсуючу.

Звичайно, я їх огранив, звичайно, я їх відшліфував і пестив, звичайно, відгартував у мистецькому горнилі.

Я їх увічнив на папері, я їх підсилив мелодійно, я їх скупав у росах, вигрів під сонцем.

Я прокричав їх у безгоміння – та так, що заметлялися верховіття дерев, та так, що сполохнулася звірина в хащах, що метнулися вище в польоті птиці.

Я бачив, я відчув, я повірив: це ти взяла їх на долоні, це ти їх всі  тричі перешепотіла – тих трійко слів, незнано-знаних, єдиних у світі, найжаданіших, найдорожчих.

На додаток я німотно просив тебе відіслати їх мені – так, наче ти сама їх відшліфовувала і відгранювала, купала в росах, вигрівала під серцем.

Якщо ти любиш, дівчино.

А я вірю, що це справді так – і ті слова повернуться до мене сяючим відлунням.

І я здивуюся, я зрадію їм – до божевільної радості.

 ПІЗНАЙ – А ЩО?

Ото завдав нам клопоту наш найвищий розум: - Пізнай самого себе!

Сковорода, тобто, Григорій Савич.

Та й не він лишень, ще античні мудрагелі, ще провісники божеських істин чи ж не до того самого закликали: - Себе, себе пізнай!

Тобто: осягни те, чого ще нікому в цьому доцільно-збаламученому світі не вдавалося.

Бо ж ми – хіба сім зайвих розумів маємо?

Облишмо, я зазнайомився із відлюдником, який керується іншою формулою. Як на мене, достеменно переконливішою: - Пізнай істину!

Або простіше: - Пізнай світ довкола себе.

То я на нього із своїм недорозумінням: - Чого ж ти, знаючи що треба робити, записався у відлюдники, чого ж ти?!..

А він відмахується: - То пізнавай сам себе, якщо ти аж геть такий невіра!..

 ПОЧУТИ НЕМОВЛЕНЕ

Щось не так поміж нами двома, щось не так.

Прагнеш почути давно очікуване, а його немає.

Та ні, ми наче й говоримо, наче щось мовимо – а слова наче об камінь вдаряються, чи ще гірше – наче у в‘язкій трясовині грузнуть.

І випливає зболене, випливає далеке: був же час, коли ми могли спілкуватися без жодного слова. От: я лишень  подумав – а ти вже й зводиш брови: - Що? А так, зрозуміло, так, згоджуюся.

Чи ще й таке: ми навіть подумати не встигали, ще десь глибше ніж у душі, десь у безодні тіла, в надрах найменших часточок крови та сперми мов легка хвиля забрижила, дрож потаємна – і це незбагненим чином відгукується у твоєму потаємному, у твоїх сховках, у твоєму пожаданому.

Зносилися, вичовгалися  наші душі, ще більше причаїлися в таїні генетичного коду, із здатністю берегти вічне й непроминуще.

Так, ми наче й говоримо, наче й вірні слова підбираємо – а хто те чує?

Можна б списати те все на літа, на важкі дороги, на грози понад нами, на мряку осінню.

Можна – а хіба про це скажеш?

Хіба про це скажеш душі, яка прагне почути немовлене?..

ЗНАКИ

Це як у ту ніч, ніч відьомського шабашу – завулками чалапають чорні тіні, тіні з чортівськими душами.

Вони зупиняються перед тими чи тими ворітьми, щось розмірковують, щось звіряють у своїх чорних записниках – і ставлять або не ставлять сатанинські знаки на воротах.

Тобто – ставлять, але таки зрідка. Не надто багато тих воріт, на які вони ставлять свої знаки.

Бо й небагато тих праведників, які живуть за тими чи тими воротами. Не просто праведників – а проповідників, апостолів правди і справедливості, непоступливих і затятих у відстоювання своїх заповідей, та й не тільки своїх – людських заповідей.

Їх направду не так багато, це актив, це гроно вибраних самим небом.

Але до них горнуться,  але до них тягнуться, але до них прислуховуються скривджені і незгідні – а це вже загроза, це небезпека для чортівської сили – то ж то вони мають прозначатися чорними мітками, то вони мають бути приречені на покару. На знищення.

Це я вам наче притчу переповідаю про ту чорну відьомську ніч – але будьте пильними!

Але будьте насторожі!

Бо це стосується і кращих поміж вами, вас це стосується.

Чорні сили відчувають свою силу, безкарність у своїй озвірілості, вона ладні на безум, на злочин і вбвство – так що будьте пильними!

 

 

РІДКО ВЖИВАНЕ СЛОВО

Рідко вживане слово відбилося від гурмища, заховалося у затінку, загорнулося в кожушину, копкою голову накрило, ноги підібгало – вичікує слушної миті.

Тоді воно вигулькне – щоб загоноритися в якомусь модерному контексті, може навіть велемудрому; тоді воно шапку в небо: дивіться, ось і я!

І всі довкруж будуть подивовані: а й справді, воно є, це слово! Повне глибинного чару, повне потаємної суті, відповідніше енциклопедичних означень, прадавнє і нескінчимо безсмертне!

А поки зачаїлося у своєму сховку.

ГОСПОДИ, ЧИТАЙ!..

Хіба тільки я німав з подиву, хіба тільки я жахався та здіймав до неба рука:

Господи, навіщо!

Навіщо Ти сотворив слизняків і ящурів, гієн і шакалів, скорпіонів і блощиць, зла стільки, ненависті людської?..

Так, правота моя хибна – я ж сам хвалив Тебе за чарівність світу, за досконалість травневих вечорів і сірих журавлів, за все, що народжується, дитиніє, учиться і росте, квітує, зріє!

За велике диво кохання – всупереч Твоїм же заборонам – Ти, тільки Ти сотворив його! Всупереч самому собі – а сотворив!

Щоправда – із сумівами і похибками, із розлукою і зрадами, із безліччю того, що розриває людині серце.

От ми сходимося – і міркуємо про все те, і приходимо до висновку: це ж як було б прекрасно, коли б Ти…

Коли б Ти, Господи!..

Ми - це друзі, це майже ровесники, це – поети!.

Ми також творимо – бо ми наснажені Твоєю милістю.

Ми творимо балади і легенди, ми творимо утопію, творимо щось омріяне – ми творимо свої світи!

Світи, у яких не буде шакалів і скорпіонів, блекоти й дурману, не буде потопів і голоду – не буде зрад!

Все, що ми пишемо, що ми творимо – це ж із Твого дозволу, Господи!

Ти мав би знати кожне слово із написаного нами – але Ти наче не знаєш.

Бо не хочеш визнати сотворений нами світ гідним схвалення.

Господи, викрой годину – візьми до рук писане нами – воно про щастя!

Читай, Господи!..

ОЙ ПТАШИНО-ЖОВТОБОКО…

Ой пташино-жовтобоко!..

Звичайно, ви мені відразу підкажете: та це ж Григорій Сковорода! Звичайно, Сковорода, і я про це також знаю, ще із шкільної лави. А оце сиджу за столом і перегортаю його вибране, щось перечитую, чимось милуюся.

А тут ота пташина жовтобока, якій не варто вити високо гнізда: щось мене наче шпигнуло – а що ж то за пташина невелика.

Ну, із найменших у нас соловейко, та й гніздечко має в калиновому кущі чи ще в якому там, невисоко, дітваки могли б дістати.

  Різні пастушки-посміттюшки аж до перепілочок – так ті ж у травах і гніздяться, наче за порадою Григорія Савича.

Горобці та ластівки – так ті вище, ті попід стріхою вибирають собі місце.

А от високо в’ють свої гнізда – так то не жовтобокі, то чорно чи білобокі, сороки там та ворони, круки старі. Так ото обсядуть стару тополю чи явора, що наче на кожній вітці їх по три гнізда, та як злетять над ними, як здіймуть ґвалтівний рейвах!..

Але – чому мені запраглося знати, що ж то за пташина жовтобока – і самому дивно.

Хай собі послухає пораду Григорія Савича та шукає собі низенького затишку.

ПОРОЗУМІННЯ

Коли споруджували ту Вавилонську вежу – трапилося фатальне непорозуміння: скликали будівничих  із ста семи відомих на той час країн; чи вірніше: зігнали рабів із усіх захоплених вавилонськими воєводами земель; ну гаразд: маючи величезні золоті запаси, закупили, законтрактували  уже згадуваних майстрів – та й метнулися, засліплені фантастичними замислами, метнулися возводити ту хмарочосну вежу аж до самого сьомого неба!

А вони ж різномовні, ті будівничі, ви ж те знаєте. То й гукають один одному: «Неси мені цегли!», «Доточи ось тут риштування!»,  «Переплануй лоджію, щоб можна було всі довколишні землі обсервувати!..» - ото такі та подібні вигуки тільки й чулися на будові, тільки й звучали марно, викликаючи подив та непорозуміння різномовних будівничих.

А треба було не словом, треба було – музикою!

Треба було під музику братися до роботи.

Як от: оркестр грає марш – і вся рота, та чого там – вся армія рушає з місця, викидаючи ліву ногу, бо то так треба, щоб ліву.

Чи – в танці: таж не вихиляється кожен, як йому заманеться, під ту чаруючу музику – всі кружляють, всі повертаються, всі підскакують чи всі присідають, як то Шуберт завальсував, чи ще хто вже там.

Ось отак воно має бути, коли хочемо новим життям зажити, спільного щастя домогтися – вчімося розуміти музику. Зачинаючи від Сковородиної сопілки, яка й понині вигулькує із його камінної торбини, до нинішніх електронних оркестрів, до нечуваних звучань, до гри на потаємному, чому не дозволено не коритися – бо то музика!

«О, НЕ ДАРЕМНО, НІ!..»

Я кинув йому – «Вибачте!..», так, звільна, наче між іншим. І намагався протиснутися до сміттєвого бака.

Але то наче не тією мовою я до нього звернувся, бо ж  він не відразу зреагував, та й то поступившися на якийсь кусник доступу до бака.

І все ж я кинув до сміття чималий пак паперу. Своїх рукописів, а між ними вірші, гуморески, пародії, образки, елегії навіть.

Я з ними обходив кілька львівських видавництв: «Каменяр», «Світ», «Сполом», «Старого лева», «Піраміду», «Тільки у нас», ще якісь, їх тепер багато.

І скрізь мені відповідали чемно й ласкаво, відповідали мовою співучою й калиновою, жайворонковою й тополиною, вишневою, ще якоюсь і якоюсь – що ні, так вони не мають змоги видати, шукайте кошти, відкладайте з пенсії чи шукайте спонсора.

Сонце мені світило, небо розхмарилося, вітер полагіднішав – але доля не посміхалася.

Ото я й вирішив спровадити на макулатуру свої списані стоси імпортного паперу. Щось там  залишив для себе, в скрутну мить потішитися – а так викинув!

Уже відійшовши на кілька кроків, оглянувся – щось мене спонукнуло оглянутися, наче ото коня за вуздечку смикнуло владно.

А там отой чоловік, що порпався в смітті, вишукуючи якогось пожитку – той чоловік розгортав мої сувої, зачав щось вичитувати. На іншу сторінку глянув, на сьомій уважніше застановився.

Господи, так чого ж це я – супроти тебе, чого я розпачую, на що нарікаю?

Адже поміж написаного мною десь мало б віднайтися щось відповідне до знаного на небі: «О, не даремно, ні!..

                                                      

КОЛИ У НАШІЙ ГРАМАТИЦІ ЩЕ НЕ БУЛО БУКВИ Ї

Це було, ви вже знаєте коли – ще як унашій граматиці ще не було букви Ї.

Але їжак був, і їжа була, і їдь також.

Ще була дівка Ївга.

Саме на порі дівка,  сочиста й звабна.

Саме до шлюбу дівка.

Бо в ті часи не засиджувалися в дівках: якщо ти вже на порі – то й віддавайся!

І було за кого, такий ладний парубок підібрався, батьки вже зговорилися, і пан погоджується.

Бо вони були панські, з цим уже нічого не поробиш.

То пан і погоджується: даю відро оковитої, збирайтеся там, як звичай велить.

Але спершу до попа, в церковній унизі відмітку поставити.

А піп не знає, як йому оте Ї записати.

Морока.

А треба не гаятися, бо біля церкви уже стоїть панська бричка.

Чого аж бричка? А відвезти Ївгу до пана, бо в пана право першої ночі.

Але на ранок Ївга вже дома, встигла переспати клапоть часу, то й тримається належно.

І все як слід, як заведено.

Вони й живуть, обоє панські, не найгірше живуть.

Пан ще телицю подарував, а хатка була, хлопець у батьків одинаком виріс.

Ото що лиш згодом такі дні траплялися, частіше на святках, коли чоловікові випадало десь кілька чарок перехилити, і на нього щось наче находило, що він зачинав домагатися: як їй, Ївзі, було в ту першу ніч під паном?

Та як було – Ївга відмахується, бо про що тут розповідати.

Але він ні – кажи та й кажи, як було під паном?

То вона й каже: наче ти сам не знаєш, який наш пан? Наче бугай годований наш пан. То він мене мало не розчавив, отака то в мене та ніч була, що ледве живою зосталася!..

Аде чоловіка чомусь те злило.

То вона вже старалася: і щоб борщ був соромніший, із шкваркам чи салом, і щоб яке яйце чи курочку випадало дорізати – то щоб чоловікові.

І він добрішав таки.

Хоча й далі траплялися дні, на святки особливо, коли він десть перехилить кілька чарок – то знову допитується й  допитується: як же воно було?..

Давно було, коли у нашій граматиці так бракувало літери Ї…

ПРИЗНАЧЕНО ПЛАГІАТОРОМ

Оце такий суд відбувся – позачасовий, позапросторовий, позадержавний, позанаціональний, і ще додавайте до нього сотні означень – то не помилитеся.

Суд над авторами, над ліричними поетами – у всій часовій і просторовій тяглості, від припорошеної пилом давнини – до наших днів, звичайно.

Визначатимуть хто із них геній, хто талант, хто просто класик, а хто плагіатор, аж до такого дійшло.

Бо таке винесли на судилище: хто із поетів першим назвав кохану жінку трояндою?

А вони всі назвали, всі сто авторів. Чи  й більше, може тисячі й тисячі – але нам досить і сотні.

То хто першим назвав – той геній.

І  ламають собі голови ті судді, тисячі доказів перебирають. І Петрарку називають, і Лі Бо, і Гафіза, і Байрона, і Надсона, і нашого Сосюру, та й без них ще того й того, того й того.

Не знати, як вони першого визначили, а от нашого Василька до ганебного стовпа тягнуть: ти сотий, то ти плагіатор!

А він не згідний із таким рішенням, у гього неспростовні аргументи, у нього непохитне алібі.

Він до тих суддів: так кого назвав трояндою обраний вами геній?

Жінку назвав.

Але вона ж якось зоветься.

Тобі що, не однаково? Ну, Клеопатра, ну Дездемона, Беатріче, Пенелопа, Лаура!..

Але ж я не них називав – я нашу Галю! То який же я плагіатор?

І – має ж, має рацію наш Василько!

Бо ж до нашої Галі ніякий Байрон чи Війон жодної справи не мали, вони її і в очі не бачили!

Тож і я тут згідний: Василько наш перший назвав Галю трояндою!

От що лиш вірш міг бути сердечніший – так то вже інша річ…

Я ГОРТАЮ СЛОВНИКИ

Я гортаю словники.

Я часто гортаю словники.

Я віднаходжу в них слова, які колись мені зустрічалися – в далекому, ще дитинному житті.

Я знаходжу слова, яких мені не приводилося чути.

Багаті, розкішні слова.

Я знаходжу слова предивні – із точними ознаками понять, із непохибними прикметами чуттів, знаходжу слова, породжені душевним  одкровенням чи небесною підказкою.

Тепер ніхто не народжує таких слів, тепер слова позичають чи привласнюють, з чужого роюдяччи своє.

Хіба що в царстві науки та техніки – але й там усе базується на античності, там чи не все твориться із усталеного в непам’ятні часи.

І я приходжу висновку: все залежить від нашого багатства чи нашої вбогості.

Це так: голодному, одбертому, з бідною душею – вистачить для спілкування двої пригорщів суржиковиї калічі. Та ще коли з матюччям.

А колись люди жили заможно – маючи вдосталь на столі, маючи ще більше в душі.

Саме там витворяючи – спершу речі, а вже потім і слова.

Речі були ужитково доцільні, речі були розкішно декоровані – бо жилося людям добре.

Бо на душі було благодатно.

ТРИ КРУКИ

Та ні, досить, не треба нам тієї голої правди!

Справжня нагота – під покровом.

Справжня правда – в образах, у символах, у парадоксах, у химеріях: справжня правда – під гримом.

Тож ми й утікаємо від голої правди – в поезію, в утопію, в театр, в химерію.

Івасик-Телесик – що це, не правда? З Бабою Ягою!

Козак Голота і козак Мамай, Маруся Богуславка, Гонта із синами, Три Брати Азовські – оце ось правдива Козаччина.

Що, треба уточнити, деталі співставити, тих і тих вислухати? То й уточняйте собі, співставляйте, вислуховуйте. А мені досить образу, досить символу.

Ось оглядаюся на власний досвід – та ж покажіть мені  оту покарлючену свастику, щоб перед моїми очима  виринув образ фашизму. І не потрібні фотографії з горами трупів, невинні на шибеницях – вони й так мені ввижаються, душу мені залізними обценьками чавлять.

Створіть образ, закодуйте, загримуйте, про антураж потурбуйтеся,  возведіть до символу – ось тоді й говоріть з нами про правду нашу одвічну, що вовком виє на розритих могилах, на батуринських попелищах, що трьома круками прокаркає нам Тарасові слова про наші душі скалічені!..

АВТОПОРТРЕТ  ІЗ  ПРОСТЯГНУТОЮ  РУКОЮ

Оце вже вищий мій час, відміряний небом: сиджу, переглядаю, перебираю, перечитую вірші із давніх блокнотів, ще від того першого, що мені в 44-у подарував мій майстер в лаколиварному цеху Отто Лессінг: Ти, хлопче, що, пишеш вірші? Ото вже! Це ж видима гибель тобі!..

Але наступного дня приносить товстенький ошатненький блокнот:  -  Сюди їх переписуй. І ховай тут, в табір не неси!..

Я з тим блокнотом вугілля довбав на донецьких шахтах, це вже після визволення. Після повернення із каторги фашистської: загорну ото в шмату, та й тримаю за пазухою.

Я з тим блокнотом тисячі дерев зрубав на сніговій Камчатській: мороз, пурга виє -  а йому тепло біля серця.

Я той блокнот від океанської води беріг, коли рибалив понад Курилами.

А потім додавалися вже інші блокноти, новіші. 

В тих блокнотах зібралося різного, переважно такого, що й викинути не стид. Але я ще не викидаю, я перечитую та перебираю.

Переглядаю  та перебираю старі папери,  фотографії давні. Також більше слід було б викинути.

Але я не викидаю, я приглядаюся: яких фотографій тут бракує?

А таких, щоб було видно, що я поет!

З книгою, звісно, з музою, то вже неодмінно, верхи на Пегасі!

Але це так, для потіхи: бракує таких, де я:

Із ротом, зашитим дратвою.

Із кляпом в роті.

Із  ротом, заклеєним скотчем.

Щоб так, наче я за гратами.

За колючим дротом.

Ну тут крику: це ж не ти такий, це Шевченко, це Драй-Хмара, Стус, це Плужник, це Осадчий!..

Ну так, правда ваша: це вони. Але ж і я також!

Але ще однієї бракує, останньої:

На ній я старий і геть сивий, із стосом паперів обіч, із простягнутою рукою: подайте, хто може, на видання моєї збірки!..

Це ж сором, це ганьба велика іти до людей із простягнутою рукою. Пригадую батька мого весною тридцять третього: помру, каже, а жебрати не піду. Та й до кого?..

А дядько Архип пішов – пішов красти. Так руку йому відрубали!

Ото ще такого портрета мені бракує: з простягнутою рукою  – на завершення славного життєвого шляху.

  ВИНАХІДНИКИ ПОБІЛЬШУВАНИХ СКЕЛЕЦЬ

Хто ж бо, хто оплатив роботу винахідників побільшувальних скелець – душа лихварська, скупий володар, влада лукава?

Вони то, вони!

Але найпевніше – сам сатана!

Бо це ж чи не його душі справа – давати кусник, давати менше необхідного, менше обіцяного, менше заробленого – а обдарованому через ті побільшувані скельця видається той заплатний дарунок надмірною щедротою, ласкою небесною.

І лишень споживши – розпачує: як же це так, було ж воно, було перед моїми очима,  я сам свідок, я те бачив!..

Винахідник також розчарований: виплачені йому срібники видавалися мало не млиновими колесами – а насправді, ви ж знаєте, які вони  насправді!..

У пана питайтеся, у владця лукавого, в самого луципера!..

 КАРА ЗА НЕПРОЧИТАНУ КНИГУ

Така от у мене звичка несхвальна: відкривати книгу на якійсь там випадковій сторінці, та й прочитати скількись там, безстосовно, що там потрапить на очі, цікаве, чи так собі.

Так у мене і з Георгієм Савичем вийшло: всього двотомного прочитав ще раніше, а нині коли щось треба уточнити, чи й просто,  як оце я вам похвалився, то вже уривок якийсь. От і нині: розкриваю на досить мудрацькому трактаті, та й вичитую там знане читачам ще з Дантових часів: хто придбав книгу, а не читає її, та й іншим не випозичає, - той буде в пеклі, в останньому колі!..

Нічого собі!

Та в нас таких нині хоч греблю гати, і тут не лишень про книги мова. Тут і музейні раритети, і диковинки побутові, і ще різного та й різного. Накупив, назбирав, що аж дівати нікуди – та й тримає наче в темниці, не для радості людської, не для втіхи мудрої.

У самого поміж горою книг також є такі, що тримаються для нагоди.

То на тому й втішуюся, та й заспокоююся.

Але щось іще підбурює: от допишу я цю свою книгу, з чиєюсь допомогою видам її – то це моїм покупцям треба застерігатися: хай прочитають, якщо не хочуть смажитися в останньому колі пекла!

Ото я навтішаюся!

 ВІДШМАГАНА ПОЕЗІЯ                           

Коли молоді поети ще були бурсаками, коли вони були спудеями Могилянки, - то мусили вивчати мистецтво поетики спеціальним курсом, мусили набути вміння володіти дактилями та поліндромами, високими стилями та бароковими візерунками. Хто ж приходив на екзамен із віршомазними спробами – того шмагали безжальні дидескали чи там хто з володарів мистецтва випареної в окропі різки.

А нині читач бере до рук поетичний опус – а там чортівні всякої, там матюків і блювотини по самі коліна, там зневага до моральних засад, а ще більше – до висвячених метрами норм високої поетики, до всього того, чому в минулі століття вчилися спудеї Могиляки.

І читач дивується, читач протестує, читач мітингує під стінами міністерства освіти з вимогою пояснити: чому, яким правом відмінені освячені дідівськими звичаями різки для спудеїв? Для віршописців халтурних? Чому, чому вони відмінені?..

НЕДОЧИТАНА КНИГА

Цю книгу я читав – недочитав.

Так траиилось – чомусь забракло часу. Чи щось відволікло, чи заспішив кудись.

Цю книгу я поклав на полицю.

Та якось вийшло, що й забув про неї.

Я забув -  а вона чекала.

Ви ж знаєте – кожна книга любить, щоб її прочитали, щоб оцінили похвалою, щоб розповідали про неї комусь іншому.

А я її читав – і недочитав. І забув про неї, якось так вийшло.

І книга збунтувалася, все в ній зануртувало, заіскрило, заштормувало. Все – від заголовка до кожної сторінки, до буковки кожної!

І вони вирішили:

Втікаймо!

Ось так- втікаймо!

Втікаймо – знайдемо когось іншого, хто нас чититиме, хто нас хвалитиме!

І ось тепер я перекладав книги – та й натрапив на неї.

Згадав, що вона недочитана.

Та й лягаю на диван, я люблю читати лежачи, та й розгортаю її. А там наче піском все засипано. От якби клапсидра розкололася – та й того піску нанесло!..

Нічого не розібрати, не прочитати…

Ось таке мені з тієї книгою…

О! – СКАЖУТЬ: - О!..

Дзвонять мені – весело, піднесено!

Так із Великоднем вітають, чи ще і чимось винятково радісним.

Бо й справді – дзвонять: - Тішмося, вже є згода адміністрації! А із спілчанським правлінням проблем не буде, вони самі  рекомендували!..

Це для мене домоглися куточка у Музеї Літератури!

То щоб я підготував: кілька книг, це звичайно, тут і говорити немає про що. Блокноти давні – є в мене? А в мене є, та ще й унікальний – із сорок четвертого року він у мене, дивом розжився від свого майстра ще в табірні часи, коли відбував каторгу на німецькому оборонному комбінаті «Купферундмессінгверке»

То він зі мною де не побував – і в «фільтраційному», і на Курилах, на Камчатці, на Землі Франца Йосифа, і на місці приземлення першого космонавта Юрія Гагарінав – саме на полі колгоспу імені Тараса Шевченка, чомусь російська преса оминала назву колгоспу в тодішніх публікаціях.

А з речей, з речей щось неодмінно?

Є в мене – замшевий піджак, із фетровим коміром, ще досить пристойного вигляду, із маркою берлінської фірми. І краватка – ця із Ельзасу.

А ще ви не вгадаєте – футболка! Футболка із білтсами, в період їхньої найвищої слави, із Ліверпуля!

- О! – почулося в трубку захоплене: - О!.. Та це ж Європа, це не щось там задрипане!

Я тішуся, я навіть вирішив не хвалитися, що все те придбав у секонхенді, за мізерну плату, поталанило, бачите. Бо й взагалі вже кільканадцять років там зодягаюся. Дружина знає ті магазини, знає дати отримання нової партії – і ми встигаємо.

Бо то таки в Європу, не кудись там курс тримаємо!

                                                                                    

КРИЖАНЕ ЛЮСТЕРКО

Ще звечора було погідно і тепло. А на ранок підморолзило.

Я вийшов із хити, кинув оком – он же у бочівці вода підмерзла, крижаною кіркою взялася. Наче люстерко крижане.

Я вдарив рукою – воно розбилося.

Вибираю більший шмат, беру в руку.

Аж тут сусідське дівчисько на поріг вискакує, до квітника біжить – звичайно, підмерзли її троянди.

Я й кличу: не журись, це так заведено небом. Ходи лиш сюди, поглянеш на себе у крижане люстерко.

От бачиш, яка ти гарна?

Але це не надовго – скоро ти розтанеш, і тебе не буде!..

А вона сміється: попереду зима, ше буде й буде таких дзеркал, ще буде та й буде!..

  ПЕРЕГОНИ

Готуйтесь: будуть перегони.

Власне, вони були вже та й були, але афішуються нові забіги, так що ви готуйтеся.

Хоча буде як завше: першою примчить  цікавість. Примчить, розгледиться, зачарується чи розчарується, чого тільки не бувало.

А вже за нею палатоном ціла юрба різного. Приятельського, дружнього, користолюбного, зискового.

Врешті дістанеться й зажерливість: це моє, скаже. Ну то що з того, що хтось перший, він же не домізкувався застрахуватися, поставити межові: оце моє! Чи – мого царя. Як ото москалі з Аляскою зафрахтувалися. А вже потім загосподарюють чи продадуть, певніше за все, що продадуть, бо самим годі облаштувати, так загарбане пусткою й нидітиме. 

А поки – перегони. Насамперед для тих, хто ото першим виривається загарбати чужу славу – своїм князям.

ПРИЙШЛИ ДО НАС ВИГНАНЦІ

Прийшли до нас вигнанці, оті, із Содоми й Гоморри. Пригадуєте, оті, покарані  Господом за надмірну розпусту. Труби заревли, мури попадали, всі гадали, що вони погинули під тими мурами – аж воно ні, ті спритники встигли вибратися, поблукали-поблукали світами, та й до нас, притулку просити.

А ми саме поле орали, каміння з нього вибирали, за межі виносили, а ми ярма для волів ладнали, ми ціпами на току гепали, про голодну зиму дбаючи.

То ми й кажемо: - Як же ви, людочки, із погибельного краю? Та ви ж перемучені, та ви ж перестрашені, та ми вам ноги помиємо, та ми вас на покуті посадимо, хлібом-сіллю почастуємо, на теплій печі спочити укладемо!

Хоча певніше за все: вони прийшли, ми й не бачили.

Отямилися: а вони вже у нас на покуті, уже нашим хлібом-сіллю частуються, на наших постелях спочивають.

Прийшли до нас вигнанці, оті, із Содоми й Гоморри, прийшли вавілонські діви, байстрюки царицинських фаворитів, фарисеї та книжники знайшли дорогу. Лихварі, орендарі, гендлярі, шкуродери – прийшли до нас: ми допоможемо вам краще господарювати, ми научимо вас!..

Я направду не знаю, чи саме так воно сталося – але вони прийшли, в наші шкури позалазили, верховодять нами, кращий кусень відбираючи. Душу нашу видираючи та роздираючи, правду нашу, сумління, справедливе милосердя.

Думаймо, що то вони так прийшли – нам буде легше.

 

 ВІДГРИЗШИ ЛАПУ

==================

 

 

ВІДГРИЗШИ ЛАПУ

 

Наче вовк із капкана, наче вовк, відгризши лапу, утікала моя зачарованість від символу, піднесеного нами до висот уособлення нашого генетичного коду. Піднесеного зависоко – а високо живуть лишень орли. Гетьманські птахи, яких ще з яйця обвіюють крижані вітри вічності. Вивіюють все плитке й дріб’язкове, лишаючи крицевим сплавом горде й пречисте.

Тепер моя душа утікала.

Не тільки моя, о, не тільки моя!..

За нами гналися. Не мисливці, щоб добити. Гналися ловці – щоб заарканити у свої сіті, в нові лабети, в нову оману. Заарканити, приручити, перетворити на своїх сторожевих псів.

Але ж серед приручених немає із відгризеними лапами!

Ми відгризаємо, ми обтинаємо гострим лезом сотні ниток, сотні капілярів, щоб вивільнитися з лабет – так болісніше душі, але так певніше, так надійніше.

Ми ще виберемося – ні, не в лісові хащі!

Ми вибремося на той листопадовий Майдан з його крижаними вітрами – тими вітрами, які обвівали орлині душі.

Ми ще станемо в коло – вовки із відгризеними лапами, ми ощиримо ікла, ми загарикаємо супроти одвічних ворогів, супроти ловців наших душ!

ВТЕЧА

Оце мені щось в безвимірний час сниться й сниться одне й те саме: втеча сниться!..

Наче я із довгої неволі бусурманської, каторги галерної, заслання сибірського, із островів соловецьких вибрався дивом та й втікаю – полем засніженим біжу, повзу кугою болотною, крізь хащі продираюся, ріку перепливаю…

І все ж вибираюся: вже я у міському мурашнику, вже встиг перехамелеонитися – бо грошви трохи мав при собі. То і вбрання, і краватку відповідну, і капелюх як в аборигена звичайного.

Але ще мені треба й звідти вирватися – щоб до рідного краю, до людей найближчих, до тих, без кого життя не уявляється, хто й мене любить і обігріє ласкою неземною!..

З цією морокою також наче лагодиться: є квиток на літак чи потяг, вже за годину маю бути на вокзалі. То я на метро спішу, чи таксі замовляю – як ото й всі чинять. А виходить, що в найневідповіднішу годину – в метро тривога антитерористична, а на вулиці моє таксі затромбовується наглухо, то пішки я біжу й біжу, майже добігаю – а мій літак із під самого мого носа в небо вирулює, потяг рейками гуркотить!..

Я силуюся прокинутися – адже встиг гаразд усвідомити, що це мій сон проклятущий ніяк від мене не відчепиться. І так вже борсаюся, і так рвуся!..

І це все заради того, щоб за тиждень чи за кілька місяців – знову той сон додивлятися, в якому я ну от уже майже вириваюся із неволі бусурманської, каторги галерної чи сибірської, із островів соловецьких чи бухенвальдів жорстоких!..

Ні, я таки життя свого не пошкодую – щоб нарешті пробитися до рідного краю, до близьких і дорогих мені, до тих, хто покладе мені руку на плече: вітай, друже, як же довго ти із тієї каторги одвічної виривався!..

 ПОГОНЯ

Щастя знає, що за ним погоня, що воно й на цей раз утече.

Немає на світі більшого безглуздя, як із тим щастям: адже ми також знаємо, що воно втече, що наздогнати, упіймати його – маревна річ. А проте знову й знову, ми й не ми – кидаємося в дурну погоню, полишаємо все, полишаємо рідних і статки, друзів і облаштованість, посади й обов’язки – і все за тим дурним щастям, за щастям!

