VIІІ. З ПРОЗОВОГО ГУМОРУ

 

СПЕКА

(Мініатюра)

 

Таке в нас спекотне літо, що з мобілок капає. Алкаші перейшли на морозиво, а бомжі навіть почали митися. Хочеться ходити в одних шнурівках і окулярах. Таксівки перетворилися на сауну, а дечиї ноги чути навіть з екранів телевізорів.

А пси, ці наші чотириногі друзі, яких треба стерегтися, пси бояться бігати, щоб не спітніти. І лише зрідка деякий з них, письменний, ліниво чвалає до градусника подивитися чи не спадає температура. Коти не бігають за мишами, міліція не бігає за злодіями, легкоатлети взагалі не бігають — всі бояться спітніти.

Ті, що живуть у тісних помешканнях і закручують слоїки з огірками, щоп'ять хвилин дотуляються до холодильника.

У такі спекотні дні, дивлячись на дівочі засмаглі черевця, розумієш, що на світі є ще так багато різних пупків. А дивлячись на мужчин у шортах, розумієш, що не всі голі ноги гарні.

Витираючи уночі піт польським кухонним рушничком, думаєш, чому вивмерали динозаври, а не комарі, і чому б'ють журналістів, а не архітекторів, які спроектували дев'ятиповерхові панельні будинки.

Цьогорічна спека ще раз підтверджує, що ми таки в Європі хоче того Європейський Союз чи ні. Ми, як і Європа, потерпаємо від спеки. Правда, у них більше фонтанів і кондиціонерів. Зате у нас менше товстих.

19 серпня 2006 року.

 

 

ЗУБИ

 

Нема то на світі гіршого ніж болять зуби. Та ще як мучать якогось сільського чоловіка, то півбіди. Він самогоном прополоче зуб, пустить дим ротом і ще з більшим запалом візьметься до коси чи сокири. Або, як болить багатого. Той має гроші, піде до стоматолога, а лікар дасть такий заштрик, що хоч сокирою вирубуй зуби. Інша річ інтеліґент. Оцього як заболить зуб, то вже нема йому порятунку ні від кого. По-перше, інтеліґент не п'є, бо нема за що, та й поболює печінка. По-друге, не курить, бо курять його діти з жінкою. По-третє, не має грошей, бо вчора купив книжку за останніх 20 гривень. Тому й мучиться бідолаха.

Проте Михайло Смичок належав до тих інтеліґентів, які попри всі негаразди пильнували свого здоров'я, і коли його заболів зуб під коронкою, він зчепив зі стіни свою найдорожчу картину, загорнув її у ґазету «Факты» і побіг до стоматолога. Полотно називалося «Грушка», хоч було подібне до яблука, а на виставці «Рекреації артлайну» демонструвалося під назвою «Диня» і отримало диплом 1-го ступеня. Смичок до диплома дістав 100 гривень, 50 з яких одразу ж мусив пропити з членами журі, а за других 50 купив два пензлики, які вдома жінка зі злості поламала.

У фінансовому відношенні Смичкова «Диня» тягла на яких 120 гривень, отже, несучи її, він вважав, що за таку ціну можна не те, що один, а добрих п'ять зубів вилікувати, причому безболісно. І тут маляр язиком намацав ще кілька порохнявих зубів, кожен з яких міг дати про себе знати у невідповідний момент.

Увійшовши до стоматологічного кабінету, що належав докторові Чопикові, відомий (як йому здавалося) художник, опинився одразу ж у кріслі. Зубний лікар попросив розтулити рота і прибором, якого страх боявся ніжний Смичок, миттєво знайшов хворе місце, і так зачепив його, що пацієнт крикнув. Нічого не питаючи, доктор увімкнув бормашину і промовив:

— Буде дуже боліти. Дати заштрик?

— Еге ж, дайте. Але я... — хотів було пояснити Смичок, що не має грошей і буде розплачуватися картиною, та доктор Чопик уже набрав якоїсь рідини у шприц і проколов художникові ясна. Піврота з язиком задубіли. Страх пропав. Бормашина пішла в рух. Сверло гасало по Смичковому зубі, чистило його, а лікар чимраз глибше добирався до кореня, кришив емаль, виривав нерви, аж порох курився. Смичка нічого не боліло і він тішився, що до демократії в Україні додалася ще й безболісна стоматологія. Він ладен був сплачувати податок Горбачову, згадуючи, як його мучили за Брежнєва в зубному кріслі. І хоч була та медицина безкоштовна, але він боявся стоматологічного кабінету не гірше ніж кадебе. Бо там його хоч били, аби признався, в кого взяв читати Стуса, проте коли він признався, то перестали бити. А коли попав зубному радянському лікареві в руки, то хоч йойкав і кричав, той гаспид у білому халаті не попускав, доки не вирвав останнього з трьох здорових нервів. Давно теє минуло, мов жахливий сон, і ось тепер йому так добре у стоматологічному кабінеті. Лікар наказує вставати, а він ще сидів би у цьому вигідному німецькому кріслі, мов квочка на яйцях, і слухав би мелодію бормашини.

