Василь Лукич ЮХИМОВИЧ народився 12 липня 1924 року в селі Сингаї Коростенського району Житомирської області.
Закінчив Вінницький педагогічний інститут. Учасник війни, нагороджений медалями та Почесними Грамотами Президіï Верховноï Ради України й Чувашії. З 1956 р. - член Спілки письменників. Автор більш як 20 книг поезій. Заслужений працівник культури, заслужений діяч мистецтв Украïни, лауреат літературних премій: "Пам'ять" та імені Остапа Вишні. Був активним членом міжнародної громадської організації "Земляцтво житомирян" у м. Києві.
Головним редактором газети "Вечірній Коростень", членом Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України Віктором Васильчуком заснована Літературна премія імені Василя Юхимовича.
Автор більш як 20 книжок поезій. Серед них: ÂÂ "Матері", "Не пройду стороннім", "З клекоту літ", "Вікно у світ", "Зоряна балада", "Чорно-білі листівки", "Юності цвіт", "Подорожники", "Вибране", "Ровесники гроз", "Кличу перепілку"; книжок гумористичних віршів "Який Яків - така й дяка", Весілля з квитанцією", "Євангеліє від Лукича", "Виводок жарт-птиці", "Імена не дивина"; книжки "Щедрий вечір"; весільних пісень "На Поділлі - весілля"; збірок пісень "Нагадую піснею" та "Серпанкова земля". Працював і в галузі перекладу.
Заслужений працівник культури, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премії "Пам'ять" та премії ім. Остапа Вишні. Помер у 2002 році.
Василь Юхимович – і культура та народна творчість, яким він присвятив усе своє свідоме життя, були нероздільними. Поет не уявляв себе без спілкування з митцями, художниками, без відвідання театру, філармонії, концертів, вечорів, зустрічей з інтелігенцією, сільськими трудівниками, студентами, ветеранами, аматорами. Він жив народним і професійним мистецтвом, чимало зробив для його розвитку в різні періоди своєї творчості, завжди був у вирі культурного і громадського життя, активно працював у правлінні Музично - хорового Товариства (пізніше – Всеукраїнська музична спілка), очолював комісію сатири і гумору Спілки письменників України, був членом художньої ради київської філармонії та ін. Василь Лукич стояв в авангарді національно - культурного відродження України кінця 1980 – 1990 - х років, завжди брав участь у мистецьких, освітніх і громадсько - політичних форумах, народних святах, обрядових вечорах, неодмінно виступаючи на них з фаховим, дотепним коментарем, віршованим експромтом, картаючи неподобства у житті. Поет був небайдужим до усього, чим жила Україна, до болючих суспільних і творчих питань. закликаючи плекати рідну мову, звичай, народну пісню, загострюючи увагу на актуальних проблемах. Він був справжнім патріотом, Українцем з великої літери і таким залишиться в наших серцях. «Лукича», як ми його ніжно називали, нам вже ніхто не замінить.
Ось спогади Вікторії РУТКОВСЬКОЇ (http://volyniany.org.ua/volhist/669-vasil-juhimovich)
Витоки поезії Василя Юхимовича, їх образність та мелодійність – у фольклорі, в стихії народного життя, що оточували його з дитинства, у батькових і материнських мудрих знаннях, якими він живився, а згодом описав у своїх поезіях. Ще до війни, на рідній Житомирщині, потім навчаючись у Вінницькому педагогічному інституті, згодом, працюючи на Полтавщині, Василь Лукич їздив селами, збирав перекази, народні пісні, колискові (їх нарахував близько ста!), здійснив повний запис подільського весілля. У 70 - х роках мин. ст. він долучився до створення рекомендацій для нових (штучних), сучасних свят і обрядів, які намагалася запровадити в життя замість давніх, традиційних, спеціальна урядова комісія при Верховній Раді, згодом – при Раді Міністрів УРСР. Поет був консультантом (співавтором) сценаріїв: «Весілля» (безалкогольного), «Звіздини» (реєстрація новонародженого), «Проводів до лав Радянської Армії» та ін. До роботи над ними запрошувалися провідні композитори, поети, етнографи, фольклористи. Василь Юхимович, знавець народної культури різних регіонів України, максимально використовував при цьому особливості місцевих звичаїв, ритуалів, включав власні поетичні й прозові тексти, а також авторські колядки і щедрівки на народній основі. Разом з вінницьким композитором Родіоном Скалецьким вони сплели барвистий вінок авторських весільних пісень, об'єднаних в оригінальне лірико - романтичне дійство «Подільське весілля». Справжньою вершиною сучасної хорової музики стала фольк - опера «Ятранські ігри», до якої відомий композитор Ігор Шамо запропонував Василю Лукичу написати лібрето, створивши 30 поетичних картин з народного життя, бо знав, що краще від нього цього не зробить ніхто.