Скільки вже коней загнано, скільки чобіт збито, скільки вже коліс потрощено!..

І не збагнеш, не можеш взяти до тями: чому ж, чому воно має утікати, чому?

Та далося б у руки, та втішалося б разом ладом і благодаттю, та колисало б діточок, внуків до  школи виряджало, нам на старість кухоль води підносило!..

Ні – втікає, і немає йому стриму, і немає таких слів, щоб підмовити його до порозуміння і злагоди, і немає таких коней, щоб догнало його на безвісних шляхах.

Чи краще йому від того? Чи щасливіше воно у вічній втечі?

Ні ж, ні, воно й саме себе прирікає на безщастя, оте дурне наше незловлене щастя!..

                                                                                      

ТИША

Тиша – це що?

Це нічого?

Це час, коли музика вмерла?

Нічого не буває таким різним, як буває тиша. Від мертвої до благодатної.

Найкраща тиша – це в лісі. Настояна на невловних шелестах, на вікових пахощах, на збереженому одвічному блаженстві.

Ніщо нічого й не породжує – а от тиша породжує. Породжує предивний стан заспокійливої бадьорості, невидимої збудливості, жадання бути кращим, бути потрібним для когось.

Я викидаю із спогадів – а вона там пекельно загніздилася: тиша тюремної камери.

Чи ще: тиша засніженого камчатського лісу при всій провокуючій до божевілля засніженій  нескінченності.

Облишмо те.

Зосередьмося: ми недосконалі слухачі, щоб осмислено сприймати тишу – а от підсвідомо тішитися, на те в нас вистачає снаги. І зринають в уяві дивні незвідані пошуми, шелести, видзвони, збережені в безгомінні голоси. Як ото міражі в пустелі – коли людям бачаться міста, які лишень в інших космосних царствах можуть існувати…

Те ж саме із голосами.

Що береже тиша, що готова нам переповісти?

Навіть якщо й видиме нічого – і то вже немало, і то вже благісно для душі.

ЖИВУЩА ПІТЬМА

Напевно, немає нічого гіршого, як потрапити в ситуацію, коли довкруж пітьма. Пітьма німотна, тупикова, бездонна, мертва. Хоча ще гірше – бачити, як вона оживає.

Вона, ти це знаєш, населена неусвідомленими маревами та химерами, якимись страховиськами, переляком нашим. Тож оті наші страхи й відроджують ту силу, яка дозволяє мертвій пітьмі оживати. А тоді вже вона ощирюється зубатими пащами, протягує до тебе лапи з гострими пазурами.

Це ще з дитячої прапам‘яті нашої, з казкових царств, які попри всю свою застрашуючу сутність все ж закінчується веселковими дивами.

Тут гірше. Тут життєві негаразди встигають так висотати тебе, що на казкового рицаря марно й сподіватися.

Однак же – предивні ми люди. От і тупик, і безвихідь, і оживаюча страшливими химерами пітьма – а ми вдивляємося в чорну непроглядь, а ми сподіваємося на вогник в степу, свічку в далекому вікні, променя захмарної зірки.

ТРАПЕЗА ІЗ ГРАБІЖНИКАМИ

Що нас пограбували, то ви знаєте.

От зуміли якось так хитромудро – та й уже не наше, те що було нашим, уже чиєсь.

Ну й що ж ми?

Та нічого – живемо, бо ж мусимо жити.

А грабіжники як, не корчаться від пекельних мук під судом власної совісті – бо від людської, від державної відбилися?

Та ні, вони теж нічого. Тобто: прекрасно!

Багатіють, множать статки, розбудовуються на берегах наших святинь, по заморських курортах розгулюють, дітей за море вчитися возять. І бенкетують.

Іноді на банкетні трапези і нас запрошують, якусь частку пограбованої громади.

Цікаво бенкетувати в такому товаристві, чи ж не так?

Це я про те, що в нас нині церкву освячують. Будували пограбованою громадою, а йшло туго. То один із більших грабіжників доброчинцем виявився. Ви його пізнаєте, парсуна сердечного височітиме відразу біля входу до храму.

Він і на освяченні чільне місце посів. У самому центрі, а довкіл – гостей сановних понаїхало,  в золотих рясах і без них, бо ж і грабіжникові колеги  на видноті.

Оце похрестять і перехрестять, відпіють і прославлять – а тоді й банкет у трапезній. А на нього й пограбованих запрошено, і то найбідніших, геть вбогих. Щоб ото почастувалися – та й до храму, молитися за благодійника.

Тобто – за грабіжника.

Їм того треба – щоб ми молилися та старалися краще жити! Бо ж кого вони будуть грабувати вдруге і втретє, якщо ми не розгосподарюємося хоч трохи, не оперимося, не піднесемося духом.

Ну, те – в перспективі.

А нині – нумо до трапезної, піднімемо спільно келішки: грабіжники з пограбованими. При Господньому допустові.

ДОБРЕ, КОЛИ НЕДОСИТЬ

Господи, яка ж проста ця сентенція – а майже незбагнима!..

Хіба ж ти сам не пересвідчувався безліч разів: прагнеться ще – але ти зупинись!

Ну от: ви у гарному товаристві, і вже розкуті, і вже розвеселені та дотепні, і вже перед надміром – а хтось лукавий нашіптує та й нашіптує: а добре було б ще! Ще по одній, а там геть все райське, а там і міри немає, а там безмір!..

Потім оте дурне похмілля, потім вивернута душа, соромно комусь в очі глянути.

Чи ще – кохання.

О, тут варто запровадити  особливі обмеження – бо за отим «ще трохи!..» криється спокуса переситу, криється можливий шлях до блуду. І вже ти не втримуєшся від погоні за вабливими вродливицями, і вже великі гроші збирають їх на бісівські конкурси – де кожна отримає певну плату за багацьке право першої ночі, де вони перейдуть отой перевідбір, а деякі навіть стануть дружинами – щоб знати, що новий гаман дурних надприбутків їхні мужі понесуть як плату новим красуням.

Бо там, де немає втриму перед отим: «ще трохи!..» - там усе йде шкереберть, геть усе, бо такі вже там бісівські понятія.

Та ви гляньте лиш на тих, хто урядує в тих гуртах державницьких, гляньте на тих нардепів, тих політиків, тих невситимих нуворишів – то ж гидко.

І ми знову втлумачуємо собі в голову: добре, коли недосить!..

Та хто ж нас послухає, коли ми самі не годні.

  ХАТА З ДУПЛОМ

Оце знову, вже в котрий раз, розмріявся: мені б хату, таку як я хочу хату!..

І знаю: держава не дасть, приведеться самому старатися.

То й гаразд, мирюся із тим, от розживуся, от навідкладаю потрібну суму, та й за роботу!

Вже визначився, що коли до новосілля дійде, то не кота першим пущу через поріг – собаку пущу. Не знаю, чи поталанить вчинити саме так: немає мого давнього вірного пса, розучився він за возом бігати – а без тієї біготні яке для нього життя,  які правдиві пси приймуть його до своєї тічки.

А що часто над тим розмірковую, в хмарах витаючи, то й більші мої претензії до мого майбутнього житла. Аж до того, що прагнеться мені, аби то не збудована була моя хата, а щоб виросла!

Знаєте, таке ото велике дерево, щось подібне до баобаба мадагаскарського – а в ньому дупло велике, кількома відгородками розмежоване: для тієї чи іншої потреби, там ще й для гостя, там світлиця!..

Я планую – а якась небесна сила впроваджує в ріст мої заміри, вже так і так догоджає. Бо ж все наче одвічно природою дане, хоча й незвичне.

Але це так, аби помріяти.

  ПРОТИ РОЖНА ПЕРТИ

Оце таке зі мною: ще вчора поривався супроти вітру, супроти бурі, щоб із розхристаними грудьми; супроти течії плисти поривався – а сьогодні?

А сьогодні сиджу та й мізкую, що не так зле пливти за течією.

Над Черемошем сиджу, натомлений: бо ми з друзями мандруємо горами, а там треба не тільки настирності, а й витривалості, моці треба.

То я й мізкую: а чим же воно погано, щоб за течією? Он же, он дараба пропливла з бокорашами – коли б то не за течією, то хіба б перемандрували ті смерекові колоди за сотню кілометрів, туди, де їх потребують? Та нізащо, ніколи.

То чого ж я диблюся? Чи в бурлаки запраглося, до отих, що баржу супроти  течії тягнуть, рєпінські бурлаки на Волзі, ви ж знаєте.

 От і нам – чого б не вибратися за течією? Дешевим коштом допровадилися б до нових місць, нових вражень, краси нової. Зекономили б сили на милування тими дивами, на потіху, на забаву.

Доки знову не заграють в грудях молодечі сили, не покличуть зворохобленого – випробувати себе супроти течії, супроти вітру, супроти бурі, супроти життєвого ладу, власне: державного ладу. Бо з ним однією течією до правди не допливеш.

ЗАПРОДАНА ДУША

Це ж таки було – хоч нині намагаюся пригадати , та й сам собі не дуже вірю.

А було – що душа прагла світ ощасливити!

Ось тільки – як, коли  за тією ж самою душею ані ламаного гроша?

Та я вже начитався, того й сього начитався – та й знаю: можна душу сатані запродати. Як ото Фауст – Мефістофелю. Юний ще Фауст, звичайно.

Яке ж це буде незвісне й небачене – хтось світ ощасливлює!

І світ більше не мучиться, не карається, світ буяє й квітує, світ бринить небесною музикою, палахтить купальськими барвами, світ блаженствує в пізнанні і в рості, в оновленні!

А що душа в неволю запродана – так то не така вже й велика біда.

Ми ж одвічно в неволі, то на галерах до весел прикуті, то в сибірських копальнях золото довбемо, то канали риємо, то на панські чоботи лоск наводимо …

Але ж – втікали звідти, з неволі втікали! Кайдани розбивали, ґрати ламали!..

І Кармалюк, і Байда, і Довбуш преславний, і ще багато й багато духом відчайних!

Тож і я вже певний досвіт маю: чи не із-за шкільної парти – в німецькі табори. І не скорився ж я там, утікали ми з друзями.

Щоправда, невдало…

ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ

Надходить благословенний час каторжної праці: час збирати каміння!

Бо мусимо обживатися, мусимо загаздуватися, мусимо подбати про житло і неприступність фортечну, потурбуватися про найменших – наших дітей, які мають рости в країні затишній і щасливій, бо ж вони – майбутні володарі життєвих доль.

Мусимо збирати каміння.

Колись хтось – а то ж наші безіменні прабатьки! – будували те ж саме, до чого тепер ми наладовуємося: гетьманство щасливої нагоди. Що в них вийшло – не знати, але віриться, що вийшло. Немарно ж прийшли руйнівники із стінобитним знаряддям, з вогнем і з мечем: чому це ви щасливіші, яким правом?!..

Поруйнували, понищили, поплюндрували.

І щоб вже геть доконати – розкидали каміння.

Тож надходить той благословенний для нас час каторжної праці – збирати  каміння.

Вам коли приводилося розбудовуватися в степу – яке там каміння?

Окрім камінних баб, але ж не про них мова: мова йде про каміння для майбутнього царства правди й справедливості, добра і благодаті.

От ми й кружляємо безмежжям степових урочищ, от  ми й визбируємо, що лиш послала доля. А того мало – не більше, ніж того каміння, що за нашими пазухами – а з такого що побудуєш?..

Мало – але ми заповзялися, ми таки роздобудемо того каміння, ми й глину переплавимо на цеглу, ми й очерети зацементуємо, ми й ковилу висталимо, ми навіть євшан вишукаємо.

А може й добре, що євшан – бо в ньому наша невмирущість, віра наша, віра в дитинство, яке буде правувати світом.

Але – по справедливості.

СУПРОТИ ВЕЛИКОГО

Оце мізкував, оце ламав собі голову, начеб теорему Ферма розплутував – і що з того? Висновок якийсь непевний, задоволення від нього майже ніякого.

Це домізкувався до такого: у великих людей є велика батьківщина – а от чи є мала?

Ну, великі люди – це я так, умовно. Це посадовці, нардепи, міністр освіти і ще якісь гаранти, олігархи та їхня обслуга державна.

Так от: у них є велика батьківщина – із гербом і прапором, державною мовою, конституцією. А от з малою батьківщиною гірше, а то й геть погано: немає її в них, а якщо й трапляється – то переважно іншого кольору, іншого ладу й складу, всього іншого. Там не знайдете колискової – хіба що колибельную, та й ту з матюччям, там немає Івасика-Телесика, окрайця від зайця, навіть Баби Яги чи Кобилячої Голови не знайдете. А якщо в якогось із них і зголоситься та їхня мала батьківщина – вона буде геть іншого кольору, іншого ладу й складу, іншого співу, мови то й геть іншої. Та й яка то мала батьківщина, то швидше тусовка малої шпани із першими запоями, груповухами та краденими шапками, вибачаюся, тепер – мобілками.

Ну от пригадайте – чи хоч хто із них заспівав рідну з дитинства пісню – щоб рідною мовою. Пляшку Спотикачу ставлю із своєї письменницької пенсії, якщо пригадаєте. А на імперській – то будь ласка, хоча ж та імперська – ворожа мові їхньої великої батьківщини – якій вони присягали служити вірою й правдою, життя свого не шкодуючи - які оті молоді козаки під Крутами.

ХАПАЙТЕСЯ!..

Ви тонете?

Хапайтеся!

Ні, не за соломинку, за соломинку то таке, образна рекомендація, ніяка ж бо соломинка потопаючого не врятує, ви це ліпше за мене знаєте. Хіба що ніколи не тонули, тоді вже так, тоді вже без соломинки не обійтися.

А так – чіпляйтеся за добру пораду.

А яка вона, та рятівна порада?

А дуже проста: - Гребіть! Гребіть, вигрібайтеся самі, такий цей світ, що мусите самі з біди вигрібатися.

Коли не схопилися за соломинку.

От бачите – чи то з ляку, чи то з розрахунку відчайного, з волі нескоримої – а ви таки вигреблися, ви на березі.

Віддихніться, перепочиньте, Богу подякуйте – тепер житимете.

А людям не дякуйте – бо такі поради мусять роздаватися безоплатно, хто лишень схоче ними послуговуватися.

Не дякуйте.

Хапайтеся!

  ДІАГНОЗ

Знав же, що даремно – а таки знепокоївся, таки припхався до лікарів: хворий, визначіть, що там у мене, підлікуйте!..

А вони зібралися групкою, передивилися мої аналізи, перестукав мене попід ребра та зі спини, там і там обмацували, в рота заглядали – і одностайно: хворий!

То лікуйте! – це я до них. – Чого ж стоїте, лікуйте!..

А вони дивляться на мене, як на вередливу дитину, а вони посміхаються якось вибачливо й докірливо водночас, вони руками розводять: невиліковна моя хвороба, кажуть.

Та я й сам знаю, що невиліковна, і ви знаєте – але ж спішимо один поперед іншого до тих лікарів, які лиш руками розводитимуть.

Так, то нестерпиме бажання щастя, бажання щастя!

СТОВПЕЦЬ У СТЕПУ

Ось ти зібрався в дорогу – степом, бездоріжжям. По сонцю звірятимеш путь, по тій зірці із Великого Воза, що завжди несхитна в синьому безмірі.

Та ще по тому он далекому стовпцю в степу.

Але йому не надто: той, хто його вкопав там, може й сам не відав, що оманного стовпця вкопав.

Як би це тобі протлумачити…

Та ти й сам впевнишся: він же один, він самотній, нікому не завада – а якимось дивом вийде, що як би ти не їхав, а за нього зачепишся!

Тобі ж не мало дороги – а ти до того стовпця  завертатимеш – щоб зачепитися, щоб вигукнути, як отой спантеличений чумак у подібній пригоді: - Чи не бісова тіснота в цьому степу!..

Тіснота, справді – чарівна чи бісова, то вже кому як випаде.

А що ти як би не вивіряв свій шлях, а того стовпця не поминеш – то вже так якоюсь вищою силою визначено.

БЕЗ РОЗГАДКИ

Переді мною гора.

Гора, на яку Сізіф котив свій камінь, котив та й котив.

Я приходжу до тієї гори.

Гаразд, я приходжу до іншої гори, але в моїй уяві геть подібної -  мене мучить нерозгадність загадки: чому, чому той Сізіф котив та й котив той камінь?

Ну гаразд, то йому така покара.

А ми з вами, а той он і той, а я сам?

Та ж більшість свого життєвого часу чому ми присвятили? Тому сатанинському каменеві, тому каменеві!

І там і там шукаєш клопоту на свою голову, і там і там вергаєш його, того бісівського  каменя,  до певної мети, до наміченої цілі – а знаєш же, що тільки що зітхнеш полегшено – він зарегоче недобре, він зрушиться з місця, він покотиться та й покотиться вниз, до самої прірви. До самої прірви, зупиниться аж там – щоб ти міг знову підперти його своїми грудьми, котити та й котити.

Щоб ти зміг, щоб той чи той змогли, щоб я не відкрутився від тієї абсурдної загадки.

Скільки вже перевергано нами – намарне, ми ж знали, що намарне, але зупинити нас було годі.

Як би мені жадалося зібрати докупи всіх тих, хто, як і я, вергав та й вергав той камінь, зібрати й прискіпитися: де ж межа нашій непояснимій затятості, радості нашій?

Нас же ціле військо – а де ми свої сили марнуємо?

Давня Сізіфова покара – чому ж вона впала на наші душі, чому?

ПЕРЕСТАРКУВАТА ТЕМРЯВА

Опустився вечір.

Ставало все темніше й темніше. Що гірше: темрява видавалася якоюсь перестаркуватою і набурмосеною. Куди дітися: темрява не буває молодою, навіть щойно вродившися. Це, певно, від прірви, в якій їй наказано мешкати. Ще давніше, ще при сотворінні світу.

Чого мені треба було виходити з хати, чого йти аж за леваду, на колгоспні городи?

Та не питайте, ви знаєте, і мати знала, і наказувала мені остерігатися, проте не боятися: ото пройду мимо старої шовковиці, далі мимо калини, а там понад ровом – і вже нивки. Там та картопля, де кагати копали, кучами звезена, ти ж бачив. Тільки обережно, тільки тихо!..

Про сторожа ми говорили раніше, він мав би спати, там від шляху, де стіжок сіна!..

І я йду по ту картоплю, йду, бо нам треба, бо залишимося голодними, бо погинемо.

І я йду, і остерігаюся всього. А якщо й боюся чогось – то старої темряви. Старі завжди страшні, коли недобрі. А ця майже що непроглядна темінь про щось добре й не чувала від роду, ніколи не чувала.

Я йду обережно, але так як намічено – повз шовковицю, повз калину, вздовж рову, йду – а темрява наїжачується, темрява бубнявіє, темрява готова пирснути в очі небезпекою, страхами великими.

Але я йду – бо так треба, бо хто б вам нині оповідав про ту старезну темряву, коли б я не пішов тоді, та й іншого разу, коли б ми не вижили?..

У ДОВГІЙ ДОРОЗІ

Ось ти йшов та йшов, і нарешті тобі поталанило заночувати біля обійстя, де жив мудрець, і ти зранку набрався зухвалості та й підступився із запитанням:

-  А чи справді дорога, якою ти йдеш, має привести до щастя?

-  А інших доріг немає, - відповів мудрець. – і ти тією ж дорогою йдеш, хоча ще й сам не  знаєш, куди.

-  Я? А чи і я зустріну його? Коли?

-  Зустрінеш – от лиш чи твоє? Тут важливо, щоб воно було зіткане із тих самих вібрувань, як і твоя душа, з кольорів твоєї райдуги.

-  Це значить – ніколи?

-  Ні, чому ж… - якось печально посміхнувся мудрець.

                                                                                             

НА СЛУЖБІ В ЗОЛОТОЇ РИБКИ

Найщасливіші дні мого життя – це коли я служив золотій рибці.

Так, тій самій, що виконує три ваших бажання, коли її зумієте зловити, що робить вас щасливими.

От і я в далекій молодості спіймав було золоту рибку. Та й вимагаю в неї, щоб вона здійснила три мої бажання. А вона й погоджується, тільки питає: Які та які?

А на мене наче якесь потьмарення найшло, знаю ж, що мені бракує багато чого в житті, а от щоб конкретно вибрати якісь три бажання – тут я якось знітився, розгубився.

То золота рибка й каже: - Ось бачиш, який ти: хочеш щастя, а не знаєш, в яких трьох речах воно заховане.

Стривай, бідкаюся я, зараз щось вигадаю, будеш мати роботу!

А вона своєї: - Всі ви такі, жадаєте найзаповітнішого, а замовляєте щось на зразок нового корита, чи мерседеса заморського, чи котеджа, не згіршого як у президента чи бодай нардепа, чи посади міністерської…

- А ти сама, це вже я обурливо, ти сама знала б оце так відразу, які бажання замовляти?

-  Та знала б, каже, ти тільки виконуй!

А тут мені щось таке наче як в голові прояснилося:

-  Я бачу, що ти царська рибка, золота, то наказуй!

-  А зробиш?

-  Наказуй!

-  Ну… - вона наче також знітилася. – Ну…

-  Що ну, наказуй!

-  Ну… Збудуй мені хату з лободи!

-  З лободи? Та в такій хатці тільки бідота живе, мало не жебраки!..

-  Зате щасливі!

Я бачу: правда на її боці, то й погоджуюся.

А вона мені ще:

-  Щоб і небо прихилив, щоб на сіні постіль послав, щоб хмарою вкрив, щоб і в росі викупав, щоб співати навчив, щоб-щоб-щоб!..

Непросто було виконати оті її забаганки.

І я навіть не знаю, чи вдовольнилася вона, бо щезла десь в глибині морській, поки я над тим трудився, сьомий піт з чола втираючи.

Але одна дівчина, коли я проспівав їй про свою службу золотій рибці, зітхнула важко:

-  Як я їй заздрю!..

     

РІСТ

====

 

РІСТ

 

 

Незбагненний Творець наділив нашу планету великою радістю: радістю росту!

Рости, рватися до височіні, ширяти в небі!

Так, є на ній згасання і тління, є осінь із морозними зимами – але нетерплячі душі вибігають стрічати весну! Весну – коли  із зернятка, із гною-перегною вигулькнуть нездолимі росточки, а з часом і квіт забуяє!

Коли ти сам сповнюєшся сил і поривності, коли рвешся під вітер, під бурю, груди свої підставляєш: я зупиню тебе, буревію, зло зупиню, неправду переможу!

А ми – ми що, ми давно не пнемося до сонця, до борні, ми старіємо, відходимо в невідь.

Але й у перестиглих літах – чи ж не росте у наших душах жадання  правди і справедливості? Чи не ростуть вони й далі, ще жорсткіше  утверджуючися в наших старечих замірах. А це – чи не визначальна частка душі нашої невпокореної, нашого єства.

ЗАДОВГО ДО ПОЧАТКУ

Ще не було початку – а воно вже було!

Що, що було?

Не знаю. Було те, з чого вродився початок – хіба з нічого?

Ви ж добре знаєте: не з нічого, щось таки мало бути, щось забрунькувало, тенькнуло невиразним погуком, кольоровим блиском пирснуло.

Це як на старт виходиш – але ж до старту ого скільки всього набралося. Разом із жадобою забігу, жаданням випробуватися, підноситися до рангу переможців. Ну щонайменше – до рангу не останніх, рангу кращих.

Або ще й таке: «від завтра розпочну нове життя!..»

Тобто, життя вже було – але чимось не таке, щось у твоїх потаємних глибинах запекло, зануртувало, заперечилося, зажадало кращого.

Але ж воно, оте твоє жадання, зародилося, визрівало ще до початку, до нового виміру твоєї сутності.

То й добре, що було, добре, що було з чого витворювати нове, витворювати свій початок.

Тобто – у тих вимірах, які «задовго до початку…»

  ПОВСТАНЦІ

Оце дочитався!..

Книга Книг переді мною, не щось інше – а там про повстання ангелів.

Парадокс, нонсенс. Ну як збагнути? Хто повстав і проти  кого? Проти Бога – і то найвірніші, найвідданіші слуги. Що ж трапилося, чим їм так допекли життєві негаразди? Живуть бо у Бога за пазухою, а то ліпше ніж в раю – і раптом цілою гурбою посунули, як пробуджені з недоброго сну,  на майдан посунули: - Дайте нам!..

Що нам дайте – достатку, любові, приязні?

Ні, поза моїм розумінням.

Сиджу, розмислюю: ну хто ті ангели? Що мені відомо про них? Божі вісники, це так, охоронці людських душ, це так. Рано померлі діти, пригріті небом, я вірю в це.

Стривайте, от про одного із них, про мого ангела, я міг би бодай щось та знати. Приставлений до мене від самого мого хрещення – стояти за спиною, оберігати від напастей і бід, підтримувати у добрих замислах…

Отак – все моє життя? Тобто, поки я живу – він у мене за спиною? Це при тому, що ж не все йому так вдавалося, як би належало: і від хибних кроків часом не міг мене стримати, і від помислів бунтівливих, і бісів не надто ретельно спішив відганяти. А не раз видавалося, що він взагалі десь повіявся, чи й заснув блаженно за моєю спиною…

Справді, щось не так в ангельському статусі. Бо хто б таке витримав – все життя за чиєюсь спиною?  За моєю, за вашою. Мусило б набриднути. Я б не витримав – щоб все життя – за чиєюсь спиною. Це начеб кріпацький слуга за барчуком, за дитиною панською.

І їм що – моєму ангелові, та й іншим – не праглося розпружитися, не праглося гуртком зібратися, почастуватися, пісню завести? Під буревій з хати вирватися,  коня осідлати,  помчати в степи  безмежні? Щоб далеч зводилася дибки, щоб груди нарозхрист, щоб вітер сорочку на тобі рвав!..

Що, що було не так – і вони повстали, ті давні ангели?

Знали ж, що вони будуть переможені, що будуть звержені до безодні на віки вічні, що не буде їм прощення і в годину Страшного Суду – бо то ж для мертвих, а вони безсмертні, навічно скарані?..

БЕЗ ЦАРСТВА НЕБЕСНОГО

Оце знову присікалися до мене, є в нас такі настирні, що в саму душу лізуть: чи вірую? Чи Біблію перечитую? І як часто до церкви ходжу? І коли сповідався?

То я вже до них майже криком, так допекли: - Та вірую, в і церкві буваю, і те, що ми від мавпи пішли, те відкидаю, бо визнаю непорочне зачаття, і все таке. А от щодо сповіді…

Не потраплю ж я до царства небесного, і старатися нічого – не тішитися там мені.

Як би пояснити…

Ну от: начитався я такого у Святому Письмі, що наче цвях у саме серце заганяється. Та й виринає, та й нагадується недоречно: я от те чи те роблю, над тим чи тим мізкую – а воно мені зримою цитатою.

Ну бодай таке: Блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю і твої немовлята!..

Це про грішницю велику, про вавілонську блудницю – та все ж, бити треба дітей?..

І ще – про винищені народи, про пограбовані міста, про дітей в рабстві та про наложниць…

Ні, я вірую, я в цьому твердий. От лише дечого не приймаю, відкидаю дещо, для вибраного народу може й звичне, а от для нас, топтаних та стирлованих, воно не надається.

То я й жертвую царством небесним – заради власної правди. Мусить така бути, це основа заповідей.

 НЕ ПЕКЛО, НЕ БОЛІЛО

Десь я із тисячного набору тих, що йшли за Поводарем, та й притомилися, та й зголодніли, та й заволали, що далі вони не годні терпіти. То Поводир і наказав лагодити вечерю. Але в запасі малося лише  кілька пісних хлібин, то він і розділив їх – і всі наситилися небесним дивом. Щоправда, там і кілька рибин було, їх також розділили, так що все як слід.

Все – та не все. Бо де наш Поводир? А він до Митника на вечерю пішов. А там товариство добірне, а там тринадцять страв на столі, і кожну тямуща куховарка готувала, а там ще й до страви такого й такого!..

Та ні, не думайте, мені вистачало отого кусника з розламаних хлібин. Вистачало – то чого ж я заводжуся?

Бо ще треба мені, треба руку на плече чи на голову: вчини так, Вчителю – щоб не пекло мені, не боліло оте ваше частування в Митника.

ТІ П’ЯТЬ РИБИН…

Ті п’ять рибин, якими Учитель нагодував непочислиме скопище своїх учнів, зарівно з апостолами, ті п’ять рибин виловив Симон у морі, яке давно вже називається Мертвим.

Той Йордан, в якому охрестився Учитель, впадало в море, яке давно вже називається Мертвим.

Мертве – але сіль його незбагненним чином наділена здатністю оживляти зболених.

Чи то нам лишень видається?

А от я ловив риб,  і то не якусь там п’ятірку, ловив більше – але того всього не вистачало, щоб я нагодував тих погиблих від голоду в моєму рідному присульському краї. Так, в роки Голодомору – але ж хіба є яка різниця поміж голодними з почту Учителя і першокласниками лохвицької семирічки?

Море, в якому я ловив рибу – ні воно не мертве,  воно просто крижане, як і  більшість морів того часу.

Крига не буває цілющою.

Я намагався вловити щось і в Сулі, я був затятий і впертий – але хіба ті кілька піскарів можна брати до рахунку.

То я й облишив те риболовне ремесло, на довгі роки облишив.

Нині вже час мені взяти до рук вудку знову – ті не вловлені мною в Сулі риби підросли до непомірних розмірів.

Приходьте до мене, хто увірував, що можна наситити голодне скопище тими кількома рибинами – приходьте, бо можете й запізнитися.

ЗАНЕСЕНИЙ  НІЖ

Я жив між тих, кого  було визначено  на  заклання. Ось поведе  нас Авраам на офірну  гору, ось  наточить свого  ножа,  ось занесе його над улюбленим сином,  ось полосне  ним!..

Та  не жахайтеся, люди,  це ж бо для  вашого  порятунку - надмірна  жертва богові - але  ж  на  цьому буде  покладено  край небесним  карам, але  ж відкуплені з  гріхів народи  заживуть  вільно  й  розлого, в  достатку  й веселій  приязні, в  гріхах і безгрішші, бо ж хіба  знає  хто межі  гріховності  нашій.

Я жив між  тих,  кого  було заведено  на  офірну  гору, над чиєю  головою було занесено гостреного ножа:  ось полосне ним  Авраам – і поллється небесна  благодать над світом, і  возрадуються  народи  земні!..

Перекошене неймовірними стражданнями обличчя тримаючого в  руці  ножа  -  о, то не мій батько, то не батько мого приятеля,  чи  ще  кого з тих,  поміж якими  мені жити привелося. То таки біблійний  Авраам підносить свого ножа над Ісаком.

То не  батько мій, я  знаю,  і  ви також  знаєте:  то  не  батько мій. І  не батько жодного із  моїх приятелів,  кого було ведено  на  офірну  гору.

Ви й те  знаєте, що  в останню мить  всемилосердний Ягве, чи як  там ще  його належиться величати, спинить Авраамову руку: возрадуйся, батьку, це лиш випробування!..

І батько возрадується, і ви  всі возрадуєтеся – ви, кому випадало читати цю  притчу,  притчу про велику  силу  офіри  і  незміриме милосердя боже.

Але  - я жив між  тих, кого  було визначено на  заклання. Кого  вели  на  офірну  гору.  І над чиєю головою було занесено гостреного ножа.

Не  питайте  нас, що  ми  бачимо,  коли  підносимо  голови в небо. А  ми не лоюбимо підносить  голови в небо. Але все ж – що ми  бачимо,  коли  таки підносимо голови  в  небо?

Ми бачимо  руку, тримаючу  гостреного ножа.

Це  закономірно -  прагнути дивитися  в  небо.

Ми так  рідко підносимо  свій погляд в небо…

ХРЕСТ В ПУСТЕЛІ

Чого нас туди  занесло, в ту пустелю? Безглуздя якесь: до тієї оази ще йти та йти, і не кожен зможе освіжитися оазною прохолодою.

І раптом нізвідки – хрест!

Отак поміж трьома дюнами, на одній із них, на центральній. Майже як на Черепі Мудрості.

Це ж безглуздо: ще ніхто не жив – а вже хтось страждав!..

Озираєшся збентежено: а де ж іще два хрести на тих двох дюнах – для розбійника віруючого в милість і розбійника затятого?

І все ж – хрест в пустині!

Таке враження – ніби Галя несе воду козакові.

Коромисло гнеться.

ВИМІРИ КОВЧЕГА

Із цим доводиться миритися, вже ніхто й не заперечує: загроза нових катаклізмів висне над нашою землею. Що то буде: та ж сама клята повінь, чи цунамі, землетрус чи чума, комета з чорної діри чи ще щось страхітливіше – не нам те знати. А ще ж додається епідемія розпусти, а ще ж деградація любові, втрата пам‘яті, бажання втекти світ заочі…

Тож буде, буде надмір страшного і руйнуючого, буде, повітря вже насичене тривогою, наснажене страхом.

