Гримич Марина – у дзеркалі своїх творів

|

Марина Гримич (ліворуч) дарує свої книжки директорці бібліотеки Запорізького національного університету Валентині ГерасимовійЗустрічі з читачами

ВІРА СЕРЕДА

Нещодавно в Запоріжжі побувала сучасна українська письменниця – прозаїк та перекладачка, лауреатка премії «Коронація слова», член Національної спілки письменників України, доктор історичних наук, професор, засновниця й директорка видавництва «Дуліби» Марина Гримич. Відбулися дві її творчі зустрічі – зі слухачами безкоштовних курсів української мови з ініціативи керівників Галини Варзар і Галини Волинець (координатор курсів Ігор Зубко) та студентами факультету журналістики Запорізького національного університету за сприяння директорки бібліотеки Валентини Герасимової.

Серед відомих романів Марини Гримич – «Ти чуєш, Марго?..» (2000), «Варфоломієва ніч» (2002), «Магдалинки» (2003), «Еґоїст» (2003), «Мак червоний в росі...» (2005), «Фріда» (2006), «Острів Білої Сови» (2010), «Second Life» («Друге життя», 2010). 

Літературний хист - від батька

Зустрічі викликали неабияке зацікавлення як у студентів, так і в людей більш дорослого віку. Презентуючи свої твори, Марина Гримич розповідала трохи про себе, професійну діяльність, секрети народження творів, роботу видавництва, відповідала на численні запитання читачів.

Письменниця закінчила слов'янське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка і вже студенткою публікувалась як перекладачка зі словенської, сербохорватської та македонської мов. У цей час світ побачили її перші поетичні добірки в журналах «Дніпро» та «Жовтень». Поступово вона перейшла на прозу, має також публіцистичні твори. Коли її запитали, чи пише вона зараз поезії, Марина Гримич відповіла:

- Ні, бо надто прагматична.

Письменницькому хисту літераторка завдячує батьку Вілю Григоровичу, котрий був головним редактором радянського видавництва «Молодь», а дід-письменник працював у газеті «Гудок» разом із Ільфом, Петровим та Зощенком.

- Я народилась у російськомовному Києві, - розпочала Марина Гримич одну із зустрічей. – Батько мій - родом зі Слобожанщини, народивсь у російськомовній родині й до 33 років говорив тільки російською. А потім у його свідомості під впливом руху шістдесятників відбувся злам, тож він спеціально познайомився з дівчиною з українського села, яка згодом стала його дружиною (Галина Михайлівна Гримич – професор КНУ імені Тараса Шевченка. - Авт.). Він дуже хотів, щоб у родині панувала українська мова. Тому в дитинстві я дивувалася: це може бути, дід із бабою говорять російською, а з батьком ми спілкуємось українською.

 

Як воно бути дружиною повпреда?

Із 2006 року протягом п'яти років разом зі своїм чоловіком, Послом України в Канаді Ігорем Осташем Марина Гримич перебувала в країні Кленового Листа. Майже щодня вона брала участь у підготовці прийомів і дипломатичних зустрічей дружин послів, особисто готувала культурні акції в українському посольстві. Попереднього досвіду не було, тож самотужки намагалася вдосконалити систему прийомів, навіть брала приватні уроки в Марґарет Дікенсон, однієї з найвідоміших винахідниць рецептів, авторки кулінарних книг, дружини посла Канади в багатьох країнах.

У Канаді їй, етнологу, звичайно ж хотілося побачити всі віддалені райони, ферми й трейлер-парки, де живуть українці, індіанські резервації, метиські поселення.

На запитання учасників зустрічі, що саме вразило її в Канаді, відповіла: те, що з виходом на пенсію в людини починається нове життя – для себе. А ще - політика мультикультур й багатомовності Канади. Як приклад письменниця навела дівчину із Сомалі, яка навчала дітей сомалійських біженців рідної мови, а зарплату отримувала від уряду Канади. Питання багатомовності близьке самій Марині, як знавцеві багатьох мов, та й батько її перекладав з узбецької й інших тюркських мов. У дитинстві Віль Григорович часто брав Марину із собою в Ірпінь, де працював у будинку творчості. Спостерігаючи за роботою батька, вона вірила, що й сама неодмінно стане письменницею.

