Книга – в пам'ять про українського журналіста

2 травня – день пам'яті заслуженого журналіста України Миколи Смолінського (18.10.1953 - 02.05.2005). Наприкінці минулого року до 60-річчя від дня його народження у видавництві «Місто» (Чернівці) вийшла книга «Микола Смолінський: «Запрошую Вас до мікрофона...», яку підготували до друку чернівецький журналіст Василь Джуран, шанувальниця творчості Миколи Сергійовича Ольга Марчук із Херсонщини і його сестра Марія Чаглій. У книзі зібрані розповіді про життя області та міста Чернівці в період становлення Незалежної України, портрети славетних учених, поетів, співаків - вихідців із Буковини, зарисовки про простих людей, газетні статті, а також публікації рідних і колег про Миколу Смолінського.

У пам'ять про талановитого колегу Миколу Смолінського пропонуємо читачам «Письменницького порталу» кілька фрагментів із його творчого доробку – зарисовки й розшифровки його радіопередач.

 

 

Ключі від літа липень віддає

Цю зарисовку «Письменницький портал» пропонує читачам у пам'ять про матір Миколи Смолінського Анастасію Юхимівну, яка, на жаль, 12 лютого 2014 року відійшла у Вічність.

Переступаю поріг рідної хати й потрапляю у царство ароматів. На столі рівненькими рядочками сушиться ромашка, а поруч – пучечки м'яти. Десь знайшли у гаю її дбайливі мамині руки. А на підвіконні – липовий цвіт, що висить великими гілочками, з могутнього дерева на межі нашого городу. І тільки тепер переконуюся: літо наше минає, тане, як віск. Бо вже золотавими гілочками повернув до серпня свій вогнистий цвіт соняшник. Кружляє над ним працьовита бджола. Поспішає, бо таке воно скороминуще літо наше, як і життя. Ось уже не чути в діброві солов'я, натомість гул далекий від комбайнів та й легкий подих вітру доносить аж до села запах стиглого жнива. Молотять пшениці, і скоро вже цей запах замінить дух першого короваю із пропеченою скоринкою. До цього хліба смакують молоді засолені огірочки й картопля молода. Нема поліття на кріп. Засуха весняна понищила його, зате петрушка від рясних дощів зазеленіла, звеселила городні грядки. Дні стоять спекотні та й, ні-ні, сколихнуть могутні громи розімлілу сільську тишу. А потім росяною стежкою поспішає від вуликів наш щедрий пасічник Іван Козак. Смакуйте медок! Це особливий, незрівнянний ні з чим привіт від літа. Його вже провела за обрій голосиста зозуля. Ось так непомітно липень передає свої ключі від літа серпню. Хочеться хоча б на мить зупинити цю щедру, теплу, благодатну пору. Та де там, хіба що про неї мені нагадає оцей уже висушений липовий цвіт, який і в житті, і в пісні лише з'являється, коли липи цвітуть духмяно, духмяно.

 

Ганна Саблук – нове ім'я серед буковинських літераторів

Когорту буковинських літераторів поповнило нове ім'я. У кожного автора свій шлях до поетичного слова. У Ганни Саблук він пройшов через мозолі, нелегкі роки праці, подвір'я рідної хати в мальовничому селі Новоселиця Кельменецького району. Найвищі цінності, які передали колись юній дівчині працьовиті селяни-батьки, не розгубила на життєвих стежках, випробуваннях. Тут доля подарувала кохання і єдиного Богом. Він - відомий і авторитетний академік Петро Трохимович Саблук - і став першим читачем нової й уже другої збірки віршів. Промовиста й назва книги - «Барви добра». На поетичних сторінках авторка веде схвильовану розповідь про рідний край, родину, Україну, в якій живуть її герої. Усе це пройшло через серце й душу поетеси. Слово її світле, щемливе, проникливо-лагідне, саме сьогодні, 20 серпня (на жаль, у виданні не вказано рік – Авт.) звучить у рідному краї. Ганна Саблук зустрічається з героями книги. Дарує «Барви добра» у день своїх іменин найдорожчим людям. А вони зичать їй Божого благословення, щастя і нових поетичних барв. Бо, як відзначають критики, когорту буковинських літераторів поповнила талановита поетеса, слово якої збагачує наші пізнання світу, дарує віру й надію на добре та світле призначення людини на землі.