Готуй свій ковчег, Ною!

Із цим також всі згоджуються.

От лишень – який, більший чи менший?

Менший, радять прагматики, он же скільки видів усього живущого зникло із земного обширу, великих також, різних мурашок і полічити ніхто не годен…

Більший готуй, Ною! – це голоси стурбованих нашим криволінійним  розвоєм, збоченнями нашими.

Більше! – он вже йдуть парами домагатися  собі вигіднішого місця нетрадиційні коханці та євнухи, лесбіянки за ними, також з лозунгами про родинне парування, а значить і відповідні права.

Не потрібні вони на борту ковчега! – це принципові голоси переконаних, що від таких родинних пар не буде жодного приплоду, нащадків не буде – то для чого їх рятувати, місце на тісному ковчезі бронювати?

А загроза чогось страхітливого все густішає над нами, отруюючи душі чадними випарами пробуджених вулканів, космічної пилюги, атомних негараздів чи й ще чогось геть незвісного.

І все страшніше нашим душам – чи ж то порятуються?..

 

НА БОЖУ КУТЮ

Це вже не церква – хреста збили, дзвони скинули, ікони потрощили…

Вирішили: тут буде комсомольський клуб!

Але це трохи пізніше, коли колгосп розгосподарюється, збагатіє.

А поки тут буде склад. Для зерна останнього одноосібницького врожаю. Бо хоч та земля і була власністю куркулів та підкуркульників – урожай звезли сюди!

Тут затишно, прохолодно, сухо.

Ото лиш ті вічно голодні церковні миші!..

З ними боронитимуться – уже кілька десятків мишолапок комсомольці  виготовили.

Зерно піде…

Куди піде зерно?

Планують – що на посів, то святе, а ще насамперед незаможникам, щоб їхні діти також поласували білими пирогами!

Але Бог знає – буде не так.

Бога немає – ікони потрощено, ногами потоптано, мальовані образи зі стін зішкрябало.

Хіба що – на небі той Бог.

А якщо вже там – то тільки йому й видно, що із зерном буде геть не так.

Бо вже скоро, дуже скоро прийде із самого Кремля наказ – вивезти його, в Москву вивезти!

А ще більшу частину – продати за кордон. Натомість зброю закупити: є ж план пересадити будьоннівця з коня на танки, на літаки – та й в похід, світову революцію піднімати, всім світом заволодіти.

Від того високого бурту зерна лишиться мало що, лишаться якісь жмені – розсипаного під порогом, в щілинах, ще то там то там…

Хіба що  Божу кутю ангели злагодять на Різдво господнє!..

                                                                                             

ВОНИ ВЗЯЛИСЯ ЗА РУКИ

Це я – про що?

Про потоп, про нескінчимі дощі,  про цунамі.

Про кару небесну.

Ви ж бачите, і я бачу – ми всі бачимо, скільки зла на землі, нетерпимості, облуди, ґвалту й розбою, вовчої лютості.

Вони ростуть і ростуть, вони вищиться, вони затоплють людські душі.

Ми будемо покарані.

Я вкотре знаходжу у Святому Письмі ті безжальні рядки про нескінчимі дощі, про потоп, про цунамі, про страшну кару за людську гріховність. Буде знову безжалля – і від нас залишиться пара обраних.

Я намагаюся уявити ті миті прощання непочислимого натовпу із Ноєвим Ковчегом – і моя сфокусована уява вириває з того натовпу дві постаті. Так, вони сущі ще з першого потопу  - але й тепер вони ті ж приречені.

Хлопець і дівчина. Ще не встигли зазнайомитися, ще не встигли сказати  одне одному найзаповітнішого слова.

Але в моїй уяві вони поряд. У святочних вишиванках, у хлопця квітка за вухом, дівчина у віночку волошковому.

Відпливає Ковчег – і прибуває вода. Вода потопить усіх, кому не знайшлося місця на борту Ковчега.

А не знайшлося всім.

А не  знайшлося їм двом, які ще й не знали про кохання.

Я бачу тільки їх двох, бачу, як вони  підступають одне до одного, як беруться за руки, як міцно сплітаються пальцями.

Так вони й підуть на дно – бо потоп, бо дощі нескінчимі, бо цунамі, бо сили небесні безжальні.

А більше я нічого й не хочу бачити.

УЖЕ Б ГОДІ

Уже б годі мені із тим Ноєвим ковчегом, де всього сущого по парі схоронилося.

Ну, раз прочитав, ну вдруге – ні ж, роки пройшли, а я знову до нього: щось мені зажорстокою видається Господня кара, зажорстокою, та й все тут.

Ні, я розумію, грішні, той і той, п’яти-десятий, всі грішні – але ж діти?..

Ні, дітей карати – то хіба Іродова справа, не Господня.

І починає в мені щось нуртувати, щось перетасовуватися, шукаючи варіантів, можливих  винятків порятунку того чи іншого, невинного.

Бодай от Сара, Ноєва дочка – не бере батько на борт її коханого – так вона до нього із ковчега: краще я з тобою  на дно, ніж розлучитися!..

Чи ті майстри…

Ну, не сам же Ной корабелив, не сам же він отаку громадину змайстрував – мали ж інші йому до помочі надатися, теслі із сокирами, з пилами.

І як вони із ним домовлялися: оце ми побудуємо – а ти чим з нами розрахуєшся? А ти що, на цей ковчег нас не візьмеш? А ми з родинами – що – під воду?

Чи ще таке: вони ж майстровиті люди – бачать, що то Ной споруджує, то й собі могли б шаланду чи баркас, чи бодай пліт із трьох-чотирьох колод  спорудити?        

І так ото марудиться мені в голові – аж до нинішнього: та маємо ж пили, маємо сокири – будуймо щось! Шаланду чи баркас, чи бодай дарабу якусь.

Ні, стоїмо, наче потопу чекаючи…

ДІВЧИНКА З КОСИЧКАМИ

Це так наче видиво – з плетива глибинного моря, сірих хмар над нм, обложного дощу та й дощу.

А я ж вибрався сюди відпружитися, поніжитися. Загорнути в пляжному піску свої клопоти набридливі.

Сиджу в кімнаті, надвір навіть потикатися марно.

Читаю.

Читаю то те, то те, бо якось без охоти, а це Святе Письмо до рук прибилося.

Уже й не знати як, а закомплексував на тому Вселенському Потопі, ви ж знаєте про нього більше мене, та й хто того не знає.

А я чогось перемислюю те все, так і так відтворюю можливе – і от зупиняюся на такому: відпливає ковчег від берега, а води все прибуває та й прибуває. А на березі люду зібралося, люду того!

 Знають же, що не візьмуть на борт, що тільки по парі Всевишній дозволив милостиво – а зібралися наче в дорогу, та й стоять у тій воді, а її все прибуває та й прибуває.

А помежи всіх – дівчинка, така примітна, з косичками, я її відразу виокремив. У дідуся на руках. І стрічечки в косичках, блакитна із помаранчевою – відразу ви дно: нашого майбутнього роду дівчинка.

То що, й вона піде на дно?..

А їй не хочеться, ой як не хочеться!

Та й дідусь не хоче – підносить її вище.

А води більшає – то він її на плече.

Ото такі вони мені бачаться – і скрутно якось виходить, і щемко, геть журно виходить.

Хоч біжи на підмогу тому дідусеві – він геть дрібненький, я вищий, то собі б на плечі перебрав ту дівчинку.

Бо ж не має вона загинути, дівчинка з нашого майбутнього роду, з бантиками в косах, блакитним з помаранчевим…

НА СТАРІЙ ШОВКОВИЦІ

Чого в мене назбиралося більше ніж досить – так це старих оповідок про Божеський Потоп. Вже кілька десятків, а може й більше. Ось одна із останніх – про неї у мене наша Яринка розпитувалася, чомусь закортілоо знати. А я щось чув, аде точно не пригадую. То бабуся Галина почула краєм вуха про наші клопоти, та й підсіла збоку.

Та й каже:

-  Отак було!..

Я не певен, що вона напевно знає, але однак вирішив записати.

То отак було:

Хлопчак, ще малий, як ото і всі сільські хлопчаки, меткий і спритний.

А тут дощі, а тут потом земний, а тут рятуватися треба – а як?

Дідусь Ной ковчега вибудував, то корабель такий великий – то може туди?

Але бачить хлопчик, що на той ковчег так просто не пройти, то й вирішив якось таємно прошмигнути. Як ото бувало ми в кіно пробиралися, хіба нам вперше.

Але тут не поталанило, тут його за шиворот та до самого Ноя: дивіться, ось хотів пробратися!..

Ну Ной суворо так:

-  Як же це ти, Іванку, проти небесної волі?..

-  Жити хочу, рюмсає хлопчак, пустіть, діду!..

Ной тільки руками розвів: не можу…

Гадюку і вовка ви можете, шакала можете*..

Але Ной незворушний:

-  Не можу!.. Господом Богом не велено!..

То той хлопчак вертається до свого двору, та й озирається. Та й сам ще не тямлячи, що робить, на стару шовковицю задазить, до самого верху. Тут, гадає, пересиджу -  якщо зголоднію, то є чим перебитися!..

А далі бабуся Галина не знає, що з тим хлопчиком було, порятувався він від потопу, чи ні. Та й ми ніхто не знаємо. Бо про це ні в яких книгах нічого не написано.

Але – не сидить же той хлопчик там і досі?

Мусив же врятуватися!..

                  

СПАДАЛА РОСА

Спадала роса – а я лежав і думав: звідки це вона спадає?

Я щойно прокинувся після кількох годин  майже що нетямного благодатного сну, і знав, що більше не спатиму. Бо це було в степу, і нам послали в міленькому байраці під вербою – то було на що дивитися: і світанковий степ безмежний, і підзолочена блакить небесна.

Особливо та блакить – висока, вища, ніж в краях, де мені привелося доживати віку, зориста й тужаво небесна, манлива.

Отож я й мудрагую: жодної хмаринки, жодного натяку на вологість – то звідки ж спадає роса?

Вона ваблива – я і вже знаю: ось же схоплюсь, ось закасаю штани – і наче з обриву плюхнуся в те інеєве царство!

Так як раз уже було зі мною, далеко раніш – коли на Водохреща я зважився шугнути в освячену ополонку: благодать же невимовна, на все життя благодать. І добре, що я більше жодного разу не підступав навіть до тієї ополонки – навіщо людині надмір щастя?

А от у роси зараз плюхнуся, зараз освячуся росяним струмом непояснимої озонної радості.

У ті роси, щедрі та високі, що аж срібляться у зникомій далечіні.

То звідки ж вони спали, такі щедротні?

Певно, це як і в житті людському трапляється – коли невідь з чого на тебе благодать сходить, небесна чи Божа; це коли ні з чого тобі добро сіється; коли у твоїй душі виростає спрага чинити щось світле і комусь потрібне, як от заклик йти толокою звести хату сироті.

ВИГНАННЯ БАРИГ

Аби не той Великдень – не було б у моїй душі того великого збурення, не було б очищення, вигнання з неї бариг, як із храму єрусалимського.

А то натерпівся за довгий піст, обмежуючи себе в тому і в тому – та й дійшов до межі, коли Великодня запраглося, та так запраглося, що й терпцю ніякого немає.

А ще треба зачекати, ще треба попостити майже що цілий тиждень, ще треба очиститися і покутувати.

То я й зачав із себе – от наче прибуває до нас Син Божий, от його зустрічають, пальмові віти разом із вербовими під ноги встеляють, величають піснями, віншують.

То я також так само – радію й передчуваю. Щось високе передчуваю, це поряд із великою тривогою – як же воно має статися насправді, наче то мені досі незвісно.

То я собі поміж юрби, за Сином Божим.

А він не кудись там поспішає – а до храму. Наче в мою душу. Та й розбушувався- ви ж уже знаєте, як там було. До храмової брами й доступу немає – всю площу загатили бариги та скупники-перекупники,та міняйли, та лихварі.

Ну точнісінько як і вмоїй душі – ні ладу, ні спокою.

То я відразу за Сином Божим – налетів на тих бариг, лотки-кіоски перевертаю, товар непроданий топчу, мідяки довкруж розсіваю!

Господи, який ґвалт, яке содомне ревище знялося!

Було ж наче тихо в моїй душі – але то доки не чіпав. А лиш приглянувся – аж там  лихварі та зречкнці, а там бариги, а там готові душу мою ж запродати!

Було тієї колотнечі, понад всяку міру було!

Нарешті наче вгомонилося – ала нсправдіто нет так. Бо знайшлися такі, і то немалий гурт, що рушили до прокуратора: - Оце, Пилате, маєш до хреста його прицвяхувати!

Ну, я не чекаю марно, я теж до Пилата – на друге вухо йому нашіптую: не чини того, ото вимий руки та й правуй даді!

Пережив те все, дякувати Всевишньому.

Тепер ото вже й по Воскресінню Господньому.

Вже й поминальний день.

То я нині поміж безсмертними та воскреслими – за Царство Небесне молюсь, славлю велику милість Божу, поминальну чарку піднімаю.

Бо ж – світло на душі, чисто і великодньо.

Чи то лишень так здається – бо ж розіп’ятий у моїй душі ще не воскрес?..

 УБОГИЙ ВИЛОВ

Оце ж підхопився із першим сонцем, оце розрухався, ковтнув кави – та й сиджу над аркушем паперу.

А воно щось не так, а воно чомусь не снується, не витворюється в щось значиме, легке й дотепне, мудре, щемливе.

Ото я вам зацитую, як воно буває ще з прадавніх часів:

“Наставнику, цілу ніч ми працювали – і не зловили нічого...”

Це так Симон мовляв до Сина Божого, коли той порадив попливти на глибінь і там закинути невід.

“А зробивши оце, вони безліч риби наловили – і їхній невід почав прориватися...”

Мій невід проривається – але улову майже що ніякого, мізерний мій улов.

То що – запливати на глибше?

Але ж у нашій справі глибинне не відрізниш від мілкого.

Адже й на мілкому можна похлинутися,  там де по коліна...

ВИГНАНЦІ

Як тільки заходить мова про вигнанців, кожен спішить здогадатися, що це насамперед про Адама і Єву.

А от і ні.

Я про себе.

От видається мені, що саме мене виганяють із раю. Постійно, щоденно виганяють.

Стривайте, а вам таке не верзлося?

Може це про вас також?

Ну от – але про мене насамперед. Хоч може й про вас!

От живемо ми таким життям, що нас таки виганяють із едемного саду, з добра, з благополуччя – кудись на задвірки виганяють, в сутерени, в напівруїни, в шанхайські квартали, в міста неперспективні, в державу задрипану.

Я не хочу даватися, я правдами й неправдами намагаюся знову продертися попри всі загорожі до того свого дорогого, примоститися бодай скраю, якось прижитися, я затятий, я впертий.

А мене знову виганяють! І знову, і знову.

І хто ж це мене виганяє із того райського закутка?

Та ви ж і виганяєте.

Так, ви – хто скаржився, що його самого також колись вигнали.

Якісь дволичні індивіди: то їх виганяють, то вони виганяють.

Не думаю, що одночасно, але ж і не даючи перепочинку: ти вигнав когось, не встиг натішитися миром та спокоєм – аж тут і тебе за шиворот, та копняком під зад: ану геть звідси!..

І оце таке життя.

Ні, я не скаржуся – бо кому? Творцеві, який сам вигадав такий жорстокий спосіб карати своїх дітей?  То щоб нас із вами пошкодував?

Марно сподіватися.

Ото набирайся зухвальства, продирайся потайки в ті райські сади, бодай у якийсь найтемніший закапелок, та й чекай там, коли тебе знову схоплять за загривок, нового копняка чекай.

   ОСУДНІ

Щоб здійснити правосуддя, не завжди потрібно мати злочинця.

Час від часу наче щось напливає на душу, зачинаєш мізкувати, зачинаєш розмірковувати на ту ж саму непоясниму тему осудності й кари, так вже часто марної кари, що аж світ у твоїй голові сторч стає: чому караються невинні?

Так, часом і винних на  якусь там каторгу запроторюють, то вже так. Але більше терплять та страждають невинні: на палях і в мідних биках, в голодних ямах чи вічних снігах, на плахах та ешафотах незлічимих.

Зачинаючи від Першого Невинного – засудженого пілатами та прицвяхованого до хреста кривавого.

А потім уже незлічиме: єретики на інквізиторських вогнищах, красуні у відьомських вінках, згиблі від Голодомору, в Бухенвальдах та на Соловках…

Як ото в старій фрашці значилося:

        -  Прошу пробачити, - знітився раптом кат, -

        Я наче іншого повісив припадково!..

        Мовчав повішений – бо й що він мав сказать?

        Він знав: роботи віз. Помилка? Вішай знову!..

Як показує досвід, під страту потрапити легко.

От потрапити  до пекла – то інша річ. В пекло безгрішних не беруть, щоб туди потрапити, приводиться таки направду нагрішити, та так, щоб всі жахалися, щоб пальцями тикали.  Людської крови попити треба. А Праведний Суд – коли то ще він буде, ми з вами чи й дочекаємося!..

Ось так воно й нині – тих, що судити мали б, - ті розкошують в замках та палацах препишних, та на едемних островах тішаться з кралями найвродливішими, та при слугах непочислимих, та при добрах препишних.

А вони, ті неосудні, ще й нові закони для нас вигадують: щоб за найменшу провину не поминала нас караюча десниця, щоб штрафи стягали, сорочки здирали, з хат виганяли.

 ВІДНАЙДЕНА КРИНИЦЯ

Трапилося й нам коротке щастя: віднайшлася нам та криниця, повна аж по цямрини добірним вином.

Пам’ятаєте, як в Кані Галілейській, на чужому весіллі.

От і ми в подібних гостинах, і того вина скільки душа забажає, чи й більше, через її вінця.

Звичайно ж, на весіллі гостей не бракує, різних гостей: і з чортівського почту, і з ангельського хору.

Як ото й у Кані Галілейській.

То чортівські гості припадають до питва – та так ото, щоб до переситу, до блювотини, до запаморочення, коли ворон воронові око виклює, коли рука сама шарпається до ножа. Та й на саму наречену із пожаданнями глипають: чи не зваблять якось, не заманять її за кущі верболозу?..

Хоча молоді відьми їм на перешкоду: чи ми хіба гірші, чи ми не того на весілля вибралися?..

Ангельські гості пили щоб втішитися, щоб розвеселитися, розспіватися, щоб дочекатися вранішньої миті, коли винесуть із комори біле простирадло, замаяне веселими плямами калинної цноти.

Якось ото трапилося нам таке щастя, як на весіллі у Кані Галілейській.

Не тривало воно довго: гість наче ковток повітря весняного, як повів леготу під сонячні усміхи. Не має права довго засиджуватися, бо й задихнутися можна.

Не встигли отямитися – а вже у тій криниці інша вода, а вже музики іншої грають, а вже наша дорога в інші краї проклалася…

 ТАВРО ЮДИНОЇ ЗЕМЛІ

Оце ми в школі, наш перший клас. Учителька робить перекличку, і ми підводимося: це я! Учителька говорить щось гарне, підбадьорююче, і називає наступного. Наступний Грицько Кулага. А підводиться Грицько Конокрад, наш недалекий сусід. Ми хочемо пояснити учительці, що тут щось не так, але учителька заспокоює: ні, це таки Грицько Кулага, а як їх раніше називали, то забудьте.

Вечором тато розтлумачував, бо ми не заспокоювалися: давня та справа,  так виходить, що ніхто й не знає, коли то насправді трапилося. Але чи то їхній дідів дід, чи ще хтось, колись там, у когось та начеб украв того коня.

Забудьте, сказала учителька. І тато посміхнувся: та забудьте, вони гарні люди, доки їх так називати!..

Із містечка, де народився Юда, повтікали собаки.

І ніхто більше не називає дітей Юдами, то раніше, у них навіть цар такий був.

А тепер ми вже в іншій школі, неподалік Львова. Там проводилися підсумки дитячого літературного конкурсу, і нас запросили, двох літераторів.

Школа підготувалася: спеціальна стінгазета, концерт, виставка малюнків.

Нам дають на вибір із кількох кращих творів, і ми погоджуємося: твори гарні, гідні відзнаки. Твори про любов до рідної землі, про трепет юних сердець – бо й діти гарні, осяйні, здібні, розумненькі.

А сам конкурс проводився до сторіччя від дня народження Бандери.

Ми розмовляємо із двома призерами конкурсу: які ж гарні діти! І так зворушливо говорять про свою любов, так переконливо. А обличчя – такі як ото на Майдані, ви ж бачили такі обличчя.

Діти говорять, до яких вузів збираються поступати, ким хочуть стати.

І будуть їздити до Львова і назад, до села. Будуть їздити тією ж залізницею, якою ще в один із повоєнних років їздив їхній молодий односелець. Щось він там провинився, з квитком сфальшував, чи що, комусь видався підозрілим, і його затримали. Та й зачепилися за таке: хтось із родини виявився причетним до підпілля. Ага, мусиш нам служити, якщо не хочеш, щоб рідних в Сибір запроторили!..

 А тепер: чим діти винні, що народилися у селі, звідки родом вбивця Бандери?

Та ні, ні, яка вина!

А дітям видається, що вони винні, і це якось відчувається, якась хмара над ними клубиться, над їхньою майбутньою долею, непокоїть їхні душі. І вони пишуть твори, і вони малюють рідні околиці, і вони співають, декламують зі сцени – про любов до своєї землі, до правди й честі, до всього навіки дорогого.

Досить того, досить.

Вже й від самого того вбивці слід захолов, ще після суду змінив імення, змінив легенду, змінив обличчя та поставу, що ніхто й не знав, де загубився на великій землі, до рідного села не озивався.

Але й направду досить, закінчую.

Хіба що додам: та осика, на якій повісився Юда, тремтить понині.

                                                                        

  ЗА БІСІВСЬКИМ ЗАМИСЛОМ                

Оце беруся писати про те, чого геть не знаю. Та й ніхто не знає, не один же я такий недотямкуватий.

Про рай збираюся писати.

Був же колись такий, жили в ньому…

Ну, Адам із Євою точно вже там жили.

За гріхи наші вигнали їх із того блаженного місця.

Усі ж ми грішні.

Тож і не потрапимо ми в той рай знову, хіба посмертно. І то: якщо Бог простить нас із гріхами нашими.

А чортів таке не влаштовує. Все ж у них є: гроші, добра, трудові ресурси – то чому б не спорудити рай тут? Вибрали б певне місце, огородили парканами, баштами з вогнеметами, із телекамерами, із системами смертельних вражень – то для кожного, хто непроханий замислив би бодай підступитися – як же то там бісові діти живуть?

Бо той рай і замислюють чорти  для своїх нащадків.

Ми з тим погано обізнані – то я вам тут аналогії наведу: це як дітки нардепів, посадовців найвищих, олігархів насамперед – це як вони вже нині вчаться в заморських школах, по нічних клубах розважаються, за тими високими парканами, от не знаю, що вони там роблять.

А вже зараховані згідно усталених списків – то нардепами, то їхніми помічниками (Що ти робиш? – Нічого. – А ти? – А я йому допомагаю!..), то ще вже й не знаю ким.

І що ви думаєте – у них вийде!

Адже саме бісота завжди була найнастирнішою в реалізації своїх бісівських планів.

Хоча – чому ж – бісівських?

Адже рай – це Божий винахід…

 

«ПРИВЕДІТЬ ІНШОГО!..»

Ось і хрест - той, що посередині.

Зліва й справа теж хрести, на них уже висять два міцно прицвяховані розбійники.

Ось і Пилат, Понтій Пилат, ви ж знаєте, він потім довго відмиватиме руки.

А поки – судить.

Поруч і кат, поруч його підручний – з молотками, з цвяхами в руках.

Їх аж трясе від нетерплячки.

О! О!..

Ведуть! – сколихнулася юрба, возрадувавшися:

Ведуть!..

Суди, Пилате!

Ні, - пильно придивляється Пилат, - ні, це не той!..

Як це – не той?!,

Не той,  не поет. Приведіть іншого!..

А з цим же як?

Відшмагайте і проженіть геть.

Приведіть іншого!..

ПИСАННЯ НАВСПАК

Нашу Найсвятішу Книгу творили мудреці, які були навчені правописному писанню від правого краю аркушу до лівого.

Цю Найсвятішу Книгу перетлумачували на нашу мову мудреці, навчені писати від лівого краю аркуша до правого.

Тож хіба один я, беручи до рук цю Найсвятішу Книгу, читаю її навспак, бо по-іншому не годен. І вичитуємо ми в тій Найсвятішій Книзі скільки всього, що голова йде кругом. Ми вичитуємо, що вроковані бути народом, який спершу загинув, а вже потім витворився. Що наш предок Адам сотворений із Євиного ребра, що Іуда спершу повісився, а вже потім заявився до Гетсиманського Саду цілувати вчителя.

Та ні, я знаю, що мудрі тлумачі сушили свої розуми, щоб все було доладно, зачинаєш ти читати від правого краю листа, чи від лівого. Позірно воно наче так і є – але ж утаємничена суть Найсвятішої Книги затягує твою свідомість до якоїсь незбагненної круговерті, де кара передує гріхові, де святість і спокуса відмінюються від мінусових до плюсових значень, де наші нестоптані чоботи лишень шиються незвісними чоботарями – ті чоботи, в яких маємо перейти пустелю по дорозі до вишневого саду.

Отож ми й муруємо храми – на місті нами ж зруйнованих церков, ставимо свічку геть не тому святому… 

  НЕСХОДИМІ ЧОБОТИ

Ми находились по снігу, і тепер гріємо ноги та сушимо онучі. Комірник дядько Сава, а він по сумісництву ще й трохи чоботар, оглядає нашу взувачку і потішає: нічого, там трохи подерлося, але він зашиє, хай трохи підсохнуть.

Ми находились по снігу, а снігу було майже по коліна, та й слухаємо, як отець Зенон оповідає про тих, кому привелося блукати пустелею, і то цілих сорок років. Там, щоправда, не по снігу, там пісок, але й піску було майже по кісточки!..

Комірник дядько Сава слухає краєм вуха, бо вже була раніше розмова про втікачів із Єгипту, та й щось підраховує. Отець Зенон розповідає, як то тяжко було блукати  по піщаному бездоріжжю, а комірник дядько Сава раптом втішається: ото б він грошей заробив на тих жидах – це ж вони сорок років блукали, це ж скільки чобіт вони прочовгали, скільки нових треба було придбати!..

А отець Зенон його засмучує: нічого б він не заробив.

Як то? – обурюється комірник і трохи чоботар дядько Сава, - як то, та по піску чоботи швидше зношуються, ніж у снігах!..

Воно то так, але ж тут маємо справу із провидінням небесним.

Ну то й що? Однаково ж чоботи зчовгаються, пісок обдере їх не гірше рашпиля, чоботи так довго не витримують!..

Там все не так, - отець Зенон спокійний і розважливий. - Це наші камчатські мандри дурні та виснажливі. А там жидівське небо їм і манни щодень підсипало, і куріпок надсилало…

Але ж чоботи!.. – стоїть на своєму комірник і трохи чоботар дядько Сава.

В тім то й річ, що небо потурбувалося і про жидівські чоботи – вони в них не зношувалися.

Та немає таких чобіт навіть у самого царя!.. У самого Сталіна немає!..

Але суперечка на тому й вичерпується: не заробить дядько Сава на жидівських чоботях, не розбагатіє, не повернеться до своєї Оржиці із тугим гаманцем – незносимі були ті чоботи, так і в самому Святому Письмі має бути записано.

А нашу взувачку комірник і трохи чоботар дядько Сава підправить, от лиш висушаться.

  ДЛЯ ТИХ, ХТО ЖИВУТЬ В НОРІ

Для тих, хто живуть в норі, богами стають кроти.

Це несправедливо.

Ми, хто живе на землі, маємо богами не землян: наші боги живуть на небі. Вони наче й мають людську подобу – але вони знесені над земним, вони живуть на небі.

Для тих, хто живуть в норі, немає неба.

Це несправедливо.

Їхні боги мали б жити десь над ними.

Але в тім то й річ, що їхнім богам немає де жити, як не поміж кротів: не видно того неба, де вготовлено місце обраним.

НЕВІДМОЛЕНЕ

Ось таке трапилося на далекому камчатському перевалі: гурт людей затримався через негоду, а розміститися фактично ніде: ще раніше згоріла велика землянка, лишився будиночок, знову ж – напівземлянка, де і контора, і магазин, і шинок – все впереміж. Та ще капличка березова, без єдиного цвяха збудована знову ж таки попередниками нинішніх мандрівців, щось начеб карпатськими лемками, вони  до того вправні.

Люди різні в гурті, і судії, і судимі, і такі собі, неоголошені свідки. То й ладу між ними ніякого: ще в першу ніч так розкочегарили печі, що запасу дров як не було. А до лісу далеко, та й негода лютує. З харчами ще якось, велика бочка мороженої горбуші, перебиваються. А топити треба, бо ж в гурті не просто бурлаки, є й жінки дві, одна з дитинчам.

То й вирішили – що вирішили?

Навіть говорити негоже: розібрати на дрова капличку!..

Вперлися: розбираємо, треба життя рятувати, про душу пізніше потурбуємося, відмолимо в неба, якщо на ньому ще хто лишився!..

Та й все, на тому скінчилося. Перечекали негоду, рушили далі сніговим трактом. Ще колись дійде до ревізії, то комусь перепаде на горіхи. А поки ні. Поки повтягали голови в плечі, очима в землю.

Про відмолення гріха ніхто й не заїкнувся – бо й де будеш каятися, від каплички навіть сліду не лишилося…

Отаке от.

ТАВРОВАНІ СТИГМИ

-  Ось же, пригляньтеся, стигми від цвяхів! Ось же, та ось же – досі  краплинами кров просочується!..

Простягає долоні, показує:

-  Пригляньтеся лишень!.. Ось же, ось!..

Уже й роззувається, уже й на ногах демонструє ті місця, де вони мали б прицвяхуватися до хреста:

-  Ось же, хіба не бачите!..

Сорочку із себе, сорочку на грудях розірвав:

-  Це ось мітка від списа, невже не бачите!..

А погляд чомусь кудись вбік, а очі непроникні, не збагнеш, у що й задивлені.

Та кучер густий – на лоба, наче що прикриває. Чи не щось ганебне, чи не злодійське тавро прикриває?

Бо тут якесь химерне стикування знакового, якісь недоладні збіги: де подоба стигм, там і тавра!..

 

ЧОМУ Я НЕ БАЧУ ЛАВРА?..

Ходімо в ліс!

Ходімо в справжній ліс! В ліс, де сто різних дерев, і ще сто по сто!

Різних дерев – для різної потреби.

Бо дерева тому й ростуть, щоб бути комусь потрібними.

Потрібними,  щоб дихати, щоб милуватися, щоб зігрівати душу, і ще сто і сто людських потреб – бо ви дерева!

Ось ти, молоде і гінке, ти для чого?

Я доросло, щоб стати ратищем!

А я рівний із ним – можу стати древком хоруговки!

А ти, цупке й кряжисте?

З мене може вийти булава! Ну принаймні, довбня…

А я на хату!

А я на палац!

А я на ярмо волові!

А це дерево –чому воно ховається поза іншими?

Бо то осика, на ній Іуда повісився!  Ви б хотіли, щоб на вашій гілляці хтось повісився?

Гараз, гаразд…

Але я не бачу і того прадавнього дерева, міцного та ставного?

Може ти маєш на увазі гафер? То їх вирубали ще перед небесним потопом – на Ноїв ковчег вирубали!..

І ще одного я не бачу…

Кедра? Так він росте високо. Та й потрібен він – Ісусові на хреста, тож бережеться.

Скажіть йому, що Ісус воскрес, і що більше нікого не розпинатимуть, нікого!..

Нікого? А апостолів?!..

  КУДИ ПЛИНЕ ЙОРДАН

Ми вирубали з криги хреста.

Врешті, так мало й бути – адже Йордан, адже Водохреща, адже душа прагне благості й очищення.

Бригадир не був проти  - зрештою, ми глибоко в лісі, начальство далеко, воно до нас навідується наїздами, а останній раз було щойно.

Ми вирубали з криги хреста. Вірніше: випиляли, виявляється, крига добре пиляється, піддається вправній пилі. А поміж нас були віртуози лісоповалу, то й з кригою легко справилися. Навіть весело, з якимсь окриленим запалом, наче з небесного благословення.

Випилювали ось так: вибрали заплаву на скруті Авачі, прорубали більшу ополонку. А тоді вже витягали з води підхожі брили розпилювати. І то так ловко, так справно у нас виходило.

Підфарбували вже й не знаю чим, наче що квасом із консервованих буряків. Не дуже гаразд вийшло, але вийшло.

