Книга видана 2002 року

 

ББК 83.3 (4-Укр) 6

УДК 821.161.2 (477.64)

П 35

П 35     ПИСЬМЕННИКИ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ. — Запоріжжя: Хортиця, 2002. — 580 с.

До книги ввійшли літературно-критичні статті та нариси про письменників (членів Національної Спілки письменників України), життєвий і творчий шлях яких тісно пов'язаний із Запорізьким краєм. Це перше подібне видання за всю історію Придніпров'я. Підготували його письменники, літературознавці, журналісти.

Книга може бути використана як навчальний посібник з літературного краєзнавства. Вона розрахована на викладачів літератури, студентів, учнів, а також на широке коло читачів, яких цікавить літературний рух на Запоріжжі.

ББК 83.3 (4-Укр)6 УДК 821.161.2 (477.64)

Упорядник І. Т. Купріянов. Відповідальний за випуск Г. І. Лютий.

Редакційна рада:

М. Г. Білокопитов,

Л. Г. Геньба,

І. Т. Купріянов (заст. голови)

М. Р. Ласков,

Г. І. Лютий (заст. голови)

Т. І. Нещерет,

П. П. Ребро (голова)

А. 3. Рекубрацький,

В. А. Чабаненко.

 

Запорізька обласна організація НСПУ та численні шанувальники красного слова щиро дякують голові Запорізької облдержадміністрації Є. Г. Карташову за сприяння у виданні цієї книги.

Редакційна рада висловлює щиру вдячність співробітни­кам сектору краєзнавства Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Горького за допомогу в роботі над книгою.

І5ВМ № 966-7748-38-3                                                                                                               © Видавництво "Хортиця", 2002.

© ЗМДКД "Дніпровський металург", 2002

ВІД УПОРЯДНИКА

Література завжди відігравала провідну роль у духовно­му житті Запорізького краю. Корені її сягають сивої давни­ни, коли вона в усній формі, у жанрах пісні, оповіді, пе­реказу, казки, замовляння, анекдоту, приказки, загадки та інших, відображала історію, життя і працю, думки і праг­нення, побут і звичаї, етику і естетику наших предків, відтворювала риси їхнього характеру — оптимізм, патріо­тизм, сміливість, чесність, кмітливість, передавала загальну атмосферу духовної насиченості волелюбної нації. Під впли­вом художньо досконалих зразків народної словесності, їх мотивів і поетики пізніше, з часів козацької вольниці, роз­вивалась писемна література. Найбільшого злету вона до­сягла у 20-х роках минулого століття — доби початку націо­нального відродження українського народу, зокрема запо­розького лицарства. Незважаючи на всілякі перепони, цей процес продовжувався і в наступні десятиліття.

У пропонованій книзі, передусім у вступній статті П.Ребра, простежується літературний поступ Запорізького краю у 20-і — 90-і роки XX століття. Статті і нариси про пись­менників розширюють і поглиблюють показ літературного роз­витку на тематичному, жанровому і образному рівнях.

У виданні розглядається доробок членів Національної Спілки письменників України, тобто професійних майстрів красного слова, які своєю творчістю зробили помітний вне­сок у розвиток інтелектуального і художнього життя украї­нського народу. Виняток зроблено тільки для Івана Доценка — поета милістю Божою, який передчасно відійшов у вічність, не встигши стати членом НСПУ. Персоналії розташовано за часом видання письменником першої книжки.

Матеріали видання можуть бути використані у середніх і вищих навчальних закладах при вивченні літератури рідного краю.

Ігор КУПРІЯНОВ

 

ЛІТЕРАТУРНЕ ЗАПОРІЖЖЯ

 

А піду я одружуся

З моїм вірним другом —

З славним батьком Запорозьким

Та з Великим Лугом.

На Хортиці у матері

Буду добре жити...

                  Т.Шевченко

Це було на третьому році існування Запорізької об­ласті. В 1941 році обласні газети, зокрема «Комсомолець За­поріжжя», опублікували оголошення, що ЗО березня о 4-й годині в приміщенні обкому комсомолу відбудуться перші збори обласного літературного об'єднання. Персонально на збори запрошувалися такі місцеві літератори: І.Попов, М.Шлома, О.Жолдак, О.Зоц, М.Попель, М.Білобабченко, А.Сенкевич, С.Касьян, М.Миколаєнко, Л.Кудря, М.М'я­кушка, М.Березовський, М.Хмелько і М.Ротін. Тут же по­відомлялося, що збори запорізьких літераторів відбудуться за участю харківських письменників П.Байдебури, М.Нагни-біди і Т.Масенка. Про подальшу творчу долю учасників того зібрання ми розповімо згодом, а цю розвідку розпочали саме з тієї події, бо саме щодо часу виникнення обласного літ­об'єднання в краєзнавчій літературі є чимало різних версій. Навіть у такого сумлінного дослідника літературного руху За­порізького краю, як професор М.Тараненко, можна зустрі­ти вельми хибне твердження: «До війни відсутні були будь-які організаційні форми літературного життя. Місцевих пись­менників область не мала».¹* На думку літературознавця, «перша спроба організувати багатьох початківців... в окрему письменницьку групу припадає на лютий 1948 року».²' На­справді ж у 1948 році було відновлено роботу вже існуючого обласного літературного об'єднання, перервану тривалою і страшною війною.

Таким чином, Запорізькому обласному літоб'єднанню вже виповнилося 60 років. Але, звичайно, було б великою помилкою починати літочислення літературного Запоріжжя 1941-им чи, тим паче, 1948 роком.

1.

Коріння запорізької літератури (термін цей, ясна річ, умовний) сягає далеко — в глибину віків. Як, до речі, і всієї вітчизняної літератури. Адже значною мірою саме запорізь­кому грунту завдячує своїм походженням українське красне слово. Про це (щоправда, в дещо жартівливому тоні) авто­рові цих рядків доводилося говорити ще в 1971 році у виступі на VI з'їзді письменників України: «Репродукцію з цієї кар­тини славетного співця героїчного минулого України Іллі Рєпіна сьогодні можна побачити, либонь, у кожному домі на Запоріжжі. «Запорожці пишуть листа турецькому султа­нові» — називається це всесвітньовідоме полотно, а нам здається, що йому б пасувала й інша назва: «Перше зібрання (чи, урочистіше мовлячи, з'їзд) української письменниць­кої організації. Геніальний художник увічнив на полотні чи не найвідповідальніший момент з'їзду, його кульмінацію — складання резолюції (очевидно, тоді резолюції зборів не скла­далися заздалегідь, як дехто робить нині). На зухвалу, так би мовити, ідеологічну диверсію турецького султана запорожці відповіли таким гомеричним реготом, що захиталися стіни всемогутньої Порти і не в одного супостата побігли за спи­ною мурашки.

Судячи з листа, а також численних, напрочуд талано­витих пісень, дум, легенд, казок, переказів, анекдотів, прислів'їв, що народилися на Запорожжі «людославному» і блискуче витримали іспит часу, січове товариство добре знало ціну красному слову. Його мистецтво було воістину глибоко народним... Саме тому багатюща народнопісенна спадщина Запорожжя стала надійним, достоту крицевим підмурком для нової української літератури».³¹

Козацький фольклор (найімовірніше, його творцями були літописці, січові писарі, які нерідко знали кілька мов, а також знамениті кобзарі) сильний насамперед духом волелюбства, почуттям гідності, патріотизмом, оптимізмом. А хіба не цим духом овіяні і наснажені безсмертні пісні гені­альної Марусі Чурай (Чураївни)? Хіба не на козацькому грунті зросла і вибуяла пишноквіта, іскрометна «Енеїда» І.Котля­ревського? Хіба не з цієї народної скарбниці «вийшов» ве­личний, мовби витесаний із хортицької скелі, «Тарас Бульба» та інші шедеври М.Гоголя? Нарешті, хіба не невмируще Запорожжя є золотою серцевиною творчості батька украї­нської літератури Т.Шевченка? Хвалити Бога, ми дожили до того часу (і дещо намагалися зробити для цього), коли сусп­ільство остаточно усвідомило, що «тільки плоть Шевченкова народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині», його ж «дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запо­розькою демократичністю, непокорою і болестями народ­ного лицарства» (Д.Павличко).⁴'

Он де джерела літературного Запоріжжя! Он які пред­течі у нинішніх запорізьких письменників!

Звичайно, після знищення царизмом Січі (1775 р.), після неодноразових заборон української мови і майже суц­ільного зросійщення краю годі було й мріяти про розвиток красного слова на Запоріжжі. Чи не найпромовистішу харак­теристику того періоду в історії нашого регіону дав Т.Шев­ченко, який побував у Придніпров'ї в 1843 році: «1 на Хор­тиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися».⁵'

Дещо посвітліло на духовному обрії Запоріжжя на­прикінці XIX сторіччя. Досить помітною зіркою (хоч і не пер­шої величини) спалахнуло на ньому ім'я уродженця м. Бер­дянська, письменника і фольклориста Трохима Зіньківськ-го. З хутора Веселого Вільнянського району вийшов знаний співець козацтва Андріан Кащенко, з Мелітополя — голов­ний теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов, з яким воював Ленін, а в Гуляйполі жив і працював Грицько Кернеренко (Кернер), який писав українською мовою і пе­рекладав поезії Гейне, Пушкіна, Надсона. Він вважав себе нерідним сином, «пасинком» України, але присягав за неї віддати «життя, і волю, й душу!»

На початку XX століття в Мелітополі жив і працював робітничий поетДем'ян Семенов, з яким листувався М.Горький, а в Олександрівську активно і плідно трудився сорат­ник Д.Яворницького, історик і фольклорист Яків Новицький. Мовлячи про той час, очевидно, не слід обходити ува­гою і таку своєрідну, щоправда, дещо одіозну постать у дореволюційному Олександрівську, як поет-футурист і вели­кий домовласник Вадим Баян (справжнє прізвище — Сидо­ров), який приятелював із В.Маяковським і навіть видав у Пе­тербурзі збірку віршів «Лирический поток» з передмовами трьох поетів — Ієронима Ясинського, Федора Сологуба та Ігоря Се-веряніна. Це про його вірші один із поетів писав, що вони на­гадують... стрибки на Місяці. Принагідно скажемо, що й орган­ізатором численних виступів В.Маяковського був наш земляк Павло Лавут (автор книжки «Маяковский едет по Союзу»). Між іншим, книжкова крамниця Лавута була неабияким осередком духовності в дореволюційному Олександрівську...

Цікаво, що Запоріжжя мало «свого» Гейне: на початку 20-х років у місцевих газетах нерідко можна було прочитати вірші «комсомольського поета» Якова Гейне. На жаль, вони були вкрай заполітизовані, але часом у них пробивався пульс і справжньої поезії:

Нашли: лежали у пруда...

Ночь траур распростерла...

Их кровью красилась вода,

Их кровь текла из горла.

А близко соловей в ветвях

Рассек вдруг трелью воздух.

Глядим, у всех троих на лбах

Повырезаны звезды...⁶'

Тоді ж у газеті «Красное Запорожье» активно виступав із віршами і фейлетонами Тарас Буза (очевидно, літератур­ний псевдонім), а початківці Запорізької механічно-електробудівельної профшколи К.Попов, В.Андрієнко, О.Носенко (згодом — відомий український прозаїк), О.Крилов (зна­ний журналіст) почали випускати рукописний літературно-художній та ілюстрований збірник «Літаль» (від «Літератур­ний альманах»). Про збірник схвально писала газета «Красное Запорожье», яка почала випускати «Літературні сторінки». Ця ж газета писала про «особливо сильне прагнення орган­ізаційно оформитися у молодих літераторів» («Красное За­порожье» від 9 лютого 1929 р.).

 

2.

Роль Дніпрогесу в історії Запоріжжя аж ніяк не одно­значна. З одного боку — це було нечуване за зухвалістю вторг­нення людини і техніки в унікальну природу нашого краю. Його електрифікація призвела до гіпертрофованого «начинення» За­поріжжя промисловістю, особливо — чорною металургією, від чого люди вельми потерпають і сьогодні. З другого боку — Дніпрогес, мовби розкував творчу енергію мас, про що, зокрема, свідчить помітне пожвавлення літературного життя на Запоріжжі. Та й хіба лише літературного? Нагадаємо, що тут невдовзі по­чав працювати такий чудовий мистецький колектив, як театр імені М.Заньковецької, не один рік у краї гриміла хорова капе­ла «Дніпрельстан». Але найбільше, звичайно, сюди прагнули письменники: хортицько-дніпрельстанське Запоріжжя стало для них своєрідною духовною Меккою.

З серпня 1926 року на Дніпровських порогах разом із нар­комом А.Луначарським побував (до речі, не вперше і не вос­таннє) славнозвісний історик і письменник Д.Яворницький. Цьо­го ж року газета «Комуніст» (від 7 листопада) опублікувала один із перших творів про історичну будову на Дніпрі — поему В.Сосюри «Дніпрельстан», якій судилося стати хрестоматійною.

У червні 1927 року велика група українських письмен­ників «прощалася» з порогами. У щоденникових записах П.Тичини про С.Пилипенка залишилося таке свідчення поета: «їздили ми з ним за дніпровські пороги. Знали, що їх уже не буде, бо підніметься вода з будівлею греблі...»⁷¹

У лютому 1928 року до Запоріжжя завітав і зустрівся із «земляками» (адже він «родом... січовик») гучноголосий «революции горлан-главарь» В.Маяковський. У червні запоріжці вітали групу провідних українських письменників у складі П.Панча, А.Любченка, І.Микитенка, А.Шмигельського, Ю.Яновського. Майстри слова виступили в театрі «Металіст», у міському саду імені І.Франка, на Дніпрельстані, і всюди їх, як пише газета «Селянське життя» (від 28 червня 1928 р.), «аудиторія нагороджувала громовими оплесками», «те­атри були переповнені робітниками». Гості працювали з ве­ликим натхненням (до речі, Ю.Яновський читав вірші) і, звичайно, й гадки не мали, що вже через кілька років над деким із них нависне дамоклів меч «ворога народу», а остан­ню крапку в життєписі поставить куля...

 

Як і слід було сподіватися, великий ажіотаж у запоріжців викликав приїзд М.Горького (12-15 червня 1928 р.). Ентузіазм шанувальників «великого пролетарського письменника» іноді переходив усі межі (принаймні, мітинг, що планувався на залізничному вокзалі, провести не вдалося, а гість, протиску­ючись до автомашини, за свідченням очевидців, раз у раз по­вторював одні й ті ж слова: «Только, пожалуйста, не оттопчите мне ноги...»). М.Горький виступив у міському саду (це був урочистий пленум міськради, присвячений приїзду пись­менника), на Дніпрогесі, побував у комуні «Авангард» та ін. Цілий літературний «десант» висадився в Запоріжжі в . березні 1930 року: письменники П.Панч, І.Момот, АЛюб-ченко, Остап Вишня, М.Ледянко, Т.Масенко, В.Кузьмич, Ю.Вухналь і художник І.Каплан. «Дві події цього дня звору­шили Дніпрельстан, — повідомляла газета «Червоне Запоріж­жя», — на перемичці покладено перші цебра бетону, й цим розпочалася велика облога людьми середньої протоки Дніпра. У клубі інженерно-технічних працівників відбулася зустріч з українськими письменниками, й цим дано новий поштовх національно-культурному будівництву на Дніпрельстані».

Таким чином Запоріжжя опинилося на перехресті пись­менницьких шляхів, а Дніпрельстан став символом трудово­го дерзання сучасників. Не дивно, що в краї забили літературні джерела і джерельця. 12 листопада 1930 р. тут було відкри­то філію Всеукраїнської організації пролетарсько-комсо­мольських письменників «Молодняк». У 1931 році тільки на Дніпробуді літорганізації ВУСПП'у і «Молодняк» нарахову­вали в своїх лавах понад 100 (!) «робітників-ударників, при­званих у літературу». Серед них було 11 членів ВУСПП'у, 8 членів «Молодняка», 6 авторів, чиї справи надіслані на зат­вердження до Всеукраїнського секретаріату. Цього ж року почав виходити журнал «Темпи» — літературно-мистецький, громадсько-політичний ілюстрований місячник, орган За­порізького міськкому комсомолу і філії «Молодняк». Він був неабияким інтенсифікатором літературного руху в краї. Очо­лював журнал (був головним редактором) драматург і літе­ратурознавець Ю.Костюк, а відповідальним секретарем пра­цював поет М.Шпак. Ось головні матеріали першого випуску «Темпів»: поезії М.Шпака «Робітничим ранком» і О.Сеника «Колгоспна веснянка», уривки з романів «Дніпробуд» Я.Гримайлата «Турбіни» В.Кузьмича, статті О.Бойченка «Наші досягнення в національно-культурному будівництві», Ю.Костюка «Пролетарський літературний рух і доба Дніпрельстану», Б.Романицького «Театр імені М.Заньковецької в Запоріжжі» та ін. Серед семи літературних гуртків, що працювали на будові, найпотужнішою була група при газеті «Пролетар Дніпробуду», якою керував письменник В.Кузьмич (з початківцями працю­вав також В.Юрезанський). Саме з цієї літгрупи вийшов відо­мий прозаїк Я.Баш (згодом лауреат премії імені М.Островського, почесний громадянин м. Запоріжжя). Тоді ж у Запоріжжі розпочинав свій шлях у літературу наш земляк, визначний поет М.Нагнибіда (згодом — лауреат Державної премії СРСР і Дер­жавної премії України імені Т.Шевченка, почесний громадя­нин м. Запоріжжя). Із запорізьким трудовим гартом пішли в літе­ратуру такі знані російські майстри, як поет І.Бауков, прозаїк О.Борщаговський, критик С.Машинський та ін.

У Запоріжжі активно діяв літературний гурток «Струм», на заняттях якого побував М.Хвильовий. Літгуртківці механіч­но-будівельної профшколи отримали два листи від М.Горького, в яких він, до речі, різко критикував їхні проби пера. Недивлячись на тодішній ідеологічний терор (тривали постійні пошуки «українських буржуазних націоналістів»), як завжди, неабияким осередком творчого духу був Запорізький педагогічний інститут, зокрема, його мовно-літературний факультет. Тут у 30-х роках працювали викладачами О.Засенко (згодом відомий літературознавець і критик, лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка), М.Жовтобрюх (згодом знаний мовознавець, лауреат премії імені І.Франка), письменник К.Лаврунов та ін. Серед літгуртківців педінституту були авто­ри, імена яких з часом стали досить популярними. Це — О.Жолдак (згодом — лауреат премій імені Остапа Вишні та імені П.Сагайдачного), М.Жученко (нині відомий як Яр Славутич), М.Миколаєнко, М.Печерський, М.Шлома.

Судячи з тодішньої періодики, літературне життя на За­поріжжі не вщухало ні на мить. Тоді ж було створено літгрупу при газеті «Червоне Запоріжжя» (20 липня і935 р.) — очевид­но, саме її слід вважати прообразом майбутнього обласного літературного об'єднання, яке з часом виросло в обласну орган­ізацію Національної Спілки письменників України..

Тим часом паломництво письменників тривало: Запо­ріжжя, чи, вірніше, Дніпробуд, на якийсь час став своєрід­ною літературною столицею. В листопаді 1930 р. тут побували учасники Міжнародної конференції пролетарських письмен­ників у Харкові (понад сто делегатів із 23 країн Європи, Азії, Африки й Америки). У 1931 р. на Дніпробуді О.Довженко знімав свій відомий фільм «Іван». У 1932 р. на святі пуску Дніпрогесу виступив з промовою А.Барбюс. На торжестві була присутня також велика група українських письменників на чолі з І.Микитенком, російських - на чолі з Л.Леоновим та ін. Того ж року дніпробудівці вітали в себе делегацію біло­руських письменників, яку очолював Янка Купала.

Все більше майстрів слова приїздило сюди і закохува­лося в Дніпрельстан, що уособлював будівничий геній народу. Серед них — В.Броневський (Польща) і Мате Залка (Угор­щина), Анна Стронг (США) і Анна Зегерс (Німеччина), провідні українські письменники М.Бажан, А.Головко, О-Корнійчук, С.Скляренко, Ю.Смолич, Ю.Яновський, а також російські поети і прозаїки М.Асєєв, О.Безименський, В.Луговськой, О.Новиков-Прибой, С.Маршак, П.Павлен­ко, В.Шкловський, О.Фадєєв та ін

Розкрилювалася і літературна Дніпрогесіана: вже в 1930 р. побачили світ поема В. Сосюри «Дніпрельстан» і колектив­ний збірник українських поетів з аналогічною назвою, а в 1931 р. до читача прийшли і збірка М.Асєєва «Дніпробуд», і віршований роман Я.Гримайла під такою ж назвою, і перші розділи «Трагедийной ночи» О.Безименського, і поезії О.Слісаренка, А.Паніва, М.Шпака та ін.

Все голосніше лунали в літературі і голоси запоріжців. Так, уже в 1934 р. газета «Червоне Запоріжжя» розповіла про творчий вечір комсомольського поета, автора збірки «Бої в долині» О.Сеника. Першою збіркою звітував перед читачами М.Шпак («Наркому рапорт»). Схвально зустріла критика пер­шу книжку М.Шломи «Молодість моя». Низку нарисових і публіцистичних книжок оприлюднили О.Дьомін, Г.Моро­зов, П.Ногін. Я.Башмак (справжнє прізвище Я.Баша) опуб­лікував у періодиці розділи з майбутньої історії Дніпрогесу, яка не побачила світу з незалежних від автора причин, але потім лягла в основу його відомого роману «Гарячі почуття». Ритми трудової епопеї на Дніпрі пронизують і першу книжку М.Нагнибіди «Дніпровська весна», яка побачила світ у 1932 р. (до речі, одна з наступних книг цього поета мала назву «Дніпроград»).

Серед дебютантів 30-х років не можна не згадати М.Гайдабуру, який порадував читача збіркою оповідань «У морі» (1938 р.) та І.Долю (Попова), який випустив книжку байок «Веселі обличчя» (1940 р.).

Либонь, до сенсацій того часу слід віднести вихід у грудні 1935 р. першого номера газети «Літературне Запоріж­жя». Що ж до літературних сторінок, то вони в «Червоному Запоріжжі» (а згодом і в «Комсомольці Запоріжжя») вихо­дили регулярно, майже щомісяця. Звичайно, серед публікацій чимало закликів-агіток, але відчуваєш, як мужніють, вик­ристалізовуються поетичні голоси В.ЛІсняка, О.Жолдака, М.Миколаєнка, Г.Жученка, П.М'якушки та ін. Ось, наприк­лад, лірична сповідь М.Киценка:

Іноді в поле хочеться піти,

Упасти ниць у трави посивілі

І слухати під сонцем золотим,

Як сила б'є в земному пружнім тілі.

Відчути хочеться глибінь земну, Напитись сили мудрості простої Й, піднявшись, пісню вивести ясну Про степ і луг Вітчизни дорогої.

Ні для кого не секрет, що 30-ті роки залишили на тілі української літератури тяжкі, невигойні рани: нинішню істо­рію вітчизняного красного слова несила читати із-за не­скінченних «заарештований», «репресований», «розстріля­ний». Виляски тогочасної вакханалії неважко побачити і на шпальтах місцевої періодики: то спалахують «дискусії» з грізними звинуваченнями літераторам (наприклад, О.Поповського в Запоріжжі охрестили «троцькістським підбреха­чем»), то імена деяких початківців ні з того ні з сього зника­ють із сторінок газет — навіки.

Попри все запорізька земля не стає Диким Полем і надихає все нових співців. Особливо хотілося б відзначити сільські райони області, які надсилали в літературу все но­вих і нових своїх «повпредів». Вище вже називалися М.Гайдабура і В.Лісняк — обидва вони вийшли із степового села Вербового Пологівського району і стали чи не найпершими членами Спілки письменників України на Запоріжжі: М.Гайдабура в 1938 р., В.Лісняк — у 1944 р. (коли був на фронті). З цього ж району вийшла українська поетеса і кінодраматург Лідія Компанієць, за сценаріями якої поставлені художні фільми «Доля Марини», «Літа дівочі» та ін.

Як завжди, щедрою на таланти була Гуляйпільщина. Ця благодатна земля делегувала в літературу відомого про­заїка М.Тардова (деякий час був редактором «Літературної газети»), драматурга Л.Юхвіда (особливо відома його коме-їія «Весілля в Малинівці»), широко знаного єврейського письменника Ноте Лур'є та ін.

Цілу плеяду блискучих фахівців болгарської літератури Дав Приморський район. Це, зокрема, літературознавець і історик, академік, автор чотиритомної «Історії Болгарії», лауреат Державної премії СРСР М.Державін, вчений-академік Д.Марков, перекладач, кавалер болгарського ордена Кирила і Мефодія О.Кетков та ін.

Бердянська земля була колискою для відомого російського письменника М.Годенка і української письменниці Віри Єніної. З Приазовського району прийшов у літературу широко знаний український прозаїк Д.Міщенко (нині лауреат Держав­ної премії України імені Т.Шевченка), з Мелітопольського — прозаїк Є.Дирін і дитяча письменниця Ольга Перовська, з Куйбишевського — драматург В.Сокіл (нині мешкає в Австралії), з Оріхівського — прозаїк О.Носенко, з Токмацького — Марія Педенко (прийнята до членів СПУ в 1985 р., посмертно), з Якимівського — поет і літературознавець С.Тельнюк...

Більшість із названих письменників тільки народилася на Запоріжжі. З різних причин (і в пошуках літературної долі також) вони невдовзі опинилися в Києві, Москві, Харкові та інших великих містах, де були книжкові видавництва, ху­дожні журнали, інтенсивне творче життя (не забуваймо, що до 1939 р. Запоріжжя не було навіть обласним центром). І все ж літературний рух у Запорізькому краї не припинявся: під знамена красного слова ставали все нові й нові поети, про­заїки, критики, літературознавці...

Як уже повідомлялося на початку цієї розвідки, уста­новчі збори Запорізького обласного літоб'єднання відбулися на­передодні Вітчизняної війни. Вже через три місяці після них літераторам довелося зі зброєю в руках захищати землю, оспі­вану в їхній творчості. І далеко не всім їм судилося побачити Перемогу. Зокрема, М.Гайдабура загинув при захисті Севасто­поля, М.Шлома — при визволенні Чехословаччини. Майже всю війну провів на фронті і був поранений В.Лісняк (до речі, його перша збірка віршів вчасно не побачила світу саме з-за війни). Значно милостивішою була доля до О.Жолдака і М.Миколаєн-ка — вони мали щастя повернутися з війни і з успіхом трудили­ся в літературі. А ось доля прозаїка, працівника газети «Червоне Запоріжжя» М.Попеля була трагічною: вже під час війни його енкавеесівці заарештували як «буржуазного націоналіста», і він надовго, на цілі десятиліття, став бранцем ГУЛАГ'у.

Лише в 1948 році обласне літоб'єднання відновило свою діяльність. Працювало воно під егідою редакції газети «Чер­воне Запоріжжя» (нині — «Запорізька правда»), тут же (що­тижня!) відбувалися «літературні п'ятниці». Одним із пер­ших керівників літоб'єднання був молодий поет, художник

18

Дніпробуду Юрій Сагайдак. До активу громадської органі­зації входили прозаїк, лікар за фахом Ольга Джигурда (у 1946 о вона опублікувала в альманасі «Крым» свої нотатки «Ги­бель «Абхазии», а в 1948 р. вони під назвою «Теплоход «Кахетия» були опубліковані в журналі «Знамя» і вийшли окре­мою книгою у Кримвидаві та «Советском писателе»), про­заїк Микола Печерський (незабаром він видав повість «У самых гор»), журналіст Михайло Ласков, робітник Микола Євдокимов, культармієць Володимир Захаров, вчитель Сергій Овчаренко, викладач педінституту Пилип Забіяка та ін.

У 1949 році неабиякою сенсацією став вихід у світ пер­шої збірки віршів Василя Лісняка «Степові пісні» — під ре­дакцією П.Тичини (сам поет на той час мешкав у Пологах, де редагував районну газету).

У 1950 році — вперше в історії — молоді запорізькі поети звітували у Спілці письменників України. Честь ця ви­пала В.Лісняку, Ю.Сагайдаку, М.Ласкову і автору цих ряд­ків. Обговорення творчого звіту запоріжців пройшло у напро­чуд доброзичливій атмосфері. Головував на вечорі П.Тичина. Відтак він запросив посланців Запоріжжя до себе в гості. Побували запоріжці також у гостях у В. Сосюри, С.Скляренка, на ювілейному вечорі М.Ушакова, у музеї Т.Шевченка.

В середині 50-х років обласне літоб'єднання очолив В.Лісняк, який на той час переїхав до Запоріжжя (працював у редакції газети «Червоне Запоріжжя»). Авторитетний поет, добра, інтелігентна людина, щирий патріот, він мовби вдихнув дру­ге життя в цю самодіяльну організацію. Особливо дбайливого порадника і помічника мали в його особі україномовні автори. Саме з допомогою В.Лісняка було підготовлено перший но­мер літературно-художнього альманаху «Вогні Запоріжжя», який побачив світ у 1955 р. (редактором альманаху зголосився бути поет-земляк М.Нагнибіда). На жаль, після виходу другої книги альманаху (1957 р.) «вогні» погасли...

Несподівано великим благом для запорізьких літераторів стало створення в області раднаргоспу (1959-1961 р.р.): весь цей період у Запоріжжі працювало книжково-газетне видав­ництво, значення якого в активізації літературного життя краю важко переоцінити. Досить сказати, що за цей час у видав­ництві побачили світ не лише колективний збірник «Запоріж­жя літературне» і більше десяти нових книг ОДжигурди, І.Кашпурова, М.Ласкова, В.Лісняка, О.Огульчанського та інших письменників; видавництво вивело на літературний шлях кільканадцять дебютантів — поетів, прозаїків, публіцистів. Зокрема, марку цього видавництва мають перша поетична збірка О.Стешенка «Є така любов», книги оповідань О.Дашевського «Добра вода», П.Ловецького «На власні очі», А.Путінцева «Самая красивая», В.Черевкова «Это было весной».

Дбаючи про творчі набутки, запорізькі літератори не за­бували про громадську роботу, зокрема, шукали нові форми пропаганди красного слова. В 1963-1964 р.р. на Запоріжжі пра­цював перший у республіці літературний лекторій, на якому читачі мали змогу зустрітися з багатьма відомими українськи­ми письменниками — Михайлом Стельмахом, Платоном Во­роньком, Миколою Нагнибідою, Василем Минком, Олексан­дром Ковінькою, Дмитром Білоусом та ін. У 1965 р. з ініціативи запорізьких письменників і за їхньою найактивнішою участю в області була проведена декада художнього слова «Поетичний травень». Відтоді це свято літератури на Запоріжжі стало тради­ційним (нині це чи не найстаріше літературне свято в СНД)-

Як відомо, головою правління Спілки письменників Ук­раїни в ті роки був Олесь Гончар. Запоріжцям він допомагав як міг. Зокрема, підтримав ідею видання альманаху «Вогні За­поріжжя» і збірника «Запоріжжя літературне» (до Декади ук­раїнської літератури і мистецтва в Москві). Письменник напо­легливо радив О.Джигурді продовжити роботу над своїми ме­муарами, заохочував до роботи в літературі пристрасних при­родолюбів П.Ловецького й О.Огульчанського, цікавився вірша­ми М.Лиходіда. У 1963 р. Олесь Терентійович опублікував у «Літературній газеті» (від 25 жовтня) добірку оповідань запор­ізького прозаїка, робітника заводу «Комунар» О.Дашевського зі своїм теплим напутнім словом. У 1964 р. у Дніпропетровську на нараді молодих літераторів Придніпров'я О.Гончар разом із усіма вітав новобранців літератури — щойно прийнятих до Спілки письменників - В.Діденка та О.Стешенка. Того ж року О. Гончар надіслав вітання учням Балківської середньої шко­ли Кам'янсько-Дніпровського району: «Любіть літературу, виховуйте її в собі, поглиблюйте, розвивайте, бо це невіддільне від любові до рідної культури, до рідного народу».

На початку червня 1965 р. О.Гончар побував у Запоріжжі разом із учасниками Тижня латиської літератури в Україні. Як повідомляла «Літературна Україна» 8 червня, «поет П.Ребро прочитав жартівливого вірша про прийняття латиських побра­тимів до «запорозького товариства» і вручив їм повне академі­чне видання творів Шевченка... Зворушливим був виступ О.Гончара». На жаль, газета «забула» про те, що на вечорі ми вручили «кошовому» українських письменників справжню козацьку зльку, якій Олесь Терентійович був вельми радий. Йшлося на зустрічі і про необхідність створення в Запоріжжі письменницького «коша». Як людина слова і діла, О.Гончар не забув про ту розмову і невдовзі надіслав автору цих рядків листа:

«Добрий день, товаришу Петре! Ви таки вгадали: хочеться нам створити у Запоріжжі філію. Таке місто, таке небо з письменницької паланки... Це, звичайно, не годиться.

Щоправда, комісія по прийому у нас сувора і корогву вимогливості тримає високо, як і належить. Та все ж сподіваємось, що декого до кінця року ще приймемо і ота історична мить настане..

Влітку я, мабуть, буду у Вас, в Запоріжжі, і ми тоді ще зможемо про все це поговорити. А люлька димить! Символі­чно так би мовити... Даючи знати, що козацтво при своєму ділі... Вітаю Вас щиро. О.Гончар. 29.У1.65».

Наступного року мав відбутися V з'їзд письменників Ук­раїни. Оскільки справи з будівництвом Козацького меморіалу на Хортиці гальмувалися, я попросив О.Гончара не оминути цього питання у звітній доповіді. Заодно надіслав деякі про­ектні пропозиції. Олесь Терентійович відповів негайно: «Ша­новний товаришу Петре! Дякую Вам за хортицькі зображен­ня, я радий, що справа посувається, а от у доповідь навряд чи буде змога втиснути щось і про це. Добре було б Вам самому сказати про Хортицю у своєму виступі на з'їзді... А філія у Вас буде — раніш чи пізніш... З привітом. О.Гончар. 18.Х.66».

У доповіді на з'їзді Олесь Терентійович, повідомивши про відкриття нових відділень Спілки письменників, якось ба­гатозначно поглянув у зал і сказав: «На черзі — Запоріжжя».

В архіві Запорізької письменницької організації збері­гається документ, який, поза всяким сумнівом, можна вва­жати історичним. Це постанова № 17 правління Спілки пись­менників України від 25 грудня 1966 року. В ній говориться: «Утворити в Запорізькій області відділення Спілки письмен­ників України. Доручити членам правління СПУ М.Зарудному, Я.Башу, М.Нагнибіді провести організаційні збори». Підписали постанову заступник голови правління Спілки письменників України Юрій Збанацький (Олесь Гончар на той час був у від'їзді) І відповідальний секретар правління СПУ Павло Загребельний.

Трохи згодом усі запорізькі літератори отримали зап­рошення, в якому було сказано: «Шановний товаришу! Зап­рошуємо Вас на обласні збори літераторів з нагоди створен­ня в Запоріжжі філії Спілки письменників України. Збори відбудуться 1 березня в Будинку політосвіти о 14 годині». На зборах секретар правління СПУ М.Зарудний оприлюднив по­станову про створення в Запоріжжі письменницької органі­зації. Після доповіді, з якою випало виступати авторові цих рядків (тодішньому голові обласного літературного об'єднання) пролунало чимало схвильованих промов. М.Нагнибіда, зокрема, нагадав слова О.Довженка про те, що ніде героїка минулого не перекликається так із сучасністю, як у Запоріжжі. Запам'яталося і тепле напуття Я.Баша: «Письменник своїми творами виховує людей, а тому він у першу чергу повинен сам бути патріотом, громадянином, справжньою людиною». До першої ради Запорізької організації СПУ (тоді це було бюро) ввійшло троє письменників: поет, кандидат філо­логічних наук Володимир Омельченко (викладач Запорізь­кого педінституту), прозаїк Альберт Путінцев (голова облас­ного Комітету радіо і телебачення) та автор цих рядків. Останнього й було «засватано» на керівника (відповідально­го секретаря) обласної філії СПУ.

На той час у Запорізькій області мешкало 11 членів Спілки письменників України. Ось вони, так би мовити фундатори об­ласної письменницької організації (за алфавітом): Ольга Джигурда, Василь Діденко, Іван Кашпуров, Микола Лиходід, Пав­ло Ловецький, Олексій Огульчанський, Володимир Омельчен­ко, Яків Пінясов, Альберт Путінцев, Петро Ребро і Олександр Стешенко. Незабаром В.Діденко повернувся до Києва, де пе­ред цим навчався в університеті, І.Кашпуров виїхав до рідного Ставрополя, а Я.Пінясов — до Мордовії, але у нас було над­ійне поповнення. Ще в 1967 році членом Спілки письменників став Петро Симоненко, у 1969 році до членів Спілки було прий­нято Лідію Кульбак (згодом переїхала до Києва) та Віктора Черевкова, а в 1970 — Михайла Ласкова та Бориса Бездольно­го. У 1975-76 р.р. лави СПУ поповнили запоріжці Олексій Дашевський (нині мешкає у м. Дніпропетровську), Павло Омеляненко, Анатолій Рекубрацький, Володимир Чубенко і Олександр Шостак, а в 1979 році — Микола Гомон. У 80-х роках єнами Спілки стали Геннадій Літневський, Віктор Ликов, Григорій Лютий і Павло Баулін. У 90-х роках Запорізька організація СПУ кількісно зросла в два з лишком рази — до неї влилися Олександр Абліцов, Георгій Ніколаєв, Владлен Прудовський (нині мешкає в США), Олег Гончаренко, Марко Шевельов, Тетяна Нешерет, Ігор Купріянов, Олександр Михайлюта, Іван Олексенко, Микола Білокопитов, Олександр Фесюк. А ось наймолодше поповнення Спілки — Марина Брацило, Любов Геньба, Павло Вольвач, Вікторія Сироватко, Лариса Коваль, Микола Роман, Іван Сухар, Віктор Чабанен­ко, Пилип Юрик... Голосно заявили про себе ще десятки й десятки молодих поетів, прозаїків, критиків, публіцистів. Не сьогодні-завтра вони «постукають» у двері Спілки, тож є всі підстави сподіватися, що запорізька притока української літе­ратури не зміліє і не змаліє.

Загалом нині на ниві красного письменства трудяться по­над півсотні літераторів, яких сміливо можна назвати вихованця­ми Запорізької організації НСПУ. Це, крім вищеназваних, пись­менники, які перебувають в інших організаціях, але їхня літера­турна «обкатка» відбулася в Запоріжжі. Наприклад, у вже згадано­му покажчику «Літературне Запоріжжя» можна прочитати: «Най­активнішим із молодих критиків є Володимир Яворівський». Так, літературне становлення лауреата Державної премії України імені Т.Шевченка В. Яворівського відбувалося на Запоріжжі, і виступав він тоді в різних жанрах — і прози, і поезії, і критики теж. У Запоріжжі минула літературна молодість Юрія Сердюка, Олек­сандра Авраменка, Дмитра Герасимчука, Сергія Рудика, Мико­ли Шумакова, Василя Моруги, Олени Матушек та інших поетів і прозаїків (дехто з них, на жаль, уже покійний). З успіхом нині працюють у літературі також наші земляки — запоріжці Григорій Колісник і Лариса Копань, гуляйпільчанка Раїса Іванченко (відне­давна лауреат Державної премії України імені Т.Шевченка), куйбишевець Олег Орач (лауреат премії імені Лесі Українки), токмачанка Ганна Вівчар, бердянець Володимир Сіренко та ін.

Та повернемось на три десятиліття назад. І зробимо не­великий, аж ніяк не ліричний відступ. Річ у тому (нагадуємо це насамперед юним читачам), що в колишньому Союзі існу­вала жорстока монополія партії і уряду на душу людини, поготів — митця. За свідченням В.Яворівського, мозок пись­менника весь час працював над тим, як завуалювати правду, як обійти цензуру, перехитрити критиків. Бо око тоталітар­ного режиму було недремним, «інакомислення» не допуска­лося. Соціалістичний реалізм вимагав від письменників (та й інших митців) зображувати не те, що є, а те, що мусить бути. Хто показував те, «що є», звинувачувався в наклепництві на «соціалістичну дійсність». Митців примушували прославляти будь-які кроки і акції партії та уряду. Заклики по оспівування лунали з усіх трибун. Іноді доходило до абсурду «Мы уже закончили вывозить на поля навоз, — обурював­ся якийсь «знатний» голова, — скоро начнем сев, а писатели нас до сих пор не воспели». Заяву О.Гончара про те, що літера­турі не личить бути ні рекламою суспільства, ні його хулителькою, бо вона — совість суспільства, номенклатурна рать зустріла з обуренням. Адже у нас споконвіку вважалося, що «розум, честь і совість епохи» — це ленінсько-сталінсько-хрущовсько-брежнєвська компартія, а, мовляв, місія письменника — оспівувати...

Але у літераторів Запорізького краю були й свої, так би мовити, специфічні біди. Тут пріоритетами завше були метал, енергія, хліб, а на культуру керівництво дивилося крізь пальці. На відміну від того ж Дніпропетровська, Запоріжжя не мало книжкового видавництва, і письменники весь час шукали ви­давців за межами області й республіки. Спроби ж запоріжців видати на місці бодай альманах наштовховувалися на суворі заборони. Нарешті, чи не найголовніше (і найприкріше). У Запоріжжі, де політика «слияния наций» втілювалася в життя особливо ретельно, українські письменники завжди відчува­ли дискомфорт, бо й чиновники, і обивателі раз у раз прини­жували їх, вимагаючи послуговуватися «человеческим языком». Отож, щоб жити в Запоріжжі і працювати на ниві націо­нальної культури, необхідно було мати ще й неабияку мужність.

Важке випробування чекало молоду Запорізьку письмен­ницьку організацію вже на другому році її існування. У 1968 році розпочалася ганебна війна номенклатурників, чи, як їх дотепно назвав О. Гончар, «юшкодїв», із романом «Собор». У Запоріжжі можновладці будь-що намагалися втягнути в цю бруд­ну кампанію місцевих письменників. Але «штрейкбрехерів» не знайшлося. Навпаки. П.Симоненко ще до «соборування» опуб­лікував в обласній газеті статтю, в якій доводив, що образ со­бору в романі — це символ «неприйняття всіх видів насиль­ства, руйнування і духовної нечистоплотності». В.Омельченко на так званій читацькій конференції в педінституті всупереч офіційній лінії назвав «Собор» наріжним каменем нашої совісті. Грудьми став на захист О.Гончара молодий викладач інституту В.Чабаненко (нині — професор, доктор філологічних наук). Серед студентів вузу, які захищали улюбленого письменника, був і майбутній поет А.Рекубрацький.

Не подіяла на письменників і груба критика на їхню адре­су, висловлена керівником області на партійному активі. Останній зажадав від «соответствующих органов (ясна річ, КДБ — П.Р.) разобраться, чем там они занимаются в своей «Спілці». Після виходу в журналі «Прапор» статті автора цих рядків про О.Гон­чара, де були й добрі слова про «Собор», ідеолог №1, скликавши нараду, кипів від обурення: «Народ и партия единодушно судили роман, сам автор отрекся от него (?!), а такой-то продолжает талдычить, что это гениальное произведение».

Нещодавно у Львові побачила світ книга відомого пол­ітолога, Заслуженого журналіста України, викладача Львівського університету імені І.Франка Леоніда Сотника, який у ті далекі роки був парторгом Запорізької письмен­ницької організації. Тут у розділі «Записки партократа» є розповідь про «Собор», з якої процитуємо оці рядки: «Ми рушили з П.Ребром довжелезним проспектом Леніна аж до Дубового гаю і там, під якимось старим запорізьким дубом, поклялися, що не кинемо жодного камінчика ні в «Собор», ні в Олеся Терентійовича, чого б це нам не коштувало!» І ще: «Молода письменницька організація успішно витримала двобій із силами апаратної солідарності».⁸'

Очевидно, саме це мав на увазі О.Гончар, коли зго­дом, вітаючи запоріжців із 25-річчям письменницької орган­ізації, писав: «Від душі вітаю ваш письменницький кіш з творчим ювілеєм. Люди у вас достойні, вели себе достойно і в найлихіші часи, тож бажаю кожному з вас, щоб і надалі в грудях козацький дух нуртував!»

Але «соборування» не минуло безслідно. Ще довго на всіляких зборах, пленумах, сесіях, нарадах, семінарах «відміню­валося» ім'я О.Гончара і шельмувалася творча інтелігенція. Слово «письменник» звучало достоту лайкою. Та найгірше, що українську мову остаточно «видворили» із Запоріжжя, Мелітополя, Бердянська та інших міст, і вона фактично жила лише в обласній письменницькій організації, як у резервації.⁹»

Не доводиться дивуватися, що в цих умовах було покла­дено «під сукно» Постанову Ради Міністрів УРСР про увічнення пам'яті запорозького козацтва і ошельмовано одного з ініціаторів прийняття цього документа — Миколу Киценка.

І все ж літературний процес на Запоріжжі тривав. Інтенсифікатором його, звичайно, було обласне відділення Спілки письменників України. Тут гуртувалися найперспективніші поети, прозаїки, критики, відбувалися творчі дискусії, «шліфу­валися» голоси літературної молоді. Хай не так часто, але виходили в світ нові книги запорізьких письменників і новобранців літератури (як правило, у видавництвах Дніпропетровська, Киє­ва, а також Москви). Творчі звіти письменницької організації у Москві (на комісії Спілки письменників СРСР з української літератури) і Києві (на засіданні секретаріату Спілки письмен­ників України) засвідчили, що більшість запорізьких літера­торів працює на пристойному рівні і не потребує в розмові «знижок на молодість». Плідними виявилися творчі контакти запоріжців із письменниками Воронежа, Ленінграда, а також Абхазії, Башкири, Калмикії, Хакасії та ін. Гідно вінчала цю дружбу митців підготовлена і видана нами серія невеликих по­етичних антологій — «Тюльпани з-над Каспію», «Квіти Аб­хазії», «Мелодії Агіделі», «Слово землі світанкове», «Поетич­ний Ленінград» та ін. Твори запорізьких літераторів також було перекладено на чимало мов колишнього Союзу.

Небувалого розголосу набув запорізький «Поетичний травень». Досить сказати, що впродовж 30-ти з лишком років у ньому взяли участь не лише всі письменники-земляки, але й сотні майстрів слова України, СНД, світу. Тут хотілося б бодай коротко сказати про секрет «живучості», довговічності «Поетичного травня». Насамперед, це, звичайно, заслуга читачів, краян, які попри все тягнулися душею (та й нині не збайдужіли) до прекрасного, зокрема — до поезії. Літератур­не свято не лише давало їм можливість почути поетичне сло­во, але й побачити зблизька «живого письменника». Але не слід скидати з рахунку й ентузіазм, наполегливість запорізь­ких поетів, які завжди охоче йшли до людей, не пасували перед труднощами. Звичайно, був у «Поетичного травня» і, так би мовити, підтекст: в умовах, коли цензурувалося кож­не друковане слово і суворо дозувалася інформація, пись­менники по можливості намагалися сказати людям щось нове, цікаве, невідоме. Либонь, читачі тому й ішли охоче на зустрічі з письменниками, що були певними: хто-хто, а вони ска­жуть правду. Коли точилася ганебна боротьба можновладців із «Собором» і йшла глобальна русифікація області, «По­етичний травень» засвідчував, що українська мова не зжила себе, що вона успішно служить літературі, що письменники їй не зрадили. Якщо ж говорити про останні, 90-ті роки, то літературне свято служило і служить справі духовного відродження України, реанімації української душі, пісні, історії звичайно, мови. Цьому ж сприяли Козацькі літературні читання, проведені в області за ініціативою письменницької організації напередодні 500-річчя Запорозького козацтва. Що ж до Всеукраїнського свята гумору «Весела Січ», яке ос­таннім часом з ініціативи запорізьких письменників-гумористів проводиться в нашому краї, то аналогів йому важко знайти не лише в нашій країні, але й у світі.

Саме запорізькі письменники в середині 80-х років роз­почали збирання коштів на будівництво пам'ятника Т.Шев­ченку в Запоріжжі. Вони не лише прийняли до серця цю ідею і всіляко пропагували її, але й внесли до священної копилки власні кошти — премії, гонорари, заробітки за виступи та ін. Сотні, тисячі людей (і не лише запоріжців) підтримали цей патріотичний почин письменників. Гальмували справу висо­копоставлені чиновники, зокрема, заступник Голови Ради міністрів УРСР пропонував відкласти питання про будівниц­тво пам'ятника Великому Кобзарю в Запоріжжі «на наступні роки» (як ніби йшлося про виділення коштів із державного бюджету, а не про реалізацію грошей, які дав народ і на які, як відомо, влада чиновників не поширюється). Довго «не по­мічала» народної ініціативи, зворушливого благодійництва земляків і Запорізька міськрада. Невтішними були і результа­ти перших конкурсів на кращий проект пам'ятника. А відтак грянула гіперінфляція, яка фактично «з'їла» кошти, що зби­ралися по копієчці (вони на рахунку обласної організації Товариства охорони пам'яток історії та культури)...

До заслуг Запорізької організації НСПУ, очевидно, слід віднести й те, що нині обласний центр — чи не «найлітературніше» місто країни: свого часу з нашою допомогою було підготовлено Постанову Запорізької міськради № 333, згідно сою кілька десятків вулиць отримали імена класиків української та світової літератур, зокрема— Г.Сковороди, І.Кот­ляревського, Є.Гребінки, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Л.Глібова, І.Карпенка-Карого, П.Грабовського, М.Коцюбинського, П.Тичини, В.Сосюри, М.Рильського, О.Довженка, Остапа Вишні, С.Єсеніна та ін. Між іншим, є в Запоріжжі вулиця Літературна, навіть Тиражна (?), але вони з'явилися °ез нашого клопотання...

Не були запорізькі письменники сторонніми спостерігачами у борні земляків за екологічне оздоровлення краю, за збереження Хортиці, проти непродуманої реконструкції «Запоріжсталі» та ін. Активно вони готували запоріжців до історичного Референдуму, який вивів Україну на шлях не­залежності і свободи.

Як відомо, роль Спілки письменників у виборенні Ук­раїною незалежності важко переоцінити. Образно кажучи, дзво­ни гончаревого «Собору» розбудили суспільство. У 80-х роках саме письменники були на вістрі національно-визвольної бо­ротьби і розхитали підмурок імперії. Вони виплекали Рух, «ви­ховали» першого Президента, домоглися прийняття Закону про мови, були «збурювачами спокою» у прокомуністичній Верховній Раді. Звичайно, ніхто не збирається всі демокра­тичні завоювання приписувати письменникам, проте всяк, хто не упереджений, погодиться, що будителями (згадаймо це чудове слово) національної свідомості були саме вони.

У Запоріжжі національно-патріотичні сили гуртували­ся довкола організації СПУ, Товариства української мови імені Т.Шевченка (створене за участю письменників у січні 1989 р.), Запорізького козацького коша (виник у 1991 р.) та ін. Небувало грандіозним вийшло в 1990 році Свято козаць­кої слави, проведене на Запоріжжі з ініціативи Народного руху України і Товариства української мови, до речі, всупе­реч деяким впливовим політичним силам (для прикладу, 15 із 18 народних депутатів нашої області виступили на сесії Верховної Ради УРСР із заявою про... неможливість прове­дення такої акції на Запоріжжі). Того ж року побачив світ перший в області літературно-художній альманах «Хортиця», про який О.Гончар незабаром говорив як про відрадне яви­ще в духовному житті України.

У 1991 р. запорізькі письменники опублікували звер­нення до земляків із закликом сказати на Референдумі рішу­че «Так!» незалежній українській державі.

З народженням суверенної, незалежної України всі митці (і в першу чергу — письменники) полегшено зітхну­ли: зникла загроза остаточного зросійщення українського народу, національних меншин, розпалися крижані обійми цензури, скасовано партійно-державну монополію на душу. Але горезвісні ринкові відносини, економічні «негаразди» боляче вдарили по культурі, мистецтву, зокрема — по літе­рі Творці, і в тому числі — письменники, були залишені державою напризволяще. Гонорар став символічним. Видав­ничими потужностями заволоділи комерсанти, котрі приголомшили суспільство бульварним чтивом, псевдолітературною жуйкою, яка, можливо, корисна для тренування ще­леп, але навряд чи сприяє функціонуванню інтелекту й душі. Проте запорізькі літератори не скорилися примхливій долі. На прохані гроші (бодай би їх не знати!) вони започаткували, крім «Хортиці», поетичний альманах «Великий Луг», гуморис­тичний альманах «Веселий курінь» та ін. У письменницькому видавництві «Хортиця», що діє на громадських засадах (!), по­бачило світ понад півсотні нових книг, у тому числі — десятки перших книг талановитих молодих літераторів.

Нині чимало молодих авторів проходить творчу школу в літературному об'єднанні імені М.Гайдабури та інших літо­б'єднаннях, понад триста дійсних і почесних членів згурту­вала в своїх лавах Асоціація гумористів і сатириків «Весела Січ», відбулися три випуски слухачів на письменницьких курсах української мови для дорослих.

Залишилося нагадати, що саме під егідою письменниць­кої організації народилася більшість національно-культурних товариств (ми хочемо, щоб Україна була матір'ю, а не мачухою для всіх народів, які тут мешкають): Товариство єврейської куль­тури, Товариство білоруської мови імені М.Богдановича, німецьке товариство «Відродження», Товариство болгарської культури, товариство польської мови імені А.Міцкевича та ін.

І останнє. У посткомуністичний період чимало говорено та й писано про те, що, мовляв, Спілка письменників за тоталітарного режиму «керувала» літераторами, «контролювала» їх, спрямовувала» і т. п. Звісно, тут доля правди є, хоча «і тоді переважна більшість літераторів обстоювала, плекала українське слово» (Ю.Мушкетик). Згадаймо, що Запорізька письменницька організація оберігала світильник рідної мови навіть тоді, коли, наприклад, театр, у статусі якого записано «український заговорив не по-нашому. Поготів Спілка письменників необхідна сьогодні: для соціального, професійного, економічного захисту літераторів, для інтенсифікації духовного життя в Україні, для вироблення державної культурної політики.

Як казав колись О. Блок, письменник — рослина багаторічна. Він формується роками, «виховує» в собі художника вчиться володіти словом, усвідомлює своє покликання в суспільстві. І якщо «вивчити» на письменника неможливо, то допомогти обдарованій людині роздмухати знамениту «іскру І Божу» не тільки можна, але й треба. Либонь, саме це і є головним призначенням письменницької організації сьогодні. Той же, хто вважає, що семінарська, селекційна робота з молоди­ми — справа зайва, що, мовляв, «таланти проб'ються самі», глибоко помиляється. А крім того, тут дається взнаки переко­нання, що все талановите, самобутнє, неординарне повинне «пробиватися», входити в життя з неймовірними труднощами.

Досі мовилося про все, тільки не про твори запорізьких літераторів. Воно й зрозуміло: докладний, більш-менш об'єктивний аналіз творчого доробку письменників-земляків дається в цій книзі. Критикам ми надаємо право визначити місце літературного Запоріжжя в контексті всього вітчизня­ного красного письменництва, тут же тільки нагадаємо, що нині маємо в своїх лавах лауреатів і обласних, і республі­канських, і навіть міжнародних літературних премій.

Як відомо, «вал», цифра в мистецтві мало важать, це далеко не головний показник, та все ж варто сказати, що за три десятиліття запорізькі літератори видали понад 500 кни­жок поезії, прози, публіцистики, критики. Звичайно, це не­мало, але біда в тому, що в цьому доробку нерідкість — тво­ри, яким ми колись навіть раділи, але з плином часу вияви­лось, що ними віддано данину так званій «сірій літературі». Характерно, що вади багатьох книжок є, так би мовити, про­довженням їхніх достоїнств: захоплення сучасником раз у раз виливалося в славослів'я, любов до людини праці витіснялася пієтетом перед машинерією, загалом все життя показувалося лише з одного боку — парадного. Силу-силенну письменниць­кої енергії було затрачено на оспівування химерних «тріумфів». Останнім же часом, коли видавничий верстат став доступним навіть запеклим графоманам (були б гроші), на книжковім облавку можна побачити твори, естетична вартість котрих вза­галі дорівнює нулю. Своєрідно дехто з «літераторів» зрозумів і відсутність цензури: їхнє «письмо» рясніє «крутими» (не­цензурними) висловами, натуралістичними сценами тощо.

І все ж є в літературному літописі Запоріжжя сторінки, написані справжніми майстрами. Вони, поза всяким сумнівом, гримають іспит часом, не кануть в Лету. Для прикладу, хіба можна уявити українську літературу без поетичного слова МЛиходіда? А додаймо сюди вірші та поеми О.Абліцова, Марини Брацило, П.Вольвача, Любові Геньби, О.Гончаренка, В.Діденко, М.Ласкова, Г.Літневського, Г.Лютого, Тетяни Нещерет, І Олексенка, В.Омельченка, А.Рекубрацького, Вікторії Сиро­ватко, О.Стешенка, О.Фесюка, М.Шевельова, О. Шостака, ро­мани й повісті М.Гомона, В.Ликова, О.Михайлюти, Г.Ніко-лаєва, П.Омеляненка, В.Черевкова, Б.Бездольного, мемуари О.Джигурди, твори для дітей та юнацтва П.Ловецького і О Огульчанського, гумористику М.Білокопитова, В.Чубенка, П.Юрика, критику І.Купріянова, П.Симоненка, В.Чабанен-ка, твори молодшого і зовсім молодого покоління запорізьких письменників — палітра виходить щедрою, розмаїтою.

Іноді можна почути, що в Запоріжжі мало письмен­ників (бувають, щоправда, й інші міркування: мовляв, розвело-о-ося їх!), але гідропонним методом літераторів не ви­рощують: якщо людина не позначена «перстом Божим», то їй не зарадять і сто літінститутів.

Доводилося чути й нарікання, що ось, мовляв, у За­поріжжі письменники не такі талановиті, не такі розумні, не такі сміливі, як, скажімо, в Дніпропетровську чи в Києві. Як тут не згадати придибенцію з нашими славними предками! Якось запорожці прийшли до Потьомкіна, а він був не в дусі й давай їх лаяти: «Дурні! Бевзі! Хто вас таких дурних прислав? Що, вже на Січі розумних людей бракує?» «Чому ж, — статечно відповіли козаки. — Розумних людей на Січі немало, але ж їх посилають до розумних, а нас, вибачте, до вас!»

Запорізькі літератори, звичайно, свідомі того, що на тлі нинішніх негараздів в економіці, котрі лихоманять країну ¹ зробили мільйони людей «запорожцями» (вони опинилися порогом бідності), на тлі безплідних «боїв» у нашій малоросійській Верховній Раді і галасливих маніфестацій на вулицях міст і сіл, 30-річчя обласної письменницької організації — аж ніяк не історична подія. Але для тих, для кого, служіння красному слову є Божим покликанням, а може, прокляттям, це, безумовно, знаменна дата. І добрі слова земляків, сказані на урочистостях з нагоди ювілею, зігрівати­муть і надихатимуть запорізьких письменників ще довго-довго

Отож, 30 з лишком років... Нібито й небагато, але й за цей час обласна письменницька організація зазнала значних болючих втрат: відійшов у вічність «хрещений батько» органі­зації СПУ О.Гончар, не стало наших старших друзів, а для когось і вчителів — Я.Баша та М.Нагнибіди, пішли з життя наші колеги і побратими О.Авраменко, Б.Бездольний О.Джигурда, В.Діденко, М.Лиходід, П.Ловецький, О.Огульчанський, П.Омеляненко, В.Омельченко, А.Путінцев, П.Симоненко, О.Стешенко, І.Сухар, О.Фесюк. У розквіті сил за­гинули в автокатастрофі Г.Літневський і В.Моруга. За кілька років до народження філії СПУ у 55-річному віці пішов із життя поет-фронтовик В.Лісняк, у такому ж віці від тяжкої, невиліковної хвороби помер робітничий поет М.Євдокимов у 37-річному віці від фронтових ран померла письменниця-воїн М.Педенко... Хотілося б, щоб запоріжці (не лише літера­тори) пам'ятали цих письменників, не забували їхнє красне слово.

Сьогодні ми - Україна, суспільство, рідне Запоріжжя на злеті. Важко дається молодій державі вихід на орбіту. Тяж­ко долається шалена сила «гравітації». Чи не найбільше по­терпає від цього культура. Але будьмо оптимістами і вірмо: Україна зведеться з колін, випростає рамена, візьме під за­хист духовний потенціал нації. Інакше — за що боролися?

Петро РЕБРО

голова обласної організації

Національної Спілки письменників

України з 1967 по 1998 р.р.,

почесний доктор Запорізького

державного університету.

1) Запоріжжя літературне. - Запорізьке книжк.-газ. видавництво, 1960. - С. 153.

2) Там само. - С. 154.

3) VI з’їзд письменників Радянської України. Матеріали з Узду. - Київ, 1972. - С. 195.

4) Всім'ї вольній, новій. Шевченківський збірник. 4-й випуск. - Київ, 1988. - С. 5.

5) Шевченко Т. Повне зібр. те.: У 6 т. - Київ, 1964. - Т. 6. — С. 34.

6) Цит. за публ. Ю.Михашюва (Комосомолець Запоріжжя. - 1978. - 7 лист.).

7) Тичина П. Зібр. тв.: У 12 т. - Київ, 1988. - Т. 11. - С. 340.

8) Сотник Л. Вдивляючись у риси сьогодення. -Львів, 1995. - С. 189, 191.

9) Докладніше про це див.: Ребро П. «Шабаш номенклатурний, або «Соборуван­ня» по-більшовицькому» // Хортиця. Альманах № 2. - 1992. - С. 65-85.

 

 

Михайло ГАЙДАБУРА

(1909-1942)

Вечори у Вербовому тихі, лагідні, зоряні. І пісень тут співають ніжних, негучних: люди, здається, бояться сполохати красу. Але сьогодні ніхто краси не помічає: вона мовби вмерла з першою бомбою, скинутою на мирну землю фашистами...                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

Михайло прибув попрощатися з рідними, з друзями дитинства. Сумне то вийшло прощання — ні пісень, ні жартів. Не журиться тільки сам Гайдабура.

— Нарешті й моя черга надійшла, — каже він радісно, ніби й не про фронт мова.

Дружина весь час плаче. Мати мовчки вдивляється в до­рогі риси сина, мовби передчуває, що бачить його востаннє. Друг юності Василь Лісняк записує в блокнот Михайла яко­їсь вірша — на пам'ять. На мить піднявши голову, він питає:

— Тебе, мабуть, в армійську газету направлять, Мишо? Гайдабура рішуче звівся, знайомим жестом відкинув з лоба розкішну чуприну:

— Ні, Васю. — Він пройшовся з кутка в куток. — Ні! — заперечив ще рішучіше, мовби вже бачив перед собою військкома. — Я йду воювати, а не писати.

Лісняк з подивом дивиться на Михайла: чи той це хло-ець, з яким вони пасли корів, бігали на річку, ходили «на іоди»? Мовчазний, мрійливий, навіть сентиментальний. І раптом — воювати.

— А ти зможеш? — питає він обережно, довірливо, мовби самого себе.

— Догадуюсь, що ти маєш на увазі, — обійняв Василя 5ура. — Мовляв, надто м'який, делікатний, як кажуть, слабонервний... Ні, брате, ніжність має бути мужньою. Якщо любиш щось по-справжньому, то вмій його захистити.

Лісняк був трішки старшим за Михайла, але в цю хвилину почувався перед ним, як школяр перед учителем.

— А мене поки що не беруть, — мовби виправдовую­сь, каже він. - Щось із серцем...

— Не турбуйся, Васю, — Гайдабура блиснув очима. — , Я буду битися за двох — за себе й за тебе. — А по паузі додав: -, І бити буду нещадно!

«Кого збирався бити він, — напише через багато років у своїх спогадах В.Лісняк, — ми добре знали: фашистів!»

Народився Михайло Денисович Гайдабура ЗО квітня (із травня) 1909 року в селі Вербовому Пологівського району За­порізької області в сім'ї коваля. В дитинстві наймитував, потім допомагав батькові в кузні. Наполегливо займався самоосві­тою. В юності захопився громадською діяльністю: виступав у драмгуртку, був завідуючим клубом, організував роботу бібліо­теки. Непогано малював. Помітивши це, друзі рекомендували Михайла на робітфак Київського художнього інституту. Після закінчення робітфаку Гайдабура працює вчителем у рідному селі, відтак переходить на газетну роботу — спочатку в політвідділ Пологівської МТС, а згодом — у Гуляйпільську «районку». Саме в той час Михайло сфотографувався здрузями-початківцями Гуляйполя. Надсилаючи це фото В.Лісняку (в архіві останнього воно й збереглося), майбутній письмен­ник зробив дуже характерний напис: «Ці хлопці хочуть стати письменниками: вони талановиті. Не знаю, чи вийде пись­менник з мене, але що вийде патріот — без сумніву можу сказати: так! (А більшого я нічого й не бажаю)».

Відбувши дійсну військову службу, Гайдабура повернувся до Гуляйполя і працював штатним пропагандистом. У перші ж дні війни пішов на фронт — добровільно. Як і передбачав, ко­мандування Балтійського флоту запропонувало молодому пись­менникові йти працювати у військову газету. Але він заперечив:

— Ні, писатиму, коли розіб'ємо фашистів. А зараз про­шу дозволити мені зайняти своє місце політрука.

Так М.Гайдабура опинився на бойовому кораблі. Восе­ни 1941-го року його з Балтики направляють у Крим. Про­їздив через Запоріжжя, але дома побувати йому не судилося-Під час оборони Севастополя командував підрозділом морсь­кої піхоти і поліг смертю хоробрих. Сталося це в 1942 роиі, коли письменнику виповнилось 33 роки.

Нині в республіканському Будинку письменників на меморіальній дошці викарбувані імена літераторів, які, мов­лячи словами П.Тичини, «були свідомі свойого меча». СереД І них — і ім'я нашого земляка Михайла Гайдабури, який у часи воєнного лихоліття віддав за ті ідеали, шо оспівував у творах, найдорожче - життя.

Не можна не погодитися з Олександром Копиленком, у передмові до посмертного видання книги М.Гайдабури пише: «Сім'я письменників України горда за свого товариша-героя... Пам'ятником йому буде й любов читачів, які читатимуть цю збірку творів, написаних молодим письменником».

У травні 1970 року бюро Запорізької організації Спілки письменників України своєю ухвалою присвоїло ім'я Михайла Гайдабури обласному літературному об'єднанню. А це означає, що письменник залишається в строю.

Творчий доробок М.Гайдабури досить скромний за обся­гом. Починав він, як і багато інших прозаїків, з віршів. Але згодом повністю перейшов на прозу. Одне з перших оповідань М Гайдабури «Межа» було надруковане в 1929 році в московсь­кому журналі «Батрак». Відтак ім'я молодого прозаїка почало з'являтися все частіше й частіше, особливо — в запорізьких газетах «Червоне Запоріжжя» та «Комсомолець Запоріжжя».

У 1938 році побачила світ перша книга оповідань М.Гайдабури «У морі», що, на жаль, була й останньою його книгою (щоправда, після війни двічі перевидавалася з дея­кими доповненнями).

Звідки така назва — «У морі»? Перебуваючи на військовій службі, молодий письменник познайомився з людьми, закоханими в море. І сам закохався в нього... Саме романтики моря, люди надзвичайної мужності і духовної краси, моряки й рибалки, стали головними героями книги М.Гайдабури — сина запорізьких степів. На той час це була не найперша книга про червонофлотців, книга, написана зі знанням життя військових моряків, а головне — з любов'ю і талантом. Знаменно, що в багатьох оповіданнях цієї и рядки дихають ненавистю до фашизму, який тоді ще виношував плани злодійського нападу на нашу країну. Наприклад, в оповіданні «Людина з-за борту» розповідається, як моряки з великим ризиком для життя рятують під час шторму людину. Врятованим виявився німець Отто Крайт, стерновий лісовозу «Штурмовик», якого «провокатор видав, і його націонал-соціалістські молодчики викинули за борт». Він просить допомогти якомога швидше повернутися назад, оскільки керує підпільною портовою організацією...

Журнал «Радянська література» досить прихильно відгукнувся про дебют запорізького прозаїка. Того ж року М. Гайдабуру було прийнято до членів Спілки письменників України Незабаром М.Гайдабура захопився цікавою творчою ідеєю — написати широке, правдиве художнє полотно про громадянську війну. Вітчизняна війна застала його за роботою над повістями «Відданість» і «Кронштадт». Рукопис другої книги, поданий до видавництва в червні 1941 року, загинув у вирі війни. Але уривки з повістей, що залишилися у дружини письменника Римми Григорівни, свідчать про помітне творче змужніння автора. Збереглося у дружини М.Гайдабури і кілька його коротких фронтових листів. Вони пронизані світлою любов'ю і тихим сумом, а ще — вірою в перемогу над ворогом. Ось кілька рядків із цих листів (вдома у письменника зостава­лися мати, вагітна дружина, маленький син Валерій): «По­цілуй за мене синочка. Як я за ним печалюсь...», «Мало ми з тобою пожили. Хоч я, звичайно, не збираюся вмирати, але війна є війна, все може трапитись. Особливо мені жаль Лєрушки. Серце заходиться від болю. Жаль мені і нашого маляти, яке скоро на світ з'явиться...», «Листи твої приносять мені багато радості, після прочитання їх стає легше на серці...».

Як свідчать твори М.Гайдабури, його листи з фронту, спо­гади рідних і знайомих, він був людиною цільною, мужньою, талановитою. Ніжність і мужність були мовби двома крильми його вдачі. Вони чудово уживалися в ньому. Точнісінько так, як у прізвищі письменника уживаються тихий шепіт гаю і рокотання бурі...

Тв.: У морі (1938, 1953, 1956).

Літ.: Пріцкер Л. Дебюти молодих прозаїків // Рад. літе­ратура, 1939. — № 11; Сенкевич А. Твори письменника-воїна/ / Червоне Запоріжжя. — 1954: - 2 лип.; Лісняк В. З любов'ю до комсомолу //Дніпро. — 1954. - № 10; Лісняк В. Михайло Гайдабура // Вогні Запоріжжя. — 1957. - № 2; Ребро П. Будьте духом мужні // Комсом. Запоріжжя. — 1970. — 14 трав.; Реб­роП. Мужество нежности // Индустр. Запорожье. — 1975. ' 2 серп.; Ребро П. Преданность// Индустр. Запорожье. — 1979. — ІЗ трав.; Михайло Гайдабура// Письменники Радянської Ук­раїни. - К., 1988; ГайдабураМ. // Українська літературна енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1.

Петро РЕБРО

 

ЛЮДИНА В МОРІ

Оповідання

Відчуваю: сонячне проміння б'є мені прямо в обличчя. Відкриваю очі, різко піднімаюся з постелі і зараз же падаю від тупого болю, що пронизав тіло.

Хтось, легко ступаючи, наблизився до моєї койки. Чую гострий змішаний запах ліків: це сестра Віра. Вона схилилася наді мною, шепоче:

- Вам, Петренко, треба лежати спокійно. У вас же нога загіпсована.

- Знаю!

Повертаючись обличчям до вікна, бачу синьо-срібну кромку морського горизонту, маленькі чіткі силуети наших кораблів, і мені вперше за три дні лежання в госпіталі хо­четься пригадати спочатку і до кінця все, як воно сталося.

* * *

Море клекотало в штормі. Есмінець тремтів, круто ля­гав з борту на борт, вривався носом у хвилі і по кілька секунд вдивлявся ілюмінаторами в глибоку, незвідану каламуть моря.

Майже всі червонофлотці, вільні від вахти, відпочивали після напруженої дозорної ночі. Ми тільки встигли забити «козла», як наверху пролунав гарматний постріл, здригнулася над головами палуба, а зараз же за пострілом почулась у вхідний люк команда боцмана: ~ Вартові гребці, нагору!

Поправляємо рятувальні нагрудники і зриваємося з місць.

Низько нависла пошматованою парусиною хмара. З шипінням перекочувались через палубу запінені хвилі, лизали холодним вогким язиком наші ноги.

Що трапилось? Піднімаю очі на фок-мачту і бачу — в тривожнім трепеті б'ється на фалах сигнал: «Людина за бортом!» «-Хто ж?!» - різнула думка, і серце забилось часто-часто. З носового містка швидко спускався старпом: «Зняти кріплення з рятувальної шлюпки!»Всі гребці в шлюпці. Шлюпка гойдається на шлюпбалках над розлюченим морем, наче колиска. Бортова хитавиця заважає нам спуститись. Есмінець розвернувся, прийняв хита­вицю на ніс і знову застопорив машини. Ми вловили слушну хвилину і відділились. На рулі сидить боцман і майстерно лавірує між горами хвиль. Сигнальник виліз на марс, притриму­ючи безкозирку, махає прапорцем — показує напрямок.

За добрих півкабельтова від корабля шлюпку підняло на гребінь високої хвилі, і ми побачили поперед себе внизу, у гли­бокому водному проваллі, величезну колоду, а на ній - людину. Боцман поклав на весь руль, ми налягли на весла, і шлюпку пронесло мимо дерева. Я помітив, що втопаючий — не з нашого корабля. Обличчя в нього було сіре, як і його намоклий одяг.

Ми знову спрямували ніс шлюпки в його бік, але близь­ко не підходили — можна було напоротися на колоду. З ко­рабля напружено стежив за нами весь екіпаж. На рострах біля правобортової шлюпки стояла нова команда гребців.

Але ми не могли підійти. Ми з нетерпеливим чеканням дивилися на боцмана. По його обличчю стікали бризки хвиль і затримувались на губах. Боцман механічно підбирав язиком краплі солоної води, звівши білі густі брови, мовчки слідку­вав за деревом. Потім, вихопивши з-під банки лінь, гукнув: - Хто?!

Ми розуміли без пояснення: треба було прив'язатися, плигнути за борт і зняти з дерева утопаючого. Товариші відгук­нулися майже в один голос, але вільний кінець ліня вже об­вивався вкруг мене. Шлюпка пішла вздовж колоди. Коли відстань лишилась зовсім мала, я плигнув у хвилі. Вже бачив міцно стулені посинілі губи, заплющені очі в глибоких тем­них ямах, круто піднесені чорні брови.

Так, то був не наш червонофлотець — то був матрос з якогось невійськового судна, це видно по одягові. Я вхопив його за плечі і потяг до себе, щоб відірвати від дерева. Людина відкрила очі. В її каламутному погляді спалахнули радісні вогни­ки. Я подав знак на шлюпку, щоб вибирали лінь. Товариші вже подавали нам руки, коли враз шлюпка провалилась в глибоку яму, з якої сторч, просто до голови врятованого, несло колоду-Я рвонув матроса до себе і намірився відштовхнути де­рево ногами. Почув, як щось хруснуло: «Борт шлюпки», майнула думка, і в мене потемніло в очах. Я міцно притиснув до своїх грудей тепле людське тіло...

Опам'ятався я вже на кораблі, лежачи на лазаретній койці Біля мене стояли командири, у відчинені двері тислися червонофлотці.

В головах сидів незнайомий червонофлотець, щільно обгорнувшись у бушлат і глибоко втягнувши в комір шию. Голова в нього була забинтована. Я впізнав у ньому врятова­ного Він приязно посміхнувся і привітно закивав головою.

— З якого ви корабля? Як потрапили за борт? - запитав військком.

Врятований безпорадно повів плечима. Військком за­говорив німецькою. Матрос схопився, витяг з нагрудної ки­шені розмоклий папірець і подав його військкомові.

— Отто Крайт, стерновий з лісовоза «Штурмовик», — переклав військком і знову звернувся до врятованого. Той гаряче, навіть з запалом, відповів, жестикулюючи.

— Комсомолець.

— Провокатор видав його, — повернувся військком до червонофлотців. — І націонал-соціалістські молодчики вики­нули за борт. Просить допомогти скоріше повернутися назад. Він керує портовою організацією...

— О, я, Москау!.. — підняв Отто вгору невеликий вуз­луватий кулак...

* * *

До палати зайшов лікар. Він тихо наблизився до мене і, побачивши, що я не сплю, присів на краєчку койки.

• Ну як, комсофлотче?..
• Як у мене нога? Скажіть нарешті...

— Кісточка тріснула трошки, про це ж вам відомо. Але обійдеться все гаразд, запевняю, службі ніскілечки не пошкодить. Тільки... полежати доведеться, — лікар по-батьківському заспокійливо через окуляри дивиться на мене:

— Отож лежати спокійно!

— Єсть лежати спокійно!

Повертаю голову до вікна. Ах, як не по-осінньому прожекторить сьогодні сонце!

 

 

Ольга ДЖИГУРДА

(1901-1986)

Ольга Петровна Джигурда, народилась 7 декабря 1901 года в с.Печенеги на Харьковщине в семье земского врача. После окончания Волчанской женской (1919) и Харьковского медицинского института (1925) свыше шестидесяти лет работала врачом ( с 1934 – в Запорожье). Участница войны с июня 1941г. до дня Победы. Первое звание — военврач 2-го ранга, последнее — подполковник медицинской службы.

Всю войну О.Джигурда находилась на Черноморском фло­те; была начальником лазарета авиабазы 29 и санитарного транс­порта «Абхазия», после гибели которого работала ординатором подземного госпиталя в штольнях Инкермана (район Севасто­поля) и на других должностях в военно-медицинских учрежде­ниях Новороссийска, Туапсе и снова Севастополя (уже осво­божденного). Награждена многими орденами и медалями. Пос­ле войны возвратилась в Запорожье, где много лет работала врачом-фтизиатром, стала Заслуженным врачом Украины, По­четным гражданином г. Запорожья и... известным писателем. Умерла 11 декабря 1986 г. Похоронена в г. Запорожьеи... известным писателем.

Умерла 11 декабря 1986 г. Похоронена в г.Запорожье.

Впечатления военных лет у О.Джигурды, жизненным призванием которой было спасать от смерти людей, а не уби­вать, были настолько сильными, что определили содержание и характер ее художественного творчества. Героика всенарод­ной борьбы против гитлеровского нашествия, патриотизм человека в жестокой схватке с фашизмом, его мужество, смелость, бесстрашие, наконец, ликующая радость Победы — такова основная тематика, пафос ее произведений.

Врачебный и человеческий опыт, обретенный на фрон­те, положительно сказался уже в работе над повестью «Ги­бель «Абхазии» (1946). О.Джигурда сумела не только правди­во, точно и емко показать одно из событий военного време­ни, но и передать настроение людей: судно гибнет, но они уверены, что спасутся и победят. Впоследствии эта повесть стала главной частью первой из трех созданных писательницей книг («Записок военного врача») — «Теплоход «Кахетия», «Подземный госпиталь», «Тыловые будни».

Это своеобразная «маленькая» трилогия, в которой переданы впечатления врача-практика, работавшего в суровых условиях военного времени. Книги построены как дневниковые записи врача. В центре внимания автора, конечно, коллектив медиков. События начинаются 22 ноября 1941 года, а завершаются августом 1943 — возвращением в освобожденный Севастополь.

Уже в «Теплоходе «Кахетия» появляются персонажи, прототипами которых были действительно существовавшие в жизни люди, которые осознали необходимость защиты Отечества как свой самый большой долг.

С первых страниц книги предстают портреты этих лю­дей, в которых О.Джигурда стремится подчеркнуть прежде всего их обычность. Мария Белоконь — «невысокого роста блондинка с вьющимися волосами и темными живыми гла­зами»; Мария Ветрова — «худенькая грациозная женщина с быстрыми, немного раскосыми глазами и чудесными, ров­ными, блестящими зубами». Но в основном это портреты врача-профессионала: «Раненый лежал на спине, запроки­нув голову, руки беспомощно раскинуты»; «Замерзший Цебулевский с синими губами и покрасневшими руками про­должал распределять места». Подобных портретов в трилогии О.Джигурды много: и медицинские работники, и моряки, и люди, принятые на борт «Кахетии» ранеными, но вновь готовыми встать в строй. Автор, как и все защитники Севастополя, разделяет мысли Ольги Перешеиной: «Надо забыть обо всем. Оставить дом, семью, все, что мило сердцу, идти «туда» и спасать самое большое: Родину... О себе надо забыть». К этим словам присоединяется вся большая страна. Это и Джигурда из Запорожья, и Ветрова из Узбекистана, и дочь Грузии Ниночка Махарадзе, и одессит Заикин, потерявший во время бомбежки семью, и ленинградец Ласкин, санитарка Миля Ройзман, матрос Женя Коган, «восточный человек» все, объединенные ненавистью к врагу, пришедшему покорить их. Огромная, дружная семья, единое братство все они спасают одно - Жизнь.

Внутренняя динамика повествования, его стилевое своеобразие в сочетании ужасного и великого, драматичного и повседневного, будничного и героического. Такова жизнь «Кахетии». И всюду, в большом и малом, О.Джигурда открывает ту постоянную самоотверженность, с какой каждый выпол­няет свой долг, ту непреклонность, мужество, которые ярко характеризуют массовый героизм. На первый взгляд, этот героизм не очень приетен, иногда он как бы заслоняется бытовым, обыденным. Но именно эта «скромность» являет­ся свидетельством его целостности и силы.

Капитан «Кахетии» Ребров больной, с высокой тем­пературой ведет корабль, не перекладывая ни на кого свою ответственность. Механик Терлецкий понимает, что после бомбежки, повредившей машины, двигаться дальше невоз­можно, и говорит капитану: «По всем техническим прави­лам машины работать не могут... но, принимая во внимание безысходность положения, машины будут работать. Разре­шите идти?». И Терлецкий сдержит данное слово. Каждый стремится как можно лучше сделать то, что может. «Некази­стый на вид человек в военной сухопутной форме» расска­зывает о боях под Москвой, на себе носит тяжело раненых богатырь Цимбалюк, выхаживает больных Муся Комлева, Четвериков, паталогофизиолог, доцент, «снимает» с себя все научные звания и идет обрабатывать несложные раны.

Трагическим в жизни «Кахетии» становится день 10 июня 1942 года, когда теплоход пришел в Севастополь, что­бы забрать раненых. Обстрел города, масса раненых, беспре­рывная работа врачей, а на «Кахетии» — замолкло радио, погас свет, начались пожары. Весь госпиталь теплохода схо­дит на берег в штольню. Гибнет санитарка Морозова, песен­ница Полищук. Комиссар Карпов насильно сталкивает с горящего и тонущего теплохода капитана Белуху.

Драматизм изображенного в первой книге трилогии подтверждается множеством характеров, сцен, рассказов о судьбах людей. Восприятие содержания усиливается благода­ря постоянному присутствию в глубине всего повествования взволнованного событиями рассказчика. О.Джигурда —не летописец, не хроникер, не посторонний наблюдатель. Она предстает перед нами в своей ежедневной работе медика, в своих воспоминаниях о довоенном Запорожье, где остались в оккупации ее мать и дочь. Она не стыдится говорить о своих слабостях, о страданиях от морской болезни, о мужестве в преодолении себя. Так рождается образ женщины на войне.

Вторая книга — «Подземный госпиталь» — менее интересна по собранному в ней фактическому материалу.

Здесь много места отведено собственным ощущениям. Трудность работы в новых условиях, вернее, отсутствие этих условий, наложили на О.Джигурду новую ответственность:

«Я была старше всех и понимала, что их надо ободрить и успокоить. Следовало сказать что-нибудь «геройское», но все «геройские» слова из головы у меня точно вылетели».

Рассказчик все время среди людей, и их судьба в цен­тре ее внимания. Мы видим Лизу, люто ненавидящую фаши­стов, расстрелявших ее маму. Встреча с девушкой оставила неизгладимый след у автора. «Мне казалось, что мелькнул огонек, ласковый, веселый и задорный. Огонек горел неравномерно, то разгораясь, то потухая, но он горел, чувствова­лось, что в нем много потенциальной силы. Я так мысленно и назвала Лизу: «Огонек». Вот две страдающие матери — Джигурда и Плавская, дети которых остались на оккупиро­ванной территории. «Кто поймет муки матери, оставившей свою дочь беззащитной в городе, занятом врагом? Всякая заметка о фашистских зверствах, издевательствах, о появив­шихся уже душегубках терзала нас».

Их всех спасает одно — работа. «Часто бывает, что человек, казалось бы, вовсе потерял силы... но... сбрасывает с себя усталость и берется за дело». «Дело» большого коллектива, спасающего людей, — главное содержание книги: это и Иван Михайлович, хирург «от Бога», и операционная сестра Надя Заболотная, и хирурги Филиппов, Плавская и многие другие люди разных темпераментов, характеров, борющиеся за жизнь каждого, даже если это пленный немец.

Эта книга по тональности и стилю несколько иная. В ней меньше динамики, зато больше лиризма, стремления осмыслить происходящее.

Третья книга — «Тыловые будни» — была написана позже, в 1961 г. Война уже отдалилась, впечатления несколько стерлись, изменилась композиция книги: здесь цепь рассказов, объединенных образом рассказчика, но содержащих под час довольно различный материал: путевые заметки, рассказы-портреты, хотя все это отмечено печатью документальности (иногда напоминает газету) и является продолжением разговора о некоторых персонажах первых двух книг в центре — герои севастопольской обороны, солдаты, матросы, офицеры, несмотря на то, что рассказано и о фронтовых Новороссийске, Кисловодске, Тбилиси, Сочи. Истории людей ведущих борьбу за жизнь, часто описаны автором достаточно лаконично, но перед нами целая армия людей мужественны» сильных духом. Восемнадцать моряков, схваченых фашистами в Армавире, подали жителям образец беспримерного мужества. Приговоренные к смерти, они поют «Интернационал», песни о Родине, и смерть их превращается в легенду. Драматичной оказалась судьба Феоктистова; он выполнил поставленную задачу — выбил фашистов с высотки, не потеряв ни одного че­ловека, но «обидел» капитана (не там перешел реку), и дол­жен идти под трибунал. В данной «истории» счастливый конец, но проблема осталась: что такое воинский приказ, дисципли­на? Всегда ли армия сильна дисциплиной? — вопрос, не ре­шенный до сегодняшнего дня.

В третьей книге много рассказов о людях: о писаре Его­рове, летчике Еремееве, морском пехотинце Лаврентьеве и др. Как и предыдущие книги, «Тыловые будни» — о труже­нике войны, о «маленьком» великом человеке.

В трилогии О.Джигурды нет крупных военоначальников, показных событий, праздников. Только во второй книге включен документ — телеграмма Сталина защитникам Се­вастополя. Книги лишены официоза, и все-таки они делают свое великое дело. Они стоят в ряду тех произведений, кото­рые философски осмысливали проблему народа как защит­ника своей земли и своей независимости.

Если в чем и можно упрекнуть О.Джигурду, то лишь в том, что ей не хватает художественного живописного таланта. Но Ольга Джигурда — врач, и при создании своих книг она проявила великий гуманизм врача, обнаружила жертвенную любовь к людям. Она думала не о себе, а о тех, кто ждал ее помощи, кого надо было перевязывать, оперировать, лечить…

Оценивая книги О.Джигурды, Герой Советского Союза П.Вершигора писал: «Автор записок Ольга Джигурда обладав способностью остро видеть, чувствовать и понимать окружающих людей. Этот душевный талант автора, умеющего видеть в людях и плохое, но упорно отмечающего, в чем же их хорошее особенно ценен в повествовании Ольги Джигурды».

Ее книги — это мгновения жизни, выхваченные из ной реки истории, мгновения, которые учат мужеству.

Соч.: Теплоход «Кахетия» (1948), Теплоход «Кахетия», Подземный госпиталь (1950, 1958), Тыловые будни (1961), Теплоход «Кахетия», Подземный госпиталь, Тыловые будни (1966, 1981, 1986).

Лит.: Моргаенко П. Нов1 записки Ольги Джигурди //Літ. газета. — 1950. — 2 берез.; Лисняк В.О том, что не забудется никогда // Запорож. правда. — 1961. — 7 декаб.; Бахрах М. Джигурда О.П. // Краткая литературная энциклопедия. — М., 1964. — Т.2. — С.651; Ребро П. Счастливая судьба // Индустр. Запорожье. — 1971. — 5 декаб.; РеброП. Щаслива доля // Літ. Україна. — 1971. — 10 груд.; Бездольный Б. Женщина пишет о войне//Радуга. — 1972. — №3. — С. 157-160; Ольга Джигурда // 22 июня — 9 мая. Писатели Украины в Великой Отечественной: Библиограф, справочник. — Киев, 1985. — С. 130-131 Ольга Джигурда // Письменники Радянської України. — Київ, 1988. — С. 184; Чабаненко В. Джигурда О.П. // Українська літературна енциклопедія. - Київ, 1990. — Т.2 — С.49.

Маргарита Мельник

 

БОМБЫ НАД ГОЛОВОЙ

И началось...

Гул самолетов нарастал, становился все слышней и слышней. Бомбардировщики шли строем, по три-пять штук. Моими немного близорукими глазами я увидела едва различимые темные точки. Они приближались, становились все больше и больше, и скоро стали видны их крылья. Они мчались на нас, каждый нес с собой бомбы, каждый нес с собой ненависть к нам, желание убить и потопить нас.

Жещина с ребенком стояла не шевелясь. Раненые на палубе сжались в комочки, многие из них прикрыли головы. Я смотрела на приближающиеся самолеты и не испытывала страха: меня душили гнев и ненависть. У рядом сидящего капитана сжались кулаки, сузились глаза, лицо его стало колючим и злым, губы непроизвольно шептали слова, которыми русский человек часто выражает свой гнев…

Сосед капитана, лейтенант в фуражке с зеленым околышем, прикусил губу, дышал тяжело, часто и горящими, сверкающими глазами впился в небо.

Заговорили орудийные башни лидера. Орудия своими стволами обращались на восток, к горизонту, потом поднялись вверх. От выстрелов задрожал корабль. Выстрелы следовали один за другим, дружными залпами.

Свист падающей бомбы, второй, третий...

Бомбы падали на воду. Над местом падения высоким смерчем вздымалась вода и с шумом падала вниз. Бомбы рвались близко, рядом, по правому и по левому борту, за кор­мой, перед носом, — сосчитать невозможно.

Пенистые водяные смерчи то и дело обрушивались на па­лубу и с шумом скатывались вниз. Зенитки стреляли непрерывно. Шум, грохот. Корабль набирает наибольшую скорость, покачивается, дрожит и вздрагивает после каждой разорвав­шейся вблизи бомбы. Волны с ревом ударяются о борт корабля, холодный поток падающей сверху воды обдает людей. Все сидят тихие, безмолвные, точно застывшие, только люди у орудий движутся быстро, точно, неутомимо.

Меня не спасает мое укрытие, ящик надо мной под­прыгивает при каждом выстреле и колотит меня по голове, брезент не защищает от холодной воды, она просачивается откуда-то сверху и струйкой бежит на меня. Я забираюсь еще глубже под орудие, поджимая под себя ноги, и впадаю в забытье. Я чувствую, как меня бьет ящик, окатывает студе­ная, шипящая вода. Вдруг больно ударяюсь об угол ящика правым виском; над правым ухом вскоре появляется опу­холь, она начинает мучительно болеть, я закрываю глаза, и мне кажется, что я засыпаю.

Временами прихожу в себя, приподнимаюсь, смотрю на палубу, в небо, на окружающих людей. Женщина с ребенком стоит все в той же позе. Два красноармейца стоят рядом с ней и не отрываясь смотрят в небо, где шныряют вражеские само­леты. Они считают самолеты: пятьдесят, шестьдесят, семьде­сят... Каждый самолет сбрасывает по четыре бомбы. Наши орудия посылают им навстречу сотни снарядов. Фашистские летчики боятся пикировать прямо на судно — их пугает заградительный огонь, и бомбы рвутся рядом, не попадая в корабль.

Уже три часа идет бой. Три часа стоит непрерывный гул и грохот. Три часа фашисты забрасывают нас бомбами, они уже сбросили двести пятьдесят штук, и уже три часа орудийные расчеты отбивают вражеские атаки.

Движения краснофлотцев все такие же быстрые, но лица их потемнели, на лбах вздулись вены, пот градом струится по лицу, они вытирают его предплечьем, дышат тяжело и часто. По движению их губ я угадываю, что они посылают вдогонку и навстречу врагу свои не всегда удобоваримые словечки.

Вдруг один за другим два сверлящих свистка, два оглушительных взрыва, водопад холодной воды и... стон корабля. Я уже слышала подобный стон на «Кахетии»!

Лидер как будто замер на мгновение, и где-то в глубине его что-то затрещало. Я поднялась, и сразу сердце сжалось и как-будто на мгновение остановилось. Корабль осел на корму, вода на палубе потекла на другую сторону. По лицам людей пробежа­ла тень испуга, но ни один человек не двинулся с места.

Четыре краснофлотца из команды лидера, немного по­шатываясь от качки и неся в руках доски, веревки и еще что-то прошли на корму и исчезли в трюме. Появились еще два краснофлотца. Они начали перетаскивать вещи и ящики с кормы ближе к носу корабля. Один из них направился в мою сторону, я пошла навстречу к нему и тихо спросила:

— Что случилось? Чем я могу помочь?

Несмотря на страшный шум, он понял меня и отве­тил так же тихо:

— Бомбой вырвало борт на корме. Латаем пробоину. Командир приказал перенести груз на середину корабля, а пассажиров убрать с кормы. Помогите переместить людей.

Я скорей догадалась, чем услышала слова краснофлотца. Когда он говорил, голос и лицо у него были спокойны ни дрожи, ни волнения я не уловила у этого молодого, крепкого матроса.

— Никому не говорите об аварии, — предупредил он и ушел.

Армейский капитан и лейтенант вскочили мне навстречу, как только я сделала несколько шагов:

— Чем помочь?

Не обьясняя причин, я сказала им, что надо немедленно убрать груз с кормы.

— Слушаюсь, — он приложил руку к козырьку и посмотрел на лейтенанта. Тот ответил:

— Есть! Понимаю.

Группа командиров и рядовых сразу же поднялась и пошла за капитаном.

Двум моим сестрицам я сказала:

— Уведите раненых с кормы на середину.

Они молча встали и пошли выполнять приказание.

Я подошла к женщине с ребенком, тронула ее за локоть. Она повернула ко мне лицо с сосредоточенным взглядом. Я показала ей, куда идти. Еле заметным кивком головы она показала, что поняла меня, и, взяв свой небольшой узелок, послушно пошла в указанную сторону.

Наши артиллеристы, обозлившиеся после ранения ко­рабля, подняли такую оглушительную пальбу, что невозможно было расслышать ни одного слова. Жестами я подняла не­сколько раненых, помогла найти им место у башни. Глазами я встретилась с молодым краснофлотцем, который сказал об аварии, и он кивком головы дал мне понять, что я делаю то, что нужно.

Я осторожно и медленно двигаюсь по палубе, переме­щая раненых. Здоровые люди сами переходили в нужную сто­рону и помогали переносить груз.

Уже четыре часа шел неравный бой. Два красноармей­ца насчитали восемьдесят, потом девяносто вражеских са­молетов, которые атаковали нас равномерными непрерыв­ными заходами по десять, пятнадцать самолетов.

Опять сверлящий свист. Опять три один за другим оглушительных удара. Водопад холодной воды, и снова стон корабля. Из башни, расположенной посредине корабля, че­рез люк машинного отделения повалил горячий пар. Разор­вавшаяся вблизи бомба повредила машину, корабль замедлил ход; белый пар горячим столбом поднимался вверх.

Еще несколько бомбовых взрывов, и шум боя начал стихать. Прекратился грохот, стала затихать артиллерийская канонада. Я сидела на ящике у башенки, из которой валили пар и горячий воздух. Струя воздуха била меня полевой половине тела и по левому уху. Напротив меня сидела Старошинская, бледная, с дрожащими губами. Она не кричала и не плакала в это утро, а, закусив губы и закрыв глаза, просидела эти часы боя в углу возле 50

башни. Один из красноармейцев, считавший вражеские самолеты и сброшенные бомбы, громко подытожил:

— Всего было девяносто шесть вражеских самолетов, сброшено триста шестьдесят бомб.

И вдруг наступила тишина: замолчали зенитки, прекратился гул самолетов, не слышно рева волны, бьющейся о борт , нет шума страшного водопада. Слышен только свист вырывающегося из машинного отделения.

Корабль потерял ход и остановился. Покачиваясь на тихой поверхности моря, он медленно стал погружаться в воду. Аварийная команда чинила пробоины, которых оказалось четыре или пять, выкачивала воду, непрерывно поступающую в нижний отсек. Насосов не хватало, вода медлен­но неуклонно прибывала. Кораблю грозила гибель.

Краснофлотцы стали готовить спасательные круги и шлюпки.

Наконец я собралась с силами, поднялась и ушла от этой ужасной струи горячего воздуха.

На нижней палубе у борта стоял человек в сапогах, в защитном костюме и серой фуражке. Он вытянул вперед руку, поставил кисти ребром одна на другую таким образом, что пальцы обеих рук находились на одном уровне, и, медленно загибая один палец за другим, показывал, сколько осталось пространства от уровня воды до нижней палубы. Мужчина показывает восемь пальцев, потом загибает один, потом еще. Все с замиранием сердца следят за его руками. Никто не двигается с места, только краснофлотцы занимаются сво­ими приготовлениями.

Теперь, когда корабль не двигался, когда ничто не тревожило ­море, оно спокойно и лениво плескалось о борт корабля. Я остановилась посредине палубы и, заложив руки за спину, стала любоваться морем. Именно любоваться. Мне показалось, что никогда прежде я не видела такого чудесного, спокойного, как в зеркале, моря и такого глубокого голубого неба. «Неужели конец? - подумала я. - Не может быть! В такой чудесный солнечный день с синим морем и голубым небом не может быть конца!»

Мелькали картины прошлого. Я стояла неподвижно, только время от времени   посматривала на зловещие руки человека в защитном костюме, который через каждые пятьшесть минут загибал палец. Осталось еще четыре пальца. Через пятнадцать-двадцать минут вода зальет нижнюю палубу. Уже волны время от времени попадали на нее и оставляли белую пену. Люди с нижней палубы начали группами переходить на верхнюю.

Команда лидера сохраняла абсолютное спокойствие: ни выкриков, ни беготни, ни суеты. И казалась нелепой мысль, что этот голубой красивый корабль, полный раненых и здоровых людей, идет ко дну.

Все молчали, у всех напряженные лица.

— Надо доложить командиру, что все готово, — услышала я голос краснофлотца.

Сердце екнуло. Тихо и жалобно заплакал ребенок. А море ослепительно сверкало на солнце и слепило глаза.

Вдруг стоящий недалеко от меня человек круто повер­нулся. Лицо его сияло. Он бросился ко мне с криком:

— Женщина, милая женщина! Идут корабли! — Он схватил меня в объятия, затормошил: — Вы слышите! Идут корабли! Вы видите? Вон на горизонте темные точки...

Но как ни напрягала я зрение, ничего не увидела на сверкающей поверхности моря. Он показал на горизонт и сразу все головы на палубе повернулись к нему, глаза впи­лись в его устремленную вперед руку. У краснофлотцев выр­валось облегчение:

— Наконец-то!

Корабль ожил. Зашумели, заговорили все сразу. Кто-то закричал, кто-то засмеялся.

— Идут корабли! Идет спасение!

На горизонте уже ясно видны черные точки, виден темный дымок. Точки приближались, их несколько.

Я вдруг почувствовала, что совсем больна, что не могу стоять на ногах, шатаюсь. Схвативший меня в объятия чело­век оказался армейским капитаном, он бережно посадил меня на ящик, а сам побежал собирать своих людей. Должно быть, я потеряла сознание, потому что ничего не помню из того, что произошло в ближайшие полчаса или час.

Очнулась от прикосновения чьей-то руки. Предо мной стоял все тот же капитан:

— Вставайте, доктор, идите на другой корабль. Всех пересаживают на эсминец.

Я с трудом поднялась и послушно пошла за ним.

 

 

Василь ЛІСНЯК

(1908-1963)

Василь Лісняк… Старші за віком запоріжці знали поета в обличчя і, без сумніву, ще чудово пам’ятають його високе засмагле чоло, красиві карі очі, а поготів – вуса, пишні, розкішні. Пам’ятають, очевидно, запоріжці і приємну, м’яку мову поетову, і його виняткову лагідність до людей, і дивовижну скромність, ба навіть сором'язливість. Та особливо добре пам'ятають його, звичайно, ветерани Запорізької письменницької організації, які вчилися у Ва­силя Андрійовича не лише писати (це само собою зрозуміло), а й взагалі жити — чесно, порядно, талановито. І хай сьогодні на книжковій полиці запорізьких письменників десятки, сотні творів, все одно на найчільнішому місці — його, В.Лісняка, збірки, насамперед схвильовані, джерельно-чисті «Степові пісні». Народився Василь Андрійович Лісняк ЗО (17) січня 1908 )оку в селі Вербовому Пологівського району Запорізької області у селянській сім'ї. Виріс серед трудового люду. Працюючи в полі, навчився слухати дихання свіжозораної ріллі, думи достигаючого колосся, серенади степових цвіркунів, музику чистої блакиті... Займався самоосвітою, захоплювався малюванням. У 1932 році закінчив робітфак при Київському художньому інституті. Того ж року в журналі «Глобус» перший вірш В.Лісняка. Називався він «Ранок» і славив хліборобів, рідний степ, мелодію зерна... Ця тема згодом стала головною, наскрізною в творчості поета.

З 1933 року В.Лісняк на газетній роботі. За ранком прийшов творчий день — вірші поета все частіше й частіше з'являлися в тому ж «Глобусі», а також у журналах «Всесвіт», «Зоря», «Радянська література» та ін. Вони дихали закоханістю поета в степ, в його чари і щедроти, мелодії і запахи. Звичайно ж, них не міг не звернути уваги Павло Тичина, цей селекціонер української поетичної ниви.

В одному з віршів, написаних В.Лісняком уже по війні, є такі рядки:

На фронті, в час війни, як вили міни

І сивина вкривала юнака,

Одержав бандероль я від Тичини —

В м'якій оправі «Вибране» Франка.

Звичайно ж, це дійсний факт. Взагалі, історія дружби В.Лісняка з видатним поетом дуже цікава й зворушлива. Авто­рові цих рядків він не раз розповідав, як до війни «придумав мелодії» до багатьох віршів П.Тичини, попросив досвідченого музиканта записати їх (магнітофонів тоді, ясна річ, у широ­кому вжитку не було) і надіслав Павлу Григоровичу «на суд». Відповідь П.Тичини надійшла за адресою «Гуляй-поле, ре­дакція газети, Василеві Лісняку», а зворотну адресу мала таку: «Гагри» (там відпочивав Павло Григорович). Лист дивом уцілів. З хвилюванням я взяв його з рук Марії Іванівни, дружини поета. Не міг не звернути увагу на поетів почерк — рівний, красивий, але характерний («тичининський») — з невеликим нахилом літер вліво. Дата — ЗО серпня 1939 року.

«Любий товаришу Василю! Прекрасний Ваш лист! Мені його переслали сюди — із Києва на море. І я на морі в Гаграх проспівав оті мелодії, складені Вами на мої слова. І море нітрохи не розсердилось на те, що у степового композитора деякі зустрі­лись ходи занадто вже вишукані, а тому й ненатуральні. Навпаки, воно, хвилею вдарившись у берег, приязно мені сказало, що Ва­силеві Лісняку слід продовжувати свої наспівування в степу. Бо це ж наспівування є немовби доганянням того, що вже давно б було треба Вашому талантові догнати. А саме — вам треба навчитись — всі споріднені літературі мистецтва тримати вільно в руках. Так, як ото море вільно в собі тримає: і сіль, і йод, і радій, і навіть золото. А все це разом утворює силу велику — силу, яка — чи в широчінь по ній пройдись — ніде немає тобі спину; чи в глибину спустись — жодних там протоптаних стежок! Справді. Те, про що ми го­ворили в Києві, починайте вже здійснювати зараз. І найпер­ше: навчітесь нот. Читати й писати. А цей мій лист не прийміть Ви його за якусь критику на мелодії Ваші. Ні. Як удруге його прочитати — нетрудно побачити в ньому саму прихильність до молодого таланту. Всього доброго! Павло Тичина».

Нині цього листа вміщено у Зібранні творів П.Тичини (том XII, стор. 187). Тут весь Павло Григорович — з його «арфовою» ніжністю, архіделікатністю, безмежною вірою в людський хист. Дивом уцілів з довоєнних часів і ось цей лист, написа­ний олівцем на аркушику учнівського зошита:

«Василю! Цими днями я мав 10-денну відпустку (служу в лавах РСЧА). Прибув до Києва і мав дві розмови з П.Г. Тичиною. Павло Григорович багато говорив про тебе і вирішив нас познайомити, щоб ми жили в дружбі, помагали один одному. Отже, будьмо знайомі!.. Пиши, і хай буде між нами та дружба і хорошість, про яку говорив наш дорогий Павло Григорович, міцно тисну руку. Михайло Стельмах».

На жаль, невдовзі розпанахалося мирне небо — і В.Лісняку довелося вивчати не ноти, а опановувати сувору грамоту війни.

На фронті В.Лісняк з 1941 року. Того ж року у бою під Красноградом на Харківщині був поранений. Після шпиталю служив писарем у військових частинах в Астрахані та Сталінграді. З 1943 року — топообчислювач в артилерійському полку. З червня 1944 року працює в редакції дивізійної газети 1-го Ук­раїнського фронту «За Родину». Поет брав участь у визволенні Кракова, Домбровського вугільного басейну, в розгромі воро­жого угруповання під Бреслау. Нагороджений орденом Черво­ної Зірки та медаллю «За перемогу над Німеччиною...» З 1944 року В.Лісняк — член Спілки письменників України.

Значно більше, ніж ця скупа інформація, про поета в часи лихоліття мовлять його вірші, а також фронтові листи. Останні, зокрема, надруковані в третьому числі альманаху «Хортиця» (1994 р.) під загальною назвою «Надія квітне ма­ком степовим...», сприймаються як своєрідна поема в листах на тему «Поет на війні». Фронтова лірика і листи В.Лісняка — це немовби точна кардіограма любові й ненависті нашого воїна-визволителя, який за пасмами диму бачив схід хлібо­робського сонця, за гуркотом бою чув дзвін зерна, що сип­леться в ріллю, за лавами осоружних чужинців уявляв вільною не лише рідну Україну-неньку, але й Німеччину, якій він поверне Шіллера й Гете, а вже коли й думав помирати, то лише «орючи на ниві або ж ладнаючи граблі». Вірші, напи­сані поетом на війні, а також його листи (вони схожі на схвильований коментар до віршів) не можуть не бентежити читача, їх важко аналізувати, бо це насамперед — згустки ^віри, надії, любові й туги. Особливо відчутна в поезії ВЛісняка трагічна нота: до великого, всенародного горя додавалося й осо­бисте горе поета — він тривалий час не мав вістей од сім'ї, був певен, що вона загинула (до речі, й сім'я вважала його загиблим). І все ж оптимізм, у поезії В.Лісняка переважає. Віра ж у перемогу, якою дихають майже всі твори й листи поета, не може не вражати. Ще 1942-й рік, а боєць Лісняк мріє про час, коли «Повіє вітер на роздолля, попросить плуга переліг». Ще 1942-й, а поет-воїн вже бачить ту мить, коли він поквитається з лютими ворогами: «Я стрілятиму їм навіть в спину — утекти, врятуватись не дам!»

Сьогодні декому може видатися, що вірші й листи В.Лісняка занадто пафосні, патетичні. Але, по-перше, така відкритість, сказати б, оголеність серця органічні для цього поета. А по-дру­ге, не забуваймо, що написані вони тоді, коли кожен лист і вірш, власне, кожне слово могли бути останніми і писалися як заповіт живим. А ще Дідро свого часу відстоював право людини говорити перед смертю високо і піднесено. І В.Лісняк писав:

Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею — Впаду лицем на захід ще й руку простягну, Дійду до України і буду вічно з нею, Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну.

Під віршем, з якого взяті ці рядки, промовисте «З жовтня 1942 року». Поет — один із тисяч тих скромних героїв, які винес­ли на своїх плечах весь пекельний тягар двобою з фашизмом.

«Солдатами не народжуються», — сказав відомий письмен­ник, якому не раз доводилося нюхати дим пороху. Звичайно, він мав рацію. Воїнами не народжуються — ними стають з необхід­ності, але не в усіх це становлення відбувається однаково. Боліс­ний, тяжкий це процес для натур тонких, делікатних, ніжносердих, тих, про кого в народі кажуть: «Він мухи не зобидить». А ли­бонь, саме таким був В.Ліснях. Він боявся наступити на ромашку на межі чи поранити косою коника... Лише відданість рідній землі допомогла поетові притлумити в собі жалісливість, звикнути до зброї, навчитися ненавидіти і знищувати ворогів. «Ви, мабуть, га­даєте, що я зі своїм характером у такі часи не здатний ні до чого? — пише В.Лісняк в листі до знайомої журналістки. — Виявляється, здатний. Війна змінила людей. І я не гірший від інших... З кожним днем зростає моя сила». І тут же, як голос душі, як найщиріший і найпереконливіший аргумент, звучать поетичні рядки бійця:

Слова — мечі, слова — вогні

Нагріли груди, наче жар.

І скаче воїн на коні —

Шаблюки блискає удар!

«Рокотання бандури» — такою назвою, як золотим пере­пелом, поєднав В.Лісняк поезії воєнної пори. «Протестом б'є Тарасова гора, мов устає якась підземна сила», — писав він, відчуваючи, як у ньому самому нуртує богатирський дух. «Скільки разів, друже, я вмирав і воскресав! — повідомляє він із фронту товариші і ровесникові поетові Олексі Ющенку. — Такий я обпалений вогнем, обкурений димом, облитий по­том…» І тут же – віршовані рядки, що звучать як присяга:

Молюся сонцю золотому

І ясним зорям, і садам,

Клянуся: ворогу лихому

Я їх ніколи не віддам!

«Може, доведеться ще й полягти на полі бою, — пише В.Лісняк в іншому листі. — Одне тільки ми знаємо, твердо й непохитно віримо: ворог не житиме!» А ось іще лист: «Що б не сталось із кожним із нас зокрема, а нашій Вітчизні, Україні — жити». І знову його рядки звучать мужньо й уро­чисто, гордо й розлого:

О народе! О світлий титане!

Ти достоїн життя — ти не вмреш.

Хай же пада поріддя погане,

Де ти тільки ногою ступнеш!

А де вдариш — хай ріки криваві

Потечуть од ворожих полків!

Ти святий в своїй визвольній справі,

Чистий, славний навіки віків!

«Ліснякова фронтова лірика — одна з прекрасних сто-нок української поезії», — писав якось М.Лиходід. Він вва­жав, що за своєю громадянською потужністю і поетичною цільністю такі вірші В.Лісняка, як «Клятва» і «Україна», стоять поруч із «Словом про рідну матір» М.Рильського, «Похороном друга» П.Тичини і «Прометеєм» А.Малишка.

Як і в кожного воїна, була в поета В.Лісняка жагуча мрія — дожити до Перемоги, побачити рідний край вільним, обійняти кохану. Заради цього він

...знову готовий на муки.

Вже й серце зробилось немов кам'яне,

Щоб тільки оті напрацьовані руки

Як вісника волі зустріли мене.

Його-таки зустріли «вісником волі» — дружина, син, батьки. Але яким же важким і довгим був той шлях до «сонячної миті»! Вже отримавши від дружини першого листа, В.Лісняк писав у відповідь: «Великого явища одразу не збагнеш. Океану оком не окинеш. Так і радості своєї з приводу одержання твог₀ листа я одразу не міг збагнути. А тепер потроху доходить до моєї свідомості значення твоїх слів, що ви всі живі...». І тут же да_в клятву: «Не класти меча, доки серце стукоче зігріте, доки зір ворогів поміча». В іншому листі до дружини поет щиро зізнався: «На фронті, Марусинко, немає безпечних місць... Смерть пе­реслідує тебе на кожному кроці... Вже не раз вона навколо мене справляла свій божевільний танець, вже не раз підходила так близько, що в мене аж у носі кололо і в роті гіркло».

Війна тривала (листа написано 2 лютого 1944 року), і В.Лісняк вважає необхідним зробити в кінці приписку: «Нехай до жертв, які приносить людство в боротьбі за краще життя, докладеться і моя голова, а ворог наш таки буде подоланий».

Доля була милостива до поета: його мрія здійснилася! 16 лютого 1945 року він у листі до О.Ющенка повідомляє: «У мене та новина, що я ступив на землю нашого клятого ворога — гітлерівської Німеччини... Нехай понюхає фашистська німо­та, чим пахне війна!» А потім був травень 1945 року — і В.Лісняк писав знайомим листи, які закінчувалися словами: «У цей день радості обіймаюся і цілуюся з вами». А у вірші мріяв:

Увійду в подвір'я у військовій формі,

З вусами густими, з шрамом на щоці...

Для поета, який «із війни вернувся (а війна — не мати)», гомін праці на рідному полі звучав найвищою поезією. Не випад­ково перша книжка віршів В.Лісняка «Степові пісні», яка вийшла 1949 року під редакцією П.Тичини, починалася словами:

Гей, натхнення!

На труд поспішай,

Як спішать хлібороби у поле.

Образ натхненного хлібороба проходить через всю першу книжку, а точніше кажучи — через всю творчість ВЛісняка. Ліричний герой, як і поет, безмежно закоханий у степ і село. Не випадково книжки, що вийшли слідом за «Степовими піснями», мали назви «Люблю село», «Широкі простори», «Краса людська»...

І рев телят, і спів півнів,

І тихий вітер із ланів,

І шепіт сестроньки-тополі,

І голубінь на видноколі —

Все дороге, близьке мені

В зеленій рідній стороні.

Очевидно, лише В.Лісняк з його безпосередністю і залюбленістю в село з усіма його атрибутами міг написати в першому ж рядку оте полемічне «і рев телят». В його віршах, либонь, не­має «мотивів» — усі вони про людину і землю. І ще — немає для В.Лісняка вищої поезії, ніж та, котру творять трудові люди.

Поезія поля від того,

Що ми тут працюєм, живем.

Було б воно дике — про нього

Ніхто не писав би поем.

Саме тоді, коли ліричний герой у дружбі з природою, він міцніє, молодіє, крилатіє. Тому з ним за панібрата нива ітається «морем піднятих брилів золотих», а жито — знімає тому і гасить «якісь там жалі». Ось «Схід сонця» — один з наймайстерніших творів поета. Як тонко, прозоро, до най­менших деталей правдиво передано переживання воїна-хлібороба! Читаючи вірш, розумієш, що його могла написати лише людина, яка сама обробляла землю, сіяла хліб, плекала урожай, своїм серцем відчула красу і величний зміст роботи сівача. Той, хто не брав лантуха на плече і не йшов за сівалкою, хто не чув, як «борін клавіатура родить в серці голоси» як «цокотить дощем весіннім в насіннєпроводах зерно», такого твору — хоч умри! — не напише.

А ось сільська картинка, написана легким пензлем, світлою аквареллю:

Зворушує серце хороша картина:

По тихім подвір'ї дрібцює дитина.

Нового будинку закінчено мазку,

Всі вікна у сонці...

А біля дверей

У вкопану в землю есесівську каску

Налито води для курей!

На природу — на рідні луки і місячні вечори, на виш­невий квіт і соловейкове тьохкання — проектуються й інтимні почування поета, а відтак — і ліричного героя. Він не уявляє свого щастя (особистого!) поза природою, поза красою ко­ханої землі. А ще він прагне у всьому чистоти, бо завжди відчуває на собі погляд «непорочних очей Батьківщини».

Кажуть, у кожного поета, як у птаха, свій голос, своя пісня. У цьому плані пісня Василя Лісняка, либонь, зрідні жай­воронковій — та ж відданість рідній «зеленій стороні», та ж за­коханість у весну, в вітер, у простір, та ж щирість і невишуканість. Віршам поета, як звичай, притаманні легкість, просто­та, милозвучність. Він ворог псевдопоетичних брязкалець, «нізчимних» імпровізацій. Його кредо — правдивість поетичного слова. Поезія — це «чесне поле бою», — каже В.Лісняк. Його ідеал — це «найкраща у світі краса — вічно юна земля і людина». Саме любов'ю до людей проміняться кращі поезії нашого зем­ляка. Вона була мовби другим талантом автора «Степових пісень».

Загалом, творчий доробок В.Лісняка порівняно невели­кий — це п'ять поетичних збірок, з яких одна — «Зоряний світанок» — побачила світ уже після смерті поета (11 листопада 1963 р.) Крім поетичних збірок, перу ВЛісняка належать книжка сільських картин «Уміння жити», нарис «Дорідні зерна», вида­ний окремою брошурою, низка прозових етюдів та фрагменти повісті'<<3емля-матінка». Звісно, ми погрішили б проти істини, коли б сказали, що все, написане В.Лісняком, однаково «кон­диційне», що всі його твори витримали іспит часом. Як і більшість поетів його покоління, він не уник декларацій, віддав деяку данину «одописанню», іноді його віршам бракувало новизни. Та безперечно одне — Василь Лісняк сказав своє слово в Українській поезії. І то вельми справедливо, що в шеститомнику української поетичної антології знайшлося місце й для нього.

…Якось в одному з віршів поет висловив мрію:

Хлібороби на святі врожаю

Добрим словом згадають мене.

Нині в Запоріжжі працює бібліотека імені В.Лісняка. У Пологах діє районне літоб'єднання його імені. Ім'я поета носить літературна премія. Її лауреатами стали вже близько десяти письменників — М.Ласков, В.Ликов, М.Лиходід (посмертно), Г.Лютий, О.Огульчанський, В.Чубенко та ін.

«Борозна» — так назвали ми книжку вибраних поезій В.Лісняка, яку підготували разом із вдовою поета Марією Іванівною та дітьми — Валентином і Ольгою. Так само — «Борозда» — було названо книжку поета, що побачила світ у Москві: над творами поета з великою любов'ю потрудився відомий перекладач Валентин Корчагін.

«Борозна — пряма стежка до щастя», — сказав колись В.Лісняк. Він закликав прокладати борозни, приорювати все, що віджило свій вік:

І тоді й через тисячу літ

На своєму широкому полі

Запримітять нащадки твій слід.

Саме таким «орачем» — скромним і натхненним трудівником літературної ниви — був В.Лісняк. Борозна, прокладена ним на ниві української поезії та засіяна зерном його душі, колоситься. І хай колоситься довіку!

Тв.: Степові пісні (1949), Люблю село (1955), Широкі простори( 1957), Краса людська (1960), Дорідні зерна (1961), Уміння жити (1962), Зоряний світанок (1964), Борозна (1969), Борозда (1981).

Літ.:ОзеровЛ. Пісні молодих//Література і мистецтво. — 24 верес; КаспрукА. Вірші, натхненні колгоспним трудом// Літ.газета. – 1949. – 30 лист.; 24 лист.; ЛасковМ. «Степові пісні» // Большевик Запорожья. — 1949. - 30 лист.; ШутькоЯ. Пісні оновленої праці // Зоря Полтавщини. - 1950. - 30 січ.; ФедорчукМ. «Степові пісні» //Дніпро. - 1950. - № 4; МаремпольськийВ. Вторая книга поэта // Запорож. правда 1956. — 19 февр.; БисикалоС. Поезія колгоспного труда// Червоне Запоріжжя. — 1956. — ЗО берез.; Василь Лісняк// Антологія укр. поезії. — К., 1957. — Т.4; ШмигольВ. Книга гуманизме и творческом труде советских людей // Запорож. правда. — 1958. — 19 янв.; РеброП. Із тими, хто сіє і жне// Запоріз. правда. — 1958. — ЗО січ.; Юбилей запорожского поэта зта // Запорож. правда. — 1958. — 1 февр.; П'ятдесятиріччя поета//Літ. газета. — 1958. — 4 лист.; ГермаківськийІ. При­ваблює щирість // Літ.газета. — 1958. — 28 лист.; ЗабіякаГ Вірність темі // Запоріз. правда. — 1961. — 1 лют.; БисикалоС Уміння бачити // Запоріз.правда. — 1962. — 19 груд.; РеброП Борозна Василя Лісняка//Запоріз.правда. — 1964. — 28 лип. МоторнийО. «Зоряний світанок» // Прапор юності. — 1964. -! 23 верес; РеброП. Штрихи до портрета // Запоріз.правда. -1964. — 11 лист.; ЮщенкоО. Фронтові листи Василя Лісняка //Запоріз.правда. — 1965. — 14 трав.; РеброП. Улица имени Лисняка // Индустр. Запорожье. — 1968. — ЗО янв.; СимоненкоП. Запорізького степу співець// Запоріз. правда. 1968. — ЗО січ.; РеброП. Людина живе двічі // Комсомолець Запоріжжя. — 1969. — 25 верес; РеброП. Із тими, хто сіє і жне //ЛіснякВ. Борозна. — Дн. 1969; ЛиходідМ. Ліснякове поле // Запоріз. правда. — 1970. — 25 січ.; ОмельченкоВ. Ужинок творчих літ// Літ. Україна. — 1970. — 10 лип.; РеброП. Поетова борозна // Прапор. — 1970. — № 7; РеброП.Строки, опаленньїе боями// Индустр. Запорожье. — 1973. — 30 янв.; ТараненкоМ. Поетова борозна// Запоріз. правда. — 1978. — 29 січ.; РеброП.Тичина пише на Запоріжжя... // Запоріз. правда. — 1981. — 27 січ.; РеброП. Какжаворонка песнь... // Индустр. Запорожье. — 1981. — 27 окт.; Василь Лісняк. //Антологія укр. поезії. — 1985. — Т.5; РеброП. Вірші із солдатського трикутника // Запоріз. правда. — 1988. — ЗІ січ.; РеброП. Фіалки із солдатського трикутника //Літ. Україна. — 1988. — 5 трав.; РеброП. А листи все летять // Запоріз. правда. — 1997. — 13 лют.

В.А. Лісняк. Пам'ятка читачеві. — Запоріжжя, 1958; Пись­менники Радянської України. — К., 1960. — С.295; Українські пись­менники. — К. 1965. — Т. 5. - С. 39-40; Літературне Запоріжжя. — З., 1967. — С. 41-43; Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 257; Письменники Радянської України. — К., 1988. — Українська літературна енциклопедія. — К., 1995. — Т.З. —С.192

Петро РЕБРО

 

 

ХЛІБОРОБИ

(Уривок з поеми)

Щороку, як змовкне поволі

Віддалений голос весни,

Уже в дозріваючім полі

Озвуться вночі цвіркуни.

Я стану, послухаю. Нене!

Як просто, як гарно сюрчать!

Здається, що ось біля мене

Земля починає звучать.

В немудрому цьому концерті

Є стільки життя і краси,

Що віриш не просто в безсмертя,

А в юність на вічні часи.

І силою повняться руки,

А думи — високі, ясні.

Солодкі хвилюючі звуки

Вливаються в груди мені.

Та що там казати про мене,

Коли он далекі зірки

І ті з насолоди завмерли,

Спочити не йдуть за хмарки.

