Із днем народження, кумире!
ВІРА СЕРЕДА, ЖУРНАЛІСТКА
4 березня культурна громадськість України відзначає 65-річчя від дня народження геніального українського композитора й поета, Героя України Володимира Івасюка. Грандіозні концерти пам'яті з найкращих зразків української пісенної творчості видатного митця підготували в Львівському оперному театрі, Чернівецькій обласній філармонії.
До вшанування ювілейної дати долучивсь і запорізький літератор Олександр Польченко, лауреат VI Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова» (2006, номінація «Театральна п'єса»). Він нарешті втілив у життя свою мрію й видав віршований роман «На пам'ять про квіти», присвячений життю й творчості Володимира Івасюка.
Роман про українську душу
Твір Олександра Польченка складається із двох частин, кожна з яких поділяється на розділи. Кожний із 12 розділів має свій зміст і художню завершеність. Ось лише кілька заголовків – «Світ за вікном. Малювання», «Погруддя», «Сумна скрипка», «Львів», «Долина троянд», «Фільм-концерт», «Розмова з другом».
Після невеличкої передмови автора слово в романі переходить до Володимира Івасюка, який оповідає про перші життєві успіхи й невдачі, романтичні подорожі, що перелилися в його чудові пісні. У монолог украплені діалоги Володі з батьком, відомим українським письменником Михайлом Івасюком, із сестрою Галею під час подорожі родини Івасюків Азовським і Чорним морями на пароплаві «Колхіда», з капітаном теплохода, з композитором Валерієм Громцевим, із другом, іншими героями роману.
У віршованих рядках передано багатогранний талант митця, зокрема, захоплення малюванням, муки творчості, народження нових творів, перший успіх на Міжнародному фестивалі в Польщі його творів «Водограй» (Сопот, 1974) та «У долі своя весна» (Сопот, 1977) у виконанні Софії Ротару, любов до французької мови й пісні.
Автор відтворює львівський період життя Володимира Івасюка, ілюструє успішну співпрацю з ВІА «Смерічка» під керуванням композитора Левка Дутковського й зі львівським поетом Ростиславом Братунем, консерваторські проблеми, дружбу з московським композитором Олексієм Екімяном, щире ставлення до колег і артистів, сум за Чернівцями, роздуми про проблеми відставання української естради від московської.
А як же пишуться пісні?
Усе далі травнева лиха година 1979 року, коли відійшов у вічність талановитий митець Володимир Івасюк. Із кожним роком новими яскравими виконавськими барвами відсвічує зірка його творчості. Протягом 43 років звучить його пісня «Я піду в далекі гори», вже 44 роки «Червоній руті» й «Водограю», 41 рік – пісням «Дві скрипки», «Відлуння твоїх кроків» (на вірші Володимира Вознюка), «Залишені квіти» (на музику Валерія Громцева), «Світ без тебе» (на вірші Василя Бабуха). Естафету легендарних виконавців Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Софії Ротару, котрі були першими виконавцями творів Володимира Івасюка, нині підхопили молоді талановиті співаки Оксана Муха, Павло Табаков, Назар Савко, Христина Соловей, Олександр Божик...
Читаючи роман, поринаєш у життя й творчість Володимира, ніби сам стаєш його частинкою й співпереживаєш. Між рядками відчувається глибоке знання Олександром Польченком найдрібніших нюансів біографії геніального композитора й поета. Усе це завдяки копіткій роботі, бо, вперше почувши «Червону руту» й «Водограй», почав жваво цікавитися життям композитора, досліджував його твори, спогади людей про нього, архівні дані. Усе це й вилилось у роман, що легко, з цікавістю читається. Розкривається в ньому й секрет написання пісень:
«Я бачу пісню уві сні,
Мов листя пожовтіле.
Чи ранок літній, чи маля.
Або в саду криницю.
Або у небі журавля,
Чи у руці синицю.
Мотив всміхається мені,
А слів іще немає.
Є лише звичні до, ре, мі,
Вони ж затим зникають.
І я по пам'яті уже
Малюю їхні очі,
Волосся ніжно-золоте,
І прижмури дівочі.
І добавляю щось своє,
Наскільки це вдається,
Допоки не перестає
Підказувати серце».
Державна премія - через 20 років після смерті
Один із розділів - «Прапороносці». Головний режисер Львівського академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької Сергій Данченко шукав композитора для написання музики до вистави за романом Олеся Гончара «Прапороносці». Львівський поет Роман Кудлик запропонував кандидатуру Володимира Івасюка. Створена композитором музика, присвячена подіям Другої світової війни, була романтично-трагічною, як доля самого її автора.
Прем'єра вистави «Прапороносці» відбулася 19 березня 1975 року й мала великий успіх. Музичні критики відзначають, що після цього Володимир Івасюк перейшов із рангу «автора», як його називали в офіційних колах, у ранг композитора. Варто зауважити, що композитор відмовився від гонорару за цю роботу, бо творив не для того, щоб на хвилях пісень досягти слави, а щоб збагатити рідну культуру.
Постановку цієї вистави відзначили Шевченківською премією. Але в рішеннях комітету прізвище Івасюка чомусь не згадувалося, його хтось викреслив зі списку. Майже 20 років потому, другого березня 1994 року, йому таки її присудили - посмертно.