І от ми ходимо довкруж хреста, нехрещені лоби перехрестивши. Чекаємо: із сусідньої бригади, а вона за кільканадцять кілометрів, прибуде один засланець, він колишній піп чи дяк, то й відправить службу. Він уміє, він знає молитви, які з наших душ вивітрилися, він там різдво таке справляв, що всі аж нетямилися.

А день видався доладний, і вітер не докучає, повернув від сопки, не від моря. І сонце проглядає привітніше.

От ми й гуртуємося довкруж хреста, збуджено піднесені, з просвітленими душами, Ходимо довкіл хреста, що височіє так доладно неподалік авачинського берега. Шкода, що не на березі Йордана, Шкода, що не на тій самій далекій святій землі.

Але й тут нам добре. От лишень дочекатися б того колишнього попа чи дяка із сусідньої бригади – без нього все-таки діла не буде, щось таки не так, чогось важливішого бракує.

І тільки – це вже в моїй душі: щось у моїй душі непокоїться. Немов облудництво примарне. От воно мені нашіптує: а чи ти не знаєш, що це не Йордан, це Авача? А ти знаєш, нашіптує, куди тече Авача? А до моря, тече, нашіптує, до самого океану тече. А Йордан також до моря – тільки до іншого моря. До Мертвого – чи ти знаєш про це?

І хрест височіє, доладний такий, і день гарний, і вітер не з моря, і сонце пробивається, і душі світліють.

От лишень що Йордан тече до Мертвого моря – хіба це правда?..

ПРОЩА

От навалилося роботи – по самі вуха, чи й вище: книга видається, то треба ще раз переглянути, вичитати, відредагувати, щось уточнити, поліпшити, щось місцем переставити, щось геть викинути.

То це мені надовго.

Але якось засидівся, аж за північ, кави випив, роззираюся: а де ж це мій ангел-охоронець, чи не відсипається, поки я тут гарую тяжко?

А він на прощу збирається.

Куди ж це, цікавлюся, до якої лаври?

А він не до лаври, а він на Чернечу Гору!

Всі туди мають сходити, бодай раз в житі, - пояснює.

Але ж ми вже бували на тій Чернечій Горі, кілька разів бували!..

То з тобою, а тепер я сам!

Ну що будеш казати.

Дивлюся – як же він буде збиратися?

А він торбину за плече, ковіньку в руки, перехрестився, та й на коліна вклякає – отак, виявляється, навколішки через усю Україну!

Ну в мене аж дух перехопило: як же ти, гадаю, будеш отак? Чи під спечним сонцем, чи й злива наспіє? То де притулишся – в корчмі придорожній, чи під деревом перебудеш? А якщо під деревом, то під яким – вишнею, берестом, тополею? Чи під осикою? Під осикою я б тобі не радив, це в мене така засторога ще з дитинства.

А до якого гурту пристанеш в дорозі? Чи сам, як уже намірився…

І що буде потім, потім, як уже відмолишся, очистишся, відговієшся – чи ж вернешся до мене? Чи хоч глипнеш оком на цю мою книгу, яку оце готую до друку? Чи полишиш самого – сам писав, сам і терпітимеш, бо ж про якусь там славу марно говорити?..

А він уже далеко – Чорнуським шляхом, на Прилуки, та й далі, далі…

ТИ НЕВИРАЗНИЙ, АВЕЛЮ…

Те що маю сказати – воно не для всіх, не для кожного.

Але все ж важко промовчати.

То я скажу таке:

Ти невиразний, Авелю? Це гріх: ти втілення добра,  втілення всіх чеснот  – а невиразний.

Тебе видно тільки піднятого на вилах…

Я  Б НЕ ВІДРІКСЯ!

Це я повертаюся геть до давнішого, це з юності, з тих днів, коли я допався до Святого Письма, та й думав, та й передумував, та й на себе приміряв ті виміри випробувань, особливо що стосувалося Судного Дня – бо він таки мене найбільше вразив.

Тож я себе ставив поряд із тими, хто на Таємній Вечері причащався вином і хлібом, хто заприсяг бути вірним і незрадним – бо ж надходила година надлюдських випробувань, і треба зважуватись на визначальне.

То я ото й бачу себе в тому Гетсиманському Саду, трохи промерзлого, що й годилося б зігрітися біля ватри.

Аж тут оті вояки з нишпорками – та до нас вчорашніх:

-  Ти був з ними? Ти один із його підгавкувачів?..

І поки я зібрався із відвагою, щоб виступити наперед та підтвердити – один із найвірніших Його учнів замотав головою заперечливо: що ви, та зроду-звіку, це ви помиляєтеся, то я лишень з виду подібний, а в душі геть інший!..

І від того я розгублений: знаю ж, що маю в серці рішення виступити гордо та й проголосити:

- Так, я з ним!.. 

Але вони ж хитрющі, вони до мене по-фарисейськи: та ти ж пізніший, ми бачимо, ти ж свідок того, до чого докотилося людство через тисячі років. То ж скажи, посвідч їм: що, він врятував тих гріховодників  своєю смертю? Любов’ю самозречною? Кращим воно стало?!

Ось тут я розкриваю рота – але з горла жодного слова, хіба белькотання якесь: Він хотів порятувати, Він вірив!..

Але це було тоді, коли я вперше взявся перечитувати Святе Письмо…

ТАК БАГАТО ДЕРЕВ

Бог зауважив, що Адамові буває тоскно.

Звичайна річ: сам-один у цьому світі, хай той світ і раєм зоветься – однаково ж – сам-один.

Бог також сам-один, тож знає, як то буває, коли защемить під грудьми.

Тоді він випростовується, тоді він сконцентровується всіма своїми причаєними силами – тоді він творить.

Адам не має змоги творити.

Та й потреби немає: адже він в раю, і все в нього є.

Але чогось немає – бо ж тоскно?

То Бог і вирішив сотворити йому…

Ні, не Єву, Єву то вже пізніше – Бог вирішив сотворити Адамові дерево. І не одне, багато дерев. І щоб вони квітували, і щоб вони плодоносили: ягодами, горіхами, бананами, грушами.

І щоб одне додавало йому снаги, а те он розвіювало печаль, а під тим кортіло співати.

І ще – калину, то наче й не дерево – але ж яке гарне й потрібне для Адамової душі, якщо вже вона в нього українська душа.

Ось так воно було з деревами – цілий едемський сад, цілі гаї та діброви,  цілий ліс!

А що одне із тих дерев родило яблука – то треба було  отворити і Єву: бо хто простягне руку до забороненого плоду.

Я теж саджаю дерева, і втішний тим, і в мене також сад – щоправда, площею всього лиш до шести соток – але так визначено владним законом. Не божим, земним.

І яблука саджаю, і нетерпляче чекаю, коли вони дозріватимуть – щоб ти зірвала бодай одне ще кисличкою, щоб подала мені, надкусивши спершу.

Бо так замислено небесними силами – і хай воно так і утвердиться на всі віки вічні.

«ПРОЩАЙ СОБІ САМ!..»

Це було так: вечір у горах, і ватра, і нас кількох мандрівних та розспіваних, і черешнівка, роздобута на присілку Космача, і одне звабне дівчисько, і вітер в голові.

Так уже гарно було!

Однак же, уже не можу збагнути як і через що, але я образив одного гарного хлопця, свого ж доброго товариша.

Прикро мені було, і вночі не спалося, і зранку прикро.

Я й перегнув сам себе, відкликав набік свого скривдженого товариша, та й перепрошую за свою вчорашню дурість, та й прошу простити, бути надалі так, наче нічого й не трапилося.

А він якось дивиться кудись далеко, та й відповідає, отак відповідає:

-   Прощай собі сам…

Я аж знетямився: як це – прощай собі сам?

Таж ми, коли нагрішимо у своєму житті, то кого ж просимо? Бога просимо: прости, Господи!..

А друг мій знову:

-   І що ж нам Господь відповідає?

-   Ну… Він мовчить, але ж прощає…

-  Звідки ми знаємо?..

Знову ще гірша загадка.

То я таки на своєму: Прости мені!..

А він дивиться кудись далеко…

ПОДІЛ

Чомусь часто думається про ті парадоксальні виміри поділеного добра, які всупереч всьому здатне примножуватися.

Так ті незбагненні п’ять хлібин, якими було нагодовано п’ять тисяч голодного люду. Звиклого бути ситим чужими зусиллями? Та однак, тут по самі груди незбагненного…

 І витворюється висновок: там говорилося про Слово.

Бо тільки Слово – Любови і Правди насамперед, а надто вже Любови – вони направду мають здатність рости і множитися при поділі, Тут вони набирають  потужності, потаємної сили і віри.

Так, я розумію: голодним і при поділі Слова, поділу Любові потрібно хліба. Отих п’яти біблійних буханців – на всю масу повіривших.

Однак щось мене переконує, що там таки йшлося про Слово, про Любов і Правду.

Поділені – вони примножуються, вони весняним розливом здатні затопити все довкруж.

Тож ділімося Любов’ю, ділімося Правдою. Бодай Словом

Але що ці мої заклини, вони здатні долинути хіба до вибраних долею душ…

Які вже розділили свій хліб.

НАДМІР ВІРИ

Ніхто так не вірить в Господа, як переможений ним люципер.

Не до кінця переможений, а може й геть не переможений: бо битва ще не закінчилася, бо битва триватиме довго, поки ми не увіруємо а Господню справедливість, та й у самого Господа – більше, ніж сатана увірував.

Ніхто так не вірить у святу правду Воскресіння України, як полеглі в битві за неї.

Так, ті полеглі, яких вразила сатанинська праща, меч сатанинський порубав, гради побили  – хоч вони були певні, що ту зброю тримала імперська рука. Того, хто називає себе братом.

Це так, як і той самий триклятий сатана – божиться, що колись та й він був братом Всевишньому, так, братом – бо проти кого ж він збунтував у раюю майже що половину ангельського війська.

А коли бунтуєшся – значить що віриш. Віриш у щось направду високе.

Хоч з того бунту можуть вийти відомі нам наслідки – ми ж також перемагали на Майдані.

Бо ми вірили.

ЮРБА БУНТУВАЛАСЯ

Юрба бунтувалася.

Юрба ревіла, юрба нетямилася, юрба вимагала в стотисячний раз:

-  Розіпни його!..

-  Розіпни!..

Я стояв безсилий і відмучений їхнім криком.

Я пробував захищатися, я просторікував про Пілата, який уже давав дозвіл на тортурування. Я переконував, що той дозвіл було негайно виконано, що Син Божий сконав на хресті, і вже потім, вже на третій день воскрес і вознісся – щоб своєю смертю, своєю любов’ю порятувати нас, порятувати всі земні народи, цю знавіснілу юрбу порятувати.

Марні були мої намагання – юрба і далі домагалася свого:

-  Розіпни його!

-  Розіпни!

-  Ми хочемо, щоб саме ти!..

Два дужих ціпов’язи вихопилися з юрби, скрутили мені руки, шарпнули наперед:

-  Ходи з нами! Ходи, ти сам будеш розпинати!..

І вже тичуть мені молоток в руки – цим забиватиму цвяхи.

І вже тягнуть мене до хреста: розпинай.

Я шарпнуся, я викручуся з дужих рук, я буде втікати Череп’яною Горою, буду петляти поміж кущів і дерев, я вириватимуся на вільний простір.

Але вони не полишать мене, вони доганятимуть і в Сінайській пустелі, над Мертвим Морем доганятимуть, викручуватимуть мені руки, ще нетямніше горлатимуть:

-  Розіпни його!

-  Розіпни!..

.

ТАК ЖАЛЬ СТАРИХ БОГІВ

Так жаль старих богів.

Ярила, Дану, Стрибога, Перуна – всіх жаль.

Та ні, це не так, не усвідомлено, не виважено.

Це наче посіялося десь під грудьми зернятко гіркоти, та й прикликало до себе ще одну крихітку, а та ще одну, ще одну.

Збиралися отак вони може й задовго, може навіть що роки та й роки – але ж в непевну пору таки дали усвідомити, що в тебе під грудьми наче аж повна чарку гіркого напою. Що вже й через вінця хлюпається, що мусиш випити.

Бо це твій жаль під грудьми, жаль старих богів.

І не пробуй розібратися, що ж то за жаль, звідки, яким правом клубочиться чорною хмарою, сонце закриває собою.

А то так: мав ти  якесь добро – а тут покликали на краще.

Ні, зрозуміліше буде ось так: мав ти любу дружину, але тепер от зустрів багатшу, вродливішу. То першу кинув, хай там і добро набуте, і діти. Ні, дітей таки шкода – але ж ти однак кидаєш.

Кидаєш, ще не усвідомлюючи, що за певний рокований час зустрінеш ти кращу й вродливішу тієї, другої. Чи вона зустріне – бо й від тебе можуть віднайтися гідніші й мужніші, потужніші одвічною силою.

Так ото і з богами, з Перуном, Ярилом, Сварогом, з усіма тими, що єднали тебе з потаємними силами природи, підказували непохибну лікувальну суть квіту і коріння, небесних знаків і попереджень, пророкувань і заклять.

Тих богів жаль, яких ти волік від храму до Дніпрової кручі – хай шубовснуть у хвилі, хай пливуть, а ти вдивлятимешся: чи ж випливуть – бо ж мають видибати, якщо вони насправді боги.

Щось є у цьому з надміром отрутної гіркоти, настирного докору, зречення правди й віри.

Тож і надходить час…

Тож і надходить час, коли в мене під грудьми набирається повна чарка гіркого жалю, що й сльозою не перекриєш…

  ПЕРУН

Бувають же миті, коли я наче нетямний.

Та ні, я намагаюся контролювати свої чуття, не піддаватися розпачу, втікаю від безнадії. І все ж – іноді буває гірш ніж прикро.

Іноді буває – що душа запрагне бурі і грому, запрагне розвихреності і блискавиць, шаленого гону в незвісне.  Бо ж ці життєві калабані так уже знавісніли своїм смородом, що аж  повсюдна скарадність переходить будь-які межі, коли вже годі, годі!..

І дивно – я незвісними шляхами виганяюся із свого нетямства, виганяюся на високу Дніпрову кручу – і от стою там, розпростерши руки, наче до неба і до пінявої течії водночас, стою і волаю:

-  Видибай, Боже!..

Бо це я волаю не до прикликаного із Голгофи, розп’ятого і воскреслого – це я навертаюся до наших богів. Давніх і глибинних, яких ми самі розлюбили і  знецінили, попалили та порубали,  у дніпрові хвилі скинули – бо сподіваюся, що вони не надто мстиві, що вибачать нашу дурість, знову сядуть із нами на пожнивний обід, де все врівноважується і вирівнюється, аж до правдивості, до братства.

ВДОСКОНАЛЕННЯ

Цей світ, що сотворив Господь, - кого він задовольняє?

Та його потрібно вдосконалювати!

Перетворити природу!

Знайти краще застосування!

Нам не потрібні наші душі, в яких перемішано світло з пітьмою – душі повинні постійно пульсувати великодним сяйвом!

Ось так – і відступися, Господе!

Та Ти вже й сам дочув наші голоси, Ти перетурбований і знічений, Ти поступаєшся своїм звичним місцем у одвічній робітні: що ж, людино, якщо ти вже домагаєшся, якщо ти виплекала кращі заміри, якщо ти певна – твори!

Гей, як же ми кинулися перетворювати світ!

Я не відаю чому – але якось так простежується, що наші найкращі винаходи стосуються воєн, стосуються удосконалення смертоносної зброї: арбалет, порох, гармата, кулемет, динаміт, воднева бомба!..

Цей світ таки змінюється –але не на краще.

Цей світ доходить до вогняної точки – коли закипає каміння або ж замерзає крило птаха, в польоті замерзає.

Ми розкручуємо, розганяємо пекельно-вбивчу машину – але не відаємо, як її зупинити, бо така в нас невтримна жага творення, вдосконалення, досягання найвищого рівня сутності.

Ми тільки глипаємо часом очима в небо: - Та зупини ж нас.

 

СТАТИ МЕНШИМИ

=================

СТАТИ МЕНШИМИ

 

Якщо є така можливість стати карликами – ставаймо!

Меншим завжди краще жити – якщо це у їхньому царстві.

У царстві бджіл, у царстві мурашок.

Ми ж знаємо, ми дослідили: там порядок, наближений до ідеального.

Там кожен має свої обов’язки, там кожен трудиться (творить?), там кожен знає  своє місце.

Там немає нашої вічно безнадійної боротьби – з корупцією, з олігархами, з «тушками» в парламенті.

Не борються вони з ними.

Бо хто дає хабара бджолі, бо який олігарх із мурашки?

Бо як є у них лідер – то хіба його вибирають таємним голосуванням, з підкупленими виборцями?

Тож ставаймо меншими, ставаймо карликами. Добре щоб гномами.

Це не лишень моє переконання – згадайте Гулівера у царстві Ліліпутії: там якщо й було кому недогідно – то саме йому.

Там направду справедливо – адже труд не марнується.

І геть не біда, що ти не Геркулес тілом – душа залишається безвимірною, на весь широкий світ душа!

ВИШИВАНКА З КРОПИВИ

-  Вишиванку тобі треба вже, ти у старший клас перейшов! – проголосила мати.

І пообіцяла пошити, пообіцяла вишити.

Але ж відразу кілька причинок стали на заваді.

Перші із них такі:

Той кусник нивки, де у нас було заведено сіяти коноплі, давно вже було колективізовано.

Та прядка, на якій мали б нитки сукатися, невдовзі забрана для музею.

Той ткацький верстат, на якому мали б полотно виткати, ще тоді ж розтрощили незаможники: раз у колгоспі він непотрібний, то і в особистому господарстві не має права триматися: полотном нас забезпечить держава.

Але в крамницях полотна не продавали: хто не виконав хлібоздачі, позбавлявся права на купівлю краму, а вже якогось полотна особливо: хай ходить голим.

Муліне давнє, тобто певного ґатунку нитки кольорові, теж не продавалися: не було виконано й план молокоздачі, м’ясоздачі, яйцездачі. 

Хіба що, синку,  витчу тобі сорочку з кропиви!.. – втішала мене  мати.

Але й кропива пішла на борщі, бо так треба було…

ДИТИНСТВО

Ти хотів би побути дитиною?

Я вже був. Але знову, знову!

А ти хотів би?

О так – там найкраще, що в мене в житті було!

А ти, в тебе також?

Там гарно, там перша книжка, там справедливо, там ростеш, там тебе люблять! Там мати!

А ти, ти чому посміхаєшся?

Бо я й досі там, моя душа там, вона не хоче бути десь інше.

А ти, Адаме?

А ти, Єво?

О, у вас дитинства не було, вас виліпили такими, що хоч відразу на весільний рушник – ото лиш та заборона химерна, в тому зміїному подарунковому яблукові причаєна…

 НА ДМИТРА, ПІД РАНОК

-  Коли я народився, мамо?

-  На Дмитра, під ранок.

Тобто: вночі, задовго до сонця. Тобто: я народився в теміні, народився в очікуванні сонця. Це що: так визначено долею? Небом і богами, якимись вищими силами? Народитися, щоб очікувати сонця.

Я народився на Дмитра, а це вже пізня осінь. Це недобре: до весни так далеко. Тобто: я народився в холодних сутінках, народився в очікуванні весни. Це що: так визначено долею? Небом і богами, якимись вищими силами? Народитися, щоб очікувати весну.

Так болісно, так щемно, так владно якась незрима сила бунтується в глибині душі, визріває питанням: - Коли ж народилися ми? Ми, родина вся наша праведна, рід і нарід зболений і незнищимий, Україна? Невже в темені, невже в осінньому мороці?

Чи таки – в таку вже давнину, коли світла й сонця було аж задосить, коли весняний вітер, і бджоли рояться. І птахи гніздяться, і щедрі ниви розкривають свої родючі лона.

Одним вдячний долі, небові і богам, якимось вищим силам: у нас не гасне нестерпима жага – чекання сонця, чекання весни!

ДАЛЕКО, А ВИДНО

Коли мені якось не так, на душі не так - я люблю пересидіти той час під старим деревом. Тінисте, вузлувате, певно з гірким життєвим досвідом також, воно знає, яку пісню варто мені наспівувати. Щоб я розпружився, щоб вибрався із марудного лабіринту звичаєвих турбот, щоб  уявив собі щось далеке, гарне.

А то той хутірець над Сулою, його вже немає давно, але це саме той хутірець

Чотири хати досить ошатні, криті соломою, з присьбами  глиняними, з білими вікнами. І вишні біля хат, і стара шовковиця, вона край рову, і лелече гніздо на клуні, вона висока, то лелеки її й обрали для подружньої злагоди.

І хрущі над вишнями,  і виїзд до Лубенського шляху.

А по той бік – то до Сули, там наша стежина, дитяча ще, поміж цупкого    споришу.

А обіч стежки розкішний кущ калини над криничкою, у ній вода для всього найкраща, то мати якщо щось святкове готує, то посилає, щоб ми принесли тієї води.

Далеко те все – але мені видно, із того каменя під деревом.

І коли мене тут не проминає хтось із друзів, та й запитує, куди то я так пильно видивляюся, і що там бачу, - то я й оповідаю про все те, про що вище згадував.

А вони якісь дивні, ті мої  друзі. А вони зачинають перечити – ні, то не те ти бачиш, ти ж розповідаєш про не ту річечку, не ту  калину, та й лелеки не на клуні загніздилися – вони на старому дубі, та й річку інакше називають, аж смішно мені, кумедно якось.

Так, наче то я бачу їхнє дитинство, те видиво, що за ними мандрує по далеких світах.

А я лишень шапку на лоба насуну, та й зручніше вмощуюся на тому камені під тим старим вузлуватим деревом.

 

 

ПРОБІГТИ ПІД  ВЕСЕЛКОЮ

Буда гроза, травнева гроза, така весела й пишна, з громами, з блискавицями.

А лило як, лило!

Врешті, дощ стих, хмара відпливала, сонце весело бризнуло – і веселка, веселка!

Та ще й подвійна!

Ви бачили колись – подвійну веселку?

Нечасто, але ж буває!

От якщо пробігти під веселкою, та ще й подвійною – то будемо щасливими!.

А нас кілька, дітлахів – Сергійко, Любчик, Андрійко. І Настуся з нами: - А давайе пробіжимо!

Чи вона далеко?

Наче ні, наче за луками, ми ж туди ходили якось!..

О. як ми бігли і бігли! Вже й дихати важко, вже й нічим дихати, вже й ноги підгинаються!..

А ми бігли та й бігли!..

ОТО ВОНИ ТАКІ

Ото вони такі – ті, що зголошуються, наче вони друзі мого дитинства, що вони близькі, навіть однокласники.

Ото вони ідуть до школи – я теж іду, всі ми йдемо, спершу різними стежками, потім виходимо на ширшу, виходимо на дорогу.

От ми йдемо – і пригляньтеся лишень, що нам приводиться чинити: ми тихцем знімаємо з шиї мідного хрестика на цупкій нитці, може що й на дратві,

ховаємо його до торби, аж під самі книжки, під чорнильницю-невиливайку.

А із тієї шкільної торби добуваємо туго скручену червону шмату – то піонерська краватка! Бо ми – піонери, ми ленінські онуки, перед нами яке ж прекрасне світле майбутнє.

І той Бог, хрестики віри в якого ми приховали на самому дні торбинок – той Бог допоможе нам здійснити ленінські мрії.

Ось будемо йти зі школи – то ми знову поміняємо місцями наші обереги: червні краватки туго скрутимо – і на саме дно торбинок. А мідні хрестики на цупких нитках – знову нам на груди!

Ми йдемо – я йду, вони йдуть, ті, що називають себе моїми друзями – і я їм вірю!

ЛЕЛЕЧЕ ГНІЗДО

Буря була.

Десь так перед полуднем – чорна хмара насунулася, так наче із західного краю, за якусь куцу мить закрила небо, вітри сполошилися, погнали куряву вулицями, а скоро вже так напружилися, що стріхи рвали, стару грушу поламали, і ще якесь дерево, але то вже далі, за нашим двором.

І лелече гніздо з дуба скинули.

Ну, такого ще світ не знав – щоб лелече гніздо не втрималося на своєму місці!

А в ньому двоє лелечат, ще малі, злетіти не навчилися, кульгають по дворищу.

Ми їх переловили, ми їх у клуню, на соломі кубло таке вимостили, їх туди, хліба їм принесли, хрущів наловили.

А дядько Петро біля лелечого гнізда навколішки став, щось там придивляється.

Та й каже нам, дітлахам, бо більше нікому, батьки ж у полі.

Каже дядько, що він же сам будівничий, і хати будував, і клуні, і ще щось там – але то одне, а от як лелеки свої гнізда будують – що вони так здатні триматися. На клуні, ви ж бачили, на верхівці старого дуба, навіть на телеграфних стовпах, дядько знає.

І вони завжди трималися, хоч яка негода, які вітри та справжні буревії на них налітали!..

Нахиляється дядько Петро, розглядає, як воно там гіллячки переплетені, одна за друга засунена, наче аж вузлами скручені. Та й до нас:

-  Вони так будують, що ми б і не домислили, дарма що птахи!.. Певно, їм від Господа Бога така наука!..

Прилетіли й чорногузи, спершу один, за ним і його подруга.

То ми двері до клуні навстіж: заходьте!

Вони сторожкі, наче на нас і не оглядаються, але заходять не відразу. Щось там гелгочуть.

А дядько Петро знову до нас:

-  Це ж такого досі не бувало, це проти Господньої волі – щоб лелече гніздо вітер зривав!..

Та скребе мозольними пальцями собі чуб на загривку, та знову бідкається:

-  Певно, війна буде, коли вже таке могло трапитися!..

  КОЛИ ВСЕ ЯСНО

Коли все ясно – то для чого ще щось говорити?

Коли все ясно – і мені самому, і тій молодій жінці, чиє тіло зоріло мені із нічної сутіні, - то навіщо говорити, наче ріднішої за неї немає для мене в  цілому світі?

Бо ми вже лежали стишені і відмучені радістю, ми наче й засинали, хоча таки ще ні – коли сутінь перед моїм зором щемно  посвітліла, і звідти не голос почувся, а щось таке, що без слів просто в душу пролинуло, наче хтось віщий взявся нагадати беззаперечне: а мати?

Щось запечалилося в мені, щось лоскітною німотою повило серце…

І от саме тоді й почувся голос, таки вже мамин голос!

І знову ж таки іншими словами – хоча й без слів: “Синку, не рівняй того. Хіба ж і так не ясно?”

Що ясно, що ясно, мамо?

Але ж було ясно, і мати більше нічого не мовила…

ВИГРАШ У ТРЕТІЙ ПАРТІЇ

Ми з татом грали у шахи, і я вигравав. Вигравав у третій партії, вирішальній. Бо ми й домовилися так: граємо три партії.

Тато захворів, ось уже кілька днів мусив лежати, а то нудно й марудно. То ми й домовилися зіграти з ним у шахи, три партії, на цей раз тільки три – бо мені треба було сідати за уроки, батько сам слідкував за тим, щоб я не  змарнував часу. Я б ті уроки й пізніше вивчив, але тато сказали: ні, тільки три партії. Дві я вже програв, то третьої можна було б і не грати,  зустріч чемпіонів завершилася не моєю перемогою. Хоча я наче й не так погано граю, поміж моїми однокласниками не останній. От у Павла Усика виграю. Та й у Миколи Левченка часом виграю…

Хоча там ми граємо не так, як з татом. Ми завжди спішимо: - Ходи, ходи!.. а тато не спішать. Тато погляне, як я ото хапцем переставляю фігуру, та й перепитає: - Не передумаєш? Часом я похоплюся, мені й хочеться переходити. Бо вже побачив кращий варіант. Але поміж нами було такого заведено: поставив? То й все!

Тато виграв дві партії, вигравав і цю третю. А мені хотілося не осоромитися, бодай цього разу. Бо вже й бачив ліпші ходи, на жаль, заднім розумом бачив, а то в грі не рахується.

Тато теж бачили, що я хочу виграти, та й стримували мене: не гарячкуй, подумай, он же в тебе гарний хід!..

Я сам бачу! – хоробрився я, та й походив знову не так, як мав би походити.

І раптом – поталанило! Тато не так пішли, он же у них тура не захищена!..

Хапаю я ту туру, і аж підскакую від радощів. Та й відразу холону, сіпаюся назад: це ж не чесно, це ж, як би вам  сказати…

-  Ви помилилися!.. Переходіть, тату!..

Але тато не хочуть: у нас же, кажуть, такі правила: прийняв руку – то й все, хід зроблено.

Але ж, перечу я, але ж!..

Я тоді виграв.

Довго згадував, що я виграв у тата.

Отакі мої виграші – бо й життя таке: якщо встиг схопити, то й радій.

Але ж тато не захотіли переходити…

ОКРАЄЦЬ ВІД ЗАЙЦЯ

Ви не знали нашого діда Дмитра?

Звісно, бо то ж давно: колективізація, голодомор – не пережив він того.

А я таки наче й пригадую: в чумарці поверх свитки, в шапці вухатій, копкою закутаний. Приїздив до нас із Бербениць, то саме після Різдва, на Водохрища. Коні в нього – Гнідий і Чала, так і звалися, Чала  голову повернула, коснула оком, коли мене їй на спину підсаджували, отак щоб хоч трішки посидіти, це вже наступного ранку.  А Гнідий міг би й скинути.

То дід гостинці всім – коржики, маковики, яблука, горішки.

А мене підкликав – мені розгортає із білої шмати окрайчик  – від зайця. Оце, каже, набігався за ним луками, бо не хотів віддавати, то я ледве впросив: це ж для внука, прошу, щоб заячого харчу попробував, щоб козаком виріс!..

Вечеря на столі, і всього там – і шулики, й кутя, і голубці, і ще та й ще різного. А я за припічком причаївся, того окрайця жую. А він черствуватий, а він морожений!..

Та попри все те – нічого смачнішого за все своє довге життя мені не приведеться скуштувати.

Може, не треба так затято, не треба було всього відразу?

Може, варто було лишити на потім: потрошку надкушувати й надкушувати, щоб до старості?

Дід нічого такого не казав, лишень засміявся у вуса, а вони в нього інеєм взялися, бо ж надворі мороз хрищенський, та й хурделило…

  МРІЯ З ДОВГОНОСИКАМИ

Мрійте! – сказали нам.

Мрійте – і ви станете, ким тільки захочете!

І ми мріяли – щоб стати Чкаловими і Папаніними – бо десь є небо і північний полюс; Гризодубовими і Расковими – бо й для дівчат є небо;  Ангелінами і Стахановими – бо ж будемо жити в країні достатку; Богунами і Сірками – маємо ж захищати Дніпро і рідні степи; Спартаками і Еномаями – бо десь у світі ще є рабство, є неправда і визиск.

Щоправда, дехто мріяв і про вчительські портфелі, і про інженерство чи бухгалтерію, хтось хотів стати бригадиром чи керувати фермою, перукарем чи комірником – але це ті, хто не ділив із тобою перепічку, хоч ти був голодніший за нього, хто ховався з іграшками, не давав почитати книгу.

А ми мріяли – в третьому класі, і в четвертому, в шостому й сьомому, а наприкінці учбового року особливо.

От і завтра розпочинаються канікули. Ми могли б помріяти про кримський берег і гори, про морські мандрівки, бодай про піонерський табір в Луці над Сулою. Але нам сказали прийти назавтра до школи, зранку всім прийти, прийти із баночками – і рушимо разом на бурякове поле, рушимо на довгоносика – бо його розвелося без ліку, і поки ми його не зберемо, не здійсняться наші мрії про небо і північний полюс, про стахановські вибої, про Дніпрогеси й Азовсталі.

І ми будемо збирати того незнищимого довгоносика, довго будемо збирати, довго, - доки й нашої мрії.

ЛЮЛЬКА ТАРАСА БУЛЬБИ

Церкву нашу закривали.

Це саме колективізація, це нове життя, а Бога немає, так нам і в школі сказали, то для чого та церква, це ж дурман для народу, сказав уповноважений.

Їх кілька уповноважених, але цей головний, закомандував – і комсомолець Федько поліз мотузкою хреста заарканити, щоб стягти, дзвони вже скинули.

Дзвони й хреста  навантажили на вози, відвезуть в саму область, бо ті дзвони мідні, а хрест може й золотий, такий сяючий.

Церкву саму не руйнуватимуть, в ній буде велика комора для збіжжя, бо коли  колгосп розгосподарюється, то зерна буде багато, а де його дівати, як не тут, в уже вільному приміщенні.

Бо нічого церковного тут уже немає: іконостас побили, образи  які потрощили, які спалили. І книги попалили, і ще багато чого у вогнище жбурляли.

Проте не все погоріло, бо тут дощ пішов, то так і лишилося під деревами.

