Мага Віра, ч.VII

|

Лев СИЛЕНКО

 

МАГА ВІРА

 

Частина VII 

 

ДЕНЬ 45



1. Почав справу — доведи її до кінця. Коли ти почату справу лишив і взявся за іншу, і знову її, лишивши, хапаєшся за третю, несправне працюють твої емоції, і мозок — раб емоцій твоїх. Нещасний той народ, в якого сини мають такий неорганізований характер. Неорганізовані характери бунтівливі, вони кличуть до повстань, бунту, добра, волі, але вони ніколи не творили життєздатної монолітної організації і не були її достойними сподвижниками. Їм не вистачало духовної рівноваги і послідовности. Вони, бунтуючись, пливли за вітром. Організація, яка має революційні цілі, повинна бути подібна на дуба, спроможного витримати спеку і холод, гураµани і проливні дощі.

2. Виконуй справу не щоб її виконати, а щоб її виконати добре. Добре виконана справа не лише звеличує тебе, а й вдосконалює твою здібність: з добра походить добро. Виконуючи справу, люби її, зумій в ній знайти красу тоді, коли інші нездібні в ній нічого побачити захоплюючого. Добре виконуючи справу, ти вчишся наступну справу виконати ще краще і ще швидше. Прагнення до самовдосконалення стане твоєю свідомою і підсвідомою звичкою. На світі немає дрібних справ. Є дрібні люди, які в кожній справі бачать лише дрібницю. Добре виконана справа — це перемога. Переможцям належить світ.

3. Взяту справу — виконай сам. Стидайся її класти на плечі іншому. Той, хто виконав твою справу, переміг тебе при твоїй допомозі; він здобув досвід і моральну вищість. Взяти справу і не виконати її — значить бути людиною злиденної моральної звички. Легко знайти десятки причин і викрутасів, щоб довести чому взята справа невиконана. Під час виконання кожної вартісної справи стрічаються сотні перешкод, учися перемагати перешкоди.

Хто вміє під час виконання справи перемагати перешкоди, той достойна людина, він здібний володіти собою й іншими. Хто перемагає перешкоди, той гартує своє тіло, поглиблює працю ума свого, ушляхетнює свої емоції і лишає на землі шанобливий пам'ятник життя свого. Хто боїться перешкод і шукає легких доріг, той слабне. Слабість, виплекана страхом, оправдує себе словесною зливою, яка нагадує хмару, що не дає дощу.

4. Не радій, коли бачиш, що твоя радість журить приятеля твого. Люди, які мають хорі душі, розумові розлади, неврівноважені емоції, тішаться, коли комусь завдають кривду. Вони, бачачи принижену людину, самолюбно радіють. Їхня радість кормиться нещастям ближчих.

5. Не облегшуй собі життя, утруднюючи життя приятеля твого. Біль, який ти завдаєш своєю нерозважною балаканиною, необµрунтованими вимогами і пропонуванням приятелеві твоєму, може озватися у твоєму серці душевною гіркотою. Будь благорозумним. Одні тебе слухають тому, що чемні. Інші тебе слухають тому, щоб переконатися, що ти безнадійний балакун. Інші тебе слухають, щоб пересвідчитися, що ти маєш комплекс безжалости до слухача свого. Не тішся, коли тобі легко, а приятелеві твоєму тяжко. Кому тяжко, тому стане легко. Кому легко, тому стане тяжко.

6. Живи так, щоб твої радощі, успіхи, приємності, таланти, вміння були корисні не лише для тебе, а й для приятеля твого. Коли ти багатієш тому, що твої приятелі бідніють, твоє багатство не тривке, або ти живеш в полоні низького інстинкту. Радій величною радістю — велична радість всіх радує, вона йде від серця до серця. Здобувай успіхи, які всіх радують: всіх радують ті успіхи, які всім корисні. Радій тими вміннями, які дивують приятелів твоїх і роблять їх твоїми мудрочолими учнями. Радій тими приємностями, які нікому болі не завдають. Гордися тими талантами, які стають гордістю народу твого.

7. Достойна людина любить звеличувати достойну людину. Пересічний сірома критикує велетня, щоб популяризувати свою сіромашність. Немає абсолютної достойности і немає абсолютного зла. Генії геніяльні в ділах геніяльних, у звичайних справах вони звичайні люди. Негідник бачить в кожній людині негідника, а в генієві він не бачить геніяльности, а бачить в ньому лише ті "смішні" недоліки, на які геній не звертає уваги, і за ці недоліки його зневажає. Генії — люди полум'яної енергії, глибинної інтуїції і цілеспрямованого ума, вони — втілення пристрасти. Геній, який береже свою геніяльність для себе, нагадує орла, який сам нищить свої крила.

Справжній геній нагадує сонце — він випромінює мудрість, яка гріє всіх. Справжні генії не любили пишного життя тому, що пишнотність розлінює їхні мислі і приколихує їхні пристрасті. Геній покоряє сам себе, щоб покорити інших. Всі правдиві генії вірять, що їхня геніяльність обмежена. Геній утрачає силу тоді, коли починає приятелювати з дурістю тому, що вона безмежна, або грошовита.

8. Нікого не карай ні фізично, ні морально. Коли ти мудрець, то ти зумієш доказати людині, що вона винувата, і вона покарає сама себе — це найболючіша кара. Карає сам себе лише той, хто має любов до сумління і шанує сам себе. Той, хто має надщерблене сумління, — немічний. Перемога, виконана немічним сумлінням, спустошлива, і в багатьох випадках має вона криваві сліди. Немічних карати не можна — їхні душі потребують терпеливого лікування, і трапляється, що лікування стає безуспішне тому, що хворі не хочуть визнати себе хворими. Найстрашніша хвороба — безумна впертість, вона несе гибель хворому і тому, хто плекає надію його вилікувати.

9. Живи так, щоб тобі хотілося завтра бути кращим, як ти нині є. Не лінуйся жити — наповнюй всі вінця життя емоціями, ділами, мислями. Ті, які живуть повним життям, лишають слід, по якому радо йдуть нові покоління. Той, хто боявся жити повнотно, щоб не змучитися, не збідніти, згинув з остраху перед смертю. Живи так, щоб у твоєму житті було багато радости, яку ти даруєш іншим. Життєрадісність — надійне зілля від усіх хвороб і передчасного старіння.

Хвороби сильніші, як ліки. Підсилюй ліки нектаром життєрадости, щоб перемогти хвороби. Живи так, щоб твоя радість молоділа в ділах і дітях твоїх. Живи так, щоб мати мудрий мозок і мудре тіло. Мудре тіло ніколи не лишається без праці, бо праця дає йому рівновагу. Тіло, яке втрачає рівновагу, тоне в життєвому морі, як той човен, який не по-мудрому навантажений. Хто має рівновагу тіла і добру працю шлунка, той може йти в різну погоду і мислити розважливо.

10. Працюй так, щоб твоя праця була твоїм щастям — щасливий той, хто не прагне перескочити сам себе. Коли ти переконав себе, що працюєш тому, що мусиш, ти переконав себе, що горюєш тому, що мусиш — знущаєшся над собою тому, що мусиш? Той, хто знущається сам над собою, стає бездушним до інших. Працюй так, щоб ти вірив, що твоя праця тобі корисна — таке переконання облегшить твій труд. Зумій в кожній праці здобути успіх. Успіх — це свідоцтво твоїх здібностей. Неуспіх говорить, що ти людина малоздібна, і легко став жертвою дрібних перешкод.

Щасливі ті, які вміють камінь свого щастя тягнути на високу гору, співаючи пісню про перемогу. Не бійся великого нещастя, воно короткотривале, а на мале — не звертай уваги. Коли ти щасливий тому, що твій приятель нещасний, або тому, що твій народ поневолений, твоє щастя — в небезпеці. Хто в нещасті вірить у щастя, з тим стрінуться щасливі. Щасливий той, хто має з ким поділити своє щастя. Щасливі самітники нещасні. Хто жде щастя в нещасті, тому горе не страшне. Щасливець, який боїться втратити щастя, страждає від щастя.

11. Звички сильні тому, що вони мають над людиною велику владу. Вони панують у "сфері" її підсвідомости. Вони там народжені людиною так тихо, що вона про них забула, дарма, що щоденно перебуває під їхньою владою. Добра звичка облагороднює совість людини і їй на щастя її дисциплінує, вона — її вірний вартовий. Зла звичка — бич для людини, з яким людина "поприятелювала", і тому каже: "знаю, що роблю зле, але інакше поступати не можу тому, що таку маю звичку". Цнотливці, понадписуйте, де цнота, а де гріх, бо одні гріх звуть цнотою, а інші — навпаки. Старі звички мають велику силу, бо вони творилися роками.

Не звички мають панувати над людиною, а людина має панувати над ними. Старі звички, роджені в духовному рабстві, тривкі, але вони шкідливі — раб призвичаєний сам себе тримати в неволі. Лише сильні духом люди рвуть кайдани рабських звичок. Слабі люди, переможені отруєю злих звичок, оправдуючись, кажуть: "Шаную батьків, вони були рабами, такий і я". Занедбати стару звичку легко тоді, коли на її місце приходить нова, яка свідомо застосовується в щоденному житті.

12. Одні люди пізнають світ серцем, інші — розумом, таке пізнання однобічне. Світ треба пізнавати серцем і розумом. Коли ти маєш гострий ум і благородно-емоційне серце, Світ тобі відчине двері свої, і ти в Нього ввійдеш, як Господар Життя. Ставши Господарем, поводься так, ніби на Тебе дивиться весь Твій рідний народ, щоб оцінити Твої золоті руки, Твої світлі емоції, Твій окрилений розум, і не лише оцінити, а й зберегти ці скарби грядущим поколінням. Людина має пізнати людину серцем, а оцінити — розумом, справедливий розум дає справедливу оцінку. Справедливий розум той, який мало бере, а багато дає. Той, хто шукає в несправедливій людині справедливости, той шукає в полові голку. Несправедливі люблять, щоб справедливі шукали в них те, чого в них немає.

13. Дітей і рабів можна радувати казками — дитина тішиться, вірячи, що казка — справжність, а раб тішиться, сліпо вірячи, що після земних рабських мук отримає "царство небесне". Нужденний той народ, в якого діти виховуються в чужовір'ї (духовному рабстві). Вони, ставши дорослими, не здібні будуть боротися за волю. Не фізичне, а духовне народження робить людину людиною.

Духовне народження має мету, свідомість свого "я", ушляхетнену пристрасть, світорозуміння і світовідчування. Самобутнє виховання — це доброта. І що варта врода без доброти? Доброта дає, а врода отримує. Хто дає, той щасливіший від того, хто отримує. Мати, яка виховує дитину любити предків рідних, сама себе увіковічнює в пам'яті внуків своїх — вона вродлива доброта.

14. Є люди, яких можна назвати "проявниками", такими людьми є ті, які говорять, щоб говорити. Побратим, який лише говорить (проявляє, наприклад, науку РУНВіри), але не закріплює говорення організаційно, нагадує годинник без стрілок. Той, хто слово втілює в життя, не любить словесної полови. Злі люди (наші північні сусіди) покорили нас тому, що вони несли своє слово на вістрі меча — вони любили мову меча. Ми їхню мову стріли обуренням словесної полови і квітами всепрощення. Словесна полова — луска лінощів духовного рабства, вигідного підсоння і лепетливої віри, що щастя людське здобувається в поті чола і служить лише для спасіння бідної християнської душоньки. Воїн, який вірить, що північні вторжники "тоже християни", тримає меч з'їдений іржею.

15. Хочеш жити чесно, працюй для народу твого. Народ працював, щоб ти був його працьовитим сином. Ти живеш лише для себе — ти не дбаєш про тих, які дбали про тебе? Ти працюєш лише для себе, значить ти маєш звироднілу культуру моралі, ти каліка лінощів, ти корінь, який тягне соки із серця народу, нічого народові не даючи, і ти так морально знедолився, що кажеш: аби мені добре. Ти не винуватий, що ти лицар рабського самолюбства. Тебе таким виховали твої родичі, які дбали лише про те, щоб тобі "легко жилося", щоб ти не мав "життєвих клопотів".

І ти виріс і пішов служити зайдам-катам Вітчизни твоєї, щоб лише тобі "легко жилося", щоб лише мати поплатні "титули", щоб лише мати "владу" над рідним поневоленим народом. І ти свою мерзотну мораль оправдуєш своєю гнучкошийною вірністю християнізмові чи комунізмові? Твоя вірність — ніж у серці твого народу, твоя честь — ярмо на шиї твого народу. Найжорстокіший той, хто зраджує рідний народ з вірою, що чинить святе "релігійне діло". Вчені, які мають низьку національну мораль, — пістряк на тілі народу. Вони продають свою вченість, щоб догодити своєму шлункові. Вони хочуть свій народ переконати, що вони, інтелігенти, такі розумні, що можуть обдурити самі себе.

16. Не бійся старости, а бійся, щоб на старість у твоєму серці не загніздилися гади зла. Мудрі люди, старіючи, стають добротними і вибачливими. Глупі люди, старіючи, стають злими, заздрісними і зухвалими. У злих стариків гірка незносна старість — вони злі, що проминула їхня пустоцвітна молодість і вони нестерпні, що старість їхня неврожайна. Старе вино розвеселяє старість, щоб скоротити її життя. Благорозумні старики на старій скрипці грають молодіжні мелодії і мають забудькуватість. Хто постарів не тому, що має старі роки, а тому що боїться старости, вчинив самогубство.

17. Ніколи не скаржся, що не маєш часу творити добрі справи. На нестачу часу скаржаться ті, які його безтолково розтринькують. Марнотратство часу — зла вада мого народу. Мій народ витратив багато золотого часу для справ маловажних, і цим підсилив ворогів своїх. Важливо мати не лише час, а й вміння ним користуватися. Час мають всі люди, та мудро його використовують лише мудреці.

18. Не вмієш добре говорити, то навчися добре мовчати, і глупість, як мовчить, то мудрішає. Коли ти цієї мудрости не збагнеш, твоє життя переслідуватимуть духовні невдачі і тілесні хвороби. Ти людина світлої благородности, бо за словесну образу не вимагаєш вибачення — твоє благородство вище зневаги і вище вибачення. Справді, хіба сміттям можна знецінити золото?

Людина, яка має дрібничкову душу, не буде гніватися, коли ти зневажиш її народ, коли ж ти словом образиш її духовну вбогість, вона витратить на суд останній гріш, щоб лише ти перепросив її. Люди, які мають комплекс меншої вартости, хоробливо образливі. Вони не маючи здібности здобути вартісну перемогу, уважають пробачення перемогою. Вибачливість — вірний учитель мудреців. Життя знає, що найчастіше ображаються ті, які ображають інших. Вони так перейняті різними "особистими образами", що в їх зовсім немає часу творити добро для приятелів своїх. Великі люди дозволяли, щоб їх словом ображали малі, і тому вони ставали ще величнішими. Малий, образивши великого, стає ще меншим.



ІІ

1. Ти боїшся небезпек? Небезпека — достойний рятунок. Я маю на увазі обачне розуміння небезпеки. Всі полохливі люди її уникають. Небезпека — шлях велетнів. Прагнеш бути велетнем — достойною людиною? Іди туди, де чатує небезпека. І розсудливо покоряй Її. Хто йде туди, де небезпека, того обмовляють боягузи, майстри наклепів, чревоугодники. Боротьба з небезпекою обдаровує людину комплексом вищої вартости. Людина багатіє вишуканими почуттями. Її мислі окрилюються. Її інстинкти самовдосконалюються. Небезпека — священна вчителька. Її учні — володарі Людства.

О, рунвісти! Моя "небезпечна наука" — найблагородніший шлях до безпеки. Збагніть основи Її мудрости, втілюйте Її в Життя. Перед Вами шлях богатирів Руси (України) — шлях внуків Дажбожих. Україна в небезпеці. Ви маєте нагоду стати легендою Світу. Світ жде Вас! В центрі небезпеки іду я, учитель Ваш, щоб переконати очевидців, що родиться нова Людина Українська — світлоносний Завойовник небезпек.

2. Ти боїшся слова? Слово має велику силу тоді, коли в ньому (в центрі його "я") втілена динаміка Мислі і Почуття. Мертвонароджене слово те, в якому відсутні ці властивості. Слово, в якому багато солодощів, липке, це принадна пастка, на якій гинуть самолюбні ласуни. Слово повинне мати корінь, який розгалужений в душі і мозкові його творця. Слово — сила родиться на устах тих, які вміють його втілювати в Життя — перетворюють його в заграви революцій, у моря хвилюючої пшениці, у могутні організації, армії, міста. Слово-полова родиться на устах тих, які дають свободу словам і неволю ділам. Вони самі себе обезнадіюють бездіяльним наріканням на долю, на світ, на людей. Їхня полова летить їм в очі.

О, рунвісти! Закоханість у бездовідне і ледаче слово — руйнуюча риса вдачі народу нашого. Народ наш багатий поетами, байкарями, кобзарями, але він бідний силою єднаючої і творчої пристрасти. Бездіяльне "вболівання" духовних рабів, які оплакують волю України, Її упокорення. Простодушність! Ще ніхто піснею не виспівав волі. Лише та пісня люблена волею, яка окроплена кров'ю її співаків.

3. Ти хочеш ніжности? Ти хочеш, щоб твоя армія, твій вождь, твої діти, твоя держава, твоя вдача були ніжними? Ти хочеш любити ворогів твоїх, бо ти християнин, ти хочеш ніжністю перемогти тих, які топчуться по її квітах? Ніжність тебе розніжить і ти зледачієш. І не матимеш сил боротися проти гураґанних орд, які обкрадають твої поля, садиби, отари, твою ніжність, твоїх дітей, твою душу, твою історію.

Обминай ніжність, як поцілунок безумної жінки. Ніжні вітри, ніжне підсоння, ніжні солов'ї, ніжні пісні, "ніжна від греків вижебрана релігія", о, в тебе все ніжне, і тому ти ніжно гниєш у духовному рабстві, і стаєш ніжним м'ясом для гармат опанцерованих імперій.

О, рунвісти! Я вчу — любіть справедливу суворість і священну одчайдушність. Вона Вам потрібна так, як хірургові скальпель. Вона Вам допоможе бути вільними ґаздами на чужій і рідній землі. Любіть суворість — закуйте її в панцери Волі і Справедливости, і уквітчайте її степовим різнотрав'ям. Ще ніколи людина не була така жорстока і лицемірна, як нині. Нині вона тілом більшає, а душею — меншає. Вона придумала проти людини зброю людського виродження.