Коли у 60 - 90 роках мин. стол. я працювала у Центральному Будинку народної творчості (згодом – Республіканському науково - методичному центрі), поет часто приходив до нас з композиторами Платоном Майбородою, Анатолієм Пашкевичем, Іваном Сльотою, Володимиром Костенком, Петром Процьком, Григорієм Гемберою, приносив нові твори для прослуховування і придбання. Тільки Олександр Білаш поклав на музику 25 його поезій і серед них одну до кінофільму «Бур'ян». А загалом на тексти Юхимовича написано понад 150 пісень. Я безмежно вдячна Василю Юхимовичу за допомогу в підготовці фольклорних вечорів на великій і малій сценах колишнього Жовтневого палацу культури (1989 - 1991 рр.), творчих звітів областей на ВДНГ УРСР (1991), а також народознавчих програм разом з ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (1994 - 1999) та ін., за його відгуки про них на сторінках газети «Культура і життя». На щастя, здійснено відеозйомку деяких фольклорних програм, в яких зафіксовано незабутні моменти спілкування з Василем Лукичем, цією непересічною особистістю. Він був моїм кращим консультантом, на будь - які мої запитання завжди давав вичерпну відповідь, його енциклопедичним знанням з літератури, історії, мистецтва, фольклору можна було тільки позаздрити. Недарма тематичний діапазон творів поета був безмежний – від біблійних часів до сучасності, включаючи західно - європейську і східну філософію, історію культури, давньоукраїнські знання і міфологію. Читачі газет і журналів, на сторінках яких виступав Василь Юхимович, у його захоплюючих статтях відкрили для себе багато цікавого з питань духовності, моралі, традицій, а також почерпнули чимало інформації про викреслені сторінки історії, заборонені раніше імена, які поступово повертаються в українську культуру і літературу. Стараннями Василя Лукича в тижневиках «Україна» і «Освіта», де він працював довгі роки, було надруковано ряд моїх статей, з - під його пера виходили досконало відредаговані мої матеріали. Він вчив мене шліфувати думки й слова, радив заінтригувати читача розповіддю про захоплюючі сторінки життя і творчості забутих і маловідомих подвижників національної культури. Безперечно, завдяки йому я обрала шлях професіональної журналістки. І за це доземний уклін цій світлій неординарній людині. Я щиро вдячна поету за його людяність і доброзичливість, за прекрасний вірш «Кант пані Ользі – княгині Етноландії», написаний з нагоди мого 60 - річчя, надрукований в газеті «Говорить і показує Україна» у вересні 1997 року.
23 липня 2002 року, під щемливу мелодію пісні «А льон цвіте...» прощалися з поетом у Національній Спілці письменників України.
ЛЮБОВ СТАРОВИННА
Вже їй ні перспективи, ні авансу,
Як висловився б німець — діло швах!
«Вернусь до старовинного романсу», —
Оголосив та й заспівав співак.
Бабуня слуха, а онука плаче:
«Що він виводить, тенор молодий?!
Отямся, не лякай дівчат, співаче:
Хіба кохали... лиш колись діди?»
Соліст не доспівав до половини
«Я вас люблю. Я думаю про вас».
Романс — як пережиток старовинний?
«Старе. Про що там думать?!
Хап — і в загс!»
ДЕПУТАТ ДУМИ
Спомин подолянина
І
Всіх і царат не зацура,
Отож, хоч звідали біду ми,
А й з гречкосіїв, за царя,
Був наш земляк в Державній думі.
Хто з Погребища мужику
Дорогу до трибун стелив би?
Кріпкого дядька, не в шовку,
А в свиті «висунув» Столипін.
ІІ
Як добивавсь Шевчук Іван
В саму столицю із повіту, —
І над Невою плив туман,
Не видно було й в Думі світу...
На перекур ідуть пани,
Захекані після дебатів, —
У панства — панські й тютюни,
А в селянина — свій чи сватів.
Не пучечкою брав тютюн —
Черпне півмірки із кисета,
Неначе сплюне на статтю,
Рвонувши впоперек газету,
Й креса об кремінь... Тліє трут,
Шкварчить коріння самосаду,
Бо трударю й куріння — труд,
А панство спереду і ззаду
Носами крутить: «Одійдім!..
Чадить, як з комина, цигарка».
«Кріпкий, мов піт селянський, дим.
Не Дума — кузня й кочегарка!»
«Тьху!.. Спробуй тут поговори
Про хутори... Трикляте зілля!