Ми хлопчаки кинулися туди розгрібати, і дещо найшли: хрестики, ладанки там, ще не знати що й до чого, але поділили, щоб порівну. А тут Гриць Чекмезів люльку знаходить, глиняну, обпалену, а на ній чорт видряпаний, на місяці сидить, люльку курить, знаєте, якщо місяць ще молодий, серпиком, то чорт із нього ратиці звісив.

Ми хоча й дітваки ще, проте не в тім’я биті, хлопці-розумаки,  і книжки вже читаємо, і Шевченка знаємо. То ми пригляділися до тієї люльки – і бачимо, що то люлька Тараса Бульби! Певно,  джури її зуміли зберегти, коли Тарас Бульба загинув. А наше містечко давнє козацьке, сотенне, тут за часів гетьмана Мазепи його скарбівня була, то до скарбівні все цінніше і збиралося.

А люлька справді гарна – який то тютюн курив із неї Тарас Бульба? Певно, турецький, пахнющий, бо досі чути.

Ми вже пробували курити, і за те нам діставалося. Я навіть божився татові, що більше не буду. Але ж тут – люлька самого Тараса Бульби!

Павло Усиків зганяв додому, приніс жменю дідового самосаду – бо ж кожному кортіло курнути із козацької люльки. І до мене черга дійшла, і мені дозволили затягнутися кілька разів.

А оце я лежу в саду під яблунею, і в голові вертиться чадом, і знаю, що батько таки візьме в руки батіжка, бо хоч коней і усуспільнили до колгоспу, але ж батіжок зостався.

То я батька проситиму, щоб не дуже бив, бо це ж була люлька самого Тараса Бульби!

А більше я не куритиму, ще раз пообіцяю татові.

НАДКУШЕНЕ МИЛОСЕРДЯ

Ось таке я віднайшов поміж записами мого знайомого етнографа. Їх передала мені його дружина: розберися, доведи до ладу.

Це з тим розрахунком, щоб потім і видрукувати їх. Але нині такі часи, що про якесь видання шкода й говорити, якщо не знаходиться якась щедра і небідна душа.

Але час від часу я длубаюся в тих записах, щось і віднаходжу, чим можна скористатися.

Ось і нині – перечитував дрібно списаний зошит – і там таке, що розрадувало мене свідченням нашого одвічного милосердя – і водночас запекло  причаєним зернятком відразної гіркоти.

Щось так, а щось аж геть не так.

А там про одного заможного хуторянина: саме великодні дні, він з родиною збираються сісти за стіл – аж тут пес розгавкався. Виглянув у шибу – жебрак під тином. То господар відкраює із булої хлібини чималий окраєць, дає синові: винеси. Син  також хазяйновитої душі хлопець, пошкодував: чи не защедро жебракові, тату? Ні, синку, винось. А може, я краще кілька сухарів йому, у нас їх досить?

Ні, синку, віддай, хай і жебракові буде Великдень. Та й завжди не шкодуй бідній людині куска хліба.

Тільки знаєш, синку, догнав його словом уже біля самого порога, знаєш, ти краще зроби ось так: як даватимеш жебракові скибку чи окраєць – то спершу надкуси.

Ось так було записано.

ІЗ ОДНІЄЇ МИСКИ

Ні з того, ні з сього пригадалося давно затерте в закамарках душі: в дитинстві, та й до самих моїх мандрів у світ, ми снідали із однієї миски. Та й обідали, та й вечеряли так само. І ревно застерігалися від спокуси вихопити зі страви поживніший кусник не частого в ті часи  скоромного: то батькові.

Але й батько був справедливий, не спішив скористатися нашою дитинною жертовністю, він по можливості ділився з нами. Чи, коли того було замало, вділяв нам почергово: сьогодні сестрі меншій, назавтра старшій, а там за справедливим підрахунком, і мені…

Ми давно вже їмо кожен окремо, кожен із своєї миски чи тарілки.

І тільки часом стає гірко: нема кому офірувати той поживніший кусник, який трапляється у страві.

І марні спроби переконати себе, що річ же не в тій спільній мисці із напівголодного дитинства. Річ же в чомусь іншому. Але я направду не годен збагнути: так в чому ж, в чому?..

                                                                                                     

                                                                                                      

БЕЗ ЛЕЛЕЧОГО ГНІЗДА

Солом’яна стріха на нашій хаті з роками підгнила, в осінні дощі не давала надійнішого прихистку, і від того кутки в нашій тіснуватій, гамірній від надміру дитячих голосів світлиці пліснявіли, майже не просихали.

Може, це від того наші тодішні негаразди, що на нашій хаті не гніздилися лелеки?

Але зрозуміймо ж і лелек: вони застерігалися – якщо загніздяться, то від додаткового вантажу стріха завалиться.

Ми якось бачили в березневий день перед Вербною Суботою: вони покружляли-покружляли аж геть низько над хатою, щось прогелготіли, та й завернули за леваду, до старого осокора з підтятим верхом.

Бачили б ви, як гірко скоцюбилася наша хата…

 

  ХАТА З ПАХОЩАМИ

Оце будую хатку, таку от, невеличку, на своїй дачній ділянці – та однак таку, що в ній з весни до осені жити можна буде. Будую хату, вже під вікна вимурував – та й застерігся: не подобається мені щось. Якась така моя хатка, що без пахощів. Навіть гірше: фундамент же засмолювали, толем прокладали – то моя майбутня хата вже наперед наче пеклом пахне. А це вже геть негаразд, той сморід – один із атрибутів потойбічної каторги.

То я й говорю своїм майстрам, що варто б зупинитися, зважити, чого воно так виходить і як виправити те все – вони на мене як на дивака дивляться.

А я своєї: не так щось та й не так!

От же у нашій дідівській хаті – завжди за сволоком чебрець та рута, євшан та калинові кетяги, ще різні трави – то й пахощі такі, що душу умиротворюють, з природою лад наводять.

То я й намислив: ото хай майстри мурують – а я кожен прогін буду присипати  трояндовими пелюстками, гвоздиками, чорнобривцями, матіолами вечірніми – то моя майбутня хата буде справді райським закутком,  для душі розрадою буде, спокоєм на літа прийдешні. Гості прийдуть, за столом повсідаються – та й зачудуються: ви що, гербарій збираєте? Чи наші серця до правди навертаєте?

Майстри перехмикнулися, та й що, мурують собі.

А я таки з тими квітами та травами – сиплю та перекладаю, та сподіваюся пожити у своїй хаті, хаті з пахощами, ще трохи блаженних років пожити.

Пізно я за те взявся при  своїй будові – хоча може й не пізно…

 

 

ПРИКМЕТИ ВАВИЛОНСЬКОЇ ВЕЖІ

У нас був сад.

У нас був гарний сад.

Батько трохи умів щепити, а його брат, дядько Панько, той взагалі добре в тому розбирався, він жив неподалік Дичководу, якийсь час навіть працював там, то надивився на види та сорти усього садівного.

У нас був сад, і ми його любили.

І я любив наш сад, я дуже його любив.

І умів бути з ним, і знаходив способи порозумітися з кожним деревом, і говорити умів із кожним.

А що дерева вміють говорити – то й ви те знаєте.

Уже якось пізніше, коли я був далеко, мені на гадку почало приходити, що той наш сад криє у собі всі прикмети вавилонської вежі.

Ось так: саме тієї вавилонської вежі, кожен із будівничих якої розмовляв іншою мовою.

Так і наш сад – яблуні говорять осібно, сливи ще дивніше, груші геть по-іншому.

А що є різні яблуні – від райських до папіровок, до білого наливу – то в них свої діалекти.

Як і в груш, як і в слив та вишень.

Але ж дерева у нашому саду знали як треба чинити, щоб порозумітися одне з одним, щоб бути садом!

І я не можу забути, ніколи не зможу забути того, як запротестували усі дерева, коли їх прийшли рубати. Виконавча служба податкової інспекції, чи як вона тоді називалася…

 

  НА ТЕ ВАРТО ПОГЛЯНУТИ

Вам варто було поглянути на мене, коли я бував щасливим!

Не часто, звичайно, так що ви б не витратили аж геть забагато дорогого для вас часу,  та все ж небо дарувало й мені хвилини, коли я  бував справді щасливим – і від того прекрасним. Попри все на світі. Зрештою, як і більшість із вас

Це – видряпавшись із перепитій та негараздів, із сторін каторжних та невільних, збивши ноги, з подряпаною шкірою, з саднами під очима: знаходив сили відживлятися, зарубцьовувати виразки, оновлятися свіжою кров‘ю,  підносити руки назустріч весняному сонцю! Випивши жбаника води з джерела окрай криниці в кінці нашого саду, вдовольнивши майже злочинний голод, що не втомлювався світами переслідувати мене.

Траплялося й мені бачити багатьох із вас у подібні миті – і тоді невидимі струмені вашого щастя перехлюпувалися в мою душу, і я радів за цей світ, жити в якому без жорстких застережень мало кому вдавалося.

От я й нині стою окрай криниці в кінці нашого саду – видається мені, що стою.

Гаразд, правда ваша: від нашого саду, від нашої криниці давно вже й спогаду не лишилося. Але хай вам видається, що я стою. І заживають садна на моєму тілі, і кров моя струменить в моїх жилах буйніше й веселіше, і небо наді мною ясніше й вище, квіти квітнуть, бджоли на мед злітаються, птахи пробують голос – а я простягаю руки до сонця!

Варто вам побачити мене саме таким!

Я тоді бував прекрасним, вам таки варто було б глянути на мене.

ЧАС ДОРОГИ

Ось тобі вже й час.

Той час, яким ти марив, до якого рвався, прагнув нарешті доскочити – час вибирати дорогу.

Врешті, дорога одна – це мимо вашої хати, в поле, в далечінь, в незвісне.

За останніми забудовами вона перетвориться в шлях, спершу спільний, а вже невдовзі розділиться на два – Лубенський і Чорнуський, бо ж то різні виміри, різне тебе чекає десь у їхній далечині.

Хоча чекає одне, там і там одне – незвісне. Із твоєю надією на хороше, на привітне до тебе, на щасливе.

Бо чого ж тоді й виходити в дорогу, як не в пошуках щастя.

Отож ступай – збиті ноги, прочовгані чоботи, загублені підкови – це неодмінне, що з тобою не розминеться. Із кожним не розминеться, хто вирушає від рідного порога.

Що ж ти взяв у дорогу, окрім харчу на кілька ближчих днів?

Ну так: віру й надію, про любов ще не йдеться, мудрості також хіба що пучка.

Але – все ж є щось, дороге й рідне: вузлик рідної землі.

То щоб поклали на твою могилу – це якщо ти козак, якщо на побоїще вирушаєш.

Чи - щоб той вузлик не давай тобі забути, звідки й хто ти, щоб завжди мріяв повернутися, щоб знаходив дорогу до рідної хати, хай і наприкінці життя.

Бо часто й не встигнеш, такі вони безжальні закони мандрів.

ПОМІЖ СОНЯШНИКІВ

Я зважуся на таке:

Я встану рано.

Я вийду в поле, коли сходитиме сонце.

Я стану поміж гурту соняшників,  які саме повертатимуть свої розквітлі голови – саме до сонця, до сонця!

Наче до батька.

І я запитаю, що перечулене сонце має нам повісти, чим напучуватиме на цілий спекотний день, у цю освіжаючу пору мудрості і прозріння.

Соняшники підсміхуватимуться, дивуючись із моєї юначої недосвідченої довірливості, і щось таки мені  переповідатимуть, почуте від сонця, і я силуватимуся збагнути бодай щось із того, але намарно, намарно…

І це буде справедливо, хоча й несправедливо – бо я ж поряд із ними, моя наструнчена голова також повернута до сонця, мої очі аж сліпнуть від надмірного блиску, душа моя, та й не тільки душа – я весь повнитимусь непогамованою снагою, і вірою, і потаємною правдою – всім тим, чого так бракує людині, бракує кожному, хіба що окрім цих юних соняшників…

 

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ПНЯ

Було ж дерево!

Я знав його: звалося  берестом. Пружне, жилаве, вже у зрілому віці.

Як той бувалий козак – хоч цієї ж миті до бою!

Прийшли, зрубали, розпиляли, вивезли.

Гілля спалили.

Згинув берест, немає.

А от пень народився!

Гляньте – ось же, на місці береста!

Він же не мертвий, у ньому ще бродять глибинні соки, їх коріння жене до стовбура, до пишної ще недавно крони – а їх немає.

Тільки сік – сльозинками, по спиляному зблискує.

Кола на зрізі – рахуймо, скільки ж то берестові років виповнилося, як довго він прожив?

Немає береста.

А от пень народився!

Йому ще й дня немає, він щойно витворився.

Він ще житиме та й житиме – але що то за життя?

Хіба що гінкий пагінець проб’ється, напоєний глибинними соками – то вже було б справедливо!

 

ЗАКАЗАНО

Є  такі згадки, що їх мені заказано.

Це із дитинстька, із тієї осені передголодоморної. Із того часу, коли з церков хрести зривали, коли ікони розбивали, коли все до колгоспу мали постягувати. І нашого Гнідого, і якусь одну – корову чи телицю, і поле заберуть, і огород обріжуь, і батька та матір змусять щоденно горбитися на чужому господарстві.

Тоді  дядьки сходилися вечорами, щоб виговоритися. І тітки сходилися, але я про дядьків. Я ж бо чув, як вони хрипіли криком, і  зубами кресали, і в усіх богів гнули. І шапками об підлогу били, то вже так.

Аде було й таке, коли вже притихали, тільки дихали важко.

І тоді батько діставав із-за сволока Кобзаря: послухаєте?

І до мене, а дядькам пояснює: воно ще мале, а читати так уже вивчилося, що хоч до Псалтиря!..

То це мені можна згадувати – а далі ні.

Це коли я Гайдамаків читав, бо дядьки хотіли, чорні і люті, відіпріти хотіли.

То коли я дочитав, що Гонта посеред базару в Умані ножем креше – батько забрав у мене Кобзаря: далі він сам читатиме. Про синів своїх, про страшну кару.

А мене на лежанці вмощував, до сестричок.

І там я міг слухати – але так, шоб не навічно в душі приживалося.

Бо батько не хотів, щоб я слухав про те, як рідна кров проливалася, та й знову мала проливатися…

ШУКАЮЧИ ЗОЛОТІ СЕРЕЖКИ

Мати їх придбала ще за часів свого дівування.

Скликали тоді на жнивування до панської економії – то мати за кільканадцять нажатих полукіпків пшеницы і придбала собі ті сережки. Ще щось придбала – бо то до приданого. В дівочу скриню.

Знадобилося, як за нашого батька заміж виходила.

Ще перстні тоді придбали, весільні. То у мами був той перстень, а от у батька не було. Не носив ніколи, наче й не мав.

Чи не пропив? – дорікала мати, але батько тільки відсміювався.

А мати свого золотого перстня вже напровесні в  торгсин віднесла. В обмін на ворочок проса. Було що нам товкти, в нашій ручній ступі, дитячі руки того не забували ніколи.

Це в той голодоморний рік, ви ж знаєте.

А за два чи три дні – приходять двоє, із гепеу: Де твоє золото?

В торгсиі, божиться мати.

Перстень в торгсині, а де ще?

Та й взялися до матері, та нагайкою!..

Мати й не витримала: Сховала, каже.

То шукай!

Мати кинулася – в один закапелок, а другий: немає сережок.

Я тут же ховала, каже. Чи тут?..

Шукай, бо!..

Уже й самі підключилися шукати, уже все перерили – а немає тих золотих сережок.

Діти, молить вона нас, може, хто бачив, може знайшов, то признайтеся?..

Не бачили ми тих сережок.

Признайтеся, бо ж мене заберуть!..

Не бачили.

І матір таки забрали.

Повернулася аж за тиждень, голодна та аж синя від побоїв.

То ми пшона натовкли із  того вторгованого нею за перстень проса,

та кандьору наварили.

Мати віддихалася не відразу, та й знову питає: Де, діти, ті мої золоті сережки?

Не знаємо, не знаходили, не бачили!..

А вже якось приїхав я на наше старе дворище – вже після війни, за скількись там літ. а на місці нашої хати тільки велика купа битої цегли, то від печі.

А між тією битою цеглою – десь же мамині золоті сережки загублені.

Оце б якраз відшукати!

Бо вони золоті та цінні дишень доки їх шукають.

Але де там, де там!..

 

 

 

ГОЛОДОМОР

В раю – так як і має бути в раю!

В раю життя святочне, наче на Спаса, і людей, як на ярмарку, і столи із тринадцятьма стравам різдвяної  вечері.

І ангели заспівують погідну пісню, чи й часом тітка Харитина зачинає – у неї теж ангельський голос, щоправда, трішки прохрипдий – бо то на осіннях буряках жінки перестуджуються.

Співають і частуюится, зичать одне одному добра і благодаті.

Як і на землі мало бути - бо чому б і ні!

А в пеклі – які в пеклі частунки?

Як у соловецьких  чи мордовських таборах?

Я щось ні в жодного Данте не вичитував, як то харчуються в пеклі.

Чи – замордовані голодом, поїдають своїх дітей?

Так то вже не пекло – то Україна лютої години імперського Голодомору.

То вже Україна...

    СІМ ГОЛОДНИХ КОРІВ

В царстві, де сім голодних корів з‘їли сім ситих і вгодованих корів, - в тому царстві ой як важко жити. Хай те царство невідомо за якими горами й морями, хай потаємно заховалося десь у тім колись-переколись, - а проте наче й досі поряд з тобою,  причаїлося в тобі, чи ти в ньому борсаєшся, а виборсатися годі.

Звідки вони появилися на наших землях, ці сім голодних корів? Захарчованих, з випуклими клубами?

Може, з біблейської притчі?

Чи з голодного тридцять третього року, коли їх гуртами зганяли до колгоспних корівників, намагаючися вичавити з них хоч якісь надої для такого ж голодного гегемона?

Чи – з повоєнної ріллі, коли їх запрягали разом із такими з змарнілими вдовами до важких плугів, щоб хоч якось засіяти на примарний врожай?

Певніше за все, те царство причаїлося таки в минулому, в дитинстві, втислося в рамки знаної всім нам голоднющої весни. Там воно, там, і ті корови  там – місце для них виділено в клуні розкуркуленого, висланого на Соловки Данила Жука. Стоять вони там, уже навіть без прив‘язу, стоять, достоюють свого безмолочного віку. Бо яка зголодніла корова дасть  тобі молока, хоч ще недавно давала,  коли в господарських руках трималася.

Стоять вони там, пожираючи все, що лиш потрапить до них пайком голодного корму: сіно давно перетрубили, буряків дещо, солому із стіжка, а тепер і до снопків зі стріхи добралися. Зриває скотар Грицько Кулага з високої покрівлі ті снопки, кидає коровам в ясла – а виходить  так, наче він у бездонну прірву, в ненаситну пащеку кидає, у сім пащек, звичайно, – а вони наче цілими ті кулики ковтають.

Уже весна, уже рання весна, скоро цих корів випустять із обглиданої клуні, випустять на вигін, на луки випустять. Стережіться тоді їх – пожеруть не тільки молоду траву, зелені пагони, - пожеруть все, що їхньому шляху трапиться.

Ото лиш, що ніяких семи ситих і вгодованих корів їм не трапиться, їх нині навіть зі свічкою не знайдете по всій колективізованій Україні, давно вже вони зникли зі світу, дуже давно, якщо голодними днями лічити!..

Що ж то за часи такі, що ж то за корови такі безсмертні, голодні та кістляві, як душі грішників, що їм і до раю зась, а до пекла також не пускають. І чому якась невблаганна сила їх знову та й знову навертає саме через наші прозорі кордони на наші луки, на наші степи, - хотілось би знати.

  Лишаться вони хіба в закутках наших згадок, уяви нашої – бо ж ми й так перегодовані дурними розмовами про нездатність бути ситим на цій благодатній землі, обкраденій та пограбованій безбожними пастухами  імперськими. 

                                                                                                     

ВОНИ ТАК ВИРІШИЛИ

Була весна того голодоморного року, тяжка весна.

Дві семикласниці, ще підлітки, дівчиська змовилися: навіщо так жити?

А що чекає завтра-позавтра, коли отримають свідоцтва – в який світ вони вирушать, куди?

Ті дівчатка змовилися: втопимося!..

Вони знали місце на березі Сули, зелене й очеретяне, з пісочком на березі – там вони й зайдуть у воду, там спочатку мілко, але поступово глибшатиме, і вони звикнуться до ще холоднуватої весняної води.

Дві дівчинки роздяглися, склали свої сорочини-платтячка, прикрили зверху книгами.

Хоча ні, не відразу так: вони нарвали по оберемку квітів і виплили собі віночки.

Тож так і входили у воду – у віночках, як наречені, шукати собі щастя.

Дядько Прокіп відводив коней на луки. Саме повз того берега. Він і запримітив: спершу два вузлики в траві, потім і самих дівчаток.

І щось наче шпигонуло дядька: та тут же щось не так, тут щось непоправне коїться!

Дядько Прокіп кинувся у воду, навперейми дівчаток:

-  Та ви що, подуріли?.. Та ви куди?!.

Він гнав дівчат до берега і хльоскав батогом, хльоскав не жаліючи, і на їхніх плечиках зав’юнилися криваві пасмуги.

Дівчата втікали, прикриваючи руками свої дівочі ледь примітні ще принади, прикриваючи, бо то ж сором, що вони голі перед людиною.

Хоч як важко, але вони вижили, ті дві семикласниці, Тоня і Варка.

Я знав їх, вони потім закінчили  Лохвицький педтехнікум, і обидві вчителювали на Львівщині, довго, до кінця свого життя…

 

ДОЗВОЛЬ, ГОСПОДИ!..

Це жінка із полтавського голодоморного села.

Це мати, мати: сама собі відривала від рота – щоб дітям, щоб хоч якось вижили!..

Біля райської брами сам святий Петро вибігає навстріч, під руку підтримує, веде – проямо до райських столів.

А там всього, а там як ото в раю:

-  Частуйся, жінко!..

Вона щось відщипнула, вона шось зачерпнула ложкою.

Вона оглядається – це б узріти самого Господа!

А він тут, він сам підходить до неї, кладе руку на плече:

-  Частуйся жінко!..

А в неї наче кусник у горлі застряг.

Вона відкашлюється, вона ловить Господа за руку:

• Тут скільки всього недоїдженого, тут скільки марнується, Господи!.. Дозволь, Господи, я зберу, дозволь, я дітям занесу!..
• Дозволь, Господи!..

НЕРОЗМІННИЙ СУХАР

Коли ж це було, дай Бог пам’яті. Та чи й взагалі було, так як я пригадую.

А якщо й було, то це ж того заклятого року.

Я ще геть малий, хоча й не зовсім малий: я вже до школи, до першого класу прописаний, там я стараюся рости й набиратися розуму, там я…

Коли ж оті нестатки голодоморівські…

Але як би не було – а мені поталанило.

Це так пригадується, що поталанило, що якась небесна сила руку мені на плече, чи як там уже.

Але картина ось яка: мене підкликають, мене потішають, що матиму гостинця, вони ж бо знають, я хочу того гостинця.

Та й простягають мені на вибір: цукерку й сухаря.

Цукерка така невеличка, подушечкою  тоді називалася, така майже прозора, і в ній повидла дрібка. А сухар такий ото, що й старцеві не сором подати, чорний такий сухар, кістлявий, великий сухар.

Вибирай, кажуть, чого ти?

А я розгубився, але то спершу, на мить якусь, а потім майже що хапаю, сухаря того хапаю!

Я не прогадав, дякувати небу. Бо то  був такий сухар, як нерозмінний гріш – що ти його надгризеш, ти його витратиш, а він знову оживає!

Так ото й понині – наче й зник було, наче я й забувся геть про нього – аж воно ні: тепер ото знову скрутніші часи, особливо для нас, старих уже та немічних.

То я вже й не пригадую, як воно сталося: замислився я, чи й задрімав на хвильку, аж раптом бачу – той сухар давній у моїй руці!

Дякувати небу, є ж таки добро на світі!..

ТІНЬ

Тінь.

Ну ви й самі знаєте, що то таке, може, навіть краще за мене.

Тінь від мене, від тебе, від нього, від нас, від будь-кого – звичайно, коли день сонячний і усміхнений. Хоча – будь-який день, але щоб сонячний.

Але я не про таку тінь. 

Я про тінь не від сонця – я про тінь від чорного, від лихого й зловісного, від лютого й ненависного.

Я про тінь, яка нависає наді мною  ось уже майже що ціле життя, наздоганяє, ощірює ікласту пащу, погрожує поглинути, потрощити разом із кістомахами, проковтнути.

У моєму житті це тінь від Голодомору.

Як ото вчепилася вона до мене, ще першокласника – та й не дає спокою: наздоганяє, погрожує, клацає іклами.

Хоча сказати правду – я довгий час її наче й не зауважував – бо війна була, знову ж голодна, та й повоєнні роки не набагато кращими вичвилися.

Та й заборонялося нашим славним кремлівським урядом навіть згадувати про той Голодомор.

Але прийшов час – і набрало певних обрисів те, що позаду мене. Назвалося своїм іменням, окреслилося, підвелося у свій повний зріст, чорний, зловісний.

Це я про тінь,  про кого ж іще – повернулася, наїжачилася, погрожує повернутися до влади, довершити те, що не поталанило тоді давно, коли я був ще першокласником…

ПРОВИНИ

Я вчинив погано – і всі довкруж сказали, що я вчинив погано:

Учителька в школі, що я виправив незадовільну оцінку на задовільну.

Сусід, що я в нього крав ще недозрілі яблука.

Вихрестка Лукерка – я у крамниці не повернув їй десяти копійок, що вона передала мені як здачу.

Всі вони твердили, що я вчинив негарно – а я заперечував.

Але вечором прийшов батько з роботи і підкликав мене до столу. Поклав мені руку на голову і запитав тихо, чи правда то все. Мені було так болісно і гірко під батьковою рукою, так безрадісно, що я признався: так, я вчинив негарно.

Три провини, то мають бути три кари.

Батько й каже, що ось які ті три кари: чи відшмагає мене ремінцем, чи поставить в куток голими колінами на гречку, чи лишить мене без вечері.

Я найбільше жахався тієї ребристої гречки – і вибрав її…

А потім це все минуло, а часи не покращали. І якось батько сказав: нікуди не подінешся, мусиш і ти вибиратися у світ. А він неправдивий і жорстокий. Там будеш змушений красти чужі яблука, не віддавати  багачеві здачі, виправляти незадовільні оцінки. Хоч краще не роби того. Бо я боюся, я боюся, сину: чи в тебе буде хтось, кому б ти міг зізнатися, щоб він поставив тебе голими колінами на  гречку...

 ЗІШТУКОВАНИЙ АНГЕЛ

Може мої життєві тарапати, мої негаразди, невдачі мої – від того, що мій ангел не цільний, що він зіштукований із кількох кусників?

Це від того дня, від того часу  голодоморного року, коли червоно-міліцейські бригади закривали церкви, трощили хрести на цвинтарях, розбивали ікони на покуті. А що в кожній хаті, то й нас не минуло.

Комісар в червоних галіфе здирав ті святощі наші, зривав зі стіни, гепав ними об землю, ще й змушував матір ногами по них топтатися…

А коли пішли, мати зібрали коштовні уламки, склали одну ікону – якось вийшло, що дошка тільки кутом була побита. Уже без позолоти, без ризи – а причаїлася вона в комірчині: скорбний Спаситель із благословляючим перстом. А два срібних ангелка в кутиках – один нічого, а іншому від удару більше дісталося. То сестричка першою спохопилася: - Оце мій!.. – на того, що ціліший. А потрощений мені дістався. Ми з мамою піддобрили його, збили цвяшком, клеєм підклеїли: понівечений, наче в битві під Крутами, - а проте заступник перед житейськими тарапатами, провідник мій у нелегкій дорозі від рідного порогу в такий жорстокий світ.

Не той сильний, хто трощить, - шепотів він мені, - а той сильний, хто витримає!..

А ми, мій зіштукований ангеле, таки витримали багато, ой багато різного, таки багато!..

                                                                                                                              ІМЕННЯ СУЛИ

Відвоювали наша полтавська Сула своє родове імення.

Ще прадавнє, ще коли вона була просто  водою, текучою і пречистою.

Чого це їй не вартувало – але відвоювала!

Бо ж прадавні пам’ятають той час, коли Сулою називалася ще одна річка.

То наша Сула – до неї:

Поступися, розваж гаразд, кому личить називатися Сулою?

Мені личить.

Бо я менша, я спокійна й тиха, течу собі попід вербами та вільхами, із своїми дівочими закрутами та заплавами, із білим лататтям, із буряковим хрестом на Водохрища.

А ти широкий і буйний, як молодеча сваволя, ти неосяжний, ти ріка рік, в тобі сили неміряні, в тобі води розливисті, тобі дано тримати на своїх берегах всю землю.

Тож будь ти Дунаєм!

Будь ти Дунаєм – адже комусь треба взяти  до рук гетьманську булаву, прогриміти порогами.

Кажеш, це б личило Дніпрові.

Але ж козацькій душі одвічно було замало одного гетьмана.

Тож ти відкинь інші назви, бо ж тебе по-своєму нарікали греки та роми, германці та угри.

Будь ти Дунаєм!

А мені личить бути просто Сулою.

Це гарно, це справедливо і гарно.

КРАПЛЯ. ДОЩИНКА. РОСИНКА

Крапелька до крапельки – буде дві? Одна буде, більша! І третя до них долучиться, і четверта, і ще – он їх скільки із-під хмари рясним дощем спускаються  – буде крапля? Але й не зовсім: бо скоро – стають джерелами і криницями, струмками, озерами, ріками, стають Сулою і Альтою, Оржицею і Хоролом, - щоб врешті загоноритися Дніпром, Дніпром на всю Україну!

Це майже те саме: нас кілька – родина, нас пригорща – то вже громада, нас більше і більше довкруж Сули і Хорола, Інгульця і Тясмина – то вже народ, народ по обидва береги Дніпра!

Бо ж ми як ті краплі – крапля до краплі – стаємо більшими краплями, стаємо родиною, громадою. Хоча й не зовсім так – бо ж і в спільноті залишаємося самі собою, в родині, в громаді, в народі – кожен частка спільноти, яка лишається собою.

Ось так: собою!

Бо ми і спільно, і кожен зокрема – ми давнього роду, козацького!

ПРО ХЛОПЧИКА, ЯКИЙ МРІЯВ СТАТИ КОБЗАРЕМ

Цей хлопчик мріяв стати сліпим кобзарем.

А поки він поводир у сліпого кобзаря.

Давайте приглянемося як він живе, бодай до кусників одного їхнього спільного дня приглянемося.

Ось вони рано встають, переспавши на сіні біля порога у вдовиній хаті.

Вони вмиваються: спершу хлопчик хлюпнув собі жменьку холодної водички, протер очки, потім він же поливає з кухлика у наставлені пригорщі кобзареві. Допомагає йому втертися – рушником, який подала господиня.

Тут ви можете не дивитися, можете відвернутися – бо хлопчик повів сліпого кобзаря поза клуню, де край рову бузина кущами. Зачекав, допоміг кобзареві пов’язати очкура.

Вони снідають гарячою ще бараболею, і хлопчик підсуває миску ближче до кобзаря, вкладає кусник хліба в кобзареву руку.

Ось вони йдуть вулицею, і хлопчик вибирає шлях понад стежкою, де сухіше.

Ось вони – де?

Там гамірно, там голосно, там весело – бо це в корчмі!

Але старші дядьки шикають, і стає чутно, як старий кобзар кладе руку на струни кобзи, і вони слухняно дзенькають.

Хлопчик знає, що кобзар співатиме – він знає все. Бо ж мріє сам стати кобзарем. І знатиме пісень більше, бо ж за ці поводирські роки чутиме співи не лишень свого кобзаря.

Хлопчик притримує кобзареву руку з чаркою, бо ж наливатимуть знову.

А потім ітимуть степом – і хлопчик подумки виженеться на ту козацьку могилу, щоб звідти оповістити Україну про той гук, коли козаки йдуть!

А потім…

Вони ночуватимуть у вдовиці, чи може ще в когось. І повечеряють, і перед сном хлопчик знову поведе старого кобзаря мимо клуні, а там в кущах заливатиметься соловейко.

Це той соловейко, який закликатиме хлопчика вбирати в душу всі пісні козацькі й дівочі, весільні й поминальні, і ще всякі – бо ж він схвалює хлопчикове жадання стати кобзарем.

