Дуету "Писанка" - 25

|

velikden_-7Візерунки  долі  на  тлі  пісенного  небокраю

ВІРА СЕРЕДА

Коли дует «Писанка» виходить на сцену, й у виконанні чарівної Оксани Савчук звучать колядки, коломийки, веснянки, сучасні пісні в супроводі таких незвичних для нашого стрімкого сьогодення цимбалів Івана Кавацюка, день із похмурого перетворюється на сонячний, настрій одразу ж поліпшується, й настає якесь дивне умиротворення. Особисто в мене їхня поява на сцені асоціюється з весною, з пробудженням природи. То й не дивно, що коли вони - надзвичайно привабливі, в неповторних костюмах – презентували першу свою сольну програму, в глядачів перехопило подих – а хтось влучно вимовив уголос: «Такі гарні, як писанка!» Сталося це 1990 року, напередодні Великодня. Така історія назви. Народився ж фольклорний дует 1989 року - створив його Іван Кавацюк, поєднавши свої помисли з берегинею народних буковинських пісень Оксаною Савчук. Відтоді вже неможливо уявити їх одне без одного: дві половинки дуету - голос Оксани й цимбали Івана - злилися воєдино. Увесь цей час вони об'єднують навколо себе любителів свого – українського, щоразу переконують творами, що українська пісня – найкраща, наймелодійніша.

Із великим успіхом дует «Писанка» презентував своє мистецтво в США, Канаді, Франції, Фінляндії, Австрії, Німеччині, Італії, Ізраїлі, Швеції, Росії, Туркменістані, Чехії, Угорщині, Хорватії, Польщі, Румунії, Греції, на Аландських островах.

У доробку дуету «Писанка» - десятки музичних альбомів, виданих в Україні, Канаді, США, компакт-дисків. Вони – герої музичних телефільмів: «Любов моя і смуток, Буковино!» (1989), «Карпатські мотиви» (1989), «Свят вечір» (1991), «Забута пісня» (1994), «Барви «Писанки» (1995), «Віри не скарай» (1997), «А ми такі паровані» (1998), «Моя родино християнська» (2000), «Миріться, люди, любіться, люди» (1991), «Мелодії цимбалів Івана Кавацюка» (2006), «Чотири щастя Оксани Савчук» (2008), «Христос Воскрес!» (2010), «Різдвяночка» (2011), «Буковинська Писанка» (2005), «Дует «Писанка» (2002), «Писала мати писанки» (2010), «Різдво на Буковині» (2006).

2014 року заслужені артисти України Оксана Савчук й Іван Кавацюк святкують 25-річчя творчої діяльності.


 


«Здається, я з цимбалами й народився»

Іван Кавацюк – музикант із діда-прадіда, цимбаліст із п'яти років - народився на межі Гуцульщини й Покуття, в селі Мишин. Там чи не кожна друга родина відома троїстими музиками. Першими вчителями Іванка були дід Микола (старий віртуозний скрипаль), батько Михайло (гарний цимбаліст) та два татові брати - Дмитро й Василь - сопілкар і бубніст. Усі вони володіли кількома народними інструментами. Збереглася світлина родинного ансамблю Кавацюків. Розглядаємо її, а митець коментує:

- На скрипці грає дід Микола та його три сини: на цимбалах – мій батько Михайло, на бубоні – Василь (мій хрещений батько), на сопілці – Дмитро. Усі вони – самоуки. Нашу родинну капелу знали не лише в селі Мишин, а й у всьому Коломийському районі. Жодне весілля без неї не обходилося.

Отож і купався змалечку Іван у гуцульських мелодіях, переймав секрети гри не лише на гуцульських, а й українських та угорських цимбалах, вирізнявся неабиякими здібностями. Він грав у шкільному ансамблі пісні й танцю «Трембіта». Із юначих років залишився цікавий спогад. 1975 року 15-річним хлопцем Іван дебютував як цимбаліст в одному з епізодів музичного фільму естонського телебачення «Виступає ансамбль «Смерічка» під керуванням Левка Дутковського». У фільм потрапив невеличкий епізод: Іван грає на цимбалах, до нього підходить Назарій Яремчук і щось говорить. Того дня Іван грав на сільському весіллі. Естонські режисери захотіли відзняти це свято. Ось і потрапив молодий цимбаліст в історію.

- Іноді мені здається, що я з тими цимбалами й народився, додає Іван. - У часи дитинства щодня мав можливість спостерігати за репетиціями, виступами капели, ходив по сільських весіллях, хрестинах.

До розповіді долучилась Оксана й доповнила розповідь:

- Його тато розповідав, що Іванко народився на Йорданські свята. Прийшли дідусь із бабусею поглянути на малюка й перше, що зробили - подивилися на пальці та сказали задоволені: «О, народився цимбаліст». Тож цимбали були в Іванка першою іграшкою. Важко сказати, скільки йому було тоді років – три чи п'ять.