За горло душить, хоч умри,
Трутизна мужланя з Поділля».
III
Не той, то той поважний пан
Клац портсигаром перед носом:
«Візьміть легкої, ґречно просим!»
«Ні», — пихкає кріпким Іван.
Мовляв, до свого бакуну,
До листя й до коріння звичні.
...«Колегу» подумки клянуть
Чини губернські і столичні.
А він, немов запрягсь в шлею,
Знов набира свій «дріб» хазяйський,
Хоч димом лінію свою
Гнув депутат в тій Думі царській!
Орел двоглавий над ряди
Ще розчепірював лапища,
Та скоро... мали загребти
Його вже й кури з Погребища.
НА ЯРМАРКУ В СОРОЧИНЦЯХ
І з Днканьки, і з Оржиці,
І з Гадяча слідом —
У Великі Сорочинці
На ярмарок літом.
І тутешні, й зарубіжні,
І з Охтирки, і з Опішні,
І з Харкова, і з Хорола
Рухом повниться дорога,
І з Києва й Кобеляк —
Все на «Волгах», «Жигулях»!..
Вибирайте, що хочеться,
Моторні і піші,
У Великих Сорочинцях,
Що стали ще більші!..
В павільйонах і в палатках
Вам — і викладка, й розкладка:
Радіоли й рукавички,
Чемодани й черевички,
Капелюхи й куманці,
Аби гроші в гаманці.
З Котельви й Кіровограда
Тут — народне, тут — естрада,
Тут — орелі й каруселі,
Ігри й витівки веселі,
Тут — хор-ланка й джаз-ансамбль,
І Панько, і Гоголь сам!..
Не питали-бо: «А ви — хто?»
— Тут без мита — добрий виторг:
В міністерства й Укоопспілки
Краму — стільки, меду — стільки.
Плюс... випито, як завжди,
«Миргородської» води-п!..
ЦОБ, ВОЛИ, ЦАБЕ, ВОЛИ...
Через рік, мов через вік,
Путівцем, не трасою,
Їде вічний Черевик
З Хіврею й Парасею.
Цоб, воли, цабе, воли, —
Ген туди, під яворок...
Ви єдині добрели
У ярмі на ярмарок.
Оніміли й двигуни
Марки найновішої:
«Ви з якої давнини
Чи з планети іншої?..»
Цоб, воли, цабе, воли,
Може, не останнії.
Ви дійшли із ковили,
Що в Новій Асканії.
Роги — навстіж, як вікно,
Очі — мов по дві зорі...
Сивий — рогом вже в кіно,
Сірий — в телевізорі!..
Поганяє Солопій
Спроквола-поволеньки,
А тоді на водопій
Поведе вас, волики!
ЗАМІСТЬ ПОМСТИ
Гриць до Савки прибіг:
- Саво-о-о! Мститись треба!.
Федь сказав при юрбі
На твою — дурепа.
Сава скрикнув: — Колл-и?
Що ти мелеш, Грицю?!
— Та-а коли ми зайшли
З Мартою в крамницю.
— Ну то ще півбіди,
Або й добре навіть:
Хай не ходить туди,
Де її... всі знають.
СПІВАК
Хоч нерідко випивав, —
Лив не просто в пельку:
Пісні рідної співав,
Як знавець, Омелько.
Цей дверей не вибива,
Пам'ятає твердо,
Що й в буфетниці бува
Часом право «вето».
...Впустить ще його чи ні?
И знов завів Омелько:
«Ой, дівчино, в є т ч и н и-и.
Ти ж моя сардельк о-о!..»
НАВІЩО?
Вклавсь босий чоловік на тапчані...
Зимовий день гуде, мов голуб білий.
А жінка:
— Хомо, чуєш ти чи ні?
Свиню продаймо... Чоботи б купили!..
Хома підвівсь, за вікна глип на хвищу,
Почухався та й позіхнув: — Навіщо?
Знов ліг та й бубонить із тапчана:
— То це ще з нею по морозі — в місто?..
До мене прийде й без чобіт весна,
А я свиню і босий можу з'їсти!..
Напевне, має рацію Хома:
Зима ось-ось роззується й сама.
МИСЛИВСЬКЕ
При смачній закусці та горілці
Посідали два ловці-мисливці.
Обізвавсь Мефодій до Демида:
— Іноді бува така планида,
Що й не розбереш без бурячихи —
Заєць тіпавсь чи сестра зайчихи...
Дожував Демид шматок окрайця:
— Да-а, конешно, свій секрет і в зайця
Та мені ворожить не сивуха:
Я беру вухасту твар за вуха Та й пущу...