Під ранок затихне це свято,

Над полем зведеться блакить.

І знов мені втіхи багато,

І знов мені є що любить.

Поезія поля від того,

Що ми тут працюєм, живем.

Було б воно диким — про нього

Ніхто не писав би поем.

1950

* * *

Борозна — пряма стежка до щастя,

Що для тебе готує дари.

В борозні тобі сили додасться,

Все, що вік оджило, — приори.

Приори від початку до краю,

Не зостав ні рядочка стерні —

Знов засяє краса урожаю,

Буде сили багато в зерні.

Буде й завтра в нас хліба доволі,

І тоді й через тисячу літ

На своєму широкому полі

Запримітять нащадки твій слід.

 

УКРАЇНА

Вдень буду умирати — дивитимусь на сонце.

Нехай воно до краю бере моє тепло,

Щоб взимку в кожній хаті розтануло віконце

І чистою водою на блюдце потекло.

Вночі вмирати буду — дивитимусь на зорі,

Хай блиск очей вбирають далекі зорі ті,

Щоб воїни в повітрі, на суші і на морі

За всякої погоди знаходили путі.

Як стріну смерть світанком — на схід зверну обличчя,

Мов соняшник, що квітне на ниві голубій,

Щоб всі туди дивились, почули, як покличе

Громовозвука сурма із ворогом на бій.

Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею —

Впаду лицем на захід, ще й руку простягну,

Дійду до України і буду вічно з нею,

Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну.

Прекрасна Україно! Мій колосе пшеничний,

Мій соняшнику ясний, метале золотий,

Дивись на схід, бо звідти огонь виходить стрічний.

Він ворога здолає — отой огонь живий.

1942

 

ТВІЙ МАК ЦВІТЕ

Шістнадцять літ як ти у нас була

І чи комусь тоді на довгу згадку,

Чи на прикрасу нашого села

Посіяла квіток велику грядку.

То був червоний чорночубий мак,

Такий легкий, тремтливий, серцю милий.

Він радує, хвилює душу так,

Хоч всю її в слова гарячі вилий.

Тепер він сам тут сіється, цвіте,

І, дивлячись в ясне червоне небо,

Ті дні забув немовби, а проте

Красою всім нагадує про тебе.

* * *

Така ти прекрасна, правдива у передчутті...

Прибрала у хаті, сама зодяглася святково

І ждеш, виглядаєш — видніють щасливі путі —

Ось-ось вдалині заманячу... ось вимовлю слово

І справді — заходить пропахлий вітрами поштар,

З конверта, немов з голуб'ятні закоханий голуб,

Мій лист вилітає. З кабиці усміхнений жар

Червоним горіхом упав, покотився додолу;

Димок голубий кривулястим струмком затремтів,

А ти, оповита моєю любов'ю, не бачиш...

Ти нині весела, щаслива, що лист прилетів,

Що я вдалині в позолоченій млі заманячив.

Так! Так! Заманячив. Та ще автомат на мені,

На поясі в мене висять ще могутні гранати,

Біжу, поспішаю, щоб тим, хто молився війні,

У домі своєму тепер од війни ж і сконати.

Я вірю, голубко, що в мене щасливі путі,

Вернусь я до тебе в солдатській шанованій славі.

...Така ти прекрасна, правдива у передчутті!

Таке в тебе серце! Такі в тебе очі ласкаві!

1944

 

СОНЯШНИКИ

Засіяли ниву на ранній весні —

Сівба нам щаслива вдалася.

На ниву дощі пролилися рясні,

Й вона зеленіти взялася.

Я кожного разу врочисто збиравсь

Буть свідком якогось начала

Й до рідної ниви з поклоном вітавсь.

Вона ж таємнично мовчала.

Та ось перед нею я став і застиг —

Милуюся мовчки красою.

І морем піднятих брилів золотих

Вітається нива зі мною.

 

 

Володимир ОМЕЛЬЧЕНКО

Цього-поета й літературознавця, щиру й щедру людину, улюбленця студентів, нерідко називали «обпаленим війною». І то вельми справедливо. Володимир Іванович Омельченко народився 7 березня 1924 року в селі Лучин Корнинського (нині Попільнянського) району Житомирської області в родині хлібороба. Його навчання було перерване війною. Під час фашистської окупації він став членом Лучино-Гуляківської мо­лодіжної підпільної організації, очолив її осередок у рідному селі. З лютого 1944 р. — він у лавах армії, воював на 3-му Білоруському фронті, був рядовим гарматної обслуги, потім — командиром батареї, брав участь у визволенні міст і сіл Смоленської області та Білорусі. У квітні 1945 р. у боях під І Кенігсбергом був тяжко поранений в голову. Після лікування – демобілізований. Нагороджений бойовими відзнаками.

Після війни В.Омельченко закінчив Київський педа­гогічний інститут (1950) та аспірантуру при ньому (1953), став кандидатом філологічних наук, працював викладачем української літератури в Івано-Франківському, а з 1963 р. – в Запорізькому педагогічному інституті.

Помер у Запоріжжі 11 квітня 1975 року.

...Тихе подільське село Лучин. Верби над ставом. Хати з солом'яними стріхами. Яблуневі сади. Там почався не тільки життєвий, але й творчий шлях В.Омельченка. Почав писати вірші у шкільні роки під впливом творів Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Рильського. У них — переважно перші життєві враження і рідна природа. В роки війни вірші початкуючого поета наповнюються антифашистським змістом, вірою в не­минучу перемогу над ворогом. Окремі з них розповсюджува­лись у підпільних листівках. В повоєнний час В.Омельченко чітко визначив своє покликання. Став багато і плідно пра­цювати. Виступив з першими віршами і статтями у газеті «Радянська Житомирщина» в 1946 році. Потім друкувався в ба­гатьох газетах і журналах.

Головними, наскрізними темами поезії В.Омельченка стали війна і мирна праця. Він славив подвиги воїнів у Ве­ликій Вітчизняній війні, оспівував життя трудівників Жито­мирщини, Прикарпаття, Запорізького краю, всієї України.

Твори про війну — найвагоміша частина поетового до­робку. Це, наприклад, такі вірші: «Клятва серця», «Знов мені ввижається той бій», «Коли знеможений від ран...», «Спли­вають події і дати», «На полі бою», «Матері», «Пісня про Агадила Сухомбаєва», «Дароване слово. Пам'яті поета Мико­ли Шпака» й ін. В них живуть подвиги бійців, зокрема, кон­кретних учасників бойових дій, з якими поет йшов важкою дорогою до Перемоги.

У ряді віршів В.Омельченко, розповідаючи про воєнні події, згадує своє рідне село, став, верби, де витоки його життя, творчості й початок антифашистської боротьби. Так, під Кенігсбергом верба викликає у поета спогад про рідну домівку («Верба»):

Вербо розлога моя українська,

Де ти взялась, як зайшла аж туди.

Ще й нахилилась так рідно, так низько,

Мовби над ставом у нас край води?     

Його хвилює не лише втрата дорогих бойових друзів, а й помічників бійців. У поезії «Коню, мій коню...» старий ба­тареєць з сумом говорить про коня, який з солдатами тягнув сорокоп'ятку, був заповзятим і сумлінним:

Коню, мій коню, мій Вороне славний,

Десь при дорозі могила твоя...

Хто ж то по службі, по дружбі тій давній.

Хто спогадає тебе, як не я?

Як позабути, мій друже хороший:

В лютих загравах, з досвітньої мли,

До Кенігсберга від самої Орші

Сорокоп'ятку ми нашу тягли.

Скільки людяності вклав В.Омельченко в свої поетичні рядки! Скільки болю в словах за загиблими друзями! Журною піснею звучать твори поета над усіма братськими могилами. Та збірку «Голос серця» пронизує і мотив радості — Перемоги.

Віршем «Смерека» відкривається книжка «Прикарпатські весни». Струнка смерека — це окраса і символ зелені Карпат. Поет наполегливо шукає і знаходить слова, що передають її красу, як і всієї природи — гір і долин, квітів і трав. Є в цій книзі ряд поезій, які збуджують уяву читача, запалюють його серце, прищеплюють любов до цього чарівного куточка української землі. Так, у властивому поету піднесеному ключі написані «Балада про Августина Євчука», вірші «Дараби йдуть», «Франко читає «Мойсея», «Марічка», «Музики троїсті» та ін. Ці твори не тільки породжують у читача любов до пісен­ного краю, а й до його мешканців — лісорубів, плотогонів вівчарів, хліборобів — талановитих і в праці, і у пісні.

У тематичному розмаїтті збірки «На всі літа» дзвінко звучать строфи, присвячені українській мові («Люба серцю»)

Люба серцю, материнська,

Щогодини, кожну мить

Рідна мова українська

У душі, як спів, бринить.

……………………….

Як її та й не любити,

Серцем не вклонятись їй,

Коли в ній весь світ відбитий,

Вся душа народу в ній?

Поет любив Україну, свій народ, його мову і пісню, мріяв бачити рідний край вільною державою. Шкода, що не дожив до наших днів, коли Україна будує свою державність.

Є в цій книзі вірші, зігріті теплотою світлих думок, котрі відгукуються любов'ю до людини. Це — «Калина», «В хмаринках суму», «Агроном», «Рибовод». «Щаслива путь на всі літа» — з таким сподіванням герої ідуть в дороги світу. І світ їм видається «в єднанні Руху, Мудрості, Краси».

Кращою з поетичних книжок В.Омельченка є «Вогнетворці». Назва влучна, і не тільки тому, що в ній оспівується праця металургів, могутніх людей важкої професії. Це немов заспів, пролог до слова вогнетворців-хліборобів, будівельників, митців. Ось диптих «Мартени». У ньому металургійна піч є початком всього сущого на світі, тут народжується «комбайнів пісня урожайна, турбін і роторів хорал». І саме тут поет бере наснагу «в мільйони свіч палать мартенам день і ніч». — У віршах «Творчість», «Неначе в дивному садку», «Сталевар» — то вже шляхи і діяння сучасників у відблисках поетового слова.

Вабила В.Омельченка й історія Запорозької Січі. Але його вірші «Козаки в дозорі», «Запорізький дуб», «У хортицькім затоні» — то не лише милування і захоплення героїчним минулим. Заграви плавок і лебедине крило Дніпрогесу — ось та призма крізь яку вдивляється пост у віки. Минувшина і сучасність в його творах сплетені воєдино. Колишня слава Запорожжя – це не просто ліричний штрих у віршах поета, а один із етапів сучасності. Тому «козаки в дозорі у віках» сприйма­вся і як оборонці кордонів у минулому, і як вогнярі, що стоять на варті праці та миру сьогодні. І сам поет і доцент вузу з оптимізмом дивиться у день завтрашній, де чекає його привітів усмішка легка, і тиша, й труд аудиторії».

Поетична творчість В.Омельченка вельми різноманітна. Ліричні етюди і ескізи сповнені любов'ю до співвітчизника — безстрашного воїна, невтомного трудівника, талановитого май­стра культури. Не все, звичайно, рівноцінне в книгах поета. В основному його вірш прозорий, легкий, благозвучний. Але ок­ремі твори позначені спрощеністю, описовістю, риторикою. В цілому ж поетична спадщина митця заслуговує доброї оцінки.

Тв.: Голос серця (1952), Прикарпатські весни (1957), На всі літа (1963), Живописець слова (1968), Вогнетворці (1972), Сонячні орбіти (1974).

Літ.: ВишнякС. Перша збірка молодого поета // Рад. Жи­томирщина. — 1952. — 11 квіт.; НегодаМ. Перша книга поета / Київська правда. — 1952. — 11 квіт.; ЛисюкП. Творчість і копіювання//Літ. газета. — 1952. — 7 серп.; БойкоГ. Недовершена книга // Молодь України. — 1952. — 24 серп.; ЛагодаВ. лоді голоси // Жовтень. — 1953. — № 7; ПриходькоВ. Прикатские весны ждут стихов//Львовская правда. — 1957. — 25 июля; МельникО. На підступах до пісенних джерел // Молодь України. — 1957. —27 лип.; КуликД. Оспівана весна // карпатська правда. — 1957. — 18 серп.; МедведенкоМ. Т вор­котання // Рад. Прикарпаття: Альманах. — Станіслав, 1957; СкіфЛ. Пісня з фронтових доріг // Комсомолець Запоріжжя. — 1972. — 15 груд.; ЗавгороднійІ. На всі літа // Запоріз. правда. — 1 лют.; РеброП. Любов на зненависть трикратно помножу // Поезія. - 1978. - № 1. - С.85-87; Володимир Омельченко//Письменники Радянської України. 1917-1987: Бібліогаф. Довідник. - Київ, 1988. - С.447.

Василь МАРЕМПОЛЬСЬКИЙ

 

 

ЛЮБА СЕРЦЮ, МАТЕРИНСЬКА

Люба серцю, материнська,

Щогодини, кожну мить

Рідна мова українська

У душі, як спів, бринить.

У грозові дні минулі

В чужедальній стороні

І в погожі мирні дні

Ми її не позабули.

Як її забути можна

І не знати й не любить,

Коли в ній непереможно

Голос матері звучить.

Лиш прислухайсь, як годиться,

Лиш відчуй, збагни її:

То в ній крешуть блискавиці,

То — співають солов'ї;

То закоханих на ґанку

Воркування й теплий сміх,

То — у полі на світанку

Клич походів трудових...

Люба серцю, материнська,

Щогодини, кожну мить

Рідна мова українська

У душі, як спів, бринить.

Як її та й не любити,

Серцем не вклонятись їй,

Коли в ній — весь світ відбитий,

Вся душа народу — в ній?

А вона ж — мов кремінь-криця.

Владно лиш по ній кресни —

І заграє, заіскриться

Пломінь дужий та ясний.

В ній — снага, що не згасає

І не згасне ні на мить.

Гнів Шевченка в ній палає,

Дух Франка у ній горить.

Люба серцю, материнська,

Чиста й світла, як роса,

Наша мова українська —

Гордість наша і краса!

 

СИНОК ПОЧАВ ХОДИТИ

Ступив, спіткнувся трішки,

Але ще хвиля, мить —

Синок підвівсь на ніжки

Й дивись: почав ходить.

Мій любий, ти мій світе,

Не віриться очам:

Немовби я ходити

Почав сьогодні сам!

І в серці так багато

І світла, і тепла!

Здається, вся кімната

Промінням розцвіла.

В синочка — перші кроки.

Він став лиш на поріг.

А світ такий широкий,

А стільки в нім доріг!

Ступайте ж сміливіше

Ви, ніженьки малі,

Певніше-бо, твердіше

Тримайтеся землі.

Зростай же зореоким

І з першої ходи,

Мій синку, вірним кроком

Іди в житті завжди.

 

* * *

Коли, знеможений від ран,

Я помирав на полі бою,

Коли на очі ліг туман,

Затьмивши світ переді мною,

І, гнівом сповнене ущерть,

Криваво запеклося серце, —

Я знав: то невблаганна смерть

З життям схрестилася у герці.

Я припадав до рідних трав

Землі на груди: земле-мати,

Як мало я тобі віддав

І скільки міг би я віддати!..

І в ту малу й велику мить

Спромігся серцем зрозуміти,

Що був я лиш — краплина в світі,

А можу — морем зашуміть.

Тому в криваву рань страшну

Я не помер на полі бою

І смерть відкинув навісну

Своєю власною рукою.

... Отак порою весняною

Щаслива квітка польова

Впаде, притоптана ногою,

А потім — знову ожива;

Росою скроплена, в надії

До сонця тягнеться, в блакить,

І знову квітне і юніє

В жаданні радісному жить!

 

ВЕРБА

В тім бойовищі, важкім та упертім,

Там, на чужім перехресті доріг,

З буйним гіллям, при канаві простертім,

Може б, тебе й запримітить не зміг.

В тім бойовищі я, певно, умер би —

Тож не один там упав-з-поміж нас! —

Як ти мене вберегла тоді, вербо?

Дивом дивуюсь — гадаю не раз...

Вербо, розлога моя, українська,

Де ти взялась, як зайшла аж туди,

Ще й нахилилась так рідно, так низько,

Мовби над ставом у нас, край води?

Як ти зростала там — не уявляю:

У самоті та в чужій далині...

Може, з отецького мрійного краю

Видивом рідним постала мені?

Може, незримо, крізь далі і грози,

Йшла по слідах та шуміла гіллям,

Щоб аж при тій чужодальній дорозі

Стати, як є, поміж смертю й життям?

 

СИНОВІ

Урочисто, на честь Кобзаря,

Я назвав свого сина Тарасом.

Він — життя мого честь і окраса

Й сподівань моїх віща зоря.

Хай хтось мимрить: ім'я застаріле,

Вийшло з моди, не чути ніде, —

А мені ж воно — рідне і миле

І таке молоде-молоде!..

Виростай же хорошим на вроду

Й чистий серцем. У добрий же час!

Щоб козацькому славному роду

Та повік не було переводу,

Україну люби, Як великий Тарас!

 

КОЗАКИ В ДОЗОРІ

Козаки в дозорі,

Козаки в дозорі —

На кургані хортицькім, де гудуть віки

Гей, на конях здиблених

пильно, гострозоро

Синь степів пронизують славні козаки

Може, злий ординець

з тирси на дорогу

Тінню потаємною раптом промайне?

Може, з башти ближньої

покликом тривоги

Задимиться вогнище, полум'ям сяйне?..

Козаки в дозорі,

Козаки в дозорі!..

А вже степ розкрилився,

розпросторивсь весь.

Ой Дніпрові зорі, живодайні зорі,

Ой заграви доменні — сяйво до небес!..

А бекет козацький той

прозира простори —

Од нових ординців

сторожить він шлях.

На кургані хортицькім

Козаки в дозорі,

Козаки в дозорі

У віках!

 

 

Олексій ОГУЛЬЧАНСЬКИИ

(1912-1996)

Олексій Якович Огульчансь народився 30 березня 1912 року в місті Луганську в сім'ї тесляра. Закінчив Луганську трудову семирічну школу, Бердянський педагогічний технікум і Бердянський учительський інститут (1940). Трудився літпрацівником у редакції бердянської газети «Більшовицька зірка», науковим працівником Бердянського краєзнавчого музею, керівником гуртка юних краєзнавців при Будинку піонерів.

Літературна діяльність О.Огульчанського розпочалася в 1938 році, коли він оприлюднив перші краєзнавчі нариси у журналі «Всесвіт». Перша книжка письменника «Записки краєзнавця» побачила світ у 1955 році. Згодом вийшли друком його книжки «Вітрів Кут», «Пленники леванта», «Таємниця Сухої балки», «У нетрях Джубаю», «Острів сріблястих чайок», «Країна інкурів. Як ми шукали скарб», «Бухта солодкого коріння», «Як сплять дельфіни», «Знахідка на все життя», «Скарб Солоного лиману» та ін.

Життєвий і творчий шлях О.Огульчанського обірвався 1996 року. Похований письменник у м. Бердянську.

…Народжений у шахтарському місті, сіроокий, допитливий юнак, певно, й не мріяв, що все його життя пройде у Бердянську, місті рибалок, докерів, виноградарів, а доля вручить йому ключі від Азовського моря, яке різні народи називатимуть по-своєму - Карбарук, Чобак-денгіз, Балук-тенгіс. І кожна з цих назв відображала найголовнішу суть — море, багате рибою. Древні греки теж не помилилися, назвавши море Меотідою, тобто годувальницею. Море, як синій неозорий степ, і приазовський степ широкий, як море, стануть його стихією з юності і до схилу літ, піднесуть його на височінь людського визнання як письменника.

Не одне покоління юних слідопитів він, бердянський краєзнавець, водитиме до Кута, де сходяться вітри, блукатиме разом

75

з дітьми у нетрях Джубаю, не раз потраплятиме з ними у полон азовського леванта. Але вони дізнаються і про таємниці балки Су­хої та острова, де живуть сріблясті чайки, і як сплять найдивовижніші й найрозумніші мешканці Азовського моря — дельфіни О.Огульчанський став не тільки чудовим краєзнавцем а й талановитим письменником. Своїми нарисами, оповіданнями, повістями він зачарував серця юних, які готові шука­ти пригод у далеких преріях і джунглях, відкривати острови скарбів, а, виявляється, нерозгадані загадки і нерозкриті таємниці чекають своїх шукачів тут — у найменшому і найбагатшому морі, на його узбережжі та в байраках — жилах степу, що впритул підходять до Меотіди. І це сталося тому, що й сам письменник був невтомним мандрівником, шука­чем дивовижних скарбів.

Сьогодні мало хто знає, що влітку 1940 року юні краєз­навці Бердянська вперше знайшли скам'янілий скелет півден­ного слона і що цей гігант тваринного світу жив тут, на півдні Європи, близько мільйона років тому. Учасником цих розко­пок був 28-річний працівник краєзнавчого музею О.Огуль­чанський. Через 19 років про це дізнаються читачі з його повісті «Вітрів Кут», а унікальна знахідка весь цей час надійно збер­ігатиметься в Зоологічному музеї у Санкт-Петербурзі.

Герої цієї пригодницької повісті, як і всіх творів О.Огульчанського, — підлітки в тому романтичному віці, який кличе у незнаний екзотичний світ творів Майн Ріда, Фенімора Купера і Жюль Берна. Та на осонні приазовського узбережжя немає ні індіанських прерій, ні лісових джунглів, а в наймілкіше море не зайде «Наутілус» з легендарним ка­пітаном Немо. Так, але письменник просто, дохідливо і цікаво розповідає, що тут, в найнепримітніших куточках узбереж­жя, можуть ховатися великі таємниці, що на рибальському човникові можна здійснити подорож-подвиг і що найтепліше море буває дуже суворим і випробовує на мужність і вит­ривалість не менше, ніж Північний Льодовитий океан. Увій­ти в цей світ не споглядачем, а дослідником допомагають юним шукачам скарбів музейний працівник Ростислав Анд­рійович, старий рибалка Силантій Абакумович з «Вітрового Кута», шкіпер Григорій Вертипорох, бондар Артем Сидоро-

76

вич, учитель ботаніки Аркадій Полікарпович з «Бухти со­того коріння» та інші дорослі в низці повістей.

Тонкий знавець психології дітей того віку, який педагоги вважають чи не найважчим, перехідним, письменник своїми творами ненав'язливо, по-батьківськи мудро підказує шляхи спрямування молодої енергії в русло романтичних пошуків і знахідок реальної користі. Якщо героям повісті «Вітрів Кут», трьом підліткам, пощастило знайти кістяк до­історичної тварини і цим зробити винятковий внесок в археологію, то «солкоршуки», як утаємничено назвали себе підлітки з повісті «Бухта солодкого коріння», пройшовши низку пригод, майже випадково, мимохіть знаходять дику рослину, з коренів якої добувають речовину, у кілька разів солодшу від цукру. Чи можна поставити знак рівності між цими здобутками? Але письменник і не ставить саме так питання. Для нього важливо показати романтику в буденно­му, а виховання в нерозривному зв'язку з пізнанням світу, гартування характеру в подоланні труднощів і перешкод, з яких чи не найважча — це ти сам і твої звички.

— Мені часто дорікають, — зізнався якось О.Огульчанський у розмові з автором цієї статті, — що в моїх творах немає тих, кого критики охрестили «негативними типами», тобто хуліганів, бешкетників, які, мовляв, є серед підлітків які завдають багато клопотів батькам, учителям, міліції. Що ж, я знаю, є такі. Але знаю, бо пересвідчився, що поганих дітей немає. Є просто різні характери і різні обставини. У моєму гуртку були й такі, котрих називали «важковиховуваними». Однак досить було їх чимось зацікавити, підбадьорити і добрим словом — і вони мінялися на очах. З них виростали прекрасні люди, ставали відомими в країні.

Олексій Якович назвав тоді прізвища двох відомих дослідників північних морів. Свої перші кроки, виявляється, вони робили в його гуртку краєзнавців. Звісно, було далеко більше юнаків, яким письменник допоміг знайти ключі від моря. Він був розумним, вдумливим педагогом, одним з тих подвижників, котрі, за висловом В.Сухомлинського, віддавали серце дітям.

Та як письменник О.Огульчанський зробив значно більше, ніж як педагог, як багаторічний керівник краєзнавчого гуртка, як доброзичлива людина. На його книжках ви-

77

ховувалися тисячі й тисячі юних. Читали залюбки і проймалися почуттям необхідності своєї активної участі в збереженні природи. І цілком логічно, що О.Огульчанського було обрано почесним членом Українського товариства охорони природи, а за літературну діяльність йому присуджено обласну премію імені В.Лісняка.

«Ключі від моря». Так названа остання, третя части повісті «Бухта солодкого коріння», де йдеться про бронзову фігурку дельфінчика, що слугувала ключем від старовинного сейфа, піднятого із затонулого судна. Образно кажучи, ключі від моря мав і сам письменник. І не тільки від того, до якого часто ходив з нехитрими рибальськими снастями на бичків чи веслував синьою гладінню і слухав пісні морських вітрів – моряни, леванта, пунента. Доля вручила йому ключі від моря людських душ, передусім душ юних романтиків, які в усі віки й епохи прагнули боротися і шукати, знайти і не скорятися. Та й сам Олексій Огульчанський до останнього дня був романтиком, який дарував ключі від моря життя сотням тисяч своїх вдячних молодих читачів, майбутніх патріотів, дбайливих господарів і охоронців природи рідного краю. Таким він увійшов у літературу України.

Тв.: Записки краєзнавця (1955), Юні слідопити (1958), Вітрів Кут (1959), Пленники леванта (1960), Таємниця Су­хої балки (1961), У нетрях Джубаю (1964), Острів сріблястих чайок (1965), Країна інкурів. Як ми шукали скарб (1971), Бухта солодкого коріння (1973), Як сплять дельфіни (1979), Знахідка на все життя (1982), Скарб Солоного лиману (1986).

Літ.: РеброО. «Мои герой — дети Приазовья» // Инду стр. Запорожье. — 1987. — 31 марта; РекубрацькийА. Олексії Огульчанському — 75 //Літ. Україна. - 1987. - 9 квіт.; Ре­кубрацькийА. Он умеет видеть чудеса // Наш город. — Зап рожье, 1992. — 31 марта; РеброП. Певец Меотидьі // Индус тр. Запорожье. — 1992. — ІОапр.; ОгульчанськийО.//Літературне Запоріжжя: Бібліограф, покажчик. — 2-е вид. — Зап іжжя, 1980. — С.26-27; Олексій Огульчанський // Письменники України: Довідник. —Дніпропетровськ, 1996. – С.214.

Іван НАУМЕНКО

78

ВІТРІВ КУТ

(уривок з однойменної повісті)

«Урал» ішов уздовж спадистого берега Азовського моря. Дув попутний східний вітер — левант. Вечоріло.

— Праворуч від борту бухта Вітрів Кут,— оголосив

Прокіп Гнатович.

Члени експедиції — неважко здогадатися, що то були Ростислав Андрійович та його юні помічники Толя і Василь­ко,— стояли біля правого борту шхуни. Вони дивилися на стрімкий азовський берег. Освітлений вечірнім сонцем, він здавався рудим, аж мусянжевим, таким, як і поля дозрілих хлібів, що виднілися на обрії.

В одному місці море далеко врізалось у материк, утво­ривши досить велику бухту. Це, виявляється, й був Вітрів Кут. У центрі бухти, під крутим берегом, бовваніла невеличка хижа.

— Землянка господаря Кута, Силантія Абакумовича, — пояснив Прокіп Гнатович,— Цікава людина. Колись був ри­балкою, а зараз морську траву — камку збирає.

Біля входу в бухту «Урал» кинув якір. Вхід у Вітрів Кут засту­пало гостре підводне каміння. Вода в протоці вирувала й пінилась. Спустили човен. На палубі зібрались усі рибаки.

— Через три дні чекайте. Заїдемо,— пообіцяв на про­щання Прокіп Гнатович.

У човен навантажили експедиційне спорядження: на­мет, заплічники, саперні лопатки. Доставити на берег експедицію охоче погодився Рідненький. Рибалка полюбив хлопців. Особливо подобався йому Толя: «Міський, а рибальської крові хлопець», — часто говорив він.

Ледве човен пересік узвал — вхід у бухту, як його по­чало нещадно кидати з хвилі на хвилю. Побачивши розгуб­лені обличчя своїх пасажирів, Рідненький усміхнувся:   ,

— Тутечки завжди так. У моря штиль, а в бухті неспо­кійно. Звідсіль і назва така — Вітрів Кут, вітерець крутиться-вертиться завжди. Вода завзято берег забирає. Он якенну бух­ту вигризли хвилі.

Над затокою кружляло безліч чайок. З пронизливим кри­ком вони пролітали побіля човна. Побачивши птахів, Рос­тислав Андрійович пожвавішав.

79

— Надзвичайна різноманітність видів, — вигукнув він Хлопці, бачите велику чайку? Он ту, що з чорними махівками? Типова срібляста реготуха. Поруч птах з чорною головою це вже чайка звичайна. Крячок он скільки!

Несподівано з'явився стрімкий чорний птах. Зробивши високо в небі велике коло, він кинувся на чорноголову чайку, яка тримала в дзьобі рибину.

— Дивіться, яструб!— скрикнув Толя.

— А може, сокіл?— засумнівався Василько.

— Ні, це, хлопці, поморник. Він чайку не чіпатиме Його цікавить її здобич,— пояснив Ростислав Андрійович.

І справді, щойно чайка кинула рибу, як чорний пере­слідувач спритно підхопив її в повітрі і зник.

Поки пасажири стежили за птахами, човен наблизився до берега. Там їх чекала чорна з білими кудлатими вухами двор­няжка. Собака сидів і уважно стежив за кожним рухом суденця.

— Бобик, Бобик, на, на!.. — покликав кудланя Василько. Але той недовірливо крутнув хвостом, а затим з гучним гав­котом кинувся, стрибаючи сходами, вирізаними в суглин­ковому обриві, до землянки.

Одразу двері будиночка відчинилися, і на порозі з'я­вився невисокий дідок у білій сорочці з закоченими вище ліктя рукавами, в смугастих штанях і, незважаючи на спеку, в ри­бальських чоботах. Дідок у супроводі дворняжки не поспішаю­чи спустився сходами до моря. Собака було кинувся на хлопців.

— Цить, Шустик! — гримнув на нього старий. Голос його — соковитий бас — зовсім не відповідав зовнішності; складалося враження, що говорить хтось інший за його плечима. Старий не розпитував, хто вони й чого заві­тали, а одразу ж заходився допомагати розвантажувати човен.

Рідненький попрощався й поїхав.

До заходу сонця весь експедиційний багаж перенесли до землянки. На крутому суглинковому стародавньому зсуві поруч із землянкою виріс білосніжний похідний намет.

Хазяїн Вітрового Кута Силантій Абакумович був радий гостям. Він запросив Ростислава Андрійовича до землянки. Хлопці побігли купатися.

В будиночку було чисто і затишно. Скрізь виднілися за­сушені рослини, акуратно закантовані під скло.

80

— Гербарій! Що за диво! Та звідки він у вас, Силантію Абакумовичу? — спитав Ростислав Андрійович.

— Онука моя, Рая, мудрує. Минулого літа тут побували і люди. Травичку всяку збирали. От і вона навчилася цього діла. – І, трохи помовчавши, Силантій Абакумович замріяно додав: — Увесь наш рід — чоловіки й жінки – споконвіку рибалками були. А вона, себто онучка моя, Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возькається з ними, назви різні . - 1 не зрозуміло було: захоплюється старий своєю ону­кою чи гнівається на неї.

— А де ж зараз Рая?

— Та зі мною всі канікули живе. Перейшла в шостий клас, ниньки у село побігла матір провідати, скоро повернеться.

В цю мить надворі знялася метушня. Двері відчинилися і в кімнату влетіли хлопці і Рая. Виявляється вони встигли вже познайомитися.

У дівчини було світле, заплетене в одну косичку во­лосся, на дещо блідому обличчі виділялися великі пустот­ливі чорні очі. Дівчина розмовляла з хлопцями, як з нероз­лучними друзями.

— От добре, — захоплено говорила вона. — Завтра обов'язково покажу вам кущ барбарису. Справжній красень! Ось побачите.

— Який там барбарис, — поважно мовив Василько. — Ми тут у важливій справі.

— Хм! Подумаєш! У важливій справі...

— Факт, у важливій, слона будемо шукати, — випалив Толя.

— Слона? — здивувалася Рая. — Дідусю, ти чуєш? Вони слона ловитимуть у Вітровому Куті! — і дівчина дзвінко засміялася. — Так ви ж заблудилися. Вам треба трохи далі: в Індію. А потім завернути до Африки, там можна нільського крокодильчика прихопити, — не стихаючи, цокотіла вона... Хлопці перезирнулися, їм, певна річ, стало шкода цієї дівчини, яка не знала, що у Вітровому Куті десь у печері є величезний кістяк слона. Толя мовчав і, здавалося, байдуже слухав, але Василько спалахнув. Часто кліпаючи рудими повіками, він болісно думав, як відповісти цьому нахабному дівчиську...

Виручив Ростислав Андрійович.

— Так, ми прибули сюди з завданням — знайти кістяк слона, — сказав він серйозно. — Звичайно, не африкансько-

81

го, а кістяк так званого південного слона. Ці слони вимерли близько мільйона років тому.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             

— То, значить, за слоновими кістками завітали? — перепитав Силантій Абакумович. — А я думав — морською травою цікавитесь. Наша бухта скільки й віку камкою славиться, добротна вона тут, м'яка, як шовк. Першого сорту крісла та всілякі матраци набивають кутівською травою

— Знову камка? — несподівано обурилась Рая. — Дідусю, та це ж зостера, морська водорость, із родини...

— Ну, поїхала тепер, — невдоволено пробурчав дід зостера, родини... Берись-но краще, онучко, за юшку. Свіжі бички в льосі...

Коли нічне небо сховало від очей море й кручі Вітро­вого Кута, на високому березі запалало багаття. Тут зібрались усі мешканці бухти. На залізному триніжку над багаттям висів казан, біля якого поралася Рая. Юні учасники експедиції по­вністю попали під владну руку молодої хазяйки. Тільки й було чути дзвінку команду:

— Збігай, Толю, у землянку за цибулею.

— Не лови гав, Васю, підклади хмизу...

— Толю, принеси перчику. Пакуночок на полиці... Та ось юшку зварено. Силантій Абакумович приніс ліхтар... Гарний був цей тихий вечір. Десь унизу, під крутим берегом, таємниче шаруділо черепашником море, тисячі цвіркунів на всі лади славили вечірню прохолоду, а недале­ко виразно линув ніжний заспокійливий голос сови-сплюшки: «Сплю, сплю...» Міцний запах водоростей змішувався з пахощами степових квітів і терпкого полину.

Несподівано в темряві пролунав регіт. Хтось сміявся го­лосно, розкотисто...

Силантій Абакумович насторожився.

— Пунент з камінцями треба чекати. Чайка-реготуха заспівала. Ач, як розійшлася, — промовив він.

— А що це за пунент з камінцями? — поцікавився Толя. Старий відповів не відразу. Він знову прислухався.

Тепер реготало багато чайок. З усіх боків Вітрового Кута лунав тривожний пташиний крик.

— Пунентом, хлопчики, рибалки називають південне західний вітер. Сердитий він дуже. Налетить зненацька та так розіграється, що тільки камінці в повітрі миготять. Якірні

82

ланцюги рве. Човни та шхуни на берег викидає, мов яєчну шкарлупу. Сітки в морі так поскручує, що, вважай, пропали. Наробить лиха й принишкне. Куди тільки така здоровенна сила дівається?

— А сьогодні не буде? — спитав Ростислав Андрійович. Старий подивився на зоряне небо.

— Ні, — сказав упевнено. — Сьогодні можна спати спокійно. А тепер давайте вечеряти.

Перед юшкою старий запропонував «посолонцювати». Він поклав перед гостями цілу в'язку в'ялених бичків, без їх приазовські рибалки взагалі не мислять ніякої їжі.

Василько потягнувся за бичками. Толя теж узяв шорст­ку рибку. Та, на лихо, москвич не знав, що робити з нею далі, й вирішив спершу придивитися, як розправляються з бичками справжні азовчани.

Силантій Абакумович вибрав великого бичка, вирвав грудні правці й апетитно обсмоктав їх. Потім уздовж спинки бичка зробив ножем надріз і швидкими рухами пальців зняв із нього шкіру. Діло просте. Толя зробив теж саме. М'ясо в'яленого бичка було смачним і ароматним. Хлопець так і не спромігся збагнути, чим пахне бичок? Здавалося, що від рибини лине запах спекотного дня.

Юшка вдалася на славу. Рая прибрала посуд і пішла до землянки, де у неї були якісь невідкладні справи. А хлопці сиділи біля багаття, мовчки прислухаючись до нічних звуків.

Старий палив люльку і, не відриваючись, дивився, як жевріють вуглинки. Ростислав Андрійович при світлі ліхтаря щось записував у блокнот.

— Так, значить, по слона приїхали, — порушив мовчанку старий. —Нелегка це штука. Навряд чи знайдете. Щось я нічого схожого не помічав. А, мабуть, років п'ятнадцять в Куті. Ось печери були...

— Печери? — жваво перепитав Ростислав Андрійович. — Це цікаво. Де ж вони?

— В тім-то й річ, що були, — не поспішаючи, відповів Силантій Абакумович. — Були та загули. Балакали люди, що в Петровій балці у печері розбійник Петро жив, золота й добра наховав мало не цілих сорок діжок. Згадка про розбійника насторожила хлопців.

— Розкажіть нам про розбійника. Хоч трішки, — попросив Толя.

83

Деякий час Силантій Абакумович зосереджено смоктав люльку, дивлячись у вогонь.

— Оповідач з мене поганий. Не вмію складно говорити. Ну, та все одно, розкажу. Це було років, мабуть, сто а то й усі двісті тому. Тут недалечко лежав чумацький шлях. Сіль та рибу возили чумаки на волах тією дорогою. Багатії теж приїжджали. І з'явився тоді в цих краях Петро. Оселився в балці, ось тут поруч, — старий махнув рукою на захід. — Жив у печері, а там, під землею, охороняло його нібито якесь страховище. Грабував Петро-розбійник тільки багатих панів купців, а чумаків не чіпав. Награбоване добро роздавав сиротам і вдовам. Знали його всі бідні люди. І любили... Та от якось купчики зібрали стражників і влаштували засідку. Чекали день-нема Петра. А вночі прийшов. Ніч місячна була. Погналися стражники за розбійником. Поранили. Добіг Петро до моря у балку вскочив і нібито в лисицю перекинувся. Злякалися вояки та й розбіглися... Нечиста, мовляв, сила. Кажуть, відтоді розбійник Петро більше не з'являвся на дорогах. У печері добра лишилося багато. Дехто з бідних знав ту печеру, та мовчав. Все думали: ось-ось повернеться Петро. Потім обвал там стався, і печера зникла... А балка й досі Петровою зветь­ся. На всіх картах так значиться...

— Золото там не шукали? — поцікавився Василько.

— Шукали! Розкопували балку. Кажуть, із-за кордону італієць один приїздив. План якийсь давній тієї балки мав. Колупався, колупався, та так ні з чим і поїхав...

Біля ліхтаря щось майнуло.

— Пташка! — крикнув Василько.

— Кажан. Нетопир, — поправив Ростислав Андрійович. Невдовзі десятки нетопирів безшумно затанцювали в повітрі, то з'являючись, то зникаючи в нічній імлі.

— Виходить, пора спати, — сказав Силантій Абакумович. — Кажани завжди з'являються точно о пів на одинадцяту.

Ростислав Андрійович глянув на годинника: стрілки справді показували пів на одинадцяту. Але думки керівника експедиції були зайняті іншим.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

—   У цій бухті є печери, їх треба шукати! — рішуче сказав він. — Недарма ж тут стільки кажанів! А кажани, відомо, мешкають у печерах.

84

Петро РЕБРО

(1932 р. н.)

Петро Павлович Ребро народився 19 травня 1932 року в селі Білоцерківці Куйбишевського району Запорізької області у сім'ї колгоспника. У 1949 році з медаллю закінчив Білоцерківську середню школу, а потім з успіхом, у 1953 році, і Запорізький педагогічний інститут. Після інституту викладав рідну мову та літературу в Малокатеринівській школі (тепер Запорізького району), два роки служив у війську. Демобілізувавшись, П.Ребро працював у редакціях обласних газет «Червоне Запоріжжя» та «Запорізька правда», старшим інспектором із мистецтва обласного управління культури і старшим редактором місцевого книжково-газетного видавництва.

З 1960 по 1967 рік очолював обласне літературне об'єднай – і з 1967 по 1998 рік — Запорізьку обласну організацію Національної Спілки письменників України. Загалом П. Ребро видав понад вісімдесят книжок ліричних і сатирично-гумористичних віршів, поем, нарисів, документальних повістей і дитячих творів. В далеку й нелегку дорогу до собору українського красного письменства Петра Ребра благословив Павло Тичина. У оці перед письменниками столиці звітувала група запо-поетів. Головував Павло Григорович. Найбільше компліментів на вечорі дісталося наймолодшому учасникові творчого звіту — 18-річному студентові Запорізького педінституту. Ось що писала тоді письменницька «Літературна газета ( від 23 берез. 1950 р.): «Хороше враження справили вірші Ребра «Сіють, сіють», «Урожай», «Колгоспні артисти», «Тридцять п'ять», «Клен» — яскраві поетичні малюнки з життя села, яке поет добре знає й любить... Молодий поет вміє образно мислити, помічати нові риси дійсності, і це є важливою умовою його дальшого творчого зростання...» батьківському привітали перші успіхи молодого поета Максим Рильський та Андрій Малишко. Так, М.Рильсь-

85

кий у доповіді на Республіканській нараді молодих письменників (1955р.) відзначив патріотичний характер творчості П.Ребра і як зразок прочитав його поезію «Земляки». Ще через кілька років А.Малишко у доповіді на Всеукраїнській нараді поетів (1958 р.) назвав ім'я П.Ребра серед митців, які представляють «молоде не тільки за літературним стажем але й за віком покоління» (М.Негода, В.Діденко, О.Лупій, Ліна Костенко, М.Сом, Б.Олійник та ін.) і прочитав його поезію «Здрастуй, серце».

Петро Ребро — поет широких жанрово-стильових можли­востей, але його здібності найповніше розкриваються в царині лірики: громадянської, філософської, пейзажної, інтимної.

Про що б і про кого б не писав Ребро-лірик, він завж­ди лишається українським патріотом, запоріжцем. Перефра­зовуючи вислів геніального співця, можемо з певністю ска­зати: його життєдайний художньо-мистецький корінь у славній і легендарній запорізькій землі...

Із поліфонії Ребрової лірично-поетичної творчості чітко виділяються два однаково відчутні мотиви: мотив сучасного індустріального Запоріжжя і мотив колишнього козацького Запорожжя. Сьогоднішнє місто сталеварів, сьогоднішня нижньонаддніпрянська золота нива для нашого митця — це уособ­лення всієї Батьківщини:

Ні, ти не знаєш добре України,

Якщо на Запоріжжі не бував.

А історія ж богатирської вольниці — то міцна підвали­на історичної пам'яті, духовності українського народу, один із найпотужніших чинників нашого державного й культур­но-національного відродження:

Віриться, в душі не змовкне нота

Про шляхи дідівські горьові,

Бо тече майбутнє крізь ворота Січові.

Домінування запорізької й козацько-запорозької тема­тики в ліриці П.Ребра не означає якоїсь регіонально-етног­рафічної обмеженості творчості поета. Виростаючи на благо

86

Сині очі, русі коси

Забуваються, а спів

У моїй душі і досі

Так дзвенить, як і дзвенів.

Хай дзвенить і рано й пізно,

Будить серце знов і знов,

Хай дзвенить, бо то не пісня,

А любов.

Майстерна звукова інструментовка, версифікації; легкість, бездоганна ритмомелодійна організація ліричних поезій П.Ребра привернула увагу багатьох композиторів, зокрема П.Майбороди, О.Білаша, Я.Цегляра, Г.Подєльського К.Георгіаді, К.Єржаківського, В.Зюзіна, Л.Костенка, О.Носика, Наталі Боєвої, Л.Усачова, Є.Пасічника, А.Сердюка Покладені на музику Реброві вірші «Стежечка вузька», «Ода Запоріжжю», «Дума про Запорозьку Січ», «Коли ми вдвох» «Дубовий гай», «Дніпряночка», «Хвилина мовчання», «Ве­села Січ», «Гей, шуми, Великий Луже!», «Солов'їна Украї­на» й деякі інші стали відомими піснями.

Ліричний струмінь поетичної творчості П.Ребра неви­мушено й легко, сказати б, органічно зливається зі струме­нем гумористично-сатиричним. І що характерно — сміх у на­шого майстра добродушний, людинолюбний. Навіть там, де поет удається до клинів чи інвектив, він завжди незлости­вий і делікатний. У нього немає прагнення до клоунського ефекту, йому чужа просторічно-дядьківська грубість і спро­щеність. Його «викривальна» фраза відзначається своєрідною мовною цнотливістю, естетичною виваженістю, непідроб­ною дотепністю та виразово-стилістичною привабливістю.

За суспільно-політичною, громадською та морально-етичною значущістю сатиричні й гумористичні твори П.Ребра можна поділити на дві групи: ті, що написані протягом 50-70 років, і ті, що написані в 80-90-х роках.

Твори першої групи ввійшли до збірок «Проти шерсті» (1958), «Перо під ребро» (1963), «Гірке причастя» (1964), «По­рохівниця» (1972), «Могорич» (1974), «Гаряча прокатка» та деяких інших. Багато з них друкувалося також у газетах, альманахах і особливо в читабельному свого часу журналі « Перець» (до речі, нашому поету колись настійно пропонували

88

посаду головного редактора цього видання). Вони були настільки популярні, що друкувалися не лише в різних республіках тоді­шнього Союзу РСР, а й у далеких зарубіжних країнах.

Сатиричні стріли молодого Ребра і його гумор традицій­но скеровувалися проти ворогів миру, всілякого житейського непотребу, зла та довічних вад людської натури (п'янство, лінь, жадібність, нещирість і т.п.). З середини 80-х років гуморист зосередився в основному на одній темі, а саме — на темі запо­розького іскрометного дотепу, нічим не перевершеного запо­розького сміху. Здається, саме в цій царині поет остаточно знай­шов себе й визначився як першокласний гуморист. Із 1993 по 2001 рік він видав дев'ять книжок «Козацьких жартів».

Вражає жанрове розмаїття гумористичних творів П.Реб­ра, вміщених у книжках згаданої серії. Тут знаходимо власне гуморески, фейлетони, драматичні картини, співомовки, притчі, анекдоти, пісні, віршовані й прозові мініатюри та ін. І все це сповнене козацькою мудрістю, приперчене добродуш­ною запорозькою іронією, заквашене січовою волелюбністю.

«Козацькі жарти» П.Ребра — це, без сумніву, визначне явище в новітній українській літературі. Недарма вже першу їх збірку відразу ж помітив такий вибагливий поцінувач, як Олесь Гончар.

Неабияку вправність Ребро-гуморист виявляє в таких з етичної точки зору делікатних жанрах, як епіграма, друж­ня присвята, пародія й епітафія. У них (як ув «адресних», так і «безадресних») він однаково дотепний, однаково «кусю­чий» й однаково добродушно-поблажливий.

Ще в молодості П.Ребро небезуспішно пробував свої сили у жанрі поеми, причому в кількох його різновидах. Пер­шими такими спробами були ліро-епічні твори «Клятва моло­дості» (1953), «Десять королев» (1959) та «Дума землі» (1962).

У житті поета, його рідних і близьких, у житті його друзів і побратимів доленосну роль відіграло Запоріжжя. 1 йому присвячено ліричну поему «Зореград» (1962-1963).

До другого (сказати б, первородного) полюсу Ребрової любові звернена поема в октавах «Добридень, Бердо!» (1967). Ріка дитинства і юності уособлює поетову материзну, споліс­кує своєю живлющою водою душу співця, вливається в без­межне море його світлих почуттів і помислів. А головне, Берда для П.Ребра — то невичерпне джерело творчої наснаги, ясний путівник у життя, пристанище й мірило бентежного сумління.

89

Звідсіль не торбу яблук чи горіхів —

Везу у серці повно вражень я.

Ніколи ж не прощай мені огріхів,

Але будь завше, Бердонько моя,

І знай, що де б не був я, де б не їхав,

Як із гнізда до сонця ластів'я,

Тягнусь до тебе, під твої тополі,

Тремкі, високі й дорогі до болю.

Ратному подвигові героя останньої світової війни — запор­ізького юнака Костянтина Великого присвячена Реброва поема-монолог «Я, Кость Великий...» (1974). Вона з усією очевидністю засвідчила уміння автора передавати найтонші психічні порухи в моменти, коли людина опиняється перед видимою смертю.

За тематикою, ідейною спрямованістю та героїко-романтичним пафосом до попереднього твору наближається дра­матична поема П.Ребра «Заграва над Хортицею» (1978). Вона розповідає про юних запорізьких підпільників, які боролися проти німецько-фашистських окупантів у 1941-1943 роках.

Своєрідною поемою в сонетах є цикл П.Ребра «Під стіною смерті», написаний після відвідання ним у середині 80-х років Освенціму (ПНР). Поема сильна своїм антивоєн­ним пафосом, пристрасним закликом народів до злагоди, до взаєморозуміння:

Відстороніться, люди, від суєт

І, доки мир, воюйте із війною!

Поема-спогад «Зозулин цвіт», присвячена пам'яті П.Тичини (вона дала назву одній із останніх ліричних збірок по­ета), вельми автобіографічна. її рядки осяяні щирою, майже синівською любов'ю автора до Майстра, який привітав його ще на підступах до Поезії.

Ще в 1958 році П.Ребро досить голосно заявив про себе як драматург. Того року на сцені обласного українського театру імені М.Щорса було поставлено віршовану драму «Любов силь­них», написану П.Ребром у співавторстві з В.Захаровим. Поста­новником вистави був славнозвісний режисер, народний ар­тист СРСР В.Магар. Роботу молодих драматургів і щорсівШ⁸ дуже тепло прийняли глядачі. Високо оцінили її й критики. «Вис-

90

тава захоплювала правдою глибоких почуттів і устремлінь, — писали в монографії «Володимир Магар» Ю.Ягнич та П.Тернюк. — «Любов сильних» була неабияким явищем у житті теат­ру імені М.Щорса. Це була ще одна творча перемога!».

Не минуло й двох років, і на сцені Бердянського народ­ного драматичного театру побачила світло рампи нова п'єса П.Ребра — лірична комедія «Де тополі шумлять про любов» (режисер-постановник Тамара Волошина). Прем'єра її прой­шла з великим успіхом.

У наступні роки П.Ребро створив п'єси «Чисте кипіння» (драма з заводського життя), «Руда Полундра» (драматична по­ема) та ін. Особливий же успіх випав на його драматичну по­ему «Заграва над Хортицею», яка у постановці земляків-щорсівців «стала справжнім, хоч і не визначеним у календарі, святом у житті молоді індустріального Запоріжжя»(так писав рецензент журналу «Український театр» К.Вакуленко). Вистава пройшла сотні разів. На думку драматурга О.Левади, в «Заграві над Хортицею» подвиг юних запоріжців піднесено «до висот променистого символу». Особливо вражали сучасників сцени допиту юнака В.Литяги і страти кобзаря Живистоліта.

Уже в 90-х роках П.Ребро блискуче підтвердив своє рено­ме драматурга, створивши серію «козацьких картин», глядачами яких були тисячі учасників торжеств, присвячених 500-річчю За­порозького козацтва, а також Всеукраїнського свята гумору «Ве­села Січ» (постановник — народний артист України О. Король).

У П.Ребра сильний потяг до творчості для дітей. Малеча доб­ре знає поета за книжками «Сонечко», «Чому заєць косоокий?» (1958), «Солов'ята» (1961), «Мій тато - сталевар» (1962). «Хто швид­ше відгадає?» (1963), «Кирпата Оксанка» (1964), «Весела вдача» (1973), «Чудо з чудес — наш Дніпрогес» (1974), «Кіт-коточок» (1980), «Ключі від веселки» (1982) та іншими (їх близько двох десятків!). Окремі вірші з названих і неназваних збірочок увійшли до шкільних підручників (наприклад, до «Букваря», «Читанки», «Української мови»), друкувалися в дитячих журналах і газетах, а також осві­тянських виданнях. Добре знання психології малюків і традицій українського дитячого фольклору, душевна теплота й лагідно-усміхнена вдача поета надають його віршам для дітей якоїсь со­нячної принадності, непідробної простоти, щирості й невимуше­ності. Ці вірші легко запам'ятовуються, і що найважливіше, вони 1 володіють значною пізнавальною та виховною силою.

91

Певне місце в творчому доробкові П. Ребра займає й проза.

1969 року письменник видав документальну повість «Грім під Запоріжжям» (перероблена, доповнена та перевидана І985 року). В ній розповідається про молодих підпільників із селища Балабиного, які протягом 1942-1943 років відважно боролися проти фашистських загарбників та їх місцевих прислужників. Це твір гостросюжетний, з елементами пригодництва розрахований головним чином на читача старшого шкільного віку. Він засвідчив непересічні здібності Ребра як прозаїка.

Життя і робота сталеварів... Мабуть, ніхто з наших пись­менників не приділив цій темі стільки уваги, як П.Ребро Людям вогняної професії він присвятив багато творів різних жанрів, а серед того багатства найпомітнішою є повість (знову ж таки документальна) «Ніжна сталь» (1976). Її героями ви­ступають представники трьох поколінь запорізьких крицетворців, заслужені й усенародно шановані робітники заводу «Запоріжсталь» Петро Дорошенко, Григорій Пометун та Єгор Проскурін. Оповідь у цьому творі побудована так, що людсь­ка особистість висвічується перед читачем усіма її гранями, інколи навіть несподіваними та незбагненними. На таку оповідь здатний лише той автор, який глибоко знає духовні запити і життєві ідеали трудящої людини.

Плідно працює П.Ребро в жанрі нарису, про що свідчать його книжки «У сусідів по планеті» (1960), «Філат Гусениця» (1961), «Запоріжжя» (1986), а також численні публікації в газетах, журналах та збірниках.

Багата й тематично розмаїта публіцистика П. Ребра. Але вона не рівноцінна. Так, скажімо, пафосні публікації поета у періодиці 50-х — першої половини 80-х років дещо застаріли і можуть сприйматися тепер тільки як документальний матері­ал для історичної характеристики минулої епохи. Інша річ і Реброві публіцистичні твори кінця 80-х — 90-х років. У їх осно­ву лягали, як правило, виступи письменника на велелюдних мітингах, на різних урочистих зібраннях та ювілейних конфе­ренціях (між іншим, Петро Павлович - блискучий оратор, це ще одна відмітна риса його природного обдарування).

Героїка запорозького козацтва, збереження культурно-історичної спадщини для майбутніх поколінь, захист прав рідної мови, труднощі сучасного українського шкільництв-

92

ва, оборона честі видатних письменників, шляхи національ­ного відродження, боротьба за незалежність України, роз­будова нашої державності, екологічні проблеми Нижньої Наддніпрянщини - така (далеко не повна) тематика Ребро­вої публіцистики останнього десятиріччя.

Найбільшою мірою громадянсько-патріотичні почуван­ня П.Ребра сконденсовано в статті «На нас дивиться Великий Кобзар» («Хортиця», 1990, № 1). У розумінні публіциста, Та­рас Шевченко — то не тільки наш національний пророк і духовний керманич, а й суворий випробувач нашого сумлін­ня та нашої інтелектуальної зрілості на крутих поворотах історії. Опору для духовності своїх співвітчизників П.Ребро вба­чає також у творчості й діяннях послідовників Шевченка, в змаганнях за кращу долю свого народу таких, наприклад, велетів новітнього українства, як Олесь Гончар. Щоб у цьому переконатися, досить прочитати поетову статтю «Шабаш но-менклатурників, або «Соборування» по-більшовицькому» («Хортиця», 1992, №2). Тут із разючою достовірністю розк­рита обкомівсько-партократична «кухня» цькування велико­го письменника за його роман «Собор», у найдрібніших де­талях простежено зрушення суспільно-політичної свідомості українців (особливо інтелігентів) перед розвалом «імперії зла». Ребро-публіцист завжди в наступі. Така вже в нього невпокійлива натура — справжнього патріота і громадянина.

У поезії, прозі й публіцистиці П.Ребра вияскравлюється всіма барвами веселки, просто-таки розкошує українська мова. Свої художньо-естетичні принципи письменник пост­ійно, наполегливо й упевнено стверджує не ультрамодною фразою, не лексико-дериваційною еквілібристикою, а по-народному розважним, дотепно-мудрим і простим словом. Простим, але не спрощеним, не безкрилим.

Серед Ребрового мовотворчого багатства чимало свіжих, стилістично виразних одиниць. Узяти хоча б ось такі індиві­дуально-авторські неологізми, як-от: «дружбоград», «зореград», «крицецвіт», «небосяг», «вогнярі» й подібні. А ще ж є безліч оригінальних, сказати б ребрівських афоризмів типу: «Вітер з Дніпра», «Люди з двома серцями», «Ніжна сталь», «Сталь любить вірність», «Слава сонцю, що сіється з неба!», «Проміння серця», «Родичі сонця», «Гаряча прокатка», «Перо

під ребро» та інші. Для української лінгвостилістики — все це незаперечні знахідки.

Мова творів П.Ребра приймає три живодайні струмені: народнопоетичний, народно-розмовний і класичний тради­ційно-літературний. Зливаючись в один потік і зазнаючи по­тужного впливу з боку естетичного чуття письменника, ці струмені породжують такі риси, які не можна сплутати з особ­ливостями чийогось іншого ідіостилю.

Маючи великий досвід у царині поетичної та іншої сло­весної творчості, добре орієнтуючись в історії вітчизняного і світового красного письменства, П.Ребро нерідко заявляє про себе як літературний критик і літературознавець.

В рецензіях П.Ребро уникає дріб'язкового прискіпуван­ня. Для нього головними критеріями оцінки художнього чи публіцистичного твору є його мистецька довершеність і сус­пільна значущість.

Примітною рисою літературознавчих студій П.Ребра є наявність у них елементів публіцистики. Суто науковий аналіз тих чи інших літературно-мистецьких явищ дослідник не­рідко перемежовує авторськими емоційно-експресивними оцінками та ліричними відступами, що надає тим студіям своєрідного й неповторного колориту.

Літературна критика і літературознавча робота П.Ребра досить тісно переплітається з його науково-популярною творч­істю, зокрема з пошуками в галузі літературного краєзнавства.

Зазнавши на собі потужного духовного тяжіння запор­ізької землі, П.Ребро ретельно простежив, як те тяжіння впли­ває на інших майстрів художнього слова. Він здійснив значну дослідницьку роботу в цьому напрямку й опублікував близько сотні статей про життєві та творчі зв'язки із Запоріжжям таких видатних письменників, як Т.Шевченко, О.Пушкін, Максим Горький, В.Маяковський, А.Барбюс, М.Залка, І.Бунін та ін.

У творчих планах П. Ребра написання великої літератур­но-краєзнавчої праці «Українська Мекка». Ці плани він почав уже здійснювати. Протягом 1996-2001 років десять розділів на­званого дослідження видано окремими брошурами.

Творча біографія П.Ребра була б далеко не повною, коли б обійти увагою таку її сторінку, як перекладацька діяльність митця.

Українською мовою Петро Ребро переклав багато віршів сучасних абхазьких, башкирських, білоруських, вірменських,

94

датному грунті рідного надбердянсько-наддніпрянського поля, творча думка митця ідейно й тематично розпросто­рюється не тільки в близьких, українських, а й у далеких, зарубіжних, світах. Мабуть, саме тому чимало Ребрових віршів перекладено багатьма зарубіжними мовами.

Із патріотично-громадською наснаженістю лірики П.Ребра в'яжеться її філософічність. Захоплюючись героїч­ними вчинками людей, їх працею і науковими відкриттями, поет водночас бентежиться соціальною та духовною розбратаністю землян, перспективою їх самознищення:

О люди, погамуймо в серці зло.

Не всі ми друзі та єдиновірці,

Одначе нам, їй-богу, повезло:

Ми живемо (ви вдумайтесь!) на зірці...

Але ж і те не сон, не маячня,

Що людство вже збагнуло сьогочасне:

Загроза є - вона одного дня,

Ця зірка, спалахне і вмить погасне.

Від пейзажних замальовок поета сяє чимось до болю рідним, чистим і добрим. Тут його віршований рядок завж­ди фонічно й граматично розкутий, а в художньо-семан­тичну канву рядка, як правило, вплітаються вислови та образи фольклорно-живомовного походження; тут його твор­ча уява розкошує, не знаючи стриму.

Для прикладу:

Одшуміли заметілі,

Скресла крига на Дніпрі.

Сірі гуси пролетіли,

Прокричали на зорі.

Інтимна лірика характерна переважно для початкового пе­ріоду творчості поета (збірки «Заспів», 1955 р., «Вітер з Дніпра», 1957 р., «Проміння серця», 1962 р.). Це й природно, оскільки юність у своєму романтичному пориві розкрилюється чистотою почуттів, вірним коханням, жертовністю серця. Загальнолюдсь­ке і щось чисто ребрівське звучить у таких рядках, як-от:

даргинських, калмицьких, киргизьких, ненецьких, російських, хакаських та інших поетів. Його переклади друкувалися в сто­личних і запорізьких обласних газетах, у республіканських жур­налах, у різних альманахах, а також у впорядкованих ним са­мим антологіях «Веселка від Дніпра до Єнісею» (1975), «Друж­би слово заповітне», «Тюльпани з-над Каспію» (1977), «Квіти Абхазії» (1979), «Мелодії Агіделі» (1980) і «Слово землі світан­кове» (1986). Крім того, у перекладі П. Ребра в Україні вийшли книги М.Доможакова («Вогні в тайзі»), КІІоміа («Донька сон­ця»), Віри Шуграєвої («Твої друзі з Елісти») та ін.

До своїх перекладів запорізький співець подає, як правило, передмови, що допомагають українському читачеві краще сприй­няти інолітературні твори, зокрема швидше збагнути їх естетичну вартість, чіткіше визначити їх дотичність до морально-етичних та соціокультурних проблем вітчизняного сьогодення.

П.Ребро — вмілий і невтомний організатор літератур­ного життя на Запоріжжі. Недарма колеги переобирали його на посаду керівника обласної організації Спілки письмен­ників України аж дванадцять разів!

З ініціативи, під керівництвом і за найдіяльнішою уча­стю П.Ребра, починаючи з середини 60-х років, у запорізь­кому краї регулярно проводиться літературно-мистецьке свято «Поетичний Травень» (відбулося вже тридцять сім разів!), а починаючи з середини 80-х років,— свято гумору «Запорізькі сміховини», яке в 1995 році отримало статус Всеукраїнсько­го свята гумору «Весела Січ».

На відзнаку 500-ліття запорозького козацтва поет орган­ізував у 1990-1992 роках Козацькі літературні читання, що набули розголосу по всій Україні, причому не тільки серед письменників, а й серед науковців, учителів, журналістів, художників, акторів та громадсько-політичних діячів.

Відомо, що П.Ребро - засновник, упорядник і головний редактор (звичайно ж, на громадських засадах) літературно-ху­дожніх альманахів «Хортиця», «Великий Луг» та «Веселий курінь» — видань, високо оцінених пресою і визначними представниками сучасної української культури, зокрема Олесем Гончарем.

З березня 1995 року поет є головою (чи то пак кошовим) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ».

Реброві належить почин проведення Днів української літератури в різних регіонах колишнього Союзу. Свого часу

95

такі Дні пройшли в Абхазії, Калмикії, Хакасії, на Воронежчині й у Ленінграді. Крім того, сам поет й очолювані ним його побратими-письменники Запоріжжя взяли найактивнішу участь у Декадах української літератури, які проводилися в Росії, Киргизії, Башкирії та ін.

Успішній літературно-організаторській роботі П.Ребра сприяло і сприяє те, що він є багаторічним членом Ради Національної Спілки письменників України. А ще ж він був делегатом семи республіканських і трьох всесоюзних пись­менницьких з'їздів, учасником Сорочинського ярмарку, Олійниківських читань та ін.

Найпильнішої уваги, найщирішої вдячності заслуговує дуже плідна робота П. Ребра на ниві плекання літератур­них талантів. Адже десятки й десятки письменників, сотні молодих авторів прийшли в літературу з благословенням Петра Павловича і вважають його своїм «хрещеним батьком».

В 90-х роках, коли влада «незалежної» України пустила письменників, як і весь цвіт національної інтелігенції, по світу з торбами, П.Реброві судилося організувати літературне життя на Запоріжжі, як кажуть, «із повітря», на голому ентузіазмі. Тільки в заснованому поетом видавництві «Хортиця» (у ньому Ребро і директор, і головний редактор, і коректор на тих же громадських засадах) побачило світ понад півсотні книжок.

Невсипущу творчу й організаційно-розбудовчу роботу на ниві красного письменства П. Ребро поєднує з активною громадською діяльністю. Тривалий час він був депутатом об­ласної Ради й доклав чимало зусиль до вирішення різних питань національно-культурного будівництва на Запоріжжі, двічі представляв запорізьку інтелігенцію на Всесвітніх фо­румах українців, брав участь у всіх творчих звітах запорізьких митців, що проходили в Києві.

Громадська активність П.Ребра особливо помітна те­пер – у час нашого духовного відродження, в час станов­лення молодої української державності. Важко перерахувати всі ті події в політичному й культурному житті області, країни, до яких П.Ребро мав причетність.

Поет діяльно співробітничає з такими громадський організаціями, як об'єднання демократичних сил «Злагода», товариство «Україна», обласне відділення Українського фонду культури, Українське товариство охорони пам'яток історії

96

Та культури. Він постійно підтримує міцні творчі контакти із запорізькими вченими, акторами, художниками, композиторами, народними майстрами.

П.Ребро організував незліченну кількість усіляких вечорів і презентацій, виступів по радіо і телебаченню, дав десятки інтерв'ю, улаштував курси української мови для до­рослих, провів у різних навчальних закладах сотні уроків літератури, рідної мови та історії. Його радо зустрічають і в роб­очому цеху, і на польовому стані, й у студентській аудиторії, і в солдатській казармі, і в інших місцях.

Творчість і громадська діяльність П.Ребра відзначені ба­гатьма нагородами.

Поет удостоївся орденів Трудового Червоного прапора й Дружби народів, медалі «За доблесну працю», Почесних грамот президій Верховних Рад Киргизії, Абхазії та Калмикії. Крім того, П.Ребро — лауреат численних премій, а саме: обласної молодіж­ної премії ім. Михайла Андросова — за багаторічну роботу з молодими літераторами, за п'єсу «Любов сильних», збірку поезій «Запорізька веселка» та інші твори про молодь (1969р.); премії газети «Радянська Україна» та Спілки письменників України — за перемогу в літературному конкурсі «Герой нашого часу» (1974р.); премії республіканського фестивалю гумору й сатири «Вишневі усмішки» — за значний внесок в українську сатиру і гумор, за неодноразову участь у фестивалі (1975р.); премії Міністерства культури України — за драматичну поему «Заграва над Хортицею» (республіканський конкурс на кращу п'єсу для я та юнацтва, 1978р.); премії журналу «Перець» — за цикл фейлетонів і гуморесок (1979р.); республіканської премії ім. Павла Тичини «Чуття єдиної родини» — за книжку «Побратимство» цикл віршів «Полюс братерства» з книги «Вибране» (1985р.); Гран-прі другого Міжнародного пісенного фестивалю «Доля» — за пісню «Гей, шуми, Великий Луже!» (1993р.); республіканської премії ім. С. Олійника — за гумористично-сатиричні книжки, і вийшли протягом останніх років і набули широкої популяр­ні (1994р.); премії ім. Миколи Нагнибіди обласного Фонду культури — за особистий внесок у розвиток української національної культури, плідну творчу, громадську і просвітницьку діяльність (1994р.); першої премії Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні «Пісенний вернісаж» — за пісню «Гей, шуми, Великий Луже!»( 1994р.); обласної літературної премії ім. Васи-

97

ля Лісняка - за книжки «Козацькі жарти» та «Т. Шевченко і Запоріжжя» (1996р.); Міжнародної літературної премії ім. Петра Сагійдачного — за видатним внесок у розвиток традицій українського гумору та духовне відродження України (1997р.); Всеукраїн премії імені Остапа Вишні — за твори останніх років, зокрема гумористичну серію в семи книгах «Козацькі жарти» (1999 р.)

Тв.: Заспів (1955), Вітер з Дніпра (1957), Проти шерег Сонечко, Чому заєць косоокий (1958), Найсмачніші огіп (1959), У сусідів по планеті (1960), Родичі сонця, Солов'ят Філат Гусениця (1961), Воробьишки, Дірочка від бублика Мій тато - сталевар, Проміння серця (1962), Перо під ребро Хто швидше відгадає? (1963), Гірке причастя, Кирпата Оксанка (1964), Людяність (1965), Таблетки с перцем (1966) Будьмо друзями, Джон!, Запорізька веселка, Заячі вуса (1967) Грім під Запоріжжям (1969, 1985), Вогнярі, Маленький ста­левар (1971), Жди солдата, Порохівниця (1972), Весела вда­ча, Над синім Дніпром — буревісник (1973), Могорич, Чудо з чудес - наш Дніпрогес (1974), Криця (1975), Листи до зем­ляків (1976), Ніжна сталь (1976, 1982), Клятва, Чудний моло­ток (1977), Гаряча прокатка, Побратимство, Сталевар (1979), Заграва над Хортицею, Кіт-коточок (1980), Вибране, Ключі від веселки (1982), Із веселого ковша (1983), Дружбоград, Суть (1984), Запоріжжя (1986), Теремок (1987), Безробітний тама­да, Колобок на прив'язі (1988), Зозулин цвіт, Край, щедрьш талантами (1989), Козацькі жарти (1993), Козацькі жарти, книга друга (1994), Квіти мають імена, Козацькі жарти, кни­га третя (1995), Козацькі жарти, книга четверта, Т.Шевчен і Запоріжжя (1996), Козацькі жарти, книга п'ята (1997), Ко зацькі жарти, книга шоста, Трінь і Трінька, Остап Вишня Запоріжжя, О.Довженко і Запоріжжя, В.Маяковський і Запо ріжжя, М.Рильський і Запоріжжя, В.Сосюра і Запоріжж М.Стельмах і Запоріжжя, П.Тичина і Запоріжжя (1998), зацькі жарти, книга сьома, Острів Байди, О.Пушкін і Запоріжжя (1999), Вибрані твори, том перший, Козацькі жарт, книга восьма (2000), Вибрані твори, том другий і третій, зацькі жарти, книга дев'ята, Олесь Гончар і Запоріжжя, батіг, Талант без праці — пустоцвіт (2001).

98

Літ.:(Основні статті та рецензії):

Обговорення творчості молодих поетів // - Літ. газета, -23 берез.; МасенкоТ. Біля джерел творчості // Літ. Газета, - 23 верес; ЛіснякВ. Зростання молодого поета // Запоріжжя. - 1955. - ЗО верес; РильськийМ. Розмова про поезію молодих // На допомогу молодим письменникам. — С. 126; КиценкоМ. Оспівати Запоріжжя // Черв. Запоріжя. — 1956. — 29 верес; МалишкоА. Думки про поезію. — К., 1959. — С. 65, 100, 110; СимоненкоП. Зримо, конкретно // — 1963. — № 1; ЛиходідМ. Хто схожий на сонечко? // Запорізька правда. - 1963. — 16 жовт.; НагнибідаМ. Влучний залп// Рад. Україна. - 1965. — 14 січ.; СтешенкоО. Малятам про іт// Індустр. Запоріжжя. - 1965. — 26 лют.; ШевченкоВ.-Любов// Индустр. Запорожье. - 1965. - 12 трав.; ТараненкоМ. «Людяність» // Запоріз. правда. - 1965. - 25 черв.; НагнибідаМ. Людяність будівничих // Літ. Україна. - 1965.- 23 лип.; МаремпольськийВ. Вірність людям вогняної професії// Прапор 1972.— № 6; ТараненкоМ. Єсть порох в «Порохівниці» /Индустр. Запорожье. — 1973. — 16 лют.; ЧемерисВ. Щедрый «Могорич» сатирика // Индустр. Запорожье. — 1974. — 24 лист.; ПивоваровМ. Твори П.Ребра у підручниках// Запоріз. правда. — 1974 – 1 груд.; СимоненкоП. Переплавлення в мистецтво // Літ. Україна. — 1975. — 25 лист.; ЛютийГ. Сучасники в листах поета// Комсом. Запоріжжя. — 1976.— 5 жовт.; ТараненкоМ., РамазановГ. Райдуга любові//Літ. Україна. — 1979. — 14 груд.; ЛітневськийГ. «Є полюс братерства...» // Комсом. Запоріжжя – 1980. — 19 січ.; ЧубенкоМ. Методом сатиричної прокатки//Запорізька правда. - 1980. - 20 січ.; ДригайлоВ. Прикмети доби// Україна. - 1980. - № 7; НагнибідаМ. Слово про земляка//НагнибідаМ. Твори в трьох томах. - К., 1981. - Т.З; НагнибідаМ. Співець Запорізького краю // РеброП. Вибране. – К., 1982; НагнибідаМ. Петрові Ребру - 50 // Літ. Україна. —1982 — 20 трав.; МаремпольськийВ. Мости братерства // Запорізька правда. - 1985. - 20 січ.; СимоненкоП. Хай слово мовлене не інакше // Запоріз. правда. - 1986. - 18 берез.; БілецькийФ. Нехай відсохне та рука, що тягнеться вбивати //Друг читача. — 1990 –17 трав.; Хом'якТ., КривокрисенкоО. Козацька тематика в ліриці П.Ребра // Запоріжжя в історії та культурі. — 1992. – З., ЧабаненкоВ. Життєдайний корінь// Запоріз. правда. — 1992 – 19 трав.; ЧабаненкоВ. Петрові Ребру — 60 //Літ. Україна.- 25 черв.; ЧемерисВ. Весело-поетичний пам'ят-

99

ник козацтву// Запороз. Січ. — 1993. - 31 серп.; ЧабаненкоВ Талант, виколисаний запорізькими степами //Хортиця. -1994 № 3; КупріяновІ., Хом'якТ. Сатира та гумор: чи смішно? Веселий курінь. — 1995. — №2. — С. 77-84; ФедоренкоВ. На здобуття Державної премії// Запоріз. правда. —1995. — 23 ЧабаненкоВ. Не вмирає душа наша // РеброП. Т.Шевченко Запоріжжя. - 3., 1996; КупріяновІ. Гумор високого гатунку// Запоріз. правда. - 1996. — 28 лют.; ШумиловМ. Пам'ятник на-шим дотепним предкам // Запоріз. правда. — 1996. — 12 лип. РекубрацькийА. Історія народу крізь призму гумору // Запоріз' правда. — 1997. — 16 верес; СтадніченкоО. Художня майстерність Петра Ребра// Придніпр. наук, вісник. — 1998. — № 21; АбліцовВ Йому кажуть: «Ваш потяг пішов». А він не вірить // Голос України. - 1998. - 6 жовт.; СтадніченкоО. Живу Дніпром // Бористен. — 1998. — № 6; Сидоренком. Співець Запоріжжя // РеброП. Острів Байди. - 3., 1999; ЧабаненкоВ. Петро Ребро: Літератур­ний портрет. — 3., 1999; СтадніченкоО. Творчість Петра Ребра в контексті розвитку української літератури 50-90-х р. р. XX ст.: Автореферат. — 3., 1999; ЧабаненкоВ. «Правді ми служили і нат­хненню» (Творчість Петра Ребра) // РеброП. Вибрані твори. — 2000. —ТІ; КупріяновІ. Петро Ребро — почесний доктор Запо­різького державного університету//Літ. Україна. — 2001. — 5 квіт.

* * *

Петро Павлович Ребро: Пам'ятка читачеві. — 3., 1959; Українські письменники: Біобібліограф, словник у 5 томах. — К., 1965. — Т.5; Літературне Запоріжжя: Біобібліограф, по­кажчик. — 3., 1967; Письменники Радянської України: Дові­дник. — К., 1976; Літературне Запоріжжя: Бібліограф, покаж­чик. — 3., 1980; Письменники Радянської України: Довідник, і К., 1981; Літературне Запоріжжя: Бібліограф, покажчик. - 3., 1982; Петро Павлович Ребро: Бібліограф, покажчик. -3., 1982; Украинская советская енциклопедия. — К., 1983. — Т.9; Пет­ро Ребро // Антологія української поезії. — К., 1985. — Т.5; РеброП. Український радянський енциклопедичний словник. ' К., 1987. — Т.З; Петро Ребро // Письменники Радянської України: Довідник. — 3., 1996; Петро Ребро// Письменники України: Довідник. —Дніпропетровськ, 1996.

Віктор ЧАБАНЕНКО

100

ЖАЙВОРОНОК

М. Золотихіну

У дні, коли поля горіли,

Він з нами горе пережив –

Над житом плакав ізотлілим,

Над полем спаленим тужив,

В журбі крилом об попіл бився,

Грудьми припавши до землі.

Та знову лан заколосився,

Знов поле в сонці і теплі.

Геть зачароване піснями,

В перзі рожевій, як в диму,

Воно хитає колосками,

Мов диригуючи йому.

А він, маленький, знай співає,

Віншує ниву повсякчас.

Любить так поле неокрає

Він міг навчитись тільки в нас!

1950

* * *

Ні, ти не знаєш добре України,

Якщо на Запоріжжі не бував,

Де небо - то від хвиль дніпрових синє,

То золоте — від степових заграв;

Де на весь світ хоралить колосками

У січах кров'ю зрошена земля,

Де царство дум, де навіть кожен камінь

Народу невмирущість прославля;

Де сяйво з вод висотують турбіни,

А Хортиця сурмить, як пароплав...

Ні, ти не знаєш добре України,

Якщо на Запоріжжі не бував.

1957

101

* * *

Завжди нестямно рада цій картині

Моя сільська до крапельки душа:

Кирпатий місяць верхи на хмарині —

Немов хлопчак, що осідлав лоша.

Легкий туман з левади випливає,

Неначе білий парашутний шовк.

Де ж соловей? Чому він не співає?

Напевно, зачарований, замовк!

Заснув вітрець, нюхнувши м'яти-рути,

Не б'ють хвостами щуки у ставку.

Й за десять верст, їй-богу, друзі, чути,

Як хтось десь цмокнув дівчину в щоку.

1961

* * *

Вдень зірок не видно. Це не значить,

Що зірок немає взагалі.

Зможете ви легко їх побачить,

Як Земля опиниться в імлі.

Так і люди. їх серця промінні

Краще ви відчуєте тоді,

Коли вам затьмарять обрій тіні,

Коли ви опинитесь в біді.

1965

* * *

Засперечались троє: що це - щастя?

І от промовив старший з них статечно:

— Кого обходять болячки-напасті,

Той у житті щасливий, безперечно.

Але молодший вислухав старого

Й рукою розкуйовдив свого чуба:

— По-моєму, щасливий той, у кого

Робота є, що дуже серцю люба.

102

А третій мовив (був він наймолодшим),

У грудях ледь тамуючи зітхання:

— Не згоден, ні! Бо щастям найсолодшим

Вважаю лиш розділене кохання.

Ще б довго сперечались і затято,

Та помирив найстарший — сивий-сивий.

Сказав: — У кого друзів є багато, —

Лиш той, сини, по-справжньому щасливий!

1975

* * *

Якщо обсяде сум: життя твоє ніяке,

Й захочеться від дум втекти, як від сорок,

Згадай, що на Дніпрі ночами блима бакен,

Хоча на небесах тьма-тьмуща тих зірок.

Ти — бакенщик, еге ж. І слово — не забава.

Ти тільки не проспи — свій вогник засвіти.

Хай стелеться твоя доріжка золотава,

Де сходяться серця, мандруючи в світи.

Той пломінь, що тобі у груди вклала матір,

Роздай, не бережи (не візьмеш у труну),

І хоч одній душі ти покажи фарватер,

І хоч одній не дай зійти на мілину.

1987

* * *

Тобі пишатись є чим, Україно!

На Хортиці, вірніше - на Хортиці,

Стають, я бачив, люди на коліна,

Мов хочуть причаститись із криниці.

Цей ритуал всім серцем я приємлю.

Ця мить мене п'янить, як оковита:

Мов корогву, цілують люди землю,

Що славою козацькою повита.

І небо крилить високо, чаїно.

І острів ожива, бринить, як лютня:

Вони тебе цілують, Україно,

Колишня, сьогоденна і майбутня.

1999

103

 

ДОБРИДЕНЬ, БЕРДО!

(Уривок з поеми в октавах)

1

Немов зелені крихітні конверти,

Розклеїлись бруньки: либонь, пече...

Художники, анум беріть мольберти

І пензлі підіймайте на плече:

Я поведу вас до красуні Берди.

Що кажете? Не бачили іще?

Не чули навіть? Це вже гірша справа,

Хоча... На жаль, скінчилася октава.

2

Адже ця Берда - рибка голуба.

Її наш степ в долонечках, як диво,

Повз села, повз могили, повз хліба

Несе до моря ніжно і дбайливо,

Та ще й усіх запитує: —

Хіба Не гарна Берда наша, не вродлива?

(Чи то Берда, як запевню УРЕ,

Хоч наголос цей аж язик дере).

З

Отож, нам усміхається мандрівка.

Я радий, що йдете, товариші.

Ба, навіть у пташини є домівка,

І пристань є у кожної душі.

Для мене це — моя Білоцерківка

І Берда, що сховалась в комиші.

Сховалась? Засоромилась? Даремно:

Виходь і привітайся з нами чемно.

4

Привіт вам, капловухі лопухи –

Мого дитинства найдорожчі шати!

(Сноб, може, тут потішиться: хи-хи,

Мовляв, знайшов поет про що писати!

Та й критик, що збира мої гріхи,

Підкреслить тут - «годиться для цитати».

Я ж все одно вухатим лопухам,

І вербам, і ріці чолом віддам!).

5

Йдучи у завтра, подумки я часто

Вертаю у рожевий ясен-світ.

Отут колись у лободу лапасту

Скотилося моє дитинство з віт.

Хотів би я йому сказати «здрастуй»,

Але його вже прохолов і слід.

І все ж траву я тихо розгортаю,

Мов не дитинство, а гриби шукаю.

6

Сюди прийдімо, друзі, рано-рано,

Коли ще видно на траві сліди.

Десь соловей витьохкує піано,

Йде пара від студеної води.

Прошу: для Берди, донечко Оксано,

В своєму серці місце ти знайди.

Запам'ятай лазур оцю над нею —

їй-бо, багатша будеш ти душею.

7

О солов'ї! Замріяних гаїв

Капело голосиста, невтомима.

В моїй душі завжди звучить ваш спів,

На нього в мене спрага невтолима.

Я рідний край по трелях солов'їв

З заплющеними віднайду очима:

Для мене їхня пісня голосна,

Здається, навіть в лютому луна!

8

Для багатьох ти, Бердо, ніби неня —

Для тих, чиє дитинство тут спливло.

Від тебе брали ми благословення,

Коли лишали батьківське село.

З твого русла черпали ми натхнення,

Щоб нам у ділі всякому везло,

Бо починається Вітчизна мила

Там, де нас мати в муках породила.

105

9

— Навіщо оди річечці малій?

Я розумію — про Дніпро співати! —

З печаттю «філозопа» на чолі

Якийсь розумник може тут сказати.

0 ні, на тілі матері-землі

Ця Берда — ніби жилка синювата.

Яка б тонка ця жилка не була,

Вона — носій життєвого тепла!

1967

ОБ'ЯВА

«Продаються хата і свиня.

Під залізом. Мужеського роду.

Зовні обличкована вона,

Тиха, смирна і не лізе в шкоду.

Призьба є, підлога дощана,

Вже не менш, як на три пальці, сала.

Видно город з одного вікна,

Тільки рило Жучка покусала.

Весь причілок прикраша різьба.

Любить кукурудзу і помиї.

Дах червоний, а з боків — ряба,

З димарем і дзвоником на шиї.

Добрий погріб і колодязь є,

Є де льоху пасти коло двору.

І сусід сознательний - не п'є.

Хвіст стирчить, як пужално, угору.

Обіч хати — кухня і садок.

Є плита, і квітнуть вишні в маї.

Трохи далі — чайна і ставок.

Є коньяк, а жаб давно немає.

Подивитись можна в кінці дня.

Не лякайтесь, що висока плата,

Бо зате ж з верандою свиня

І з кільцем залізним в писку хата».

1969

ІЗ КОЗАЦЬКИХ ЖАРТІВ

УКАЗ

Отож і видала указ

Украй розгнівана цариця:

«Уб'ю, хто скаже ще хоч раз,

Що я дурна, немов ослиця!»

І домоглась свого таки

Імператриця-упириця!

Тепер казали козаки:

«Вона розумна, мов ослиця!»

1967

ПРИСЯГА

Козак чи їхав до столиці

Чи лаштувався у похід,

Він жменю рідної землиці

Ховав під устілки чобіт.

Ту землю він тяжкої днини

До рани клав, немов бальзам...

От якось мовив Катеринич'

Послам із Січі — козакам:

— Про вашу знаю я відвагу.

В бою хоробрі ви й міцні,

Одначе дайте-но присягу,

Що ви не зрадите мені.

В одвіт козацькі дипломати

Сказали:

— Клятву даємо

До смерті землю захищати

Ту, на якій ми стоїмо! –

Отак, заткнувши графу пельку

Всміхались хитро козаки,

Бо душу гріла їм земелька

Із берегів Дніпра-ріки.

ГЕЙ, ШУМИ, ВЕЛИКИЙ ЛУЖЕ!

(Пісня)

Гей, шуми, Великий Луже!

Мати-Хортице, співай!

Запорожців плем’я дуже

Повернулось в рідний край.

Щоб воскресла наша слава,

Наша пісня і душа,

Земляки, ставайте в лави

Запорізького коша!

Приспів:

Наша мова солов’їна

Піде з нами у віки.

Доти буде Україна,

Доки будуть козаки!

То не вітер лине з поля

В придніпровській стороні –

То летить козацька воля

На буланому коні.

Сходить сонце, золотиться,

Мов козацька булава.

Ще не висохла криниця,

Запорозька Січ жива!

Приспів:

Наша мова солов’їна

Піде з нами у віки.

Доти буде Україна,

Доки будуть козаки!

1992

Михаил ЛАСКОВ

(1923 г. р.)

Михаил Рафаилович Ласков родился 3 июня 1923 года в     г. Токмаке. В 1941 г. закончил Мелитопольскую среднюю школу   № 7. В годы второй мировой войны был эвакуирован в Узбекистан, где работал ответственным редактором радиовещания в Гулистане. В августе 1945 г. возвратился в Украину, поселился в Запорожье, работал в редакциях областных газет, заочно учился в Запорожском педагогическом институте, который окончил в 1952 году.

Как поэт М.Ласков дебютировал стихотворением «Демобилизованному» в газете «Большевик Запорожья» 16 декабря 1945 года. С того времени его стихи стали появляться на страницах газет и журналов. Первый поэтический сборник М.Ласкова «Родные огни» вышел в Запорожском областном издательстве в 1956 году. Впоследствии увидели свет еще около двадцати поэтических и прозаических книг писателя. Отдельные его стихотворения были переведены на абхазский, армянский, калмыцкий, украинский языки. Многие годы М.Ласков возглавлял литстудии на заводах «Запорожсталь», «Днепроспецсталь». Ныне он — на творческой работе.

Поэзия М.Ласкова содержит широкий спектр проблем. Это — проблемы памяти, эмиграции, духовной красоты человека, экологии... Поэт воспевает любовь, верность, дружбу, эмансипацию, творчество – все, что интересует человека, живущего полнокровной жизнью. Он живет интересами современников. Как они, радуется и огорчается, любит и ненавидит. По собственному признанию, служит «не бреду призывов, не моде».

Всегда с любовью М.Ласков пишет о людях труда. У него есть стихотворения, посвященные представителям самых разных профессий — сталеварам, строителям, летчикам, морякам, шоферам, врачам, учителям, журналистам, писателям, скульпторам, художникам и др. Кем бы ни был человек, главное, чтобы он трудился творчески («Творчество»):

Не заблестит в руке деталь,

Пока в нее не вложишь душу.

А если он воин, то нужны еще смелость, выдержка, находчивость. М.Ласков один из первых рассказал о Герое Советского Союза и национальном герое Франции Василии Порике, о героях-подпольщиках «Запорожстали» (группа Гончара). Войне, героям фронта и тыла писатель посвятил много художественных произведений. Среди них — «Повесть о вечном огне», повести «Отчий дом», «Бурелом», рассказы «Эдельвейс», «Галина», «Чайки над волнами», поэмы «Четыре встречи», «Несгорающие звезды», «Ностальгия», «Сказание о Савчуке», стихотворения «Сапоги», «Каска», «Проводы», «Родство», «Память», «Монумент» и др.

Память у М.Ласкова выступает своеобразным критерием ценности человека. «Память невозможно отключить», — считает поэт. Это и память о погибших на войне, и память об умерших родных, близких, друзьях.

Скромный холмик на кладбище старом —

Это все, что осталось от мамы...

Близ нее за минуту молчанья

Постарел я на тысячу лет.

                         («Я теперь навещаю...»)

Михаил Ласков размышляет о сущности бытия, о том, что «природа уравнивает всех — страдалица со скорбными очами». В стихотворении «Уже не встречусь с ним...» поэт пишет:

К чему упреки, зависть, маета,

За благами погоня и постами.

Что неизменно? Бездна, пустота,

Погосты с постоянными местами.

Любовь — основной мотив творчества М.Ласкова. Его стихотворения о любви — хвала самому прекрасному человеческому чувству. В поэзии «Не обязанности унизительные...» поэт утверждает:

На планету я послан Богом

Пламень трепетный зажигать...

Трепетный пламень — пламень любви.

Любовь воспевается поэтом в разных ее проявлениях. Это в первую очередь любовь к родному краю. Свет Днепрогэса озаряет многие творения М.Ласкова, а Днепр, остров Хортица и знаменитый дуб воспеты с теплотой любящего сына («Хортицкое утро», «Богатство», «Первая любовь», «Порыв»). Природа словно одухотворена. Ее не только видишь, слышишь, но и чувствуешь («Старый Днепр»):

В этих безднах томительных пауз,

В мелодичном ознобе листвы

Одинокое облачко-парус

Уплывает в разлив синевы.

Это и любовь к матери («Солнечная страница»):

Судьба меня мотала и носила,

Из женщин всех, что знал на свете я,

Одна была и в старости красивой—

Святыня, мама — молодость моя.

Это и любовь родителей к детям, желание быть родными не только по крови, но и по духу («Нить»):

Когда я остаюсь один,

Меня отчаянье изводит...

Еще живет со мною сын,

Но постепенно он уходит.

И любовь к поэзии. М.Ласков считает, что стихи «пробуждаются, дышут и приходят», как живые существа. Поэт не хочет прощаться с поэзией, потому что поэзия — это весна, а, «простясь с весной, уходит изумления частица» («Смеются откровенно надо мной...»).

И любовь учеников к учителю, который «не сломлен мукой одиночества», к которому благодарные ученики всегда спешат за советом и помощью («Снег»).

Это и любовь собаки к своему хозяину, которая сидит у больницы и не знает, что хозяин умер («Однолюб»): «...светятся тускло во мгле ледяной / Собачьи глаза с человечьей тоской».

И, конечно же, любовь мужчины и женщины. В формулировках М.Ласкова на эту тему — россыпи драгоценных камней, в афористических выражениях — много мудрости и жизненной правды.

Любовь... Она — самоотдача,

А не случайная удача.

                               («Любовь...»)

Все исчезает, только не любовь...

Уходит, до конца не умирая.

                               («Звезд на заре мерцают письмена...»)

...возраста нет у любимой,

Как старости нет у любви.

                               («Мы многое в жизни забыли...»)

Любовь, красота, счастье... Могут ли они сосуществовать, и что это вообще такое? Эти вопросы волнуют М.Ласкова. Об этом его строки. Один из стихотворных циклов так и называется — «Красота спасет мир». В стихотворении «Эта знобная маета...» поэт пишет:

Существует не красота,

А желание быть красивой.

О счастье тоже множество размышлений:

Счастье найти не трудно,

Трудно его сберечь.

                               («Зреет молчун подспудно...»)

Многие, наверно, не нашли

Счастья, потому что не шептали:

«За тобой пойду на край земли,

Полечу в неведомые дали».

                               («Многие, наверно, не нашли...»)

Отличительные черты М.Ласкова, человека и поэта, отражены в таких его строках: «...я боль чужую воспринимаю, как свою») («Не потому тебя ревную...»), «Годы промчались стремглав — наивность из потрясенной души не ушла» («Мне на земле ничего не надо»). Его секрет в удивлении, неравнодушии, участии, волнении («Море»):

Чувства, как волны, несут тяжело

Бури, тревоги, сомненья.

К людям от моря оно перешло,

Трудное слово «волненье».

Стихотворения М.Ласкова — это не только самовыражение, но и желание принести пользу людям:

Стать бы навеки экраном радара,

Оберегающим мир на земле.

                               («Желание»)

Он хочет помочь им, подсказать, научить не проходить мимо чужой боли, страданий и невзгод, предостеречь от душевной глухоты и слепоты:

Все мы в какой-то мере

Многое осознаем

Только потом, измерив

Горькой судьбы излом.

                               («В самом начале мая...»)

В произведениях М.Ласкова ощущается жажда праздника, не скучного существования, а полнокровной жизни:

О, как обременяют будни —

Мгновений юркие стрижи...

                               («О, как обременяют будни...»)

Причина многих разочарований —

В глубинной заземленности небес.

                                («Глядит он помутненными глазами...»)

Поэту хочется, чтобы люди в своих действиях и поступках были «на высоте» («Высота»): «Я под синими сводами часто завидую звездам: / Даже падая в ночь, не теряют они высоты.»

Уже более полувека поэт сохраняет свежесть взгляда и молодость чувств. Его лирика — гуманная, добрая, мудрая. Ей присущи искренность, простота, лаконизм. В стихотворениях М.Ласкова много свежих эпитетов и метафор (беззвучный форум звезд; раны плотины; снует меж листьев ветерок бедовый; настырная поздняя осень желтизной заметает пути), удачных сравнений (строки гибнут, как случайные огни; месяц, словно засохший листок). Его стихи наполнены песенными ритмами, а поэтому они музыкальны, милозвучны.

Высокую оценку поэзии М.Ласкова дали не только запорожские писатели, но и такие признанные знатоки художественного слова, как Н.Ушаков, Л.Вышеславский,         Л.Озеров, С.Наровчатов и другие. Книги поэта завоевали признание читателей. М.Ласков удостоен звания лауреата областной литературной премии им. В.Лисняка.

Соч.: Родные огни (1956), Ручеек (1959), Справжній друг (1960), Старт «Запорожця» (1962), Повесть о вечном огне (1962), Жизнь дается раз (в співавторстві) (1963), Людина з легенди (в спіавторстві), Тече річка Жилінка (1965), Красная гвоздика (1969), Незакатная весна (1974), Зоревая вахта (1978), Яркий свет (1981), Несгорающие звезды (1983), Памятные годы (1984), Притяжение земли (1988), Футбол как первая любовь (1992), Если женщина любит (1993), Стихи о любви (1995), Небеса для двоих (1996), Любовь и боль (1998).

Лит.: ПоповаЛ. Поет — рідному краю // Прапор. — 1957. — № 2. — С. 122-124; МоисееваЕ. Книга о храбрых // Радуга. — 1963. — № 12. — С. 173-174; ВышеславскийЛ. Крепнущий поэтический голос // ЛасковМ. Красная гвоздика. — Днепропетровск, 1969. — С. 3-4; КравецО. Чистое кипение // Радуга. — 1980. — № 5.— С. 184-185; КуприяновИ. Одержимый любовью. – З., 1997; ЛасковМ. // Літературне Запоріжжя: Біобібліограф. покажчик. — З., 1980. — С. 22-24; РеброП. Волнение — удел поэта // Индустр. Запорожье. — 1993. – 3 июня; ФедорчукМ. ЛасковМ.Р. // Українська літературна енциклопедія. — Київ, 1995. — Т.3. — С. 133; Михайло Ласков // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. — С.162; КуприяновИ. Поэт с любящим сердцем // Панорама. – 1998. – 4 июня; КуприяновИ. На крыльях любви // ЛасковМ. Любовь и боль: Избранное. – З., 1998. – С. 5.

Виктория ПОГРЕБНАЯ.

ПОРЫВ

Убывает полая вода,

Отцветает лиственное кружево,

Ну, а это в сердце навсегда –

Днепрогэс, плотины полукружье.

Грохотом незримых батарей

Прокатились взрывы над карьером,

Протекли повозки грабарей

В котловане мутновато-сером.

Что пришло сюда из той поры?

Техника, конечно же, иная,

Но днепровских берегов порыв

Остается, времени не зная.

ПОСЛЕ ДУЭЛИ

А все же судили Дантеса...

Об этом негромком суде

Однажды обмолвилась пресса,

Потом не писали нигде.

Осмыслите хронику эту,

Что мелким петитом рябит:

Убийца приставлен к ответу

И тот, кто коварно убит.

А разве Россия забудет

В сиротства немой тишине,

Как мертвого Пушкина судят

С Дантесом живым — наравне?

Упрямые судьи толкуют

Параграфы в пухлых томах,

Подметные письма смакуют —

Отдушину в свалке бумаг.

Затянуты плотные шторы,

Оплывшие свечи чадят.

Леса подступают, просторы

И в темные окна глядят.

Мрачнейшего из лихолетий

Безбрежная боль не минет...

Пятнадцать десятилетий

Процесс беспрерывный идет

Над завистью, втайне хранимой,

У дьявола взятой взаймы,

Над ложью и злом анонимок —

Рептилий невымерших тьмы.

БОГАТСТВО

Чуть рассвет мы бригадой спешили к Днепру,

Поднимались на стены бетонные просто.

До зари на порывистом хлестком ветру

Мы трудились, не зная, что это геройство.

Сами в скромные комнаты свет провели,

Из владений завхоза столы притащили,

Только ночи свои не сумели продлить –

Разногласия с небом у нас получились.

Заставал за учебником мглистый рассвет,

Пробиваясь лучом сквозь оконные соты,

И тогда необычный ночной педсовет

Поздравлял всех студентов с началом работы.

Дни промчались, и вот из бесформенных груд

Замок света вознесся над древнею кручей...

А потом провожали друзей в институт –

Верхолазов отличных, бетонщиков лучших.

И тогда появился обычай такой,

Он давно днепростроевцам многим известен:

В синих сумерках, молча прощаясь с рекой,

Мы увозим богатство – огни Днепрогэса...

ЗАКОНОМЕРНОСТЬ

Угловатые горожане

Уезжали от мам, а рядом —

Чье-то старческое брюзжанье

И скулеж по иным ребятам.

А потом, когда в полной мере

Жизнь потребовала отдачи,

Мы себя показать сумели,

Многих скептиков озадачив...

Снова двинулись в путь далекий

Стайки шумные молодежи,

Но от нас не летят упреки

В адрес тех, кто вдвойне моложе.

С ними, сложными, откровенны

Мы сегодня без тени фальши,

Потому-то они, наверно,

Пашут глубже и видят дальше.

РОДСТВО

Вижу женские лица строгие —

Ждут с войны

                         до сих пор солдат.

В скверах тихих

                         и над дорогами

Звезды-памятники горят.

Пробиваются

                         долгим светом

Сквозь тревожную темноту.

Обелиски сродни

                                         ракетам

Устремленностью в высоту.

СЕРДЦЕ

Гудит, надрываясь,

                         метельная даль,

И кажется:

                         бурю играет рояль.

Колеса фургона устало стучат,

Всю ночь напролет

                         пассажиры молчат.

С чужбины

                         в туманную Польшу везут

Завернутый в траурный бархат сосуд.

В нем сердце Шопена...

                         Сквозь толщу стекла

Оно напевает, лучась от тепла.

Предчувствует близость

                         родимых полей,

И запахи сена,

                         и звон тополей,

И трепет свиданий,

                         и горечь утрат...

А версты в белесую бездну летят.

Не видно дорог, предрассветных огней.

Планета

         и сердце Шопена —

                                         над ней.

СИНЕВА

Время сумерек ранних,            здравствуй!..

Свет угасших надежд храня,

Целиком отдаюсь пространству,

Обнимающему меня.

Как подумаю — страшновато:

Рядом белая тишина,

Но простерлась в летящее завтра

Наших первых тревог весна.

Дали сумрачные затмила

Ослепительная синева,

Повторяя губами милой

Недосказанные слова.

ХОРТИЦКОЕ УТРО

Ее, Сечи, нетленный след,

Хотя бы раз увидеть хочется...

Поэту двадцать восемь лет...

Дубравы.

         Скалы.

                         Остров Хортица.

Он наклонился над водой,

И там, в глубинном отраженье, —

Тарас Шевченко молодой

В таинственном изображеньи.

О чем задумался, куда

Его уносятся раздумья?..

Всплывает темная гряда —

В даль заглянувшая колдунья.

Там — никаких регалий, благ...

За правды трепетное слово —

В песках пустынный Мангышлак,

Побои, муштра да оковы...

В крутых метаниях судьбы,

Призвавшей к Хортице поэта.

Быть может, только он и был

Виденьем счастья — остров этот,

Куда спешил издалека

Земле священной поклониться...

Все смоет времени река,

А это утро сохранится.

Василь ДІДЕНКО

(1937–1990)

Кожен твір мистецтва, як і його автор, має свою долю. У пісні «На долині туман» щаслива доля. На відміну від долі її творців: і автор слів Василь Діденко, і композитор Борис Буєвський передчасно пішли з життя. А пісня їхня продовжує жити. І разом з піснею живе в людській пам’яті й ім’я автора її та багатьох гарних віршів відомого українського поета, уродженця запорізького краю Василя Діденка.

Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року в місті Гуляйполі Запорізької області в сім’ї механізатора. Коли хлопцеві сповнилося десять літ, батьки переїхали на Херсонщину в село Гаврилівку Іванівського району. У тих краях і започаткувався творчий шлях юного степовика. З липня 1950 року по березень 1958 року (поки батьки не повернулися до Гуляйполя) біографія В.Діденка була пов’язана з Вінниччиною.

Працювати, як і більшість його ровесників, Василь розпочав дуже рано: причіплювачем, помічником комбайнера, різноробочим.

Мало було в нас шику та шовку,

Тільки ж у тому батько не винен...

Як поет, Василь Діденко заявив про себе віршем «Я — 15-річний капітан», що з’явився в газеті «Вінницька правда» 1953 року, коли хлопець навчався в дев’ятому класі. Відтоді це прізвище дедалі частіше з’являється на сторінках обласних і республіканських газет.

Перші вірші В.Діденка брали не силою голосу, а своїм тембром. Ось що писав у передньому слові до віршів поета, вміщених у газеті «Київська правда» від 18 березня 1956 року, видатний український письменник Михайло Стельмах: «Василь Діденко — студент другого курсу філологічного факультету Київського університету. Йому тільки дев’ятнадцять років. Це — початок юності і початок творчості молодого поета. Що ж насамперед приваблює в його поезіях? Любов до людей радянської землі, любов до рідної природи, передана схвильованим словом, своїм образом. Ось, наприклад, в одному з його віршів бачимо такий безпосередній малюнок:

Весняний грім колише небо,

Дощем співає далина.

Ці рядки не забудеш, бо треба мати справді поетичне око, щоб так просто, дохідливо, художньо і економно створити пейзаж. І такі знахідки у Василя Діденка непоодинокі...»

Варто згадати й відгук на перші Діденкові вірші поета-академіка Максима Рильського. Якось восени Василь та інші початківці Київського університету Тамара Коломієць, Борис Олійник, Микола Сом уперше побували в гостях у видатного поета в Голосієво. Тоді Василь був у солом’яному капелюсі і благенькій, драній сорочці. Спочатку Максим Тадейович оторопів, а як почув Василеву мову, його поезії, то тут же в нього закохався. «У Діденка з кожної розпоріжки якийсь образ лізе», — так згодом висловився Рильський про його вірші. В.Діденко запам’ятав ту зустріч з М.Рильським і беріг її у серці до останніх днів:

Я в серці збережу не тільки дату,

А й днину київську морознувату,

І ялинковий стишений мотив,

І східців скрип на ганку, й ту кімнату,

Де він мене у путь благословив.

Тепло привітав молодого поета та його побратимів в університетській багатотиражці «За радянські кадри» і най-ніжніший український лірик Володимир Сосюра. Тут же були вміщені і вірші юних авторів, зокрема, поезія В.Діденка «Виший сорочку мені, кохана».

У грудні 1955 року університетська газета оприлюднила дружні шаржі на студентських поетів. Під шаржем на В.Діденка були такі рядки:

То для мене зовсім не морока,

Що цвіте у віршах синь та синь.

Я — гібрид Єсеніна і Блока

І Сосюри незаконний син.

Так, молодий автор вважав визначного поета України своїм хрещеним батьком, учителем. Їхнє творче спілкування, розпочате в середині 50-х, продовжувалося і в наступні роки. У київській квартирі поета на видному місці стояло фото: на лавці в Золотоворітському скверику сидять і ведуть задушевну розмову В.Сосюра і В.Діденко. Творчість визначного майстра слова сприяла швидкому поетичному розвитку В.Діденка. Особливо помітний її вплив у першій збірці молодого поета «Зацвітай, калино» (1957). У книжці переважала пейзажна лірика, вірші про чисте, ніжне і по-хлоп’ячому наївне кохання. Газета «Молодь України» писала, що «...добра українська мова, задушевність, сосюринська плавність викладу засвідчили, що в українську літературу приходить інтересний самобутній поет».

По-своєму відгукнувся на збірку свого університетського друга «Зацвітай, калино» Василь Симоненко:

Калина зацвіла — стоїть казково біла,

І соловей пісні свої плете...

Про що ж тоді співатимеш, Василю,

Коли калина одцвіте?

Звичайно, це був доброзичливий жарт. Адже В.Симоненко добре знав, що і в майбутньому його побратим по перу буде співати про нашу червону калину і чисте кохання, що і наступні Діденкові книги будуть присвячені «неподоланому народу, солов’їній моїй Україні».

Ім’я Василя Діденка було назване серед талановитого літературного поповнення і в доповіді Андрія Малишка на Всеукраїнській нараді поетів.

Друга книга В.Діденка «Під зорями ясними» вийшла друком у 1961 році. У ній значно розширилося коло тем його поезій, урізноманітнилися форми її втілення. Як і в першій збірці, тут вміщено немало творів, у яких автор воскрешає славне минуле рідного краю, образи його героїчних лицарів («Україні»):

Україно моя! З діда-прадіда рідна,

Кров’ю й потом омита священна земля —

Сагайдаки й шаблі, Хмеля слава побідна,

Гонти звага і лють, тільки подиву гідна,

І Устим Кармелюк, що у пана стріля.

Україно моя! Яворова, співуча —

Скромний Пестеля дім у старім Тульчині,

Над ревучим Дніпром світла Канівська круча

І в народних руках, наче зброя разюча,

Гнів Шевченка живий, перелитий в пісні...

В.Діденко добре знав героїчно-трагічну історію рідного краю. Їй він присвятив багато віршів і в третій своїй збірці «Заповітна земля» (1965). Один з розділів у ній називається «Край дніпрельстанський». У ньому свої найніжніші почуття автор щедро віддав землякам. Та це й зрозуміло — книга писалася в роки, коли поет мешкав на Запоріжжі: певний час працював в обласній пресі, а потім жив у батьківській гуляйпільській оселі. Любов’ю до рідного краю, до свого народу наповнені й подальші книги поета.

Особливо слід зауважити, що поезія В.Діденка глибоко національна: у багатьох творах відчувається зразкове наслідування української народної творчості і, зокрема, тих колискових пісень, що їх у дитинстві від матері чув поет:

Співав пісні,

Оті, що мати научала,

Оті, що радощі й жалі...

Тому й моїх пісень начала

Йдуть від народу, від землі.

В.Діденко добре знав мовне багатство рідного народу. Через те слово в його поезіях вивірене, зважене. То результат копіткої праці поета, який зазначав:

Немов чеканник той по міді,

Шукаю слово...

Немов у хащі мандрівник,

Збиваю в кров чоло й уста —

Шукаю слово...

Ліризмом, простотою, фольклорними традиціями позначені образи, створені автором: «Але очі твої незабутні — світлі очі з блакитних озер». Або: «Хай звисають коси русії, мов достиглі колоски».

Інтимна лірика В.Діденка сповнена душевного тепла. Кохання в його поезіях чисте й земне:

Летить журавлик понад житом,

Де хвиль зелених б’є прибій...

Давай, кохана, серцем пити

Настій духмяний степовий.

Вірші поета торкаються всіх сторін діяльності і поведінки людини, всіх глибин її переживань. Щиро, схвильовано звучать рядки про любов до рідного волелюбно-козацького краю:

Запорізьке сонце тихо виграє,

Тут до плес дитинство бігало моє.

Запорізьке сонце — то любов моя,

Омива тут волю вітру течія.

Запорізьке сонце знову піднялось,

Побратало ріки — Вовчу, Дніпр і Рось.

Очерет у плавнях, камінь та вода

Про козацьку долю всім оповіда.

Лірика поета дохідлива, зрозуміла, легко запам’ятовується. Його поезія, як справедливо зауважив Петро Засенко, неначе зіткана з мелодій. Отож, закономірно, що окремі вірші талановитого поета покладені на музику і стали знаними піснями в Україні. Либонь, найбільшу славу Діденкові принесла вже згадана пісня «На долині туман» – справжній шедевр української пісенної творчості.

Співуче було серце у В.Діденка: за порівняно коротке життя (поет відійшов у вічність 13 квітня 1990 року) він видав 13 книг бентежно-хвилюючої лірики. (І ще в архіві поета   зберігається не одна сотня неопублікованих віршів).

У житті Василь Діденко був схожий на свої твори. Він завжди зустрічався зі знайомими з посмішкою і радісно-голосним вітанням. Оту добру посмішку він проніс через усю свою поезію — поезію з калиною і коханням, нашими піснями і думами, кобзарями й славними запорожцями.

Тв.: Зацвітай, калино (1957), Під зорями ясними (1961), Заповітна земля, Степовичка (1965), Дивосвіти любові (1969), Дзвонять конвалії (1975), Берізка (1975), Мережки сонця (1976), Вродливий день (1979), Червоний вітер (1982), Дзвінка фонетика (1984), Дивокрай (1987), Рання ластівка (1988).

Літ.: СтельмахМ. Вірші Василя Діденка // Київська правда. — 1956. — 18 берез.; НовомінськийА. Молоді голоси // Рад. Україна. — 1958. — 4 берез.; ПилипчукЄ. Герої та інверсії поета // Літ. Україна. — 1962.— 24 серп.; БисикалоС. Поезія заповітної землі // Запоріз. правда. — 1965. — 8 черв.; ЛисенкоІ. І ніколи назад!.. // Прапор юності. — 1965. — 26 верес.; МоторнийО.Одноманітність засобів // Вітчизна. — 1965. — № 11; ТараненкоМ.Прагнення самобутності // Літ. Україна. — 1966. — 24 трав.; ІванисенкоВ. За велінням правди і краси // Дніпро. — 1966. — № 1; МовчанП. Амплітуда зменшується // Жовтень. — 1966. —№ 8; РекубрацькийА. Дивосвіти Василя Діденка // Комсом. Запоріжжя. — 1969. — 25 верес.; СтефанськийА. У чеканні поступу // Вітчизна. — 1970. — № 10; БешаО. Дня краса лунка // Друг читача. — 1984.— 30 серп.; ЛиходідМ. Син степу — Василь Діденко // Запоріз. правда. — 1992. — 26 лют.; ФединаВ. Поховайте мене в Гуляйполі // Вибор. — 1995. — 9 июня; ФединаВ. Співуче серце // Дивослово. — 1996. — № 2; СомМ. Штрихи до портрета // Дивослово. — 1996. — № 2; ЄмецьО. Він був Поет... // Кур’єр Кривбасу. — 1996. — № 65/66.

Василь ФЕДИНА.

НА ДОЛИНI ТУМАН...

На долині туман упав,

Мак червоний в росі скупав.

По стежині дівча ішло –

Тепле літо в очах цвіло.

На долині туман упав,

Білі ніжки в росі скупав.

Попід гору дівча ішло,

Мак червоний в село несло.

За дівчам тим і я ступав,

Бо в долині туман розтав.

* * *

Вітре – віхол отамане!

Розкажи мені,

Чи ще любить ота мене

Яска, що вогні

Щирим словом запалила

В серця глибині;

Що мене, було, журила,

Що мене таки любила

В незимові дні.

Вітре – віхол отамане!

Стежки не завій,

Де, одягшись у мамине,

О порі нічній

Зогрівала вона мене

Зорями з-під вій.

Ой, чи скоро задумане

З нею я здійсню?..

Вітре! В сніжнім саду мене

Обніми за ню!

АКАЦІIЇ

За днями дні летітимуть,

І знову про маї

В Гуляйполі шумітимуть

Акації мої.

По вулиці проходячи,

Нестиму красен цвіт.

– З приїздом! – скажуть родичі.

– Привіт! – пошлю в одвіт.

Пливтиме в небі милому

Хмарин весела гра.

І дівчину у білому

Я стріну край двора.

За днями дні летітимуть,

І знову про маї

В Гуляйполі шумітимуть

Акації мої...

ДОБРИЙ ДЕНЬ, ГУЛЯЙПОЛЕ!

Я не знаю: правда це чи сниться –

Рідне все вернулося умить.

Б’є у вічі біла сніговиця,

Молода акація шумить.

А про давнє що мені казати,

Хоч воно і носить безліч див...

Матерями стали вже дівчата,

Що до школи з ними я ходив.

Мо' і я знайду тут яснооку

(Мов тополя, радість вироста),

Щоб сини родилися нівроку

І цвіли веселками літа.

От і все. Усе, здається, в мене.

Та в душі – розмови на роки...

Добрий день, Гуляйполе натхненне,

І чолом вам, любі земляки!

* * *

Десь далеко, за світлими гонами,

Залишилася мати моя...

Там земля бузиновими гронами,

Деревієм і чебром буя.

Там над хат черепицею білою

Голуби воркітливо гудуть.

Там од плес рогозини і лілію

Юнаки до цегельні несуть.

Там казки із дивами й химерами

Дітлахам повідають діди.

Там дитинства мого між кар'єрами

Загубилися тихі сліди.

Там співав мені в зелені й синяві

Колискову колосся прибій.

Там незнані доріженьки синові

Бачить мати крізь марево мрій.

Там по глині, по цементі й щебені

Стеле червень густу лободу,

І півнів аж пломіняться гребені,

Й доспіває малина в саду.

І гуркоче-бентежить вагонами

Залізниця у ніч зореву...

Це усе там, за даллю, за гонами,

Де сьогодні я квіту не рву.

* * *

Де дід Семен своїм кожухом

Білів і зблизька, й звіддаля,

Мені до ніг зимовим пухом

Лягла гуляйпільська земля.

Щоб відбивати вперто, стійко

Вітрів і холоду мечі,

Палю цигарку-носогрійку

І димом пихкаю йдучи.

Рябіють снігу кучугури,

Різьблену тінь снують гілки.

Десятикласниці Сосюру

Читати просять залюбки.

Ну, що ж, читатиму...

«Лисиче...»

Та посміхаються вони:

Й мені ж бо муза щастя зиче

(У тім немає таїни).

«Сумна коса і зір чудовий

Комусь приснилися давно...»

– А ви сьогодні випадково

До нас не підете в кіно?

– Та ти дівчат отак посвариш

З дидактологами всіма, –

Учитель їхній, мій товариш,

Мене за плечі обійма.

До жартів маючи кебету,

Пита під шерех підошов:

– А ти, гуляйпільський поете,

Собі Марію вже знайшов?

Рябіють снігу кучугури,

Проносять глицю дітлахи.

– Невже і їм читать Сосюру? –

Серйозне зводжу на сміхи.

А на бруківці біля парку

(Ах, розпрокапосна чайна!)

Дядьки, хильнувши добру чарку,

Картинно лаються в Махна.

Де дід Семен своїм кожухом

Білів і зблизька, й звіддаля,

Мені до ніг зимовим пухом

Лягла гуляйпільська земля.

ДИТИНСТВО

Мене в дитинстві мало вабив

Веселий щебет солов'їв,

І я грудками бити жаби

До річки з хлопцями ходив.

Чорнило з буряків червоних

Зробити в матері прохав.

Та, кулі вийнявши з патронів,

У плитку порох висипав.

А капсулями ми стріляли,

Забивши гільзи у пеньок...

І клали в школі цвіт конвалій

Білявій Ніні в табельок.

З фронтів трикутники прим'яті

Ішли по пошті польовій.

І я на сонці біля хати

Читав їх матері своїй...

Гриміли травня дужі громи,

А ми всміхалися, малі,

Батьків чекаючи додому

На визволеній вже землі...

І от зросли, і ув солдати

Йдемо, змужнілі по війні...

Покличе Ніну в гості мати

І перший лист пошле мені.

Клечання свіжого у лузі

Обвішать сволок налама...

І скаже вчителям і друзям:

Про сина дбала недарма.

* * *

Пам’яті брата IІвана

 

Весна шуміла водами,

Як тисяча приток...

В ярочку за городами

Робили ми ставок.

Гукали: «Гулі-гуленьки»,

Співали до ладу.

І роки нам зозуленька

Лічила у саду.

В простім селянськім одягу,

Повідавши смішне,

Із Віктором до потяга

Проводив ти мене...

Нова багрянолистяна

Йшла осінь поміж нив.

Ех, пісенько розхристана!

Сумний же твій мотив.

Нелегко з явориною

Вітрам було густи...

Над брата домовиною

Схилялися брати.

Життя, промчавши кулею,

Назад не поверта.

Лиш давньою зозулею

Відлунюють літа.

Я думами стольотними

Нові стрічаю дні.

Яскравими ж полотнами –

Минуле у мені!

ТАВРIІЯ

Вдарю в сонячні литаври я –

Підуть луни поміж піль.

Золота, картата Таврія

Випливає з-понад ріль.

В горизонт бринить тополями,

Щоб мені до них дійти;

Щоб за синіми роздоллями

Інші вгледіти світи.

* * *

Вулиця моєї милої

Найпривітніша у світі –

І в снігу сліпучо-білому,

І в дерев пахучім цвіті.

Вечори сурмлять, колишучи

По зорі на кожній віті.

На асфальти човник місяця

Опускає срібні сіті.

І доми стоять мов писані,

Мов у чарах перемиті.

Та чи ж я коли труситиму

Золотого щастя сіті?

Серденько моєї милої

Найпримхливіше у світі.

* * *

Жовті півники на плеса

Рвати підемо в неділю...

Солов’їного Олеся

Я тобі на серце виллю.

Ти заплачеш, засмієшся,

Зацілуєш чуба хвилю...

Солов’їного Олеся

Я тобі на серце виллю!

* * *

Віщують осінь яблука червоні,

Що на землі сестричка їх збира.

Й гудуть вітрів баскі зелені коні

Про заметіль кленову край двора.

А біля тину горлиці-дівчата

Спинились тихо, сіли на траву.

– Іди до нас, поезіє чубата! –

Котрась говорить, вигнувши брову.

Ряхтять у косах нагідки й волошки...

І до дівчат, гортаючи гілля,

Кочуся я, мов той Котигорошко,

Даю червоні яблука з бриля.

* * *

Біля воріт весільні коні,

У гривах китиці червоні.

Мажорить міддю листя клена,

Гримлять тарелі, бубон б’є.

І хоче плакать наречена,

Та чорнобривець не дає.

* * *

Тихо над річкою сонце сіда,

В блищиках ніжних синіє вода.

В білому постать майне вдалині –

Слухаю серцем дівочі пісні,

Дух України, що в них переливсь.

Вечоре, вечоре, чом зажуривсь?

Ген там колишеться майво гілок –

Хлопці наріжуть тобі сопілок.

Тихо над річкою сонце сіда,

В блищиках ніжних синіє вода.

БАТЬКО

Повів катрану й темні лужечки,

Гілку з-під грому я обнародую.

За яворами дзвякнуть вуздечки –

Батько мій рідний котить підводою.

Як йому раді трави і птиці,

Марево степу й вітри супутні!

Зінкола вип'є тії нежурниці –

Хай сатанота регоче на кутні!

Гетьте, хто форму вишукує ловку

Мірять життя його мірою куцого,

Сипле облесності прілу половку –

Сам на підводі я з батьком прогуцаю.

2

Ось він у віжки закручує руку,

В дошку злинялу стукає– чоботом.

Блискавку теплу бере на поруку,

Мовить прихильно: «Яким це побитом?»

Легко йому, коли цвіт чорноклена

В бджолах і сонці тремтить-підлітає.

Як йому люба планета зелена,

Хмара, що косу в гони вплітає!

З

Діждуться менші «хліба від зайця»,

Казки-пригоди, що батько розкаже.

Й солодко буде від того окрайця,

Що цибулиною мати помаже.

Старші ітимуть на вогник у шибі,

Хата докупи всіх позбирає.

Літо запахне в батьковім хлібі,

Колосу шурхіт кожен згадає.

Літо чи осінь-справа не в тому.

Добре, що слово розквітло усмішками.

Добре, що діти до отчого дому

Все ж навинулись на торбу з горішками.

Мало було в нас шику та шовку,

Тільки ж у тому батько не винен.

Добре, що любим не повну кошовку –

Світ молодий од зірок до травини!

* * *

З колодязів гуляйпільських прозорих

Я воду пив солодку, степову.

І небо знав, усе в тремтячих зорях,

І синь-лужків шовковую траву.

Летіли в ірій гуси волохаті,

І клен мені розказував казки

Про темно-карі очі в білій хаті,

Про вишиті дівочі рушники.

І все м’яка гуляйпільська говірка

Вчувалася із любих уст мені.

І все цвіла волошка і сокирка

У полі тім, де стежка в тумані.

Де кіс пахучих я торкавсь рукою,

Багряні дині вносячи в курінь.

Де нам заквітла барвою дзвінкою

Земних доріг осіння далечінь.

ПРОВIІНЦIІЯ

У яблунях світлих провінція –

Улюблена, рідна, близька.

Дівчатам одніс би гостинці я,

Та гілка в цвіту не пуска.

Низенькі тини перехняблені,

І цуциків морди смішні.

Це хуга оманлива яблуні

Чи крила знялись парусні?

Мов сонцем налитий по вінця я –

Біжать і співають стежки.

У яблунях світлих провінція

Під ноги мете пелюстки.

Виктор ЧЕРЕВКОВ

(1926 г. р.)

Среди запорожских литераторов Виктор Дмитриевич Черевков известен как тонкий художник филигранно сработанных рассказов и повестей, как мудрый и добрый наставник пишущей поросли, как отзывчивый и располагающий к откровенности человек, как истинный интеллигент, не кичащийся познаниями, скромный и совестливый.

