САВЧУК Микола - ЖІНКА З ҐАЗЕТИ

Зміст статті

 

І. ВІРШОВАНІ ГУМОРЕСКИ ОДНІЄЮ З ГОВІРОК ГУЦУЛЬСЬКОГО ДІАЛЕКТУ

 

ЖІНКА  З  ҐАЗЕТИ

(Говіркою)

Як лишила мене жінка –

Я зачьив курити,

Та й подумав: коби-м тепер

Ше не взьив сі пити.

Бо самому жити кьижко,

Треба прати сподні,

В хаті холод та й кірині,

Кіт з кітков голодні.

А як треба вже лігати,

То хочесі вити,

Через постіль ту холодну

Мус знов сі женити.

Але жінка – не підпеньок,

Не найдеш у лісі,

Але жінка – не корова,

Не купиш у місті.

Недавнічко я вертавсі

З Коломиї д'хаті,

Та й сиділи коло мене

Панки папуцаті.

В автобусі було душно,

Баби галакали,

А ті панки всю дорогу

Ґазети читали.

А як ми вже в Микуличин

З міста сі вернули,

То ті панки посходили

Й ґазети забули.

А я забрав ті ґазети

Та й зачьив читати,

А там пишут, шо сі з ходу

Хочут віддавати.

«Отака я, ше й така я,

Та й така, така-то,

Не ревнива, не лінива,

Та й не їм богато.

Люб'ю прати і варити,

І квартиру маю,

А як усьо файно зроб'ю,

То книжки читаю.

Дітий в мене лишень двої,

Звусі Анжеліка,

А жию я у Одесі

На вулици Піка».

Мені жьиль такий зробивсі,

Шо не стало сили:

Чого мужі таких жінок

Навіки лишили?

А я в зворі уродивсі

При царині сижу,

Тимой я тих файних жінок

Не чую й не вижу.

Огій, думав я півночи,

З цев би-м уженивсі,

То би-м ґаздов на всі гори

За рік учинивсі.

Узьив квиток, сів у потяг,

Став лупити єйці,

Проти мене якис узбек

Сів у тюбетейці.

Я – в Одесу, він – в Молдову,

Так сі зговорили,

Пішли собі до тамбура,

Люльки закурили.

Розказав я узбекови,

Він зареготавсі:

«Ти дивисі, – каже мені,

– Би-с не ошукавсі.

Бо я в Сочі п'їть рік тому

Їздив сі женити,

Думав, буду коло морі

У квартири жити.

Подзвонив я штири рази:

Хата сі втворила,

А відти сі показала

Страшенна кобила.

Та не просто то кобила,

А така, шо била,

Шо за мнов, аж до вокзалу

Містом сі гонила».

Таке мені він повідав,

Накьиг тюбетейку,

А на ранок зліз в Бендерах,

Ассалам алейкум!

Як такого начуїшсі –

Може сі приснити,

А тут же і Одеса,

Треба вілазьити.

Прочитав ше раз адресу

На білім папері,

Найшов номер, найшов вікна,

Підійшов під двері.

Сам я файно підголений,

Вуса, як пшениці,

В одні руці торт тримаю,

У другі – косиці.

І лиш хочу подзвонити, –

Мені сі ввижьиї,

Шо страшенна кобилище

Двері утворьиї.

Постояв так півгодини

(Кілко сі бояти?),

Зачинаю чорний ґудзик

Палцем натискати.

Та не вспів я від дзвоника

Відорвати руку,

Як хтос двері порозтворьив

І віпустив суку.

Та як гавкне – я дав драла,

Аж сі закурило...

Бодай тебе, Анжеліко,

З вовком уженило!

А бодай смерека втьила

Таку жениханку,

Шо безфоста бульдогиха

Відодрала штанку.

Як я летів через сходи –

Сука здогонила,

Ше й в під'їзді коло клумби

За литку вкусила.

Вернувсі я в понеґівнок

До рідної хати,

Пішов зразу ж до ворожки

Воску ізливати.

Бо таке та жениханка

Зо мнов наробила,

Шо мені шоночи сньисі

Сука та й кобила.

Коли з мене примівниці

Віганьили чорта,

То з лівої штанки віпав

Кавалочок торта.

Волію я самий жити,

Самий умирати,

Аніж маю я з ґазети

Собі жінку брати.

Волію я аж до смерти

Сам один ходити,

Ніж з кобилов, або з суков

Маю сі женити.