 

...І захотілося перемін

Марина неодноразово бувала в етнологічних експедиціях Україною, Канадою, Бразилією. Тож у романі «Ти чуєш, Марго?..» письменниця зі знанням справи змальовує роботу етнологічної групи з любовними й пригодницькими, зокрема, й містичними, історіями. Ось як вона сама говорить про цей твір:

- Настав такий період, коли мені захотілося щось поміняти в своєму житті. Я написала роман про жінку Марго, в якої троє дітей. Потім, коли почула про конкурс «Коронація слова», за умовами якого у творі мав бути гарний оптимістичний сюжет, подала його на конкурс. Адже в моєму творі йдеться про службовий роман героїні Марго й нове щасливе життя в майбутньому. Роман «Ти чуєш, Марго?..» можна вважати й любовним, і химерним, і пригодницьким. ...У ньому є те, що я вмію й обожнюю робити: ліпити, немов із глини, якісний сюжет.

До написання того чи іншого твору Марину Гримич спонукають певні життєві події та ситуації. Наприклад, роман «Острів Білої Сови» письменниця присвятила своїм колегам, аспірантам і студентам.

- За два роки роботи в університеті Альберти (Едмонтон, Канада), - розповіла Марина, - я прочитала вісім курсів англійською мовою. Це величезна інтелектуальна праця. Мала високий рейтинг у студентів, адже після кожного семестру вони анонімно ставлять оцінки викладачу. В останній семестр я вже не знала, чим себе зайняти: через місяць поїду додому, рахувала кожну годину, що наближувала до кінця семестру. Не знаю, як це сталося, – «Острів Білої Сови» написала дуже швидко. Отже, не завжди ліки від депресії мають бути депресивними.

Варто зазначити, що роман читається на одному подиху. Головна героїня твору - українка, котра вийшла заміж за лікаря-іноземця й потрапила на острівне поселення, де живе індіанська спільнота. Життя на острові не багате на яскраві події, проте одного разу героїня несподівано дізнається, що половина населення острова - діти міфічного органіста, котрий щонеділі грає в церкві, але, щойно закінчується служба, він зникає разом із органом. Українка починає розслідування, протягом якого читачі поринають у світ життя острова Білої Сови та жителів метиської спільноти, яка живе на сусідньому острові.

- Довгий час думала, що не напишу детектив, - зауважила Марина Гримич, - роман «Острів Білої Сови» – псевдодетектив. Є в мене й альтруїстична мета: хочу, щоб люди читали українською мовою, а для цього треба писати цікаво.

Майже містична історія послужила поштовхом для написання й іншого роману - «Second Life» («Друге життя»). Протягом 10-15 років, за словами письменниці, їй снились однакові сни, але в різних інтерпретаціях. Тож, щоб зняти стрес, вона записала їх – і сни припинилися.

 

Дуліби – і село, і видавництво

Під час творчої зустрічі Марина Гримич презентувала й свою нову повість «Вуле ву чайок, мсьє?». Як і попередні твори, повість читається на одному подиху. Крім того, читач знайомиться з багатокультурною спільнотою вчителів ліцею для хлопчиків із інженерним ухилом у 1895-1896 роки, що заснував у містечку Оксамитівка Харківської губернії герой повісті - цукрозаводчик Павло Іванович Оксамитенко, а також із долею членів родини Оксамитенків після революцій - 1922 року.

Марина Гримич опікується нині власним приватним видавництвом - цілком природно воно отримало назву від села Дуліби Стрийського району Львівської області, де народився чоловік Ігор Осташ. Видавництво спеціалізується на виданні сучасної української літератури та наукових праць історико-етнологічного спрямування, має низку нагород «Форуму видавців у Львові» різних років. За книгу «Слуга із Добромиля» (продюсер Марина Гримич) Галина Пагутяк отримала Національну премію імені Тараса Шевченка 2010 року.

Із часу створення видавництва 2005 року в ньому побачили світ твори сучасних українських письменників: Галини Пагутяк («Урізька готика»), Любка Дереша («Намір»), Ірени Карпи («Перламутрове порно»), Євгенії Кононенко («Зустріч у Сан-Франциско»), Ігоря Осташа «Бонді або повернення Богдана Весоловського», Лілі Хайд «Омріяний край».

Із видавництвом співпрацюють визначні художники сучасності. Сергій Якутович (альбом «Мазепіана») є автором логотипу видавництва «Дуліби».

 

Живе спілкування – не телевізор

Після зустрічей із письменницею поспілкувалася зі студентами та іншими любителями літератури. Від жодного не почула чогось негативного – всім сподобалося живе й невимушене спілкування з Мариною Гримич. До речі, учасники зустрічі із задоволенням придбали чимало її книг, підходили до неї, аби отримати автограф.

Ось думка запорізького літератора, члена НСПУ Пилипа Юрика:

- Такі зустрічі з митцями вкрай потрібні людям. Адже одна справа побачити когось по телевізору чи в Інтернеті й зовсім інша – спілкування наживо. Глядачі (вони ж і читачі) мали змогу не просто побачити письменницю Марину Гримич, а відчути, чим саме живе мисткиня, її думи й переживання, дізнатися про творчі плани. Для мене як літератора було цікаво зазирнути, бодай віртуально, на «творчу кухню» пані Марини. Кожен із нас усе життя в пошуку й навчанні, тому досвід колеги як щодо написання та видання творів, так і вміння спілкуватися з читачами – неоціненний. Бажаю Марині Гримич подальших успіхів і нових прекрасних зустрічей!