Родился будущий прозаик 12 января 1926года в городе Николаеве в семье военного врача. До Великой Отечественной войны жил и учился в Цюрупинске Херсонской области. Обладая от природы пытливым умом, рано пристрастился к книгам, к знаниям. В отрочестве увлекся фотографированием, что стало со временем профессиональным делом и по-своему отразилось в художественном творчестве.

Великая Отечественная война бросила юношу в пучину испытаний: десантные войска, роковой полет, тяжелейшая контузия, госпитали, минута за минутой отвоеванные у небытия недели, месяцы... Победа над смертью как подарок судьбы породила восторженность перед любыми проявлениями жизни, пробудила высочайшее чувство ответственности за каждый собственный шаг, за каждый поступок грядущих литературных героев.

После сдачи экстерном экзаменов за десятый класс В.Черевков поступает в Воронежский медицинский институт. Выбор вуза в некоторой степени связан с профессией отца, но в большей мере определялся благоговейным отношением к тем людям в белых халатах, которые вырвали молодого человека из когтей смерти. К сожалению, неокрепший организм не выдерживал длительные нагрузки учебного процесса, и вуз пришлось оставить.

Жизнь, однако, продолжалась. Работал фотокорреспондентом (помогло давнее увлечение), радиорепортером, литературным сотрудником. Все это побуждало к писательской деятельности. Пробы пера долгое время не выходили за пределы письменного стола, оставались тайной за семью печатями. Но по сути шла учеба: поиск своей темы, своего почерка. Учился искусству композиции, искусству выбора детали, вырабатывал «чутье» на слово, на фразу, на художественный образ. Эталоном писательского мастерства для В.Черевкова стал автор «Тихого Дона». Гениальная эпопея Шолохова создавала некую магнетическую ауру, зовущую к художественным дерзаниям.

В 1955 году областная газета «Червоне Запоріжжя» напечатала первое произведение начинающего автора, рассказ «Утро», где, как позднее писал П.Ребро, «проступили первые признаки мастерства — верность жизненной правде, постоянное внимание к тончайшим движениям человеческой души».

Настоящий дебют состоялся в 1959 году, когда вышла первая книга рассказов и новелл «Это было весной». Сборник привлек душевной чистотой героев, широким диапазоном языковых интонаций: от мягкой лиричности до высокой патетики. Читателям запомнились наивно-непосредственная Марийка из одноименной новеллы, очаровательный Лешка Скворушкин, тщательно скрывающий первые любовные переживания (рассказ «Бузина»), безвестный летчик, сумевший нечеловеческими усилиями отвести охваченный пламенем самолет в сторону от немецкой девочки («Это было весной»), гибнущие в рукопашной схватке красивые юные ратники («Утренняя песня»). Запомнился дивный финал «Утренней песни», в котором пробиваются интонации украинских народных песен, мелодика Т.Шевченко и Гоголя, дыхание шолоховской эпопеи: «И вот, где-то вблизи, родился и поплыл над степью берущий за душу звук, за ним второй, третий...

Вы скажете, это предрассветный ветер задел влажным крылом провода-нити. Нет! Это седоусый Славута коснулся струн своей бандуры.

Замолкло все, лишь песня-дума плывет над полями. Нет у нее слов. Не нужны ей слова, ведь она о той всемогущей любви, что сплетается в сердце с запахами степных трав, родного неба...

Без этой песни не смогло бы всходить солнце».

В очерковой книжке «Рабочий человек» (1960) автор представил знатного оператора прокатного стана завода «Запорожсталь», Героя Социалистического Труда Г.А. Емельяненко.

Новая повесть «Девушка, дарящая звезды» обнаружила определенную закономерность творчества, о которой сам писатель как-то сказал: «Все написанное мной в большей или меньшей степени страдает недосказанностью, что побуждает обычно вновь обращаться к той же теме». И к тем же героям, добавим мы. Действительно, главным действующим лицом повести выступает Алексей Скворушкин (центральный персонаж уже известного рассказа «Бузина»), а сюжет раннего произведения «Звезды над степью» (о событиях военных лет) заново обыгрывается в главе «Старое письмо».

Встреча с судьбами Скворушкиных — старшим и младшим — ожидала читателя и в книге «Не предавай подснежники». Повесть на новом витке писательского восприятия поднимала проблему «отцов и детей», проблему преемственности поколений. Как пушкинский Петр Гринев следовал совету отца «беречь платье снову, а честь смолоду», так и Алексей Скворушкин добрым отношением к людям, чистотой помыслов не предает свои «подснежники»: святую непосредственность детства, понятия о чести и благородстве, выпестованные в отрочестве и юности.

Книги В.Черевкова, как правило, не задерживались на прилавках магазинов и киосков, не «отдыхали» на библиотечных полках. Писателя постоянно востребовали широкие круги читателей. Увы, подводило здоровье. «Моя писательская судьба, — заметил он в одном интервью, — достаточно нетипична. После удачного старта в конце 50-х — долгие годы молчания — мешали последствия контузии».

В 1977 году В.Черевков порадовал своих почитателей сборником «Семь белых журавлей» (повесть, давшая название новой книге, и четыре рассказа). В центре повести — молодые архитекторы (интерес к этой профессии стойкий: автор многие годы работает в проектном институте) Игорь Нерезов и Катя Василега, шагнувшие, казалось, из реальной жизни в вымышленный мир художника, а потому понятные читателю и тепло им встреченные. Писатель усложняет характеры, погружает их в самые неожиданные обстоятельства, дает неоднозначную оценку поступкам. При этом сохраняется лиризм души — одно из главных качеств прозы В.Черевкова. Лиризм настраивает его на изображение потока жизни, ослабляя поток сознания. Потому при чтении испытываешь приятное чувство, которое исчезает, когда закрывается последняя страница, ибо сознание остается неудовлетворенным и требует определенного решения, например, судьбы Кати Василеги. Возможно, это психологический прием, и автор надеется на богатое воображение читателя.

После «Семи белых журавлей» В.Черевков (в соавторстве с Р.Фурманом) написал сценарий, по которому на киностудии им. А.Довженко сняли телевизионный художественный фильм «Без году неделя» — «легкую, веселую, доброжелательную комедию положений». В героях комедии узнавались труженики речного флота.

Равновесие потока жизни и потока сознания ощущается в сборнике повестей «Строгие игры» (четыре произведения: «Прогулка по цветущему лугу», «Хроника одного летнего дня», «Строгие игры» и «Версия»). Наряду с добротной повестью «Строгие игры», пластичной, психологически выверенной, где действуют узнаваемые Игорь Нерезов и Катя Василега, не оставляет равнодушным «Прогулка по цветущему лугу». Это одно из лучших произведений, сюжет которого связан с событиями Великой Отечественной. Характеры, коллизии, интрига, архитектоника, символика, язык — все сработано рукой мастера. Судьба учителя истории, бывшего фронтовика Сергея Ивановича Надеина, человека с обостренным чувством ответственности, убедительно показывает, что победить фашизм помогла человечность поколения, его высокий нравственный потенциал. В.Черевков невольно полемизирует с теми современными писателями, кто старается принизить именно моральный дух народа в страшную годину войны.

Последняя по времени написания книга «В ожидании полнолуния» рассказывает о людях, которые попадают в сложные драматические перипетии. Таков, например, Иван Чечель, талантливый и честный человек, страдающий за чужие грехи. Повесть великолепно демонстрирует обогащение художественной палитры писателя, например, за счет элементов экзистенциализма, внедряемых в реалистическую плоть повествования: отрешенность от общественного бытия, главы-исповеди, создающие общий композиционный рисунок, мистические странности некоторых персонажей (способность Тихона Ивановича Гобрия «окрашивать» свои переживания в различные цвета), заостренность проблемы выбора. В то же время сохраняется ярко выраженная воспитательная направленность повести, что выгодно отличает прозу В.Черевкова от вычурных, холодных, лишенных исторической памяти современных постмодернистских произведений.

Драматизм реальности, связанный с переоценкой нравственных критериев, тревожит писателя. Этому свидетельство — недавно опубликованный рассказ «Быть или не быть» (1996), пафос которого можно выразить вопросом: каким видится поколение двадцать первого века? Равнодушным, расчетливым, хамоватым или добрым, сострадающим, человечным?

Талантливая проза Виктора Черевкова занимает свое достойное место в литературе Украины. Она заслуженно пользуется признанием благодарных читателей.

Соч.: Это было весной (1959), Рабочий человек (1960), Девушка, дарящая звезды (1962), Не предавай подснежники (1966), Семь белых журавлей (1977), Строгие игры (1986), В ожидании полнолуния (1989).

Лит.: СотниковБ. Повесть В.Черевкова «Не предавай подснежники» // ЧеревковВ. Не предавай подснежники. — Днепропетровск, 1966. — С.3-5; ПавловичП. Віктору Черевкову — 50 // Літ. Україна. — 1976. – 13 січ.; РеброП. Віктору Черевкову — 60 // Літ. Україна. — 1986. — 16 січ.; Вітаємо! В.Черевкову — 60 // Запоріз. правда. — 1986. — 12 січ.; Беседа с В.Черевковым (записала О.Ребро) // Индустр. Запорожье. — 1988. — 27 авг.; ТихомировВ., ШевченкоВ. Проза: Здобутки і втрати // Хортиця. — 1990 – № 2. — С.115-120; РеброП. Виктору Черевкову — 70 // Индустр. Запорожье. — 1996. — 13 янв.; Віктор Черевков // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 325.

Владимир ТАБАРЕВ

БЫТЬ ИЛИ НЕ БЫТЬ?

Ивана Кирилловича Лозового, молодого преподавателя математики, коллеги за глаза называли Гаврошем. Чаще всего с улыбкой, с мягкой отеческой снисходительностью, поскольку все они были людьми, уже достаточно на белом свете пожившими. Глянув на его круглое, с по-детски припухлым ртом лицо, жесткие соломенного цвета вихры и серые, широко поставленные глаза, в которых светилась мальчишеская дерзость, можно было и не утруждать себя поисками истоков такого книжного прозвища. Особенно зная о его характерном поведении во время одного взбудоражившего всю школу ЧП, когда какой-то незадачливый кот застрял в водосточной трубе на уровне третьего этажа и глухо орал там. Скинув куртку и отдав ее в руки одного из растерявшихся зрителей, Иван бесстрашно взобрался по хлипким креплениям трубы. Вырвав «орущее звено», передал его в открытую форточку, после чего благополучно спустился под шумное одобрение собравшихся. Однако происхождение прозвища было совсем иным. Дело в том, что завершил он свое высшее педагогическое образование в Москве летом 1991 года и прежде, чем в результате последних конвульсий прежней системы распределения выпускников заявиться сюда, на юго-восток уже суверенной Украины, успел побывать и возле Белого дома, и на Лубянской площади, приняв деятельное участие в, как он выражался, «заварушке». На выше названной площади он отличился, запустив камнем в окно первого этажа здания, символизировавшего собой эпоху тоталитаризма. Камень попался тяжелый и не долетел, но шнырявшие в толпе фотокорреспонденты оживились. Один увешанный фотокамерами очкарик стал даже подбивать Ивана на повторение подвига. Однако второй дубль не состоялся. Рядом возникла хрупкая черненькая девушка с нежным, восточного типа лицом (а это была Саня, юная супруга героя) и увела его с подмостков истории.

А когда они уже ехали со всеми пожитками в поезде «Москва—Симферополь», его так и подмывало продемонстрировать газету с его фотографией и подписью «Гаврош-91» соседям по купе, поскольку разговор большей частью крутился вокруг недавних московских событий. Но его удерживал мрачный настрой попутчиков — двух тетушек, едущих к детям, вдруг оказавшимся за уже намечающейся границей, и хмурого майора авиации. А тут еще Саня стерегла его слишком явное желание строгим взглядом своих огромных черных глаз. Так что «презентация» состоялась уже в учительской школы, где он начал свою педагогическую карьеру, да и то почти уже перед самым Новым годом. Сложности первых трех месяцев трудовой деятельности способствовали резкой смене приоритетов при выборе средств самоутверждения, и тот номер московской газеты оказался в учительской уже в результате случайного разговора накануне, когда Иван, поддавшись настроению, признался «о роли своей личности в истории». «Презентация» прошла при модном нынче плюрализме мнений, иногда больно задевая виновника торжества. Почти все из присутствующих в учительской женщин почему-то дружно стали вспоминать свою, теперь уже далекую, молодость и признаваться в безрассудных поступках. Потом, когда газета пошла по рукам, массивный седой физик Горелый, известный своим тяжелым характером и язвительностью, сказал:

— А вы не боитесь, молодой человек, бросив камень в прошлое, получить более весомый привет из будущего? Помните: «Кто стреляет в свое прошлое из пистолета, в того будущее выпалит из пушки»?

— Если бы это было так страшно, то человечество не досчиталось бы многих революций! — запальчиво возразил Иван.

— Потому-то, наверное, и появилось выражение «великие потрясения пожирают своих творцов», — парировал физик.

— Не всех пожирают: некоторые еще как поперек горла становятся! — темпераментно вмешался маленький подвижный человечек с крупной лысеющей головой — учитель рисования. Перед этим он положил газету на стол, за которым проверяла сочинения учительница украинской литературы, она же довольно известная поэтесса Оксана Фанда. — Еще и как становятся! — напирал он на физика. — И не забивайте голову молодому человеку своими каннибальскими теориями, не имеющими никакого отношения к тому, что сейчас здесь говорится.

Физик издевательски захлопал в ладоши:

— Браво! Как всегда, новое и последнее слово — за вами!

Оксана передала газету «русачке Эллочке», так называли ученики стройную крашеную блондинку бальзаковского возраста, а сама поднялась и, подойдя к спорящим, крепко пожала руку Ивану. Затем так же молча пошла и села на свое место. В наступившей тишине Эллочка, продолжая изучать образ Гавроша-91, задумчиво пропела вполголоса строчку забойного тогда шлягера: «Эскадрон моих мыслей шальных...» Иван, который после поступка Оксаны воспрянул было духом, усмотрел в этом пении обидный для себя смысл и, не совсем вежливо выдернув из рук «русачки» газету, покинул импровизированный пресс-клуб, поскольку до звонка оставалось всего ничего.

Конечно, Иван не мог не отметить, что даже при таком разбросе мнений тон «обсуждения» все же был благожелательным. Да и вообще можно было с уверенностью сказать, что он, способный математик и, наверное, в будущем неплохой педагог, в новом коллективе прижился. Домашние его дела, особенно учитывая недавнее вселение в однокомнатную квартиру, которую путем сложного междугородного обмена предоставили молодоженам родители Сани, тоже вроде бы хорошо складывались... Если бы не Водотокин!……..

Не знаю, хватило бы духу у прославленного Макаренко, дабы воспеть эту яркую раскованную личность, которая именовалась Венькой Водотокиным.·Боюсь, что нет. «Крутой индивидуализм», узаконенный эпохой видеопиратства и возведенный в ранг высшей добродетели, требовал иных красок. У Ивана сразу с ним, учеником десятого «а», возникли, мягко говоря, трения. Дело было на втором его, Ивана, явлении десятому «а». Рослый плечистый парень, Водотокин прямо во время урока, собрав свои книги в спортивную сумку, пересел на пустующее в тот день место возле скромного вида миловидной девочки Зины, которая встретила его шумным протестом. Венька на ее возмущение не обратил никакого внимания. Он по-хозяйски устраивался, молча перемалывая крепкими челюстями жвачку. И когда Иван потребовал, чтобы Венька возвратился на свое место, тот, спокойно глядя в глаза учителю, внятно произнес:

— Да пошел ты.

Сначала Иван даже растерялся, но быстро взял себя в руки и тоже спокойно, с наиболее возможной язвительностью сказал:

— Наверное, следовало бы сказать: «Да пошли вы!»?

Венька перестал жевать на секунду, а затем с теми же интонациями повторил свой ответ, но уже обращаясь на «вы». На что Иван уже без всякой дипломатии потребовал:

— Выйдите вон!

— Ща, — сказал Венька и картинно развалился на скамейке.

Притихший было класс возмущенно зашумел. Послышались выкрики:

— Выйди, Венька!

Тот удивленно пожал плечами, неспешно поднялся и, покровительственно потрепав новую соседку по плечу, сказал:

— Ну, раз этого требует общественность...

Иван долго не мог собраться, но, кое-как дотянув урок, ушел в учительскую. Там он молча уселся на стул у окна. Почуяв неладное, коллеги прервали какой-то общий разговор и, как по команде, уставились на новенького. Тот не выдержал и, смягчая детали, поведал им о случившемся.

Все наперебой стали его успокаивать:

— Да махните вы рукой на это! Мы уже давно привыкли. Ну, пересел, так пересел. Сейчас вроде бы даже свобода, которая прежде всего подразумевает право личности на самовыражение, пусть даже не совсем удобоваримое.

— Но я ведь тоже личность и тоже могу надеяться на осуществление своих прав! — запальчиво проговорил Иван.

— А это уже ваши проблемы, — назидательно заметил преподаватель физкультуры, чью крепкую фигуру рельефно облегал темно-синий спортивный костюм.

— Наверное, не только мои, но и его родителей?

Классный руководитель десятого «а», пожилая, страдающая излишней полнотой женщина, зябко кутаясь в накинутую на плечи яркую цыганскую шаль, сказала:

— У него одна мать. Причем давно потерявшая на сына влияние. Пробовала когда-то с нею разговаривать — плачет. Решила оставить ее в покое. Тем более, что учится-то наш герой хорошо.

Последнему Иван не поверил и на следующий день вызвал Водотокина к доске с тайной надеждой поставить балбеса на место. Но тот отвечал так, что он даже устыдился своих коварных помыслов и, когда Венька садился, сказал:

— Сегодня я доволен вами.

— А меня это никак не колышет, — ответил Водотокин, усаживаясь возле Зины, которая испуганно отодвинулась от него на самый край стола.

Иван сделал вид, что не услышал, и единственной своей победой признал то, что разрешил светловолосой скромнице Зине пересесть к своей подруге в соседний ряд, чем сразу же воспользовался явно «шестерочного пошиба» мальчик Кузя Караулов. Он успешно уселся рядом с Водотокиным, потом уже для проформы попросив у преподавателя позволения на переселение. Иван махнул рукой, мол, делайте, как знаете. Венька явно хотел было возбухнуть, но потом смирился и с удовольствием влепил своему новому соседу увесистого щелбана. В ответ Кузя удовлетворенно хихикнул. Внешнее спокойствие было восстановлено, но наглая Венькина физиономия теперь, очевидно, навсегда утвердилась перед учительским столом и в такой непосредственной близости, что при желании Иван мог бы дотянуться до нее рукой. А желание такое возникло сразу же. «Врезать бы ему по роже», – подумал молодой преподаватель и тут же отогнал от себя эту крамольную мысль, призвав на помощь все педагогические заповеди. Однако, выражаясь осторожно, «зерно идеи физического воздействия» упало в Иванову душу на хорошо удобренную уязвленным самолюбием почву.

Саня, конечно, сразу заметила перемену в настроении своего мужа. И однажды, когда он раздраженно позвонил в дверь собственной квартиры, позабыв, что в кармане у него ключ, и, войдя, долго стоял у вешалки, рассеянно глядя поверх Саниной головы, она спросила:

— Уж не выпил ли ты?

Иван очнулся и, суетливо расстегивая куртку, натянуто улыбнулся:

— Ага! Прямо на уроке, прямо из горла. — И, дурашливо «дыхнув» Сане в лицо, добавил: — Устал я, Сань.

Та недоверчиво посмотрела на него и уже в кухне, за ужином, спросила напрямик:

— Что с тобой происходит?

Иван попытался отшутиться известной строкой:

— Что происходит в природе? А просто апрель, тобишь, декабрь…………...

— Я серьезно.

— Ну, если серьезно, то — грядущая инфляция, намечающееся обесценивание интеллектуального труда. Вон платье не можем купить тебе к Новому году.

— Ну, раз уж такой оптимист, как ты, ничего лучшего не придумал, как спрятаться за такую банальщину, значит, тебе есть что скрывать, — сказала она и обиженно отвернулась.

Иван потянулся через стол и погладил жену по щеке.

— Ладно, скажу. Нет у меня контакта с подрастающим поколением. Не получается. То есть с большинством получается, а с меньшинством — нет.

— И что это за меньшинство?

Иван рассказал все подробно. Однако Саня, которая окончила педвуз с красным дипломом и в отличие от Ивана начала свою карьеру на ниве пестования послушных доверчивых крошек «от двух до.пяти», даже повеселела:

— Но ведь это классическая ситуация, возникающая при становлении незаурядной личности, когда открытая по молодости лет агрессивность направлена на признанные авторитеты.

Иван горько усмехнулся:

— Никакой я не авторитет для такого, как Водотокин, так что классикой тут и не пахнет. Здесь нечто такое, чему нас не учили.

Саня, конечно же, стала ему горячо возражать, ссылаясь на громкие имена и приводя хрестоматийные параллели, а Иван смотрел на нее, раскрасневшуюся, и думал: «Спаси и сохрани Бог этого милого теоретика».

После зимних, 92 года, каникул, внешний вид Водотокина стал резко меняться. Из довольно-таки скромно одетого молодого человека он быстро превратился в модно «прикинутого» щеголя. На школьном дворе Иван не раз видел Веньку беседующего с какими-то чужими ребятами. На них тоже были импортные «шмотки», а на пальцах поблескивали массивные перстни. Держались чужие с Венькой, как показалось Ивану, почтительно, но не так, как «шестерочного вида» мальчик по имени Кузя. Разительно менялось и отношение к Веньке у одноклассников. Мальчишки часто окружали его на перемене и в оживленных беседах то и дело мелькало слово «баксы». Да и поведение Водотокина претерпело изменения: он стал более сдержанным, а когда на уроке ему становилось скучно, вынимал какой-нибудь журнал в яркой обложке, все больше эротического содержания, и небольшой англо-русский словарь. Вместе со своим соседом Кузей они погружались в «работу» по освоению цивилизации, немало не смущаясь тем, что стол их стоит почти впритык к учительскому. Беседовали они вполголоса, и это особенно раздражало. Конечно же, Иван, послав к черту советы своих умудренных опытом коллег, попытался пресечь эту научную деятельность. В результате получился безобразный скандал, так как вырвать журнал из рук не реагирующего на замечания Водотокина не удалось. Плюс к тому — сорванный урок, поскольку выйти из класса пришлось самому Ивану. На этот раз только отличница и скромница Зина потребовала, чтобы помещение покинул Венька, а «народ» теперь, как ему и положено, безмолвствовал.

Вскоре после этого Иван допустил непростительную ошибку, свойственную людям очень молодым и уязвленным до предела. Дабы как-то пробудить интерес к своей персоне у непробиваемого недруга, Иван дождался спаренных часов математики в десятом «а» и, уходя на перемену, как бы невзначай оставил на своем столе газету со знаменитой фотографией. Вернувшись, он увидел ее на прежнем месте,но себя в ней — с пририсованными к верхней губе кошачьими усами, а присмотревшись повнимательнее, покраснел до корней волос: теми же зелеными чернилами там, где нужно, была талантливо изображена расстегнутая ширинка. К чести Ивана надо сказать, что следующие его поступки были единственно верны в такой ситуации. Он с равнодушным видом аккуратно сложил газету и спрятал ее в «дипломат». Понемногу успокоившись, начал урок. Боковым зрением Иван украдкой следил за выражением лица Водотокина. Тот жевал, отрешенно глядя куда-то вдаль. Зато Кузя излучал торжество каждой клеточкой своей физиономии, вертя в руке пластмассовую самописку с зеленым стержнем. Это открытие добило Ивана. Потом Кузя придвинулся к Веньке и, прикрыв ладонью рот, стал что·то говорить ему свистящим шепотом, изредка воровато косясь в сторону учительского стола. Больно резануло слух довольно громко сказанное слово «Гаврош». Венька слушал с брезгливой миной, потом влепил ему затрещину и лениво полез в стол за журналом. Иван поспешно отошел к доске, но не для того, чтоб начертить теорему, а чтобы не ударить Водотокина, поскольку семена «идеи мужского воздействия» уже не только проросли, но и заколосились. Дело стало лишь за стечением обстоятельств или, как сказали бы модные ныне астрологи, за кармным расположением звезд, и это вскоре случилось.

Собственно говоря, ничего экстраординарного вроде бы и не произошло. Водотокин по-прежнему свободно чувствовал себя на уроках, по-прежнему смотрел сквозь своего преподавателя. Но однажды на перемене Иван увидел нечто такое, что потрясло его до глубины души. Водотокин прижал в углу отличницу и скромницу Зину и, не переставая жевать свою жвачку, спокойно сунул руку в вырез ее платья, не встретив ни сопротивления, ни даже протеста. Лицо Зины в этот момент показалось Ивану каким-то стертым, словно на «смазанном» фотографическом снимке. Безвольно повисшие руки и более чем всегда покатые плечи выражали вынужденное безразличие и покорность. Иван ускорил шаг, сделав вид, что ничего не заметил, а сам подумал с грустью: «Итак, последняя крепость пала». А на следующий день, вызвав Веньку к доске, он устроил ему «Сталинград». Какими бы способностями Венька не обладал, но на таком серьезном предмете, как математика, работать и слушать учителя все-таки было нужно. На место Водотокин шел с перекошенным от злости лицом, и когда уселся, первым делом так двинул своего соседа в бок, что тот вылетел на середину ряда и не сразу смог отдышаться.

Иван не кинулся помогать пострадавшему. «Это его проблема», — злорадно подумал он, подошел к Водотокину и, наклонившись к его уху, тихо сказал:

— После уроков я буду ждать тебя за воротами школы, дерьмо!

Взбудораженный класс шумел, и, наверное, никто посторонний не услышал Ивановых слов, но, как ему показалось, висевшие на стене портреты великих педагогов-гуманистов как-то враз покачнулись.

Потом Иван долго топтался на талом мартовском снегу. Было уже темно. Галдящие толпы учеников высыпали из ворот и тут же исчезали за пределами светового пятна, отбрасываемого единственным фонарем. И только когда школьный двор опустел, появился наконец Водотокин. Размахивая своим «дипломатом» из крокодиловой кожи, он не спеша приблизился к Ивану. Тот, воровато оглянувшись по сторонам, сразу же сгреб левой рукой отвороты Венькиной кожанки. Венька, нагло глядя в глаза Ивану, спросил:

— С чего это ты возникаешь, Гаврош?

При слове «Гаврош» у Ивана потемнело в глазах, и он, размахнувшись правой, ударил Водотокина в челюсть. Тот шумно сел на снег. Однако тут же поднялся и стал деловито отряхиваться. Потом вытер тылом ладони разбитые губы, медленно повернулся к ощетинившемуся Ивану:

— Ты думаешь, я тебя сейчас хоть пальцем трону? Нет. Завтра я этим пальчиком, — он выставил вперед опоясанный белым колечком мизинец, — только укажу. И не на тебя. А на твою, говорят, классную супругу. Так что за мной не заржавеет, если ты, моль еле видимая, на брюхе не приползешь.

После этого Водотокин подобрал отлетевший в сторону «дипломат» и удалился, излучая достоинство.

Минутой позже Иван, который в момент своего «блестящего апперкота» испытал пьянящее облегчение, вдруг почувствовал невероятную тяжесть во всем теле. И уже когда грохочущий на стыках трамвай приближался к знакомой остановке, Иван понял, что именно эта тяжесть и не дает ему свободно вздохнуть. Никогда ему не приходилось испытывать такого физически ощутимого груза ответственности за свое дальнейшее поведение. Грубые реалии еще не знакомого ему мира обступили его со всех сторон, предоставив единственную альтернативу и, наверное, очень похожую на ту, что некогда стояла перед трагическим образом известного датского принца. Только не было возвышающего света рампы.

Борис БЕЗДОЛЬНИЙ

(1934–2001)

Борис Ілліч Бездольний народився 19 жовтня 1934 року в с. Розівці Куйбишевського району Запорізької області. Середню школу закінчив у Запоріжжі. Після закінчення навчання на факультеті журналістики Київського університету (1957) працював у запорізьких обласних газетах, у книжковому видавництві, очолював Запорізьке обласне літоб’єднання.

Шлях Б.Бездольного в літературу пройшов через журналістику. Професія газетяра вимагала активного втручання в бурхливе життя індустріального міста. Трудівниче Запоріжжя надихнуло письменника на творення серії книг, що прославляють натхненну і самовіддану працю земляків.

Перша книга Б.Бездольного — «Трутні» — вийшла у 1960 році. Взагалі, 60-і були дуже плідним періодом у творчості письменника. Одна за одною виходять книги «Твой след на земле», «Вогонь горить у серці», «Директор заводу», «Смерть обминає сміливих», «Запорожье мое, Запорожье».

Найбільшу увагу читачів привернули збірка нарисів «Смерть обминає сміливих» і публіцистична книга «Запорожье мое, Запорожье». Перша книга присвячена ратному й трудовому подвигу запоріжців, тим, хто, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною, загинув у боях Вітчизняної, а також тим, хто, повернувшись з війни, повторював свій подвиг на трудовому фронті. На думку письменника, герої назавжди залишаються у пам’яті народній, перед якою смерть — безсила. Згідно з авторською концепцією, героїзм — це не тільки готовність ризикувати життям у сутичці з ворогом, але й прагнення щоденно робити свою справу, віддавати свою працю людям.

Кожен нарис розповідає про одного з наших славних земляків. Таких, як Герой Радянського Союзу, льотчик             М.Г. Лисконоженко («Подвійний таран»), лейтенант Г.О. Тарасенко («Лист у майбутнє»), юні підпільники («Прапори над Знам’янкою»), голова колгоспу, Герой Радянського Союзу В.І. Кравченко («Подвиг триває»), нейрохірург, колишній розвідник В.О. Кисельов («Доторк до мозку»), колгоспний ланковий, колишній комісар партизанського загону у Словаччині С.С. Мудрагеля («Смерть обминає сміливих») та інші.

Книгу «Запорожье мое, Запорожье» Б.Бездольний теж присвячує рідному місту. Це — розповідь про минуле й сучасне Запоріжжя, про людей, які віддали йому своє життя і натхнення. Значне місце в книзі займають роздуми автора над динамікою сьогодення.

Запоріжжя, як відомо, місто металургів. Їх важка, але сповнена поезією праця привернула до себе увагу письменника. Праця, життя, любов людей вогненної професії складають зміст повістей Б.Бездольного «Блискавка в добрих руках» і «Сонячна далина». Тут знайшли своє відображення технічні й моральні проблеми сучасної металургії, її минуле та майбутнє.

Головний конфлікт у цих творах становлять зіткнення новаторства з рутиною, боротьба енергійного, дбаючого про нове героя з байдужістю та безініціативністю деяких керівників та робітників.

Документальна повість «Блискавка в добрих руках» присвячена заслуженому металургові України, Герою Соціалістичної Праці Д.Ф. Галушці. Розповідаючи про життєвий та професійний шлях свого героя, письменник складає гімн самовідданій, натхненній праці, гімн робітничій совісті, що не дозволяє за-спокоюватись, а веде до нових трудових досягнень.

Дмитро Галушка — неспокійний і небайдужий, «непримиренний до всього, що заважає працювати». У творчій, корисній для людей праці він вбачає сенс свого життя.

Письменник вирішує дуже важливу у вік НТР проблему ролі людського фактору у виробництві. Він переконаний, що все залежить від людини, що можливості її безмежні. Але все це — за умови, що «є в людини чуття нового», що «захоплює її творчість», «не тільки про своє вона дбає, тоді не страхають її труднощі й невдачі, неминучі у пошуку».

Розробляючи виробничу тему, письменник заглиблюється у сферу філософських та морально-етичних проблем, у сферу тих одвічних питань, які завжди хвилювали людство. Автор не згоден з думкою, що людина безсила перед обставинами. Він запевняє: «Усяк сам пише книгу свого життя, свою долю, й од нього самого передусім залежить, яка вона буде». Б.Бездольний доводить, що саме праця, плідна й натхненна, допомагає людині утвердити себе на землі.

Героя хвилюють не лише виробничі проблеми. Він вміє, за словами автора, бачити далі свого робочого майданчика. Сталевара Галушку турбують проблеми екології. Замислюється він і над загальнолюдськими питаннями: пам’яті, естафети поколінь та іншими.

Письменник відчуває поезію в праці крицетворців. Перш за все тому, що «справді красива, майстерна робота, яка б не була вона важка, викликає в того, хто бачить її, асоціації мистецькі».

Галушка — митець у своїй справі, але за вдаваною лег-кістю та артистизмом, з якими він працює, нагадуючи чарівника, стоять роки невтомної праці. Автор приходить до висновку, що успіх у важкій справі металурга завжди є результатом «напруження усіх відчуттів, волі, думки, досвіду». Саме за це люди здавна шанували крицетворців: «І в «Іліаді» Гомеровій, і в рунах співучих Калевали, і в думах невичерпно-глибоких віддавали поети народні шану тим, хто плавить метал».

Герой — син свого народу і свого часу. Його особиста доля тісно пов’язана з життям Батьківщини. Він пережив тягар евакуації, брав участь у відбудові зруйнованого міста.

Історія – близька й далека – тісно переплелася із сучасністю. Так, металурги — це нащадки славних запорожців.

«Варив колись вправно запорожець Галушка найсмачніші в усьому війську козацькому галушки, бився з ворогами землі рідної і поліг десь, мабуть, під стінами Кафи султанської або на вузеньких вуличках похмурої ляської фортеці...

Пізніше стали Галушки гречкосіями, викохували пшениці у степах.

А от він, Дмитро Галушка..., правнук козацький, син хліборобський, варить сьогодні сталь... І сталь його по землі мчить, і у воді, і під водою шугає, і в глибінь небесну злинає, і в домівках тихих вірно служить людям.

Варили предки галушки, а Дмитро нині варить крицю».

Сфера діяльності героя не обмежена виробництвом. Він також показаний у стосунках з близькими йому людьми, з сім’єю.

Мова, якою написана повість, проста й зрозуміла. Повість насичена афоризмами, наприклад: «Криця підкоряється сильним», «Робота — мов пісня, душу їй віддавати треба».

У наступній книзі — «Сонячна далина» — Б.Бездольний знову звертається до виробничої теми. Як і в попередньому творі, письменник зображує протистояння новаторства й рутинерства. Подальшого розвитку набуває тема натхненної й самовідданої праці, а на перший план виступають герої неспокійні, не терплячі легкого життя, такі, як майстер доменного цеху Олексій Легкостай або директор заводу Андрій Романович Левченко.

На конкретному, пов’язаному з металургійним виробництвом матеріалі письменник вирішує ряд морально-етичних проблем. І це не випадково. «Нелегко це — працювати біля вогню..., — приходить до висновку О.Легкостай. — Все тут різкіше видно в людині: світло й тіні, хороше й погане».

Автор послідовно проводить думку про трудову естафету поколінь. Так, Олексій Легкостай — представник династії металургів: його прадід ще на Юза робив. Продовжує справу свого батька й директор Левченко.

Б.Бездольний вміє побачити поезію в житті металургійного заводу. Горнові — «наче якісь фантастичні боги вогню, народжують тут основу людської цивілізації — метал», цехи — «мов гігантські кораблі», «бригантини і пароплави», що пливуть в синю далечінь, сам завод порівнюється автором з космодромом: «І хіба не схожі-таки чимось домни на ракети... Космічна сила закована в кожній броньованій громадині, космічна міць...».

Б.Бездольний не тільки прозаїк, але й поет. Його віршам властиві патріотичний пафос і глибокий ліризм. Автор переконаний, що головне призначення поезії й поета — нести добро, сприяти відродженню людських душ. На питання «для чого пишуть поети?» він відповідає («Поэзия»):

Чтоб людям душевные строки

Добрее стать помогли...

Лірика Б.Бездольного — це роздуми над одвічними питаннями людського існування: добро і зло, життя і смерть, молодість і старість. Є й вірші, присвячені коханню. Взагалі, його поезію пронизує віра в перемогу добра та любов до життя.

Чимало віршів Б.Бездольного перекладено на мови інших народів. Він нагороджений Почесними Грамотами Президії Верховної Ради Абхазії та Калмикії. Він також лауреат премії заводу «Дніпроспецсталь» ім. Трегубенка (1984).

Тв.: Трутні (1960), Твой след на земле (1961), Вогонь горить у серці (1964), Директор заводу, Смерть обминає сміливих (1966), Запорожье мое, Запорожье (1969), Блискавка в добрих руках (1972), Сонячна далина (1984).

Літ.: ВартановГ. Наш сучасник // Рік 1972: Літературно-критичний огляд. — К.1973. — С.71-72; БровкоА. Творіння добрих рук // Прапор. — 1974. — №3 — С. 97-99; АвтомоновВ. Натхненно — про сучасника // Вітчизна. — 1975. — №10. — С.149-151; БездольнийБ.І. // Літературне Запоріжжя: Бібліограф. покажчик. — 2-е вид. — З., 1980. — С.16-18; БездольнийБ.І. // Українська літературна енциклопедія. — К., 1988. — Т.1. — С.141; Борис Бездольний // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. — С.15-16.

Наталія МАНТУЛО

ВЫСОТА

Сиреневые клочья тумана нехотя отступали под лучами нежаркого утреннего солнца. Внизу, у основания домны, было еще прохладно и сыро, и густые, словно из ваты, облака тумана упрямо цеплялись за могучие суставы трубопроводов, жались к стальным бокам печи. Анатолий Никифорович, поеживаясь от рассветной прохлады, обходил участки. Он побывал на воздухонагревателях, заглянул в машинный зал и теперь торопливо поднимался по гулкой железной лесенке в будку пирометров.

– Товарищ Стовповой! Анатолий Никифорович!– бросился к нему вынырнувший из тумана высокий человек в промасленной спецовке.

– Михаил?! Здравствуй, Михаил!..

Они обнялись крепко, по-братски.

Анатолий Никифорович окинул придирчивым взглядом плотную, ладно сбитую фигуру Михаила. Улыбнулся:

– А помнишь?..

И губы Михаила расплылись в широкой улыбке: еще бы не помнить!

...Березники, 1942 год. Курит колючим снежком злая поземка. День хмурый, тусклый. Перед начальником конторы «Строймонтаж» стоит посиневший от мороза высокий угловатый парнишка в легком ватнике и кирзовых тяжелых ботинках. Нервно постукивает нога об ногу, пританцовывает на месте. Холодно...

– Значит, монтажник? – с улыбкой смотрит на паренька начальник управления. – ФЗО, говоришь, окончил. Ну, беги получай валенки, а то от монтажника останется одна сосулька...

– Спасибо, товарищ Стовповой! – уже на бегу кричит парнишка. – Спасибо!

Потом Анатолий Никифорович еще не раз подходил на стройке к этому худенькому пареньку с застенчивыми, серьезными глазами. По-дружески беседовал с ним, помогал осваивать нелегкую профессию.

Михаил Романов на лету хватал новое. Скоро стал монтажником высокого класса. Доверили ему бригаду. И ни на одной еще стройке встречался Анатолий Никифорович со своим «крестником». Радовался его успехам, помогал осваивать новые высоты.

Но не все одинаково чувствуют себя на высоте. Кое у кого ощущение безбрежного сияющего простора, волнующее ощущение парящего полета вызывает головокружение. Так и Михаил не выдержал высоты. Началось у парня головокружение... от успехов. Теперь он нередко бывал груб с подчиненными, стал прикладываться к рюмке, обзавелся привычкой «шикарно» отмечать каждую новую производственную победу.

Молва об этих, не весьма лестных, делах доходила и до Анатолия Никифоровича. Досада сжимала сердце: значит, недосмотрели, не смогли вытравить из души этого в сущности хорошего, работящего парня ядовитые лишаи пережитков «проклятого прошлого». Не раз беседовал начальник управления с бригадиром Романовым. Но на того слова уже мало действовали.

Михаил совсем забыл меру. В один из зимних вечеров 1951 года он пришел в столовую, едва держась на ногах. Мутными, бессмысленными глазами смотрел на товарищей.

– Вы кто?! Вот я!..

От слов перешел к «делу». Сначала пустил в ход кулаки, а потом и стулья...

Драка вышла громкой. Михаила арестовали. Ему грозил суд, тюрьма.

– Нельзя позволить человеку упасть совсем, – в тревоге размышлял Анатолий Никифорович. – Надо уберечь от болота, в которое он покатился по наклонной...

По просьбе Стовпового заместитель министра ходатайствовал об освобождении Романова.

Михаил бочком, не поднимая глаз, протиснулся в кабинет Анатолия Никифоровича, молча стоял у стола, виновато опустив голову. Стовповой размашистыми шагами мерил кабинет.

– Стыдно мне за тебя, Михаил. Ты рабочий человек. Ты отличный строитель. А как роняешь рабочую честь! Сказать по правде, не ожидал я от тебя такого...

Михаил молчал, устало ссутулив широкие плечи. Только на скулах его вздулись упрямые желваки, да голубая жилка, бьющаяся у виска, выдавала волнение.

– Я за тебя поручился, Михаил, – Анатолий Никифорович смотрел ему прямо в лицо.

Михаил вздрогнул, поднял голову. Хриплым, прерывающимся голосом заговорил:

– Точка... Ни слова худого обо мне не услышите, Анатолий Никифорович….

И Михаил Романов не подвел. Он участвовал в монтаже домен в Енакиево и Макеевке, Сталине и Кривом Роге, Запорожье и Ворошиловске – везде о его работе отзывались с восхищением. При встречах с Анатолием Никифоровичем, вот как и в этот раз, Романов увлеченно рассказывал о своей бригаде, о своих планах и замыслах, ждал оценки сделанному. Анатолий Никифорович улыбался, довольный: «крестник» шел по правильному пути!

Молодой бригадир был награжден медалью Всесоюзной выставки достижений народного хозяйства, в тридцать четыре года удостоился высокого звания «Почетный строитель». Пожимая в тот день его сильную обветренную ладонь, Анатолий Никифорович озорно, по-мальчишески подмигнул:

– А помнишь?..

– Никогда не забуду...

Они поднимались в будку пирометров вместе. И слушая торопливый рассказ Михаила, Анатолий Никифорович вспоминал еще одного своего «крестника», Ивана Мясникова. Этот паренек пришел к нему в сорок пятом в Макеевке. Небольшого росточка, щупленький, он казался слабым и мало пригодным для суровой профессии монтажника. Но Анатолий Никифорович не колебался: брать или не брать. Может быть, припомнился ему в те минуты свой первый приход на завод, обидная кличка «цыпленок»... И Ваня Мясников оказался на редкость расторопным и работящим парнем. На восстановлении «Запорожстали» вырос до бригадира, заслужил орден Ленина.

Но знаний парню не хватало.

– Советую: не останавливайся на полпути, Иван, – не раз говорил ему Анатолий Никифорович – Учись. Дороги перед тобой открыты. Стоит только захотеть...

Иван отмахивался: и так забот хватает, а тут еще садись за парту «с пацанами».

Но Анатолий Никифорович не отступал:

– Подумай, Иван. У тебя все еще впереди. Пошлем в техникум, а там, может, и институт...

И Иван Мясников пошел учиться. В один из летних душистых дней сияющий вбежал с новеньким, приятно попахивающим кожей и типографской краской, дипломом в кабинет Стовпового.

– Анатолий Никифорович, вот! – лицо его светилось счастьем. – Спасибо вам!

Новый специалист стал работать начальником участка. А сейчас он в далеком Бхилае, вместе с индийскими друзьями строит металлургический завод. И там уже успел получить медаль «За трудовую доблесть». В письмах сообщает Анатолию Никифоровичу:

«Ваши наставления не забываю – всегда стараюсь быть на высоте!»

Два человека, две судьбы... Он помог этим людям найти свое место в жизни, сделать ее богатой и полнокровной. А сколько их было, таких людей, которые сейчас с благодарностью вспоминают его имя! Разве всех упомнишь...

Высота... Он всегда учил стремиться к ней. А чтобы иметь на это право, надо самому всегда быть на высоте. За плечами у него богатейший опыт. Но, несмотря на вечную занятость и спешку, несмотря на постоянные разъезды, он нашел время, чтобы повышать свои знания в науке наук – марксистско-ленинской теории, успешно закончил университет марксизма-ленинизма.

– Вот здесь у нас что-то не ладится, Анатолий Никифорович, – вывел его из задумчивости Михаил. – Кажется мне, неточность в чертеже.

Управляющий трестом и бригадир склонились над измятой «синькой»...

Попрощавшись с Романовым, Анатолий Никифорович продолжал обход. Нужно было торопиться: его ждут другие объекты. По вызванивающей под ветром лесенке взобрался на самый колошник домны, где рассыпали ослепительные светлячки электросварщики. Придирчиво проверил качество монтажа засыпного устройства, подошел к краю площадки на огромной высоте, повисшей над землей. Со свистом врывался в уши ветер, казалось, совсем рядом, можно потрогать рукой, проносились серые клочковатые облака. А внизу открывалась величественная панорама гигантского завода. Анатолий Никифорович залюбовался строгими линиями корпусов, стремительным разлетом железнодорожных линий, лесом дымящих труб. Да, поистине велик труд твой, человек-строитель! Все это огромное и сложное хозяйство создано на земле твоими руками, ты вдохнул жизнь в жаркие мартены и огромные домны, ты дал силу прокатным станам и агломашинам, ты зажег на панелях чуткие глазки умных приборов.

И делать все это было отнюдь не легко. Взгляд Анатолия Никифоровича упал на поблескивающий в солнечных лучах купол ближайшего воздухонагревателя новой домны. Какую смелость и выдержку, какое мастерство пришлось проявить монтажникам, когда устанавливали на проектное место эту многотонную металлическую «шайку»! Кажется, с того дня прошло совсем немного времени. И вот уже готова крупнейшая в мире доменная печь – «Криворожская комсомольская». Невиданная по мощности и совершенству, она стоит как гигантский монумент своим создателям, как отточенное до мельчайших штрихов творение Титана.

...Анатолий Никифорович смотрел на завод с высоты птичьего полета.

Да, прекрасно ощущение высоты!..

Петро СИМОНЕНКО

(1927–1987)

Петро Ларивонович Симоненко народився 9 січня 1927 року в м. Токмаці Запорізької області в сім’ї робітника. У рідному місті пройшли його дитячі і шкільні роки. Під час фашистської окупації підлітком брав участь у підпільній патріотичній організації як зв’язківець у селах Новогорівка і Садове Токмацького району, а відразу після визволення 16-річний юнак добровільно став мінером-знешкоджувачем, а згодом уже в армії — радистом. З 1945 по 1952 рік служив на кораблях Військово-морського флоту. На службі, маючи неабиякі здібності, легко склав екстерном екзамени за середню школу.

Після демобілізації П.Симоненко працював у газеті «Червоне Запоріжжя» (нині — «Запорізька правда»), наполегливо вчився: у 1961 році закінчив Вищу партійну школу, в 1964-му — Київський університет імені Т.Шевченка.

Хоча писати і виступати в періодиці він почав з 1946 року, перша його книжка «Шановна Марія Іванівна» вий-шла у Запоріжжі тільки в 1960 році. Це нарис про доярку з Токмацького району, Героя Соціалістичної Праці М.І. Сардак. У журналістському доробку П.Симоненка чимало статей і нарисів про людей, окрилених працею, героїв Запорізького краю, яких він добре знав (зокрема, про Михайла Кінебаса із «Запоріжсталі»).

Як письменник П.Симоненко став відомий після оприлюднення повістей «Літа орел» (1967) та «Понад вітрами» (1968). Це — художньо-документальні розповіді про життя і пошуки винахідника літальних апаратів з токмацького села Каї-Кулак Григорія Чечета, про його творчу співпрацю з відомим авіаконструктором Миколою Ребіковим, яка увінчалася спорудженням одного з перших вітчизняних літаків оригінальної конструкції. Ця тема настільки захопила письменника, що і після виходу цих книжок він продовжував шукати додаткові матеріали в архівах, осмислювати віддалені у часі події. Результатом була повість російською мовою «Над ветрами», що побачила світ у 1979 році.

Багатий життєвий і журналістський досвід став у пригоді письменникові в роботі над оповіданнями і повістями «Святкова соната», «Аm Anfang war die Tat» («На початку було діло»), «Своє небо», «Неспокійні знайомства» та іншими. Так, у повісті «Аm Anfang war die Tat» реалістично зображені перші кроки і романтичні почуття юних мінерів, їхня небезпечна і тривожна служба. У повісті розкриваються в дії різні характери — Василя Сизоненка, в образі якого неважко знайти риси самого автора, Сані Шовкошитної, Дані Дівчатого та інших, а також їхнього наставника лейтенанта Михалєва. Цікавий образ Марини з повісті «Маринці скрізь добре». Одна з рис її характеру — непримиренність до лицемірства, з яким вона зустрілася, працюючи після училища на заводі. Процес гартування її характеру далеко не безболісний, як і зародження перших почуттів кохання.

Роботу над повістями та оповіданнями письменник поєднував з діяльністю публіциста і літературного критика. У його спадщині — сотні літературно-критичних статей, рецензій і публіцистичних виступів. Нерідко вони з’являлися в газеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор» (в редакції останнього П.Симоненко кілька років працював старшим редактором відділу критики). Здається, жодне більш-менш помітне літературне явище не обходилося без своєрідної, часом гостро-полемічної оцінки запорізького критика. Вимогливий і відвертий в оцінках, він був і добрим порадником молодих, зокрема, запорізьких поетів Василя Моруги та Олександра Шостака. Без перебільшення можна стверджувати, що без П.Симоненка як критика важко уявити літературний процес в Україні 70-80-х років.

Дещо менше відомий він як перекладач з англійської, російської та словацької мов, хоча разом з В.Бахтіним упорядкував збірник творів ленінградських поетів у перекладах українською мовою («Поетичний Ленінград», 1987).

Холодного грудневого дня 1987 року письменник пішов з життя. Він похований на цвинтарі в Токмаці, де знайшли вічний спокій і його батьки.

Про себе письменник міг би сказати словами свого героя-льотчика з повісті «Своє небо»: «...Моя душа приросла до рідної землі і до наших людей. Отак пополітаєш та й вертаєшся до них, як пшеничне зерно на своє поле... Яка ж земля без неба? Небо також на землі держиться. Злітаєш з землі — і ростеш до неба».

Людина широкої ерудиції, непересічного таланту, кипучої енергії та працездатності, Петро Симоненко жив для літератури рідного народу. Окрилений сам, він писав про окрилених людей своєї землі.

Тв.: Шановна Марія Іванівна (1960), Літа орел (1967), Понад вітрами (1968), Святкова соната (1977), Над ветрами (1979), Своє небо (1983), Неспокійні знайомства (1985).

Літ.: СорокінС. Услід за сонцем // Друг читача. — 1968. — 27 верес.; ЧеркаськийВ.І вдячність, і жура // Дніпро. — 1969. — № 2; РеброП. Про крилату людину // Комсом. Запоріжжя. — 1970. — 21 трав.; РеброП. Петрові Симоненку — 50 // Літ. Україна. — 1977. — 7 січ.; Петро Симоненко // Письменники Радянської України. 1917-1987: Бібліограф. довідник. — Київ, 1988. — С. 539-540.

IІван НАУМЕНКО

СЕРЦЕ НА РАДIІСТЬ

Хлопцям подобалося у їхньому гуртожитку все, крім коридора. Вони поспішали прошмигнути його якнайскоріше. А от вже як стали на порозі своєї кімнати — обоє весело зіштовхнулися, разом входили, і тоді Кость Головач, підперши спиною причинені двері, блимнув очима.

— Ти так нічого конкретно й не сказав про неї.…

— Слухай-но сюди, чоловіче, який ти ліричний і симпатичний — бачу вперше таким! — Михайло Середа відступив і втопирив погляд прямо Костеві в очі. — Не можу тобі збрехати ані засмутити й скажу прямо: дівчина дуже гарна і вродлива. Могла б стати натурницею Рафаеля, Джорджоне, Тіціана, Кіпренського, можливо, Анатолія Божія чи когось із сучасних малярів.…

— Не задавайся!— гукнув із ліжка хрипкий ледачкуватий голос.— У кожного майстра малярства, яких ти назвав, свій смак, усім заразом не догодиш.

— Але ж і дівчина, про яку розмова наша,— дівчина незвичайна і гідна пензля мастаків світу!— виправдовувався Михайло.— Це вже напевне відомо Кості, учився з нею в школі, то мав час придивитися, і називали вони її недарма так — Голубе Сонце.

— Прямо тобі! — не поступався хрипкий голос. — А от скажіть, чого це й у вас такий настрій, наче вам отам-о за дверима видали почесні грамоти чи неабиякі премії?

Друзі перезирнулися, і Середа весело відповів:

— Буває ж такий весняний подих, що всього тебе підхоплює, і твоє серце квітує на радість, і ти вже не можеш стриматися. Буває?

Їхній (той, третій у кімнаті) лежебока — роззявив рота:

— Це отам десь у Палаці культури весна?..

Кость Головач йому:

— Та не десь, а саме там.

— А мене туди іншим разом візьмете?

— А чого ж?— озвався Михайло Середа і критично оглянув несвіже вбрання сусіди.— Про свій гардероб, Сашуню, трішечки подумай.

— Не підходить моя культура? Та ти знаєш, скільки я книжок перечитав? — він схопився, дістав з тумбочки замацаний великий журнал, схожий на бухгалтерську книгу. — Ось, бач, по алфавіту автори які хоч позаписувані, бач? Хіба це не розширює круго…зір — він аж захлинався.·— Книжок більше тисячі проковтнув, ось диви: Арістотель, Архангельський, Бальзак, Байрон, Бойко Грицько, Бурляй Юрій, Гоголь, Дідро, «Деталі машин», «Домоводство», «Электрика в быту», Бенедетто Кроче, «Лекарственные растения»... Багато тут авторів, Пушкін, сам понімаєш, а далі йдуть ось — Станіслав Реп’ях, «Синтетические заменители», словом, різні світові літератори і різні книги, а між ними і ти тут є, хоч ти робкор заводської газети, а для нас фігура, ось-о, диви — Михайло Середа, бач? — Сашко запобігливо дивиться знизу — розкудланий, пом’ята сорочка («не до сорочки» — частенько огризається він), лоб у зморшках (мабуть, часто напружує голову чоловік та дивується!). А в сірих манюньких очицях — з самісінької глибини жевріє самовдоволення.

Михайло з Костем ошелешені. Звичайно, Сашко дивакуватий, читає геть чисто все, удень і вночі. Але вони якось не звертали досі уваги на отаку розкиданість і неперебірливість. Бач! У нього середня освіта, не дурень, міг би вчитися далі чи якусь професію здобути. Ні, товчеться підкрановим робітником, не дуже і вправно, а так, бартіжається на підмінах. І — безладно читає. Оце увесь світ і все життя?

Отут вже Кость не витримав:

— Скажи, чого ти ніколи не ходиш на побачення? У тебе є приятелька, товариш, знайома хоча б? Я до того, що Палац культури не тільки для хлопців, а й для дівчат, їх там навіть більше….

— Та…, — заникався Сашко. — Бач, тепер такі дівчата….

— Які? А ти їх знаєш? Патякаєте по під’їздах і прокурених коридорах, — махнув на нього Кость.

— Та…, — заникався знов Сашко. — Бачиш, це таке.… Про що я з ними говоритиму?

— Про Бальзака та інших світових письменників. Ото аж стільки прочитав, а говорити нема про що?

А тут і Середа сів перед Сашком, напався й собі:

— Скажи ти мені, про що «Ревізор» Гоголя? Або «Євгеній Онєгін» Пушкіна? Сподіваюся, читав?

— У мене от-така голова од цього всього! — Сашко спершу розкинув руки з розчепіреними пальцями, силкуючись показати, яка в нього «розпухла» голова, а тоді вже вхопився за свій «журнал». — Зараз гляну, у мене тут основне позаписуване.

Почувши таке, Кость дивився на Сашка, як на турецьку граматику.

— Не шукай! — махнув Середа обома руками на знервованого Сашка. — Берися і записуй, а я диктуватиму. Значить, так. Щоб прочитати сторінку доступної тобі книжки, потрібно три хвилини. Швидко, чи не так? Краплина того часу, але в цьому ще більша краплина мудрості. Бо — перемножуй і пиши: двадцять сторінок за годину. Стає вже ясно, що малувато, але швидше не встигнеш.І коли віддати читанню по десять годин на день, тоді пройдемо двісті сторінок. А за рік (крім вихідних днів та відпустки, ясна річ) подолаємо шістдесят тисяч сторінок. Тепер так: вважаємо, що ти став «ковтати» книжки з десятирічного віку і жваво читатимеш до п’ятдесяти, більш нічого не роблячи навіть на заводі. Що вийде? Ти там не збився з рахунку? Три мільйони сторінок, або ж десять тисяч томів по триста сторінок кожен. Це за цілісіньке життя! Отак читати, не встигаючи обдумати і прикласти прочитане до чогось путящого в житті. Тобі вже тридцять... Слухай, та це ж дезертирство! Все одно, як ото дезертир якийсь у ямі ховався більше тридцяти літ ще з війни. Чуєш? Та життя твоє пшакне — і диму не буде!

Сашко зблід і закам’янів, «журнал» зсунувся з колін і ляпнувся на підлогу.

Тим часом Кость роздягався, вішав одежу до шафи і казав — наче не слова, а камінні брили кидав:

— Все! Крапка! Роби ось що: обміни зараз постільну білизну на ліжку, скупайся у душовій і переодягнися чисто-начисто. І так завжди, як тільки-но прийдеш з роботи. Далі: книжки будемо читати здебільшого утрьох, з толком і з вибором, віршики якісь — щоб із почуттям та з розумом, роман там який свіженький, такий, щоб погомоніти після нього хотілося та подумати про всяку всячину. Далі: ходи, Сашку, до кіна і до театру з нами, і на ковзанку інколи. Не вмієш? Навчимо. Там треба спершу навчитися правильно падати, щоб здоровим і розумнішим устати. Це і в жизні так, як придивитися. І до Палацу культури підеш, не вмреш. А не сподобається — не ходитимеш, діло таке. Все ясно? Ти — як собі хоч, а твій зачовганий і засмічений книжковою збираницею куток — нам і тобі зовсім не личить. Чистота наведе тебе на ясний лад у думках, і тоді не шукатимеш їх у зашмуляному «журналі» так, як ти щодня шукаєш черевики, хоч вони перед тобою. Ну як — приймається?

— Резолюція приймається без обговорення! — Михайло підніс руку.

Вони облишили Сашка, заходилися над паперами.

— Наша «Дзига» в усіх смислах вигідна, і залишилося довести це сталеварам та ще декому, — бурмотів Кость, розгортаючи креслення та розрахунки. — Тут без тебе, Михайле, не освятиться, ти сталевар, а ще й робкор, газета нам за підпору.…

— Ага! — покрутив головою Михайло.·— Нашого брата-сталевара так просто нічим не візьмеш і запросто газетою не проймеш, їм гарантію давай на план, на більший виробіток прямо зараз і на вищий заробіток. Так і скажуть: плати більше або частіше. А в нас з тобою якийсь місяць до того, як виходити з доповіддю перед майстрами і сталеварами. Вони нас візьмуть у роботу, ось побачиш! Та ще — чи встигнемо?

— Ну все! Я жену цифрьож, а ти якнайкраще і доказовіше придумуй описову частину. — Кость виставив перед себе електронний калькулятор, став тицяти по клавішах, зазираючи у таблицю індексів собівартості.

Заклопотані роботою, вони не бачили, як Сашко викидав усілякий мотлох зі свого похмурого кутка, вештався по кімнаті, порпався у шафі. Нарешті усівся й собі до столу, придивлявся до незбагненних паперів і, як для нього, до чудернацької мороки своїх товаришів. Не міг усидіти спокійно, зжовкле нервове обличчя xвилювалося. Найдужче його дратувала «цяцька», як він називав калькулятор, отож Сашко таки озвався, силкуючись надати голосові якнайбільше гідності:

— Костю, хочу я тебе запитати. – …Той щось укарбовував ще в електронний «мозок», потім поклав руки на стіл і весело глянув на Сашка, а озвався до Середи:

— Слухай, Мишку, та це ж не просто наш друг, товариш і брат Сашко, а новісінька копійка.

Вони захоплено дивилися на Сашка, що красувався у жовтуватій квітчастій сорочці, а той починав злитися:

— Які ви мудреці обоє! Що ж, за чистоту спасибі, це по мені, коли хочете. А от скажи ти мені, Костю, чого ти кинув готуватися до технікуму і впрягся в оцю Михайлову гру, немовби за безплатного рахівника в нього?

— У яку це гру? — вражено скривився Середа.

— Ну, що воно ото за цяцька твоя, моделька якась? Для Будинку юного техніка хіба що. …Мене шпигаєте, що так і застряв під краном, — далі Сашко говорив лише до Кості: — А ти щось там точиш та доточуєш у ремонтному цеху, можливо, у тебе там ще й дрібніша робота, ніж у майстернях була, то й що з того тоді? А не знаєш, як я тричі стукався до інституту, а не пройшов, на екзаменах щоразу в голову лізло саме не те, що треба відповідати, хоч ти візьми і вбий мене.

— Ти щось розумієш з оцєї Сашкової балачки?— озвався Михайло до Костя.

— Тільки щось. Крім усякої науки і трьох мільйонів сторінок, які можна прочитати за свій вік, нічого більш не роблячи, є одна наймудріша суть, яку я не раз чув змалечку. Тут і мудрості тієї краплина, а проте вона найзначніша для всіx. У кожного повинно бути якесь одне діло, і його треба вміти робити так само вправно, ях і їсти добрий хліб. Під краном, у майстерні чи біля печі або на сцені — яка різниця?

Сашко засовався:

— Не виставляйся хоч ти мені дідом-повчальником.

— Ми всі тут у гуртожитку живемо без дідів, самим треба думати і не виставлятися дитинчатами, — стиха, але твердо й незаперечно відказав Кость.

— Навіщо ж оці ваші цяцьки, коли так? Це ж чистісіньке хлоп’яцтво.

Тепер Кость усміхнувся, так, необразливо, сам собі:

— Добрі мені цяцьки! Це електросталеплавильна піч для виробництва особливо чистої сталі.

— У нашому цеху і без вашої печі таку сталь варять.

— Таку, та не таку. Зараз у печах протягом трьох-чотирьох годин розтоплена сталь торкається стінок печі, і які б не були ці вогнетривкі стінки хімічно байдужі до металу, щось та домішується і залишається. Є й інші невигоди, яких у нас не буде.

— До чого ж ти додумався? — заблимав Сашко.

— Не я додумався, а ось Михайло. Я знаю двигуни, енергетику так, більш практично, хоча й знаннями теорії підкувався, нічого в ній страшенно складнющого й недосяжного немає, коли зневажити ускладнення і добряче взятися. А от Михайло — сталевар, знає всю хімію й технологію металоперетворення, чи як тобі тут правильніше сказати. Взагалі тут достобіса мудрощів, просто ми вже багато чого дійшли, і нам ясно все, що ми утямили. Скажімо, піч крутитиметься, і тому назвемо її «Дзига», а ще — вона безперервно видаватиме сталь...

— А технікум? — затявся на своєму Сашко, зневажливо позираючи на калькулятор з дражливим для нього цифровим табло.

— Технікум нікуди не дінеться, а оце ось захоплення і кипіння думки навколо цього захоплення, яке напало на нас, вже не повториться ніколи: тут клепати треба, поки гаряче.

— А як ви додумалися, щоб свою піч крутити?

— Скоріше — здогадалися, — озвався тепер Середа. — В електромагнітному перемішуванні, про яке ти щось чув або знаєш, розтоплена сталь крутиться для кращого очищення. Отже, залишається крутнути піч назавжди, скажімо у протилежний бік та охолоджувати її рідким воднем. Ясна річ, тут інакша вся технологія. Невеличкі неелектричні печі обертальні вже є, отамо позавчора вичитали в одній з твоїх книжок, «Енергія сонця» називається, щоправда, це вже так, для інтересу, бо своє діло доводимо. Ось-о...

Сашко густо почервонів, брови його засмикалися:

— Може, у тій книжці про Голубе Сонце?

Кость і Михайло поглянули на нього у веселому здивуванні: Сашкові не дає спокою невідома йому Костева дівчина.

– То читав ту свою «Енергію сонця»? — допитувався Середа вже лишень для того, щоб якось відвернути Сашкову увагу від незнаної йому дівчини Голубе Сонце.

— Не пригадую. Здається, читав чи переглядав. Та всього такого в голові і не вдержиш.

— Голові не потрібне зайве, та й читати слід тільки справді необхідне, як ото радить Кость, — каже Михайло, відкинувшись на стільці. — Еге ж, спершу — найнеобхідніша краплина мудрості, зосередженість на чомусь певному, тоді й своїм розумом до чогось додумаєшся. Як не викручуватися й не вибріхуватися, формула винахідливості дуже давня, вона проста неймовірно, аж дивовижно проста, але й складнюща водночас. Дбайливість і розум повинні у ній з’єднатися, а це може з’єднувати лише непосидюща і чесна людина. От давай поміркуємо з тобою, як наче ми малі діти. Скажімо, в доісторичні часи було дано сир і тісто. І от людські голови-уми протягом тисячоліть, інколи досить учені і тричі перевчені, товклися над чим завгодно, а сиру з прісним тістом не могли поєднати, поки звичайнісінька працьовита і кмітлива молодиця на Полтавщині зліпила вареники. І тепер як не крути, а вареники будуть завжди і подобатимуться усім на світі. Так наші мати нас учили, так і я тобі оце розказую, — тут Михайло й сам засміявся, і всі вони жваво перезирнулися, а Кость весело підхопився:

— Добре, що про вареники згадав! Ходімо вечеряти, поки не зачинилося кафе.

Михайло трішки штовхнув Костя, підморгнув:

— А там якогось дня зійде тобі назавжди твоє Голубе Сонце й ніколи не заходитиме, і тоді наше кафе забуватиметься?

Кость примружився:

— Кафе забуватиметься, а вареники справді будуть завжди, як ти кажеш. Та й ви не будете забуті, це вже напевно.

Павло ЛОВЕЦЬКИЙ

(1911–1975)

Захоплений природолюб і мандрівник Павло Ловецький (спражнє прізвище — Левицький) прийшов у літературу, коли вже «розміняв» шостий десяток, проте й за порівняно короткий час видав дев’ять книг, які зробили його ім’я широко відомим в Україні. Не випадково О.Гончар назвав П.Ловецького «українським Арсеньєвим». Прихильно відгукувалися про доробок нашого земляка й інші класики. Так, Остап Вишня, ознайомившись із рукописом однієї з перших книг П.Ловецького, був приємно здивований майстерністю літератора-початківця, його вмінням поетично і закохано оповідати про красу рідної природи. А поет-академік М.Рильський, одержавши від автора книжки, надіслав йому свою збірку «В затінку жайворонка» з таким написом: «Спасибі Вам за Ваші книжки... Сердечно написані й цікаві книжки! Саме такого типу літератури нам бракує, пишіть і далі — у Вас, очевидно, неабиякий досвід і вміння бачити». Високої думки про талант нашого колеги був і М.Чабанівський: свою передмову до книги П.Ловецького «Билиці з дивосвіту» (1971) він назвав «Співець краси земної». Він же в «Літературній Україні», рецензуючи книжку нашого земляка «Билиці з дивокраю», писав: «Захоплююча книжка. Вона має не тільки літературний інтерес, а й науковий. Пізнавальна ж цінність її величезна».

Народився Павло Феодосійович Ловецький 1 лютого 1911 року в селі Куцеволівка на Кіровоградщині. Підлітком працював на кінзаводах, об’їжджаючи табунний молодняк. У 1931 році закінчив Новочеркаський ветеринарно-зоотехнічний інститут, а в 1940 році — біологічний факультет Ростовського університету (заочно). Працював ветлікарем на Далекому Сході і на Кавказі. Учасник Вітчизняної війни. Останні понад тридцять років жив у місті Мелітополі, працював дільничним ветлікарем на залізничній станції. Був дійсним членом географічного Товариства СРСР. Багато років очолював міське літературне об’єднання «Таврія».

Загалом, мисливські та природничі оповідання й нариси П.Ловецький друкував у спеціальних виданнях (журнали «Природа», «Зоологічний журнал», «Охотничьи просторы» та ін.) ще в 30-40-х роках, проте справжнє визнання до нього прийшло лише в 62-му році, коли побачили світ його книжки «На власні очі» (Запорізьке книжково-газетне видавництво) та «Перші стежки-доріжки» (Дитвидав України). Цей подвійний дебют, чи, по-мисливськи кажучи, дуплет П.Ловецького виявився напрочуд вдалим. Книжками, адресованими дітворі, зачитувалися і дорослі читачі. На фоні тодішньої, у значній мірі декларативної, заполітизованої прози зовні скромні, немудрящі «записки мисливця-натураліста» про рідну природу з її дивовижними таїнами і щедротами сприймалися майже як виклик. Хоч П.Ловецький здебільшого розповідав про звірів, його твори приваблювали людяністю, поетичністю, цнотливістю, духом патріотизму.

Ще вагомішою виявилася третя книжка письменника «Билиці з дивокраю», що побачила світ у 1964 році. Ще через кілька років П.Ловецький подарував юним читачам повість «Гомін Зеленого Клину», про яку автор цих рядків на звітно-виборчих письменницьких зборах говорив: «Прочитавши нову книжку П.Ловецького, несамохіть зичиш автору його ж словами: «Здоров’я і фарту!» Щоправда, аби мати право на ці слова, треба ступити бодай однією ногою на звірині стежки. Але ж ми — в уяві — разом із письменником уже походили чимало по звіриних стежках, дізналися про багато що і навчилися багато чому, адже «Гомін Зеленого Клину» — це вже четверта книжка письменника, мовби четвертий розділ його мандрівничої Одіссеї, в якій є і гумор, і лірика, і, либонь, енциклопедичні знання в галузі вітчизняної фауни і флори. А втім, не тільки фауни і флори. П.Ловецький помітно тяжіє від «природописання» до людинознавчої сфери: у повісті є ціла низка цікаво виписаних, колоритних людських постатей. Вже не кажемо про «персонажі» із рослинного та тваринного світу, зокрема — касаток, восьминога, кабана-сікача, барса, ведмедя-огруда, тигра, змія Дивка, а також різноманітних пташок, комарів тощо — для кожного з них автор віднайшов фарби, кожному з них дав щось індивідуальне, неповторне... Слово у П.Ловецького вправне, часом аж граціозне, хоч подибуються і «газетизми», а коли говорити про індивідуалізацію мови героїв, то тут автор іноді надто пристрасний».

У липні 1969 року П.Ловецький в інтерв’ю кореспонденту газети «Запорізька правда» розповів: «Тільки-тільки вернувся здалека, облазивши гори чи не всього Закарпаття, в тому числі, звісно, і Говерлу, і Попа Івана, і нижчі, як-от Озерну над Синєвирським озером. За день-два засяду каменем». Так народилася книжка «Гори кличуть у гості» — своєрідна поема про людей і природу Закарпаття, про «живлющу ясу» Вітчизни. Книжка кликала юного читача в мандри, на пошуки земних див, у зелене царство...

Відтак письменник подарував читачам свою «Каштанку» — розповідь про ловецького пса «Друг Куш». Рецензуючи її, письменник А.Рекубрацький цілком слушно відзначив, що у книжок П.Ловецького щаслива доля — у бібліотеці їх зачитують «до дірок».

Але П.Ловецький був не лише знаним літератором і натуралістом. Для невтаємничених скажу, що протягом багатьох років він збирав народні назви рослин, тварин і птахів нашої Вітчизни і уклав, як на мій погляд, превельми цікавий словник. Наскільки це грунтовна праця, свідчить хоча б те, що до назв деяких звірів і рослин П.Ловецький дібрав по сто й більше народних відповідників, своєрідних назв-синонімів. Найсумніше в цій історії те, що жодне видавництво не зацікавилося роботою нашого колеги. Працівники «Веселки», наприклад, сказали, що, мовляв, у нас певні назви вже усталилися, так би мовити, канонізувалися, а словник П.Ловецького може внести різнобій чи що. Але якщо пристати до думки видавців, то із словників давно слід би вилучити всі синоніми і залишити лише по одному, так би мовити, узаконеному терміну. Та що словники! Навіть назву самого видавництва «Веселка» довелося б скасувати, оскільки — як свідчить знаменитий «зелений» словник — у нас більш узаконений термін «райдуга».

Пам’ятні і виступи П.Ловецького на захист мови (публікації в журналі «Дніпро», в газетах «Літературна Україна», «Друг читача» тощо). Про це в одній із доповідей автора цих рядків мовилося: «На жаль, у нас поки що є товариство охорони природи, пам’яток історії та культури, але немає Товариства охорони рідної мови. Це прикро, бо недругів у мови скільки хоч. Особливо шкодять їй короїди-канцеляристи. У періодиці вже не зустрінеш «траву» — її замінила «зелена маса», чи не краще «сіннаж»(?), «комора» перетворилася на «об’єкт для кормів», «годівля» поступилася місцем «дачі кормів» і т.д. Тож тричі має рацію П.Ловецький, коли виступає проти оканцелярування мови, проти засмічення її іноземними термінами, а також проти штучного збіднення лексики. Тут, щоправда, необхідно мати почуття міри. Бо коли Павло Федосійович пропонує відновити, так би мовити, в правах громадянства деякі забуті, змертвілі терміни, важко утриматися від заперечення. Звичайно, в певному контексті будуть доречними і «сукуп’я» (в розумінні «комплекс»), і «гандж» (дефект), і «кармалюк» (більярд) і тим паче «попри», «відтак», «здибати», «очманіти» (проти останніх, здається, ще ніхто й не виступав!), проте загроза створення штучної мови, своєрідного есперанто, все-таки існує. Особливо разючі приклади маємо в практиці наших перекладачів (з цього приводу виступав навіть журнал «Перець»)».

У жовтні 1975 року навіки обірвалася чарівна стежка П.Ловецького в земний дивосвіт. Поховано його в місті Мелітополі, яке стало для письменника рідним. Нині міське літоб’єднання, в якому опановують тайнощами красного слова десятки його вихованців, носить ім’я П.Ловецького.

Тв.: На власні очі, Перші стежки-доріжки (1962), Билиці з Дивокраю (1964), Гомін Зеленого Клину (1968), Билиці з дивосвіту (1971), Гори кличуть у гості, Крізь марева степів (1972), Друг Куш (1974), Крізь марева степів (1975).

Літ.: БісикалоС. Уміння бачити // Запоріз. правда. — 1962. — 19 груд.; РеброП. Здрастуй, дивокраю! // Літ. Україна. — 1964. — 23 жовт.; ПетренкоР. Дивокрай — поруч // Прапор. — 1966. — № 1; НауменкоІ. Дивосвіт Зеленого Клину // Запоріз. правда. — 1969. — 5 січ.; КорнієнкоВ. Нетрями Усурійського краю // Літ. Україна. — 1969. —25 лют.; РеброП. Проводник в чудокрай // Индустр. Запорожье. — 1971. —1 февр.; НауменкоІ. Дивосвіти Павла Ловецького // Запоріз. правда. — 1971. — 8 верес.; ПепаВ.Дива буденного світу // Літ. Україна. — 1972. — 22 лют.; ЛасковМ.Путешествие в мир чудес // Индустр. Запорожье. — 1972. — 19 марта; СимоненкоП. Гірські подорожі степовика // Запоріз. правда. — 1972. — 29 лист.; ЧабанівськийМ. Мандри у царство дивосвіту // Дніпро. — 1973. — № 2; ГончарО.Очима природолюба // Рад. Україна. — 1973. — 13 січ.; НечипоренкоЛ. Про доброго друга // Запоріз. правда. — 1974. — 7 квіт.; РекубрацькийА. Доторк до світлого // Комсом. Запоріжжя. — 1974. — 21 трав.; ЧерненкоИ. Воспитание жизнью // Индустр. Запорожье. — 1974. — 30 июля.

Петро РЕБРО

МЕЖИ ЗУБІIВ ВЕДМIДЬ-ГОРИ

Не приваблювали мене санаторії з їхнім точним розкладом дня й ночі,‚ з багатством їств і неминучим переїданням,‚ із одноманітними розвагами. Ну,‚ а лікуватися поки що не було потреби. Отже‚, коли мені наприкінці літа запропонували до відпустки ще й путівку в якийсь там кримський санаторій‚, я відмовивсь од путівки. Але поїхав у той-таки Крим дикарем.

Зустрів мене сонячний Гурзуф хмурно. Та все ж сонце зрідка проривалося крізь хмари‚, кидаючи на громаддя Ведмідь-гори яскраві смуги й плями. Гора дійсно трохи нагадувала підхмарного ведмедя‚, що влігся мордою до моря і п’є з нього воду. Тут,‚ під самою горою,‚ коло самого моря,‚ і випало мені прихатничати у місцевого з діда-прадіда старожила Прокопа Ласкавого.

Прокіп десь там працював нічним сторожем — бохтарем‚ і це було зручно. Уночі ми з ним спали: я — в його хаті,‚ він — на роботі. А вдень сідали на човна і ловили в морі рибу. Там‚, на човні,‚ під неосяжністю Ведмідь-гори,‚ я й почув переказ про неї.

Мабуть‚, усі боги за всіх віків не ладнали з людьми: все,‚ було,‚ гніваються і люто карають своїх земних рабів. Отож,‚ за давньої давнини,‚ кажуть,‚ і Аллах розлютився за щось на кримців та й надумав їх винищити. А щоб самому не морочитися,‚ вивільнив на півночі з крижаного барлога Великого ведмедя та й звелів йому пливти до Криму і збезлюднити ввесь край.

Приплив туди Великий ведмідь і вийшов з моря. Такий він був здоровезний,‚ що спиною сягав до хмар,‚ а земля під ним угиналася й похитувалася. Обдивився велетень кримський край‚, що тоді стелився рівним степом,‚ без гір. I побачив сотні міст і сіл,‚ а найбільше їх обліпило південний берег. Тільки самі люди для страшелезного звіра були майже незримі,‚ наче для нас дрібнота розсипаних макових зернят.

Спробував було ведмідь людей лапами топтати,‚ та де там витопчеш! Не розгледіти їх‚, коли вони ховаються у траві чи кущах,‚ коли припадають до землі й лежать нерухомо.

Почав тоді Великий ведмідь згрібати з півночі землю й каміння та завалювати цим згребищем найзалюдненіший південь. Довго так нівечив увесь край‚, аж поки виріс уподовж південних берегів величезний вал‚, іноді вищий за самого звіра. I тільки тоді,‚ коли не зосталося у Криму жодної живої людини чи тварини‚, ні деревця,‚ ні кущика,‚ вгамувався Великий ведмідь: улігся на березі й почав пити з моря воду.

Гукнув Аллах до звіра‚, що був тепер уже йому непотрібний,‚ наказав пливти назад‚, у свій крижаний барліг. Але незадоволено загарчав ведмідь — не захотів вертатися з південного тепла і вільних просторів у холодну нору. Потягнувся,‚ позіхнув і задрімав.

— Лежи ж тут навіки-віків! — гримнув на неслухняного звіра Аллах.

I почало кам’яніти ведмеже тіло. Спина його стала видовженою вершиною гори‚, боки — урвищами‚, голова — скелею над морем,‚ а шерсть — лісом...… Так Великий ведмідь і перетворився на Ведьмідь-гору.

Тільки ж відомо: незмірна сила землі‚, дужча за всякого бога чи його звіра. Минули віки,‚ й обросли мертві долини Криму степами й луками,‚ нагорнуті Великим ведмедем гори — гаями й лісами. Усюди защебетали пташки‚, засновигали звірки. Припливли та прийшли сюди невигубні люди й заселили оновлений край.

I стала Кримська земля ще кращою,‚ ніж була до того.

Що ж‚, ловити рибу — розвага неабияка,‚ та тільки на пару-другу днів. Потім обридає. Не зацікавив мене й похід на Ведьмідь-гору. Там усюди галасували дорослі відпочивальники‚, розлягалися співи й перегуки артеківських піонерів чи просто місцевої дітвори — не гірський ліс,‚ а велелюдна розважальня.

— Якби сюди нашого Грайчика, ‚— сказав Прокіп Ласкавий,‚ вислухавши мої нарікання.— Еге‚ він би тебе потішив!

— Якого Грайчика?

Мій господар зітхнув у рудувату просивінь вусоборіддя,‚ для чогось похитав човна,‚ пустивши обабіч бортів брижі хвильок,‚ і зрештою вимовив:

— Був у нас тут ручний тиртак. Молодий ще — з людину завдовжки‚, із породи незарнаків...…

Ці слова-назви вже містились у моїй хатній збірці. Я знав‚, що кримські вкраїнці,‚ як і північноприазовські та західнокавказькі,‚ йменують тиртаками дельфінів,‚ називаючи їх і за видами: короткомордого — пихтунь,‚ білобокого — білобік,‚ афаліну — незарнак. Тому й господаря,‚ що замовк‚, певно‚, чекаючи розпитувань,‚ я тільки поквапив:

— Ну‚ був. А далі що?

Прокіп замрійливо повів очима по морю й дорозповів:

— Значить,‚ той незарначок із весни ще звик до дітей і щоранку припливав до берега — гратися з ними. Навіть катав їх на собі,‚ брав рибу з рук…... Отож його діти Грайчиком або Грайчиком-Морянчиком і прозивали.

— I де ж він тепер‚, той Грайчик? — допитуюся.

— Не знаю. Мабуть,‚ півтора тижня вже минуло‚, як десь подівся. Може,‚ помандрував до інших берегів. Жаль‚, такий був ласкавий незарначок!

Звісно,‚ жаль. Але є ближча морока: куди дітись? Якби тут знайшлося тихе місце — хай і безлюдний острівець,‚ до чого ж приємно пожити б на нім із півмісяця. Аж поки душа знову покличе до людей.

— Такий «безлюдний острівець» є і не один,‚ а чимало, ‚— заявив мій господар. — Ген Ведмідь-гора спустила морду в море! Поміж її зубів приховані всякі закутні‚, по-нашому — ямти. Вони тільки з моря приступні. Вибирай яку хочеш і живи скільки заманеться.

Чого ж зволікати?

Уже по обіді човнували ми понад «мордою» Ведмідь-гори‚, обминаючи її зубаки та приглядаючись до закутнів. Кілька ямток не вподобали: чи надто маленькі,‚ чи дуже захаращені обвалами‚, чи з небезпечними клипнями,‚ тобто підводними каменями‚, що відгороджували берег од моря.

Аж ось і підхожа ямта — простора,‚ з піском на березі. Обвальні брили тут одягли шапки з так званого ялівцю гострого — ортишу. На рівнішій частині — трава‚, кущі грабинця. А в розколині урвища шарлатовими удавами покрутилися коріння та гілля місцевого суничника‚, що має видові народні назви — менелай і безсоромка. Назви не безпричинні,‚ бо стовбури й гілки цього дивдерева ще серед літа поскидали з себе кору і тепер хизувалися своєю безсоромною голизною: мовляв,‚ мене лай чи не лай,‚ а без одягу я почуваюся краще.

— Отут і буде мій «безлюдний острівець»!—задоволений ямтою‚, виголосив я.

Уже на сході сонця в моїм рибнику плюскотіло з десяток бичуків та дві ставридки — більше мені й не треба. Тоді я,‚ відклавши вудку‚, заспівав на всю горлянку про відважного капітана:

Капітане,‚ капітане‚, усміхнися‚,

Бо усмішка — це прапор корабля!

Капітане,‚ капітане,‚ підтягнися —

Лиш сміливцям підкоряються моря!

I враз аж повіками закліпав‚, бо всього за два кроки вистромлялася з води голова чималого незарнака. Так,‚ майже дорослого і саме незарнака: вона хоч і мала видовжений‚, як у білобока,‚ дзюбописок‚, але була забагато крутолобішою та з чисто білою нижньою щелепою. Голова стояла нерухомо й більше нагадувала не живе щось‚, а верх обточеного хвилями клипня. Живими були самі очі. Вони споглядали мене начебто недовірливо і в той же час помітно журливо. По хвилині мій погляд напав ще на три незарначі голови: поряд — одна коло одної — вони стирчали з моря кроків за сорок од берега і також дивились на мене.

— Ого! — вигукую.— Та вас тут ціла родина! Чого ж ви хочете? — I‚, згадавши розповідь Прокопа Ласкавого,‚ запитав найближчого гостя:— Ти часом не Грайчик-Морянчик?

Незарнак уперше ворухнувся та двічі пискнув. Сумніву не могло бути: це ж якраз і є той зниклий дружок гурзуфської дітвори. Чого ж йому треба? Чи не голодний?

Виловивши з рибника ставриду,‚ я простягнув її незарнакові:

— На‚, Грайчику-Морянчику‚, їж на здоров’я!

Та Грайчик риби не брав‚, тільки тоненько‚, мов невміла молода курка,‚ кілька разів квохнув. Коли я ступив до нього в воду,‚ гість одсунувсь од мене‚, а коли вернувся на свій камінь я — вернувсь і він на попереднє місце. Думалося: боїться незнайомої та ще й дорослої людини.

— Ну‚, Грайчику,‚ якщо боїшся мене‚, то лови! — сказав я і кинув ставриду.

Незарнак її підхопив. Хвилину потримав у дзюбі,‚ зрештою ковтнув. Кинув я йому й другу,‚ меншу ставридку. Грайчик тримав її в роті ще довше. Згодом таки з’їв і знову тоненько заквохтав.

Тоді почав я умовляти боязкого тиртачка,‚ звичайно‚, розраховуючи не на словозміст,‚ а на щирість у голосі.‚ Її‚, як і всі інші вияви людської вдачі,‚ високорозвинені тварини надзвичайно тонко відчувають і не плутають з підробками під щирість.

— От що‚, Грайчику-Морянчику! — кажу.— Збагни‚, будь ласка, що перед тобою — друг і не менший‚, чим твої друзі-діти. Навіть злі собаки розуміють мою прихильність до тварин‚, то й самі до мене,‚ в порівнянні з багатьма людьми‚, значно прихильніші. А ти ж,‚ як пишуть‚, істота невимірно розумніша за собаку. Значить‚, давай заприятелюємо з тобою без зайвих оглядин‚. Гаразд?

Iз цими словами я знову ступив у море,‚ підбрів до незарначка і погладив його по голові. Грайчик було посунувся назад‚, проте не дуже й одразу зупинивсь. Моя рука попестила йому пружну й гладеньку шкуру хребта,‚ перемістилася на спинний плавець. Та незарначок квохнув і вивернувся боком,‚ підставляючи під руку плавець правогрудний.

— Ага! — здогадуюся. — Це діти навчили тебе,‚ знайомлячись,‚ ручкатися. Хай так. Здрастуй же,‚ Грайчику-Морянчику,‚ щиро тобі радий!

Я потиснув плавець,‚ мов руку друга,‚ і почав гладити гостя по щоці. Але Грайчик ще раз підвів під руку правогрудний плавець,‚ виставивши його над воду й поквохтуючи.

— Ач який ти любитель ручкатись! — розсміявся я. — Ну‚, давай уже твою лапу,‚ моряче,‚ дав…...

I затнувся. Ні,‚ не ручкатись волів дивний гість. На його шкурі,‚ спереду від плавця,‚ зяяла рана-дірка понад п’ятак завбільшки. А від неї до плавцевого кореня випиналася довгаста пухлина. Виходить‚, Грайчик приплив сюди не гратися — він прохав допомоги.

Обережно просунув я мізинець у рану. Він увійшов попід шкурою до половини і вперся у щось тверде,‚ ребристе. Незарначок здригнувся й зойкнув по-пташиному‚, та з місця не рушив. Зате зарухалися,‚ відсвиснулись і дещо наблизилися три голови його одноплемінників.

На однім із ребер твердої речі мізинцем намацав тонку рухливу дужку. Я підчепив її‚, вивернув і рвучко смикнув на себе. Незарнак засвистів,‚ аж неначе із завиванням‚, шугнув углиб і без плюскоту зник. Щезли і його родичі. Залишився я сам,‚ по пояс у воді‚, з окривавлено-огноєною річчю на пальці.

За здоров’я Грайчика тепер можна було не турбуватись: морська вода з розчином солей та інших корисних речовин — це ж для відкритої рани найкращі ліки. Цікавила мене невідома річ‚, витягнута з тіла незарнака. Відмита в морі,‚ вона виявилася звичайним складаним ножичком — цизориком‚, із дужкою на колодочці для прив’язування. Обоє цизорикові леза — і складене‚, і розкрите — були геть позазубленими. Значить‚, ножичок раніше належав хлопчакові. Адже дорослі люди та дівчатка завше знаходять час заточити зазублини. Тільки хлопчакам‚, переобтяженим‚, на їхню думку‚, важливішими справами‚, точити цизорик просто нема коли.

Як же ножичок потрапив у тіло ласкавого Грайчика?

Усівшись на випин берегового каменя та бовтаючи ногами в воді,‚ почав я цю справу обмірковувати. Пригадався мені один по-справжньому страшний випадок із хлопчиком,‚ обездушеним занадто поблажливою матір’ю,‚ що повсякчас потурала будь-якій синовій примсі. Цей хлопчик якось виколов шилом очі горобцеві й потім‚, регочучи‚, стежив за його безпомічним сліпим летом. Однак для мене було ще страшнішим те,‚ що хлопчикова мати відверто милувалася дикою жорстокістю сина‚, а на моє втручання сердито огризнулась:

— Тобі яке діло?! Подумаєш‚, жаліти паскудного горобця!

Не інакше,‚ як і за цього випадку з Грайчиком отакий безсердечний хлопчак розлютився,‚ коли його жива іграшка — незарначок,‚ не так повернулась або виявила іншу неслухняність. I тоді розбещений себелюб розкрив одне з лез цизорика і ввігнав ножичок у Грайчикові груди. Багатомірний злочин!

Хлопчак завдав тривалих стаждань безвинній істоті. Позбавив багатьох дітей величезної насолоди – щодня гратися з рідкісним морським дружком. Зробив ще один крок униз по сходах, що ведуть од звички мучити й убивати тварин до людиновбивства...

Задумавшись‚, я аж кинувся‚, коли щось живе й слизьке мазнуло мене по щоці. Проте жахатися не було чого. Біля мене виставлявся з води знову той-таки Грайчик-Морянчик. Він тримав у кінчику дзюба велику смугасту скумбрію,‚ підсовуючи її до мого рота…... Так одержав я найнесподіваніший за ціле життя лікарський гонорар натурою.

Тепер ми з незарначком щоранку‚, а іноді й після обіду грались у воді. Правда‚, не стільки гралися‚, як він катав мене по морю. Тримаючись рукою за спинний плавець дружка‚, долав я водяні простори‚, часто з шаленою швидкістю. I Грайчик залюбки тягнув мене у тім напрямі,‚ куди я його спрямовував. Я не вчив незарначка цьому: він‚, мабуть‚, навчився такого раніш — у дітей. Грайчикові родичі,‚ напевно‚, визнали мене істотою цілком безпечною і не цікавилися нашими розвагами. Принаймні близько не крутилися й не заважали.

Рана не турбувала мого дружка. Її дірка швидко виповнилась,‚ і вже почала рубцюватися сама шкура. Проте плата за «видалення стороннього предмета» не скінчилась на одній рибині‚, а тривала й надалі. Тепер я зовсім закинув вудлище‚, змотавши з нього волосінь із гачками. Адже досить мені було покричати‚, як той перший раз — «Скумбрія‚ пречудова скумбрія!» — і Грайчик притьма зникав у морі. А згодом вертався з черговою смачениною: приносив саме скумбрію й обов’язково чималеньку.

Хтозна‚, чому це я‚, раніше не помічаючи за собою такої звички,‚ раптом уподобав повторюватись. Узявши з Грайчикового рота чергову рибину і тримаючи її в правиці‚, кожного разу однаково жартував. Розведу,‚ було,‚ руки так‚, як їх розводять хвальки-риболови,‚ показуючи розмір здобичі,‚ що зірвалася,‚ і примовляю:

— От якби ти‚, Грайчику,‚ приніс мені рибинячищу отакенну!

Незарначок декілька днів придивлявся до моїх розведених рук‚, прислухався до слів. I раз‚, після чергового «От якби ти,‚ Грайчику…...»,‚ несподівано подався вглиб,‚ навіть не дочекавшись узвичаєних пестощів моєї долоні.

Уже я‚, настромивши скумбрію на ломачку‚, підсмажив її,‚ мов шашлик‚, і пообідав тією смажениною. Уже,‚ скучивши за морським дружком,‚ осідлав береговий камінь і виспівував капітанові,‚ щоби він усміхнувся-підтягнувся. А Грайчика все не було. Аж ураз коло моїх ніг забурувала вода‚, і з неї вилізло небачене страховище…...

Страховище — це з першого погляду. Насправді ж,‚ то Грайчик притарганив із морської глибини метрового брунатника в білих яблучках — мокійця-ноштника, і зараз подавав його мені. Я підчепив здоровила за зяброві отвори‚, але й розглянути не встиг. Нокітник рвучко затріпотав,‚ звалив мене з каменя у воду й‚, уколовши руку гостряком спинної «швайки»‚, видерся та тільки хвостом вихнув.

Знов усівшись на камінь‚, я вголос почав сам себе шпетити:

— Сивина в голову — і дур слідком! Треба ж тямити,‚ що Грайчик — істота безхитрісна і може притарганити тобі ще й не таке колючище!

Поки тривало самошпетення,‚ і Грайчик пропав з очей. Але ненадовго. Ось завирувала вода ще раз‚, і мій незарнак виніс із неї того ж таки нокітника. Виходить,‚ наздогнав утікача й приволік назад. Довелось умовляти послужливого Грайчика доти‚, доки він таки наважився випустити мокійця на волю.

Наближався день,‚ коли Прокіп Ласкавий мав причовнувати й забрати мене з ямти. Отже годилося приступити до раз у раз одкладуваного обстеження свого пристановища. До цього постійного зволікання спричинилися зарості місцевого підлистника — миштерну.

Дивовижна рослинка,‚ цей миштерен. У нього‚, як і в підлистника великолистного — зермеха‚, знизу‚, просто з середини листової пластинки,‚ вибарвлюється квіточка‚, що потім стає червоною‚, схожою на вишню‚, ягодою. I вражає подібна незвичність у цих підлистників: кожний‚, бач‚, листок живить і прикрива власну ягоду. Проте‚, якщо м’яколистий і вічнозелений зерміх є цілорічною пашею для тварин‚, то дрібне жорстколистя миштерну‚, з голкою на кінчику кожного листочка‚, не їдять навіть верблюди. Самі тільки миші ласують плодами‚, правильніш — кісточками плодів цього колючняка‚, чим він і заслужив свою назву.

Якраз густющим килимом миштерну і заросла моя ямта. А для мене лишився тільки куточок при березі,‚ де можна було рухатись,‚ не сколюючи ніг.

Найперше хотілось мені поглянути: чи нема достиглих «суниць» на менелаї? Вони‚, правда,‚ трав’янисті,‚ майже без смаку,‚ та все ж їстівні. А шлунок уже занудився на рибі чи пшоняній каші й вимагав розмаїття. Однак‚, поки я добувся до скелі з менелаєм‚, голки миштерну до колін скололи мені всю шкіру‚, впинаючись у неї крізь холоші штанів. Недарма росіяни називають миштерен — ігліца.

Зарості являли собою справжній мишачий ярмарок — сірі комочки так і мигтіли під ногами. Не бракувало й мишоїдів. Зокрема‚, помітив я двох гадюк‚, що занепокоїли мене дужче за миштернові голки.

Розчарований тим‚, що «суниці» на дереві виявилися зеленими,‚ як бубон‚, та уникаючи миштерну з гадюками,‚ вертався я в обхід,‚ попід стіною гори. Там і стрибав по тих каменях обвалів,‚ які поменше обросли ортишем.

Перескочивши на черговий‚, здавалося б‚, зовсім голий камінь‚, відчув я надто болючий миштерновий укол у ліву литку. I тут же побачив: миштерну й близько нема‚, а з-під ніг у мене вислизнула‚, замерехтівши чорним візерунком хребта,‚ велика гадюка.

Щоб не загинути в цім закутні,‚ належало діяти рішуче й жодної миті не зволікаючи. На щастя‚, табір уже був майже поруч. Зрадувало й те,‚ що під попелом вогнища рясніли жарини приску. Мить‚, і я ножем вирубав із литки шматок м’яса на місці зміїного вкусу та приском засипав рану. Звиваючись од болю‚, усе ж помітив: розтривожений моїми криками,‚ морський дружок трохи не вилазить на берег,‚ вистромлюється з хвилі сторчма‚, щоби бачити мене з-за берегових каменів,‚ і гучно нібито скиглить..….

Милий,‚ ласкавий Грайчику-Морянчику‚, де ти тепер? Якщо живий-здоровий,‚ то чи згадуєш про мене? Як гасав зі мною по морській широчіні. Як ми з тобою борюкалися на воді й під водою. Як ти надівав на плавець або підкидав угору й ловив на дзюб улюблену свою іграшку — мій капелюх…...

Ми з тобою,‚ друже,‚ намагались і порозумітися — розмовляти. Тільки ти,‚ либонь‚, розумів мене краще,‚ а я,‚ на превеликий жаль,‚ мови твоєї сливе не тямив. Зовсім не розумів,‚ дорогий незарначе,‚ твоєї мови рухів і поз‚, а здебільшого,‚ мабуть,‚ і не помічав її,‚ хоч вона серед твого племені,‚ здається,‚ посідає чільне місце. Звісно,‚ не міг чути й мови ультразвукової. Проте й зі звичних звуків запам’яталися лише якась дещиця: ти попискував‚, свистів‚, квохтав,‚ кахкав,‚ гавкав‚, нявчав,‚ щебетав,‚ квакав,‚ рохкав,‚ скиглив,‚ буркотів,‚ тріскотів,‚ скреготів‚, похрипував,‚ плакав немовлям…... До того ж кожний звук мав ще чимало виразних відтінків‚, що,‚ може,‚ означали й різні поняття. Якщо я не розумів тих звуків,‚ то наслідувати їх був і зовсім нездатний. Та й надто малий час — усього три тижні — дружили ми з тобою. Що можна збагнути за таку коротнечу!

Рана незарначкова під дією морської води зарубцювалась. Догоювалась і моя. Непокоїло одне: Прокіп Ласкавий обіцяв прибути до мене через два тижні‚, та не було його у призначений день‚, не з’явився він і пізніше. Не міг я знати тоді‚, що моєму господареві люта хвороба вразила серце,‚ і машина швидкої допомоги забрала Прокопа до лікарні.

Чого-чого‚, а запізнення на роботу я не міг собі дозволити за будь-яких обставин. Отже‚, зв’язав із хмизу та сухого грабенцевого гілля оплавок на речі й одяг. Цей смішний плотик-бокорик‚, навіть завантажений‚, легко йшов на мотузку,‚ збурюючи хвильку‚, коли ми з Грайчиком тягали його туди й сюди поблизу ямти. I ось я спрямував незарначка туди‚, де лежав далеченький,‚ обжитий людьми берег.

Дорога минула без пригод. Допливли ми з ямти‚, між іншим‚, швидше,‚ ніж я плив до неї на Прокоповому човні. Нарешті‚, мов оддираючи від серця прикипіле до нього‚, з болем і кров’ю‚, попрощався я з Грайчиком — обняв‚, поцілував — та й пішов геть з берега. Ззаду лунали закличні свисти — морський дружок благав мене вернутись. Грайчик стояв на хвості‚, високо над водою,‚ і все кликав.

Цієї хвилини на берег висипав гурт дітей. Вони закричали до незарначка,‚ замахали руками. Та Грайчик одразу ж пірнув. I скільки я не виглядав‚, але його вже не побачив. Не бачили люди й пізніш. Таке воно,‚ життя: через одного лише негідника Грайчик став жахатися інших підлітків і,‚ мабуть,‚ жахатиметься довічно.

Павел ОМЕЛЬЯНЕНКО

(1925—1984)

Павел Данилович Омельяненко родился 12 мая 1925 года в с. Гавронцы Диканьского района на Полтавщине в крестьянской семье. После окончания семилетки (1940) учился в Полтавском механико-технологическом техникуме. Во время войны был насильно угнан в фашистскую Германию, после побега попал в тюрьму, затем — в концлагерь. После войны работал на восстановлении Горловского машиностроительного завода. Окончив вечернее отделение Горловского горного техникума, трудился на этом же заводе токарем, мастером, технологом, секретарем заводской многотиражки. В 1961 году заочно окончил Литературный институт им. Горького. В 1968 году пришел на завод «Запорожсталь», где трудился до последних дней жизни. Сначала был литсотрудником, потом заместителем редактора многотиражной газеты «Днепровский металлург». В последние годы жизни занимался созданием заводского музея трудовой славы, писал историю предприятия. Умер 24 июня 1984 года. Похоронен в г. Запорожье.

П.Омельяненко печатался с 1961 года. Один за другим выходили его рассказы «Донецкий арсенал», «Хозяин моря», «Первопуток», «Полстолетия на вахте», «Азовстальский почерк» и др. Связав свою судьбу с прославленным коллективом запорожсталевцев, последующие произведения писатель посвятил людям этого предприятия, которых искренне уважал и гордился дружбой с ними. Это, в частности, повесть «Частное определение», многие рассказы, а также сборники очерков «Ярче тысячи плавок», «Чистое кипение», «Путь к плавке» и неоконченный роман «Дикая скала». Изображение героев наших дней, их творческого труда, трудовых достижений и в то же время глубокое проникновение в их внутренний мир, переживания, радости и неудачи — основное творческое кредо Омельяненко-художника.

Писатель обращается к разным жанрам, в его литературном наследии — рассказы, новеллы, повести, роман-дилогия, публицистические и документальные статьи, очерки. В них правдиво и ярко отражена окружающая действительность, показан труд, быт, нравы современников. Автор стремится раскрыть характер человека в труде, а труд, как известно, всегда был и остается мерилом всех человеческих ценностей.

Так, например, в повести «Частное определение» и рассказах, которые вошли в сборник «Солнечный рейс», П.Омельяненко документально точно изображает сегодняшний день. В труде, в творчестве, любви, в стремлении к добру и нравственному усовершенствованию проявляются и крепнут характеры героев его произведений. На первый взгляд, занимаются будничной работой простые люди-труженики, но своими мечтами, поступками, любым повседневным делом утверждают они высокие идеалы нашей жизни.

В своих произведениях (хотя и художественно неравноценных) П.Омельяненко стремится глубоко и всесторонне раскрыть именно рабочую тему и остается ей верным, несмотря ни на что на протяжении всего творческого пути.

В повести «Тюльпаны каменных глубин» прозаик ставит перед собой сложную задачу — исследовать и художественно изобразить формирование отношений в рабочем коллективе и становление творческой личности. Автор описывает чистую и светлую любовь горняка из Донбасса Саши Казначеева и студентки института кинематографии Юлии Суровежиной, и именно это вносит в повесть дополнительное лирическое течение и выводит ее за пределы обычной производственой истории. Встреча главных героев состоялась на черноморском курорте, и сразу все решается автором в лирико-романтическом плане: любовь, возникшая вдруг, определяет весь дальнейший ход событий, все поступки героев, их взаимоотношения. В повести полностью отсутствуют так называемые «отрицательные» образы и явления. Единственный вид борьбы, который вводится автором для развития сюжета, — это состязание со стихией. Но и здесь побеждает человек, вооруженный техникой, умением, смелостью и просто везением. Наиболее полно выведен образ главного героя — Александра. Юля же чаще предстает перед читателем через призму влюбленного в нее горняка. Писатель находит достаточно простые и ясные слова, которые точно передают это обычное, повседневное отношение шахтера к своему нелегкому труду, в котором он не видит ничего «страшного» или героического. Это изображено правдиво и потому — убедительно. Но полностью раскрыть красоту труда шахтера, показать ее в повседневности автору не удается.

В книге «Чистое кипение» П.Омельяненко вновь обращается к теме труда, теперь уже металлургов. Рабочая обстановка служит будто бы фоном тех событий, в основе которых — проверка моральных качеств человека, на чью долю выпали и большие трудовые достижения, и неудачи, и слава. Это небольшое документально-художественное произведение, 9 глав которого воспринимаются как самостоятельные очерки о труде и жизни молодых металлургов первого двухванного сталеплавильного агрегата «Запорожстали». Писатель находит такие повороты в раскрытии темы, которые дают возможность глубоко проникнуть в судьбу рабочего человека, увидеть за будничным — необычное, в неприметной на первый взгляд детали — существенное. Мужественные люди (Е.Проскурин, М.Ужва, В.Малиновский и др.) показаны правдиво, без лишнего пафоса.

Когда П.Омельяненко работал над историей «Запорожстали», у него возник замысел — создать широкое эпическое полотно о династии запорожских металлургов. Кстати, сначала он дал название произведению «Колковы» — по фамилии династии, а потом роман-дилогия стал называться «Дикая скала». В нем наиболее полно раскрывается рабочая тема: автор выводит образы «простых» людей — нехвастливых, немного шероховатых, но духовно богатых, содержательных, цельных. События, показанные в романе, происходят во время Великой Отечественной войны. Глава династии Колковых — доменщик Гордей Иванович, его супруга и сын, оставшись на временно оккупированной территории, отдают все силы борьбе с немецко-фашистскими захватчиками. Герои романа мужественно отстаивают свое человеческое достоинство, право на жизнь, на любовь.

Первая книга дилогии вышла в 1984 году, а над второй писатель работал до последних дней своей жизни. Прежде-временная смерть прервала работу над ней. Вторая книга вышла неоконченной после смерти автора.

Все творчество П.Омельяненко убеждает, что писатель всегда стремился уловить пульс жизни и передать ее ритм в своих произведениях.

Соч.: В апрельский день (1962), Если ты не один (1963); Хозяин моря (1965), Тюльпаны каменных глубин (1974), Чистое кипение (1975), Солнечный рейс (1978), Ярче тысячи плавок (1974), Путь к плавке (1981), Дикая скала (1984).

Лит.: РекубрацькийА. Освоєння глибин // Комсом. Запо-ріжжя. — 1974. —1 жовт.; ХоменкоЛ. О жизненных глубинах // Радуга. — 1975. — № 3.— С. 180-183; ПодолянА. Чистое кипение // Индуст. Запорожье. — 1976. — 27 февр.; ПодолянА. Люди и сталь // Робітнича газета. — 1976. — 31 берез.; СвітленкоЯ. «Сонячний рейс» // Запоріз. правда. — 1978. — 2 груд.; КоваленкоМ. Через роки і відстані // Друг читача. — 1979. — 6 груд.; АхинькоВ. Читая роман земляка // Индустр. Запорожье. — 1985. — 12 янв.; РеброП.Слово о друге: (К 60-летию со дня рождения писателя) // Индустр. Запорожье. — 1985. — 12 мая; Павло Омеляненко // Письменники Радянської України. 1917-1987: Бібліограф. довідник. — К., 1988. — С. 448; ОмеляненкоП.Д. // Літературне Запоріжжя: Бібліограф. покажчик. 2-ге вид. — З., 1980. — С. 29.

Ольга СТАДНИЧЕНКО

СТАЛЕВАРСКИЙ ДУЭТ

Когда мы осматривали зал трудовых традиций Нового металлургического комбината имени Клемента Готвальда, у нас было уже так много впечатлений, что для новых в кладовых памяти, казалось, не остается места. Уже состоялось хоть и беглое, но запоминающееся знакомство с Остравой, этим старинным и вместе с тем молодым городом, который называют в ЧССР стальным сердцем республики.

Называют не без основания, потому что это крупный индустриальный центр. Тут работают мощные металлургические, машиностроительные, химические заводы. Самый молодой, которому только четверть века, – Новый металлургический комбинат. Мы, 20 человек с «Запорожстали», были гостями металлургов этого комбината. О нем говорят, как о первой молодежной стройке социализма в ЧССР. Первый чугун здесь выдали 28 февраля, а первую сталь – 3 апреля 1952 года. Сейчас это одно из самых крупных в стране металлургических предприятий.

В Чехословакии в ходу слово «самый». Оно характеризует размах созидательного труда: самая глубокая шахта в Пржибраме – 1681 метр, самое высокое сооружение – телевизионная башня «Морава» близ Бланско – 394 метра, самая высокая труба на электростанции в Тушимице – 300 метров, ну а в Остраве самая высокая труба на металлургическом комбинате – 220 метров.

Острава – это и угольная промышленность, центр Остравско-Карвинского угольного бассейна. В самом городе – старейшая шахта «Троица», из которой вынули первый уголь в 1793 году. Тут и шахта имени маршала Еременко. Маршал часто посещал это передовое угольное предприятие. Собственно, с углем связано возникновение всей промышленности Остравы. Не случайно на гербе города изображена шахтерская лошадь – с прикрытыми, незрячими глазами, отчаянно вставшая на дыбы, как бы стремящаяся вырваться из подземелья. И это, как шутливо заметила наш гид и переводчик Галина Спорышева, лошади удалось – давно уже нет на шахтах ни коногонов, ни лошадей, откатка угля и доставка его на-гора полностью механизирована.

Итак, угольно-металлургическая Острава. Но ведь в те майские дни 1975 года город казался нам распростертым на огромном ковре, сотканном из алых тюльпанов; он нарядился в алые полотнища с лозунгами и призывами, посвященными 30-летнему юбилею великой Победы. И лица горожан светились радостью, и глаза их лучились счастьем и добротой.

Остравцы свято чтут память тех, кто отдал жизнь за освобождение города. Недалеко от ратуши со звездой на старинной башне – резиденции областного национального комитета – расположен парк имени Яна Амоса Коменского – известного чешского просветителя и педагога. У входа в парк – мавзолей в полукружии берез. В нем 658 урн с прахом погибших при освобождении Остравы. Мемориальная доска гласит: «Слава героям Великой Отечественной войны! Слава русскому оружию! Своим освободителям, доблестным воинам Красной Армии, от граждан города Остравы».

Цветы к мавзолею. Минута торжественного молчания...

Среди нас был старший горновой доменного цеха Александр Сергеевич Чемаров, который вместе с отцом-командиром закончил минувшую войну на земле Чехословакии, и для него особенно волнующей была эта встреча со своим боевым прошлым.

Острава окружена древними горами, покрытыми девственно-зеленым лесом, в старой части города в глаза бросаются средневековые часовенки, костелы, замки, и все-таки весь город пронизан современностью: это и многоэтажные здания современной архитектуры, и широкие транспортные магистрали, и названия улиц, площадей, проспектов. В старом городе по центру – проспект Димитрова, площадь Витезного унора – Победоносного февраля (в феврале 1948 года рабочий класс ЧССР под руководством КПЧ во главе с Клементом Готвальдом одержал окончательную победу над буржуазией), в новой части города Порубе главная магистраль – проспект Ленина с памятником Ильичу, поставленным уже после нашего отъезда. Обращают на себя внимание такие названия, как проспект Освобождения, площадь Народной милиции, проспект Готвальда, улица Сталинградская. К слову, Острава и Волгоград – города-побратимы. Дружба городов началась по инициативе первого мэра Остравы коммуниста Иозефа Котаса.

Однако вернемся в зал трудовых традиций, который расположен в одном из помещений великолепного комбинатского профтехучилища. Экспозиция зала начинается с вещего изречения президента ЧССР Клемента Готвальда: «Воля народа будет в этой стране законом».

Далее экспонаты рассказывают, в чем же выразилась воля народа. «Красны живот» – красивая жизнь. Так говорят современные чехословаки об условиях нынешней жизни в их стране. Эти условия созданы трудом народа, в братском содружестве с Советским Союзом и другими социалистическими странами. Вот один из наглядных примеров. В конце 40-х годов на окраине Остравы было начато строительство крупного металлургического комбината, в котором участвовало 70 тысяч юношей и девушек. Снимки, диаграммы и другие материалы показывают, как развивался комбинат, какие разительные социальные перемены произошли в жизни остравских металлургов.

Все это мы внимательно рассматривали, и тут наш товарищ, сталевар Николай Ужва, задержавшись у одного из стендов, воскликнул:

– Вы поглядите, земляка встретил! Борзунов и здесь отличился, – и, оборотясь к нам, кивнул на выразительную фотографию.

Что ни говорите, а приятно встретить за пределами своей родины след земляка. Фотограф весьма удачно схватил момент, когда крепко, по-мужски, обнялись запорожский сталевар Владимир Борзулов и местный сталевар Ладислав Шимурда.

Мы все хорошо знали Борзунова. У одних в воображении возникла могучая коренастая фигура, рыжая курчавая шевелюра, словом, этакий здоровяк, всегда в распахнутой на груди сорочке; у других, кто был близок с ним – уверенный водитель собственных «Жигулей», отправляющийся на загородный отдых с женой Руфиной Сергеевной, сыном Сергеем и дочерью Таней; третьи вспоминали декабрьский день 1972 года, когда на «Запорожстали» была проведена плавка дружбы в честь 50-летия образования СССР, и в этой плавке принимал участие сталевар с Тршинецкого металлургического завода (ЧССР) Александр Горный. Они совместно сварили на двухванном агрегате скоростную плавку за один час сорок пять минут вместо четырех часов тридцати минут по графику. На митинге, состоявшемся в честь юбилея нашей страны и интернациональной плавки, выступал и сам Борзунов, и руководитель чехословацкой делегации металлургов, член Федерального комитета профсоюза работников металлургии ЧССР Петер Штефчек.

Николай Ужва, сменщик Борзунова, вспомнил коллегу в связи с событиями июля 1974 года, когда бригады двухванки установили рекорд суточной производительности агрегата. В день рекорда у Борзунова и его подручных был выходной день, однако они пришли в цех, помогали товарищам и, не уходя из цеха, с ноля часов заступили на свою смену.

Тот год был памятным и для Ужвы, и для Борзунова. Коллектив двухванки за первых два квартала выполнил свои годовые обязательства. С трудовой победой сталеваров поздравил Генеральный секретарь ЦК КПСС Леонид Ильич Брежнев. Многие были награждены правительственными орденами и медалями, в том числе Борзунов – орденом Трудового Красного Знамени, а Ужва – орденом Трудовой славы III степени.

И вот теперь, в мае 1975 года, они неожиданно «встретились» в Остраве.

Снимок как бы иллюстрировал мысль, которую высказал за дружеским столом остравский прокатчик Ян Ржапек: «О нашей дружбе говорить много не будем, она в наших делах и в наших чувствах». Заинтересовавшее нас фото отражало финал плавки дружбы, которая была проведена три года назад на сталеплавильном заводе. Тут же возникло желание поближе познакомиться с участниками этого интернационального события.

Разыскать на комбинате Ладислава Шимурду не составляло большого труда. И вот в одном из помещений административного здания комбината сидим с ним, беседуем. Ладислав только что со смены. Темные влажные волосы, внимательный взгляд, сдержанная улыбка. Пареньку было 18, когда в 1958 году он приехал из Восточной Словакии. Профессиональную подготовку получил в техучилище комбината, с годами стал сталеваром, принят кандидатом в члены КПЧ. Женат, двое детей, живет в Гавижове – самом молодом городе республики, который находится в 25 минутах езды от Остравы.

– Плавку дружбы варил не один я, – рассказывает Ладислав, – следует назвать мастера Йозефа Мацека, начальника смены Владимира Каландра, подручных Влосинского, Маскала, Берглача. Ну, и ваши товарищи – сталевар Борзунов и мастер Бабич.

Помню, в сталеварской кабине полно народу, мешают работать. Но ничего не поделаешь – плавка дружбы! Такие вещи не часто бывают. Однако все операции прошли нормально, плавку выдали за пять с половиной часов. Налили в ковш 220 тонн стали для трубопрокатного завода. В то время у нас не хватало кислорода. Сейчас сооружается новая кислородная установка. Дела пойдут лучше. Но и без того за последние три года кое-чего достигли: в один час выплавляем на 5 тонн стали больше.

Бригаде присвоено звание коллектива социалистического труда, все отмечены бронзовыми медалями, боремся за серебряные, награждены знаками «За качество». За пятилетку (к концу 1975 года) выплавили до 40 тысяч тонн стали сверх плана. Борзунов и Бабич мне очень понравились. Отлично работают, настоящие мастера своего дела. Передавайте им большой привет и вот так, по-сталеварски, пожмите руку, – и он, смеясь, на прощание пожимает мне руку.

Действительно, крепко, по-сталеварски.

А с Владимиром Борзуновым мы встретились, когда возвратились домой, в Запорожье. Прежде всего он показал чехословацкие газеты «Руде право», «Праце», «Нова свобода», датированные 22 июня 1972 года. Все они поместили снимки и дали информацию о том, как 21 июня на Новой Гуте была проведена плавка дружбы.

Затем Владимир Петрович рассказал, как это было.

В июне 1972 года делегация «Запорожстали» посетила металлургические центры ЧССР – Остраву и Кошице. В Остраве и состоялась плавка дружбы.

– Содругов Шимурду и Мацека до того мы не знали, познакомились у печки, по ходу работы. Чешским языком мы, конечно, не владели, однако хорошо понимали друг друга, сталеварский язык, видимо, во всем мире один и тот же, – рассказывал Борзунов. – Правда, среди нас был и начальник сталеплавильного завода (у них цехи называются заводами) инженер Зденек Бэм, который неплохо знал русский язык.

С инженером Бэмом мы познакомились раньше. В 1975 году он стал уже заместителем главного инженера комбината. Это сравнительно молодой, энергичный и отлично знающий свое дело человек. Он не раз бывал в Запорожье, изучал технологию и организацию производства и все лучшее стремился тут же применить у себя на комбинате.

На одной из встреч с нами он увлеченно рассказывал о перспективах развития Новой Гуты в шестой пятилетке (1976-1980 гг.), о реконструкции с помощью СССР коксохимического завода, о строительстве нового двухванного агрегата, более широком применении автоматических систем управления производством. В конечном счете все сводилось к тому, чтобы поднять выплавку стали до 5 миллионов тонн в год, значительно улучшить условия труда металлургов и свести до минимума загрязнение окружающей среды технологическими отходами производства.

К слову, такие же задачи стоят и перед «Запорожсталью», и он не мог не знать этого, однако запальчиво сказал:

– Мы все делаем для того, чтобы не отстать от «Запорожстали».

– С чешскими товарищами, – продолжал Владимир Петрович Борзунов, – было приятно работать. У них в цехе отличные условия, высокая культура производства. Сталевар работает в основном у пульта управления в изолированной кабине. Понравилось и то, что спецовки у них легкие и удобные, к тому же огнестойкие.

Плавка плавкой, а гости гостями. Поэтому Шимурда и Мацек самые трудные работы стремились брать на себя. Но Борзунов не согласился с таким подходом. Он, как и всегда, привык трудную и ответственную работу выполнять сам. Тут он занял место первого подручного и к моменту выпуска взялся за разделку сталевыпускного отверстия.

Когда сталь хлынула в ковш, в цех приехали остальные члены делегации, а также директор комбината инженер Вацлав Кошарж. Пожимая руку Борзуиову, он сказал:

– Таких сталеваров нам бы побольше. Переходи к нам, Владимир Петрович, возьмем с удовольствием.

– Нет, я придерживаюсь пословицы: в гостях как ни хорошо, а дома лучше, – ответил Борзунов на шутку директора.

Инженер Вацлав Кошарж близко знает рабочих, сам с 15 лет был рабочим – учеником прокатчика на Витковицком комбинате. И учился, сначала в металлургическом техникуме в Кладно, потом во втузе в Остраве. Республике нужна была своя техническая интеллигенция, и в 1950 году Вацлава посылают на учебу в СССР – в Уральский политехнический институт, который он закончил с отличием.

А когда пустили первую очередь прокатного завода Нового металлургического комбината в Остраве, его назначили мастером прокатки. Здесь он прошел хорошую школу управления производством. Затем пять лет, до 1970 года, был директором металлургического завода в соседнем с Остравой городе Фридек-Мистек. Благодаря реконструкции и модернизации старый завод превратился в новый.

А на комбинате в Кунчице он шестой директор, причем директорствует дольше, чем любой из его предшественников. Чтобы представить его хозяйство, достаточно назвать несколько цифр. На комбинате работает свыше 23 тысяч трудящихся, а стоимость готового выпуска продукции составляет 11 миллиардов крон.

– С Ладиславом Шимурдой, – продолжает Борзунов, – мы скоро подружились, получился неплохой дуэт, вроде не часы, а годы проработали вместе. В знак успешного окончания плавки крепко обнялись и расцеловались. Этот момент и отражает фотография, которую вы видели там. Правда, я не знал, что она помещена на стенде в зале трудовых традиций.

Владимир Петрович считает, что химические законы при выплавке стали во всем мире одинаковы, а вот отношения между людьми разные. В Чехословакии наши сталевары, точно так же, как и чехословацкие у нас, могут смотреть и изучать все. Нет никаких секретов. А вот в капиталистических странах совсем не то. Сталевар «Запорожстали», Герой Социалистического Труда Иван Антонович Каела как-то побывал в Канаде. Понятно, что его интересовало и сталеплавильное дело, тем более, что их туристская группа была в городе Гамильтоне, где есть металлургический завод. Однако его вопросы остались без ответа. Иван Антонович смог поглядеть только издали на дымящие трубы.

У Борзунова много друзей. Они часто бывают у него дома, в его светлой трехкомнатной квартире. Она обставлена добротными современными вещами и, кажется, ничем не отличается от тысяч других. И все-таки отличается. Есть вещь, какой нет ни у кого в Запорожье. На одной из стен висит массивный, из литого металла, барельеф двухванного сталеплавильного агрегата. Это подарок товарищей из Остравы – как память о плавке дружбы.

– А если, вообще говорить о дружбе с чехословацкими металлургами, то она ярче любой плавки и ярче тысячи плавок, – сказал в заключение Борзунов и, довольный удачно найденным сравнением, радостно засмеялся.

Олександр СТЕШЕНКО

(1939–2001)

Кожна людина, а поети і поготів, то вчинком, то словом якимось (вчасним чи невчасним, яскравим чи притлумленим) залишають у нас думку-образ про себе. Згадаєш і відразу постане: а, це той, що на пікніку зробив гойдалку, або той, що на семінарі з трибуни про цвіркунів розказував.

Не знаю, як хто ставиться до таких, але я переконаний, що це люди з полум’ям у серці, натхненні люди.

Перша зустріч із Олександром Стешенком згадується мені просвітлено і, я б сказав, неповторно. Було це в кінці шістдесятих. Ми з О.Шостаком, Б.Ткалею, В.Діденком сиділи в старому приміщенні «Індустріального Запоріжжя» (біля театру ім. Щорса). З вулиці ввійшов Олександр. І враз наповнив кімнату водночас і золотом осіннього листя, і чистотою першого снігу. Він читав вірші, запрошував нас на вулицю, де сніжинки «отакенні — як попільниці...». Чомусь невпопад подумалось тоді: «цікаво, а що він сьогодні обідав?» І «напевно, жінки од нього шаліють...»

Народився Олександр Стешенко в селі Андріївці Запорізької області в сім’ї бакенщика і швеї. Батько пропадав на Дніпрі, мама — просиджувала за шитвом. Дітей виховувала природа, Дніпро...