Про серйозність й усвідомленість вибору музичного інструмента свідчить те, що після закінчення школи Іван вступив до Дрогобицького музичного училища, де продовжував шліфувати гру на цимбалах, зокрема, й у складі оркестру народних інструментів «Аркан», в який входили професійні музиканти – викладачі музичного училища та музичної школи.

- Рівненський державний інститут культури я також закінчив по класу «цимбали», - додав Іван. - Інструмент, на якому зараз граю, родинний, йому понад сто років, тривалий час зберігавсь у батька. Із цимбалами ми з Оксанкою об'їздили багато країн світу.

- Мабуть, клопітно з ними? – запитала.

- Так, у поїздках це наша найбільша проблема, - відповіла Оксана. - Мабуть, доля така, щоб на них усі звернули увагу. Ми не можемо здати їх у багаж – це антикварна річ. У всіх країнах світу, хоч є паспорт, фотографії й дозвіл, існує проблема перевезення. Навіть ті, хто не приходить на концерти, цікавляться інструментом. Ми завжди хвилюємося, коли їх веземо.

 

Із малечку – в полоні пісні

Оксана - кіцманчанка. За пісенну вдачу й гарний смак завдячує батькам. Академією народної пісні стали для неї сільські співачки, від яких успадкувала неоціненні надбання народу.

- Тато був дизайнером одягу, а мама завжди йому допомагала, - розповідає Оксана. - Коли вони шили, постійно співали. Задовго до народження я весь час перебувала в пісні.

Народження Оксани оповите романтикою новорічної ночі.

- Тато розповідав, - згадує вона, - що коли я народилась, якраз бив годинник. Він прибіг у кіцманське кафе «Зелений дуб». Там продавала така мудра єврейка. «Василю Івановичу, - запитала з лукавинкою в очах, - ну як це, всі люди святкують новий рік, а ви прибігли по шампанське, цукерки. Що трапилось?» - «У мене народилася донечка». Після паузи вона сказала: «У неї буде особлива доля!» Тато мій тоді не зважив на ці пророчі слова, але потім дуже часто мені про це нагадував. Ось так із народження батьки заклали мені особливу долю.

Мама говорила, що в новорічну ніч ніхто не буває голодним і сумним. Тож я завжди була дуже веселою дитиною, перебуваючи в оточенні мудрих людей, завжди слухала гарні оповіді, казки, приповідки. Друзям моєї сестрички (різниця у віці в нас 13 років) було 16-17 років. Я уміла танцювати твіст, співала всі їхні пісні, що було не притаманне моїм ровесникам.

Особливі здібності малої Оксанки розгледіли вихователі вже в дитячому садочку – вона придумувала різні спектаклі, мала цікаві ролі, наприклад, завжди грала Снігуроньку. Батьки раділи успіхам донечки спочатку в дитсадку, згодом – на кіцманській сцені. На жаль, тяжка хвороба не дозволила Василю Івановичу прийти на перший виступ дуету «Писанка», проте, згадуючи пророчі слова єврейки, він попросив старшу дочку Марійку записати на магнітофон їхній перший сольний виступ – дуже хотів почути.

Батьки піклувалися про розвиток музичних здібностей дочки. Початкову професійну освіту Оксана Савчук отримала в Кіцманській музичній школі, до відкриття якої долучився письменник Михайло Івасюк, а її першим випускником був його син Володимир, життя якого обірвалося в травні 1979 року. Педагог Галина Семенюк навчалася в одні роки з Володею, а згодом почала й сама викладати в музичній школі. Під час відвідин школи авторкою цих рядків пані Галина з гордістю розповідала про своїх учнів, серед яких з особливим трепетом - про Оксану Савчук.

- Дух Володі, його приклад був завжди з нами, - ділиться спогадами Оксана. - Звичайно, неможливо забути й десять років мовчання, коли взагалі ледь не забороняли слухати його пісні. Мені завжди це боліло. Якось, коли приїхала на канікули в Кіцмань із Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, де навчалась, у мене виникло велике бажання – зробити вечір пам'яті Івасюка.

 

Їх познайомив кіцманський фестиваль

Бажання Оксани провести вечір-фестиваль пам'яті Володимира Івасюка здійснилося – він відбувся 3 липня 1988 року в Кіцманському палаці культури. Їй випала велика честь його провести. До того ж, молода співачка взяла участь у конкурсі, зачарувала всіх приємним мецо-сопрано й посіла перше місце за виконання народних пісень. У її виконанні на фестивалі прозвучала тоді незабутня пісня Володимира Івасюка «Два перстені».

Сталося це задовго до першого всеукраїнського фестивалю «Червона рута» в Чернівцях. Це була перша ластівка, яка проклала дорогу спочатку до обласної, а потім і всеукраїнської «Червоної рути».

