Микола БІЛОКОПИТОВ
Тим, кого теж дістали дурнуваті телешоу, присвячую!
Автор
1
Оце вже і ми дожилися нарешті,
Що можемо, можем!!! –
як у Будапешті,
Чи в Римі,
Стокгольмі,
Берліні,
Варшаві –
Дивитися телеканали цікаві.
Тарілки і тюнери, погляд на «плазму»
Доводять теледиваків до оргазму,
Уткнуться очима в екран:
«ха-р-р-ра-шо, у-у-у!»
І дивляться,
дивляться,
дивляться шоу...
Видовища ті, проникаючи в маси,
Формують у масах культурні каркаси,
На них – і це всюди потреба нагальна –
Будується чітко програма ментальна...
Оце закрутив!
Хто мене уторопа
Того зрозуміє й культурна Європа,
Хоч де те скакання іще до європ,
А ми вже завчасно скандуємо:
«Гоп!»
2
...Тільки пульт рука намаца,
Враз телеканали клаца,
На екрані із Європи –
Всіх культур калейдоскопи,
Тур за туром йде змагання
З танцювання чи співання
Й визначає кожен тур
Ідентичність тих культур:
У Британії – британська,
У Іспанії – іспанська,
Італійська – у Мілані,
А швейцарська – у Лозанні,
А литовська – у Литві,
А московська – у Москві...
Ой, а це ще що за диво
Заплелося юродиво
У єдиному клубку:
«Чао!»,
«Хай!»,
«Мерсі боку!..»
Чути ввечері і зранку:
«Пліз!»,
«Шолом!»,
«Спасібо!»,
«Данке!»
По-російськи, по-німецьки,
Шведськи, агліцьки і грецьки...
Це чия ж «культурна каша»?
Ой, та це ж...
здається: наша?
Бо ніде – й на Марсі аж! –
Не бува подібних каш!
Тобто ми у власній хаті
Ведемось як дурнуваті,
Бо майстерненько і вдало:
Демонструєм, що попало –
Хай наскрізь роз-тлєн-но-є,
Аби тільки не своє!
А іще усі канали
Побрехенькою дістали
(Хоч воно чужинством дише)
Шоу це – НАЙГОЛОВНІШЕ!
Й розвелось у нас цих шоув,
Як пилюки в підошов.
3
Ми лише в чужих учились –
Забрели на манівці
І в чужому розчинились,
Як в тумані острівці.
А як є людина гідна,
Що не збилась на чуже,
То її культура рідна
Аж ніяк не береже.
До таких чужинські мірки,
Від таких у влади – стрес!
Їх спихають на задвірки
Чи то пак – на марґінес.
А продюсери булькаті
Строчать, наче автомат:
«Ви не в нашому форматі
Пошукайте свій формат!»
Балачки ці вже в печінці,
Сподіватися дарма...
Бо форматів українських
В телевізорі нема.
Позаймали всі екрани
Заґранічниє «зірки»
Виконавці ж вітчизняні
В себе вдома – байстрюки.
І «тутешні емігранти»
Опустились до межі,
За якою для талантів
Діють правила чужі.
Замість рідне розвивати
І на цім ловить кураж –
Їм доводиться співати
В стилі «рок-аля-ненаш»...
Та, признать, надій немає
Й на прийдешній зорепад,
Бо чужинством заряджають
Ще маленьких зірченят.
Бо й на «Голосдітських» шоу,
Замість чисту, як росу,
Пісню рідну, гонорову
Їм підсовують готову
Чужинецькую попсу...
4
Талантів маєм – зрілих і на виріст!
Ось танці,
тут пісні,
а там поп-арт...
Таких барвистих ШОУ наплодилось,
Що здивувався б, навіть, сам БЕРНАРД.
Видовищами повен телепростір
В який летять як мухи до тенет:
Свої, напівсвої і всякі гості –
Амбітний звідусюдний контингент.
Та нам свої і ближчі, і рідніші –
Тож ми за них тримаєм кулаки.
А їх впихають у незвичні ніші
І корегують звички і смаки.
Скеровують прехитрі диригенти
Таланти наші до примарних віх...
І все це під гучні аплодисменти
Чужих і, що образливо, своїх.
Загнавши всіх
в побарабанські ступки,
Товчуть і підгинають зусебіч.
І ці універсальні душогубки
Працюють день і ніч,
і день, і ніч!
Національний дух перемололи
На космополітичні міражі...
Куди не глянь:
похрещені моголи –
Чужі на сцені і в журі чужі.
5
І Слово, й Пісня можуть буть нетлінні
І на роки, і, навіть, на віки.
Якщо триматись при своїм корінні
І грітися у рідному промінні...
Тоді не збочать жодні чужаки.
Всі шоу треба нашими зробити,
Ну, тобто, суто наші – форма й зміст!
Щоб знали всі у світі й поза світом,
Що ми таки народ талановитий,
А не якийсь там космопофігіст.
Все просто.
Просто аж до примітиву –
Неважко і дитині це збагнуть:
Щоб завжди мати доленьку щасливу
Нам треба, як народові, властиво,
Всього лише
самим собою буть.
м. Запоріжжя