То хай що буде - чи зима, чи літо

Нехай на скронях сивий сніг лежить,

Але, любов'ю друзів обігріта,

Твоя любов не гасне ні на мить.

 

Ніжна пісня Карпат

«Час», 21 березня 1997 року

Він з'явився в студії радіо недавно. Я подивився й щось теленькнуло в душі. Боже мій, яка схожість із нашим незабутнім Назарієм! Потім з'ясувалося, Василь Данилюк із тих самих місць, із карпатського краю, з Розтік над Черемошем. Звідти ж і пісня його, легка й піднесена, ніжна і, як на мене, трішечки тужлива. Звідки це, подумалося? Може, від тих кришталевих хвиль Черемоша чи зір, які над цим краєм особливі? Хтозна. Бо просто вийшов хлопчина після школи на перевал Німчич. Дорога стелилася на Чернівці - до сцени, до пісні, до філармонії. Без підтримки грошовитого дядечка, без спонсорів. Зате з талантом. Працює під керівництвом відомого метра Левка Дутківського. Успішно. Одружений. У перервах між концертами надзвонює своїй милій: скоро буду. Участь у фестивалях, конкурсах, у передачах телебачення, Національного радіо, творчі перемоги й пошук пісні, своєї, неповторної.

...Карпатські гори, смерекові

Високі гори ви мої. –

Я вам освідчуюсь в любові

На всі літа мої дзвінкі.

Це з нової програми, яку підготував для Національного радіофестивалю «Пісня року-97». Тож хай ці рядки благословлять на творчі удачі й на пісню, ніжну пісню сина Карпат, яку так співає юначе серце.

 

Життя і любов - пісня

«Час», 8 березня 2002 року

...Їй аплодували тисячі шанувальників. Під ноги кидали оберемки квітів. Телефони «обривали» залицяльники. У співачки був успіх і чудова артистична перспектива. Але одного разу прийшов Він... Заглянув в очі, обійняв... І сцена поступилася, перейшла миттєво на другий план. Та з піснею дівчина не розлучилася. Інакше й не могло бути, бо пісня - це її життя.

...Щоразу, як готується моя чергова передача, я поспішаю до фонотеки «Буковинського радіо» в Чернівцях, на вулиці Головній, 91. Непосвяченим скажу, що фонотека - це та ж бібліотека. Тільки замість книг тут музичні записи, виступи різних виконавців, голоси видатних людей. Десь там, за вікнами, шумлять і вирують політичні пристрасті, змінюються епохи, а тут, в коробках, залишається їхній звуковий відбиток, своєрідний автограф, який не замінити нічим. Усього у фонотеці більше ста тисяч оригінальних записів. Тут можна послухати в запису нашого буковинця Йозефа Шмідта, який із тріумфом виступав на кращих оперних сценах світу до 1940 року. Або ввімкнемо ось цю плівку - і «метал» диктора Юрія Левітана сповістить про звільнення від фашистів Чернівців. Є тут найперші записи і Софії Ротару, і Павла Дворського, і чимало інших славетних виконавців. У фонотеці зібране справжнє звукове багатство, без якого не обходиться жоден автор. Господинею цього царства звуків уже десятки років у нас чудова жінка, усміхнена, завжди привітна Алла Зборлюкова. Талановитий звукорежисер, почерк якого відчутний у багатьох програмах. І не випадково. Ця жінка - справжній маг, Бог і чарівник цього музичного скарбу. Давно вже би святилося благословити її на почесне звання. Жінка ця і прекрасна артистка, яка чимало зробила для скарбниці української пісні, вагомі її теперішні творчі доробки в галузі культури. Але, але... Щось стороною обходять її ці визнання. Та вона цим не переймається. Народилася на Хотинщині, у співочому селі Грозинцях. Мама працювала в магазині, тато - в міліції. Співала змалку. І тому після школи вступила на навчання до Чернівецького культосвітнього училища. А закінчила, й покликали талановиту дівчину у філармонію. Ох, незабутні 70-ті роки! Співала у відомому на той час джаз-ансамблі «Буковина», та шалений тріумф прийшов, коли влилася до складу ансамблю «Червона рута», в якому справжнім діамантом вигравала слава неперевершеної Софії Ротару.