Після школи Олександр вступав до Харківського театрального інституту, працював електриком на «Запоріжсталі», навчався в Запорізькому педінституті, відвідував обласне літ-об’єднання, друкувався в газетах і журналах. Його помітили, послали навчатись до Московського літературного інституту.

Якщо його душу, можна сказати, сформувала Придніпрянщина, то кругозір, масштабність мислення відгранились саме в Літінституті, де коридорами, без перебільшень, ходили класики багатьох літератур.

...Він підходить до причалу... Ні, не до причалу. Це занадто класично, занадто театрально. Хоч, його любили актриси. Гай-гай, ще як любили...

Він підходить до містка у кічкаських заплавах. Як до конов’язі. Сідає в човен і, забувши відв’язати його, пливе, пливе. І по-дитячому голубий Дніпро в його очах такий самий лагідний і блакитний, як і під ним (не відрізниш!), перетікає од нього за верболози і далі на бистрінь, вертається назад, бринить, просвітлений і ясний, як і шістдесят літ тому... коли із Дніпра ще пила воду веселка — одним кінцем у море жовтогарячих соняшників, іншим — у Дніпро...

«У соняшника були руки і ноги, було тіло шорстке і зелене. Він лазив на груші і рвав у пазуху кислиці. Він купався коло млина і раптом побачив сонце, красиве засмагле сонце, що їхало на велосипеді...»

Все про нього. І лазив на груші, і зеленів од жабуриння і холоду, деручи раків у кручах. І поетом став, коли побачив Сонце... Чи, може, ще раніше. Може, так було задумано вище: Стешенко...

— Олександр Стешенко, — говорить його колишня однокурсниця по Запорізькому педінститутівському філфаку С.Г.Коваленко, — для нас був не просто поетом, а взірцем, яким повинен бути український поет: русявий, голубоокий (очі з туманцем), просвітлений увесь, доброзичливий. І шалено талановитий. Описане в його поезіях хотілося бачити, любити.

Мені до тебе хочеться

Туди, де під автобусом

Прокручується Хортиця

Зеленощоким глобусом...

Скільки в цих рядках весняної енергії, юначого романтизму! Ми повторювали і це:

Груші падають дівці в пелену,

Груші падають в смуток мій.

Заміж дівчині ще не велено

Тим, хто з армії пише їй.

Тими грушами хлопці зсушені...

Цей вірш має свою історію. Хтось із студентів намалював грушу, а на ній засушеного поета... Малюнок пішов по партах, дійшов і до Олександра. Він тільки посміхнувся. І повернув, розсипавши протуберанці свого соняшникового чуба по аудиторії.

Перша книжка «Є така любов» ще хлюпала юнацькими настроями.

Набагато потужніше зазвучав його голос у другій книжці «Літо в долонях». Його вірші помітив П.Г. Тичина: «Весну люблю за мускули, в яких живуть громи. Ви чуєте, як хруснули ключиці у зими. І крига кригу крилами на берег вигорта, зі щучими ікринами каміння виверта...» Цими рядками міг би пишатись і автор «Сонячних кларнетів».

Здавалося, ось-ось і зазвучать органи. Але...

Ну чому ми все пробуємо підігнати під свої мірки! А ти, життя, відповідай, чому ти нас не послухало, чому вчинило інакше... Озирнись, стільки навколо орачів, рибалок, сажотрусів і бакенщиків. І нікому з них (русявих і блакитнооких) не подарувала природа право винести бодай словечко із надр душі народної... Вони, як були присутні при такому дійстві, — і тим щасливі. А Олександрові Стешенку поталанило...

Потім була третя книга «Громовий острів», публікації в газетах і журналах. А погляньте на його теперішні вірші:

Сказала осінь. Я і не прийшов,

Щоб тут слова її почути тихі.

Де за рибстаном човен розколихує

Мою ще не розвінчану любов.

Непросто склалось життя у поета. Може, тому, що він був занадто поетичним, а життя... Всі ми добре знаємо, яке воно, життя, до пісні... Знаємо, як «кіт зі снігу зліпив собі пиріг...»

У Олександра Стешенка напрочуд світлий і органічний голос. Часом здається, що його слова геть зовсім без пози. Говорю не про позерство, а про ту малість пози, що все-таки різнить поетичне слово буденності од поетового слова. Погляньмо:

...Ти не приходь сьогодні в гості, мати,

Допоки в мені вечір відпече.

Напився п’яний трохи листопад,

І в сонці оживає хати клямка.

Я, мамо, дотягну ще нашу лямку

Під веслами, вітрилами,

Що над моєю стороною ситцем, ситчиком

Сіяє, як брати мої і ти.

Нас не покличуть — ми давай покличемо

До нашої світлиці всіх зайти...

Але література не стала професією поета в тому хрестоматійному трактуванні — вона його не годувала. Логічно, довелося зійти із жвавих літературних магістралей. Працював на заводі. Вірші писав уривками. Але ніколи не переставав бути поетом. Нелюбого просто не писав. Не міняв перо. Хіба на вудку. Але вони настільки близькі, що часом закидав на карася, а витягав вірша, або ходив на вірша, а приносив коропа...

Я не зловив ні окуня, ні сома,

І в тебе не клювало, не везло.

Нас вулиця покликала додому

І те весло, що в сорок запливло...

А нещодавно, в 1999 році вийшла четверта, ювілейна книга поета «На березі думок». У ній такі молоді і високі вірші...

Що тільки не понавигадували «знахури од літератури». І що поет мусить померти до тридцяти, і що втрачає з віком пилок. А як же акини? Чому їхні пісні молодіють з роками, як добре вино? Та і Кобзар наш міг би ще стільки сказати, якби того захотів Господь...

А ти кажеш – у тебе рване життя. У кого їх не було, цих непрохідних провалів? Цих мовчазних і незагойних літ...

У тебе свій Хрест. Чи простіше — свій Дніпро. Ось і зараз він нагадав про себе хвилею од катера, згойднувши твій вутлий човник.

— Ну і чого ти тут? Ні вудочки, ні якої іншої снасті...

— А де ж мені бути?

І яблуня згоріла, як сльоза.

Сльозина та заполонила вечір.

І те, що я нікому не сказав,

Лягло на плечі.

Тв.: Є така любов (1962), Літо в долонях (1965), Громовий острів (1972), На березі думок (1999).

Літ.: ЛіснякВ. Перша книжка поета // Запоріз. правда. — 1962. — 16 черв.; МоторнийО. Літо в долонях // Прапор юності. — 1965. — 3 лист.; ПрісовськийЄ. Барви і загальники // Літ. Україна. — 1965. — 13 трав.; ПуппоІ. Плюси і мінуси хорошої книги // Прапор юності. — 1966. — 27 лют.; РеброП. Висота поетичного дерева // Літ. Україна. — 1966. — 5 квіт.; РеброП. Зерна натхнення // Индустр. Запорожье. — 1966. — 25 март; ДригайлоВ. Третя зустріч // Комсом. Запоріжжя. — 1972. — 6 лип.; ЛиходидМ. Откровенно о родном // Индустр. Запорожье. — 1972. — 11 июня; МасловськийА. Світ по-новому відкривати // Жовтень. — 1973. — № 4.

Григорій ЛЮТИЙ.

 

* * *

Вечір висмикує з яворів

Зелені розмови зелені.

Наплакують матері солов’ї

Сліз пелену.

Падають, падають солов'ї

В нев'янучі болі матері.

Розплющуються об її

Надії марні.

Стільки ворушиться ковили

Чубами синів, що безвісти...

Що пролісками відцвіли

Під березнем!

Ходять під вікнами явори,

Входять у материн полудень,

В якому чверть віку вона горить

Чеканням-полум'ям.

* * *

Зацвіли молодим і тривожним

Теплим цвітом старі дерева.

Зацвіли. І над брунькою кожною

Устають, наче діти, слова.

Що ж ти, мамо, така задумана?

Може батько не все сказав...

Не за пам’яттю, не за Уманню –

Він під серцем твоїм упав.

Незабаром вода відкотиться,

Коли дерево-сум відцвіте,

І твоя розполохана

Хортиця,

Ой, нікому не скаже про те,

Як болілося, як журилося,

Як і лаялось... і жила.

Хай за Уманню зупинилося.

Але й тут його досить тепла.

Буде сонячно, буде блискавка,

Буде так, хоч на цвинтар іди.

Хай далеко там буде, чи близько –

Народи!

Бо народу ніяк без народу,

Як без рук твоїх, мамо, мені...

...Зацвіли молодим на городі

Білі яблуні в білому сні.

УКРАЇНI

Не відгребла, хоч довго весла

Скрипіли втомлено в пітьмі.

І ось воскресла! Вже воскресла,

Як пам'ять матері в мені.

Нескладно пісня розпочата,

Так будь же, приспів, молодим.

Хай безпритульна тиха м'ята

Мої освячує сади.

Порвались шлейки, кінь дзвенить...

Світися в дітях, Україно,

В яких все пройдене щемить.

СОНЯЧНИЙ ОСТРIІВ

Втомилося літо.

На стернях сухих

Згорати йому до віхол.

Розхристаний батько

По хмарах самих

Гарбою у двір заїхав.

Соломою сонячно двір заблищав...

І в шурхоті жовтого степу

Ламались мільйони

Легких вудлищат,

Мільйони пахучих стебел.

А батько всміхався,

В долоні плював,

Й, неначе граючись силою,

Розтрушені промені скиртував

Дзвінкими, як липень, вилами.

В захопленні ми відкривали роти –

Стояли здивовані осторонь...

А він у розтопленім сонці ходив,

Гойдавсь

На солом’янім острові.

В СВЯТ ВЕЧIІР

Скажу, Маріє, в вечір цей святий,

Що Богу слава, я ще не голодний.

Такий прозорий, як і день сьогодні,

Як ти.

Хай мимо і літа, і літаки...

І ти, красуне, пролітай крізь мене.

Біда і щастя, як і ти, щоденно

З моєї відцвірінькують руки.

І ще, Маріє, в вечір цей святий

Хай Бог простить, якщо недолюбилось,

А те, що наша зустріч загубилась,

Не винен я, Маріє, і не ти.

* * *

Весну люблю за мускули,

В яких живуть громи!

Ви чуєте, як хруснули

Ключиці у зими:

І крига кригу крилами

На берег вигорта,

Зі щучими ікринками

Каміння виверта.

Весну люблю за дерево

З зіницями бруньок,

За молоді артерії

Думок.

За сплески,

Що на обрії

Роняють журавлі,

За теплу ораторію

Пробудження землі.

...Весну люблю

За мускули,

В яких живуть громи!

* * *

В. А.

Зачах мій друг, втомився, одзвенів.

Не чую слова. І не бачу цвіту.

Подумалось: на золотім коні

Промчав він за Вільнянщину, за літо.

Хіба губить таких мені, хіба,

Хіба вони світили в душу темно?

Хіба ми з мотоциклом у хлібах

Спів перепілок слухали даремно?

Замовк мій друг,

Як затиха архив

В бібліотеці давній неохайно.

...А ти ж у книги в розвідку ходив...

І так зачах печально.

Хай слово це удариться об лід

І, наче я, постукає у двері.

Ти, певно, друже, вже і повечеряв...

А ці слова, як крихти на столі.

ХОРТИЦЯ

Мені до тебе хочеться,

Туди, де під автобусом

Прокручується Хортиця

Зеленощоким глобусом.

Мені побачить хочеться

Густу зорю над скелями

І жолудеву Хортицю

З козачками веселими.

Побачити, як горнеться

До неї хвиля з леготом.

Як горнеться

До Хортиці

Дніпро бувалим легінем.

Як над мостом розслаблені

Вітри шугають з чайками,

Як вибігають яблуні

Мене стрічать дівчатками.

І хочеться,

І хочеться –

Зупинки не діждатися –

По дідовій по Хортиці

В автобусі гойдатися.

Славетна земле хортицька,

Вишнева, яблунева ти!

В тобі, мов риба в неводі,

Душа моя тріпочеться!

... Асфальтом сонце котиться,

І пружно під автобусом

Прокручується Хортиця

Зеленощоким глобусом.

ТЕЛЕСИКИ

Синові Юрку

Нарву телесиків, нарву

Біля рибстану на крижині,

Де небо світиться ожиною

І хоче зірочка в траву.

Пливуть крізь диво-далечінь

Веселі гуси і на крилах

Телесик-цвіт, спочинь, спочинь,

Коли летіти вже несила.

Не хмара то, а так, слюда.

Не вітер то – пелюстки подих.

То в білій маєчці вода

На здичавілім пляжі ходить.

То – і не хата, і – не тин,

То крига, що воруше весла.

То цвіт телесиків і весен,

Яких втомився я знайти.

Нарву телесиків, нарву

Біля рибстану на крижині,

Де не ожина...

Хоче нині

Не впасти зірочка в траву.

СКАЗАЛА ОСIІНЬ...

Сказала осінь. Я і не почув.

Можливо, то не осінь – мимо птиці.

Чому ж у комишах світилися світлиці

І бачив я: над хатою лечу.

Я побреду і стану під плечем

Безкльов'я і відльоту перших чаплів.

Ні, то не я, то мій Дніпро тече,

То наш Дніпро в печалі.

Сказала осінь. Я і не прийшов,

Щоб тут слова її почути тихі,

Де за рибстаном човен розколихує

Мою ще не розвінчану любов.

* * *

Що неділя то й весілля

На селі.

Б’ють у бубни на весіллі

Ковалі.

Витрибенькують рибалки:

Наших знай!

До тарані, господарко,

Пива дай!

Хлопці свиснуть та присвиснуть –

Глянь на них!

Та очей чомусь не зводять

З молодих.

Тут і тещі, і свекрухи –

Всі свої.

Тут баяни і гармошки –

Солов'ї.

І чого тільки немає

На столі!..

Що неділя то й весілля

На селі!

* * *

А я ще трохи берегом піду

І зупинюсь, де дуже круто круча.

Де сто джмелів на гілочці гудуть,

Де сто думок надію не замучили.

Подумаєш: дурні оці слова

Про квітку, що всміхнулась необачно

У світ нерозполоханих побачень,

Де безнадія в острів виплива.

Все зацвіте, одсвітиться нехай,

Але ж я тут, але ж я тут, як лебідь.

Квітуй же, зоре-зоренько, не ледве –

Світи батькам бо завтра буде май!

ГОРIІЛА ЯБЛУНЯ...

Горіла яблуня у вечора в кутку.

Ще батьківська.

Горіла, наче Ганді.

Племінники і син мій дуже раді,

Що сухостій згорає у садку.

І яблуня згоріла, як сльоза.

Сльозина та заполонила вечір.

І те, що я нікому не сказав,

Мені лягло на плечі.

Іду собі. І будь воно неладно...

Й думки оці і полум'я в вінку!

Та трохи сумно, що згорає

Ганді

У матері моєї у садку.

ВЧОРА

А вчора мимо Оля попливла

І пароплав зітхнув уже далеко,

Це далі, де стоять мої лелеки,

І трохи, що ліворуч, від весла.

...А вчора пароплава й не було.

Про Олю, що пливла, що мимо –

Це вигадало мамине село

Мило.

Сьогодні в вербах стану на нозі,

Послухаю, як риба не хлюпоче,

Де ходиш ти, дитинства любий хлопче,

В моїй сльозі.

А вчора Оля...

Думка не сліпа...

Та пароплав гойднувся білим боком

І незабутню пристань облітав

Неспокоєм.

А тут – диви! І квіти та іще

У вікнах біга все держави сонце.

І думаю. Про що, про що це

Під березневим виспілим дощем?

Микола ЛИХОДІIД

(1940—1993)

Піввіку з лишком тому на стародавньому життєвому древі Лиходідів, а це — рід хліборобів і воїнів, лицарів і мрійників, з’явилася нова, запашна гілка — поетична. Ще в юності, коли вона, ця гілка, була ніжною і тендітною, обпалила її воєнна блискавка. Згодом, коли віть прикрасили перші квіти, їй неодноразово загрожували різкі зміни температури і клімату в суспільстві. Дарма! Лиходідівське древо вистояло. Поетична гілка на ньому зміцніла, розпросторилась і принесла щедрі плоди. Нині без поетичного слова М.Лиходіда, либонь, важко уявити запорізьку літературну палітру. Слово це високе й земне, мудре і щире, чесне й лагідне. Воно мовби настояне на степових вітрах, просвітлене опівнічними плавками, всотало в себе речитативи Дніпробуду і думи козацької Хортиці...

Народився Микола Хомич Лиходід 1 листопада 1940 року в селі Михайлівці Михайлівського району Запорізької області в сім’ї колгоспника. Закінчив філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту (нині — університет) і Вищі літературні курси при Літературному інституті імені О. М.Горького. Працював журналістом, був головою обласного літературного об’єднання імені М.Гайдабури. Помер у 1993 р. Похований у м. Запоріжжі.

Отож, де «починався» поет — ми знаємо. А ось як і коли «починався» він — сказати важко, ба навіть неможливо. Принаймні поетичний голос у нашого земляка «прорізався» досить рано. Потягу до прекрасного в душі сільського хлопчини не вбили ні війна, яка відняла в М.Лиходіда батька, ні повоєнні злидні. Ще юнаком він написав рядки, які досі мені в пам’ятку:

Любив, люблю, любитиму

Тебе, мій краю вільний,

Потоптаний копитами,

Гарматами простріляний,

І кулями просвищений,

І бомбами заораний—

Але ніким не знищений,

Але ніким не скорений.

Як по-сучасному звучать рядки, чи не правда? Це мовби не сказано, а викарбувано на граніті — як освідчення, як присяга поета-патріота.

Таким щирим, відвертим увійшов в українську поезію М.Лиходід. Увійшов стрімко і впевнено. У двадцять три роки він уже був автором першої поетичної збірки «Сонце».

На молодого поета із Запоріжжя звернули увагу корифеї української літератури. М.Рильський у передмові до колективного збірника «Щасливої дороги!», який побачив світ у 1962 році, відзначив органічність поетичного голосу М.Лиходіда. Ім’я нашого земляка зустрічаємо і в щоденнику П.Тичини (вперше виданий у 1981 році). Процитувавши рядки з вірша М.Лиходіда «Дядько Яким» («І звичайна робота земних грандіозних людей»), Павло Григорович зауважив: «Ось поєднання двох слів — протилежного значення — діє на тебе силою якоюсь».

Оцією «силою» діють на душу читача чимало віршів поета, на рахунку якого — кільканадцять книжок. Крім «Сонця», це «Світ», «Свято», «Столітник», «Плавка», «Комсомольський характер», «Вічний Дніпробуд», «Сяйво», «Корінь блискавки» та ін. Незважаючи на декларативність назв окремих збірок, синдром «оспіванізму», на який багато років хворіла вітчизняна поезія, менше всього притаманний М.Лиходіду. Зате впадає у вічі його залюбленість у так звану «просту» людину. Звідси — і своєрідне кредо поета:

...Мудрі теслярі з могутніми руками

Різця Родена гідні і пензля Рафаеля.

Не випадково для поета найскладніший і найпривабливіший у світі процес — «переплав ремесла на мистецтво». Його надихає не лише «грімкий огром роботи» — він уміє про людину праці (а хіба це не гідне для справжнього поета діло?) сказати слово високе і зворушливе. Як про тих же дніпробудівців:

Світять руки, ой рученьки-руки безсонні,

Що громадили вічності вежі бетонні.

Уявляєте, «світять руки»! Тут є над чим задуматись читачеві.

«Ми — характерники степу» — читаємо у книжці поета «Криниця і небо». Справді, М.Лиходід був із породи характерників: він «вилущував» зерно поезії там, де до нього ніхто її не помічав. Більше того. «Ніщо мені не прозаїчно» — зізнався він в одному з віршів. І писав, для прикладу, про поезію сільського життя-буття так:

Придивіться, як лиже телятко в оборі

Пляму сонця, — то вродить рясно...

Але найбільш больовими для М.Лиходіда були тема війни, спогад про загиблого батька і тисячі таких, як він, невтішне горе матерів — солдатських вдів, голодне і холодне дитинство. Задумаймось хоча б над такими пронизливими рядками:

Мати йде у саду, мати в білому платті,

Ми не звикли до білого на матерях

Відтоді, як батьки полягали спати

В чорних землях і в чорних морях.

Свою передостанню збірку М.Лиходід назвав «Передосінній скарб». Проте аж ніяк не про осінь йшлося в ній: слово поета збагатилося перебудовними мотивами. Особливо вражаюче зазвучала в нього нота співчуття природі, поталованій технократичним віком, турбота про те, щоб не замулились «жилки джерелець». Як і до кожного з нас, до поета (хай із запізненням) прийшло усвідомлення того:

Як важко дихать в протигазі

Ромашці, що не склепле віч,

І весляреві на спортбазі,

Що зветься «Запорізька Січ»,

Й музейним козакам в дозорі,

Яким вдивлятися крізь дим

На псевдопоетичні зорі

Над нашим варивом рудим.

«Країна Україна» — так гордо й відповідально назвав М.Лиходід свою останню збірку (на жаль, видавати її вже нам довелося без участі автора). Книжку сміливо можна вважати вершиною творчості поета (не випадково саме за неї М.Лиходіда було удостоєно обласної літературної премії імені В.Лісняка — ясна річ, посмертно). Як писав в одній із рецензій критик В.Шевченко, внутрішньому зору поета відкрились істини мудрості життя й природи. Звичайно, в поетовій концепції світу значних змін не відбулося, але напрочуд надихаючою для нього стала епоха «безцензур’я». Те, що досі ним приховувалося в підтексті (зокрема, безоглядна залюбленість в Україну і все українське), виплеснулося назовні. І тоді з’ясувалося, що саме імення «Україна починається з уст, стулених для поцілунку» (таким поетичним озарінням відкривається книжка). Пізнаючи однодумців «не так по голосу, як по сяєву душі», поет висловлює «надію потаємну, що ревучі зненацька спливуть». А ще його «пече надія» на те, що:

Ця земля й зелена кураїна,

Що покотиться аж до села,

Кажуть, завтра буде Україна

Так, як з віку-правіку була...

Поета точить жаль за тим, що колега Петро Симоненко не доходив чотирьох років базарних до незалежної України. А ще в автора «Країни України» щемить душа від пісень матері, яка

Мов голосила — аж до дзвону шиб —

З якого побиту було ламати

Язик і горло на московський штиб?

Іншими очима побачив поет аесівські бетонні мури, оспівані в дочорнобильську добу:

Не жалкувати б, що не пекторалі,

А ці бетони будуть знаком нас.

Вельми підозрілою йому видалася й «тиша найтихіша» довкола «номенклатурної хати» в райцентрі:

Там гнізд не в’є пташів’я

І горобці зокрема.

Навіть паломництво людей на Хортицю не розраджує поета:

Затопчуть Хортицю зайди

З вигуком: — Ти диви!

А ще ж є «нероби заводу і степу» («незнищенні жуки... з вертушками тет-а-тет»), нездари, неправдомовці... І слово поета-лірика вибухає гнівними інвективами, їдким сарказмом на адречу тих, що

Жили, як бандити

В законі, при світлі, в юрмі,

І вміли під Богом ходити,

Щоб люди ходили в ярмі.

«Їм пороблено, — про таких каже поет, — вони вже не люди».

Така творча еволюція автора «Сонця», «Хортиці» та інших книг, у яких загалом переважала «романтика буднів», мрійливо-лірична патетика.

Можна багато говорити про розмаїття мовної палітри М.Лиходіда, досконалість поетичної техніки, зокрема — артистизм у римуванні. Щоправда, були в поета і вірші менш вдалі, такі, що сприймаються як ескізи майбутніх творів. Деяким шкодила вишукана асоціативність. Траплялися й просто не «вилежані» вірші, але, звичайно, не вони визначають творче обличчя поета.

І ще. Звичайно, М.Лиходід насамперед був поетом, як то кажуть, Божою милістю, трудився на ниві літератури вельми професійно, активно, цікаво. Але він також був і чудовим журналістом, майже все життя пропрацював у пресі. Особливо плідно потрудився він у 90-х роках у редакції обласної газети «Запорізька правда». З його приходом до колективу газета стала значно «літературнішою». По-новому засяяла в ній українська мова. Поет вів у газеті практикум з рідної мови (своєрідний «лікнеп» для бажаючих), а також спеціальну колонку літературного редактора, в якій порушував актуальні і гострі проблеми духовного життя краю. Думаю, читачам надовго запам’яталися нариси М.Лиходіда, з якими він систематично виступав у газеті, публіцистичні статті. З блиском умів поет писати рецензії (нерідко під псевдонімом — Ів. Завгородній).

У письменницькій організації (М.Лиходід протягом багатьох років був членом ради і заступником керівника обласної організації Спілки письменників України) поета поважали за скромність, принциповість, безкомпромісність. Його неодноразово обирали делегатом на письменницькі з’їзди. Поет був учасником багатьох літературних свят, зокрема в Калмикії та Абхазії (нагороджений Почесними грамотами Президій Верховних рад цих автономних республік). Плідно трудився як перекладач, зокрема — віршів таких видатних поетів, як А.Ахматова, А.Вознесенський, О.Решетов та ін. Для багатьох молодих авторів був уважним, вимогливим наставником.

Підсумовуючи сказане, хотілось би відзначити, що за тридцять з лишком років активної літературної діяльності М.Лиходід створив десятки чи й сотні чудових віршів про щастя жити і працювати на рідній землі, ростити синів і плекати сад, про подвиг батьків і горе матерів-солдаток, про скарби душі хліборобів-земляків і духовне убозтво відступників.

«Центральними в поезії та публіцистиці М.Лиходіда були проблеми громадянськості, духовності, екології, історії, — мовилося в некролозі на смерть поета.— Чимало творів його возвеличувало людину праці. Активно і гаряче він виступав на захист рідної мови. Світла пам’ять про Миколу Хомича Лиходіда — талановитого поета, полум’яного патріота, людину чесну і принципову — назавжди залишиться в наших серцях».

...Вже так склалося, що ім’я поета часто асоціюється з тим краєм, з яким він пов’язав свою життєву і творчу долю. Так, Башкирія для мене — це насамперед Мустай Карім, Калмикія — це Д.Кугультінов... Почуєш назву якоїсь країни чи області — і несамохіть пригадуєш поетичні рядки співців тієї землі. Так само, думаю, шанувальники поезії, зачувши ім’я Запоріжжя, мимоволі згадують рядки Миколи Лиходіда, який гідно репрезентував в українській літературі цей край. Які рядки? Можливо, оці?

На гулких землетрусах двадцятого віку

Не завішуймо чорною тугою вікон.

Чи ці?

Пісні материнські на Україні—

Це наші музичні сади...

А може, ось ці?

Сяє в серце мені, в уяву

Чорний струмінь твоєї коси...

Тв.: Сонце (1963), Світ (1966), Хортиця (1967), Літаки над матерями (1969), Свято (1970), Столітник (1971), Світанкові речитативи (1973), Плавка (1975), Комсомольський характер (1976), Вічний Дніпробуд (1977), Будьонівка для сина (1979), Криниця і небо (1983), Сяйво (1984), Корінь блискавки (1985), Передосінній скарб (1989), Країна Україна (1995).

Літ.: СимоненкоП. Спів — людині // Запоріз. правда. — 1964. — 19 січ.; ЯворівськийВ. Перед сходом // Прапор. — 1965. — № 1. — С.68-69; ШевченкоВ. Слово о первом слове // Индустр. Запорожье. — 1964. — 15 марта.; СимоненкоП. Поетичний добросвіт // Запоріз. правда. — 1966. — 13 берез.; КрижанівськийС. Як сонце в краплині води // Робітнича газета. — 1966. — 11 лист.; ШевченкоВ. Рост // Индустр. Запорожье. — 1968. — 12 марта; ОмельченкоВ. Рідне, материнське // Запоріз. правда. — 1969. — 3 черв.; НайденО. До джерел чи від джерел // Літ. Україна. — 1969. — 29 лип.; ЧабаненкоВ. Будні і свята творчого зростання // Запоріз. правда. — 1970. — 1 лист.; МаремпольскийВ. Возмужание // Индустр. Запорожье. — 1971. — 7 янв.; ПащукІ. Акорди світлого настрою // Літ. Україна. — 1970. — 15 груд.; СимоненкоП. На грані // Запоріз. правда. — 1971. — 13 квіт.; ЄршовВ. Світанок, який затягнувся // Вітчизна. — 1973. —№ 11. — С. 210-211; Кобзєв.М. У пошуку // Запоріз. правда. — 1974. — 1 берез.; П’яновВ. Коли в тобі світає Батьківщина // Дніпро. — 1974. — № 11. — С. 146-148; КацнельсонА. Будівнича муза // Вітчизна. — 1976. — № 13. — С. 141-148; КобзєвМ. У бік ясності і простоти // Комсом. Запоріжжя. — 1976. — 25 груд.; КорниенкоА. Особенности поэтического характера // Индустр. Запорожье. — 1977. — 12 янв.; ДригайлоВ. В поэзии будней // Рабочая газета. — 1980. — 26 авг.; ШевелевМ. Родники нашего детства // Индустр. Запорожье. — 1979. — 10 июля; ДергальЛ. Слово про земляків // Запоріз. правда. — 1979. — 15 лип.; ДригайлоВ. Видноколо // Друг читача. – 1980. — 28 лют.; ШевченкоВ. Строка и время // Индустр. Запорожье. — 1983. — 3 дек.; ЛютийГ. Глибшай, кринице // Комсом. Запоріжжя. — 1984. — 12 січ.; ШевченкоВ. Спалахи і сяйво // Запоріз. правда. 1986. — 21 трав.; СимоненкоП. Промежуточное восхождение // Индустр. Запорожье. — 1987. — 11 апр.; ШевченкоВ. Скарб слова // Запоріз. правда. – 1989. — 30 груд.; РеброП. Миколі Лиходіду — 50 // Літ. Україна. – 1991. — 10 січ.; Микола Лиходід // Письменники Радянської України. — К., 1988. — С. 359; СтрюкЛ. Лиходід Микола // Українська літературна енциклопедія. – 1995. — Т. 3. — С. 182.

Петро РЕБРО.

* * *

Уламки скла виносимо на вітер,

у вечір, в осінь. «Пальців не поріж».

(Вікно відкрила в небо дощовите,

і двері-протягом! «Ой, зачини скоріш!..»)

Але зненацька хряснуло громове

на білі руки скалками й дощем,

і зойкнуло твого мовчання слово,

і зайнялось од блискавки плачем.

Ввімкнули світло. Я сказав: «Нічого».

І все забулось. Те маленьке зло,

що цілий день було між нас порогом,

мов протягом із дому віднесло.

І ми удвох навколішках збирали

свого мовчання синьошибе скло.

А за домами, наче за горами,

грозою далі, до ярів, гуло.

І думав я: отак збирають квіти

біля розлук, осінніх роздоріж...

Уламки скла виносимо на вітер,

у вечір, в осінь. «Пальців не поріж».

ПРИЇЗД У БЕРЕЗНІI ДОДОМУ

Все виглядаєш, виглядаєш,

Фіранку на вікні гойдаєш –

нема нікого. Неба плин,

рядок прозорих тополин

та видно здалеку автобус,

Та пролетілих птиць клинопис,

і в осінь скопаний город,

і древній погріб, наче дот.

Заходжу з півдня, наче місяць,

по той бік хат, де зорі мітять

незримі сльози на вікні,

й криниця дивиться мені

ув очі зорями-очима,

і я – неначе той хлопчина,

що, посадивши з батьком сад,

прийшов до матері сказать.

Прийшов сказать: усе, готово,

прийшов почути мудре слово

із заповітом на майбуть

про те – як вишні зацвітуть,

щоб не забув прийти додому.

Я йду раніше. Місяць грому

ще відгасає між дерев,

а я вже тут – мов журавель.

* * *

Назаранці стане при наділі

березіль. Душа таємно мре.

Літній сад – мов жінка при надії,

взавтра, мабуть, зацвітуть морелі.

Над водою станеш, берегине,

бідна, мов природа, а проте

вбогої надієнька не згине,

зіллям і збожіллям проросте.

Потерчатко оживе озерне,

сонце руці й личко опече.

Мертвовід очиститься од скверни,

І вода у води потече.

* * *

Шипшиною позначені плацдарми,

осколля в коренях – метал, слюда...

Наш дикий кущ дорідними плодами

в шибки світличні красно загляда.

Гляди, і діткам солодко насниться

терпке оце й колюче деревце.

Глибокий спокій в кожній насінинці,

що мовби схована в яйце-райце.

Даремно мучусь красними словами,

насправді – ще гарніший рідний кущ.

Так гілочки вікно розмалювали –

дивися й годі, марно слів не муч.

Так злагодою повіва од рути,

так од шипшини білий світ отерп...…

Нап'ються дітки чаю без отрути,

і він їх порятує від аптек.

* * *

Біленький світ, і думаєш про ту

яружну гору, де вода минає,

й шипшина спіє на живім плоту

у березі, коли тебе немає.

Той берег – наче потойбічний світ,

не званий ані пеклом, ані раєм.

Там чути дзвін заліза, мов на схід

душі старого коваля над гаєм.

І малюки прекрасні в наготі,

мов янголи, і жінка з чоловіком

там по коліна ходять у воді,

ще не печальні долею і віком.

КЛЮЧ

Я ще згадав... Отам коло порога,

де камінь дикий і троянди кущ,

ховали ми (не знаю лиш, від кого),

замкнувши хату, примітивний ключ.

Його синиця стерегла під осінь,

тривожно так, немов своє гніздо.

Він там лежить під каменем і досі,

чи знає хто... Не знає вже ніхто...

Ага, згадав... То батькова ще звичка.

Він так робив. І мати так. І ми.

Хоч до замка була проста одмичка –

візьми гвіздок і хату одімкни.

Ховали ключ. А що, як батько прийде,

а нас нема... Він під троянду – шасть...

Лежить той ключ, як золотий добридень,

від хати ключ, від наших рідних щасть,

Нехай лежить. Родинна таємниця.

Хоча давно нема того й замка...

А восени на камені синиця

когось гука, гукає, не змовка.

* * *

Виходимо косити – і нам ромашок жаль,

і деревію жаль, виходимо косити.

Виходим – не косити, а літо-цвіт гасити,

і мак то там, то там, і дикий мак – як жар.

А старший каже нам: ну, що за косарі?

Ставайте і косіть, нехай горить робота.

Він діло зна своє, він косить як по нотах –

музичить і коса, й підкошений пирій.

Між літом і зимою – сіножаттю межа,

і завтра літо ляже до літа на горище.

Гори, робото, ще і ти, красо, гори ще –

і мак то там, то там; і дикий мак – як жар.

ПАМ’ЯТIІ ВАСИЛЯ ЛІIСНЯКА

Дядьку Василю, кобзарю із нашого виднокола,

наша хлоп'яча сільська любове,

у ніч листопадну заплакав над вами колос

і всі зернята – вкраїнське село Вербове.

А коли понад вами земля задубіла

і поплив листопад понад нашими чолами,

то в діда Андрія сорочка біла

поросла квіточками чорними.

А в діда Андрія, у вашого батька,

так і зосталась під зорями хата, без шиферу.

А ви дивились на неї крізь – гратки,

крізь вічні гратки з могильного пригору.

А там, поза вами, поети й поетики,

що ви їм назичили щастя підківок,

йдуть на ваш вогник, скинувши еполетики,

йдуть з Гуляйпіль та з Білоцерківок.

І світяться звечора на вашому павітті

свічки золоті і мідяні окремо,

і ми записали в граматку своєї пам'яті,

що вам треба жити, допоки ще ми живемо.

Бо ви ж незабутні, і зовсім не голосом,

не галасом, а мовою тихою, вечоровою,

а ще побратимством з бурштинним колосом

і з зіркою нашою наддніпровою.

Ви ж незабутні своїми чистими

очима, і серцем, і всім до останку,

а ще думками тими врочистими,

з якими вдягали свою вишиванку.

Мені незабутні ви, як людина,

що чесно жила під сонцем і жалами.

Мені незабутні ви, наче днина,

що так і цвіте васильковим кружалом.

* * *

На люцерні дівчата любимівські

ловлять коней шовковим неводом,

навперейми біжать, навперейми,

на розпущених косах літають.

На розпростаних рученьках плавають,

ловлять сині-пресині гуляйвітри.

А що руса дівчинонька – то тітка Настя,

а що чорнобривая – то мати моя.

Ловлять коней дідових карооких,

одинадцять їх, полем укоськаних.

А що дикий Василь – то дядько мій,

а що красен Хома – то батько мій.

Ловлять коней дідових, лиходідових,

тарпанів буйнокрилих, розбіганих...

Як пішов Хома у кіннотники,

тільки й слави тії, що Любимівка.

Тільки й слави тії, що Марієчка

та лошаток в соломоньці двієчко,

та ще вмита сльозами вістонька –

загубився ваш коник безвісті.

ДЖЕРЕЛА

Там, де пробиваються джерела

мудрих слів, пісень і добрих діл,

ходить мати, часом невесела,

хоч прозоро й весело навкіл.

Повертаймось до її любові,

у якій живі усі дива.

І спливуть, як зорі вечорові,

в наше небо матері слова.

Ті, що стали нашими од роду

й не згоріли в жодному вогні.

І спливуть, як лебеді на воду,

нам на пам'ять матері пісні.

Ті, з яких народжуються діти,

ті, що мов початок джерела.

О, якби вам знов помолодіти

в нашій праці, матері діла!

Там, де пробиваються джерела

мудрих слів, пісень і добрих діл,

ходить мати, часом невесела,

хоч прозоро й весело навкіл.

СЕСТРИНА СКРИПКА

Де твоя скрипка, сестро, де вона,

що нею вигукувала ти демона,

як білий місяць світив на поріг,

як ти була на порі?

Сумно мені, як тому Страдіварі,

що скрипку проміняно на базарі

за пучку солі й півпуда жита –

треба ж було нам жити.

Треба ж було нам батька ждати,

коли од станції бігли солдати,

цілі й нецілі, але живі.

А нам не діждати ввік.

Я чув твою рідну скрипку, сестро,

як мучив її недолугий маестро.

Вона не твоя, бо вона не плаче...

О, я не чув її – тільки бачив.

ТІIНЬ СОЛОВ’Я

Йдемо крізь сад, крізь сонце у зеніті,

встає у небо сад з порожнім куренем.

Пора прощання птиць, пора листкам дзвеніти,

летить в криницю, світиться пармен.

Прощай, кринице, з зорями на денці,

прощай, пропахла яблуком вода.

Синиччин сум, відра останній дзенькіт,

і круглий обрій птицю вигляда.

Заходимо в величний день любові,

в осінню тиш, в трикляту благодать.

В кленовий день скриплять мости дубові,

на них прощатись нам і виглядать.

Тривожна мить очей, чуттів, звучання, руху –

і світ сія сильніш, на всі сонця сія.

Любові яблуко кладу тобі на руку,

червонобоке, з тінню солов'я.

МАТИ ЙДЕ У САДУ

Мати йде у саду, мати в білому платті,

ми не звикли до білого на матерях,

відтоді як батьки полягали спати

в чорних землях і в чорних морях.

Мати йде у саду, чорні віти прозоряться,

там, де мати іде, серед ночі іде вдова,

Двадцять п'ять уже літ молодиця, горлиця,

тільки ж сива у матері голова.

Мати йде у саду.

Мов рентгеном, дерева просвічені,

щоб виднілася мати крізь мільярди листин.

У зеніті любові батьки наші стали вічні

і у вічність послали написані нам листи.

Мати йде у саду, і зірки, мов сніжини лапаті,

синьо меркнуть на материному сліду.

Вранці сад зацвіте, і мати у чорному платті

крізь дерева виднітиметься в саду.

Віктор ЛИКОВ

(1930—1993)

Віктор Ликов із того покоління, в якого через війну майже не було дитинства. Непрожите, невикористане, воно залишило у письменнику на все життя безпосередність сприйняття і душевну довірливість.

Народився 30 березня 1930 року в місті Бердянську в сім’ї робітника. Народжений біля моря, назавжди полюбив його неспокійне плетиво хвиль, що ваблять, притягують, відштовхують. І шторми, і морські небезпеки, і рибні вилови йому знайомі з одинадцяти літ, коли став юнгою на мотоботі.

Закінчив Одеське морехідне училище. Служив на Військово-Морському Флоті.

Море змусило Віктора задуматися над своїм місцем у суспільстві захопленіше і загостреніше, ніж це допускала атмосфера звичної повсякденності. Людина відчуває тут своє значення ширше і глибше, ніж це може з нею трапитись у звичних обставинах.

Працював рульовим на сейнері, старшиною баржі, капітаном рибоохоронного судна...

Відчув, зрозумів, переконався, що море має обличчя, єство, душу.

Обурювався, коли в художніх творах (скільки їх перечитано!) море було тільки пейзажем, тільки фоном. А воно повинно бути героєм.

Саме так і виникла мрія писати про Азовське море. Любов до нього і до красного слова привела в журналістику, точніше — в обласну газету «Индустриальное Запорожье». Спочатку був її власним кореспондентом у Бердянську.

Наші зустрічі стали щоденними, коли Віктора Васильовича перевели до Запоріжжя на посаду завідуючого відділом газети. Тобто ми вже працювали поруч, в одному творчому колективі. Тільки йому доводилося писати про море та про індустрію, а мені — про письменників. Дуже хотілося йому здобути професійну освіту і в його біографії з’явився новий період, а в анкетах — новий запис: студент факультету журналістики Київського університету.

Заходив після робочого дня до мого кабінету з новими сторінками рукопису книжки. Потім подав написане до дніпропетровського видавництва «Промінь». Збіркою «Опасний пеленг», куди входили повість та кілька оповідань, і дебютував як письменник у 1965 році.

Наші шляхи сходились, розходились і знову перехрещувались майже протягом трьох десятиліть. Розійшлися, коли про талант Віктора Ликова дізналися в Москві й узяли його власним кореспондентом «Известий» по Далекому Сходу. Так що пізнав морелюб і Тихий океан.

Хоч у густу чуприну і пишні вуса вплелися сивинки, не поблід в очах відблиск маяків.

— Я вважаю, що вік людини не вимірюється роками. Доводилося бачити двадцятилітніх дідусів: людей нікчемних, ні на що не здатних. Зустрічався і з іншими. Плавав із лоцманом, якому було за вісімдесят. Був той міцним, веселим, неспокійним, як море. Так що головне не вік, а ті сили, які ти в собі відчуваєш...

Ми проговорили майже до світанку, бо Віктор Васильович все не давав мені піднятися, ніби хотів неодмінно сьогодні, тепер поділитися своїми судженнями і сумнівами про рукопис третьої книги роману «Море соленое», розповісти, що, хто і як надихали його.

— Чому ми повинні знати про донських, уральських чи кубанських козаків більше, ніж про азовських рибалок? У кожному районі Приазов’я свої звичаї, традиції, свій життєвий устрій. Знання їх і породжує гордість і любов до того рідного, що ми називаємо Батьківщиною. До того ж мені хотілося створити образи тих борців, які віддавали себе людям. Не тих, що на основі революційних ідеалів творили власний добробут. Ось чому мені дорогі образи Петра Малахова, Василя Бандури, Матвія Кружиліна, Дімки Цигана. До речі, прототипи останнього й досі живуть на Матроській слобідці Бердянська.

Шанована В.Ликовим журналістка Оксана Ребро, нагадавши, що з часу виходу попередніх книг роману втекло немало води, що на людей звалився величезний потік нової інформації про громадянську війну, про створення рибколгоспів, поцікавилася, чи не змінився у зв’язку з цим його погляд на деякі описані в романі події.

— Колективні господарства існували на морі з давніх часів. Правда, раніше вони називалися артілями чи ватагами, а потім вже колгоспами. Правда і те, що раніше рибалок грабували прасоли типу Іллі Гавриловича Колова, а потім це робила держава. Все це простежується в трилогії...

В.Ликов розповідає про конфлікти із суперпильною цензурою. Наприклад, друга книга роману, вже набрана, майже півроку чекала друку, бо від автора вимагали вилучити з неї розділи про тридцять сьомий рік. Знайшлися і серед колег такі, що переконували: це потрібно зробити. Втискували не в одне «прокрустове ложе».

Автор рецензії на другу книгу «Море соленое» І.Циганок у березні 1983 року мав усі підстави сказати: своєрідністю творчого почерку Віктора Ликова є те, що він нічого не «розжовує» читачеві. Рецензент зізнався, що часто ловив себе на думці: тут щось недомовлено і подумки «дописував сам». І вважав це складовою успіху романіста, бо так він змушує, точніше, запрошуіє читача думати, думати разом з ним.

Як на мене, подумалося ще тоді про змушеність письменника орієнтуватися на тогочасні прагнення епічності в художніх літописах трудових династій, але водночас і про неабияке уміння Ликова неповторно доводити, що люди діляться все ж таки не тільки за приналежністю до класів і партій, а на совісних і шахраїв, працьовитих і ледачих, діловитих і любителів фрази, порядних і догідливих.

Запорізька проза 80-х років у особі В.Ликова — автора трилогії «Море соленое», з одного боку, все більше входила «всередину» індивідуальності, а з другого боку, вона розкривала рух історії саме через особистість, її дії, сприймання і переживання.

Може, й не дуже новий, але не досить освоєний запорізькою прозою сам матеріал, обраний автором «Моря соленого». Рибальське селище Камкове, робітничий люд приморського міста Пісчанська, багатоголосся й багатобарвність життя тридцятих — сорокових років, різноманітні його проблеми, конфлікти — все це поетично і зі знанням зображує Ликов. Специфічних складностей у житті і праці рибалок вистачає. Але багато з них відсунуті з фокусу на другий план зображення. Тим самим письменник підкреслено відмежовувався від сухості й безбарвності соцреалістичного «виробничого» роману, уникав властивої йому ілюстративності й поверхово-злободенних епізодів.

Відомо, що в сьогоднішньому переосмисленні тодішнього літературного процесу не бракує поділу на «тлінне й нетлінне», на творців і літфункціонерів, інтелектуальність і графоманство. І хочеться наголосити, що у третій книзі роману «Море соленое», як і у попередній, в усіх сюжетних перипетіях прямо чи опосередковано проглядають головні герої Петро Малахов і Василь Бандура. Можна навести багато прикладів на користь того, як пристрасно і зацікавлено вдумувався письменник у проблему психологічної складності процесів зіткнення добра і зла, правди і кривди, моральних і матеріальних інтересів людини.

Віктор Ликов веде родини Малахових і Бандур через небачені випробування Великої Вітчизняної війни. Але вони не в силі похитнути їхньої постійної готовності до самопожертви.

Письменник доводить, що екстремальні ситуації — кращий спосіб перевірки людини на моральну, душевну і патріотичну витривалість. І змальовує ці ситуації з такою переконливою реальністю, з такою внутрішньою напругою, з таким тонким відчуттям причетності до доль тих людей, які виборювали завтрашній день життя ціною непоправних втрат і тяжких помилок.

Є мудрий вислів: «Хороший роман розповідає нам про героїв, поганий — про автора». Людське житейське море Ликова складається з безлічі крапель, і кожна живе, працює, радіє і страждає, і кожна щаслива щастям усього моря. Кожна з них — і крапля, і море.

Образ краплі і моря викликає роздуми про зв’язки людини з народом, із суспільством, їхню взаємозалежність і взаємовідповідальність. І згадуються слова поета: «Крапля, яка впала в море, — це вже море».

В образах Петра Малахова, Василя Бандури, Матвія Кружиліна, Дімки Цигана зримо відчутний авторський інтерес до таких проблем, як активність людської особи, самостійність індивідуальності, відповідальність перед колективом і власним сумлінням, цінність людського життя.

Віриш глибині зізнання Ликова: «Чесності у відображенні дійсності я вчився у Ернеста Хемінгуея і Віктора Некрасова». Дві нерівнозначні за майстерністю фігури і єдина любов до людини, що робить їх схожими.

Гідною рисою Ликова-романіста є та, що він зовсім не прагнув створити образи «залізних» чи стальних людей, з яких влада може робити «гвіздки». І в цьому, на мій погляд, проявився його не позичений, не зовнішній, а вистражданий патріотизм. Плоть людини — засвідчує роман — місили чимало, але духу, совісті, переконання в тому, що складна і тяжка це справа — жити на світі, перекувати не вдалося.

Як письменник Віктор Ликов ішов невторованими стежками. Поставивши за мету розробити ніким не освоєний пласт історії України, її народу — змалювати соціальні злами в житті рибалок Азовського моря, своє творче завдання він в основному виконав — створив трилогію «Море соленое».

Сам Віктор Васильович любив цей край настільки, що навіть псевдонім мав Віктор Бердянський.

Неординарний він був і як людина. Мав ризикований характер, але зберіг усіх друзів до кінця.

В останні роки, перейшовши, як мовиться, на «творчий хліб», жив у моєму рідному селі Миколаївці Бердянського району. На його книжкових полицях була понад сотня книжок із дарчими написами авторів. За кожною з них — зустрічі, бесіди, відкриття й розчарування.

Найбільшими друзями були письменники-земляки, запоріжці. Особливим гостем завжди був Микола Львович Нагнибіда. Як він любив море, як просився на його простори, як натхненно виголошував потім:

До побачення, моє побачення

З морем, юністю і весною!

Таке запало в душу. Заради таких рядків і варто брати людину в море...

Свого часу на екранах пройшов широкоекранний художній фільм «Право на любов» за сценарієм В.Ликова. Тоді ж Українське телебачення зняло за іншим його сценарієм дитячий художній фільм «Перший шторм». Був у його творчому доробку й документальний фільм «Бердянськ — місто сонячне».

На запитання журналістки Оксани Ребро, «які залишилися спогади від зустрічей з «кіношним світом»?», Віктор Васильович відповідати не квапиться, витримує зрозумілу паузу.

— Кіно, кіно... Його зваба у тому, що образи, створені твоєю фантазією, ти можеш не лише побачити, але навіть торкнути рукою. Більше того, актор, який грає твого героя, привносить в образ щось своє. Коли, наприклад, Богдан Ступка грав у фільмі «Право на любов», я розумів, що він знає про мого героя більше, ніж я...

У 1989-му році Віктор Ликов виступив у рідній газеті «Индустриальное Запорожье» на захист української мови зі статею «Время отдавать долги». Це було особливо знаменним, що про долю української мови з тривогою говорив російськомовний письменник. Його обурювало те, що у Миколаївці голова колгоспу, уродженець Західної України, говорив по-російському, хоча корінне населення — рідною українською. Були й такі кар’єристи, яких плодила тоталітарна система. Зустрічався якось Віктор Ликов із тодішнім першим секретарем райкому партії. Тоді й запитав, чи потрібна району письменницька допомога? Той став розпитувати, яку кількість цегли, цементу чи шиферу Ликов зможе дістати для району. І коли почув відповідь, що письменник до будматеріалів не причетний, скептично посміхнувся. Подібні розмови в тому кабінеті були й раніше. Недарма ж народ охрестив ті роки застоєм.

Наприкінці нашої найдовшої розмови з Віктором Ликовим смуга тієї ж самої морської води, на яку я так довго дивився як на знайому частину пейзажу, здалася мені вже зовсім іншою. По-іншому здіймала свої глянцево-чорні груди затока. По-іншому, тепер уже дружелюбно і таємничо, погойдувалися на темній воді відблиски суднових огнів. Я майже чув, як задумливі судна розмовляли одне з одним про морські шляхи. Ніколи я не вдивлявся в море так допитливо, як наприкінці тієї ночі. І цього разу море мені сказало щось таке, чого я раніше не знав.

Не можна писати про море, якщо ти сам не ходив у плавання. Ще раз я так загострено відчув це 5 квітня 1990 року на ювілейному творчому вечорі Віктора Ликова в Запоріжжі. Називалися його оповідання й повісті, газетні публікації і роман-трилогія, сценарії художніх і документальних фільмів. Виступали письменники, журналісти, надали слово і мені. Як голова журі, вручив йому диплом лауреата обласної літературної премії імені В.Лісняка. Спеціально підготовленим гімном «Лыкование» у зв’язку з шістдесятирічям В.В. Ликова вітали композитори й актори філармонії, театру. Бажали нових творчих звершень.

Мені здавалося, що Віктора Васильовича гнітить його любов — море. Бо ми незадоволені доти, поки не розповімо до кінця про свою любов, не враховуючи того, що про любов не можна розповісти до кінця. Любов щодня народжується заново.

Серпневого ранку 1993 року Віктор Ликов встав ще затемна, поголився, склав сіно біля своєї хатини в Миколаївці, о шостій сів до робочого столу і...

2 вересня «Літературна Україна» повідомила рядками некролога: «На 64-му році життя помер відомий письменник Віктор Васильович Ликов».

Чорна пауза увірвалася в чарівну і романтичну любов до моря. Але не зупинила її. Вона живе і житиме в книгах. І кожна нова зустріч із морем буде хвилюючою, бо читачі, безумовно, побачать нове обличчя моря, відчують його нову душу.

Соч.: Опасный пеленг: Повести и рассказы (1965), Огни у Тихого океана (1975), Дела и люди Первомайского (1976), Море соленое: Роман: В 3 кн. (1980-1990).

Лит.: БогачеваВ. Книга, що пахне морем // Прапор юності. — 1965. — 12 верес.; РекубрацькийА. Книга, що кличе в дорогу // Комсомо. Запоріжжя. — 1976. — 28 серп.; КондратенкоО. Коли знаєш, для чого живеш // Культура і життя. — 1977. — 2 жовт.; ЧеревковВ. Быль азовского побережья // Индустр. Запорожье. — 1980. — 17 сент.; ЦыганокИ. Фарватер и отмели // Индустр. Запорожье.—1983.—16 марта; Вітаємо! Нові члени Спілки...// Комсомолець Запоріжжя.—1984.—7 черв.; КривошейМ. Море — його колиска // Півден. Зоря.— 1990.—13 квіт.; Творческий вечер писателя // Индустр. Запорожье. 1990.—7 апр.; ЛыковВ.В.: (Некролог) // Индустр. Запорожье. — 1993.—10 авг.; Віктор Ликов // Письменники Радянської України: Бібліограф. довідник. 1917-1987. — К., 1988. — С. 355; ЛиковВ.В. // Українська літературна енциклопедія. — К., 1995. — Т.3. — С. 172.

Віталій ШЕВЧЕНКО

ЧАЙКА-ХОХОТУНЬЯ

Море, прикрытое синеватой дымкой предвечерних сумерек, необозримой гладью распласталось у наших ног. Мы стоим на берегу и молчим. Глаза Инги устремлены в прозрачную даль, туда, где невесомый купол неба сливается с темноватой водой. В застывшей фигуре девушки томительное ожидание и непонятная мне отчужденность. Я перевожу взгляд на море и до боли в глазах всматриваюсь в него, стараясь понять, что же необыкновенного увидела в нем Инга? Вокруг все привычное и знакомое. Недалеко от берега мягко покачивается на волнах моя фелюга. Чуть дальше, едва заметными светлячками, теплятся огни идущего к берегу судна. Над нашими головами проносится чайка-хохотунья.

— Ха! Ха! Ха! Ха!.. — отрывисто и звонко вскрикивает она. И ее крик походит на истерический смех. Инга вздрагивает, недовольно бросает:

— Какая противная птица!

— И вовсе нет! —возражаю я. — Есть легенда, что после смерти моряка его душа превращается в чайку.

— Я уже вышла из возраста, когда верят бабушкиным сказкам! — обрывает меня Инга.

Шаловливая волна с ворчаньем накатывается на песок и норовит лизнуть туфли Инги. Инга торопливо отступает. Чуть шевельнув округлыми плечами, говорит:

— Сентябрь, а уже проxладно. Совсем как у нас в Москве.

Инга родилась и выросла в нашем поселке, но вот уже год, как она учится в столице и считает себя заправской москвичкой. Мне немножко стыдно и завидно. За свои девятнадцать лет мне ни разу не приходилось бывать дальше Рыбацкого. Если, конечно, не считать коротких выходов в море.

Быстро темнеет. Тени от прибрежкых обрывов густеют, наливаются чернотой.

— Пойдем? — коротко бросает мне Инга и направляется к поселку. Я понуро шагаю за ней.

Как изменилась за этот год Инга. В детстве мы были ближе друг другу. Еще когда мы учились в школе, все старшеклассники не могли равнодушно проходить возле нее. Меня это злило, а она только снисходительно посмеивалась. Почему-то из всех она отличала только меня и Костю Захарова. Впрочем, Костей гордилась вся школа. Он был чемпионом по боксу, метанию копья и еще по каким-то видам спорта. Я спортом никогда не интересовался. Нельзя же, на самом деле, называть спортом плавание, если ты вырос возле моря и треть своей жизни провел в воде.

Узкой тропкой мы взбираемся на высокий холм. Справа неясно угадывается отвесная стена, обращенная к морю и изрезанная глубокими трещинами. Инга останавливается и задумчиво говорит:

— Когда я была маленькой, всегда боялась этого места. Как-то Костя Захаров пытался взобраться на холм по этой стене и не смог. Понимаешь, даже он не смог!

Инга умолкает и опять смотрит на море. Огни сейнера уже совсем близко. Дует моряна, и я хорошо слышу приглушенный расстоянием гул судового двигателя. Всем сердцем я ощущаю радость людей, возвращающихся домой. Позади у них много дней напряженного труда. Каждого кто-то ждет на берегу.

Вдруг до меня доходит смысл сказанного Ингой. Странно, когда же она приходила к обрыву с Костей? Ведь я никогда не видел их вдвоем. Наоборот, если нам и приходилось проводить время втроем, то Инга больше обращала внимания на меня, чем на Костю. Помнится, именно в эти часы она была особенно ласкова со мной. Это злило Костю и·веселило девушку.

— А ты смог бы взобраться на холм вот там? — Инга указывает мне на обрыв. Несколько секунд я смотрю на почти отвесную стену, потом перевожу взгляд на гибкую фигуру девушки, белеющую в темноте южного вечера, вижу загадочный блеск ее глаз и, не задумываясь, отвечаю:

— Конечно!

— Храбришься? — недоверчиво смотрит она на меня.

Я молча прыгаю с тропки и направляюсь к обрыву. Подумаешь, Костя Захаров! Сколько раз он уже встречается на моей дороге... Его портрет режет мне глаза на колхозной доске почета, улыбается с газетных страниц, по радио я тоже слышу его фамилию. Он неплохой рыбак, но я не хотел бы работать вместе с ним даже юнгой. Страсть не люблю, когда люди начинают задирать нос только потому, что их выдвинули на руководящую работу.

Вот и начало обрыва. Мои ноги по щиколотку утопают в мягкой, податливой массе. Придерживаясь руками за редкие кусты полыни, я начинаю подниматься на холм. Метр... и еще метр. Белым пятном угадывается на тропке Инга.

Звонкий вой судовой сирены доносится до моего слуха. Я сразу узнаю его. Так может гудеть только «Выдра», новый сейнер Кости Захарова. Я делаю одно неверное движение, и ноги мои скользят по высушенной солнцем глине. Я качусь вниз и у подножья почти по пояс зарываюсь в рыжеватую пыльцу.

А сирена гудит еще и еще раз. Значит, Костя привез не меньше тридцати центнеров рыбы. У него своеобразная манера сообщать о своем улове.

Я отплевываюсь и опять лезу наверх.

— Саша! — громко кричит мне Инга. — Немедленно возвращайся. Мне надоело ждать!

Трижды я стараюсь взобраться на холм и столько же раз скатываюсь. Какой-то бесенок сидит у меня в душе и не разрешает вернуться на тропку. И все же мне приходится сделать это. Инги на холме уже нет. Может быть, это и к лучшему? Сейчас мне стыдно смотреть ей в глаза. Я иду домой и нарочно делаю круг, чтобы не проходить возле дома, в котором живет Инга.

Увидев меня, ахает мать. Ножницами она обрезает лоскуты кожи на моей спине и смазывает йодом ранки.

— Когда уж ты утихомиришься? — тяжело вздыхает она. — Судном командуешь, а никакой степенности. Вот хоть бы с Кости пример брал.… Чего завертелся? А то не посмотрю, что ты шкипер, сниму ремень и отшлепаю!

Утром я прихожу на фелюгу. Наш моторист, Мишка Скориков, первый в поселке драчун и забияка, подозрительно косится на мои исцарапанные руки, потом спрашивает:

— Никак дрался вчера?

— Было дело! — неохотно отвечаю я.

— А с кем?

— Не знаю. Ночью напали...

— Везет же людям! — с сожалением вздыхает Мишка, — А тут хоть пропади! — Он лезет в моторное отделение и начинает готовить к пуску двигатель.

На фелюге нас двое. Я — старшина, или, как по старинке называет меня мать, шкипер.

Мишка — моторист. По опыту я знаю, что пройдет не меньше десяти минут, пока Мишка запустит «двадцатку», как по числу лошадиных сил называют наш двигатель. От нечего делать я беру в руки бинокль и начинаю рассматривать море. Окуляры скользят по зеленоватой воде, изборожденной рябью морщин, выхватываю стоящие на рейде суда. И вдруг сердце мое начинает стучать часто-часто, словно от быстрого бега. Увеличенная оптикой совсем рядом, кажется, протяни только руку и достанешь, покачивается на воде шлюпка. В ней двое. Мне хорошо видно улыбающееся лицо Инги и широкую спину парня, сидящего за веслами.

«Интересно, с кем это она?»

Из моторного отделения вылазит Мишка.

— Пускать? — лаконично спрашивает он.

Я молча киваю.

Заработал двигатель. Мелко задрожала под ногами палуба нашего суденышка. Вытирая руки масляной ветошью, Мишка громко, стараясь перекрыть гул мотора, что-то говорит мне, но смысл его слов мне не ясен. До боли в руках я сжимаю бинокль. Вот Инга, зачерпнув пригоршню воды, шутливо обрыгзгивает парня. Тот на секунду оборачивается, и... я узнаю Костю.

— Ладно, мы еще посмотрим! — угрожающе тяну я.

— Чего тут смотреть? — радостно подхватывает Мишка. — Раньше люди туда парусниками бегали. Неужели мы на моторе забоимся?

— Куда? — удивленно смотрю я на моториста. Лицо его принимает такое выражение, точно ему за шиворот вылили ушат ледяной воды.

— Как куда?.. На Волчью банку!

— Куда, куда?.. — переспрашиваю я. Мишка вспыхивает и убежденно произносит:

— Рехнулся! Я же тебе полчаса про дело толковал, а ты ничего не понял!

...Домой мы возвращаемся на вторые сутки. Я неторопливо швартуюсь к причалу, и мы начинаем сдавать свой улов — четыре плетеных корзины рыбы. Работающие в цеху девушки прыскают в кулаки. Мне обидно и хочется объяснить им, что осенью у берега больше не поймаешь, а идти на глубинный лов в нашей скорлупе нельзя, но... язык вдруг прилипает у меня к гортани: с моря доносится знакомое завывание сирены. Мастер торопливо сует мне квитанцию на сданную рыбу и говорит:

— Поторапливайся, Григорьев, освобождай причал! — Не обращая на меня больше никакого внимания, словно меня и не было здесь, он кричит работницам: — Девчата, гоните весь порожняк на причал, Захаров идет!

Прикусив губу, я отдаю швартовы и прыгаю на палубу фелюги.

— Сколько? — спрашивает у меня Мишка.

— Сто двадцать килограммов.

— На газированную водичку заработали!

— Кончай болтать, пускай машину! — одергиваю я его. Он косится на меня, криво улыбается и ныряет в моторное отделение.

Вечером я иду к обрыву. Несколько попыток взобраться на холм опять заканчивается неудачей.

Ночевать я отправляюсь на фелюгу. В таком виде не хочется показываться на глаза матери.

Перед тем, как идти на судно, я бесцельно — так мне кажется — брожу улицами поселка. Ветер бросает в лицо колючие слезинки брызг. Накатываясь на берег, грозно шумят волны.

Несколько раз я прохожу мимо дома Инги, но в окнах темнота. Пора и мне спать. Я направляюсь к причалу, возле которого привязана наша шлюпка. Несмотря на поздний вечер, на берегу еще полно народа. Здесь и курортники, и наши, поселковые. То и дело натыкаешься на парочки, слышишь взволнованные шепотки. Берег нам заменяет парк.

Внезапно до моего слуха доносится знакомый голос:

— Мне не верится, что я выросла среди этих людей. Понимаете, Вадим Петрович, все они какие-то примитивные. У них ограниченное понятие о жизни, а на языке — только рыба, путина, нерест. Нет, такая жизнь не для меня! — Инга нервно смеется, и смех ее похож на хохот чайки, проглотившей добычу.

«Ты врешь! — хочется крикнуть мне. — Что ты знаешь о нашей жизни?» — Сцепив зубы, я сдерживаю этот крик. Кому он нужен…. Ноги сами несут меня в поселок.

Что есть силы я тарабаню в дверь Мишкиного дома. Моторист появляется на пороге, смотрит на меня и с готовностью засучивает рукава.

— Драка? —с надеждой опрашивает он.

— Пошел ты к черту со своими драками! — кричу я ему. — Собирайся и пойдем в море!

— Куда?

— На Волчью балку!

— Это дело!

Мишка ныряет в темный коридор. Через несколько минут мы уже шагаем к причалу по притихшим улицам поселка.

Два дня мы обрабатываем сетные порядки в районе Волчьей банки, а к вечеру третьего возвращаемся домой. Я швартую фелюгу к причалу и не тороплюсь открывать трюм. Опять посмеиваются в кулаки девушки, и небрежным тоном задает свой вопрос мастер:

— Сколько корзин вам нужно?

— Сотню хватит! — спокойно отвечаю я.

— Ну и шутник ты, Сашка! — улыбается мастер.

Не обращая на него внимания, я сдергиваю брезент с трюма. У мастера от удивления расширяются глаза.

— Ого!.. А я думал ты шутишь. Вечером я иду к обрыву. На тропке мы встречаемся с Ингой. Впрочем, она не видит меня. Ее внимание устремлено на стену, по которой карабкается фигура незнакомого мне парня. Я мучительно раздумываю, как мне быть: уйти или поздороваться с девушкой?

Мне не приходится делать ни того, ни другого. Парень, нелепо взмахнув руками, срывается и летит вниз. Стряхивая с брюк глину, он подходит к Инге и говорит:

— Вероятно, сегодня я не в форме. — Ничего, Вадим Петрович, в следующий раз,… — Инга подает парню руку, и они вдвоем уходят к берегу моря. Несколько секунд я молча гляжу в их спины, потом решительно направляюсь к обрыву.

Ноги мои уже привыкли чувствовать малейшие неровности почвы. Шаг... и еще шаг… и еще один. Ещё бы одолеть какой-то метр... полметра…, несколько сантиметров. Я хватаюсь пальцами за кромку глинистой стены, выжимаюсь на руках — и я на холме. Горизонт податливо отступает перед моими глазами. Где-то далеко внизу смутно чернеют две маленькие фигурки. Кажется, они обнялись. Какое мне до них дело?

— О-го-го-го-го-го!.. — что есть силы ору я. Мирно отдыхающие чайки испуганно шарахаются в небо.

— Го-го-го!.. — отвечает мне море.

— Хи! Хи! Хи!… Хи-хи-хи-хи!.. — кружась над моей головой, самодовольно и резко вскрикивает хохотунья.

Глупая птица! И легенда о тебе глупая. Душа моряка не может быть такой пустой, смеющейся над родным морем, где много рыбы.…

Василь МОРУГА

(1947–1989)

Я ношу у собі Василя Моругу чи точніше – спогади про нього ось уже більше десяти років, але досі не показував їх людям (і не лише тому, що не доходять руки). Не торкався – як до квітки в пилку, як до крилець барвистого метелика. Боявся, що людські доторки рознесуть на собі той серпанок, як розносять на підошвах останні «Чебрецеві острови» (у Васі була книжка з такою назвою…) нашого скіфського степу. І тоді може нічого не залишитись ні мені, ні людям….

Смерть Васі Моруги, Гени Літневського, Вані Доценка та й інших моїх побратимів і товаришів навчила мене багато чому. Ніякі інші уроки життя не навчили б цього. Отак ходиш, звикаєш до того, що тебе оточують саме ті люди, і вони іноді тебе навіть подразнюють чимось, набридають, ти часто хочеш відпочити од них, од усього світу. Але пробиває час – і ти розумієш, яке то щастя дарувала тобі природа спілкуватися саме з цими людьми. І усвідомлюєш, що те, що тобі здавалось вічним, насправді таке хистке і миттєве – як марево (ще люди кажуть – як вранішній сон…) улітку.

А ще я не торкався спогадів про Васю, бо вважав, що недостатньо знав його, щоб написати всесторонньо і об'єктивно. Однак, час іде, а ніхто не пише. Якщо, може, потім хтось напише повніше, глибше, краще (нехай йому прислужаться і мої спогади), – слава богу. Прикріше буде, якщо ні я, ні інші...…

Василь, якщо пробувати примірятись до традиційних оцінок, мав таки складний характер. Але в цьому «складний» (прості лише примітиви!) все-таки стільки золотих розсипів довірливості, щедрості і духовної, і матеріальної, усвідомлення себе в контексті свого народу, а головне – таланту, що рештою можна знехтувати, як при заокругленні – третьою цифрою після коми….

Я не знаю, чи усвідомлював це Василь Моруга, але саме після знайомства з ним і десь завдяки йому Київ нарешті сприйняв мене. До речі, Василь, як і всі нормальні люди, сповідав вдячність, але дуже не любив, коли ту вдячність виставляли напоказ….

Йому була ближча хоч би ось така вдячність, яку носиш у серці роки і десятиліття, не декларуючи, а не та, що вивітрюється відразу після того, як людина виходить із твого поля зору.

Що гріха таїти – пробитись у літературу чи до літературних кіл (досягти того, щоб тебе сприйняли всерйоз і тим паче прийняли) – непросто у всі часи. А в радянські – і поготів. Для цього не завжди достатньо одного таланту. Особисто до мене, як до вихідця із махновщини (імідж анархіста підтримував іще й Василь Діденко…), ставились із явним упередженням, і навіть демократично налаштовані письменники, відчувалось, очікували від тебе якогось «коника». Ми з Василем не раз обговорювали цю проблему. Говорили і про те, чому багато письменників-класиків саме із Полтавщини, Черкащини тощо. Все просто: із тих країв раніше вийшли впливові літератори, які естафетно підживлювали, витягували на світ божий земляків. А не тому, що лише та земля здатна народжувати таланти. Із наших же країв такої «тяги» явно бракувало.

Вася Моруга, Гена Літневський (це «золоте коріння з відчайдушними блискавками брів») були свідомі і відповідальні в цьому плані. Допомагали не тільки словом, а й на ділі. Простягали руку й інші письменники, але рука земляка, що не кажіть, – все-таки рідніша.

Якось я нагодився до Києва, коли Вася мав від'їжджати за кордон. Без зайвих антимоній він вручив мені дорогоцінні ключі від квартири. Попросив тільки на забувати зачиняти двері. І подався, заборонивши навіть проводжати, наче їхав не далі Ірпеня.

Важко забути розкоші тих днів. То ти ходиш-гнешся десь по готелях або, засидівшись у гостях, ламаєшся, наче не хочеш залишатись ночувати. А то у твоєму розпорядженні ціла квартира з видом на златоглавий Київ, телефон, тиша.…..

А яка була насолода на питання «де ночуєш?» без жодного акцентування із демонстративною байдужістю відповідати:

– У Васі Моруги.

– Так він же в Парижі! – говорили, наче заскакували тебе на неправді.

– А він ось залишив мені ключі, – показував я дорогоцінний скарб.…

Не одному письменнику допомагав Василь і духовно, і матеріально, особливо – одягом. Не раз, бувало, заводив додому, відкривав шафу і, наче для того, щоб подивитися збоку як це на тобі «сидить», приміряв. А потім змушував більше не скидати костюма чи пальто…. Серед таких були і Геннадій Літневський, і Анатолій Піддубний, і ваш покірний слуга.…

Народився Василь Моруга в селі Сонячному на Донеччині. Але жив у Чубарівці Пологівського району. Точніше – в Могучому (це такий собі хутір-вулиця, а колись була комуна) – як обламане крило біля Чубарівки.…

– Я привезла Васю у Могучий, коли йому було три місяці, – каже мама Васі Лідія Василівна, – і звідтоді ми вже не покидали ці краї. Так що можна вважати, що Вася і народився тут.

До школи ходив у Чубарівку десь за 5 кілометрів. Вчився на відмінно. Власне, це можна було зрозуміти і не зазираючи до Василевого атестату. Завжди гладко поголений, причесаний, випрасуваний Василь і в студентські літа чимось нагадував Володю Ульянова, яким представляли нам його у шкільних підручниках. На жаль, я не знав Васю у шкільні літа і до захоплених характеристик його шкільного вчителя Григорія Маркіяновича Книша нічого суттєвого додати не можу. Мама розповідає, що Вася був дуже непосидючим, легким на підйом, активним. До школи бігав на всякі гуртки і заходи по кілька разів на день навіть тоді, коли про велосипед у їхній сім'ї тільки мріяли. Що таке п'ять кілометрів для козака! Тим паче, що є з кого брати приклад. Вітчим Васі Олексій Федорович, котрий замінив хлопцеві батька із дев'яти років, справжній степовик. Сухої, аж наче вив'яленої на вітрах будови, легкий, витривалий, зовні непоказний, але саме про таких людей кажуть: двожильний. Він багато попорозповідав про свою молодість, парубкування. Про те, як вони з хлопцями у жнива весь день важко працювали в полі, а потім іще всю ніч мандрували по сусідніх селах, відвідуючи коханих, і просто захоплені, може, покликом заблуканої татарської крові, розхлюпували степами свою нероз-трачену силу. А потім не «забурювались» до обід, як це роблять наші діти, а знову ставали до тяжкої роботи. І тільки й прикімарювали, що на возі по дорозі у поле чи в полудень, коли батьки сідали їсти…. Якщо на мене епізодичні розповіді Федоровича (так звали його і Вася, і його брат Борис, котрий живе нині в Москві) справили таке враження, то можна лише здогадуватись, які скарбниці степового духу відкривали вони для хлопців у дитинстві. Поїздки на ніч на рибалку, походи в степ, знання сили кожної травинки – все це відкривало стежки, які вростали в душу назавжди.… Вірші почав писати іще з п'ятого класу. А відкрився, що віршує, якось несподівано і для вчителів, і для самого себе. Задали писати твір. А на вулиці така весна! Як тут писати прозою! І він закатав увесь твір віршами. Григорій Маркіянович знайшов ключик до хлопця, порадив надіслати вірші до «Радянського села». Районка не забарилась надрукувати. І звідтоді шлях Василя Моруги проліг у літературу. Школу закінчив із золотою медаллю. Не вагаючись, подався до Київського університету, на філологічний. Вступив без проблем. Мама плакала. Раділа і плакала….

Познайомилися ми із Василем дуже романтично – можна сказати, містично. Було це на початку сімдесятих. Про Васю Моругу ми, студенти Запорізького філфаку, уже поговорювали. Причиною того стала перша його книжка поезій, яка набула розголосу в республіканській пресі, численні публікації в газетах та журналах. Але конкретно до нашого гуртожитку Василь мав стосунок через дівчат (завертав до котроїсь із наших красунь по дорозі із Києва на Чубарівку).…

Якось увечері, заходячи до гуртожитку, я помітив зграбного (в Гуляйполі сказали б «ловкого»), з явною військовою виправкою (Василь тоді тільки-но повернувся з армії) юнака. Я вже взявся за ручку дверей, але чомусь повернувся і «в упор» спитав: «Ти Василь Моруга?»

– Так, – без жодного здивування відповів Василь.

І ми, земляки, відразу заприятелювали. А коли через кілька місяців зустрілися на семінарі молодих в Ірпені, вже чалились до однієї компанії. Василь уже тоді був вхожий до київських товариств, мав по закінченню КДУ багато знайомих. Міг дати правдиву оцінку не тільки тому очевидному, що ми хоч і бачили, але не спромагалися вірити своїм очам, а й загальнополітичним процесам, і найпотаємнішим клановим розборкам на Олімпі.

Я вже сказав, що Василь мав вигляд «примєрного» відмінника. Любив порядок, був обов'язковим. Жоден лист на свою адресу не залишав без уваги. Хоч відповіді його були короткі, найчастіше – просто телеграмні. Але завжди вчасні, уважні.

Були у Василя і риси, власне, через які я досі не брався за перо. Як це і назвати, щоб не образити його пам'яті… – затятість, жорсткість?

Запам'яталося мені два дуже болючих моменти. Перший – це коли на моєму доленосному обговоренні у Київській Спілці письменників (де були присутні Юрій Сердюк, Петро Осадчук, Світлана Йовенко, Петро Засенко, Владислав Бойко, два Білоуси – Григорій і Дмитро Григорович…) і всі мене, новобранця, захоплено вітали, а Василь, вибиваючись із загальної тональності, нещадно критикував. Це не розумілося письменниками. «Навіщо це йому, земляку?» – питали вони з підтекстом. До речі, дозволяв він собі втручатися і у вірші, які друкував у «Дніпрі», де працював заввідділом поезії, змінюючи їх до невпізнанності. Це не робило йому честі. Але якось при виясненні стосунків він сказав, наче провістив: «Ось побачиш, як тебе друкуватимуть у «Дніпрі», коли мене не буде.» І виявилося, що був правий. Бо наш спільний товариш, із яким ми бували в Чубарівці і у мене вдома в Гуляйполі…, (із яким їздили на мотоциклі Федоровича) тоді хлопці були трохи «під газом» і проскочили в букву «А» бетонних стовпів електролінії… (другого дня ми як не старались, на тверезу голову не змогли прокотити туди мотоцикла), котрий захоплено відгукувавсь усно на мою творчість, на мої з Анатолієм Сердюком пісні, ставши редактором Всеукраїнського журналу, М.Л. не надрукував за всі ці літа жодного мого вірша. А при зустрічах щоразу, наче сьогоднішній, повторює: «Старий, присилай нових віршів. Бо ті ж уже постаріли. Дамо якнайширше…».

Все і справді пізнається в порівнянні…...

Про другий випадок, щоб відразу зняти з себе цей труд – мовчати щось болюче, був, коли в мене виходила перша книжка і мені не зайве було запросити редактора до нашого товариства для теплішого знайомства. Василь послав мене, по суті селюка, не давши адреси, а лише означивши усно деякі орієнтири (в Києві!) шукати квартиру редактора. Я ішов і думав: не знайду – скаже, що я ось такий нерозторопний (Василь бував такий нещадний і безжальний у своїй дратівливості!) селюк і що мені не можна нічого доручити. І я (тепер це здається казкою) у Києві, де і зараз орієнтуюсь дуже приблизно, тоді безпомильно відшукав потрібну квартиру. Хоч назад (якби не редактор, що зголосився прийти до компанії) я навряд чи втрапив би.

Можливо, розповідаю не дуже суттєве, але я ж і попереджував, що спогади будуть дуже суб'єктивними. Та кажу це і відчуваю, що десь трохи лукавлю. Адже твердо вірю: головне – ні в чому не відступити від правди. А істина сама прийде.

Хоча, дбаючи про істину, слід сказати, що Василь був одним із тих, без кого порожніє і на Землі, і в душі…...

Він був справжнім сином свого народу.

Мав безпомильний компас на «чебрецеві острови», на рідне. І не просто мав компас, а не зраджував йому ніде і ніколи. Якби у Василя були діти (а, може, десь є…), він обов'язково виховав би їх патріотами України. До речі, це є таким болем багатьох патріотів-письменників, та і не тільки письменників. Пригадується з яким болем-осудженням розповідали про те, як внук класика (М.С.) гостям відповідав російською мовою. Брезгливо імітували: «Я внук Міхайла Стєпового.» Василь же ніколи ні в чому не поступався рідним. Він був із тих мегаполісних особистостей, які не пристосовувалися до світу, а, як тепер співає Макаревич «Пусть мир прогнется под нас», пристосовував світ, а значить у цей жорстоковинищувальний для українського духу час зберігав чебрецеві, шагреневі (Шагренева шкіра) острови нашого народу. В розмовах про дворушників, про долю України очі Василя запливали якимось мрійливо-сталевим туманцем неземної зосередженості. Але зовсім не зневіри! Василь ніколи не носив у собі зневіри. Бо був він від природи дієвим, активним, трішки бешкетником (у хорошому розумінні слова). Ця його риса теж варта окремого дослідження. От як у зовні прилизаному відміннику вживалось забіяцтво? Мені здавалося, що воно у Василя було не інстинктивним, а скоріше видобуте із розуму. Він розумів, що таких прилизаних, правильних не люблять, що до них у людей упереджене ставлення. І не хотів на них бути схожим, – то тут то там ввертав круте слівце, розповідав гірко-солону билицю. Старався бути об'єктивним до себе, де б не працював. Пригадується, якось одному із своїх наступників на посаді інструктора ЦК ЛКСМУ він сказав приблизно таке: «Якщо ти нічого не вчиниш поганого на цій посаді, тебе все одно вважатимуть падлюкою. А якщо іще й наслідиш…»...

Василь любив жінок, дітей, але так і не одружився... Власне, якщо повірити, що шлюби відбуваються не на землі, а на небесах, то, гадаю, можна вважати, що у Василя був шлюб. Бо любив він дівчину Юлю. З Росії. Юлю Бурмакіну. Дівчину, котра, гадаю, вміла розгледіти за Василевою зовнішньою колючістю – тонкого лірика, невиправного романтика і вірного товариша.

Сьогодні стільки накручено у стосунках між Україною і Росією, стільки простого і такого явного пробують подати спотворено, дехто продовжує політику, яка реалізовується за принципом: спочатку зробимо наше, а потім – кожен своє.… Зокрема, це стосується мови. Адже велика частина російськомовних громадян України вперто не бажає знати українську мову. У Василя, в його стосунках із росіянкою Юлією все було пополам. Він прекрасно володів російською, і вона, пов'язавши із ним долю, активно включилась у вивчення української мови. У Василевої мами навіть є знімки, де Вася навчає Юлю української мови….

Хотілося б побачити, щоб Василь дожив до того часу, коли б у них з’явились малі Моругенята. Коли б він ходив парком із люлькою. Але такому не судилося збутись….

Поїхали вони втрьох: він, Юля і Гена Літневський до Болгарії у творче відрядження. Василь активно перекладав із болгарської, дружив із набагато старшим …(і, слава Богу, живим досі) перекладачем Д.Г.Білоусом. До останнього дня планувалося, що їхатиме туди не Гена, а дружина Дмитра Чередниченка. Але вона буквально за день до поїздки зіскочила з підніжки. А Василь вмовив податливого і водночас легкого на підйом Геннадія. Дорогою з Болгарії на території Румунії за дуже загадкових обставин все це і сталося. Сталась аварія. За кермом був Василь. Висновок дорожньої служби чомусь безапеляційно-однозначний: нещасний випадок. Але при повторному огляді машини групою на чолі із Василевим братом Борисом виявлено незадекларований рваний прорив шини переднього колеса. Прорив чи простріл? Бо автострада в тому місці, як скло, гладенька. І стороннього предмета в шині (гвіздка, залізничного костиля чи ще чогось такого) не було знайдено. Румунки, які працювали неподалік у полі, бачили, як це було. Але чогось конкретного повідати не змогли: «Різкий удар, як «хлопок», і машина пішла перевертом...… Ми нічого не знаємо, нічого не знаємо,» – повторювали вони чомусь перелякано. Тіло Юлі з відірваною ногою лежало за кілька десятків метрів від машини.… Кажуть, коли приїхали, вона ще була жива... Але померла, так і не прийшовши до пам'яті. В описі аварії цього теж не було зафіксовано.

Тепер, після смерті Чорновола (і не тільки… його) ми вже перестали будь-чому дивуватися…. А тоді не вірилось. Хоч підозри таки гризли. Але про них ми говорили все ще пошепки. Бо відлигою тільки-тільки потягло з-за Дніпра. Від Запоріжжя на похорон ми поїхали удвох із Костею Сушком. Потім прибули Анатолій Рекубрацький і Олександр Абліцов.

Поховали Василя разом із Геною Літневським у Києві на «Берківцях».

Найбільше горювала за ним, та й зараз горює, його мама. Мама Ліда, котра живе разом із вітчимом у тому ж Могучому біля Чубарівки. Я нещодавно після річної перерви провідав їх. Їхав і боявся…. Живі. Тільки дуже постаріли. Виробились і нагорювалися. І досі порають майже гектарний город. Василевої книги посмертно ніхто не видав. Мама скаржилась, що кияни, хоч він там пропрацював усе своє життя: після армії – ЦК ЛКСМУ, потім – журнал «Дніпро» ( завідуючий відділом поезії), потім – редактором журналу «Барвінок», кажуть, що він не їхній, а запорізький….

У Василевій школі, там, де бували його друзі Микола Луків, Світлана Йовенко, Василь Довжик, Григорій Книш, Маркіянович разом із іншими вчителями організували музей Василя Моруги. Я не раз бував там, чув, як дзвінко декламують Васині вірші земляки-школярики, а як приплющував очі, то вчувався мені у їхніх голосах ще дитячий голосочок Васі….

А ще я відкрив для себе, що за життя Васі я не все бачив у віршах побратима. Не все хороше…. Ось і недавно розгорнув журнал «Київ» іще за 85-й рік, де надруковані наші добірки, і не міг відірватись. Чому? Що мені застувало? І чи бачу я все нині?

Одне знаю точно: такі поети, як Василь Моруга (хай це не видасться просто традиційним пафосом), мають залишитись у пам'яті земляків назавжди. Бо саме поетами (як криницями), такими поетами народ закорінюється в рідну землю, стаючи проти невмолимих часових суховіїв, борючись за своє виживання у цьому світі….

І якщо Київ забуває своїх, то ми цього не допустимо. Василеве «Вибране» має побачити світ!

Тв: Грозовіття (1969), Ключі до тиші (1972), Портрет землі (1977), Юності бентежні ешелони, Розкажи мені, поле (1978), Чебрецеві острови (1984), Дорога над лугом (1985).

Літ.: КнишГ. З гордістю за поета-земляка // Рад. село. – 1990. – 15 травня; ЄмецьО. Лишився спогадом далеким, ПіддубнийА. Про поета // Пологівські вісті. – 1997. – 11 черв.; ПіддубнийА. Спомин // Дніпро. – 1997. – № 5/6. – С. 130-131; КнишГ. Седце, віддане поезії і народу // Рад. село. – 1998. – 13 черв.; КарасевичВ. Я живу у розвеселім світі // Пологівські вісті. – 1999. – 15 трав.; КнишГ. Пам`яті земляка // Пологівські вісті. – 1999. – 12 черв.; ЄмецьО. Пам`яті земляка // Нова газета. – 2001. – 9 трав.; ПавелкоВ., КарасевичВ. Шануй батька свого і матір свою // Пологівський вісник. – 2001. – 13 черв.

Григорій ЛЮТИЙ

СЕСТРА

Знайомтесь, друзі, це – моя сестра.

Отут вона завжди гостей стрічає,

Отут сумує літніми ночами

І вдень вітри у пелену збира.

Робота в неї ніби й неважка,

Та спробуй день у день безперестанку.

Вона ж у мене з пелюшок селянка:

Ви чуєте – шорстка її рука.

Ну, що ж, сестрице, свіжу тінь стели.

Присядь до нас.

Ти, певне, притомилась?..

Одна біда – що бігать не навчилась,

А так ми з нею дружними росли.

Було, на кашку галасливий люд

Збирався тут – і дітвора, і бджоли.

Ми в піжмурки застукувались тут,

А «в третього» – вона ставала в коло.

М'яча вона не буцала: дівчатко –

Стань у ворота чи тримай портфель,

Давала нишком гілку на рогатку.

– Але, – шептала, – пташеня не встрель. –

А що уже по батькові росла,

То всі сусіди в нас її жаліли.

І платтячко щороку – жовте з білим –

Їй дарувала молода весна.

Так і живе: без шуму та пригод.

Привітна. Тільки трохи мовчкувата.

Мабуть, і нині думає про тата.

А я? – так я ж і не застав його.

Він тільки-тільки перейшов бої,

А навесні вкопав у землю тичку...

Акація ота – моя сестричка

По батькові.

То ж він садив її.

БАЛАДА ПРО САМОТНЬОГО МАНДРIВНИКА

Він рано вийшов.

Щойно цвітом синім

Ранкове поле мрії розцвіло –

Його неждано-ніжним жебонінням

Повабило привітне джерело.

Дзвінке, воно текло собі помалу

І чарувало, й радувало світ.

Там у теплі горбочки вимлівали,

Лужок темнів, мов чорний оксамит.

Воно співало пісню незнайому –

Мотив його незайманих степів –

Так любо, що, розніжений, у ньому

Він ще неспраглу спрагу притопив.

Але його чекали крутосхили,

Воно ж убік долиною текло...

Він далі йшов.

І мирно жебоніло.

Услід йому печальне джерело.

Він приставав, бувало, у поході,

Та знову й знову доганяв мету.

Траплялися йому й солоні води –

Він потім довго чув їх гіркоту.

Та в інших їхню гіркоту полинну

Змивав – і забував у вирі справ.

У жодне з них він каменя не кинув

І жодного із них не потоптав.

Втім, і вони видзвонювали в тиші,

Про доброту і втіху, не про зло,

Бо все-таки те, перше, найчистіше,

Не замовкало в ньому джерело.

...Кохані друзі й недруги кохані –

Хай не скує серця вам злості лід! –

Як я колись розтану у тумані,

Отак і ви прожебоніть услід...

НЕЛЬОТНА ПОГОДА

Геннадію

 

Не повезло...

Не піднесло, точніше.

Так поспішав – і маєш!

Як назло...

Летючу хмару тополина ріже –

Не розітне ніяк...

Не повезло!

Таке. І на політ надії марні –

Розхнябило небесні путівці.

Раптовою негодою в кав'ярні

Нас чіпко пристебнуло до стільців.

Ну що ж, гаразд.

Коли така накладка,

То приземляймось, друже мій, коли...

Накошені на лузі буднів згадки,

Напевне, вже злягатись почали.

Давай усі бентеги переглянем,

Усі відради наші – на загал, –

Якщо уже негода відвела нам

Такий непередбачений привал.

Ти говори.

Це слово небайдуже

Посіяло в мені таке тепло –

Ти ж чуєш: розгодинюється, друже!

Коли б іще нам так «не повезло»!

ДОВIРА

Ця іграшка, простягнута допіру

Маленьким незнайомцем –

не втаю, –

Була мені сьогодні за довіру,

За чисту віру в доброту мою.

Себе самого оцінити важко:

Чогось добився у дрібних ділах –

Ледь не герой.

А допустив промашку –

І ти – ніщо

в своїх-таки очах.

Коли ж бо на одному й тому крузі

Замішані і лагідність, і лють:

Не зміг чогось, не встиг –

і навіть друзі,

Буває, не завжди тебе збагнуть.

Коли ж бо бачиш:

цей стріляє в спину,

І знаєш сам, яка йому ціна.

Його ж оцінку носиш,

мов провину,

Хоча й з-за рогу пущена вона.

Який ти справді, думаєш, який ти

У впертості своєї правоти?..

Одне – із добротою в серці вийти,

А інше – крізь життя її нести.

...Не можу сам судити, як і скільки

Доніс її у зрілі дні свої.

Якби хлопчак і допустив помилку,

Я прагнутиму виправить її.

ОТI ЛIТА

Оті літа, що я тобі віддав, –

Розкуті, незатінені, бурхливі, –

Пройшли і зникли, як по добрій зливі

Зникає неприкаяна вода.

А по заплавах вечорових трав,

Розмивши наших пожадань причали,

Назустріч їм розбурхано промчали

Літа, які я в тебе відібрав.

Їм злитись би у море, ніжне й тепле,

Та трішки розминулись, далебі,

Оті літа, що я забрав у тебе,

І ті літа, котрі віддав тобі.

МАЛА ЛЮДИНА

В дитині я люблю людину

В її невизорілі дні.

І у провині безневинну,

Нелживу – навіть у брехні.

Вона, беззахисна, відкрита,

Безжальна й ніжна до плачу,

Можливо, більше учить жити,

Ніж я її собою вчу.

Нехай вона такою буде,

Якою в світ оцей прийшла;

Нехай страшна печать іуди

Не осквернить її чола.

Нехай, пройшовши навіть драми,

Не знавши горя і нещасть,

Цей світ пречистими руками

Вона й нащадкам передасть.

Щоб до останньої хвилини

Без самовтіхи чи химер

В людині я любив дитину

Такою, як люблю тепер.

КРЕВНIСТЬ

В похмурий вечір, зітканий із диму,

Самотності і мли, де в'язне сміх,

Малятам скучно з мамами своїми

В напівпорожніх сквериках німих.

І крутяться, вишукують малята,

Щоб хтось розважив їх, од мам повів:

Із ними ж ніяк навіть погасати,

А погойдатись – то вже й поготів.

Отут, не вдома, у розкутім світі,

Здаються зайві няні й сторожі.

І вередують, капризують діти,

І мами їм – заледве не чужі.

Вони ні в чому з мамами не згодні.

І не ріднить ніщо їх зараз.

Втім,

Їх кров колись прив'яже.

Та сьогодні

Ще кров нічого не говорить їм...

НА ПОВОРОТI

Тієї ночі я прокинувсь рано,

Хоча які там сни – бентежна ніч!

Нова земля з осілого туману

Неспішно піднімалася навстріч.

На затяжних, розлогих поворотах

Сільце якесь одкрилося здаля:

Здавалось, ремінцем припнутий потяг

Все на одному місці кружеля.

Крутилось поле в голубій мережці –

Волошки цвіт, рідкий петрів батіг.

Чорнявий хлопчик довго біг по стежці –

Немовби через півпланети біг.

Це де було, а все було – як дома,

Аж до тієї стежки під селом.

Земля, така незнана – і знайома,

Поволі оберталася за склом:

Криничка, річка, верби нахололі,

Заблуканий в лужку сумирний стіг...

Так довго-довго хлопчик біг у полі,

Немов через моє минуле біг.

Немов такі прокинулися дзвони,

Що вже й не знати, ким був я в ту мить:

Чи пасажиром за вікном вагонним,

Чи хлопчаком, що в тих полях біжить.

ПАДIННЯ

То хто ж упав?

(Чи, може, знову – я? –

У пам'яті дорога кострубата.)

Коліна збивши, похапцем хлоп'я

Обсмикує куценькі штаненята.

То хто ж це прісним сміхом погасив

Пекучість настовбурченого бруку?

...А жалісливі материнські руки

Над болем – як магнітні полюси.

Як береги тепла і доброти,

В гіркій сльозі тремкі, пливуть навпроти.

Що власну течію перебороти –

Їх майже неможливо обійти.

Лиш не тепер!

(Нехай колись-рубець...)

Холоші – вниз.

(Який болючий камінь!)

...І все життя ми тішимо себе,

Що наших серць не бачать наші мами.

ЗАМIСТЬ ЛИСТА

Як там дома?

Як тобі жилося?

(Так неладно й дивно: дома – там!)

Кажеш, заздриш ти моїй дорозі,

Цим її маленьким відкриттям?

Трохи знані, трішки екзотичні,

Чимось дивні, часом – як свої, –

Справді, гарні ці краї незвичні,

Як і всі небачені краї.

Так, дорога вабить і вражає

Всім новим, що бачиш навкруги.

Та найбільше тим, що навертає

Зір душі на рідні береги;

Тим, що світ сприйнявши через нього,

Мовби через дивний об'єктив,

Бачиш відблиск щирозолотого

У речах, якими просто жив.

Кажеш, заздриш?

Поміж дивовижі

Я тобі – з мандрівки – заздрю теж:

Отому, що ти ці кілька тижнів

З рідною землею проживеш.

ДИТЯЧИЙ ГОЛОС

Прозоре надвечір'я.

Над рікою,

Над луками, повитими димами,

Летить, не знати з далини якої,

Розлогий, наче вічність, поклик:

– Мамо-о-о!

Є щось у ньому любляче-тривожне,

А ще – наївне, ніжно-хитрувате:

Отак немов і пустувати можна,

І трохи лячно справді заблукати.

Рожеві тіні, мов космічні мажі,

Везуть нам завтра, чисте і безхмарне.

Малюється у звичному пейзажі

Щось більше, аніж просто планетарне.

І в гомоні, який завис навколо,

Відбитий небом, чутно таємниче:

Здається, той земний дитячий голос

Через віки на цілий всесвіт кличе.

...Пливи, плането, путівцем щасливим,

Хай лине, лине, лине під зірками,

Як твій пароль, – не розпачем, а співом, –

Бентежне і лукаво-ніжне:

– Мамо-о-!

БАЛАДА ПРО ХМАРИНКУ

Пливла розкошлана хмаринка,

Та й прихилилася до стріх...

Колись одна весела жінка

Переступила цей поріг.

Ось-ось би мала прозвучати

Над літом нотка вічова...

За півдорогою – початок

Прихід раптовий віщував.

Збиралося дощем розлогим

Омитись поле, а проте...

Здавалося: за тим порогом

Віднині радість зацвіте.

Але ж була ота хмаринка

Така рожева і мала...

Але, мабуть, весела жінка

В той дім чогось не донесла.

По ній лиш райдуги маєві

Та ще хіба легенька мла...

Та жінка, що була моєю,

Моєю зроду не була.

СПIВАЄ ЖIНКА...

В тій круговерті є терпка хвилинка,

Яка затьмила всі, либонь, дива:

Веде сумної сивокоса жінка –

І не збагнути: тужить чи співа.

Хто жінка ця?

Чому вона ридає

Далеким сумом відболілих слів,

Розквітлу тут журбу переплавляє

У нетутешній півзабутий спів?

Хоча коли у світі навіженім

Чиясь печаль була пісням чужа?..

Співає Женя чи голосить Дженні? –

Між двох імен пливе одна душа.

Та що – імен! До чого тут імення! –

Між двох земель!

Але своя ж – яка:

Оця, велика, чи тієї... жменя

Із батьківського, з того капшучка?

Раз батьківська, то, мабуть, батьківщинна.

Чи все ж оця –

I щедра, й непроста,

Що вже прикрила чоловіка й сина,

Що важко так до неї прироста?..

* * *

Збитошний вітер віршеня схопив.

Він випурхнув і налетів раптово

Тоді, коли намріяний мотив

Іще не розпрозорився у слово.

Погнатися б за ним, але куди? –

Майнув і щез. Який і не загледів.

Здалось – красивий, чистий, молодий,

Найкращий з тих, що зваблюють поетів.

А втім, якщо чуття йому дались

І в тих чуттях палання не хвилинне,

То на землі –хай інший хтось колись –

Його обов'язково перестріне.

І може, вже не здатний на дива,

Коли усе віддам і розкажу все,

Почую найпрекрасніші слова

І порадію: то мій вірш вернувся.

ІIгор КУПРIІЯНОВ

(1937 р. н.)

Ігор Терентійович Купріянов народився 29 жовтня 1937 року в м. Вінниці в родині педагогів. Ще до народження, 6 вересня 1937 р., його батька — директора Вінницького педагогічного інституту Купріянова Терентія Омеляновича (1904-1938) — було репресовано, 20 січня наступного року в м. Києві — розстріляно. Незабаром, 26 березня 1938 р., арештували як дружину ворога народу і матір Ігоря — вчительку Вінницької середньої школи №2 Ковальчук Ганну Федорівну (1907—1991), — засудили і товарняками відправили у «26-у точку» Акмолінського табору, який скорочено російською мовою називали «Алжир» (Акмолинский лагерь жен изменников родины). Протягом 8 років розділяв важку долю матері і її син — майбутній письменник. Спочатку жив у бараках, потім — у щойно збудованому дитячому садку, часто хворів, але завжди його життя рятувала людина великої душевної краси, ув’язнена, колишній кремлівський лікар Хана Самійлівна Мартінсон, яка свого часу вилікувала від менінгіту дочку Сталіна Світлану. Тільки в кінці 1946 року матері з сином вдалося повернутися в Україну. Та ще довго (до реабілітації батьків у 1957 р.) Ігорю доводилось вислуховувати образи вчителів, комсомольських ватажків та партійних функціонерів за приналежність до сім’ї зрадників батьківщини: «яблуко від яблуні далеко не котиться».

І не відкотилося. І.Купріянов підтримав традицію свого роду, став педагогом: у 1962 р. закінчив історико-філологічний факультет Луцького педагогічного інституту, в 1970 р. — аспірантуру при Київському педагогічному інституті, захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук.

Тривалий час працюючи разом з відомими вченими і педагогами М.Бугловим, В.Войтушенко, І.Дзеверіним, Н.Крутіковою, В.Малинковським, спілкуючись з письменниками Л.Вишеславським, П.Вороньком, В.Мануйловим, С.Наровчатовим, Г.Петніковим та ін., І.Купріянов пройшов хорошу професійну школу, яка підготувала його до успішної наукової та педагогічної праці у Вінницькому педінституті, Київському університеті, Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Запорізькому університеті.

Творча, широко ерудована людина, І.Купріянов яскраво проявив себе в літературній критиці та літературознавстві. В нашій країні й за рубежем знають його книги та ним упорядковані видання, а також численні статті, рецензії, публікації, що з 1962 року друкуються в альманахах, збірниках, журналах і газетах.

Праці письменника і вченого охоплюють широке коло питань. Для нього характерне звернення до невирішених або маловивчених проблем. Його праці вводять у науковий обіг великий фактичний матеріал.

Як критик, він досліджує сучасний літературний процес, творчість багатьох митців (М.Рильський, Л.Вишеславський, П.Ребро, М.Ласков, О.Бродецький та ін.). Наприклад, схвально сприйняті літературною громадськістю його книги про Л.Вишеславського та М.Ласкова, критико-біографічні довідки письменників, уміщені в упрядкованому ним виданні «Русские советские поэты Украины» (1987), статті в енциклопедіях, передмови до ряду поетичних збірок. Осягаючи художню систему майстрів слова, аналізуючи їхні твори в контексті літературного розвитку епохи, художніх устремлінь, досягнень і втрат, І.Купріянов створює яскраві образи творчих особистостей, які запам’ятовуються любителям літератури (М.Волошин, Л.Вишеславський, М.Ласков та ін.). І усе це досягається завдяки тому, що критик наділений художнім баченням предмета чи явища, естетичним смаком, віртуозно володіє словом, вміє перевести розмову про літературу в мистецтво.

Як історика літератури, І.Купріянова цікавить життя і творчість О.Пушкіна, М.Некрасова, Марка Вовчка, І.Франка, М.Горького, В.Брюсова, О.Блока, М.Волошина, Є.Васильєвої та ін. Окремим фактам життя і граням творчості цих митців він присвятив чимало глибоких і цікавих досліджень. На особливу увагу заслуговує його книга про поезію І.Франка в російських перекладах та двічі видана монографія про особистість і поезію М.Волошина.

Продовжуючи кращі традиції вітчизняної філологічної науки, І.Купріянов значну увагу приділяє питанням українсько-російського літературного взаємозбагачення кінця ХIХ — початку ХХ ст., взаємоперекладу, поглядам українських і російських письменників на завдання мистецтва, їхньому внеску в розвиток світової естетичної думки. Про це засвідчує його співавторство у створенні академічних праць «Из истории взаимосвязей братских литератур» (1978), «Історія українсько-російських літературних зв’язків у двох томах» (1987), «Русские советские писатели Украины» (1991).

Збагачують літературно-наукову думку і розвідки вченого про особисті і творчі зв’язки письменників, наприклад, М.Волошина з В.Брюсовим, О.Блоком, О.Толстим, М.Рильського і О.Дорошкевича та ін.

Необхідно окремо наголосити на тому, що І.Купріянов постійно знайомить літературну громадськість з художньою та епістолярною спадщиною майстрів культури. Так, йому належать перші публікації окремих творів Марка Вовчка, М.Волошина, Є.Васильєвої, М.Рильського, М.Зерова, П.Филиповича та ін., листів І.Франка, М.Рубакіна, Я.Щоголіва, О.Кониського, М.Грушевського, В.Брюсова, О.Блока, О.Толстого та ін. Ряд першодруків містить його книга «Джерела» (1997). Свої публікації автор супроводжує грунтовними коментарями, які вводять оприлюднювані автографи в контексти творчості письменників.

З-під пера І.Купріянова вийшло й чимало рецензій на художні та наукові книги письменників і вчених, наприклад, Л.Вишеславського, А.Костенка, Б.Мейлаха, В.Тихомирова та ін.

І.Купріянов є співупорядником видань «Листи до Марка Вовчка у двох томах» (1979), Марко Вовчок «Казки» (1988, 1991), упорядником, автором вступної статті та коментарів книги М.Волошина «Киммерия» (1990).

І літературно-критичні, і історико-літературні праці письменника і вченого відзначаються глибоким аналізом розглядуваних проблем, точною звіреністю фактів, високою філологічною культурою. Вони переконують читачів у тому, що автор має свій особливий підхід до аналізу художніх явищ, свою неповторну манеру викладу матеріалу, свій стиль.

1998 року Ігор Купріянов став лауреатом обласної премії імені Василя Лісняка.

Тв.: Формирование поэтической личности Максимилиана Волошина (1971), Судьба поэта: (Личность и поэзия Максимилиана Волошина) (1978, 1979), Леонид Вышеславский: Очерк жизни и творчества (1984), Поэзия И.Франко в русских переводах конца ХIХ — начала ХХ в. (1992), Поэзия Леонида Вышеславского (1993), Одержимый любовью: Очерк жизни и творчества М.Ласкова (1997), Джерела (1997).

Літ.: ЄвстигнєєваЛ. И.Т. Куприянов. Судьба поэта // Рад. літературознавство. — 1979. — №10. — С. 89-90; СтельмахА. Жизнь и твочество // Радуга. — 1979. — № 11. — С. 187-189; КилуновА. Книга о Максимилиане Волошине // Рус. литература. — 1979.— № 4. — С. 170-173; МирошниченкоЕ. Поэты Украины // Южная правда. — 1988.— 18 февр.; РеброП. «Игорь Терентьевич, милый...» // Индустр. Запорожье. — 1995. — 13 июля; БаулинП. Киммерия Игоря Куприянова // Наш город. — 1995.— 29 авг.; БродецкийА. Детство за колючей проволокой //Индустр. Запорожье. — 1997. — 25 окт.; РекубрацькийА. Письменник, учений // Запоріз. правда. — 1997.— 29 жовт.; ЛасковМ. Его имя знают за рубежом // Верже. — 1997. — 30 окт.; Ювілей колеги // Запоріз. університет. — 1997.— 30 жовт.; НовицькийА. Дослідник життя і творчості Некрасова // Вінницька газета. — 1997. — 30 жовт.; Лауреат премии имени В.Лисняка // Индустр. Запорожье. — 1998. — 24 янв.; ВодостойО. Літературна премія — нашому вченому // Запоріз. університет. — 1998. — 28 січ.; МушкудіаніО. КупріяновІ.Т. // Українська літературна енциклопедія. — Київ, 1995. — Т. З. – С. 106; Ігор Купріянов // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 156; Ігор Терентійович Купріянов: Біобібліографічний покажчик. — З., 1997. — 16 с.; КупріяновІ.Т. // З-над Божої ріки: Літературний словник Вінниччини. – Вінниця, 1998. — С. 161-162; КупріяновІ.Т. // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1999. — № 1. – С. 2-3.

Ольга СТАДНIЧЕНКО

ГУМОР ВИСОКОГО ГАТУНКУ

Незабаром нашому визначному земляку, талановитому письменнику Петрові Ребру виповниться 70-років. Ця приємна обставина дає привід зробити ретроспективний погляд на розвиток творчої особистості майстра слова, на його художній доробок і, зокрема, на поетичну серію «Козацькі жарти», яка здобула широку популярність і визнання читачів.

Свої перші поезії П.Ребро надрукував у дитячій газеті «Зірка» в 1946 році, а з 1949 року він друкується в «дорослих» газетах, журналах і альманахах. Таким чином, вже понад півстоліття він бере участь у літературному процесі. І як! За цей проміжок часу письменник широкого творчого діапазону випустив понад 70 книг ліричних і сатирично-гумористичних віршів, поем, нарисів, документальних повістей, драматичних та дитячих творів. А якщо до цього додати ще численні публіцистичні та літературно-критичні праці, передмови до книжок молодих авторів і статті з літературного краєзнавства, переклади творів абхазьких, башкирських, білоруських, калмицьких, киргизьких, російських письменників, то можна уявити, який вагомий творчий доробок у нашого земляка.

Ще у віддалені від сьогодення роки, коли Петро Ребро тільки ставав на шлях, який повинен був вивести його до величного собору українського красного письменства, він отримав батьківське благословіння великих митців Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Остапа Вишні... Його твори дали підставу Андрію Малишку назвати їх автора «молодим здібним поетом», Платонові Вороньку – «чудесним українським поетом», Тереню Масенку – «талановитим і надійним молодим поетом». Прихильність, визнання і сподівання своїх старших сучасників П.Ребро бездоганно виправдав.

Його перша збірка віршів «Заспів» (1955) стала не тільки підсумком досягнутого за роки молодості, а й справжнім дзвінким заспівом до подальших пошуків власного голосу в царині поезії. З року в рік накопичувана поетична енергія виливалась у чарівні мелодії душі й серця, вкарбовувалась у книги «Вітер з Дніпра» (1957), «Родичі сонця» (1961), «Проміння серця» (1962), «Людяність» (1965) й багатьох інших. Скільки в них щирих почуттів, авторської доброти, любові до людини, рідної природи, материнської мови! Ці видання яскраво визначили поетичне обличчя митця, але не остаточно...

Одночасно в чисте ліричне річище П.Ребра впадали притоки сатири і гумору. Вони збільшували поетичну акваторію: розширювали тематичний простір, сприяли версифікаційній винахідливості, ритмічному багатству. Це засвідчили збірки віршів «Проти шерсті» (1958), «Перо під ребро» (1963), «Гірке причастя» (1964) та інші.

Саме тому з середини 60-х років П.Ребро сприймається читачами як ніжний лірик і веселий сміхотворець, а нерідко – і справедливо! – як поет, в якому лірик та гуморист і сатирик тісно переплелись, як майстер слова, ліричні вірші якого мають гумористичне забарвлення, а сатиричні й гумористичні твори супроводжуються ліричним акомпанементом. Такі поезії демонструють збірки «Запорізька веселка» (1967), «Вогнярі» (1971), «Криця» (1975), «Листи до земляків» (1976), «Побратимство» (1979), «Дружбоград» (1984), «Зозулин цвіт» (1989), «Острів Байди» (1999) та інші.

Ці поетичні тексти подобались читачам не тільки взаємопроникненням ліричної та комічної стихії, їм імпонувало не тільки те, що вони позначені яскравим талантом, неповторним світовідчуттям автора, вбирають у себе не лише широку регіональну тематику, але й відбивають життя всієї України. Особливо їх приваблювали національна самосвідомість і громадянська мужність письменника. Вони розуміли, що йому не легко було втілювати творчі задуми в художні твори. Адже ідеологи тоталітарного режиму обмежували тематичний обшир сатири і гумору, дозволяли митцям висвітлювати несуттєві недоліки в житті й поведінці лише робітників та колгоспників, переважно сімейно-побутового характеру. А П.Ребро і в тих умовах знаходив вихід: «дозволяв» своїм персонажам говорити те, що не міг сказати сам, збуджував думку читачів, ніби закликав їх замислитись над минулим свого народу, над сенсом життя...

Подарувавши читачам десятки книг гуморесок, фейлетонів, анекдотів, притч, жартів, дотепів, мініатюр (згадаймо хоча б збірки «Заячі вуса», «Могорич», «Гаряча прокатка», «Порохівниця», «Із веселого ковша», «Таблетки з перцем», «Безробітний тамада»), отримавши всеукраїнське визнання як непересічний сатирик-гуморист, П.Ребро не зупинився на досягнутому. Коли незалежна Україна стала на шлях державотворення, письменнику козацької закваски відкрилися ще більші можливості сприяти національному відродженню:

Віриться, в душі не змовкне нота

Про шляхи дідівські горьові,

Бо тече майбутнє крізь ворота

Січові.

В 90-ті рокі побачила світ серія П.Ребра «Козацькі жарти», присвячена 500-річчю Запорозького козацтва. Це – своєрідна поетична панорама, головна книга зрілого, досвідченого, талановитого письменника. В ній – близько тисячі творів різних жанрів сатири і гумору, яким притаманні веселість, дошкульність, дотепність. Це – «сміхопис», історія, побачена крізь призму сміху, весела художня ілюстрація до літопису нашого народу (але не клоунада, створювана деякими літераторами, свідомість яких не проросла вглиб століть). Героями П.Ребра виступають мудрі державотворці, досвідчені дипломати, хоробрі воєначальники, відважні рядові захисники рідної землі, люди праці – хлібороби, рибалки, ремісники... Вони і складають духовно багату націю – нескорену, сміливу, талановиту, яка усвідомлює свою рівноправність у колі народів світу.

«Козацькі жарти» дають підставу стверджувати, що Петро Ребро успадкував козацькі гени, що сміхова культура Подніпров'я «проросла» в його художній свідомості, що він продовжує і розвиває традиції невичерпного, іскрометного козацького гумору. Автор ніби потрапляє у віддалені від нас часи козацької вольниці, бачить життя, побут і звичаї запорозьких козаків, осягає риси національного характеру, сприймає створену пращурами атмосферу високої духовної насиченості, відкриває для себе їх мужність, мудрість, кмітливість. Він талановито переплавляє у художнє слово досвід, спостереження і почуття поколінь, ті факти і події, про які дізнався з писемних джерел та народних переказів.

Як нам уявляється, в процесі творчості П.Ребро відштовхується від якогось життєвого факту (події, явища). Завдяки творчій уяві письменника цей факт набуває нового змісту і форми, проектується на історію, стає художнім твором, що несе у собі широке узагальнення. Разом з тим, автор опускає окремі деталі як сприйнятого факту, так і того, що виник у його безмежній фантазії, ніби навмисно переміщує їх з поверхні тексту в підтекст. А це спонукає читача, спираючись на власний життєвий досвід і знання, відчути й зрозуміти приховані деталі змісту, вловити весь лет авторської фантазії, інакше кажучи, письменник закликає до співтворчості. Так прочитане або почуте, вкарбоване у художньому слові, повертається до свого носія – народу.

Веселі поезії П.Ребра висвітлюють найрізноманітніші аспекти козацького життя. В них – настанова молодому поповненню («Пам'ятка січовику»), клятва захищати рідну землю («Присяга»), мудрість державних діячів («Відповідь Хмельницького»), ненависть до поневолювачів («Козацьке прокляття цариці»), винахідливість дипломатів («Посли»), мотиви мужності, чесності, справедливості, картини побуту, женихань, розваг...

Образи творів патріота-жартівника, які звеличують запорозьких лицарів, сповнені етичної величі й духовної краси («Чим корисне кепкування»):

Пан вихваля своє вояцтво,

Сіркові ж каже після бою:

– Не має гонору козацтво:

Саме кепкує над собою!

А кошовий: – Бракує кеби

Тобі одне збагнути, пане:

До того, хто глузує з себе,

Чужа насмішка не пристане!

Насмішки прилипають до проклятих козаками поневолювачів («Указ»):

Отож і видала указ

Украй розгнівана цариця:

«Уб'ю, хто скаже ще хоч раз,

Що я дурна, немов ослиця!»

І домоглась свого таки

Імператриця-упириця!

Тепер казали козаки:

«Вона розумна, мов ослиця!»

В багатьох усмішках цікаво обігрується тема «чаркування» («Дав слово»):

Казали хлопці козакові:

– Чудні твої замашки!

Є кухлі, келихи чудові,

А ти все дудлиш з пляшки!

– А ви не скажете нікому?

То можу вам признатись:

Бо дав я слово кошовому

До чарки не торкатись.

Не обходить поет і питання про повагу козаків до рідної мови. В усмішці «Темнота» розповідається, як козаки спіймали і привели в стан турка, «щоб таємниці вивідать військові», а бусурман «ні бе, ні ме у нашій мові».

Обурився Денис:

– Ну й темнота!

Де дурнів отаких і жнуть, і сіють?

По-нашому не тямить ні чорта,

А в нас цю мову й діти розуміють!

Окремо слід відзначити словесну культуру самого поета. Мова його творів ніби розкриває душу нації, відтворює народну метафоричність з її музикою, кольором і смаком. Зображені такою мовою історії, пригоди, ситуації, являють собою яскраві словесні малюнки, які зворушують читача, пробуджують в ньому сховане на дні пам'яті, викликають подив і захоплення. Тематика творів з їхнім мовним орнаментом обумовили стиль поета, якому притаманні філософська заглибленість, стриманість і афористичність.

Загальний же контекст веселої поетичної мозаїки визначили: активна громадянська позиція автора, його щира симпатія до людської гідності й таланту предків-запорожців, висока вимогливість до стану і темпів відродження України, вболівання за майбутню долю свого народу.

Не зайве відзначити й те, що «Козацькі жарти», крім пізнавального, мають і неабияке виховне значення. Вони прищеплюють читачам риси, які були характерними для запорозьких лицарів, – оптимізм, патріотизм, мужність, справедливість, чесність... Понад те, вони вгамовують смуток,освіжають розум, очищають душу. Одне слово, «Козацькі жарти» відповідають найвищим вимогам: чогось подібного в українській літературі ще не створено.

Насамкінець – бодай коротко – про те, як зустріла веселу серію П.Ребра літературна і читацька громадськість. Одним з перших привітав «жарти» незабутній О.Гончар. «Якщо серед цього хаосу й гіперінфляції Запоріжжя ще жартує й сміється, то, мабуть, не все пропало, – писав він. – Ще житиме Україна!» Він відзначав «справді козацький дух, що нуртує в цих виданнях» П.Ребра. Академік М.Жулинський «Козацькі жарти» назвав «дотепною енциклопедією сміху січового козацтва». Своєрідним панегіриком відгукнувся на появу «Козацьких жартів» ветеран українського гумору Д.Білоус:

Спасибі за «Козацькі жарти»!

В них – запорозький видзвін криці.

Що-небудь ще нове ушкварте –

Ще порох є в порохівниці!

На думку В.Чемериса, «Козацькі жарти» є весело-поетичним пам'ятником запорозькому лицарству. Критик В.Шевченко вважає, що, художньо узагальнивши козацький гумор, П.Ребро «піднявся до таких глобальних проблем, як людина і навколишній світ, особа і суспільство, добро і зло, правда і кривда, батьки і діти. людина і вічність». Поет А.Рекубрацький переконаний, що П.Ребро «зумів освоїти неопрацьований ані в історичній науці, ані в літературі пласт козацького гумору, який, здавалося б, назавжди втрачений і лише частково зберігся в легендах та анекдотах про козаків».

Тому й недивно, що Петрові Ребру було присуджено багато престижних літературних премій.

ФЕОДОСИИ

Цвела, как на полотнах Константина,

воспевшего твой нежный юный цвет,

встречали утр миндалевый рассвет

Констанца, Джулиана, Климентина...

Качалась у причала Карантина,

затем несла во весь заморский свет

весть о тебе и родственный привет

твоих мирян блондинка бригантина.

Но ты всегда была уж очень хрупкой –

жемчужной ракушки скорлупкой.

Пришельцев диких подвиг дерзкий

измял твой лик... С тех пор – застой...

А я хочу, чтоб ты была такой,

какой тебя воссоздал Богаевский.

______________________

Богаевский Константин Федорович /1872-1943/ – художник, на многих полотнах которого изображена Феодосия. /Ред./.

Констанца, Джулиана, Климентина – генуэзские башни в Феодосии. /Ред./.

Володимир ЧУБЕНКО

(1927 р. н.)

«Поки ми вміємо сміятись, нам стресів нічого боятись», — каже запорізький поет-гуморист Володимир Чубенко. І, звичайно, має рацію: сьогодні, коли стреси чигають на нас на кожному кроці, сміх — чудодійний громовідвід. Це «швидка допомога», яка знімає нервову напругу, повертає віру, заряджає оптимізмом. Тим паче заслуговують доброго слова люди, які турбуються, аби ми не розучилися сміятись, не забули, яке красиве веселе обличчя, очі, що іскряться радістю, посмішка «від вуха до вуха»...

Народився Володимир Аврамович Чубенко 12 листопада 1927 року в селі Дубівці Новопразького району Кіровоградської області. Його дитинство минуло в Кривому Розі, куди переїхали батьки. У 1945—1951 р.р. служив в армії. Після звільнення в запас майже піввіку трудиться на моторобудівному заводі (нині — «Мотор Січ»): спочатку — слюсарем-складальником, а потім і до сього часу — кореспондентом багатотиражної газети.

Перші вірші В.Чубенка з’явилися в друці в 1950 році (армійська газета «Красный воин»). У 1971 році побачила світ його перша книжка «Балакучий автомат». З 1976 року він — член Спілки письменників України.

Нині ім’я В.Чубенка добре знане в країні. І не лише завдяки книгам (а їх у поета уже дванадцять), але й численним публікаціям у періодиці: здається, важко знайти журнал чи газету, які б не друкували веселих «чубинок» нашого земляка. Особливо міцна дружба поета з «Перцем» (не випадково журнал уже двічі відзначив гуморески В.Чубенка премією). Сьогодні без творів «Чуба» (так іноді кличуть поета колеги й друзі) неможливо уявити «Запорізьку правду» та інші обласні газети. А ще В.Чубенко — активний учасник таких гумористичних свят, як «Вишневі усмішки», Олійниківські читання, «Сорочинський ярмарок», «Весела Січ» та інш. У 1973 році він брав участь у першому Республіканському конкурсі гумористів і став його лауреатом.

Так чим же приваблюють читача твори письменника? Насамперед вони — смішні, веселі, дарують добрий настрій, а отже, й здоров’я. По-друге, вони гострі, актуальні, нерідко мають запорізький колорит. По-третє, В.Чубенко вміє свій гумористичний «заряд» подати в художньо довершеній упаковці. Кажемо «вміє», але це аж ніяк не означає, що все в доробку поета досконале, високо кондиційне. На жаль, він іноді поспішає (хоч сам сказав «поспішиш — людей не насмішиш»), недошліфовує твори, захоплюється переказуванням відомих анекдотів і народних усмішок. А втім, це вада багатьох і більш іменитих гумористів.

Про неабиякий гумористично-сатиричний талант В.Чубенка чи не найяскравіше свідчить «Липа для Пилипа» — одна з кращих книжок поета ( не випадково вона була відзначена обласною літературною премією імені В.Лісняка). Звичайно, переповідати гуморески чи фейлетони — річ безнадійна, адже в них важливі не лише сюжет, ситуація, яка раптом «вибухає» сміхом, але й інтонації, деталі, ідіоми, епітети, рими, суфікси, навіть пунктуація. І все ж ризикнемо. Ось, для прикладу, «Візитка» (як каже автор, «жарт-бувальщина»). Любитель «зеленого змія» десь у підворотні придбав «первака», а коли розпечатав, то виявив у пляшці... звичайнісіньку воду. Обурений, він кидається до телефона, щоб подзвонити бізнесмену-шахраю (той залишив пияку «візитку»). І що ж?

Набирає номерок.

Слухавку до вуха.

Й чує в трубці голосок:

— Водокачка слуха!

Чи не правда, і дотепно, і повчально!