4. Ти лякаєшся тривоги? Хто лякається тривог, той живе в тривозі. Люби тривогу. Вона тебе насторожить, підсилить, привчить дивитися в очі небезпеці. Той, хто боїться тривог, запобігатиме ласки твоєї. Ніхто не любить тривоги, а ти люби її. У тривожній ріці немає ні гадів, ні крокодилів. Перепочинь біля її берегів. Під тихими кущами ледачіють спокоєлюбителі і скорпіони.

О, рунвісти! Творіть тривогу — тривожте розледачілу уяву приспаних рабів. Будіть їх! Призвичайте їх до тривог, які несуть волю народові і безсмертя подвигам Вашим!

5. Ти любиш коротку дорогу? Чесна дорога ніколи не була легкою. На короткій дорозі мало див, пригод, перешкод, змагань, краси, хвилювань, скарбів. Там, де немає перешкод, немає перемог. Що варта людина, яка коротає вік на дорозі короткій? Її уява обмежена, її почуття бідні, її ум безкрилий. Хто не літає, тому крила непотрібні, він стає плазуном.

О, рунвісти! Я Вас кличу на велику і небезпечну дорогу! Слабі духом з нами не підуть. На великій дорозі скаженіють гураґани, метушаться змовники, інтернаціональні пірати, професійні душителі України. І на цій дорозі ми роковані боротися, і на цій дорозі ми роковані творити нову вдачу Людини Української — Завойовника великих і небезпечних доріг. Нині лише завойовники душі і тіла мають право володіти волею. Не бійтеся впасти на великій дорозі між великими! Бійтеся впасти на короткій дорозі, перелякавшись зайця, який з переполоху вискочив з-під куща.

6. Ти шукаєш віри? Ти посилаєш послів, щоб вони довідалися, "яка віра краща"? Стукай у двері глузду і логіки. Віри на світі немає, а коли є, то лише та, яку ти сам створив. Тобою створена віра — це твоя рідна Дитина. На світі мало дітовбивців. Ти свою Дитину плекаєш, бачачи в ній свій неспокій, свою пристрасть, свої хиби, звички, розкіш, бачачи в ній своє духовне і тілесне "Я". Чи варто посилати послів, щоб вони на чужій землі знайшли СЕБЕ? Наївна простота. Відважні і розумні люди віри не шукають. Вони самі її творять — вони і їхній народ — одна духовна субстанція, ритм одного дихання.

О, рунвісти! Я добротний, що Ви зрозуміли найвеличнішу мудрість світу, і йдете зі мною пліч-о-пліч. Я Вас веду, щоб Ви були самі собою, щоб Ви самі творили свою віру -свою святу духовну Дитину, своє творче "Я". Там, де є Мисль, там є Людина.

7. Ти хочеш волі? Самопоневолений. Чесна воля любить, щоб її лицарі були мужніми людьми. Волю вижебрати не можна. Коли людині ніхто не забороняє вільно мислити, а вона мислить, як раб муштрований, і каже "хочу волі", лікуйте її душу. Здорова душа вільна. Вільні люди живуть вільно, або вмирають в боротьбі за волю, вони — сутність волі. Вони її мають не лише для себе, вони її прагнуть передати поневоленим братам. Хто живе в ярмі і не хоче розлучитися з ярмом, тому треба дати два ярма. Порив до волі має бути більший, як до життя. Коли в людині ця охота гасне, тоді вона стає рабом.

О, рунвісти! Воля — це Ви, воля — це Ваша Рідна Віра, Ваші організовані Мислі, Ваші національні пристрасті.

8. Ти любиш безпутню юрбу? Юрба не любить тих, які її розуміють, вона сама себе не розуміє. Вона нині квітами стрічає титана, щоб завтра його каменувати. Вона нині обожнює Мазепу, щоб завтра брати участь у проголошенні йому християнської анатеми.

О, рунвісти! Потрапивши в юрбу чужовірів, відчуйте в ній свою святу самітність. Юрба, в якій царює дух чужовір'я, не може Вас гіпнотизувати, хвилювати, звеличати, вести, вчити. Ви — нові люди. Вам належить завтрашнє сонце України. Самітність — проба Ваших сил. Жити в юрбі, зберігаючи своє самітне "Я", можуть лише лицарі Мудрости. О, рунвісти! Я Вас відділив від грецько-латинського християнізму і від москвинського комунізму, щоб Ви самі відчули свою володарську самітність, щоб у Вашій світлій душі родилися нові Почування, нові Мислі, нові Звички. Самітність виплекає у Вас віру в себе, надію на себе, довір'я до себе, виплекає зосередження мислі і рівновагу збудження.

Народ-Велетень має бути САМІТНИМ. Між народами ніколи рівности не було. Той народ, який проповідує "рівність", в душі притаює певність, що всі народи йому зобов'язані поклонятися за таку "рівність". Наша честь Дажбожа — ми народам не поклоняємося і від народів поклонів не відбираємо. Ф. Достоєвський учив, щоб всі народи поклонилися москвинам — народові "богоносцеві". Клясичним "богоносцем" є осел. В. Лєнін учив, що москвини "історією покликані" грати "першу роль". Хай вони грають "першу роль" на своїх інструментах самі для себе!

9. Ти любиш похвали? Будь обережний. Коли тебе хвалять блазні, ти пропащий. Вони тебе хвалять, щоб здобути довір'я і потім тебе продати. Коли тебе обмовляють спритні майстри наклепів і чорними фарбами малюють твій образ, ти світла людина. Золото і в болоті лишається золотом.

О, рунвісти! Найчесніший той, хто хвалить сам себе! Учіться самі себе хвалити ділом творчим, словом мудрим, відвагою, жертвенністю. Блазні не люблять ту людину, яка сама себе своєю мозолистою працею хвалить. Вони вважають, що така людина плекає "культ особи" (термін створений большевиками не має місця в нашому житті). Училище, в якому немає культу учителя, має вибиті вікна, з нього виходять дезертири, свавільники, самолюбні профани. Культ рідного учителя, це значить культ науки, культ перемоги, культ волі, культ Духовної Самодисципліни. Не ждіть ні від кого похвали — самі себе хваліть священною боротьбою, мудрістю, працею, самодисципліною.

10. Ти любиш сам себе? Мало хто володіє цією святою любов'ю — вона належить вибранцям. Самі себе любити можуть лише великі люди, у них слово — Чин, у них — обов'язок — Святість, у них воля — Мета. О, рунвісти! Я хочу, щоб всі Ви самі себе любили такою любов'ю!

Хто не шанує свого слова, не виконує взятого обов'язку, хто не шанує рідного провідника і обласкавлює своє зледачіле "Я", свій особистий світ вузенький, свої кручені примхи і каже, що він не любить "виставляти своє "я", той нечесний з собою і нечесний з іншими.

11. Ти хочеш бути ангелом? Нині люди люблять ангелів, щоб їх тероризувати, живитися їхньою ангельською добротою, під їхніми крилами гнати самогон розпусти і гострити слова роздорів. Ангел, який відважується відстояти честь свого національного "Я", стає "сатаною" (ворогом) і його замуровують в Соловецькому християнському монастирі, або катують в комуністичних таборах НКВД.

О, рунвісти! Перетворіть своїх запеклих катів у ангелів смиренних і богобоязливих, і причепіть їм крила, і викишкайте їх з України на їхні земні і небесні оселі!

12. Ти лякаєшся сатани? Іди туди, де сатана, щоб з ним боротися. Міцній в боротьбі з сатаною. Яков (внук Авраама) боровся з Єговою навкулачки. Бог Єгова просився: "Пусти мене, бо вже день зоріє". Яков же каже: "Не пущу, мусиш благословити мене". Бог Єгова "Вбачаючи ж, що не подужа його, ударив його по стегну, по суставу". І рече йому: "Відтепер буде тобі ім'я не Яков, а Ізраїль"; ти бо з Богом боровсь і над людьми братимеш гору" (1 кн. Мойсея, гл. 32, вірші: 24-28). Теологія тут ясна: "ти з Богом боровся і над людьми братимеш гору".

Бог Єгова може боротися лише з тими, які йому рівні. Лев з метеликом не бореться. З Богом Єговою і сатаною не боряться осли. Вони їм покірно служать. Вони до Єгови підступають "со страхом і трепетом", а від сатани вони тікають. Бог — Любов, Бога не треба боятися. Сатана — ворог, від ворога не треба тікати.

О, рунвісти! Сила там множиться, де відбувається боротьба з силою. Із світлою силою треба боротися, щоб боротьба кінчилася "внічию". Сатану треба перемагати. Обминайте хмільні напитки і не йдіть туди, де немає боротьби за життя, бо там Ваші рунвістичні крила охлянуть.

13. Ти лякаєшся страждання? Страждання — розкіш. Хто пережив великі страждання, той не боїться малих, той пізнав глибини людського "Я", пізнав непізнане. "Я" людське притаєне не в розкошах, не в пишностях, а в стражданнях тілесних і душевних. У стражданнях пізнає "Я" свою велич, пізнає розкіш самооборони, утвердження своїх здібностей і перемог. Страждати стражданням народу рідного, значить бути святою людиною, ця святість — ознака благородної душі і священного ума. Лукаві сини і дочки не страждають стражданням народу свого, вони живляться його соками, вони — раби свого чрева і своїх дріб'язкових примх.

О, рунвісти! Страждання Душі і страждання Тіла — Іспит Життя. Страждання боїться тих, хто наступає на нього. Учімося мислями знечулювати страждання. Оріянин прийшов до єгиптянина і сказав: "В полоні мій побратим, звільніть його". Єгиптянин відповів: "Чим докажеш, що він твій побратим?" Оріянин сам собі мечем виколов око, щоб доказати, що в побратима і в нього — серце одне. Єгиптяни заворожені богатирською силою оріянина, звільнили побратима (гіттіта) з полону. Хто вміє володіти собою, той вміє сам знечулювати свої страждання тілесні і душевні.

14. Ти хочеш бути чесним? На великі чесноти у тебе немає здібности, вони небезпечні. Небезпеку ти обминаєш. Малі чесноти тобі імпонують, бо ти мала людина, і твоє самолюбство хоче, щоб всі були такі, як ти. Малі люди малої чести мало мужні. Вони чесно служать тим, які їх поневолюють. Вони хочуть, щоб їхній пан шанував їхню малу честь і не робив їм великого горя. Самолюби! Вони бояться великого, щоб маліти. Малі чесноти там, де малі пристрасті і малий ум.

О, рунвісти! Бійтеся бути побожними рабами. Будьте побожними велетнями, о, це честь велика, вона зрозуміла переможцям і безсмертним. Наказ — це радість Подвигу. Виконати світлий небезпечний наказ здібні лише ті люди, які люблять Велику Честь. Наука РУНВіри кличе Вас бути людьми Великої Чести.

15. Ти любиш вічність уявну? Зі страхом шукаєш у християнській містиці вічного місця для свого "я". Суєта! Позаду тебе Вічність і попереду тебе — Вічність. Ти — житель царства вічного. Ти є вічність, і тому не думай про жадну позагробну вічність. Смерти немає у тих, які її не бояться. Чув вістку: помер, злякавшись смерти? Смерть боїться любови? Лякай її! Хто лякає смерть, той мудрець. Мудрець завжди готовий достойно попрощатися з родиною. Перелякані не вміють добре думати, і тому їх лякає смерть.

Українське зхристиянізоване і зкомунізоване "Я" рабське, перелякане, чужопоклонне і отруєне комплексом меншої вартости. Воно само себе тримає в неволі, воно перестаріле. Я проповідую науку створення нового "Я".

О, рунвісти! Є переконання — хто родився, той має померти. Смерть має два обличчя: одне світле, друге — темне. Хто живе у світлі — в того смерть світла. Там, де світло, існує проявлене або притаєне Буття. Ми, рунвісти, вічно були, ми є і ми вічно будемо тому, що ми Зосередження Сонячної Сили. Ми люди Безсмертя. Народжені Буттям вертаються до Буття!



ДЕНЬ 46



1. "Учителю, що означають Ваші слова "Не будь в боргу перед народом?"

- Побратиме, тобі народ дав кров свою, кості свої, мозок свій, душу свою. І дав тобі народ почуття національної спільнотности, щоб ти знав, що твій народ — твоя родина.

Учу я, що достойний син народу повинен віддати народові все, що йому дав народ. Достойний син народу не є в боргу перед народом, бо він живе для народу і з народом, і в ім'я народу.

Коли ти утратив почуття національної спільнотности, ти хворий. І одні люди тобі співчувають, інші — звуть тебе злочинцем. Чому? Бо ти від народу отримав все, що в тебе є найкраще і найдорожче, а народові ти нічого не хочеш дати. Ти тікаєш від народу, цураєшся його і кажеш "Аби мені добре, аби я мав що їсти-пити; мені добре жити — багатію і до справ національних байдужію".

Хто до національних справ (до справ життя народу) байдужіє, той занепадає (духовно і тілесно спотворюється), втрачає ті цінні властивості, які дістав у спадщину від своїх предків.

2. "Учителю, як розуміти Ваші слова "Святість співпереживання"?"

- Ми щасливі, бо ми зріднені в Рідній Українській Національній Вірі. У нас спільна радість. У нас спільне горе. У нас спільні успіхи і спільні невдачі — ми люди високої національної спільнотности. Ми не можемо (такий склад нашої душі) бути вільними людьми тоді, коли наша Вітчизна в неволі.

Ми не можемо багатіти, збіднюючи брата рідного. Ми не можемо веселитися, зажурюючи брата рідного. Ми люди святого співпереживання. Ми ощасливлюємося тоді, коли ощасливлюємо брата того, який потрапив у біду. Не всі ті, що з нами, мають ці високі душевні якості, та ми прагнемо кращати. Ми прагнемо вільно самі себе вдосконалювати.

Є щодня в нас радощі й клопоти; ми йдемо з квітами і дарами до хати побратима і посестри, в яких народилася дитина. Їхня радість — наша радість. Ми йдемо із співчуттями і дарами до хати побратима і посестри, у яких родинне горе. Їхнє горе — наше горе. Ми вміємо всюди і завжди самі собі помагати і словом щирим, і ділом добрим, така наша рідна віра — таке наше життя.

3. "Учителю, чому ми, рідновіри, кращі люди України? Що в нашій душі, в наших мислях краще?"

- Усім думаючим людям відомо, що ми, рідновіри, кращі люди України тому, що ми толерантно ставимося до всіх релігій світу, які проповідують любов людини до людини. І ще чому ми кращі люди України?

Тому що ми (така наша віра, такі наші навики) не підпорядковуємося чужим духовним силам і ми не жебраємо в них спасіння, прощення, милостині. Ми не жебраки!

Наша воля вільна і наша мудрість вільна, бо ми не підпорядковуємо нашу волю чужій волі і нашу мудрість чужій мудрості.

Ми (таке наше беззастережне переконання) вважаємо, що "Біблія" — жидівський твір, створений жидами для жидівських духовних справ. І ніхто в світі нас не переконає, що в "Біблії" говориться про справи Українського Народу на користь Українського Народу. Саваот — Мойсей — Ісус — великі жидівські святощі і нікому не дозволено їх ображати.

Арабський "Коран" — самобутня священна духовність арабського народу, і Аллах, і Могамет — велич арабського духа, і нікому не дозволено їх ображати. Латинські догми корисні латинам, грецькі канони корисні грекам, москвинський комунізм скріплює Москвинську імперію.

Ми творимо закони рідної мудрости, ми визнаємо закони рідної віри — у нас сам по собі природньо і вільно твориться комплекс вищої вартости. У нас самі по собі природньо і вільно творяться навики будуючі, навики, корисні для Вітчизни. Ми не хочемо багато, ми хочемо мати те, що мають всі великі й достойні народи.

Ті українці, які свої добрі почування, свою добру душу, свій добрий розум підпорядковують ворожим силам України (чужим релігіям і чужим ідеологіям), мають комплекс меншої вартости. Як він у них постає?

У них є гнітюче переконання, що вони перебувають під Римом, під Москвою, під грецькою ортодоксією; вони не є самі собою. І ми, рідновіри, не повинні з них кепкувати навіть тоді, коли вони нас ображають і глузують з нас. Ми, як кращі люди України, повинні й їх зробити кращими. Ми повинні їх облагороднювати нашою вірною братньою любов'ю.

4. "Учителю, Ви навчаєте, що "Людина повинна людині дарити добрий настрій"". Як це робити?

- Стрінувшись з доброю людиною, думай: "Хочу, щоб ця людина була щасливою, стрінувшись зі мною. Не зажурю її грубими словами". Як це робити? Дуже просто. Розмовляючи, вживай гарні слова, вкладай у слово душу свою, почуття світлі. Бо слово без душі — колосок без зерна.

Даруй людині добрий настрій. І пам'ятай: ти своїм виглядом, інтонацією слова, теплим усміхом, чемністю і тактом створюєш між людьми думку про себе.

Очевидно, є негідники, які майстерно грають ролю порядного чоловіка, але гра навіть добре виконана, ніколи на людей так сильно не діє, як непідкупна справжність. Нещирість людьми пізнається по одному слові, по інтонації мовлення. Інколи вистачає малої дрібнички, щоб пізнати гру (вдаваність) нещирої людини.

5. "Як же людям дарувати добрий настрій, коли в мене в самого завжди настрій поганий, і сам я не знаю чому?"

- Є люди, які сумні ходять навіть тоді, коли немає причин сумувати. Є люди, які ходять веселі навіть тоді, коли немає причин веселитися. Скажи мені, з якими людьми ти хотів би їхати в дорогу?

Та людина, яка має вигляд завжди похнюплений, своєю присутністю гнітюче впливає на людей, від такої людини люди стороняться. І кажуть: "Може й добра людина, та все понура, мовчазна, а коли й говорить, то тільки про справи безнадійні, не бачить у житті світлих кольорів. І навіть тоді, коли їй хтось розповідає про справи успішні, веселі, вона до них ставиться з підозрінням". Або кажуть: "Людина добра, але інших людей ущемлює постійними докорами, в'їдливою прискіпливістю, і створює поганий настрій".

Побратиме, той, хто навчився подобатися людям, багато навчився. Не легка ця наука і не для всіх вона доступна. Та той, хто збагнув таїни її чарівности, ніколи не буває бідною людиною, в його житті багато сонця, приятелів, приємних вражінь, радісних днів.