1991 р.

 

ЯК Я БУВ КАРАТИСТОМ

 

(Говіркою)

Не міг-им це, люди добрі,

Навіть уявити,

Шо я буду з каратистом

Японським сі бити.

А сталосі дуже просто...

Їхав я в вагоні.

Зо мнов їхали спортсмени

Здорові, як коні.

Цілу добу їли й пили,

Й мене честували,

Аж під самим Борисполем

Спати полігали.

Рано тренер ломит руки:

«Вставайте, лайдаки!

Бо рушьиї за п'їть хвилин

Літак до Осаки!»

Ледве ми сі підоймили

Й очи пролупили.

Як би була бочка вару –

До дна би допили.

Мені в вухах бренькотіло,

Вставати не вхота.

Я відригнув та й віплюнув

Солонину з рота.

З бідов ми сі позбирали

Й речі поскладали,

Та й поволи у той літак

Ми доблиндиґали.

Аж коли я у літаку

Паском прив'їзавсі,

То аж тогди я за тету

Свою нагадавсі.

Замість того, шо ти,

Йване, був би в тети в хаті,

Тепер будеш в Японії

На чемпіонаті!

Прощавайте, суверенні,

Менше їжте й пийте!

І ви, тетко з Запоріжжі,

Мені вібачьийте.

Лиш ми сіли у Осаці,

Ше йне відпочили,

Як змагані із карате

Зразу сі зачьили.

І тут, довго не думают,

Нічо не питают,

Лишень мене два тренери

У зал вікликают.

Передо мнов якийс шкварок

Босоногий скачи,

В сороччині без вущінків

Та й у білих гачих.

В мене також такі гачі

Під сподніми були,

То я сподні додолини,

Аж всі сі здригнули.

Та не встиг я ліву штанку

До кінцьи скігнути,

Як той шкварок копне в ямку –

Не дало дихнути.

В мене тіло затріслосі,

Лють така сі взьила,

Шо я би йго пробив наскрізь,

Якби були вила.

Але тото японьитко

Ніц не розумії,

Як звівкаї на всьо горло,

Як по ребрах вгрії!

Та по крижіх, та по шиї,

Та вище, та нижче...

Суддя дивисі на бійку,

І, мирза, не свище!

Та так мене той каратек

Лупит, гий кобилу,

До чого я хлоп муровий

Та стою насилу.

Бо відколи я по земли

Вівчивсі ходити,

То мене ше ніхто не міг

Сам на сам набити.

А тут цей так ввихаїсі,

Б'є куди попало.

Вухо моє від удару

Так, гейби відпало.

Я мац: ціле, слава Богу!

А він раз ждулуї...

Ну, думаю, цей тут мене

Зараз домордуї.

Коби я лиш це вітримав,

А він промахнувсі,

Тогди би він в моїх руках,

Як той дріт зігнувсі.

Я глип – їго жовта п'їта

В мене під очима!

Як я тоту п'їту вхоп'ю

Разом із гачима...

Тепер будеш, каратисте,

Ти у мої шкірі!

Зараз я ті' по-гуцульськи

Зроб'ю харакірі!

І як зачну тим японцем

Над собов крутити,

То лиш гачі біліюцці

І блискают пйити.

В залі вихорь аж звіявсі,

Трибуни устали,

А два судді на ввес писок

У свистки свистали.

Свищіт собі хоть у пальці

Шо маїте сили:

Як він мене бив по шиї –

Ви тогди мовчьили!

Півгодини я з японцем

В повітрю мотавсі,

Він спочьитку кричьив, пищьив,

А вітак заткавсі.

Чую, й мені світ сі крутит,

Не стає вже духу,

То я сперсі на японці

Слабого, як муху.

Та й перегнув на коліно...

Шідарідайдана.

Будеш знати, Макацяко,

З Рунґурів Івана.

Та й показав, як дупака

У нас хлопці б'юцці,

Так, шо трісли їго гачі,

Шо кімоно звуцці.

Вітак мене від японці

Ледве відорвали,

А йго три дни три тренери

Водов відливали.

А шо далі, цікаві-сте?

Як хочете знати,

То приходіт із півлітров

До мене до хати.

1992 р.

 

 

ЯК Я МІГ СТАТИ БІЗНЕСМЕНОМ

 

(СПАҐЕТТІ)

(Говіркою)

 

Наскладав я трохи грошей

(Не їв, не вбиравсі),

Та й у мандри в Італію

Летіти зібравсі.