А ось фейлетон «Красотолюб» — у Никифора інша пристрасть: він, як каже автор, «раніше крав те, що погано лежить, тепер — те, що й добре поклали». Це він зірвав у трамваї сидіння і прилаштував у своєму човні, в музеї він свиснув вазу, в театрі, пардон, в туалеті відкрутив красиву ручку, на тротуарі видовбав плити (для дачі, ясна річ). Влучно і гостро звучить кінцівка твору:

І я вже не в силах тривогу таїть —

Щоранку, немов ненормальний,

Біжу, щоб упевнитись в тім, чи стоїть

Фонтан ще на площі Центральній?!

Ось іще сміх крізь сльози — «Викохала мати чадо»: після того, як матуся все віддала своєму синові-бовдуру, він купив «Жигулі»:

Син в машину вліз

Й... до будинку престарілих

Матінку одвіз.

Кажучи про запорізькі реалії у творах В.Чубенка, ми мали на увазі такі, як монолог «Стріт і гастрит». Воістину, гірко, що на наших «стрітах» тьма-тьмуща закордонних вивісок, але, здається, навіки зникли написи, які здатні викликати апетит: «Із сиром пироги», «Запорізькі галушки», «Пампушки з часником»...

Добрим дарунком шанувальникам дотепного слова була збірка В.Чубенка «Рекламна пауза» (1995 р.). Безумовно, стала в пригоді читачам поетова «наука виживання» (як господарювати, «коли ціни подряпались вгору, мов коти на дерева від псів»), гумористична інструкція «Дипломатія добросусідства» та інші твори. А когось, либонь, зігрів оптимістичний прогноз поета:

Не зліться! Вірте, люди:

Товари — є!

Реклама — є!

Колись і гроші будуть!

Напрочуд вагомою вийшла підсумкова книга В.Чубенка «І сміх, і пісня, і любов», якою гуморист «увінчав» своє 70-річчя (1997 р.).

Лукавою усмішкою осяяні і твори поета для дітей (книжки «Моторний коник» і «Хитра чапля»). Є в його активі і вдалі пісні. Працює він і в жанрі лірики, хоч тут у поета удач менше.

Загалом, це письменник, який на все і вся дивиться крізь «скельця» сміху, з усього «вилущує» гумор, плекає сатиру, щоб поставити її на службу суспільству. Той, кого не смішать твори В.Чубенка, мусить ремствувати на себе. Крім того, не слід забувати слів великого М.Гоголя про те, що засміятися щирим, світлим сміхом може лише глибока, добра душа.

Тв.: Балакучий автомат (1971), Торт і чорт (1973), Вакантний холостяк (1975), Критичне зауваження (1978), Закодоване доброчестя (1982), Сміх сміхом (1986), Моторний коник (1986), Липа для Пилипа (1991), Хитра чапля (1992), Рекламна пауза (1995), І сміх, і пісня, і любов (1997), Лицарський дарунок (2001).

Літ.: РеброП. Веселий дебют // Индустр. Запорожье. – 1971. – 18 мая; НауменкоІ. Із сміху — люди // Запоріз. правда. – 1971. – 30 трав.; РеброП. Дебют гумориста // Літ. Україна. – 1971. – 17 серп.; ЛиходедН. Не ради последней строки // Индустр. Запорожье. – 1974. – 19 марта; КириченкоЮ. На вістрі пошуку // Прапор юності. – 1975. – 8 квіт.; Володимирові Чубенку — 50 // Запоріз. правда. – 1977. – 12 лист.; РеброП. Как рождаются юмористы // Индустр. Запорожье. – 1977. – 21 нояб.; РеброП. Караул, наших бъют! // Индустр. Запорожье. – 1978. – 20 дек.; РеброП.Смех смехом, однако... // Индустр. Запорожье. – 1986. – 7 сент.; Володимиру Чубенку — 60 років // Запоріз. правда. – 1987. – 11 лист.; РеброП. Пока способны мы смеяться... // Индустр. Запорожье. – 1991. – 5 дек.; РеброП. Є порох у порохівниці! // ЧубенкоВ. Рекламна пауза. – 1996; РеброП. Володимиру Чубенку — 70 // Веселий курінь. – 1997. – № 3; РеброП. Феномен Володимира Чубенка // ЧубенкоВ. І сміх, і пісня, і любов. – З., 1997. – С. 5-8; Письменники Радянської України. 1917-1987: Бібліограф. довідник. – Київ, 1988; Володимир Чубенко // Письменники України: Довідник. – Дніпропетровськ, 1996.

Петро РЕБРО

СПІIВОЧА КРАСА УКРАЇНИ

Чудових пiсень замовляють багато

На радiо й телеекран.

Кому “Чорнобривцiв насiяла мати...”,

Кому “На долину туман...”

Вiд пошти ранкової свiт потеплiша,

Нуртує бадьорiстю кров,

Коли проспiває тобi Повалiйша,

Чи душу зачепить Зiбров.

Захочеться вам приголубить гiтару

I скласти лiричний куплет,

Коли подарує Софiя Ротару

“Червоної рути” букет.

I доброго настрою в нас прибуває,

I стiни палацу тiснi,

Коли Анатолiй Сердюк заспiває

Свої несердитi пiснi.

Згадаймо вiйну...

Й той цiлющий ковточок —

Вiн цвiтом на душу осiв —

Шульженковський

“Синенький скромный платочек”,

Що грiє й тепер дiдусiв.

Почую ж коли Петрусенко Оксану:

“Ой, мамо!..”, чи “Гандзю” палку...

То хочеться Богу спiвати “Осанну”,

Що дав нам спiвачку таку...

Буває: вiтриська сади продувають

I паростки гнуть молодi...

А птахи щебечуть, а птахи спiвають... —

I легше на серцi тодi.

Сьогоднi тримають наш

Свiт, мов атланти,

Не аси сесiйних речей,

А нашi прекраснi спiвочi таланти

В прожекторах вдячних очей.

Пiснi українськi ми слухаєм радо

I кращого в свiтi не знаєм параду!

Бажаю Наталцi, Русланi, Людмилi,

Iринам, i Аллi i Нiнi:

Хай пiсня дає їм наснагу i крила

Й спiвочу красу Українi!

КОЗАЧЕНЬКИ

Годi нам голубить

Люльки i кресала.

Годi “оселедцi”

Нiжити в теплi!

То ж сiдлайте, хлопцi,

Вороних i чалих...

Конi — нашi крила,

Подруги — шаблi!

Приспiв:

Козаченьки-соколи ви мої!

Шаблi вашi цокають

Про бої.

Вас голубить травонька-ковила,

Не померкне славонька, що була!

 

Жаль, що вас на Сiчi

Не було, дiвчата!

Без дiвчат, ой сумно

Козакам було!..

Та з’являлись в селах

Звiдкись козачата

I просили зразу

Шаблю i сiдло.

Приспiв:

Подвиги козацькi —

Пiсня, а не казка!

Не змiлiє пам’ять

У Днiпра-рiки.

Є у нас козацька

Бойова закваска:

Там, де Україна —

Там i козаки!

Приспiв:

Козаченьки-соколи ви мої!

Шаблi вашi цокають

Про бої.

Вас голубить травонька-ковила,

Не померкне славонька, що була!

ВАГОМИЙ АРГУМЕНТ

(усмiшка)

Пiсля змiни в коридорi

Весь актив

Заганяє в зал на збори

Колектив.

Виїжджати всi раденькi

На жiнках,

У яких цi засiденьки

В печiнках.

Кожну ж вдома господиню

Ждуть дiла.

А тут слухай двi години

Ала-ла!..

Невтерпець однiй сидiти:

— Ей, завком!

Вiдпустiть!.. — У мене дiти

Пiд замком!

В мiкрофон кахикнув строго

Голова:

— Йдiть, Пилипiвно, iз Богом,

Раз - дiтва!..

Бiльш прохань, — в карафку цока, —

Вже нема?..

Iнша руку (от, морока!)

Пiдiйма:

— I я теж часу не маю

Тут сидiть...

То ж уклiнно вас благаю:

Вiдпустiть!

— А тобi куди, — гукає

Той згори. —

В тебе ж, дiвко, ще немає

Дiтвори?!

А дiвчисько:

— Як так буду засiдать,

То дiтей менi до скону

Не видать!

“Ни хрена, фашист, — дойдем!”

Все, кто шел, на танках ехал —

Резолюцию читал,

Заражался бодрым смехом —

По колонне мчалось эхом:

— Верно!.. В “яблочко” попал!..

— Запорожец, знать, писал...

— Церемоний с фрицем — хватит!..

— Глянь, славяне!.. К нам авто!..

Сам!.. Командующий катит!..

Тормозит машина... “Батя”

Вышел, стал перед щитом.

Оглянулся на пехоту,

Адъютанту приказал:

— Ну-ка автора из роты,

Кто вот это приписал?!

Адъютант к комроты сразу.

Тот построил вмиг солдат:

— Кто писал вот эту фразу?

Сам не скажет — по приказу

Рота вся пойдет в штрафбат!..

— Я писал — я и отвечу! —

Вышел мой земляк-боец...

Генерал шагнул навстречу:

— Ишь ты... Гоголь!.. Молодец!..

Выраженье грубовато:

Нет изысканности в нем.

Ну а смысл, скажу: что надо!

— Адъютант! Бойца к награде!

Хоть Берлин далековато,

Но дойдем! Врага добьем!

АРГУМЕНТИ

(жарт)

Мрiя в Галi i у Нати

За кордоном побувати.

Разом вiзи здобували

I валiзи пакували...

Та путiвка (от вам кома!)

В цех одна прийшла з завкому.

Майстер вiдповiдь готовить:

Як однiй з дiвчат вiдмовить?

Обiйтись щоб без “шкандалю”

Вговорю не їхать Галю...

I почав страхати дiвку:

— Не бери таку путiвку!

I не їдь в цi закордони:

Дикi там у них закони.

Вийдеш ти на їхнi стрiти —

Може тип якийсь зустрiти,

Обiйняти принародно

Й потягти куди завгодно!

Вiн там довго не балака,

Заштовхне до “Кадиллака”.

В декольте, де он гачечок,

Встромить доларiв пучечок...

Зацiлує i згвалтує,

I нiхто не порятує!..

— Скiльки можна нас дурити? —

Дiвка отвiча на те, —

Ви, Петровичу, завжди так:

Тiльки обiщаєте!

ЛЮБОВНИЦА

(глазами жены и мужа)

Если есть любовница у мужа —

«Шептуны» хоть и поражены,

От того нисколечко не хуже.

Настроенье у его жены.

Что скрывать: стареют жены-милки

Раньше нас — ретивых молодцов,

А чужие резвые кобылки

Охмуряют сивых жеребцов.

Хоть законной спутнице и больно

Некую отставку принимать,

Но супруга в принципе довольна:

Меньше будет “этим” донимать.

Тешат муженька пусть увлеченья,

“Совещанья” в цехе допоздна...

— Больше мне свободы для леченья! —

Рассуждает мудрая жена.

Пишут вон, что “за бугром” все в норме:

Коль у мужа флирт на стороне —

Он всегда старается быть “в форме”,

То приятно будет и жене.

... На каком-то празднике района, —

Протокол здесь быть велит с женой —

Сидя за столом, своей “законной”

Интервью давал супруг хмельной.

Гости занимали стулья, лавки.

Много было выпивки, сластей.

И давал супруг супруге справки

На пришедших с женами гостей:

— Во-он начальник наш — мужик милейший,

Чокается, пьет с женой вино...

— Вон его любовница, как гейша,

В длинном платье, словно в кимоно.

Вон наш финансист — глава отдела.

С ним жена, как мамочка почти.

А за ним блондинка смуглотела —

То его любовница, учти!

Много он назвал имен, фамилий...

Чуточку внутри напряжена:

— А твоя любовница где, милый? —

Нежно промурлыкала жена.

И супруг, уж принявший изрядно,

Ощущая в мыслях явный крен:

— Во-он! — признался.

— В кофточке нарядной,

Что с фигурой, как в Софи Лорен...

Прикусил язык: вот малохольный!

Все ж спросил:

— И как тебе... мой “грех”?

А жена и горда и довольна:

— Во! — сказала. — Наша лучше всех!

СОЛДАТСКАЯ РЕЗОЛЮЦИЯ

(шутка-быль)

Дед Степан, когда он в праздник

При наградах боевых, —

Вам расскажет сотню разных

Эпизодов фронтовых.

Пехотинцем путь тяжелый

На “своих двоих” прошел он.

Но хоть смерть встречал не раз,

Все ж берег он смех веселый

В голубинках добрых глаз.

После чарки в разговоре,

Вспомнив полк свой и войну,

Из “мешка” своих историй

Дед достал еще одну:

— На войне, скажу, ребята,

Было всяко... Страшновато...

Но поддерживало нас,

Что у каждого солдата,

Как патроны и граната,

Смех входил в боезапас.

Коль в бою, в кровавой буче

Духом падают бойцы,

Кто-то шутку отчебучит,

Позабористей, покруче,

Что как раз на этот случай...

Вмиг воспрянут молодцы!

И пускай в крови рубаха —

Там, где смех — там нету страха...

...Помню: трасса в вязкой глине...

Щит качается под ветром,

А на стрелке: “До Берлина —

240 километров”.

Тут как раз у поворота,

Совершая марш-аллюр,

Разместилася пехота

На короткий перекур.

Рассмотреть тот указатель,

Что нацелен на лесок,

Подошел земляк-приятель...

Посвистел, поскреб висок:

— До Берлина — двести сорок!..

М-да, славяне, — путь далек...

Поднял руку семафором:

— Путь — открыт!.. Взял уголек,

На полоске жести узкой,

Мытой снегом и дождем,

Написал под фразой прусской

Резолюцию по-русски:

“Ни хрена, фашист, — дойдем!”

Все, кто шел, на танках ехал —

Резолюцию читал,

Заражался бодрым смехом —

По колонне мчалось эхом:

— Верно!.. В “яблочко” попал!..

— Запорожец, знать, писал...

— Церемоний с фрицем — хватит!..

— Глянь, славяне!.. К нам авто!..

Сам!.. Командующий катит!..

Тормозит машина... “Батя”

Вышел, стал перед щитом.

Оглянулся на пехоту,

Адъютанту приказал:

— Ну-ка автора из роты,

Кто вот это приписал?!

Адъютант к комроты сразу.

Тот построил вмиг солдат:

— Кто писал вот эту фразу?

Сам не скажет — по приказу

Рота вся пойдет в штрафбат!..

— Я писал — я и отвечу! —

Вышел мой земляк-боец...

Генерал шагнул навстречу:

— Ишь ты... Гоголь!.. Молодец!..

Выраженье грубовато:

Нет изысканности в нем.

Ну а смысл, скажу: что надо!

— Адъютант! Бойца к награде!

Хоть Берлин далековато,

Но дойдем! Врага добьем!

ДОМАШНIЙ ДЕТЕКТИВ

(жарт)

— Милий! — дзвонить жiнка з Сочi, —

Любий мiй Семене!

Я хвилююсь днi i ночi:

Як ти там без мене?

Поки я отут лiкуюсь:

Ванни, вiтамiни,

Не знайшов ти там якуюсь

Молоду замiну?

— Ну, ти скажеш!.. —

Той у трубку. —

Тiльки менi й дiла...

Краще ти скажи, голубко,

Де каструлi дiла?

Анi миски, анi блюдця!..

А без них, вiдомо...

— Пошукай! — смiється в трубцi, —

I... ночуй удома...

— Де ти посуд поховала?

Га? Скажи, Анюто...

Та вже трубка заспiвала:

— Ту-ту-ту-ту-ту-ту!..

Ось приїхала з курорту

Жiнка. Йде до спальнi.

Чоловiк накинувсь чортом:

— Чи ти ненормальна?

Чашки, миски поховати...

Може, їх покрали?..

— Вдома треба ночувати! —

Жiнка одрубала. —

Та тебе повiсить мало!

Бач, приплiв крадiжку!

Посуд ось — пiд покривалом,

На твоєму лiжку.

НАЛЯКАЛИ БIДНУ БАБУ!

(оповiдка фронтовички)

Подруг баба Василина

Iнформує бiля тину:

— Ой, дiвчатка мої древнi,

Впадете, ви — будьте певнi!

Вчора мала детектив —

Ледь “кондратiй” не вхопив!..

В дiм вломились два придурки.

Загорланили вони:

— Матка!.. Млеко, яйка, курка! —

Як фашисти в днi вiйни.

Ноги в мене стали слабi.

Ну — гадаю — кришка бабi.

Знов тi клятi окупанти,

Не iнакше, як десанти!

Нам самим нема що гризти,

А тут знов прийшли фашисти!

Ще й з курятника когут

Кукурiкнув: “Нам — капу-ут!..”

Та нiхто не зломить жiнку,

А тим бiльше українку!

Войовнича в мене звичка

(Я ж колишня фронтовичка!),

То й пiшла у контратаку:

— Ось вам дуля, й та без маку!

Хоч стрiляйте iз гармати,

Але нiчого вам дати!

Бо i пенсiю свою

Я внучатам вiддаю!..

Хоч тягнiть, фашисти, бабу

У оту свою гестапу, —

Та нiякого калиму

Тут ваш фюрер не отрима!

То ж даремно ви старались...

А прибульцi розсмiялись:

— Не фашисти ми, їй богу!

Це у вас вже манiя!

Посила вам допомогу

Нинiшня Германiя.

То ж приймай вiд нас, хазяйка,

Масло, млеко, кури, яйка!..

ВIЗИТКА

“Втерли” втрьох по гранчаку,

На закуску — сало,

Й по хатах.

Але Митьку

Видалося мало!

От горить душа — i край.

Хоч би три грамини!..

Та зачинено — гай-гай! —

Всi вже магазини.

Поталанило Митьку:

Тип в плащi-клейонцi

Пропонує “перваку”

Пляшку за червонця!

Розплативсь Митько з “плащем”,

Тицнув тип талончик:

— Якщо треба буде ще —

Ось мiй телефончик!

Й зник.

Митько корок обгриз,

Хукнув, як годиться,

Плямкнув... — скрикнув:

— Аферист!

Це ж — проста водиця!

Ах, ти ж клятий лиходiй!

Упiймав на вудку...

Де ж вiзитка? — I мерщiй

В телефонну будку.

Набирає номерок,

Слухавку до вуха...

Й чує в трубцi голосок:

— Водокачка слуха!

Марк ШЕВЕЛЕВ

(1940 г. р.)

Марк Петрович Шевелев — поэт, прозаик, краевед, жизнь и творчество которого тесно связаны с запорожской землей. Он родился 18 июля 1940 года в городе Мелитополе, где закончил семилетнюю школу, техникум механизации, вечернее отделение общенаучного факультета пединститута, затем — заочное отделение факультета журналистики Киевского университета.

Работал монтером-электриком, сотрудником райгазеты «Серп і молот», редактором молодежных передач на Запорожском телевидении, сотрудником областной газеты «Запорізька правда». Продолжительное время заведовал кабинетом молодого автора Запорожской областной организации Национального Союза писателей Украины. С 1985 года — на музейной работе: научный сотрудник Национального заповедника «Хортиця», директор Народного музея истории Запорожского автозавода.

Пишет со школьных лет. Первое опубликованное произведение — сатирическое стихотворение «Бородачи» в армейской газете «На боевом посту» (1960).

Названия поэтических сборников М.Шевелева («Южное шоссе», «Далекое пламя костра», «Призванья призрачный приют», «Свой берег») отражают поиски лирического героя — поиски точки опоры, нравственной доминанты, связующего звена между прошлым и настоящим. В этом контексте вполне определенные и конкретные топонимы (Межевая, Молочная-река, Бердянский мост) приобретают новое значение. Это не только частичка родной земли, но и часть биографии, духовного и нравственного становления героя, воплощение его духовных ценностей и идеалов.

Автор постоянно ощущает свою связь с прошлым, чем обусловлен поиск фамильных корней, внимание к истории собственной души, становление характера и личного морального кодекса («Желание чуда», «Огонь», «Жалкий свет от лампадки убогой...»). В лирике М.Шевелева часты мотивы созидательного труда, судьбы послевоенных поколений, нравственных исканий, природы, погибающей от варварского отношения. Его лирический герой — носитель высокой нравственности и души, способной к сопереживанию. Экология души — одна из сквозных тем лирических произведений поэта.

Стихотворные приемы М.Шевелева постоянно меняются. В сборнике «Призванья призрачный приют» ощущается тяготение к метафоре («на ветру волшебствует листва», «надоедает солнцу скучное свидание с луной»), метафорическому сравнению («светит месяц долговым обручальным кольцом»), гиперболе («поцелуй невинный на прощанье, способный сжечь любой резервуар»), что реже встречается в последующих сборниках, стих которых более четок и прозрачен.

Интересен образ птицы в поэзии М.Шевелева: поэт отвергает традиционное символическое значение привычных образов, и ворона становится символом свободолюбия, непокорности, ворон — любви и верности, чайка — жалкой попрошайкой, синица — предвестницей горя, а петух — «заложником борща».

Одна из характерных черт лирики М.Шевелева — широкое использование звукописи: «призванья призрачный приют», «сердца исторгают восторг», «живописно жили — не тужили», делающей произведения мелодичными и запоминающимися.

Художественная проза М.Шевелева представлена сборниками рассказов и повестей современной тематики («Романов цвет», «Старая пластинка»), написанных уверенной рукой опытного литератора, обладающего тонкой наблюдательностью, чувством меры в трогательных ситуациях и той искренней симпатией автора к своим героям, которая словно бы согревает их образы.

История и современность — одна из главных идей всего творчества писателя, обусловившая как выбор тем и героев, так и структуру многих произведений, герой которых, как автор, остро ощущает свою связь с прошлым и ответственность за будущее («Вася-Василек», «Пристань нашего детства»). Как рассказчик, М.Шевелев тяготеет к стилевому направлению, характерной чертой которого стало расширение прав диалога и в первую очередь — живого народно-разговорного языка. Повесть «Романов цвет» и цикл рассказов отмечены премиями престижных литературных конкурсов.

В прозе и поэзии М.Шевелева нет развернутых пейзажных зарисовок, однако, присутствие нашей степи ощущается постоянно. Через все творчество проходит образ акации, ставшей для М.Шевелева не только символом края, его бед, несчастий, потерь и мужества («Тревожный акации шорох», «Вася-Василек»), но и воплощением красоты, жизни, памяти, вечности («Акация»).

Одним из плодотворных жанров литературной деятельности М.Шевелева является особый вид художественной прозы, исследующей исторические события и явления общественной жизни путем анализа документальных материалов, воспроизводимых в изложении. Таковы художественно-документальные повести: «Над Гайчуром вербы» — о событиях 1905 года на Екатеринославской железной дороге, «Берег был виден» — о юном участнике гражданской войны Васе Дробязко, «Снегопад накануне тепла» — о трагической весне 1918 года в Бердянске, «Пристань нашего детства» — о героизме запорожских школьников в дни обороны города осенью 1941 года. Главные герои названных повестей — молодые люди, волею судеб оказавшиеся в центре бурных событий века, отстаивающие идеалы добра и гуманизма. Некоторые повести и рассказы этой документальной серии переведены на украинский, молдавский и чешский языки.

Трудовые будни, ставшие подвигом, нашли отражение в книгах «Монолит», «Закон доброты», «Вы не исчезли, словно тени», «За убегающим горизонтом». В них автор создал живые образы днепростроевцев Марии Белик, Жени Романько, руководителя строительства Александра Винтера, бердянской труженицы Анны Дойновой, изобретателя-автозаводца Тимофея Милушина.

Видимо, неслучаен тот факт, что первым опубликованным произведением М.Шевелева явилось сатирическое стихотворение «Бородачи». Совершенствовался в сатирических жанрах в годы активной газетной практики. Легким сиянием юмора освещены многие страницы его лирической поэзии и художественной прозы. Особенно значительными следует признать достижения М.Шевелева в жанре литературной пародии и эпиграммы. Сборник стихотворений-пародий «Лелеки з Мекки» отмечен премией Международного литературного конкурса (США, 1995). Для М.Шевелева пародия — не повод позабавить публику, а самобытный вид литературной критики. Наиболее полно литературные пародии и сатирические монологи М.Шевелева представлены в поэтическом сборнике «Арія аграрія».

М.Шевелев — автор литературно-краеведческих исследований «Пушкинский проезд», «Над синню буйного Славути» — о пребывании на запорожской земле: А.Пушкина, Т.Шевченко, Леси Украинки, М.Коцюбинского, И.Бунина, М.Горького, В.Маяковского, В.Сосюры, А.Довженко, О.Гончара и др. В этих работах автор раскрывает ряд новых обстоятельств создания классических произведений о Запорожье, на что обратили внимание известные литературоведы И.Дзюба, С.Фомичев, поэт Евг. Евтушенко.

Соч.: В тринадцять хлоп’ячих літ (1972), Живі у пам’яті людській (1975), Сестра милосердия (1976), Романов цвет (1980), Здравствуй, Снежеть (1981), Берег был виден (1981), Сегодня, завтра, всегда (1982), Закон доброты (1984), За убегающим горизонтом (1984), Монолит (1985), Южное шоссе (1985), Якщо ти живий, Айказе (1986), Вася-Василек (1987), Берег було видно (1988), Старая пластинка (1989), Пристань нашего детства (1989), Далекое пламя костра (1990), Призванья призрачный приют (1992), Вы не исчезли, словно тени (1992), Свой берег (1993), Пушкинский проезд (1994), Субботние свечи (1995), Лелеки з Мекки (1995), Над синню буйного Славути (1998), Арія аграрія (1999).

Лит.: ЯворівськийВ. Ще одна літературна притока // Прапор юності. — 1965. — 11 черв.; Про відзначення М.Шевельова Дипломом лауреата Всеукраїнського конкурсу гострословів // Комсом. знамя. – 1968. – 1 січ.; БарановВ. Пародія — справа серйозна // Літ. Україна . — 1977. — 16 верес.; ЗарапинД. Не ради славы // Правда. — 1979. — 29 апр.; ЛукьяненкоЕ. С добрым чувством к людям // Индустр. Запорожье. — 1981. — 15 февр.; ЮдавинаЛ. Слово про сучасника // Комсом. Запоріжжя. — 1981. — 19 лют.; Про відзначення М.Шевельова премією і Дипломом лауреата Всесоюзного літературного конкурсу за повість «Романов цвет» // Лит. Россия. — 1981. — 30 окт.; Лит. газета. — 1981. — 2 дек., Літ. Україна. — 1981. — 4 груд.; КислыйБ. Повесть о герое-земляке // Приднепровская магистраль. — 1981. — 12 дек.; МоскалюкТ. Повесть о юном герое // Гудок. — 1982. — 7 февр.; ЛозоваяС. Есть счастье победить в бою // На страже Родины. — Ленинград, 1982. — 9 июня; Про відзначення М.Шевельова премією журналу за художній нарис «Хлеб на рушниках» // Работница. — 1982. — № 12; ИльинВ. Писать историю современности // Делу верь своему. — М., — 1982; МоскалюкТ. Повесть о новаторах // Индустр. Запорожье. — 1983. — 15 апр.; ПрудовскийВ. Все на лирическую стройку // Комсом. Запоріжжя – 1983. — 12 лист.; Пишуть Ганні Дойновій // Друг читача. — 1984. — 7 черв.; СемкоО.До подхода главных сил // Индустр. Запорожье. — 1985. — 17 марта; ЮдавинаЛ. Не тільки про себе // Комсом. Запоріжжя. — 1985. — 20 квіт.; Про відзначення М.Шевельова премією Всеукраїнського літературного конкурсу за прозові твори // Літ. Україна. — 1985. — 22 серп.; АбліцовО.Герої з буден // Запоріз. правда. — 1985. — 7 жовт.; ЛиходідМ.Поетичні прикмети рідного // Комсом. Запоріжжя. 1986. — 12 квіт.; РудьБ. На порозі насущного // Прапор. — 1986. — № 6; ПісоцькийК. Периферія // Літ. Україна. — 1987. — 30 квіт.; ТимофієвВ., ШевченкоВ. Про повісті М.Шевельова // Комсом. Запоріжжя. — 1997. — 20 черв.; РыжийИ. Юноше, обдумывающему житье // Индустр. Запорожье. — 1988. — 25 сент.; Про відзначення М.Шевельова обласною премією імені М.Андросова // Комсом. Запоріжжя. — 1988. — 29 жовт.; БарабохаО. Витоки мужності // Запоріз. правда. — 1989. — 16 серп.; Нова збірка поета // Друг читача. — 1990. — 4 жовт.; Пока еще поет и курит Окуджава. Про відзначення М.Шевельова першою премією телевізійного конкурсу СНД на кращу епіграму // Индустр. Запорожье. — 1993. — 9 янв.; БотнерЮ. Стихи, как жизнь // Индустр. Запорожье. — 1995. — 18 июля; ЧайківськаЛ. Про відзначення М.Шевельова премією Міжнародного конкурсу гумору і сатири (Філадельфія, США) за збірку віршів-пародій «Лелеки з Мекки» // Літ. Україна. — 1995. — 24 серп.; ДупакВ. У серпні, за порогами // Голос України. — 1996. — 24 лют.; МоскалюкТ. Відблиск досвітніх вогнів // Літ. Україна. — 1996. — 21 берез.; Про відзначення М.Шевельова премією і званням «Журналіст року-96» за публікації в жанрі історичного краєзнавства // Запороз. Січ. — 1996. — 8 черв.; КарагодинА. История Запорожского Края. – 1998. – С. 115-116; МоскалюкТ. Ти моя, заводська Україна // Літ. Україна. – 1999. – 24 черв.; БотнерЮ. С поэтом — по литературным местам // Панорама. — 1998. — 24 сент.; КовтунА. Є особлива принада // Запоріз. правда. — 1998. — 11 лист.; ШевельовМ. Літературне Запоріжжя: Довідник. — З., 1996. — С. 94-99; Марко Шевельов // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 336; ШиловаЛ., ТимашоваВ. Известные люди нашего края // География родного края. — 1997. — С. 111; МорокоВ., ТурченкоФ. Історія рідного краю. – З., 2001. – С.212-213; Про відзначення М.Шевельова премією імені В.Сосюри // Літ. вісник. – Д., 2002. – 26 січ.

Ирина ПАВЛЕНКО

МЕЖЕВАЯ

Оживает сердце, оживает,

Может быть, лекарство помогло...

Улица приснилась Межевая,

Переулки детства моего.

Там песок горячий и текучий,

Тополя шумят со всех сторон,

Там поет о счастье неминучем

Добрый довоенный патефон.

Там в июле варится варенье,

Мяч стреляет брызгами песка...

Лучшие лекарства – сновиденья,

Ими исцеляется тоска.

Там телега за металлоломом

Тащится через звенящий зной,

И мальчишек клин светлоголовый

Тянется за ней по Межевой.

Я бегу, бегу, отстать не смею,

Колосник заржавленный со мной,

Состояться только бы обмену

На красивый шарик надувной.

Ты проспектом стала, Межевая,

В нашей жизни – резкий поворот.

Нам судьба – солдатка пожилая –

Шарики с телеги раздает.

Сон отрадный посредине лета,

Ласковый, как мамина рука.

Вдоль по Межевой пылит телега,

Шарик улетает в облака...

СЫН САЛЬХИ

Крутая грязь кружащихся колес,

С дороги опрокидывают воз.

Считается не худшей из дорог

Почтовая на город Таганрог.

Василь Андреич, отзовись, не так ли?

Осенний свет на захолустном тракте.

В немом поклоне пялятся селяне

На царский поезд, в блеске и сиянье.

Одиннадцать раскрашенных карет,

В слюде окна царевича лорнет.

На Хортицу указывал Жуковский,

Она видна за улицей Московской.

Немецкие хваленые рессоры,

О южных колонистах разговоры.

Устал Василь Андреевич, устал,

Но правду уважать не перестал.

Сложил демарш жандармскому мундиру

За пушкинскую горестную лиру.

Немыслимый, несправедливый свет!

Раскрепостился умерший поэт...

Такое лишь в России может статься,

Чтоб сочинять, страдать и унижаться!

Боль осмеянья знал Жуковский с детства –

Пригульный сын лишается наследства.

Пригульному намажут дегтем санки

На слезы крепостной турчанки Сальхи.

Ревизских душ поклоны за окном,

И дума о художнике одном,

Проклявшем злую, нищенскую долю.

Шевченко будет выкуплен на волю!

Осенняя таврическая глушь,

Обитель мертвых гоголевских душ,

О чем поэма гением творима

В тиши скупого мраморного Рима.

Как Гоголю голодному помочь?

Мчит царский поезд, отдаляя ночь...

И Луг Великий малороссиян

Тревожною зарею осиян.

БАРОН КОРФ

1.

В просторах степной Украины,

В клокочущих звуках ветров

Едва различаемо имя

Сухое и краткое – Корф.

Я слышал лихие легенды,

Что был живодером барон,

Неволил поденщиков бедных

В упряжках плугов и борон,

И что с адмиральщиной белой

Умчался барон за кордон,

И вел там себя некрасиво.

Приезжий, не верьте молве!

Советская школа носила

То имя легально вполне.

Ветра чебрецами прогоркли

Над ширью холмистых полей,

Краснеет фасад на пригорке

Сквозь шахматный строй тополей.

Старинная сельская школа,

Как церковь, округе видна,

Блестит оцинкованный желоб

Над римскою аркой окна.

Загадочно имя барона.

Проста в рассуждении власть

По буквам кирпичным фронтона

Каленым железом прошлась.

Мораль штыкового укола

Чудовищна и на войне.

Следы от фамилии Корфа

Почти не видны на стене.

2.

Какой крепостник и мучитель?

Ты басни выслушивать брось! –

Седой возмутился учитель,

Держась за вишневую трость. –

Ему бы дерзать при престоле

В кругу петербургских чинуш,

А парень по собственной воле –

В полынную пыльную глушь!

Ему с гувернерского детства

Науки давались весьма,

Наверное, в дядю Модеста

Природной игрою ума.

Ему бы княгиню в невесты

И с ней – на дворцовый порог,

Ему бы посланника место,

А был от него недалек.

А он – к своим нянькам и дядькам,

В кизячный замедленный дым,

Где к жалобным песням и дракам

Дается талант дворовым.

А он по соседям богатым –

Про земскую школу закон,

Посланник соломенной хаты,

Народный наследный барон.

Он может сыграть на бильярде

И сесть за сукно в казино,

Но вы на учебники дайте

Да и на дрова заодно!

Держава не даст ни копейки –

Законы сенат учинил!

Какое без клавишей пенье?

Какое письмо без чернил?

А слава купечества, где ты?

На азбуку бедным подашь?

Крестьянские грязные дети

Мусолят в губах карандаш.

3.

Стоят под соломою школы,

И в каждой – единственный класс.

Скупится барышник: «Доколе?»

Урядник прищурится: «Да-с...»

Прищурится знать столбовая,

Прищурится царский Минпрос:

Такого еще не бывало,

Чтоб грамоте мог малоросс!

Обидно, мой сударь, обидно.

Кто будет и сеять, и жать,

Когда есть охотники быдло

За стол с господами сажать?

Такого еще не бывало:

Уезд образованных сел!

Державе вредит, и немало,

Засилие корфовских школ!

– Слаба, – поделился учитель, –

И наша уездная знать.

Слаба заорать: «Замолчите!»

Но в земство сильна не избрать.

Мели по оврагам метели.

Под зимние крики ворон

Одели барона, отпели...

Полвека не прожил барон.

Фронтон навсегда изувечен,

Но мертвым чихать на почет.

Кривая татарская речка

Упрямо к Азову течет.

БЕРДЯНСКИЙ МОСТ

Известие ревниво тронуло,

Был смысл его печально прост:

В родных краях, под Мелитополем,

Пошел на слом Бердянский мост.

Он, правда, ветхий был, бревенчатый,

Кругом прорехами светил –

Друг детства, гнездами увенчанный

И шатким кружевом перил.

Следы моста землей засыпаны,

Их, видно, никому не жаль...

Какими небесами синими

За тем мостом сияла даль!

За тополями серебристыми

Лежали тихие поля,

Была туманна жизни истина,

Как неоткрытая земля.

Качалось над водой удилище,

Бездумно облако неслось,

И не печалился о нынешнем

Открытый в будущее мост.

Еще не жалко было мальчику

Скрипящих на ветру перил,

Он жизнью целой, нерастраченной

Богаче всех банкиров был.

Не фантазер я и не плакальщик,

Хотя во сне меня зовет

Смолой сосновой сладко пахнущий

Моста Бердянского пролет.

Олександр ШОСТАК

(1944 р. н.)

Чверть віку тому в сад               української поезії залетів зелений метелик із написом на крильцях «Сон-трава»... Це була перша поетична збірочка 28-річного запорізького культармійця, студента-заочника педінституту Олександра Шостака. Можна тільки дивуватися, як це «бойове» комсомольське видавництво «Молодь» випустило книжечку з такою «розмагніченою» назвою. До честі новобранця літератури, не гупали «барабани» і в його віршах: він зміг обійтися без гучних декларацій, паркану зі знаків оклику, якими так грішать дебютанти, традиційного «оспіванізму». Зате в книжці були глибокі, хоч і «тихі» роздуми молодого поета над життям, над своїм єством і покликанням:

Пророста в мені за словом слово

Із чорнозему —

колиски хліба і краси.

Земля, як колиска «хліба і краси», і стала головним героєм, домінантою поетичних картин та етюдів О.Шостака. А ще вони наскрізь просвітлені його ніжною любов’ю до матерів (один із циклів не випадково називається «Материнське сяйво»):

Мамо, спочиньте, присядьте на стільчик,

можете й сад прилучить до розмови:

бачу крізь пам’ять, примруживши вічі,

вас, і колиску, й на ганку — підкову...

Рядки поета про кохання є водночас і «купанням» у материнській мові. Як ось у цьому вірші:

Як любив тебе

на заздрість голубам,

голубу мою голубоньку голубив!

Свіжий, напрочуд щирий голос молодого поета для деяких шанувальників красного слова був відкриттям. Але не для автора цих рядків: свого часу довелося в обласній газеті представляти читачам перші вірші О.Шостака. Тоді й написалися оці рядки: «Закоханими очима дивиться він (О.Шостак — П.Р.) на світ і помічає багато такого, що гідне високого поетичного слова... Віриться, що початківець буде наполегливо працювати і що Поезія гостинно відчинить йому свої двері». Виходить, мав рацію. Це підтвердила, зокрема, наступна збірка О.Шостака «Землі на добро», в якій є й пієтет перед працею хлібороба, й трепетне ставлення до подвигу батьків-воїнів, і поклоніння матері та коханій:

А я горнув до серця думу знов і знов:

Землі щедротній на добро світати,

Допоки є на ній і свіжий хліб, і мати,

І є тривожна радість, і тривка любов.

Менше вдалися (віддають прозою) вірші О.Шостака про так звані «трудові будні». Та ось поет повертається в рідну стихію — і з-під його пера виходять проникливі рядки: «Од вас я, мамо, спалахнув і заяснів у полі-полечку, у ніч купальську при лимані» або «Замислений місяць світліший од сонця: він всеньке життя умивавсь молоком».

Ще дужче «пахне землею» і промениться поезією збірник віршів та поем О.Шостака «Таврійський материк». Свого щастя поет не мислить поза «рідноземлею», а кожній людині зичить

Вирісши на хлібі і любові,

В синах співочим словом зацвісти.

З новою силою залунала в книзі тема подвигу й трагедії нашого народу у роки другої світової війни. Схоже, що для О.Шостака ця тема воістину священна: з війни не повернувся його батько. Хвилююче, пронизливо-щемко, як реквієм загиблим, звучить поема «Ешелон із війни», в якій поет використав дорогі, унікальні документи — фронтові листи батька.

«Піднімаюсь душею стозрячою» — зізнається поет по тяжких роздумах над долею свого народу і свого хліборобського роду. Йому не можна не вірити, коли він каже:

В мені моя маленька «батьківщина»

Перероста крізь миті і роки

В Вітчизну, неосяжне і глибинне,

І словокорінь спільний в них — батьки!

Народився Олександр Олексійович Шостак 22 січня 1944 року в селі Давидівці Якимівського району Запорізькій області в родині хлібороба. Рано ставши сиротою (мати померла дуже молодою), виховувався в дитбудинках, інтернатах. Зазнав і голоду, і холоду. Вже працюючи, закінчив інститут. Був слюсарем, бетонярем, вантажником, культпрацівником, журналістом. Останнім часом трудився відповідальним секретарем обласної організації Товариства української мови імені Т.Шевченка «Просвіта», завідуючим відділом Національно-культурного центру «Народний дім».

Як поет, О.Шостак працює по-селянськи непоквапливо, довго виношує твір, «облизує» кожен рядок. Слово він любить ємкісне, незамацане, барвисте. Але трапляються у нього й рядки жорсткуваті, переобтяжені метафорами, штучно ускладнені. Іноді в нього бувають тривалі паузи: він мовби керується формулою М.Ушакова «Чем продолжительней молчанье, тем удивительнее речь».

Поет вимогливий до себе й інших. Глибоко вболіває за долю рідного слова і чимало робить для того, щоб воно відродилося в майже суціль зросійщеному регіоні України.

Добре зарекомендував себе як публіцист (художньо-документальна оповідь «Веселка на будень»), вдумливий перекладач з російської та інших мов колишнього Союзу.

Тв.: Сон-трава (1972), Землі на добро (1976), Таврійський материк (1989), Клечальна неділя (1999).

Літ.: БисикалоС.Слово первое любви // Индустр. Запорожье. — 1972. — 18 авг.; СимоненкоП. Змагання настроїв // Запоріз. правда. — 1972. — 30 верес.; СтешенкоО. Простота хліба і краси // Комсом. Запоріжжя. — 1972. — 14 жовт.; АбліцовВ. Слово, сказане уголос // Прапор. — 1973. — № 5. — С. 90-91; СимоненкоП. Чи знайду такі слова... //Прапор. — 1973. — № 11.— С. 103-105; ЧирваТ. ... До серця думу // Запоріз. правда. — 1977. — 20 лют.; СимоненкоП. Хто напише пісню? // Комсом. Запоріжжя. — 1977. — 12 берез.; Олександру Шостаку — 50! // Запоріз. правда. — 1994. — 21 січ.; РеброП. Александру Шостаку — 50 лет // Индустр. Запорожье. — 1994. — 29 янв.; ЛютийГ. Слово про ювіляра: (О.Шостаку — 50 років) // Запороз. Січ. — 1994. — лют.; Олександр Шостак // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. – С. 346.

Петро РЕБРО

* * *

А ніч:

до камінців її побанив молодик,

куняють цвіркуни, і золоте гілляччя

дерев, що повернулись із побачень

під невагомі крони, у сади,

лиш яблунька, прокинувшись, заплаче

і в яблуні попросить лячно –

а та в струмка дрімотного – води.

А ніч:

сліпому стати зрячим,

брести в нікуди і кудись,

і з всіх кохань згадать найболючіше

й приречено його передчувать

у заповітнім полі сяйва й тиші,

де сон траві наслала сон-трава.

А ти... Нас розділили мрійні вікна,

тебе й мене, як світло і пітьму.

Належиш зараз ти не чоловіку,

а чаросвітові всьому,

і в тім біда моя велика,

що в цьому первозданні тільки

тобі одній належу – аж до мук.

А ніч:

о ноче, поночій і посивій за мить,

нехай зав'яжеться сюрчання

й під віттям вибухне звучання

падучих яблук, мов копит,

аби я посміхнувсь розгублено й печально,

вловивши крізь густе клечання,

як невдоволено колодязь заскрипить –

там повнотіла, байдуже й ліниво,

із дужки знімеш ти гачок,

і понесе – прозоро і чутливо –

твоє лице (із юності) струмок

у блискітливо-пустотливій грі,

немов за роком рік... за роком рік...

ФОТОКАРТКА

(Фрагмент лірично-документальної

композиції "Ешелон із війни")

Світлої пам'яті батьків моїх –

Олексія Трохимовича і Єфросинії ІIванівни

 

На неї чекав у короткі спочини

на краї передньому артилерист:

так мріяв (який він?) побачити сина –

писала дружина:

"В нас хлопчик родивсь..."

А в мороці сивім шпарких заметілей,

у полі таврійськім,

самотня як перст

знесилилась жінка –

так млоїли тіло

сімнадцять лютневих осніжених верст.

І громом – у скроні:

"Ну, дім уже скоро... Ще балка..."

А вітер в обірваних тоскних дротах –

німих її вуст колискова,

співанка

для сина,

що лиш-но заснув на руках.

А там, за плечима,

лишивсь полустанок,

фотограф і, чорна, в куточку стола –

хлібинка,

усе, що у неї зосталось,

усе, що за працю йому віддала.

В зіницях її далина пурпурово

вставала в стовпах телеграфних навстріч,

та, ніби кимсь кинуте лагідне слово,

папір погдянцьований

груди їй грів.

Вгорнула,

залишивши в ковдрі шпарину,

ще й в хустку маля

і, вгрузаючи в сніг,

побачила разом їх, батька і сина,

ген там...

    по війні...

                   навесні...

                                   як вві сні...

(Яке тільки поле перейдено нами! –

"Ішли ж бо удвох!" – чувся жарт од ночов).

А вранці те фото послали ви, мамо,

солдату –

    як віру,

                   надію,

                                   любов.

……………………………………………...........................................................

Сталеві громи переможного року.

Ось-ось Будапешт. Тільки – мінні поля.

Спіткнувся солдат – і в змиг ока

з-під чобота вдарила білим земля.

Його поховали. І далі неспинно

живі із живими пішли у боях.

Лежить не в альбомі –

у братській, мій сину,

найперша ота фотокартка моя.

* * *

Отак і було, бо вродилось не з мева:

стежина сріблиться по кручах крутих...

Безвітряним небом налляті дерева...

І я, як тоді... як тоді... серед них...

Тоді, як по тінях гарячих самітно

я мчав до села, хоча ти й не втікала,

чекала мене, смугла донечка літа,

під нашим сузір'ям чекала.

А зараз нізащо мені не домчати,

чекай – не чекай і гукай – не гукай,

дарма що в думках я прудкий, аж крилатий,

і відстань до тебе, тієї, така ж.

Тому-то й благаю впокорено й гірко:

верни ж оту ніч, що на себе не схожа,

і вийди нечутно з поважної жінки,

мов світло із хати, тонка і тривожна.

* * *

О, любі судді грішного мого життя,

і пам'ятливі, й непомильні, й невблаганні,

до вас у слові озиваюся останнім,

аби сказати коротко і до пуття:

не ждіть од мене ні на йоту каяття

і на моє не сподівайтесь виправдання:

я лиш собі – аж до останнього зітхання –

належу всім, як є, своїм земним буттям.

Прийму ваш присуд без обурення і болю,

й оскаржувать не буду – як і власну долю:

мені – моє, під зорями, між суєти.

Прощаю вас і суд ваш довгий терпеливо,

за вас молюся ревно й щиро, і, можливо,

за це Господь гріхи мої мені простить.

КАЗКА СТЕПУ

Хтось сопілку візьме, засміється і заплаче,

голубим камінням вимостить дорогу –

приведу до мосту коней, коників гарячих:

вороного, сірого, гнідого.

Перший: грива чорна, аж лисиніє масно...

Другий: найпрудкіший, найгарніший – яблукастий...

Третій: червонястий од копит до крупа...

Стиха свиснув, а в одвіт – і грім, і тупіт.

Вороний помчав, он в небі іскри креше.

(– Ноче, не спиняй свойого плину).

А гнідий пустивсь на пашу, отуди, за кручі.

(– Ранку, поспішай у цю хвилину).

Тільки сірий красень, як і перше,

заіржав розкотисто і гучно:

де пробіг, там яблуко упало,

де упало – яблуня устала,

з однії затим знялась жар-птиця,

стала на травицю юнка смуглолиця –

моя давня вигадка дитинна –

з-під гілок осінньої калини.

ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ РIІДНОКРАЮ

Зжовкле листя приречено

своє відкружляло,

свійські гуси у ньому гелгочуть –

налаштовуються на зліт.

А тобі зненацька,

не впало і не сіло,

ходиться так,

що наче й не чується землі.

Здається, невагомість

налягла на тебе,

загрозливо, як пересторога,

у перехожих надимаються плащі.

І ближчає, ближчає, ближчає небо,

і хмари у ньому –

то будівлі, то дерева, то кущі.

Відлітні зграї – високості стеля

(так низько

шумлять гуси, дрофи, качки),

і ніяк не спам'ятати,

де ж твоя оселя,

і лоскочеться пір'я

в пальцях

то лівої, то правої руки.

Але не відпускає

тебе ні на крок од себе –

в розкриллі

чи то електричної, чи сонячної юги –

тінь твоя,

острівець чорноземного степу,

на споді з важучим мовчанням

прапрадідівських могил.

Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ

(1945 р.н.)

Анатолій Захарович Рекубрацький народився 21 листопада 1945 року в с. Зеленопілля Розівського району Запорізької області. Дитячі та юнацькі роки майбутнього поета пройшли у с-щі Комиш-Зоря Куйбишевського району. По закінченні середньої школи навчався на філологічному факультеті Запорізького педінституту.

Відтак працював у редакціях газет «Комсомолець Запоріжжя», «Правда Украины»; нині — політичний оглядач «Запорізької правди».

Як поет виступає з 1953 року. Його твори друкувалися в часописах «Дніпро», «Прапор», «Донбас» та ін.

У 1975 році поет брав участь у Всесоюзній нараді молодих письменників, де про його твори схвально відгукнулися Д.Білоус, Р.Казакова, Р.Рождественський... Того ж року вийшла перша поетична збірка А.Рекубрацького «Сурми». Лейтмотивом її є вірність рідному краєві, своєму народові, справі батьків. У віршах відображені основні етапи біографії поко-ління, до якого належить автор... У ряді поезій — щемливе пробудження душі й усвідомлення свого ще не надто багатого життєвого досвіду, перше кохання, студентські будні, служба в армії...

Чимало віршів збірки присвячено Запоріжжю. Поет захоплюється красою і величчю міста, але головне для нього — люди. Вони — справжні герої буднів, завдяки їхній самовідданій праці міцніє Батьківщина. Тому не випадково звичайна професія машиніста ДРЕС асоціюється у поета з професією космонавта.

Оспівування людей праці у поезіях А.Рекубрацького є наслідком роздумів про відповідальність людини перед суспільством, перед майбутніми поколіннями. У триптиху «Дума про час» поет звертається до себе і до кожного сучасника з питанням:

Яким ти утвердився ділом?

У чому, людино, живеш?

На думку автора, кожна людина повинна відчувати свою причетність до всього, що відбувається на планеті. Жити для поета — це діяти, залишати свій слід у серцях людей:

Чи мостами, чи хлібами, чи дорогами

Підемо за обрій на спочин.

І за нами — довго чи не довго —

Хтось таки услід та помовчить.

Не біда то — довго чи не довго...

Та коли збагнеш на тій межі,

Що ні свого мосту, ні дороги

Не зоставив людям...

То й не жив.

Подальші збірки А.Рекубрацького — «Люди моєї пам’яті», «Поверни мені той листопад...», «Наснись мені...» — не тільки продовжують основні тематичні лінії книги, але й значно розширюють горизонти його світобачення.

Поет відчуває свій нерозривний зв’язок з людьми («Люди моєї пам’яті»):

Люди моєї пам’яті.

Хто я — без вас — на світі,

Ким ти єси, людино,

Без тих,

Хто знає тебе?!

Пам’ять — одна з основних категорій мислення поета. Намагаючись уникнути забуття, людина прагне залишити після себе добру справу. Тому безплідне існування — не для поета.

Я не боюсь залишати.

Я не залишить боюсь, —

стверджує він.

Пам’ять б’є в набат у поємі «Монолог з постаменту», де автор, створюючи символічні образи пам’ятників загиблим під час війни, нагадує нам про необхідність зберігати мир. Він переконаний:

Якщо на могилах квіти ростуть, —

Нової війни не буде.

Одна з провідних тем лірики А.Рекубрацького — вірність рідній Україні, вболівання за її сьогодення та майбутнє. Поет запевняє: часи політичного та економічного хаосу минуться, і Україна «постане з колін». Запорукою щасливих змін він вважає волелюбний характер українського народу («Третій марш»):

...Бо, я вірю, з колін Україна зведеться,

Бо ніколи народу козацька душа не вмира.

У пошуках витоків національної самосвідомості народу поет звертається до його минулого. Він лине думкою у часи запорозької вольниці, звертається до фольклорних джерел, але, використовуючи фольклорні образи та сюжети, наділяє їх сучасним змістом. Вказуючи на зв’язок часів, поет приходить до оптимістичного висновку («Неподільна булава»):

Булави не можна поділити, хлопці,

Україну також не дамо ділить,

Доки буде жити дух наш запорозький, —

Доти Україна буде в світі жить.

Сподівання кращої долі для України у А.Рекубрацького пов’язано з молоддю. Він з оптимізмом дивиться у майбутнє. Його оптимізм грунтується на вірі в спроможність нового покоління здолати труднощі та збудувати міцну державу. Молоді присвячено вірш з промовистою назвою «Надія»:

Віриться, що інша буде днина,

Думаймо ж усі разом про те,

Що із ними й наша Україна

Все ж таки колись та розцвіте!

Інтимна лірика А.Рекрубацького приваблює свіжістю й щирістю почуттів. Поет знаходить неповторні поетичні формулювання для відтворення краси і чистоти кохання. Для нього це «не просто любов», а «таке невмолиме, як совість». «Вічний потяг любові» порівнюється ним з «вічним потягом життя». Але, стверджує поет, кохання легше зустріти, ніж зберегти. Усвідомлення минучості почуттів надає інтимній ліриці Рекубрацького відтінку легкого суму. Але драматизм переживань не переростає в трагізм. Пам’ять про кохання залишається з людиною, зігріваючи її душу («Про любов уже сказано...»):

Од любові неможливо бути стомленим,

Неможливо і любов почати заново.

Хоч усе колись стає спомином,

Треба, щоб було про що згадувать.

У складному сьогоднішньому житті, переповненому протиріччями та катастрофами, тільки любов спроможна зберегти в людині потяг до праці, до дружби, до всього світлого і святого («Втеча»).

Поезія А.Рекубрацького сповнена інтонаціями довірливої розмови. В цій розмові яскраві художні деталі, свіжі метафори, непересічні епітети.

Відомий А.Рекубрацький і як поет-перекладач. Його вірші теж перекладалися різними мовами, зокрема — англій-ською, німецькою, польською, російською, грузинською, калмицькою та ін.

Поезії Рекубрацького приваблюють своєю мелодійністю. Деякі з них були покладені на музику.

З роками Рекубрацький поширює свій творчий діапазон. Пише гумористичні й сатиричні твори. У 1996 році вийшла його збірка оповідань «Не судилося...». Не обминає поет своєю увагою й найменших читачів: пише дитячі твори.

А.Рекубрацький — людина громадянсько активна. Він постійно зустрічається зі своїми читачами, багато і плідно працює з літературною молоддю. Деякий час керував обласним літературним об’єднанням. Не менш відомий він на Запоріжжі і як публіцист. Його сміливі статті сприяють формуванню світогляду запоріжців у здобутті незалежності України.

А.Рекубрацький — лауреат обласної літературної премії імені М.Нагнибіди (за збірку поезій «Люди моєї пам’яті»), міжнародного фестивалю «Золотий лелека» (інсценізація поеми «Монолог з постаменту». Режисер народна артистка України Т.Мірошніченко), п`ятиразовий переможець конкурсу «Весела Січ».

Тв.: Сурми (1975), Люди моєї пам’яті (1993), Поверни мені той листопад... (1994), Наснись мені... (1995), Не судилося... (1996), Феєрверк (1997). Апельсини з дірками (2000).

Літ.: БістошА. Тут грановано думкою // Комсом. Запоріжжя. – 1975. – 19 черв.; Кобзєв М. З думками про сучасника // Запорож. правда. – 1975. – 19 черв.; Кобзєв М. Дума про час // Прапор. – 1976. – № 6. – С. 107; МоругаВ. За горизонтом горизонт // Комсом. знамя. – 1975. – 10 серп.; ЛуценкоА. Різцем щирості // Молодь України. – 1975. – 3 серп.; СлабошпицькийМ. Обіцяючий дебют // Друг читача. – 1975. – 9 жовт.; ГордасевичГ. Щирість звучання сурми // Прапор. — 1976. — №6. — С. 106; РижийІ. Сурми серця // Запоріз. правда. – 1976. – 1 лют.; ЩегельськийП. Вірність сурмам революції // Дніпро. — 1976. — С. 157-158; КлименкоЛ. Маэстро! // Наш город. – 1995. – 21 нояб.; СадовськийЮ. А. Рекубрацький – Евклід запорізької поезії // Запороз. Січ. – 1996. – 19 лип.; КліковкаГ. Хто сміється останнім? // Запоріз. правда. – 2001. – 14 черв.; ЮрикП. Незвичайний подарунок ювілею України // Запороз. Січ. – 2001. – 16 серп.; ЛатанськийС. Ювілею України // Кримська світлиця. – 2001. – 27 лип.; ЖаровВ. Ничего еще нигде не было // Суббота плюс. – 2001. – 26 июня; ЮрипП. Дострибався // Запороз. Січ. – 2001. – 16 черв.; ПлясовицяА. Доки буде жити дух наш запорозький // Верже. – 2001. – 19 черв.; ЛатанскийС. Подарок юбилею Украины // Правда Украины. – 2001. – 17 июля; РекубрацькийА.З. // Літературне Запоріжжя: Біблограф. покажчик. — 2-е вид. — З., 1980. — С. 37-38; Анатолій Рекубрацький // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996.— С. 252.

Наталія МАНТУЛО

ПIСЛЯ ТРАВНЕВОГО ДОЩУ

Спорожніли громи,

Відкотили по рейках райдуг,

Блискавиці спалили

У хмарах коріння руде.

Калатає весна

В білі дзвони суцвітнього саду.

І на плечах моїх

Оплавляється бронзою день.

І ошмаття небес

В каламуті калюж засиніло,

І дороги слизькі

Крутояро встелились мені.

І яскравість трави

Освіжила задуму могили,

Мабуть, спомин зашерхлий

З ошаблених літ прояснів.

ШЕРЕХ КРИЛ

Я ходжу в осіннє поле

Зустрічати вечори,

Віддається в серці болем

Лебединий шерех крил.

Знаю, гуси ще повинні

Віднайти свої сліди,

І від мене ти полинеш

Не у вирій – назавжди.

Тільки дні і дні, і далі,

Тільки ночі, ночі й дні,

Білі гуси пролетіли,

Білі спогади лишили

Не про тебе, не мені.

Вже тополі на околі

Зелен-ряст давно покрив,

Знову чується над полем

Лебединий шерех крил.

Тільки в чому тут причина,

Сум куди мій одлетів?

Інша стрілася дівчина,

Інша стрілася дівчина,

Що стрічала журавлів.

Тільки дні і дні, і далі,

Тільки ночі, ночі й дні.

Білі гуси пролетіли,

Білі спогади лишили

Все про тебе, все мені.

ТРЕТIЙ МАРШ

Ще не вмерла й не вмре!

Відгуло. Відпливло. Відлетіло.

Але чому бринить

На новітньому вітрі сльоза?

Але чому й тепер

Нам усім іще не відболіло

Те, що пошепки дід,

Те, що пошепки батько казав?

Третій раз ми із попелу знову постали,

Третій раз заспівали у нашім гаю солов’ї,

Третій раз ми йдемо до правічного свого Начала,

Третій раз очищаєм джерела вкраїнські свої,

Бо у грудях держави, мов птах, серце Хортиці б’ється,

Кров козацька могутньо нуртує в аорті Дніпра,

Бо, я вірю, з колін Україна зведеться,

Бо ніколи народу козацька душа не вмира.

Третій раз. Третій раз.

Понад світом встає Україна.

І розсіється тьма.

І розвіється ядерний смог.

Третій раз. Третій раз.

Ще не вмерла і вже не загине.

Третій раз. Третій раз.

Трійцю люблять і люди, і Бог.

Бо я вірю, з колін Україна зведеться,

Кров козацька могутньо нуртує в аорті Дніпра,

Бо у грудях держави, мов птах, серце Хортиці б’ється,

Бо ніколи народу козацька душа не вмира.

Третій раз ми йдемо до правічного свого Начала,

Третій раз очищаєм джерела вкраїнські свої,

Третій раз ми із попелу знову постали,

Третій раз заспівали у нашім гаю солов’ї.

Ще не вмерла й не вмре!

Ми не голі, не босі, не ниці.

Підставляйте плече,

Дужий розум напружуйте свій.

Нам нести в майбуття

Синє небо і жовту пшеницю.

І якщо вже не нам –

Дітям жить в Україні новій.

Третій раз ми йдемо до правічного свого Начала,

Кров козацька нуртує в аорті Дніпра.

Третій раз ми із попелу знову постали,

Бо ніколи народу козацька душа не вмира.

Бо у грудях держави, мов птах, серце Хортиці б’ється.

Третій раз очищаєм джерела вкраїнські свої,

Бо, я вірю, з колін Україна зведеться,

Третій раз заспівали у нашім гаю солов’ї.

НАСНИСЬ МЕНI...

Наснись мені, коли спадуть тумани,

Які зіп’ють цей березневий сніг,

Струмками птиць весна тектиме в ранок,

Тоді й, прошу, наснись мені, наснись.

Прийди тоді, тривожна і травнева,

І теплих рос тремтіння принеси,

І запали світанок у півнеба,

Щоб я збагнув народження краси.

Щоб я знайшов і втрачене, і давнє,

Щоб я навчився радість берегти,

Щоб розчинилась туга за слідами,

Бо краще просто зберігать сліди.

Все, що було, ніколи вже не буде,

Хоч, знаю, будуть птиць ключі пливти.

Наснись мені, чи в березні, чи в грудні,

Наснитися ж бо легше, ніж прийти.

СВIЧА НАДIЇ

Коли вже догорить свіча остання

І в жовтих дзвонах стихне синій звук –

Ти помолись. Вона іще постане

І вирветься із злодіяцьких рук.

Ніщо так не болить, як Україна,

Ніщо так не пече, як рідний край.

Сам Бог звелів розпрямити коліна,

Тож хто веде у пекло, а не в рай?

Бо обернулись янголи на круків,

Бо з душ не світло піднялось, а тьма.

Ми ж так її хотіли! Для онуків.

І розтягли... Оглянетесь – нема!

І це страшніше од страшного суду,

Бо нині в судді всі безбожно пруть.

Хоч знов пиши: «Мов подуріли люди»,

І «Заповіта» шли аж у майбуть.

Не все зробив. Не все іще завершив.

Та хоч якась іще зосталась путь.

Поет у людях помирає першим.

А недруги? Нехай собі живуть.

Та все ж горить. Сія в душі нетлінно

Надія та на поворотну мить:

Не догорить свіча по Україні,

Молодші прийдуть нову запалить.

МАНДРIВНИЧЕ

Я ще буду їздити по світу,

Щоби повертатися назад,

Дніпрогес мені ясніше світить

Через Ніагарський водоспад.

Не дива заморськії бентежать,

Стримать би чуттів шалений тиск.

Як маліє Ейфелева вежа,

Коли вища Брестський обеліск!

Як забути мандрівничу втому,

Не розхлюпать здійснену мету,

Як затримать радість – ось я й дома! –

В міжнароднім аеропорту!

А на серці розквітає ніжність

До людей з полтавським говірком:

...Мені довше їхать в Запоріжжя,

Ніж летіть з Канади літаком.

ЛЕГЕНДА ПРО КОЗАЦЬКУ ЦЕРКВУ

На Хортиці церква Святої Покрови стояла.

Розказують люди: її золоті вершала

І вдень, і вночі над Славутою тихо сіяли,

Щоб видною Січ на усю Україну була.

Коли вороги потаємно на Січ наступали, –

Боялись вони козаків у відкритім бою, –

То дзвони церковні самі по собі калатали

Гукали козацтво на бій за Вітчизну свою.

Якось козаки після битви уклалися спати,

Поснула і варта, і коні поснули лихі,

Аж раптом всі дзвони ізнов почали калатати,

Та сплять козаченьки, немов поробились глухі.

А вранці чужинці в кайдани їх всіх закували,

Погнали в неволю, де доля чекала страшна.

На Хортицю милу весь час козаки оглядались

І з жахом побачили – церкви святої нема.

А голос із неба прорік їм: «Немає й не буде,

Бо ви Україну чужинцям здали не в бою.

Цю церкву тоді відбудують на Хортиці люди,

Коли Україна здобуде свободу свою».

Віки довелось Україні в неволі чекати,

Та лихо минуло, попереду – справжні діла.

Нам треба на Хортиці храм золотий збудувати,

Щоб наша Вітчизна завжди тільки вільна була.

* * *

Ви бачите,

На Хортиці – сади...

Як білі птиці,

Обліпили скелі,

А звіддаля –

Вітрилами ячать...

І острів –

Білосніжна каравела –

Крізь вечорову

Лагідну печаль

Руша у світ

Легенд своїх і див.

Ви бачите,

На Хортиці – сади...

Пливи у вечір,

Хортице, пливи!

Хай ледве мріє

Пляжу ватерлінія

І золотиться

На твоїх бортах.

Минуле –

Майбуттям твоїм нетлінне,

Ти вічна,

Наче птиці у садах,

Де Дніпрельстану хвилі громові,

Пливи у вічність,

Хортице, пливи!

* * *

В душі затисну

Прагнення розплати,

Залишу тільки чисте,

Але все ж:

Як всі жінки,

Ти так уміла брати,

Що аж самій здавалось –

Віддаєш.

Пробач мені.

Прости оцю хвилину.

Не можу жити там,

Де є хула.

Ти так була,

Що наче й не була,

Але зуміла

Розділить єдине.

УЧИТЕЛЬЦI

Далеко не те, що буде, –

Далеко те, що пройшло...

Заіненим білим груднем

Зустріло мене село.

Колишні мої яворята

Уже зовсім явори.

І мамами стали дівчата

В сусідчиному дворі.

Іду... і вітаються люди,

А роки ж таки спливли,

Й далеко не те, що буде,

А те, що було колись.

Спинюсь... Од цієї хати

Дорога моя пролягла,

Зайду до Поліни Гнатівни,

Що вчителькою була.

Вона мене стріне з подивом:

– Ти звідки?... – Поставить чай.

Згадаємо, як приходив я

Послухати приймача.

І як дарувала зошити,

Як айстри я їй носив.

Уперше тоді пороша

Торкнулась її коси.

А зараз... Так зимно-зимно...

Хлюпочеться світлий сум...

В мені є її частина,

Яку крізь життя несу.

Крізь січні, крізь люті, крізь грудні

Туди, де добро – не зло.

...Близьке не те, що буде, –

Близьке те, що було.

УЧИТЕЛЮ ВЧИТЕЛIВ

Пам’яті професора української мови

Степана Пилиповича Самійленка

 

Він тихо вирушив до берега печалі,

Куди не докричать ні славі, ні хулі,

А ми ще звідсіля, та вже услід мовчали,

Коли він пропливав у чорнім кораблі.

У чорнім кораблі лежав професор мови,

Словесності мудрець в безмовність плив страшну.

Професор мови плив у слів закляклім морі,

Якого тільки він і звідав глибину.

Він не казав: «Живіть!» Казав: «Робіте діло!»

Не вчитись нас учив, навчав нас працювать.

І він, й вона, й воно – усі осиротіли

На вчителя свого, що плив крізь листопад.

Любимий наш дідусь, студентська наша втіхо,

Далеко не усі ми вчилися «на п’ять»,

На вічний докір нам зостались ваші книги,

Хочби ж їх прочитать! Не те, щоб написать...

Прощайте назавжди. Немає тут розради.

До напису б додать: «Учитель вчителів».

А ми, немов слова, розбилися на склади,

По одному, по два – вертаємось до слів.

* * *

Вже скільки минуло і січнів, і лютих!

Та все-таки. Все ж таки у маю

Я вірші читаю в педінституті,

Немов екзамен з любові здаю.

І то не біда, що я рангом нижче

Назвав наш шановний університет.

Учитель – то наше звання найвище,

Чи ви – професор, чи ви – поет.

Я довго чекав отакого травня,

Що з душ знімає гнітючий прес.

Коли з людьми заговориш прямо,

То це і є найглибший підтекст.

Я тричі у вузі складав історію,

Дістатись хотів до найглибших таїн.

Щороку в історії – інші теорії,

Немов це історія різних країн.

Та все ж, зізнаюсь, я завжди свято

Вертав на канікули до села.

Найперша історія – батька-матері

Правдиво і мужньо в мені жила.

І в ній – Україні несхитна вірність,

Селянських оцінок правдивий вир,

Де наша земля, наша мова рідна

Ніколи не буде – факультатив.

Нехай же минають і січні, і люті.

Я все ж дочекавсь – у маю

Читаю поезії в педінституті,

Неначе іспит з любові здаю.

ГОРОБИНОЇ НОЧI

В ту ніч так стукав клен у вікна золоті,

Зіщулений, тулився він до хати,

Обмацував шибки і все хотів, хотів

Зелений гомін вплюснути в кімнату.

Навколо хмари облягли село,

Котилося далеке гримкотіння

І стугоніло, гупало, гуло,

Й звисало блискавиць руде коріння.

І все ж земля не дочекалась злив,

А ми проснулись вранці. А над нами –

Вологі скирти хмар, де блискавки жили,

Розкидані буястими громами.

ПРИСВЯТА

Коли останнє листя опаде, –

Луною в серці озоветься осінь,

І холодно так стане між людей, –

Мій теплий вірш хай почуття вколосить.

Епохи гомінлива тріскотня

Написаного не відродить попіл.

Коли? Якого дня? Якого року?

Окреме стало «ти», окреме «я».

Така вже наша доля, щоб минать,

А ми ж тоді не вірили в минання.

Їй-бо, колись було нам двадцять п’ять,

Стрічалися для того, щоб прощання

Ішло до нас згадками вичахать.

...Їй хай насняться ці слова останні.

ПОВЕРНИ МЕНI ТОЙ ЛИСТОПАД

Ще холонуть слова

У твоїх нерозкритих конвертах,

І дорога розлук

Наше «ми» не вертає назад.

Я – хвилина твоя.

Ще повторює пам’ять уперто.

Тільки ти поверни,

Поверни мені той листопад.

Хай тепер, як тоді

По алеях Дубового гаю

Міріади листин,

Як стривожені птахи, летять.

Я не кличу тебе.

У минуле стежок не шукаю,

Тільки ти поверни,

Поверни мені той листопад.

Твої доторки рук,

Твій цілунок найперший, несмілий,

І найперші слова.

Ні. Не зміг би я іншій віддать,

Але є ще і те,

Що належить одному мені лиш,

Тож, прошу, поверни,

Поверни мені той листопад...

Александр ФЕСЮК

(1914–2001)

Александр Артемьевич Фесюк — талантливый поэт и художник. В его творчестве отразились нелегкие судьбы людей, «весь мир и все человечество». Но прежде всего это поэт своей страны и своего народа.

В произведениях А.Фесюка нет призывных лозунгов и газетного азарта, и тем не менее они актуальны, а их автор — сын своего времени.

Родился 26 октября 1914 года в Петрограде, где поселилась семья беженцев первой мировой войны. В 1920 году переехали в Украину. С этого времени вся жизнь Александра Фесюка была связана с Таврией, Запорожским краем: «Здесь Млечный путь в реке Молочной» он «в первый раз промерял вброд».

В 1941 году, после окончания Одесского художественного училища, ушел на фронт. Воевал на западе, затем на востоке — с Японией. Имеет боевые награды.

Послевоенная жизнь заполнена творчеством: А.Фесюк — педагог (учитель рисования в школе), руководитель студии изобразительного искусства, председатель художественного совета при архитекторе г. Мелитополя; долгие годы возглавляет (до 1996) литературное объединение им. П.Ловецкого.

Картины А.Фесюка известны не только украинскому зрителю — некоторые из них хранятся в частных зарубежных коллекциях. Его поэзия отличается оригинальностью авторского «Я», которое звучит уже в первой книге «Перекличка» (1975, в соавторстве с А.Горевым).

Второй сборник — «Облака» (1993) — выходит почти через 20 лет. Далее они печатаются почти ежегодно: «Моя Луна» (1994), «Міра плати» (1995), «Горячий цвет» (1995), «Яблоко согласия» (1997).

Поэзия А.Фесюка содержательна, наполнена философскими раздумьями, одухотворена высоким нравственным чувством. К какой бы теме ни обратился автор (теме Великой Отечественной войны и памяти о войне; изображения природы Украины, ставшей для Александра Артемьевича Родиной; искусства и человека в искусстве, творца, художника), она неизменно приобретает гражданское звучание, которому вторит лирическая мелодия. В этом созвучьи и заключается сущность поэтического «Я» А.Фесюка. Поэзия для него — своеобразная и чуть ли не единственная, за исключением живописи, настоящая, реальная «среда обитания», а осознание себя поэтом и в себе поэта настолько существенно, что обуславливает восприятие мира, фокусирует все направления жизни:

Во мне под оболочкой ветхой

Сам по себе живет поэт.

Как будто я ему оправа...

Его присутствием томим...

Спросить бы, по какому праву

Он связан с именем моим?

И вырываются наружу

Его горячие ключи.

И ничего мне не нарушить,

И не сказать Ему: «Молчи!»

В стоическом, самоотверженном служении Музе («Держался до последнего стиха!») слышатся некрасовские интонации; в поэтическом стиле А.Фесюка — продолжение традиций русской классики.

Многообразие тем, к которым обращается писатель, богатая палитра чувств определили многожанровость творчества: лирические стихотворения, эпиграммы, пародии, басни, сказания. Художественные формы эволюционируют от зарисовки в несколько строк до поэмы.

Важным творческим этапом сам автор считает лиро-эпическую поэму «Горячий цвет», в которой раскрывается трагедия народа и отдельной личности в период Великой Отечественной войны, крушение веры и надежд, звучит мысль о бессмертии таланта. Художник, ослепший на войне, из живописца становится скульптором «наощупь». Герой умирает, убежденный, что отпечатки пальцев, оставленные на его последних произведениях, не исчезнут, а станут продолжением жизни.

Образная система произведений А.Фесюка очень разнообразна. Привлекают образ доброй, любящей матери, не потускневший, не стершийся с годами, и образ сына-поэта («Мать, потрогай мою седину: Разве это не мерзлый валежник? — Нет, мой сын, сквозь снега, сквозь войну Ты пронес самый свежий подснежник. — Посмотри же, родная, в глаза, Что погасли от дыма и пепла. — То в глаза заглянула гроза, Чтобы в них синева не поблекла»); очень лиричны, живописны образы природы — деревьев, трав, цветов, речек, месяцев, времен года, спроецированные на человека и его чувства («Как будто нет на свете тленья. Но ты почувствовать сумей И под сугробом обновленье, И оттепель в душе своей»); психологически наполнены образы-состояния («Я шел Арбатом. Все меня касалось: Бездомник и художник, мой собрат. Играли нищие, и мне казалось, Что Глюк и Моцарт вышли на Арбат») и т. д. Образ художника в творчестве А.Фесюка — объединяющий, он характерен для всех его сборников.

Язык произведений поэта лаконичен и емок, все сказанное очерчено точно и звучит убедительно. Богатая тропика, в которой особое место отводится метафоре:

Нежится лето за пазухой:

Яблоко — белый налив.

* * *

Как тяжко донашивать душу,

В которой надежда жила.

Александр Фесюк нашел свой путь в искусстве, много успел и многого достиг. Но его поэтическая мысль, его «живая» душа не останавливаются в своем движении:

Пускай бесплодна немощная плоть, —

Душа не знает горького бесплодья.

Пусть говорят, что плоть не побороть,

И тешатся своею сытой плотью.

Душа болит и, боли не глуша,

Кровоточит, как рана ножевая.

Благодарю тебя, моя душа,

За эту боль, за то, что ты живая.

Соч.: Перекличка (1975, в соавторстве), Облака (1993), Моя Луна (1994), Міра плати, Горячий цвет (1995), Яблоко согласия (1997).

Літ: РекубрацькийА. Дивосвіти Олександра Фесюка // Запоріз. правда. – 1994. – 25 лют.; АвдеенкоС.Счастливый талань // Мелитопольские ведомости. – 1995. – 29 июня; ВікторовВ. Спочатку було яблуко згоди : (Про нову поетичну збірку «Яблоко согласия») // Новий день. – 1998. – 30 трав.; ЛивадныйА. Художник, поэт, учитель, почетный гражданин // Новий день. – 1999. – 9 жовт.; БеляеваЕ. Поэт, художник, почетный гражданин // Мелитопольские ведомости. – 1999. – 26 окт.; ГригоренкоМ. У колі шанувальників і друзів // Запороз. Січ. – 1999. – 30 жовт.

Наталья ЗАЙДЛЕР, Валентина ЗОТОВА

ХЛЕБ

От трех стихий – земли, огня и неба

Мы по привычке все чего-то ждем.

А пращур мой ждал сотворенья хлеба,

Зачатого и солнцем и дождем.

Я на земле познал добро и худо,

С ней никогда не ведая разлук.

И потому я ожидаю чуда

Лишь от своих зерном пропахших рук.

Растет мой колос для добра и света.

Те зерна золотые размели, –

И хлеб пойдет по кругу, как планета,

Как вечный спутник Матери-Земли.

ЯБЛОКО РАЗДОРА

Есть на свете яблоко раздора,

Незапретный плод среди людей.

Кто растил его, укрыв от взоров?

Может быть, из сказки лиходей?

Злоба вне закона не объявлена.

Нелегко стереть ее следы...

Ничего о том не знает яблоня,

И в ладони падают плоды.

СОНЕТ КРАСОТЫ

С холста снимал я красочную кожу,

И обновленью не было конца.

И зритель, критик мой, судил:

– Похоже,

Еще точней, чем слепок с мертвеца.

А мой двойник судил меня построже,

Внимая стройной простоте Творца:

– Ты знай, художнику всего дороже,

Чтоб говорить от своего лица.

Палитру от привычного очистить,

Благословить полет свободной кисти

Над девственной упругостью холста.

Дано мне и не мало и не много.

Довольно ли? Прошу еще у Бога,

Чтоб родилась из грязи красота.

ПЕСНЯ

Мой дед пахал и песни сеял,

Сохой круша бурьян сухой.

Не вся земля, но вся Расея

Его расчесана сохой.

И слово вырастало в колос,

Мотая усом озорно.

И обретало слух и голос

Во тьме прозревшее зерно.

Над ним серпом сверкнет поэзия.

Пусть кровь жнецу из-под стопы, –

А песнь звенит в изгибе лезвия,

И строки вяжутся в снопы.

Они во мне, как зерна, дремлют,

Те несказанные стихи

Из книги земляной и древней,

Со следом дедовой сохи.

* * *

По ночам, отправляясь из детства,

За окошком стучат поезда.

Сквозь года, словно не было бедствий,

Паровозная светит звезда.

Я от рельса горячего грелся,

Слушал дальний таинственный зов

И смотрел, как пульсируют рельсы

Под колесами поездов.

Из вагонов, быть может, случится,

Мне рукою махнет кто-нибудь.

Чья-то жизнь в бесконечность умчится,

А за нею лучится, лучится

В синеву убегающий путь.

ФРОНТОВИКАМ

Как ждали мы последнего привала!

Рукой подать, лишь только доживи.

Уже Победа над Землей вставала

В окопной глине, в пепле и крови.

Она солдатам поклонилась низко, –

В то утро мы ей были ближе всех.

Тогда мы не считали обелисков,

Ее первоначальных свежих вех

По этим вехам виден путь обратный.

Домой дорога дальняя по ним.

Передохнем чуток на поле ратном

И помолчим минутку, побратим.

Не нам одним досталася Победа,

Кто без нее не прожил бы и дня.

Но ей о нас завещано поведать

Через века у Вечного огня.

* * *

Когда меня настигла старость,

Я перестал считать года:

Одна душа еще осталась,

Что дал Всевышний навсегда.

Давным-давно мой посох высох,

Мне отсчитав и день и час.

С тех пор душа блуждает в высях,

С землей пока не разлучась.

Витает, звездами увита.

А ночь все глуше и темней.

В душе что стерто, что убито,

Но все не познано во мне.

МАТЬ

Мать, потрогай мою седину:

Разве это не мерзлый валежник?

– Нет, мой сын, сквозь снега, сквозь войну

Ты пронес самый нежный подснежник.

– Посмотри мне, родная, в глаза,

Что погасли от дыма и пепла.

– То в глаза заглянула гроза,

Чтобы в них синева не поблекла.

– Соль и порох монгольских озер

Обжигают мне губы поныне.

– Ты остался, как был, фантазер,

– Это горечь родимой полыни.

* * *

Я был когда-то колкою стерней.

Я был над ней иссиня-синим небом.

Я маревом струился в летний зной,

Я был дождем. И в дождь поникшим хлебом.

Я расскажу, о чем грустит стерня.

Поведаю о тайных думах неба.

И все они расскажут про меня,

О том, что был я с ними или не был.

МИКОЛА ГОМОН

(1942 р. н.)

Микола Володимирович Гомон – співець Таврійського краю, Причорномор’я – народився 23 лютого 1942 року в селі Вільна Україна Голопристанського району на Херсонсонщині. Дитинство і юність його були нелегкими. Працюючи після закінчення школи трактористом, Микола рано пізнав ціну важкій хліборобській праці. В цей час він починає писати вірші, оповідання, статті. Відслуживши в армії, навчається на факультеті журналістики Київського університету, навчання поєднує з журналістською працею. З 1974 року М.Гомон живе і працює в місті Токмаку, редагує міськрайонну газету «Таврія». В 1995 році він став лауреатом премії обласного Фонду культури ім. Миколи Нагнибіди (за роман «Над Кінбурном чайка плаче»).

З 70-х років письменник постійно друкує свої твори у колективних збірниках, альманахах, в обласних газетах «Комсомолець Запоріжжя», «Запорізька правда», «Индустриальное Запорожье».

У 1976 році вийшла перша книжка письменника «Тендра», в 1981 році — книга повістей і оповідань «Чорноморські криниці». З перших книжок письменника визначились головні ознаки його творчості: вміння по-своєму бачити світ та людей у ньому, наголошувати на найсуттєвішому в їхніх характерах. У Павлини Живиці, героїні повісті «Чорноморські криниці», суттєвим є прагнення зберегти заповідну зону такою, якою вона і її чоловік, що трагічно загинув, полюбили ще з дитинства і якій присвятили своє життя. Це для Павлини і є найвищий прояв кохання і її дієва пам’ять.

У повісті «Тричі пролунав залп» (1981), яка входить до другої книги, постає історичне минуле. Воно виринає зі спогадів вже літньої людини Никона Євдокимовича Левади. Описує ці події М.Гомон, звичайно, у стилістиці того часу, коли є червоні (наші) і білі (денікінці), заідеологізованість цього твору особливо відчутна сьогодні. Але перш за все привертає увагу те, що письменник зумів психологічно переконливо показати боротьбу, яка проходить не через фронти і кордони, а насамперед через серця і долі людські.

Як би не змінились тепер історичні оцінки подій громадянської та Великої Вітчизняної війн, але загальнолюдські цінності: добро і зло, чесність і підлість, відданість і зрада, відкритість і підступність — залишаються тими людськими якостями, які можуть хвилювати читача, викликати повагу до людини або відразу до неї.

В оповіданнях «Білі вітрила», «Червона обкладинка», «Рейс над лиманом» насамперед привертають увагу людські характери.

Минуле і сучасність об’єднали не тільки повісті і оповідання книги «Чорноморські криниці», ці теми знайшли продовження і розвиток у книзі письменика «Моряна» (1985).

Повість «Моряна», якою відкривається ця книга, розповідає про легендарну токмачку, фронтовичку Марію Педенко, яка поруч з бувалими солдатами захищала Батьківщину, проводила бесіди з десантниками, випускала газету «Полундра», допомагала пораненим бійцям, а коли вимагали обставини, брала у руки автомат і знищувала фашистів.

У повісті небагато героїв, але майже кожен з них запам’ятовується чимось своїм, неповторним. Така Варвара Денисюк, подруга Марії. Вона мріяла стати вчителькою, зустріти своє кохання. Та не судилося... Почалася війна. Варвара, як і Марія, серед захисників міста. Але не тільки хоробрістю, самовідданістю відзначається вона. Приваблює дівоча чистота, моральна висота героїні.

Майже в кожній повісті, кожному оповіданні книжки «Моряна» — відлуння війни. Письменника бентежать ті життєві проблеми, які породила війна. У повісті «Таємниця острова» показані протилежні людські характери. Микола Гомон вдало використовує для цього не тільки зображення вчинків героїв, їх поведінку, а й спосіб життя їхніх родин. В сім’ї Миколи Тихоплава все сповнене високої духовності, любові до природи, прагнення жити не тільки для себе. Зовсім іншими цінностями живе сім’я Луки Кирсана. Тут усе вимірюється базаром, грошима, бажанням якомога більше урвати для себе. Вустами Миколи Тихоплава автор дає влучну характеристику Луці: «Мохом обросла душа в Луки Кирсана». Такі, начебто підслухані у народу, напрочуд точні та живі художні характеристики не поодинокі у Миколи Гомона, вони являють собою ті стильові особливості, які дають можливість розпізнати манеру саме цього художника.

Крім повістей і оповідань, пов’язаних з війною, є у М.Гомона і твори суто мирної тематики. Повість «Вибух», оповідання «Далі землі нема», написані на так звану виробничу тематику, торкаються моральних проблем, відтворюють загальнолюдські ідеали. Герою «Вибуху» Борисові Кайстрі, начальнику гірничої дільниці, добре обізнаному у своїй справі, не вистачало моральної стійкості, щоб встояти перед спокусою грошима, жінками, горілкою. Все це, а також самозакоханість, самовпевненість, призвело не тільки до порушення професійних обов’язків, але й до вчинків, не гідних людини. Змальовуючи цей характер, автор не спрощує його, намагається мотивувати моральне падіння героя.

В останніх творах М.Гомона виявилися ще незнані риси його майстерності. Письменник звернувся до освоєння нового для нього жанру — роману. У чотирьох випусках альманаху «Хортиця» надрукована перша книга роману «Над Кінбурном чайка плаче», в якій автор звернувся до історичної тематики – до матеріалу, який, на жаль, майже не привертав уваги письменників. Це період переселення чорноморських козаків, які вийшли з колишніх запорожців, на Кубань. Але, як і в попередніх творах, М.Гомон, відштовхуючись від історичних подій, намагається наблизитися до людської душі, історію висвітлити через людські долі.

В центрі уваги першої книги роману надзвичайно складний, суперечливий характер чорноморського козака Павла Лобаня, душа якого зажадала волі і щастя на рідній землі. Але дуже непростими для героя та його коханої виявилися пошуки того щастя. Драматичний сюжет, вдало загострена інтрига, напружені ситуації поєднуються в романі з грунтовністю у розробці характерів. На відміну від попередніх творів, в яких можна зустріти лише елементи психологічного аналізу, роман включає немало досить глибоких психологічних спостережень, сумнівів, роздвоєності свідомості головного героя Павла Лобаня. Відчувається зростання майстерності автора, яка виявляється у розробці сюжету, в змалюванні художніх образів, в точності, виразності, соковитості мови.

Творчою удачею М.Гомона можна вважати і нещодавно опубліковану книжку «Ягорлицький кут» (1996). Ця книга, як і інші, зображує життя земляків з Херсонщини та Запорізького краю. І разом з тим вона особлива і за змістом, і за формою. В ній більше, ніж в інших творах, знайшла відбиток авторська душа, а авторські роздуми про землю, людей, які живуть на ній, не приховані, вони вилились у відкриті звертання до читача, до героїв.

До книжки «Ягорлицький кут» увійшло дві повісті. Перша повість має ту ж саму назву, що й книга, і підзаголовок «Сільські портрети». Вона сповнена ліричних спогадів про рідний край, про дорогих серцю односельців. Повість «Саливонове прокляття» за змістом тривожна і лірична, драматична і задушевна, в ній біль і гнів, надія і осуд.

Обидві повісті виділяються своєрідною композицією. Перша складається з окремих новел, перед кожною новелою — невеличка авторська передмова, яка набуває то форми спогадів, то звернення до матері, до земляків, до всіх читачів. Це надає твору, який, здавалось би, складається з окремих портретів-розповідей, характеру цілісності й завершеності.

Повість «Саливонове прокляття» — це своєрідний діалог між мертвими і живими, вона складається з проникливих, болісних, гірких і водночас ліричних листів мертвих та оповіді про сучасних варварів і супостатів, які не мають за душею нічого святого, здатні заради своїх жалюгідних інтересів знищувати навіть могили, які залишила по собі остання війна.

Окремі твори Миколи Гомона не позбавлені політичної риторики, обумовленої часом, в який вони писались. І все ж таки його творчість є не тільки цікавим надбанням нашого краю, але й української літератури в цілому.

Тв.: Тендра (1976), Чорноморські криниці (1981), Моряна (1985), Токмак (1991), Ягорлицький кут, Віхола над Балатоном (1996).

Літ.: СимоненкоП. Цілеспрямований вибір прозаїка // Комсом. Запоріжжя. — 1976. — 5 жовт.; КирсановМ. Люди золотих сердець // Комсом. шляхом. — 1985. — 3 серп.; ГолобородькоЮ. Світлі серцем люди // Наддніпрянська правда. — 1986. — 22 трав.; Чому плачуть чайки? (Бесіда з письменником М.Гомоном з нагоди 50-річчя з дня народження. Записала О.Ребро) // Индустр. Запорожье. — 1992. — 14 марта; Микола Гомон // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. – С. 58.

Лідія МУРАЧ, Ніна ПОЛЕЖАЄВА.

НАД КIНБУРНОМ ЧАЙКА ПЛАЧЕ

(Уривок з одноіменного роману)

Оляна, біліша крейди, заломила у відчаї руки:

– А що ж далі, Павлику? Як нам тепер бути?

Павло – ніби це й не до нього. Козак з бідою, як риба з водою. Узявши весло до рук, розвернув свого дубка носом наперед і відвів його до Борщагиного так, що корма опинилася коло корми. Кинувши в човен управителя канат, обізвався до Оляни:

– По човну Борщаги перелазь у мій. Та хутко!

Коли дівчина опинилась у дубку свого недавнього ворога, котрий тепер лежав на дні ріки, Павло наказав:

– А тепер прив'язуй канат...

– Павлику, що ти надумав?

– Беремо на абордаж!

– А потім?

– 3 одного вола двох шкур не деруть.

Коли човен Борщаги було взято на буксир і Оляна перебралася до Павла, чорноморець почав веслувати. Обидва дубки згодом опинилися посеред єрика.

– Куди ж ми, Павлику?

– А чи я знаю? – з болем вичавив. – Де-небудь приткнемося.

Згодом єрик закінчився, попереду відкривалася широка ріка. Павло заповзявся гребти ще завзятіше.

– Павлику, любий, давай удвох.

– Але ж весла там, – кивнув на заднє суденце.

– А ти спинись, я дістану.

– Ні, краще я...

Перестав гребти. Човен Борщаги, мов сліпе теля, наткнувся на дубок козака.

– Ти сиди, – звелів Оляні, а сам, перегнувшись з корми, своїм веслом почав підгортати опачини управителя поближче до себе. Ось до них вже можна дотягтися. I Павло, перегнувшись, дістав обидві. Утікачі розсілися на банках. Як відпливли від острівця милі зо дві чи й більше, дали волю словам.

– Майнемо, Олянко, туди, де немає людей. Я ж тепер ще й людоріз.

– Якою мірою той глитай міряв, так і йому одміряно… А де зараз немає людей?

– Підемо униз по Дніпру, – махнув рукою, – і ще далі... На море Козацьке.

– Неволя скрізь, Павлику.

– Оляно, від усього білого світу втечемо. Ти мені тільки одне скажи... Правду скажи... Всю правду, чуєш? Не муч...

– Якої ж ти правди хочеш?

– Оте, про що говорив Борщага, це правда? – й напружився весь, нерви немов струна.

Оляна спалахнула.

– Он ти про що... Та як ти можеш думати, що я зо всяким женихалась? – і заридала.

– Ну годі, годі рюмсати, – грубувато втішав, сам не знаючи, що з ним діється: то поспішав до коханої, попомріявши про цю зустріч, а тепер у нього не знаходиться для неї лагідних слів. Бовкнув, завдав їй болю, вона тепер мучиться. Але ж пече козакові в грудях почуте від осоружного Борщаги...

Оляна витерла рукавом благенького плаття очі. Вгамувавшись, тихо зронила:

– Ти от що, Павле... Повертай до берега.

– Це ж чому? До берега нам не можна.

– Сама знаю, що не можна. Але повертай.

– Нас там схоплять.

– Тебе не схоплять. Ти тільки доправиш мене до берега, там я зійду, а ти вільний козак, пливи, куди надумав. Я сама скажу, де подівся Борщага... Я скажу: втопила його – й люди самі здогадаються, за що. Він уже не одну молодицю зі світу звів. Пасе було оком, вчепиться як рак... Тепер має своє. Так що, Павле, помста заслужена, а не випадкова. Ти втікай, куди надумав, а зі мною... зі мною нехай роблять, що хочуть. Я скажу: це я його вбила, я! І нехай мене чи в кайдани заковують, чи повісять за ту собаку!

Павло пересів до неї:

– Дурненька, я тебе не віддам на поталу. Чуєш? Я тебе нікому не віддам! Я прийшов до тебе... Я так поспішав... У мене, Олянко, зараз є з чого почати життя. Я хочу, щоб ти... щоб ти стала моєю жоною. Скажи, ти згодна? – й затамував подих.

Оляна пильно подивилася у вічі:

– Ти сказав це по любові?

– По любові. Хочеш, покладу хрест?

– Навіщо ж... Я тобі вірю. Але якщо ти не віриш мені, то життя в нас не буде. Своєю підозрою ти мене образив. А мені так важко. У мене ж, Павлику, нікогісінько на білому світі, я одного тебе так ждала, так ждала... Думала, ось узавтра, ось післязавтра з'явиться мій ясний соколик, визволять мене з панського ярма, повезе десь на край світу і ми там заживемо в щасті й любові.

– Вибач, Оляночко, – світ йому вгору піднявсь.

Пригорнув дівчину. Закрила очі. Жадібно припав до її уст. Потяглася до нього руками, притисла до себе.

– Я тебе так ждала, так ждала. Одного тебе... Тільки тебе.

Зелененький барвіночку,

Стелися низенько,

А ти, милий чорнобривий,

Присунься близенько.

Відчуваючи, що п'яніє від близькості дівочого тіла, такого жаданого й вимріяного, Павло обіймав її ще міцніше. Нараз вона відкрила очі, подивилася мимо нього – вгору, на небо, що починало синіти, й прошепотіла:

– Не треба, Павлику...

Поволеньки визволилася з обіймів, зачерпнула пригоршнею води, сполоснула лице, що все горіло...

– Ти тільки не ображайся, Павлику.

Він нарешті оволодів собою.

– Ти таки повертай до берега. Почекаєш мене в човні, я збігаю додому, візьму свої манатки – та й до тебе. Я швидко впораюся. Схоплю, що втрапить під руку – плаття, рушничок, миску та ложку...

– Не будемо час марнувати, Оляночко. Тебе хтось ще побачить, вистежить. Може, там уже Борщагу шукають. Нам просто не можна ризикувати. Ми зараз на веслах підемо далі.

– Оце в чому сиджу – так і попливу з тобою?

– У мене також нічого нема. Човен – і той крадений.

– Крадений?

– Потім, потім про все розповім. У мене є гроші, десь купимо все, що нам треба, а зараз – втікаймо, поки насунулась ніч і нас ще не шукають.

– Якщо й шукають, то мене. Бо тебе, Павлику, ніхто ж і не бачив, адже так?

– Не бачив ніхто. Мої товаришочки вже далеко-далеко звідси, а я поспішав до тебе. Не причалював ніде, ото як увійшов у єрик – одразу почув голоси... Якби мовчала, я б, може, і не спинився.

– Важко навіть подумати, що б воно було, якби ти проплив мимо. Ти б, мабуть, причалив до берега і розшукував мене у селі?

– Авжеж.

– А мене, мабуть, уже б і на світі білому не було... Я ж від нього втікала, кинулася вплав, а він присунув до острівця. Та цур йому! Давай краще не згадувати про нього. Як утікати, то й утікати. Не будемо гайнувати час.

Тим часом споночіло. Ріка була безлюдна. Павло й Оляна, всівшись на банки, налягали на весла. Гребли розмірено, полинувши в роботу. Оляна думала про те, що втікає від свого каторжного життя – від ненависного, хоч уже й покійного Борщаги, від нелюдської роботи на пана, від злиднів, їй хотілося вірити в те, що втікає назавжди, до кращого життя. Куди вони причалять, де кинуть свій якір, чомусь про це анітрохи не думалось. Поруч дихав Павло, той Павло, з яким зорювала поміж високих верб, якого ждала дуже довго оці всі роки, поки він воював і служив. Це був її Павло, єдина в усьому світі найдорожча людина, якій вона вірила і була певна: те, що він намислив, поза сумнівом.

А Павло? Павло, раз у раз торкаючись веслами води й знов і здіймаючи їх над нею, думав про те, що ж їм треба купити, аби на новому місці хоч з чогось розпочати нове життя. Добре, що в човні, якого він украв, є мережа, буде чим ловити рибу. Та, крім мережі, ще треба багато чого. В пазусі лежав кисет зі срібними і золотими монетами, в руках відчувалася сила, поруч сиділа Оляна, вимріяна ним оці всі роки, до того ж, Оляна, котра знає будь-яку роботу, не боїться ні води, ні далекої відстані, – так що, Павле, Бог послав тобі надійного помічника, вішати носа не варто. Та він і не збирався вішати носа, одважившись на самотність. В човні сиділа кохана дівчина, і Павло й не подумував сумувати за братчиками, які були вже далеко-далеко звідси.

Коли відпливли на безпечну відстань від того єрика, Лобань перестав гребти. Сушила весла й Оляна. Павло задивився на небо, намагаючись по зірках визначити, скільки зараз часу. Чумацький шлях пересунувся лівіше, й виходило по Павлових прикидках, що воно вже й за північ. Відмахала веслами вже не одну милю, так що, Павле, незабаром плавні скінчаться, ти з Оляною вийдеш на широкий-широкий Дніпро-Буг – там розпочнеться лиман. Такий любий тобі лиман, на якому попоходив на веслах і під вітрилом зі своїми братчиками. Було, Павле, було.

Відчув, що зголоднів, їсти хотілося й Оляні. Але ні у нього, ні в неї не було нічогісінько. Позиркували одне на одного, не наважуючись питати, як бути далі, як вгамувати голод, відводили погляди то на Козацьке сонце, то на воду. Але ж треба щось робити, але що? І раптом Оляна згадала, про рибу, що в зосталася в човні Борщаги. Але ж то була приманка, нею управитель сподівався домогтися свого. Ет, ліпше висипати рибу за борт! Риба – то ціна за Олянчину честь.

Погойдувало човен, обоє знесилено мовчали. Мовчання і думання їжі не дало. "Ну, нехай це я знаю все про ту кляту рибу, але ж Павлові те невідоме". Й водночас відчувала: кривити душею не зможе, просто не вміє бути нещирою зі своїм коханим.

– Павлику, – покликала, – у тому човні відро...

– Та що відро... Аби ж воно було з рибою,– плямкнув зголоднілий парубок.

– Та воно ж із рибою! – вигукнула Оляна.

– Невже? – стрепенувся козак. – То чому ж ти мовчиш? Зоставляєш про чорну годину? То вона, вважай, настала. Я візьму відро, добре? – й не дочекавшись відповіді, переліз у Борщагін човен, сколихнувши воду.

– Е-е, та тут добрячий улов! А мовчала! Негоже так, Оляночко, не гоже...

– Ось послухай, Павлику, що я скажу, – нахилилась до нього, коли знову перебрався до її човна. – Тих коропів краще б... за борт.

– Це ж чому? Вони зіпсувалися? Так ні, запаху не чути. Риба ще годиться.

– Та годиться, годиться... Ось тільки...

– Що тільки?

– Ну, як же тобі про це сказати...

– Олянко, ти щось приховуєш від мене? Давай домовимося: у нас не повинно бути таємниць і недомовок. Ми з тобою мусимо жити як...

– Ну і як же?

– Душа в душу. Нас двоє, а ми як одно.

Скуйовдила парубочку русяву чуприну:

– І я згодна, Павлику, на це, і я... Нічого не приховувати!

– То я слухаю тебе.

– Ото риба... Ото риба, якою Борщага заманив мене до човна.

– Заманив?

– Ну, дозволив узяти собі, щоб було вдома що їсти, пожалів... Хоч ніколи жалості до себе від нього не зазнала. А тут раптом така щедрота. Сам у човна поставив, майже силоміць і мене посадовив на корму, прикинувшись добрячком: "Мені, – сказав, – усе одно йти повз твій берег, підвезу". Словом, наговорив на вербі груші, на осиці кислиці.

– І ти клюнула?

– Я не хотіла, Павлику, але ж... То така смола, як прилипле, не віддереш.

– Слава, богу, я його відсмолив.

Подумавши, розсудив так:

– Рибу, звісно, треба б за борт. Але ж ти не винна, що до тебе липнув зі своєю подачкою, я тобі вірю. І їжі у нас чортма, а до ранку – як до Стамбула. Вранці ми розбагатіємо, а зараз... не пропадати ж добру. Риба, Олянко, не винна, – по цих словах Павло повеслував до берега.

Човен ткнувся в пісок біля розлогих верб. Виждавши якусь мить, чи не почується голос людини або підозрілий шерех, Павло вийшов на берег, обдивився довкола. Нічого підозрілого не завваживши, покликав Оляну з рибою до себе. Верболози спали. Від річки віяло прохолодою. Втікачі заходилися збирати хмиз, якого в надбережжі лежало повні хащі, не так часто ступала тут нога людини. Рибалки зрідка приставали сюди, але не по хмиз, такого добра в плавнях вистачало скрізь, а ось обігрітися чи обсушитися – то зовсім інша річ. І Павла та Оляну цей берег прийняв у годину скрути. Не змайнуло й кільканадцяти хвилин, як біля човна виросла гірка сушняку. Павло приспів, вибрав три міцні палиці, злаштував з них триноги, ввіткнувши поглибше в пісок, а угорі скріпивши гнучким лозняком, що трапився поблизу. Висипав рибу на траву, почистив, помив кожного коропа у річці, зачерпнув у відро водиці й начепив його на сучок на триногах. По хвилині туди перекочувала і риба.

Оляна сиділа навпочіпки, милуючись парубком. Який він вправний, як у нього все виходить до ладу. Недаремно, мабуть, п'ять років пробув у козаках, там багато чому навчився. А Павло? Павло про це не думав, голод підганяв його, а ще квапила ніч. Викресав вогню, роздмухав тліючу губку, насипав сухої травиці – і вона затріщала, повилась червона змійка вогника, побігла, покотилась до сушнячка, що під відром. Заспівав вогонь, веселіше стало втікачам у плавнях. Парубок зачаровано позиркував на Оляну, вона відповідала закоханим поглядом – і обом було так хороше, вони забули, що на світі існують багатії-кровопивці, що оце від наруги обоє втікають, – тут був пустельний нічний берег на двох, замріяно стишилися верби, ледь чутно плюскотіла вода і весело виспівувало багаття. Павло раз у раз підкидав хмизку, зазираючи в відро, коли там закипить.

– Павлику, ти б розповів, де бував, що бачив...

– Потім, Оляночко, потім.

– Коли ж?

– Ось припливемо на свою землю, тоді у нас буде багато-багато часу і я розказуватиму. А зараз – нехай пошвидше звариться риба, ми підкріпимося, перепочинемо – і в путь-дорогу.

– Ти сказав – на нашу землю? А недавно від тебе чула, що... Що сам не знаєш, де вона, та наша земля.

– Будемо шукати, Оляночко, будемо... Як бог дасть, то і в вікно подасть.

Риба зварилася. Хоч як Оляна ненавиділа її, "дарунок" Борщаги, все підкидало навіть уже зварену вижбурляти у воду, але стрималась, мусила підкоритися шлункові, який вимагав свого. Голод не визнавав якоїсь моралі, і вони обоє жадібно їли рибу. Їм ця пізня вечеря була смачніша за будь-яку іншу, адже це їхня спільна вечеря – на волі, в нічній тиші сонних верб, – вечеря удвох, удвох, нехай і пісна, але разом. Вийнявши з ложечника, що висів на шкуратяному поясі, дерев'яну козацьку ложку, Павло черпав нею з відра запашну юшку сам і годував з неї Оляну. Раз собі, а раз їй. Як малій дитині, такій любій його серцю Оляночці.

Наїлися, дещиця зосталася й надалі.

– Давай я помию посуд, – мовила Оляна і сум вхлюпнувся в її серце.

Сполоснула в річці козацьку ложку – ото все, що мали вони зараз до столу. Оляно, оце так зібралася заміж? Як же ти житимеш – всього одна ложка на двох... Де ж твої подушки і ковдри, дівчино?

На очі навернулися сльози. З грудей вирвалося схлипування.

– Що з тобою, Оляночко, що? – кинувся до неї Павло.

Впала йому на груди, залилася слізьми. Мовчав, не заважав їй, нехай виплачеться. Знав – це не якась примха, це не просто так. Дівочі сльози ллються неспроста. Оляна виливає своє горе, долю сирітську виплакує-вихлюпує геть. Як вгамувалася трішки, спитала:

– Павлику, як же ми будемо жити? Вкрадені човни і відро та ще своя ложка. А я із собою... навіть миски не взяла. Може, все ж таки, вернемося в Кисляківку? Зберу вузол, своє придане прихоплю...

– Ні, Олянко, туди нам обом вже немає вороття. Хоч я зараз і лічозір, та срібло-золото маю. Не журися, у нас буде за що купити і в хату, і у двір. Ось виплутаємося звідси.

– Де ж ти узяв золото? Може, вкрав? – не запитала, а гострою голкою штриконула в самісіньке серце.

– Таке скажеш – украв. Я ж воював, ти знаєш.

– Тобі заплатили?

– Та заплатили, – і слово це ковтнув, перевівши розмову на інше: – Знаєш, люба, які були запорожці-маноцівники? Чарівники тобто. Розстелять бурку по воді, сядуть учотирьох по вуглах – та й пливуть. Попливемо і ми. А тепер давай подрімаємо. Бо я таки підбився.

Вони лягли в різних човнах. Оляна відмовилась від Борщагиного і вмостилася у Павловому, а Павло розлігся в панському. Легенькі хвилі погойдували суденця, і втікачі, переживши стільки за останні день і ніч, не зчулися, як і поснули.

Розбудив їх соловей. Так уже витьохкував у верболозі, так уже виводив свої мелодії, вкладаючи в них усю душу, що міг би підняти з вічної постелі навіть мертвих. Першою прокинулася Оляна. В саме серце лився соловейковий спів. Сіріло, виднілися верби і очерети. "Де я?" – зачудувалась Оляна. Соловейко лив і лив на неї ранкові чари. "Де я?" Соловейко сипав на неї ніжне ранкове намисто: перекочуючись від куща до куща, від куща до берега, від берега до човна, в якому лежала Оляна, воно, те намисто, зачаровувало дівчину ніжними переливами, наповнюючи душу солодкою млостю.

Лише звівшись на лікті і побачивши інший човен, в якому додивлявся свій бентежний сон Павло, дівчина втямила, де вона і що з нею. Над головою зашуміла мошка, у воді, біля самісінького човна, скинулась риба. Оляно, ти, мов та царівна, розіспалася під соловейковими переливами, але ж берег, берег.… Оцей ось берег уночі був твоїм і Павловим царством. Берег чужий, небом накритий і рікою давньою оповитий. Вбогеньке ж ваше царство, благенькі ваші хороми. Ось-ось висунеться з кущів голова справника, заіржать поблизу коні драгунські – відберуть у тебе, Оляно, і оце ранкове царство з мошвою. Стріпнула головою: краще все-таки мати хоч оце царство, вкриватися небом, харчуватися однією рибою – і бути удвох з коханим, аніж ходити в ярмі панської неволі. Віднині оце і є твоє царство, на щось інше ти й не сподівайся. Та й грець із ним, тим іншим! Нехай буде, як буде. А соловейковий спів таки неповторний, він скільки несе в твоє серце мелодійного передзвону, його "іть-іть" нагадує тобі "живіть-живіть". А оте "тьох-тьох" виливається для тебе в "удвох-удвох".

Що ж, так, мабуть, велено тобі Богом – утекти з рідного села в одному платтячку. Поруч – дорога тобі людина, якій ти учора ледве не віддала своє дівоцтво. У закон вступити б…. Якось воно буде, Оляно, не журися. Іть-іть, тьох-тьох. Живіть-живіть удвох-удвох. Спасибі ж тобі, чарівна пташино, за тепле побажання, за ніжний спів, за спопеляюче душу чиркання. Як я вдячна тобі, що подарувала мені цей пахтющий ранок!

– Павлику, нам пора, – покликала. – Сонце вже скоро буде в крузі.

А він неначе тільки й ждав її голосу, підхопився, перехилився з борту, зачерпнув рукою водиці, сполоснув обличчя.

– Доброго ранку, моя люба!

– Здрастуй, коханий.

Соловейко видзвонював, аж заливався: чи йому не хотілося, щоб нічні гості залишали його на самотині, чи надумав удосталь напоїти їх своєю музикою, щоб її вистачило їм надовго-надовго, може, на все життя, бо хто знає, як воно складеться у них.

Геннадій ЛІIТНЕВСЬКИЙ

(1951—1989)

Непросто розповідати про товариша, з яким ви були не лише близькі духом, не тільки сповідували одні ідеї, мріяли про одне, а настільки переплелися ваші долі, характери, обставини, погляди і думки, що вас нерідко плутали: Лютий, Літневський. Схожі і зростом, і мастю українською, таврійською.

Вперше зустрілися ми з Геною у гуртожитських водоворотах кінця шістдесятих, коли іще вільний дух хрущовської «відлиги» повністю не вичах, але його вже почали контрогаїти, штучно фальсифікуючи націоналістичні групи, запускаючи механізм нової кампанії заробляння зірок на погони... А ще неляканий Геннадій, як молоденький степовий когуток, зі своєю прямотою, максималізмом так і просився в борщ.

Після однієї з особливо гарячих дискусій я вигукав його на п’ятачок, у найтемніший куток, туди, де цілувалися закохані, а ще такі ж нелякані новачки відповідали на сакраментальне запитання: «Ви не людоїд?» — Із відомого анекдоту жахів... «Так!» — лунало за спиною. І хтось хапав небораку ззаду. Скрик, мабуть, було чутно аж за Дніпром...

Відвів і там популярно розповів, що робиться у нашому інституті, які привиди бродять його коридорами, за що недавно вигнали трьох студентів і викладача. Кого треба боятись із улесливих і занадто щирих...

Ми говорили про коханих, читали вірші до самого ранку. А ще — ми повірили один одному. І не остереглися торкнутися долі України. Все, як є — до кінця. І про нищення мови, закриття україномовних шкіл, і про варварські купюри в Шевченкових творах... Але ми були юні і попри все не впадали в розпач, не вміли журитися довго. І навіть фактично без надії таки сподівалися...

Геннадій Євгенович Літневський народився 16 листопада 1951 року в м. Іртиську Павлодарської області Казах-ської РСР у сім’ї службовця. Але виховувала його бабуся в Хитрівці біля Комишувахи Запорізької області.

Із Казахстанських спогадів у нього тільки й залишилась розповідь, як його дідусь у тридцять сьомому прагнув допомогти своїм рідним. Але посилок на Україну не приймали...

В інституті ми з Геннадієм зачаровувались лекціями професора Самійленка, відвідували літературну студію, якою керував колишній фронтовик Володимир Омельченко, забігали в редакцію «Запорізької правди» послухати мудрого Петра Ларивоновича Симоненка, котрий часом не зовсім тверезий підходив до запряженого в повозку коня, обіймав і говорив: «Запрягли тебе, вільну тварину. Розпряжіть його, ізувіри!»

Потроху друкувались в обласній і республіканській періодиці. Мужніли, але в глибині душі залишалися такими ж наївними, як і всі справжні поети. Пригадується, Геннадій працював у будівельному загоні ціле літо. Заробив більше тисячі карбованців. І, вже їдучи додому, програв усе в тюменському аеропорту в олімпійського дурня. До речі, до ігор він був байдужий, болільник, як правило, нудьгуючий... Його навчили тої гри у тому ж аеропорту. Як це сталось — важко сказати. Спасибі, хлопці ввійшли в становище, скинулись по півсотні, трохи виручили...

В характері Геннадія було щось беззахисне:

Не слабкодухий — слабковольний.

О, скільки міг би він створить,

Якби хто сильний, з головою,

Йому розумно підкоривсь...

Цей вірш-портрет, уривок з якого цитую, написав я іще в пору нашого студентства. Всі знайомі впізнавали в ньому Генку. Звісно, він теж читав цього вірша і не ображався. Одними очима, трішки винуватими, трішки затуманеними смутком, міг сказати все. З ним можна було говорити-ненаговоритись і мовчати годинами, не скучаючи. Я любив читати комусь його вірші. Пригадую, вдома у відомого критика А.Макарова я прочитав Генине:

Під місяцем — ні обрію, ні краю,

М’якої сили повен світ і серце.

Фіалка пахне так, що аж здається —

Прозора тінь від запаху лягає...

— Це ж молодий Лорка! — захоплено вигукнув метр.

Я прочитав іще:

Це — ніби тайну в котрий раз відкрити

І знов радіти знаним вже словам...

І відбулася розмова, а за нею і вечір, який запам’ятався на все життя...

Од його віршів ішла сила захопленого юнака, що зібрався злітати на ядрі на місяць, проковтнути шпагу. Не кожен спромагався відчути глибину тої сили. Я і сам довгий час багато чого не міг осягнути... Наприклад, як можна дружити зі мною і водночас приятелювати із моїми заздрісниками, недоброзичливцями. Але потім мені стало соромно за мої підозри. Геннадій не раз ішов на компроміси, але ніколи не зраджував. Ту невловну, ілюзорну межу він відчував усім своїм лицарським єством. А він таки був лицарем.

І лише один раз, коли я мав один од Спілки письменників України їхати на Всесвітній молодіжний фестиваль до Москви (1985 р), він заревнував. Сталася маленька перепалка. Але зачепила мене так глибоко, що мені, чесно, вже нічого не хотілося. Важко пояснити, що творилося на душі в Геннадія. Ми якось, не змовляючись, вийшли з квартири, мовчки побрели вулицями, завернули в якийсь кінотеатр, здається, «Зірку», подивилися «Солярис» Тарковського. Подивились один одному у вічі. Виплакались. Геннадій повинився. І більше ніколи нічого подібного не було. Обоє ми прагнули всяк допомагати один одному і в тій щирій допомозі розкривалися, кращали.

Чогось і досі щемить епізод, коли Геннадій, довідавшись, що я в тяжкому стані, приїхав із сином Марком провідати мене в Гуляйполе. А мене на той час уже попустило. Вдома не було нікого. І їсти добре не було. Я взяв баян. І ми пішли через городи за балку, сіли під свіжою пахучою скиртою соломи і співали: «В саду гуляла», «Ой чий то кінь стоїть», про Дорошенка... Геннадій планував залишитись на ніч. Але, побачивши, що зі мною все гаразд, заспішив на вечірній автобус. А в мене залишився гіркий осадок, що я його й не почастував як слід, не порадував. Пізніше якось він мені сказав: «А знаєш, я, мабуть, ніколи не був такий щасливий, як отам у тебе під скиртою...»

Із усіх нас він був найневиправнішим романтиком. У московському аеропорту познайомився з естонкою Маре. Листувались. Потім стрілись ще раз у Москві. І одружились. Дітей назвали Марком і Христею. Що і естонською теж звучить. В сім’ї діти вільно говорять естонською і українською. Якщо згадувати про інтернаціоналізм, то оце він у ідеальному варіанті, а не так, як у наших письменників, чиї діти спілкуються нерідною мовою, а письменники на трибунах розпинаються за рідну мову. Мама на кухні так навчила сина естонської, що в 1998 році Марко вступив до естонського університету, де викладають усі предмети естонською мовою і де, відповідно, вступні іспити складаються естонською...

Геннадій був із тих рідкісних людей, яких не кусають собаки. В нього були геть відсутні флюїди агресії. Він фактично нікому не заздрив, але й сам не викликав заздрощів у інших. Якби хтось інший поводив себе так, як Геннадій, то його б і підставляли, і оббріхували. Геннадієві ж дарували. Хоч, звичайно, теж не всі. Але конфлікти з ним ні в кого не переростали в непримиренну ворожнечу.

Спогади про Геннадія завжди щемлять. Було в ньому щось беззахисно-світле, навіть сирітське. Може, тому, що випало йому рости без маминої ласки.

Мені не сходить з пам’яті, як він, побувавши в Полтавці Гуляйпільського району, хвалився, що там... (у-у-у) наївся од пуза хліба з маслом і медом... Це було зверх його уявлення про щастя! Або як приїхав до мене в гості. А в нас вродили полуниці. Дружина намила миску полуниць і поставила на стіл. Геннадій з’їв кілька ягід. Потім збентежено сказав: «Можна я не їстиму, а візьму свою долю додому?..» Дружина показала йому приготовлений трилітровий бутель з полуницями. Геннадій і після цього їв якось із жалем.

Завжди був щедрий на похвали страв. І якщо йому випадало обідать у якоїсь господині, то вона потім ще довго згадувала не лише слова похвали, а й те, з яким апетитом він їв, що виражало його обличчя. В нього закохувалися відразу і надовго...

Був щирим і працьовитим. Але грошей ніколи не мав. Не кажу вже про те, що холодильник у його київській квартирі майже завжди був порожнім.

Штани у нього були теж одні. І коли після чорнобильського вибуху дозиметр виявив на його холошах зашкалюючу радіацію, Геннадій тільки розвів руками: «А інших у мене немає». І продовжував носити.

Було в ньому щось лицарськи-безшабашне, трішки піжонське. І хоч із часом поміркованість таки брала верх, жорстокості характеру життя в нього так і не виховало. Досі пече думка, що до Болгарії в ту фатальну поїздку мала відправитись інша людина. І не змогла. Геннадію запропонували поїздку буквально за день. І він, легкий на підйом, піддався на вмовляння. Ні, ні і ще раз ні. Він не був безвольним, хоч дехто так вважав. Він і сам себе бачив слабковольним, але ніколи таким не був. Так, він іноді висловлював утопічне: «От би одружитись із заправщицею бензоколонки. Щоб ніде не служити, а мати змогу всі дні писати, ходити над річкою, мріяти...» Але завтра він покірно ішов на роботу і знову тягнув свою лямку. А при зустрічі тільки винувато усміхався.

За півроку до фатальної поїздки мені вдалося вирвати Геннадія в моє Гуляйполе на виступи. І ми цілих два тижні то їздили, то ходили босоніж степами із села в село. Виступали перед хліборобами, школярами, великими аудиторіями, але частіше перед двома-трьома вечірниками у робітничих гуртожитках. Згадуються ті виступи, як справжнє раювання. Бо ми не ревнували один одного до успіху, не кидали «під танк», як це бувало з іншими, що то запивали, то загулювали. Захрипав один — брав на себе левову частку виступу другий, мав натхнення я — він не заважав, відходив у тінь. І навпаки. Ми раділи один за одного, як за себе. Крім того ми заробили по п’ятсот карбованців. Для Геннадія це було просто манною небесною...

Коли мені мама сказала, що Геннадія і Василя Моруги не стало, що дзвонили з Києва: хлопці попали в автокатастрофу по дорозі з Болгарії в Україну, я не зміг повірити. Як не могли повірити і, може, досі не вірять рідні Геннадія. Бо домовини так і не відкривали. Ні малий Марко, який завмер із букетиком коричневих незабудок, ні по-естонськи стримана дружина так і не попрощалися з Геннадієм. Ми боялися, що загнане в глибину горе розірве серце Маре і схилялися перед її мужністю. Однак не знали, чим допомогти, боялися бути нетактовними...

Мені треба ще багато про кого написати. І про Василя Моругу, і про Василя Діденка. Досі не написав не через своє розгільдяйство. Чесно скажу: не пишу, бо кривити душею не смію, писати ж правду ще рано. Правда може поранити рідних, які тепер дивляться на загиблих свято.

Розповісти про Геннадія, здається, вже прийшов час.

Геннадія любила одна запоріжанка, яка померла від найстрашнішої хвороби. Через два тижні не стало Гени. Вона дуже його любила, була сирітськи самітня, хотіла мати од нього сина. На похоронах казали: вона його покликала до себе. Може, й так.

На похоронах були хлопці із ЦК комсомолу. Тепер один із них радник президента. Були б живі Геннадій і Василь Моруга — стільки б вони зробили для України! Як би розцвіли їхні таланти! Як вони прагнули волі для України! Аварія, в яку вони потрапили, дуже загадкова. Сталася вона за кордоном. Причин її ніхто не дошукувався. А ми тоді зайвого не говорили. Ми читали його вірші про печаль, яку він брав з собою, вирушаючи в дорогу, про Марс, як стопсигнал... про перлину...

І, звичайно, про коня, у якому, безперечно, втілилися всі найкращі риси Геннадієвої душі:

Коли, біля ніг вороного

Вмираючи в чистому полі,

Я рану на грудях затисну

Й промовлю останні слова,

Мій кінь збожеволіє, мабуть,

Від того, що він — не людина,

Що він передати не зможе

Нікому того, що почув...

На жаль, Геннадій так і не повідав нам тих заповітних слів. Багато чого не повідав. А що в нього були за душею скарби — не сумнівається ніхто із тих, хто знав його близько. Як співав Висоцький: «Золоті розсипи»...

І неправда, ще раз кажу, неправда, що Геннадій був слабковольний.

Щоб одному на все тодішне ЦК ЛКСМУ говорити рідною мовою — треба було мати неабияку силу волі. І в Запоріжжі проводив свята газети лише українською. Вийде, було, весь як перемитий, у білому костюмчику. Найбільші насмішники притихали.

Багато у Геннадієвих віршах пророчого. Так думали ми, прощаючись із ним, читаючи його вірші — і про аварію, і про зорю: «Якщо зоря упала з висоти, це означа, що хтось ту зірку зрадив, що зрікся хтось високої мети...»

А це не так давно він знову прийшов у сон до нашого колишнього кореспондента-організатора СПУ Л.Ф. Сищенко. Поцілував і провістив... Невдовзі в автокатастрофі загинула її онучка... Так не буває. Так є.

Крім поетичних збірок «Листи до запитання», «Літо» і «Полюси», по смерті Геннадія вийшли книжки гумору «Тільки без паніки» та «Еліксир істини». А ось його прозова повість так і загубилась. Була це чималенька повість, написана із тюменських будзагонівських спогадів. Гадаю, вона б ще повніше розкрила його різносторонній талант, що тільки-тільки набирав висоти.

Тв.: Листи до запитання (1979), Літо (1983), Полюси (1988), Тільки без паніки (1990), Еліксир істини (1991).