— Із вас 20 гривень, — сухо проказав дентист Чопик.

— Пане докторе, — почав своїм опухлим ротом художник Смичок. — Річ у тім, що я не маю тут грошей...

— ?!

— ...але подарую вам свою картину...

— Яку картину?! — обурився доктор Чопик, згадуючи, що сьогодні один поет розплатився двома книжками, один музикант грав йому півгодини на скрипці, співак місцевого хору виконав «Многая літа» на три мелодії і запросив на концерт. Крім цих творчих пацієнтів, був ще майор міліції, який радив у разі чогось вдаватися негайно до нього; був хірург, який пообіцяв у разі необхідності прооперувати колегу; був один крутий, який взагалі пообіцяв усе. Нарешті, була далека родичка з села, що залишила йому п'ять яєць і десять яблук, бо більше нічого не мала. А тепер картина!

Заки доктор Чопик про все це думав, Смичок розгорнув перед його очима свою «Диню».

— Що це за лампочка?! — здивувався Чопик.

— Це не лампочка, пане докторе! — помахав пальцем перед Чопиковим носом Смичок. — Це моя картина! І називається вона «Диня»! І недавно на виставці вона отримала перше (чуєте, перше!) місце! Та за неї в Америці дали б не менше ніж 200 доларів!

— Вам ще може доплатити? — поглузував доктор Чопик.

— Ні, ні, — зм'як місцевий Пікассо, — але, повірте, її вартість вища за вашу роботу над моїм нещасним зубом. Направду...

Доктор Чопик, зиркнувши на стіл, закладений книжками, яйцями й яблуками, вихопив з рук пацієнта його «Диню» і з усієї сили вдарив нею автора. Полотно розірвалося і з рамок вигулькнула Смичкова голова.

— Та як ви наважилися! — мало не заплакав грізний Смичок.

— А це моя картина, — зареготав у вічі доктор Чопик, — що хочу — те роблю. І взагалі у нас демократія, ги-ги...

— Та ви, зубатий пане, знищили мій найкращий твір! Та я вам за це, — мало не божеволіючи, кричав Смичок, — поперебиваю усю апаратуру! — І він кинувся спочатку на бормашину, висмикнувши її, а відтак став гамселити своїми пофарбованими кулаками по різних флаконах, скельцях, столиках. Щось ламалося, тріскало, дзеленьчало, а Смичок, мов американський ковбой трощив дотла Чопикове багатство.

Міліція, звісно, приїхала. Як-не-як, а демократія не для дурних. Тим паче, якщо обидва інтеліґенти.

2004 р.

 

 

ЗУСТРІЧ

 

У клубі було так холодно, що тут навіть не зимували павуки. Якби зійшлося бодай двісті душ, то ще сяк-так надихали й зігріли б цю сіру будівлю. Та зустріч науковців з сільськими господарями прийшло аж вісім осіб. Отже, науковців було п'ять, а слухачів – вісім. Науковці приїхали розповідати хліборобам, як у ХХІ столітті треба господарювати, а хлібороби, власне, прийшли подивитися на людей з райцентру, бо від храмового свята крім владики вони ще не бачили в селі нікого чужого. Та й то, які це були хлібороби? Головиха сільради з секретаркою, завклубом з прибиральницею і чотири п'яні господарі середньої руки. Що головиха не просила всю громаду прийти на зустріч з науковцями, навіть порозклеювала оголошення – нічого з того не вийшло. Поважні газди сиділи по теплих хатах і дивилися «Богатирські розваги», жінки розмовляли по телефону з тими жінками, що в Італії, молодь грала в карти та цмулила пиво в барах, і лише цих восьмеро прийшло – четверо з примусу, четверо з обов'язку.

Першим узяв слово кандидат сільськогосподарських наук Мирослав Іванович Затичка і повів мову про те, що він був у Чехії і бачив, як там господарюють:

- У чеських фермерів, шановні товариші, є такі корови, що дають по сімдесят літрів молока на день!

– Скільки? – перепитав захмелілий Микита.

– Сімдесят!

– А ви бачили?

– Бачив!

– А ви що – стояли над тим фермером цілий день і міряли молоко літровим слоїком?

– Ну цілий день не стояв, – спантеличився Мирослав Іванович.

– А чого говорите? – не вгавав Микита. – Та від такої кількості молока корові вим'я розірвало б! Майте міру: зменшіть хоч до 50 літрів, – зареготав на увесь зал Микита, а разом з ним і його приятелі.

– У них там, чоловіче, – рятував ситуацію Мирослав Іванович, – технологія годівлі інакша, ніж у нас, там є спеціальний раціон.

– Який раціон? – здивувався Микита.

– Як який? Ви що – з космосу? – здивувався й собі Мирослав Іванович.

– Так, я з космосу! – твердо промовив Микита.