- Що запам'яталось, Алло, з того часу особливо?

- «Червону руту» співали всюди. І я пам'ятаю наш виступ, коли ми всі виходили на сцену й виконували цю пісню у Свердловську, уявляєте собі, цілковита російська аудиторія у глибині Уралу, а з нами співав цю пісню стоячи весь зал. Ось тут відбулася зустріч Софії Ротару з її судженим Анатолієм Євдокименком, який у Нижньому Тагілі тоді перебував у лавах Радянської армії. Це була воістину золота пора відродження української пісні. До нас на репетиції часто приходив Володимир Івасюк, обговорювали творчі плани, співали його пісні, готували нові програми. Пора б уже мемуари писати (сміється моя співрозмовниця). Ну а я, виступаючи в цьому колективі, мала можливість і свої пісні виконати, записані від старожилів, дбайливо зібрані фольклористами у різних куточках нашої Буковини. Особливо гарно сприймали глядачі буковинські народні мелодії. Щораз я переконувалася, що все-таки найкращий композитор – народ. Жаль, що багато митців, особливо нинішніх, про це часто забувають.

- Як відомо, через певні обставини Софія Ротару переїхала тоді до Криму...

- І ось так у мою долю ввійшла «Смерічка». Подивіться на це фото. Це перший склад «Смерічки», який після Вижниці був запрошений на професійну сцену в обласну філармонію. І мені пощастило співати поруч із нашими «золотими голосами». Упізнавайте! Ось крайній - Назарій Яремчук. Йому якихось 20 літ. А, може, більше. Поруч я, а далі - Василь Зінкевич і наш натхненник, чудовий композитор Левко Дутківський. Програма була дуже цікава. Ми - гарні, молоді. Я закривала перше й друге відділення. Співала буковинські народні пісні в естрадній обробці. Це дуже тепло сприймалось. І деякі з цих пісень і сьогодні використовуємо в радіопередачах. Це - «Яворова сопілонька», «Шовкова косиця» та інші. Слава була шалена. Ми об'їздили весь тодішній Радянський Союз. Оберемки квітів... Овації... В буквальному розумінні слова нас носили на руках. Жодних «зіркових» хвороб ні в Назарія Яремчука, ні у Василя Зінкевича не було. І взагалі скажу, що то були щирі друзі, які щоденно, невтомно шукали свою манеру співу, виробляли свій естрадний почерк. Такого не забути. Шкода тільки, що не можемо зібратися разом. Дуже ранні втрати, непоправні, болючі...

- Якийсь особливий виступ, концерт запам'ятався?

- Їх було дуже багато. Та одного не забуду ніколи. Я зі «Смерічкою» виступала в рідних Грозинцях. Це був концерт до 8 Березня. У залі серед односельчан сиділа моя рідна мама. І я заспівала, а мама... заплакала. Подумалось, у якому ж боргу ми, діти, перед нашими батьками. Як рідко ми даруємо їм своє тепло. І на другому куплеті пісні сльози котились уже в мене. Таке не забувається...

- Була сценічна слава, непогана артистична перспектива. Та раптом усе змінилося.

- Я закохалася. У моє життя увійшов ставний, симпатичний, спортивний Микола Суржик. Сам боксер, переможець багатьох чемпіонатів, тож конкуренти швидко відстали. Мені захотілося мати свій дім, своє тепле гніздечко, дітей.

- І як дім?

- Хороший особняк. У нас донька Христина. Вона обрала мій шлях, і нині актриса Чернівецького музично-драматичного театру. Має ролі, працює багато над собою. І я гадаю, що зоряний час у неї буде. А щодо мого вибору? Жінка завжди залишається жінкою. І настає той момент, коли не хочеться ні слави, ні оплесків, ні надокучливих прихильників. Це ж непросто кожних три дні змінювати місто. новий готель, інший клімат, дороги, переїзди, а особистого життя немає. Це ж рідко так, що співачка покохає у своєму колективі. А якщо такої людини немає в ансамблі, тоді вибираєш. І я вибрала дім. Не жалкую, бо втрата того варта.

- І зараз на радіо.