Літ.: РекубрацькийА. Поезії Геннадія Літневського // Комсом. Запоріжжя. — 1974. — 18 жовт.; ЛиходідМ.Напрям притчі // Запоріз. правда. — 1979. — 7 черв.; РекубрацькийА. Коли є що сказати адресатові // Комсом. Запоріжжя. — 1979. — 6 верес.; СимоненкоП. Как на ладони // Индустр. Запорожье. — 1979. — 6 сент.; ТараненкоМ.Головне, вирішальне // Запоріз. правда. — 1979. — 23 верес.; МатушекО. Новизна сприйняття // Молодь України. — 1980. — 18 берез.; ЛютийГ. «Штурвал на себе!» // Комсом. Запоріжжя. — 1983 . — 1 верес.; КрицяП.Святкові будні // Запоріз. правда. — 1983. — 15 жовт.; РеброП. Посланцы литературного Запорожья // Индустр. Запорожье. — 1983. — 13 нояб.; ЛютийГ. Про збірку поезій «Літо» // Дніпро. — 1984. — № 5. — С. 140-141; ВертільО. Пора передлітня // Друг читача. — 1984. — 1 берез.; ПіддубнийА. «Глибокі переміни — то не явище?» // Комсом. Запоріжжя. — 1988. — 17 груд.; Геннадій Літневський // Письменники Радянської України. 1917-1987: Бібліограф. довідник. — К., 1988.— С. 361; СтороженкоП. «Ще молодість моя зі мною...» // Комсом. Полтавщини. — 1989. — 10 черв.; ЛютийГ. Друже мій, світе мій... // Комсом. Запоріжжя. — 1990. — 19 трав.; РекубрацькийА. Він знову прийшов усміхненим // Запоріз. правда. — 1991. — 14 лют.; МатушекО. «Життя моє — така коротка хвиля...» // Дніпро. — 1991. — № 11/12; НовиченкоА. Памяти Геннадия Литневского // МИГ. — 1993. — 8 мая; БурбелаВ. ЛітневськийГ.Є. // Українська літературна енциклопедія. — К., 1995. — Т 3. – С. 216; БілокопитовМ. Він знов прийшов усміхненим до нас... // Літ. Україна. – 2001. – 13 груд.

Григорій ЛЮТИЙ

ПОВЕРНЕННЯ

Гаї, полустанки, шлагбауми — все через кому —

Летить за віком, відстає, вдалині розтає…

Я з мандрів далеких вертаюся знову додому,

У місто безладне, задимлене, рідне, своє.

Мене вже чекають, я звик до цього ритуалу:

Заграва всю ніч над заводами, наче салют,

А вдосвіта вулиці всі приберуть, наче залу,

І кожен газон підстрижуть і водою поллють.

Іще я в дорозі, а в місто вже подано сотні

Трамваїв, тролейбусів, ну і, звичайно, таксі.

Якими вродливими будуть дівчата сьогодні,

Якими привітними стануть обличчя усі!

…Виходжу на площу вокзальну.

Спинивсь на хвилинку

І чую — рече Запоріжжя в озоні й диму,

Як Бульба — Остапові: «А повернися-но, синку!»

«Та вже ж повернувся», — відказую стиха йому.

* * *

Упоравши неміряні труди,

Піднявся я на п'єдестал науки.

— Земля і небо, підійдіть сюди

І станьте під мою всевладну руку!

Від голосу здригнулася імла,

Далеко покотився він луною,

Але Земля своїм шляхом ішла,

І небо залишалось наді мною.

В мені від того закипіла кров! —

Я блискавку в нависле небо кинув

І п'єдесталом Землю розколов,

Немов дубовий пень залізним клином.

І задвигтіло небо від громів,

І так Земля озвалася в печалі:

— Ти на Землі прожити не зумів —

Живи тепер собі на п'єдесталі.

ПIСНЯ

Рожеві промені навскісні,

В дворі вечеряє сім'я.

«Послухайте народну пісню», —

Сказало радіо. І я,

Малий іще, спитав у діда:

«Народна.… Як це?» — І мені

Дідусь розважливо повідав:

«Це сам народ зложив пісні».

Наснилося тоді: з усіх усюд

Збирається, немов на раду, люд.

Встає край неба курява століть, —

Іще хтось там іде чи верхи їде,

І сонце в небі спечене висить,

Мов яблуко, якому впасти ніде.

Ідуть батьки, і дочки, і сини —

Плугатарі, каменярі, герої —

Від обрію до обрію вони

Широкий діл заповнили собою.

Це мій народ. Надія ув очах.

Усі — красиві. Вбрані, мов на свято.

І всі мовчать. Зійшлися і мовчать,

Бо їм іще нема чого співати.

Згадати страшно мертву тишу ту.

Збагнув я, у чеканні захололий:

Як люди не здолають німоту,

То я вже не прокинуся ніколи.

І вже уяву застилав туман,

І в тім тумані я не снив, а марив,

Та голос чийсь, немов артезіан,

З глибин людських у спраглу душу вдарив.

Зливалися мелодії й слова,

Пісні творились — диво двоєдине…

Вони в мені — неначе кров жива:

Якщо я втрачу їх, то я загину.

Удосвіта — ще сутінки густі —

Збудився я від сну, сльозами вмитий,

І сліз чистіших, ніж були оті,

Мені уже довіку не зронити.

КОСМIЧНИЙ РАЙОН У ЗАПОРIЖЖI

Приїжджим буває інколи смішно,

А дехто — так зовсім дивиться косо…

Новий район назвали Космічним,

Для зручності кажуть коротше: Космос.

Послухать — навколо самі пришельці,

Хоч академію клич у свідки.

Бабуся, така собі старушенція.

— Ви звідки, бабуню?

— З Космосу, дітки.

А наші таксисти — куди астронавтам! —

Фірмові кашкети. Ключі на пальцях.

Оце вам і сервіс, оце вам і авто:

— Вже тричі сьогодні у Космос мотався…

Отак і живемо. А тим, кому смішно,

Гарячий привіт від царя Гороха.

У нас індустрійне сучасне місто,

Двадцяте сторіччя у нас.

Епоха!

ПIВНIЧНИЙ КАВКАЗ

Бувають ранки росяні чи в інеї,

Коли, мов найчистіша із спокус,

Якій іще не підшукали імені,

Над обрієм видніється Ельбрус.

І то недовго. Як буденні клопоти

В долинах здіймуть хмари куряви

І пристрасті по людях підуть потоптом —

Не видно сніжно — білої глави.

І ти товчеш пилюку між загатами,

Притершись до житейського ярма.

Про ту вершину ти уже не згадуєш,

Немов тобі й потреби в ній нема.

Та знаєш ти, і це знання — мов гордощі,

Це увійшло уже в єство твоє:

На світі — не лише загати й торжища,

Високе й чисте щось на світі є.

ЗИМОВИЙ ДОЩ

Розчулений і мокрий, як щеня,

Чужа рідня гучним травневим грозам,

Усупереч гаданням і прогнозам,

Непроханий приходить він щодня.

Подумати б — який йому резон?

Ходити в диваках — була б охота!

Хіба не видно: вже не та погода,

Не ті манери і не той сезон?

Хіба не видно: вже пора снігів,

Таких сухих, колючих, незворушних?

Візьми морозу у вологу душу

Й лежи собі у спокої лугів.

О, бач, таки послухався, ущух.

Шкода, звичайно, таж пора зимова.

Ні, знов іде, мов не про нього мова.

Ну що із нього зліпиш — із дощу?!

А може, це і справді неспроста:

Узимку — дощ? Принаймні не банально.

І хоч доречним бути — це й похвально,

Доречність — то іще не правота.

* * *

Як мої нерозумні печалі

Коли-небудь перейдуть межу,

Я згадаю далекі причали,

Посміхнуся і тихо скажу:

— Ще на світі доріг вистачає,

І не треба поводиря.

Ще не впала роса. Ще літає,

Ще стоїть над душею зоря.

* * *

…Коли біля ніг вороного

Вмираючи в чистому полі,

Я рану на грудях затисну

Й промовлю останні слова,

Мій кінь збожеволіє, мабуть,

Від того, що він — не людина,

Що він передати не зможе

Нікому того, що почув.

* * *

Г. Лютому

 

В нічнім степу — безмовнім і безкраїм —

Я брів стежками, я шляхами біг,

І всі зірки, мов перелітна зграя,

Летіли наді мною в той же бік.

Та ось одна із них, зірок небесних,

Раптово пада — просто на очах.

І слід її все небо перекреслив,

Як чорновик, щоб заново почать.

Я підійшов, підняв її, погладив,

Підкинув, мов горобчика: — Лети!

Та пада зірка. Підлетить — і пада.

— Яка, — сказав я, — квола, зірко, ти!

Вона на мене пильно подивилась,

Вона мене назвала на ім'я.

Вона сказала: —Я не притомилась,

Я через те упала, що — твоя.

Колись була тобі я провідною,

В житті вела тебе я, далебі,

Та ти забув звірятися зі мною,

Під ноги тільки дивишся собі —

Все дивишся, щоб ніг не замочити,

Усе, щоб не спіткнутися, бува,

Чого ж мені вгорі отам висіти?

Упала я, хоча іще жива.

Я смерті не віщую, то — неправда.

Коли зоря шугає з висоти,

Це означа, що хтось ту зірку зрадив,

То зрікся хтось високої мети.

І ти… — вона затнулася на слові,

Вколовши промінцем моє плече, —

А втім, я, може, піднімуся знову.

Надія є. Ти ж молодий іще…

І я пішов — крізь нетрі бурелому,

Крізь чагарі, через відьомський ліс,

Бо пам'ятав сузір'я, у якому

Моя зоря пишалася колись.

Мені пройти вдавалося, на подив,

Де поламали б ноги і чорти.

Траплялося, що я ішов по водах,

Бо саме там повинен був пройти.

Я іноді робив непевні кроки,

Я спотикався, я збивався з ніг,

Але не впав, бо думав про високе,

І через те упасти я не міг.

…Я йшов. Зірки спадали прямовисно.

Упало безліч їх, зійшла одна.

Мій братику, мій друже, придивись-но:

Ото вгорі — вона чи не вона?

МОРЕ

Хвилюється море,

До берега піну несе

На вигнутих хвилях,

Немовби на вигнутих спинах.

Несе обережно, побожно:

Чекає усе,

Що знов, як колись,

Афродіта народиться з піни.

Хвилюється море:

«От зараз»,

А дива нема.

Нема Афродіти,

І це, може, й краще, до речі:

Кінець листопада.

Вже, можна сказати, зима.

Куди ж їй, роздягненій зовсім,

В таку холоднечу?!

Та і взагалі вже не час їй

Ув атомний вік,

Коли охорона природи

Далеко сягнула…

А вітер свистів і шумів,

І збивався на крик,

Щоб море

Оцих єретичних думок

Не почуло.

* * *

Коли на людях ми, про їхнє око

Я зберігаю незворушний спокій —

Дивлюсь на інших і жартую з ними

Чи осторонь стою, немов чужак,

І думаю, в любові невситимий:

«Немов це я? Хіба я зміг би так?»

Коли ж, бува, недовго і нечасто,

Ми тільки вдвох, і ти уся — моя, —

Невже це знову я? Такого щастя,

Здавалося, не витримав би я!

ТВОЇ ЛИСТИ

Це — ніби тайну в котрий раз відкрити

І знов радіти знаним вже словам.

Я ті листи поклав би на пюпітри

Найкращим у цім світі скрипалям,

Щоб виспівати до кінця, до денця

Дзвінкий твій погляд і русявий сміх…

Нехай іще раз хоч на мить озветься

Тонка струна, яку я не вберіг.

ХЛIБ

Ну от і все. Зробили все, як треба.

Тепер нехай погода хоч яка:

То падають серпневі зорі з неба,

А не зерно у полі з колоска.

Ще трохи є роботи скиртоправам,

Іще двигун комбайна не прочах,

І втома ще — важка, неначе слава, —

Лежить у комбайнера на плечах.

А на долоні на помічниковій

Лежать зернини, наче відкриття,

Підкреслюючи лінію любові,

Продовжуючи лінію життя.

* * *

Коли у юності

Він призначив милій побачення

У парку, біля пам'ятника Поетові,

А сам не прийшов.

Чи то забув,

Чи роздумав,

Чи термінові справи завадили —

Зараз не має значення.

У нього усе гаразд:

Він захистив дисертацію

Про творчість Поета.

Сина, якого народила йому інша жінка,

Він назвав ім'ям Поета.

Йдучи через парк на роботу,

Він щоразу проходить повз пам'ятник,

І щоразу Поет,

Побачивши його,

Одвертається.…

ВЕЧIР

Під місяцем —

Ні обрію, ні краю…

М'якої сили повні

Світ і серце.

Фіалка пахне так,

Що аж здається —

Прозора тінь від запаху лягає.

Мовчать садів вишневих

Темні шати:

До ранку їм

У тихім сні радіти.

А лампи

З вікон дивляться,

Як діти,

Яких не випускають погуляти.

Олександр АБЛІIЦОВ

(1948 р. н.)

Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області в родині вчителів. Закінчивши середню школу (1966), вчився на фізико-математичному факультеті Запорізького педінституту (1970). Після його закінчення деякий час працював учителем на Миколаївщині, був призваний на військову службу. Далі вчителює у Дніпропетровській області, займається журналістикою у Запоріжжі. Проте, за цими, досить типовими фактами «зовнішньої» біографії, нелегко побачити головне: джерела Слова — початок гармонійного, магічно діючого звукозапису, що умовно іменується поезією.

Абліцов дебютував поезіями «Вишневий цвіт вже облетів...», «Додому» в газеті «Комсомолець Запоріжжя» 2 квітня 1970 року. За визнанням самого поета, автора книг «Бентежний березень», «Гайчур» і «Світло материного вікна», джерелом його творчості є дитинство — час, коли «світ був повен див і таємниць. І вірилось, що ти не біжиш по стежечці до річки, а летиш. Можливо, саме ця віра підіймала над землею... Бо ж душа, що не обросла шкаралупою досвіду, вона ще органічна в природньому середовищі і відчуває Його найменші порухи, настрої, ритми, мелодії...»

Тематика творчості Олександра Абліцова досить різноманітна: поет оспівує свою «малу» батьківщину («Тепер я званий гість у цій оселі»), розповідає про трагічну долю своєї родини («З генеалогії»), ділиться поетичними спогадами свого післявоєнного дитинства («В бабусі виріс хлопчик цей», «Урок»), відкриває читачу таємницю своїх інтимних рефлексів («І знов глибокі небеса») і екзистенціальних переживань («Срібні тіні по воді», «Віра»), намагається відтворити психологічний світ солдатів Вітчизняної та афганської війн («Тривога», «Перевал»).

При такому широкому тематичному обрії Абліцову вдається зберегти єдність художньої стратегії, яка відзначається особливим, неафектованим, але внутрішньо драматичним відношенням до світу. Таке пряме і невигадливе сприймання всього самоочевидного і, здавалось би, усім до болю знайомого, надає шуканий художній ефект: поезія як особисто переживана реальність виявляється предметом колективної свідомості. Адже ж досягти подібної простоти та природності важче за все!

Тихо як!..

Нема нікого.

За могилою — дорога.

Ніч цвіте дівочим щастям,

Зорі сходять на воді.

Цвіт солодкого й гіркого

З древа шляху дорогого

Опада в мої долоні

Плодом завтрашніх надій.

Створюється враження, що в таких зовсім прозорих поетичних структурах геть відсутній елемент нарочито вигаданого й майстерно зробленого. Та хіба можна розважливо «вгадати» ці воістину містичні сполучення: «Тихо як, /нема нікого/. За могилою дорога». Вони, здається, звучали завжди.

У зв’язку з цим М.Лиходід писав: «Тут — і ті некрикливі метафори, й просто слова, якими поет спілкується з пам’яттю, а цю розмову чують, хто вміє чути, і вона відлунюється в майбутніх душах, як голос води й вітру в далеких травах і деревах. (...) Це тиха поезія. Так звана».

Проте «тихі» твори Олександра Абліцова відзначаються не лише різноманіттям тематичного матеріалу, але й широким спектром власне художніх прийомів, що структуризують оптимальну поетично доцільну форму. При цьому більш поширеною є така організація простору, коли дистанційовані від ліричного «я» картина та образ, що були задані на початку вірша, поступово або несподівано змінюються на фігуру поетичного героя. Внаслідок цього відносно об’єктивована дійсність, яка немов спостерігається осторонь, зливається зі світом щирих переживань і вражень. Так, у вірші «Пісню співає кохана» перша й остання строфи творять кільцеву форму, деяке відокремлене від рефлексуючого центру коло. Порівняємо:

I строфа

Пісню співає кохана

За щастям не чути біди.

Сіється дощик весняний,

Несміливий ще,

Молодий.

IV строфа

Співає кохана,

За щастям не чути біди.

Сіється дощик весняний,

Несміливий,

Ще молодий.

Звернемо увагу на те, що при відносній ідентичності наведених строф, їх відрізняє ключове зміщення останніх двох рядків, що кардинально змінюють інтонаційно-змістове наповнення строфи IV у порівнянні з початковою строфою. У середині цього двоєдиного утворення озвучується духовне життя героя, який думками і емоціонально спрямований у напрямку оточуючого його горизонту пам’яті:

Голосом голос торкаю...

Востаннє

Чи вперше

Люблю?

Потім в життя запитаю,

В долоні чоло похилю

Потім...

Ідейно-образний рівень віршів О.Абліцова характеризується з’єднанням двох часом важко сумісних тенденцій: домінуючої сповідально-ліричної і героїко-епічної. Наприклад, у ряді творів події історичного масштабу подані у світлі духовного досвіду ліричного героя, який виступає виразником авторського начала. Скажімо, у поемі «1933-й» художник відтворює подію «великого перелому» з погляду людини, яка опинилася в ситуації «не розв’язної свідомості»: голод, масова агонія, смерть — це не піддається раціональному усвідомленню і приймає якийсь трансраціональний, сюрреалістичний, можна сказати кафкіанський напрям, коли стираються грані часу, коли обличчя ліричного «я» наче нашаровуєтся на обличчя усіх дорогих померлих:

Весь хутір тут...

Ввесь.

І Степан, І Оляна...

Сини і внуки

Всі — в землю,

Всі — в землю!

Ідейна будова віршів Абліцова точно і повно відбита у лексико-стилістичному акомпанементі. Підтвердженням цього є різноманіття художніх тропів, їх варіації та модифікації. Нерідко поету вдається в одній строфі використовувати декілька лексичних фігур, що призводить до максимальної концентрації поетичного потенціалу на невеликому за обсягом мовному просторі. Наприклад, в одній із строф вірша «Тепер я жданий гість у цій оселі» виділяється відразу три тропи:

Тут

Півень-сонце скльовує калину.

Тут

У криниці не дістати дна...

І маминою хусткою в долині

Горить неопалима купина.

Крім культивування поетом метафор, антитез, гіпербол та порівнянь, в його віршах часто можна знайти чимало таких ефективних фігур, як умовчання. Умовчання подано іноді і своїм різновидом, який рідко зустрічається — еліпсисом:

На світі — сто доріг,

Сюди — одна.

До синтаксичних особливостей побудови творів поета слід, мабуть, віднести використовування економних і виразних конструкцій типу:

Я — вересневий,

Це — моя пора.

Я — річка.

Або вживання нарочито простих, але злагоджених зворотів:

Кипить ріка,

Димить ріка,

В проваллі —

Біла блискавка.

Фонічне оформлення мовного ряду відзначається цікавою звуковою структурою, майстерним збігом голосних і приголосних. Часто для надання віршу експресивного звучання на початку кількох рядків, які ідуть один за одним, стоїть один і той самий звук:

Ні!

Не розстрілював,

Не вішав,

На це б не піднялась моя рука!

У деяких випадках вдала комбінація звукового складу заглавного рядка зумовлює інтонаційно-смислову перспективу всього твору («Жоржини жар», «Весна, Ви», «Тихо як»).

Розгляд поезії Олександра Абліцова викликає зіставлення з творами таких поетів, як М.Рубцов, Ж.Кокто, Г.Тракль, М.Вінграновський, В.Стус. Хоча людині, яка зацікавиться цим, можуть відкритися традиції так званої «новоселянської поезії», або німецького експресіонізму, безумовно, залишається головне — джерело творчості запорізького поета «од нашої української народної поезії, що перелилася в неосяжний поетичний космос».

Тв.: Бентежний березень (1981), Світло материного вікна (1990), Гайчур (1998).

Літ.: СимоненкоП. Прикмети щирості // Запоріз. правда. — 1981. — 25 лист.; РижийІ. Олександр Абліцов. Бентежний березень. – Дніпропетровськ: Промінь, 1981 // Дніпро. – 1982.– №7.– С. 143-144; ЛиходідМ. «Тут рідне, материнське» // Запоріз. правда. — 1990. — 22 трав.; Олександр Абліцов // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996.— С. 4.

Олександр ВОЙНОВ

УКРАЇНІI

Із житами в степах

Ти мене на вітрах колисала.

Колискову крізь осінь

Співали мені солов’ї.

Стугонить у крові

Наша воля з Козацького валу,

Я стаю на крило

У високому небі твоїм.

Древнє древо Дніпра

Не зчорніло в роки листопадів,

Цвітом гайчурська гілка

Усміхнулася знову мені.

З Колими,

Соловків,

Диких прерій Канади

Кличе Хортиця-мати

Козацького роду синів.

Озовімось, брати!

Не міліють джерела Дніпрові.

Серце будить світанки,

Неначе кохання – весну...

Україно моя,

Від тяжіння любові

Пада наше зерно

У родючу твою борозну.

БIЛЬ

Пора пташиних перельотів,

Пора великих перемін

Ріка позбулась (вкотре!) льоду,

А я (ну справді, сміх та й годі)

Тебе забути не зумів.

Коли в душі півнеба скресло,

А переправи не знайшлось,

В льодах трощило мої весла,

Стікало кровію крило.

...Поневірявся. Наблукався.

Неждано давній біль озвався,

Якому назви не було...

З ГЕНЕАЛОГIЇ

Вже сонях від дум осінніх

Хилить голову до землі.

Із мамою ранком синім

Копаємо картоплі.

Це – щастя. Хай знову і знову

Плечі гудуть від мішків!

Мама веде розмову

Про батька свого, про дядьків.

Я їх ніколи не бачив –

Репресії, голод, війна...

Згадує мама і – плаче.

Імена...

         Імена...

                         Імена...

Дід Федір... в Криму, в 43-м...

Баба... з голоду... Недорід?!

А дядьки... ні могил, ні портретів

Не лишив 37-й рік...

Забирали їх від «Фордзону»

Серед білого (чорного) дня.

За полуторкою з району

Довго бігла моя рідня.

А вони:

«Завтра! Завтра все й зробим...»

Шлях порожній, на Соловки...

Генеалогія роду!

Натикаюсь на гострі сучки...

...Картопля вродила гарна,

Копаємо аж до темна.

Пісню почнем – печальна,

Іншу затягнем – сумна...

ВЕРЕСНЕВI КВIТИ

У вересневих квітів – молода печаль.

Вона мені сьогодні зрозуміла,

Як таємнича посмішка несміла.

Буває, жінка так всміхнеться, мов дівча,

В своїй задумі.

Вересневі квіти...

* * *

IІ день іде, і ніч іде...

Т. Шевченко

 

І день минув, і ніч минає.

Душа болить.

В самотині

Слова єдині він шукає,

Як волю – прадід на коні.

Палай в душі свободи жар.

У тих словах – безсмертний вершник.

Судьба явила Божий дар –

Народу біль стрічати першим.

І мука ця – вже до загину.

Душа болить, якщо жива...

Я вірю, підроста хлопчина,

Який чекає ті слова.

ЗАПИТАННЯ

Був не винним Пілат, –

Був закон і все інше...

Л.Талалай

 

Ти не винний.

І я...

Теж

Не винний...

В душу глянути –

Часу нема.

А в степах

Наша річечка гине,

Для синів

Рідна пісня німа.

Ти в житті

Не ховався за спини.

Я цей світ

Впізнавав не з вікна.

І за нами

Немає провини.

Тільки...

Що ж ми полишим синам?

* * *

Жоржини жар уже останній

В садку роздмухали вітри.

І кожна зустріч –

Мов прощання.

І в кожнім слові –

Біль старий.

Душа мовчить осіннім степом.

Заплющу очі –

Листя тепле

Встеляє двір наш.

Забаривсь

Лиш я один в своїй дорозі...

Тримає суєта в облозі.

Направо –

Небо в передгроззі,

Наліво –

Компромісу лід.

Оглянусь –

Мати на порозі

Стоїть

І дивиться услід...

ДИЧКА

Поважчала ріка,

Передосінньо диха –

Тумани крадуться ярами від води.

З гніздом порожнім

Зустрічає груша дика

Осінні холоди.

Осінні холоди...

Оглянувся. Здалось?

Знайомий голос! Ближче:

«Від нього, Боже, всі напасті відведи...»

І обпечуть мене в зеленій електричці

Осінні холоди.

Осінні холоди...

* * *

Тепер я жданий гість у цій оселі...

На світі – сто доріг,

Сюди – одна,

Де райдугами грають на морелі

Узори зі строкатого рядна.

Тут

Півень – сонце скльовує калину,

Тут

У криниці не дістати дна...

І маминою хусткою в долині

Горить неопалима купина.

Тут

Долинають із левади звуки:

Отави косять.

Літо пригаса.

Скидаються в траві, неначе щуки,

Полотна кіс.

Аж закипа роса.

Село моє...

Вертаюсь, як до свята,

На правий берег Гайчура крутий.

Світи мені в дорозі, рідна хато!

Мені ж до тебе ще іти та йти...

* * *

Тихо як!...

Нема нікого.

За могилою – дорога.

Ніч цвіте дівочим щастям,

Зорі сходяться на воді.

Цвіт солодкого й гіркого

З древа шляху дорогого

Опада в мої долоні

Плодом завтрашніх надій.

ШЛЯХ

Тополі тінь поволі тане –

І листя тоне у траві.

І хвилю теплого туману

Вітри здіймають степові.

Міліє шлях. Осіннє злото

Виблискує на бистрині.

І підкрадається, мов злодій,

Навшпиньки дощик по стерні.

То вщухне він, то зиркне косо

На храм в руїнах, де німа

Кричить дзвіниця стоголосо:

Знов насувається зима!

Озвися, вогник непокірний!

(Уже й дорога не втіша...)

Як птиця в сутінках вечірніх,

Шукає прихистку душа.

Самотності боїться й камінь.

Та вороття назад нема. –

У поруйнованому храмі

Гріхи замолювать дарма.

Навстріч – могили.

Ні, не страхом

Дурманить голову полин.

...Колись оцим козацьким шляхом

В кайданах воленьку вели.

* * *

Душа під срібними снігами

Поворухнулась на весну.

А січень білими хрестами

Вкриває тишу мовчазну.

І самота,

Немов черниця,

Зачаєно мовчить в кутку.

Береться кригою криниця

У спорожнілому садку.

ВIРА

Знов трава пробиває сніги,

І громи у Дніпрі

Будять небо.

І, ламаючи досвіду греблю,

Юна мрія лиша береги.

Давніх сумнівів рідшає ліс –

Відкриває життя таємниці.

Як просторо душі!

Наче птиці,

Що гойда горизонт на крилі.

Даленіють вчорашні образи,

І здаються дрібними жалі.

І не віриться,

Що вже ні разу

Я не житиму знов

На землі.

* * *

Грабує вітер

Вже прозорий сад.

Листок шукає неба у криниці, –

Неначе тінь свою згубила птиця –

Й вертається,

Шукаючи,

Назад.

На павутинці

Він в саду

Печально,

Мов маятник,

Відлічує нам дні.

Самотній човен

Згорбивсь на причалі.

Холодні,

Листопадові

Вогні...

Григорій ЛЮТИЙ

(1949 р. н.)

Кажуть, щоб зрозуміти поета, треба обов’язково побувати на його батьківщині, надихатись повітрям його дитинства. Якщо ж врахувати те, що Григорій Лютий прожив у Гуляйполі 44 роки безвиїзно, то стає зрозумілим, що говорити про його творчість без відкриття для себе Гуляйпілля і в часі, і в просторі, і реального, і символічного — як вікового потягу народу до волі, — просто неможливо.

Григорій Іванович Лютий народився 7 лютого 1949 року в місті Гуляйполі Запорізької області в сім’ї вчителів-хліборобів.

Батько Григорія Лютого теж писав вірші, які не знайшли іншого призначення, окрім потрапити до альбому його майбутньої дружини — Марії Явтухівни Пилипенко. І ті вірші, той романтизм були найперше продуктом атмосфери Гуляйпільського педучилища. Навіть постійні клопоти, робота практично в другу зміну коло землі в своєму приватному господарстві (інакше б просто не вижили), не притлумили, не вивітрили ту неповторну атмосферу закоханості в життя.

Вечорами іноді слухали привезеного дідом Явтухом патефона. Ставили «Дивлюсь я на небо...», «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде...» та ін. Потім мама брала гітару і співала під неї українські пісні. Саме так формувався той тонюсінький озоновий шар сільської, а, отже, саме реально української, бо Україна і виживала тільки селом, інтелігенції. І хоч всі вони були інтелігентами в першому коліні, все ж їм вдалося, як атомам у молекулах надміцних сплавів, створити ту якість, яка потім допомогла вистояти і у війну, і в голод, і в репресії. Без жодного слова про це вголос — влити в своїх дітей любов до своєї землі, України.

Один дід Г.Лютого був репресований, і поет його ніколи не бачив. Але розповіді про його силу волі, рішучість, характер — у великій мірі формували свідомість митця. Рід по батьковій лінії мав свої традиції. Обов’язково одного з синів називали на честь діда... По маминій лінії дід Явтух і бабуся Мелашка, чиї предки, переселенці з Полтави, ввібрали в себе всі риси, пов’язані з цими іменами в українській літературі. Дід — майже все життя комірник, бабуся — тиха і богобоязна господиня.

Дитинство поета протікало на фоні мальовничої української природи, олюднений образ якої постійно присутній у його поезії. За городами жебоніла річечка Гайчур, де майбутній поет ловив рибу, пік раків з хлопцями, пас на її луках гусей. І дитячі незабутні враження уже зрілий митець покладе на папір:

— Галино-Галь, — з гори біжить дівчатко.

Гиля-гиля! — ім’я своє пасе...

І коли кажуть, що мова, імена, всі ми — від землі, від її вдачі, то не всі розуміють, як глибоко залягли шари нашої духовності.

Після закінчення Сігорянської початкової школи з 1958 року навчався у Гуляйпільській середній школі №1 і паралельно в музичній по класу баяна. Закінчивши школу, Григорій Лютий протягом року працював баяністом і завідуючим Любимівським Будинком культури. Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту.

Його вірші вперше були опубліковані в гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму» у 1964 році.

Іще в шкільні літа пощастило познайомитися з відомим поетом Василем Діденком, який на той час фактично мешкав у Києві, але постійно приїздив на Чапаївку до мами, привозячи на периферію атмосферу київських вітрів. Заборонені вірші М.Мамайсура, В.Симоненка, із яким в студентські літа товаришував В.Діденко, довгі розмови на чапаївських і зеленянських плесах запліднювали душу неповторним відчуттям причетності до долі народу. Приходило, що є «В кожного святе синівське право з матір’ю побуть на самоті...» Становлення поетичного таланту Г.Лютого відбувалося і під впливом кращих зразків світової літератури. Сам поет розповідав, що, будучи студентом, захоплювався творами Гете, Шіллера, Боккаччо, Сервантеса...

Вже на першому курсі філологічного факультету, лежачи тяжко хворим в обласній лікарні і просячи Господа доточити віку, обіцяв служити своєму народові:

Криваві сокири над тім’ям — як півні.

Чи слави хотів я? Хотів. Україні!

За станом здоров’я довелося перевестися на заочне відділення педінституту. Повернувся у Гуляйполе. Влаштувався у колгоспні багатотиражки. У 1971 році поезія Г.Лютого була представлена українській аудиторії на сторінках газети «Літературна Україна». Вже тоді у добірці віршів прозвучав образ, який цитують і досьогодні: «На рушнику Дніпра, розшитого садами, несем твою Чернечу, як хлібину...» Брав участь у роботі ірпінських семінарів у Києві, куди його викликав голова кабінету по роботі з молодими при Спілці письменників України Дмитро Білоус особисто. Лютого помітили, відзначали зрілість таланту, оригінальність творчої манери, але книжку видати не могли.

Виростаючи в атмосфері шістдесятників, Г.Лютий передплатив до себе в Гуляйполе всі літературні журнали, заснував своє літературне об’єднання «Калинова сопілка». Це про нього поетеса Любов Геньба скаже: «Я закінчила двадцять років університету Лютого...» І з того ж об’єднання вийшли Олександр Михайлюта, Любов Геньба, Іван Доценко, Анатолій Горпинич.

Коли творчість Лютого одержала схвальну оцінку критика А.Макарова, він ніби подолав якийсь бар’єр, і це додало йому наснаги і творчої енергії:

Те, що вперше створили, повторили вже люди.

Написати ще вірша — дивиною не буде.

Заридати, померти — і трагічно й прекрасно,

Та було вже усе це у великих нещасних.

Та, здається, я зваживсь. Я готовий до всього.

Проклену, якщо треба, навіть Господа-Бога.

Є маленька надія (що гріха тут ховати).

Я для щастя — нещастя буду в серце скликати.

Всіх у серце їх скличу. (В інше місце не прийдуть...)

Заманю, замурую. Й доки житиму в світі,

Їх не випущу звідти.

Тільки жаль, що я тлінний, а вони ж то, бач, вічні.

Як умру — вони знову розлетяться по світу...

Хіба не така ж самопожертва, як у Симоненка, Стуса? Недарма ж у полеміці про Шевченківські настрої, роль поета, яку у 80-х роках вела «Літературна Україна», поетеса Н.Стефурак вловила ці настрої у першій збірці Лютого, написавши: «Є такий поет: «Стою, як тінь, мов тільки що із бою. Хіба б коня іще та справжню рану...»

У 1982 році Г.Лютого викликали до Києва на творчий звіт, після якого його вірші протягом 2-3 років опублікували практично всі журнали: «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Київ». А 1984 року побачила світ перша книжка Г.Лютого «Крилатий корінь», за яку він став лауреатом обласної молодіжної премії ім. М.Андросова.

Назва збірки розкривається у однойменному вірші:

...Вогонь любові, корене крилатий,

Ти рвешся ввись і, прип’ятий, болиш.

Ти розуміти вчиш мене, кохати.

Боли ж мені, довіку не залиш.

«...Справді, хліборобський, крилатий, чорноземний корінь сущого в людині хотів би увінчати автор на тлі рожевого цвіту мрій, надхмарної висі. Хліборобський корінь — то міць характеру, твердь праведної світобудови», — вказувала О.Логвиненко. А у баладі «Хлібороб» вперше говорилось не про лубочну героїку радянських бійців, а про те, як полонений воїн рив собі могилу. В основу сповіді було взято не поверхово політичне, що легко вивітрюється в часі, а глибинні, генетичні основи людяності, життя на землі:

А другий штик, а третій! Виноград

Садив отак у сонячну неділю.

Чи ж поприймався? Стільки пролетіло!

Напевно, вже й підрізати пора.

...Ледь чутно хрускотіли камінці

Під заступом блискучим, як півмісяць.

І кожен зріз травинки і корінчик,

Як рідна плоть, болів його руці.

У такому пориві до життя напишеться:

Наче рив могилу, а криницю вирив.

І стою – не знаю, що його робить...

Г.Лютий постійно прагне знайти несподіваний, непересічний образ, по-своєму осмислити його, створити свого роду ліричну новелу з глибинним підтекстом і подати на розгляд читачеві. А в образі ліричного героя часто можна пізнати власне автора з його переживаннями, болями, сумнівами, пристрастями і відчути його оголену душу і сумління:

Ти відкрий моє серце, відкрий,

Крапля крові не відає болю,

Не лякайсь мого крику, о доле,

Ти відкрий моє серце, відкрий.

...Як блакить відкриває нам птиця,

Ти відкрий моє серце, відкрий.

Поезія Г.Лютого особливо чутлива до найгостріших проблем сучасності, правди життя. Її яскраві риси — пристрасність, емоційна наснаженість думки, глибинні роздуми про любов і ненависть, добро і зло, вічність і сьогодення. Григорій Лютий передусім — лірик, поет особистого переживання, поезії серця. Бентежно-щемлива ніжність, краса і романтична окриленість його слова наснажують читачів життєствердною енергією, виховують естетичне почуття. Він уміє бачити красу і відчувати її в усіх проявах життя. Тематичні обрії поезії Г.Лютого надзвичайно широкі.

У другій книзі «Крона вічності» (1985) автор продовжує розвивати ту тему, яка є для нього близькою, — тему рідної землі, батьківщини. Він ніби кровно пов’язаний із народними джерелами, з яких і черпає силу для своєї поезії, осмислює нерозривну єдність людини і природи, яка є вічною:

Залишайте себе на землі!

Не беріть із собою в могили

Ні вогню, ні любові, ні сили,

Ні довірливих, лагідних слів...

У вірші «Хліб любові» Г.Лютий проголошує і чітко окреслює те, що до того прочитувалося у підтексті:

Мій хліб — любов. Однині й назавжди.

Нехай мене любов моя годує.

Є легший хліб. Єство ж моє гидує.

Нелюбий хліб — страшніший од біди!..

Це вищий смисл, яким живе природа.

Мій хліб — любов. Однині й назавжди.

Отже, в основі поезії Г.Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. Гарні за духовною наснаженістю й емоційною силою, інтимні вірші Лютого сприймаються як молитовна сповідь не тільки ліричного героя, а й власне читача, бо йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності — кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драматизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері. Непогамований шал закоханого серця передається за допомогою довершених художніх знахідок, передусім метафор, персоніфікацій, порівнянь, символічних образів:

Голюсіньку, як вишеньку чужу,

Візьму в уста — гірчинки не почую.

Як сука цуценятко, обцілую.

О, Господи, простіше — оближу.

Ці вірші позначені великим милосердям, співчуттям, гуманізмом:

За тобою срібним колесом

Весняний дзвенить струмок.

І щебече рідним голосом

Твій малесенький синок.

Для увиразнення складності, драматизму почуттів свого героя автор послуговується мотивом швидкоплинності, короткочасності щастя, прийомом поєднання контрастних понять, як, наприклад, у віршах «Весілля», «У них не склеїлось нічого...», «Голос життя», «Доля», «Мишко», «Він жив на кручі...» та ін. Показовою щодо цього є лірична новела «Весілля», яка перш за все вражає мальовничістю зображуваного.

У розпалі весілля з’являється він:

Був стіл весільний, довгий, мов ріка.

Пливли по ньому чари і мімози.

Горілка вся була якась гірка,

Мов не горілка то була, а сльози...

А молода на тім кінці ріки,

В розквітлу вишню вдягнена, ледь мріє.

Не допливеш — ніхто не дасть руки.

Усім чужий. Ніхто не розуміє.

Нарешті наречена, покинувши весілля, втікає до свого коханого:

Там човен грав, як місяць молодий.

Сховались в нього двоє, мов у пісню.

І між зірок відкритої води

Цілунками відкрили ніч первісну.

Вони пливли до іншого берега. І останній епізод:

Їх приморозок пізній розбудив.

Як мертві щуки, весла ген біліли.

Хотіли їх дістати із води

І не могли рознятися — боліли.

По березі шукали їх. Та зась.

Шумів лиш очерет, як недомовка,

І голос жениха, ласкавий, мов у вовка,

Неначе перекований, зривавсь...

Очевидно, порівняння голосу жениха з голосом вовка пов’язане з казкою про вовка і сімох козенят, де вовк перекував собі голос, щоб обдурити козенят, а, отже, зримий зв’язок поезії Г.Лютого з фольклором, народнопоетичними мотивами. Це виявляється перш за все у тому, що поет часто у своїх творах звертається до художньої інтерпретації давніх легенд та переказів, вводить до своєї художньої палітри фольклорну символіку, елементи народних звичаїв та обрядів.

Особливо яскраво фольклорне начало присутнє у поемі «Ярмарок», яка, до речі, була написана дев’ятнадцятилітнім студентом. Поема «Ярмарок» населена фантасмагоричними образами з народних легенд і разом з тим сповнена безоглядної життєвої правди. Ярмарок у зображенні автора — «це невеличка модель світу». Тут і прекрасне, і потворне, і трагічне, і смішне», — вказував Г.Літневський. Головного персонажа, як такого, немає. Розповідь починається з відтворення картин самотнього післявоєнного життя Галини — дівчини, що збожеволіла під час фашистської окупації. Вона збирається нести продавати на ярмарок у кошику столітник і вогонь, який вона взяла з пожежі, що спалила її хату. Цю поему критик Тарас Салига назвав кращою поемою року. У статті «Відлитий у строфи час» (ЛУ. — 1985. — 24 жовтня) він пише: «Молодий поет Г.Лютий поемою «Ярмарок» ще раз довів, наскільки може бути благодатною фольклорна стихія, якщо поводитись із нею не легковажно, не спокушаючись необачно на певні ефекти. Власне, саме завдяки стриманості поема Г.Лютого має і великий сюжетний простір, і простір ідейно-естетичний... Поема цікава і самою динамікою розповіді, і непересічністю художньої уяви, і довершеністю версифікації. Це і дозволило поетові відтворити панораму життєвих реалій середини 40-х років. В особі автора щасливо поєдналися вміння бути скупим і точним на слово в передачі людських драм, бути витівником і дотепним, коли на це місце і час, вміння вдихнути в метафору чи персоніфікацію сувору правду життя. Найголовніше, чого вдалося Лютому досягти в поемі, — це своєрідний художній синтез, у якому відчутні печаль, смуток, гумор, радість, роздуми тощо. І все сукупно — в переконливій цільності художнього відтворення дійсності». Не часто зустрінеш такі розгорнуті образи-символи, які витікають один з одного, переплавляються і раптом, розтавши, як марево в степу, постають перед тобою знаком питання — вихором. Образ, який виходить далеко за межі метафори, потрапляючи за класифікацією Єсеніна аж у восьмий розряд.

...Чи циганський табір там отаборився,

Мало іще табір — ще й весілля грають,

Мало іще грають — чуть на дві версти, —

Мов барвистий бубон, велетенський бубон

У руках чаклунських крутиться, летить,

Стрічками мигтить.

Ой, то і не віче вічне пророкує,

Ой, то й не цигани рясно так святкують.

То у Гуляйполі люди ярмаркують.

Поему «Суд» Г.Лютий написав, не знаючи про ту тра-гічну подію, що трапилася насправді влітку 1976 року і набула широкого розголосу: дівчата ввечері поверталися з дискотеки, одна з них простягнула руку і зірвала жменю черешень з гілки, хазяїн вистрілив з рушниці і вбив дівчину. Вбивця був засуджений на 15 років ув’язнення, але незабаром повернувся в село. І вже коли цей твір був написаний, Лютий дізнався, що подібне тому, що створила його творча уява було, в реальному житті. Але в його поемі дівчина — ніби єдина донька солдата, яка під час війни випадково вціліла одна з усієї сім’ї. І вона стає жертвою жорстокого вбивці. Прийоми, якими користується автор, прості, що є доказом його майстерності.

Така вона в пам’яті й досі

У батька на сильних руках.

Отерплий, оглухлий і босий

До ранку він з нею блукав.

Заходив до кожного двору.

Постоїть і піде у ніч.

Від того німого докору

В людей відбиралася річ.

Коли вбивця через деякий час повертається в село — батько виносить свій вирок: він вбиває злодія прямо серед білого дня. Це помста за доньку. Але відбувається суд. І здається, що все село стає на його захист. Слово надається підсудному:

Не вбити хотів я. Хотів рятувати.

Від скверни і сонце, і стежку, і ріки.

Я думав тоді — оправда мене й мати.

Та світ відвернувся від мене навіки.

Усе мені чорне — і трави, і хати,

Не взнаю, де сонце, де місяць насправді.

Не може один ні судить, ні карати,

Ця ноша під силу суду лиш, громаді!

У цій поемі Г.Лютий піднімає складні проблеми люд-ських взаємин у суспільстві, і темою твору є те, про що головний герой говорить в останньому монолозі, а саме: суд, який над ним чинить його власна совість.

Одна за одною виходять книжки «Червона літера вогню» (1987), «Хліб любові» (1990), «Я воду пив з твого лиця» (1992), за яку Лютий був відзначений обласною літературною премією ім. В.Лісняка, «Гуляй-поле» (1996), дитяча книжка «Світлана» (1995), «Вибране» (1998), «Меди» (2000), а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком збірник пісень «Пісні гуляйпільського краю» (1995), численні публікації в журналах, альманахах, газетах.

Образний світ Г.Лютого заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепронизуючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. Він прагне до різноманітності у галузі віршобудови: від класичного стилю до білого вірша. Виявляє себе в жанрі балади, притчі, сюжетного вірша і того, що називають асоціативним, поеми.

Щира схвильованість, глибинність почуття й водночас краса думки і форми притаманні й патріотичній ліриці Г.Лютого:

Хай тобою святиться мій день!

Ти народжена Богом кохати!

Україна — країна пісень,

Україна — Чорнобильська мати.

...Я на тебе, кохана, молюсь,

Кожна пісня твоя — то молитва.

На красу твою божу дивлюсь,

Осягаю, за віщо йде битва.

Змістовним ядром цих віршів є позиція митця, позиція громадянина, патріота, сина — своєї матері по крові і матері-України:

Народила мене українка,

Захистити крилом не змогла.

І зірвав мене світ, мов пір’їнку,

Із єдиного раю — села.

Поет прагне наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих вселюдських ідеалів, за якими для нього не губилися ідеї національної самосвідомості рідного народу, необхідності духовного відродження:

Україно, полин мій гіркий!

Яничаром розтерзані села.

А у селах у зорях ставки...

Їх наплакали наші жінки.

Пересохли і очі, й джерела...

Ти жива ще, Вкраїно, поглянь,

Ще степи твої щедрі уповні!

Місяченько пливе ще у човні,

Щоб розбитись об хвилі світань.

Підведися ж із праху, устань!

Г.Лютий гордиться отчим краєм, проте його захоплення Батьківщиною змінюється драматичними інтонаціями, коли він говорить про минуле України:

Розпинали нас. Ще казав мій дід.

Як сльоза текла — не здолати вбрід.

Як займався степ од кривавих ран,

А хто жить хотів — за життя вмирав.

Українонька — в солов’ях острог,

Всяк щипа її — мов смачний горох!

Суне голод-мор — аж нутро пече,

Тільки мед пісень по вусах тече.

Варто згадати про те, що на вірші Григорія Лютого написано понад 50 пісень, які стали досить популярними у виконанні Анатолія Сердюка, Лідії Михайленко, Ірини Ярчевської, Сергія Шестопалова, дуету Шепелів та інших співаків. І найбільш відомі з них «Скрипка», «Вчительчин вальс», «Пісня гуляйпільських весіль», «Солов’їний острог», «Хрестини Махна», «Блюз любові», «Шипшина», які знайшли свою слухацьку аудиторію.

До того ж перу Лютого належить і низка оповідань, есе, статей, рецензій. Зокрема, оповідання «Шпаки» і повість «Душа ледь-ледь торкалась тіла...».

Багато уваги приділяє поет своїм роздумам про творчість:

Знов судний час — чуттів страшна робота.

За ніч зчорнієш, зораний, мов лан.

Дала природа муки за щедроти.

А люди це вважають за талант.

Або:

Із попелу мого мій кожен вірш —

Чуття перегоріли — кров і спокій.

Візьми, кохана, все це і розвій

По вітрі молодім у степ широкий.

...Згорів мій голос, на папір упавши.

З долонь у тебе попіл мій сплива...

«Григорій Лютий — поет навдивовиж відкритий. Багато розмірковуючи про те, що є творчість, він відважується на власному прикладі пояснити природу літературного таланту, таїну народження письменника: вірш-дерево виростає в поезію-сад, і слово дарує плоди-яблука. Поезії дає життя робота, мисль, любов, а не декорація чи декларація! Ось кредо письменника, а за ним стоїть відповідальність!» — вказує О.Логвиненко.

Лірика Григорія Лютого проникнута життєдайною енергією і водночас живуча, пронизлива і щира. А ще — чисто українська. Мало новаторського знайдеш в ній, шукаючи поверхового, показного. Що суттєво — поета мало цікавить: чи прочитали його книжку. Г.Лютий говорить: «Мені важливо, чи покликали мої вірші людину вдруге, втретє, чи є в них та енергія, що існує поза логікою і примітивним смислом. Адже, якщо навіть не згоджуватися із тим, що смисл завжди є ремінісценсією із добутих знань, то, навіть найоригінальніший, він все одно примітивний, бо може бути повторений, заново відтворений. А та тонка енергія, яку дехто називає вітром слів, дехто праною, не може бути вкраденою. Вона живе «в», «між» словами і людьми, як вища субстанція — любов, котра, власне, і є основою мистецтва. І тільки вона може по-справжньому кликати і прирікати твори на вічність...»

Крім літературної творчості, Г.Лютий активно займається громадською діяльністю, дбає про відродження духовності українського народу, української мови, культури, традицій, місце української літератури в літературному процесі сьогодення. Його участь в роботі різних редколегій, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій, виховання літературної молоді, а з 1992 року він очолював обласне літоб’єднання ім. М.Гайдабури. Учасник VIII Всесоюзної наради молодих письменників. Був єдиним делегатом од Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році. З 1998 — голова Запорізької обласної організації НСПУ і з 2001 р. — редактор журналу «Хортиця», і це далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот, які сьогодні, в пору громадянської і творчої зрілості митця, вимагають дедалі більшої самовіддачі, забирають час у власне літературної праці, але й живлять її сторицею з нових джерел.

Григорій Лютий — поет глибоко сучасний і відкривається перед читачем все новими яскравими гранями. Він у постійному творчому пошуку, він — у дорозі. А дорога — досвід, це те бурхливе життя, дивні подихи якого тільки справжній митець донесе до читача.

Тв.: Крилатий корінь (1984), Крона вічності (1985), Червона літера вогню (1987), Хліб любові (1990), Я воду пив з твого лиця (1992), Пісні гуляйпільського краю (1993), Світлана (1995), Гуляйполе (1996), Вибране (1998), Меди (2000), Я вже тобою дихаю (2002).

Літ.: РеброП. Посланцы литературного Запорожья: (В т. ч. об участии Г.Лютого в респ. Совещании мол. литераторов) // Индустр. Запорожье. — 1983. — 18 нояб.; СимоненкоП. Надійний корінь // Запоріз. правда. — 1984. — 12 лют.; ЛасковМ. О земле, о любви // Индустр. Запорожье. — 1984. — 18 марта; РекубрацькийА. Набір висоти // Комсом. Запоріжжя. — 1984. — 24 берез.; ЛітневськийГ. Кринична глибина слова // Друг читача. — 1984. — 20 верес.; ЛогвиненкоО. Сам я не вмію цвісти // Поезія. — К., 1985. — Вип. 2. — С. 216-220; // ЛогвиненкоО. Шум вічних крон // Друг читача. — 1985. — 8 серп.; ЛітневськийГ. Коріння і крона // Комсом. Запоріжжя. — 1985. — 29 серп.; Поезія високого громадянського звучання // Зоря комунізму. — 1985. — 14 верес.; СалигаТ. Відлитий у строфи час // Літ. Україна. — 1985. — 24 жовт.; МихайлютаО. І думи такі високі // Комсом. Запоріжжя. — 1985. — 7 лист.; СушкоК. На одном на своем коне // Индустр. Запорожье. — 1985 – 1 дек.; ЛітневськийГ. ...І яка мені ще нагода?! // Дніпро. — 1986. — № 6.— С. 134-136; КовалівЮ. Птах великий мені ні до чого... // Дніпро. — 1986. — № 6. — С. 133-134; Нова книга поета // Комсом. Запоріжжя. — 1987. — 21 берез.; КовтунА. Спалахнуло багаття між нами // Друг читача. — 1987. — 14 трав.; КовтунА. Це вірші чесні // Комсом. Запоріжжя. — 1987. — 16 трав.; БілокопитовМ. Зустріч поета з студентами Запорізького держуніверситету // Запоріз. правда. — 1988. — 11 берез.; РекубрацькийА. Повернення до себе // Запоріз. правда. — 1990. — 15 лип.; ОсадчукП. В ім’я чого живу на землі? // Зоря комунізму. — 1990. — 1 верес.; Кому премію Лісняка: (На здобуття літ. премії обл. орг. Спілки письменників України висунута книга Г.Лютого «Я воду пив з твого лиця») // Запороз. Січ. — 1992. — 22 груд.; СтепаненкоЛ. Як «махновці» брали Київ (Про виступи Г.Лютого і співака А.Сердюка у Києві) // Запороз. Січ. — 1995. — 4 лип.; СтадніченкоО. Григорію Лютому — 50 // Літ.Україна. — 1999. — 18 лют.; СтадніченкоО. Земле моя із обличчям дитини моєї... // Запороз. Січ. — 1999. — 9 лют.; СтадніченкоО. І знову наш дух розгоравсь... // Запороз. Січ. — 1999. — 13 берез.; БілоусГ. Подай свій хліб — і я скажу, хто ти... // Вітчизна. — 1999. — № 12. — С. 131-139; Григорій Лютий // Письменники України: Довідник – Дніпропетровськ, 1996.

Ольга СТАДНIІЧЕНКО

БЛЮЗ ЛЮБОВІI

В ніч неприкаяну, мов у колодязь, падаю.

Боже, любов мою зможе всяк звати зрадою!

Я признаюсь тобі — наче стежині батьківській.

Грішно молюсь в журбі — права не маю знать якій.

Ти не свята. Чому ж — наче торкаюсь вічності...

Лиш не сахнись мене, я не благаю вірності.

Не розіпну тебе, не закатую клятвою.

Дай розіпну косу — долю обманим клятую.

Наче мале дитя, й горе-біда заграється.

На волосинці світ весь на твоїй тримається...

Пізно горить наш мак, сонця чи стане вирости?

Ми перестрілись так — наче вселенські сироти.

Не убивай себе днів павутинням, бджілонько.

Зглянься, без тебе світ вже не воскресне, жінонько.

Наче з душі сльоза, вийди ходою тихою.

Я не люблю тебе. Я вже тобою дихаю...

ЗАЛИШАЙТЕ СЕБЕ НА ЗЕМЛIІ

Залишайте себе на землі.

Вам безсмертя відкрила природа!

Хай завжди зігріва нагорода

Нелегкі ваші дні й мозолі.

Залишайте себе на землі!

Не беріть із собою в могили

Ні вогню, ні любові, ні сили,

Ні довірливих, лагідних слів.

Залишайте себе на землі!

У надіях, у дітях, в онуках,

Щоб сліди не зітерла пилюка,

Не розвіялись лиця в імлі.

Залишайте себе на землі,

Роздавайте щомиті, даруйте,

Жодну пісню в собі не змарнуйте,

Не затьміть жодній мислі політ!

Це не ваше: з далеких століть

Вам передано людське батьками.

Будьте щедрими, будьте із нами!

Залишайте себе на землі!

* * *

Світ зневірою вкривсь,

Як футляром покривджена ліра.

Будь ти хоч Прометей —

Не повірять.

Попрохаєш тепла —

Розведуть під ногами багаття.

Стане якось незручно кричать:

Браття!

* * *

У відкритім степу спалахнуло багаття між нами,

Наче дух наш тривкий, що єднає в рокований час.

Тільки тріпали хлопці розбитими вітром чубами,

Тільки нелинь шумів із нічного байраку до нас.

І настала та мить, що у ній відбивається доля

І народу, й землі. І твоя — хоч яка не мала.

І завмерли ми всі. І з вогню піднялася тополя.

І грудна, ще безмовна, мелодія-дзвін попливла.

І не зчулися ми — обнялися, сплелися руками,

Як вінок для Вітчизни. І тихо по колу пішли.

І світилась земля. І розхмарились думи, як храми.

І гойдалися трави, й могили, мов сиві воли.

Хто підходив до нас із любо'ю і спрагою вірних,

Озивався вогонь, поривався, як зграя із трав.

А якщо виривало кого од трудів непомірних,

Ми тісніше ставали. І знову наш дух розгоравсь.

Так почав би я притчу про вас, мої друзі, братове,

Незнайомі і рідні, хто жив для народу свого.

Так скінчив би я думу, щоб знову почати і знову,

Доки небо не впало і бурхає в жилах вогонь!

* * *

Спасибі, світ, що серце дав мені

Без жодних патологій у любові,

Що можу я, не криючись, дзвеніть

І вільно виливатися у слові...…

Що часом я щасливіший гравця –

Як ці птахи, як діти і як хмари.…

Але чомусь не вірю до кінця,

Сахаюся, мов жду за все це кари.…

І так щасливим серцем тим болю,

І так майбутню втрату відчуваю,

Що вже, бува, не радий, що люблю,

Що вже, бува, нічого не бажаю…...

IІ ЯКА МЕНІI ЩЕ НАГОРОДА…

Оживають коріння — насоси тугі,

Нагнітаючи соки у лози.

І тріпочуть під серцем листочки нагі,

Мов запеклої радості сльози.

Закриваю повіки. Уява моя

Сперечатись не в силі з весною,

Відкриваю повіки — цвіте і буя

Все, що звалося щойно лозою!

Повні очі мої горизонт обрамля.

Все страшніш засинати з роками.

Хай ніколи в мені не смеркає земля, —

Ще засну, а прокинусь — не з вами!

Доки ви у мені, доки я вас люблю,

Не злиняє тривка ваша врода,

І дивлюся на світ, і очей не стулю.

І яка мені ще нагорода?!

* * *

Україно, полин мій гіркий!

Яничаром розтерзані села.

А у селах у зорях ставки...

Їх наплакали наші жінки.

Пересохли і очі, й джерела...

Ми росли в тих цілющих ставках,

Ми ловили в них рибу чарівну.

Ми не знали, що то у сльозах

Виглядали ми долю-царівну.

Якщо кара це Божа, то ми

За все людство гріховне сплатили.

Якщо проба це нашої сили,

То чому ми за крок до могили?

Ти жива ще, Вкраїно, поглянь,

Ще степи твої щедрі уповні!

Місяченько пливе ще у човні,

Щоб розбитись об хвилі світань.

Підведися ж із праху, устань!

* * *

І Ви красиві, дівчино, і Ви...

О, світе мій, які ви всі прекрасні!

Ці карі очі — лагідні і ясні,

Ці горді повороти голови.

У Вас — лукавий погляд аж горить,

А Ви наївна — наче у пилкові.

А Вам про Вас не скажеш у розмові —

Життя замало з Вами говорить.

Якби всесильний був я, наче Бог,

То на мільйон іскринок розділився б

І в кожну душу лицарську вселився,

Щоб з вами знать любові діалог.

Стрічаю Вас. Що можу я — чужий?

Хіба сказать, які Ви всі красиві...

Та бгає вітер слово. Чую: сиві.

І замовкаю вражено-німий.

Ви й справді сива, дівчино, і Ви...

А ми ж недавно бігали у латки,

І піонерські ставили палатки.

А далі — швидше. Далі — до трави...

І Ви красиві, дівчино, і Ви...

* * *

Я стільки раз вмирав у цьому світі, –

То за дітей, то навіть за примар.

Тремтіти вчивсь. Учився не тремтіти.

І душу клав щоразу на олтар.

– Йому дав Бог! – чув заздро кажуть люди,

Але за що, хоч хто спитав коли?

За те, що зроду не боявсь покути,

Жертовним словом Господу моливсь.

І знову час такий… – не знаю де я...…

Але прошу, як треба, не жалій.

За ті слова, що в Бога за межею…

За ті слова, що на межі моїй…...

            ДОЛЯ

Було у неї семеро дітей,

А чоловік у неї був гуляка.

Хоч би коли поскаржилась на те,

Або на людях стала десь поплакать.

За що любила? — Хто його збагне.

Але вона таки його любила.

Така була довірлива і мила,

Бісило всіх чуття те неземне.

Вона за ним ходила з юних літ,

Відкривши очі ясно, мов на диво,

А він, було, обернеться й привіт!

Ночує десь, як блудня шолудивий.

— Нехай поплаче, — дико блазнював.

— Нехай звика, — вдоволено сміявся.

Вона в ті дні ходила нежива.

— Іще помре, — знущавсь. І повертався.

У загсі навіть, ставши на рушник,

Мов не в собі, все скаливсь дурнувато:

— Чи згоден я? Для мене це тупик.

Питайте в неї. Я її не сватав.

Він звик: «Ніде не дінеться моя...»

В її коханні легко жив і сито.

Вона йому була, як течія,

Не міг без неї він уже прожити.

За нею хлопці бігали й тоді,

Коли заслала світ весь пелюшками,

Коли юначі мрії по воді

Спливли у ніч легкими пелюстками.

Красуня щоб — не скажеш. Хоч була

Коса у неї — диво шовковисте.

Збере у вузлик — залишки крила.

Розпустить — хмара трепетно-іскриста.

Ставало тісно в хаті, як вона

Косу циганську ввечері чесала.

А чоловік — мов п’яний без вина:

— Люблю блондинок, — скалився зухвало.

А як вона співала! Ще жива

Її гітара спить на етажерці.

— Тепер, — казали, — семеро співа —

Сім голосів, натягнутих на серці.

І ось у голод, в самий судний час,

Привів красуню в дім він, як сніжину.

Сказав дружині: «Поратимеш нас.

І щоб ні слова докору, бо кину».

«Сама не прогодуєш. Помрете...»

Усе святе стоптав у ту хвилину.

Промовчала покірливо на те,

Забрала діток в іншу половину.

Вернулась тихо. Їсти подала,

Послала постіль м’яко, як весільну...

Взяла гітару, й наче божевільна,

Із хати вийшла. Далі — не змогла.

Холодний ганок стрів, немов чужу.

«Казали люди. Що ж мені робити?

З людьми іще я вміла говорити,

А що тепер очам своїм скажу?»

Безмежну ніч, мов знята із хреста,

Просиділа, просивіла на ганку.

Коли він вийшов з хати на світанку,

Коса біліла в неї, як фата!

Він впав до ніг, пронизаний вогнем.

Вона, як сину, гладила волосся:

— Хотів ти білу? Ось воно й збулося.

Чи хоч тепер любитимеш мене?

Я опущу і сльози, й каяття,

Як цілувала руки їй білява,

Ходила як і слава, і неслава...

Хоча і в тім було її життя.

Скажу лише, що він весь вік благав

У чорне косу знов пофарбувати,

Але не міг податливу вблагати.

Ходила біла — хмарою між трав.

І хоч єднав їх знову Гіменей,

Не зміг і він безслідно стерти драму.

Було у неї семеро дітей.

Дівчатка всі. Усі вдались — у маму...

ГОЛОС ЖИТТЯ

Я стільки чув про серце і про душу,

Про той вогонь, що є самим життям.

То не казки. Тепер признатись мушу —

Не віриш в те, чого не маєш сам...

Було мені, здається, вісімнадцять.

Пекла мені, як пекло, кров дурна.

Жінки те бачать. Цим не заховаться.

Але не пожаліла ні одна.

Хоча... знайшлась одна вдовиця — краля.

Жила отак... по той бік — за ставком.

Серед гулянки сміхом покарала:

— Якщо приспічить, жду тебе з льодком...

Зненавидів її у ті хвилини.

Та всі слова прокльонів і образ

Ночами обертались на перлини,

Немов графіт холодний на алмаз.

Мороз ударив ранній і гарячий.

На другу ніч, як місяць сипав сніг,

Я вийшов так... подихати неначе.

Не втримався. Мов з насипу, побіг.

Вгинався лід, як гойдалки бездонні,

У кожен видих падав я до зір.

А сніг лягав так лагідно на скроні.

Й на весь куток рипів, як поговір.

Не перебіг. Шубовснув серед ставу —

Аж крига крила здибила сторчма!

Не повернув. Ламав льодів неславу.

Вмерзали поли. Шарпала зима.

Задуб як є. Пропав і страх, і сором.

Коли ввійшов, забув уже й по що.

Світились очі лагідним докором:

«Та ж кладка є з новесеньких дощок...»

І повела навмисне до світлиці.

Текли води мутної ручаї

По килимах незайманої глиці,

По молодому розпачі її.

Перевдягла і чаєм напоїла.

Горнулася, як знайдена сестра.

А я в огні сахався її тіла

І вкотре допікав собі: стара...

Уста сміялись. Плакала очима.

Тулилася щокою до руки.

Стояв танкіст у рамці за дверима.

«Ішли по дну, не виринув з ріки».

Боявся я хвилину ту порушить.

Чуття — як скверна: «Буду я іти...»

— Не ображай — сказала, — взяв ти душу,

Кому ж я тіло буду берегти?

...Усе було красиво, як годиться.

Душа моя проснулась од тепла.

Іще скажу: та мудра молодиця

На рік за мене старшою була...

ВЧИТЕЛЬЧИН ВАЛЬС

Світлані КОВАЛЕНКО

 

Ти ще юна, немов старшокласниця,

Тільки бант проміняла на вуз.

Як поясниш — і небо проясниться,

Клен старий пригада, що забувсь...

Ти здаєшся іще безтурботною,

Звідки ж туга хлюпоче в очах?

Сум підкреслено сукнею модною

І спиня чимось порух плеча.

Я на вальс, я на вальс Вас запрошую,

Я помчу Вас кудись до зірок,

Закружляю хмільною порошею,

Наші руки сплету у вінок.

Я тобою, як дивом, милуюся,

Ти жертовно себе віддала...

Навіть той, хто з тобою цілується,

Не пригубить весь безмір тепла.

Я клянуся — і клятву порушую,

Я люблю — і не смію любить.

Ніби чашу з дитячими душами

Ти несеш і боїшся розбить...

Лине в школі просвітлена музика,

Вчителькам дарять вальс юнаки.

Їх долоні так солодко мучаться,

Мов пташки, що клюють із руки.

Ну а ти ще, немов старшокласниця,

Тільки бант проміняла на вуз.

Ох, і вчителька, вчителька класна ця,

Жаль, у хлопців не висіявсь вус...

ПІIСНЯ ГУЛЯЙПІIЛЬСЬКИХ ВЕСІIЛЬ

Моїм дорогим землякам,

щоб свайбилось і множилось вовіки віків...

 

Не грали ми відколи,

Душа моя — горить,

Гуляє Гуляйполе,

Як бубони — двори.

Гуляє Гуляйполе,

Гуляйполе гуля!

Комусь хай очі коле,

А ми, брат, звідтіля!

Мадами і панове,

Зі степу я рисак,

Махновець я, махновець,

А дід мій був — козак.

Нема для пісні броду,

Ти, «Яблучко», котись,

Ми знаємо це зроду,

А заспівать кортить:

ПРИСПІВ:

«Ах, яблучко, да ти ігрушечка,

Розбирайсь, роздягайсь, моя душечка!

Ах, яблучко, да із листочками,

Їде батько Махно із синочками!»

Ворота й двері — навстіж!

Чарки — аж гнуть столи.

Заходьте, наших знайте, —

З губерній і столиць!

Не жали ми відколи,

Посіяне в піснях.

На сволоці підкова

Для нашого коня!

Не грали ми відколи,

Душа моя — горить,

Гуляє Гуляйполе,

Як бубони — двори.

Гуляє Гуляйполе,

Гуляйполе гуля!

Комусь хай очі коле,

А ми, брат, звідтіля!

* * *

I.Ч.

 

Ти музики світліш, ласкавіш муки...

Немає смерті – є віки розлуки...

І я в цей світ прийшов – неначе спогад,

Щоб тільки заслужить єдиний погляд...

Марія ти моя чи Галатея?

Тебе нема і я не знаю де я...

Як наше жду дитя – тулюсь до лона,

Я сам стаю дитям в твоїх долонях...

Сплітаються стежки, як ти їх бачиш..

Ти дивишся на світ – неначе плачеш

За всім оцим життям – таким невічним... –

Болить і витіка – спинити нічим.

І я в твоїх очах лечу, як зірка..

Й хоч на усій землі вода погіркла,

Сміюся – не кривлюсь... Люблю – не каюсь...

Живу в твоїй сльозі... І – розбиваюсь...

МАРIІЯ

— Ти хочеш пісні?

Чорт сказав їй. —

Ти можеш пісню написати,

Лиш треба з чортом переспати,

Інакше пісню не заманиш...

Не хочеш?

А іще казала,

Що все за пісню віддаси ти...

Ти теж, як всі,

Дрібна душею.

Бувай. Живи.

Притворні сльози лий солодкі...

Зі сліз таких пісні не родять.

І тут Марія затремтіла,

Сльоза у неї закипіла,

Й закривши очі золотаві,

Вона його поцілувала.

...Коли прокинулась Марія,

Не знала спрагу як втолити.

Хотіла чорта погукати,

Але у неї замість крику

Прекрасна пісня з уст зривалась...

З тих пір вона весь вік шукає

Страшного чорта

Й не знаходить.

Їй усі красені немилі —

Солодкі, завчено-нудотні,

Однакові, немов нема їх...

Вона шукає чорта й нині.

І пісня їй дорогу світить...

* * *

Хай тобою святиться мій день!

Ти народжена Богом кохати!

Україна — країна пісень,

Україна — Чорнобильська мати.

Хай це буде остання біда,

Народи нам свойого Мойсея!

Є жива ще в криницях вода,

Є кому ще зцілятися нею!

Я на тебе, кохана, молюсь,

Кожна пісня твоя — то молитва.

На красу твою божу дивлюсь,

Осягаю, за віщо йде битва.

Вечорами ще й досі курить,

Наче люлька, козацька дорога.

І душа моя вірна горить,

Ніби стиха говорить до Бога.

Хай тобою святиться мій день,

Ти народжена Богом кохати,

Україна — країна пісень,

Україна — Чорнобильська мати...

ВІіктор ЧАБАНЕНКО

(1937 р. н.)

Віктор Антонович Чабаненко народився в селі Єлизаветівці (Балківської сільради) Василівського району Запорізької області.

Закінчивши середню школу із золотою медаллю, В.Чабаненко вступає до Запорізького педагогічного інституту, а в 1959 році отримує диплом із відзнакою зі спеціальності «українська мова і література та німецька мова». У 1962-1965 рр. навчається в аспірантурі цього ж вузу, а з 1965 р. і по сьогодні працює викладачем рідного педінституту (з 1985 р. — університету), деканом філологічного факультету (1985-1996) та завідуючим кафедрою загального і слов’янського мовознавства.

Потяг до поетичного слова В.Чабаненко відчув ще в студентські роки, але першими поетичними творами, які виніс на суд читачів, були українські переклади віршів білоруського поета М.Богдановича «Зрізають галузки тополі...», «Народ мій!», «Над могилою мужика», опубліковані в газеті «Запорізька правда» 2 листопада 1966 року. Незабаром у журналі «Жовтень» (1967. — № 2) побачили світ переклади поезій М.Богдановича «Ні на мить я не маю просвітку», «Я хліба в багатих просив і молив», «Станьмо, браття, на прю», «Над озером», «Плакало літо, поля покидаючи», а в газеті «Комсомолець Запоріжжя» (1967. — 24 травня) — ще чотири переклади творів білоруського поета.

Вперше оригінальні поезії В.Чабаненка «Слухаючи 3-тю симфонію Бетховена» і «Січень-жалень — як ножами» були опубліковані в альманасі «Вітрила-69».

У 1968 р. В.Чабаненка, тоді вже кандидата філологічних наук, звільняють з роботи за виступ на захист роману О.Гончара «Собор» від огульної критики та за протест проти закриття українських шкіл у м. Запоріжжі. Лише через рік під тиском культурної громадськості (письменників та вчених) його поновлюють на роботі. І він знову продовжує плідну роботу над перекладами з білоруської — М.Богдановича, Я.Купали, Я.Коласа, М.Танка, П.Бровки, Р.Няхая, М.Макаля, О.Рязанова, з російської — О.Кочербитова, з німецької — Г.Гейне, Г.Гервега та ін. поетів. Власні поезії друкує лише зрідка в газетах та альманахах: «На Гаймановій могилі», «Сонце любові», «Дивний сон», «Керманичу наших бригантин», «Слово», «Позиція» та ін.

У першій збірці поетичного доробку «Собор душі моєї» (1998), яка починається словами О.Гончара «Бережіть собори наших душ!», автор у «Передмові» сам пояснює причину неквапливої ходи із виданням своїх творів, переважна більшість яких «писалася в роки страшного лихоліття й людознищення». Патріотична поезія «вулканічного гніву» в «помийниці прогресу» не виживала, бо й не могла вижити серед «лжі осоружної», де «рай земний тримали на ножах» і «братів по тюрмах убивали». Однак вона захистила і вберегла Собор душі автора.

Перша частина збірки має назву «Оригінальні поезії» (ввійшло 43 поетичні твори), в якій бентежна поезія В.Чабаненка перейнята філософськими роздумами про минуле й сучасне («До історії», «Ватаг-рятівник», «Приснилося», «Над морем Каховським»), є печаль і гнів («Криниця душі», «Руїна», «Наш вік», «В помийницю прогресу»), навіть безнадія й безпомічний відчай («Розпука», «До реальності»), але все ж насамперед вона бентежна праведною налаштованістю автора до питань культурно-мовного, національно-духовного відродження:

З хреста ж безвинна Правда буде знята,

А ми на зло сатрапам ожиєм! —

та й просто людської гідності:

...Де виє звір, там сльози марні,

Там треба ратища й петлі.

Друга частина збірки має назву «Суголосся» (27 творів) — це переклади віршів німецьких і білоруських поетів.

До збірки інтимної лірики «В гостях у юності твоєї» (1999) ввійшли оригінальні вірші, присвячені найчистішому, найсвітлішому, найсвятішому людському почуттю — любові, а також переклади творів видатних німецьких та білоруських поетів.

Громадські, високопатріотичні мотиви проймають поезії ще двох збірок В. Чабаненка: «У вічному двобої» (2000) та «Оратанія» (2001).

Виступає В.Чабаненко у галузі літературознавства, пише рецензії на книги Я.Баша, Дніпрової Чайки, В.Мисика, Д.Бандрівського, П.Ребра, М.Лиходіда, А.Солонського та інших українських письменників, досліджує мову творів І.Вишенського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, В.Поліщука, О.Гончара, Яра Славутича, вивчає українсько-білоруські літературні й культурні взаємини; він — автор низки статей в українських і білоруських енциклопедичних виданнях.

Як мовознавець розробляє проблеми лінгвостилістики, соціолінгвістики, топоніміки, української діалектології й діалектної лексикографії, етимології та історії української мови. Він є автором монографії «Основи мовної експресії» (К., 1984), співавтором колективної монографії «Синтаксис словосполучення і простого речення» (К., 1975). Видав три збірки легенд і переказів Нижньої Наддніпрянщини («Савур-могила». К., 1990; «Сестра орлів».— Дніпропетровськ, 1992), «Січова скарбниця» (Запоріжжя, 1999), збірки — «Мудре слово: Прислів’я та приказки в говірках Нижньої Наддніпрянщини» (Запоріжжя, 1992), «Гартоване слово: Постійні порівняння в говірках Нижньої Наддніпрянщини» (Запоріжжя, 1995), навчальний посібник у 3-х частинах «Стилістика експресивних засобів української мови» (Запоріжжя, 1993-1996), «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» (Запоріжжя, 1992-1993. — Т. 1-4), «Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» (Запоріжжя, 2001), історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький» (Запоріжжя, 1999), в якому містяться відомості про 2075 топооб’єктів, більша частина яких назавжди зникла з карти краю, затопленого Каховським водосховищем. Упорядкував антологію «Січовий Парнас: Поетичні твори вихованців Запорізького державного університету» (Запоріжжя, 2000).

В.Чабаненко також автор численних публіцистичних статей, присвячених проблемам культурно-національного відродження України. Бере активну участь у громадському житті. Він з 1989 по 1991 рр. — голова Запорізького обласного Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, член Центрального Правління Товариства, з 1995 р. — голова Конгресу української інтелігенції Запорізької області, заступник голови комісії з питань національного відродження при обласній державній адміністрації.

Вчений і письменник є луареатом премій ім. П.Чубинського, ім. Я.Новицького та ім. Д.Яворницького.

Тв.: Собор душі моєї (1998), В гостях у юності твоєї (1999), Петро Ребро: Літературний портрет (1999), У вічному двобої (2000), Оратанія (2001).

Літ.: ПоповськийА., ШевченкоТ. З козацького роду: (До 60-річчя професора В.А.Чабаненка) // Хортиця. — 1998. — № 6. — С. 98-100; Віктор Антонович Чабаненко: Біобібліограф. покажчик: (До 60-річчя з дня народження і 40-річчя наукової діяльності). — Запоріжжя, 1997. — 65 с; КирилюкВ. «Прямуймо, браття, сонцеві навстріч...» // Літ. Україна. – 2001. – 20 груд.

Тарас ШЕВЧЕНКО

ДО РЕАЛЬНОСТI

Щодень мені ти крила обтинаєш,

Єднаєш розум мій із чорною нудьгою.

Як той Іов, по гноїщі блукаю

І серце марними сподіванками гою.

Щодень мене ти зводиш на Голготу,

У жертву кидаєш Пілатові — відчаю.

Де сонце б мало в небі красуватись,

Там я знаменіє зловісне добачаю…...

З хреста мого стікає кров багряна

І капле трутою потворищам у пащі.

Аж ген ідуть болотом потерчата —

Ото надії все загублені, пропащі!..

Як раб і тать, зацькований псарями,

Готовий завжди я до нової покари…

В ясну блакить молитву посилаю,

Туди, де волю п'ють незборкані Ікари!..

ПАПОРОТЬ РОЗКВIТНЕ!

Тут луки наші тліють і щити,

Тут шрами віковічної руїни….

Мені здається, Хортице, що ти —

Завмерле серце рідної Вкраїни.

Вампіри кров гарячу попили,

У холод жил пустили трути-гною, —

І ти від мук, розпуки та хули

Суціллю стала дико-кам'яною.

У шрамах цих ще, може, уночі

Колись розквітне папороть.… Розквітне!

Гострімо заіржавлені мечі,

Гострім об серце Матері гранітне!

ХОРТИЦЬКI ДУБИ

Сини прадавньої доби,

Славути рать зеленоглава, —

Стоять на Хортиці дуби,

Неначе вої Святослава.

За ними срібна гладь води,

За ними рай і світлочари.

Ступить не здужають сюди

Посухи чорні яничари.

Стоять звитяжці вікові.

Їх сила часу не зборола.

Щити черлені у траві,

Відкриті сонцю заборола.

Розгін космічної доби —

І велич тихо-соборова!

Ростуть на Хортиці дуби,

Росте, нуртує міць Дніпрова.

КЕРМАНИЧЕВI НАШИХ БРИГАНТИН

О.Гончару на 70-ліття

 

Златоглаво над світом звелись

Ваші сонячні храми-собори;

Причастившись у них на зорі,

Ми виходим на старти космічні.

Із широких морів Ваших мрій

Нам вітрилять ясні бригантини,

Їм відкриті гостинно порти

Наших душ і сердець невгамовних.

Ми штурмуємо Альпи олжі,

Переходим ліси потурначчя.

З лабіринтів оман і примар

Ваша тронка блукальців виводить.

Під розкриллям багряних знамен

Біля вод голубого Дунаю

Ваші чайки невтішні ячать,

Ржуть натомлені Ваші комоні.

Хай над нами бушує циклон, —

Не опустимо ницо рамена,

Бо видніється ген в далині

Рідний берег надій і любові.

НЕСТРИМНИЙ ЛЕТ

Дніпро — то прудкий кінь,

що біжить із лісів до моря.

               Стародавня легенда.

 

Кують громи на Хортиці підкову,

В копита б'ють Славуту-скакуна —

Аж іскри в рань багряно-волошкову!

Аж сивим степом котиться луна!

Гудуть-двигтять потужні Дніпрельстани,

А кінь летить нестримно, наче птах!

Несе він славу нашу в океани —

Нехай гуля по зоряних світах…...

ДО УКРАЇНИ

Як Дніпро обіймає голубими руками

Хортицю,

Так і я обіймаю тебе голубими мріями,

Вітчизно кохана.

Я течу повсякчас біля лона твого,

Я струмлю повсякчас біля серця твого,

Я гострю повсякчас

Об граніти твої

Меч двосічний

На лжу осоружную!

Із очей із твоїх у мою глибину

Западає сльоза перламутрова,

І я чую, як там з неї враз пророста

Диво дивнеє —

Квітка надії.

У мені, як в Дніпрі, каламуттю життя

Бунтівничі пороги потоплено,

Та розіб'ється всякий

Об них корабель,

Що до тебе пливтиме із кривдою!..…

МОЯ РIКА

Є ріки, що течуть не серед тихих піль

І не між гір у райському убранні,

А в темних лабіринтах підземель,

Побіля серця вогнедишного планети.

Отак моя печаль і мій вулканний гнів

Течуть Дніпром підземним потаємно,

Десь там гудуть, вирують і шумлять —

Аж біля серця святорідної Вітчизни.

Я знаю, вірую, що прийде день і час,

Коли, здолавши дикі перепони,

Вони із пітьом вирвуться нараз

І лжу затоплять, рознесуть дев'ятивально!

ВАТАГ-РЯТIВНИК

О.Т. Гончару

 

Тієї осені помер Великий Луг,

Пішла на дно сплюндрована Гілея, —

Розгнівався загачений Дніпро

Й розлився на півсвіту мутнохвиллям...…

Над пінявим шаленством диких вод,

Над обширом великої руїни

Пекельний клекіт розпачем повис —

То птаство перелітне вирувало:

Не стало предковічних берегів,

Потоплено старі дороговкази.

Куди податися?.. В який летіти бік?!

І як із цього вирватись одчаю?!.

Та раптом сонце вийшло із-за хмар —

І з гущі ватаг вилетів пташиний,

Звитяжно і заклично проячав —

Полинув радісно, нестримно на світило!

За ним, отямившись, у вирій подались

Його брати, що збилися з дороги.

Згуртовані, врятовані ключі

У сонячних розтали високостях!..

Коли сколочений, стрімкий життя потік

Понищить нам усі дороговкази,

Прямуймо, браття, сонцеві навстріч,

Як птаство те, що вирвалось з одчаю!

ЕТЮД

Цвітуть акації…... Весна

Убралась в білі шати.

Цвітуть акації — одна

У тіні береста кона.

Не хочеться вмирати...…

Весна, цвітіння круговерть —

І жовте шепіт-листя…

Там — келих щастя повен вщерть,

А тут — нещастя, мука, смерть:

Разок життя-намиста.

ДО IСТОРIЇ

Історіє, мучителько моя!

Твої скрижалі, часом не зітерті,

Вичитую-читаю серцем я —

І пада сонце в чорні круговерті…...

Квиління, крики, стогони, плачі…...

В руках у вічності отрути келих повен,

І зорі — долі меркнуть уночі,

Німує атомом заглушений Бетховен.

Болото. Чадно. Чавкання. Вогні.

Хрестами судними покрили Землю Лінчі.

Рахітні, ниці, в пранцях і багні, —

Каліки дьогтем підквацьовують да Вінчі.

По торгах Юди совість рознесли.

Покрита трупами у будучину траса.

Ейнштейна мозок знюхали осли.

Лакузи брехнями споганили Тараса.

Історіє, мучителько моя!

Невже потуги геніїв даремні?!.

Історіє! Втрачаю віру я…...

О, як набридли зойки під'яремні!

* * *

Не на Голготу, не для страти,

А для всесвітньої хули

Царями скоплені кастрати

В гарем московський повели

Пояничарену Вкраїну.

Водили скрізь, у всякі зали.

Удовольнились, хохмачі;

Опісля ж очі зав'язали

І бідну вигнали вночі

«На путь свободы и прогресса».…

ПОЗИЦIЯ

Людські думки —

Що кораблі

В безмежнім океані Часу.

Коли до берегів мого сумління

Причалюють бригантини

Під блакитними стягами

І злотисто-чистими вітрилами,

Тоді я салютую

Всіма батареями серця!

Коли ж на обрії

З'являється посудина

Під чорним піратським прапором

І заяложеними парусами,

Тоді я стріляю

Всіма батареями розуму!

Серце моє!

Розуме мій!

Допоки ви салютуєте і стріляєте,

Мені не соромно дивитись

У мамині очі….

СТЕПОВЕ ДИВО

Вечір-скит з високої могили

Відпускає карого коня —

І летить, розгнузданий, щосили,

Золоту лошицю доганя.

Та дарма! Вона вже ген за гаєм

Буйногрив'ям міниться і гра,

На високу скелю вибігає

І стрибає в безвісті Дніпра.

Заіржав гонець несамовито

Та й собі — в бездонну синь ріки!..

Об граніт черкнулося копито —

В піднебесся бризнули зірки.

ДЗВОНИ ВIЧНОСТI

Мені здається часом, що могили

В широкім наддніпрянському

степу —

То дзвони вічності,

Опущені на Землю

Рукою долі української лихої…

Їх синій сум у чорний глиб угруз,

Покрився травами, вгорнувся німотою,

Обнявся з тайною

Народів і століть

Та й наслухає тишу соборову...

…

А що як степ вулканно задрижить

І дзвони знов піднімуться у небо?!

Які тоді покотяться громи

Над цим суєтним і безбожним світом?!.

* * *

Сів на обніжку натомлений день-трудівник,

Скибкою сонця доспілого всмак повечеряв,

Потім підвівся і, хмарою втершись,

Серп на стіні кришталевій край неба повісив;

Вимів тополями-мітлами горниці всесвіту,

Кинув пшениці-зірок цілу жменю під стелю,

Важко зітхнув від натоми-натруди великої

Й ліг ув осоки високі спочити до ранку…...

* * *

Горем степ переораний —

Оратанія.

Сум століть над Дніпром —

Наддніпрянщина.

Край украяний нам —

Українонька.

Українонька-сиротинонька….

НА ГАЙМАНОВIЙ МОГИЛI

На Гаймановій могилі

Квилять чайки посивілі

Рано-ранніми часами

Все людськими голосами:

— Де ж ти, ските, мій царенку?

Засмутив мене, стареньку...…

Все шукаю, все ридаю,

Білих крилець не складаю…... —

— Ой ти, русичу, мій вою!

Де наклав ти головою?

За якими дунаями

Викликати тебе з ями?…... —

— Ой козаче, мій одчаю,

Все орлам я докучаю,

Все кляну їх вдень і вночі —

Повиймали твої очі...… —

— Ой синочку ж мій, солдате!

Звідки ждати-виглядати?

А чи з Волги, а чи з Дону,

Чи з німецького полону?.. —

На Гаймановій могилі

Квилять чайки посивілі

Пізно-пізніми часами

Все людськими голосами...…

ОДВIЧНЕ

Січень-жалень — як ножами.

Зимо!

Жайвір. Весла. Перевесла.

Весно!

Зливи млості з високості.

Літо!

Сльози-роси — на покоси.

Осінь!

Олег ГОНЧАРЕНКО

(1959 р.н.)

Такі поети, люди з таким духовним космосом, як Олег Гончаренко, не можуть жити без Батьківщини із усіма її складовими – до найбуденніших...… Спрага Вітчизни у них така ж природна, як потреба любити, мати сім'ю, вирощувати сад, співати. Така ж і навіть більша. Бо без Вітчизни втрачає смисл і вирощування саду, і пісня стає гіркою, і кохання не буває таким щасливим і всеосяжним. І якби вони народилися на Місяці, чи навіть Марсі, а Доля закинула їх на нашу грішну Землю, вони б неодмінно приросли до неї серцем і назвали матір'ю...… Власне, це почуття не таке і рідкісне. Саме тому історія не раз давала нам приклади, коли інородець, потрапивши в іншу країну, так любить її, так важить заради неї своїм життям, що стає її національним героєм.

У вірші "Сповідь" Олег з гіркотою промовляє:

Нема, нема твоєї в тім вини,

Народе мій – летючий лист кленовий,

Що я забув черешні і сосни,

І джерела ветхозавітну мову,

Що я моливсь підкинутим богам

І трійла чашу спив до дна байстрючу.

В краю моїм похмільний шум і гам...

В краю моїм бринять сльозою кручі...

Де брат, сестра?!

Навколо – галайстра.

Якій продать і оббрехать – не диво.

Із черепів козацьких роблять бра

І попільнички "попелюшкам" хтивим.

……..............................................................

Під тином я: Земля – плацкартний тин.

І хліб святий зі мною їсть абихто.

Ще, по їді, з кривавих скатертин

За звичкою збираю в жменю крихти –

Єдине, що з людського у мені...

Іду, і йдуть, неначе поторочі,

За мною вслід мої прокляті дні,

Беззоряні і безпросвітні ночі.

А скільки ще мені отак іти?!

Кому такі, як я, потрібні гості?!

Згадати б щось, прошелестіть: "Прости..." –

Й гранату серця кинути у простір…...…

І якщо традиційно вважається, що ліричний герой поета – він сам, то в цьому випадку все постає у дзеркальному відображенні. І "провини", і всі негативи свого народу поет приймає на свій карб. Можливо, це крайня філософія. Але не звинувачувати вся і всіх, а приймати вину на себе, згодьтеся – все-таки по-лицарськи.

Читаючи вірші Олега Гончаренка, зокрема, "Скіф", присвячений М.Лиходіду, природньо хочеш мати своїм предком не хитрющого чумака, котрий за сир із пирогами віддає кохану, а вірного скіфа. Легенда розповідає, що коли побратим скіфа, з яким вони клялися на крові, потрапляв у полон, то брат спродував усе, щоб викупити брата. А коли не мав що продати, то ішов і пропонував своє життя взамін за волю побратима. І ось одного разу скіф прийшов до царя:

– Візьми моє життя. Відпусти брата.

– Я не візьму все твоє життя, – сказав цар. – Я заберу тільки його частину. І виколов скіфу очі. Той іде осліплений із побратимом і відчуває щастя від того, що виконав свій обов'язок, не зрадив клятви…...

Я – скіф, і все!

З тривогою у серці

Я пролюбив, як пролетів, віки.

Я з ким – Усе, а з ким лише у герці

Готов із лез народжувать зірки.

.................................................

Я став своїм "у полі і у лузі",

Не визнаю кордони й береги.

Мене давно старі забули друзі,

А вже нові чигають вороги.

Мене дарма чекає сива мати:

Лихі вітри женуть мене, мов лист.

Але я – скіф: я й на чужому святі

Іще богам чужинським не моливсь.

Ще не купився на причастя й притчі………...

Лиш хтось гукне по-рідному мене –

Слід вогнища заграє на обличчі,

Й тінь табуна в очах моїх майне.

Ось який по-лицарськи високий герой Олега Гончаренка. Ось яке насіння сіє він своїми поезіями, знов і знов усім єством заперечуючи нав'язувану нам версію, що ми, якщо не з'їмо, так понадкушуємо, що не можемо прожити без заздрощів і таке інше…...

Більшість віршів Олега Гончаренка – це своєрідне чистилище, пройшовши через яке, душа відроджується, набирає первісної чистоти і сили…...

Олег Миколайович Гончаренко народився далеко від України – аж у легендарному Казахстані, в місті Терміртау Карагандинської області 5 серпня 1959 року. Але прожив там недовго. Україна покликала батька. І сім'я переїхала до Мелітополя. Там Олег у 1974 році закінчив вісім класів, а в 1976 – технічне училище № 5. Праглося швидше спробувати свого хліба. Тому по закінченні училища пішов працювати складальником корпусів металевих суден у Чернігівському порту. Паралельно, без відриву від виробництва закінчив середню загальноосвітню школу робітничої молоді. У 1977 році був призваний до армії. Як і годилося, два роки віддав Вітчизні. Служив танкістом у місті Потсдамі в Німеччині. Після служби в чині лейтенанта запасу повернувся до Мелітополя. Працював слюсарем, ливарником, майстром, оператором заводської котельні, навчався в Мелітопольському автомоторному технікумі та Мелітопольському педагогічному інституті, але за сімейних обставин змушений був припинити навчання.

Нині Олег столярує. Вдома обладнав невеличку майстерню і робить все, що замовляють земляки: лутки, рами, столи...… Нас постійно вчили, що всі професії почесні. Воно й справді так, але професія столяра мені видається особливо благородною. Згадати б хоча Вознесенського, котрий говорив, що "Поэзия – не прихоть полубога, а хищный глазомер, простого столяра матерый глаз...…" Але ще більш щемливі асоціації приходять од Тютюнникових "Трьох зозуль з поклоном", де Михайло пише з Сибіру: "Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фельончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі…... А руки як не свої…..."

Отож, і Олег ріже двері, вікна. І пахне йому сосна і модрина. Ті животворні запахи ллються у його нові просто прекрасні вірші.

Зелений світ – маленька Батьківщина!

Тут відчуваєш сонечком душі

Земне тяжіння – магнетизм піщинок,

Упертий поклик юних споришів…...

Але його естетика в більшості далека від ідилічного замилування. Її скоріше можна визначити як болюче-роз'ятрену:

Четвертий вимір всесвіту – душа.

Болить…... Співає…... Просить світла храму…...

Життям, мов погорілими житами,

Летить, як те зацьковане лоша…...

Або:

Над Каялою знов – сороки…...

Мабуть, сорок їх сороків!

Стань в дідизні своїй пророком –

Зірку Слова у небо кинь!

Не вступай у шалений танець

Тих, що храми взялись палить!

Домолись і відразу станеш

Богом аж на космічну Мить!

Біль, якщо тобі серце стисне,

Не мовчи – хай здригнеться світ!

Від колиски твого дитинства

Так черешні запахне цвіт...…

Не ховайся за далей ночі,

Доспівай же зворотню путь.

У коханих прозріють очі,

І на пусти дощі впадуть…...

Як і більшість поетів, вірші Олег Гончаренко почав писати іще в шкільні літа. Пробудила в ньому той поетичний струмочок вчителька української мови Євгенія Кузьмівна Андрушенко. І Олег завжди згадує її материнське тепло, її професійне сподвижництво з особливою теплотою…...

Знайомство з маститими письменниками, участь у семінарах обдарованих літераторів, але найперше – постійна внутрішня робота поступово перетворили початківця на майстра. Вже в армії йому відкрили свої сторінки газети, а потім і журнали "Донбас", "Прапор", "Березіль", "Дніпро", альманахи "Вітрила", "Хортиця", "Великий Луг" тощо.

Рясні публікації привернули до нього і увагу видавців. Одна за одною вийшли в світ книги "Крона дитинства", "Петрогліфи", "Тяжіння сонця", "Мрія і любов".

А невдовзі прийшло і визнання. Він став лауреатом двох премій: обласної молодіжної та премії Фонду Спілки письменників України "Літературна скарбниця". Також його було запрошено на Всеукраїнську нараду молодих письменників у 1989 році, що допомогло розширити кругозір, вдихнути "озону творчості", без якого письменник просто втрачає форму.

Нині Олег Гончаренко у бурхливому творчому пошуку. Його вже не задовольняє реалістичне письмо. Тому пробує зводити часи і покоління, копати криниці тем на стиках ідеологій та історичних епох. Особливо вразила нова поетична драма "Біблі…...Я", де голос поета зазвучав на всю його широту, а інтелект, знання вихлюпнулись у єдиному пориві. Де фантазія, реальність і міфи переплелись, доповнюючи, пояснюючи і трактуючи реальність через призму біблійних і надбаних українським народом духовних цінностей. Тектонічні розломи душ на певних історичних етапах автор сприйняв усім єством, просто фізично.

Не знать навіщо і для чого,

Розбусурманивши міста,

Князь сам вночі моливсь Прабогу,

Вдень восхваляючи Христа…...

На щастя ми пережили вульгарний матеріалізм. Давно ні для кого не секрет, що слово матеріальне. Тому ще більше переймаєшся, здригаєшся, коли читаєш жертовне:

Брехня – не гріх (не просто гріх) – убивство,

Повільна страта ница і страшна!

Люби мене, пристріляний доби ствол,

Люби мене, сокиро замашна!

Шукай, кинджале, у нічнім завулку,

Вуста, отруто, обпечи мені.

Крок ворогів хай світ здригає лунко,

Всім буду радий, тільки не брехні…...

....................................................................

Нічого я не хочу не по праву:

Боюсь перетворитись на Олжу.

Хай обминуть мене Любов і Слава,

Якщо я їх нічим не заслужу!

У поета його Слово – діло. І Олег Гончаренко не лукавить Словом, іде до кінця, на що спромагається далеко не кожен. Звичайно, це не може не відчувати душа читача. Його вірші люблять і дорослі, і школярі, знають напам'ять.

Нині Олег Гончаренко у розквіті сил і таланту. Віримо, що він ще не раз порадує нас новими книгами і, що його Слово обов'язково залишиться...…

Тв.: Крони дитинства (1988), Петрогліфи (1991), Тяжіння сонця (1992), Мрія і любов (1996).

Літ.: ФесюкО. «Петрогліфи» Олега Гончаренко // Нов. День. — 1992. — 28 квіт.; КузнецоваА. Восхождение // Голос завода. — 1994. — 26 июля.

Григорій ЛЮТИЙ

СПОВІIДЬ

Нема, нема твоєї в тім вини,

Народе мій – летючий лист кленовий,

Що я забув черешні і сосни,

І джерела ветхозавітну мову,

Що я моливсь підкинутим богам

І трійла чашу спив до дна байстрючу.

В краю моїм похмільний шум і гам...

В краю моїм бринять сльозою кручі...

Де брат, сестра?!

Навколо – галайстра.

Якій продать і оббрехать – не диво.

Із черепів козацьких роблять бра

І попільнички «попелюшкам» хтивим.

Набридло йти й ступати слід-у-слід

По нашім рукотворному болоту.

Зневір'я заповза, неначе СНІД,

В людину од людини – в плоть од плоті.

На замках і на мазанках замки

Смердять, як шкури висохлі на суччі.

І стукає ночами в бардаки

Не Вічний Жид, а я – хохол повзучий.

На звалищах і поминках я – свій:

Мої цімбори – Каїни і Хами.

Червінець на брудні соски повій

Кладу уранці змерзлими руками.

Під тином я: Земля – плацкартний тин.

І хліб святий зі мною їсть абихто.

Ще, по їді, з кривавих скатертин

За звичкою збираю в жменю крихти –

Єдине, що з людського у мені...

Іду, і йдуть, неначе поторочі,

За мною вслід мої прокляті дні,

Беззоряні і безпросвітні ночі.

А скільки ще мені отак іти?!

Кому такі, як я, потрібні гості?!

Згадати б щось, прошелестіть: «Прости...» –

Й гранату серця кинути у простір,

Щоб охнуло, аж гай десь зашумів,

Змело з облич у дурнів грим бравади –

Підтвердитись, як фантастичний міф

І як страшна і непідробна правда...…

ЛАВРІI

Вустами прикладуся до хреста...

І серця вже ніколи не роздвою,

Бо Мать-Вітчизна – ти, а не ота,

З мечем, що «не ржавіє» над тобою.

Одвіку нам земля – єдиний Бог:

Не для богів, а для людей, віками,

Ми зводили во славу перемог

Не ідолів, не тотеми, а храми.

Ні, наш Христос не висох на хресті:

Він з нами був, де мчались наші коні.

Молились, по душевній простоті,

Та ставили й «Джоконду» між ікони...

Від круч оцих і від оцих ярів

Ішли у світ, у мир шукати долі –

Хто із шевців, а хто із гончарів,

У Люди ми виходили поволі.

І не було нам часу обирать:

«Буть чи не буть?» – між прощею й пращею.

...Плодив наш рід і знать, й «кого не знать» –

Щербатих серцем, вщерблених душею.

Хай «мальви» доцвітають!

Хай цвітуть!

Вже стигне, пломеніє наше жито.

Слабкі підуть, а ми... ми завжди тут:

Ми – з хлібороду, й будем хліб робити.

Забудем спис і пригадаєм спів,

Як вихлюпнемся з наших битих лав-ран.

Нам не потрібно лаврових вінків

й ліврей не треба.

Хай пребуде Лавра!

Вустами прикладуся до хреста...

І серця вже ніколи не роздвою,

Бо Мать-Вітчизна – ти, а не ота,

З мечем, що «не ржавіє» над тобою.

* * *

Над Прип'яттю світання зайнялося –

і син біжить, як горлом кров біжить...

Василь СТУС

 

Над Прип'яттю світання зайнялося...

Ані душі у пустищі довкіл!

Покривдженої тиші стоголосся

Аж хлюпає із бур'янових сіл.

Ми стоїмо – над нами плачуть крони.

Січе, як різка, очі далина.

А сонечко заплакане, червоне

Пливе над головами, як труна.

Ми стоїмо…...

А стежка, ох, знайома

Тече-тече туди, де на горі

Ще стогоном покинутого дому

Десь вибухають мертві димарі.

Усе ніяк я не прийду до тями:

Палає знов... я знову сам-один!

У копанках, мурованих вітцями,

Вже не сполохать зоряних глибин.

Й вві сні так часто-часто марить мати...

Все спогадів і дум пряду я нить:

Здається, той, що там лишивсь лежати,

Все пробує реактор зупинить.

Спішу на поміч, знову б'юсь об двері,

Як лунь об клітку, а чи сом об лід.

Та тіні знов схиляються химерні,

І сну у вікнах мерзлий меркне слід.

Вже, мабуть, так і не впишусь я в межі:

Ввижається незжата хвиля жит...

Шуга над житом хижий Жах пожежі...

І син біжить, як горлом кров біжить...

* * *

М. Лиходіду

 

Я – скіф, і все!

З тривогою у серці

Я пролюбив, як пролетів, віки.

Я з ким – Усе, а з ким лише у герці

Готов із лез народжувать зірки.

Я так течу, неначе кров у жилах.

Я так ячу, як очі до весни.

Мої вогні іще горять на схилах,

І в маревах грімкочуть табуни.

Аж ген там-там, вві сні моїм полиннім,

Іще бринить непройдена верста,

Де я дзвінким закоханим рабиням

В шатрі небес вустами рвав вуста.

...Я пас гурти й не одбивавсь од гурту.

Я був ані найкращим із синів.

Але вночі, у непогідь, до юрти

Прибивсь акин і в світ мене зманив.

Навчив на струнах місячних гойдатись,

Лічить зірки і пісні пить вино.

І я вже шлях зворотний пригадати

Не можу... Й повертатись – не дано!

Я став своїм «у полі і у лузі»,

Не визнаю кордони й береги.

Мене давно старі забули друзі,

А вже нові чигають вороги.

Мене дарма чекає сива мати:

Лихі вітри женуть мене, мов лист.

Але я – скіф: я й на чужому святі

Іще богам чужинським не моливсь.

Що не купився на причастя й притчі…

Лиш хтось гукне по-рідному мене –

Слід вогнища заграє на обличчі,

Й тінь табуна в очах моїх майне.

БАГРЯНИЙ ВІIТЕР

Сяйнули світам ятаганів розправлені крила –

Як легіт червоний, над степом промчав ескадрон...

Ми так заспівались, немов розцвіли чи прозріли!

Ми так розгорілись, неначе злетіли між крон!

Злютовані з боєм, й кохали ми, наче востаннє.

У шепоті тиші нам криця дзвеніла доби.

І падали зорі в розжарені обрії рвані...

І стомленим коням на срібні од неба лоби.

Струною і лезом святились, світаючи, душі.

Відлунював космос гартоване соло підків.

Стелила Вкраїна під голови трави цілющі

Знекровленим друзям на ноші поліз і віків.

Так марилось рало в хвилину тривожну привалу!

Шугала вві сні птиця любих цілованих брів...

Ішли кобзарі і про нас, незабутніх, співали,

Шукаючи рим до сердець і очей матерів...

Ми так заспівались, немов розцвіли чи прозріли.

Ми так розгорілись, неначе злетіли між крон.

Сяйнули світам ятаганів розправлені крила –

Як легіт червоний, над степом промчав ескадрон!

Мій вітре багряний, тарпане билинний, пісенний,

Мій зранений коню – татоше осінніх заграв,

Ще жайворонятком спіймав я тебе за стремено,

Вкипів у сідло і до нелиня спрагло припав.

Хоч літ і обставин на плечі

                            все більше і більше тиск,

Під силу іще мої мрії душі і плечу.

Хоч стогнуть секунди: «Пора би...

                            пора б уже спішитись!» –

Живий на живому, живий у живому, лечу.

Струмую у невідь землею моєю предоброю...

Пожди мене, вітре, – отут, у висот на краю,

Я очі заплющу, чолом прихилюся до обрію

Й живої вологи з криниць заповітних поп'ю,

Щоб знов повернутись у вишень задумливий гомін,

У рідні краї, до знайомих і рідних людей,

Сягати світил і зористої далечі промінь,

Як ранню троянду, тулить до гарячих грудей...…

СПОЛОХ

Отут пливла церковка у траві,

Не вік, не два між гиками світала,

Аж поки її люди «ділові»

На цеглу розібрати не поклали.

Як видихнув же вибух динаміт,

На мить здригнулась вічності оселя,

Злетіла (мов чекала на політ!)

Й розпалась на уламки, наче скеля.

А цеглу так і не змогли узять:

Були майстри нам нинішнім – не рівня.

Робили все, як мовиться, «на ять»,

Щоб на віки – незламно, нерозривно.

Між астероїдами висіявсь полин...

На капище стежки забули люди...

Я між руїн тинявся, блудний син,

А може... може, пасинок не блудний.

Ішов по тій Помпеї навмання,

Мов одлучавсь од промислових ритмів.

І думав гірко: світ – зозуленя,

Що викида з гнізда братів нерідних.

Це ж в небо так наводили мости –

Пребілі будували зорельоти.

Хіба нам світло застили хрести?

В ній лиш зерно молилося, налите

                                                           вже двадцять літ.

Зреклися пуповин!

Цвіла у сині райдуга привітно...

І раптом загуло!

Спіткнувсь об дзвін,

Що в землю вріс (лише краєчок видно).

Я пригадав, як різно він звучав –

Людей скликав на толоки і війни...

Тепер він що? Основа для отав,

Піщинка надр забута (спробуй вийми)!

Не полінивсь і спробував-таки.

Та тільки зась: що впало, те пропало.

Земля не ми – приймає на віки.

Лиш охнуло в глибинах калатало...

І де-де потім зорі не стрічав,

На паралелях різних в видноколах

Підземний дзвін тривожно так звучав:

В мені звучав отой підземний сполох.

МЕЛОДІIЯ ТУСКУ

Чи марю я, а чи, мов праліс, дремлю,

Чоло схиливши небу на плече?

Старий грузин голубить флейту древню,

І, як вино, мелодія тече.

Сумна луна гуляє, як в проваллі...

І вітер злий... І день, як вітер, злий...

Не перелий розлуки, генацвале,

Розлуки, дорогий, не перелий!

Не прав по перехожих панахиду:

Я скоро, звиклий, зникну між негод.

Ох, як набридли вбогі краєвиди

В степу голоднім погляду мого!

Нещастя я: як нечисть, я не в часі,

Я племені свого не колос – лист.

Ховаю під хламиди яничарські

Вітцівський хрест, потоптаний колись.

Померк би розум

(вмер би, може, й біль з ним).

Або, як річка, зрадив береги:

Я вже частенько заздрю божевільним –

Щасливі люди, вільні, як боги.

Та взявсь за гуж, і, як не є, а гуж мій.

І нікому, і не скажу, що плох,

Бо друзі – той хоробрий, та не дужий,

А інший дужий, та страхополох.

Мені б лиш встать і немічних підвести,

Дійти б туди (і спраглих довести!),

Де лунь-вівчар свою сопілку пестить,

Де лунь-кобзар глаголить у світи –

Вклонитись хаті рідній, рідній вишні,

По-рідному поплакати, а там

Хай воздадуть мені (як є вони?..) негрішні

Усе, що блудним суджено синам.

* * *

Ще досить сили втримати палаш.

Ще струни всі не виспівали руни.

Слабким – не кат і сильним я – не паж:

Мій ідеал і бог – Джордано Бруно.

...Чи кругла, чи квадратна та Земля,

Чи крутиться – чого усе це варте?!

Та шанс на покаяння відхиля

Й, не каючись, іде Мій Брат на ватру.

Вже єзуїти гріють чорні душі:

Уже вогонь упертий погляд сушить,

А він мовчить!

Ведуть: «аве Марія...»

А він мовчить – згоряє, мов свіча!

...І тільки перед смертю закричав:

«Ніколи я тебе не зраджу, мріє!»

Ми не співаєм тільки край могил...

На цвинтарях без голосу ми навіть:

Нам гірко від опущених вітрил,

Які вітри, так запросто, минають.

Не гасне квітка Вічного вогню:

Ми кожний раз втрачаємо рідню!

Але й життя, мов той вогонь, палає...

Й на цвинтарях ми плачем, як... співаєм!

НАЙСВЯТIШЕ

Наснажує і додає нам сил

Прапам'ять: «возжелавший да познаша!»

...Мовчить земля, мовчить музейний пил,

Лунає «Слово» – голос предків наших.

Гортаю жовті аркуші старі

І чую: срібно сурми залунали –

Ідуть на бій за Русь богатирі,

Дзвенять мечі на березі Каяли.

А скільки їх ще буде – Кончаків?!

Гудітимуть дороги од підків.

Землі не буде – буде фронт і тил.

На попелищі плакатиме мати.

І друзів сумно будемо ховати:

* * *

Де б я не був і де б я не ходив,

Я повернусь (нехай хоч і для суду!),

Впаду в пшеницю: «Боле, не буди

В мені того, ким я уже не буду.

Щасливим буть не кожному дано.

Пробач мені, що сили не настачив.

Давним-давно, уже давним-давно

Я виріс з любих радощів дитячих:

Колись отут я вільним був, як птах...»

А може, все ще буде і не так?

Ким буду я – моя покаже осінь.

Коли ж впаду – затихну в борозні,

Лиш заспівав би жайворон мені

Одну з пісень, яких не чув я досі...

ПРАВО НА ПОМИЛКУ

Дар помилки звели у смертний гріх ми,

Жадань забули музику живу.

За мрії-графіки і мислі-логарифми

Купили змогу бути наплаву...

Ми – ідоли, якщо команда «струнко!»,

Ми – флюгери, коли навкруг – вітри...

Душа моя, немов зимова брунька,

Болить, пече в зимові вечори.

Я довго пересіював полову –

Шукав у словоблудді правди вірш,

Канючив, десь аж із «камчатки», слова

Й прийшов тим, хто татарина страшніш.

Усе, що хочу – права помилитись,

Забуть дороговкази на шляху

І заблукать, і спрагло помолитись

Солодкому-солодкому гріху...

Тетяна НЕЩЕРЕТ

(1931 р. н.)

Запоріжці давно впізнають цю чарівну, вже немолоду жінку на театральних афішах, у газетах, на сцені театру. Це — служниця музи Мельпомени, заслужена артистка України Тетяна Іванівна Нещерет. Понад чотири десятки років віддала вона театру. Та, виявляється, служить Т.Нещерет не лише Мельпомені: її покликала й інша муза — муза лірики Евтерпа. Ще в дитинстві у серці сільської дівчинки прокинулося бажання перелити у вірші свої почуття любові доУкраїни, її розкішної природи, героїчної історії, до людей, які творять добро. Та тільки в 60-х роках вона надрукувала свої поезії. Дебютувала віршем «Коли ти часом засумуєш...» у газеті «Запорізька правда» (3 грудня 1967 року). З цьго часу в багатьох газетах, журналах, альманахах з’являлися її вірші. І, зрештою, 1988 року актриса оприлюднила книжку поезій «Запізніле освідчення». А вслід за нею вийшли в світ поетичні збірки «Отчий дім», «Сльози й квіти», «В осені своя краса».

Звідки ж прийшла Т.Нещерет в театр і поезію? В автобіографічних нотатках «Мій шлях», вміщених у книзі «В осені своя краса», вона пише: «Народилася 25 червня 1931 року в селі Халеп’ї Обухівського району Київської області в сім’ї Івана та Євдокії Нещерет. Село наше розташоване на правобережній Україні в мальовничому місці, в межиріччі Сквирки та Бобриці, що впадають у Дніпро». Це історичний центр України. Край Тараса Шевченка і Андрія Малишка, поезію яких разом з чарівною українською народною піснею Т.Нещерет засвоїла з дитячих років.

У рідному селі минали дитячі літа Тані, найменшої з трьох сестричок. Виховувалась вона в трудовій сім’ї, змалку працювала і в полі, і на городі, часто доводилось бути й пастушкою: «біжу на двір, жену свою отару левадою» («Пастушка»), а мріяла стати капітаном — «в далечінь водити кораблі» («Мрії»).

Дітей виховувала одна мати, бо батька не було: в 1938 році він був безпідставно репресований і розстріляний. Про цю страшну подію Т.Нещерет нещодавно розповіла в статті «Над невідомою могилою батька» (газета «Літературна Україна» від 25 квітня 1996 року). Світлій пам’яті батька, робітника-муляра, поетеса присвятила кілька зворушливих віршів. «Не звинувачую, що щастя не приніс і долі примху злу не зміг завбачить» («Не звинувачую»).

Мати працювала до виснаження, щоб прохарчувати сім’ю, ростити своїх діточок, вчити їх любити людей. Про все це з любов’ю згадує Т.Нещерет у віршах «Мати», «Мамина пісня», «Материна порада» та ін. Пише вона й про те, як проводжала її мати з рідної домівки («Матері»).

Розчеши, мамо, донечці коси

Перед даллю дівочих доріг...

Заіскрилися вранішні роси,

Ранком отчий лишаю поріг.

Розчесала. Схилилась до мене,

Видивляючи очі мої...

На самостійний життєвий шлях Тетяна Нещерет вступила у вересні 1946 року. То була школа ФЗН при Київській 4-й взуттєвій фабриці. Там навчилася робітничій професії — заготівниці, згодом там же працювала, вважалася передовою робітницею, закінчила середню школу робітничої молоді. На фабриці вона стала активною учасницею художньої самодіяльності — читала, співала, танцювала. А це сприяло її художньому розвитку. Про цей важкий, але творчо плідний період життя поетеса з теплотою згадує у вірші «Лист дівчатам моєї фабрики». Автор оповідає, що уперто долала труднощі і пізніше «актрисою стала для щастя і мук». Справді, саме тоді дівчинку настійно кликала Мельпомена: успіхи в самодіяльності, запрошення на професійну сцену Кам’янець-Подільського драматичного театру, потім праця в театрах Артемівська, Луганська, Полтави, Дрогобича, у Хмельницькій обласній філармонії.

З першого листопада 1965 року Т.Нещерет працює в Запорізькому українському музично-драматичному театрі. 1994 рік найщасливіший у її житті: присвоєно почесне звання заслуженої артистки України і прийнято у члени Спілки письменників України.

В поетичній творчості Т.Нещерет зріднилися обидві музи — Мельпомена з Евтерпою, у вірші входять рампа, театр («Музі»). Поетесі згадуються перші перемоги на театральній сцені, перші ролі, зіграні в спектаклях, і найперша — Наталка з драми І.Котляревського («Наталці Полтавці»):

І серце завмира, коли згадаю

Наталку — вірну подругу мою.

Донині її долею страждаю,

І радощі я знову пізнаю.

Друга пам’ятна роль — Кассандра із однойменної драматичної поеми Лесі Українки. До створеного на сцені образу молодої дівчини, наділеної «пророчим талантом», звертається поетеса у вірші «До Кассандри»:

Моя Кассандро!

Подруго тривожна!

Яке то щастя ввечері пожити

Стражданнями твоїми і коханням,

Що аж слова німіють на устах.

За майже п`ять десятиліть артистичної діяльності Т.Нещерет зіграла понад 150 ролей, героїнь драматичних творів І.Котляревського та М.Старицького, І.Карпенка-Карого і О.Островського, Лесі Українки та І.Кочерги, П.Ребра й О.Коломійця, Ю.Яновського і В.Шукшина, Лопе де Веги й А.Касони...

Царині Мельпомени присвячена значна частина поетичного доробку Т.Нещерет, зокрема вірші «Театр», «Прем’єра», «Актор», «За кулісами», «Лицедії», а також твори, пов’язані з місцями гастролей: «Над Смотричем», «Над Ворсклою», «На Волзі», «На Аралі», «Сибір»...

Леся Українка! Визначне місце її і в душі актриси, і в поетичній творчості. Поезія Лесі Українки близька Т.Нещерет:

Коли життям щоденним я втомлюся,

Над книгою Твоєю нахилюся —

І ніби чую серця стук.

З Твоєї невичерпної скарбниці

Нап’юся, мов з глибокої криниці,

І щастя, й радощів, і мук...

(«Пам’яті Лесі Українки»).

Важлива тема лірики Т.Нещерет — кохання. У віршах — це велике і тривожне почуття, яке дає сили долати труднощі, удари долі, це любов до України, до батьківської хати, любов материнська і любов до коханого, це молода пристрасть і ніжні почуття зрілої жінки. Лірика любові позначена особливою ніжністю: «Я кохаю тебе — простелилися килимом трави. Я кохаю тебе — білим цвітом видзвонює травень» («Я кохаю тебе»); «Цілуй мене! Хай все лихе У вічності розтане! Цілуй мене! Хай млості знак До личенька пристане!» («Цілуй мене»). В багатьох творах поетеси буяють почуття радості чи суму від зустрічей та розлук закоханих, спалахи щастя і важкі тривоги... Оспівує поетеса і свою любов до рідної природи («У полі», «Осінь», «Шумить дібровонька», «Вечір», «Зоряне світло», «Повіяло весною», «Красо моя, мій Дніпре», «Біля моря»).

В поезіях Т.Нещерет присутні і громадянські мотиви, що засвідчують високий патріотизм автора. Вони у віршах «До України», «Я бачила, як плакали жита», «Пісня про солдата», «Сапер», «Шлях у безсмертя», «Пісня про козаків-запорожців» та ін. Щоправда, окремі з цих поезій позначені декларативністю, прохідними рядками, стилістичними невправностями, мовними похибками.

Поезія Т. Нещерет несе в собі тематичне, ідейне і образне багатство. Вона написана соковитою мовою, в яку закохана поетеса і про яку пише («Катрени»):

Мово моя — крила мої лебедині!

Пісне моя — мови ясної розвій!

Мудрість і мужність, і совість у слові єдині.

Мово моя — ти в серці й у пісні моїй!

Про неабияку майстерність Т.Нещерет свідчать свіжі епітети, порівняння, метафори: «Шумить дібровонька, шумить, А вітер листом, як намистом, Перебирає, шелестить Своїм стихійним, буйним хистом» («Шумить дібровонька»); милозвучні асонанси: «А тут, в ливарному, звили собі гніздечка Й голубляться, й голублять голуби!» («Розповідь ливарника»), «Біло-біло бігла-бігла Зимонька-зима» («Зима»).

Варто відзначити й інші інтереси Т.Нещерет. Зокрема, вона перекладає поезію інших народів. У її книжці «В осені своя краса» вміщено добірку перекладів з російської, білоруської, татарської, німецької та інших мов. Окремі твори Т.Нещерет перекладені на російську, білоруську, татарську мови. Як театрознавець Т.Нещерет широко пропагує театральне мистецтво. Нею написано чимало статей про театральні колективи і їх спектаклі, про роботу акторів і режисерів. Остання робота театрознавця — нарис про народного артиста України Олександра Короля (вийшов окремою книжкою).

На вірші Т.Нещерет написано десятки пісень, які виконують професійні співаки і аматори. Це пісні: «Дніпре мій», «Матері», «Я кохаю тебе», «Я бачила, як плакали жита», «Пісня про перше кохання», «О, море», «Зимовий вальс», «Пісня про Запоріжжя», «Замріяна Хортиця», «Пісня про солдата», «Розчеши, мамо, коси», «Журавлина пісня», «Моя любов» та інші.

Т.Нещерет — лауреат обласної премії українського Фонду культури імені І.П. Паторжинського.

Тв.: Запізніле освідчення (1988), Отчий дім (1990), Сльози й квіти (1992), В осені своя краса (1995), Народний артист України Олександр Король (1995), Дівич-гора (1998), Під крилом Мельпомени, Поверення (2001).

Літ.: НиколаевськийА. Народний литературный праздник // Орловская правда. — 1978. — 18 июля; СтодоляЮ. До рідного порога // Вечірній Київ. — 1981. — 24 серп.; НішневичМ. Серця пломінь світлий // Комуністичним шляхом. — 1988. — 16 груд.; РижийІ. Любов і поезія // Комсом. Запоріжжя. — 1989. – 28 січ.; ЛасковМ. И в полдень бывают рассветы... // Индустр. Запорожье. — 1989. — 4 апр.; ШелиховаН. С любовью // Днепр вечерний. — 1989. — 31 июля; МорозВ. Душа у світлі рампи // Прикарпатська правда. — 1990. — 19 лип.; ЗапорожецС. Светлый мир человека // Знамя победы. — 1990. — 12 сент.; НішневичМ. «Отчий дім» Тетяни Нещерет // Запоріз. правда. — 1991. — 3 січ.; СоловьеваГ. Поэтесса в царстве кулис // Наш город. — 1992 – 26 июля; РеброП. Татьяна Нещерет — член Союза писателей Украины // Индустр. Запорожье. — 1994. — 1 дек.; ЛасковМ. Верность поэзии // Верже. — 1994. — 23 дек.; СтрілецьС. Їх єднає музика // Запороз. Січ. — 1995. — 25 лип.; ЕгороваИ. Поэтессы правили бал // Индустр. Запорожье. — 1996. — 19 апр.; СоловьеваГ. Весна под знаком Мельпомены // Наш город. — 1996. — 23 апр.; Тетяна Нещерет // Письменники України: Довідник. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 211 // Нещерет Тетяна // Мистецтво України: Біографічний довідник. – Київ, 1997, – С. 437; Нещерет Тетяна // Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник. – Київ, 2001. – С. 308; Тетяна Нещерет: (Бібліографічний список). – З., 2001. – 29с.

Василь МАРЕМПОЛЬСЬКИЙ

ДНIПРЕ МIЙ

Дніпре мій єдиний‚, дорога перлино‚,

Де б я не бувала,‚ у яких краях,

Серцем і думками я до тебе лину,

Ти моє дитинство,‚ мій блакитний шлях!

Доторкнусь до тебе — берег обміліє.

Дівчинка в уяві‚, мов русаленя...…

Вітерець повіє‚, хвиля зарябіє —

І весела юність бачиться моя…...

Як же не любити Україну милу.

У хвилини щастя‚, в смуткові біди,‚

Дніпре мій‚, у тебе я з крутого схилу

Наберу відерце чистої води.‚

ДО УКРАЇНІИ

О, Україно!

Тебе згинали, та не зігнули,

I твою силу ще не збагнули.

Ти наша мати, єдина, рідна,

Зоря незгасна, красо чарівна.

Родюча земле! З вогню вставала,

Сльозами милась і розквітала.

Красива й горда, й нещасна наша –

Гіркого смутку налита чаша.

Ми будем жити, співати будем,

Діток навчати, як личить людям.

Молитва вірних – небес безмежність

За твою мужність, за незалежність.

Згуртуєм думи, замовим слово,

Тебе зігрієм вогнем любові,

На віки вічні неопалима

Вітчизна наша! О, Україно!