А радісні дні це ж здоров'я, а здоров'я — вірний друг життєвого успіху, довголіття. Сумні, завжди похнюплені і ніколи нічим незадоволені люди не мають доброго здоров'я (злі настрої шкідливо впливають на їхнє здоров'я).

6. "Як же я можу бути лагідним, коли я в клопотах, я б усіх бив, рвав би, як мотузку? Такі почуття, я думаю, кожній людині властиві?"

- О, побратиме, і тигр стає лагідним, як з'їсть козу. І кози, добре знаючи ці риси тигрячого характеру, без страху пасуться біля тигра, та в слушну хвилину (керуючись інстинктом самозбереження), вони швидко зникають. У зголоднілого тигра лагідности немає.

Благородна людина та, яка є благородною і в щасті, і в нещасті. Особливо у клопотах умій володіти своїми почуваннями. Не проявляй грубіянства, бо грубіянство збільшує клопоти. Ніколи не втрачай поваги сам до себе і до побратимів своїх. Коли навіть великі клопоти не захмарили твого обличчя, і воно й у клопотах лагідне, натхненне, значить володієш ти шляхетною душею і добрі люди ніколи не залишуть тебе.

7. "Учителю Леве Силенко, справа наша тяжка; всі знають, що вона дуже тяжка, наші люди привикли до ватиканського ярма, звикли стояти на колінах перед біблійними жидами і просити, жебрати у них спасіння, і ці звички рабські звуть "рідною традицією", "правдивою вірою", і дихають на Вас, Учителю, ненавистю, принижують Вас гірко, безсердечно. Що робити, щоб тяжка справа легшала?"

- Я ніде не казав, що моя духовна, наукова, організаційна справа тяжка. Для мене не те тяжке, що тяжке, а те, що не властиве інстинктові тіла мого.

Праця тяжка, невимовно тяжка, але корисна для мого народу, дає мені душевну радість, велике натхнення.

Там, де є душевна радість, тіло самонаснажується невичерпними силами. І я готовий її (працю, корисну для народу) виконувати до останніх хвилин мого життя. І коли не матиму сил ходити, лазитиму; коли не матиму сил лазити, лежатиму, і, лежачи, виконуватиму ту працю, в ім'я якої я живу, інакшим я бути не можу.

Лінивство, втеча від праці тому, що вона тяжка, справа небезпечна для людини. Той, хто лінується думати, стає розумово слабкою людиною. Мільйони "частинок", які втілені в клітинах мозку, гинуть тому, що вони не навантажені працею.

Праця тяжка легшає, коли ти її щодня пробуєш виконувати так, як тобі дозволяють твої сили. Я вже говорив, що для мене не існує легкої чи тяжкої справи — головне: справа корисна для народу чи ні? Коли вона корисна, ми її повинні, не шкодуючи сил, виконувати, щоб сили наші міцніли, щоб ми були світлоносними людьми світу!

8. "Учителю Лев Силенко, мені моя добра мати передала, як спадщину роду нашого, сміх. Розумний сміх. У нашій хаті всі сміялися. І люди казали "там живуть щасливі люди". Жили ми в недостатках. Та ніхто не мав нахилу до понурости, нарікань на долю, ніхто ні в кого не просив співчуття.

Батько завжди розповідав веселі історії. У селі люди любили нас за нашу веселу вдачу. І сьогодні, коли я оповідаю про гірке дитинство, то ніколи не оплакую його; не сумую, що мав полатані штани — латка на латці; сміюся, пригадуючи слова мами "штани старі, а латка нова, а в сусіднього хлопчика — штани нові, а латка стара".

І сьогодні я сміюся з горя в горі. А дехто каже, що треба оплакувати убогість, хіба це поможе? З убогістю треба боротися, а не зітхати над нею, як п'яниця над порожньою пляшкою".

- Побратиме, понура цивілізація поклала печать на обличчя людські. Понура цивілізація, принижуючи природу, вбила в людині ті найсвятіші прикмети, які властиві тільки людині. Вона вбила сміх, вона принизила людину. І людина почала недужати.

Немає радости, значить немає здоров'я ні душевного, ні тілесного. Тварини не вміють сміятися. У тваринному мозку немає "центру сміху".

Ваша родина жила в недостатках. Та мала вона здорове тіло і здорову душу — великі скарби мала вона. І тому в хаті вашій дзвенів сміх. І коли у хаті дзвенів сміх, здавалося вам, що весь світ сміється разом з вами. І небо, і сонце, і трави, і квіти — все сміється у вашій розсміяній здоровій душі. І Дніпро сміється у здоровій оріянській душі Тараса Шевченка. "Зареготався дід наш дужий, аж піна з вуса потекла".

Волелюбна благородна веселість — це властивість людей, сильних духом, це властивість людей, певних у свої сили, у своє "я". Відрікатися сміху, веселощів можуть тільки християнські монахи та душевно хворі люди. Не попадаймо під їхній вплив заразливий. Уміймо й їх зробити веселими, бадьорими. Уміймо прогнати тьму журби з їхньої приголомшеної душі.

9. "Але ж завжди мати усмішку — не легка справа? Треба мати серйозне лице, а не усміхнене. Сміх — несерйозність".

— Ні, я не кажу, що обличчя завжди повинне бути усміхнене, натхненне, осяяне. Не всім це щастя дане. Але кажу: людину, яка має веселу вдачу, легше в горі розвеселити, ніж людину, яка має понуру вдачу — в щасті, в достатках.

Серйозне лице не означає, що людина має поганий настрій. Усміхнене лице не означає, що людина має добрий настрій. Я кажу, що люди, які без важливих причин мають злий настрій, не повинні його (злий настрій) ширити між ближніми. Я кажу, що добрий настрій — цілюща сила життя людського.

"Чого сумуєте, сидячи під квітучою яблунею? Квіти — радість", — говорю я до чоловіка здорового, добре відживленого, з свіжим обличчям. А він мені відповідає: "Сам не знаю, чого сумую. Щойно пообідав, були смачні вареники і я об'ївся, дихати тяжко, і тому й невесело".

"Чого веселі такі? А як нога, заживає?" — питаю я чоловіка, який лежить у лікарні, він утратив ногу тоді, як горів завод. Безногий відповідає: "Вчора тут був лікар і сказав до ранених: "Хто сумуватиме, в того рана не швидко заживатиме". Та я веселий не з наказу лікаря. Читайте, що мені син написав: "Татку, учителька в школі сказала: "Малюйте, що хто хоче". І я тебе намалював з однією ногою. Учителька мене поцілувала в ніс і сказала, що я маю великий талант. Чуєш, татку?"

З журби постають майже всі хвороби. Неспокій, побоювання, турботи — вороги людського здоров'я. З поганого душевного настрою починає хворіти шлунок, потім появляється виразка, рак.

В океані злоби, незадоволення, заздрости, захланности, неспокою — початок всіх хвороб, які переслідують людей заможніх. І бідних. Від душевного пригноблення вмирає багато людей. Від душевного пригноблення щороку, наприклад, в США десятки тисяч людей кінчають життя самогубством.

Довготривалий поганий настрій (негативні емоції) — зневірення, утрата надії, лютість, розпачливе збайдужіння, боязнь є тими невидимими "бацилами", які несуть людині хвороби серця, високе тиснення крови, психічні недуги.

У мозку людини є "центр радости" і є "центр смутку". Постійно подразнюючи "центр смутку, можна так затьмарити людину, що вона не добре орієнтуватиметься в оточенні, утратить вольовість.

У родині Рідної Віри плекаймо радість. Уміймо любити світлі кольори, квіти, музику, танці, приємні пахощі, свіжість. Уміймо один одному обрядово дарити добрий настрій — шкодуймо самі себе.

Уміймо любити дотепний сміх. Сміх — найкращий у світі лік, і тому ніколи не задушуй сам в собі сміху. Є старинне прислів'я: "смійся, бо скиснеш". Сміх зміцнює здоров'я, продовжує життя, краще працює серце в людини, яка вміє щиро сміятися.

Сміх — щастя. Щастя і нещастя в людині. Немає в світі такої людини, до якої б ніколи в житті не стукало в хату щастя. Та є люди, які не здібні бути щасливими, вони в хату щастя не пускають. І нарікають на світ, на погоду, на сонце, на людей, на життя, що не мають щастя.

Побратиме, признаюся тобі, я не люблю тих людей, які постійно мають (навіть без серйозних причин) пригноблений настрій, вигляд понурий, вдавано заклопотаний, найменші дрібниці їх виводять з рівноваги. І на світ вони дивляться, бачачи тільки темні кольори, справи підозрілі, непевні. Я стараюся не потрапляти під вплив таких людей, щоб вони не псували мені настрою.

У моїй душі завжди повно сонця, і я несу людям сонце та деякі люди за це клянуть мене, й інколи буває гірко на душі, дуже гірко, хочеться плакати, щоб полегшало. Та я в цей час починаю думати про сонячні дні, про веселих людей, про духм'яні степи святої України, і про чисте блакитне небо. І так з душі сам проганяю сутінки, і я сам до себе усміхаюся, в думці кажу "все буде добре". Явища, які мене пригноблюють, я поборюю, бо знаю: пригноблення притуплює гостроту мислення.

Ви вже помітили, що я, чуючи, як побратим злісно докоряє побратимові, відповідаю "все буде добре". Вислів "все буде добре" не є властивістю мого розуму, а — душі. І здається мені, що коли я, вмираючи, матиму свідомість, то останні мої слова будуть: "Любі люди, все буде добре".

Постійно незадоволена людина чинить злочин сама проти себе і проти ближніх своїх. Постійно незадоволена людина не має світлої душі і тому вона не здібна сміятися. Ніхто в світі не вмів так сміятися, як предки наші (оріяни). Вони, діти квітучої розсміяної природи, були квітучими і розсміяними. І "Веди" пишуть про це. І їхні потомки (косаки) уміли в горі і з горя сміятися. Вони були людьми великої душевної енергії.

І ми, рідновіри, залишивши понуру чужу релігію покори і смутку, страху й неволі, несімо в душі сонце. В найтяжчі хвилини, на полі борні, в горі, у в'язниці, в часи недуги -хай буде на наших устах, хай буде в наших серцях наша богатирська усмішка волі, усмішка життя і віри!

10. "У нас, українців, чомусь дуже поширений погляд: "відкладу справу на потім". І ще в нас чомусь дехто вважає, що простакуватість — вияв щирости. Ще хочу, Учителю, спитати, чомусь в нас, українців поширене в піснях звернення до долі, як до якоїсь невблаганної спасительки, божества містерійного?"

- Ті люди, які люблять після відпочинку знову йти на відпочинок, кажуть, самі себе потішаючи: "Відкладу справу на потім, а тепер відпочину. Ще багато часу попереду, ну, чого спішити?"

Побратиме, життя біжить, як бурхливий весняний струмок, світ — рух. Наша прекрасна плянета Земля іде вперед з великою точністю; за рік часу вона не спізнюється й на одну секунду.

Життя — рух. Не стій, бо життя тебе залишить позаду руху людського, іди з життям в ім'я життя і для життя.

"Ходьба втомлює". Не бійся втоми. Солодка втома краща, як гіркий спочинок. Є люди, які не втомившись ідуть відпочивати. Надмірно відпочиваючи, вони стають лінивими, кволими, неповороткими. У них появляється смуток, байдужість. І вони стають егоїстами, замкнутими в собі індивідуалістами. У них самопоявляється зневажливе ставлення до тих людей, які здійснюють подвиги, живуть для добра ближніх.

Очевидно, ніхто не повинен осуджувати тих людей, які відпочивають мудро. Бездіяльність не є відпочинком. Мудрий відпочинок — приємна радісна праця, лісові й гірські мандри. Тільки активний відпочинок робить людину активною.

Лінивість, спричинена неправильним відпочинком, підказує лінивим ще і ще продовжити відпочинок. Є в таких людей багато справ, та вони їх відкладають "на потім". Той, хто справи відкладає на потім, є людиною боязливою, не рішучою, не певною в своє "я". Вона має мирянське споживацьке ставлення до життя.

Мудрий і освічений чоловік одного разу мені сказав: "Усе моє життя, всі головні мої справи і пляни я відкладав "на потім". І ось я несподівано вже й постарів. І нічого в житті помітного й не зробив тому, що жив думкою "потім почну робити". Пройшло моє життя, нагадуючи мені сад, що рясно цвів та плоду не дав жодного".

Чи простакуватість є виявом щирости? Очевидно, є різна щирість — є щирість простакувата і є щирість культурна, вишукана. Пригадую таку хвилину: мандруючи по провінціях Манітоби, Саскачевану, Альберти, я по дорозі завітав до українського фармера.

З ним оглядаючи город, я вирвав морквину і тут же ножиком обчистив і почав їсти, сказавши: "Вибачте, я люблю їсти свіжу моркву, бачу у вас її ціле поле". Фармер відповів: "А чого ж, їжте, все одно свиням віддам". Я, подякувавши за такі щирі слова, усміхнувся (в душі я сміявся, мав чудовий настрій). Не дав я щирому й доброму фармерові відчути, що є в його словах невибаглива щирість. І — шкодую.

Є люди, які на простакуватість, зовнішню неохайність, грубість дивляться, як на вияв безпосередности, зближености, вільности. Ні, нікому не потрібна така спрощена щирість почувань.

Людина живе, щоб постійно гарнішати культурою почувань, культурою мислення, культурою поведінки. Наше завдання — відсталих підняти до вищого рівня життя, а не пристосовуватися до відсталости відсталих, щоб їм приподобатися в ім'я рівности всіх перед всіми.

Тепер про долю. Неприємно вражає таке явище: на сцені сотня співаків, стоять чоловіки рослі, широкоплечі, добре відживлені. І могутніми голосами гримлять: "Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе".

Чуючи таких співаків, мені робиться соромно. Які в них малі душі?! Вони привселюдно кличуть, щоб до них "пришвеньдяла" доля і (о, нещасні!) журяться, що вона не загощує до них.

Доля є нібито тим невблаганним ходом подій, які виникають незалежно від волі людини. Наприклад, миловидна Катерина "полюбила москалика, як знало серденько". "Знало серденько, що треба любити ніжно і щиро варвара-москалика" (чужинця-душогуба)? Катерина зраджена і осміяна, втопилася, і люди сказали "така її доля".

Тарас Шевченко пише: "Орел вийняв карі очі на чужому полі, біле тіло вовки з'їли — така його доля". А Леся Українка: "Нема щастя, нема долі, лиш врода сама". Панас Мирний, пишучи про обрядян, зазначує, що "Обрядяни вже лічили, скільки то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що — продати".

Усім людям, які є тілом і душею здорові, кажу: у раба рабська доля. До людей лінивих ніколи не приходить проворна доля. До людей боязливих ніколи не приходить відважна доля. У п'яниці п'яна доля, у чужовіра — чужовірна доля.

Людина — коваль своєї долі. Є прислів'я — залізо треба кувати тоді, коли воно гаряче; куй, ковалику сам собі долю. Побратиме, коли немає гарячого заліза, то куй холодне, щоб воно стало гарячим.

11. "Є великі труднощі в справі поширення науки вашої, Учителю. А то тому, що люди дуже звикли до чужовір'я. Звичка — сила велика".

- На світі не було б людини, коли б не було труднощів на шляху її розвитку. Родитися — болі й труднощі, жити — болі й труднощі, умирати — болі й труднощі.

Побратиме, не бійся труднощів! Коли ти боятимешся труднощів, то все твоє життя вони (труднощі) будуть тебе лякати, будуть у тебе радість відбирати. І ти, хоч і матимеш гарний вигляд, здорове тіло, перебуватимеш під гіпнозом людей, які зміцніли в борні з труднощами.

Той (і тільки той), хто любить перемагати труднощі, маючи добрий настрій, має чудове життя! Труднощі корисні для людини мудрої і діяльної, бо вона, перемагаючи їх, мудріє, душею красивішає, життєвими досвідами багатішає, тілом свіжішає.

Очевидно, перемагати труднощі — значить творити подвиг. Є люди такі, які вагаються, а потім вагання переходить у страх, і вони лякаються навіть малих подвигів.

Хто вагається, той ніколи не зробить подвигу. Вагання — гублення сил, вагатися — значить гинути.

12. "Є люди без вагань і вони здійснюють неможливе (тобто творять дію тоді, коли для дії немає сприятливих можливостей), але успіху вони не мають — де тут притаєна причина невдач?"

- Побратиме, кожна людина повинна сама себе щиро (самокритично) спитати: "Маю я дар, щоб справу довершити, чи ні?" Таке питання собі повинна ставити, наприклад, та людина, яка прагне стати малярем, маючи талант співака, прагне стати шевцем, маючи талант кравця. Людина повинна, ідучи до мети, добре пізнати властивості таланту свого "я".

А щодо звички, що ж: звичка — сила, набута під час життя і виховання. Усі люди, які здібні володіти собою, усі люди, які мають почуття критичного ставлення до себе, можуть лишити злі звички і збагатити себе звичками добрими, світлими, корисними. Збагачення тільки тоді буде успішне, коли воно відбуватиметься поступово і в процесі щоденного практичного життя.

13. "А я скажу так, як воно є. Немає в нас сприятливих умов для ширення Рідної Української Національної Віри між українцями. І тому треба ждати, поки прийдуть відповідні умови. Думаю, Учителю, що й ви нарешті з цим погодитеся?"

- Ніколи не скаржся на несприятливі умови, бо ніщо в житті так тебе не принижує, як ця твоя скарга рабська, охляла. Не жди сприятливих умов! Починай діяти в умовах несприятливих!

Учися несприятливі умови сприятливо використовувати для священних справ Рідної Української Національної Віри.

Пам'ятай — з несприятливих умов творити умови сприятливі — справа талановитих людей. Там, де залізна воля, неможливе стає можливим. Хто сказав, що ти, Побратиме, невольова й бездарна людина?

Ніколи не забувайте: умови (обставини), в яких ми живемо, швидко міняються. Люди і природа — творці обставин. Ми повинні бути тими здібними людьми, які швидко в нових обставинах орієнтуються і їх мудро використовують чи їх мудро переформовують для тих справ, в ім'я яких твориться нове духовно вільне життя.

Тарас Шевченко не ждав сприятливих умов, щоб написати "Кобзар" і не просив у людей поради, як написати "Кобзар". Він несприятливі умови перетворив у сприятливі. Він — Шевченко.

Ті люди, яким бракує відваги і цілеспрямованости, завжди жаліються на несприятливі умови та різні перешкоди. Відважні перемагають перешкоди навіть тоді, коли для інших здавалося, що ті перешкоди не можна перемогти — так родяться великі подвижники, красиві сини світу.