- Саме з мого рідного Кіцманя розпочалося нове життя Володі, - розповідає Оксана. - Тоді ми познайомились із Іваном Кавацюком. У Кіцмань на фестиваль багато колективів не приїхали, бо боялися неприємностей із боку влади. Але троїсті музики з Івано-Франківщини, серед яких й Іванко, прибули й виступили. Я вперше тоді заспівала з ними «Баладу про дві скрипки» Володимира Івасюка. Це вийшло спонтанно.

У складі ансамблю разом із Іваном Кавацюком грали відомі нині митці – знаменитий скрипаль Василь Геккер (працює в оркестрі народних інструментів під орудою Євгена Гуцула в Києві) й надзвичайно гарний музикант Михайло Тимофієв. Усі троє родом із одного села. Мишин продовжує школу цих музикантів, тут склалися цілі династії. Уже в Івана племінник Василь Кавацюк - відомий скрипаль. Покійний Василь Попадюк починав у капелі музикантів Іванового тата маленьким хлопчиком, грав із Івановим дідом. Сопілкар був надзвичайний, людина-оркестр! Його син, теж Василь, – нині всесвітньовідомий скрипаль.

- Уперше під час фестивалю в Кіцмані Іван побував у моїй хаті, - згадує Оксана, - й ми відчули щось особливе – народилася любов. А вже на всеукраїнському фестивалі «Червона рута» в Чернівцях, що став своєрідним вибухом національної культури, ми остаточно визначилися в наших почуттях і стали єдиним цілим у житті й творчості.

На І Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» в Чернівцях (17-24 вересня 1989) за краще виконання пісні Володимира Івасюка на вірші Василя Марсюка «Балада про дві скрипки» Оксана Савчук стала володаркою премії Міністерства культури України. Цим твором вона відкривала заключний гала-концерт переможців фестивалю.

Іван Кавацюк приїхав на фестиваль у складі рок-фольк-синтез-групи «Заграва». Вона була цікава тим, що музиканти поєднали автентичні інструменти із сучасними. Це був прорив рок-фольк-синтезу в Україні.

- Коли «Заграва» 1989 року на фестивалі «Червона рута» заграла свою композицію, - розповідає Оксана, - це був справді переворот в інструментальній музиці України. Такого ще ніхто не робив у той час. Це були перші кроки до дуету «Писанка», тому що ми вже бачили наше єднання. Саме цей рік вважаємо датою народження нашого дуету.

- У нас була музика, спільна ідея відродити українську пісню, - говорять дуетом. - Усе замішалося на духовному відродженні. Ми дуже хотіли щасливої долі Україні, прагнули внести щось своє. Пісня тоді впливає на людину, коли правдива. Вона не терпить фальші.

 

Таємниці сходження до фольклорного храму

Кожен вихід дуету «Писанка» на сцену подібний святу. Вражає гарний смак у всьому – гармонійне поєднання концертних костюмів із сюжетами пісень, що оспівують українські звичаї, традиції, давні обряди. Значну частину репертуару складають колядки, веснянки, коломийки, балади, легенди, українські народні пісні.

Справжній скарб у їхній творчій скарбниці – дивовижні гуцульські й буковинські автентичні твори. Щоб відтворити пісні, почуті вдома від батьків, у навколишніх селах від старожилів і записати їх, Оксана й Іван витратили чимало часу. Пригадують, як в Івано-Франківській області в селі Космач Косівського району записували пісні від Дмитра Пожоджука, у Чернівецькій області – від Раїфти Пенюк в селі Лашківка Кіцманського району. Земляки щедро ділилися з ними пісенним скарбом, бо знали, що так шедеври не підуть у забуття, звучатимуть зі сцени.

Оксана розповідає:

- Є в мене добрі навчителі, які відкрили таємницю сходження до фольклорного храму. Це - Єлизавета Гнатюк з Кіцманя, Фрозина Гулей з Вижниччини, Ганна Миронюк з Мишина, батьки Івана - Марія Миколаївна й Михайло Миколайович, мої батьки – Василь Іванович і Єлизавета Дмитрівна. Я дуже люблю цих людей, вони — як світанок душі моєї.

Справжнім вибухом стали для мене пісні співачки Параски Карапінки й Михайла Гризюка – це кілометри плівки. Передаючи ці пісні, люди робили такий собі живий пам'ятник. Якби їх усі розшифрувати, то місяць би співати й не виспівати.

Параска Карапінка, наприклад, якось перестріла Оксану й запропонувала свої пісні, бо не мала кому їх передати. Три дні переписувала Оксана співанки: про милого, що загинув на чужині, й дівочий сум, про червону калину й чар-зілля, про нерозділене кохання й щастя бути у парі... А через кілька днів старенької не стало.

- Це потрясло мене, - говорить співачка. - Мабуть, тоді вперше так гостро збагнула, що пісня може зникнути, не залишивши сліду. Тому її треба співати, передавати з покоління в покоління, як найдорожчий скарб.