Побіг — то заєць мчиться,
А коли побігла — то зайчиця!
ТРЕТІЙ ПОВЕРХ
Селянська піч, кряжиста піч!
Я чую дух твій — жаркий клич.
Після лежанки та пола
Ти третім поверхом була!
Чи приймеш знов? Одвик, боюсь,
Що доки видерусь — уб'юсь:
Здається, тільки альпіністи
Спроможні на твій «пік» залізти.
Не той вже піл, не той ослін
І чіпкість ліктів та колін...
Коли б хоч руку хтось подав!
Добравсь — і все життя згадав:
Така простора й щедра ти,
Що із твоєї висоти
Сьогодні бачаться мені
Весь рід — п'ять поколінь рідні,
Сучасні дні й далекі дні.
Полежую собі, дивлюсь,
Пригадую в «Москві» свій люкс,
Готель «Урал», готель «Дніпро»,
Хіба там є таке добро?!
Не піч — майдан!.. Здалось мені,
Не муляє на черені,
І я тепер збагнув, чому
Так довірявся рід йому.
Чи хто у лісі натрудивсь,
Чи хто в дорозі застудивсь, —
Скоріш додому тюпав кінь:
Там рятівна пашить черінь.
Чи поперек болить, чи криж, —
Туди, в «медпункт», на піч скоріш:
Вона і варить, і пече,
Там — солюкс, там і увече!..
Гостинна піч, ти для села
Найпершим фершалом була!..
Ласкава піч, терпляча піч,
Істота чуйна, а не річ.
Тобі, навідавшись в село,
Теплом віддячу за тепло.
ХЛІБНИЙ КВАС
Гай-гай, і я вже докозакувавсь!..
Ось не газводу п'ю, а хлібний квас!.
А з квасу, що награвсь та набродивсь,
В мені завівсь «квасний патріотизм»:
Ковтну кваску — здоровшає душа.
І що дружина в сей бальзам міша?
В його медово-золотавій грі —
Московські й бородінські сухарі
І наш насущний український хліб.
Здається, я — полянин чи дуліб
В лляній сорочці... И тягнеться рука
Мов не до склянки, а до коряка.
Слов'янський квас не кличе на двобій
Сік манго чи малиновий напій.
У них — свій ГОСТ і присмаки свої
В сім'ї напоїв, розливній сім'ї.
Не забуваймо, що орать межу
В свій час нам помагали кваша й жур,
Що додавали в комнезамі сил
З берези сік і з огірків розсіл... ,
І хлібний квас, цілющий сирівець,
Нових надбань не зводить нанівець,
Як і відома бражка чи кумис:
Піддужчай, хто в спекоту натомивсь,
Подякуй предкам!.. А прибуток сил
Новій добі в роботі віддаси.
ПИ-СУЧІ СИНИ
Хто імені свого ще десь не вивищив
На скелі чи колоні з них, нікчем?
Куди поткнись — ініціали й прізвища —
Різцем, зубилом, цвяхом чи квачем...
«Хай на смітник історія не викине», —
Міркують себелюбці-писарі.
Ах, ви, безбожні спадкоємці Никона,
Що геть усе списав в монастирі:
Хоч по столах та стінах, бідолаха,
Вертав старий до сану патріарха...
А це що — доказ дикості чи витівки?
Усе змережать — гору і гарбу...
На камені отам, де Пруту витоки,
Наквецяно: «Тут Барановський був».
О земле, «в рєзях і чортах» тепер ти вся.
Чи вбережем обидва полюси?
Розмандрувавсь, роз'їздився, розбестився
Доби туризму всяк пи-сучий син.
БОКС
Бокс — от де є на що дивиться:
Забудь регалії — й борись,
В трусах, у майці й в рукавицях
Змагайся за медаль чи приз.
Цей зі столиці, той — в глибинці?
Чиї сини? Чиї зяті?..
Оленярі чи олімпійці —
В однаковім вбранні й взутті.
Зелена майка і червона
В двобої. Раундів лиш три.
Боксує проти чемпіона
Незнаний кандидат в майстри?
Бійці дрібцюють — так-о й так-то,
Тусають в груди, цілять в лоб...
Отой — стратег, цей — добрий тактик,
Обом не бронзу, а срібло б!..
Ух!.. Довідку біографічну
Й тут диктор всім розповіла —
Здобув ти славу не довічну:
Росте когорта молода.
Не вдягнешся в кожух чи в свиту,
Щоб зберегти хоч пів-очка.
Хай був ти чемпіоном світу —
Понюхай праву новачка...