Знаємо, що люди нерішучі, люди з малорозвиненою уявою, люди з погаслою душевною енергією не здібні використати найсприятливіші умови. Отже, для них сприятливі умови не мають жадної вартости.

Ні, не жди, ніколи довго не жди на прихід сприятливих умов! Коли ж бачиш, що умови сьогодні несприятливі, а завтра будуть сприятливі, не дармуй: готуйся натхненно стрінути очікувані сприятливі умови. Щоб довершити світлий чин, треба не тільки сприятливі чи несприятливі умови мати, а й уміти ті умови успішно використати.

14. "Що це є? Людина освічена й мудра, енергійна і до справи хаплива, а от коли починає робити ті чи інші справи, то ні однієї не доводить до кінця, і злиться на всіх і все. Де, Учителю, причина такої людської безпорадности?"

- Правильно говориш. Є розум, є знання, є титул, є гроші і є хотіння здійснити мету — ну, що ж ще треба? Чому в таких випадках хотіння залишається тільки хотінням?

Той, хто йде до мети, не вміючи її яскраво бачити, ніколи до мети не доходить. Щоб успішно йти до мети, треба мати добре розвинену уяву. Треба вміти чітко, до найменших деталей, всеохоплююче уявити мету, і ще й цього мало. Треба уявляти мету натхненною пломенистою уявою.

Людина розледачілої уяви прямує до мети по-ледачому і тому приходить до неї з великим спізненням.

Є люди мудрі, освічені, настирливі та уява в них безкрила, обмежена і тому вони нездібні дійти до мети. Уява — провідна сила великих людей. Розвинена уява стимулює розум, стимулює душу. І тоді хід до мети не тільки успішний, а й красивий, чаруючий, подивугідний.

Треба, щоб ми, рідновіри, мали для своїх дітей Училище Розвитку Уяви. Не думаю, що десь у світі є така школа. Немає значення — є чи немає, нам варто її мати тому, що ми були тисячу літ у духовній в'язниці. І нам було "карою рідної церкви" заборонено розвивати свою уяву. Ми примушені були "мовчки чухати чуби", ниву в поті чола орати і катів своїх в ім'я віри Ісуса Христа годувати. Ми примушені були жити у рамках мертвих догм і канонів візантійської ортодоксії. Крила нашої уяви були зв'язані і тому вони недорозвинені, і тому нам тяжко утверджувати рідні істини на рідній землі.

15. "Я маю багато плянів, що нам, рідновірам, треба робити, сила силенна справ у нас. Писав про це Вам, Учителю. І досі не дістав відповіді. Що є?"

- Отримав, отримав ваші пляни. Спасибі за гарні пляни. І за щире ставлення до моєї науки. Є в мене переконання, що ми, добрі українські люди, вважаємо, що плян — основа всіх основ успіху. Помиляємося ми.

Наші партії, об'єднання, різні союзи мають особливо принадні пляни. І коли б з ними познайомилися чужоземні державні діячі, то вони б сказали: "Українці — особливо могутня сила світу, і коли вони досі не мають держави, то тільки тому, що не ставляться до неї, як до справи поважної". І ми б, чуючи таку думку про себе, ніяковіли б. В чім же справа?

Справа в тому, що ми, українці, чудові й відважні творці плянів і поки-що (на жаль) бездарні й боязливі здійснювачі своїх плянів. Ми покищо не вміємо створити успішної методики здійснення плянів. Як зреалізовувати плян — як збудити в душах мас енергію буремну і як спрямувати сконцентровано на шлях здійснення пляну? Які будуть несподіванки на шляху реалізації пляну, і як перемагати ті несподіванки? Справа ця воістину складна і важливіша вона за всі найважливіші пляни. Побратиме, я щасливий, що ви збагнули суть моєї науки.

16. "Буду проповідувати Рідну Віру, бо вона для мене дуже дорога. Проповідуватиму її тоді, як постане добра нагода. Вважаю, що у вільній Україні така добра нагода буде. Учителю, оце є в мене така думка про святу справу науки Вашої. У житті я бідував, на старість трохи розжився, хочу жити і приглядатися, що з початої справи Рідної Віри вийде".

- Ні, ні, такі ваші переконання для нової української людини зовсім шкідливі. Вільна Україна це не яблука в саду, на які треба ждати до осени. Вільна Україна буде тоді (і тільки тоді), коли вона виникне в душі всіх українців як щоденна життєва необхідність і буде вона потрібна їм, як хліб і вода, і буде вона в уяві їхній такою чіткою і рідною, як образ рідної матері. Маючи все це, українці будуть готові здобути волю Україні або полягти за Неї у солодкому священному змагові.

Ми, українці, задуже розумно і задуже обережно говоримо про волю України — помилку робимо. Волю України треба любити чимсь більшим, як розум і обережність. Волю України треба любити інстинктами (несвідомими чи підсвідомими інстинктами) самозбереження і самоутвердження. Волю України треба любити так, як любить немовля рідну маму, так, як рідна мама любить немовля. О, коли всі ми піднімемося до висот такої любови до волі України, тоді ми її матимемо во віки і віки, і ніколи її не втратимо.

Є Українська держава — а що далі? Коли ми матимемо Українську державу сьогодні, а не знатимемо, що робити далі, ми її завтра утратимо. Українська держава є. Щоб ми, українці, її не втратили, нам треба щодня працювати для її вдосконалення і зміцнення.

Я вже не раз зазначував, що латинське слово "дисципліна" значить "порядок", "освіта", "виховання". Дисципліна кожного зокрема українця і дисципліна всього українського суспільства (духовна, тілесна, політична, соціяльна дисципліна) — основа єдности народу і велич вічности Української держави.

У роки Першої світової війни була для українців добра нагода мати вільну Україну. Україна лежала, як ранена голубка, на руїнах кривавої монархії Романових. Ми, українці, тримали Її (ранену Україну) у своїх руках, і ми Її випустили з рук тому, що не всі Її добре уявляли, не всі були готові Її стрінути.

Учімося на помилках. Кажеш, що ти-таки ждеш доброї нагоди, щоб мати менші витрати сил, часу і грошей? Робиш помилку, старіючи.

Кажу тобі, що для тебе добра нагода не матиме жодної вартости тому, що ти до неї, бачу, не підготовлений і тому, що ти маєш споглядальне споживацьке ставлення до життя. Ти, стрінувши нагоду, тікатимеш від неї. Тікатимеш тому, що не знатимеш, що з нею робити. Уяви таку подію: біля річки стоїть в'язниця, кожний в'язень жде волі, чує, що вже недалеко фронт, буде добра нагода втекти. Нагода прийшла. Ті, що вміли плавати, використавши нагоду, перепливли річку і стали вільними. А ті, що не вміли плавати (у дитинстві води боялися), сказали "була нагода втекти, та ми її не вміли використати. І тепер гинемо у в'язниці".

Є сотні невикористаних нагод, на які люди нетерпеливо ждали, та не вміли їх стрінути тоді, як вони приходили до них.

Побратиме, нагода дуже гостинна. І вона часто приходить до людей тихо і майже непомітно. Нагода ніколи сама себе не реклямує. Нагода не каже: "Іди, чоловіче добрий до мене, я ж твоя добра нагода". Спритні люди тому й спритні, що вони вміють бачити нагоду тоді, коли інші люди її не бачать, хоч вона й знаходиться біля них.

Побратиме, ти живеш, навіть розжився, маєш добре здоров'я. Саме твоє життя є для тебе доброю нагодою творити діло добре. Добре діло — овочі життя. Іди і сій в душах братів святі зерна Рідної Української Національної Віри. Готуй їх, братів своїх, щоб вони були готові зустрінути добру нагоду життям своїм служити Україні.

17. "Українці ті, що їх розум не виходить поза рамки парафії святого Йосафата чи святої Варвари, бачать щонеділі перед собою іконостас, на якому намальований гурт святих жидівських угодників. Перед жидами любими і милими вони со страхом і трепетом рабським стоять на колінах і співають: "Спаси, Господи, народ твій Ізраїла" і прости нам, грішним рабам твоїм.

Я не можу бути в церкві, бачачи це і чуючи це, душа моя з жалю горить і я бачу тоді, Учителю, образ Ваш рідний, і ніби чую слова Ваші: "Люди, мої рідні, лишайте чужі вівтарі, ідіте до мене, підемо на світлий шлях Рідної Української Національної Віри, матимемо своє рідне українське "я", будемо вільними людьми". Тепер у мене постає питання: як формується наше вільне рідне українське "я"? І що потрібно, щоб воно (наше"я") мало велику силу, оригінальність?"

- В основі моєї науки стоїть "Я" мого народу, "Я" української розкутої людини. Яке ми, українці, повинні мати "Я"? Як формується "Я" української людини?

Наше "Я" формується двома силами. Перша сила: ставлення чужого "Я" до нашого "Я". І друга сила: ставлення нашого "Я" до чужого "Я". Постійність і зрілість оцінки свого "Я" потрібна для нас, українців, коли ми хочемо, щоб чуже "Я" респектувало наше "Я".

Оцінює розумно і емоційно своє "Я" тільки той, хто має вільне, повнотне і благородне "Я". Повнотне, вільне і благородне "Я" має тільки той, хто в своєму особистому "Я" втілює найприкметніші первні "Я" народу свого.

"Я маю своє "Я", — каже українець. І, як дитина наївна, гнівається, що чужинці мало шанують його "Я", мало про нього згадують у своїх газетах, книжках. Чому так стається?

Українець, достойний українець, повинен жити таким щоденним переконанням — від мого ставлення до мого "Я" залежить ставлення чужого "Я" до мого "Я".

Наприклад, коли ти ставишся до свого "Я" так, що воно є підлегле, підпорядковане чужоземному "Я" (чужим релігійним авторитетам, божествам, релігійним, соціяльним і моральним святощам), то не жди, щоб чуже волелюбне і горде "Я" високо цінувало твоє "Я". "Я" рабське, угодовське, споживацьке, несамостійне, невиразне, підлегле чужому "Я" у світі ніде високо не цінується.

"Але ж ми, українці, маємо своє національне "Я", є у нас гарні вишивки, писанки, пісні, танці. Нам немає чого журитися".

Побратиме, не вся справа в тому, що ми, як кажеш, маємо своє "національне "я"", свою у Києві святу Софію, а справа в тому, які сили стоять у центрі нашого національного "Я". Чи в центрі нашого національного "Я" стоїть чужа справа (справа грецької ортодоксії, справа ватиканської святости, справа москвинського комунізму), чи в центрі нашого національного "Я" стоїть справа — свята справа нашого "Я" (справа Рідної Української Національної Віри). Здається, немає значення, що у Києві найстаріша церква має ім'я свята Софія, але око, яке вміє дивитися глибоко, питає: чому Софія, а не Мудрість?

Чи може в нашому національному "Я" є декілька "я", які самі себе знесилюють і цим зжалюгіднюють цілісність і самобутність національного "Я". Є підстави твердити, що визвольна боротьба, яку ведуть українці, затяжна тому, що вона (боротьба) відбувається між двома рівними силами — точиться бій українців з українцями.

Там, де кожний діє проти кожного, хворіє національне "Я" і правда національна спить, як непробудний п'яниця. "Але ж ми, українці, віримо, що ми сильні, шовіністи-москалики слабі". Сильні, кажеш?

Сила не має жодного значення, коли вона не сконцентрована. Сила не має жодного значення, коли вона не цілеспрямована. Сила не має жодного значення, коли вона чужою силою контрольована.



ДЕНЬ 47



1. "Наша українська сила контрольована чужою силою? Які є дані на це?"

- Українці, які мають своє "Я", наприклад, підпорядковане білому чи червоному москвинському "Я", і українці, які мають своє "Я", підпорядковане латино-юдейо-грецькому християнському "Я", б'ються, як люті вороги, самі з собою.

Які духовні лідери очолюють цю братовбивчу домашню війну? Духовними лідерами цього українського поєдинку є треновані в Москві і в Ватикані наші кровні брати — професійні донощики і фарисеї, пишно обмундировані носителі чужих клобуків, жезлів, мережаних лівреїв, панагій, орденів і титулів.

"Не вам, не вам, в мережаній лівреї, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш!" — гнівно писав Тарас Шевченко.

Сьогодні ми, рідновіри, не можемо сказати, що на донощиків і фарисеїв "ми дивились і мовчали та мовчки чухали чуби", як "німії підлії раби". Ні, ми, рідновіри, не мовчимо, ми діємо — діємо, утверджуючи світ Рідної Української Національної Віри.

2. "Що робити? Говорю братові-чужовірові про науку Вашу, кажу йому, що Рідна Віра — святість вільна українська. А він на мене дивиться і каже: "немає в тій Силенковій Рідній Вірі святощів", і що я маю сказати?"

- Побратиме, коли ховрашок сидить у норі і дивиться на небо, він сонця не бачить, але це не значить, що сонця немає. І кровно рідний брат-чужовір, який сидить, як той ховрашок, у норі чужовір'я, бачить тільки святощі біблійні. Він бачить Авраама — жидівського родоначальника, бачить Мойсея — національного жидівського воєначальника — пророка, бачить Ісуса — любого і милого сина Юдеї (принца з роду царя Давида).

Українець, бачачи тільки святих жидів, каже, що в Рідній Українській Національній Вірі немає святощів. Каже він правильно, тому, що людина не може одночасно сидіти на двох стільцях, людина не може бути рідновіром і чужовіром одночасно.

У Рідній Вірі є святощі, тільки він (брат-чужовір) не спроможний їх бачити. Щоб в Рідній Вірі святощі рідні побачити, треба вилізти з нори чужовір'я і глянути на сонячний шлях духовного відродження рідного народу.

3. "Учителю Лев Силенко, я визнаю Вашу науку — належу до Рідної Віри — і що далі? Яке моє місце в Рідній Вірі? Що мені дає Рідна Віра? І при яких обставинах Рідна Віра може стати великою Рідною Вірою? Принаймні двома словами дайте відповідь на ці питання?"

- Побратиме, справа не в тому, що ти визнаєш мою науку, належиш до Рідної Української Національної Віри, а в тому — як ти визнаєш? Коли ти визнаєш тільки думкою -значить твоє визнання мертве. Знаєш сам — віра, кожна в світі віра без діл мертва.

"Мамо, я визнаю, що я твій син. Пишеш ти мені, що зима, немає дров, немає хліба, маєш порвані чоботи. Мамо, я визнаю, що походжу з вашої родини. Пишеш, щоб я не цурався рідні і признався до свого роду, я признаюся — і що далі?" — пише до мами змосковщений українець — мешканець Калуги.

"Мені мати казала "женись". І я, щоб мати не гнівалася, сьогодні оженився. І що далі?" — питає мамин синок, відчужуючись від соромливої дружини Надії.

Надія, бачачи, що її наречений, одружившись, не поводиться, як одружений, плаче. І каже: "І що далі?"

Отже: є визнання, є признання, є любов і є питання: "І що далі?"

Побратиме, життя — це питання і відповідь. РУНВіра — Життя. РУНВіра — це святе рідне поле. Розумієш, поле?

Святе рідне поле тільки того годує, хто на ньому тяжко, але вільно й радісно працює (оре, сіє, жне). І дітей на ньому родить. І обороняє дітей і поле життям своїм. І на цьому кості свої складає, щоб жили діти, внуки, правнуки. І благородні могили предків стають святощами у святинях благородних потомків. Щасливий і мудрий той, хто здібний так ставитися до святого рідного поля!

Побратиме, святе рідне поле не даватиме тобі користи, коли ти визнаватимеш, що воно твоє, та не будеш на ньому працювати, та не будеш його боронити від вторжників. Рідна Віра не даватиме тобі користи, коли ти визнаватимеш, що вона твоя Рідна Віра, та не будеш Її практично втілювати в життя своє.

Хочеш бути вартісним визнавцем Рідної Віри? Хочеш зайняти славне місце в Родині Рідновірів — працюй тяжко, працюй вільно й радісно на святому полі Рідної Віри.

Кожний рідновір вартісний стільки, скільки він приносить дарів — праці корисної для Рідної Віри, тобто — для самого себе. Бо Рідна Віра — священнодійний шлях, на якому українець самобутньо проявляє і утверджує своє "Я".

Коли ти дією визнаєш мою науку, то це значить, що ти визнаєш упорядковану волю свого "Я". І вільно розпоряджаєшся своїм "Я", і скарбами Вітчизни своєї.

Коли ти своє "Я" поневолюєш духовістю чужого (іноземного) "Я", значить ти не визнаєш моєї науки, ти — мій ворог, бо ти раб. Раб (і особливо той раб, який сліпо залюблений у своє духовне рабство) не може бути моїм другом.

Твоє місце в Рідній Вірі залежить тільки і тільки від тебе самого. Той, хто працює для Рідної Віри, той, хто живе в ім'я Рідної Віри, той, хто подвиги здійснює в ім'я Рідної Віри, той сам себе увіковічнює в Рідній Вірі, стає Честю, стає Славою і Силою Рідної Віри. Він обезсмертнює сам себе у безсмертній душі внуків Дажбожих.

Для достойних у Рідній Вірі — місце достойне й безсмертне. Достойний той, хто своїм життям ощасливлює життя ближніх своїх. Достойний той, хто має приємне життя — приємне життя має той, хто готовий померти за життя, за Вітчизну, за честь роду свого.

Чому я, говорячи про життя, згадую смерть? А говорячи про смерть — згадую життя? Тому, що я хочу, щоб ми, рідновіри, були воістину щасливими людьми — щасливі ті, які вміють день свого народження обезсмертнювати днем своєї смерти.

Одні люди живуть, боючись померти. Другі люди вмирають, боючись жити. Бачимо, що страх життєвий і страх смертельний — явища не щасливі. Хто здійснює достойний чин для Рідної Віри, той обезсмертнює свою душу в пам’яті сучасних і грядущих поколінь. Хто зник з пам'яти тому, що своїм життям не заслужив на пам'ять, той відщепився від вічности рідної духовости і згинув у прірві забуття.

4. "Так, Учителю, але ж є люди старі, немічні. Є діти. Вони щирою душею визнають Рідну Віру, та не можуть вони працювати для Рідної Віри?"

- Вони наші старші і молодші Побратими і Посестри. Вони — тіло наше і душа наша. Ми від них не можемо вимагати того, чого в них немає. Та їм ми зобов'язані Рідною Вірою дати все, що ми маємо. Ми, рідновіри, Одна Родина внуків Дажбожих.