Хтозна куди б зайшла ця полеміка, якби не втрутилася головиха та не зацитькала Микиту:

– Поважайте людей – вони здалеку приїхали.

– Ага, аж з райцентру...

Кандидат сільськогосподарських наук сів і витер спітнілого холодного лоба, а замість нього підвівся інший кандидат і почав:

– Ви знаєте, шановні пані та панове, яка наша Україна відстала держава...

– А чому? – спитав, розлягшись на кріслі, Микитів кум Славко.

– Як чому? Бюджет у нас замалий!

– А чому?

– Бо реформи не йдуть і виробництво стоїть.

– А чому?

– Ну це не до мене запитання, чоловіче, це – до влади.

– А чому?

– Бо я науковець, а не представник влади!

– А той біля вас не з влади?

– Ні, це наш науковий працівник Михайло Олексійович Качур. Він просто товстий від природи, а не від посади.

Михайло Олексійович Качур, що спеціалізувався на травах, насінні й качках, зачав з того, що за кордоном є навіть трава у рулонах.

– Ось так її вирощують, скручують у рулони і можуть вам перед хатою за дві-три години розстелити. І маєте газон!

– А ту траву корова буде пасти? – цілком серйозно спитала клубна прибиральниця.

– А чому корова повинна пасти під вікнами? – і собі спитав її Михайло Олексійович. – Для корів є пасовище.

– А що це за така трава, що її корова не пасе? – зіронізував знову Микита.

– Ось тому ми й приїхали у ваше село, що в Європі сільські господарі пішли далеко вперед, беруться за різні незвичні для нас справи і мають з того прибуток. Ось, наприклад, як розводять свиней в Угорщині.

– Де-де? – перепитав ще один кум, Мирон.

– В Угорщині.

– А ви там були?

– Був.

– А ви котрого року народження?

– 1965-го.

– О, а я з 1965-го тримаю свиней і знаю про них не гірше від будь-якого мадяра!

– І скільки ви тримаєте свиней?

– Одну – до Різдва, другу – до Великодня! І так з року в рік!

– А там по 30-40 свиней тримають, чоловіче!

– Як дурні – хай тримають, а мені й двох стає!

– Ая-я, – підтакнув Славко.

– Але ж треба мати прибуток!

– Наші свині, пане професоре, дають солонину, а не прибуток! І не вчіть дяка співати!

– Мироне, – не стрималася головиха, – та ж дай людині договорити! Людина вчена, знає багато, і хоче тобі трохи вкласти вилами розуму у голову!

– А чого свині здихають? – продовжив тему Славко.

– Бо ви не щепите їх, не вдаєтеся до ветлікарів.

– Наш ветлікар був за Вітренчиху, а я що буду до нього вдаватися, щоби з мене свиня сміялася?

– О, вже знов пішло на політику! – обурилася секретарка, яка теж підтримувала на виборах Вітренчиху. – Поясніть, пане вчений, нашим ґаздам, що у світі фермери не цікавляться політикою, а врожаєм і прибутком.

– Так! – відрубав Михайло Олексійович. – Ось, наприклад, американські фермери...

– Та на фіг нам ті американські фермери? – засувався на кріслі Микита. – У нас тут ніколи не буде Америки!

– Буде! – голосно втрутився у дискусію інший науковець, Юхим Свиридович. – Буде..., якщо ми розвиватимемо сільський туризм, збудуємо привабливі туристичні садиби. Тоді до нас прилітатимуть роями гості з цілого світу. У Польщі, наприклад, один фермер на своєму подвір'ї обладнав чудову садибу з водограйчиками і квітниками, з готеликом, а його жінка їздить на коні...

– А моя жінка боїться коня! – гигикнув Федь. – Та й, приміром, я побудую таку садибу, а Микита коло мене буде тримати свиноферму. То якщо 30 поросят з льохою й кнуром пустять запах до його туристичної садиби, то туристи будуть роями відлітати на другий день у свою Америку. Ет, чого би я дурне говорив...

– Та ви, чоловіче, просто боїтеся ризикувати, – пішов у наступ Юхим Свиридович. – А в Польщі один фермер навіть страусів розводить!

– Ще нам у селі страусів бракує, – знизив плечима Федь. – Є вже два туземці, три наркомани, а ще би страусів!

– Та ви знаєте, які в страуса яйця? – не вгавав Юхим Свиридович.

– А страус що – має яйця? – зареготав Федь.

– Носить яйця, – поправив себе науковець.

– Де: спереду чи ззаду? – ще дужче зареготав Федь.

– Страус, прошу пана, несе яйця... дуже великі... одного вистачає на всю сім'ю...

– Пішли, куме, додому, бо я хочу яєшні, – кивнув Микита, і всі чотири куми підвелися.

Головиха рятувала становище і вручила науковцям букет штучних квітів та подякувала за цікаву й змістовну зустріч. Науковці стояли посинілі від холоду, сумні від дискусії і бажали присутнім працювати по-новому. Вони наочно переконалися як далека теорія від практики...

29 листопада 2005 року.