Хоч без модерну, старувата,
Як зміст, — і форма... Й вати міх —
На рингу ринг, де град «прямих»
Ударів (та й «кривих» багато), —
Так лірик би лауреата
В нас по очках не переміг.
Даремно поглядав спогорда
Уславлений, вже лиш призер.
Нове ім'я, мов титул лорда,
На ринги понесе боксер.
...Через нокдаун, чи нокаут,
Чи переможно — по очках,. —
Так виникають і зникають
Кумири в лаврах — у вінках.
КИВАНИЦЯ
В тата й матері безсоння,
Ночі неспокійні:
Народилась їхня доня
У місяці кивні...
Ой в місяці кивні,
Як піяли півні,
У місяці липні,
Як зумріли сліпні.
Сподівались батько й мати,
Що судилось доні
Вкупі з парубком кивати,
Як в спасівку коні.
Та доня в Петрівку
Обрізала гривку,
А хлопців косатих
Ґедзь почав кусати.
Як намаже чимось очі,
Брови наквацює, —
Пригортатись неохочі
Навіть волоцюги.
Лизне котрийсь вії —
Та й осоловіє.
І звертає круто
В любисток та руту.
Жодний не схотів жениться,
Вивтікали геть всі.
Каже мамі киваниця:
«Щоб їх тнули ґедзі!..»
Моргала й кивала
До Петька і Йвана,
А Петьки і Йвани
П'ятами кивали...
ЯК ПРИДБАЛА МОЛОДИЦЯ
Як придбала молодиця
У крамниці тахту —
Попросила: «Ой, сусіде,
Поможіть, бо впаду...»
Крути не крути,
Треба якось помогти.
Полічу нагору східці,
Донесу добро сусідці,
Бо самій їй тахти
Не втягти.
Так втомився од тієї
Не своєї тахти,
Що забаглось оддихнути,
Хоч на мить прилягти.
Ой, а та тахта
Так весняно розквіта,
Що, здавалось, і сусідка
Розцвіла, як повна квітка,
Ще мене й повела
До стола.
Ми довгенько жартували,
«Обмивали» тахту,
Аж гукнула моя жінка:
Чи додому прийду-у?..
Згори я летів —
Наче бодня, торохтів...
Ох, були у нас «дебати», —
Довелося й нам придбати
Меблів... йоду... бинта...
Ну й тахта!..
СКОРОХОДИ
На асфальті між борів,
Де вік моду загострив
Й став на закаблуках,
Двох знайомих я зустрів,
Як вертались од корів
У селі Прилуках.
Почорнілі од роси
Босоніжечки з лози,
Постольці поліські!..
Вас і я попоносив,
Скороходики лісів,
Як спустивсь з колиски.
«Що нам юхта, що той хром?!
Вкутать ноги тим добром
Міг не всяк за гроші...
Спробуй з дерева зроби
Два кораблики собі,
Личаки хороші.
Що нозі з цупких чобіт?!
Доки взуєш — кине в піт.
Халявки — двовухі...
В постолят — по десять вух!..
В них — політ, не піший рух,
Бо легкі, як мухи!
З в'яза, з липи — золоті,
Любо скупані в воді,
А волоки — срібні!..
Ще й онучки дві до них,
Білі-білі, наче сніг,
Полотняно-зрібні.
По снігу і по траві,
Тихоскрипні, легкові,
Скрізь людей носили,
Через Норнн, через Таль,
У близьку й далеку даль,
Додавали сили.
Для батьків чи дітвори,
Хоч і зроблені з кори, —
Ніби й не коряві.
А стоптались личаки —
Стали, мов циганчуки,
Чорні й кучеряві!..
Плів у скруті постоли,
Гідні шани та хвали,
Не один Сусанін:
Як у них було ступать
Від Путивля до Карпат,
Знають партизани!
...Ось у них пастух Тодос,
Що з'явився, мов... Христос
З «Ветхого завіту»...
Тож спасибі, постоли,
Що в біді ви помогли
И на побачення прийшли,
Ніби... з т о г о світу.
ДО «МЛИНА»
Мовив жінці чоловік:
«Ще один минає рік...
А були ми, хоч в кутку,
У «Млині» чи «Вітряку»?
Чи ми, любко, не з киян?
Як ти вчиниш, так і я».
Жінка дума-спомина,
Хто як їздив до млина.
«Це ж отам, що не кажи,
Гамір... Жорна та ковші?
Хто протовпивсь й хто чека –
Мабуть, платять мірчука?»
Тож спитала, мов скупа:
«А хто й скільки одсипа?..
Спершу сам їдь чи сходи
В той вітряк чи до води».
Посміхнувся чоловік,
Взяв, що мав під Новий рік,
Біг захеканий в метро,
Та й подався за Дніпро.