І коли ми в біді — всі ми бідуємо. Коли ми в радощах — всі ми радіємо. Той, хто не турбується про недужих Побратимів і Посестер своїх, той має хвору душу — хвора душа не здібна правильно оцінити своє "Я".

"Рідна Віра є малою вірою чи великою — при яких обставинах Вона може стати великою вірою?"

- Рідна Віра тільки тоді буде великою Вірою, коли Її сповідники будуть здібні здійснювати великі справи. Тільки той уміє бути віруючою людиною, хто здібний в ім'я віри довершувати подвиги. Без великих подвигів немає великої віри.

5. "Учителю, визнаючи Рідну Українську Національну Віру, я став людиною вільного духа. Ніхто мене не лякає ні пекельними карами, ні, як писав Іван Франко, "попівськими тортурами".

Я вільний, і все ж — зневірений, бо бачу, що цей мій вільний дух не дає мені вільної України. Не дає мені особистого щастя. Робіть, Учителю, так, щоб вільний дух приносив волю Україні, а коли Україна вільна, то щоб він (вільний дух) давав їй силу".

- Побратиме, твій дух вільний, але він неактивний, не творчий. І тому він має малу вартість. І тому він тобі не дає особистого щастя.

Хтось десь, пригадую, у старих книжках з антропології писав, що "малороси — хліборобський народ неповороткий, вайлуватий, повільний у рухах".

Читаючи це, я був обурений. Я хочу, щоб мій народ був народом активним, бистроумним, винахідливим, рішучим, спритним. Коли з тих чи інших обставин (обставин тисячолітнього духовного рабства) такі корисні риси характеру в нас занедбалися, ми їх повинні свідомо виплекати, вивчаючи зміст нашого життя, суть нашого тілесного і духовного "я".

Ми повинні бути активним, діяльним, енергічним, тобто, великим народом, талановитим народом. Пасивність, збайдужіння, бездіяльність, громадська кволість, вайлуватість — це смиренне безталання. Ні, це щось більше — це традиційне нещастя!

Ми, рідновіри, змагаймося не тільки за волю нашого національного духа, а й за активність, вольовість волі національного духа, за його невсипущу творчу енергію.

Вільний національний дух подібний на поле, вільне, непорочне, неоране поле. Одні люди, працюючи на цьому полі, множаться і славляться. І своїм красивим життям дивують світ. А другі, розлінившись на цьому вільному багатому полі, дрімають.

Лінивство тілесно здорових людей — це хвороба, якою ніколи не хворіють достойні люди. Побратиме, ставши людиною вільного духа, вільно твори подвиги, корисні для народу. І цими подвигами сам себе ощасливлюй і ближніх своїх.

Вільний дух дає тобі право бути вільною людиною — умій активно, творчо, кмітливо і відважно цим скарбом користуватися.

Любиш силу? Сила наша тільки тоді буде сильною, коли ми навчимося все робити самі. Сила родиться під час щасливої натхненної тяжкої праці. Тільки той народ, який все робить сам, сильний. І вільний. Він сам утверджує самостійну силу свого "Я". Не кажу, що не можна користуватися кращими винаходами того чи іншого народу тому, що вони чужі. Можна, та треба робити так, щоб вони (чужі творива) були підпорядковані силі рідного народу.

6. І дипломатія — сила велика. Може б ми, рідновіри, звернулися до японців, арабів, жидів, індусів. Вони мають свої рідні віри, їм легко зрозуміти нас, рідновірів. Може б вони нам допомогли побудувати Святиню Дажбожу? Матеріяльно ми слабі. Що про це скажете, Учителю?

- Очевидно, ніхто не проти того, щоб отримувати допомогу від посторонніх сил особливо тоді, коли така допомога потрібна. І ми б від такої допомоги не відмовилися, якби не оте "якби".

Коли сильний помагає сильному — це значить пан помагає панові. У кожного з них залишається самостійне "Я" недоторканою святістю. Коли сильний помагає слабому — відбувається духовна, або матеріяльна домінація сильного "Я" над слабим "Я". Ми, рідновіри, не можемо дозволити, щоб будь-яка сила чужого "Я" домінувала над силою нашого "Я".

А тепер промовлю, Побратиме, до душі твоєї. Святиня Дажбога — це твоя совість, твоє духовне обличчя. Хочеш ти, щоб чужі люди позичили тобі совісти, позичили тобі духовного обличчя, щоб і ти був совісною людиною, щоб і ти мав духовне обличчя?

Святиня Дажбожа — це любов твоя, це твоє рідне шукання Бога. Хочеш ти, щоб чужі люди тобі позичили любови, щоб і ти був людиною здібною любити? Рідне шукання Бога — мати рідна.

Людина без своєї совісти, без своєї любови, без свого шукання Бога не є достойною людиною. Не позичаймо! Не позичаймо ні в кого в світі (ні в приятелів, ні в ворогів) ні віри, ні совісти, ні любови. Будьмо самі творцями святощів. І вони нас наснажуть могутньою силою. І світ визнає нас достойними людьми світу.

Віруючі, воістину великі віруючі люди, як знаємо з історії релігій світу, продавали свої хати, жили на воді й хлібі, і будували святиню, вірою своєю чаруючи людство.

Вони (воістину великі віруючі люди) вірили, що є добра смерть і є добре життя. Добра смерть і добре життя тільки там існують, де відбувається перманентна священна боротьба за утвердження на небі й на землі волі рідного "Я".

Святиня Дажбожа — Дім, в якому ми, рідновіри, сходимося, щоб мати Священну Годину Самопізнання. СВЯГОС — Священна Година Самопізнання. Є в світі встійнене переконання: коли хочеш пізнати Бога, людей, світ, пізнай сам себе — пізнай свою душу, пізнай свій рід, пізнай своє минуле. І передчуттям (інтуїцією) передбач хід свого майбутнього.

Ми, рідновіри, самі себе пізнаючи на Священній Годині Самопізнання, пізнаємо таїни життя нашого, пізнаємо правильний шлях до Бога, пізнаємо правильне розуміння і відчування Бога, пізнаємо радощі і смутки рідного народу. Ми не смиренні раби Божія, які со страхом і трепетом стоять на колінах перед жидівським кивотом, перед іконами (образами) біблійних жидівських праотців.

Ні, ми достойні люди — натхненники Божі, правдоносні лицарі Божі.

Я приніс науку, осяяну енергією священного світла Дажбожого. І ставлю її вище життя мого. Я їй підвладний. У ній славиться сила Неба і Землі. Я кажу: ми, українці, впродовж десяти століть були тяжко обмануті тими чужинцями, які вторгалися на наші землі, щоб нас робити щасливими, культурними, письменними, релігійними, справедливими. Досить!

Ми, рідновіри, не хочемо, щоб чужі люди праведні чи неправедні робили нас на нашій землі щасливими, культурними, письменними, релігійними, справедливими!

Ми, рідновіри, будемо щасливими тільки тоді, коли щастя самі собі здобудемо своїми руками, своєю зброєю, своєю мудрістю, своєю вірою і любов'ю.

Ми, рідновіри, будемо культурними людьми тільки тоді, коли ми самі свою рідну культуру творитимемо. І правильно освіченими людьми ми будемо тільки тоді, коли ми будемо освічені по-рідному.

І релігійними людьми ми будемо тоді і тільки тоді, коли наша рідна релігія родитиметься в наших душах сама по собі з наших почувань, з розуму нашого, з творчого життя нашого, з божественного світла Дажбожого. Родитиметься так вільно і так природньо, як родиться вільно і природньо в душі матері материнська любов. Тільки наша, нами утверджена справедливість, поробить нас справедливими людьми!

У вересні в 67 році у "Самобутній Україні" я писав: "У душах наших, як святе натхнення, визрівають хотіння мати Святиню Рідної Української Національної Віри. І ми її матимемо! Ми її побудуємо із божественних скарбів Української Віри в Єдиного і Всюдисущого Бога, що в нашому розумінні є Досконалістю світу. Ми її побудуємо з благородного вогню сердець наших, з нашої непорочної вірности Матері-Україні". І ми її побудували.

7. Мій сусід — активний рідновір, але дехто з рідновірів не високої думки про нього. Учителю, ми повинні високо цінувати усіх активних людей.

- Активність — дорогоцінна риса людського характеру. І я високо ціную активних людей. І хотів би, щоб їх було якнайбільше в рядах Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри.

Але у всіх випадках будьмо розсудливими: активність стає лихом тоді, коли вона не організована, анархічна, грубіянська.

Активність повинна бути продумана, цілеспрямована, культурна, благородна. І узгіднена з інтересами ОСІДУ РУНВіри. І спрямована для творення авторитету керівних органів ОСІДУ РУНВіри тепер і завжди. (Знаємо, що там, де немає авторитетного проводу, немає успіху, постає свавілля і поразка).

Активність, яка свідомо чи несвідомо, явно чи скрито шкодить справі розвитку Рідної Віри, не може нами цінуватися: така активність нагадує "ведмежу прислугу". Що таке "ведмежа прислуга"?

Наприклад, циган мав вірного ведмедя. Він (ведмідь) на базарі на залізному ланцюгу танцював під сопілку фокстрот. І за такі атракціони циган давав йому грудочку цукру. Під час спочинку заснув циган. Ведмідь помітив, що сіла муха на ніс доброму господареві.

Ведмідь вирішив убити муху, щоб вона не докучала сплячому. Лапою вбиваючи муху, він убив і господаря свого. Справа, як бачимо, не в активності, а в культурі і шляхетності активности.

РУНВіра хоч і основана на вірі Предків, та вважається вона наукою з новими поглядами на світ. І має Вона нове розуміння Бога. І Нею (святою РУНВірою) можна рідних людей чарувати і можна насторожувати: від чого це залежить? Тільки і тільки від культури мислення, культури почувань і культури активности.

МИ, рунвісти, хочемо, щоб народ шанував нас, любив нас. І ми хочемо, щоб нами гордилися наші діти, внуки, правнуки. Ми так хочемо тому, що ми любимо самі себе.

8. "Це ж самолюбство, нескромність. Ми повинні всюди підкреслювати, що ми самі себе не любимо. І для нас байдуже — любитимуть нас наші потомки чи ні. У нас, рунвістів, є самолюбство, самовпевненість, самопохвали. І дехто бачить в цьому формування нового характеру людини української. Учителю, які Ваші в цій справі міркування?"

- Ми, рунвісти, повинні інтереси Рідної Української Національної Віри ставити на перше місце. А інтереси особисті — на друге. Коли ми будемо людьми такої високої громадської і особистої моралі, ми здобудемо — ми завоюємо славу кращих людей України і Світу.

"А що станеться з нами, коли ми свої особисті інтереси поставимо вище інтересів Рідної Віри. І будемо самі себе потішати, що якось воно буде. Інші люди добру справу робитимуть за нас. Бо ми за особистими справами часу не маємо?"

- Нічого особливого не станеться. Проживши вік, відійдемо з світу цього. Потомки наші (діти, внуки, правнуки), історію життя нашого вивчаючи, соромитимуться нас. І вони скажуть: "Батьки наші були людьми сіренькими, буденними. Не мали вони ні натхнень світлих, ні дій благородних. Вони від чужовір'я відійшли, а присвятити себе святій Рідній Вірі не здібні були. Знеславили самі себе рабською прив'язаністю до споживацьких способів життя".

Про самолюбство, самовпевненість і самопохвалу скажу тобі таке. Десять століть професійні архиєреї чужовір'я вбивали у нашому народі почуття самолюбови, почуття самовпевнености і самопохвали, щоб перетворити його (народ наш) у смиренних овець стада Христового, правильніше кажучи — попівського.

Побратиме, люби сам себе. Люби сам себе гідністю. І пам'ятай: той, хто не любить сам себе, ніколи не любитиме ближчих своїх. Той, хто не любить сам себе, той і не поважає сам себе. І не шанує слова свого. І не виконує узятих на себе обов'язків.

Спитай сам себе: що вартий той народ, який не любить сам себе? Англійці люблять самі себе; вони впевнені самі в себе, вони хвалять самі себе. І такими є — жиди, німці, москвини, французи, араби, італійці та інші достойні народи. І зайці.

9. "І зайці? При чім тут зайці? Знаю — жартуєте".

- І заєць любить сам себе, він певний сам у себе. І він своєю швидкістю хвалить сам себе. Заєць не глупий — він не жде поки вовк почне його хвалити, що він смачний.

Той, хто не впевнений сам в себе, ніколи не буде впевнений у побратимів своїх. І підозрюватиме їх. І ширитиме всюди підозріння до них. І це зрозуміло — як же він може бути певним за інших, коли він сам за себе не певний.

Той, хто не здібний сам себе похвалити своєю достойною працею, своєю щирою жертвенністю, своїм подвигом, своєю побратимською вірністю, той є людиною жахливою, нестерпною. І не ждіть, щоб така людина найкращу людину хвалила, любила. Ні, вона їй заздрить. Вона сама не здібна довершити доброї справи і ненавидить ту людину, яка добру справу довершує.

Той хто любить сам себе, той уміє цінувати любов, знає радість і сльози любови. Той, хто любить сам себе, той дорожить честю своєю, дорожить словом своїм, дорожить ім'ям роду свого. Той, хто не любить сам себе, небезпечний. Він ненавидить весь світ: бо як же він може любити світ, людей, коли він навіть сам себе не любить.

Я кажу: "Побратиме, ніде не реклямуйте, що ви самі себе не любите. Бо ніхто вам не повірить. Навіть той, хто вмотивовано і щиро доводить, будучи не злою людиною, що сам себе не любить, він насправді сам себе любить несвідомою любов'ю. Він любить сам себе інстинктом самозбереження".

Ті, які маніжаться, знизують плечима і ніби підкреслюють, що вони такі скромні, такі не самолюбні (похвал не люблять, доброго слова про себе не люблять чути) є хитро замаскованими жорстокими егоїстами. Вони небезпечні тому, що не щирі самі з собою і з ближніми.

Вони не знають, що мати-Природа кожну живу істоту обдарувала самолюбов'ю. Лев любить сам себе, собака любить сам себе, орел любить сам себе. І всі вони, люблячи самі себе, діляться з дітьми своїми крихтами їжі і теплом серця свого.

Побратими, люблячи самі себе, вірячи самі собі, хвалячи самі себе, ділімося самі з собою крихтою хліба, краплею води і теплом серця свого.

10. "Чи можна всяку любов до себе оправдувати?"

- Ні. Монах, який над берегом Дніпра сам себе замурував у печері і демонструє своє відречення від сонця, від щебету пташок, щоб спасти свою душу, є хворобливим самолюбом. Він в ім'я спасіння своєї темної душоньки і поселення її у царстві небесному, відрікся від рідного народу, і зовсім не дбає про справи Вітчизни своєї.

І є люди (сучасні світські люди), які люблять самі себе хворобливою любов'ю: такі люди усіх ненавидять, усім заздрять, усім недовіряють. Вони не люблять належати до громади. Вони замкнуті самі в собі. І таких людей майже не можна бачити в активному громадському житті.

"Учителю, кажете: "Ми, рунвісти, повинні інтереси Рідної Української Національної Віри ставити на перше місце, а інтереси особисті — на друге. Отже, ми повинні не себе любити, а Рідну Українську Національну Віру?""

- Ми і Рідна Українська Національна Віра — матеріяльна і духовна суть одна. У нас же є святий закон: ВСІ ЗА ОДНОГО ОДИН ЗА ВСІХ. Той, хто є господар сам над собою, той, хто любить своє особисте господарство і ставить його інтереси на друге місце, а інтереси Рідної Української Національної Віри — на перше місце, робить це з достойної любови до себе, а не з ненависти до себе чи до свого особистого господарства. Він знає: громада Рідної Віри — родина його. Він — її достойний і гордий син.

11. "Чому в деяких людей немає "Чому?" Є в цьому якась вада характеру — на неправильний шлях спрямоване мислення?"

- Найгіршою стороною характеру раба є те, що він майже ніколи не здібний ставити питання "чому?".

Сталася помилка, поразка, сварня, неясність, затримка, суперечка, раб, бачачи все це, сліпо обурюється, осуджує все і всіх. Він нарікає, картає, обмовляє авторитетних провідників. Він вживає лайливі слова. Та ніколи він не ставить питання "чому?".

Ми, рунвісти, не є рабами. Щоб не сталося в нас (навіть щось найприкріше, найболючіше, найнеприємніше), ми ставимо питання "чому?".

Поставивши питання "чому?", уміймо спокійно і всесторонньо дослідити справу. Не робімо швидких гарячкових висновків і осуджень.

І головне: завжди стіймо по стороні тих людей, які діють на користь Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри.

Уміймо пізнавати тих людей, які прагнуть бути у проводі, будучи людьми лінивими, боязливими і скупими. Їх до проводу не можна допускати тому, що вони, ставши провідниками, своєю лінивістю, боязливістю, скупістю будуть всім давати злий приклад. Усім, хто помиляється, даваймо нагоду виправити помилки.

Керуймося всюди і завжди розумним священнодійством: ми, рунвісти, зерно, а душа народу — поле. Впадімо зерном любови і вірности в душу народу, щоб в народі буйно врожаїлася Рідна Українська Національна Віра.

12. "Яке в нас, рідновірів, має бути ставлення до багатства? Христос сказав стрічному, щоб він роздав свій маєток і тоді йшов з ним. Маркс сказав, що тільки пролетар є надійною силою в боротьбі проти капіталіста. Чому вони так однозгідно казали — є в цьому якась стратегія перемоги чи нехіть до приватної власности?"

- Я кажу: любіть багатство (багату хату, дорогі річі, гарні меблі, багатий одяг) так, щоб воно служило Вам, Рідній Вірі.

І будете ви щасливими, вільними і мудрими людьми. І діти ваші будуть вашими, і Вітчизна ваша буде вашою.

Коли ви любитимете багатство (багату хату, дорогі річі, гарні меблі, багатий одяг та інші свої маєтки) так, що забудете самі про себе, про Рідну Віру, про матір-Вітчизну свою, станете ви рабами темними, тренованими попихачами німецькими, жидівськими, москвинськими.

І хата ваша розвалиться. І дорогі речі ваші постаріють. І гарні меблі ваші погниють. І багатий одяг ваш стане дешевим. Багатство зробить вас нещасними людьми. Бо не багатство служило вам, а ви служили йому.

Не маючи продуховленої душі, не маючи Рідної Віри, не маючи рідної мудрости життя, не знаючи історії народу рідного, ви і дітям своїм нічого рідного не дали. Ви дітям своїм не показали рідної дороги життя. І вони пішли від вас, самі себе не знаючи, самі себе ненавидячи. І щезли у морі забуття.