 

«У нас усе починалося з дітьми»

Дует «Писанка» щедро ділиться своїм пісенним скарбом із дорослими й дітьми, долучає їх до своєї творчості. У їхніх концертах беруть участь кращі фольклорні гурти з Буковини, Гуцульщини та інших куточків України - родина Ванжураків із Верховинського району Івано-Франківської області, ансамбль танцю «Покуття» з Коломиї, фольклорний колектив «Родина» з рідної Кіцманщини, «Наспів» із села Мишин та багато інших талановитих артистів.

Щоразу, виходячи на сцену, Оксана звертається до залу: «Дорога моя родинонько!» І ця родина постійно розростається.

- Узагалі в нас усе починалося з дітьми, - розповідає Оксана. - Так Бог дав! Народна пісня має дитяче обличчя. Наші пісні, я б сказала, проходили через душу дітей. Так траплялося, що ми завжди з ними працювали. Одна з юних співачок - Настя Угринчук, її вважають за мою донечку. Ми вже й не заперечуємо. Яночка Сиротюк – моя похресниця. Дитяча вокальна студія «Притендес», ансамблі танцю «Алегро», «Над Прутом», «Арабеск», театр-студія «Ґердан»... У нас багато програм саме з дітьми. Наша співпраця з ними триває.

Навіть якщо виїжджаємо за межі України, якось так завжди складається, що діти там нас розшукують - і на сцені ми працюємо разом із ними. Так було в Америці, Німеччині, Фінляндії. Із нашої легкої руки ми намагалися дати їм дорогу у велике мистецтво.

Юні обдарування тішать Оксану й Івана тим, що тягнуться до національної музики, рідного українського вбрання.

 

«Генетика спрацьовує – я завжди бачу образ»

Готуючи нову програму, Оксана Савчук й Іван Кавацюк ретельно продумують концертне вбрання, залучаючи до співпраці буковинських митців. Дуже пам'ятні для них перші автентичні костюми, в яких вони вийшли на сцену, - Оксана в буковинському, а Іван у гуцульському. То були, за словами артистки, щасливі костюми з Кіцманщини й Коломийщини з власної колекції.

- Ми їх завжди тримаємо біля себе, це наша реліквія, - зауважує Оксана. - Вони проїхали з нами півсвіту. Нині в нас дуже велика колекція концертних костюмів. Часто робимо виставки. Нещодавно обласний краєзнавчий музей запропонував створити велику експозицію, в якій можна буде спостерігати вплив автентичних костюмів, що ми збираємо, на наше сучасне концертне вбрання.

Поцікавилася, хто виготовляє костюми й чи вишиває сама співачка.

- Звичайно, ми всі мусимо вишивати, - відповіла вона. - Наша перша майстриня – Дарія Риптик (костюми «Ангели Різдва», «Великдень», «Червона рута»). Є також мальовані костюми в стилі батик художниці Тамари Покотило («Писанка», «Квіти»). Серед наших майстрів - Людмила Петровська («Різдво», «Святковий», «Диво-птахи»), знаменитий дизайнер Микола Шкрібляк («Білий птах із чорною ознакою», «Космацький Великдень», «Буковинське Різдво»), Жанна Лисаківська («Літо-літечко», «Почуття», «Троянда»), Світлана Савчук («Вишеньки», «Бузок»). Є багато майстрів, які тчуть, вишивають, і їхні вишивки потім втілюються в ідею сучасного костюму.

Я вам більше скажу: дизайнерський хист мого покійного тата Василя Івановича, царство йому небесне, передався мені, генетика спрацьовує – я завжди бачу образ. Наш старший син Олександр - дизайнер інтер'єру, він так само має смак і може дуже цінно підказати в сценографії, костюмі. Адже костюм це, перш за все, образ - тієї пісні чи програми, яку ми подаємо на сцені, він має доповнювати твір.

Цікава співпраця дуету «Писанка» з Дарією Риптик. Вона, як ніхто інший, розуміє, як важливо для митця почувати себе комфортно на сцені, бо сама колись була вокалісткою ВІА «Смерічка», тож, застосовуючи традиційну ефектну кольорову гаму й оздоблення в костюмах «Писанки», враховувала пластику рухів артистів, освітлення в залі, репертуар. Костюми «Червона рута», наприклад, готували спеціально до 50-річчя від дня народження Володимира Івасюка - в цьому комплекті дует «Писанка» презентував аудіоальбом із записом дев'яти пісень композитора.

Знаковими для дуету «Писанка» стали костюми «Білий птах із чорною ознакою» Миколи Шкрібляка. Вони, за словами Оксани, символізують трьох славних синів Буковини – Івана Миколайчука, Володимира Івасюка й Назарія Яремчука. Тут і відгомін отих перших костюмів «Смерічки» - у стилі крою. В орнаментах вбачається білий птах із чорною ознакою. У цих костюмах митці виконували улюблені пісні й інструментальні твори Івана Миколайчука з нагоди 60-річчя від дня його народження.