А годин за дві чи три
(Рік новий — нові й вітри)
Він додому прибіга:
«Дай-но їсти, дорога.
Що з того меню мені?!
Та й завізно у «Млині»...
Хто достоявсь до «Млина»,
Добре меле-намина,
А хто — ні, той наріка
На «Млина» й на «Вітряка»:
За дерун і за пюре
Той і той, мовляв, дере».
Не подружжя — дивина:
Він там втішний — де вона.
Іншим пахнуть десь в «Млині»
Страви збірні й заливні,
Й фірмений печені глек,
А їм вдома — «цур та хек...»
ГОРОДЯНИ КОПАЮТЬ...
Джинси й кліпси, плащі й пуловери
Там, де Щек щось садив чи Кий:
Городяни копають у сквері...
«Зойко! Ми — в мезозойській ері?»
«Ах, кербуд!..» — «Ах, сякий-такий!..»
Між плугами росли й лопатами,
З Борщагівки і з Мачух, видать,
Ніжна стать, як і мужня стать.
Кібернетиками й телепатами
Ще не всі повстигали стать.
А так муляє їм копати,
Так долоні держак натер!..
Коп — і репліка та «дебати»,
Цей — Сократ, і отей — Вольтер...
Гуп на лавку: не сквер — партер!..
Кроторийка мілка, не яма,
Мо' лопата стара й тупа?
Ні, чим товща в обхваті дама,
Тим тендітніше наступа,
Та не глибше чомусь копа...
І наш брат, в чоловічих штанях,
Ледве-ледве у ґрунт штрика,
Наче вибився з сил останніх,
А затяжка в курця така,
Що втягнув би ще й держака...
Але ж любимо аромати,
Щоб нам квітка, як жар, цвіла?
Тут не купим коня й вола, —
Потрудімось!.. Бо ж не наймати
Матерів чи дядьків з села.
...Знов на заступи наступають,
Не скидають з плечей плащів...
Сотку — сто городян копають!..
А щоб вас, дорогі, намочив
Добрий дощ — отаких копачів!
БАБАХКАННЯ...
Ох, була жильцям рахуба
Там, на Виноградарі.
«Що то гатить? Що ж то гупа
В час ракет і радарів?»
От-от на друзки квартира
І шкереберть мирний світ...
Ті гадали: «Б'є мортира»,
Тим здавалось — динаміт.
Навіть той, хто у шинелі
Звідав грім над Одером,
Теж бентеживсь: дім панельний
Ніби ходить ходором...
Пхинькають малі кияни,
Літні ж — в крик і пошепки:
«Де ж той нелюд окаянний?
Нумо, гайда в пошуки!..
Ліфти вгору-вниз... Тривога,
Охкання та ахкання:
Підвело б і неживого
Те жахне бабахкання.
Вмить оббігли перший, другий..
Сьомий поверх... надцятий...
«Де ж отой тротил розрухи?
Як знайти й позначити?»
Пощастило енній групі:
«Ось!.. Мов порох -— півкіла!..»
На тринадцятому в ступі
Баба Домна... мак товкла.
У ВСЕСВІТІ ЗЕЛЕНОМУ
І
Бувайте, окрилені клени
І соти висотних домів, —
Рушаю у Всесвіт Зелений,
Де синьо бензин не димів.
Туди, де розквіття буруни,
Де пахнуть любистком вітри.
...Бульвар тополино-двострунний
Бринить і здійма прапори.
Хай листя собі веселиться
В святкових перлинах роси, —
В столиці є тихша столиця
Живої, земної краси.
Де шепіт стомовної казки,
Де всіх континентів посли
Посходились в республіканський
Розмай — заповідник рослин.
II
Водій тихцем тролейбуса спинив
Там, де мечеть подібна до тюрбана
І виграє майоліка стіни
Дугою, як веселка семибарвна.
По сірих сходах — вниз і вгору — рух
Повз «радари» чи, може, абажури.
На жаль, в склянім кіоску «Союздрук»
Про сад — ані листівки, ні брошури...
За гривеник у несходимий храм
Дають квитки посивілі бабусі,—
І в рай без брам, відкритий всім вітрам,
Доступний всім батькам і школярам,
Заходь,
шепчи,
схиляйсь,
навчайсь,
любуйся!.
ІІІ
Ось від басейну — сердечка води —
Як вени, розгалузились алеї.
Ведуть куди завгодно. Йди і йди
До кедрової хвої й до лілеї.
В куртинах все живе, не напоказ,
І легко над Дніпром переступати
З Уралу та Сибіру — на Кавказ
І з Азії Середньої — в Карпати.