- Я працюю звукорежисером (на жаль, Алла померла 2 серпня 2004 року – Авт.), і уяви собі, що це моя сцена. Тут моє захоплення знаходить свою реалізацію. Щодня я зустрічаюся з піснею. Озвучую радіопередачі, готую концерти для першої програми, радіостанції «Буковина». Приємно отримувати листи. А у нас є вони не лише від слухачів нашого краю, а й сусідніх областей, Молдови, Румунії, десь радіохвилі з Чернівців долинають аж до Фінляндії. Є про це відгуки. Підбираю пісні й намагаюся зробити так, щоби в ефірі радіослухач одразу відчув: він настроївся на хвилю Чернівців, батьківщини «Червоної рути», «Черемшини» і «Марічки». Часто відчуваю, що проблем у сучасного естрадного мистецтва ще багато. Душа болить, коли чуєш записи деяких молодих виконавців. Здається, що від періоду Володимира Івасюка наша українська естрада навіть занепала. Яку з пісень ось нинішнього року я можу запропонувати слухачам, щоб вона запам'яталася? Дуже мало, одиниці. А послухайте записи 70-х, справді золотих років для відродження української пісні. Ось візьмемо «Два перстені» Софії Ротару, чи «Водограй» у її ж виконанні. А пісні Назарія Яремчука, створені пізніше - і та ж «Родина» і «Дай, Боже, радості». Це ж святе, коли щиро й проникливо бажає вам наш незабутній карпатський леґінь «не знати чорної заздрості, а щастя й радості кожному серцю, і кожному дому». Недавно приїжджав на ювілей телебачення Василь Зінкевич. Слухала його і, повірте, раділа, гордилася. Пісня нашої юності не забута. Вона відроджується, знову оживає і знову йде до людей.

- ...Свято 8 Березня. Яке воно у вашім домі? Може, глава сім'ї організовує боксерський поєдинок?

- (Сміється). Ну що ви. Йому буде не де цього. Бо головне у цей день для нас із донечкою дістати квіти. А любимо ми троянди... Отже, будуть квіти, буде шампанське. Може, якісь подарунки. Це його сюрприз, який нікому не відомий. Ми з Христинкою накриємо стіл. А готуємо традиційні страви, яких ще навчила нас мама у Грозинцях. І обов'язково буде фарширована риба - це фірмова страва, і її люблять усі. Посидимо й, цілком можливо, під весняний настрій послухаємо одну з моїх пісень. Пісні, як любов, не забуваються, вони з часом стають лише вразливіші. Таке життя...

Я привітав свою співрозмовницю з березневим Жіночим святом. І коли ми попрощалися, довго розглядав фотографії. Хай собі каже хто що хоче, а мені здається, що моя теперішня колега здійснила життєвий подвиг. Ви ж гляньте, яке усміхнене обличчя, який замріяний погляд дивиться в далину, на майбутні співочі вершини. Вони були десь поруч, лише простягни руку. І, мабуть, нелегко було відмовитися від усього того, чим наповнене артистичне життя. Не кожному під силу зробити такий крок. Та, здійснивши його, Алла Зборлюкова - щаслива мати й ніжна дружина - сьогодні зустрічає свято в найдорожчому колі. А, крім чоловіка й доньки, буде ще її пісня. Бо це залишилося назавжди.

 

Василь Зінкевич: «Пісня буде поміж нас»

...Мене з дитинства вабила журналістика. Та, зробивши перші кроки в редакції газети «Молодий буковинець», я сказав своїй наставниці Тамарі Севернюк: «Написав про свою першу вчительку. Ви знаєте, так хочеться, щоби ця розповідь прозвучала по радіо».

Із цього все й почалося. Радіо захопило мене якось раптово й назавжди. Живі голоси людей, звуки різних подій і, звичайно ж, музика. Це було справжнє диво - фонотека радіо. Тут зберігалися тисячі записів, і для мене, початкуючого радіожурналіста, це була справжня таїна й магія. Сюди надходили всі новинки того часу. І фонограмами нових пісень телевізійні колеги щедро ділилися з нами. Ось тоді, в 1972 році, я й почув пісню у виконанні юного Василя Зінкевича «Ти прийди в синю ніч». Чимось відрізнялася вона від інших. Не було в ній тогочасної безтурботності, політиканства. Співало саме серце молодого хлопчини. Минуть літа, і вже зрілим майстром української пісні, Шевченківським лауреатом повертатиметься Василь Зінкевич на рідну Буковину, в Чернівці, щоб зустрітися зі своїми друзями Левком Дутківським, Василем Стріховичем, а ще - зі своєю юністю. Бо саме їм, цим талановитим і одержимим людям, завдячує він. Перші записи, перші фонограми, перші радіо- і телевізійні трансляції. Не забути їх. Тож, у день нашого професійного свята, 16 листопада, знайде хвилю часу великий майстер, щоби привітати з ним дорогих людей. А я (така вже традиція радіо - найоперативнішого жанру) випереджаю події й телефоную до Луцька.