 

Запрошення від Назарія

Познайомилась я із заслуженими артистами України Оксаною Савчук й Іваном Кавацюком у Чернівцях - вони були учасниками урочистих ювілейних подій із нагоди 60-річчя від дня народження Назарія Яремчука. Ця їхня участь не була випадковою, адже найяскравіші їхні гастролі відбулись у США й Канаді 1993 року із ансамблем «Смерічка». Запросив їх у той тур незабутній Назарій Яремчук. Вони й досі пам'ятають до найменшої дрібнички ці концерти. Весною вони об'їхали майже всю Канаду, а восени – Сполучені Штати Америки. Графік був дуже насичений. Запам'яталося спілкування з Назарієм Яремчуком, який сумував за родиною й горнувся до них у розмові, радився, показував подарунки, що купив для донечки.

До речі, на початку творчого шляху дуету «Писанка» Назарій Яремчук запрошував Оксану солісткою в ансамбль «Смерічка», проте йти без Івана вона не погодилася. Назарій скептично поставився до цимбалів, зауваживши, що їх може замінити синтезатор. Проте Оксана була непохитною, й у «Смерічку» запросили Інесу Братущик.

- 1990 року ВІА «Смерічка» й дует «Писанка» запросили на міжнародний фестиваль у польський Сопот, - розповіла Оксана. – Якось після концерту всі артисти зібралися разом, обговорювали виступи, раптом хтось заговорив про цимбали. Назарій Яремчук, послухавши відгуки про наш виступ, сказав Івану: «А чи можеш із закритими очима зіграти?» Одразу ж Івану зав'язали очі хустиною, й він заграв – неперевершено! Після цього Назарій підійшов до нього й перепросив: «Беру свої слова назад».

Під час цієї поїздки Оксана й Іван добре потоваришували з Володимиром Прокопиком, тоді ж і започаткувалася їхня співпраця.

- До того часу ми працювали тільки з цимбалами, лише з автентичними інструментами, в такому автентичному викладі, - зазначила Оксана. - А після цього спільного гастрольного туру захотілося щось зробити нове, й Володимир Прокопик дуже обережно, тактовно почав нам аранжувати народні твори. Ми й досі з ним співпрацюємо.

 

«Автограф від «Писанки»

У Чернівцях митці подарували мені книгу «Писаночко-голубочко» - своєрідний літопис життя й творчості дуету «Писанка». Природно, що я забажала автограф. Проте пані Оксана заперечила: «Коли будемо в Запоріжжі, тоді й дамо автограф».

Ця зустріч відбулась улітку минулого року. Дует «Писанка» взяв участь у святкових заходах з нагоди 15-річчя громади Української греко-католицької церкви святого апостола Павла й десятиріччя монастиря сестер Василіанок. У віночку цих подій був і їхній концерт для парафіян громади. Прозвучали пісні «Заспівай, родино» Андрія Верхоляка на вірші Василя Мошука, «Два ангели» й «Два образи» отця Василя Сиротюка, українські народні пісні «Ой зелене жито, зелене» й «Горіла сосна, палала», інші музичні й пісенні твори. Із захопленням публіка сприйняла «Чардаш» у виконанні Івана Кавацюка на цимбалах. Завершився концерт піснею незабутнього Володимира Івасюка «Червона рута», яку співали всі.

Не могла не поцікавитися думкою митців про перебування в Запоріжжі.

- Ми вперше тут і дуже полюбили Запоріжжя, - відповіли одразу вдвох. - Тут особливий дух! Побували біля 700-літнього козацького дуба, на славній Хортиці, здійснили подорож навколо острова. Яка тут благодатна земля!

 

«Дякую тобі, Ксеніє»

Минулого року Оксана Савчук відзначила 50-річчя. У Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської з цієї нагоди відбувся ювілейний благодійний концерт.

- У нас так співпало, що спочатку в Іванка був ювілей, потім у мене, - поділилася приємними спогадами Оксана. - Ми не акцентуємо на цьому, але презентація творчого життя все ж має відбуватися. Концерт «Дякую тобі, Ксеніє», - такий собі дарунок від Бога. Зима, лютий, але було так багато квітів, що наприкінці програми нас уже не було за ними видно.

На ювілейному концерті я не була, тож попросила митців розповісти про нього.

- Це - справна презентація життя, - розповіла Оксана. - Великий екран виконував роль спогадів. Ми показували кадри з минулого, інтерв'ю наших творчих побратимів, котрі перебували далеко від Чернівців. Відбулося таке родинне гарне свято.

- Так ми звітували перед нашими буковинцями, гостями, тими, хто приїхав до нас на концерт, - додав Іван.

 

Мистецьке дійство дуету «Писанка»

Із різдвяною колядою вийшли до людей в першому своєму концертному виступі співачка Оксана Савчук і цимбаліст Іван Кавацюк 1989 року. Зі сцени полинули прадідівські щедрівки, колядки, йорданські пісні, призабуті, майже втрачені найкоштовніші пісенні перлини Буковини й Гуцульщини.