Нічо-м не брав у дорогу,

Ні їсти, ні пити,

Ані краму ніякого,

Би сі не зганьбити.

Бо там люди усьо мают,

Ніц не потребуют,

То не Польщьи й Румунія,

Шо лиш шпекулюют.

Через туман наш літак АН

Не міг два дни сісти,

То я так сі віголоднів,

Шо міг гребінь ззісти.

Нарешті сі приземлили

(Я їсти вмираю),

І у першу ж піццерію

Не біжу – влітаю.

Сижу собі за столиком

У тому буфеті,

Аж тут раптом офіц'янтка:

«Сеньйоро, спаґетті?».

Шо то таке за спаґетті,

Шо за марципани?

Либонь, мені зо трьох порцій

На обід не стани?

Показую штири пальці:

«Сеньйоро голодне,

Черевіно хоче їло,

Ноги йти не годне».

За хвилину офіцянтка

Прибігла з підносом,

Та й поклала дві макітрі

Мені перед носом.

Я, як глипнув, то аж гикнув.

Пахне макароном,

Але довге, до хольири,

Як шнур з мікрофоном...

А це пахне, я цмокаю

Та й берсі їсти:

Зачинаю виделочков

У макітрю лізти.

Хап у зуби ту спаґетті,

У рот закігаю,

Кьигну, кьигну, а ї нема

Ні кінцьи, ні краю.

А шоби сі не вбсмішити

У цему буфеті,

Я зігнувсі у макітрю

Та й їм ту спаґетті.

Волів же я взьити каші,

Чи сиру й сметани,

А з цим довгим макароном

Мене ніч застани.

А уночи тут мафія

Застрілити може!

Поможи мні це доїсти,

Господочку Боже!

Жую, жую та й жнікаю,

Аж щелепа вйини,

А спаґетті безрозмірна,

Як червак сі кьигни.

Я вже чую, шо вдин конец

В кьишку сі мотаї,

А другий ше мені з рота

До колін звисаї.

Заледве я з ним справивсі,

Став відпочивати,

Уже мені трохьи страшно

За другий сі брати.

Але дивюсі, як люди

Їдьи ті спаґетті...

В них видельці так крутісі,

Гий ноги в балеті.

Ага, і я так спробую!

Видельціми кручу,

Кручу, кручу, кручу, кручу...

Коли я сі вмучу?

Ху, нарешті зробиласі

Кістьина котушка:

З італійського спаґетті –

Вкраїнська галушка.

Вікіг я ї на світ Божий

Та вже їм руками,

Не див'юсі, шо масть тече

В пазуху струмками.

Тут прибігла офіц'янтка,

Кричит: «Сеньйоріно!»

«Сенйьоріно з Україно

І їст галушкіно!

У нас, правда, хоть по-людськи

Ше не вміют жити,

Але вміют макарони

По-людськи зварити».

«Но, сенйьоро, – каже уна. –

Моменто! Моменто!».

Витягає 100.000 лір:

«Патенто! Патенто!».

Тут кухарьки у фартушках

Д' мині прибігают,

Та й галушку з усіх боків

Довго убзирают.

А я пішов д'ним на кухню,

Зачьив їх учити,

Як то просто й легко з муки

Галушки варити.

До вечера ми сі вчили,

До рані не спали,

А досвіта «Піццерію»

«Галушков» назвали.

Шо вже мені сенйьоріни,

Шо вже не вбіцьили,

Аби я лишивсі з ними,

Але не впросили.

Бо я їду в Україну,

В рідну Коломию,

Я там собі піццерію

У центрі відкрию.

Лиш ми сіли у Києві

Й з трапа позлазали,

Як у мене 100. 000 лір

З кишені украли.

А шляк би вас ясний трафив,

Злодюги погані!

Нема на вас комісара

Коррадо Катані!

Бо як далі в нас мафія

Буде силу мати,

То в нас може і галушок

За рік-два не стати.

1992 р.

 

 

ЯК ЇЗДІ ДО ПОЛЬЩІ

(Говіркою)

 

Скоро будут на державнім

рівні відзначати

Свьито всіх тих, шо до Польщі

Їзді торгувати.

Туди їзді переважно

Жінки із ґівками,

Чоловіки сиді дома

З ґітьми й коровками.

Як лиш потяг на вокзалі

Загальмуї й стани,

То здаєсі, шо вібухли

Зараз три вулкани.