ДОБРОТА

Багато зла я мала від людей.

На душу камені скидали, як хотіли.

Ще й досі часом болем загуде

Забута містина скаліченого тіла.

Та от з'явилась іскорка свята,

Котра завжди страждання переважить,

Спокійна, тиха, мужня доброта!

Яснішав світ і щастя посміхалось!

О, Доброта! Ти — сила над усім.

Як серцю важко — принесеш полегкість.

Ще краще віднаходиш у красі.

Близькими робиш полюси далекі.

Як звуть тебе? Гедоне? Альтруїзм?

Чи Євдемонією треба називати?

В який завгодно вирушу круїз,

Де б з радістю твій образ узнавати.

Тобі нема подоби, Доброта,

Ні кольору, ні запаху, ні звуку.

Але ти всюдисуща: тут і там

Заміниш втрати, болесті, розлуку.

Тебе ніхто не бачив, а проте

Зустрітися з тобою прагне завше.

Де поселяєшся, там все цвіте —

Живе й цвіте, в ту мить тебе пізнавши!

Спасибі, мудрий, найвірніший друг!

Від тебе світло осяває душу!

Оберігай від горя і наруг.

І будь завжди й усюди з нами! Будь же!

ОТЧИЙ ДIМ

Коли лютує за вікном зимова хуга

І вітер шаленіє в танці злім,‚

Тоді мене огорне раптом туга

За тим‚, що зветься просто — отчий дім.

Стоїть він,‚ де згинається від кручі

Темно-срібляста твердь мого Дніпра,

Де обважнілі білим снігом тучі

Шовковиця крислата підпира.

Там‚, де страхіть і горя зазнавали

Старі й малі (не з їхньої вини).

Де в грізний час ворожої навали

За отчий дім на смерть ішли сини.

Де я навчилася носити клунки

І шлях шукати з райдужних вітрил,‚

Де з голоду підтягувались шлунки‚,

Де падала‚, мов пташеня без крил.

Де зустрічі були після розлуки,‚

Де поступалась радощам біда‚,

Де підростають вже мої онуки,‚

А мати в рамці — зовсім молода.

За всі мої і радощі‚, і болі,‚

За те,‚ що я живу на світі цім,‚

Благословенним будь‚, світанок долі —

Мій добрий‚, незабутній отчий дім!

МАТЕРI

Розчеши‚, мамо,‚ донечці коси

Перед даллю дівочих доріг...…

Заіскрилися вранішні роси‚,

Ранком отчий лишаю поріг.

Розчесала. Схилилась до мене,‚

Видивляючи очі мої…...

— Прощавай‚ моя доню!

— Ой‚, нене,‚

Досі чую я руки твої.

І сльозу‚, що упала на скроню —

То беззвучне ридання твоє‚.

Я втопила у рідні долоні

Все життя,‚ все дитинство своє…...

І тепер‚, коли висохли роси‚,

Бачу стомлене рідне чоло...…

— Розчеши‚, мамо,‚ донечці коси,‚

Як тоді‚, як в дитинстві було.

Я БАЧИЛА,‚ ЯК ПЛАКАЛИ ЖИТА

Я бачила,‚ як плакали жита‚,

Як стебла гнулись до землі від туги

І як темніла зірка золота

Від злої і жахливої наруги.

Я бачила Славути швидкоплин‚,

Червоно-чорний від людської крові‚

І дим пожеж ковтала,‚ як полин,‚

Що знищував плоди добра й любові.

Я бачила солдата,‚ що в бою

Упав на полі,‚ там,‚ де жали жниці,‚

І принесла напитися йому

Із чистої глибокої криниці.

Загоювались рани на землі,‚

Дзвеніла Перемога понад краєм.

І зорі заясніли ув імлі‚,

Й жита заколосилися врожаєм!

Та знову десь насипано курган —

То слід боїв непрошених,‚ жорстоких.

І знову десь лютує ураган‚,

І чути гуркіт від залізних кроків...…

Хай заклик мій планету обліта:

Я мрію, як кохана, жінка, мати,‚

Щоб на землі не плакали жита

Й не падали на рідний шлях солдати!

Я КОХАЮ ТЕБЕ

Я кохаю тебе —

Простелилися

килимом трави.

Я кохаю тебе —

білим цвітом

видзвонює травень.

Я кохаю тебе —

червень вишні

повісив червоні.

Я кохаю тебе —

б'ють весільні

загнуздані коні.

Я кохаю тебе —

в липні липа

шепочеться з кленом.

Я кохаю тебе —

у барвінковім

листі зеленім.

Я кохаю тебе —

серпень зорі

повісить над нами.

Я кохаю тебе —

вітровій понесе

над ланами.

Я кохаю тебе —

ловим бабине

літо на хаті.

Я кохаю тебе —

а у вересні

хмари кудлаті.

Я кохаю тебе —

жовтень золото

сипле в долоні.

Я кохаю тебе —

листопадовий

іній на скронях.

Я кохаю тебе —

мій єдиний,

мій друже хороший.

Я кохаю тебе —

а над нами

груднева пороша.

Я кохаю тебе —

хоч роки...

Хоч літа за літами.

Я кохаю тебе

і стрічаю тебе

жаром рук

і палкими вустами.

ВДОВА

Вдовиних сліз не вимірять нічим.

Немає чоловіка.

— Де?

— Забрали.

Вночі з ліхтариком свої-таки вандали.

Не плачте, діти. Жінко, не кричи.

Згорьована краса й жіноча сила:

А насмішок услід, а матюків...

Дружина «ворога народу» глей носила, —

Завалювалась хата, падав хлів.

Запрошували вдів у клуб на свята,

Що з фронту не діждалися мужів.

А ця вдова?

Вдова Невинувата

Невинуватого, що в таборі десь жив?

Їй так хотілось вірити.

Насправді

Його вже не було серед живих.

Так стверджувала та залізна лапа

Одну з кривавих і залізних віх.

Вдовиних сліз не вимірять нічим!

Немає чоловіка.

— Де?

— Забрали.

Вночі з ліхтариками — сталінські вандали.

Дружина виплакалась...

Діти, закричіть!

* * *

Моя любов — мій біль, моя печаль.

Моя любов — відрада яснозора.

Від зустрічей і до нових прощань

Ти все дорожча, світла і прозора.

Моя любов — зорі ясної світ!

Спасибі, що змогла таки зустрітись!

Бо й ти, немов людина в заметіль,

Могла б десь по дорозі заблудитись.

НА АРАЛІI

(Пісня про Шевченка)

Я тепер веселий йду на оте нікчемне море

Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!..

А іду, єй-богу, веселий.

Т. Г. ШЕВЧЕНКО.

                                                                                 З листа до А.I. Лизогуба

Кружляв над Аралом скалічений велет —

Надломлені крила, от-от упаде.

Яка ж то дорога — сумна чи весела —

До отчого дому колись доведе?

Підніметься в небо під хмари високі,

А сили немає триматись вгорі.

Впаде, заквилить той знесилений сокіл

І знову злітає назустріч зорі.

Ой, горе! Ой, море! Ой, думи бентежні!

Скували, сховали — живому конать.

Немає дружини в цім краї безмежнім,

На світі йому одному доживать.

За долю народну, за пісню, за слово...

Кружляв понад морем у вирі тривог.

Хай добре, хай зле, мав би тільки основу,

Що зможе дійти до святих перемог.

Вікторія СИРОВАТКО

(1951 р. н.)

Вікторія Євгенівна Сироватко народилася 30 травня 1951 року в Запоріжжі. Виховувала її одна мама Любов Михайлівна, яка мала професію будівельника. Але майже всі дитячі спогади Вікторії — сільські і пахнуть не бетоном чи смолою, а прим’ятими чебрецями, гудуть хрущами (тільки не над вишнями, а над велетенськими білякладовищними кущами бузку), спалахують загравами дівочих пісень на вулицях та м’яким надвечірнім голосом бабусі Катерини Гаврилівни Клименко (дівоче прізвище — Багно), котра жила поруч із кладовищем — на самому краєчку світу. І знала напам’ять усього «Кобзаря».

Читати бабуся навчилася самотужки. А писати її навчили власні діти, коли пішли до школи.

— Ніхто із рідних, — згадує Вікторія, — окрім бабусі, не говорив українською мовою. Але саме мова бабусі стала мені рідною. Може, тому, що ми з бабусею спілкувалися душами. Та й досі перемовляємось ночами...

Спогади в той бік — то сонячна стежина, рожевий промінець через сни і захмар’я. Через бабусю до Вікторії пробився той генетичний струмок, той нерв, що, витіснений із великих міст, ярами і балочками сполучає села і хутірці.

Згодом, до пори пригнічений бабусин засів, розбудив у Вікторії прекрасний педагог Гарій Михайлович Чирва, котрий сам писав вірші і володів непересічним талантом помічати високе.

Після школи Вікторія три роки працювала робітницею на заводі напівпровідних приладів і паралельно готувалася до інституту. А також писала вірші. Музикально-педагогічний факультет Запорізького педінституту закінчила в 1978 році. Працювала в школі вихователем групи продовженого дня, вела літературну студію при Орджонікідзевському Будинку піонерів. То були незабутні роки і уроки переливання своєї душі в юні, спраглі. Вікторія сама народжувалась як поетеса і при цьому опромінювала своїх вихованців. Відома в Запоріжжі поетеса Анна Лупинос, яка вийшла із Вікторіїної літстудії, згадує ті часи просто з благоговінням.

Перший вірш Вікторія Сироватко надрукувала у 1975 році в легендарному (бо там свого часу працювали Лідія Кульбак, Микола Лиходід, Олександр Шостак, Анатолій Рекубрацький, Геннадій Літневський, Костянтин Сушко...) «Комсомольці Запоріжжя». У вересні 1976 року успішно звітувала в обласному літоб’єднанні. В цьому ж році добірка її віршів побачила світ у «Прапорі», а в наступному — і в столичному «Дніпрі».

Першу книжку «Зустрічі» видала у 1988 році. Друга — «Острів бажань» побачила світ аж у 1995 році. Крім того, друкувалась у колективних збірниках «Провесінь», «Кроки», «Зорі над Дніпром», «Великий Луг», альманасі «Хортиця» тощо.

Кожна розповідь про поета — суб’єктивна. І це закономірно, адже ти говориш про того, хто неводом зі слів ловить настрої, вітри, зірки, чиє існування зафіксовано тільки на непроявленому негативі. І кожен сам, своїм почуттям має проявити і, можливо, закріпити той профіль, а ще краще — порух, який, може, ніколи не повториться. Хіба що в уяві.

Поезіям Вікторії притаманні тонкість ліній, півтони переходів, схожі на Тичинівське: «Тінь, протінь в сонячнім саду...», а ще — дівочий трепет, «дотик одкровення на губах». Є образи, картини, які не вміщаються в жодне визначення, в жодну класифікацію. «Як далекі зірки, що живуть десь незримо, непочуті слова я і досі люблю...», «Така тепер у думки глибина, вже стільки слів на дні її розтало...», «Мого бажання місячний ручай, повільно я по ньому попливу...», «З моєю пам’яттю заввишки тепер стоїть моя печаль...», «Поплавилися м’язи і суглоби...»

Якби хтось із вундеркіндів-літстудійців узявся сперечатися з нею, використовуючи цитати з її віршів, то нелегко б довелося поетесі пояснювати і заперечувати те, що навчила. Бо в її поезії, як у всьому живому, чимало протиріч і алогізмів. «Непочуті слова я і досі люблю...» Вікторія — перемога. Віта — тоненька, хистка галузочка. Як легко її ім’я перетікає у незахищено-вразливе. І тоді, здається, поетеса входить у слово, і воно їй відкривається, м’якне у її тендітних долонях, народжується наново. Саме тоді поет творить нові життєздатні слова, яким, можливо, судилося залишитись. Бо поет приходить не тільки писати вірші, а і творити нові слова. І, можливо, саме в тому його первинне покликання. Не забуваймо про це! «І летить у полум’я вдогонь...» Здається, слово виплавилось на вогнищі, одірвалось, як одривається вогненний язик. Я бачив, як од вогнища одриваються нічим не підживлені язики... І раптом розтають, як життя, як сон, як картини, що зблискують у мозку. Або: «Як заболонь на серці заболить...» Одна «заболонь» дорогого варта. Тепер я знаю, звідки такий точносміливий словотвір. Розповідаючи про свою бабусю, як та входила до репресованого тата, вона прохопилась: «А він дивиться на неї у «прозурочку»...

Вікторія не боїться підходити до слова близько, подовгу стояти біля нього, затамувавши подих, і так само нечутно, не потривоживши його сну, піти.

А я на ліжко легко умощусь

І обережно, не зім’явши крила,

У сон його метелики пущу,

Які давно в дитинстві наловила.

Коли чистота і наївність у зрілі роки не імітовані, а вистраждані, оплачені життям, вони, можливо, і мають свої вади, але водночас творять такі дива довіри, що твоя душа розгортається назустріч, оголяється до своєї первісної суті:

Вцілуй мої прохання

До зойку і до сліз.

Цей біль — уже останній

Судьби моєї зріз.

Мене загоїть тайна

Легка і осяйна,

Що жінка надзвичайна

Була тобі дана.

В Києві, у приймальній комісії, не раз бачив, як ті, хто представляв претендента, щоб справити враження на членів комісії, шукали яскравого вірша. Буває, що загалом поет хороший, а такого вірша, аби влучив у десятку — нема. У Вікторії віршів, які хочеться знати напам’ять — багато.

Звідкіль мене ти видобув, звідкіль?

Які прийшлось перелопатить гори,

Щоб так тягнувся твій жагучий біль

До вічної моєї непокори?

З яких давен ти пригадав мене.

В які шари вросло моє коріння,

Що навіть перетворення земне

Не робить з мене для бажання рівню?

Зітри зі скла мою прозору стать,

Вже не діждатись від луни відлунку.

Помовч про те, чого не маєш знать...

Я ж не дала душі для поцілунку.

І в житті, і в поезії Вікторія не любить галасливих перехресть, велелюдних доріг. Якби вона поїхала з класом на екскурсію, то обов’язково забрела б звіриною стежкою у непролазні чагарники або загаялась десь із метеликами чи блакитними сокирками. Можливо, не помітила б туристської бази, але погомоніла б із жучком на пеньку, зазирнула б у гніздечко на шипшиновому кущі, спробувала б плоди кислиці: «Де яблуня мільйонами оскомин оголює свою прадавню суть». Поетеса і вдень старається відшукати той глибочезний колодязь не самотності, а усамітненості, де можна, не соромлячись, «Одягнути свої думки оспалі в бездоння слів і думки височінь».

З таких глибочезних колодязів і вдень видно зорі. Тоді вона і буває щасливою.

Відчує слово наворот до хати,

Відчинять очі двері неземні.

Лиш степова стеблина буде знати,

Котра з зірок належала мені.

І «наворот», і «заболонь» — це ті слова, народжені високим поривом душі, коли не тільки суглоби, а самі слова плавляться в руках Майстра. І цим майстром у хвилини потрясіння може стати і початківець, і маститий літератор — незалежно від віку і досвіду, але залежно від духовного пориву, здатності ставати на жертовник!

Багато віршів у Вікторії Сироватко, як-от: «О дивне свято міражу, де я — краплина безтілеса, прозоро по шибках біжу, не залишаючи адреси», пам’яті бабусі Катерини, де «Та ще довго за мною пташина тужила, що не може забрати з собою в політ», а також «Фантазія» — це вірші з естетикою Катерини Білокур. До речі, Вікторія, як і легендарна художниця, над усе любить українську пісню, кохається на українських узорах.

Доля Вікторії, як мені здається, не настільки важка, як у Катерини Білокур, але й нелегка. Хочби те, що між першою та другою книжками сім років, а з прийомом до Спілки іще більше — промовляє багато про що. Але поетеса таки прийшла до мудрої, віками перевіреної філософії, що все приходить вчасно, саме тоді, коли й мало прийти. Просто ми цього не бачимо через свої горизонти. Отож, вона відчуває себе щасливою. Разом із чоловіком Сергієм виховує двох синів і впевнено тримає курс на свою зорю.

ДОЛЯ

Гребу та гребу, і немає спочинку,

Тужава й незрима навстріч течія.

На палубі вже не лишилося жінки —

Це суть до галери прикута моя.

Об воду весло зачіпається чітко,

Здається, жазі не піднятись з колін.

Тут золото слів переплавлено в злитки,

Мовчання ж — у срібний коштовностей дзвін.

Наповнені трюми розбійного краму,

Ритмічно працює невольницька пліть,

А я знемагаю від болю і сраму,

І спрага мені не дає говорить.

Навіщо стражданню оці узороччя,

Коли мені в губи пече суховій,

У мене забрали останню сорочку,

Що з миру по нитці збирала одній.

Це золото зради і срібло облуди

Не скоро на пальцях красунь засія.

Здається, галера пливе у нікуди,

Й ніхто вже моє не згадає ім’я.

Коли ж горизонт знов на очі зболілі

Краєчком надії сяйне іздаля,

Тоді моє вщерть закатоване тіло

Обм’якне в кайданах і зойкне: «Земля!»

Моїх почуттів залишається жменя

На перше: «Прощай!» і останнє: «Прости!»

Невільна робота завжди безіменна,

До мису Свободи гребти і гребти.

Важко передбачити поета, але нам здається, Вікторія Сироватко відкриє ще не один острів, до якого матимуть щастя прибитись ті, кому нелегко жити в цьому розбурханому океані життя.

Тв.: Зустріч (1988), Острів бажань (1995), По колу слова (2001).

Літ.: РижийІ. Крок у поезію // Комсом. Запоріжжя. — 1988. — 9 лип.; ЛиходідМ.На жаль, найкраща строфа викреслена // Запоріз. правда. — 1988. — 24 черв.; ЛасковМ.Первая книга // Индустр. Запорожье. — 1988. — 7 авг.; КорницькийА. Не бійся в любові душі розтягти... // Запоріз. правда. — 1996. — 13 груд.; ЛютийГ. Негатив, засвічений зорею // Запоріз. правда. — 1996. — 23 лип.; КлименкоЛ. Остров желаний имени Виктории // Теленеделя. — 1996. — №15.

Григорій ЛЮТИЙ.

 

ДРУЗЯМ

Про вчинок свій не розповівши Музі,

Не врахувавши наміри і стать,

Мене планети вирішили друзям

За двох небитих битою віддать.

Така вже їхня зоряна ухвала,

Щоб, наздогнавши вигадку прудку,

Я кожен раз терпіння набувала,

Не криючи від ляпаса щоку.

І вчилась гнів не закладать у пращу,

На зло і помсту ставити печать,

Бо у життя навчитися найважче

Із мудрістю і вдячністю прощать.

Коли отерпне і душа і тіло,

І допомога спізниться швидка,

За біль життя завжди мене жаліла

Бабусиної пам’яті рука

Подякую, що знову буде проща,

І посмішка у слові промайне,

Я бита, а від того і дорожча,

Любіть, як хочте, битою мене.

ФАНТАЗІIЯ

Іще з дитинства мала на увазі я,

Коли носила промінь на щоці,

Що десь живе собі моя фантазія,

Годує на долоні горобців.

У неї дім у винограді дикому,

А у саду приручений квітник.

Вона зціляє місячними ліками

Жоржин, які не вицвіли торік.

Вони з моєї пам’яті не вибули,

В які б не поспішали ми краї, —

Усюди дарувались квітки-фібули

Легесеньким сандаликам її.

На паволоці вишита краса оця

У дня кінчає й починає путь.

Вона у змозі, коли настрій з’явиться,

І на судьбу мізинцем ворухнуть.

Вона мене любов’ю вдосконалює,

Коли ж її доводиться стрічать,

Міняє погляд і міняє талію,

Походить і на жінку й на дівча.

Коли стомлюся від чекань з розлуками,

Перемолю й переболію це,

Аби не бачить бідну і ошукану

Фантазію з одвернутим лицем.

* * *

Мiлiє час, i на лiта даремнi

В сусiда не позичиш благодать.

I не примусиш душу неписемну

Рядки своєї долi виправлять.

Давати в борг, випрошувати в неба

За намiри великi i малi

Те, що найбiльше нашим дiтям треба

У митi гостювання на Землi.

Себе узявши в подорож далеку,

I ставши гiдним гостем самоти,

Отримать лист вiд стоїка Сенеки

I в подарунок вiдповiдь знайти.

Була б у друга мова бездоганна,

I серце вiльне вiд земних проклять,

А на столi була б небесна манна...

I був би час камiння позбирать...

* * *

Уже й годинник коником стрекоче,

Бо на порозі – ядерна зима...

Беру в життя усе, чого не хочу,

Йому даю усе, чого нема.

З тобою ми лишились наодинці,

Моя природо, вирок мій і суть.

Ти розумієш – неможливо жінці

Всю неприродність знищення збагнуть.

Невже й тобі іти, моя дитино,

Куди не докричатися ніяк,

Де сонце сходить радіоактивно

І наркотично зацвітає мак,

Де у лісах без птаства і без листя

Мертвенний блиск отруєних річок,

Де я укотре гину особисто,

Потрапивши до себе на гачок,

І де найнеймовірніша з реалій,

Що не залишить ні добро, ні зло?..

Серед зірок ми все братів шукали,

Неначе поміж нас їх не було.

Та, наче сонцем висвічена всюди,

Я злякано від думки відсахнусь:

Коли життя на цій Землі не буде,

Невже вона світитиме комусь?

Блакитна зірка сходить із орбіти,

А пам'ять крутить швидкісне кіно:

Віками людство вчилось говорити –

До чого ж це домовилось воно?

І мовам нашим, не інопланетним,

Чи бракувало перекладача?

Ще є і сад, і журавлиний клекіт,

І є іще до кого докричать.

МОЯ МОЛИТВА

Моя молитво, як же ти жила

Між залишків любові і тепла?

Навіщо марно підставляла плечі

Під тягарі людської порожнечі,

Ламаючи нерозуміння брилу

Надією кровила і кровила.

Моя молитво, як же ти жила,

Коли від зваб лишалася зола?

Чому ти не погодилась на втечу,

Довірившись блаженним і малечі?

Моєму слову розв’язавши крила,

Чому його у вирій відпустила?

Яке у мандрах виходила диво?

З чийого неба випросила зливу?..

Вернулася до вуст непостаріла,

Ще ноги не обтрушені од пилу,

Ще торби не розв’язано вузла…

Моя молитво, з ким же ти була?

IІМ'Я

Не плутайте мене з моїм ім'ям,

Бо ми одне на одного не схожі.

З одного боку — протилежна я,

А з іншого — моє ім'я — вельможа.

У нього шлейф з капризів і причуд,

І гордовита, і струнка постава.

Йому галантно руку подадуть

І посміхнуться вслід йому лукаво.

Воно жадає втіх і перемін,

У бесіді розумне і співуче,

Воно підніме лицаря з колін,

Коли нудні освідчення наскучать.

Воно гостей приймає на свята,

На вдачу і на вроду щасливіше.

Воно Шопена гратиме з листа

І навіть у альбом напише вірша.

Не плутайте мене з моїм ім'ям,

Не треба ні хвалити, ні хулити.

Воно окремо і окремо — я —

Велика тінь його маленьких літер.

* * *

Пам’яті бабусі Катерини

У твоєму саду

Мене стріла жоржина,

Провела до дверей

І вклонилась услід.

Та ще довго за мною

Пташина тужила,

Що не може забрати

З собою в політ.

Так от ми й живемо:

Хто у небі, хто — долі,

То ладнаємо крила,

То падаєм вниз.

Бо штрихами зірок

Наші мічено долі,

Бо за свій видаємо

Фортуни каприз.

Перекрикуєм вітер,

Здаємося грізні,

Відкладаємо взнати

Себе — на колись.

До коріння буває

Вертаємось пізно,

А птахи ще до ранку

Тривожно знялись.

Як, скажи, поєднать

Почуття несумісні,

Не згубити у буднях

Схвильовану мить?..

І почути в собі

В недоспіваній пісні,

Чи то крила тремтять,

Чи коріння болить.

ПРЕЛЮД ОСЕНI

Я ще росту в зеленуватій тиші,

Долаю легко райдужний трамплін,

Допоки обрій навпіл не розріже

Осіннім зойком журавлиний клин.

Тоді не сплю між ямбів і хореїв,

На синю шибку списую зірки,

А негатив, засвічений зорею,

Промиє ранком течія ріки.

І впише осінь в картотеку листя,

Змотає у сувої стовбурів

Ще майже теплі обриси і зблиски

Думок неясних, ледве чутних слів.

Втрачати голос боляче і просто,

Аж на губах прощання гіркота.

Така маленька я, безмежний простір...

Дощами буду тихо заростать.

Не посміхнуся, не здвигну плечима,

Лиш вийду з хати на осіннє тло.

Прозорий протяг двері вслід причинить,

Кватирка скупо видихне тепло.

У двір, як у неприбрану світлицю,

Де гостю дозволяється усе,

Де вітер, що спізнитися боїться,

Жоржини повний келих піднесе.

Я надіп'ю. І подивлюсь привітно,

І усмішкою щедро заплачу.

Розтанувши від подиху, ті квіти

У барви снів крізь мене протечуть.

І тільки вдома, лиш мене заради,

Всю ніч у вазі буде догорять

Поміж туману з грона винограду

Намерзла з боку яблука зоря.

* * *

Прадавні кольори були моїми свідками,

Коли весна вдягла мою судьбу сліпу.

В минулому житті, коли була я квіткою,

То розцвітала лиш у вільному степу.

Ще й досі уві сні я крилами розмахую,

Крім пір’я на душі, не маю інших вад.

В минулому житті, коли була я птахою,

За вирій був мені моєї долі сад.

Життя, карай мене любов’ю безпричинною,

Лиш нею заміни мої земні роки.

В минулому житті була я і мужчиною,

Тому і розуміюся на вас, чоловіки.

Та хто мені віддасть можливість бути різною,

Чи птаха в небесах, чи квітка поміж трав?

В майбутньому житті я хочу стати піснею,

Щоби мене в степу хтось тихо проспівав.

ЛУКАВЕ

Веселий дощ куйовдить хмари,

За чуба смикає громи

I у зелених шароварах

Бiжить у гостi до куми.

Там буде содова i вiскi,

I для тартинок сало й хлiб.

Та я не внесена до спискiв

Туди запрошених осiб.

I не тримаючи образи,

Ми з мокрим птаством тет-а-тет

Опiсля маємо щоразу

Плодово-ягiдний фуршет.

ХИБНА ДУМКА

Я у долі її не просила,

Та часи нелогічно праві,

І живе аморально красива,

Хибна думка в моїй голові.

Вдень її не пригадую всує…

На метеликів, наче дитя,

На емоції зранку полює,

А у вечорі — на почуття.

Вільний стиль не класичної вроди

І звичайне пташине ім’я

Має вплив на визнання свободи

У країні під назвою Я.

То задумливо гляне спід лоба,

То кружляє, від щастя п’янка.

Як і всі монархічні особи

Від судьби не чекає дзвінка.

Побіжить увімкнути зорину,

Дасть помітити божому дню,

Посадивши траві на коліна

Вільних коників і мурашню.

Бідним снам роздаровує шати,

Не лишивши для себе й одні.

Має здібності тремоло грати

На мінорно-мажорній струні.

І моїм розчарованим втіхам,

Там, де друзі старі і нові,

Я не викажу сумом чи сміхом

Хибну думку в моїй голові.

* * *

Набувши осiнню волю,

Вiддавши талан за так,

Не зрадивши жоден колiр,

Живе у менi дивак.

Його непомiтнi дiї

Обернуть любов на слух,

Де звуками не володiє

Iще перехоплений дух.

Де довга дорога в мову

З минулого виплива

I муляють пам'ять знову

Давно затiснi слова...

Вони зустрiчались будь-де.

Я з ними була на «ти»...

Знов осiнь, як завше, буде

Повз мене в майстернiсть йти.

Порадить ходити пiшки

До справжнього, щоб за так

Сховати мене, мов книжку,

В кишеню свого пальта.

* * *

Ми скучили в місті за степом, де сонце і вітер,

Де сонях на чатах, неначе Іван-покиван,

Хмариною небо усе до прозорості витер

І нам стереже часовий планетарний баштан.

Нас вже притягнула до себе спекотна орбіта.

Мов куля земна, зеленіє боків повнота.

Моя дітвора, ухопивши по скибочці літа,

Цілує кавун у рожево-солодкі вуста.

НА ХОРТИЦI

Я люблю у прострі і часі

Літніх днів і неба глибини,

Сидячи на хортицькім Парнасі,

Дивлячись на квітку дивини.

Тут моя душа-островитянка —

На долоні теплої землі —

Назбирає старанно до ранку

Сновидінь розбиті кораблі.

І уголос я не перебільшу,

Що в мені незаймано цвіте

Синій сад у надвечірній тиші,

Заховавши листя золоте.

Сонячна енергія розтане,

Ворухнеться коника тріоль,

На вологу акварель туману

Викладуться пензлики тополь.

Хочеться розбігтись на всі боки,

Не схлюпнувши чаші самоти...

Почуття стають такі глибокі,

Що убрід себе не перейти.

Тут своє життя не випадково

Впізнаю на видих і на смак,

Бо стеблина залишила знову

Дотик одкровення на губах.

* * *

На горизонтi дозрiвають бурi,

Вилущуються блискавки iз хмар.

Прозорим лезом небесам похмурим

Розрiже вiтер кожен капiляр.

Лякаюся i не встигаю ахнуть,

Знайомий грiм гукає звiддаля.

Бiжу на голос i озоном пахну,

Немов дощем зволожена земля.

Oлександр МИХАЙЛЮТА

(1958 р. н.)

Олександр Олександрович Михайлюта народився 20 січня 1958 року в селі Заріччя Гуляйпільского району Запорізької області. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював кореспондентом гуляйпільської районної газети, власним кореспондентом газети «Голос України», оглядачем Пресового Агентства Новин, керівником науково-редакційного підрозділу по підготовці і випуску серії книг «Реабілітовані історією».

О.Михайлюта, як і більшість письменників, розпочав свою літературну діяльність з поезії. У п’ятнадцятирічному віці дебютував віршем «Весілля» у гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму». З того часу його твори друкувались у журналах «Дніпро», газетах «Літературна Україна», «Запорізька правда», «Гуляйполе», альманахах «Вітрила», «Хортиця», у колективних збірниках.

Сьогодні ім’я Олександра Михайлюти досить відоме читачам. Він увійшов у літературу ніби й не так давно, але досить впевнено, без традиційних школярських «вправ». Окремим виданням з’явились такі його твори, як «Ми не раби», «Алілуя», «Нестор», «Секретний ешелон», «Літаючий «Мерседес». У них, різних за жанром, а переважають у О.Михайлюти повісті, новели, нариси, порушено найзлободенніші проблеми нашого часу. Автор прагне в художньо-публіцистичній формі донести до читача маловідомі сторінки нашої історії, зокрема — голод у 30—40-і роки в Україні, репресії. Він намагається підняти на поверхню, художньо осмислюючи, ті пласти, які донедавна були під суворою забороною. Макросвіт і мікросвіт при цьому в його творах перебувають у діалектичній взаємодії.

О.Михайлюта майже завжди не випускає з свого поля зору рідні місця, той «берег любові», до якого так ностальгічно лине його лірично-замріяна романтична душа, — Гуляйполе, Заріччя. «Три дні і три ночі чути мелодію ручая», пише він у новелі «Ручай», а в серці автора — і це так зримо прочитується в усіх його творах — мелодія ця лунає безупинно.

Найбільший резонанс, як на сьогодні, викликала повість «Секретний ешелон», за мотивами якої знято повнометражний кінофільм з однойменною назвою. Події, про які йдеться у творі, відбуваються у 1948 році у Гуляйполі. Жінок за невиконання мінімуму трудоднів у колгоспах зібрали з усього району, репресували і багатьох разом із дітьми відправляють ешелоном у колонії. Сюди ж потрапляють і дружина Ольга та донька Устинка головного героя Святослава, передовика виробництва. Святослав стає «на прю» з усією бездушною «машиною», намагається за відведені йому долею десять діб (відпустка) розшукати і повернути ні в чому не винну родину. Йому вдається шляхом погроз, під дулом пістолета, роздобути папірець на дозвіл повернути додому дружину і доньку, яких у «секретному ешелоні» везуть на Соловки. Умови жахливі, напівголодне існування, збиткування конвоїрів — Кості-Генерала, схожого на м’ясника, та його помічників Духнова і Балюка, які відверто зловживають своїми «правами». На їхній совісті загублене життя Шури Руденко, змарноване — Насті Курінної. Не витримала всього і тітка Оляна — повісилася у вагоні.

Волею випадку Ольга з донькою зуміли втекти, певно, не судилася їм жахлива доля землячок (їх, та й не тільки їх, було кинуто до кількатисячного чоловічого табору кримінальних злочинців, а були ж там і малолітні дівчатка). Вони «майже до одної загинуть у диких нічних оргіях», «нібито помилково їх зачинять на ніч у дерев’яні бараки, де озвірілі самці — п’ятеро на одну — розтерзають їх живцем». Зустріли Ольга з Устинкою у своїх нелегких мандрах безіменну божевільну дівчину, гарну собою, і подертий лише одяг підкреслював її вроду, а «вигляд незнайомої нагадував образ сільської пастушки з якоїсь давньої картинки», яка стане ніби символом страдницької долі нещасного жіноцтва із «секретних ешелонів». Із «надр заглушеної свідомості» цього ще юного дівчати «лише Пісня Пісень уривками просочувалася» і ударними сприймаються слова, що прозвучали апофеозом великої сили почуття і конкретної родини Ольги та Святослава Яворів, і узагальнених доль, і взагалі основи основ людського буття: «Великі води не можуть загасити Любові, і ріки не заллють її...». І біль, і вболівання, і співпереживання звучать в авторському відступі, який завершує повість: «Вони йдуть до сонця, вкинуті хвилею великої інквізиції двадцятого століття на землі російській, знеможені, з тривогою в душі, але обнадіяні. Так тримаються люди, викинуті на чужий берег із судна, що потонуло під час дев’ятибального шторму. В них є надія, вона кличе і не дає впасти у відчай».

В усі віки і часи добро і зло сусідять. І не можуть зустрічатися на шляху людей навіть за таких екстремальних умов тільки носії лиха і горя. Гуманне начало має місце в житті завжди. Воно притаманне комендантові «секретного ешелона» Іваньку Дмитрові Севериновичу, якого з часом також «з’їли солдафони» доносом; усім, хто допомагав Святославові, а, зокрема, капітанові міліції зі станції Чапліно та його другові й побратимові москвичу генерал-лейтенантові Филимоновичу.

Як гірка іронія, прочитуються уривки із хроніки газети «Червоне Запоріжжя» 1948 року, котрі так контрастно сприймаються по відношенню до логіки розвитку основної сюжетної лінії в творі, бо ж пройняті незмінно оптимістичним пафосом уславлення трудових звершень (все йде «на ура!») та повідомленням про події у світі, що було таким ілюзорно далеким від реальної дійсності («Стають до ладу агрегати другого мартена...», «Наполегливо працюють монтажники...», «Орденоносний колектив... на честь Міжнародного свята трудящих — Перше травня достроково відбудував мартенівську піч №2» тощо). Вони ще більше підсилюють відчуття і трагічної безвиході, і абсурдності, позбавленої будь-якої логіки, тих подій, які відбувалися ніби за лаштунками сцени. Адже Святослав Явір також був ударником праці, а репресували не лише його сім’ю, але з часом його. І, певно, тільки незмінна риса української ментальності — незборимість духу, нескореність його — врешті призвели до перемоги (хоча ж все це так відносно!), бо ж, як завершує автор повісті, «Треба йти й не зупинятися. Йти й не зупинятися. Бо сказано: шукайте — й знайдете.» Вижити, витримати все, не зламатись вдалося все ж небагатьом. Так у житті було, так відтворено і в повісті О.Михайлюти.

У художньо-документальній повісті «Затемнення Коларівки» письменник також порушує проблеми, пов’язані із репресіями. «Понад п’ятсот коларівців безслідно зникли за брамами в’язниць і таборів, на вічній мерзлоті, у тайзі, в золотих копальнях. Вони гинули і від кулі, знічев’я випущеної конвоїрами; і від фінок рецидивістів, яким було вільно верховодити над «політичними»; і від цинги, що лютувала по холодних і голодних бараках...». Проблема зрадництва (образ Мільчева) розкрита автором псилогічно переконливо і вмотивовано. Інші люди, професії, навіть національність, бо переважно мова йде про болгар, а доля та ж, страдницька, яка спіткала й героїв «Секретного ешелона». Історична пам’ять виступає як один із центральних мотивів творів О.Михайлюти, як вираження усвідомленої творчої волі письменника — його прагнення поглибити аналіз зображувальної дійсності до того рівня проблем, які здавна пов’язують епіку із філософським началом. Усіма своїми творами автор засвідчує, що людина не може рухатись вперед без пам’яті про минуле, оскільки особа, позбавлена історичного досвіду свого народу й інших народів, виявляється поза історичною перспективою: вона спроможна жити тільки сьогоднішнім, але не завтрашнім днем. Ідея безсмертя народу, його пам’яті, невичерпності життя відображається у сюжетних лініях як названих творів, так і інших, зокрема повісті «Нестор», зумовлює пафос оптимістичної концепції дійсності в О.Михайлюти. Письменник стверджує, що забуття уроків минулого завжди трагічне.

Одною з перших книг про маловідомі події голоду і репресій в Україні стала публіцистична збірка О.Михайлюти «Ми не раби». Дар художника слова і публіциста тут взаємопереплелися. Виваженістю думки, проникливістю і психологічною наснаженістю вирізняється «Розтерзаний факультет», де розповідається про те, як шельмували у стінах Запорізького педагогічного інституту роман Олеся Гончара «Собор». Не випадково в листі до О.Михайлюти від 13 вересня 1990 року Олесь Терентійович подякував за книгу і висловив думку, що вона читачам «дуже потрібна».

Якщо М.Вінграновський, даючи оцінку «Секретному ешелонові», у листі до О.Михайлюти від 10 лютого 1996 року зауважує, що «то є наша та література, ім’я якій і Григір Тютюнник, і Віктор Міняйло», то думається, що пракоріння новелістики митця прочитуються у творчості Григорія Косинки, зокрема, його міні-новелах, етюдах на зразок «За земельку». Вони лаконічні, художньо довершені, лірично проникливі, здебільшого психологічні, а іноді — сумовито іронічні. У них переважно осмислюються проблеми «людина і світ», «людина і час» і найчастіше проектуються на сьогоднішніх нас. Вічне і минуще одночасно об’єднуються і розмежовуються образом дороги, категорією часу («Туман яром...», «Цигани», «Гнізда порожніють восени», «Чекай», «Молочай»). Автор вірить у творче начало людського розуму, отож людинознавчі аспекти творів О.Михайлюти оминають все минуле і тимчасове, акцентують на вартісному і непозірному. Справжні майстри уміють і жити своїм часом, і йти попереду часу, і завжди залишитися на часі, оскільки апелюють до серця людського. Саме до серця людського звернена муза О.Михайлюти. Від аналізу минулого й сучасного до пророцтва і творення майбутнього — такі складники творів письменника. Художня правда їх черпає свою силу з глибоких коренів народного життя, вона звернена до людської особистості, її долі, морально-етичних рис, традицій, звичаїв, ідеалів народу, його ментальності, витоків духовності, що знайшли вираження в авторській концепції людини і світу. Розуміючи людину як частку природи, світу буття, письменник утверджує гуманізм, що охоплює все життя на землі («Дід Тимоха», «Дядько мій Микола і тітка моя Марія», «Погорілець», «Травневий мед», «Постріл»). Як один із найвищих рівнів у своїй концепції О.Михайлюта підносить любов – любов до життя, до природи, любов як найвищий вияв краси людського духу, високих безкорисливих почуттів людини («Концерти для Тамари», «Співає село», «Сушена рибка», «Двоє», «Кораблики» та ін.) Письменник активно відстоює концепцію людини-добротворця, трудівника, який не руйнує навколишнє життя своїм егоїзмом чи недоброзичливістю. Його концепція активна і знаходить своє утвердження на конкретних прикладах людей в ідеалі, який не приймає егоїзму, бездуховності, манкуртського безпам’ятства, пияцтва, пристосовництва, бездушності.

У своїх творах О.Михайлюта (і як тут і справді не згадати Гр. Тютюнника?) незмінно прагне відкрити Людину в людині.

Новели О.Михайлюти застерігають від очерствіння людської душі, від егоїзму, неймовірного збайдужіння до людини, і передусім до рідної матері («Гнізда порожніють восени»).

Для визначення форми, адекватної своїм уявленням, митець використовує розгорнуті метафори, умовність ситуації, іронію й ліризм (в залежності від змісту твору). Важливим принципом зображення характеру стає психологічний аналіз. Такі форми, як внутрішній монолог, пейзаж, художня деталь, «потік свідомості», допомагають глибокому пізнанню людської психіки. Часто автора цікавить моральний світ людини, яка залишилась сам на сам із своєю совістю. Не завжди в О.Михайлюти однозначний поділ персонажів на праведників і грішників, і це логічно, і зовсім не веде до зняття складності і суперечностей ідейно-моральних позицій героїв, а навпаки, робить їх об’ємними, наповнює реальним життєвим змістом.

Знання життя і відчуття рідної мови — це те основне, на що вказують дослідники творчості О.Михайлюти. І це дійсно так. Словесна палітра його творів індивідуальна і неповторна. Своєрідний ефект у багатьох новелах створюється внаслідок поєднання майже в одному абзаці просторічної і поетичної лексики. Остання виступає у них не лише як засіб створення пейзажу, а й насичує повідомлення філософічністю, сприяє глибшій передачі внутрішнього стану героїв. Досить часте послугування називними реченнями дає можливість одним штрихом передати певну картину в повному обсязі. Письменник перебуває у постійному пошукові виражальних засобів. З певністю можна сказати, що він на правильному шляху.

О.Михайлюта — лауреат премії журнала «Дніпро», а 1996 року він став лауреатом премії обласного відділення фонду культури України імені Миколи Нагнибіди.

Тв.: Ми не раби (1990), Алілуя (1990), Нестор (1994), Секретний ешелон (1995), Літаючий Мерседес (1997); Вольниця (1998).

Літ.: ВіслоухЛ. Здобутки Олександра Михайлюти // Шлях перемоги. — К. — Л. — Мюнхен. ч. 20. — 1993. — 15 трав.; ВалуєвЮ. Секретний ешелон небуття // Вісті з України. — 1993. — 19-25 серп.; «Секретний ешелон» // Миг. — 1993. — 24 апр.

Тамара ХОМ’ЯК.

СМЕРТЬ ОРАЧА

Вимкнувши телевізор, я прикрив байковою ковдрою доньку – вві сні вона скидає її з ніг – і тихцем вийшов у свою спальню.

Ще не встиг прикинути, чим буду займатися завтра – в мене відпустка, – як у шибку тричі постукало.

– Хто там? Тихіше – діти сплять.

– Колю! – По голосу пізнаю нашу сільську листоношу Катю Карпівну. – Дядько Шурко помер...

– Власович?

– Удень їздив у район зуб виривати очний. Вирвали. А тепер – хлинула кров...

– А...

Хотів спитати про похорон, та Катя Карпівна майнула в сусідську хвіртку, і там на подвір'ї зблиснула лампочка.

Мені дядько Шурко ніхто, зовсім не родич, просто хороша людина була. Такий неписаний закон села: про народження, весілля, смерть, повідомляти усіх. Про покійника – у будь-який час доби. Поверх майки одягаю піджак і виходжу у затінок груші. Місячно. Серпнева ніч приколихала зорі, а молоденький місяць зсуває з себе хмарини, як донька моя – ковдру.

Прислухаюся. Десь далеко хрипить гусеничний трактор. Плуг, певно, сідає на глибину.

Як збігають роки. Десять літ не живу в селі, а ніби вчора проводила мама до кладки, їхав на вступні іспити в університет.

Скільки ж минуло серпнів відтоді, як дядько Шурко брав нас, школярську «братву», на свій трактор! Уже як оранка – так ми й у полі. Повна кабіна... і здавалося: виростемо, сядемо на трактори, дядькові Шуркові і робити нічого буде – це поки що він по дві зміни підряд за важелями. Та виросли ми, у місто мерщій, а дядько Шурко – на тракторі та й на тракторі. Щодня...

І ось він помер. «Сотку» його спишуть – стара машина, не рівня «Кіровцям», не рівня. Спишуть, можна не сумніватися. Ех, закурити б оце, так зумисне не купив, щоб надихатися домашнього повітря. Уявляю, як мама накаже в день мого від'їзду:

«Переказуй нашим – дядька Шурка вже ж нема...»

Як рідко ми бігали у поле до дядька...

Не наоралися.

ГАЛОП

Троє вершників перетнули асфальтований шлях і спинилися в полинах. Всі вони трималися невимушено, навіть зухвало, хоча їхали без сідел і стремен. Міцно стиснувши поводи, вони злегка підштовхували жеребців коліньми та голими п'ятками, і ті поводилися на диво слухняно. Вершникам було років по тринадцять.

Ось вони вибралися на поле, де вже скошено кукурудзу. Хлопчаки про щось жваво засперечалися, загомоніли. Тоді передній узяв трохи вправо і спрямував коня по міжряддю, щоб той не поранився об гострі зрізи кукурудзяних стебел. Інші зробили так само.

Здалеку це чимось нагадувало біг фаворитів на іподромі. Передній узяв розгін, повів за собою інших. Сповільнив ходу, ніби випробував сили перед вирішальним ривком. Потім кінь знову почав набирати швидкість, стрімко відірвавшися від гурту. Двоє інших наздоганяли...

Хлопчаки, напевне, відчували найбільшу радість від шалених перегонів у відкритому степу. На відстані важко розгледіти вираз їхніх облич, але голоси їхні були веселі.

Поволі постаті вершників віддалялися, доки поринули в сутінки і серпанок. Вщух і глухий тупіт копит. Залишився слід скакунів на узбіччі і приємне враження від побаченого. Краса, сила, безтурботність.

У подібних випадках дорослі згадують своє дитинство. А наших, зарічанських коней одного чудового дня вивезли до ноги на м'ясокомбінат.… І що мені тепер згадувати? Дивлюся услід вершникам, і мені здається, що то вони рятують коней. Може, у Затишші також оце вивозять стайню, і вони вирішили сховати улюблених рисаків у степу. Чекаю. Якщо буде погоня – треба збити її зі сліду...

ДIД ТИМОХА

Майже щодня, а взимку особливо, ви зможете побачити на якомусь кінці центрального майдану міста Гуляйполя циганкуватого діда. Його тут усі знають. Він і справді дуже схожий на цигана: смагляве обличчя, біла борода, шапка-кубанка. Одного разу діда Тимоху навіть запросили до міліції (новенький дільничний), – з'ясувати, чи прописаний старий у місті. Авжеж. Посміялися, та й годі.

Приходить він на майдан, коли всі квапляться на роботу й з роботи – зранку і ввечері. «Стою, – каже, – дивлюся на людей. Дивлюся, як життя іде». Йому вже – восьмий десяток. Майже всі знають його ім'я – Тимофій Авдійович Білий. Колишній коваль, а нині пенсіонер і за сумісництвом – затятий рибалка.

У місті старий завжди з'являється у синьому піджаку з медалями... Якось я попросив його розповісти про війну. Дід не хотів, відмахувався, а потім розповів таке:

– Нагороди? Вони наздоганяли нас після боїв. У сорок третьому я став солдатом діючої армії, а в сорок першому... У сорок першому я оббивав пороги райвійськкомату. До тебе черга дійде, відповідали мені, куй собі залізо, поки гаряче, і будь здоров. Я кував тоді в колгоспній кузні. Повістку прислали, коли німець був уже десь не за горами. Зібрали нас душ сорок. «Сідайте на гарби, – наказав військком,– і рушайте на Сталіно, ми евакуйовуємося в тому напрямку». Сіли ми і поїхали. На «емочці» поїхав і військком, а більше нам бачити його не судилося. Їхали ми півдня, вже й коні стали на ноги припадать і зголодніли хлопці. Домовилися: минемо санжарівські поля та й зупинимося. А тут – німець. Видно, не обійшлося без чийогось язика. П'ять чи шість мотоциклів – навперейми нам. «Хальт, хальт, – гавкотять, – Іван руська свиня». А ми ж без нічого, хоч би хто ломаку взяв, одні торби через плече. А я тоді за віжки та правлю гарбу в кукурудзу. «Тікай!» – кричу і першим упав на землю, поповз, покотився. Кілька хлопців теж стрибнули, а решта завагалися. Там їх, сердешних, німець і порішив. Усіх. Я аж плакав і лікті гриз, що не прихопив у дорогу рушниці. В мене ж набої були – на кабана. Отак ні за що ні про що лягли кістьми наші хлопці серед степу. Сорок душ. Взвод, що ти – шуткуєш! І мені дісталося – куля в ногу. Ось так, синку, ось так-то копають мак. А ти кажеш: «Медалі...»

Микола БІIЛОКОПИТОВ

(1954 р. н.)

Нерідко читачі, коли йдеться про того чи іншого письменника, цікавляться: «А який він, як людина?». Адже можна сповідувати у своїх творах світлі ідеали, навчати краси, розуму й людяності, боротися із вадами, а в житті бути зовсім іншим. Звичайно, читачеві більше до вподоби люди, у яких слово з ділом не розходиться, котрі не тільки інших навчають добру, а й самі його творять. Такою людиною якраз і є М.Білокопитов.

Микола Григорович Білокопитов народився 11 лютого 1954 року в Мелітополі. Дитинство минуло в селищі Кушугум Запорізького району, де він і закінчив середню школу. Служив на флоті. Працював слюсарем, залізничником, поліграфістом. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова (у Львові). Багато років віддав журналістиці. Працював у газетах «Комсомолець Запоріжжя», «Запорізька правда», «Запорозька Січ», «Світло Оріяни»...

Перші проби пера Микола зробив ще у шкільні роки. Навчаючись у восьмому класі, опублікував свої вірші в районній газеті «Червоний промінь». Потім його твори з’являються в обласних газетах «Комсомолець Запоріжжя» і «Запорізька правда». Згодом гуморески, байки, мініатюри М.Білокопитова друкують журнали «Старт», «Ранок», «Україна» і, звичайно ж, «Перець». Публікуються його твори також в «Літературній Україні», колективних збірниках.

І ось, нарешті, 1991 року виходить у світ перша збірка сатири й гумору М.Білокопитова «Вовча наука». Фейлетони, гуморески, усмішки, жарти, байки — така палітра книжки. І, що цікаво, усі твори придумані самим автором, а не заримовані з анекдотів чи народних усмішок. Ось, приміром, працівники управління готують вудки, рушниці, кошики, авоськи, горілку та закуску. «Всі радесенько гули: — Ох і відпочинем!». А, виявляється, це так шефи у колгосп на буряки зібралися... В іншому вірші читаємо, як робітники вручну витягують вгору величезний і важелезний рекламний щит, на якому красується гасло «Ручну працю — на плечі машин!».

На часі було тоді піднесення національної самосвідомості народу. «Чиїх батьків чиї ми діти?» — питання, поставлене ще Великим Кобзарем, тепер набуло вирішального для українського народу значення. Багато хто писав тоді про це. Наприклад, Дмитро Павличко: «Вставай, Україно, вставай, виходь на дорогу свободи», Віктор Баранов: «Де той проклятий тиждень і день, коли ми перестали гордитись, що ми українці?». Але одна справа написати про це серйозно, інша ж — із сарказмом, гумором висміяти «Iванів не помнящих родства». Останнє добре вдалося М.Білокопитову в гуморесці «На собачій виставці».

По-всякому писали й про рідну мову. Юрій Рибчинський: «Мово наша, мово — пісня стоголоса...», черкаський бард, лауреат першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці) Едуард Драч висміяв хохла-придурченка, який боїться віддати сина в українську школу, щоб той не став націоналістом. М.Білокопитов обрав для висвітлення цієї теми жанр байки. Живуть в однім дворі качки і кури. І раптом курчата почали крякати по-каченячому. А півники, накрякавшись, замість рідного «кукуріку», заводять зранку: «Кря-ко-ко!». Алегорія недвозначна і двоногим «героям» неважко пізнати себе в цій байці.

Уже в першій книжці М.Білокопитова відчувається рука самобутнього поета, дотепного гумориста й сатирика.

Відтак побачила світ збірка гумору й сатири «Міні знову в моді». Тут гумор М.Білокопитова відчутно глибшає, мудрішає, так би мовити, набирає ваги, стає філософськи насиченішим. Тому можна погодитися з думкою деяких критиків, що ця книга «на голову вища» від першої.

Третьою книжкою стала гумористична повістинка «Нечиста сила», хоч написана вона, як зізнається автор, набагато раніше, ніж видана. У ній письменник, помітивши в сільській буденності смішний сюжет, із глибоким народним гумором показує вади й негаразди, які, на жаль, мало не щодня зустрічаються нам. Це і пияцтво, й неробство, і жадібність, і намагання поживитися «надурняк». Тому й не дивно, що газета «Запорізька правда», яка опублікувала цю пригодницьку оповідку (так сам автор визначив її жанр), отримала чимало вдячних відгуків читачів.

Нині М.Білокопитов віддає перевагу коротким віршованим гуморескам та фразам, які постійно друкуються як газетами й журналами України, так і за кордоном. Зокрема твори його часто публікує український гумористичний журнал «Всесміх», що виходить у м. Торонто (Канада) і розповсюджується в США, Канаді, Австралії, Аргентині та інших країних, де є український читач.

І ще одна деталь до «характеристики» поета: видаючи свої книжки, Микола Білокопитов упорядкував ще й збірку гумору та сатири свого колеги — Володимира Юдіна. І, при допомозі запорізького письменника Петра Ребра, таки видав!

1998 року за книгу «Міні знову в моді» Микола Білокопитов став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. Степана Руданського.

Тв.: Вовча наука (1991), Міні знову в моді (1994), Нечиста сила (1995).

Літ.: ЛісовийЮ. Слово влучне і дотепне // Ленінська зірка. — 1985. — 7 груд.; ЛанчикА. «Вовча наука» — для всіх наука // Запороз. Січ. — 1991. — 4 жовт.; БабійА. Сміється Микола Білокопитов // Червоний промінь. — 1991. — 28 груд.; ГалешкоР. [Ред. ст.] // Всесміх. — 1995. — лют.; КупріяновІ., Хом’якТ. Сатира та гумор: чи смішно? // Веселий курінь. — 1995. — № 2; ШумиловМ. Мода і врода // Запоріз. правда. — 1995. — 15 квіт.; ШилінД. Знаєте, як живе поет? // Запороз. Січ. — 1995. — 11 трав.; ЧубенкоВ. Сміємось, щоб не заплакати! // Червоний промінь. — 1995. — 15 лип.; ГалешкоР. Київська хроніка // Всесміх. — 1995. — жовт.; ЮрикП. Кресальський іменинник // Запороз. Січ. — 1996. — 23 лист.

Пилип ЮРИК.

КРЯ-КО-КО

Були в однім дворі качки і кури.

Гарненько по-сусідськи їм жилось –

Дві різні мови, різні дві культури,

А разом, бач, гармонія!

І ось

Предивні почались метаморфози:

Курчата, вже як трохи підросли,

То, курям всім на сміх,

а мо`й на сльози,

По-каченячи крякать почали...

Ще й вивчились перевальцем ходити,

Копіювали звички і вбрання,

І згодом стало важко розрізнити

Покачене курча і каченя.

Качки це заохочували радо –

Мовляв, у нас до полку прибуло!

Хто крякає, –

той вищого розряду,

Хто квохкає, –

те ясно хто – село.

А кури що ж?

Як щиро говорити,

Вони й не помічали новизни –

Мовляв, було б що діткам

їсти-пити,

А там нехай хоч рохкають вони.

І деякі зарохкали.

Одначе

Були в пошані ті, хто добре кряче.

Воно ж якби оті курчата вміли

Пристойно розмовляти так і сяк,

А то ж

іще й чужого не навчились,

А вже, бач,

і по-своєму – ніяк!

Он півники – накрячуться до гику,

Із селезнями дудлячи пивко,

А потім зранку, замість «ку-ку-рі-ку!»,

Як заведуть зненацька:

«Кря-ко-ко!»,

Лякаючи тим криком розбишацьким

Чужих, своїх

та і себе самих...

А потім цим іще й бравують хвацько

Та ще й кепкують із курчат малих:

«Смотрі, як то ципля чудно балака,

Кокоче токо,

а совсєм не кряка!»

Отак і йшло.

Минали дні без ліку.

Вже ті курчата – бабці й дідусі,

Вже в них онуки виросли великі,

Бува хтось квокне,

хтось закукуріка,

А в основному крякотять усі.

Для тих, хто серце незрадливе має –

Чуже шанує і своє плекає,

Я ладен повторяти повсякчас:

Ця байка не про вас,

ця байка не про вас...

ЗАТУЛИВ

(Байка)

На Цвях,

що зі стіни стирчав,

Взяли й повісили Картину.

– Це неподобство! –

Цвях почав, –

Це за яку ж таку провину?!

– Гей, Цвяше, годі, далебі, –

Озвався хтось. –

Чого кричати?

Гордився б краще, що тобі

Шедевр довірили тримати.

– От вискочка,

хай йому біс!

Уліз по блату, очевидно?

Кому він здавсь, шедевр якийсь,

Коли за ним...

мене не видно!

СПРОБА АУТОТРЕНIІНГУ

Я спокійний,

      спокійний,

                      спокійний,

                                     спокійний...

Я спокійно дивлюсь на розбитий приймач,

На розібраний дрібно годинник настінний,

На подертий (учора лиш куплений) м’яч.

Я спокійний.

Бо діти – це наше майбутнє.

Я спокійний.

Бо сам, було,

      шкодив колись.

Я спокійно дивлюсь на розтерзану лютню,

На портьєру,

      обрізану знизу навскіс.

Я спокійний,

      спокійний,

                      спокійний...

Я можу

Не зірватись на крик і не зняти пасок.

Я спокійний,

я знаю – терпіння поможе

Не зробити швидкий,

      необдуманий крок.

Я спокійний.

Я зараз ввімкну телевізор,

Там – футбол.

Там – атаки, пенальті, голи...

Я спокійний...

О, Боже! Хто шнур перерізав?!

Ох і дітки!

Ну, зараз я вам!..

Довели!

НАША ЛЮДИНА

Терпець у неї із заліза,

Нема подібного ніде:

Поки на стінку не полізе,

До стоматолога не йде.

ПАПУГА

Щодня із клітки гонорово

Кричав:

«Мені свободу слова –

Я б народив такі думки!..»

Його дослухались таки.

Тепер свободу слова має,

Що хоче, те і... повторяє.

ПРИНЦИПОВИЙ ФЛЮГЕР

Ані вправо, ні вліво –

непохитно, як совість,

Він стоїть на своєму

у вітряну пору.

Я вклонився йому за його

принциповість,

Бо не знав:

його просто заклинило вчора.

БУДНІI МНОГОТРУДНIІ

Кіт Мишу злапав, з’їв і спить.

Мораль:

Ех, нам би так пожить!

ПЕДАГОГІIЧНА ПОЕМА

У мемуарах записав Батіг:

«Виховував по-своєму,

Як міг...»

ДIІРКА

– Я всім потрібна,

скрізь і всюди,

Без мене й Бублика не буде!

ПІIДКОВА ЩАСТЯ

Траплялось, що її набито

На вже відкинуте копито...

ЛЮБОВ ГЕНЬБА

(1960 р. н.)

Любов Григорівна Геньба народилася 28 лютого 1960 року в селі Грушевому Гуляйпільського району на Запоріжжі. «Там, де грушами пахли сади, де село називали Грушеве...» Село давно знесли. І тільки навесні в поминальну неділю збираються колишні грушевці і, хто на чому, проїжджають порожніми вулицями, протяжно сигналячи. А потім простеляють святкові рушники, сідають на траву і піднімають срібні чари...

Господи, ось тут зовсім недавно щебетала малеча, збиралися біля колодязя молодиці, юрмилися біля клубу парубки і дівчата. А тепер одні цоколі, як пеньки старечих зубів. В Поліссі таке залишали після себе фашисти. А тут винищення України робилося іще цинічніше, потворніше. Людей змушували руйнувати свої гнізда власними руками...

Продовженням життя свого села і стала творчість Любові Геньби. «Кричала душа голосами ластівок біля зруйнованих стріх, зозуль біля ранкового ставу, жайворонів у хлібах», побивалася за степом, що в дитинстві приходив гостювати вечорами під самі вікна. Так хотілося скоріше вивчитись, щоб разом із батьком, хліборобом Григорієм Юхимовичем, зробити цей степ щасливим. Згадується, як збирала ватагу п’ятиліток-ровесників і гайда по стерні за сім кілометрів у Гуляйполе до школи. Довго ще жалитиме бабусина лозинка, що гнала, як гусенят, до двору те «вчене» товариство. Викохана степом дівоча душа прагнула романтики і пізніше. Вона знаходила її у всьому, навіть у височенному клені, з якого, кажуть, було видно Гуляйполе...

Ріс у тебе клен за двором,

Так чека на річці паром,

Так на морі мрій корабель.

Він з дитинства кликав тебе...

Сім’я переїхала до Гуляйполя. Але Любина душа не переставала жити в Грушевому. І як тільки траплялась нагода, пурхала до тата на заднє сидіння горбатого «Запорожця», а ні — осідлувала велосипеда і мчалася у своє дитинство. «Мрія моя, непідкорена сила, в гості до мене з дитинства ходила. Поруч сідала, казку казала. Виростеш — світу тобі буде мало...» Той ні з ким не розділений степ рвався із неї, лягав першими рядочками віршів. Може, хтось відгукнеться?

Рвуся в степ до святої криниці,

Свою душу пускаю в алюр.

Де ж ви, предки мої смуглолиці?

Догора горизонт, наче шнур.

Я знаю не тільки всі Любині вірші, а й те, де вони писалися, натуру. Тому, можливо, бачу в них більше, ніж інші.

Хлопці нашої юності,

Де зустріть вас тепер?

Хлопці нашої юності,

Вітер руки простер.

Це там — за Ягоренковою балкою.

Вночі, при місяці.

Йшли до перону межами, садами.

І неспокійна грушепадна ніч

Прощальну стежку вислала плодами,

Щоб повертався. «Ну звичайно, звич...»

А це — проводи. На Вербовій.

Мені відомі і ще ненаписані вірші, які ще гуляють по балках і виярках, холодіють у грудях степу м’ятним холодком перед плугом. Об’єктивно вірші Любові Геньби не дуже рясні художніми засобами. Та і сучасна лексика торкнулася їх ледь-ледь. Однак у них є те нелякане тепло, яке (як кому доводилось) відчуваєш у гніздечку, що тільки-но покинула пташка. Це було помітно вже тоді, коли вона принесла до редакції районки, де я працював, своє перше віршеня. А минуло вже майже двадцять літ. Загубили голоси, як зозулі у серпні, поетеси, які починали з Любою. Її ж голос продовжує дзвеніти барвисто і зухвало:

Я із сонця і вітру, і неба,

В польовому барвистім вінку.

Кожен день я проходжу повз тебе,

Чи стрічав ти мене отаку?

На обласному горизонті Любу помітили іще в 1977 році. Гарно відгукнулися про неї Микола Лиходід, Анатолій Рекубрацький, Геннадій Літневський. Її вірші все частіше стали потрапляти на шпальти обласних газет. А що Люба гарно читає, має не тільки спеціальну освіту, а і вроджений акторський талант, то її з радістю запрошують на радіо, телебачення. Добірки віршів Любові Геньби потрапляють до колективних збірників «Кроки», «Вітрила», «Великий Луг», альманаху «Хортиця».

У 1992 році виходить перша збірка поетеси «Грушеве».

В цей час Люба вступає до Мелітопольського культосвітнього закладу, багато читає, вчить напам’ять, декламує, бере учать у конкурсах декламаторів, поетичних турнірах. Іде напружена внутрішня робота.

У другій книжці «Іменем твоїм», яка вийшла в 1995 році, Люба вже приходить до філософського осмислення світу:

Під гримом затужавіло обличчя,

Зідерти б маску, як стару кору.

А, втім, цей день, мов дотик символічний,

Його з собою в завтра не беру.

Або:

Вже не ганяємось за правдою,

Скупішаємо на слова.

А якщо ходимо на раду,

Хіба що з совістю, бува.

І водночас її душа не втратила ромашкових очей:

Хтось нерозумний вигадав любов,

Дзвінку, як дощ, як пташка полохливу.

А зінкола підступну і зрадливу,

Із різнобарвним голосом дібров.

....................................................

Хтось нерозумний видумав любов,

Якщо вона підступна і зрадлива.

Коли вона сія, така щаслива,

Благаєм, хай повторюється знов.

Всі віхові події в Любиному житті відбувалися пізніше, ніж в інших. Доводилось, як вона сама каже, «будувати свій храм із уламків мрій». Тому так щемливо звучить:

Я з тобою іще не прощаюсь,

Просто це ще один переліт.

Подивись, я для тебе збуваюсь.

Ще не пізно. Гукни мені вслід.

До слова Люба ставиться зі святістю, «шукає порятунку в кожнім слові». Додає свою іскринку до порятунку рідної мови.

Далеко не кожен поет має бодай одну пісню, яку б співали люди. Люба має. Це і «Весняний вальс» у виконанні Анатолія Сердюка, і «Оксаночка», і «Планета віршів». Її пісні звучать на всю Україну. В 1997 році відразу після виходу другої книжки і стрімкого злету її пісень Любов Геньбу прийнято до лав НСПУ.

Нині Любов Геньба живе в Гуляйполі, працює художнім керівником районного Будинку культури. Тримає в цей нелегкий час маленький поетичний форпост.

Ти питаєш: звідки я черпаю

Стільки бунтівничої жаги.

Я й сама для себе відкриваюсь,

Душу не вміщаю в береги.

Разом із чоловіком вона виховує двох синів. І пише вірші. Щойно побачила світ її нова книжка «Паралель».

Сподіваємося, найвищі вершини поетеси іще попереду...

Тв.: Грушеве (1992), Іменем твоїм (1995), Паралель (1999).

Літ.: КривенкоА. Не перевчуся вірить і чекать // Запоріз. правда. — 1995. — 15 груд.; БурницькийА. А рими все звучать // Запоріз. правда. — 1993. — 17 трав.; ІванецьС. На перехресті думок і мрій // Чарівниця. — 1993. — 24 груд.; НежижимІ. З іменем любові // Голос гуляйпілля. — 1995. — 16 груд.; ЛютийГ. Проколи своїм зойком тишу // Запороз. Січ. 1996. — 4 січ.; РекубрацькийА. Слова весни, слова любові // Запоріз. правда. — 1997. — 12 берез.

Григорій ЛЮТИЙ

МОВА МОГО НАРОДУ

Це колись ми були хуторяни‚,

В місті тицяли: «Справжні миряни».

І сочилися совісті рани,‚

Що якісь ми невправні.

«Он‚, погляньте, село і люди!»

Розпинали нас привселюдно,‚

Нам чужинці були за суддів:

«Ви‚ холопи‚ з сільського бруду».

І тягнули ярмо безславне‚,

У торбині своїй державній,‚

Козаків ми нащадки славних,‚

Задержавлених,‚ бездержавних.

Ти – холоп‚, зарубай на лобі.

Твоя мова,‚ немов хвороба,‚

І незграбна,‚ і «неудобна»,‚

Наче роба.

На землі своїй буть рабою...

Як нам важко було з тобою‚,

Мово рідна,‚ моя журба,‚

Ти – царівна‚, ти не раба.

Ти у зорях,‚ в отавах‚, в долях,‚

В споришах,‚ небесах,‚ тополях,‚

У зірницях,‚ ставках,‚ криницях,‚

Неповторна і смуглолиця.

Чорноброва,‚ тендітна,‚ люба,‚

Ти ошатна в святах і любощах,‚

Хто плекав твою милу вроду,‚

Бачив ти,‚ мов козачка горда.

Жебоніла сльозою й сміхом,‚

І боролась з чужинським лихом.

Знала точно чия ти родом‚,

I проста ти була й природна.

А на заході сонце сходило,

I кропило святими водами.

Піднімало мою державу,

I твою споконвічну славу.

Час ударив. Побідне літо.

Будем жити, ще будем жити.

I тобі я, як жінка жінці,

Співчуваю, бо ми ж вкраїнці.

I шматковані, й биті, й гнані,

Але славою предків славні.

Лиш твоїми живу піснями

Від роси, від землі і мами.

I яка тобі ще нагорода,

Ти сьогодні ясна й природна,

I чужинцям ти стала модна,

П'ють твою волошкову вроду,

I нема тобі переводу,

Рідна мово, мого народу.

МРІIЯ

Мрія моя‚, непідкорена сила,‚

В гості до мене з дитинства ходила.

Поруч сідала‚, казку казала:

«Виростеш – світу тобі буде мало.

Все‚, що захочеш,‚ все буде,‚ все вийде‚,

В час у призначений зіронька зійде...»

Так я дружила із мрією тою,‚

Доки та мрія була молодою.

Тільки роки,‚ мов дощі, не жаліли,‚

Все,‚ що цвіло,‚ ген по осені змили.

Правда‚, приходило щастя‚, всміхалося.‚

Вечором синім коханням назвалося.

І поманило ще вище од неба,‚

Мрія аж скрикнула: «Чуєш,‚ не треба!..

Не покидай мене,‚ дівчино люба,‚

Те‚, що ти щастям вважаєш‚, то згуба.»

Мрії не вірила,‚ щастя так билось...

Тільки ой швидко те щастя зломилось.

Тепло було,‚ а від щастя завітрило.

Серце кричало: «Навіщо повірила?..»

Серце у відчаї терпнути стало.

Ще воно билось‚, та жить перестало.

Тільки,‚ бува,‚ як посивіє осінь.

Мрія у гості зове мене й досі.

Поруч сідає,‚ пісню співає:

«Хто не любив‚, той і горя не знає...»

ГРУШЕВЕ

Там‚, де грушами пахли сади‚,

Де село називали Грушеве,

Там пізнала я світ доброти

В земляках і смутних,‚ і веселих.

Вже немає села‚, та сади

Все цвітуть і нагадують знову,‚

Що життя моє тут розбудив

Рідний степ,‚ як зернину весною...

* * *

Колись її у рушники квітчали...

Як у людей‚, у хат короткий вік...

Газетами їй очі зав’язали‚,

І зимувать лишили на той рік.

Стоїть свята і гола просто неба‚,

Була ж красуня аж на півсела.

І тільки кіт‚ струснувши ніч із себе.

Ще їй дарує часточку тепла...

* * *

Приїздіть до нас в гості,‚ бабусю,‚

Ви,‚ як згадка дитинства,‚ жива.

Я до скроней до Ваших схилюся.

Подарую Вам кращі слова.

З Вами – в хату і айстри‚, й жоржини‚,

Перших майок оскома в саду.

І бузок... той,‚ що ріс замість тину...

Я повз нього іще раз пройду.

По колючій стерні пробіжуся...

Не повірю – була я мала?

Ой‚, бабусю Палазю‚, бабусю,‚

Як я хочу,‚ щоб Ви ще жила...

* * *

В цю пізню ніч мені своє наснилося... –

В квітчастій хустці вишитій село.

І жито у городах колосилося‚,

І сонце проти саду розцвіло.

І балка не була тоді вдовою‚,

Клював криничну вроду журавель‚,

А люди йшли з грушевською водою‚,

І бігли дітки-швендики з осель.

Так з дійсністю не хочеться погодитись,‚

Ще й досі я ношу в собі тепло.

Ходить навчило гордо і негорбитись

Маленька жменька на землі – село.

ГУКНИ МЕНI ВСЛIД...

От і знову безмежна розлука,‚

А про зустрічі – тільки гадать.

Водить осінь чекання за руку

І лелечиний слід заміта.

І дерева,‚ немов абажури‚,

Засвітила у кожнім садку.

І стоїть золотава зажура,‚

В кожнім вірші‚, і в кожнім рядку.

Все навколо пророчить розлуку‚,

Та розлука – це ще ж не біда.

Чую, жовтень за вереснем стука,‚

І хмаринку для мене лата.

Я з тобою іще не прощаюсь,

Просто, це ще один переліт.

Подивись, я для тебе збуваюсь,

Ще не пізно. Гукни мені вслід...

* * *

Хтось нерозумний видумав любов‚,

Дзвінку,‚ як дощ‚, як пташка, полохливу.

А зінкола – підступну і зрадливу,‚

Із різнобарвним голосом дібров.

Звичайно,‚ це було уже давно,‚

Той чоловік‚, напевно,‚ жив у лісі.

До того ж,‚ мабуть‚, він був ще й первісним,‚

Все відкривав і це п’янке вино.

І сам себе вважав тоді багатим,‚

Бо спив любові золотий нектар.

А покохати – то є Божий дар,‚

Не кожному його вдавалось мати.

Якби він знав‚, як важко нам тепер‚,

У вік емансипації і виру,‚

Кохати‚, а до того ж ще і вірить,‚

Він про кохання б написи зітер.

Та нарікати нам тепер негоже,‚

Цей дар святий і нам його нести,‚

Й без нього ми тепер уже не можемо

І з ним так важко інколи іти.

Хтось нерозумний видумав любов‚,

Якщо вона підступна і зрадлива,‚

Коли вона сія така щаслива‚,

Благаєм: хай повторюється знов.

* * *

Ти не бійся, я тільки поруч,

Біля губ твоїх і очей.

Я – щасливий якийсь вівторок,

Той, що Ной забирав у ковчег.

Той, з якого почати можна,

Якщо схочеш, – то цілий світ.

Я, можливо, одна з безбожниць,

Що збирає пташиний цвіт.

Не відкрита іще богами,

Ще не спита чиясь вина.

Це мене зберігають храми

Й нерозгадані письмена.

Ходить, бродить забутий шерех,

Не сахнись його, не злякай.

У безодню відкриті двері.

А як схочеш, – то будуть в рай.

ВЕСНЯНИЙ ВАЛЬС

Я тобі подарую вальс,‚

I‚, щоб мрія моя збулась,‚

Щоб весна з передзвоном,‚

За вічним законом

Закружляла в обіймах нас‚.

Я тобі подарую ніч

На кордоні двох протиріч.‚

Там,‚ де сонячні руки

Горять від розлуки,‚

Де чека нас вогонь сторіч.

‚

Подарую тобі пісні,‚

Що птахи носять навесні

Серце радістю п’яне,‚

Доки сонце не встане,

Заховаю в щасливім сні.

‚

Хай кружляє весняний вальс,

‚Хай ця ніч буде вся для нас.

Я візьму твої руки,‚

Сховаю розлуку,‚

Зупиню непідвладний час.‚

ІIван ОЛЕКСЕНКО

(1931 р. н.)

Іван Іванович Олексенко народився 14 червня 1931 року в селі Миколаївці Роменського району Сумської області в селянській родині. Зростав у м. Ромнах, куди переїхали батьки. Після закінчення семирічки учився в технікумі, потім – в Київському технологічному інституті харчової промисловості. З 1956 року живе в Мелітополі. Працював начальником конструкторського бюро та заступником головного конструктора машинобудівного заводу ім. В.В. Воровського, заступником директора машинобудівного технікуму, провідним інженером орендного підприємства «Мелітопольпродмаш». Нині — завідуючий музеєм Мелітопольського педагогічного університету. Протягом багатьох років очолював Мелітопольське літературне об’єднання «Таврія».

Перші вірші І.Олексенко надрукував у 1960 році в мелітопольській міськрайонній газеті «Радянський степ» (зараз — «Новий день») і в газеті «Запорізька правда». З того часу регулярно друкується в обласній та республіканській періодиці. Зокрема, його вірші неодноразово з’являлись у журналах «Україна», «Прапор», «Ранок», «Донбас», «Жовтень», «Хлібороб України», «Малятко», альманахах «Вітрила», «Хортиця», «Великий Луг», «Барвінок».

Перша збірка віршів І.Олексенка «Моє серце» вийшла у 1992 році. Згодом побачили світ інші збірки ліричних поезій, а також книжки для дітей.

Поезія І.Олексенка приваблює тим, що в ній передано палку любов до Батьківщини, відображено все те, чим вона живе, думи і праця сучасників. Поет по-синівськи закоханий в рідну Україну, схвильовано оспівує її. Вірш «Україні» починається такою промовистою строфою:

Чорнобрива ставна Україно,

Несказанна відрадо моя,

Хто тебе так назвав солов’їно,

Де знайшов це співуче ім’я?

Ніжною любов’ю до отчого краю просякнуто багато інших творів поета, зокрема, «Ода Україні», «Батьківщині», «Колискова».

Зачарований І.Олексенко і природою рідної землі. Його твори пройняті пристрасною любов’ю до морів і річок, лісів та степів, хлібних полів і садів України. Наприклад, вірш «Вмирає дерево» засвідчує, що поет вболіває за кожне дерево і — тонко відчуває музику слова:

Печаллю пахне листя клена,

З усохлих падаючи віт.

Остання гілка, ледь зелена,

Іще хапається за світ.

Душевним теплом сповнена поезія «Напровесні», в якій автор через образи природи передає свій весняний настрій:

Набубнявіло серце моє,

Розбудила весна оця рання.

Видно, в ньому вже зародок є

Чи кохання, чи то сподівання.

Я під лагідним небом стою

І чомусь безпричинно радію.

П’ю я провесну, жадібно п’ю,

І нічого з собою не вдію!

Звеличує поет своїх земляків, які працюють творчо, натхненно, з любов’ю. У вірші «Сталь і хліб» він розповідає, як на заводі завдяки працелюбній людині «Переселяється в деталі З робочих рук живе тепло», як хліборобом «У ниву щедро перелито Людське вседіюче тепло».

Щедро ділиться поет душевним теплом з читачем, коли пише про високе і вічне. Це, зокрема, вірші про матір як найдорожчу людину на Землі, про батька, який загинув під час війни, про своє напівсирітське воєнне й повоєнне дитинство, про друзів, учителів, про чисту, як роса, любов. Ось, для прикладу, глибокий вірш «Отак щодня»:

Отак щодня кажу я їй:

— Присядьте, мамо, на хвилину!

Вона засвітиться з-під вій:

— Колись, мій сину, відпочину.

На особливу увагу заслуговує тема кохання: вона займає помітне місце в ліриці поета. В творах краса закоханих. Такий, наприклад, вірш «Принеси», що став текстом пісні:

Принеси мені очі, як дві таємниці,

Що ніким нерозгадані ще, принеси!

Принеси мені очі — великі криниці,

Щоб із них я напився твоєї краси.

Настрій закоханого завжди в гармонії із станом природи:

Палає осені багаття —

Пашать дерева мовчазні.

Лише твоє весніє плаття,

І хустка — вся в голубизні.

Всі ці поезії написані джерельною, барвистою, запашною мовою, яка творить свіжу образність в поетичних формулюваннях.

Особливістю творчості поета є те, що він вміло використовує народно-пісенні лексику, мелодію, лад, уважний до архітектоніки віршів.

І.Олексенко — автор текстів пісень «Ода Україні», «Йду додому», «Далеке дитинство», «Ти прийди», «Принеси мені очі», «Сади».

Є певні здобутки в І.Олексенка і на ниві дитячої літератури. В його творах для дітей звучить любов до України, її природи, до всього живого на Землі. Зокрема, автор привчає дітей розпізнавати трудові професії людей. Дітвора задумується, чому у тата руки пахнуть мастилом (він механізатор), у мами — вітром і колосом стиглим (вона працює в полі), а дідусеві руки пахнуть яблуками (він — садівник).

Подобаються малюкам і поетові загадки-відгадки.

Загалом твори І.Олексенка навчають дітей любити свій ріднокрай, допомагають дошкільнятам і молодшим школярам вивчати рідну мову, збагачувати словесний запас, розвивати художній смак.

Тв.: Моє серце (1992), На своїй землі (1993), Прокидаюсь рано (1993), Ходить вересень по саду (1994), Пелюстки душі, Срібні дзвони (1995), Лисичка (1996), Сонцекрай (1997), Закохався в Україну (1999).

Літ.: ГафарлиН. Пострибало сонечко // Новий день. — 1993. — 1 лип.; СинеокТ. Поэзия Ивана Олексенко // Вестник Продмаша. — 1993. — 31 авг.; КлименкоТ. Тепло душі // Новий день. — 1994. — 24 трав.; РекубрацькийА. Третя збірка Івана Олексенка // Запоріз. правда. — 1994. — 7 верес.; КузнецоваА. Родник украинской поэзии // Голос завода. — 1994. — 25 окт.; КузнецоваА. «Из народных криниц впитал я певучесть языка» // Слово. — 1994. — 17 дек.; СелезньовВ. «Ходить вересень по саду» // Новий день. — 1995. — 7 берез.; ВоловникТ. «На своїй землі» // Запоріз. правда. — 1995. — 26 трав.; ЗайдлерН. Творчість Івана Олексенка на тлі сучасного літературного процесу // Сучасні проблеми вивчення фольклору та літератури у вищих та середніх навчальних закладах. — К., 1996. — С. 40-41.

Наталія НАЗАРЕНКО, ІIгор КУПРIІЯНОВ

ЧОРНОМУ МОРЮ

Люблю тебе‚ море‚

За ласку і силу‚.

Від гніву ти – чорне,‚

Від горя ти – сиве‚,

Од радості – синє‚,

Та завше – красиве.

Люблю тебе ‚море,‚

Пахуще й солоне‚,

Не там‚ де красуєшся

В тиші салону‚,

А тут‚,

Де з вітрами

Змагаєшся дужо‚,

Де чайка до тебе

Повік небайдужа.

Люблю тебе‚ море!..

КОЛИСКОВА

Спи‚ мій сину‚.

Спи‚ росино‚.

Час очицям спати.

Нахилилася до тебе

Україна-мати.

Зогріва льонок голівки

У годину пізню

І співає – виливає

Шовкоткану пісню.

Скільки ніжності і ласки

Та й у кожнім слові!

Опускаються на личко

Пелюстки любові.

Тож рости, синочку швидко‚

Набирайся сили!

Ти на матір-Україну

Дуже схожий‚ сину.

Це вона тобі вділяє

І снагу,‚ і вроду‚ –

Тільки серцем прихиляйся

До свого народу.

А коли чужа країна

Спокусити схоче‚

Пригадай на роздоріжжі

Материнські очі.

Спом’яни недремні руки‚

Що тебе гойдали

І від ранку і до ранку

Щастя-долю ткали.

Спи‚ мій сину‚.

Спи‚ росино‚.

Час очицям спати.

Нахилилася над ліжком

Україна-мати.

У БЕРЕЗНІI

Моїй матері Наталії Iванівні

Я тихо лелію улюблену тему.

Вона визріва – тільки словом торкни.

На чуйну березу‚ немов на антену‚

Приймають привіт мої рідні Ромни.

Там ще не розквітли кошлаті каштани‚

Там поки що грає весела вода.

І вечір-пустун‚ як хлопчак-синьоштанок‚

Крізь віти вишень у шибки загляда.

І батьківська хата зітхає дверима:

То мати чекає – вже так повелось...

Остання сніжинка‚ легка і незрима‚

Сідає цілунком на сутінь волось.

МАТЕРІI

Притулись до одвірка –

І я притулюся

На порозі вишневої ночі.

Задивися на зірку –

І я задивлюся‚

Може‚ наші зустрінуться очі.

Усміхнися до мене –

І я усміхнуся‚

Хай світліше у світі нам стане.

Зажурись‚ моя нене‚ –

І я зажурюся‚,

І розлука між нами розтане.

ПРИНЕСИ

Принеси мені очі‚, як дві таємниці,‚

Що ніким нерозгадані ще‚, принеси!

Принеси мені очі – великі криниці, ‚

Щоб із них я напився твоєї краси.

Принеси свої руки – тонесенькі віти,‚

Полони всього ніжністю до забуття.‚

Принеси мені ласки,‚ омріяний світе,‚

Хай по вінця наповниться нею життя.

Ти прийди навпрошки через гори і доли,‚

Відведи оповиті розлуками дні.

Я давно йду назустріч тобі‚, моя доле,‚

Принеси ж незатьмарене щастя мені!

Пилип ЮРИК

(1956 р. н.)

Перша збірка Пилипа Юрика «Пісня волі», що вийшла у світ 1993 року, містить лірику і віршовану публіцистику. Аналіз показує, що авторові було шкода позбутися останнього жанру, відсіяти невдалі вірші, готуючи книжку. Саме тому вона вийшла не надто високою за художнім рівнем. Хоча в окремих поезіях трапляються гарні образи, цікаві порівняння й метафори.

Скажімо, у нього «об копита камінці цокали», а не навпаки, а молодість «стомленим журавликом летіла»; «струни бандури збудили степи», а явори «мов брати край хвіртки обнялись»; над бабусею «роки, як круки», а мама «вишивала край віконця свою долю в рушниках»... Таких знахідок у збірці чимало.

Більш вдалою є гумористично-сатирична книжка «Даремний переляк», видана 1998 року. Тут уже авторові вдалося відсіяти зерна від полови і видати збірку високого гатунку. Засобами сатири й гумору він розвінчує хабарників, хохлів-безбатченків, недбалих працівників правоохоронних органів та інших, яким далекі почуття обов’язку, відповідальності, патріотизму:

Рідна ж мова мене зовсім не шкребе!

Ну, скажіть, нашо вона мені здалась?

Був би тільки самогон, сальце і квас...

Досить вдало працює Пилип Юрик і в жанрі байки. Причому часто-густо завершує ці твори несподіваною мораллю. Наприклад, «Городні дебати», де два опудала сміються одне з одного, визначаючи, хто обідраніший і страшніший. А мораль:

Так не тільки на городі

Йдуть дебати —

Он у Раді навіть б’ються

Депутати.

Більше десяти років збирає автор фольклор епохи «розвинутого» соціалізму та будівництва комунізму. Це — приспівки, примовки, приказки, куплети, анекдоти про радянський спосіб життя, партійне керівництво. Бо не тільки оди співав народ про КПРС. Із вуст в уста передавали те, чого насправді була варта «найсправедливіша» система.

Народився Пилип Юрик 1 грудня 1956 року в селі Баландине Кам’янського району на Черкащині. Закінчив Звенигородський сільгосптехнікум (1975), Дніпропетровський сільгосп-інститут (1983), відділення журналістики Київської ВПШ (1989). Працював обліковцем рільничої бригади, агрономом, заввиробничим відділком, журналістом районки, обласної молодіжки «Прапор юності» (Січеслав), обласного радіо (Запоріжжя), нині — кореспондент міської газети «Запорозька Січ».

Друкувати твори почав у районній газеті 1978 року. Потім публікувався в обласних газетах, «Сільських вістях», «Голосі України», альманахах, колективних збірках. Серед них: журнал «Перець» і «Вітчизна», газети «Гаківниця», «Від вуха — до вуха», «Веселі вісті», альманахи «Хортиця», «Веселий курінь», «Весела Січ» (Запоріжжя), антологія віршів про Матір «Синівська молитва» (Київ), антологія придніпровського гумору «Пригоди Івана Сміхована» (Січеслав), інших виданнях.

Лауреат премії імені С.Руданського, переможець конкурсів «Весела Січ».

Тв.: Пісня волі (1993), Даремний переляк (1998), П’ятнадцята премія (2001).

Літ.: ЛютийГ. Пилип Юрик // Запороз. Січ. — 1994. — №22; ЗадояМ. Яничара не зробили з мене // Голос Кам’янщини. — 1995. — № 2; ЛячинськийС. Струни бандури збудили степи // Шевченків край. — 1995. — № 93; ЗапорозькийЮ. Весела Січ — усмішка історії // Січеславський край. — 1998. — № 21; РекубрацькийА. Даремний переляк Пилипа Юрика // Запоріз. правда. — 1998.— № 14; Дем’янК. Пилип Юрик із ЗАГСу // Молодь України. — 1998. — № 129; НечипоренкоА. Зброєю слова // Рад. життя. — 1998. — 28 серп.; ЧемерисВ. Даремний переляк? Так. «Даремний переляк!» // Літ. Україна. — 1999. — № 4; МартинюкВ. Поет, гуморист, сатирик, фольклорист // Прапор перемоги. — Рівненщина. 1999. № 22; КононенкоД. Пилип не з конопель // Кримська світлиця. — 1999. — № 75/76; ЛячинськийС. Хай щастить же тобі, друже, козарлюго Юрик! // Шевченків край. — 1999. — №11/12; ГарматюкА. Пилип не з конопель, а із Запоріжжя // Вінницька газета. — 1999. — № 24; БілокопитовМ. Представляємо нового члена Спілки письменників України // Запороз. Січ. — 2000. — № 15; Пилип не з конопель. Бенефіс // Пітон. – Дніпропетровськ. – 2001. – № 15; РекубрацькийА. «П`ятнадцята премія» Пилипа Юрика // Запоріз. правда. – 2002. – 5 січ.

Вячеслав СІIМIІЧИЧ

НАВIЩО ВАМ ВОЛЯ ЧУЖА?

(Майже пародія)

Не тиждень, не місяць

             руйнують столицю –

Тримається Грозний,

             мов крейсер «Варяг».

Дають прикурить вам,

             поручик Голіцин?

Корнет Оболенський!

Вам не до звитяг?

Чого ж ви полізли,

             як свині в цибулю?

Не наостобісило

            дурня валять?

На диких просторах

             ви маєте дулю –

Забиті хрест-навхрест

             дєрєвні стоять.

За юдині срібні

             сюди вас пригнали –

Во славу Расєї

             замучить Чечню.

Собі нахапали

             грошви генерали –

Про «долг» і про честь вам

             плетуть чортівню.

Погляньте в люстерко –

             пантерячі лиця

Злочинно-кривавий

             кружляють танок.

Вам вибили зуба,

             поручик Голіцин?

В корнета із носа –

             рудої струмок?

Забиті по вінця

             не сплять лазарети,

Тремтить Підмосков’я

             у мареві снів.

А вашу зазнобу,

             мій бравий корнете,

Лукавий сусіда

             в ізбушку повів,

Не краще б «калашник»

             жбурнуть на полицю

І викинуть к бісу

             з халяви ножа?

Вертайтесь в Росію,

             поручик Голіцин!

Навіщо, корнете,

             вам воля чужа ?

* * *

Пожовтіла осінь над полями –

Тополиним листом опада.

I волають чайки до нестями –

Їх не віддзеркалює вода.

Овдовілі ниви почорнілі

Мріють снігу чистоту вдягти.

На небесне посіріле тіло

Погляди звели очерети.

Згадуються теплі дні колишні,

До яких не вернешся назад.

Журавлиним небом відкурликав

Мого серця зорелистопад.

ПОКЛИК СВЯТОСЛАВА

Щирому другові моєму

Богданові Сухарю

 

Сива-сива імла, як ота ковила,

Що послухати гомін могили лягла,

Що шепоче тихенько із предком моїм,

Називає його превеликим, святим.

З Святославом його стріла смертна пора –

Вічний шолом скотивсь до Славути-Дніпра,

І, мов колос, лягла русокоса глава.

Сумно-сумно мовчить над курганом трава.

Не один русич тут свої кості поклав...

Мертві сором не ймуть! –

             говорив Святослав.

Задзвеніли його у століттях слова.

З попелища встає Україна нова:

На аркані вона, на руках – сотні пут,

Жде, що діти її, безталанну, спасутъ,

Що буятиме в них Святославова кров –

Затремтять вороги і тікатимуть знов.

Встане слава з могил, згине вража імла

І тоді зашумить, заспіва ковила...

КРИЧАТЬ ВIКИ

Гей-гей, воли! Чого ж ви стали?

                 Степан Руданський

 

Кричать віки

           із часу давніх оріїв,

Цар-рибою б’ючись у лід буття,

А із гілля праматері-історії

Упало яблуко –

             закону відкриття.

Криниці б’ють свічадами-джерелами

I зорі сиплять космосу труху,

Гуркоче Віз Малий, сіяє перлами,

Великий – на Чумацькому Шляху.

У Крим по сіль

             діди мої зібралися,

Запрігши клопіт в золоте ярмо.

Ми не такі?

       Що, браття, з нами сталося?

Та гей, воли! Чого ж ми стоїмо?

ОСЕЛ I ПОЕТ

Байка

Кричав Осел:

– Поет – п’яниця!

Та він мені в підківки не годиться!

Частенько горе топить у вині.

Додому ж, звісно, їде на мені!

Бо я завжди тверезий і надійний,

Такий же, як і предок мій покійний,

Кому, скажіть, тепер потрібні вірші?

Якби Ослів та Ішаків побільше –

Не існувало б транспортних проблем!

Я все життя про це кричу.

Але...

Ще не минув той час, коли

Митців оцінюють... осли.

Марина БРАЦИЛО

(1976 р. н.)

Марина Брацило народилася в 1976 році в Запоріжжі. Закінчила філологічний факультет Запорізького державного університету. Лауреат обласної премії для обдарованої молоді (1993, 1995), дипломант Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов» (1994, 1995), нагороджена заохочувальною відзанкою літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (1997). Лауреат V Всеукраїнського фестивалю «ЛІР» (1997).

Автор поетичних збірок «Хортицькі дзвони» (1995), «Благовіст» (1996), «Мелодія вічних прощань» (1997) та численних публікацій у вітчизняній періодиці.

Успішно працює в жанрі авторської пісні. Переможець ряду міжвузівських фестивалів, обласних відбіркових турів «Червоної Рути» (1995, 1997), лауреат фетивалю «Зорепад» (1994). Дипломант міжнародного фестивалю «Доля» (1994). Призер фестивалю авторської пісні та акустичної музики «Срібна підкова» (1995).

Учасник багатьох літературно-мистецьких акцій.

Поетеса Марина Брацило тільки розпочинається. Кажу так, хоча й знаю про її гучний дебют у 1995 році першою книжечкою «Хортицькі дзвони», про пошук власного голосу і стилю в другій збірці «Благовіст» (1996), про спробу створення своєрідної маленької антології інтимної лірики у досить-таки солідній книжці «Мелодія вічних прощань» (1997). Взагалі-то успіхів у Марини, як на її вік, аж забагато. Вона стала членом Національної Спілки письменників України в 19 років, є лауреатом кількох обласних, республіканських та міжнародних конкурсів, як літературних, так і пісенних. А ще — диплом з відзнакою українського філфаку Запорізького держуніверситету, участь і великий успіх у наукових конференціях з літературознавства, численні виступи з поезіями та авторською піснею поміж людей, по радіо і телебаченню. Таке враження, що Марина встигає скрізь і все в неї добре виходить. Але не був би я редактором її перших трьох поетичних книг, якби не знав, як сумлінно працює вона над словом, причому, в разі потреби, вміє повноцінно працювати по вісімнадцять годин на добу.

Перші вірші Марина Брацило опублікувала іще в дитинстві, і ми, письменники старшого покоління, одразу зрозуміли, що маємо справу з особистістю. Чим же відрізнявся її дебют від десятків і сотень інших в Україні? Ні, Марина не прагнула вразити модерновою формою, задерикуватою римою чи карколомним образом. Як показує досвід, найважча форма письма — класична. Але саме в ній серед тисячі протоптаних доріг і стежинок найважче знайти свою, несходжену, почути серед мільйоноголосого хору свій голос. Мені здається, що Марині Брацило це вдалося зробити одразу тому, що вона виросла в самому серці України — на острові Хортиця, з юнацьких літ мала доступ до козацьких музейних експонатів, перечитала чимало книжок з історії України, кохалася в українській мові та літературі разом з найріднішими людьми. Ще школяркою стала вона переможницею Всеукраїнських олімпіад школярів з мови та літератури, згодом стала призеркою і дипломанткою конкурсів молодих поетів, чим завоювала і ствердила свій авторитет серед ровесників. А це має дуже вагоме значення — йти в літератуту разом зі своїм поколінням.

Тож у чому поетична своєрідність юної авторки в «першокнижний» період?

Добре пам’ятаю перше знайомство з Мариною. Вона надіслала до редакції один-єдиний вірш, який вразив чистотою почуттів. Цитую по пам’яті дві останні строфи з чотирьох:

В нас холодні дні і ночі,

Спільний мед пісень.

Кожен з нас живе, як схоче,

Так минає все.

Та мені й на смертній тризні

Треба, як живій:

Пісня матері. Вітчизна.

І цілунок твій.

Зізнаюся, я не повірив авторству школярки, бо в такому віці дівчатка зінколи видають чужі поезії за власні. Вже коли знайомився зі зшитком її поезій, який і став основою для рукопису першої збірки, зрозумів, що амплітуда мислення Марини значно ширша, ніж у її ровесників. У Марини навіть рід («Роде мій») не стільки сьогоднішній, як історичний, вкорінений у віки, за яким вчувається могутнє слово «народ». Юна поетеса вільно переміщається в часі і просторі. Сьогодення виростає з минулого протягом ще короткого власного віку («Сумний молочай на колишніх слідах...»), а в іншій поезії — від сьогодення аж до сивого минулого, де висповідується язичницький ідол («Ідол»). Справді, розмаїття тем в першій книжці юної авторки дещо незвичайне. Маринина лірична героїня логічно освідчується в коханні «Лицарю минулого», вміє дивитися на світ очима «Характерника», сучасна її душа — це «Бранка» на чорному шляху. Вміє вона й пофантазувати («Летючі кораблі»), реалістично помріяти («Весілля»), позбутися ознак юної наївності («Уже паленіють клени»), поіронізувати: «Лиш боюся: пришлеш телеграму — Почуттів на листа не стане». Але найпривабливіше в першій збірці те, що поетеса твердо стоїть на своїй землі, стоїть з гордо піднятою головою:

Я не молюсь. Я зроду тут живу —

В зеленому дзвінкому пантеоні.

В сторіччями цілованих долонях

Я кроками розхитую траву...

Деяка невправність стилю зникає в наступних збірках, але дух, настрій тільки міцніє.

«У дев’ятнадцять літ так хочеться, щоб тебе зрозуміли. Особливо ровесники. Чи перетинаються площини нашого мислення? Чи настроєні камертони почуттів на хвилю доброти?» — пише Марина Брацило в коротенькій передмові до другої збірки «Благовіст». Чудовими класичними ритмами, більш зрілою поетичною майстерністю віє від першого розділу.

Чуєш, вітровію, напинай вітрила:

Завтра в невідоме линуть нашим снам.

Любоньки, не плачте — з нами Божа сила.

Землі — для корони, слава — морякам.

У Марини з’являється спроба поетично-філософськи поглянути на світ, на себе й на інших. Мабуть, жоден з поетів не минув теми лебединої вірності і материнства (згадаймо збірку Василя Симоненка «Лебеді материнства»). Марина Брацило — не виняток, але вирішує вона цю проблему з власного дещо епічно-філософського погляду:

Мамо! Лебеді будуть, якщо навіть нічого не буде,

Якщо навіть не стане буяння первісних дощів,

Біле серце пташине так само будитиме груди.

Є ще зоряний Лебідь. І лебідь твоєї душі.

У другому розділі Марина Брацило прочиняє двері до своєї творчої лабораторії: «Хочеться подивитися на світ, перевернувши бінокля, або побачити зорі крізь окуляр мікроскопа», — зізнається вона у коротенькому слові до читача, що передує розділу «Інкрустація». І це зовсім не данина моді, не прагнення до оригінальності чи модерну. Дев’ятнадцятилітній авторці просто хочеться спробувати себе в дещо абстрактній поезії. Найпоказовіший вірш цього розділу — «Індустріалізація». Дещо незвично, надсадно звучить сповідь ліричної героїні — напівканарки-напівворони: «Хтось вирощує квіти і плодить гадів. А я хочу жити на чорному водоспаді», де «чорні птиці — мутанти, що виросли з мух», «А найкращу музику написав Гейгер — для оркестра лічильників».

Шлях від другої до третьої збірки — осягнення таїни складності простоти і прозорості.

Збірка «Мелодії вічних прощань» не забарилася. Під обкладинкою цієї вельми солідної збірки (майже шість друкованих аркушів) зібрані поезії переважно про кохання. У збірці чотири розділи: «У мене є одна свіча», «Прощання не розквітне криком», «Про нашу щасливу незустріч» і «Спів вогню у обпаленім горщику». Багатобарвність і таїна жіночого характеру постає з книги в усій своїй повноті. Цікаво, що кожне явище осмислюється поетесою багатогранно. Ось, приміром, лірична мініатюра про капелюшку, яка втекла, «у вирій, бо вітер покликав її». Здавалося б, звичайна картинка, пройнята суто жіночими емоціями. Марина Брацило дивиться глибше: капелюшка летить у вирій разом з юністю, «відносить гірке і сумне». Взагалі засобом персоніфікації, олюднення неживого поетеса володіє досконало. Найбільш показовим є вірш «Я парасолька. Я стою у кутку...» За звичайною річчю — парасолькою — покинута й непотрібна, але любляча жінка, яка сповідує високе почуття — благородство в коханні:

Покинуто — зіщулену й німу.

Мені б спочити. Але я боюся:

Він десь іде в плащі і капелюсі...

А раптом буде холодно йому?!

Мені часто пригадується обговорення збірки у колі старших поетес — Т.Нещерет, Л.Коваль, В.Сироватко. «Звідки в двадцятирічній дівчині така мудра жіночість? Вона ж іще не пережила те, що написала!»

Та найголовніше — те, що поетесі вдалося із розмаїття жіночих характерів, які щедро розсипані у її поезіях, створити цілісний об’ємний образ. Прагнення до осмислення жіночої суті — лише певний етап творчого шляху поетеси. У своїй поезії вона прагне до всебічного осмислення сьогодення, торкається теми історичної пам’яті свого народу, долі рідного слова.

Невідомо, якими шляхами йтиме Марина Брацило до свого горизонту. Головне, що вона іде до нього окриленою, сповненою творчих задумів і сподівань.

Тв.: Хортицькі дзвони (1995), Благовіст (1996), Мелодія вічних прощань (1997), Сонцетяжіння (2001).

Літ.: РекубрацькийА. Знайомтесь: Марина Брацило // Запоріз. правда. — 1992. — 30 верес.; КорницькийА. «Доля» називає лауреатів // Запоріз. правда. — 1994. — 13 серп., КовалевП. Звонкий дебют // Индустр. Запорожье. — 1995. — 16 сент.; ЮрикП. Перша збірка поетеси // Запороз. Січ. — 1995. — 20 верес.; КоваленкоС. Я зроду тут живу // Запоріз. правда. — 1995. — 6 жовт.; КорницькийА. Свято першої книги // Запоріз. правда. — 1995. — 1 лист.; ПеребийнісП. Родючий сад «Гранослова» // Літ. Україна. — 1996. — 4 січ.

Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ

СПОКУТА

Над тобою ніч свистить арканом,

Сплетеним зі степових вітрів.

Що тебе тривожить так, гетьмане,

Що тобі не спиться до зорі?

Смутку із відра, що на цямрині,

Ти до краю не допив іще.

Високо ще небо соколине,

Де кружляє твій крилатий щем.

Ти ж без його не вернеш до тями,

Ти сьогодні правду чув сліпу:

Жаль лише трави, що копитами

Кінь твій потоптав у цім степу.

І впаде в віки на чорнім крепі

Чорна тінь твоєї булави!..

Де вам знати, як блукав він степом

І просив пробачення в трави,

Так, немов кричав до всього краю,

Пияком хитаючись на двох:

На землі – ні пекла ані раю!

Бог все бачив! Хай розсудить Бог!..

Най розсудить. Де ж твій сон, Богдане?

Може, долю кращу де набрів?..

Ти – один. І ніч свистить арканом,

Сплетеним зі степових вітрів.

ХОРТИЦЯ

Я не молюсь. Я з роду тут живу

В зеленому, дзвінкому пантеоні.

В сторіччами цілованих долонях

Я кроками розхитую траву.

Щороку, як весна розкриє браму,

Над нею світло тьмарять журавлі.

Їх стільки припадало до землі,

Що вся вона вцілована сльозами.

Яке над нею осіянне плесо,

Які у серці спалахи сторіч!

У пам’яті – іконостас облич,

Я єсмь сама ця пам’ять безтілеса.

Та не чекайте смутку чи жалю –

Я інша суть, не Божа благодать,

Не знаю слів, не вмію сумувать,

Один лиш спогад здавна я люблю:

Вони все ті ж, хоч як Земля старі,

Та тільки боронити нас не вільні,

І все-таки, лиш душі їхні винні,

Що скелі оживають на Дніпрі.

Потомляться – їм душу дам нову,

І хай затиснуть грудочку у жмені,

Хай в чужині потомляться за мене...

Я не молюсь. Я зроду тут живу.

* * *

Такі ми є – не добрі, не лихі –

У самопізнанні на рівні генів.

Усе, що нам лишилось від птахів –

Тужавий крик, затиснутий в легенях.

Самих себе шукаючи вгорі,

Ми дихаємо важко, але гордо

І спрагло мовчимо, допоки крик

Всотається у кров і хлине горлом.

І в березневий напівмертвий сніг

Крізь чорні губи, спечені у кратер,

З нас витечуть скривавлені пісні.

Яким колись судилося літати.

І прийде час тремтливої роси,

І приховавши усміх таємничий,

Ми станемо травою – «прах єси...»,

Пташиний спадок видихнувши в вічність.

* * *

Гуляйпольцям

Земляки мої! Братчики!

Діти землі –

Од колиски й довіку напоєні степом.

До мого джерела незагоєний слід

На якому кульбаби гойдаються теплі,

Ви, що теплим корінням натружених рук

І розгонистим кроком – вростаєте в поле...

Я не гратиму в кимось придуману гру,

Я не вмію соромитись братства і долі –

Вас, що далі Поліг не бували ніде

(Ну хіба що на трохи. І зразу – додому),

І навряд чи ви речники «свіжих ідей»,

І навряд чи – народ. І навряд чи – свідомі.

Але ви од землі, мов міфічний Антей,

Берете свою силу – як терен, як трави –

Здичавілі нащадки козацьких дітей,

Здичавіле пагіння колишньої слави.

Цей розкрилений стан. Ця незрушність плеча.

Ця любов до пшениць, виднокруга і коней.

Ця сваволя. І ця безнадія в очах.

Це тавро неминучості – змалку й до скону.

І у цій безнадії – я ваша сестра,

Я приймаю ваш біль, підсвідомо – незрячий.

Де остання верба, наче казка, стара

Над змілілим ставком, нахиляючись, плаче –

Земляки мої! Хай – і такими, як є,

Я приймаю вас. Сумніву – тіні не знайдеш...

Я приймаю ваш біль. Але серце моє

Видивляється в вас чи то Гонту, чи Байду.

Ці слова кострубаті, горілка і хліб –

Гіркувате причастя поламаних стебел...

Земляки мої! Братчики! Діти землі –

Од колиски й довіку напоєні степом.

* * *

Опливає свіча. Ні! Це місяь на обрій зіперся.

Розпускається квітка. Чи сонце. То й морок мине.

В жовтих латах плаща я стаю до щоденного герцю

Із собою і світом, який зневажає мене.

Мерехтливий вогонь невблаганно окреслює коло,

Та хода моя пружна – знаку не шукаю в горі.

Жаль волосся мого золотий неприборканий шолом

Захищає не дуже від дротиків, списів і стріл.

Та доносить луна голоси побратимів крізь тишу.

Запах крові тривожить. І келихи сповнені вщерть.

Пиймо, браття! По нас залишаються діти і вірші.

Отже, хто переможе,– скажіть мені, –

Слово чи смерть?

* * *

Трава уже торкається плеча.

Ромашки виціловують коліна.

Ці сходинки риплять, а не звучать, –

Мов клавіші старого піаніно.

Лишивши на запиленім шляху

Утому й пил вселенського прогресу,

Творять підошви музику суху –

Симфонію для сходинок з оркестром.

Нахмурено спостерігає дах,

Як білим світом повз тернові хащі

Жене в віки татарника орда

Ясир з волошок, маків і ромашок.

Рвонуться в двері струмені тепла,

Впаде до ніг сріблисте павутиння...

Послухайте! Я все-таки прийшла

Пригадуванням вибілити стіни,

Зігріти тишу – спрілу і лунку, –

Впустить у вікна вечір і осоння...

І пахне ліжник, кинутий в кутку,

Немов шорстка бабусина долоня.

* * *

Мамо! Лебеді вічні. Вони повертаються знову.

Навіть взимку сніги нам нагадують їхнє крило.

Я упевнена в них, наче в сяйві твоєї любові,

Я люблю їх, як поле любить сильне і ніжне стебло.

Мамо! Лебеді вернуть. Не жалій, що вони відлітають,

Знай: це – вічно повторена і тому невмируща весна.

Бачиш: діти їх білі кружляють найбільшим із таїнств

Над землею одвічною в вічному небі без дна.

Мамо! Лебеді будуть, якщо навіть не буде нічого,

Якщо навіть не буде буяння первісних дощів,

Біле серце пташине так само будитиме груди:

Є ще зоряний лебідь. І лебідь твоєї душі.

* * *

Я й не бачила, я знаю:

   може, степом, може, містом,

Може сонними дахами,

   може, поруч, може, десь

В гостроверхій чорній шапці

   невдоволеним мисливцем

Невблаганний, наче доля,

   ходить смуток між людей.

Лук, що вигнувся, мов місяць

   і отруйні чорні стріли

Носить смуток за плечима:

   ні втекти, ні обминуть

Незворушно і безжально

   просто в серці смуток вцілить –

І лишає при дорозі

   напівмертву дичину.

Мов тоненька цівка крові,

   Спокій витече крізь рану,

І легкий, неначе подих,

     Відлетить безжурний сміх...

Я й не бачила, я знаю:

     Ходить смуток невблаганний,

І ростуть його стежками

   Ще не співані пісні.

Микола РОМАН

(1936 р. н.)

Важко сказати, чому одні люди вже у ранньому віці, а інші тільки в зрілі роки входять в літературу. Мабуть, в значній мірі це залежить від зусиль самої особистості, від зовнішніх обставин її життя, від культурної атмосфери того краю, де вона мешкає, від оточення, в якому проходить її становлення, від лектури... Але безперечним є те, що вроджені художні здібності обов’язково колись себе проявлять, як вони дещо із запізненням проявились у творчості поета Миколи Романа, якого в 1998 році прийнято до лав Національної Спілки письменників України.

Микола Григорович народився 10 березня 1936 року в одному з мальовничих куточків Карпат — на Лемківщині, у селі Криве Ліського повіту Краківського воєводства. Життя сім’ї селян-бідняків, у якій підростав Микола, було надзвичайно важким: харчів ледь-ледь вистачало від урожаю до урожаю. Та коли почалась друга світова війна і батька фашисти вивезли у Німеччину на каторжні роботи, ще більше «горе закотилося у дім». Поет згадує:

Я дим ковтав воєнних згарищ,

А голод був поводирем.

Голодна сім’я чекала свого годувальника. Вже

Надію маятник втомився колисати, —

та все ж він повернувся у 1945 році, весь виснажений каторжними работами.

...1942 року Микола (напівголодний, босоногий, вдягнений у штанці й сорочку з домотканного полотна) пішов навчатись у сільську початкову школу. А йому ледь виповнилося сім років. Та не було миру для його сім’ї й під мирним небом. В 1946 році під час проведення зловісної операції «Вісла» його родину, як і багато інших українців, було примусово евакуйовано на територію Станіславської (нині — Івано-Франківської) області в село Єзуполь Жовтневого (потім — Галицького) району. Сім’я опинилася в напівзруйнованій хаті і без харчів. Безвихідь. Та знайшлися добрі люди і допомогли. Тут у Жовтневій десятирічці Микола продовжив своє навчання і закінчив п’ятий клас. В період колективізації в 1949 р. в пошуках роботи для кращого життя батько переїхав у Долинській р-н цієї ж області і в селищі Брошнів-Осада поступив на роботу на деревообробний комбінат. А згодом і забрав туди всю сім’ю. Тут Микола продовжив навчатися у місцевій школі і в 1952 році, закінчивши семирічку, змушений був перервати навчання і поступив на комбінат учнем токаря.

Відтак була праця токаря на Станіславському авторемонтному заводі. До призову до лав армії закінчив курси шоферів. Потім була служба в армії. Після служби деякий час працював на шахті Донбасу. В пошуках свого місця на землі опинився на Запоріжжі. Зманили запорізькі рівнинні простори, Дніпро і кручі, Хортиця і Січ. Доводилось працювати в колгоспі різноробочим, будівничим, трактористом у полі, а вже потім — шофером...

Потяг до поезії М. Роман відчув ще у шкільні роки, та по-справжньому закохався в літературу в 60—70-і р.р., коли став відвідувати заняття літературних студій, якими керували тоді почергово В.Лісняк, О.Стешенко, М.Лиходід. Він став творчо близьким до своїх наставників. Але це не завадило йому знайти власну, притаманну лише йому інтонацію, яка, проте, спирається на кращі зразки вітчизняної поезії минулих десятиліть.

Накопичивши за армійські та студійні роки чимало поетичних творів, М.Роман, однак, не поспішав оприлюднити їх. Тільки коли О.Стешенко і М.Лиходід переконали автора, що його вірші мають художню цінність, він відважився подати свій вірш «Ветерани» на конкурс «Проба пера». Журі конкурсу, очолюване Г.Літневським, визнало М.Романа переможцем. 28 січня 1984 року газета «Комсомолець Запоріжжя» познайомила своїх читачів з віршами конкурсантів. Першою у добірці була надрукована поезія «Ветерани». Це був літературний дебют М.Романа. Відтоді його твори часто з’являлися у періодичній пресі, альманасі «Великий Луг» (1992), а нещодавно почали виходити одна за одною його поетичні збірки — «Журигора», «Круті пороги», «Крилатий полудень», «Літо на переправі».

...Здійснюючи далекі рейси по Україні, Микола Роман — не байдужий шофер-споглядач, а поет. Його «даль прозора журавлями кличе», перед ним

Під сонцем полудневим

Шосейка, як терпуг,

а над ним

Квітне неба синь прозора,

Виграє на всі лади.

Він сповнений любові до рідного краю, а тому переконаний, що

Лиш України небо чисте,

Мов діамантами, сія.

«Шляхи, авто — моя стихія», — зізнається поет-водій і додає, що «прожитій миті кожній рад». І це зрозуміло, адже він безпосередній учасник того, як

Снують машини на шосе

Турбот буденних павутину.

І кожна з них в собі несе

Життя бурхливого жарину.

Повінь вражень і почуттів визначає тематичне розмаїття поезії М.Романа, його голос — самобутній, щирий, задушевний.

Тонкі спостереження дають йому багатий матеріал для оспівування природи України — від карпатських краєвидів, що «пахнуть золотим руном», до степових просторів, де «повнить груди сивий дух полинний», до дніпрових круч, де «блукає стежка Кобзарева», на якій Тарас «надію в нашу молодість кресав». Наповнені любов’ю до природи поезії «Березневе», «Перший сніг», «Зеленим берегом ріки...», «Люблю, коли небо сміється...», «Зимова ніч», «Осінь», «Осіння мозаїка», «Бережечком, бережком...», «Мелодії нічного саду» та ін. Поет ніби прагне злитися з природою:

Горю бажанням прорости

Бодай хоч хмелем поміж віттям.

Він хоче сприяти буянню природи, стати вологою, щоб

Струмочком в поле протекти

І колос в спеку напоїти,

а також, щоб

Цілющим соком з глибини

Сухе пагіння оживити...

М.Роман ставиться до об’єктів природи, як до живих істот (антропоморфізм), із світлою любов’ю, яка переходить у щемлячий біль:

Журигора,

                         жури,

                                         жури

Під зливами

                         і після грому.

В горицвіті

                         ще молодому,

В росині кожній

                         відгори!

Без річки тяжко,

                         без гори

І без стежини,

                         що додому.

Жури мене, жури,

                         жури, —

За що — одній тобі

                         відомо.

Журигора,

                         жури,

                                         жури,

Бо я в зажурі,

                         що без тебе.

Мені б ще раз

                         напитись неба

З Журигори.

                         Жури,

                                         жури!

Погляд поета зупиняється і на історичних та культурних пам’ятках. Старовинні міста, культові споруди, пам’ятники визначним людям викликають у нього роздуми про історичну долю свого народу («Богданова свіча», «Голос предка», «Небо над братською», «Відголосся», «Під дніпровими кручами», «Зустріч з козацьким дубом» та ін.) Він приходить до оптимістичного переконання:

Нам дух козацький ще не надокучив,

Козацька слава нам ще не гірка.

Йому ввижається, що

...Вкраїна, рідна мати,

Козаченьків кличе:

«Доки світиться багаття,

Доки вітер віє —

Гей вставайте, рідні браття,

Хлопці січовії!

Бо ж доволі спочивати

В темній домовині,

Підем волю здобувати

Нашій Україні!»

Колінопреклоненний в молитві, поет звертається до Бога, Вітчизни і Матері, яких завжди носить у своєму серці, сповненому любові до них:

О Царю небесний, о Боже мій милий,

Прости, коли Мамі й Тобі що збрехав,

І дай мені віри, любові та сили,

Й спаси мене, Боже, од злого гріха.

Й тобі присягаюсь, моя Україно,

Так вірно служити до крихітки сил.

І лиш перед вами впаду на коліна,

Бо тільки вас трьох я у серці носив.

Усі його помисли (як і зображених ним хліборобів, лісорубів, плотогонів) завжди звернені до праці на благо Вітчизни:

Любив роботу не за гроші,

Робив роботу не за страх.

І навіть коли він знаходиться далеко «в чужому краю», його думки линуть до ріднокраю. Поет не втомлюється постійно твердити:

Люблю Україну,

         люблю Україну,

Як матінку рідну свою.

А коли Україна стала незалежною державою, твори М.Романа наповнюються гордістю за Батьківщину, світлою радістю і ніжними почуттями. Йому здається, що «молодіє вся навкруг земля» і навіть сама богиня любові Афродіта до нього «по-вкраїнськи промовля»:

«Твоя здійснилась мрія віковічна,

Про що учора й думать не могли.

Співають гори, доли й навіть річка.

Й тополі гордо очі підвели».

У віршах постає життєстверджуючий настрій поета:

Ти вийшла на вільний осонцений шлях,

Віками омріяний в темній неволі.

Тож хай майорить яснолиций твій стяг,

Народжений з віри, любові і болю.

Втім, з’являються й мотиви стурбованості за долю України, її народу, українську культуру і мову. Поет схиляється в молитві:

О Боже мій! Іже єси,

Спаси нас, Милий, од лукавих.

І від перевертнів спаси,

Спаси від «лівих» і від «правих».

У світлий день вдихни в нас віру.

Та за терпіння не карай.

Життя своє ми на офіру

Тобі несем за отчий край.

Найбільшим авторитетом для М.Романа є Т.Шевченко. З Тарасової гори очима Кобзаря він бачить сьогодення в усіх його проявах:

Звідсіль, з-під брів нахмурених твоїх,

Врізаюсь в далі стрілами-очима.

Сюди і тихий плач, і дикий сміх

Доносяться, як хвиля незборима.

Поет проймається відповідальністю за долю нації. І це стає метою його життя.

Біди чужої не цураюсь,

Мети своєї не зречусь.

Отже, Україна із своєю історичною долею, її природа в різні пори року, її працьовитий народ, який вірить у своє майбутнє і представником якого є сам поет, — провідні теми лірики М.Романа.

Твори поета хвилюючі, багатобарвні, мелодійні. Вони написані соковитою, джерельною мовою. Інколи автор використовує й елементи лемківського діалекту, але робить це з почуттям міри, так тактовно, що читач майже не відчуває відхилень від норм літературної мови. Поетичний словник М.Романа багатий. Щоправда, замість слів, наприклад, посьолок, журавль, комиш, судьба, васильки, зола варто було б вживати такі: селище, лелека, очерет, доля, волошки, попіл. Вірші поета позбавлені зайвих (прохідних) формулювань, надуманих метафор, складних синтаксичних побудов. Вони написані на високому версифікаційному рівні, класичними строфами, природно і просто. І всі вони несуть у собі світло синівської любові автора до рідного краю.

Тв.: Журигора (1995), Круті пороги (1996), Крилатий полудень (1997), Літо на переправі (1998).

Літ.: ДовбишВ [Передмова] // РоманМ. Круті пороги: Поезії. — З., 1996. — С. 3-4; СтешенкоА. [Предисловие к публикации:] РоманМ. «Ходять коні по траві» // Наш город. — З., 1997. — 17 июля; СтешенкоО. Вірші Миколи Романа // Выбор. — З., 1997. — 14 авг.; ДовбишВ. [Предисл. к публ.:] РоманМ. З лемківських мотивів // Наш город. — 1997. — 19 авг.; ДрабчукІ. Мені б ще раз напитись неба... // Вперед. — Тисмениця. – 1998. — 7 лют.; РекубрацькийА. Микола Роман — член СПУ // Запоріз. правда. — 1998. — 9 груд.

ІIгор КУПРIІЯНОВ

З ЛИСТА ДО СУСIДИ

Ну і що‚, що ти з Арбата

І знаєш добре всю Москву?

Я краще знаюся в Карпатах,

Хоча давно там не живу.

Ти ще в пісочку на Таганці

Гулявсь, і «гогом» звав лайно,

А я літав вже на тачанці

Iз батьком Нестором Махном.

Я пив вино у довбушанках.

Курив із люльки там «руно».

Довбав вугілля ломом в шахтах,

В чорнозем сіяв я зерно.

Сплавляв дуби на Черемоші

І пас отари у горах.

Любив роботу не за гроші,‚

Робив роботу не за страх.

Саджав зелені лісосмуги

І рив канали у степах.

Вмивався потом я за плугом

Й таврійським степом весь пропах.

Мені начхать,‚ що ти з Арбата

І добре знаєш всю Москву.

Я не за те тебе звав братом.

Й без вас як-небудь проживу.

ГАЛИЧ

О, як давно я був в тім краї,‚

Де зріють зорі Бурштина!

Де‚, наче скрипка,‚ ніжно грає

Дністрова хвиля осяйна.

Мабуть, ‚у гості кличе Галич,‚ –

Сьогодні бачив уві сні,‚

Як з-поміж груддя древніх звалищ

З гори назустріч біг мені.

Йому дерева – навперейми,‚

Аби не скоїлось чого.

І біг Дністер,‚ але – даремно,‚

Не подолать душі вогонь.

Його ловив я кожен порух

Крізь сивий пил вузьких доріг,‚

А він,‚ чоло задравши вгору,

Щосили біг, старечо біг.

Кипів у поті чуба жмутик,‚

Тремтіли руки і вуста,‚

А у очах ятрився смуток...

Мов щойно знятий із хреста.

МОЇ ТОПОЛI

За межами рідного краю

Це диво велике земне

Теплом і розкішним розмаєм

Гостинно стрічає мене.

Я вірю в журбу тополину

І в тугу в чужому краю.

Люблю Україну,‚

Люблю Україну‚,

Як матінку рідну свою!

Коли повертаюсь додому,‚

До їх я схиляюся ніг.

I тільки потому,‚

I тільки потому

На отчий вертаюсь поріг!

Ще й гілочку ту пломенисту,‚

Що вітер скосив у грозу,‚

В долоні беру,‚ як намисто‚,

Як сонце додому везу.

