«Розкидане каміння» Олександра Польченка

20938833_806104322848038_1557620926_n

Презентуємо нову книжку

Віра СЕРЕДА

Нещодавно побачила світ книга поезій Олександра Польченка «Розкидане каміння». У доробку поета вже є кілька поетичних збірок: «Глодоси» (1991), «Збожілля» (1992), «Килима» (1993), «Знаки оклику» (1999), «Айсберг» (2007), «Остання хвиля прибою» (2012) і віршований роман «На пам'ять про квіти», присвячений життю й творчості композитора Володимира Івасюка. Олександр Польченко є лауреатом VI Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова» (2006, номінація «Театральна п'єса»).

Вірші поета позначені почуттям любові до України, природи, рідного краю. Вони стверджують ідеали добра й справедливості в сучасному світі. Автор має ґрунтовні знання із зарубіжної літератури, тож низка поезій нової збірки присвячена відомим письменникам – у цих творах читаємо не просто абстрактні фрази, прикрашені віршованими засобами, а невеликі поетичні новели (роздуми, присвяти, оповіді) про епізоди їхнього творчого життя – «Рембо», «Бодлер», «Флобер», «Мопасан», «Кафка», «Емінеску», «Петефі», «Твен», «Ремарк», «Стендаль», «По», «Дюма», «Бальзак», «Аполінер».

Олександр Польченко - житель села Верхня Криниця, що у Василівському районі, пенсіонер. Видання нової книжки стало можливим завдяки підтримці фермерського господарства «СВ-Агро» та сільськогосподарського виробничого кооперативу «Перемога» (Василівський район). Спонсори зробили правильний вибір, підтримавши талановитого поета, наділеного тонким ліризмом та своєрідністю поетичного світобачення. Кожен рядок він відшліфував як дорогоцінне каміння - обізнаний читач купатиметься в поетичних образах, влучних порівняннях і вишуканих метафорах.

 


 

Олександр ПОЛЬЧЕНКО

Зі збірки "Розкидане каміння"

 

* * *

Коли зірки займуть свої місця,

Бо зараз вони в стані хуртовини,

Світитиме у небі без кінця

Одне єдине слово - Україна.

 

* * *

На цій землі наш предок жив давно.

Всі вороги тікали безоглядно.

Здавив шматок заліза, як лимон,

І витекла козацька гостра шабля.

 

* * *

Пора осіння. Яблука в траві.

І павутинь звисає тятивою.

Лежить листок в порожньому гнізді,

Немов записка: «Буду аж весною.»

У хаті холод. Протяг від вікна.

Пишу про все живе і натюрмортне.

І тільки слову в затишних дужках

Ведеться, певно, тепло і комфортно.

 

* * *

Залишаєш мені це мовчання глибоке,

Передавши його, наче гілочку глоду.

Ми захмарний політ розміняєм на кроки.

Наче сосни згинаються цілі високі.

Зупинившись, ми кожну минулу хвилину

Перериєм, неначе дріб'язки в шухляді –

Спростувати якісь випадкові провини,

Обіцянки пусті і чутки другорядні.

Тишина ця шорстка, мов на стику двох далей,

Нерішуча, як наголос, якому ніде упасти,

Кожен звук на шматочки дрібні розібрала,

Ніби хвилю на краплі узбережжя скелясте.

Доведем до пуття це глибоке мовчання,

Може, дещо занадте в своїй гострій темі.

Із закапелків найдальших слова ми дістанем,

Ніби запах з коріння свого хризантема.

Розмалюєм розмову у райдужних фарбах.

Навіть крапка чи кома - в кількох кольорах.

І затулим мовчання живими роками,

Щоб воно не верталося більше до нас!

 

1956

«Хатят лі рускіє вайни?» -

Спитав поет у «тішини».

Нервово вуха закривав він,

Бо танк савєцкій закривавив

Камінні площі Буди й Пешта.

Чекала воля вже арешту.

І вся Мадярщина вже знала -

Вона у танкових кайданах.

«Загадачная русская душа»

Нахабно в дім чужий зайшла.

А з нею - і бандитське військо

З холодним вищиром азійським.

«Ми вам пакажем Імре Надь,

Свабоду тоже... вашу мать!»

«Загадачная русская душа»

Не шкодувала куль із ППШ.