- Вітаю, Василю, Вас із Чернівців. У нас свято. Мабуть, телебачення й радіо у Вашій долі зіграли певну роль? Бо коли я приходжу у фонотеку, знову й знову слухаю Вашу пісню «Ти прийди в синю ніч» і згадую...

- Коли її вперше почула Ротару, вона сказала: «Я обов'язково приїду у Вижницю й заспіваю цю пісню для тебе».

Справді, ця пісня для мене не тільки повернення до юності, це - особлива сторінка, яка стосується Чернівецького радіо й телебачення. І можу сказати з певністю на віддалі років: я щасливий, що в моїй долі відбулося саме так. Хто б міг подумати, що тоді, 1968 року, за кілька днів до 1969-го, у мене розпочнеться нове життя, ім'я якому - сцена. А початок усьому зробила перша пісня «Сніжинки падають» Левка Дутківського. І ось тоді вперше я мав проблеми із записом цієї мелодії, тому що сцена вимагала одного співу, а студія – іншого, це, як у вас кажуть, технологія. Ось тоді Володя Івасюк мені наспівав, як приклад (був Стріхович, був Дутківський). Та на другому дублі мені вдалося заспівати краще. Після запису й промовив наш звукорежисер, як тепер його називають «батько естрадних зірок» Василь Стріхович: «Будуть із тебе люди». Я вдячний, безперечно, що так відбулося. Бо вже через два дні після таких творчих випробувань пісня 30 грудня була в ефірі. Вона стала вітальною для 1969 року - «золотого року», початку «Смерічки», творчого шляху мого і, безперечно, незабутнього і славного буковинця Назарія Яремчука.

- У ті роки телебачення робило перші кроки. І всім хотілося працювати там. У вас такої спокуси не виникало?

- По правді сказати, ні. Але мені довелося відчути, що це за професія - диктор телебачення (усміхається). Справді, тоді телебачення тільки спиналося на ноги, як кажуть. Чернівецька студія, маючи чудовий творчий потенціал і неповторний буковинський колорит, виходила, як правило, на Україну. Тому виникла ситуація, коли треба було за кадром оголосити про те, що через зайнятість радіорелейних ліній переноситься програма. Диктора не було. І мене попросили зробити це. Саме тоді вперше на телевізійній заставці за кадром прозвучав голос Зінкевича як диктора. Так що можна вважати: я відбувся як диктор, хоч більше таких спроб життя мені не підкидало. Та й узагалі, я, як і Назарій, ще не знав, що нас чекає.

- Чи погодитеся, що саме радіо й телебачення дало Вашим пісням крила, а «Смерічку» почули й побачили мільйони?

- Звичайно, і тут я хочу сказати про людину, яка завжди стояла за кадром, а без неї не створювалося жодної теле- й радіопередачі. Це взагалі якийсь не досліджений (сміється) феномен. Народивсь у далекому сільці Вербівка над мальовничим Збручем. На той час навіть магнітофона в селі не було. І раптом, після закінчення мистецького училища, Василь Іванович приходить на телебачення, і тут уповні розкривається його талант звукорежисера. Він робив записи на тодішній апаратурі, які й сьогодні шанують і дивують любителів сучасної пісні. Працювали часто цілими ночами. Мікрофони режисер виставляв по-своєму, інколи один із них чомусь аж у коридорі. Та потім, коли звучала фонограма, ми вловлювали те музичне відлуння гір, яке досягалося ось такими прийомами. Він умів навколо себе згуртувати прекрасних композиторів, співаків, поетів. Саме його записи принесли популярність «Смерічці», нам усім, і, звичайно ж, Софії Ротару. І в тому, що Чернівці одержали таке найменування як Мекка сучасної пісні є його талант, творчий пошук і одержимість.