Я вірю в журбу тополину‚,

В їх тугу в чужому краю.

Люблю Україну‚

Люблю Україну,‚

Як матінку рідну свою!

ПАМ’ЯТI М. ЛИХОДIДА

... і те не забувається – поволі

мій поїзд одійшов, ‚а тут – зима.

М. Лиходід

 

А зайвий раз згадати – не зашкодить,‚

Коли вже й згадка проситься сама.‚

А поїзди відходять і приходять‚,

Та хто сказав,‚ що твій чекать – дарма?

В слова оці я вірю і не вірю‚.

Я їх пороги всюди обминав.

Iще ірже той коник на подвір’ї,

Що розгубив ті злоті стремена.

‚

Морозиться і щем стискає груди.

Невже снігами рейки замело?

Нема сьогодні‚. Завтра знов не буде,

А потім мовиш: «Так і не було...‚»

«...і сніг, і срібний дзвоник на пероні,

і голуби,‚ і крапельки зерна.»

I Хортиця у буйному розгоні

Летить між берегами на човнах.‚

А ще учора вздовж залізних колїй

Злітали голуби в красиву вись...

Тепер уж‚е не вчора‚, а – колись...

I вже не голуби,‚ а просто – долі.‚

* * *

Iз заморських країв

Через кримські ворота

Дмуть засмаглі вітри,

Шелестить ковила.

Шлях чумацький курить

Над сивашським болотом,

I шумить осока

Там, де корчма була.

Догасає в степу

Скіфська баба-гадалка.

Її очі горять

На зелений обрус,

А у небі летять

Iз Стамбула на Калку

Журавлі на свою

Древню Київську Русь.

Над лиманом завис

Крик болотної птиці.

Очеретяний пух

Сяє в краплях роси.

Не розмінюйся, вітре,

На всякі дрібниці,

Роксолани хутчій

Мені глас донеси!

Полинами димлять

Незагоєні рани,

I двоколок турецьких

Плазують сліди.

Спочивають орлами

Серед степу кургани,

Бо ідуть із століть

Золотої Орди.

Ми косили в степах

Бусурмана й ординця,

Що йшли в Україну

Iз смертельним мечем.

Не зламати повік

Вільний дух українця,

Бо у жилах його

Кров козацька тече!

ХОРТИЦЯ

Колективу працівників Іісторико-культурного комплексу.

Скільки втрачено сил

У духовній борні,

Щоби нам воскресить

Ті гетьманщини дні!

Знають хортицькі схили –

Вікопомна земля:

Тут лежать у могилах

Січові при шаблях.

Сиві-сиві од болю

(Бо інакше ж бо як?),

Мов хоругви, тополі

На сторожі стоять.

Ми забути не в силі...

Пам`ятає земля...

Тут, на хортицькім схилі,

I граніт розмовля!

Iван СУХАР

(1935—1999)

Іван Сухар — поет народний. І це не перебільшення. Він — поет від землі, виріс на ній, любив її, плекав урожаї, працюючи садівником за покликанням. Тому й поезія його близька до народної.

Де широкий степ, де річеньки три,

Там пасе Правда молоді вітри.

Та ще б’є в набат, щоб народ вставав,

Та зове хлоп’ят до козацьких лав.

Можна тільки дивуватися, як людина з середньою спеціальною освітою, далекою від мови й літератури, могла написати тисячі образних і мелодійних рядків, позначених творчою самобутністю. Але якщо врахувати те, що поезія не дається в найкращих учбових закладах, а дістається з космосу, від Бога, то, мабуть, дивного тут немає нічого.

Іван Потапович Сухар народився 27 липня 1935 року в старовинному козацькому селі Омельник Оріхівського району Запорізької області в селянській сім’ї. У райцентрі закінчив середню школу, а після служби в армії — Мелітопольську школу садівництва. Усе життя працював біля землі, немов Антей, черпаючи з неї енергію та натхнення. У 70—80 роки зазнав переслідувань за вільнодумство, був запроторений у брежнєвську психушку. Але не відмовився від своєї громадянської позиції. До кінця своїх днів любив Україну, служив їй, турбувався про її майбутнє; часто виступав перед школярами, студентами, воїнами Української армії. Помер 26 лютого 1999 року.

Не віриться, що немає тепер між нами поета і композитора. Та залишив він гарну спадщину — п’ять книг віршів, пісень, публіцистики, спогадів земляків про голодомори й тяжкі повоєнні роки.

I.Сухар регулярно друкувався в періодичних виданнях із 1986 року, зокрема в таких часописах: «Трудова слава», «Сільські вісті», «Запорізька правда», «Дзвін», «Голос Гуляйпілля», «Славутич», «Січеславський край», «Запорозька Січ». Остання, п’ята збірка «Розкуття» вийшла в Гуляйполі уже після смерті поета.

Вся творчість Івана Сухаря відзначається образністю, емоційністю, щирістю.

Тв.: Летіли орли з чотирьох вітрів (1995), Заплакана доля (1997), Ой заграло наше море (1998), Вічні сурми (1998), Розкуття (2000).

Літ.: ЛиходідМ. В гостях у пісняра Івана // Запоріз. правда. — 1990. — 9 верес.; МазурВ. Людина з гвардійським характером // Запороз. Січ. — 1993. — 27 лип.; ЛютийГ. Іванові Сухарю — 60 років // Голос Гуляйпілля. — 1995. — 26 лип.; ЮрикП. Хай його нива врожаїться // Запороз. Січ. — 1995. — 7 лип.; СумароковП. Від землі і роси // Трудова слава. — Оріхів, 1996. — 1 лют.; ЖулинськийМ.Голос мужній і безкомпромісний // Запороз. Січ. — 1996. — 8 черв.; КліковкаГ. І його пісенний загородчик // Запоріз. правда. — 1996. — 1 лист.; КоцанЛ. Пісенна збірка Івана Сухаря // Франкова криниця. — Трускавець, 1997. — 31 січ.; ВаськівМ. «Печуть мене одвічні болі» // Запоріз. правда. — 1997. — 12 лист.; ОсадчукП. Правда життя — краса поезії // СухарІ. Заплакана доля: Збірка поезій. — Гуляйполе, 1997. — С. 5; БілокопитовМ. Вічні сурми нашої пам’яті // Запороз. Січ. — 1999. — 26 січ.

Пилип ЮРИК

У СЕЛI ЛЮБИЦЬКОМУ

Там, де річечка Терса в очереті ледь хлюпає,

Де запнулося небо у блакитну хустину,

Де селянські двори то купками, то купами,

Я іду селом Любицьким до найменшого сина.

Ось і вуличка імені Кобзаря невмирущого,

Заросла споришем, заквітчалась ожиною.

Рання осінь тремтить в терносливі колючому.

Пахне медом та ганусом, промовля Україною.

Поспішаю, а серце, мов дитя коло пазухи,

I не квиле, й не плаче, у чеканні лепече.

Проминаю оселі і цеглові і мазані

Та й кладу свої руки на синові плечі.…

В ТИХИЙ ЧАС НАДВЕЧIР’Я

Вітер в пилі жартує, мак червоний цілує,

Набігає неждано, пелюстки обрива.

А у полі дівчина, як червона калина,

Розплелись її коси, як шовкова трава.

Пахне в полі медами, пахне в полі жнивами.

Наклювались ячменю — не кують одуди.

В тихий час надвечір'я ти хоч сном, хоч повір'ям.

Хоч хмаринкою з неба до дівчини прийди.

Подаруй їй обнову в цю пору вечорову —

Ще нескошене жито колоском шепотить.

Ви кохайтесь щасливо, бо у пору зрадливу,

Відлетить ваша юність, наче зоряна мить.

Підлетить журавлями, відгукнеться піснями,

Вдарить дзвоном небесним швидко плинучий час

Хай же серце сміється, вічно б'є, як джерельце,

Щоб і ваш світлий вогник до життя не погас.

* * *

Жили ми голодні по шанцях,

Чорні, обірвані й босі.

Звалися ми — голодранці,

Росли, як горох при дорозі.

Міни, гранати й запали

Були нам за іграшки й квіти.

Скільки з тих пір нас зосталось

По абрикосах висіти!

Нас запевняли, що Сталін —

Батько і всім допоможе…

Скільки ж нас пухлих не стало

У лихоліттях, о Боже!

Кажуть, воєнні Іванки

Кріпкі, немов тії скелі,

Може, і так, тільки ранком

Важко вставати з постелі...

БАЛАДА ПРО IВАНА СIРКА

На Пониззі, гей, при бережечку,

Де кохана жовтоблакить,

Од Капулівки, та недалечко

Вірний Син України спить.

У віках він спить, Господь приспав сам,

Та не спить його Сил Краса.

Уставай, Іван, води напийся,

Та за нас ницих заступись.

Ізмаліли ми, хоч нас багато,

Розбратались твої сини...

Уставай, Іван, наш Орле-брате,

Дай нам раду і в стрій верни.

Не гриміть, громи, бо встав Іван вже —

На Собор Святий нас гука,

Начувайся, гей, підступний враже:

Нескоренний Дух у Сірка.

Нам судилося повік стояти

І за Волю, і за Лани,

Усміхнися нам, Вкраїно-мати,

Сина рідного пригорни.

На Пониззі, ой, на тім лелечім

Жито спіле мовби кипить,

А над краєм ген розправив плечі,

Вічний наш кошовий стоїть...

ГОРОБИНА НIЧ НА БАШТАНI

Надворі дощ, гроза реве надворі,

Серпневий степ дзвенить, немов казан.

У ніч таку сховались навіть зорі

В курінь, що пильно стереже баштан.

Доспіле кавуняччя розляглося,

А дині, — наче діви на порі.

Я ж підвечерюю: у сидорі знайшлося

Картоплі, сала й кілька сухарів.

І щоб там не казали городяни,

Що в глупу нічку моляться містам —

А я усього світу ресторани

За ніч такої музики віддам.

БIЛЬ ВIЙНИ

Мале причілкове віконце

Обмерзло, немов на віки,

У хаті ні хліба, ні сонця,

Лиш клацають голі кутки.

Ще піч моїм тілом зігріта,

До шиб я лицем притуливсь,

Прохукую стежку для літа,

Для тата, що йтиме колись.

Пропік таки цятку, мов скибу

Устами на кризі між рам,

І те, що побачив крізь шибу,

Лишилось назавжди, як шрам.

«Культурні» чужинці стріляли

У натовп беззбройних солдат,

Розлючені пси розривали

І тих, що не зжер автомат.

Кричала розпатлана мати

До вічного Бога-Судді:

Усі були схожі на тата,

Як тато — усі молоді.

І знову осліпла шибина,

Мов око самої війни,

А я спалахнув, як жарина,

Та й чах до самої весни.

Вмирав. Уже й знахар облишив

Ходити до нас за село,

Я з муки народної вижив

Жорстокості світу на зло.

Ви скажете, може, не варто

Жахати сьогодні людей.

Згадаю… і ноги, як з вати,

І в грудях, мов батько іде.…

ГВАРДIЙСЬКА

Як від Дону до Сяну

Зацвіли прапори,

Ми козацькую славу

З небуття підняли,

В своє серце взяли.

І стрілецькі походи

В нашім серці не вмруть,

Разом з рідним народом

Ми торуємо путь

В нашу славну майбуть.

Розступайтеся, хмари,

День новітній гряде,

Та не кров і пожари

Нас до слави веде,

Що безсмертна буде.

Щастя й мир Україні

Збережем у віках,

Хай цвітуть солов'їно

Рідні хати в степах,

Ясні зорі в очах.

Гей від Дону до Сяну

Земля й небо гудуть,

Подивися, кохана,

Як гвардійці ідуть,

За собою зовуть!

* * *

Прийшов я до школи босий

Саме під Новий рік,

А вождь подивився скоса

На мене і так прорік:

— Ой ти, Іване, Йване,

Настрій мені не псуй,

Якщо вже ботинки рвані —

Під ковзани їх взуй.

Підв'яжеш вірьовочками

Туго, туго навкіс,

Будеш летіть вітрами

В самісінький комунізм….

БАЛАДА ПРО ДIДА

Все дідове життя — самі походи

Та рани, що по ньому, як вузли,

З двох війн додому сам таки приходив,

А з третьої — на возі привезли.

Без ніг обох, та все ж хоч не безрукий.

Отак і жив, усе щось майстрував,

Сушив паслін для всіх своїх онуків

Та самураям назвиська давав.

А ще лежав на древньому кожусі,

Курив махру та кашляв кожну мить,

Бухикав глухо — йти дощам в окрузі,

Заходивсь дзвінко — вітрові сушить.

У синім вирі літнє сонце мліє,

Скликає свято блискавок, громів.

Небесна кузня щиру долю сіє

На дідових дванадцять трудоднів.

Нема вже діда, до рідні приклався.

Ляскі вітри хихочуть на гробки.

Уже й горбочок в землю заховався,

Лишився хрест, мов навхрест дві руки.

* * *

За вітрами іду восени

Крізь дощі повз могили й горбочки,

Ой вітри, ви мої свистуни,

Краю отчого рідні синочки.

Поспішаю з села до села,

Мов шукаю до щастя підкову.

Пахне хлібом святого тепла,

Як почую вкраїнськую мову.

І усе оте рідне й сумне,

Як же хочеться пити до дна.

Звечоріє, зітхне і засне,

Мов дівочих бажань таїна.

Павло ВОЛЬВАЧ

(1963 р. н.)

Поезія — у кожному разі щось більше, ніж розумна, філософська, красива організація мови. А сам поет — виразник глибинних здвигів, генетичних течій народу, його цвіт і самовияв... Врешті, поет, якщо він справді поет, має бути покликаним із мільярдної маси, як викликав Христос, називаючи своїх учнів.

Вдивляючись у долю кожного поета, спостерігаєш безліч на перший погляд випадковостей, збігів, завдяки яким він відбувся. Та якби нам було дано знати все, ми б побачили, що то не що інше, як непізнана закономірність, невідворотніша, ніж схід сонця чи прихід весни.

Павло Вольвач збирався заглянути до Спілки не один рік, а прийшов пізно ввечері, коли вже літстудійці розходились по домівках. Дав мені грубу, трошки вроблену в фарбу, свою художницьку (була і така сторінка в його житті) чорну папку з віршами. Справився, коли можна буде почути відгук. Але телефона не брав, не наступав, трішки виказував скепсис до своїх «опусів». Я за звичкою взяв його координати. Але, відверто кажучи, ще нічого не передчував. По дорозі додому в давучкому тролейбусі папка незручно заплутувалась між тілами, муляла руку.

Як голова літоб’єднання із багаторічним стажем, я, здається, добре знав молоду поросль. Все більш-менш варте уваги було давно помічено, підтримано, зафіксовано. Всі молоді обдарування велися по блакитних східцях до Парнасу мало не з дитинства. А ті, хто приходив збоку — від верстата чи з глибинки, тільки ще і ще раз підтверджували, що чудес не буває. Тому й не очікував нічого особливого від цієї чорної папки. Розкрив її уже пізно вночі, коли мої домашні повкладалися в ліжка. Розкрив і з перших же рядків спазмами перехопило горло:

І все-таки прийшло до мене слово,

Наприкінці пробилось крадькома.

А я вже думав, що мене нема

І далі бути необов’язково.

Напівпустий розхитаний трамвай,

Якісь колони, осінню набряклі.

Жовтавий присмерк протинали краплі,

І щось мені з’явилося. І край.

Не просто зріло, талановито. Це було виболено, вистраждано, оплачено долею. Такої розчахнутості серця — аж до магми — після Івана Доценка на нашому обрії ще не з’являлось. Згадаймо: «Та знаю вже, як важко жити, люди, коли чесніше вмерти, аніж жить. Сховатись ніде і прикритись нічим... І хоч всесильний час вже стільки літ бунтує рану, та палючий відчай все проступає, наче кров крізь бинт...»

Звідки ж він узявся?

Десь на околиці, десь на задвірках

Жевріє хтось і вишіптує слово.

Серед чужинства і кухонь погірклих,

Серед зневір, але не випадково.

Саме воно, це дитя передмістя,

Сутінків, колій, парканів похилих

Видихне слово, як дим через ніздрі,

Непередбачене, як крововилив.

Там, на кошлатих, понурих задвірках

Він підростав серед зойків і диму.

Двійка з життя і по фізиці двійка,

Та, мов жорства, на зубах його — рими.

Ще добре не усвідомлюючи значущості події, я відчув ту радість, той «зойк» слова, який наповнює тебе легким щасливим тремтінням передчуття неповторного доторку до вічного. Так можуть народжуватись тільки Поети. Хочеться сказати: великі, видатні. Але це все не ті слова. І не тому, що боюсь «пустити півня». Павло Вольвач — один із небагатьох, хто може входити в слово і впускати його в свій гемоглобін.

Ще тої першої ночі знайомства я не стримався, читав ці вірші своїй напівсонній дружині, а потім по телефону і самому автору, до якого таки прийшло слово.

Народився Павло Іванович Вольвач 9 жовтня 1963 року в Запоріжжі. Батьки, як він пише в своїй автобіографії, прийшли «в город» у післявоєнний час, а до того всі родичі по обох лініях були селюками. І всі, скільки сягає родинна         пам’ять, були із запорозьких степів. Не зафіксовано, чи серед його пращурів були козаки, чи тільки одні гречкосії, але якийсь сотник Вольвач стримить у козацькому реєстрі. Є ще в УРЕ (К., 1963, т. 3) народна поетеса ХIХ століття Маруся Вольвачівна. «І хоч вона харківська, і мені не родичка, — каже Павло, — а все ж приємно...»

— У місті, — признається Павло, — я скучаю за селом, а в селі мене тягне до міста. Думаю, що без отих чорноземних нашарувань, мене, як людини, котра пише вірші, просто б не існувало. Поєднання сільської стихії з містом нагадує мені неповторний коктейль, який утворюється над Азовським узбережжям, де сходяться Море і Степ. В обох випадках це корисно і для здоров’я, і для творчості.

У 1971 році пішов до школи, в 1975-му паралельно вступив до чотирирічної школи художньої, оскільки змалку мав потяг до малювання. Мабуть, через це любить, щоб і в поезії, і в прозі, і в кіно був присутній живопис. Про загальноосвітню школу спогади теплі, уривчасті. Дуже любив грати в футбол. Не любив точні науки, більше подобалися гуманітарні. Відносно багато читав.

1980-го року, після дев’ятого класу пішов працювати на моторобудівний завод (нині «Мотор-Січ») і вчився у школі робітничої молоді. «Вечірка» на мене вплинула, — згадує Павло. — Там уже було по-справжньому цікаво, бо там вчилися люди старші. Відповідно, соліднішими були і розмови: про ціни, про секс, про дітей, котрі часто простуджуються і погано вчаться, приглушеною скоромовкою — невдоволення владою... Особливо мене приваблювали хриплі голоси в курилках, котрі неквапно пригадували, як «выходим мы из БУРа, а отрядный говорит...» Тут завершилася моя середня освіта. Звідси, випивши з «бувалими» однокласниками за гаражами на «Гортопі» три пляшки горілки, я пішов в армію. Було це на початку червня 1982 року».

Службу проходив у Криму, спочатку в саперному батальйоні, а потім у військах зв’язку. Сидів на гауптвахті. В гарнізонному госпіталі вивчив грузинську абетку і російською прочитав «Мартіна Ідена» Джека Лондона, який справив на нього величезне враження, ставши на короткий час головною книгою. Чарівного травня 1984 року повернувся до Запоріжжя.

Після армії працював на заводі, потім «у якійсь незрозумілій приватній фірмі з товстопузим начальником із колишніх комсомольців». Торгував у магазині «Автозапчастини» на центральному колгоспному ринку. Пробував вчитися в університеті на українській філології. З людською поміччю влаштувався на обласне телебачення. У 1996 році видав збірку поезій «Маргінес», за яку був прийнятий до лав Спілки письменників України.

Димні вечори передмість, хрускіт щебеню на посьолковських вулицях, губи, татуйовані спини, самогон, жінки... Все це відійшло назавжди.

Я штовхнувся у світ від стіни,

Де шприци і недопалки «Прими»,

Поламавши язик жерстяний

Фрикативними і проривними.

Із вертепу вечірніх ножів,

Не допивши портвейн і столове,

Я з-за рогу підходив до слова,

Де не ждали синів сторожів.

Я не вмер, хоч самому й здалось.

Німував — видно так було треба...

Та під попелом жевріло щось

І пекла Батьківщина між ребер.

Його покликала Батьківщина, яку він змалечку носить у своєму серці.

Маючи безперечний дар, Павло ріс із постійного спілкування з поезією: давньою й сучасною, хрестоматійною і забороненою. А ще — із любові до України, до сплюндрованого рідного слова. І призвідець, винуватець цих глибинних потрясінь (до тої самої магми) — його батько, простий робітник Іван Васильович Вольвач, який через усе життя проніс невразимим козацький дух і зумів передати його своїм дітям.

Багато можа розповісти про поета, але найкраще, найсуттєвіше говорять все-таки його вірші, «тексти».

І ці гробки, як пасіка ласкава,

Де через хрест — і прізвище твоє...

Два рядки, а простору — на цілу ніч думок, спогадів. Новий вірш іще глибше:

Сільських гробків похилені хрести

Стоять на грудях у мого народу!

Слова роблять із твоєї свідомості, пам’яті платину і закарбовуються на ній, щоб не стертись довіку:

І тінь моя неприкаяна в’язне у цій пустелі,

І маю я тільки згарище з присмаком                                                                                  Батьківщини!

Або:

Я сюди заскочив на хвилинку,

Навіть піну з кухля ще не здув,

Тільки вже прожито половину,

А в душі ж ще — ні в однім глазу...

Але ще більше вражає і переконує:

Ще молоді печалі в мене,

Надій і часу — досхочу.

І травень, мокрий і зелений,

Обтрушується від дощу.

Ледь-ледь просвітлений віршами,

Дзвінкий, як весняне вікно,

Стою і п’ю з товаришами

Дерева, сонце і вино.

Я буквально захлинувся цими віршами. Приходило відчуття, що відкривається поет, якому судилося говорити від імені народу. Читаю:

Плачу і сякаюся в рукав.

Все це жарт. Та болісно і спрагло

Я таки народ отой шукав.

Хоч народом, власне, і не пахло...

І відчуваю, що іншому б не подарував, не простив, а Павло має право на ці слова.

Не всі, але більшість віршів його живі. Його слова мають властивість не в’янути, зірвавшись із вуст, а потрапивши на ваші — змушують бриніти на самих високих нотах.

Вона і так була, як мить,

Метелик, що влетів до льоху.

Не вицвіте, не одболить,

Не перебудеться потроху.

Глибше таких слів буває тільки мовчання...

А Павло Вольвач не мовчить. Він написав іще дві книжки поезій. І смію запевнити, що фантазія його не збідніла, а барви — не вицвіли. І спрага Вітчизни — не пересохла...

Тв.: Маргінес (1996), Кров зухвала (1998), Бруки і стерні (2000), Південний схід (2000).

Літ.: ЛютийГ. І все-таки прийшло до нього слово // Хортиця. — 1996. — С. 27-32; ЛютийГ. До лав СПУ прийнято запорізького поета Павла Вольвача // Запороз. Січ. — 1997. — 25 черв.; РекубрацькийА. Прийде час — і я скажу // Запоріз. правда. – 1997. — 12 черв.; МушкетикЮ. Свіжі лави // Літ. Україна. — 1997. — 5 черв.; ЯровийО. Вибір між пепсі та волею // Літ. Україна. — 1997. — 28 серп.; ЮрикП. І від Стуса, і від Тютюнника // Запороз. Січ. — 1996. — 10 груд.; КовальР. «Кров зухвала» Павла Вольвача // Літ. Україна. — 1999. —11 лют.

Григорій ЛЮТИЙ

* * *

Внизу – кістки. Вгорі – дими і хмари.

І хто ВОНА? І хто в ній ми такі?

Біліють дні. Вовтузяться базари.

Мовчать пророки неповороткі.

Там хтось іде крізь хаос і непотріб.

І кришить долю селам і містам.

Там диха десь душі моєї погріб.

Душі не видно. Та вона десь там.

Там зелен-ряст і кладочка вербова,

І ті, що все не згинуть, як роса.

І молодь, бакенбардна і нервова,

Що знає все й не знає ні біса.

Трамвай і переповнений автобус,

Де хтось бубнить – нема її, мовляв.

Нащо ж тоді писать отой літопис

Шаблями і ножами з-за халяв?!

Внизу – кістки. Вгорі – дими і хмари.

І хто ВОНА? І хто в ній ми, дрібні?

Мовчать пророки. Гомонять базари.

Біліють дні.

* * *

На нас, лиман і степ, де проступа орда,

На землю, на колишню, на радянську

Сповзає вечір. Сонечко сіда,

Як сто життів сідало у Бердянську.

Ми стоїмо. А можемо піти.

Далеко смужка у вогнях, як в цяцьках.

І їжаться низькі очерети,

Неначе стріли з колчанів кипчацьких.

Рожевим захід небо розкроїв,

Пробіг по хвилях і торкнув маслину,

Мов мрійники з усіх пісних країв

В бузковість вечора пустили слину.

І ти вже – як не ти, ти звешся – Ізабель

В повітрі цім, що пристрастно-гітарне.

І тане, тане білий корабель...

Пливе... І тане...

* * *

Земля змаліла. Знизивсь Місяць.

Лиш смерть одна – неісходима.

Щось каже їй життя у відсіч.

Життя... Та скільки ж того дива.

І, голову схопивши в руці,

Пливеш в імлі, густій і сизій,

Де божевілля деконструкцій

І сказ бінарних опозицій.

Зростають вавілонські башти

Нестям. Ворожі ворожбити

Життя розписують назавжди,

А все одно тобі любити

Цей світ п’янкий і кров черкаську,

І голос чийсь, і кару вію.

І про півста мільйонів казку

Стискать хоча б в одну надію...

* * *

Ти стоїш перед судьбою причинною.

В тебе їх – одна, а не дві.

Із хрестами, словами, причілками

І шаблями в засохлій крові.

Ти стоїш – озлоблена частка, атом.

Кривиш рота в пустелю: «Агов!»

Перейшла із дурним твоїм татом

Тобі ця глинобитна любов.

Вкляклі м’язи. Жалі. Полотняні міти.

Озирання журливе назад.

Та закреслене мрійне «а міг би...»

І немає про що тут казать.

Хай криві. Хай накульгуємо на ногу.

Пізнаєм по каліцтву своїх.

Та тобі щось шепоче: «Нічого.

Наша правда ще вріже їх сміх».

* * *

Це і є той рідний мегаполіс,

Де труба стримить із-за труби,

Малиновий будяковий голос,

І димів розкудлані чуби.

Тут і барви, тут мені і ритми,

Хай он пройде товарняк лишень –

Будуть дихать і балки, і бритви

Із нервових злодійських кишень.

І, як завжди, вітерець нестиме

Білі хмари в степ і на лиман.

І ділити Україну з тими,

З тими, для котрих її нема...

* * *

Живеш, невпевнений язичник,

Шукаєш рим і божества,

І серце тоншає, як ситчик,

І цідить світло у слова.

І вже дарма спинити все це.

Воно – як спалах божевіль.

І трудні вірші власне серце

Поб’ють, потопчуть, наче міль...

* * *

Полин, буркун і кураїна,

Та ще акація крива...

І все на світі – Україна,

І птах, і грудка, і слова.

І добре всім – мені і стеблам.

Ані сум’яття, ні страху.

Замлілий степ. І коник теплий

Сюрчить на теплому шляху.

* * *

Дай забуття мені.

Хай буде це не смерть.

Нехай таке щось – вогника жарина

Та згуслий степ. А смерть – то ти.

Не сердсь,

Важка моя жоржино.

Вогонь гуде і гоготить, як гув,

На крилах серця полишивши опіки.

Метелики твоїх жажденних губ

Мене носили в тропіки.

Та хай мина. Хай тане звідусіль...

Мені ж однак – не вицвіло, а срібно.

Бо обрії мережить березіль,

І кольори вертаються на рідне.

І, як городи, зчерствілий мій біль

Розпушує щось солодко-тривожне.

А по ярах і схилах ходить хміль

І шепотить: «А може?..»

* * *

Відчужень все нові й нові цеглини

Громадяться на грудях німоти.

Міцні, як смерть, ростуть чужі світи,

Надіям не лишаючи щілини.

Та хай душі щодень ламають пальці –

Вона отут зухвалою вдалась.

Як ці горби. Як будяки-гетьманці,

Що в полинах стоять і кажуть: «Зась!»

І хоч помріть, а зостається рідним

Зелений день над радощі чужі.

І білі хмари над миттєвим дрібом –

Не з Гонтиної всі хіба душі?

* * *

Тисячоліттю навздогін

Кортить хлопчиську.

Дзвенить в повітрі, та не дзвін,

А гріш у миску.

Не стало молота з серпом,

Лиш спогад-клапоть.

А з «мерса» дзвонить «азербон» –

До Бога, мабуть.

А в когось теж синіє Бог

На передпліччі.

І кожен другий в світі – лох,

Паркани свідчать.

А я візьму і знов піду

На ту околицю.

Зловлю губами на льоту

Шовковицю.

Кисло-солодкою вона

Аж до нестями

Мені, як вік той, що мина.

Ми з ним – «краями».

І потихеньку тане тло,

Що било й пестило.

І тільки й щастя в нім було –

Кіннота Нестора...

* * *

Марні і прокляття, і розпуки,

Марна міць окремого плеча.

І дарма, що рідні котить звуки

По ослону лагідне хлопча.

Бо й його розвіють буйні вітри,

І розчеше вражих тернів рать.

Ми ще животієм біля скирти

І мремо між кам’яних громадь.

Моторошно музика погреба

Ближче. А нація крива

По усіх усюдах із себе

Давні довичавлює слова.

Щоб сховавшись за мільйони вікон,

Тішачись – мовляв, ми ще живі,

Одцвітать чорноземним барвінком

В угро-фінській глинистій крові.

І ніхто тих вікон не відчинить,

Бо гробки і в душах, і в руках.

Копачі із рідними очима

Доривають яму на гробках.

Так невже ж ми всі оце минулі?

Землетрусів дай, Месіє, в кров!

Правду шаблі і жагучість кулі,

Бо яких ще треба молитов?!

* * *

Я ще нічого не сказав нікому,

Та прийде час – і я вам ще скажу,

Довіривши ненависті оскому

Веселому свяченому ножу.

В корості кпинів і плювках поразок,

Сховавши лють у глибину кісток,

Я ще мовчу, та кам’яніють м’язи

І під бровою скалить ікла вовк.

За мною – неміч глиняної хати

На вашу твердь, на мармур і на мідь.

Та хреститься за мене пелехатий,

Захриплий гнів рабованих століть.

До часу злість плекаю незникому,

Коли вогні заграють молоді.

Я ще нічого не сказав нікому,

Та треті півні крикнуть – і тоді!

* * *

Це десь отам єрусалимська твердь

Спроможна блиснуть сяйвом воскресіння.

А дід мій ось навік зайшов у смерть,

На спориші од груші лігши тінню.

Іде в раю по голубій ріллі,

По чагарях премудрих гравітацій

І ні в кого спитати – що в селі,

Які там зараз ціни у Токмаці?

В родинний епос помандрує дід,

У сонячну беззахисність причілка.

І дідів світ уже стає, як міт –

Війна, колгосп, якась райспоживспілка...

Упало гряддя на труну із рук,

І мальви мруть на безпорадній скрині,

І я уже нікому не онук –

Ні хаті цій, ні стежці, ні хмарині.

І можна щось казать, що недарма

Прожив дід вік. Що, може, таки й досить.

Немає діда. І сльози катма.

І я до краю ближчаю на постать.

* * *

Десь на околиці, десь на задвірках

Жевріє хтось і вишіптує слово.

Серед чужинства і кухонь прогірклих,

Серед зневір, але не випадково.

Саме воно, це дитя передмістя,

Сутінків, колій, парканів похилих

Видихне слово, як дим через ніздрі,

Непередбачене, мов крововилив.

Там, на кошлатих, понурих задвірках

Він підроста серед зойків і диму.

Двійка з життя та й із фізики двійка,

Та, як жорства, на зубах його – рими.

* * *

Знову мудрість старих передмість

І який там Ортега-і-Гассет!

Віє жовтень-імпресіоніст

Туманцем на посьолок, на насип.

Пізно! І очей каламуть,

І тіла з самогонною кров’ю.

А в Америці, кажуть, не п’ють.

Кажуть, шкодить горілка здоров’ю.

Та нехай. Нам по-своєму йти,

Солов’ями свистіти, да раз-два.

Ще з братви можуть статись брати,

А найбільше й хотілося братства.

Рейки сходяться навперехрест,

Та не дуже спішать до столиці

Сірий шифер дахів і небес,

І зчорніла рілля черепиці.

Семафор блакитніє, як нерв,

І нараз розумієш до дрожі:

Головне – ще не тут, не тепер,

Та ніщо вже не стане дорожчим...

* * *

Живу життя. Сукаю дні, що з віком

Стають холодні й мудрі, як вужі.

Знесилююсь мов туманець із вікон,

Чужі слова стираючи з душі.

І все з вітрів і мрій збираю військо,

Хоч військо те – і кволе, і мале.

А на душі й на дворі – вже балтійсько,

І щось воно невесело, але...

Осіннє сонце затамує вовчу

Мою тоску. Степів пожовкла рать

Шепне: «Терпи». Зі степом я помовчу

І втішуся. І далі буду ждать...

* * *

Чи знак який, чи безум – хтозна,

Але – не брат, не сват, не зять, –

Я все вдивлявсь вам в очі тоскно,

Бо так хотілось вам сказать...

Що ми такі – і не інакші.

Що ми – і тільки ми – це ми.

Що біль не м і й, а болі н а ш і

Полин прим’яли під грудьми.

Така гірким-гірка наука –

Шукати іскру з-під золи.

І що сказать... Казать – не штука.

Аби лишень відповіли...

Щоб над уламками смерти

Шугнуло марево моє.

Щоб посміхнутись і померти,

Почувши: «Так воно і є!»

* * *

Хай мерехтить тонка моя печаль

Над селищем, що куриться димами.

Дими синіють. Колії блищать.

Холоне світ до бісової мами.

Вдивляюсь в очі стомлених кобіт,

Грудьми налігши на поруччя мосту.

Пускаю кільця, мружачись собі

В білястий, наче крізь гардину, простір.

В посьолок цей, що був мені дружком

Із молодістю втеклою на пару.

І, звісно, смуток золотим пушком

Діткнеться серця – тут нема «базару».

Та хай собі. Щасливий буду й тим,

Що є ця мить, коли прозоро й просто.

Блискучі рейки і блакитний дим...

І я стою. І все не сходжу з мосту...

ОСIННIЙ ВОКЗАЛ

Жовтими іскрами, товченим склом

Грає тополя на сонці осіннім.

Злякана й синя, пропахла насінням,

Гнеться вимова сільська за вуглом.

Міцно затиснувши в жмені цей світ,

Сповнений сонця, і в нім – випадковість

Власну, мою, чи тополі якоїсь,

Нарід снує. Чи народ. Чи нарід.

Іскра горить в провідниці в очах,

Що з прапорцем на підніжці вагона

Вклякла і зараз махне. І хоча б

Не полетіти, бо вже невагомий.

І збайдужіння, і страх, і зима,

В котру ще вмерзне цей рідний топонім,

Прийдуть, як смерть.

Але смерті – нема.

Є тільки сонце і в сонці – тополі.

* * *

Через мости йдемо по залізниці,

Униз поглянеш – подих забива.

А вітер підійма тобі спідницю,

І знизу задивляється братва,

Що коло пляшки всілася по-людськи.

Цвітуть вишні. Звиваються «путя».

Товарний пройде, і тремтять пелюстки,

А не проходить – все одно тремтять.

Ми пройдемо, а квітневі – синіти,

Столітнику тулитися до скла.

І буде пісня, співана семітом:

«Гоп-стоп ми підійшли із-за вугла».

Біжить трава до насипу підніжжя

І зеленіє, зводячи з ума

І нас, і це незграбне Запоріжжя,

Котрому в світі рівного нема.

* * *

Час прискорився. І це – занепад.

Все ущільнилося. І буде прах.

Як сувій, колись згорнуть небо

Всемогутній Бог чи Аллах.

Всім воздасться належна сториця,

Буде тьма, як ось зараз – ця.

Але повториться, все повториться,

Наче курка з яйця.

Доба страшна і жорстока

Буде й тоді, як тепер.

Але комора в селі Потоках

І верхи Кордільєр

Стануть знову далекими, як болі ближнього.

Починати йти з якої версти?

От би взять, під дощами Всевишнього

В Україні знов прорости.

* * *

Ріже сонце день, як скибу дині

І посьолок ніжиться тайком.

Золоті наслались світлотіні,

Золотим притрушені пилком.

Скоро, скоро відпливати сонцю,

Зігрівать Еспанію палку,

А тим часом мружиться церковця,

І пасуться кози у парку.

Господи, ну що там того дива –

Тихий дим і теплі бур’яни.

А душа так лагідно-щаслива,

Як уже не буде до весни.

І летіти б до країн веселих,

І згадать таке, що не згадать.

Сонце. Осінь. І літа метелик.

Може, це і є та благодать...

* * *

«В проваллях ночі,

   коли Київ спить...»

В.Стус

 

Чи спить, чи ні – весь Київ не берем.

Проте вже ніч і спати саме впору.

Безлистий клен цвіте під ліхтарем,

І вулиця пустельна пнеться вгору.

На тьмявім небі – міста силует.

Пливуть по чорнім дві заблуклі фари.

І світиться вікно – чи то поет,

Чи хто складає долар до долара.

Якісь чужі ввижаються часи,

Котрі, хоч не були моїми, але

Таки були і, може ж, не пропали,

Бо звідки ж ці і струми й голоси,

Що чуються, не чутні взагалі,

І на балкон мене штовхають раптом?

Містична ніч, готель «Кооператор»

І змерзлий я на київському тлі.

Та ще трамвай останній, що гуркоче

В депо. Підборів скоромовка-стук.

А серце чує те, що хоче, –

Стус. Драч. Стус. Драч.

Стус...

* * *

Мене там зроду не було,

Чи, може, хто б сказав: «Не було».

І холодить трамвайне скло

Моє чоло. Але не дуло.

І все вирує каламуть,

Куди й мене подолучали.

Але ж ідуть... Вони ідуть –

Бліді, вухаті галичани...

Який то день, який то рік,

Що очі – зимні і наївні?

Вони за мить помруть навік,

Та шепчуть: «Слава Україні!»

За що їй слава? Океан

Ніщоти й безуму. І тільки.

Вона – туман, вона – обман,

Вона – то просто дим з гвинтівки.

Та на гробках надій і вір

Здригаюсь від терпкого права

Шептать, собі ж наперекір,

Хоч подумки: «Героям слава!»

Лариса КОВАЛЬ

(1945 р. н.)

Перша збірка поезій Лариси Коваль побачила світ у 1996 році. Вона має вельми промовисту назву – «Повернення до себе». Пояснюється це просто: Лариса писала і друкувалася в газетах іще школяркою. Потім настала значна перерва у творчості, але поезія таки перемогла.

Книга засвідчила непересічний талант поетеси, уміння користуватися художніми тропами, любов до рідної землі, до незалежної України. Упевненість у своєму історичному родоводі, віра в майбутнє домінує в її творчості. З гордістю і долею смутку пише вона про минувшину нашого роду-народу в поезії «До джерел!», яка відкриває збірку:

Ми не прийшли. Ми завжди тут були,

На цій землі родючій України.

Орали землю, сіяли, жили,

Свої пісні співали солов’їні.

Тут душі наших предків долілиць

І зараз пролітають над землею,

І воду п’ють з джерел святих криниць,

І тягнуть смутку і покори шлею.

Вірш завершується символічним образом синів, які пролітають над рідним краєм, а в словах «я чую шерех крил» відчувається спадкоємність поколінь, об’єднаних українською ідеєю. Романтизм у поєднанні з прагматизмом – ця риса вигідно вирізняє Ларису Коваль з когорти інших українських поетес. Вона розуміє, що «світла мить» дається в наполеглевій борні, а для цього треба мати мужність духу і силу волі.

Колись, мабуть, прозріє мій народ.

Та поки я його самітня скалка,

Я вистою серед юрби заброд

І не змалію духом до останку.

Або:

Тож встаньте всі. І обтрусіть коліна,

Бо віриться – настане світла мить.

Як соняхи до сонця – в Україну

Спокутно й гордо голови схиліть.

Збірка «Повернення до себе» привернула увагу критики і старших колег по перу – широкою амплітудою поетичного світобачення.

Україна для неї не тільки географічне, а й моральне поняття. Поезія «Втопилося життя в глибинах ночі» жорстко висміює тих синів і дочок, які глузують над моральними засадами нашого народу, розкрадають національні багатства нашої держави. А в іншому вірші «О даждь нам днесь» поетеса з болем вигукує: «О, Боже, розуму нам дай!». Книга окреслила подальші тематичні обрії поетеси. Її лірична мережка простягається від Дніпра до Карпатських гір. Поетеса не цурається сільських і урбаністичних мотивів, пейзажної лірики, філософських роздумів і, звичайно ж, вічних тем – кохання і материнства. Лариса Коваль іще раз підтвердила, що світ кожної людини неповторний, кожен по-своєму переживає свої почуття:

І він сказав мені:

«Ви жінка цикламенова».

Він був високий, гарний,

Що аж боязко.

І ще сказав:

«Не вирветесь від мене Ви».

А я втекла в дощі,

В свої обов’язки.

Жаль за непродуманим вчинком авторка висловлює напрочуд поетично: «То журиться у шафі літня сукенька, і в’януть цикламени в порцеляні». Лірична героїня поезій про кохання благородна і вельми цнотлива. Причому, і в тих поезіях, де жінці треба говорити «так», і там, де доводиться говорити «ні». Показовою ілюстрацією до подібного твердження є вірш «Осіння сюїта». Деякі критики картали поетесу за надмірну простоту сюжету (вони забули слова Хемінгуея: «Писати треба так просто, щоб і дурень подумав, що і він так зміг би»). Лірична героїня каже хлопчикові, який «прийшов непроханий, наче п’ятак новий», що вона не у нього закохана, але не вголос, а тільки в своєму вірші. Це вже потім забринить провина про «цей незабутній час». Увесь вірш якось внутрішньо освітлений душевною цнотою, як і поезія «Листи до запитання», де переважають сумні настрої:

Не пиши мені в осінь листів,

Залиши свої спогади в схроні, –

Сивина вже лягає на скроні,

А в душі сивина й поготів.

Підкупляє й невідчуженість ліричної героїні від читача, бо вона не претендує на святість, а є звичайною жінкою, котра «вічний гріх» куштує з «прадавнім яблуком». Делікатність, не повну виплесненність почуттів у житті, і повну – в поезії, проявляє Лариса Коваль і в наступній збірці «Від болю – до весни». Навіть самоспокута виходить на папері променисте чистою:

Загубило літо поміж трав

Стежечки знайомі й незнайомі,

Де цвіркун на музику поклав

Відболілий тогорічний спомин,

Що ходив за мною навздогін,

Наче душу викрадав із тіла.

А насправді, я сама хотіла

Того болю дивного снаги.

Збірка не стала визначальною в долі поетеси, хоча саме за ці дві книги поетесу прийняли до лав Національної Спілки письменників України. Право на творчість Лариса Коваль утвердила в третій книзі «Сполох осінніх айстр». Вона найбільш об’ємна, сюди увійшло все краще з написаного. Розділи цієї збірки супроводжують коротенькі авторські передмовки в прозі, і це додає віри у щирість авторських почуттів. «На стрімких кам’янистих схилах старого Дніпра, на Хортиці я сумую за Карпатами, – пише вона. – Смерекове повітря розлогих Карпат навіює мені спогади про Хортицю. Поміж ними – вся Україна. І так хочеться рядочками поезії сплести віночок ніжності до Вітчизни, її людей. Переконана: серце України – Запоріжжя. Тут наша воля. Тут наша слава. Назавжди. На віки». І першим же віршем поетично підтверджує це своєрідне кредо:

Не для кожного родить жито,

Не для кожного птах співа...

Перед нами шляхи не биті –

Чи ж устигнемо на жнива?

Чи зберемо надії збіжжя –

Наших мрій золотий врожай?

Хай щастить тобі, Запоріжжя,

Хай святиться наш рідний край!

У третій збірці ще більше посилилась контрастність почуттів: любов і ненависть, ніжність і мужність. Але моральний стрижень незмінний:

Не озирнутись на круті пороги,

Не впасти долу в буднів коловерть,

Не зупинитись, не зійти з дороги,

Бо то вже смерть. Ото вже точно смерть.

У нових поезіях поглибилась філософічність думки, образна система. В окремих рядках Лариса наче міняє перо на пензель, досягаючи особливої виразності. Запам’яталися «мухоморчики», які «поназбирають в брилики мій щем», «моя душа, немов порожня хата», «зелений капелюх», який «принишк, зіщуливсь, як трава зім’ята», «зірка в небі, наче стигла вишня». Поетеса сміливіше оперує можливостями білого вірша, посилилося почуття плинності часу:

Це пані печалі – сновида, самотність

Між протягом днів і ночей, і агоній.

Хтось видумав: щастя приходить під осінь, –

Під осінь приходить безсилля безсоння.

Стій! Не зречись, зупини мою тінь.

Хай розповість про блукання захмарні,

Вітер надій, хибний вітер хотінь, –

Затишок чаю до болю уявний

В довгу зимову нічну заметіль.

У четвертій книзі Лариси Коваль основний твір – поема про репресованого художника. Це перший великий твір поетеси, де досить складний сюжет, несподіваний внутрішній світ ліричного героя. У збірці вміщені також нові поезії, переклади з російської та китайської мов (поетеса побувала в Китаї).

У Лариси Коваль багато творчих задумів, і віриться, що вона їх здійснить.

Тв.: Повернення до себе (1996), Від болю до весни (1997), Сполох осінніх айстр (1998), Озори мою душу, надіє (2000), Шляхами піднебесної (2001).

Літ.: КривенкоА. «Намерзла збоку яблука зоря...» // Запоріз. правда. – 1996. – 17 трав.; КлименкоА. Стежка до весни // Запоріз. правда. – 1997. – 13 лют., ЗахаренкоА. Двадцатой весни вам, Лариса // Наш город. – 1997. – 19 февр., Лариса Коваль – член Спілки письменників України // Запоріз. правда. – 1998. – 16 жовт., РекубрацькийА. «На все життя нам вистачить любові» // Запоріз. правда. – 1998. – 16 жовт., РекубрацькийА. Надія її душу озаря // Запоріз. правда. – 2000. – 12 груд.

Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ

* * *

Єдиний зміст завжди в моєму слові,

Немов єдине сонце в небесах.

Моє життя, що визріло з любові,

Гойдається на доле-терезах,

Здіймаючи мене понад степами,

Із боку в бік жбурляючи в імлі,

Де мої нерви жовтими снопами

На чорній переораній землі.

Де тиша, мов заціплена від крику,

Де сотня переплутаних доріг,

Не відшукать сьогодні і довіку

Де правда є і де святий поріг,

Де мої предки з вечора до ранку,

Немов живі примари за столом.

Мені б зайти. Гірку підняти чарку

За рідну Україну за вікном.

ЛЕТ

Ми не раби – ми богові онуки,

Шукаєм вічно втрачені сліди,

І, не знайшовши радості і муки,

З кущів господніх крадемо плоди.

Розшматували світ на бездоріжжі,

Тримаємось на линві божевіль.

А над Дніпром здіймають небо крижні,

Й ранкове сонце виринає з хвиль.

Впаду в росу із виру безталання.

Де спокій мій? О Боже, сили дай!

Я у своїй землі візьму світання

І келих ним наповню через край.

Я піднімусь онукою Даждьбога.

Це перший крок від пустки до джерел.

Святиться Божим іменем дорога,

І кличе в лет розкрилений орел.

* * *

Це свято осени, чи свято сподівань,

Що не мине у плині золотому

Твоє обличчя, тиша, шал бажань

І синій дзвоник поміж хмар потому.

А поміж нас нічого не цвіте.

Зозуленька давно вже прокувала.

По крапельці спили оцю навалу

Життям єдиним в літо молоде.

Вже примерхи настояні на сні.

А золотаве диво лебедине

Впаде на перший ніжно-білий сніг

З вогню і вод, з весільного цвітіння.

Що я чекаю? Ще одні сніги

В моїм житті, в моїй душі і долі.

Дніпрова хвиля лиже береги,

Моїх надій скалки незахололі.

* * *

Безхмарний дощ тупцює на городі.

Тріщить паркан від стиглих капустин.

Їх буйні голови, як вищу нагороду,

Чекають руки стомлені газдинь.

Позасинало в купках тихе листя,

Щось виноград у бутлях бурмотить.

Десь поспішає на роботу місто,

А тут, як свято, сонце ловить мить.

І серед парасольчаного виру,

Де крутяться турботи за вікном,

Нудьга заїсть, і затишну квартиру

На хату проміняю за селом.

Ще кілька днів... І зовсім ще не пізно...

Осінній світ невинний, аж святий.

І ми удвох, такі близькі і різні,

І сік п’янкий солодких капустин.

* * *

Моя душа, немов порожня хата,

Де я себе шукаю й не знайду,

Поки мене безвихідність триклята

Жбурне, мов кістку, п’ятому куту.

І загарчить безликий, як відлуння,

Позбавлений самотності дзигар.

Ти, як і я, ішов кудись бездумно

І все тягнув, але не той тягар.

Ти був сліпий, навчився мірять кроки,

Та не навчився радості й страждань...

Ось, бачиш, я і почорнілі крокви,

По груди присмерк втрачених бажань.

І виє вітер у порожній хаті –

Глухий двірник все гупає, шкребе.

А ти ідеш у безвість, мов розплата.

О, як же я ненавиджу тебе!

* * *

Давно минули радості й печалі,

Давно між нами порожньо й ніяк,

Але чомусь холодними ночами

Так часто сниться дивний мій юнак.

Не оглядаюсь... Із тамтого світла,

Де наші квіти тихо відцвіли,

Він кожен раз вертається із літа,

В якому ми ніколи й не були.

Не цілувались, не жадали злуки

На ніч, на дві, на цілих сто ночей...

Сніжинка перша, падаючи в руки,

Знов оберемок спогадів натче.

* * *

Вже вересень пливе у висохлу сльозу,

А погляд віддзеркалює бажання,

Любов, печаль, розлуку і чекання.

Гойдаються слова і пахнуть на грозу.

Ідуть дощі. Все ближче до фіналу

Невимовлених слів прозорої імли.

Та все ж у мрії линуть журавлі.

Вони були, тому і не пропали,

А просто перейшли у інший час

І звідтіля вертаються до мене.

І так привітно ронять листя клени,

Щоб розбудити збайдужілих нас.

* * *

Іще зима. Іще сумує хата.

Так день до вечора і з ночі до зорі.

Приходив, правда, вчора пелехатий

У вікна стукав, шастав у дворі.

Ще ж темно так, а він по щось приходив,

Прошурхотів по ринвах і замовк,

В порожні вікна, як в застиглий подив,

Знічев’я зиркав сірий, наче вовк.

Сумує хата, сни свої ховає,

Підсліпувато задивляється в поля.

А десь вогні і повзають трамваї

З очима змій і вухами кроля.

А вдома легковажний телевізор

Подасть як шоу суміш інь і янь,

Любов і жах, економічну кризу

І зверхність заходу, і зомбі – росіян.

І все не так. То й що? Ніхто не винний,

І навіть ті, що не сказали світу – зась!

Мигтить екран. Танцюють білі тіні

І десь ірже невпійманий Пегас.

І все не так. Бринить гірка досада.

Моє життя поставлено на кін.

Мигтить екран і жде весни розсада,

І цілу ніч гарцює білий кінь.

* * *

І я скинула тіло. Лишила оголену душу.

Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч.

Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу,

Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич.

Та в п’янкім забутті, чи під впливом невпинних ілюзій,

Як старезний каштан запалив новорічні свічки,

Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музі

Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки.

І у кожнім рядку засівала на сполохи слово.

Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось?

Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова,

І вигойдує світ сновидінь затуманений хтось.

Моє сонце давно в дзеркалах потьмянілих згоріло,

І гірким полином проростає мій біль увсебіч.

Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло,

Мої очі, як два НЛО полетіли у ніч.

* * *

Забери ти мене із розлуки.

Я – ріка з гіркотою настояних трав.

Будь зорею мені, в мою шибку постукай,

Будь дощем, що на березі коси колись розплітав.

Подаруй ти мені на світанні тремтливі краплини.

Відчиню я вікно, і заб’ється зорею запліднена плоть.

Розговіюся небом і громом, і садом безлисто-осіннім,

І народиться день. І здивуються всі – листопад повертає тепло.

І хто знає, одягне ця осінь весільні омріяні шати,

Чи оце навпаки, на прощальний танок запросив листопад.

Все одно я ріка, що навчилась безтямно кохати,

Все одно я ріка, що зросила натомлений сад.

Я до серця твого, що любити не вміє,

Проростаю квітками з осінніх розпук.

Озори мою душу, надіє!

Забери ти мене із розлук!

Михайло БУРЯК

(1965 р. н.)

Народився Михайло Буряк З липня 1965 року далеко від України – аж у селі Совєтка Неклинівського району Ростовської області в сім'ї селян-колгоспників. Але рідна земля так кликала його тата, так стукала в серце Мишка, що сім'я все покинула і переїхала в рідні краї. Із 1979 року оселилася в Комишувасі Оріхівського району. Михайло у батьків один із шести дітей. І, звісно, велося їм нелегко. Тому, щоб хоч трохи полегшити матеріальний стан сім'ї, після восьмирічки вступив до Гуляйпільського профтехучилища. Там почав писати вірші. Училище успішно закінчив у 1983 році. Здобув професію теслі. І це не раз виручало його в житті. Бо, на жаль, віршами на хліб не заробиш…... Вчителі якось занесли мені Михайлів школярський зошит із віршами, бо я на той час очолював районне літоб'єднання. Я викликав Михайла до редакції. Відбулося в нас кілька нещадних з мого боку розмов. І тепер бачу: не марних. Бо Михайло Буряк має ті якості, які, сподіваюсь, ще не раз виручать і піднесуть його. Він уміє об'єктивно оцінювати зроблене і ставити найвищі завдання.

Перше випробування прийшло до Михайла більше десяти років тому. Пригадую, зустрів я його в Запоріжжі пригаслим і розгубленим: на обох його очах відслоїлась сітчатка. Приварювали лазером. Невдало. Одне око спалили зовсім, інше – понівечили. Хлопцю тільки виповнилося двадцять, а він уже не просто інвалід... Чорна безодня зазирнула в його душу. Це не зітреш нічим. Ми їхали автобусом. Я – на Гуляйполе, він – до Комишувахи. За той короткий час спільної дороги я старався розповісти не про далекого Корчагіна, а про Івана Доценка, інших людей із важкою долею, яких довелося зустріти у своєму житті і які не здалися. Михайло слухав зосереджено, без розпачу і бравад. Він вийшов у Комишувасі, а я до самого Гуляйполя подумки говорив, говорив із ним. Хоч розумів, що всі мої поради і втішання – тільки слова. Бо вийде Михайло в Комишувасі, зустріне на вулиці красуню. І чи стане у нього сили не опустити голови? Ще тоді Михайло писав:

Як всі, гуляю, співаю в хорі,

Та думка знову штовхає в піт:

Очам, що глибші за Чорне море,

Невже у щасті відмовить світ?

Не вмію бити себе у груди.

Та і навіщо? Шкода часу!

...Не забувайте про мене, люди,

Я, може, й ваші хрести несу...

Вірші поета завжди треба сприймати в контексті його долі. Ловлю себе на тому, що якби я не знав Михайла, то цей вірш міг би сприйняти, як позерський.

Відтоді Михайло іноді присилав мені вірші для районної "Калинової сопілки", ділився новинами. Але я ніколи вже не бачив його в розпачі, тим паче – щоб він скарживсь. Він таки знайшов у собі сили не опустити голови. І його покохала красуня, котра народила йому доньку і сина. А Михайло попри те, що став головним добувачем добробуту в сім'ї, не покинув писати вірші. Причому, з року в рік вони ставали все більш професійнішими. Три роки тому Михайлів доробок вперше було високо ним поціновано. Його було нагороджено премією обласної адміністрації. І це закономірно. Погляньмо:

...Ковтнувши в дитинстві екстракту свободи,

П'янію від нього ще, мабуть, і нині,

Бо хочу пізнати усі я народи,

Бо хочу побути у кожній людині.

Не можу тобі я належать окремо.

Я – Всесвіту частка, що даль розтинає.

Для мене життя – це космічна поема,

В якій ні кінця, ні початку немає.

Поема безслівна, зізнатися мушу.

Один в ній герой. Він без щастя і долі.

Я – вітер, що наскрізь пронизує душу,

А потім безслідно зникає у полі...

От уже справді планетарне, космічне світовідчуття! Той, хто так відчуває, здатен відкривати не тільки нам свою, а й наші душі.

Ще більше утверджуєшся в неложності його шляху, коли бачиш, що свою власну трагедію поет підпорядковує великому пізнанню світу, щоб ми змогли поцінувати безцінне. Причому, робить це без чорних фарб, милосердно являє, так би мовити, трагедію навиворіт.

Де сонце від нудьги уже аж біле,

А шлях поріс густою лободою,

Я через очі витечу із тіла,

Аби весь світ наповнити собою.

Ти скоро зможеш це сама відчути,

Я буду у тобі і коло тебе,

Відвертіший, аніж букетик рути,

Незрозумілий, як осіннє небо.

Усе, до чого потім доторкнуся,

Для мене теж не менш цікавим буде.

Я одного боявся і боюся:

Повернення у тіло поміж люди.

Михайло Буряк за свої 36 років не втратив здатності приручати квіти і струмки, ріднитися з дощами і вогнищами:

Про нас іще колись напише вірші

Травневий дощ онукам на вікні.

Вірші: "Мамо, невже святі не затуляють вуха...", "Мій братику, я певен, ще жива...", "Як на Конку сяде воду пити...", "Коли на дні вікна тремтять зірки..." та інші хотілося процитувати повністю.

Але, гадаю, читач знайде їх у збірці й сам. Єдине хочеться наголосити: поетичний світ Михайла Буряка такий органічний і рідний, що в ньому хочеться не гостювати, а жити:

Там, розхитавши дзеркало води,

Пустують наші босоногі діти.

Як добре, що їм є чому радіти,

І є де залишати ще сліди...

Думається: це саме той пракореневий світ, що відлунює незнищенні слова пісень народу.

Вірші Михайла Буряка друкувалися у колективних збірниках "Передзвін", "Великий Луг", альманахах "Хортиця", "Весела Січ", районних і обласних газетах.

У 1999 році у видавництві "Хортиця" вийшла перша книжка поета "Криниця, що відлунює слова".

А в грудні 2001 року його прийнято до Національної Спілки письменників України.

На цьому можна б поставити крапку. Але на фоні повального зубожіння і втрат орієнитирів у житті мені все не дає спокою одна (може, в розумінні Михайла і не дуже істотна) деталь. Якось у минулому році Михайло довго не з'являвся у Спілці письменників. Забіг, коли перші морози уже скували землю. На питання "де пропадав?" відповів коротко: "Копав городи". Потім я довідався, що він скопав лопатою майже півтора гектари городів: свої, мамині, сестрині... І це за умови, що йому лікарі забороняють піднімати більше відра води…...

Я стискав його широку міцну чоловічу долоню і думав: «Мабуть, не варто слухати лікарів». Фізична робота таки пішла йому на користь…... Вірю, не можу не вірити в те, що Михайло знайде в собі сили скопати ще не один літературний гектар. Таланту і характеру йому не позичати.

Тв.: Криниця, що відлунює слова... (1999).

Літ.: ЛютийГ. Він – вітер, що наскрізь пронизує душу... // БурякМ. Криниця, що відлунює слова... З., 1999. – С. 3-4; Лютий Г. Вітаємо нових членів Національної Спілки письменників // Запороз. Січ. – 2002. – 15 січ.

Григорій ЛЮТИЙ

* * *

Коли на дні вікна тремтять зірки,

А розум втома підкоряє владно,

До мене прямо в душу крізь віки,

Приходить щось велике й безпорадне.

Воно мовчить, як справжня таємниця,

Та я і не чекаю відкриття,

Чим глибша, дід Іван казав, криниця,

Тим більше в неї права на життя.

* * *

Сьогодні, я вперше зізнатися мушу

(Приходь, як покличу тебе під тополі),

Я – вітер, що наскрізь пронизує душі,

А потім безслідно зникає у полі.

Ковтнувши в дитинстві екстракту свободи,

П'янію від нього ще, мабуть, і нині,

Бо хочу пізнати усі я народи,

Бо хочу побути у кожній людині.

Не можу тобі я належать окремо.

Я – Всесвіту частка, що даль розтинає.

Для мене життя – це космічна поема,

В якій ні кінця, ні початку немає.

Поема безслівна, зізнатися мушу.

Один в ній герой. Він без щастя і долі.

Я – вітер, що назкрізь пронизує душі,

А потім безслідно зникає у полі...

* * *

Де сонце від нудьги уже аж біле,

А шлях поріс густою лободою,

Я через очі витечу із тіла,

Аби весь світ наповнити собою.

Ти скоро зможеш це сама відчути,

Я буду у тобі і біля тебе,

Відвертіший аніж букетик рути,

Незрозумілий, як осіннє небо.

Усе, до чого потім доторкнуся,

Для мене теж не менш цікавим буде.

Я одного боявся і боюся:

Повернення у тіло поміж люди.

* * *

Даремно я до вікон прикипів.

Там пусто... Тільки над краєчком суші

На білосніжних крилах рушників

Летять у ніч фотогенічні душі.

Нелегко відштовхнутись від стіни,

Яка вже встигла в себе закохати,

Але вони зробили це. Вони

Уже ген-ген (ех заздрість!) вище хати...

І хоч не всім покращувати світ

Присутністю своєю в ньому... Маю

Надію через сотню літ

Я вислизну у небо й політаю.

Проспить мене німий і вірний страх,

Яким колись нагородили люди.

...Але чи буде вищий пілотаж,

Якщо вина в крові уже не буде?

* * *

Було колись, і я ставав навшпиньки,

Щоб дотягтись до медовичок-груш.

Сміялись тато: «Ну попробуй, синку!

Дістанеш їх, а чи іще не дуж?»

Старався так, що ув очах рябіло,

Сторчма не раз летів у кавунці,

Та не ридав, коли мені боліло,

Бо бачив: щось же є-таки в руці.

Літа минули, як одна хвилина,

Я мчав за ними по життю чимдуж.

Вже скоро й сам сміятимусь із сина,

Як він навшпиньки стане біля груш.

* * *

Дружині

 

Я бачу, ти втомилася уже

Читати ці рядки каліграфічні,

Їх затишок тепер не вбереже

Тебе від думки, що і ми не вічні.

Що ми нічим не кращі і не гірші,

Такі, як всі, але повір мені:

Про нас іще колись напише вірші

Травневий дощ онукам на вікні.

* * *

Може, спокій комусь до лиця,

Ти себе не приніс йому в жертву.

Про дорогу пряму і одверту

Не одного списав олівця.

Скільки сліз пополито по ній

І при Корсуні й при Конотопі.

Чи нове покоління холопів

Пригадає...

В кімнаті брудній

Знов, п'яніючи від анаші,

Під акорди модерного року

Кожен з них відступив на півкроку

Без жалю від своєї душі.

Обірвався ланцюг поколінь

І колиска упала під ноги.

Хтось діждався таки перемоги?

Хто він?

Чому ховається в тінь?

* * *

Обрій кинуло в жар.

                   Заіржало в конюшні лоша.

Пес Рябко нашорошив, реп'яхами заліплені вуха,

Закрутивсь на хвості...

Молодець, упізнав, не прослухав...

Знов у безвість блакитну моя полетіла душа.

Мандрівниця вона. До побачення верби і ріки!

Прощавайте усі, хто кохав мене, та не любив.

Я не скоро назад повернуся до вас. От якби

Вже ніколи мені не вдалося розкрити повіки!

Наковтавсь, мов отрути, по зав'язь «людського» життя.

Наковтавсь його так, що дивитися більше не можу

На своїх малюків, про яких ти не згадуєш, Боже,

Бо й самому потрібно вертатися із небуття.

Надививсь на сусіда, на Конку, на Дніпр, на Азов,

Рятувати їх треба, а сили такої не маю.

Загубилась вона ще в дитинстві в брудному трамваї,

І не знаю чи зможу її відшукати я знов...

СЛІIПА КУЛЯ

Мелодія, яку вона насвистувала,

Давно уже стала хітом на задвірках життя.

Але, незважаючи на це, вона летіла

Легко і невимушено.

Її гаряче, граціозне тіло

Пристрасно облизував вітер,

Хотілось чогось незвичайного, та за

Долю секунди відчуття невагомості

Змінив страх.

Відкривши очі, вона побачила мертве

                                            склепіння грудей.

... Їй було нецікаво, хто і чому за стіною шкіри

Довго повторював, немов заклинання,

Одне-єдине слово: «Сліпа!»

* * *

Останнє квітів полум'я зів'яло,

Принишкли розколошкані вітри.

Жовтнева ніч. Вже, мабуть, десь за три,

А ми все стоїмо, як і стояли.

Цілуємось, забувши всі слова,

Говорять хай тепер жадібні руки...

Як важко нам долати щем розлуки,

А ніч не жде, а ніч собі сплива.

Цілуємось та молимось, аби

Завмерло все навкіл о цій хвилині,

Але світанок невблаганний нині,

Ось зараз вийде він із-за верби.

Ось зараз вийде батько за поріг

І нашу казку, ніби дим, розвіє.

Намисто сліз накотиться на вії

Та й упаде обірване до ніг.

* * *

В душі не більше іскор, ніж вогню.

В очах все менше й менше неба.

Не знаю, батьку, може, й справді треба

Зійти з дороги в поле, на стерню,

Чи випустити з клітки пташеня,

Яке так довго мріяв приручити.

Нехай воно на волі вчиться жити,

Як робить це уся його рідня.

Пора прийти нарешті до ріки,

Де карасі ловились з окунцями.

Де ви мені, красуне, обіцяли

Не віддавати іншому руки.

Там, розхитавши дзеркало води,

Пустують наші босоногі діти.

Як добре, що їм є чому радіти,

І є де залишити ще сліди...

* * *

Як всі, гуляю, співаю в хорі,

Та думка знову штовхає в піт:

Очам, що глибші за Чорне море,

Невже у щасті відмовить світ?

Не вмію бити себе у груди,

Та і навіщо? Шкода часу!

...Не забувайте про мене, люди,

Я, може, й ваші хрести несу...

* * *

Коли, мовчанням втомлений, засну

Я на букетах крадених магнолій,

Гайнути в степ між диких орд монголів

На посивілих крилах полину,

Благаю, не спіши,

Ти – ще дитя.

В тобі нема снаги, що має бути,

Аби вогню з багать їх зачерпнути,

Щоб грітись біля нього все життя...

* * *

Невже ніхто ніколи не згадає,

Що був колись такий на світі я,

Що та, найбільша, то моя зоря –

Довіку їй сміятися над гаєм.

Довіку їй світитися над краєм

Вродливих юнок, люблячих синів...

Невже ніколи серед полинів

Вони моїх стежок не відшукають,

Не підуть ними в той далекий ліс

До трьох берізок, трьох моїх коханок,

Невже, зустрівши там, під ними, ранок,

З гарячих вуст ніхто не витре сліз?

Невже ніхто?.. Знов сумнів душу крає.

Невже ніхто?.. Знов, пісне, ти сумна...

Що був колись такий на світі я –

Обов'язково правнук мій згадає.

Світлана АНIЩЕНКО

(1978 р. н.)

Досі, як я спостерігаю за Світланою Аніщенко, все у неї іде, як і має іти при становленні справжнього митця. Може, беру на себе забагато, але мені здається, що Світлана із досить міцного матеріалу, і Доля може дозволити собі поекспериментувати, випробувати її і великою нерозділеною любов’ю, і рідкісним щастям. Власне, все це людям дає не лише Доля, а і їхні посередні чи унікально загострені, гармонійні гінці – почуття. У Світлани вони пронизливо-розчахнуті, красиві. При всьому тому, що вона вже пізнала і ненависть до світу, і депресійні збайдужіння, і всепрощення, і навіть прощення самої себе, гадаю, вона дуже щаслива людина. Ті перші Дантові кола, які їй вдалося пройти, ті перші зневіри не потьмарили для неї світ, а тільки допомогли здобути в душу те велике милосердя, яке всім нам хочеться бачити в жінці, в матері народу.

Iз її віршів уже сьогодні проглядає жінка, в чиїх обіймах, у чиїй мудрості, гадаю, хотів би якщо не заховатись, то хоч би пораювати навіть скептичний подорожній Григорій Сковорода, котрий все життя витратив на те, щоб утекти від світу …(читаймо: від зваб світу…):

Діалог наших пальців і губ

Непродуманий і випадковий…...

Я прийшла, щоб сказати: «Привіт,

Я стомилася жити без тебе…».

Її перетікання в часі і просторі близьке до чаклунського, вона його відчуває матерільно. Звідси і образи на зразок:

Є у братика дзиги-дрібниці –

Із годинника коліщата.

Пишучи нарис, я задавав собі запитання: це про Світлану чи це паралельні, резоновані її вібраціями думки? Але ж паралельно до інших таке не думається…...

У мене взагалі один із критеріїв творчості – здатність її викликати у мене творчий стан, асоціативний ланцюг, брати у полон мою уяву і фантазію. Буває, прочитаєш вірші, заплющиш очі і вжахнешся – навколо непроглядна темінь або ще гірше – «торічелієва пустота», а буває і очі не треба закривати – тільки примружити – і перед тобою, як з-під землі чи з яйця-райця, починають з’являтися отари дум, золотоверхі храми.… А ще – рідні душі, як хмарки із квітучих гуляйпільських яблунь.

Але це вже я й справді відходжу від магістралі нашої розмови.

Народилася Світлана Аніщенко 10 квітня 1978 року в Києві у родині вчителів. У 1986 році батьки переїхали в село Веселий Гай Новомиколаївського району Запорізької області. Школу закінчила в 1985 році. Потім успішно закінчила перше Запорізьке педучилище. Нині – студентка-п’ятикурсниця соціально-гуманітарного факультету Мелітопольського державного університету.

Я знаю і цитую Світлану давно – від її першої, справді (блискучої – це не те слово) енергетично ядерної фрази: «Ти не знаєш, що правиш світом, коли скрипку береш до рук...» , присвяченої першому скрипалю її душі.

Потім була друга, хоч зовні і набагато простіша, але така вчасна і необхідна (та це дорогого варте!): «А ми відповідаємо за націю!»

Слова втрачають смисл без інтонації,

А розум гасне, як не має знань.

А ми відповідаємо за націю,

За сотні доль і сотні починань!

Писалося це – як гімн рідного педучилища. Але в руках справжнього таланту навіть «замовлення» перетворюється на високе мистецтво. Власне, з цього я і хотів був почати передмову до Світланиних віршів. А ще – про те, що я пережив, коли слухав гімн педучилища. Було це в концертному залі ім. Глінки міста Запоріжжя. Святкували сімдесятиліття вузу. Злетілися гості-ластів`ята і з нашої області, і з Луганська, Закарпаття, і навіть з Америки (Мирослава Мельник прилетіла…). Зібрались дівчата педучилищної співочої «Криниченьки» усіх поколінь. I як грянули (казав Биков у фільмі «В бій ідуть одні старики…») – тільки не «Смуглянку», іншу – «А ми відповідаємо за націю…!»

Не знаю, чи вона, Світлана, усвідомила в той час, що зробила…? Приїхав і той, «що колись своєю скрипкою правив світом…». А Світлана стояла трішки осторонь, мерзла, бо було жахливо холодно (в тій країні замерзало чорнило і поети писали в рукавицях…), у прозорій шовковій сукні, схожа на ластівку, що принесла собі неба і одяглася в нього.… Летіла поглядом кудись у вічність, і не належала в той час нікому – ні подругам, ні чоловікам.… Гадаю, відчував цей настрій увесь зал.…

Мене радує, що Світлана фактично не пише «патріотичних» віршів. Як це важливо і для неї, і для тих юних поетес, які хочуть бути схожими на неї…: «Не у всьому, – підказує мені другий голос, – не у всьому старайтесь бути схожими… на неї». У Світлани своя орбіта, вона справді живе за законами мистецтва. Свою неповторність, як і любов до Вітчизни, майже не декларує. Але все це в ній присутнє, як двадцять п`ятий кадрик, і безпомильно впливає на світ. Читаючи її вірші, відразу бачиш, що писала їх донька запорозьких степів, що у її жилах тече така солодка, вишнева Україна.…

Мені втричі радісно, що це помітили і в Києві на міжнародному конкурсі «Гранослов», куди я надіслав Світланин рукопис. (Сама вона не спромоглася – живе, як надзвуковий літак – залишає по собі ковиловий слід у небі, а коли долітає звук – вона уже ген-ген де…). В минулому році вона стала переможницею «Гранослова». I потім у критичних оглядах її згадували обов`язково серед найкращих.

Крім обласних і районної газет друкувалася в альманасі, а потім і в журналі «Хортиця», колективному збірнику «Гранослов» тощо. У двохтисячному році видала першу поетичну книжку «Осінній синдром».

До лав НСПУ прийнята в грудні 2001 року.

Тв.: Осінній синдром (2000).

Літ.: Лютий Г. Скрипка, що править світом // Хортиця. Альманах №6. – 1998. – С. 22; Лютий Г. А ми відповідаємо за націю! // Хортиця. – 2001. – №3. – С.38–39; Лютий Г. Вітаємо нових членів Національної Спілки письменників // Запороз. Січ. – 2002. – 15 січ.

Григорій ЛЮТИЙ

* * *

В.М.

 

Метелик. Крильця паперові.

Немов живий, дрижить під пальцем.

Я затихаю на півслові,

Я починаю теж бояться.

Пересихають раптом губи,

Твоє тепло страшне для мене.

І знов це марево зелене.…

Метелик. Іграшка дитяча.

Як ним, я граюсь і тобою,

І цей ранковий присмак болю,

Повір, не через тебе плачу.

Метелик – я. Жахлива правда.

Як запросто змінились ролі!

А той, кому насправді рада,

Купує засоби від молі.

* * *

Я кожен день сама в собі вмираю –

Це у дитинстві називалось ростом.

Рости душею – це не так вже просто.

І випадки смертельні теж бувають.

І кожен день щось глибше розуміти,

Та глибина властива часто ранам.

Душа у струпах шкарубіє рано.

А потім – не рости і не боліти...

А далі – все сприймається простіше.

Хоч буде біль, та буде він інакший.

А поки я записую на аркуш

Вчорашню душу, що вже стала віршем.

* * *

Просіяно мене крізь сито дня,

Розгвинчено на дріб`язок,

І мариться усяка чортівня

Усим, що так натхненно розбирали.

Я знаю, що по-іншому складуть

І скріплять в ціле так, як зрозуміли.

І нададуть мені інакшу суть.

І навіть не помітять, що убили.

* * *

Зеленіє літо, зароста дурманом.

Горшковіз давно вже перебравсь на воза.

Ну а я одразу та не в свої сани,

Десь забувши, мабуть, що для курки – просо.

Не дивившись зразу брати не по силі –

Це всього лиш юність і розмах крилатий.

Як відомо, курям підрізають крила.

А крім того кажуть – лебедем не стати.…

Лопухами балка вухатіє густо,

Лопухам чіпляють локшину на вуха.

Я ж бо не давала глека на капусту,

Я хотіла тільки, аби хто послухав,

Аби хто повірив, хай не в мене – в слово,

Бо воно єдине, що було у Бога.

Що б ви не казали, це не випадково,

Що воно у мене. Тобто, я у нього.

КОНЦЕНТРАЦIЯ ЗЛА

Живи, поки живеш.

Тобі дарую сонце.

Найлегше дарувать

Те, що належить всім.

Моя любов без меж,

Як краєвид з віконця,

Який перекрива

Старий, обдертий дім.

Живи – даю тепло!

Бери, ще поки літо,

Бо осінь задощить

Й завіхолить зима….

Живи, як і жило,

І як умієш жити.

Я дозволяю жить,

Бо виходу нема.

* * *

Е.П.

 

Я прийшла. Ось тому і туман.

Розпливається контур кімнати,

Тане шафа, зникає диван,

Крок – а ноги, неначе із вати.

Діалог наших пальців і губ

Непродуманий і випадковий.

Ми забудем, що википів суп,

Що за вікнами гомін ранковий….

Напівшепотом роним слова,

І вони розтають у тумані.

Ніби музика дивна й нова,

Крапля падає з крану у ванній.

Дивний всесвіт, безкрайній політ,

Невідоме, небачене небо….

Я прийшла, щоб сказати: "Привіт,

Я стомилася жити без тебе."

* * *

Я колись розмовляла з годинником.

Монотонно він краяв тишу.

Хтось ховавсь у кутку за віником,

Я у тому підозрюю мишу...

Коліщатка, пружина, стрілки... –

Мріяв час, відбиваючи такт.

З тої ночі минуло скільки,

Більше сотні мільйонів "тік-так".

Все змінилось... У морок сонний

Загорнулася знов квартира,

Та годинник мій електронний,

І ніде не шкребеться сіра.…

І лише так само не спиться.

І чомусь захотілось згадати:

Є у братика дзиги – дрібниці –

Із годинника коліщата.

* * *

Розпечений п`ятак на свіже небо.

Зотліла хмара. П`ята ранку. П`ята.

Іже єси…. А я вже розіп`ята

Сама собою і дивлюсь на себе.

І як це все до болю смішно збоку:

Спектакль поганий і сюжет не новий.

Ці краплі крові, цей вінок терновий

І натяк на страждальництво високе.

Ранковий сум.… Стояння на балконі.…

Ятріння ран в питаннях риторичних.…

А сонце сходить вже яке сторіччя,

Щоб просто зазирати в вікна сонні.

Розпечений п`ятак на небо свіже.

Зотліла хмара. П`ята ранку, п`ять.

У напівсон занурена кімната.

Іже єси? – Питання душу ріже.

* * *

Дощі ідуть не тільки восени,

Душі буває вогко навіть літом.

Душа росте – інакше їй не жити,

І квітне за півроку до весни.

Душа росте, і я на повні груди

Вдихаю дощ, щоб їй було що пить,

І радості вдихаю кожну мить,

І посмішки, що їй дарують люди.

Хай виросте і вшир, і вглибину,

Щоб помістились вечір і тополі,

І вересневі дітлахи у школі,

Весь світ, якого досі не збагну,

Щоб жити там могли без ворожнеч

І Хвильовий, і вигнанець Набоков,

Костенко Ліна з Лоркою і Блоком.

І слово Стуса, виковане в меч.

* * *

Осінній день. Дощу передчуття.

Передчуття відходу електрички.

Я посміхаюся – це ніби звичка.

А потім – запізніле каяття.

В хрестах напівзабутих перепуть

Вбачається крізь ранішні серпанки

Орнамент ліній, їх таємна суть

Розкриється у ворожбі циганки.

Моїм теплом нагріті п'ятаки

Її підштовхують на розповідь про завтра.

І ось життя крізь лабіринт руки –

Солодка вигадка з обличчям правди.

Я слухаю, не чуючи слова,

Я поглядом благаю допомоги,

Хоч знаю вже давно, що лиш сама

Вгадати мушу правильну дорогу.

* * *

Я так живу. Не лад і шкереберть.

У мене п`ятниця бува у понеділок.

Мій день, як безупинна круговерть

В швидких колесах ошалілих білок.

А що мені давалось без зусиль?

Лиш сон опівночі, та, може, подих.

А ви сказали, що класичний стиль,

А я собі писала, як виходить.

Який мій "напрям"? Я іду вперед.

Я не шукаю для дороги назву.

Поезія…. Я в ній знайшла секрет,

Як жити у кількох світах одразу.

НЕ ПIШЛА...

Питати про минуле не доречно

Майбутнього не знаю – не питай.

Душа вихолоняє, мов яєчня,

А тіло – соломиночка пуста.

Так запросто із самого вечора

Віддати душу і податись геть.

Але чомусь позачиняли двері

І не їдять – повірили у смерть.

* * *

Почнеться день. І знову буде біль.

За кроком крок душа іде по лезу.

І добрі люди їй на рани – сіль

Своїм умінням мислити тверезо.

Почнеться день. Немов із пустоти

Кімната з'явиться, а з нею місто ціле.

А в грудях калатається: "Лети!"

І болісно, що досі не злетіла.

І ось розгін, і поштовх з усіх сил –

В твої обійми падаю безсила

І шепіт твій: "То ж не політ – без крил.

Ось зачекай, тобі змайструю крила."

* * *

Я сама собі смерть.

Я умію сценічно вмирати.

І сухими губами

Ковтати солону росу.

Переповнена вщерть

Почуттям неминучої втрати,

Я своїми ж руками

Собі квіти на цвинтар несу.

Поховаю й тоді

Над собою, як треба, заплачу.

Риторичне питання:

"Навіщо пішла ти", – задам.

А у цьому житті

Я нічого поки що не значу.

Лише слово Кохання

Я пишу, щоб читать по складах.

Щоб почуття свої замаскувати.

Хоч я саму себе сьогодні граю.

* * *

Ти душею у січні наробиш проталин.

Ти ростеш крізь асфальт у сусіднім кварталі.

І той день будуть звати, звичайно, весною,

Коли двір розцвіте і запахне тобою.

Ти ростеш і невдачами сплачуєш мито,

Крізь гарячий асфальт – в дев`ятнадцяте літо.

Золотиста і тепла, як поле ячменю,

Подих липня в тобі, присмак яблук зелених,

Бо найбільше чудес, що буває у світі –

Прорости з усіх сил в дев`ятнадцяте літо.

МОВЧАННЯ

(Триптих)

1.

Заходьте в гості помовчати,

Сидіти тінню у кутку.

Я Вам можливість дам таку,

І стане маревом кімната.

Я тихо запалю свічу,

Коли настане раптом вечір,

Дам плед старенький Вам на плечі.

Заходьте, я тут теж мовчу.

2.

Тут не живуть давно слова.

Я їх заримувала в вірші.

Та тиша тут нічим не гірша,

Насамперед вона жива.

3.

Так слухають себе, повір,

І це не слухати мовчання.

Стук серця в грудях чи зітхання,

А чути внутрішній ефір.

Ця німота до пустоти.

Ця тиша й світло через темінь.

Є для мовчання вічна тема.

Приходьте трішки підрости.

Iван ДОЦЕНКО

(1951–1986)

Я і досі не завжди можу вирішити для себе чи в есе слід писати всю, яка є, правду. …Особливо коли це стосується тих, кого вже немає на білім світі, а їхні рідні згадують їх тільки зі святістю. Може б у такій нерішучості писав і про нашого героя, якби зовсім недавно дружина Миколи Хомича Лиходіда не принесла мені лист-сповідь самого Вані Доценка, видрукуваного в "Запорізькій правді", де він, хоча і з деякими недомовками, але дуже об`єктивно сам розповідає про себе на всю область. Отже, питання писати чи не писати всю правду знімається само собою.

...Життя поета із Ремівки Гуляйпільського району Івана Доценка (як тепер дивлюсь на нього через десятиліття) було схожим на щемливу українську пісню. І з спогадів про нього, як із пісні, не хочеться викидати жодного слова.

На жаль, люди, які спостерігають поета у нашому дикому побуті, ніяк не можуть змиритися, що ті прекрасні поезії є продовженням чи точніше – духовною суттю поета, саме цього поета і нікого більше – тим паче не якогось ідеального, вигаданого напарфумленим обивателем…...

Народився Іван Доценко 20 березня 1950 року в селі Ремівці Гуляйпільського району – на самому кордоні із Донецькою областю, в краю безлічі ставків і балок, де починається Донецький кряж. Батьки – колгоспники. Останні роки працювали на фермі біля худоби.

Дитинство Івана пройшло в постійних мандрах по балках і посадках, ставках і полях. Змалечку мав проблеми із зором. Але окулярів йому довго не "прописували". Це ж треба їхати аж у Гуляйполе! І під кінець десятирічки вже носив окуляри з товстелезними лінзами. В цьому плані Ремівка і справді видавалася забитою і забутою Богом…... "Не повезли вчасно до райцентру, не купили окулярів", – не раз скаржився він на батьків. Хоча, заради справедливості варто сказати, що скаржився він не тільки на рідних. Я не раз зустрічав Івана в такому стані, коли весь світ йому був винуватий…...

По закінченні середньої школи в Приютному Іван Доценко вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту, але не довчився, був відрахований з останнього курсу за те, що дав ляпаса якійсь дівчині. Розбирали його на комсомольських зборах і вирішили, що таким не місце у вузі.

Розповідали тоді мені про Івана всяке. І хоча це був час полювання на відьом і ми старалися не вірити чуткам, однак і на моїх, битих життям товаришів, це таки впливало. Навіть мій кревний товариш Геннадій Літневський, котрий на той час працював у "Комсомольці Запоріжжя", після чергової чутки сказав: "Я більше про Доценка не хочу слухать. І віршів його більше мені не носи."

Треба сказати, що на той час у моєму гуляйпільському кабінеті, де ми разом із напарницею К.Файрушиною випускали аж дев`ять колгоспних багатотиражок, стояв "лівий", невідомо ким оплачуваний телефон. І я телефонував до всіх свої друзів, де б вони не жили. Хлопці, як правило, перш ніж вести задушевну розмову, вітались із невідомим капітаном…... Може, жартували, а може, таким чином нагадували мені, гарячому, щоб я не говорив більше, ніж думаю...… Як там не було, але той телефон був моїм вікном, моїм рятунком од райцентрівської ізоляції.

Найчастіше і найбільше ми спілкувалися із Геною. Я розповідав йому свої нехитрі новини, читав нові вірші. Того разу я спочатку прочитав йому свого вірша: "Хто вона – чиста, як спалах? Наче й жила між людей, та, мов Дюймовочка, спала в квітах хлоп`ячих очей". Геннадій сприйняв досить спокійно. А коли прочитав Доценкове: "Дощу осіння паголось Десь поміж скирт стиха. І місяць – наче наголос Над літерами хат…...", Геннадій (і досі, здається, що я це бачу) аж підхопився в захопленні:

– Старий, здорово!

– А ти знаєш чий це вірш? – огорошив я його. – Івана Доценка.

Запала напружена тиша. Але буквально за хвилину Гена вже справився із замішанням.

– Присилай, – сказав переконано, – будемо друкувати.

І ми потім іще довго смакували кожне слівце. Особливо зворушили нас останні рядочки: "Дитинство називається Ця книжечка тонка…..." Бо таки і справді найщасливіша пора дитинства промайнула – "і наговоритися не встигли...…" До речі, на рукописі Івана Доценка, який він безліч разів надсилав до видавництв, було багато редакторських поміток, знаків запитання. Причому, чим він прискіпливіше правив, тим поміток ставало рясніше. Багато запитань (цей рукопис у мене) і на полях вірша "Дощу осіння паголось…..." А внизу редактор розмашисто ще й написав: "Що це за писання, якщо стільки запитань?" Ще нижче рукою Івана дописано: "Писання як писання. То дурні запитання…..." Тепер це викликає сміх. Тоді звучало, як безвихідь, як розмова із телефонним роботом…...

Лишається додати, що свій вірш про Дюймовочку в квітах хлоп`ячих очей вдруге я прочитав Гені Літневському, коли ми їхали з ним у Москву на Всесоюзну нараду молодих письменників 1984 року. Вздовж залізниці тяглися безкінечні квітуючі бузки. "Хто вона – чиста, як спалах?" Це був той, рідний Гені романтизм. Він радів, як школяр, і запевняв, що чує вірш уперше.

До речі, Іван Доценко був за мене лише на рік молодший, але звертався завжди на Ви. І я (котрий, телефонуючи до райкому партії чи в якусь обласну інстанцію, виклично рекомендувавсь: Грицько Лютий), мабуть, тільки йому одному не пропонував перейти на ти. Чому?

Пригадуються перші відвідини Іваном гуляйпільської районки. Приніс він тоді не лише вірші, а й подих дикого, тарпанового степу, безшабашний настрій. Читав вірші, розповідав про заповідну Скотовату балку. І, звичайно, ділився кревним. Відбулася глибока розмова. Іван відкрився, здавалося до зірок у душі. Я побачив його природне чуття слова. Хоча на той час він іще мало читав. Своя система цінностей тільки-тільки намічалась. І я повів його до районної бібліотеки, де відібрав вірші Вінграновського, Драча, новели Яворівського "А яблука падають", "Деревій" Григора Тютюнника. Бібліотекарки звертались до мене на ім`я по батькові. Витримувався пристойний етикет. Та, загаявшись за книжковими стелажами, я раптом почув пісню "Как прекрасен этот мир…..." і обурений вереск бібліотекарки. То Іван пробував погладити їй ніжку. В той час мені згадався Шукшин у "Калині красній", коли він, чи пак Єгор Прокудін, з-під афіші погладив дівчині ногу, або коли звертався до молодої юристки.

Спіймавши мій погляд, Іван знітився і спробував вдати, що підбирає щось із підлоги. Варто визнати, що при мені він ніколи не сквернословив і не хамив. Тепер я розумію, що поважав він у мені не істоту, а талант, благоговів перед тими, кого вважав справжнім поетом.

Але був час, коли і я не міг надрукувати його навіть у нашій районці, бо пішла чергова чутка, що він разом із сином одної із директорів гуляйпільських шкіл в нетверезому стані заночували на кладовищі, лякали людей…... Не знаю, чи було це насправді, але точно знаю, що, як і героя Шукшина – Прокудіна, Івана Доценка просто розривали зсередини протиріччя.

Бували моменти, коли він заходив обізлений на весь світ. На дівчину, що, казав, зрадила його і вийшла заміж за іншого, на батьків, на однокурсників, що вигнали з інституту, на редакторів. У такі хвилини я його не жалів. Жаль міг добити його остаточно. Я наводив йому приклади Марєсьєва, Павки Корчагіна, -надцять разів пораненого Нестора Махна. Розповідав і про себе, що хворію. Що для того, щоб вижити, ось голодую по два-три тижні…... А взяв жінку – збудував власноруч хату, а не плачу, що я нещасний. І треба сказати, що і тут авторитет поета рятував мене. Іван не ображався.

Як він жив? Офіційно після вигнання з інституту не працював ніде. Хоч насправді щодня слухняно йшов на ферму і порався там біля худоби – коли за батька, коли за матір. А іноді і за обох. У нього про це навіть у віршах є…...

ЗА МАТIР

"Що, більше ніде час ото убити?" –

Й усмішка грає на устах тонких.

А з рук у неї рвуть зелене жито,

Штовхаючись круг ясел, телички.

І я, від бісиків її зніяковілий,

Сказав, що замість матері прийшов.

Вона війнула мовчки бантом білим

І з дертю піддала мені мішок.

А потім (треба ж!) пальчика зчесала

Об гнуту дужку клятого відра.

Скрадливо кров під краном обмивала,

Знітилася й затихнула ураз.

Я встиг усмішку у рукав сховати,

Немов нічого і не помічав.

...А коло хвіртки: "Ще приходь за матір" –

Промовила із присмутком в очах...

Він справді не соромився свого походження. В розумінні – не лише не виказував ніяковості, ніколи не комплексував на цей рахунок, а й видно було, що йому це жодним чином не муляло. Він настільки був злитий із селом, природою, що, здавалося, йому й на думку не спадало ображатися, що виріс він не кипарисом, а гльодичем чи кленом.

Запах конюшень, теплих коров`ячих кизяків. (Говорю про це і згадую чомусь Хаджи Мурата Толстого…...) Любив торкатись тварин. І взимку, і літом…... Живе тепло – не згірш, ніж торкатись дівчат... …– каже в мені щось забіяцьке...… Він жив до того натурально і без жодної пози…... Такими були Параджанов, Шукшин…...

Якось, повернувшись додому після розмови з Іваном Доценком, я сказав своїй дружині: "Івана зараз не сприймають всерйоз. Але по-моєму він живе так, що колись ми вслід тільки відкриємо роти". Він ставав на стежку вічності…...

Він нічого не боявся, не був нічим особливо прив`язаний до світу і йому не було чого втрачать...… Вдень сільська праця, а вночі (часто до самого ранку) сидів на веранді і писав вірші. Виходив у двір, пірнав у космічну ніч, бродив степами, і, як хрущ на світло чи завезений господарем пес, повертався у реп`яхах зірок, може, із підгледеним у чиємусь вікні щастям, із млосною втомою і солодким рядком нового вірша...… А головне – він не був визнаний. На нього не тиснув тягар відповідальності. Він міг дозволити собі все. А ще – він розумів це все...… Колись ми були з ним про це заговорили, але він сахнувся розмови, боявся, що це може стати його психологічним бар`єром, своєрідним комплексом. Неправда, що поети – просто фібри природи. Справжні поети володіють математичним розрахунком, логікою, мають потужний розум. Іван мав глибокий розум, але іще і скіфське, вовче загострення почуттів. Може, звідси – із наближення, переплітання його почуттів із почуванням степу і бере початок занепаду його зору, який як би заважав йому заглиблюватись у себе, у космос. Він ставав на ту стежку, якою міг обійти всіх…... Ех, якби йому вдалося дожити до сьогодні. Перечитую його вірші і ловлю себе на тому, що не все тоді помічав у них (чи тепер здається, що не помічав). Та це і не дивно, адже тоді, прагнучи вдосконалюватись, ми все сприймали критично, вдивлялися один в одного уважно – до рядочка, до коми. А тепер усе постає – як завершений факт. Адже не будеш ти виправляти зігнуту гілку дерева чи кручений панич. Ти його сприймаєш таким, яким подарувала природа. Мабуть, все-таки тоді я не усвідомлював весь безмір світу, який втрачався разом із Іваном. Не вірив, що цей рідкісний голос так може і розвіятись, повернутись рости квітами в балки, розлетітись пташиними співами в «зелених гаях густесеньких».

Невже нашому степу доведеться чекати іще сотні літ, доки прийде така ж неповторно бджолина душа, яка спроможеться знову визбирувати його первісні нектари?

Вперше мені це явилось (ну, знаєте, як це буває, коли знаєш, бачиш, але і не бачиш водночас) у Києві, біля Верховної Ради. Було це після вибуху Чорнобиля. Ми приїхали на письменницький з`їзд. Київ траурно німував. Вулиці постійно змивали поливальні машини. В повітрі стояв безмовний плач. І не знаходилося слова в нашому товаристві, щоб сказати про все це. Тоді я згадав Іванове:

* * *

...Я вже не знаю, що зі мною буде,

Хоч є любити що й чим дорожить,

Та знаю вже, як важко жити, люди,

Коли чесніше вмерти, аніж жить.

Сховатись ніде і прикритись нічим,

І хоч всесильний час вже стільки літ

Бинтує рану, та палючий відчай

Все проступає, наче кров крізь бинт…...

– Хто? – вражено питали присутні.

– Мій літстудієць із Ремівки.

Потім я іще читав:

Так незаймано, тихо і чисто.

Лиш казан бурмотить, мов той дід.

Й ми пропахли димком золотистим,

По коліна в зеленій воді.

І зненацька враз луком Амура

З-під твоєї вузької руки

Устає поміж нами ажурна

Тепла райдуга з бризок легких.

…

Цитував по пам`яті:

Я між людьми б і не впізнав тебе,

Та досі ти в душі моїй, як свято.

Я пам'ятаю біле й голубе

І пам'ятать не можу перестати.

Читав, захлинаючись, як соловей піснею:

На площі під дощем дівча біляве

Мені спіткалось, схоже так на Вас.

Тепер я Вас, беззахисну і славну,

Як прапор на присязі б цілував.

Мені тоді здавалося, що у Івана всього з десяток вартих уваги віршів. Але що їх не соромно включити до світової антології інтимної лірики. Оте: "І місяць – наче наголос Над літерами хат...…" Або: "Лиш казан бурмотить, мов той дід…" – виймало душу.

А "Десь дід Микола з вершею Ярком на став пішов...…" – перегукувалось із Костьгерасименківським: "І прийдуть замислені дядько Кирило, усе обминаючи: дим і хати. І скажуть, що риби у ятерях сила, що треба нові огорожі гатить. І підуть. І потім не буде нікого. А води проносять двадцяту весну. І дихають важко і радісно груди, й до самої смерті не можна заснуть...…"

Якось, коли в нашому районі за вказівкою партійних органів кілька років підряд не саджали кавунів (мовляв, привеземо із Мелітопольщини), я прочув, що в Ремівці тихцем таки посіяли баштан. А тут на базарі зустрів Івана Доценка з мамою. До речі, по тому, з якою пошаною знайомилась зі мною мама, я зрозумів не лише те, як цінував мене Іван, а й те, що в часи нервових збуджень Іван таки наговорював на своїх батьків. Вони (особливо мама) любили його.Дуже любили. Іван познайомив нас і сказав, що на базарі кавунів нема, а в них у колгоспі є. І як тільки будуть збирати – він обов`язково мені подзвонить.

Це було в п`ятницю. А в понеділок у редакції мені сказали, що в суботу дзвонив (обривав телефони) Іван, шукав мене.

Не довго думаючи, я взяв усне відрядження в редактора (В.О. Скорика), сів на тестевого "Москвича" (бензин тоді був іще дешевшим газводи) і подався за 35 км. У Ремівку.

До того я ніколи не був у Ремівці, але знайшов швидко, інтуїтивно спинився буквально за дві хати.

На порозі сиділа Іванова мама. Я відразу відчув неладне. Мама виглядала так, наче вона сиділа там із давніх-давен. Сиділа і плакала. Коли підійшов, подивилася на мене з докором, підвелася, сплеснула руками: "Ой, чого ж ви не приїхали в суботу? Ваня дзвонив – не додзвонився...…" Далі мені хочеться забрати слово в мами і переказувати своїми словами. Бо хоч як відчувають і розуміють нас матері – буває, що ми виходимо за сферу їхнього осягнення….

Привезли хлопці кавунів. Іван не міг дочекатися мого приїзду. Тут хочеться зазначити, що попри те, що Іван був прекрасним поетом, міг дуже тонко розбиратись у міжнародній і комуністичній політиці, він водночас був дитиною, із душею Маленького Принца. Йому хотілося похвастатись перед товаришем, перед односельчанами знайомством із відомим у районі поетом.

Іванова душа вимагала свята.

Тоді вже йому платили пенсію по інвалідності. Її забирали батьки. Іван почав вимагати кілька карбованців на вино. Батько не давав. Зчинилася сварка. А тут нагодився дядько (здається, материн брат, агроном). Івана почали тягти до коляски мотоцикла, щоб відвезти до психлікарні. Плачучи, мама цитувала Іванові слова: "Пустіть мене. Не позорьте перед людьми. Я сам сяду." І сів…...

Тут варто розставити крапки над "і". До цього за чиєюсь вказівкою Іван уже потрапляв до психушки. Бо не боявся він нічого і не було йому, як говорив мій батько, "ні гори, ні низу"...… Тоді я не замислювався над цим, а тепер от думаю: з чого б це в одному Гуляйпільському, махновському районі зробили аж дві психлікарні? В інших районах – жодної, а саме в Гуляйпільському – аж дві. Чи не для того, щоб недалеко було возить? Та і невміняємість – це таке, як вірус. Моїх сусідів, що працювали в психлікарні, важко було назвати нормальними. До речі, один із сусідів – санітар – сам нещодавно утрапив до психлікарні. Може, вірус психозу теж існує?

Мені розхотілося брати кавуни. Я розвернувся і поїхав, не спромігшись вичавити з себе жодного слова. Поїхав не навпростець, а через Новозлатопіль. І досі стоїть перед очима скорботний образ матері, що сама віддала свого сина до психушки. Що це – загальний психоз, угар, у який потрапило все суспільство?

У психлікарні довго шукати Івана не довелося. Він стояв босий на підвіконні відчиненого вікна і тримався за грати. Вже накачаний нейролептиками, він однак не зів`яв. Продовжував клясти все і всіх: "Я їх усіх повбиваю, як вийду...…" З розмови пам`ятаю мало що. Власне, яка в такому стані розмова?

У всьому, що сталось, я відчував і свою вину. Іван говорив різко, наче вихаркував із кров`ю фрази. Але жодного натяку на те, що він зійшов із глузду, я не помітив.

Як у чаду, знайшов у собі сили відірватись од Івана, од його гіпнотично страшних очей, його ядерної енергетики. Хоч (і це – як перед Богом, правда) у мій бік у нього не проявлялося ніякого роздратування, жодного грубого слова…...

Я одірвався і пішов. Але задерев`янілість, оглухлість мою прорізали, як сирени, голоси із жіночого корпусу. Як вони істошно-пронизливо голосили: "мілєнький, я сім годочків не бачила. Дай потрогать, ну хоч покажи, рідненький...…"

Всю дорогу додому у вухах стояли зовсім не вульгарні, а пекельно-ніжні інтонації цих нещасних, вкинутих у клітки жінок. І сам я відчував себе у клітці... …Хоч і був по цей бік грат.

Невдовзі Івана випустили. І він знову зачастив до Миколи Лиходіда у "Запорізьку правду", а по дорозі зазирав і до нас, у районку.

Одна із таких поїздок стала для Івана останньою. Пам`ятаю, зайшов він до редакції напідпитку. Говорив голосно, почав співати. Я тихенько взяв його за лікоть і випроводив, пояснивши, що як у такому стані його побачить редактор або хтось із райкому, то не зможу більше друкувати його вірші. То була остання наша зустріч. Через тиждень подзвонили із Ремівки і розповіли трагічну історію. Вийшовши з редакції, Іван подався на автовокзал, сів на ремівський автобус, але не доїхав до свого села. Встав у Новозлатополі (це там, де психушка), добавив із хлопцями і пішов додому за дванадцять кілометрів пішки. А тієї весни стояли двадцятиградусні чорнобильські морози. Світив ясний місяць. Горіла і гріла душа. І степ кликав. Лежав глибокий сніг. Механізатори вивозили перегній – прогорнули дорогу у відкритий степ.

Іван і пішов на поклик степу, на поклик вічності. Присів на краєчку землі, звісив ноги за обрій…. Таким його і знайшли через кілька днів.

Районка відмовилась давати некролога. Без пояснень. Поставились, як до злочинця. Як наче замерзнути у рідному степу – злочин.

Ішов час. Уже пішли з життя і ті, хто привселюдно обіцяв видати Іванову книжку, а його вірші лежали в степах, присипані снігами…... Я поїхав у Ремівку, до Іванових батьків і забрав з собою усі Іванові солодкі вечори і нестерпно самотні ночі.

Стільки разів потім звертався я до місцевого колгоспу, до голови – "добродія" Довгаля. Але намарне. Багато грошей пропало на колгоспному рахунку в час інфляції, але на Іванову книжечку грошей Довгаль так і не дав. Незабаром, гадаємо, вийдуть поезії Івана Доценка окремою книжкою, повернуться в рідне село, де допитливі, із прекрасними відкритими душами школярики вчитимуть напам`ять:

Я на ковзанку біг без пальта,

І в легенькі ботиночки взутий

По льодку молодому катавсь,

Щоб увагу твою привернути.

Гурт дівчаток умить завмирав,

Коли він голубі блискавиці

Із-під ніг моїх грімко метав,

Я ж на тебе лиш скоса дивився.

І коли вся стискалася ти,

Прикипівши до мене очима,

Я радів, бо зумів довести,

Що я славний такий хлопчина!

Стільки в цьому вірші беззахисної, наївної любові і чистоти!

Або: вірш про матір, де:

Снували темні руки її шпарко,

Коли до столу звала всіх сідати.

Й ніхто не вгледів за балачкою і чаркою,

Що за столом немає місця матері...

…

А, може, отой вірш про двох гармоністів, у яких по війні залишилось по одній руці, і які грали одну пісню удвох...

І кожен вірш – як пісня. І в кожному стільки милосердної теплоти, тієї теплоти, без якої задихався поет і якої стільки залишив нам…... Вчитимуть школярики і гордитимуться, що у їхньому селі жив такий прекрасний поет...

Можна було не розповідати всього цього. Просто надрукувати Іванові вірші. Але мені хотілося, щоб люди знали правду. Нехай це і не істина, але щира правда, якою я її бачу. Хай Іванова історія навчить нас усіх хоч трохи милосердя, вміння бачити за часом непривабливою оболонкою всю вразливість і трагізм існування людської душі на цьому світі…...

Літ.: ЛютийГ. В ньому бушувала кров тарпана... // Хортиця. – 2001. – №2. – С.28-33.

Григорiй ЛЮТИЙ

ЗАМОРОКА

Стільки весен поруч, поруч же зі мною

Десь на другім плані те жило дівча –

З синіми очима, з вродою ясною –

Ні очей, ні вроди я не помічав.

Й треба ж було глянуть –

не комусь на горе!

Підійти і глянуть в очі ті зблизька.

А тепер у серці розлилося море –

Хвилі не підсилу втомленим рукам.

А тепер від тебе далі мене й далі

Синя їхня зносить течія німа.

Вже й на горизонті ти дивно пропала,

Та мені ні дна, ні берегів нема.

* * *

Так незаймано, тихо і чисто.

Лиш казан бурмотить, мов той дід.

Й ми, пропахлі димком золотистим,

По коліна в зеленій воді.

І зненацька враз луком Амура

З-під твоєї вузької руки

Устає поміж нами ажурна

Тепла райдуга з бризок легких.

Та засліплений ними, одначе,

Навмання все ж тебе я ловлю

І цілую, й сміюся, і плачу,

І люблю так, як ще не люблю.

Але сон натомивсь уже спати,

Й мовлять очі твої, що вже час

Поодинці тихцем нам вертати

Із затоки в теперішній час.

Я ж молю, я благаю, я прошу

Та й пускаю з німим "не пущу"

Твоє платтячко біле в горошок,

Що мов сніг у накрапах дощу...

У СТЕПУ

Трава тихенько дише –

І свіжістю запахло.

Пищать голодні милі

На пагорках протряхлих.

Єноти неокріплі

Здаля їх наслухають.

Од сонечка посліплі,

Скрізь ручаї блукають.

На серці чисто й світло

І так передвінчально.

…Немов курай за вітром,

Мчать геть думки печальні.

ДОДОМУ

Дощу осіння паголось

Десь поміж скирт стиха,

І місяць – наче наголос,

Над літерами хат,

Що золотою назвою

Постала на майбуть

До книжечки цікавої,

Якої не забуть.

До неї, до найпершої,

Вертаю з мандрів знов.

Он дід Микола з вершею

Ярком на став пішов.

Он дощик пада з нахилом,

За скиртою стиха.

Он місяць – наче наголос

Над літерами хат.

О стільки відкривається

Чудес на сторінках!

"Дитинство" – називається

Ця книжечка тонка…...

* * *

Дотліває багаття тріскуче,

Як його невеселе весілля.

І пірнає в низесеньку тучу

Місяченько, мов кібчик у гілля.

Дим, як спомин про тебе жорстокий,

Однесе вітрюган на світанні.

…...Загасила сльоза ненароком

В попелищі жарину останню…...

* * *

Отам, де білі хати у заплаві

Красуються одвіку, я зростав.

Мене гойдали хвилі зеленаві

І був домівкою для мене став.

А восени, коли на теплий комин

Влягались дині, брався я на піч.

Їх дух п'янкий – про літо ласий спомин –

В сні на баштан гукав мене щоніч.

А взимку, як стихали заметілі,

Наш дід, що спеку й рани завжди кляв,

Щоб внук здоровим ріс, у ватник білий

Мене вгортав і у замет жбурляв.

Я ріс золоточубий, наче сонях.

Затісно стало в рідному селі.

Та мозолі на дідових долонях

Мені болять і кличуть до землі.

ЩАСТЯ

Цвітуть під гаєм радісні тюльпани,

На річці ходять хвилі, як лини.

Вітриська невгамовні спозарану

Співають тонко, наче цвіркуни.

А в небі, глянь, до сонця щік огненних

Приклеїлась хмарини борода.

Ти ж, сміючись, поглянула на мене

І щезла вмить, неначе стріль-вода.

У гаї зникла, між беріз квітчастих.

Та чи ж могли вони тебе сховать,

Коли о цій порі серця на щастя,

Немов джмелі на цвіт, самі летять...…

ЛИСТ

На площі під дощем дівча біляве

Мені спіткалось, схоже так на Вас.

Тепер я Вас, беззахисну і славну,

Як прапор на присязі б цілував.

Яка важка ця доброти наука!

Як пізно я пізнав її ази!

Тепер я б замість умивати руки,

Лиш Вас, кохану, на руках носив!

Не дав на Вас би порошині впасти,

Любив би хоч і Всесвіту на зло…...

Як важко мені нині самувати,

Яким легким із Вами все було!..

Хай хтось премудрий з мене посміється

І зверхньо кине: "Все це юринда…..."

Я б за розбите мною Ваше серце,

Аби то міг, своє б тепер віддав.

Я через підлість інших Вас покинув,

Бо всіх тоді ненавидів жінок,…

А Ви так ніжно мріяли про сина,

Щоб на обох був схожий наш синок…...

Докори Ваші пізні, наче трута,

Мене пекли нестерпно день і ніч,

Щоб зрештою на колію жбурнути,

Немов гранату, поїзду навстріч.

З пронизливим тягуче-тужним криком

Він люто мчав на мене, як дракон.

А з пам'яті світилось Ваше личко,

Овіяне фіалковим димком.

Як далі жив – чи Вас тепер обходить?

Та вдячна думка вирвалась увись,

Що як спинивсь за крок від мене поїзд,

То Вашою він волею спинивсь.

Уста кусаючи, я згадую Вас часто,

Хоч спогади гірчать, неначе дим.

Нехай Вас мчать туди, де тільки щастя,

Осінні невгамовні поїзди.

Я знаю, що нема мені прощення,

Але збагніть, благаю, хоч в одне:

Я думав, ну який жених із мене?

Не вірив, що любили Ви мене.…

І все ж якби на хвильку хоч заглянуть

У серце Вам, як у вікно тоді:…

Кого ждете Ви, дівчино кохана,

Кому прослались роки молоді?

…...Я вже не знаю, що зі мною буде,

Хоч є любити що й чим дорожить,

Та знаю вже як важко жити, люди,

Коли чесніше вмерти, аніж жить.

Сховатись ніде і прикритись нічим,

І хоч всесильний час вже стільки літ

Бинтує рану, та палючий відчай

Все проступає, наче кров крізь бинт...…

РИБАЛКИ

Виляскує, неначе батогами,

На озерці бурхайло в комишах.

Хмарини тінь стрімка попід ногами

Вихоплюється з досвітку, мов птах.

Попругою темнота відступає.

Почувся дзвін сокир і голосів.

То хлоп'яків непогамовна зграя

Вирубує із криги карасів.

І потім на ставок, немов на свято,

Вся школа прибіжить після обід

Поглянути, як будуть випускати

Вони розмерзлі сонечка під лід.

ПОВОЄННА ПIСНЯ

Двох друзів – гармоністів карооких

Вела фронтами різними війна.

І тільки плата в битвах їм жорстоких

За перемогу випала одна.

Клим праву руку загубив у Бузі,

А Йосип ліву у верхів'ї Псла.

Й судилося зустрітись давнім друзям

На попелищі рідного села.

І у сумному колі їх вдовинім

Посеред смутків, болей і тривог

Озвалась їм гармошка в чорній скрині –

Й за мить вони тримали її вдвох.

Вона всіх з Перемогою вітала.

Й летів геть із гілля сухого крук.

І тиха пісня радістю впліталась

У світу повоєнного журу.

ЖIНКА

Не присушила й не причарувала,

І не давала жодного дання.

А прилюбила чим – сама не знала,

А відвернула чим – сама не зна.

Тепер, неначе маятник, щоднини:

Домівка – ферма, знову ферма – дім.

Уранці – ввечері усмішка сина,

Отак і зими, й літа молоді.

Уже медалі є і є пошана.

І на душі спокійна світлизна.

А той – чужий, далекий і незваний –

Десь безвісти пропав, хоч не війна.

На розшук не збиралась подавати –

Його для неї ж бо давно нема.…

Є просто жінка, трудівниця, мати.

Давно уже щаслива й не сама.

ПАЛИЧКА-СТУКАЛОЧКА

Часто в двох до неї останні

Доторкалися й гукали:

"Паличка-стукалочка Ваня!"

"Паличка-стукалочка Алла!"

І тоді ставав я на варту,

Щоб когось другого застукать.

А потому знов бігли радо

Ми до неї, взявшись за руки.

"Паличка-стукалочка Алла!"

"Паличка-стукалочка Ваня!"

Та розлука враз розірвала

Вузлик наших рук без вагання.

А літа над першим тим болем

І не високо, щоб не низько,

Просвистіли, як вихор той полем,

Що й до молодості не близько.

Ніби все вляглось, відпалало,

Тільки досі скалкою в рані:

"Паличка-стукалочка Алла!"

"Паличка-стукалочка Ваня".

* * *

З причепів валує полова.

Пилюка стоїть до небес.

Углибло в ній сонце бузкове,

Мчить трактор, настільки згребе.

Під бункер машину мастацьки

Підрулив шофер на межу.

Валків оселедці козацькі

Комбайни умілі стрижуть.

СИНИ

Старенька мати коло шляху,

Немов криниця степова.

На плечах хустка – білим птахом.

І сива-сива голова.

Од хат юначий сміх лунає,

Й згадаються і їй сини.

Хоч сорок літ уже минає,

Як не вернулися з війни.

А досі сняться їй щоночі

Всі троє за столом рядком.

Вона неквапно і урочо

Несе їм глечик з молоком.

"Прийдіть, сини мої кохані,

З-за синього верніть Дніпра.

У нас весна і знов так рано

Цвіте калина край двора.

В сусідів, як з води, дівчата

Зросли до пари вам якраз.

Мені підмога. Вам би – свято.

Та й відпочить мені пора.

Бо смертонька у двері стука,

Хоч попрощатися прийдіть".

І сльози скапують на руки,

Пожовклі в праці та біді.

Старенька мати коло шляху,

Немов криниця степова.

На плечах хустка – білим птахом.

І сива-сива голова.

ПАМ'ЯТЬ

Я між людьми б і не впізнав тебе,

Та досі ти в душі моїй, як свято.

Я пам'ятаю біле й голубе

І пам'ятать не можу перестати.

Було те біле – біле, наче сніг,

І, наче сніг, тужаве, й пахло снігом.

Аж боязко із ним було мені:

Не збігло б ще струмочком чистим сміху.

Було покірне й лагідне воно,

Немов од когось захистку шукало.

Довірливе було, немов давно

Мене уже, а чи й одвіку знало.

Про голубе ж – лиш знаю, що було,

Що в нім купався, та не міг збагнути,

Бо розтікалось, як живе срібло,

Коли його хотів я зачерпнути.

Із білим враз зливалося. Затим –

В кохання незбагненний диво-колір.

І досі я стою по груди в нім –

У долі та й засніженому полі.

На білий хуги білої танок

Погледіть голубе таке спустилось,

Аж крику в горлі болісний клубок

Загуснув так, що й викричать несила.

...…Я між людьми б і не впізнав тебе,

Та досі ти в душі моїй, як свято.

Я пам'ятаю біле й голубе

І пам'ятать не можу перестати...

* * *

Одсіялися вчора й цілий день

Сьогодні пропадаєм на ставку.

Ягіддя в терні світиться де-де,

Мов півень крильми, лопотить буркун.

Коло пенька, що з ночі тут горить,

Два дядьки цмулять пінистий первак.

А поруч плава лиска до пори

(Одсирів порох – то іще жива).

Хоча крайнебо в чорне одяглось,

Але ніхто не змотує вудки,

Бо щось таке у душі запливло,

Що посплітало нам в одно думки.

Бо кожному хотілося чомусь

Утішне щось і людяне сказать.

Струмилась радість, і, либонь, тому

Затихла й віддалилася гроза.

І туманець легкий з-за острівка,

Неначе дим, потягся в височінь.

І тепло так було коло ставка,

Немов коло багаття уночі.

* * *

В нас пшениці докошено останні,

Прибоєм збіжжя здибились токи.

На голих нивах борозни рахманні

Порвали сіті стернищ на шматки.

Десь чути птиць тривожні перегуки,

Бо осінь прибирає край до рук.

За трактором сівалки, наче щуки,

Метають зерен сонячну ікру.

В НIЧ ТВОГО ВЕСIЛЛЯ

Ну, що ж! Таки вже й справді це – кінець!

Вже курява гірка з твого весілля

На мої плечі схилені осіла

І давить, як ганьба важка мене.

Вихлюпує ніч воду крижану

Із піали молодика під ноги.

І вперше співчутливо, а не строго

Дивлюсь я на любов свою смутну.

Вона в жалобі опуска знамена,

Програвши битви всі до однії.

Така в твоїх очах низька й нікчемна!

I мені жаль, що висоти її

Сягнути не дозволять твої гени,

Либонь, і прапраправнуком твоїм.

ВИХОР

Так зненацька налетів з городу

Просто на дівча, що рвало сливи.

І домалював смагляву вроду,

Платтячком війнувши пустотливо.

Хлопцям ошелешеним у вічі

Сипонув пилюкою рудою.

Танцювать помчав для всіх зустрічних,

Як на свайбі дядько Йван з мітлою.

СОСНА

Їжачиськом сонце золотаве

Заповзає в темну гущину,

Язиками полум'я отава

Тихо лиже зламану сосну.

Від машини слід чіткий, як фото,

Ніжно пахне хвоя і тремтить.

І повірить неможливо просто,

Що сосні, як нам, це не болить...…

ГРОШI

Я в ресторані викинув недбало

Червінців жменю, мов картяр мітки.

А мама десь на ферму поспішала

Через город і цвинтар навпрошки.

Чи не тому отак, од сміху чисто,

Стікали в мене сльози по щоках,

Що дома в ліжку важко дихав тато

І в сні тремтіла втомлена рука.

Повз вікна люди йшли на третю зміну

Й так пильно оглядали нас чомусь,

Підстрижений газон їм пахнув сіном,

А ми чманіли в жовтому диму.

Противно мимрив хтось: "Ну, ти хороший!"

Комусь моргав : "Ми клад знайшли, друззя!"

…На свято дома вперше потім грошей

Я у батьків своїх так і не взяв…...

МАТЕРИНА МРIЯ

Жила собі одна, щоб жати й сіять

І набивать од самоти оскому.

Але була у неї давня мрія –

Зібратися хоч раз сім'єю вдома.

Ночами не давало супокою,

Уяву хвилювало знову й знову:

Посидіти б укупі під вербою,

Погомоніти за столом святковим.

І ось нарешті вся сім'я зібралась –

Три доньки, син, зяті, невістка, внуки.

Як догодити їм вона старалась! –

Щаслива вперше за літа розлуки.

Снували темні руки в неї шпарко,

Коли до столу кликала сідати.

Й ніхто не вгледів за піснями й чаркою,

Що за столом не мала місця мати...

МЕДОЗБIР

Розкритий вулик вибухнув, як міна.

Сердиті бджоли обліпили руки.

А спокійніших ми з дощечок спільно

На гарбузиння позмітали в купки.

Вони, немов безкрилі, йдуть у вулик

І озиваються до матки тонко…...

Як золоті сльозини, з повних стулок

Мед з-під ножа стікає на клейонку.

А поруч медогонка гика сито,

В меду крадійки-оси потопились.

У напівтемряві так пахне літом,

Мов літо восени в підвал приспіло.

Дівчатка воску насмоктались вволю,

Врятованих бджілок повипускали.

Щось відізвалось, мов укуси, болем,

Неначе ми себе тут ошукали.

Носили й подавали знову рамки,

Роздмухували димарі уміло.

Та не було це в радість нам, як зранку,

І меду анітрохи не хотілось.

У гореньку своїм, як люди, дружні

До вечора круг нас літали бджоли,

Та у сітки нам билися так тужно,

Що бджолярем не став би я ніколи...

* * *

Звезли на тік врожай дорогоцінний,

На очі сторожам недремно-строгим.

Птахи склювали чортове насіння,

Одвіяне од зерна золотого.

Всі, хто кохав, посходились до пари

При пишнім і рум'янім короваї.

...Маха прощально осінь нам з-під хмари

Ялиновою гілочкою зграї...

* * *

Через моє село вертає тихе літо,

А я в думках лечу до тебе знов.

Блукаю степом і шукаю квіти,

Хоч знаю, що немає їх давно.

Скирти безлюдним маячать аулом,

Од стерень дим сколошканий пливе.

Здається, що тут все тепер минулим,

Немов любов смутна моя, живе.

Лише минулим вік свій звікувати

Душа не хоче: геть жене журбу

Й, неначе із-під каменя зерня те,

Затято вкотре тягнеться в майбуть.

Либонь, тому дівоча постать в синім

Їй на крутій стежині вироста.

Жене мене за нею вітер в спину

І дівчині тій коси розпліта.

ЯБЛУКА

Мов спіла груша, сонечко осіннє

У гудині хмарин лапатих спало.

А мамо з татом скиртували сіно

Та яблуками, знай, пересипали.

Коли спитать: "Для чого?" –

в них я здумав,

Вони, серйозно ніби, говорили,

Що то дідусь їх мамин напоумив,

Щоб сіно в скирті не цвіло й не пріло.

І от, одного дня, узимку, тато

Гукнув мене насмикать сіна трохи.

Насмикав з оберемок я – аж раптом

Скотилися два яблучка під ноги!

Мов з яблуні – пахучі, а за ними

У сніг одно – червоне і велике!

І потім залюбки я цілу зиму

Щодня Ромашці нашій сіно смикав.

* * *

Мене питають: "Як ти тут живеш?

Та ми б тут почамріли, їй же право!"

Од скирти січка, як вода, пливе.

Очеретів багаття золотаві.

На балку перекинулись круту,

Гаптовану біленьким незнайцвітом.

Завзятих дятлів лине перестук,

І сіється сніжок, немов крізь сито.

Тоненький лід позойкує, мов птах.

Скотилось сонце, мов сльоза кривава.

Жінки вже топлять хмизом по хатах.

Село – немов завмерли два состави.

Кругом безлюдно так і сумовливо,

Що страшно Достоєвського читать.

Крізь пальці тиша сіється, мов мливо,

Останнє листя стежку заміта.

Комусь село, немов той ієрогліф,

Закреслений клубком важких доріг.

А я вже полюбив його не трохи.

А я без нього, мабуть, би й не зміг…...

* * *

Над шляхом дим полощеться, мов бинда.

Синичок зграйка по калюжах скаче.

Соняшничиння на ріллі деінде,

Як руки потопаючих, маячить.

Дерева, мов коноплі, вітер тіпа,

Шипшину скручує в снопи багряні.

Й неначе хтось у чоботях зі скрипом

В очеретах блукає аж до рану...…

Ніхто не віда, що тепер зі мною,

Уже й любов минулася неначе.

Та прихилюсь до груші молодої,

Мов до плеча твого. І, чула, плачу...…