Христос так, як і Зороастр, Будда, Могамет знав, що людина не може бути вільною, коли вона сліпо прив'язана до свого маєтку. І ставить свій маєток вище віри своєї, вище переконань своїх. Вона, боючись утратити маєток, приховує погляди свої. Хитрує і маневрує, щоб і приятелям, і неприятелям догодити.

Той, хто лишив маєток і пішов за Христом, не боявся утратити те, чого він не має. Він не прив'язаний до земних благ. І тому готовий творити подвиги. І своїми подвигами роззброювати багатих. Я вже казав, що велика віра там, де великі подвиги.

Найбільш безстрашні ті, які крім життя, нічого не мають: знали про це Маркс і Лєнін. Наприклад, москвинські гнані і голодні пролетарі штурмували палаци, щоб у них замешкати. І вони замешкали. Вони (пролетарі), вірніше — їхні вожді стали красними графами, баронами, маршалами — жорстокою кастою лєнінського дворянства. Нічого не змінилося — білий барон став пролетарем, а пролетар став красним бароном. Маркс таку зміну мешканців палацу зве клясовою боротьбою.

13. "Так воно було всюди і в різні епохи людства: одні обожнювали Будду, а інші — проклинали Будду. Одні казали: "Ісус — Син Божий", а інші — "Ісус — безбожник, авантюрник, неморальна людина, самолюб, демагог". І так і в нас є: одні Учителя шанують, а інші — обмовляють, глузують. Кажуть, що Учитель має твердження помилкові. І що на це відповідати?"

- Я нікого не примушую вірити мені, або — не вірити. Той, хто вважає, що моя наука хибна, що я людина недобра, хай залишить мене і шукає собі іншої дороги.

Так, є люди, які в моїх працях знаходять ту чи іншу помилку, але у своїх працях вони жодної помилки не бачать. Вони були б поважнішими людьми, якби вміли самі бачити свої помилки, і не страждати над моїми.

Мені шкода тих людей, які своїми безсердечними нападами на мою особу, самі свої нерви виснажують. Їм би я хотів сказати — зжальтеся самі над собою. Зрозумійте, що достойно мене критикує той, хто творить діла кращі, як мої, а не той, в кого в очах потемніло від безпорадної злости на мою особу. О, бідні, бідні, їх так роздратовують дрібнички, що про великі справи вони не здібні думати.

Вони проголошують мій погляд на ті чи інші справи помилкою, хибою, забуваючи, що мій погляд є моїм поглядом, і я маю право його мати. І його проповідувати.

Є різні погляди на ту чи іншу історичну теорію, на ті чи інші закони етики, естетики. І власне й краса людства в тому, що воно здібне мати багато поглядів на одну справу. Наприклад, є десятки теорій про походження життя на землі. І творцями їхніми є найбільш обдаровані сини світу.

І точиться боротьба між їхніми творцями і визнавцями. Точиться боротьба врівноважена, достойна. І жорстока. І кожний, хто веде боротьбу, знає, жодну теорію про походження життя на землі не можна вважати абсолютом — у кожній з них є помилки, є шукання, є передбачення.

Я вважаю, що кожна людина має право на ту чи іншу справу мати свій погляд. Я — не Бог, я — людина: не було й не буде на світі людини без помилок. І Христос — Бог християнський помильний. Він помилився, вірячи, що апостол Юда — вірний побратим.

Людина стала людиною тому, що вчилася на помилках. Хто не робить помилок і на помилках своїх і чужих не вчиться, той не є людиною.

Та тверджу і завжди твердитиму, що я не помиляюся, проповідуючи, що рідна мати — рідна, а чужа мати — чужа, рідна віра — рідна, а чужа віра — чужа, рідне розуміння Бога — рідне, а чуже розуміння Бога — чуже. І ці твердження я проголошую святими і вічними догмами Рідної Української Національної Віри. І вірю -достойні люди ніколи не будуть осуджувати їх.

14. "Рідна Віра, яку відроджує Лев Силенко, несе неспокій у мою родину. Отож — лишіть мене в спокою. Теща хоче, щоб я, університет закінчивши, так вірив у Біблію, як вона. І так стояв у церкві перед образами біблійних жидів, як вона стоїть. І я стою, бо хочу спокою. Вона гордиться, що зять робить все так, як вона наказує. І я мовчу, бо хочу спокою", — каже мені сусід, мій рідний брат — чужовір. І шкода мені його.

"Скажіть, Учителю, що йому можна сказати щодо того його "спокою?""

- Вірити в те, в що не хочеться вірити — неспокій. Ненависть — неспокій. Любов — неспокій. Зустріч — неспокій. Розставання — неспокій. І світ — неспокій.

Твій сусід, живучи, хоче спокою? Смерть — спокій. Не раджу живим шукати такого спокою. З неспокою постало життя, і тому воно неспокійне. З світла Дажбожого постала людина, і тому вона любить світло. І йде до світла. З світла (з вічного неспокою — руху) виходить людина і повертається вона до нього. Світло — Неспокій (Енергія). І Дажбог (Датель Буття) — Свята Таїна Незнищимої Енергії.

Іди, Побратиме, і скажи про це сусідові, братові своєму. І пам'ятай, що справа не в спокою чи неспокою, а в тому, які в неспокою домінують сили — темні чи світлі, мудрі чи глупі, рідні чи чужі, вільні чи рабські.

(Буття — це Природа. І Буття — це Мислення. Природа і Мислення в Бутті. Є малорозвинене Буття і є високорозвинене Буття. Вічна (невичерпна і незнищима) самоутверджуюча Сила (Енергія) є Першоосновою несвідомого і свідомого Буття, ім'я їй — Дажбог.

У "Біблії" Бог виступає, як особистість, яка ходить, говорить, погрожує, судить, карає, милує. У "Мага Вірі" Бог безособовий, Бог — Вічна Всюдисуща світла Сила, без Якої не може існувати несвідоме і свідоме буття).

Людина є творцем віри, творцем розумінь Бога, волі, моралі, культури, краси, звички. Людина є творцем свого шляху життя. Закон — це порядок. Є закони космосу, неживої і живої природи. Є закони мислення, почування, племени, держави.

Людині потрібні закони Правильного Життя, щоб вона могла самовдосконалюватися. Самовдосконалення — прагнення людини покращувати себе, свій шлях життя. Там, де немає морального самовдосконалення, немає самопізнання.

Латинське слово "морес" значить "звичаї", звідси — "моральний" (звичаєвий). Щоб пізнати вдачу народу і його самобутність, треба пізнати його звичаєвість і обрядовість (культуру).

Правильне Життя має Правильне Мислення, Правильне Хотіння, Правильне Виконання, Правильне Ставлення до себе і оточення, Правильне Харчування, Правильну Любов, Правильну Віру.



ДЕНЬ 48



1. Правильне Мислення має Волю, Мету, Відвагу.

Мислення — духовна діяльність, поведінка життя людини. Людина така, яке в неї Мислення. "Говоріть щось, хочу знати, які ви є".

Мислення і почуття не відділені одне від одного. У Мисленні людини живе її Минуле, Сучасне і Майбутнє. Людина успадкувала Минуле від предків, дідів, батьків. Не маючи Минулого, вона не могла б орієнтуватися в Сучасному.

У квітах Сучасного визрівають зерна Майбутнього. (Звідки знаю, що так є? А звідки інші знають, що так не є? Інші знають так, як знають. Я знаю так, як знаю).

Мислення — слово. Немає такого Мислення, яке б нікому не належало. Правдиве містке слово має вартість, безвартісне слово не є словом. Людина безвартісних слів сама себе обезвартіснює. Мислення — хотіння людини поділитися з людиною пережитим, баченим, почутим.

Мислити — значить порівнювати, єднати, роз'єднувати, уявляти, числити, усвідомлювати. Є різні способи Мислення: дієво-наочне — виконання праці в лісі, полювання. Поняттєве — визначення поняття Бога, волі, закону. Образове — малювання, писання.

Мислення поєднане з людиною так, як поєднане дерево з коренем: хворіє корінь — хворіє дерево; хворіють нерви — хворіє людина (її мислення). Є вислів: "Мислю — значить живу". Людина, яка живе, щоб тільки жити, має неповноцінне життя.

Людина, яка мислить тільки про харчі, нічого не мислить: харчі для себе здобувають і хробаки, нічого не мислячи. Людина мало б відрізнялася від животини, якби не мала хотіння ошляхетнювати Мислення. Усе, що людина створила, це наслідки її Мислення.

Життя є правильне і життя є неправильне. Головне, щоб людина правильно Мислила. З правильного Мислення утверджується правильне Життя, правильне ставлення до себе, ближніх, оточення.

Людина, яка знає, що знає і знає, що не знає, — розумна. Знання — освіта, а вільне осмислення знання — достоїнство, а переоцінка знання — розум. Людина розумна знає, що правильне Мислення вільне, дисципліноване, толерантне, спокійне, передбачливе, блаженне, наполегливе, послідовне, чесне, зосереджене, бадьоре, ясне — зрозуміле, відважне, цілеспрямоване, віруюче.

Хто вміє самовдосконалювати Мислення, той вміє поглиблювати Мислення, вміє робити Мислення вартіснішим. Самопокращувати Мислення треба, маючи на увазі народне прислів'я — "сім раз відмір, а раз відріж".

Самопокращувати Мислення треба при допомозі порівняння двох, трьох осмислень, присвячених одній справі. Треба мати два, три погляди на ту саму справу і об'єктивно підтримати той погляд, який краще вмотивований. Звідки ж можна довідатися, який погляд краще вмотивований? Краще вмотивований той погляд, який є більш моральним, обґрунтованим і легким для оборони, і тяжким для розгромлення.

Щоб успішніше вибрати кращий погляд — краще осмислення справи, треба мати душевний спокій і розвинене почуття самокритицизму. Душевний спокій не треба втотожнювати з душевною байдужістю. Душевне, спокійне піднесення дає Мисленню окриленість і місткість.

Треба ставитися до себе пізнавально. І ощадливо. Той, хто стомлений фізично працею, має Мислення стомлене. Щоб мислити бадьоро, треба мати бадьору нервову систему. Стомлена нервова діяльність — стомлене Мислення, мляве, або — нерівне, суперечливе.

Коли розум ослабнув, значить ослаблене його єднання з тілом, з органами чуття, з нервовою системою. Ослаблена сила розуму — ослаблена приємність життя: людина починає кволіти у сонливості, живе в тумані збайдужіння до себе, ближчих, оточення.

Є Мислення сильне, впливове, натхненне, але неправильне тому, що неморальне: завдає біль ближчим своїм, народові своєму. І рабське: підлегле чужоземним авторитетам, чужоземним ідеологіям, релігіям, які гноблять самобутність народу, Вітчизни.

Моральне те, що приємне — приємне те, що моральне. Мислення твоє тільки тоді корисне для тебе, коли знання, тобою придбані, служать тобі, твоїй Вітчизні, а не чужій силі, яка твою Вітчизну експлуатує і експлуатацію зве "християнським братерством", "дружбою двох народів".

Немає на світі однієї моралі: поняття моральности релятивне (відносне). Наприклад, коли б німці вторгнулися в Париж, вони б принесли французам чужу мораль. Вони б визначили норми політичної моралі: француз, який на вулицях Парижу говорить по-німецькому, — моральний. А француз, який прагне, щоб на вулицях Парижу домінувала французька мова і виступає проти онімечення Парижу, — неморальний.

Якщо б кияни погодилися, щоб на вулицях Києва домінувала московська мова над українською, це означало б, що вони примирилися з нормами рабської моралі.

Рабську мораль не можна оправдати релігійними догмами, соціяльними поняттями, політичними законами. Її можна прищеплювати тільки при допомозі терору.

Раб-негр заприятелював із рабовласником-европейцем: ти негр, а я европеєць — ми приятелі, отже, слухай мої накази, а ні — покараю тебе, як злодія, який зрадив приятеля. "Ти українець, а я москаль (русскій), ми будемо братами, коли ти виконуватимеш директиви Москви. А коли не виконуватимеш, я тебе покараю, як ворога братерства, вишлю в Сибір! Отже, не будь зрадником, спільно зміцнюймо наше братерство!"

Щоб поневолити людину, треба її Мислення спрямувати на невільничий шлях. І невільничий шлях називати правдивою релігією, братерством, справедливістю. Ті чужі сили, які прагнутимуть, щоб українці були їхніми рабами, тобто мали рабську мораль Мислення, учитимуть їх (українців) підкорятися духові чужого розуміння релігії, теїзму і атеїзму. Учитимуть українців мислити по-грецько-ортодоксальному, учитимуть звеличувати дух візантійського розуміння релігії, теїзму і атеїзму. Учитимуть українців мислити по-большевицькому. Учитимуть мати московське розуміння релігії, теїзму, атеїзму, моралі, соціяльної справедливости.

Українці, які мають Рідну Українську Національну Віру, учаться українського розуміння релігії, теїзму, атеїзму, моралі, соціяльної справедливости, учаться себе розуміти по-своєму. Українська самобутня мораль звеличує шлях життя Українського Народу, Його Минуле, Сучасне і Майбутнє.

Є різні визначення моралі — індуське, зороастріянське, буддистське, конфуціянське, юдейське, шінтоїстичне, римо-католицьке, греко-ортодоксне, мусульманське, московсько-большевицьке.

Українцеві найкраще підходить українське визначення моралі. Українець, який по-московсько-большевицькому моральний, по-українському неморальний, бо він (українець-большевик) ставить інтереси Москви на перше місце, а інтереси Києва — на друге. Він своє національне "я" ставить у підлеглість чужого "я". По-українському моральний українець ставить в Україні справи духовної незалежности України вище справ чужої духовости.

Не принижуй чужого мислення (не принижуй чуже розуміння Бога, релігії, моралі). І не дозволяй, щоб чуже релігійне, соціяльне, політичне мислення домінувало над твоїм, не будь рабом! Будь по-рідному віруючим. Будь по-рідному моральним.

Мати-Природа стоїть по стороні сильних: слабих не любить, щоб світ не був слабий. Мати-Природа сильних благословляє, щоб світ був сильний.

Сила родиться там, де є сильне хотіння жити і вмерти, утверджуючи самобутнє проявлення свого особистого "я" у духовному світі "я" родового, племенного, національного.

Народ, який не здібний боротися за незалежність свого духовного і тілесного "я", зникає з арени історії. Нікому не потрібне зерно, яке в землю родючу кинуте, не має сил утвердити життя!

Чуже Мислення мислить про чуже: грецьке православіє мислить про грецьке православіє. Москва мислить про Москву і її архітектів (Івана Калиту, Годунова, Ґрозного, Петра Першого, Лєніна, Брежнєва). Українець, який себе шукає в світі чужого Мислення, шукає себе там, де нічого свого немає, він вважається блудним сином.

Знання — продукт Мислення: якщо плоди чужого Мислення вартісні, вільно ними користуйся: вони мають служити тобі, а не ти їм. Якщо плоди українського Мислення корисні чужинцеві, він може вільно ними користуватися. Українці, шануючи духовну волю, не хочуть, щоб чужинець був підлеглий плодам українського Мислення.

1-а. Воля. Воля — це думка: коли не вмієш волю втілити в життя, не називай себе вільною людиною. Є два ставлення до Волі: думання про Волю і творення Волі. Думати про Волю легко, а творити Волю тяжко — нічого не тяжко робити для щастя, а Воля — це щастя.

Людина має мати Волю вільно самовизначати себе, вільно проявляти свої мислення і хотіння. І вона нікому не зобов'язана дякувати за Волю. Їй Воля належить по закону життя на плянеті Земля. І вона нікому не зобов'язана дякувати за щастя: достойна людина сама є творцем свого щастя, щастя ні в кого не жебрає; вижебране щастя нещасливе, рабське.

Воля — вільне володіння собою, вільне проявлення і утвердження свого "я", вільне розпорядження своїм "я". Волі не треба просити в Бога, в людей. Хто має випрошену Волю, той утратив гідність. Воля без гідности має малу вартість.

Воля — святість дана людині матір'ю-Природою. Людина несвідомою, підсвідомою і свідомою Волею очолює свої тілесні і духовні сили. Сила Волі — сила людини. Людина розумна до великої мети не доходить, якщо в неї мала сила Волі.

Воля — хотіння, бажання, прагнення, розпорядження (остання Воля умираючого — заповіт); є вольова людина — людина сильного характеру, наполеглива. Є вольова Воля і є Воля м'яка, безхарактерна. І: слово Воля уживаємо також у значенні Незалежність, Свобода. "А я піду за волю проти рабства" (Л. Українка).

Є Воля активна і є Воля пасивна. Вольовість (наполегливість, рішучість) розуму — шлях людини, здібної перемагати труднощі. Вольовість народжується великими почуваннями (хотіннями).

Розум і Воля людини керовані вольовістю. Невольова Воля і невольовий розум — змаління якости людського "я". Вольовість треба вдосконалювати, облагороднювати. По-благородному вольові люди — гордість Людства.

Добра Воля — добровільність: людина вірить з доброї Волі, працює з доброї Волі. З доброї Волі родяться добрі душевні якості.

Зла Воля — примус: людина вірить з примусу, людина працює з примусу. З злої Волі постає пригноблення душі. Або — протест проти ідеології злої Волі.

Вільна Воля — вихована Воля, впорядкована, самодисциплінована, самоопанована. Невільнича Воля — Воля спотворена: щоб невільник не усвідомлював своєї неволі, йому наказано перефарбувати неволю у Волю і співати пісні про вільне життя. Невільницьку Волю треба вважати незаконною Волею, неморальною, неприродньою.

Є Воля слова розумна і є Воля слова глупа. Воля слова розумна — необразлива, спокійна, тактовна, терпелива, вибачлива, щира.

Воля слова глупа — образлива, по-дрібничковому прискіплива, зрадлива, нетерпелива, бездіяльна, сварлива, облудна. Воля — свідоме поневолення в собі жадань поганих і свідоме плекання в собі жадань добрих. Жадання народжені почуттями. Не вміти поневолювати в собі низькі жадання значить не вміти бути вільною людиною. Чим більш людина самодисциплінована, тим більш вона вільна.

Воля — це право людини боронити Волю Вітчизни, родини, людини. У культурних людей Воля культурна: культурна Воля сама себе обороняє пошанованими законами Волі.