Весна салютом цвіту покрива
Смарагдові кордони чи загравні.
З усіх країв дерева і трава
З'єднались тут у міжнароднім Травні!
IV
Вже на першім горбі
Завагаєшся ти:
Чи праворуч тобі,
Чи ліворуч піти?
І хоч ти атеїст —
Ця щедротна земля
В щонайкращім із міст
До поклону схиля.
Бог земної краси
Їй талан дарував
Зі всієї Русі
Поріднить дерева,
Щоб на схилах Дніпра
У квітках і кущах
Рай живого добра
Розвивавсь на очах.
І забожитесь ви,
Що в новітній добі
Тут, як дички, церкви
У яру й на горбі.
Щось там дзвонить-таки?..
Так було чи так є?..
То щебечуть шпаки,
То зозуля кує!
Вабить безліч киян
Чарівний краєвид.
...Йду побожно і я
Під аркадами віт.
V
Поглянь і на галявині влови
Шовковий полиск ніжної трави, —
Як трепетно хвилюється вона,
Коли до неї легіт долина!
Коли змахне він весело крильми,—
Найтонші оксамити й килими
Йому галява любо простеля,
Бо ж він крізь шал хуртеч летів здаля.
Шепочуться трав'яночки ставні,
Мов грації земні на виданні, —
Мовляв, не поспішай в краї чужі,
Торкнись до наших кісок, розчеши!..
Як хтось бодай листочка одрива —
Мені здається, зойкає трава...
Не збий дочасно і не обтруси
Її корони — срібної роси.
Ростіть, раюйте, лагідні, в саду,
Не заступлю вам сонця — вбік зійду.
І на бетоні випечу: «Не рви,
Не сіявши, ласкавої трави!»
Коротка юність в неї, та своя —
Наслухатися пісні солов'я;
Своя вечірня й ранішня зоря
І вік — од косаря до косаря...
Наспівуй ніжно лагідній траві,
Крилатий ладо, легіт-вітровій!
VI
Чагарів шеренга
У зелених шатах.
На ялині Шренка —
Літорость зірчата.
Дивиться на гостя,
Вся в листках, як в ластах,
Зібольдова хоста
Й хосточка хвиляста.
Як не жалкувати,
Що так пізно стрівся
З льоном жилкуватим
Сизий льон австрійський?!
Дружньо-особистий
Ось знайшли контакт свій
Залізняк бульбистий
І катран татарський:
Мервою вже був би
Кожен під зорею
В дні Тараса Бульби
Та Шайтан-Гірея...
VII
Мало стежки татку, мамці й сину?
Вихідний татусь не поміча,
З чого одчахнув синусь лозину
І куди загилює м'яча...
Навпрошки — отам, де стежки вигин, —
Пре табун родинний!.. Для міщан,
Де не загороджено — там вигін...
Топче цвіт школяр, мов яничар.
Як він одповість на запитання
В класі — нашармак чи до ладу?
Одинець Богданик — не ботанік,
Хоч і в ботанічному саду...
Й з-під ноги центнерної Мариськи,
Вбраної в столичнім ательє,
Довго й тяжко сизий льон австрійський
Чи катран татарський устає...
VIII
Що тому Альфреду чи Борисові
З хащами, яких він рік не стриг,
Що якісь там «нижчі кипарисові»
Після нього всохнуть не за рік?
Не його робота і турбота
Це крилате віття золоте.
Байдуже, що та мікробіота
До його колін не доросте.
Жде його пістряво-модна панна,
Наче мухомора, там в кущах.
То ж рослина перехреснопарна,
Й складноцвіті бідні аж тріщать...
А до науки треба й рук мозільних,
Бо все це — наше, кровне, не чуже:
І синьоок-барвінок, і кизильник, —
Лискучий він чи імені Франше...
IX
Ні, не Видубицький монастир
Райський сад на виярках зростив,
Де столітній нелинь-одинак
Досі в темній рясі, як монах.
Не архістратиги нанесли
Звідусіль насіння див-рослин.
Та нечулі серцем чи глухі
В цім раю впадають у гріхи:
Встежать кандидати й доктори,
Хто оддер дві пасмуги кори, —
Парубки хмільні чи хлопчаки?
Не на харч, та й не на личаки...
І не встережуть земних надбань
Янголи з-над видубицьких бань, —
Вам би тут, на планернім крилі,
Поширять, «зелені патрулі»!
Хто там під калини та квітки
Розкида газети чи кульки?..
Чом ні пісня, ні закличний щит
Не навчать: «Конвалій не топчіть!»?