Ось невеличкий уривок із розділу:
«І всі такі балакуни,
І всі – орденоносці.
Але Гончар віддав тобі
Свої «Прапороносці».
І кожен вибух на війні
Ти вдало клав на ноти.
Живе той вибух в тишині,
У радості й турботі...
* * *
А далі все було без слів,
Овація у залі.
Неначе знов фронтовиків
Стрічали на вокзалі.
І не жаліли своїх рук
Для оплесків бурхливих
Шкільний учитель-воєнрук
І старшина весь сивий...»
Неусвідомлена ностальгія Івасюка
Досить часто, майже щорічно Івасюк бував на Запоріжжі, зокрема, в Бердянську.
«Пригадуючи море у Бердянську,
Де теплу хвилю радо обіймав,
Як від турбот музично-освітянських
До тітки на спочинок приїжджав».
Адже його мама, Софія Іванівна, народилася в селі Нижні Торгаї (тоді це був Нижньо-Сірогозький район Запорізької області), закінчила Бердянський учительський інститут. Потім доля закинула її на Буковину, де й народився Володя.
Допитливий хлопець не міг обминути Хортицю, славного козацького дуба, бо ж знав про Запорозьку Січ із творів Яворницького, історичних повістей Адріана Кащенка. Івасюки хотіли навіть хату купити в Бердянську, але не стало бабусі, яка незадовго до смерті попросилася на Запоріжжя, щоб поховали її в козацькій землі. Під час таких поїздок народилися деякі пісні, наприклад, «Кораблі, кораблі» на власні вірші й «Над морем» на вірші Дмитра Павличка. «За степом, морем, Запорізьким краєм була у Володі неусвідомлена ностальгія», - відзначали його близькі.
«Я море жду, як потепління пташка.
Ти чув, Юзуню, пісню «Кораблі»?
Мені казали і татусь, і стрийко,
Щоб я її у плавання пустив.
Вона недовга, наче коломийка.
Помірно так звучить її мотив.
Колись відпочивали у Піцунді –
У небі хмари в синій течії.
Солоний вітер змовкнув на секунду,
Мов ставив кому у своїм житті.
Ми на балконі. Темні кипариси.
Лежить доріжка біла, як скиндяк.
Стрімкі гудки над нами пронеслися –
Виходив корабель на синій шлях.
У нього, певно, плани океанські.
З словами познайомився мотив,
Який був родом з теплого Бердянська –
В азовських хвилях він за обрій плив.
Я встиг його занести в нотний зошит,
Немов метелика в колекцію тісну.
У шумі моря голос Черемоша
Я досить часто раптом пізнаю».
«Бажаю просто отримати задоволення від прочитаного»
Запорізькому письменнику Миколі Білокопитову дуже близька тема життя Володимира Івасюка.
- У травні 1979-го я вступав до Українського поліграфічного інституту, - розповів він. - У приймальній комісії дізнався про похорон Івасюка. Вирішив туди піти. Так опинивсь у гущавині львівських подій. Здавалось, усе місто вийшло на вулицю (За даними КДБ, вийшло близько 50 тисяч осіб. – Авт.). На Личаківський цвинтар зайти не вдалося. Стояли кордони міліції і багатьох не пропускали. Уся дорога була встелена квітами. Люди переповідали чутки щодо смерті поета й композитора. Одні стверджували, що його повісили. Інші відкрито говорили, що це - справа рук КДБ.
Прочитавши на одному диханні книгу, письменник поділився враженнями:
- Читаючи роман у віршах «На пам'ять про квіти», можна говорити про образність і метафоричність, захоплюватися незвичним порівнянням чи прискіпуватись до не вельми вишуканих рим – це обов'язковий такий собі калейдоскопічний набір вражень від прочитання будь-якого художнього твору. Але щось мені не хочеться глибоко занурюватися в суто редакторський аспект оцінки твору. Бо як, либонь, кожному шанувальнику поетичного слова іноді хочеться просто отримати задоволення від прочитаного, надто ж коли думки автора твору на тонкому рівні резонують з твоїми. Ну, наприклад:
«Але чи зможу пісню написати
На пресловутім руском язикє?
Адже моя Касталія - Карпати,
Де моя квітка, Юзю, ще цвіте.
Я сподіваюсь ще її побачить
Сьогодні, завтра, може, через рік.
Її пелюстки чисті і гарячі –
Мого життя надійний оберіг.
Нам терміново треба щось робити.
Всеукраїнський здійснити аврал.
Ще кілька літ - і будемо ми биті.
І це нащадки не пробачать нам.
Я в Києві, Юзуню, як це страшно,
Ніколи слова рідного не чув.
Російська пісня - добровільний зашморг
Для нашого і сміху, і плачу.
Для нашого важкого сьогодення.
Нас скоро, друже, винищать до пня.
Прокинешся і запитаєш - де я?..»
На знімку вгорі:
Книга Олександра Польченка "На пам`ять про квіти"
Пам'ятник Володимиру Івасюку у Львові, профінансований Святославом Вакарчуком і відкритий 20 грудня 2011 року (скульптор - Сергій Олешко, архітектор - Михайло Ягольник)