Потім почали готувати сольну концертну програму із пісенних і музичних творів, записаних та оброблених власноруч, найперше, від батьків, також у селах Буковини й Гуцульщини. Це був той знаменитий концерт, коли глядачі нарекли дует «Писанкою».

Після цих двох концертів на великій сцені задумали митці розробити програму на всі чотири пори року. І в кожну вкласти частку того великого дійства, що було притаманне нашому народові о тій чи іншій порі року.

Глядач побачив на сцені ці програми, що митці втілювали протягом кількох років. Зиму Оксана з Іваном прикрасили колядками й щедрівками, весну - веснянками та маївками, літо - купальськими й косарськими піснями, осінь - весільними й обжинковими творами. Пісні, мелодії відбирали ретельно - вони мали бути також співзвучні їхнім думкам, почуттям, поглядам. Переплітали музичні твори народними оповідями, легендами, переказами. На сцені розгорталося справжнє театральне дійство. Звучали маловідомі, а то й забуті різдвяні «Ой ти, ясна зірко», «Сьогодні Мелані, а завтра Василі», великодні «Ой горить свічка», «Як задзвонять дзвони», жниварські «Ой шуваром», «Косарі косять», «Ой на горі вітер віє».

Є в репертуарі митців і стрілецькі пісні – «Вітер віє, трава шумить», «Не їдь, козаче, на ту війноньку», весільні – «Посіяла жито», «Та й увійди, рідний неньку», «Ой лежав барвін», «Що мала мамка, то доньці дала». А ще веснянки, гаївки, жовнірські, рекрутські, купальські пісні, забуті гуцульські та буковинські романси, пісні на слова Тараса Шевченка, записані в цих краях.

Найпомітнішими серед цих мистецьких дійств на Буковині стали традиційні концерти «На Різдво у «Писанки» та «Писаночко-голубочко». У них глядачі побачили самобутніх музикантів і співаків, цікаві самодіяльні художні колективи не лише з Буковини й Гуцульщини, а й із багатьох інших регіонів України.

 

Місток від народної до духовної пісні

На творчому вечорі-концерті «Великдень у «Писанки» 19 квітня 1996 року в Чернівецькому драмтеатрі імені Ольги Кобилянської був аншлаг. Це було свято перемоги української пісні. Отець Валерій особисто подякував Оксані та Іванові за те, що йдуть у мистецтві своєю світлою дорогою. Ніхто й подумати тоді не міг, що вже незабаром у їхню творчість увійде духовна пісня, поєднавши з Валерієм Сиротюком, який подарує їм не один твір, що ще більше поєднає їх зі своїми шанувальниками.

Прийшли й перші успіхи в духовній творчості артистів. 1998 року за пісню Валерія Сиротюка «О Всехвальна!» дует «Писанка» отримав диплом та першу премію Всеукраїнського радіоконкурсу «Пісня року-98».

2000 року автор і митці отримали першу премію та приз «Золота Ніка» на «Пісенному вернісажі-2000» за пісню отця Валерія Сиротюка «Киріє, Елейсон» («Господи, помилуй»).

Піснями отця Валерія Оксана зустрічала 2001 року у Львові папу Римського. Виступав дует «Писанка» весною 2003 року й у самому Римі та інших італійських містах, де й донині перебувають на заробітках багато наших співвітчизників, особливо жінок.

Цього ж року репертуар дуету «Писанка» поповнили пісні «Два ангели», «Два образи» отця Сиротюка. Твір «Два ангели» став лауреатом Всеукраїнського радіофестивалю «Пісня року» (2003). А під час різдвяного бенефісу дует отримав найвищу нагороду Української церкви - медаль «Божої Матері».

Згодом 11 пісень духовного змісту склади аудіоальбом «Пісні українського священика отця Валерія Сиротюка».

Не лише пісні можна почути на концертах дуету «Писанка», а й прекрасні сольні виступи на цимбалах Івана Кавацюка та легенди, що майстерно переповідає Оксана Савчук - про старого бідного буковинця, який не захотів продати свою пісню за великі гроші, про білого птаха з чорною ознакою, який був посланий Богом на землю, аби визбирувати на ній різну нечисть. Знаючи це, отець Валерій подарував «Писанці» легенду про подружньо-творчий дует. Саме нею хочеться завершити цей розділ.

«Люди на землі настільки захопилися добуванням грошей, що зовсім забули про Пісню. Тож її душа залишила цей тлінний світ і потрапила до раю. Господь Бог послав до неї Ангелів, аби допомогли знайти їй райський куточок, де вона почувала б себе якнайліпше. Отож підвели вони Пісню до джерельця. Вона послухала його дзюрчання, але сказала: «Я тут не буду». Повели її до нових мелодійних дзвонів, проте й тут вона не побажала залишатися. Відтак погляд її зупинився на старезному дубі, під яким мовчазно спочивали цимбали - такі самотні й сумні, що Пісня враз вирішила: «Я буду з ними». І через деякий час весь рай почув таку гарну співанку, від якої кожна душа і плакала, й сміялася. Сам Господь Бог поблагословив цей союз, наказавши повертатися на землю й пробуджувати в людях те, що вони втратили».