Волі не має той, хто навчений неволю звати Волею і боїться цю рабську науку спростувати, щоб не піти у в'язницю з тавром "мазепинець", "петлюрівець". Хто сидить у в'язниці за Волю, той благородний. Він поставив духовне життя вище тілесного. Він чесний з собою, з народом своїм і з вторжниками, які гноблять його Вітчизну.

Хто почуває себе вільним тоді, коли в столиці Вітчизни панує чужа мова, діють накази, прислані з чужини, той неповноцінна людина. Неповноцінна людина не знає, що вона може бути вільною тільки у вільній (від чужих сил незалежній) Вітчизні.

Кожна людина підлегла правилам життя: є правила життя рідні і є правила життя чужі. Коли ти підлеглий правилам чужої філософії життя, чужої релігії, чужих понять добра і зла, значить твоя Воля підлегла чужій Волі. І ти по-чужому щасливий, або — нещасливий. І ти по-чужому даєш відповіді на ті чи інші справи свого життя: у тебе шлях життя чужий. Ти кажеш, що сам собі вибираєш шлях життя і тому можеш чуже звати рідним, а рідне — чужим. Помиляєшся: усе залежить від того, хто формував світогляд твого дитинства, хто на яку дорогу спрямував хід твого мислення.

Чужа Воля — неволя. Ті чужинці, які хочуть поневолити українців, щоб розпоряджатися їхніми дітьми, багатствами, їхнім розумом і їхніми чуттями, накидають їм (українцям) свою релігійну, політичну, соціяльну Волю.

"Українці, ви релігійні, ми вам дали релігію. Українці, ви освічені, ми вам дали освіту. Українці, ви вільні, ми вам дали Волю. Українці, ви щасливі, ми вам дали щастя".

Якщо ми релігійні тому, що нам релігію дали чужинці, значить ми релігійні по-чужому. Отримавши освіту від чужинців, отримавши Волю від чужинців, отримавши щастя від чужинців, ми можемо сказати: мішок наш, а все, що в мішку — чуже, форма наша, а зміст чужий, і тому ми не ми, наше не наше.

Воля подібна на овочеве дерево: в овочах дерево, в дереві — овочі. Плоди яблуні репрезентують характер яблуні (її силу, її красу, її властивості життя, її рід). А плоди вишні репрезентують вишню.

Воля народів — це сад, в якому ростуть різні овочеві дерева. Усі овочі добрі, але не для всіх людей. Той самий овоч одній людині дає здоров'я, а іншій — хворобу. Ніякий народ не має права примушувати інший народ споживати овочі своєї Волі. Кожний народ має право мати свою Волю.

На українському Дереві Життя мають право рости українські овочі: тільки і тільки при таких обставинах українці будуть духовно здоровими людьми, будуть по-українському вільні. Духові Українського Життя найвластивіший дух української Волі, у змісті якої проявлені самобутні притаманності вдачі української.

1-б. Мета. Мета — діловитість, цілеспрямованість, пляновість. Є обдаровані люди, але їхня обдарованість подібна на пустоцвіт: вони не мають чіткої, до найменшої детальности уявленої Мети.

Мета основується на обов'язкові й відповідальності. Не кожний обдарований володіє цією достойністю. Мета — замисел, намічене завдання. Тим, які понад все ставлять слово, кажу: слово безплідне, якщо воно не має Мети. І воля без Мети — нещастя. Волю треба запліднювати Метою.

Особиста мета стає щасливою, коли вона не шкодить Вітчизні. І про це треба знати кожному синові народу. Людина сильна силою свого народу: людина не може розвиватися, утративши зв'язок з людьми.

Знаємо з історії: вторжники, поневоливши народ, не кажуть, "ми поневолили". Вторжники вживають філософію обману, кажучи: "ми освободили". І, очевидно, карають тих, які "не хочуть бути визволені". Визволеним часто дається на папері воля слова, але їм забороняється мати Мету.

Поневолені мають право говорити про волю, співати пісні про волю, але їм забороняється волю по-рідному осмислювати і за неї боротися. Невільникові прививаються невільничі розуміння понять: неволя називається волею, бідне життя — багатим, чуже — рідним, зрада — достойністю, рабське виснаження — змаганням за здобуття стахановської медалі.

Людина, прямуючи до Мети, повинна переборювати лякливість, нерішучість, сумніви, маловірство, замилування до сумнівних розкошів. Людина великої Мети несе камінь великої праці "на гору круту, крем'яную". "Несучи вагу ту тяжкую", вона не нарікає на тих, хто з неї глумиться. Вона вміє, затамувавши біль, співати пісню перемоги. Вона вміє вірою в перемогу сама себе наснажувати новими силами. Вона згорає на дорозі до Мети, або приходить до неї, чаруючи людей і обезсмертнюючи ім'я своє.

"Я старий уже, мені не хочеться співати пісню перемоги. Дні мого життя пораховані". Тішся, що твої сини, внуки співають пісню перемоги, якої ти їх навчив. Тішся тією славою, яку ти їм передав.

Тішся, що твоє постаріле тіло омолоджується: твоє життя в житті твого молодого племени. А коли ти життя прожив у збайдужінні (у самолюбстві) — не жив для народу свого, а тільки для благ свого неповноцінного "я", то ти правий — дні твого життя пораховані.

Людина Мети не приятелює з людиною говорення для говорення, зітхання для зітхання. Людина Мети великої і світлої своїм ім'ям звеличує ім'я Вітчизни своєї. Велична Вітчизна звеличує людство. Людство, натхненне людьми великої Мети, здібне йти до нових і нових звершень. Воля без Мети — дитина без майбутнього.

1-в. Відвага. Відвага — сміливість, безстрашність. Смерть не лякає тих, які її не бояться. Хто має хотіння відважно померти, той має приємне життя. Хто постійно журиться, щоб не померти, той осмертнює життя своє.

Лякливість — негативна риса людського характеру. Відважність — позитивна риса людського характеру. Відважні люди також лякаються, але вони вміють лякливість перемагати вірою в себе, силою своєї вольовости.

"Відвага для юнаків і дівчат, а я вже бабуся. Пораюся на кухні, на вгороді, де Відвага не потрібна". Тішся, бабусе рідненька, відважними внуками, розкажи їм про свою відважну молодість, щоб вони з тебе брали приклад, гордилися тобою. І знай: праця на кухні тяжка, тяжку працю здібні виконувати тільки відважні добротні бабусі. Будь відважною бабусею!

Відвага — прикмета щасливої душі. Людина, віддано й розумно закохана в Відвагу, звідує таїни щастя людського. Хвилювання відважних не всім зрозумілі. У древні часи історії людства відважні люди були проголошені богами. Відвага вважалася прикметою божественности.

Відважні люди спокушені небезпекою — вони люблять небезпеку, щоб її роззброїти, перемогти. І в перемозі знайти першоякісну поживу для душі своєї: найвищий чар приємности. Серця людські завжди належали відважним. І особливо тоді, коли Відвага квітнула сяйвом благородности. Відважна воля і ляклива воля ніколи не сиділи поряд. Відважна воля — вогонь. Ляклива воля — дим.

Відвага і лякливість можуть бути як дар спадковости. Дітей лякливих треба виховувати в дусі любови до Відваги. Природі людській більш властивий дух відважности, ніж лякливости. Людина тоді, коли освоїла вогонь, відчула свою перемогу над тваринним світом. Відчуття перемоги їй дало віру в себе — з віри в себе родиться Відвага.

Боязливу людину в нашому народі називають "заячою душею". Боязлива людина не любить своєї боязливости. Знаючи, що їй не вистачає Відваги, вона оправдується: справа добра, але тяжка, і я не вірю, що матиме успіх, і тому її не виконав. Не підтримувати добру справу тому, що вона тяжка, це філософія самозалюбленого боягуза. Перемагаючи тяжкі перешкоди, людина не тільки мужніє, а й відважніє — складає іспит життя красивого і благородного.

Будь благородним: май Відвагу визнати свою помилку і май Відвагу її виправити. Май Відвагу вибачитися, коли свідомо чи несвідомо завдав біль ближчому своєму. Май Відвагу вибачити тому, хто кривдив тебе по своїй глупоті. Пробачення — шлях згоди і великодушности. Той, хто знає собі ціну, завжди готовий пробачити тому, хто його скривдив словом чи нерозважним вчинком. Май Відвагу — вибач ближчому своєму, коли він просить вибачення і обіцяє виправити свою помилку. Невідважні люди не були мудрецями. Мудрі люди вміли панувати над негативним настроєм, а не піддаватися йому.

Боязливі люди бояться обмовлень, бо у них немає Відваги оборонити себе. Боязливі люди бояться переслідувань, і тому стають пристосуванцями: в них немає Відваги відстояти свої переконання і за них страждати. Боязливі люди мають боязливу мораль: вони славлять те, що ненавидять, вони боронять те, що їх гнобить. Вони неморальне звуть моральним. Нечесне ставлення до себе, до ближчих своїх і до ворогів своїх робить їх щасливими по-нечесному.

Щоб до нечесного життя звикнути, боязливі люди нечесність звуть чесністю. І цим оправдують боязливість душі своєї. Вони по-мудрагельському себе потішають: от Богдан був відважним і загинув, обороняючи вітчизну від банд Щорса, а Афанасій був лякливим, пересидів у соломі і лишився живим. Але сьогодні між живими немає ні Богдана, ні Афанасія. Та є пам'ять, що Богдан жив і впав на полі брані як славна людина — син народу.

Афанасій жив як боягуз, і не заслужив у народі доброго слова згадки. І діти Афанасієві живуть пригноблені: їм соромно, що люди звуть їхнього батька боягузом, який ховався в соломі тоді, коли сини обороняли Вітчизну. Безвартісне життя того батька, який своїм життям принизив життя дітей і внуків.

Хто не вірить у Відвагу, відважним не буває. Той, хто має волю і мету, повинен відважно себе спитати: "Маю я благородство бути відважним, щоб звеличити волю і мету?" Не володіючи Відвагою, не вирушай у дорогу відважних: живи і працюй там, де Відвага не потрібна. Відвага — крила волі і мети. Відвага — душевна краса славних синів Вітчизни.

Родичі, пам'ятайте науку відважних предків — Скитів бистроконних. Вони дітей учили Відваги, призвичаюючи їх до їзди на конях, до вміння володіти зброєю. Ви вчіть! У матері Орлиці — орлята, у матері Зайчихи — зайченята.

2. Правильне Хотіння має Любов, Справедливість, Послідовність.

Хотіння і мислення поєднані. Хто має натхненне Хотіння, той має натхненне мислення. Висока шляхетність Хотіння узгоджена з високою шляхетністю мислення. Людина сама вирішує — хотіти чи не хотіти, розвивати в собі Хотіння чи забути про нього.

Є вислів: "То культурна людина, а то — грубіян". Животина сліпо кориться тілесним Хотінням. Людина вміє панувати над тілесними Хотіннями. І в цьому проявляється сила людського духа. Людина, яка сліпо кориться низькому Хотінню, стає рабом низького Хотіння. Культурна людина вміє свідомо керувати своїм Хотінням.

Щоб Хотіння здійснити, треба мати силу волі. Уже знаємо, що воля — це здібність людини діяти так, як їй підказує Хотіння і мислення. Є люди, в яких мало розвинена воля — їм так тяжко втілювати в життя світлі Хотіння.

Хотіння — внутрішнє прагнення до здійснення, виконання. Хотіння — прагнення Волі. У людей, які мають мало розвинену Волю, мале Хотіння. Воля і Хотіння — одноджерельні. Не випадково слово "воліти" значить "хотіти", воління — Хотіння, волію — хочу.

Хотіння — пристрасть, прагнення щось мати, прагнення щось здійснити, щось відчути, щось досягнути, щось бачити, щось зрозуміти. Хотіння обіцяє приємність. І тому людина прагне завершити його. Хотіння зігріте чуттєвістю: по вартості Хотіння пізнається вартість людини. Людина є такою, яке в неї Хотіння і який шлях здійснення Хотіння. Хотіння — самовизначення змісту "я" людини. Хотіння має бути моральне, стійке, несуперечливе, повноцінне; душа Хотіння — добродійство.

Є Хотіння пристрасне, палке, кипуче, високе, зворушливе, шляхетне. Є Хотіння темне, кволе, стомлене, обмежене первісними жаданнями тіла й душевною нерозвиненістю. Є Хотіння збочене — прагнення знайти потіху, завдаючи біль ближчому, тішитися, бачачи його страждання. Є Хотіння впорядковане (дисципліноване), виховане, приємне, світле. І є Хотіння грубе, жорстоке, животинне.

Є Хотіння любити і є Хотіння ненавидіти. Є хотіння ощасливити люблену людину і в її щасті бачити своє щастя. Є Хотіння бачити Вітчизну багатою, вільною, славною, і в її багатстві багатіти, і в її волі розвивати воління, і в її славі славитися.

Є Хотіння почути щире слово і потішити людину щирим словом. "Я молода людина. І мені нічого не хочеться, живу: аби день до вечора. Чому так?" Треба знати, чому вашу молоду душу залишила молодість. Хотіння — енергія душі і тіла.

2-а. Любов. Хто любить, той переживає ревність, гнів, страх, радість, приємність, журбу, тривогу, турботу, неспокій, прагнення, відвагу, настороженість, втому, бадьорість, відданість, скупість, натхненність: усі ці зворушення викликаються в людині Любов'ю. І тому Любов вважається всесильною, їй не страшні смерть, погрози, голод, в'язниця, страждання. У Любові беруть участь почуття (зір, нюх, слух, смак, дотик), беруть участь Розум і Духовність. Чим шляхетніші почування і жадання, тим шляхетніша Любов.

Любов очолена розумом і волею, але немає підстав вважати, що вона народжена розумом і волею. І тому Любов часто має хотіння панувати над розумом і волею. Є в нашому народі прислів'я, що Любов — це серце, "дай серцю волю, заведе в неволю". Любов може збагачувати душу і може збіднювати: значить справа не в Любові, а в її змісті. У якостях її зерна, в її вартості, в її поводженні.

"Як я люблю тебе, мій рідний краю, як я люблю красу твою, твій люд!" — пише Іван Франко. Він любить рідний край, рідний люд природньою, моральною Любов'ю. Він любить рідне цілісною, пристрасною душею. І в цьому святість, краса, розумність Його Любови.

Немилостиві люди, які прагнуть Любов природню, моральну перетворити у знаряддя спустошення душі, гноблення почувань і розуму. Українець, який любить Єрусалим, Греко-ортодоксію, Ватикан, Московію більше, як Київ, має Любов неприродню, неморальну, прищеплену, вмовлену, накинуту. Не можна добру чужу маму любити більше, ніж добру рідну маму. Хто не здібний цієї істини зрозуміти, той утратив пошану до себе, до родичів своїх, до Вітчизни своєї, а коли й має пошану, то її моральна вартість низька, бо вона не цілісна: над нею домінує поняття, що рідне — другорядне, а чуже — першорядне.

Любов до Вітчизни пристрасна й світла жаріє тільки в пристрасних і світлих душах. Могутній той народ, який має синів, об'єднаних Любов'ю до Вітчизни. Любов може об'єднувати народ і Любов може роз'єднувати народ. Любов єднає народ тоді, коли народ має благородну душу: щоб душа народу була благородною, треба, щоб було одне поняття Любови.

Усі віри (релігії) визначають свої поняття Любови, значення Любови, розуміння Любови і моральні закони Любови. Я про це говорю у оповіді "Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне розуміння, Правильне Призначення".

Неоднакова Любов до України здеморалізовує українців. Ослаблює їхню духовну енергію і їхнє самовизначення. Народ, сини якого неоднаковою Любов'ю люблять Вітчизну тому, що мають різні поняття національної Любови, ще не готовий бути державним народом. Не забуваймо, що є англійці-католики і є англійці-протестанти, є німці-католики і є німці-протестанти.

Коли почалася війна, то англійці-католики не єдналися з німцями-католиками, німці-протестанти не єдналися з англійцями-протестантами. У них Любов до Вітчизни панувала над Любов'ю до католицизму чи протестантизму: а коли так, то в них головною життєстійкою силою є національні почування. Їх можна називати націоналізмом, культом монарха, культурою національної гордости.

Я відроджую між українцями моральність української національної Любови у Святині Рідної Української Національної Віри. Хочу, щоб в українців була українська Любов до України. В українців католицької віри є католицька Любов до України. Їм їхній духовний лідер (папа римський) дає настанови, як вони мають любити Україну. Вони справи католицькі ставлять на перше місце, а справи українські — на друге. Вони люблять українські справи тому, щоб корисно їх підпорядковувати справам католицьким.

І щоб католицькі справи добре розвивалися, вони вдають (особливо ксьонзи) найвірніших синів України, в душі ж вони є слугами ватиканськими. Хто служить двом панам, той має малу духовну вартість.

В українців греко-ортодоксії Любов до України греко-ортодоксальна. Вони, як і католики, щоб краще промовити до душі народу, речуть, що мають рідну греко-православну церкву. Чуже не стає рідним від того, що ти його рідним називаєш: у чужому зміст чужий. В українців московсько-большевицької віри Любов до України московсько-большевицька: такий українець Москву ставить на перше місце, а Київ — на друге.

Чужа віра — чужа Любов. Два українці — два вороги: їх поробила ворогами Любов. Вони стали ворогами тому, що вони нерідносутньою Любов'ю люблять самі себе. Їхня любов їм дана, і вони її прийняли тому, що мусіли: вартість такої Любови копійчана; копійчаною Любов'ю люблять Україну копійчані люди. Людина є такою, якою є її Любов.

"Я всіх Люблю однаковою любов'ю, я за міжнародню любов, люблю всіх людей!" Хто любить усіх, той не здібний відрізнити злодія від добродія, не здібний відрізнити сина Вітчизни від зрадника Вітчизни, або — сина Вітчизни зве зрадником, а зрадника Вітчизни — зве сином. Той, хто любить усіх, є малої думки про свою Любов, або — нікого не любить. Або: той, хто любить усіх, має душу по-безтолковому добру: усім роздає добро своєї душі — добродіям і злодіям. Безтолкова доброта має малі моральні вартості. (Про вартості Любови я детальніше оповідаю у оповіді "Правильна любові).

"Любіть Україну, любіть її во врем'я люте", — учить Тарас Шевченко. "Любіть Україну" значить — будьте людьми. Людина, яка не любить Вітчизну, утратила все: її душа стала порожньою, вона утратила зв'язок з коренем свого роду. Не всі сини однаково люблять матір: чим благородніший, чутливіший син, тим багатше його серце на Любов.