Їдучи до Вижниці, а в цей час уже вийшов музичний фільм «Червона рута», де одним із його творців був Василь Стріхович, я раптом відчув: щось відбулося з нами і з нашою «Смерічкою». По-перше, нас почали впізнавати. І вже до автобусної станції проводжали сотні людей. Так сталося, що лягли ми спати до фільму початківцями-співаками, а прокинулися після трансляції «Червоної рути» на телебаченні популярними. Я зрозумів, що переді мною стала раптово й неждано пані Слава. Але поряд із таким прекрасним голосом, як у Софії Ротару, я відчув, що це лише початок. Можливо, це був Господній дозвіл на право співати, незважаючи на те, що я за фахом художник. Ось і сказав я цій примхливій дамі: «Пані Славо, ви мене зачекайте тут. Я маю повернутися назад. Мені потрібно набратися майстерності, досвіду і я це совісно зроблю, бо гріх би, будучи серед такого дива, як в Назарія, Володі Івасюка, не напившись із чистого народного джерела, виходити з піснею до людей». І робота почалася. Сьогодні, через багато років, хочу висловити свою глибоку вдячність вам - радіо й телебаченню Буковини, що ви допомагали мені визвучувати ту мою любов до Карпат, до Вижниці, до цієї землі. Я працював, не шкодуючи себе і сил за кулісами, щоби потім піднятися на повний зріст.

- Не підвела примхлива пані Слава, вона таки дочекалася Вас?

- Такі ми пішли вже з нею поруч. Але я вже рушив гордо, бо мені є що сказати Україні. І страшенно захотілося, щоб у найвіддаленіших куточках нашої землі й за її межами задзвеніла ніжна пісня з перевалу Німчич, із того перевалу, на якому ми в кептариках, пам'ятаєте, разом із Назарієм співали небу й землі. Ми часто знімали наші найкращі пісенні прем'єри в Яловичорі, на «Памірі». У гуцульському краї це найкращі місця. Ось звідси - все. І я ніколи не зрадив цьому краю своєю любов'ю й відданістю, не дозволив якоюсь фальшивою інтонацією проспівати йому пісню любові. Я низько вклоняюся перед Дивокраєм-Буковиною. Мені здається, не потребує ця земля реклами, тому що геніальні, прекрасні, високі люди, свідомі українці живуть тут. І я вдячний цій чистоті, бо вона мені допомагає тримати такий еталон і в теперішньому часі. Адже при всьому гонорі буковинців, вони ніколи собі не дозволили сказати, що є найліпші у світі. І я саме там зрозумів, що ми всі у Бога рівні, гармонійні.

- Василю, наше спілкування наближається до завершення, а свято стукає в шибку життя прекрасним колегам, працівникам радіо й телебачення, багато з них сьогодні - визнані майстри ефіру - і заслужений діяч мистецтв України Василь Стріхович, і заслужена артистка, диктор Олександра Боровкова, і заслужений працівник культури Любомира Паранюк, та всіх і не назвеш...

- Я хочу щиро привітати всіх і сказати:

Знов я у гори іду.

А назустріч потоки, як роки,

Знов я у гори іду,

Щоб зустріти весну молоду.

Як моє кохання заблудилось

В чистих зорях,

В чистих небесах

Юнацьких мрій.

Я співаю в день свята і співатиму для вас, мої дорогі буковинці. Я не набираю років, я набираю досвіду. Спасибі тобі, Буковино, і спасибі вам, мої дорогі колеги, я не обмовився, колеги-журналісти, бо ви завжди визвучуєте правду цього краю такою висотою любові, що по-іншому й не може бути. Бажаю, щоби кожне ваше слово не мало відблиску в кривому дзеркалі. Вам завжди вірять, ідіть тільки цією нелегкою дорогою. Зі святом Вас!

...Я попрощався з видатним і неперевершеним майстром української пісні, а десь із далекої юності забриніла мені мелодія й нагадала: все в житті скороминуще, а пам'ять живе, бо її тримає на цьому світі пісня. І так хочеться, щоб у цей нелегкий час вона допомагала нам вижити і зберегти наші душі. Тож хай буде пісня поміж нас!