 

 

 

ЛЬВІВСЬКИЙ  ТРИПТИХ

======================

ЛЬВІВСЬКИЙ ТРИПТИХ

Коли б мій батько був львівським зброярем, то він би не  одружився на полтавській колгоспниці. Він  підібрав би собі  котрусь із львівських  панянок, яка вивчена смачно готувати  голубці, а що вже  сирники – то були б її  замилуванням і гордістю. Вона вміла б шити і гаптувати, знала  б усі  молитви  Служби  Божої з  кожної нагоди, в розмовах із  колежанками  не була  б останньою із  прикушеним язиком,  адже знала б потаємні львівські  новини краще за Глобу чи Вангу.  А вже коли б вибиралася до оперного  театру, то неодмінно похвалялася б колежанкам, чи й просто випадковим  сусідам  по  партеру, - що вона також мала  добрий голос,  її прослуховувала сама  Теофіля Братківська, от лишень не  склалося… 

І в них  би народився я – але не нинішній, інший я. Був би,  певно, магістром медицини, чи бодай інженером на нині  конаючому  «Електроні», чи може й дрібним  бізнесменом. І вже точно  не віршоробом, бо це професія,  вибачте,  не  для поважного львівського хлопа, це  для  тих, хто  народжений  у селі, а до Львова  приїхав ото не знати й за яким  покликом.   

А от коли б моя  мати була львівською перукаркою – то вже,  будьте певні, вона  б підшукала собі  кавалера не із полтавських парубчаків, скільки б він не  гонорився  своїм козацьким  родом. Вона б  причарувала  молодого чи хай  уже  й не  дуже молодого, але  -  інженера чи й реставратора одного  із львівських музеїв – адже сама  замолоду не  пропускала  б жодної вернісажної оказії.

І в  них би народився я  - але не нинішній, звісно, і не з того попереднього варіанту. Певно,  я був би замолоду  спортовцем, якого лишень випадком  чи якимись інтригами не взяли до «Карпат», які  того й грають гірше, що без  мене. А  потім я б  таки закінчив університет, і  був  би учителем  у двадцять восьмій  школі – бо ж саме у  тій школі вчилися  мої діти.

Отож – три варіанти моєї  можливої  долі.  Три Я – але різних.

І таки насправді було б чудово бодай  іноді,  бодай  на  Спаса чи Покрову, але сходитися нам трьом – спершу на відправі у Соборі Юра, потім ми  б пройшлися  неквапно розкішно рідними всім нам  львівським  вулицями,  витратили  б добру годину на смакування  пивом у  броварні на площі Івана Підкови, а вже потім пройшлися б через ратушну площу  - до маленького  дворика із капличкою Трьох Святителів. Там би ми  думно постояли, перехрестили свої братні лоби -  та й завернули  ще на одне пиво. А може,  я б підмовив їх постояти за  кавою: я  фондую,  так щоб не кремпувалися, Але віршів  би я їм не читав, для  чого  їм того. Досить і  так, що  ми  втрійку потрапимо до львівської історії.

  ПЕРЕЙМЕНОВАНА ВУЛИЦЯ                 

Яке вже тобі імення висвятять – така й доля тебе постигне!..

Звісно, що так, звісно, що це правда, і ця максима стосується не лишень  людських імен, вона стосується й вулиць.

Оцю львівську вулицю я знаю під трьома невезучими назвами.

Спершу її назвали іменем вождя народів, переможця фашизму, сонця й сокола, віри й знамена. Це – перейменувавши її з іншої назви, якої я й не пригадую, а погортати довідника якось лінуюся.

Даремно так назвали – вулиця не хотіла приймати нового імені, вона опиралася й пручалася, вона переконувала іменодавців: хіба ви не бачите – ось же на мені костьол величний, ось же на мені гімназія українська, ось же Політехніка славнозвісна!..

А їй відповідають, гостро так відповідають: а ось бачиш, з протилежного від костьолу боку вулиці – то що? То каральня! То цитадель страху і розпачу, чи ти не бачиш, там спокутують своє свавільне неприйняття вождівського імені ті, які більше не мешкатимуть в люксусових квартирах перейменованої вулиці!..

А потім померлого вождя скидали із постаментів, і вулиці дали іншу назву – вулиця Миру!

На глум, певно, - бо ж стара назва пручалася, стара назва переконувала, що той поневажений нині вождь і був найвизначнішим борцем за мир, що так боровся за нього, аж кров бризкала по всій планеті, що земля струпом бралася! Навіть той Політехнічний інститут так при ньому був переладований, що ще довго виготовляв зброю для борців за мир по всій планеті…

А нині це вулиця Степана Бандери.

Краще б не називали її так, краще б для такої назви нову вулицю спорудили – адже старі назви раковими метастазами проростали в нові дні, затруювали їхню велич, сіяли недовіру й зненависть.

Оптимісти вірять, що то нічого, що те минеться. От розметали вони катівню, перетворили її на музей, от вибудували вони поряд із костелом величний пам’ятник лідерові борні за Українську Державність – то й відміниться ментальність вулиці, вона стане гідною нових днів, окрасою їхнього розвою, знаменом загальнонародного руху до світлого й праведного.

Може й так, та ні, я таки вірю, що саме це судилося оновленій вулиці.

НАСУПРОТИ ЗБРОЯРСЬКОЇ ВЕЖІ

Я сиджу за маленьким столиком у затишній кав’ярні насупроти Зброярської вежі – і бачу на її зазубринах тіні зброярів, які мають захищати ту вежу. Власне – мали, колись, в інші часові виміри, які аж повнилися ворожою злістю.

Я бачу їх, ті зброярські тіні – це коли кава добра і смакує до чогось там, і повітря сонячне, а в ньому дзвенять татарські стріли, і з драконячим свистом спадають наче із самого небесного верховіття османські ядра.

Яке з них не розірветься – те стане Знаком заступництва Богоматері над нашим містом, і висітиме на карнизі маленької каплички поблизу Зброярської вежі – он же, ви його бачите!

Скоро на тій дзвіничці бамкне дзвін – то значитиме, що мені належать вибиратися. Ото допити рештки кави – і вибиратися. Бо саме тепер поміж зазубринами Зброярської вежі появляться нові тіні: то прийшла зміна. А ті, перші, натомлені і вдоволені відпрацьованою вахтою, зазирнуть саме сюди випити по келішку. А може й кави – чи тоді не було кави?

Однак мені саме час звільняти місце – бо прийдуть зброярські тіні, а з ними краще не мати справи.

                                                                                                     

БУТИ ГРАБОВІ ДРУГОМ

Варто б вам  знати, що найсамотніші з усього живого і сущого на цьому світі -  це дерева. Пришвартовані тужавим корінням  до своєї самотності, вони  тягнуться  в  єдиному  доступному для  них напрямку  - тягнуться до неба, щоб бодай  там віднайти розраду, виповісти все зібране в душі – зорям, вітру, птахам перелітним.

А  що вже радіють,  коли  до них присусідиться хтось із нас,  також  самотніх диваків, покладе руку їм на плече і  мовить стиха: - Будьмо друзями!..

Тоді такі  дерева розпромінюються, підставляють вітрові зелену чуприну, пригадують якусь  із щемливих мелодій. Але неодмінно – щедряться озоном. Вони просто  обдаровують тебе  життєдайним повівом,  вони  окутують тебе наче тобі  лишень сотвореною хмаркою.

Я  похвалюся – є  в  мене одне таке  дерево. Грабом зоветься. Місце прописки його  - Погулянка, від бокової  алеї трохи вище, галявина невеличка, із  трьома  лавками.  Ото до  нього я  й приходжу  час  від  часу, ото з ним  ми  й мовчимо чи  думаємо, ото з ним підносимося  у височінь.

Правду сказати, я  спершу  пробував  знайти друзів  поміж якоїсь із різьб старого міста. Пригадуєте капличку  побіля Зброярської Вежі, там три святі чи пророки пінзелівські, пригадуєте? Так якось раз тужно мені було,  я   десь  загулявся, та не до втіхи,  то й бродив  старими  вулицями, та й забрів саме сюди: давай,  говорю одному із тих пророків, давай поговоримо. А він камінний  та  гоноровий, а він до мене з повчаннями, з  настановами,  з вимогами очистити  свою душу  покаянням, постити та сорок разів Отче наш проказати.

 А мені ж не  потрібне  було покаяння, ні молитви в ту ніч,  мені просто щоб хтось поклав  руку  на плече та й  мовив: - Ось так,  брате!..

Поміж  камінних левів я  й не прагнув знайти собі  рідню, леви  то леви, чого вже там.

І  ліхтарі вуличні, і афішні тумби.

А поміж дерев є у мене друзі. Власне, один  поки, той граб – але  є.

Що на ньому примітно – так на корі,  вже трохи вище, бо,  певно, то давно трапилося – так от на  корі  слово  вирізане, ім»я дівоче. Так і  вона звалася,  але  вам  про те нащо  знати.

Але  мене саме те й  зупинило,  саме те  й привабило. То  я обійшов довкіл нього,  та  руку  на  тужавий стовбур: - Будь моїм другом!..

І добре  нам обом: він  вірші мої слухає, я  озоном тішуся, та  й  разом  заглядаємося у високе львівське небо:  я і граб. 

КРИГА

Оце ось вона, крижана брила з палаючим вогнем всередині!

Абсур

д несусвітній.

Однак же не спішімо з категоричними  висновками.

Крига - яка вона: одвічна? Може, від роду? Чи життям нарощена, потроху-потроху - що аж та крига брилою стала?

А вогонь в ній, гляньте - то розгоряється, то притухає. Було, вже з прохолодного попелу іскрою розжеврювався, підростав, набирав сили, так що - ставав годен розколоти, розплавити кригу, пожежею завирувати! 

А так - крижана брила, брила з начеб непримітним вогнем в надрах.

Отож бо й воно, що маю розгадати, що ж то за крига, що ж то за вогонь той?

Невже то - душа моя, Господи?

 ПІД РУЇНАМИ ФОРТЕЧНОГО МУРУ

На камені – гляньте, гляньте! – то змії.

Клубочаться.

Задовго вилежуються, очікуючи сонця.

А сонце примеркло, чого вже давно не було.

Минайте їх, минайте - вони небезпечні, ті змії.

Вони недобрали – чого ж вони недобрали: любові чи сонця, чи отруйливої злоби, снаги.

Коли змії отак клубочаться – то вже чорна година.

Минайте їх, минайте – бо ж вони не кинуться врозтіч, вони аж тоді засичать, коли для вас буде запізно.

Потім глянете на свої груди – там стигми. Вони нагадують рани від зміїних жал.

Ви до них уже зілля прикладали, меди і смоляні бальзами.

Однак же у ніч криволуння вони кривоточать.

Вмочіть у них свої пучки, братове: хай сонце когось зігріє.

  АНОМАЛІЯ

Та ви краще за мене знаєте, що то таке. Це коли під впливом малозвісних, а то й геть невідомих сил речі чи предмети втрачають притаманні їм ознаки. Як ота компасна стрілка, що раптом закрутилася-завертілася, та й геть  забула, куди ж їй показувати. І ти чи я, чи ще хтось там іде в напрямку, який вона визначила як напрямок втіхи та щастя – а приходить до печалі і розпачу. Чи як у тому Бермудському трикутнику – ефірні хвилі мало що не бісяться, часові виміри баламутяться, вчорашнє стає завтрашнім, і ще багато чого ґвалтівного й неврівноваженого твориться.

Як і в нас, коли ми були молодими, геть голови запаморочилися глуздом, забембалися, тямки зачали втрачати. То одна між нас появилася, і нам раптом видалося, що вона краща за інших, що вона з якогось іншого царства, що то якесь диво неземне. І найгірше – що якимось чином вона в наші голови, в кожну із наших дурних молодих голів, надсилала викличні сигнали: та глянь же на мене, та біжи за мною, та підставляйся вітрам, та божеволій серцем!..

Коли б то зараз таке трапилося, то було б знаття, що її запросять на якийсь там  конкурс вроди чи незвичайності, що ті, з бездонними кишенями, подбають про її ріст і злет, про покази й убори, ліжка у багатозіркових готелях, пляжі на екзотичних берегах…

А це було раніше, коли нас закрутила війна, і ми десь марили нею. Хоча проводжали нас мало не в безвість, проводжали інші, і ми їх цілували, і втішалися запевненнями, що вони будуть ждати.

Що з того вийшло, марно судити. Щось інше водило нас світами, щось інше ламало наші долі, позбавляло глузду наш завтрашній день.

Але то також аномалія, хоча що про неї говорити, то понад нами… 

.  РУКА НЕБЕСНА

От давніх знайомих маю, добрі звичайні люди, дай їм Боже добра і благодаті, вони варті того. Аж раптово життя їхнє змінилося, змінилося майже що кардинально – і то завдяки малому Петрикові. Три рочки  йому було, коли батьки взяли малого на Службу Божу з нагоди гостин у Львові Папи Римського, він мав би не дуже те й пригадувати – аж той візит врізався в маленьку душу назавжди.

-  То так Бог захотів, - пояснює нині Петрик, - Бог вибрав мене!..

Ото ж то й воно, що без вищої сили тут не обійшлося, вищої сили, яка наклала свою владну печать на маленьку долю – бо саме Петрик став одним із тих, кому високий посланець поклав на голівку свою долоню: - Хай, хлопчику, тебе в життя веде Боже Проведіння!..

То вже кільканадцять  років минуло, Петрик підріс, Петрик уже майже що юнак – але юнак із відчуттям власної винятковості, тієї незбагненної і високої, яка вже не дає і надалі не даватиме ступати йому на стежку хибну,   не узгоджену із Святими Заповідями, та вже й нині не дозволяє хлопчикові  вдаватися в примхи та вибрики, халамидство.

Та й батьків його змушує бути гідними покликання їхнього маленького вибранця, тримати себе в рамках приписів та заповідей високих.

Ні, в цьому направду є незбагненне призначення, вибір небесний – і не усвідомлювати цього не вийде.

Я також пригадую щось трохи подібне – це коли в молоді ще роки життя подарувало мені старшого друга, і він поклав руку мені на плече: - Тримайся, земляче, зі мною, я не дозволю, щоб хтось тебе ображав чи збиткувався над тобою!..

Але що тут про мене – краще про Петрика: росте ж бо із сіянням свого ще неусвідомленого призначення, готовий бути гідним якихось незвичних звершень, справ богоугодних.

А це чогось та варто.

  ВІРТУАЛЬНІ РИШТУВАННЯ

Пригляньтеся до нашого бюджету – там скільки коштів виділено на незбагненні для простого смертного будови, що аж чуб стає дибки.

Так, на віртуальні будови, на потьомкінські села, на вавілонські вежі, тут правда ваша.

Уже ж наче й не чекають жодної цариці на золотій галері, уже Дніпро облаштований направду вартісними теремами – а кошти на ті злочинні споруди все більші, все обгрунтованіші проекти, все дивогідніші наміри.

Мине час – а тих будов ніхто й не побачить, хіба у звітах. Та й то в утаємничених звітах, під грифами секретності запакованих до таємничих архівів.

Ну, для правди мовиться, декому то траплялося бачити висаджені в морозні лунки деревця, фасади розцяцьковані, плакати найпереконливіші.

А от риштувань віртуальних довкруж – то все більше і більше.

І з нашого латаного бюджету все більше коштів пливе потаємними руслами – до того ж віртуального Дніпра, яким у золотій кареті мала б пропливати імператриця. Бодай на пам’ятники своїй персоні понаставлені, от їх то все направду більше та й більше.

А мене одне скребе під серцем: а чи хоч хто упав із тих віртуальних риштувань, чи хоч хто покалічився, шию звернув, ребра потрощив?

От не знаю чому – а мені саме це не дає спокою.

ЙОГО  ВЖЕ НЕМАЄ

Ви знаєте,  як називалося наше  місто кільканадцять років поспіль?

Забули вже, чи й не признавалися ніколи, що знаєте, що така  назва  взагалі  можлива. Бо то й  справді абсурдно так  називатися – місто із  пам»ятником Іуди. Щоправда, так не лишень наше місто  називалося, так  називалося  ого стільки міст і містечок, хуторів навіть – де  лиш  стояли  величальні обеліски.

Прийшов нас грабувати – зухвалий,  самовпевнений, безжальний.  А ми його – на  постамент,  та  щоб у  самому  центрі, та щоб кожен не міг  поминути, жодного дня щоб не  було такого, аби не  проходити повз нього. А в  урочисті дні – квіти йому до ніг, пісні для нього, величальні оди.

І так  ми й жили з ним, немов пливли  в  безодню, в забуття, в чорну безодню, наче й не  місто це,  а  становище дикої орди, наче  це  приречений  на злам  храм богам  розлюбленим. Жили, наче розчахнуті  -  на  схід сонця і  на його захід.

І  все  ж ми  піднялися, стяли йому голову.

Лежить тепер за  муром, присипаний купами  сміття. Без хреста, камінь в  голові: голова ж  стята, ви знаєте.

Ми  йому може й простимо – але  не скорше, як його діти  прийдуть на прощу, прийдуть шукаючи  його сліди, прийдуть  пришивати йому  голову.

І запитають вони, чи це те місто, яке певний час називалося містом із пам»ятником Іуди? Вони запитають – а ми не скажемо: так  нас розбиратиме сміх, що  ми й слова  не годні будемо вимовити.

ПІД МЕЧЕМ ДАМОКЛА

Тут колись був  таки досить ладненький  сквер, із реліктовими деревами, із алейкою, із ошатненькою альтанкою. А  з  часом щось  збудувалося, щось зруйнувалося, щось занедбалося  - досить того, що  сюди мало хто й заходить. Хоча це майже  в  центрі  міста, щоправда , захід туди з тупикової  вулички, та ще  й попід  старою брамою.

Але певніше за  все,  сюди не  ходять з іншої причини. Ви зрозумієте це, коли дізнаєтеся  про  назву  альтанки.  А назва  її справді химерна: «Під мечем  Дамокла». Ну чому,  ну з якої  причини?

Але причина є: бо над  альтанкою, гляньте  лишень, можете відступити кілька кроків, якщо ви з надто обережних  - бо над альтанкою звисає подоба  Дамоклевого  меча. Бурулька така, якщо  це  під кінець зими,  чи в  березні. Чи уламок карнизу, якщо  це  напровесні чи влітку.  І якщо – а про  це давня легенда засвідчує -  якщо сюди  закохана  дівчина  приведе не  дуже  вірного хлопця, - то при перших  словах  його нерозважної  клятьби Дамоклевим мечем зірветься та  бурулька, чи той уламок карнизу, зірветься, та й  просто йому  на голову!..

Я  знаю,  що тепер  мені видзвонюватимуть дівчата.  Бо нині часи  на  невірних коханців, тріумфальні часи: покажіть нам, де той  старий скверик, та  альтанка, дайте нам певнішу адресу.

І я змушений  буду  вдовольнити  ті дівочі  прохання, бо я  теж на боці  архітектора тієї давньої споруди, бо я  також колись мріяв про дівчину, яка б плекала вірність у  своєму збаламученому  міськими просвітителями серці,  я й  приводив  колись її у  той занедбаний скверик – але  вона вперто  не хотіла сідати під тією  подобою Дамоклевого меча:  ходімо та й ходімо звідси!..

Але якась та має зважитися, якийсь та має не побоятися -  бо ж  ті  пострахи з  легенди,  а наше  місто  й  стоїть на підвалинах  давніх легенд.

ОТЕ ЩО ПРОБИВАЄТЬСЯ

Що то пробилося крізь  асфальт, тоненькими гострими  листочками пробилося – до  високої блакиті?

Трава.

Що то пробилося із-під непробивної броні, непробивної -  а  от пробилося?

Трава, вам  же сказано.

Сказано, і я  теж послухав.

Я ж хочу, щоб не  трава, але  коли вже  й  трава – так то потім. А  щоб спершу  пробилося щось міцніше, триваліше. Щоб  спершу пробився  пагін  дуба.  Могутнього і гордого, наснаженого міццю  і силою, символа і  наших  одвічних потуг до  гордості та незламності, до  довготривалості.

Ні,  мені  заперечують:  то таки трава.

Перегрібаю засилля логічного  з  нелогічним, прагнучи справедливого, прагнучи приорітетної можливості саме  для дубового пагона. Щоб він отак  - із  жолудя, розламуючи зашкарублу товщу  асфальту, і двома першими  листочками – до високої блакиті.

Чому ж надається  шанс слабим і  немічним, що за тим криється з Божого повеління -  утвердити саме їхню  міць, їхнє  право присусідитися до  небесної  ласки?

То знову і знову  запитую – що ж  там пробилося  із-під броньової товщі асфальту?

Трава! – відповідається  вже  не  далеким відлунням, бо теж  не  лишень  для мене:  трава!..

Я й далі  чогось  хочу, чогось очікую.

Сам слабий  і немічний -  наче та  трава -  то щоб і я  готувався  до чогось  світлого і  чистого, до  понадлюдського напруження  потаємних сил -  як і  оте  чисте  небо над  визволеною  травою.

Бо  то таки була  трава.

НАДГРОБОК

Оця непояснима зваба поблукати алеями  поміж могил, та ще таких славних зроду, як на Личакові!

Бо й направду – чи не на кожному кроці притягальні особистості, які бодай згадками нагадують про свою давню велич і тривалість. Мало не на кожному кроці – інтригуючи написи, як ось цей на могилі знаного колись письменника, так і зазначено: знаного. Та ще на додачу – книга в його руці, а ще одна притиснута до грудей, а ще на одній він сам своїм погруддям величається.

Хоча я тут неточний: це не на одній, це ще й на сусідніх могилах, тут багато славних найманців муз.

А ось тут спочиває балерина, вона в якійсь ролі зображена, майже що невагома, майже що в польоті.

А ось тут актор, він був неперевершений у фільмі, я колись його бачив, захоплювався ним.  Майже поряд ще кілька служителів Мельпомени, бо й маски в руках тримають, комічну й трагічну, розбирай тепер в кого яке амплуа.

Ось знову поет, і два щемних рядки із його вірша, оце пригадую, то наче такі: мене немає, а голос мій лине до людських сердець!

Зворушливо, правда?

Тоді в мене навіть жадання вигулькнуло з глибини розчуленої душі: оце прийду додому, знайду томик його віршів, перечитаю! Ми часто даємо нездійснимі клятьби.

А поки я кладу на його надгробок пучечок квітів: шануймося, дорогий і великий!

А ось і ще пишний надгробок, і ще один – наче аж волають: підійди ж і до нас, вклонися, затерпни душею!

А це ще що – такий розкішний надгробок, із перечуленим портретом!

Так стривайте, я ж його бачив недавно, цього актора, він гарцював на сцені як молодий кентавр! Коли ж він відійшов у кращі світи?

Ні, він ще живий, дата смерті значиться прочерком, це для майбутнього.

Але напис – він уже зворушує: «Я жив, щоб померти!»

Так запраглося посперечатися – ось я його ще зустріну, я виголошу, що я думаю про наше призначення на цій землі!

ДЕГРАДАЦІЯ КАТІВСЬКОГО РЕМЕСЛА

Це те, чому я був свідком – бо живу в цій епосі, яку не можу зрозуміти, не можу зрозуміти, не  знаходжу пояснень – чому деградують представники такої віддавна престижної професії?

Ще пів тисячоліття тому львівський Майстер цієї справи, пройшовши високофахову школу в найкращих інквізиційних центрах Європи, гонорився здобутими знаннями -  відграненими до висот майстерності: така чи така кара за таку чи таку провину: зламані руки чи відтятий язик, позбавлення статевих ознак, колесування, припікання, четвертування – всього не перелічиш.

Бачу й таке, як він стоїть на пласі перед гордим козацьким  отаманом Іваном Підковою, та й

слухає обурене: - Мені, преславному отаманові, на соломі будеш стинати голову? Гей, джури, а принесіть-но сюди турецького килима!..

Тепер…

Тепер б’ють і стріляють, душать у газових камерах, напалмом палять – за що?

Жертви розгублені, молитви їхні до небес не доходять, кількість невинних жертв росте і росте.

А вони – ці люди з руками по лікті в крові?

О, вони відхрещуються від того, вони тепер наче ангели небесні, вони зведені у своєму одвічно шанованому ремеслі до найдеградованіших прошарків суспільства…

НІЧ ДЛЯ БЕЗСОННЯ

==================

НІЧ ДЛЯ БЕЗ СОННЯ

Ну й ніч видалася – грозова, настовбурчена, зворохоблена, чорна!..

Ніч для безсоння невпокійної душі.

Хто не має змоги заснути? Ми вже знаємо хто: царі, поети, грабіжники, сови, вовкулаки.

А ще – сатана.

Він не спить, він перетасовує так і навспак свою ненаситну душу, пробує знайти в ній бодай натяк ладу, а коли ні – то правове обґрунтування нових злочинних замірів.

За вікном перед його зором у хмарній непрогляді міражним видивом пропливають руїни єрусалимської синагоги, вавілонської вежі, гульбища Содому, Бахчисарая, Риму. Того едему, в якому владують змії, піднесеної на рівень життєвого еталону юдолі.

Не спиться сатані – все таки: чому?

Нікого поряд, хто б його упокоїв, розрадив, відвів чорні думи?

Господи, та й справді – обіч нього немає тієї єдиної!

У нього, колишнього божого побратима – ні Марії з Магдали, ні Клеопатри, ні Жозефіни!..

А чи й знайшлася б яка, що воліла б присвятити йому все своє життя?            

Ніч за вікном ворохобиться і гусне, ніч над притулками вселенського сорому.

То хто б із ним поряд?

Та ні, не із сатаною, він просто приплівся до нашої історії – бо ніч була така, грозова, зворохоблена, чорна.

Я знаю таких, вірних до скону.

Так, я знаю.

У нашому Львові на День Міста поміж інших святочних заходів організатори влаштували парад наречених. Не лише кому от завтра до шлюбу – а й таких, хто щасливо одружені десятки років, хто привів на цей церемоніал своїх невісток – і всі у весільних сукнях!

Ішла й вона, я її знаю здавна, у весільній сукні, пошитій майже півстоліття тому!

Саме в ній вона сподівалася пройти до шлюбу поряд із київським гостем поетом Миколою… Називати прізвище? Нічого ж не зміниться вже, назву я його чи ні, Вінграновського вже давно немає на світі.

А з ним і згадки про далеку нічну грозу над Бориславом, безсонну нічну грозу -

наструнчену, зворохоблену, чорну.

СІМ ПТАХІВ НА ДЕРЕВІ

Не  міряйте відстані поміж ударами дзвонів, поміж  повівами вітру, поміж двома акордами, поміж розлукою і зустріччю,  - то все  належить  до  категорії невимірного, безкінечного. Легше  поміж усмішкою  і сльозою, поміж  тьмою і  світлом, поміж  спалахами молодечого знетямлення,  -  але то також невимірне.

Ось  із тих  вікон  прориваються акорди та й  акорди, прориваються уривками мелодій, прориваються окрушинами  подивування,  душевного  просвітління. І сідають  на  віття  того он дерева, їх там уже  сім, як і нот у тій музиці, чи  сім по  сім, чи безліч  разів  сім по сім.

Я знаю те  дерево – воно  в сквері перед консерваторією. І ти  була одна із тих, хто витрушував  ті мелодії з широко розчахнутих вікон, щоб  вони летіли й  летіли, щоб частками зачіплялися за віти того  он розкішного дерева.

Я знав  те  дерево – воно в сквері перед консерваторією.  І я приходив  туди  і простоював під  тим деревом, струшуючи  ноти з його віт, неначе весняних хрущів, та й набираючи собі повні пригорщі, - бо деякі з  них були для  мене.

Сотні  студентів грали  свої  вправи на сотнях гітар, сотнях скрипок  і саксофонів. Але я вибирав  твої, лиш  твої – а то було безнадійною  справою. Бо між  акордом  і акордом, твоїм і  не-твоїм майже не було відстані, вони вилітали гурбою, лиш часткою заплутуючися  у вітах  того он  розкішного  дерева,  та й  лишаючися  там.

О, коли  б можна  було зібрати  суміш отих  мелодій  - ми  б ними  засіяли всі  вулиці кам’яного нашого міста, всі площі й  сквери,  тупики й завулки, - і  воно  бриніло б і бриніло. Зрештою,  як і досі.

 

ВИБІР

 

Це сталося ще тоді, коли їх було двоє в цілому світі, коли йому Вище повеління наказало: - Вибирай!..

Він вибирав – і вибрав ту. Чи не ту?..

Він затявся вибирати поміж тих, кого ще не було. Десь у підсвідомості йому сяйнув подальший досвід, марево – козака з походу, корсара з далеких морів, мандрівного лицаря. Ба, навіть більше: того Мінотавра, який вимагатиме найкращу, того дракона із щорічною жертвою, того варвара, який приведе орду під стіни фортеці і затято відмовлятиметься відступати, аж доки йому не виведуть князівну.

Вибирай же!

І він вибере Єдину – яка ген там колись стане не Тією, що він вибрав – бо надто багато довкіл чогось вищого за всякі спокуси, того, що збаламутять душу відьомськими знадами.

Тож твоя велика правда в тому, що ти вибереш наче й не ту – немає в тебе вибору.

Але є певний шанс, що ти не помилишся.

ПОСЛУХАЛИСЯ

Послухався Адам.

Послухалася Єва.

Послухалися, відігнали того змія від древа.

Послухалися,¸ не зірвали того яблука.

І от бачиш, от бачиш, дівчино – мені немає кого тримати в обіймах.

Немає кого умовляти, голубити, обсипати обіцянками¸ обціловувати з ніг до голови,  всю обціловувати.

Дівчино, яка у пахнющий вечір вибігла з відрами до киниці, та й застоялася там.

Ось бачиш, ось бачиш, дівчино – ти хоч сама знаєш, чого застоялася?

Дівчино, яка немарно ж і купалася в любистку, і рушники вишивала, і волошковий вінок плела,  і в купальську ніч розбігалася разом зі мною з тісно переплетеними пальцями, щоб через вогнище перепорхнути – світлими й очищеними.

Ось бачиш,  ось бачиш, дівчино.

Дівчино, якої немає.

Бо й мене немає, дівчино!..

 

ДВІ ПОЛОВИНКИ

Ось я пройшов, спраглий щастя – такого, щоб на двох.

Ось ти пройшла, спрагла щастя – такого, щоб  на двох.

Ось ми пройшли зустрічними стежинами – і розминулися.

Від моєї душі відкололася половинка – і від твоєї душі відкололася половинка. Стали вони, одна на одну дивляться, та й питаються:

-  Що ж це діється?  Вона ж прагла щастя, такого, щоб на двох – і він прагнув такого самого щастя.

 Чому ж вони такі нетямущі, чому не бачать? – але ж бачать, бачать! – Чому не чують? – Але ж чують, чують! Чому не постягують руки одне до одного? Чому не тішаться щастям?

Чому вони такі нетямущі?..

СКУПАНА В ЙОРДАНІ

В Купальську Ніч прийдуть дівчата купатися. До Йордану прийдуть, як то ще від Богородиці в хрещенському світі заведено. Чи – до Сули, до Черемоша, до Почайни. Але певніше за все – до Вічної нашої води, до Дунаю.

І вона прийде, бо як же, щоб вона не прийшла, вона – яка може найбільше на світі прагне стати чистою і омитою.

Ось тут, хлопче, і будь насторожі, не проґав свого щастя.

Ось тут, хлопче, будь пильним: хоч воно й неґречно, бо не заведено у нас, але якщо ти вже не маєш іншого вибору – то прокрадься до того потаємного купальського берега, тієї місцини під гіллястою вербою, там он – за калиною розкішною.

Не знаю, як ти будеш дивитися – але так буде неодмінно: от вона зупиниться, от вона скине із ніг черевички, вже росою зволожені, ось вона корсетку зніме, запаску зніме, сорочку вишивану, складе те все рівненько.

Залишиться – в чому?

А он віночок на розметених косах, он три разки намиста на білих напружених персах.

І – по траві росяній, по піску перемитому ступить до води, прикриваючи однією долонею, все своє потаємне  прикриваючи.

Все ж таки стримайся, молодий козаче, відверни вбік очі, бо так заведено: стримайся!

А вже як вона обхлюпається вся, як пірне у прозору бистрінь, як ойкне – то вважай, що справу вже зроблено. Тоді зведися на ноги, тоді напружся, тоді дочекайся, як вона одягне сорочку білу – ось тоді поривним вітром вихопися із-за куща ліщини, ось тоді хапай її на руки, ось тоді мчи з нею до того царства, де розкіш і воля – бо то Україна.

Але вчувайся: вдалим це викрадання може бути лишень при умові, що вона раптово повелінням своєї покровительки Богородиці пресвятої знесилиться і обм’якне – отоді вона омита йорданською водою з одвічного Дунаю може стати твоєю – тож саме тоді небом дароване щастя не помине вас!

  ЩО СОТВОРИВ НЕ БОГ                          

Бог сотворив небо і землю, воду й пісок, острівець посеред заплави.

Бог сотворив геть усе, що літає і плаває, повзе і скаче, поривається в далеч.