На знімку вгорі: Марина Гримич (ліворуч) дарує свої книжки директорці бібліотеки Запорізького національного університету Валентині Герасимовій

 

 

Автографи - студентам факультету журналістики Запорізького національного університету від письменниці Марини Гримич 
Автографи від письменниці Марини Гримич - студентам факультету журналістики Запорізького національного університету 

 

* * *

Насамкінець пропонуємо нашим читачам два уривки з нової книги Марини Гримич «Вулє ву чайок, мсьє?»

У першому – головний герой Оґюст Ґівонт змальовує містечко Оксамитівку, куди він прибув із далекого Парижа як викладач приватного ліцею цукрозаводчика Павла Оксамитенка.

«Оксамитівка виявилася не такою вже й дірою, а точніше, зовсім не дірою, містечко виникло на місці колишньої слободи, заснованої значковим бунчуковим товаришем Мефодієм Пилиповичем Оксамитенком, дідом Павла Івановича, в колишній Українській Слобідській губернії. Містечко розрослося за рахунок припливу робочої сили до двох цукрових і одного рафінадного заводів, які збудував батько Павла Івановича - Іван Мефодійович, і тепер, без перебільшення, було воно цукровою столицею Росії. Портрети Мефодія Пилиповича та Івана Мефодійовича висіли в робочому кабінеті Павла Івановича, якраз над столом. Оґюст навіть сприйняв був ці фотографії за православні ікони, а самих засновників династії Оксамитенків - за православних святих, бо були вони обрамлені вишиваними рушниками.

Павла Івановича можна було вважати видатним еклектиком свого часу. Він поєднував у собі дві несумісні риси: будучи православним фанатиком, він одночас сповідував філософію утопічного соціалізму, тобто був таким собі православним соціалістом-утопістом.

Як результат, з Оксамитівки було зроблено «містечко майбутнього»: Павло Іванович проклав у ньому водопровід і каналізацію, оксамитівці знали, що таке електрика, і навіть не асоціювали її з нечистою силою чи «божим дивом». Оскільки українці з навколишніх сіл неохоче йшли працювати на завод, він позвозив з Росії, де капіталізм на той час процвітав на повну силу, цілу армію кваліфікованих робітників, побудував для них робітничу слобідку, з робітничої слобідки на заводи ходив електричний трамвайчик. Ліцей був обладнаний за останнім писком науки, при ньому було навіть футбольне поле, де Біл Сміт тренував хлопчачу команду. У центрі міста розбито парк з альтанкою для духового оркестру, влітку сюди приваблювали відвідувачів романтичні алейки та екзотичні рослини, узимку заливався каток, який вечорами освітлювався різнокольоровою ілюмінацією з місцевої електростанції, а в альтанці грав шкільний духовий оркестр під управлінням Андрія Івановича Глінки. Парк був справжньою меккою для оксамитівських міщан, туди приїздили і з навколишніх повітових містечок, і навіть з Харкова, Глухова, Чернігова, Полтави і, подейкували, з Києва. Павло Іванович навіть поставив там публічний туалет, однак народ все одно ховався по кущиках, Павло Іванович сердився, тупав ногами і хряскав кулаком по столу: невігласи, темнота несусвітня, я ж вам культуру привіз з Європи, а ви... ех ви!

Водночас Оксамитівка, завдяки старанням того ж Павла Івановича, уперто культивувала «старосвітщину», тобто (по-малоросійськи) старий уклад: мала кілька церков, шпиталь-богадільню для жебраків, монастир і базар. Павло Іванович любив, щоб у неділю і на всі свята розливався на весь повіт мелодійний церковний дзвін, і він не шкодував грошей ні на дзвони, ні на ікони, ні на позолоту куполів, ні на будівництво нових церков, він вибудував по церкві на честь народження кожного із синів, крім останнього, і лише одна «не-його» стара дерев'яна церква сиротою стояла осторонь, в «гадючнику» за базаром, то була церква святого Пафнутія».

***

У другому уривку просто заворожує опис традиційної церемонії чаювання Оґюста в родині Оксамитенків разом із викладачами ліцею.