 

Здійснення найпотаємнішої мрії

Є у Франції чудотворне місто Люрд (фр. Lourdes), розташоване в передгір'ях Високих Піренеїв у південно-західному кутку Франції, неподалік іспанського кордону. Це квітуче французьке містечко стало загальновідомим світові в другій половині ХІХ століття, коли на його околицях із Божої волі сталося одне з найважливіших з'явлень Матері Божої за всі часи християнської історії.

Оксана й Іван дуже мріяли потрапити в це місто.

- Ми не мали таких грошей, щоб поїхати просто так у Люрд, - каже Оксана, – молили Бога про здійснення цього бажання. Так сталося, що ми поїхали як прочани. Отець Валерій нас запросив у ту подорож. Там же знімали перший духовний кліп «О Всехвальна!».

Під час зйомок артисти вирішили відмовитися від звичного концертного антуражу, бо прагнули візуально передати зміст твору на тлі високого моменту духовного очищення. Кінокадри відтворюють мальовничу природу, нескінченний людський потік із запаленими свічками в тендітних паперових суцвіттях-ліхтариках, загальну зосередженість спільної молитви. Звичайно ж, вбрання Оксани довершувало гарний задум.

- Хоча ми не рекламували себе, люди здогадалися, що ми артисти, - продовжила розповідь Оксана. - Спочатку в Люрді, а потім у Парижі нам організували концерти. Особливо запам'ятався концерт у Люрді – місті Богородичної слави. Там був великий зал, а в ньому - люди різних націй, там немає кордонів між людьми. Зазвичай спочатку люди виходять зі своєю символікою, бо кожен хоче сказати: «Я – українець» чи «Я – італієць». А перед молитвою люди всю символіку кладуть убік, а по її завершенні обнімають один одного, єднаються як брати й сестри. Із таким настроєм вони прийшли до нас на концерт. Ми навіть навчали їх українських слів, а вони за нами повторювали без акценту.

 

Загадкова Фінляндія й «Писанка»

Щодо поїздки дуету «Писанка» у Фінляндію, то вона була фантастичною в прямому й переносному розумінні. Про дивовижних українських митців прочитав у Інтернеті фінський імпресаріо. Потім почав розшукувати їх. Навіть звуковий сигнал на мобільнику поставив із піснею «Ой летіли журавлі» в їхньому виконанні.

- Якось (це було 2004 року) до нас зателефонували з Фінляндії, - розповідає Оксана, - й запропонували приїхати до Фінляндії з концертною програмою. Ми жодного разу там не були. До того ж, склалася стереотипна думка про мешканців північних країн, що вони скупі на емоції. Отож перед тим, як підписати запропонований контракт, довго вагалися.

У Фінляндії перше враження було надзвичайно зворушливе. Коли митці під'їхали до концертного залу, де мали виступати, то спершу не могли зрозуміти, що то горить на снігу. Виявилося, що вся доріжка, якою вони йшли, наче казковим килимом устелена свічками. Перший концерт пройшов чудово. Зал без упину аплодував, змушуючи ще й ще виходити на сцену.

- Співали ми українські народні пісні, гуцульські балади, - пригадує Оксана. - Фіни дуже зацікавилися цимбалами. Такого музичного інструмента вони не бачили. Коли дізналися, що він із цільного дерева, здивувалися, бо дуже бережно ставляться до природи. Тільки після того, як Іван пояснив, що інструмент роблять із дерева, розколотого блискавкою (така традиція), вони знову стали сприймати нас як людей цивілізованих. Підходили, дивились... Із якою увагою слухали вони не тільки музику, співи, а й просто українську мову, дослухалися до її мелодики!

Наступного разу дует «Писанка» запросили влітку 2005 року на міжнародний фольклорний фестиваль на Аландських островах, що належать Фінляндії, але мають статус автономії. Оскільки Україна вперше брала участь у цьому фестивалі, дуету «Писанка» надали честь відкривати й закривати захід.

- Фіни – це особлива нація, - підсумувала Оксана, - тому що люблять пізнавати нове, інші культури. Вони добре знають свої традиції, пісні. Там, де ми були, в кожній хаті вони вміють ткати й робити столярку: чи ти президент чи міністр. І вони то люблять самі робити.

У нас там були дуже вдячні глядачі, ми просто закохались у Фінляндію. Дуже хвилювалися, бо нам усі говорили перед першою поїздкою: «Ой, це такий холодний народ! Що ви ризикуєте?»