Усе, що росте і квітне, що дозріває плодом.

Бог сотворив Сулу, на яку ми тоді вибралися відпружитися юними душами. І човна цього сотворив, що нас перевезе на острівець – посеред води і небесного простору, посеред купальської благодаті.

Ні, човен це дядька Кулаги – але ж наче долею нам подаровано на цей день.

А на острівці зелена буйність, і сіно молоде, і ми також до божевілля юні.

Бог так сотворив, і це добре, як же це добре.

А ми з тобою – що ми створили?

Що ми накоїли, навіжені?

Що ми явили світові, наділені здатністю дивотворень?

Кохання, кохання ми витворили! – дивуються ангели з неба.

Птахи злітаються, коники з трави вигулькують, риби підпливають до самісінького острівця: це ви витворили?

Чи – накоїли?

Нерозумні, позбавлені передбачень, здатності заглянути в прийдешнє…

 

 

ОСЬ ТОБІ КОРОМИСЛО!..

Ось тобі коромисло, ось відра!

Метнися, жінко, до Кани Галілейської, зачерпни води із тієї криниці, із якої Ісус напував недохмелених весільних гостей.

Пригадуєш, мати його попросила: вино скінчилося, а гості щойно розгулялися!..

Сходи, жінко!..

Ось тобі коромисло, ось відра!..

Ти ж бачиш: ми уже геть знудилися. Та й хліб зачерствів, борщ схолов, пісня захрипла, в горлі застряє!..

Сходи, жінко!..

Ось тобі коромисло, ось відра!..

Ну гаразд, жінко, гаразд, не відра. Візьми он ту дволітрову фляжку, то не над міру видасться, то аби нам трохи розтверезітися, ти ж бачиш – хліб на сухарі висушився, борщ перекисає, пісня в горлі застрягла!..

ПОХІД В КІНО

Двоє дівчаток хотіли, щоб я їх повів у кіно.

А мені хотілося, щоб тільки одна хотіла, щоб я її повів у кіно.

Але вони затялися, що обоє хочуть, аби я їх повів у кіно.

Я обурювався: як ми будемо стдіти там – я з того боку? Чи я з іншого боку? Бо вони не хотіли, аби я сидів посередині.

То кінофільм був дуже гарний, трофейний кінофільм, називався він «Серенада сонячної долини». Мені закарбувалося в пам’яті, я не забув. А ми вже ходили нещодавно втрійку, і мені не сподобалося. Хоч фільм був цікавий, і мав назву «Віденські історії». Дубльований українською мовою, і хто б у ті часи сподівався, що іноземний фільм дублюватиметься українсько.

А він був, із такою пісенькою, вона кілька разів проспівувалася:

         Віденські історії- старі, та все нові:

         Але ж у віденських дівчат цілунки в  голові.

         Дівчата наші як вогонь, і серце в них палке –

         Веселі це історії, щодня бува таке!..

То я відвів тих двох дівчаток в кіно, а сам не пішов, вигадав нагальну справу, попрощався, побіг,  начеб дуже спішив.

І не повернувся їх зустріти після кіносеансу.

Так воно й лишилося, наче обірвалося саме на тому місці: я десь бігаю, дівчиська дивляться кіно, уже й перший сеанс, уже й другий, уже й інші фільми дивляться, такою трофейні, то в нас тоді окрім «Чапаєва» інших своїх фільмів і не показували.

Пізніше я вже й сам ходив дивитися ту «Серенаду…». Чи не перший кольоровий фільм у нашому прокаті.

Але вже без тих двох дівчаток…

ТАКА НАША КЛЯТЬБА

Ти подивилася в дзеркало – і ти у ньому щаслива!

То для чого тобі надалі те дзеркало?

І ти його розбила – щоб якось пізніше, щоб уже ніколи не побачити себе в тому дзеркалі іншою, не приведи доле,  повного розпачу і безнадії,

То ти й розбила те дзеркало, що лишень скельця порозліталися довкруж, по всьому саду порозліталися – бо ти тоді в саду стояла, і вже сутеніло.

Саме тоді сутеніло – і я спішився до тебе, і побачив тебе в саду під калиною.

На мить ти мені видалася геть дивною: наче стоїш така ж прекрасна, а на руках у тебе мала дитина, і ще одна за руку твою тримається, а ще двоє поруч.

То на мить якусь – поки ти  мене побачила, і гукнула мені:

-  Скинь свої чоботи!

Я перепитав, бо не зрозумів спершу, бо ж таки дивна твоя вимога.

Але ти таки хотіла, щоб я роззувся – і так ішов до тебе по росяній траві. І я пішов, і трава окропно жалила і пестила, як ото й буває, коли по вечірній траві босоніж прошкуєш.

Та й зупинився, бо ж натрапив на гостре скельце, і вдруге натрапив, і втретє.

Але ти кликала: іди, не бійся!

Тоді я побачив, що твої ноги  також поколені, і кривавлять, червоно так  кривавили.

-  Ото нам того й треба, - мовила ти, і вмочила палець у кров.

-  І ти вмочи, - сказала мені.

Та й показуєш папір, де наша клятва виписана бути вірними одне одному до останніх днів життя.

-  Став отут!.. Хоча ні, отут став свій знак!.. – та й показала на місце, де мала б значитися твоя печать.

-  Чому так? – здивувався я.

-  Бо я вірю  тобі більше, ніж сама собі!..

Але ні, тут я запротестував: стривай, дівчино, кожен клянеться сам за себе!

 

КУПЛЕНЕ ДЗЕРКАЛО

Наше кохання купило собі дзеркало.

Наше кохання палке, самовлюбчиве.

Наше кохання любило вдивлятися в себе: яке воно, нами сотворене – досконале, щасливе, малоймовірне! Без жодного ганжу, похибочки жодної!

Наше кохання в люстерко вдивлялося – бачило там, так: себе бачило, щасливим й самозакоханим, із люстерком в руці.

Це було втішно, і гордо, і молодо.

Наше кохання – і ви не дивуйтеся, воно нічого довкруж не бачило, тільки себе, бездоганним і досконалим, з люстерком в руці.

Наше кохання…

Наше кохання роз’юшило люстерко!?..

Чого б то, з якої такої принуки?

Мовчить наше кохання, тільки дивиться перед себе широко розкритими очима – і бачить не себе з люстерком в руці, бачить  купку блискучого розбитого скла…

КОРІННЯ

Оце ось так: із одного кореня – дві дички виструнчилися!

Такі ото пружні, напоєні глибинними соками, із такою жадобою сонця і неба!

Примітив їх дбайливий садівник – і посміхнувся мудрому задумові:

-  А що як я щось різне до них прищеплю?

І вже аж геть втішено:

-  Смуток й радість!

Ось так вони й зросли – наче в одному серці.

Та чого там – таки в одному серці, ви ж це знаєте, то ваше серце.

Як і те знаєте – що подібне і в дівочому серці: вірність і зрада.

Я – і ще хтось, невідомий мені, а може й знаний, та утаємничений.

Ви це знаєте.

                         

СКЛЕЮВАЧ ДЗЕРКАЛ

Я застукав у твої двері. І  ти питаєш: - Хто?

Це я, клейщик розбитих дзеркал.

Чого тобі треба?

 Склеїти те дзеркало, що ти вчора розбила. Ти його  запитала, хто найкращий  на цьому світі, і  воно тобі відповіло щось  таке, чи не відповіло… Ти його розбила.

Що могло відповісти мертве  дзеркало?

Німих  дзеркал не трощить ніхто  на  світі, нищить тих, хто скаже недоладне.

Воно мовчало.

Так, воно  мовчало. А ти чекала, щоб воно відповіло: так,  ти найкраща!

Порадь оце тепер тим  он скалкам. 

Пусти, я  їх посклеюю. Але того  буде мало.

Ти  ще  ставиш умови, мандрівний  підмайстре?

Я  склею твоє розбите дзеркало. Але треба, щоб ти…

Заплатила більше  ніж щедро?

Але  не грошима.

Це  вже щось нове!..

Дзеркало скаже тобі, що  ти  найкраща. Але  тільки за однієї умови.  Розумієш,  розсерджена красуне?

Якої ще умови?

О, ти знову  гніваєшся…

Так за якої  умови?

Гаразд, скажу: треба,  щоб ти покохала.

Оце вже справді!..

Так. Справді.

Але  кого ж  -  чи не тебе, дзеркальний підмайстре?

Якщо мене, то й  дзеркала клеїти не треба.

Воно  саме зростеться?

Це вже якщо  любов  безмірна.

Але спершу…  Спершу я    викину  тобі  скалки -  глянь на себе сам: який ти? Потім скажеш.

У  тих  скалках моя  душа  буде пошматована. Моя душа  буде, як розбите  тобою  дзеркало…

То ти погоджуєшся?  Чи прийдеш іншим разом?..

                                                      

СКЛЯНІ КОНВЕРТИ

Ще вчора Авача дурила та сивим попелом порошила, а нині те все білим снігом покриває: зима, зима надовго, оце посеред осені зачалася, ще й мало не всю весну прихопить.

А я стою на високому березі і кидаю в ріку листа. Знаєте, як ото із потопаючого корабля – лист у порожній пляшці. Ось і я написав, закоркував, таких скляних конвертів у нас вдосталь, та й кидаю в холодну бистрінь.

Щодня писатиму, щодня кидатиму.

Бо правдива пошта до нас раз на місяць добиратиметься, та я  її не перевантажу. Не писатиму тій, до якої писав і писав: переслали добрі люди вістку, що їй не випадає так довго чекати, ще незвісно стільки років, три чи чотири, чи й більше.

То я відпрацьовую свою норму на лісоповалі, а до сну ще лишається кілька годин – чого їх марнувати, листи писатиму. Дівчатам усього світу. Їх же багато таких, що чекають –

мандрівного принца, капітана з тонучого корабля, втікача з каторги, чи й так молодого заблуду.

То я їм і писатиму, щодня писатиму, по листу, до  скляного конверта закоркованого.

 Пишу кілька слів: що молодий і заблуканий, що хотів би листуватися з такою, що згідна чекати. Поряд серце малюю, зі стрілою чи без стріли, або ж квіточку чи горлицю, а то й дівочі принади викреслюю, а часом з нетерплячки – то й символи козацької гордості, отого прутня незаспокійливого.

Випливе Авача в бухту, випливе в океан, винесе мої листи – там  їх підхопить могутнє Кура-Сіво, та й помандрують вони повз Курили до Японії, до Індонезії та Новозеландії, до Сінгапуру й Гонконгу. А там дівча на березі, там і там дівча, що того листа вихопить із хвилі, та й перечитає, вже як зможе, та й зрозуміє, що треба чекати, та й берегтиме того листа, все своє життя берегтиме!

І я не стомлюся, я їх писатиму та й писатиму, скільки вже тих зим мені випаде…

 

ЗА КОГОСЬ ІНШОГО…

Приснилось, що ти молода.

Приснилася – ти, молода, я вже сказав, але й дивно збуджена, щасливо наладована, промінна – й тривожна водночас.

-  Що з тобою, питаю, чому ти така?

-  Бо я заміж виходжу!

-  За кого ж? – мені аж під грудьми защеміло. – За кого ж?..

-  А за тебе! – наче із якимось викликом. – За тебе!..

Мене наче струмом пройняло. Я аж на крок відступив.

-  Що з тобою, - питає, - чого ти поблід?

А я й направду стривожився:

-  Не виходь, - кажу, - не виходь за мене!..

-  Чому б то? – в неї аж брови дугою.

-  Ну, знаєш…

І почав перераховувати дискредитуючи моменти: і що я старший, і що в мене вірші в голові, наче ті дикі чмелі, і що до чарки не байдужий, і що з квартирою незвісно як, і що товариство непевне в мене, і що щось різного такого.

А вона якось аж розсміялася. Та й пояснює, що все має бути добре, що вона геть закохана, і що я також зізнавався, та ще й при друзях, що оце впала мені в око, що варто й подумати про майбутнє…

-  Казав то казав, - це я їй, - але як життя прикрутить…

-  Та ми ж удвох будемо, справимося, хіба ж ми одні такі!..

Я їй…

Прокинувся – вона будить: вставай, сніданок готовий. Та поголися, на обід внуки прийдуть!..

  

  ЛАБІРИНТ

Це наче якась дурисвітська гра із передбачуваним для когось виграшем – але ти певніше за все лишишся без копійки, зиск матимуть інші, бо чи ж вперше їм обдирати та й обдирати таких як ти, як ми всі.

От перед нами вхід до лабіринту, перед нами – брама, за якою розгортається катакомбне місто із десятками проритих вулиць, із світлою карнавальною площею, а від неї ще більше вулиць, ще більше тупикових завулків.

Це наче вікове кротовище, це мурашник із безліччю проритих в товщі землі ходів – отож рушаймо!

Туди чи туди завернемо – наче й не однаково, коли мета закодована, непередбачувана. І не страшить нас вибір наступного завороту, не страшить, та все ж пантеличить. Бо й насправді вибір перед нами далеко не однозначний, умовини геть розмаїті. Бо – щоб цим ходом пройти, мусиш пригинатися, а тут з каменя на камінь перестрибувати, тут бродом, а тут мало що не повзти. Ось тут болото чи навіть лайно – а ми мусимо, хоч наші вишиванки геть забрудняться.

А сюди вхід лишень для тих, хто позбувся честі та совісті, сумління й милосердя. Це для них вхід – а ми не знаємо, й собі пхаємося. А тут нас зупиняють, тут просвічують, як ото на таможні в аеропорту: чи ти без лихих замірів? Чи навпаки: не пропустять, якщо злих намірів не маєш, бо то саме для таких проходи. З добрими намірами, з благочестям шукайте ліпше іншу дорогу. А тут зречешся батька-матері, тут рідного слова, тут навіть згадок про хрест на цвинтарі зречешся.

 Вирушали ми молодими та дужими – якими ж ми повернемося, побратими? Яким ти повернешся, хороший хлопче? Якщо взагалі не шугнеш у якусь прірву, не застягнеш у якійсь норі, не засмокчешся у гнилу трясовину, не розтрощиш голову об камінь.

Але – рушаймо, рушаймо: попри все - це лабіринт, це життя із вабливим шансом, це віра молода: ми знайдемо обіцяну дорогу, ми ще піднесемо повні келихи на нашому святі!

ТВОЯ РУКА

Посеред ночі – я спав чи не спав?

Хіба це важливо, може що й спав.

Посеред ночі прийшла ти до мене. Я з радісним подивом відчув, як твоя рука обережно звідгортає край ковдри, ще, ще відгортає – і ось ти уже шаснула під неї, і ось ти уже поряд мене!

Я не здивавувся, я просто затамував подих, напружився.

Бо саме тоді ти поклала руку мені на плече, потім навпомацки – далі, на груди.

А потім – супоти серця, і воно затрепетало!

Тремкими пальцямити порахувала мої ребра – і вдовільнилася: одного бракувало.

Тож твоя рука вже пізніше прощупала стежину нижче, нижче – бо це було її право!

 

«ПІДЕШ – Я ПОМРУ!..»

Щось у нас пішло не так, та й не так.

І чим далі, тим більше не так.

І не можна збагнути, чому ж воно не так.

І я вирішив піти – бо що мав би діяти, коли все не так та й не так.

Певно, вона відчула  чимось потаємним оте моє рішення і стала насупроти:

-  Підеш – я помру!..

Я розводив руками, я пробував заперечувати, я навіть погодився дати нашій долі ще один шанс – але намарно, бо після короткого передиху знову все йшло не так.

І я пішов, і намагався забути, стерти з пам’яті.

Бо ж нічого у світі не змінилося: саме цвіли липи, і роїлися бджоли, і рясний дощ пройшов перед сінокосом.

І ще трапилося багато чого – бо ж проминули весни й осені, літа й зими.

Колись таки згадалося, та й зачало гризти. Наче без підстави – бо ж ми таки відчужилися. То лишень іноді я проходжу тією вулицею, де вона як жила, тай і живе.

Не знаю – чи самотня, чи з кимось злагіднішим за мене.

Не знаю. От лишень кидаю погляд на той будинок, проходячи мимо.

І часом бачу профіль у вікні: вона таки не вмерла!

Вона  не вмерла – вмерло щось в мені. Оте, без чого не буває щастя.

                                     

  В СЕКОНДХЕНДІВСЬКІЙ СОРОЧЦІ

Ти, диваче в сорочці незвичного крою, в сорочці з лицарського плеча, в секондхендівській сорочці? В потертих джинсах, з багатьма застібками, за якими немає кишень – бо навіщо тобі ті кишені?

Ти, художнику, який малює на стінах невідомої печери потаємні знаки душевного неспокою; артисте, який на безлюдному острові вичитує не знати кому оте гамлетівське бути чи не бути; поете, який викрикує супроти вітру вібруючі щемом слова одвічного супротиву, бунтарства одвічного?

Ви не скажете, не поясните, чому це оте дівча втікає з бучної гулянки, де нинішні ревнителі твоєї моральності непримітно роздавали презервативи, - чому це оте дівча продирається за вами в ту незвісну печеру, на той безлюдний острів, спинається супроти вітру?

Вам і не треба знати – досить того, що це незникоме, що це невитравне з молодих душ, що це благословенне небом, ця таїна в секонхендівській сорочці.! 

МИ БУЛИ ПЕРШИМИ

Це так: наче були. Уявно.

Не Адам з Євою – а саме ми, я і вона. Звичайні наче – але також підхожі, щоб бути першими.

Бо щось нас вабило і зводило, зіштовхувало й відштовхувало, виманювало навстріч і розводило – аж до обіймів, аж до того, що ми таки вирішили бути разом.

Бути разом, родиною, тішитися саільним щастям, дбати про майбутнє, про рід і плід наш.

Ми таки трохи грамотні, ми дещо знали – що дозволено і що не дозволено, і ми не хотіли гнівити Бога.

Це стосувалося насамперед дітей, і ми занепокоїлися: може, вдатися до випробуваного небом способу непорочного зачаття? Але – як то насправді, одні непевні натяки, технологія геть невідпрацьована.

Та й щось глибинного в нашому єстві гостро заперечувало: а для чого вам надані Творцем оці всі статеві ознаки, оці перси, ці уста, це лоно, оті гормони з яйцеклітинами десь у глибині нашого нутра? Які бунтуються і непокоять, обіцяють найвищих злетів запаморочливого щастя?  Невже то лишень для жарту сотворено Богом? На догоду сатані.Чи то сатана таке з нами витворив – але як же Бог дозволив?

О, ми сперечалися і переконували самих себе, ми шукали варіантів.

Але марно - бо вже небо відгорало, вже перша зірка сяйнулаз з високості, вже дерева в нашому саду притихли, і птахи озвалися вабливими голосами.

І ми  знетямилися, ми взялися за руки, ми кинулися один одному в обійми!

Забувши  навіть зірвати те яблуко з тієї самої знаної кожному яблуні.

                                     

ТА НІЧ

Це перечитаний заново запис у Ратушній Книзі.

Це про те, як бунтувався натовп перед мерією, як шаленів, вимагаючи найлютішої покари.

Покари двом, які согрішили найтяжчим гріхом: вони покохали.

Вони покохали – а не мали на те жодного права.

Тож натовп шаленів і бунтувався, закипав невситимою люттю, пінився злобою.

-  Спалити їх на вогнищі! – гриміли ревні католики.

-  Втопити їх у Полтві! – нетямилися православні.

-  Прив’язати до хвостів диких коней! – це вже кальвіністи.

Не відставали і вірменські ортодокси, покликалися на заповіді Аллаха не такі вже й численні мусульмани.

Радці заспокоювали розгніваних, радці запевняли: так, вони не уникнуть найлютішої кари – бо де ж таке видано, де таке бачено: покохати іновірця.

Радці обіцяли: на ранок зберемо  форум, винесемо безжальний вирок. Винні вже тут, у магістратській темниці, вони не втечуть, будьте певними!

Тож ви розходьтеся!..

Натовп розійшовся - а що ж ті двоє?

А ті двоє у магістратській катівні чекали ранку: завтра ми загинемо – то як же нині?

А нині ми горнімося одне до одного, а нині ми сплітаймося обіймами, входьмо одне в одного – бо так нам призначено спільними богами, які й поділили нас.

Бо так нам судилося, бо наш час – лишень до ранку.

А на ранок юрба відмінилася. Так буває з юрбою – вимагає то чогось особливого, то протилежного, то ще чогось, невідомого їй самій..

Юрба вимагала волі двом закоханим – хай спробують жити разом. Хай тішаться та милуються, а ми пересвідчимося – чи ж знайшли вони своє щастя, чи можливе воно для іновірців?

Уже через роки й роки, коли вони обоє стали перед Небесною Брамою, святий ключник прищурить очі: чи ж були ви щасливими?

-  Так, відповіли ті двоє, були!

В ту ніч перед стратою – о, як ми нетямилися в безтямній, в шаленій пристрасті, сягаючи щонайвищого!..

-  Так! – відповіли вони.

ОБІЧ

Це неначе на старій фотографії: було двоє, нахилених одне до другого, - лишився один.

Тебе немає – та місце обіч мене може засвідчити: воно твоє, отой ледве видимий розмитий обрис, оті пастельні барви твоєї аури – хто, хто їх не примітить, не подивується: це що за видиво? Ми ж добре бачимо обіч тебе ту порожнечу, з накрапом розпачу, із росяним відблиском, наче на вранішніх травах – то хто ж тоді мав би там бути, коли тебе немає?

І все-таки – немає, та зболена подоба попри все вернути проминуле, те, у що вірилось – то невблаганний час розмив позасутнє, з очима докору, що звикло переростає межі, в яких тебе немає; ось так на фотографії старій: хтось витравив колись, якась досада – щоб потім що чинить? Щоб мордуватися безмежжям порожнечі, в якій тебе немає – то лиш кожен із подивуванням скрикне:

- Ні, тут щось аж геть не так, бо ж тут когось бракує, того, того,  що мав би бути обіч!.. 

НА МОЛОДІЙ РІЛЛІ

Ще небо ледве вмилося росою, ще зорі не обсипалися, ще квіти не надихалися, ще дивна благодать лишень лаштувалася опуститися на наморені душі. Гарно було і щемно, і ми звелися на ноги – одне супроти одного, та й взялися за руки, та й рушили просвітлені на ниву.

На ниву – щойно виорану, переборонену-заволочену, пухку й теплу, принадну.

Потім ти скажеш, що це було не тепер, це було у нашому давнішому житті – хай і так, це ж нічого посутнього не міняє.

Бо залишається незмінною – наша молитва Богу Снопу, спершу із зведеними до неба поглядами, потім вклякнених  на коліна, потім – на пухкій ріллі. На пухкій ріллі – із оголеними душами, із пружно переплетеними тілами, із словом на устах. Словом – молитвою в проханні благословення на високий врожай, на зачаття нашого прийдешнього, на благодать життєву.

Говорили, що в ту ніч хмара кресала блискавицями, гуркотіли громи, шалений вітер зривався над ріллею.

Ми не чули – ми нетямилися в одчайній молитві.

І Бог Сніп почув нас. Недарма ж виорана нами рілля, пореборонена й заволочена, засіяна добірним зерном – недарма ж та рілля була привітною і гостинною, щедрою для всього молодого і завруненого.

  ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ

У судовій книзі козацького сотенного містечка Лохвиці хтось вирвав кілька сторінок. Ще наче недавно були – і ось маємо. А це початок вісімнадцятого сторіччя, це неабияка цінність!

Ламаємо голови, намагаючись відтворити давній запис. Наче всі читали чи бодай проглядали – а от минув час, і марні наші потуги. Той одне доводить, той інше обстоює, та все не до ладу. На одному сходимося, що йшлося про жіночу сварку, про гонорність не пошановану, чи щось таке. Витворилося кілька версій, і всі приблизні. Я вибрав одну.

Великдень, біля церкви святочна громада, вже по службі, але розходитися не квапляться. Бо ще пан у церкві, щось із священиком перемовляються.

Але от вони виходять привітним гуртом. То пан і підступає до козирних молодичок, які ближче стояли. Похристосувався, та й далі.

І тут дві молодички й зчепилися: мене він палкіше поцілував! Ні, мене! Та він ще на весіллі мене виокремив,  кивнув приязно, та й до батьків: як же із моїм правом першої ночі? Я віддячуся, три відра перцівки для весільних гостей, бичка на закуску!

Тож ти й переверталася в панських перинах замість однієї ночі – цілих три!..

Бо вподобав, значить. А тебе не взяв, хоч ти й  вертілася!..

Виходило так, що коли весільна громада прийшла на ранок до пана, то він ще горілки виставив, пива бочівку – гуляйте! А потім ще додав від втішеної душі.

Тож ті дві молодички й зчепилися: Ти нецнотна! А ти репана! Ти така! А ти гірша!

Суд наче обом присудив посторонками на майдані відшмагати, але то непевно.

Хоча чого непевно? Та такого й понині можна надибати, - пояснює наш асистент. От же наш олігарх нагуляв із секретаркою дитину – а заміж видав за водія. Не зобідив, щоправда: і квартиру відписав, і коштами забезпечив наперед до повноліття!..

Оце гаразд – хоч нинішню історію вставляй на місце давньої.

І не переконуйте, що ми інші, що демократичні, правові, моральні і ще якісь…

ГОРОБЦІ НА ВИТОРГ

Наловлю горобців, принесу до тебе на виторг: ти посміхнешся – а я заплачу горобцями. Ти кинеш подивований погляд – а я заплачу горобцями. Ти зірвеш квітку – а я заплачу горобцями.

Дивний це виторг, правда, дівчино: які тобі прибутки, коли ті мої горобці випурхнуть на відстані від моєї руки до твоєї.

Але ж і розтрачатимешся не надто: твій усміх, твій погляд зичливий, квітка у твоїй долоні – тобі лиш ціни додають, роблять тебе багатшою за казкових царівен та королівен, за сотниківен із збаламученими душами.

Тим більше, коли ти знаєш: не так просто горобців наловити. Так, вони одвічно поряд із людьми – але це саме ті птахи, які не даються приручитися, які випурхують із твоїх долонь, як примара сподіваного щастя. Щастя, на яке ми маємо право, яке ми заслужили уже самою своєю появою на світ небесний.

Ось так, дівчино, дівчино, довкола якої ластівки літають, горлиці на рушники вишиваються, соколи в небі ширяють.

 ЗАКОХАНИЙ ІЗ ЄРИХОНСЬКОЮ ТРУБОЮ

Ото он – закоханий, із єрихонською трубою в руках. Спішить до своєї дівчини, із піснею великого кохання спішить.

Пригадуєте, ще із Пісні Пісень, - спішить, щоб співом збудити зі сну, рівні якій немає в цілому світі, щоб розтривожити її, звабити, прикликати «у дім весілля, любощів хмільних і радості щасної».

Та й не сам він,  он із подібними трубами ще ціле збіговисько. Бо це фестиваль ліричної пісні, новітній, альтернативний.

І дівчат перечулених також не бракує, їх ще більше,

От як засурмлять вони всі – заваляться єрихонські мури, кинуться врозтіч степові ховрахи та бурундуки. Якщо ж у місті – то шарпнуться до мерії мешканці довколишніх кварталів: ґвалт, рятуйте, діти  від того божеволіють!..

А кохані що? Вже й не знати, що із ними. Балдіють, звичайно, втрачають здатність мислити, триматися звичаїв одвічних.

І немає тому ради – адже вони переконані, що нині саме так має гриміти обертонами реанімовано Пісня Пісень, просурмлена через єрихонські труби.

ТІЛЬКИ ПЕРЕД НИМ

Ти шукала нагоди, щоб скинути геть все із наготи своєї.

Ти прискорювала час, тасувала ситуації, влаштовувала порозуміння незбагненного, ти вірила, що саме так і має бути, саме такою ти маєш стати перед ним (мною?) одним.

І то буде не вакханалія якась, то буде побожне торжество із не обговорюваним, але неодмінним продовженням – вашою (нашою?) спільнотою в прийдешньому, чарами і дітьми – бо ж для чого тоді й очікувати, благати в долі, вимагати свого!

Ти не обмірковуючи передчувала, як воно має бути: ви (ми) двоє із ним (мною) у затишній кімнаті – де стіл і свіча на столі, і два кріселка, і вино в бокалі. І під вікном постіль, то вже неодмінно, бо тоді для чого те все.

І ти догадувалася, що ти посеред кімнати – ось глянь-но! – і легка сукня злітає із наготи твоєї, розпашілої і чудовної, бо коли дівчина відчуває твою (мою?) закоханість – о, яка вона гарна тоді!

І ти з бокалом в руці, і пливеш чи кружеляєш, підносиш той бокал до уст – але це для годиться, ти лиш дрібним ковточком  причащаєшся – тобі й без того досить, щоб відчувати його захоплення, його (мій?) порив до дивного й незбагненного, до того, що трапляється неодмінно – але як часто що й не трапляється!..

Музика плавна і стишена, блимання свічки – плавно, із рухами твоїми у злагоді,

Його (моя?) піднесена збаламученість, віра в небесні дари любові, благословенні твоєю наготою.

Свіча ще горітиме, вино доливатиметься в бокали, твоя нагота покриватиметься поцілунками, дужими тремтливими дотиками його (моїх?) рук, і творитиметься щось дивне й незбагненне – випромінене твоєю наготою, твоєю вірою в те предивне й непроминальне, що таки існує у цих земних вимірах трепетної наготи.

Але – не кремпуйся, дівчино: це не про тебе. Це про твоє кохання.

ПРАВО НА ПЛІД

Це таке одвічне право, що записане у всіх конституціях природи.

У всіх збірниках ще неписаних законів, у звичаях і традиціях, у моральних засадах, у націєтворчих кодексах.

Право вродитися, рости і міцніти – і врешті: самому плодоносити!

Бо в твоїй сутності першоосновою і закладені саме ці закони: брунькуванням яйцеклітин, їхньою вимогою запліднення – і то вимогою надсадною, до крику, до розриву аорти.

Ви ж всотали із незаперечним оте ще біблійне – про дерево, якому розгніваний Всевишній відібрав право плодоносити. Гіршої покари не вигадає ніякий земний судія.

О, я знаю: ви мені на противагу нагадаєте про право на припинення  вагітності, про нашу чи не світову першість в абортах, про підкинутих чи покинутих на чужу опіку дітей…

Кому б то не боліло – адже це чи не ключова причина наших суспільних негараздів, нашого недобору складників, із яких виростають певність і погідність, благополуччя і щастя.

Бо й себе у майбутньому ми бачимо лишень такими – із онуком на плечі.

ТА, ЯКА ПРИЙДЕ ДО МЕНЕ

Вона прийде – хоча її наче й немає.

Так і не так – бо вона є: я її вимріяв.

Вимріяв, бо так було треба.

Вимріяв для своєї юнацької певності не розминутися із своєю майбутньою долею, і то не будь-якою принагідно випадковою, ні – а з такою, яка буде мені дорога й найрідніша, із своєю єдиною.

Зрештою, як і кожен із нас.

А щоб не трапилося будь-що і будь-яка – я й вимріяв її. Вимріяв без химерних забаганок, не якусь там заморську принцесу чи призерку чергового конкурсу краси. Цур їм, хай ними олігархи тішаться.

Вона в мене наче Шевченкова сирота – вродилася і зростала може й в неволі-недолі, але відтепер має жити вільна поміж вільних, горда і розкута, певна у своїй закоханості – а поміж таких невродливих просто немає.

Чи вона так відразу й зустрілася мені, відгукнувшись на мій потаємний поклик?

Ні, але це не тому, що гордувала.

Так трапилося, що в лихі часи нам привелося жити – доля жбурляла нас в бойовища та за грати, на чужину і в засніжені царства. Але саме вона в найнесприятнішу мить появлялася не знати звідкіля – із склянкою води окропити знеможеного, із куснем хліба, із благословенням небесним.

А потім якось непримітно – але вже була поряд зі мною, достеменно така, як ото знову ж Кобзарева: нічого кращого немає, як тая мати молодая.

Бо ми подружені, бо ми під покровом Богоматері, бо наші діти мають врости щасливими в щасливому царстві.

Бо так вимріялося мені, і годі тут вишуковувати бодай зерна неправди.

ГОЛКА В СІНІ

Ти кажеш: загубила голку в сіні? Так же ти кажеш?

Ось тут, окрай двора, де вже садочок, за старою шовковицею і стояв він, стіжок свіжого сіна. А ти саме тут вгніздилася вишивати. І що тобі так ладно клалося, і заохочувало все до роботи, і узор уже вималювався…

Але – загубила голку в сіні, то чи не допоможеш шукати?

Я наче не такий недотямкуватий, а повірив: треба ж допомогти такій гарній дівчині в її скруті: саме так гарно вишивається, аж тут.

Та й починаю розгрібати дрібні пасмуги – саме де ти сиділа.