Хто на таке подивисі,

То за серце ймесі,

Бо у жінок по дві руки,

А торбів – по десіть!

Біжут жінки, тручьиюцці,

Рвуцці до ваґона

І всі такі помйицкані,

Як з-під макогона.

А раз було, шо йкас жінка

Сумку подавала,

А із сумки на голову

Чіюс вага впала.

То вазі сі ніц не стало,

А той неборака

Мав голову, як огірок,

А стала, як пака.

А вже, як сі у ваґонах

Жінки повсідают,

Тогди спідниці скігают

І сподні вбирают.

Особливо сільські жінки

Люб'ї такі сцени,

І за хвилю по ваґонах

Ході, як спортсмени.

Вітак собі вікігают

Шос їсти та й пити,

А деякі післі того

Беруцці й курити.

А якби ше хлопів білше,

А менче товару,

То хто знаї, шо би було

До того базару.

А якос-то серед літа

Їхали до Польщі

Три ґаздині: одна – теньґа,

Дві – худі, як корчі.

Тота груба походила

Дес з-під Коломиї,

В неї такі були ноги,

Як дві кінські шиї.

А межи ногами тими –

Дощечка незвична,

А до неї присилена

Дрелька електрична.

А шо дрельки вівозити

Нам заборонили,

То всі якраз тоти дрельки

До Польщі возили.

Друга була така вутла,

Як фостик від сапи,

Але сумок кілко мала,

Шо на два пікапи.

Трета була ше марніща,

Гейби цвьики їла,

Але в такім грубім пальті,

Як той повх сиґіла.

А в тім пальті додолини

Польському народу

Уна везла у пакетах

Чвертку спиртзаводу.

Вже кордони наші й польські

Тулісі докупи,

Стоя з орлом і з Тризубом

Два державні слупи.

Стало тихо у ваґоні,

Ніхто й не шепоче,

Лишень чути, як в чиємус

Череві воркоче.

Вже митники по ваґоні

Лупают очима.

Наші сиді, як камінні,

Стискают плечима.

Вже до наших молодичок

Митник підступаї,

А шо усі жінки сиді,

То він сі згинаї.

І дивисі: шо за чудо –

Дві жіночі ноги,

Межи ними висит дрелька

Дзюбком до підлоги!

«Прошу встати», – каже митник.

Молодиці встала.

Він дивисі – є дві ноги,

А дрелька пропала?!

«Сядай, пані!» – крикнув поляк.

«Пані» сіла швидко.

Він дивисі – знов дві ноги

І знов дрельки видко!

Митник скинув окаляри,

Потер коло шиї

Та й подумав, шо це їму

Шос сі привижьиї.

І від цеї підступаї

До тої худої,

Шо у неї сумок було

Дваціть без одної.

«Ци є вудка?» – питаїсі.

«Яка, пане, вудка?

Та ж я їду не на рибу,

Та ж я не якутка».

Але митник, як посьигне

У торбу руками,

А там фльишки півлітрові

Аж п'їтьма рідами!

То він фльишки конфіскував,

Поніс із ваґона,

Молодиці за ним летит,

Як фаустпатрона.

Може, уна знала чари

Чи якус примівку,

Але митник вернув жінці

Майже всю горівку.

І нарешті, то нещіскі,

Шо в пальті сиґіло,

Три митники убзирали

Довго й підозріло.

Та й питают нашу вуйну:

«Слухайте, кобіто,

Шо ви в пальто завилисі?

Та ж надворі літо!

Та й що це в вас таке тече

По ногах з-під шуби?»

«Та то, та то з пережитьи

Уно тече, люди».

«Але чого спиртом чути?» –

Митник сі питаї.

«А я знаю? Шо я знаю?

А хто їго знає?».

Похитали головами

Польські офіцири

Та й сказали по-нашому:

«Пішли до хольири!».

Нарешті вже потяг скрипнув

І приріс до рейок,

Довіз таки із товаром

Наших трьох бабейок.

Може би вни на чужині

Не переживали,

А дома би капцаніли,

Кури годували.

Чи варили дітим їсти,

Чи прали би сподні,

А ци кіна дивилисі

Довжелезно модні,

Якби лад був у державі,

Пенції й зарплати

Й не гралисі цюцю-бабки

Наші депутати.

А так жінки в Перемишли

Надривают руки,

Носі сумки та й валізи,

Як ті каменюки.

