У Запоріжжі немає місця... Тарасу Шевченку
Пилип ЮРИК
Не щастить Великому Кобзареві в Запоріжжі! Свого часу сотні, якщо не тисячі жителів області збирали гроші на спорудження монументального пам'ятника Батькові нації. Робили все це тоді через обласне Товариство пам'яток історії й культури. А його керівники довго тягли кота за хвоста, встановлювали меморіальні дошки більшовицьким діячам, допоки кошти, зібрані народом, не зжерла інфляція. Десятки тисяч радянських рублів за один чи два місяці стали кількома купоно-карбованцями.
Потім влада міста часто та багато обіцяла сама встановити пам'ятник Тарасу Шевченку. Навіть конкурс на кращий проект провели. Виграв його талановитий запорізький скульптор Владлен Дубінін. У нього Тарас Григорович стоїть біля сліпого кобзаря, поклавши ліву руку на плече старому, слухаючи звуки кобзи й дивлячись удалину, мабуть, на рідну Хортицю. Але між владою та громадськістю розпочалася тривала дискусія, до якої (треба сказати чесно) долучилися й деякі наші патріоти, з приводу – де саме поставити пам'ятник. Більшість вважала – перед міською радою, на бульварі імені Тараса Шевченка. І тоді (нині покійний) міський голова Олександр Поляк поспішно споруджує на тому місці чотиригранний стовп із годинником. А чому ж, головне, щоб без Шевченка! Бо якби встановили, треба було б щодня з вікон міськради дивитися Кобзареві в очі.
«Скажіть мені, де поставити пам'ятник, і я все зроблю, щоб там його встановити», - це вже слова наступного міськголови, а нині нардепа України (донедавна - фракція Партії регіонів) Євгена Карташова. Довго цей дядечко морочив голову громадськості, але коли йому вказали, де повинен стояти монумент – на перехресті бульвару Шевченка й вулиці Перемоги – він швиденько встановив там... шпиль із ангелом на честь 60-річчя перемоги у війні. Хоча через дорогу вже є пам'ятник загиблим воїнам – бойовий радянський літак-винищувач.
Багато обіцяв народу й ренегат Олександр Сін, нинішній міський голова, який поспішно, коли стало невигідним, покинув «Батьківщину» й перейшов у ПР. Зокрема, він запевняв, що пам'ятник стоятиме навпроти обласного музично-драматичного театру, мовляв, архітектори вже розробили план, і на 200-річчя з дня народження українського генія монумент урочисто відкриють. А тільки, як з'ясувалося, кошти для його спорудження збиралися тим же Сіном разом зі «смотрящими» й вивозилися валізами як данина ханові Януковичу. За ці гроші потім наймалися тітушки та всяка інша нечисть для розгону Майдану в Києві й Запоріжжі, за них Саша Янукович має три мільярди доларів. І прийшов той же Сін разом із іншими керівниками на 200-річчя... до старого погруддя Великого Кобзаря.
Святкування ювілею готували заздалегідь. Ще при януковичах та їхніх сатрапах. Тому не дивно, що люди, котрі зібралися на площі біля Шевченківської райадміністрації Запоріжжя, були просто шоковані. Уже три роки Кобзаря вшановують тут винятково культпрацівники. Вони розповідають про нього, його творчість, залучають до читання монтажу дітей, а потім пропонують усім покласти квіти до погруддя й розійтися.
Та цього разу ті самі культармійці перевершили самі себе. Мабуть же, при підготовці до свята було сказано їм... редагувати Шевченка, обійти «страшні» місця його поезій так, як злодій обходить місце, де він щось украв. Отож, вийшов гарний хлопець читати «Заповіт», сказав, що цей твір перекладений багатьма мовами, почав декламувати його українською. І ось доходить до слів «Як понесе з України у синєє море кров ворожу...», і читає ці рядки... англійською. Потім продовжує українською, але слова «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!» звучать німецькою. Такого глумління над поетом і слухачами-українцями ще не було. Люди були обурені до краю.
Тому, коли закінчили культпрацівники свою справу, як тільки поклали квіти, до пам'ятника вийшов голова обласної «Просвіти» Олег Ткаченко з мегафоном. Він запросив присутніх повторювати за ним «Заповіт» Тараса Шевченка. І вже без якоїсь боязні на всю округу лунали державною мовою напутні слова Батька нації, повторювані кількома сотнями голосів.
А далі люди виходили до мікрофона, читали вірші Тараса Шевченка, співали його пісні. Зауважу, що начальство наше (як міське, так і обласне) знову не сказало біля погруддя Кобзаря жодного слова – постояло, послухало, потім поклало квіти й швиденько «змилося». Ось так воно любить і шанує геніального поета, художника й мислителя, котрим захоплюється весь світ, але якому в Запоріжжі, на жаль, поки що немає місця, а його творів і досі бояться можновладці.
Нині йде переформатування влади. Кажуть, що вже міняються й працівники обласного Департаменту культури й туризму. Саме їх хотілося б попросити, аби звернули увагу на підготовку таких свят, сказали культпрацівникам, що боятися тепер не треба, що оте цензурування творів Тараса Шевченка вже відійшло в минуле. Але чи відійшло?