Книга про Батька нації як сатирика

tarasНові  видання

 

Пилип  ЮРИК


При всій величезній повазі до моїх любих першої вчительки Олександри Юхимівни та викладачів української мови й літератури Лізи Григорівни й Ольги Павлівни, не можу не зазначити, що всі вони показували нам, учням школи й технікуму, Великого Кобзаря винятково як борця з панами та самодержавством. А ще в кожному з їхніх кабінетів неодмінно був портрет Тараса Шевченка й чомусь саме роботи Івана Крамського. Тобто, сивий Тарас Григорович у папасі, в кожусі та обов'язково насуплений.

А йому, коли помер, було всього 47 років! Отже, не був він на той час таким уже стариком!

Минули, мабуть, десятки років, допоки стало відомо широкому загалу, що Великий Кобзар був веселим на вдачу, жартував, умів дотепно вставити репліку в розмову. Одне слово, він – душа компанії.

Тепер запитаймо себе: чи могла аж надто серйозна, без почуття гумору людина, скажімо, описати царицю такими епітетами: «мов опеньок засушений – тонка, довгонога; та ще й, на лихо, сердешнеє, хита головою». Або: «А я, дурний, не бачивши тебе, цяце, й разу, та й повірив тупорилим твоїм віршомазам»?

Цар у нього, як ведмідь, «з похмілля одутий». А землячок за те, що тільки спробує ввести автора комедії в палац, уже вимагає «полтинки».

Це все писав сатирик від Бога!

Звернув увагу на гумор і сатиру Тараса Григоровича заслужений артист України Микола Савчук із Коломиї (Івано-Франківщина), котрий пропагує веселі жанри, а за укладений і виданий ним "Український гумористично-сатиричний календар-альманах" отримав найпрестижнішу в українській сатиричній літературі премію імені Остапа Вишні. І ось Микола Васильвич (не Гоголь!) узяв та й зібрав цілий фоліант, який назвав «Наш усміхнений батько Тарас». Упорядник виконав титанічну роботу, збираючи як сатиру самого Великого Кобзаря, так і карикатури, дружні шаржі, вірші про самого Батька нації. Усе це акумулювалося впродовж багатьох років. А ще тільки той, хто хоч раз пробував видати бодай брошуру, зрозуміє, як нелегко нині шукати спонсора чи мецената! Микола знайшов і видав!

Не бачу сенсу в тому, щоб аналізувати книгу.  Думаю, краще хай читач сам ознайомиться з нею й зробить висновки. А це видання, упевнений, варте престижної відзнаки в літературі та літературній критиці.

І, мабуть, буде доречним подати передмову автора до цього видання.


 

ПЕРЕДМОВА

Життя Тараса Шевченка було важким і майже трагічним. Прожив мало, бідував багато. Про це давно відомо. Менше знаємо, пишемо й говоримо про світлі й веселі моменти в житті Кобзаря. А були й вони. Про це свідчать спогади очевидців, які цитуються в нашому виданні. З них випливає, що Тарас Шевченко пробував себе в шаржі й карикатурі, мав талант співака-пародиста й оповідача, блискуче виконував комедійні ролі в аматорському театрі, знав безліч українських народних жартівливих пісень та усмішок. А ще принагідно майстерно розповідав анекдоти. Безперечно, не можна брати до уваги вигадані в радянські часи «народні перекази» про Кобзаря. Однак автор подає і їх, як зразки псевдошевченкіани.

Тарас Шевченко любив і знав гумор, бо був сином народу, який теж творив і любив дотепне слово та веселу пісню. Тому у своїй творчості геніальний поет використовував іронію, сарказм та пародійні елементи. Він створив сатиричні політичні поеми «Сон», «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Великий льох», сатиричні вірші «Холодний Яр», «П.С.», «Царі», «На ниву в жито уночі».

У зверненні Тараса Шевченка до передплатників, яке надруковане на обкладинці першого видання поеми «Гайдамаки» (1841) під заголовком «Панове субскрибенти!» згадується з гіркою іронією образ українців, які навіть «соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надруковать в мужицькій книжці». Тут ішлося про те, що поет хотів, аби в кінці книжки подати прізвища тих осіб, які її передплатили. Але українці з причин особистої безпеки перед російською владою відмовилися подавати свої прізвища, і за це їх картав автор «Гайдамаків».

Про сатиру Тараса Шевченка в період СРСР написали й видали свої праці такі літературознавці: Д.Тамарченко «Сатира в прозі Т.Г.Шевченка і російська революційно-демократична література» (1944); Л.Стеценко «Сатира Т.Г.Шевченка» (1953), Л.Стеценко «Сатиричні поезії Шевченка» // Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. - К., 1954; Ю.Івакін «Сатира Шевченка» (К., 1959), І.Пільгук «Шевченківські традиції в сатирі Юрія Федьковича» // Радянське літературознавство. - 1959. - № 4. Варто пам'ятати, ці праці попри свою вартість носили ідеологічне (комуністичне) нашарування.

Окремішньо треба повести мову про сатиричну поему «Сон» (1844), за яку Т.Шевченко зазнав великого лиха з боку царської влади. Згадану поему Кобзар назвав «комедією» і не мав на меті її публікувати.

Недавно на сторінках преси з'явилося припущення, що на написання цього знаменитого твору міг надихнути поета тогочасний київський філософ П.Авсенєв.