Возі суди, возі тудм

Товари заморські

І зміцнюют взаємини

Українсько-польські.

То ж цих жінок бідолашних

Біда ше не зжерла,

З ними Польска не зґінєла,

Вкраїна не вмерла!

                  29 травня 1999 р.

 

 

ГАВРИЛО

(Говіркою)

 

Від Говіні до Петрівки

Село говорило,

Шо у горах об'явивсі

Всесильний Гаврило.

Шо гейби-то той Гаврило

Таке чудо робит,

Шо, як жінка не родила,

То тепер уродит.

Але жиє той Гаврило

Точно де – не знати,

Треба їго під Говерлов

Зо два дни шукати.

Треба в хащіх поблудити,

Кричьити шосили:

«Аго-го-гов! Аге-ге-гей!

Де ви є, Гавриле?».

Як це наші жінки вчули,

То не могли вснути,

Кортит кожну до Гаврила

Хоть сі дотирькнути.

І навіть ті, шо вже не раз

Дітлахів родили,

Гладі вночи чоловіка,

А шепчут : «Гавриле...».

Навіть баби, шо зігнені

Так, гий ті банани,

І вни мали на Гаврила

У голові плани.

Жила собі в нашім селі

Чорнява Одарка,

В неї вушка, як пельмені,

А ротик, як шпарка.

Губки такі повнесенькі,

Гейби поспухали,

І всьо решта таке було,

Шо хлопи стогнали.

Мала хату і машину,

Лиш жити би й жити,

Та не могла з чоловіком

Дитину вчинити.

І як вчула Одарочка

За того Гаврила,

То про него все думала,

Шо лиш не робила.

І раз таки у середу

Зібраласі в гори,

Взьила кусак солонини

Та й меду з комори.

Взьила гроші, взьила пашпорт,

Взьила фльишку рому,

Та й ше дешо, шо за то сі

Не каже нікому.

Та як пішла лісом, лісом,

А вітак у гори,

То у такі хащі зайшла,

Шо лиш пні та й нори.

Сіла собі на пеньочок,

(Не сіла, а впала),

Та й Гаврила на всі груди

Вікликати стала.

Так кричьила, аж захрипла,

Ледве говорила,

Але таки серед ночи

Наднесло Гаврила.

А уночи в горах страшно

(Дес вовки завили),

А Дарочка аж трісесі:

«Йой, це ви, Гавриле?».

Розказала шо й до чого,

А шо було далі,

Якби хтос про то признавсі –

Був би в криміналі.

Минулисі мід і гроші,

І склінчина рому,

А над ранок Дарка бігла

Щіслива додому.

Та лиш збігла з лісу у ліс,

Як ї переймає

Якийс такий хлоп зарослий,

Шо з два метри має.

«Хто ви?» – Дарка питаєсі

Того здоровила.

А він на то: «То шо це ти

шукаєш Гаврила?».

«Та я. Але я з Гаврилом

уже сі здибала...»

«Ой, сарако, – каже той ї, –

Ти навік пропала!

Той Гаврило був несправжний,

Не ті давав ліки,

Від него сі тепер роді

Лиш самі каліки!

А насправді той Гаврило

Стоїт перед вами,

Так шо сідай на той пеньок

До сонці ногами...»

Шо там уно далі було,

То лиш зайці знают,

Але уни не розкажут,

Бо їх не питают.

Іде наші Одарочка

Лісами додому,

Аж глип, а то стоїт ше хтос

У плащи рудому.

«Я – Гаврило! – кричит грімко. –

Ти мене шукаєш?

Добре, шо я тут крутивсі,

Видко, щісті маєш».

«Та ні, вуйку, – каже Дарка, –

Мені вже несила

Вітримати ворожбитство

Третого Гаврила».

Але цей Гаврило, третий,

Так залупив очи,

Шо мус і йго послухати,

Хоть вже сі не хоче.

Аж під вечір в рідне село

Дарка приблудила

До четвертого, до свого,

Рідного, Гаврила.

Та цілу ніч не спала вна,

А думала думи,

Кого брати, а кого ні

Навесні у куми.

І відтогди на Одарку

Така впала сила,

Шо вна травні двацьитого

Трьох дівок вродила.

Але чи від чоловіка,

А чи від Гаврила,

То дотепер медицина

Не установила.

А, якби ви бездітників

В своїм селі знали,

То би-сте їх до Гаврила

В гори посилали.

2 червня 1999 р.