І бахкала розмірено і щиро

Стальна потвора Т-34,

Підкреслюючи голос із Кремля:

«Здесь будет, сукі, русская земля!»

Але поет усе питав

І тут же сам відповідав:

«Спрасітє ви у тішини –

Ну, не хатят ані вайни!»

В цей час есесівський Манштейн,

Почувши це, ледь посміхнувсь.

А Будапешт, як Прометей,

Дивився важко вдалину

І зрозуміти не зумів

Поетових савєцких слів.

І довго думав і гадав –

Чому у нього не спитав?

А дізнавався в «тішини» -

«Хатят лі русскіе вайни?»

 

ТАЄМНИЦЯ

Видніє південь в синій далині.

Сьогодні хвилі вельми галасливі,

Немов усі знайомі наші дні,

Які піднімуть нас, а потім кинуть.

Не відкриває таїни вода -

Ізвідки в неї спокої і рухи?

Як не відчинить двері барабан,

Хоч скільки хочеш ти у нього стукай.

 

РЕПЛІКА МАЛЕНЬКОЇ ДЕРЖАВИ АТОМ

В Конституції сказано, в Основному законі.

Читайте, тварюки, я є неділимий!

Але мітингуюча п'ята колона

Горлає, щоб був він все ж федеративним!

 

НА ЗДОБУТТЯ

Пхають вгору «свого», як Сізіф каменюку –

Він поділиться потім наїдками й грішми.

Їх єдна кругова нездоланна порука,

Невидима й міцна, як опалубка вірша.

 

ТВОРЧІСТЬ

Такі вітри посеред травня.

Вишневий цвіт летить додолу.

Уже закінчилось світання

На найтемнішім своїм слові.

Думки туманні, невиразні

Видніють на папері білім,

Де піднялась над віршем назва,

Немов душа над мертвим тілом.

 

* * *

Усе близьке стає дуже далеким,

Нечутним, як останній звук відлуння.

І ти згадаєш верби серед степу,

Де ділить тишу на склади зозуля.

Шпакам бездомним каркає ворона,

Крилом показує, де вільні є шпаківні.

І входить в літо зморена природа,

Як в ґрунт-чорнозем молоде коріння.

Без стуку в квіти бджоли залітають,

Щоб ті пилок не встигли заховати.

Вертаються в свою бджолину хату,

Похвалить дуже їх бджолина мати.

Було, було... Відходить в пра-минуле

Вчорашній день не зовсім ще забутий

Туди, де захлинається Везувій

Й ніхто не зміг його перевернути.

...Ми за столом. Розмова тиха й світла.

Ти розглядаєш шкатулку невеличку,

Де ланцюжки із золота і срібла,

Немов кишечник золотої рибки.

 

* * *

Відходять тихо у минуле

Останні літні ночі й дні.

Кує роки комусь зозуля,

Напевно, світлій тишині.

Що треба їй ще почекати,

Допоки вітер прилетить,

Лиш допоможе Герострату,

З минулих вернеться століть.

І спалахне вона раптово,

Неначе полум'ям зола,

Неначе реготом розмова,

Неначе крильцями бджола.

Завмерло все, як на папері.

Яскрава гама кольорів.

І павуки, мов браконьєри,

У сіті ловлять комарів.

 

* * *

Далеко ти, як альфа від омеги.

Блищить на кленах місячна засмага.

Вечірній шелест листя а капела.

Мов день і ніч покладені на ваги -

Такі у нас лишились протиріччя.

І кожному потрібна перемога.

Як шлях із тимчасовості у вічність,

Тривалий штиль бетонної дороги.

Вона веде до далечі твоєї.

Летять авто скажені, хоч безкрилі.

Далекозорий погляд галогенний,

Міліють враз усі нічні глибини.

Далеко ти. Безрозмірна ця відстань.

Натискуючи кнопки телефону,

Частково піднімається завіса

Над видом лаконічного «учора».

І ми давно смиреннішими стали,

Як айсбергець у склянці із водою.

Його думки залиті океаном,

Так важко бути вже самим собою.

Далеко ти, немов брехня від правди.

Життя наздоганяє смерть, чи навпаки це.

Усе минуле, ніби бита карта,

Ще інколи, можливо, пригодиться.

І на розлуку нашу, мабуть, потай

Знайомі із цікавістю поглянуть,

Мов астроном крізь вічко телескопа

У шпару лазні інопланетянок.