Безперечно, такого гротескного художнього твору на імператорський російський двір тоді не наважився написати ніхто. Відповідною була і кара за Шевченкове «творче зухвальство». Однак народна оцінка, як здебільшого буває, розійшлася з владною, офіційною. Читачі полюбили поему, видавці її видавали і перевидавали, а в період СРСР її проілюстрували провідні українські художники: К.Агніт-Следзевський, І.Їжакевмч, Ф.Коновалюк, В.Литвиненко, О.Пащенко.

Крім сатиричної поезії та використання в своїй творчості дотепів, іронізмів, пародій Тарас Шевченко пробував себе і в карикатурі, і в шаржі. Збереглися два автошаржі, або як поет їх називав, самосміхи: перший - у кашкеті, другий - у військовому однострої. Обидва нарисовані в 1840-і роки. Серед незнайдених творів Т.Шевченка є й вісім шаржованих рисунків членів «товариства мочемордія» (1843-44), карикатура на міністра освіти С.Уварова (1847) та на раїмських офіцерів (1848-49).

Відомі також п'ять прижиттєвих шаржів на Тараса Шевченка, які подані в нашому виданні. Досліджували цей бік творчості поета й художника деякі мистецтвознавці, але найповніше розкриває тему книжка сл. п. шевченкознавця В.Яцюка «Віч-на-віч із Шевченком».

Значно ширша галерея пожиттєвої шаржової шевченкіани. Автор цього видання виявив перше таке зображення Кобзаря (на портреті на стіні) в карикатурі у першому друкованому українському гумористично-сатиричному часописі «Страхопудъ)» (Відень (Австрія), 1863. - Ч. 3. - С. 15.). Серед тих відомих майстрів пензля й олівця, які творили образ Кобзаря в карикатурі й шаржі, знаємо на сході України Ф.Красицького, А.Петрицького, і особливо В.Різниченка (Велентія), а на заході - Я.Пстрака, О.Сорохтея (знаменитий шарж!), Е.Козака (ЕКО), М.Бутовича. Їх доповнили своїми талановитими роботами сучасні художники-перчани А.Василенко, О.Кохан. Г.Майоренко, В.Солонько та інші.

У діаспорі в 1940-і-80-і цілу шевченкіану в карикатурі створив геніальний Е.Козак (ЕКО), який коротко жив у Німеччині, а відтак - у США. Його шевченкіана в карикатурі - це дотеперішня вершина в цій царині.

Найчастіше карикатури на шевченківську тематику й шаржі на Кобзаря надибуємо в гумористично-сатиричних журналах «Комар» (Львів, 1900-і) та «Шершень» (Київ, 1906), «Зиз» (Львів, 1927-33), «Комар» (Львів, 1933-39), «Червоний перець» (Харків, 1927-34), «Перець» (1941-2013), «Лис Микита» (Мюнхен, Німеччина), 1948-49, (Детройт, США), 1951-90), ОКО (Монреаль, Канада, 1980-ті), «Всесміх» (Торонто, Канада, 1991-2001).

Потужна Шевченкова творчість, його життєвий шлях стали невичерпним джерелом не лише для літературознавців, видавців, драматургів, художників, але й для письменників-гумористів і сатириків. Чи не єдиний прижиттєвий іронічний вірш про Тараса Шевченка написав його знайомий, поет В.Забіла у 1844 р. На заході України Шевченкові мотиви широко використовував у своїх фейлетонах і гуморесках О.Маковей у 1900-10-і рр., на сході України - поет В.Самійленко, у діаспорі - Б.Нижанківський, О.Тарнавський, Г.Черінь, А.Калиновський.

Щодо української закордонної сміхової шевченкіани, то варто зауважити, що найактивніше її творили представники повоєнної політичної еміграції. Тому їхні твори носять здебільшого гострий викривальний антирадянський характер, ніби всупереч українським радянським письменникам, які виступали проти української діаспори, вважаючи її кублом українського буржуазного націоналізму. Письменники-гумористи й сатирики закордонної України відповідно до тогочасних обставин клали знак рівності між поняттям совєтський (радянський) і російський.

Особливо пожвавилася діаспорна гумористично-сатирична шевченкіана у 1960-64 рр., коли вшановували 150-річчя від дня народження та 100-річчя від дня смерті Кобзаря, а також вирішувалася справа з побудовою монумента Тарасові Шевченку в столиці США - Вашингтоні.

У наш час на тему шевченкіани найбільше написали гуморесок відомі українські поети Д.Білоус та П.Глазовий. Перший з них навіть видав окрему книжку «Тарасові жарти» (К., 1964).

Є ще низка різних іронічних віршів, пародій відомих і невідомих авторів, які упорядник подає в цій книжці.

Розглядаючи постать і творчість Тараса Шевченка під оглядом української сміхової культури, необхідно пам'ятати, що створені радянськими письменниками й художниками твори носили переважно ідеологічне (комуністичне) забарвлення на відміну від еміграційного (вільного) українського творчого набутку, а також від гуморесок, сатиричних оповідок і карикатур, які творили автори в дорадянський період. У період СРСР із Тараса Шевченка робили борця лише за соціальні права трудящих, у той час як вільні митці найперше наголошували на національних прагненнях Кобзаря.

Упорядник книжки-альбому не ставив собі за мету подати читачам усю сміхову шевченкіану, а запропонував радше хрестоматію. Низку творів не вміщено з етичних причин. Можливо, згодом хтось підготує повний корпус текстів та ілюстрацій на цю тему.

Видання «Наш усміхнений батько Тарас» наочно підтверджує загальнонародну пам'ять про Кобзаря, пошанівок до нього і любов до його творчості.

Микола САВЧУК

м. Коломия