«Чаювання за самоваром, за довгим дубовим столом з білосніжною вишитою накрохмаленою скатертиною, з вазою посередині і білим бузком у ній, а якщо не бузком, то пахучим жасмином, рожами або лісовими квітами, чаювання з колотим рафінадом, бубличками, варенням з райських яблучок, аґрусу і абрикос у срібних «розеточках», з чорним хлібом і маслом, посипаним сількою, з теплими пишними пирогами з капустою і м'ясом, з обов'язковими годинними філософськими розмовами про сенс буття, з брязкотінням срібних ложечок в склянках у срібних підстаканниках, з романсами під гітару... І все це з Павлом Івановичем Оксамитенком та його старшими доньками Віолеттою і Лілією, в компанії вчителів ліцею для хлопчиків з інженерним ухилом або ж з родинами цих хлопчиків під час офіційних візитів у сім'ю.

Це все спершу викликало в нього цікавість, потім роздратування, потім ненависть, потім звиклося, потім почало подобатися, потім перетворилося на стиль його нового життя. Міщанський стиль життя повітового містечка Оксамитівки та інших повітових містечок Харківської та прилеглих Чернігівської і Полтавської губерній, стало стилем його життя.

Оґюст уже знав: цукор-рафінад краще не кидати в чай, бо хороший рафінад довго не розчиняється, і поки ти колотиш ложкою в склянці, чекаючи, поки грудка розтане, чай вичахає, і тобі доводиться пити його холодним, а не має нічого гіршого, ніж холодний чай, бо насправді це вже не чай, а зовсім інша хімічна сполука. Так казав учитель фізики, хімії та механіки Іван Данилович Пєшкін, а Оґюст йому вірив, незважаючи нате, що вчителя вигнали з Одеського університету за зловживання алкоголем, але справу свою він знав добре, і до його фізико-хімічноі лабораторії, спорудженої на гроші Павла Івановича Оксамитенка, приїжджали робити лабораторні досліди для своїх дисертацій колишні колеги Івана Даниловича по університету.

Оґюст умочив рафінад у чай і став його посмоктувати, втягуючи з грудки густу солодку рідину, концентрований чайно-цукровий сироп, не більше десятка крапель, ну нехай навіть півтора десятка, і ніякий французький мільфой, ніякий віденський штрудель, ніякий італійський тірамісу не можуть зрівнятися з цим смаком, звичайно, це не дуже естетично і не дуже гігієнічно, сказав би учитель ботаніки, зоології та гігєни Сергій Петрович Верхатський, і його підтримав би учитель математики і німецької мови Ернест Модестович Шрьодер, але зате як смачно, сказав би вчитель англійської мови, комерції і фізичних вправностей Біл Сміт, і, напевно, це був би єдиний випадок, коли Оґюст погодився б із тупим американцем.

У чаюванні з рафінадом «у прикуску» є своя методика, головне, правильно оцінити форму грудки рафінаду, сказав би Ернест Модестович Шрьодер, треба подивитися на грудку рафінаду очима геометра, як на геометричну фігуру, грудка колотого рафінаду - це не бездоганно-пропорційна фігура, спроектована і змодельована з математичною точністю, це форма, витворена випадковістю, її неможливо точно описати і змоделювати засобами математики, і жодна наступна грудка в цукерничці не повторює форму попередньої, і це навіть не айсберг - де працює геній природи, грудка цукру - це геній Його Величності Випадку, це - в хорошому значенні слова – магія, магія ймовірності.

За розмовами біля самовара під час чаювання з учительським колективом виникла колективна теорія оптимального чаювання з цукром-рафінадом «в прикуску»: щоб отримати найбільше задоволення від процесу і водночас, щоб процес був максимально гігієнічним, важливо взяти двома пальцями грудку так, щоб зручно було її вмочати в гарячий чай і так, аби не попекти пальці. Місце, за яке треба тримати грудку, - це не обов'язково найтовща її частина, важливо, щоб там була якась впадинка, або ще краще, - дві, для того, щоб можна було тримати цю грудку, аби вона не вислизнула в чай. Також стратегічно важливо правильно вибрати ту частину рафінадинки, яка першою буде вмочена в чай, найкраще, якщо це буде видовжена її частина, або, принаймні, якийсь горбочок, тобто частина, яка найшвидше розчинятиметься в гарячому напої і дасть цю дивовижну хімічну реакцію, за якою цій мікрон за мікроном, проникатиме все далі і далі в тверду грудку, тим самим руйнуючи її, і це буде початок кінця цього шматочка цукру.

Кожен із учителів намагався, з точки зору своєї дисципліни, пояснити процеси, які відбуваються з грудкою цукру, з самим чаєм і зі споживачем, а Павло Іванович Оксамитенко уважно слухав ці розмови, занотовуючи собі щось у блокнот, він узагалі був фанатом цукру, а особливо рафінаду, він вбачав у цукроварінні не просто комерцію, а якусь глибинну філософію...»