Звісно, марна праця.

Але шукаю – начеб ти сказала, що загубила обручку, яку я ще ніяк не наважувався подарувати тобі, хоча є уже придбана, ношу її із собою, певної миті вичікуючи.

Чи сказала б навіть таке: загубила того вірша, що ти мені читав, десь же тут має бути.

Загубила пісню.

А то – голка.

Я таки шукаю – аж щось кольнуло!

А то не голка – то погляд твій з якоюсь причаєною глуминкою: ось так, просто мені в душу, аж кров закапала!

Так ось ти яка! Ну стривай же, ну я ж тобі!..

А ти смієшся, аж в сіно падаєш, а ти смієшся!..

ВІДКРИЙ ЛИЦЕ!

Та що ж це за час такий – гібридний, чи ще як там його називають. Від війни  зачинаючи. Ну так, вона гібридна, біс би її побрав. Бо воюють наче на фронті – а перемагають у твоїй хаті. Ну, точніше: у хаті, де засідає дух нашої країни – тобто, в уряді.

Війну ж розпочали наче за що?

За мову, кричали: гноблять російську мову, дихнути їй не дають!..

То й довоювалися: на фронті майже без змін ось уже якийсь рік, перестріюються собі здалеку.

А от у рідній хаті вже перемогу святкує – ворог святкує?

Бо ж за що він розпочинав ту війну?

За мову розпочинав, за імперську мову.

А ось тепер пройдіть вулицями рідної столиці – скрізь ота імперська мова, за яку й розпочиналося бойовище.

Наче ми й не програли – а як же воно виходить, що таки програли.

Уже того гібридного духу скрізь повно.

Уже з машкарами на лиці не лишень кати появляються – а й мітингують у балаклавах, слідчі в балаклавах, конвоїри то вже геть у балаклавах.

А це й до кохання дійшло – заявляється до молодого: ось я!

А в неї лице закрите, в тій же балаклаві.

То  ти до неї:  Відкрий лице!

А вона так прикро, наче то їй образа яка:

Я ж душу відкрила!..

Так, відкрила – а та душа в чому?

В тій же балаклаві душа…

СТЕЖКА ПОНАД ПРІРВОЮ

Це коли шапка набакир, груди нарозхрист і в душі бунтується зваба протоптати стежку понад прірвою! Так, саме понад прірвою – а за нею яруга, а за нею майже що безодня.

Тверезий розум повний скепсису:

Нащо тобі та стежка?

Але тобі треба, тобі аж пече, так треба – наче ця звабна стежка топчеться до двору, що калина наприкінці саду, і джерельна криниця поряд, і дівчина з відрами на перевеслі. Галя її звити, чи ж не так? Та ви не гірше за мене знаєте.

Ось ти й топтатимеш ту стежку, ось ти й летітимеш нею – а наче понад нею!

Як у тому вірші:

        Іде лиш впевнений по краю,

        Іде й не падає – ось так!..

Тільки якщо вже  стежка уляжеться, аж до накатаної доріжки – остерігайся, не наважуйся провезти нею гарбу із снопами – це ж на хліб для діток ваших: не заглядати ж їм до голодної прірви!..

НЕ ХОДИ ТУДИ!..

Не ходи туди – в  бароко, в готику, в середньовіччя кам’яниць і вулиць, храмових веж, не ходи туди – там  тебе спалять.

Тебе вже топили -  ти випливла , тебе вже  вішали – обірвався зашморг.  Тепер  тебе спалять.

Нині ніхто не знає, де палили відьом. Може, на Трибунальській площі, може, на Митній, ще в якомусь доречному закутку. А палили ж – ось мені показують ксерокопію катівської  просьби  - виділити йому  дві фіри дров,  бо треба  спалити правдиву бестію: довела до повної  руйнації двох  порядних господарів, двох  міщан. Мали ж гарні родини, вірних дружин та дітей – а от звабилися на відьомські чари…

Тепер  настав час палити нинішніх бестій.

Може,  так як у  добрі  старі  часи:  спершу  обсмарувавши  дьогтем та  вивалявши в пір‘ї, та  щоб на налигачі із  сирової шкіри, та щоб  киями підганяючи.

Де то буде ліпше – на  Ринковій площі чи перед Оперою,  ще  треба зважити. Але час наспів, надто багато плине за  вітром  людського  добра, надто  вже торжествує розпуста.

Я не збираюся пхатися  із своїми пропозиціями,  може для  нашого з тобою випадку  вистачить  постраху, лиш дочекатися б першої екзекуції. Першого спалаху  ватри на велелюдній площі.

А поки  - не ходи старими  вуличками,  поміж замшілих  кам‘яниць,  не ходи між  бароко та готикою,  або  якщо вже йдеш – то викидай  недопалок,  полиш вдома запальничку – не ю ж бо запалюють ватру.  Хоча ліпше – сфокусувавши сто тринадцять  дзеркал, так звівши  їх  в одну точку, що вогонь вже точно не погасне.

Тож поки  ти не ходи туди  - в бароко та в готику, в  ті завулки та тупики, в морочну тінь церковних  веж.  А вже якщо йдеш – то  викинь сигарету, запальничку викинь,  а  насамперед викинь писані  з відьомським заміром вірші: відьомські марнолуння, розпусні натяки, паплюження моралі. Ото допий чарку – і  не йди . Хоча чому ж  - допий? Не ходи, бо ти ж знаєш, що там тебе  чекатиме.

 

  СПРОВОКОВАНИЙ ФЕЙЄРВЕРК

Ну от, тепер і я наче той гонорний володар хмарочосів та замовних мерседесів, унікальних манжетів та пряжок: подарував хворій дівчинці таке, чому й сам досі дивуюся. Подарував фейєрверк!

Трапилося це, коли до нас приїхали далекі родичі з нашої ж Лохвиці, привезли хвору донечку. Важкохвору, якщо бути  геть точним, таку, що від неї відмовилися лікарі і районні, та й обласні також. Та й тут не надто захоплено взялися лікувати. З майже мінімальними  шансами.

А тут у нас свята: День Львова. Вона із своєї палати  чує музику та співи, а вже як звечоріло – фейєрверки заграли, та такі, що вона нічого подібного ще й не бачила. То й просить: підсуньте ліжечко до того вікна. Що ви, закричала медсестра, велено не рухати! Воно ж до приладів якихось там пришвартоване, чи якось там…

Все ж підлікували дівчинку трохи, післязавтра вони їхатимуть, вже вдома продовжать лікування.

А тут у мене справа така: дружині одного багача порадили принести мені на редагування свої вірші, вона в них кохалася, то я оце мав би довести їх до прийнятливого стану, щоб книжечкою видати. Та й обіцяє мені гарно заплатити. А я пригадав: вони ж мешкають неподалік, і то ця дама окрім поезії мала ще одне хобі: фейєрверки! Майже на кожне свято, а то й з незвісної для нас причини – із їхнього обгородженого високим парканом дворика – шугали в небо барвні вогнеграї.

То я собі й надумався: а що, як я відмовлюся від гонорару – а ви мені замість того завтра вечором фейєрверк влаштуєте!

Дама наче знітилася, але нічого. Лише випитує: може в мене якась дата, чи нагородила влада чимось, якоюсь відзнакою? Та ні, говорю, просто отак забаглося…

Домовилися ми. То я й хвалюся тій хворій дівчинці: назавтра на день твого від’їзду он поряд, за нашими вікнами, фейєрверк буде! Заплескала руками: ото було б дивовижно! Але ж ви жартуєте?

Ну, не зовсім, відповідаю. Та й дзвоню тій заможній поетесі: вірші я перечитав, відредагував, підготував до друку, з видавцями від вашого імені погодив – то як із домовленим? З нашого балкона буде добре видно, ми ж майже поруч. То все гаразд, відповідає, назавтра, лишень звечоріє!..

  Так я й подарував хворій дівчинці ілюзію щастя – вогнистого, іскрометного.

А та поетеса й гонорар мені не зменшила. Тільки перед новою дилемою поставила: щоб я їй рекомендацію до Спілки дав.

Ото фейєрверк буде - до самої півночі!

 

 

  Я ЗАБЛУКАВ

=============

 

Я ЗАБЛУКАВ

 

Я заблукав.

Оце отямився, оце схаменувся, оце роздивився довкруж – я таки заблукав.

Заблукав у лісі. Не поміж трьох дерев, звісно, в нетрях темних, у гущавині заблукав.

Ото як би поміж велелюддя, на якомусь ярмарку, на святі розгульному, на мітингу нескінченному.

А може – поміж тіней, поміж фантомів.

О, так тож насправді – поміж тіней, поміж фантомів!

А вже із таких нетрів вибратися – не знаю, чи кому й вдавалося.

Хіба що відкинувши геть  дурні амбіції, звичні забаганки, заміри звичні.

Тоді, можливо, й виплутаюся.

Але чи то я буду, чи лишуся сам собою – виплутавшися із таких блукань?..

 

ПІДНІЖКА ОСТАННЬОГО ВАГОНА

Це ж таке майже із кожним трапляється, бодай один єдиний раз – а може трапитися, всупереч власній волі – а все ж. Особливо за умови, коли ти у визначений час звітуватимешся перед небом.

Тобто: рушатиме потяг, в якісь не зовсім уявлювані для тебе землі, до незнаних тобою, а проте жаданих людей, до долі незвісної, до приваби згубної. А ти стоїш і дивишся, як потяг набирає розгону, як опускаються в помахах руки із хусточками, як закриваються двері, як уже останній вагон проминає спалахом.

І ось тоді якась невидима сила підштовхує тебе з місця, змушує рвонутися зі всіх причаєних сил, догнати той останній вагон, вчепитися руками за поруччя, неймовірним скоком злетіти на підніжку!

Ще якийсь мент ти будеш відсапуватися, якийсь мент урівноважуватимеш подих, збиратимеш в щось цільне невизначену розумом рішучість – шарпнути двері, відкрити, увійти!

Певніше за все, тебе там не чекатимуть. Не підхопляться радісно, не вигукнуть привітно: - О, і ти з нами!

Певніше за все, ти примостишся поряд із якимось гуртом, чекаючи на марні припросини стати своїм, чекаючи на місце в гурті, на слово зичливе.

Мене – коли саме от таке зі мною трапилося – припросили до гри: ось три наперстки, чи не згоджуся ризикнути? Виграєш, будь певен, ось перед тобою один виграв. Не маєш грошей? А як же ти вибираєшся в дорогу без грошей? Розраховував на виграш? Ну то й вигравай! А поставиш… - он же маєш годинника, підійде за три ставки, вигравай!..

І я таки  їхав, і програвав, і голодний скулився  у закутку, і якось дочекався миті, коли хтось ще жалюгідніший від мене поділився кусником черствого хліба, ще чимось поділився.

Бо то таки доля – втікати від безперспективного звичного, сягнути підніжки останнього вагона того потяга, який кудись вирушає мимо твоєї долі, кудись вирушає!..

 

  ВІДІБРАНІ ЧАСТКИ                         

Ось прийшла ота, ви знаєте хто, прийшла й ощирилася: - Збирайся!..

А я не погоджуюся, я протестую, я кручуся-верчуся, у мене тисячі доводів: - Я ще ж не жив!.. Я лиш жменьку днів як із невільничої каторги!.. Я ще ж добра не бачив, дівочої ласки, весняного квіту!.. Я ще ж вчитися зібрався, бодай щось про цей світ дізнатися, може й про добро та благо, я ще ж не знав такого!..

Розгнівалася вона, пішла. Не з пустими руками – частку мого таки відірвала: дитинство моє забрала із собою…

За якийсь час, аж ген за якийсь там час – знову заявилася, знову із тим своїм: - Збирайся!..

А мені ще прикріше, ніж за першим разом: щойно науку скінчив, працю маю до серця, щойно одружився, діточок двійко геть малих!.. – це я їй все виказую, ганьблю її та совість її бештаю.

Розгнівалася вона, пішла. Не з пустими руками – частку мого таки відірвала: юність мою забрала із собою…

Ні, не втихомирилася, знову товчеться під порогом: - Збирайся!..

А в мене праця незакінчена, а в мене плани ще нездійснимі – і все для людського блага!.. – втовкмачую я їй.

Розгнівалася вона, пішла. Не з пустими руками – частку мого таки відірвала: частку юності, частку здоров‘я, частку душі моєї. 

Ту частку, без якої щастя не буває…

  

ЩО ЛИШИЛОСЯ

Оце тобі, старосте, - що лишилося з банкету юних.

Сказав би, що недогризки – але негоже так казати.

Бо то як сухарі – навіщо вони юним, коли у них в руках повні чаші медового напою, коли у них оті яблука, що не велено надкушувати, але вони їх не поминуть. Та й іншого вдосталь – бо юності для щастя не потрібний надмір, потрібно щоб вдосталь, але все ж щоб ще чогось бажалося.

Це як ото – вчися стримуватися на банкеті, недопий чарки – ось так, щоб іще трохи хотілося, щоб вабило і кликало.

Але то не до переситу, в правдивої юності переситу немає, все виходить так, щоб ще була до чогось охота, щоб ще чогось хотілося.

Ні, не того, засушеного та замудрого – те хай на старість лишається, щоб мала підстави нарікати: це ж бо негоже? Це ж бо недогризки з банкету юних?..

Але то ні, то просто начеб із банкету – але прибережено долею таки до пізніх днів.

НА БЕРЕЗІ СТІКСА

Уявляю собі той берег – де збираються очікувачі на переправу, може й подовгу просиджують, бо ж весляр перевтомлений, бо ж перевіз нескінчимий, бо то така каторга, що не побажав би навіть москалеві.

Який же отой берег – болотистий, зарослий лепехою, з гадюччям в лозах?

Та ні, хто б так рекламувався, хто б так припрошував до переїзду в краї маревні та незвиклі.

Гранітний також не підходить, бо ні.

От – пляжний, в золотистому піску пригрітому, сонцем залитий – ото вже так!

Можна перепочити, можна дух перевести, можна сили набратися перед перевозом, в чергу до якого  ти вже стиг замельдуватися, то й оце марнуєш прикрий час.

Розніжився, перегрівся.

То може – скупатися б?

Не знаю, я чомусь не наважуюся.

Хоча вода видається чистою та прозорою, якоюсь наче аж волошковою – але то оманливе враження, вона темна і несита, як люта звірюка, тільки що  пащу свою ненажерливу ховає в глибині.

Але ж кортить – бодай зайти, бодай по коліна, обхлюпатися, освіжитися.

А потім полежати, а потім тішитися напівзадумою, коли нічого вже не прагнеш змінити у своєму житті – бо маєш віддатися вищій волі.

Бо то на березі Стікса, на останньому березі, до ще є у тебе вибір, де ти владний собою – в очікуванні перевізника.

 

ДЕРЕВО З ДУПЛОМ

Якщо ми вже в лісі, і вам прагнеться побачити щось цікавого – я поведу вас до старого дерева. Високого, гіллястого, пружного. Битого вітрами, враженого блискавкою.

То в ньому й дупло витворилося – не дивно, це так і має бути.

І добре  дереву – бо в тому дуплі бджолиний рій поселився!

Я поведу вам ще до одного дерева, також старого і жилавого, сукуватого і розколеного, з кущами омели на вітах.

І в цьому дереві час витворив дупло. А в ньому – пташине гніздо. І добре дереву – коли в його дуплі виводяться пташата.

Я поведу вас ще далі – до ще одного дерева, в якому цілий пакгауз: то білочка горіхів наскладала.

І добре дереву.

Ще далі я вас поведу, до ще одного старого дерева – а в ньому теж дупло. А в тому дуплі гадюка кубло звила.

Як тому дереву?

Я мовчу, я гіркну – бо ж моє серце також із дуплом…

Що в ньому?..

 

 

КРЕДИТ

Ловили бабу Настю, а вона втекла.

З лікарні втекла.

Там ось так: за хірургічним корпусом сад такий, що наче парк, бо там такі й такі дерева, плодові з декоративними, та й кущі попід огорожу, то важко побачити.

То вона поза деревами, поза кущами – втекла.

Це при тому, що й ходила вже з ковінькою, зігнута навпіл, і за груди хапалася від задухи.

Втекла.

Я, каже, й без операції доживу, скільки вже там мені Бог вділить!...

А вже була й не проти. Її потішили, обнадіяли, розповіли, як то їй буде краще, то щоб вона погодилася.

А жінки із сусідньої палати прийшли, та й запитають: що, бабо Насте, тобі оперецію робитимуть? За сто двадцять тисяч?

Та які сто двадцять? Мені сказали…

А тобі сказали, що внуки кредит узяли, квартиру свою заставили, бо так не давали. І що ту квартиру певніше за все відберуть, бо внукам немає чим розрахуватися?..

А вона така славна, бабина онучка.

Оце в неділю відвідували її, то баба чула, як вона матері хвалилася:

• А бабуся мені сто гривнів подарувала!
• За що ж то?
• Бо я заслужила?
• Як то – заслужила?
• Я спитала бабусю, що її болить, і чи дуже, і побажала, щоб вона виздоровіла. І поцілувала її, а вона мене по голівці погладила!..

Ото після тієї розмови баба Настя зібрала свої речі у клуночок, та й  у вікно викинула.

А сама наче без нічого – прогуляюся, каже.

Її кинулися ловити – та пізно.

А вона до внуків: - Ні, рідні, я й так виздоровію, як Бог поможе. А як ні – то що ж, така доля.

І рішучіше:

-  Ні та й ні, я не хочу пускати вас безквартирними жебраками попід тинню, і не говоріть мені!..

 

НАСЛУХАЛАСЯ

А оце беруся переповісти історію, яка вразила мене – і непокоюся, чи зможу передати її такою, як сприйняв сам, чи вистачить у мене того зачудування, яке переходило до слухачів від тієї молодої жінки, якій нетерпеливилося оповісти так, як їй на душі викарбувалося.

Було це на сороковини, як то й водиться: службу в церкві відстояли, над могилою помолилися,  та й за столом уже встигли насидітися.

І тут розмова зайшла: чи часто згадується, то вже звісно, чи привиджується, чи вістку хоч якимось побитом передає. Донька покійної і собі бере голос, та й переповідає: оце в переддень сороковин вона наче спала й не спала, сон бачила, чи то й не сон, уже й сама не тямить.

Але: наче їдуть вони автобусом, таким ото, як європейські, де сидіння високо. Поруч неї чоловік, він тут же за столом сидить, начеб для підтвердження, а попереду – не відразу й збагнула, а то мати попереду, покійниця. Та й дивується дочка: мамо, ви ж поперли, то як же це, що ви з нами, чи це не ви? Та ні, дочко, чує у відповідь, я. А як же?.. А мене відпустили. Та й пояснює, що в них там такий порядок, що коли заслужила душа, то її дають можливість побувати в рідних краях. То донька пильніше: - А де ж ви там, а як же вам там ведеться? Та нічого, відповідає мамина душа, нічого, добре. Ото лишень одне прикро, що нічого не хочеться, бо все є, хочеться лишень з вами побути, наслухатися, що у вас гарного сталося, то нам найбільша радість, коли у вас все гаразд.

А тут уже автобус пригальмовує, буде зупинятися, бо вже приїхали куди там треба, оповідниця не може згадати, куди ж то вони їхали. То це вони мають розпрощатися, так щось ніби виходить. Але не прощаються, тільки дочка ще раз до маминої душі з тим самим: ви ж так чітко не сказали, як же вам там, чи таки добре? А та наче легко посміхнулася,  та й мовила:

- Та добре, дочко, могло бути й краще, але добре. Але нині й зовсім добре, бо я хоч трохи наговорилася та наслухалася!..

 

  КОНТРАМАРКА                       

Ні, я не давав такої обітниці своїй матері, я просто якось наче між іншим запевнив, що не забуватиму, посильно допомагатиму і таке інше. Здається, я так і чинив. Особливо коли матері відмовили в пенсії, а одержувала вона сміхотворну колгоспну, то я ж виділив від своєї зарплати дещо більшу. Щоправда, однаково мізерну…

Я просто дав слово самому собі, що потурбуюся про те, щоб мати до раю потрапила. Контрамарку таку збирався дістати, чи щось таке.

А пропусками, допусками, контрамарками хто у нас відає? Чорти відають.

Хоча також не певні, чи потраплять самі до тієї святої обителі.

То вони самі тут будують рай, рай в пеклі – для своїх нащадків, аж по сьоме коліно, та й для себе, звісно.

А мати, звичайно, в раю – після колгоспних буряків, після нестатків, після голодомору, коли оберігала дітей, дітей своїх оберігала, а всіх вберегти  не могла…

Вона в райській обителі, я це чітко уявляю.

Уявляю й таке: ось після святочної вечері мати роззирається по столу – а там ще повно наїдків та й наїдків. То вона до розпорядника, до тамади тамтешнього: а можна, питає, я дещо дітям занесу, вони таким зроду не тішилися?..

А той подивився-подивився, та й розгублено: - А як же ти  назад проберешся? Синову контрамарку в тебе ще тоді відібрали, при входинах… - Та вже якось… - нітиться мати. – Та й таке ще: - Це тут на райських столах ці наїдки годні для вас, праведних. А поки донесеш – вони ж усушаться та вивітряться, нічого від них не лишиться… - А я загорну, в хустину загорну!.. – править своєї мати.

А може, це все тому, що не зміг я правдивої перепустки для матері виправити, якось не зміг, не далося мені сторгуватися з чортами…

Тепер мучуся.

 

ВІК РОДОВОГО ДЕРЕВА

Досліджуючи вік власного родового дерева, ми зайшли майже що в безвихідь, перепробувавши всілякі методи, але так і не знайшовши відповіді.

Залишався єдиний непохибний, випробуваний ще нашими прадідами узвичаєний метод: зрубати і порахувати кільця!

Але щось нас стримувало, щось непоясниме, наче якийсь небесний голос застерігав нас: не чиніть такого, забудьте про свою нагострену вже сокиру – істина вам спотвориться. Адже якщо ми всі протягом невимірного часу злютувалися в одну спільність – звичні рокові кільця зростуться, стануть монолітною масою, де годі розгледіти задіяні в давнині початки.

Бо це так ростуть дерева, вже перегорівши у життєдайному багатті випробувань, вже отримавши певність своєї незнищимості – скільки б ще гроз над ними не прогриміло.

 

СХОВКИ

Я зустрів людину…

Ні, не так: я зустрів чоловічка, якому мав би сказати щось колюче, пирскаве, гірке, образливе, принизливе, повне лютості, повне зневаги.

Тут потрібно відповідних слів – і вони в мене є!

Я знаю – є в душі.

І я їх зараз витрясу, я їх зараз сипону на голову тому чоловічкові, я прямо в лице йому кину!

Але ж вони, ті слова…

Але вони, ті слова – вони раптом наче в сховки кинулися зіграти зі мною – вони десь у затінок, вони поза кущами, вони в кропивні зарослі, вони попід корчами…

Що ж це ви? – це я до тих моїх слів.

Що ж це ви кинулися врозтіч – таж я маю жбурнути вас просто в лице тому чоловічкові, тому слизневі, тому падложерові, тому кровососові.

Де ж ви, слова?

Бо ж той чоловічок все ближче, ось він підходить назустріч, ось ще кілька кроків. Уже й посмішечка на його личикові, уже він і руку для вітання підносить, пальці розправляє, наче готується схопити мене за горлянку, вже він…

 

 

ПРИЙШЛА ХВОРОБА

Прийшла хвороба, привела хірурга і ще молоденьку медсестру.

Хоча були ще якісь – вони вмощували тебе на качалку, кудись везли довгим коридором, а потім ліфом, а потім ще коридором і ліфтом.

Ще ж тебе вистукували і вислуховували, просвітлювали.

Ще ж  той хірург таким владним шепотом вимагав: присвітити зручніше, вимагав зажими і ще щось.

А потім зник і появилася молоденька медсестра.

Так саме заради цього і варто було одужувати.

Бо ти таки одужував.

Лежачи майже нерухомо, відчуваючи якесь вовче виття десь глибоко в грудях, вдивляючись у сонячний відблиск на шторі.

Але – одужував!

І то саме заради цієї молоденької медсестри. А може, студентки на практиці.

Але заради неї, тут не було жодних сумнівів.

Бо чого б тоді вона так посміхалася, не відразу потрапивши голкою від крапельниці у набряклу вену, бо чого б тоді вона так щось прошепотіла при заштрику, наче пересилала тобі благословення небесне.

Бо чого б тебе раптово не обсіли видива можливого – як ви із цією ж таки студенткою разом, і ти молодий і дужий, а вона ще уважніша і зичливіша – і то в таких ситуаціях, де іншого не випливало, як ви разом, аж геть разом!

І знову напливом – видива та й видива, і всі такі доречні.

І все у вас влаштовувалося як же гарно – коли б…

Коли б не той хірург.

Він появився знову, вдивляючись в шарадність рентгенівського знімку, щось шепочучи. Спершу невиразно, але потім наче аж металевим голосом:

• Будемо різати!..

 

СКІЛЬКИ НЕМИТОГО НАЧИННЯ

Після тих безкінечних бурякових ланок, після морозного кагатування…

Але понад усе – після тих голодних і напівголодних років…

Коли не знала, як бодай чимось дітей нагодувати…

А ще обшити-облатати, взути, зошитів закупити, букварів та географій, та фізик…

Вона в раю, моя мати.

Вона в раю, сам Бог зустрів її біля райської брами, узяв за руку, повів за стіл до праведників: посуньтеся, добрі душі, отут їй місце, цій жінці!..

І я бачу її за святочним столом, її обачність і стриманість, освячену її настановою: не бути аж надто захланною, ліпше залишитися трішки недоїдженою...

А це вже після застілля – то де вона, мати?

Слухає розмов про святе та боже? Прилучилася до співаків – в минулому житті мало випадало нагод відвести душу.

А я не бачу її тут…

То де ж вона, де мати?

І хтось мені підказує: а заглянь-но, сину, заглянь на кухню: там скільки набралося немитого начиння: тарілки та макітерки, жбаники та чугунки, ложки та виделки, хоча може й там ще без тих виделок…

Миє мати те все, перемиває, полоще – в одній воді, і в другій, в третій і четвертій воді.

Води там вдосталь.

Як і всього – вдосталь.

Але глечики та макітерки, але тарелі та миски мають бути перемитими…

 

 

ВАРТО Б НАРОДИТИСЯ  ЗАНОВО

Нам обіцяють рай!  Навіть тут, поміж кривдників і неправдомовців,  - нам обіцяють рай. Обіцяють рай  -  за життя безгрішне  і  правдиве,  за  безоглядну  віру, за чиношанування, за  слухняність  і покору, за любов до найвищих  рангів.

Нам обіцяють рай -  за  виконання статутних  обов‘язків і святих  заповідей,  зачинаючи від:  не  убий, не купи, не  продай, чи ще  як там, не пожалій  чужої  жони, не  поклоняйся  ідолові, лжепророкам.  Живи відповідно, зачини двері свого  серця  перед жадобою  земної слави і  дочасного  майна, не дай  доступу  ненависті і  заздрості  - і це ще не  все, ще  будь готовий  до поборення тисяч і тисяч спокус і  підступів, диявольських  повчань.

О, як то треба вишколити  себе, як треба тримати  себе в шорах, щоб дослужитися високої благодаті: почути від  святого  Петра очікуване протягом всього короткого  чи довгого  життя:  проходь, ці  святі  врата  відкриваються  перед  тобою!.. 

 І дзенькіт великого золотого  ключа,  і  світлі усмішки ангелів.

Але з якогось часу  мені  наче  відкрилася  істина. Ну, не істина, лиш сумнів:  стривай, до  раю  так  просто не потрапиш.

Не  потрапиш – бо рай:  це  вічне дитинство, і  там  діють лишень закони дитинства,  і ніякі  інші,  діють для всіх.

Тож  для  того, щоб потрапити  в рай, варто народитися вдруге, варто стати  дитиною.

Народитися  вдруге – адже тільки так можна  стати  дитиною, навіть межи  цих  світів, тільки  так  можна  жити не  за вовчими законами.

 

СКАЧИ, ПЕСИКУ, В МАШИНУ!..

Скачи,  песику, скачи в машину!

Я уже знаю: ти любиш кататися!

Ти любиш прмоститися ось тут, поряд зі мною, щоб бачити все, що мчатиме нам назустріч.

І щоб вікно було бодай напіввідкрите – ти визиратимешся, ти підставлятимешся зустрічному вітру – і тобі буде люксусово!

Скачи, песику, поїдемо до господарського магазину.

Купимо тобі будку – бо де будеш жити: ти з породи великих, тобі треба просторої будки.

О, ти хотів би жити в хаті – але ти надто бешкетний, надто свавільний – ти матимеш власний дім.

Ну, ти готовий, ти на місці – рушаємо!

Повторимо це – як приспів любої нам пісні:

Скачи, песику, скачи в машину!

Поїдемо, песику, купувати тобі ланцюг!

Бо який з тебе песик – ти вже ого як підріс, тобі вже

навіть тіснувато в машині.

Але ні, все гаразд, їдемо, собако!

Скачи, песику, скачи в машину – поїдемо купувати тобі намордника – бо як тебе вигулювати в парку – тебе ж будуть жахатися, жінки насамперед, дітей собою затулятимуть. Наче не знатимуть, що ти до них добрий!..

Скачи, песику, скачи в машину!..

Скачи – ще не раз буду тебе припрошувати – харчі для тебе купуватимемо, до ветеринара навідаємося.

Аж до останнього разу – коли я привезу того ж ветеринара зробити тобі, старий облізлий вівчаре, заштрик зробити…

ЇЇ ЩЕ БІЛЬШЕ

От чого людині вділено аж по саме нікуди – так це пітьми.

А дитині ще більше.

Бо в нас малих – ні сірників, ні ліхтарика. А довкруж темно, особливо взимку рано темніє. Ще лише вечеряємо – а вже треба світла. А електрики тоді ще не було, хоч Дніпрогес уже будували. Батько наш будував – його забрали на будову, бо він електротехнік, та ще й замолоду українську волю виборював. То й будуватиме ото Дніпрогес, а потім Старобешівську електростанцію, а потім Старокостянтинівську, а потім на Азовсталі.

Батько будує Дніпрогес – а в хаті темно. Бо гасова лампа є, але гас дорогий, то мати марно не дає світити, тільки коли дуже треба.

І хоч ще не дуже пізно, ще книжку хочаться почитати, але вже темно, то нам краще лягати спати. Під ковдрою і тепліше, і світліше. Особливо коли ми навчилися сни бачити, навіть кольорові. Навіть якщо й страшні – то не дуже страшно, бо то лишень у сні.

А вставати посеред ночі – то краще не вставати.

А якщо вже дуже припече – то намагайся так пробиратися до відра, воно біля дверей: за піч тримаючися, за припічок, за лаву…

Ну, тепер світла того аж надто, глянеш на наше місто хоч трохи збоку – а воно аж сяє все, це я говорю, коли вночі глянеш.

То вже хіба буває кому страшно – коли й вночі повно світла?

Однак теміні повно – просто вона трохи відступила, не так тебе собою огортає.

Кажуть, і під землею її буде аж надто – чорної, спресованої.

Але тоді вже тобі буде не обов’язково дивитися на неї.

  ПЕРЕРОСТАЮЧИ БЕЗСМЕРТЯ

Ой, кажуть людині, як ви  молодо виглядаєте!..

І пояснюють самі собі, іншим пояснюють: він зберіг дитячу душу.

Ну, звісно: дитинство не знає старіння, не знає смерті.

Але пригляньтеся пильніше до дитинства: як же воно не хоче бути безсмертним!

Як воно прагне пружитися і здоровіти, дорости до можливого, дозволеного не дітям, як воно прагне навчитися того й того, отримати право на спокусу і на оману, на гріх і покуту, на нові й нові кроки поза таке жадане для дорослих безсмертя.

І ми переростаємо його, ми тішимося: ось і ми нарешті не діти, в нас вирує кров і снага пориває невідь до чого, ми зводимося на крило, ми рушаємо супроти зла і неправди, ми ширяємо в незвісному!..

А потім шкодуємо.

Але за чим ми тільки не шкодуємо, перерісши своє безсмертя.

 

ДЕ НАС НЕМАЄ

Яке безглуздя – те дурне безсмертя: для геніїв, героїв, для творців, рятівників престолів, цареборців, апостолів святої правди.

Яке безглуздя - вічно, вічно жити у царстві, де нікого – тільки ви?

Так, тільки ви – прославлені, безсмертні, не годні возвеличити когось, окрім самих себе?

Де нас немає – і немає втіхи від марноти,  безсмертя, від нудьги.

Бо нас  немає – і немає слави: немає тих, хто возвеличив вас, творив пісні, ікони, монументи, ті пантеони, повні пишноти.

О, як же гірко вам – де нас немає…

     

                                                       Микола Петренко