Ми були там п'ять разів – вони нас запрошували, були великі контракти. Ми проїхали по всій Фінляндії і ще раз упевнилися, що народна пісня не має мовного бар'єру. Є мова серця, музики твого народу. Нас вразила не лише екзотика казкової природи, толерантність та здорова цікавість людей, а й простота в спілкуванні, скромність у побуті. Відсутня будь-яка пиха щодо посад. Усі доступні. Міністр культури прийшла на фестиваль із дитиною у візочку. У нас таке неможливо навіть уявити!

Іван додав:

- У нас уже був завершальний Різдвяний концерт. Раптом на сцену піднявся мер і сказав: «Тепер ми хочемо вас привітати й вам заколядувати». Це так було сентиментально. Ми були дуже вражені.

 

Короткі біографічні дані

Оксана Савчук народилася 1 січня 1963 року в місті Кіцмань Чернівецької області. Початкову мистецьку освіту отримала в Кіцманській музичній школі.

1980- 1984 - навчалася на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (майстерня заслуженого діяча мистецтв України, професора Леоніда Олійника, народної артистки України Ади Роговцевої). Із відзнакою його закінчила, отримавши спеціальність «актор драматичного театру, кіно». Водночас брала уроки вокального співу в студії хору імені Григорія Верьовки.

Працювала редактором і ведучою головної редакції художніх програм Чернівецького телебачення, записала сотні пісень, балад і легенд Буковини, за що отримала обласну премію імені Костянтина Галкіна (1986), а за пропаганду української народної пісні та активну концертну діяльність - премію імені Володимира Івасюка (1988).

На І Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» (1989, Чернівці) визнана кращою виконавицею пісень Володимира Івасюка.

Іван Кавацюк народився 21 січня 1961 року в селі Мишин Коломийського району Івано-Франківської області в родині музикантів. Закінчив Коломийську музичну школу.

1978 року вступив у Дрогобицьке музичне училище. Грав у оркестрі народних інструментів «Аркан». Викладав у дитячій музичній школі селища Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області.

1986 року вступив до Рівненського державного інституту культури. Навчаючись, брав участь у престижних міжнародних конкурсах і фестивалях, став їх лауреатом: 1986 - Баямаре (Румунія), 1987 - Будапешт (Угорщина), 1988 - Балатон (Угорщина), 1989 – острів Левкада (Греція).

 

Участь дуету «Писанка» у фестивалях

1990 - Міжнародний фестиваль у Сопоті (Польща); Міжнародний фестиваль у місті Лугош (Румунія)

1991 - Міжнародний фестиваль фольклору в місті Нью-Джерсі (США); Міжнародний конкурс «Золоті трембіти» в Трускавці (Україна)

1996 - Міжнародний конкурс у місті Угерське Градіще (Чехія)

1998 - Міжнародний фестиваль фольклорних колективів у місті Наттербах (Австрія)

2005 - Міжнародний фестиваль на Аландських островах (Фінляндія)

2006 - Міжнародний фестиваль у місті Турку(Фінляндія)

 

Відзнаки дуету «Писанка»:

1996 - Міжнародна премія «Дружба»

1999 - Відмінник освіти України

1997 – присвоєно звання заслужених артистів України

2000 - за вагомий внесок у розвиток і популяризацію української культури присуджено літературно-мистецьку премію імені Сидора Воробкевича

2000 - Почесні громадяни міста Кіцмань

2003 - найвища нагорода Української греко-католицької церкви - медаль «Божої Матері»

2008 – Оксана Савчук нагороджена орденом Княгині Ольги, а Іван Кавацюк - орденом «За заслуги» ІІІ ступеня

2010 - медалі святого Георгія

2013 - Почесна відзнака «За заслуги перед містом» (Чернівці)

 

 

-3-20

На І Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» в Чернівцях Оксану Савчук визнали кращою виконавицею пісень Володимира Івасюка. Згодом Дарія Риптик створила для дуету «Писанка» костюми «Червона рута»

 

DSC08455

Знаковими для митців стали костюми «Білий птах із чорною ознакою» Миколи Шкрібляка. За словами Оксани Савчук, вони символізують трьох славних синів Буковини – Івана Миколайчука, Володимира Івасюка й Назарія Яремчука

 

01-5

Із 1996 року в творчість дуету «Писанка» увійшла духовна пісня отця Валерія Сиротюка (Єрусалим, 2007)

 

05_

Артисти в костюмах Жанни Лисаківської «Літо-літечко»

 

IMG_9696

Фрагмент експозиції концертних костюмів Оксани Савчук й Івана Кавацюка в Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї

 

01-4

Юні обдарування тішать Оксану й Івана тим, що тягнуться до національної музики й рідного слова

 

rodino

«Заспівай, родино, щоб усе збулось,

Щоб у нашій хаті лиш добро велось!

Запроси на свято друзів звідусіль,

Буде пісня рідна, буде хліб і сіль!»

(Рядки з пісні на вірш Василя Мошука)


Світлини із родинного архіву Оксани Савчук й Івана Кавацюка