Х
Збагачені красою, вийдемо,
Та й зілля бачить, — не сліпе! —
Як ми під вітами й над квітами
В саду поводили себе:
Хоч як вдягнись, хоч як взувайся, -
Десь сухостійній шавлії
Трава, перлівка трансільванська,
Шепне про подиви свої:
«Дійшла мадама до магнолії,
На чисту лавочку сіда
Та й виставляє стегна голії
Цнотливим квітам без стида...»
«А там — ялини опіджачено,
Бал — перепій чи перепой;
На лоно «вилазка» та складчина,
Пузань без майки, мов гобой,
Ревнув, — і преться всяка всячина
«Звериной узкою тропой...»
А всі ж освічені, з дипломами
І з атестатами, либонь.
Там одщипнем, а там одломимо, —
Оплакуй, гілочко, «любов».
І здаємося не киянами
(Звичайно, деякі, не всі),
А дикунами окаянними
Земній довірливій красі.
XI
Весна красна, поклич мене
Сюди, де хто не йде — погляне
На цвіт магнолії Ленне
В два кольори, мов порцеляна:
Квітки, як чаші наливні,
Підносить сонцю і людині,
Зокіл підсинені в огні,
Лілейно-білі — всередині.
Послом невтомним з давнини
Вона епохи проверстала,
Бо ще в період крейдяний
Гігантським цвітом розквітала.
І чути подиви людські:
«Яка дорідна урочистість!..»
Опалі з неї пелюстки,
Немов човни, пливуть у вічність.
А на дрібнішому гіллі
Своє колише біле щастя
Дочка японської землі —
Рясна магнолія зірчаста.
XII
...Троянди й нелині-дубки,
Черемха й тирса сивогрива —
З насіння, з кореня й руки —
Нащадкам Кия та Хорива.
Приходьмо ж, наче в храм, сюди
Спочить і з вдячністю сказати:
Єднай в собі віки й сади,
Учений Ботанічний Саде!
НАВКОЛО «ФУТБОЛА-ХОККЕЯ»
У «Динамо» — дивина
(Вірите в таке?):
Мучив, клопіт Блохіна
Про «Футбол-хоккей»...
«Де ж його передплатить?» —
Бідкався Олег.
«Треба добре походить!» —
Мовив хтось з колег.
Він — в районний «Союздрук»,
Він — в Спорткомітет;
«Волгу» — в рух і ноги — в рух
Плюс авторитет:
«Люди добрі-і! Втрачу хист,
А футбол — мій фах!..»
Бачить спринтер-футболіст:
Діло його — швах...
Радять майстру: «Старт» візьміть
Чи «Барвінок», бо
Вже розібрано ліміт
На «Хоккей-футбол».
Не поможуть, як нема,
Тренер чи суддя;
Вже лімітне «взяв завмаг,
В котрого — взуття...»
Тут не вийде: р-раз — і го-о-ол!,
Бо «Футбол-хоккей»
В тих, у кого корвалол,
Сода чи шалфей...
«Виграв» десь ліміт-набір
Навіть Ігрек Зет,
Бо у Зета — той папір,
Що не для газет...
...Чим скінчився діалог?
З чим пішов мастак?
Скрутно недарма було
Майстрові атак:
В того — дефіцитний хрін,
В того — штучний лід...
Мало грати, як Блохін, —
Треба мать... підхід!
МЕЧТАЙМ...
Жаль: не було там влітку в Аргентині
Од наших бутсів та трусів ні тіні...
В Америці Латинській фаворитам —
Трава до ніг й табло латинським шрифтом.
Та й наша збірна вийде на орбіту,
Чи на Олімп, а чи на першість світу.
В Європі вже сприяла нам погода —
Пробились ми в країну Дон-Кіхота.
І мрієм: Блохіну Буряк дасть паса
В країні екзотичній Санчо Панси!..
ЇХАВ Я ПО ГРАВІЮ
Музику до цієї пісні написав
Олександр БІЛАШ
Їздив я між горами
І між світлофорами,
Поважав я правила, як і ви,
Та підвозив дівчину -
Все забув, що вивчено,
Вилетіли правила з голови.
Скучив за розмовою,
Їду, пригальмовую,
Раптом дощик весело заросив.
То ж на стотридцятому
Стукнув я дверцятами,
До кабіни дівчину запросив.
Поруч із вродливою
Керував я лівою,
Ти мене, інспекторе, не вини.
Через очі карії
Я зазнав аварії,
Бо тримався ж правої сторони.
Признаюсь, що Варею
Звуть мою аварію,
Що на світі кращої не бува.
Їхав я по гравію
З тою кучерявою,
Що забрала серденько і права.