"Є мати з тяжкою вдачею, її тяжко любити. Вона хоче, щоб все було так, як вона хоче". Треба знати, що не в кожної матері дитинство було оточене добрими вихователями. З причин неправильного виховання може в людини бути неповноцінний характер, до якого (особливо тоді, коли він належить матері) треба ставитися терпеливо.

Ненависть — почуття, властиве вдачі людській, воно живе в її інстинкті. Людина має свідомо пригашувати ненависть негативну і розвивати ненависть позитивну. Є в народній пісні слова: "Хіба ж хто кохає нерідних дітей?" Українці — чужі діти для Кремля, Ватикану, Берліну, Константинополя: якщо вони так засліплені, що не здібні осмислити цієї істини, духовність їхня хвора. Їм треба лікуватися. Їм треба самооздоровитися.

Їм треба занедбати ненависть негативну — ненависть до рідних синів (Мазепи, Орлика, Войнаровського, Петлюри). Їм треба розвинути ненависть позитивну — ненависть до ворогів Вітчизни (до північних, східних і західних зайдів, таких як лєнінці, гітлерівці).

Любов до Вітчизни — вічна молодість Людства. Любов викликає в людині великі духовні сили. Вона квітне кров'ю на прапорах Вітчизни. Вона завжди сучасна і завжди високо цінена. Вона (чиста патріотична Любов) завжди пристрасна, відважна, хвилююча, мрійна. І свята. Вона не буває перекупкою. Вона живе у вдачі народній. І переходить, як цінна спадщина, від покоління до покоління. Безумство залюблених у Вітчизну — мудрість національної волі. З крови безумно залюблених у Вітчизну, як з іскри, загорається в народі хотіння мати свою державу, мати свій шлях національного самовтвердження. Любов до Вітчизни має право бути такою, якою їй хочеться. Їй хочеться ненавидіти ворогів Вітчизни: о, святі її хотіння!

Хто не вміє ненавидіти ворогів, той не вміє любити приятелів. Серце добре чуйне: воно не може любити того, хто йому завдає болі. Син не може любити того чужинця, який повісив його матір. Любити ворога Вітчизни значить любити зло: хто любить зло, у того зла Любов. Зла Любов знаходить місце тільки у злому серці.

Без Любови до Вітчизни не можна відчути щастя бути сином Вітчизни. Без Любови до волі не можна відчути щастя волі. Без Любови до мети не можна дійти до мети. Без Любови до відваги не можна здійснити відваги.



2-б. Справедливість. Справедливе — несправедливе; несправедливе — справедливе, тобто: справа не в Справедливості і Несправедливості, а в їхніх поняттях: у змісті їхнього зерна. У моралі їхньої суті.

"Український народ повинен шанувати папську справедливість, і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий". "Український народ повинен шанувати лєнінську справедливість, і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий". "Український народ повинен шанувати грецько-православну справедливість і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий".

Справедливість — поняття, створене людьми (релігійними діячами, філософами, політиками). Кожній епосі були властиві свої поняття Справедливости. Мусульманин, який є справедливий по-мусульманському, несправедливий по-християнському. І — навпаки. Японець має японську Справедливість, устійнену японською вірою. Індус має індуську Справедливість, устійнену індуською вірою. Юдеєць має юдейську Справедливість, устійнену юдейською вірою.

"Ми прийшли на землі вашої Вітчизни, принесли вам Справедливість. І ми вас судимо за законами Справедливости. І ви від Справедливости не втечете!" Леся Українка пише: "Вірю я в правду свого ідеалу". Не буду тут говорити про ідеал правди Лесі Українки. Головне те, що Леся Українка розуміла, що справа не в Справедливості, а в ідеалі (у змісті, моралі, мудрості) Справедливости.

"Справедливість переможе!" Яка Справедливість: та, що гнобить Україну? Ставить Україну на коліна перед ідеалом чужої Справедливости (візантійської, ватиканської, московської, мусульманської чи іншої)? Чи та Справедливість в Україні переможе, яка створена і взаконена самобутнім життям — незалежністю Українського "я"? Українська Справедливість органічно поєднана з психологією життя України, з особливостями української вдачі, з самобутністю Шляху Українського Життя.

(О, яке жахіття: українці, довгі століття перебуваючи в неволі, занедбали почуття орієнтації в поняттях. Їм здається, що в добрих назвах понять Правда, Любов, Рівність, Справедливість є Правда, Любов, Рівність, Справедливість, і вони варті підтримки. Таку орієнтацію треба вважати неправильним усвідомленням суті, з якого виникають великі національні нещастя. Я всюди зазначую: справа не в правді, а в її суті!).

Сини народу боряться за волю Вітчизни, називаючи вторжницьку Справедливість несправедливістю. Справді: бій йде не між Справедливістю і несправедливістю, а між двома ворожими Справедливостями.

Чесність — любов до власної гідности; чесність — навики доброго виховання. Той, хто має чесність свою, має й свою Справедливість. Справедливість — благородство, шлях життя. З справедливої праці, з справедливого ставлення до себе і ближніх вільний народ творить свої самобутні (оригінальні) норми Справедливости. І по цих нормах Справедливости людство оцінює моральні вартості того чи іншого племени, народу, царства.

Народ, який має розвинене почуття гідности, ні від якого народу не буде позичати Справедливости: мати позичену Справедливість значить мати позичену чесність.

Чесність — поняття, в якому визначене ставлення людини до себе, до людей, до Вітчизни. Чесність людині потрібна, щоб вона могла утверджувати свою вартість між людьми. Чесна людина з любови до своєї гідности ставиться чесно до своїх обов'язків, обіцянок, вчинків, почувань.

Наприклад, вторжники вторгнулися в Україну і почали ув'язнювати її синів. І голосити, що справедливим судом покарані несправедливці (мазепинці, петлюрівці) — "відщепенці народу", вороги "возз'єднання двох народів". "Головне, що несправедливці покарані справедливим судом", — кажуть люди, для яких важливі слова "справедливість", "честь", а не сутність, вкладена в них.

Вторжники проголошують зрадника народу, який їм (вторжникам) служить (рідних братів продає у в'язницю) справедливим сином України. І так народові поневоленому (при допомозі погроз) вторжники прививають невільницьке розуміння Справедливости.

Народ, який звик до невільницького розуміння Справедливости, боротися за волю нездібний. Він ставиться з недовір'ям до себе, його сини мають низьку національну мораль: немає між ними братньої зріднености.

Щодня і всюди нам, українцям — власникам найбагатшої в світі землі, треба пам'ятати, що справа не в гаслах "справедливість", "справедлива віра", "справедливий закон", "справедливий суд", "справедлива конституція", "справедлива соціяльна політика", "справедлива мораль", а в тому, чия у них сутність і який у них зміст, і кому вони служать, і хто їхній можновладець?

Той, хто Українському Народові приносить Справедливість з чужих земель (Південних, Північних, Східних, Західних), вважає, що Українці не здібні мати рідної Справедливости, українці не здібні бути справедливими по-українському. Їм, як людям меншевартісним, треба дати чужу Справедливість. По-чужому їх треба всправедливлювати. По-чужому осправедливлений народ не є народом — є людністю без власного духовного обличчя.

Справедливість чужого походження навіть тоді, коли вона буде найсправедливішою нам, українцям, непотрібна. Ми хочемо бути ми: ми не хочемо бути по-чужому справедливі. Хто по-чужому справедливий, той по-рідному не справедливий. Чужинці, які сотні літ нас, українців, навчали Справедливости, робили нас рабами чужої Справедливости.

Усе, що нас гнобило, принижувало, деморалізувало, вважалося Справедливістю: десять століть у церквах заборонялася рідна мова і звеличувалися чужі мови (болгарська і грецька). Усе, що нас робило достойним народом (рідні свята, рідні обряди, рідні звичаї), було проголошене язичництвом — виявом несправедливости.

Я хочу моєму народові повернути його світлу гідність — і тому кажу: щоб українці мали українську Справедливість, їм потрібна Рідна Українська Національна Віра. Українці, маючи українську Справедливість, почнуть з довір'ям ставитися до себе, відродять почуття національної гідности. Устійнять норму моральности: українець, який не вірить в українську Справедливість, викликає підозріння до себе. Народи, довідавшись, що українець вірить українцеві, повірять у гідність українця: українця, який знає собі ціну. Знає своє місце в світі. Знає свій самобутній шлях життя. Достойний народ звеличує Людство. Народи завжди ставляться з пошаною до того народу, який має своє духовне самобутнє обличчя.

2-в. Послідовність. Послідовність — несуперечливість думання і діяння. Послідовність — правильна осмисленість, обумовленість, умотивованість. Послідовність у мисленні, виконанні, почуванні, плянуванні, піднімає вартість "я" людського. Послідовність (витривалість) — прикмета тієї людини, якій належить перемога.

Послідовність — наполегливість, непохитність, стійкість, принциповість, неухильне прямування до мети. Послідовність — поважність, статечність, гідність, значність, благородство людської вдачі. У послідовних людей мислення поважне, почування стабільні, стримані. Нестійка Послідовність буває там, де є нестійка вдача, неошляхетнені почування, або — неморальне ставлення до себе і ближніх.

"У нашій родині сварня, незгоди. Є такий член родини, з яким про жодну справу не можна домовитися. Щодня міняє думки: і ніхто не знає (і він сам не знає), що думатиме завтра про ту людину, яку сьогодні хвалить, або — знеславлює. У кожній організації він небажана людина: він всюди любить робити порядки і тільки такі, які йому подобаються. Що є з цією людиною?" Вона не є послідовною, до неї треба ставитися милостиво, і на її обіцянки і погляди не можна надіятися.

Там, де непослідовність, панує квола вольовість, невимогливе ставлення до своїх помилок, дратівливість, поспішні зобов'язання і поспішне забування про них, мляве мислення, мілке. І відчуття самітности. Непослідовні люди вважаються ненадійними. Поважні люди не хочуть з ними приятелювати чи робити умову спільної дії.

Є в нашому народі міркування: людям, які мають рішення нестійкі, змінні, не можна вірити. Вони можуть сьогодні зрадити те, що для них вчора було дороге. (Якщо людина зрадила чесність, якою вона дорожила, то це означає, що вона зрадила себе. Зрадила те, що між людьми її робило людиною).

Якщо твоя вдача ощасливлена (обдарована чаром Послідовности), ти будеш завжди бажаною людиною в колі кращих людей. Послідовність — вірність переконанням і відданість у здійсненні мети. Послідовність -щасливе вміння в найтяжчих обставинах зберегти гідність людську, тобто — залишитися людиною. Утратити гідність, проявивши Непослідовність (зраду переконання самовизначеного, добровільного), значить проголосити своє "я" неповноцінним.

"Караюсь, мучусь, але не каюсь". Він (Тарас Шевченко) мучився. І в муках могутніла духовна краса його душі. Він дивував приятелів і ворогів чаром своєї Послідовности. Він не зрадив тих переконань, які були дорогі його серцю. Він відмовився від тілесної розкоші, щоб мати душевну розкіш — почуття вищої гідности. ("Добрий кожух, тільки, шкода, не на мене шитий").

А коли б Тарас Шевченко, проявивши непослідовність, хиткість, нешляхетність, покаявся? Коли б він склав каяття перед монархом Московії, то мав би золоті ґудзики на фракові, але Український народ не мав би пророка. Пророк не кається. Пророка можна визнавати, або — не визнавати. З пророком можна іти, діливши гірку чашу життя його, або — вбити його, осміяти, обплювати. У пророка не можна вимагати каяття погрозами. Він ні погроз, ні смерти не боїться. Пророк — вогонь одержимости.

Український народ осяється славою великого народу тоді, коли своїх великих синів визнає великими, і перестане стояти на колінах перед чужими пророками, чужими синами, чужими вождями і вчителями. Іван Гонта лежав з відрубаними руками. Стікаючи кров'ю, Гонта мовив: "Знаю за що вмираю і не шкодую". Чим більше народ має синів, обдарованих чаром Послідовности, тим він є могутнішим і благороднішим народом.

Люди, нездібні бути послідовними, нехай не йдуть на зібрання великодушних. І нехай не стають в передові ряди синів Вітчизни. Їхня присутність в рядах передових синів Вітчизни приносить рядам більше шкоди, ніж користи. Коли є фронт, непослідовні повинні у тилу пасти стада і бути під наглядом послідовних. Послідовність (Послідовність великодушна), як основа гідности і життєвого щастя, потрібна всім людям. Її треба прививати дітям в родині й школі.

3. Правильне Виконання має Відповідальність, Точність, Дисципліну.

Виконання — здійснення задуму, наказу, прагнення, завдання, хотіння. Головні прикмети Виконання — благородність, якість, кількість. Скрипка та сама і мелодія та сама — скрипаль інший, і якість мелодії інша. Буряки, картопля, капуста, м'ясо ті самі, а господиня інша — і смак борщу інший.

Буває, що все те саме, а смак борщу інший. Чому? Тому що в господині був інший настрій. Вона була стомлена, і борщ варила без радости. Настрій має велике значення у виконанні праці: легше працювати тій людині, яка має добрий настрій. Швидше стомлює та праця, яку людина виконує без захоплення.

Людина — життя, а життя — це дія, енергія. Людській природі властиве хотіння бути виконавцем тієї чи іншої праці. По вартості праці визначається вартість людини. І воля квітне в праці, а неволя — в бездіяльності. Здоров'я і щастя — в проворності, а нещастя і хоробливість — у лінивстві.

Правильне Виконання — спосіб самовдосконалення. У чистому серці й чистому розумі народжується чисте хотіння виконати чисту мету, щоб мати чистий успіх, щоб оздоровити душу чистою приємністю. Правильне Виконання залежить від душевного світла: коли думання натхненне, Виконання праці буде натхненне. І завершена праця матиме натхненний вигляд. І відноситься це не тільки до маляра, письменника, шевця, будівника, а й до орача. На ниві, натхненно виораній, краще колоситься пшениця.

Виконання — діяльність: працюю для себе — працюю для народу; працюю для народу — працюю для себе. Є поверхове пояснення слова "народ" — жителі країни, населення держави, маса, спільнота. Треба знати, що слово "народ" постало від слова "народження". Люди одного народу значить люди одного племени, одного плоду. Слово "плем'я" походить від слова "плід".

Син народу каже: "Я по плоті й по духу син народу". Народ відрізняється від народу по зовнішньому вигляді, по вдачі й поведінці, по національних особливостях. Вислови "мій радянський народ", "мій католицький народ", "мій греко-православний народ" пропагандивні, неприродні. У них дух гноблення народу. Вислови "мій український народ", "мій англійський народ", "мій німецький народ" правильні, природні. У них людина визначає своє походження, свою вдачу, свій шлях життя, свою історію.

Правильне Виконання моральне: українець, в якого розвинене почуття гідности, живучи в Україні не буде виконувати розпорядження, прислане чужими авторитетами з чужини (з Ватикану, Константинополя, Москви, Берліну, Єрусалиму чи інших чужин).

Є авторитетним той українець, який з приємністю виконує розпорядження, отримані від українського авторитету, не підлеглого чужим авторитетам духовним, політичним, мілітарним, соціологічним.

Українець, який, живучи в Україні, виконує розпорядження чужих авторитетів, вважається свідомим або несвідомим, вільним або невільним рабом. І чим він (раб) займає вищі посади, чим він більш освічений і більш обласканий авторитетом чужоземним, тим він низькіший, потворніший раб. Він нагадує людину, одягнену в шовкове вбрання, зіткане з горя і сліз рідного народу.

Ти здійснюєш Правильне Виконання тоді, коли ти вільно користаєшся плодами праці своєї, приносячи честь родині і народові. Бачачи плоди праці своєї і знаючи, що вони тобі належать, ти самовтверджуєш гідність. Облагороднюєш себе гідністю, робиш правильну оцінку свого Виконання і прагнеш удосконалювати його.

Ніякий в світі чужинець (добродій чи злодій, єдиновірний чи єдинородний, єдиномислячий чи єдиносоюзний) не має права розпоряджатися у твоїй Вітчизні плодами праці твоєї — твоїм потом і кров'ю, теплом твого серця, даром твоїм, що його ти хочеш передати дітям і внукам.

Той, хто зазіхає на плоди праці твоєї у Вітчизні твоїй, той зазіхає на соки життя твого, зазіхає на мислення твоє, на завтрашній день дітей твоїх, ти повинен вигнати такого чужинця (вторжника), прибулого з Півночі, Півдня, Заходу, Сходу. Кому дане життя, тому дане й право боронити незалежність життя.

Правильне Виконання те, яке не шкодить твоєму народові (твоєму родові), твоїй Вітчизні (землі батьківській) і ближчим твоїм. Коли ти багатієш тому, що співвітчизнянець твій бідніє, коли ти славишся тому, що Вітчизна твоя у неволі знеславлюється, твоє багатство досягнене неморальним Виконанням.

Багатство, досягнене неморальністю, вб'є радість у душі твоїй. Душа без радости зів'яне, хвороби ослаблять тіло твоє, і ніхто не схоче поділитися горем твоїм. Слава, збудована на Виконанні розпоряджень чужого авторитету, стає сміттям, гряззю.

Правильне Виконання те, в якому є віддана любов до Вітчизни, до права мати незалежне особисте і національне "я". Правильне Виконання потребує зосередження мислі, сили, хотіння, потребує блаженства (щастя). Щастя (добрий настрій) множить енергію мислі, сили, хотіння. Правильне Виконання точне, успішне, якісне і кількісне, здійснене при малій витраті часу і сили. Можна витратити багато часу і сили, і мати маловартісне Виконання тому, що воно здійснювалося безпляново, без морального і правильного мислення, недбало, без натхнення. З мистецького плянування треба починати мистецьке Виконання.

"Без мистецького плянування господиня варить борщ, робить порядок у домі. І Виконання в неї добре. Стародавні люди жили без плянування — і жили добре". Помиляєтеся: і борщ господиня варить по пляну, спочатку кладе м'ясо, а потім — картоплю. Стародавні люди ставили житла по пляну. Строгу пляновість бачимо в будові хат часів Трипільської культури.

Правильне Виконання залежить від оточення, обставин. Оточення має бути вигідне, приємне. Коли оточення пригноблююче, непривітне, Виконання здійснюється без щастя, без душевного настрою. Без щастя виконана праця має в собі дух нещастя. Блаженство (щастя) піднімає тонус почуттів. Бадьора діяльність почуттів обадьорює працю нервової системи — поліпшується мислення і покращується вправність м'язів.

Обадьорюйся вірою, що твоє Виконання (вдома, на полі, на заводі, в дорозі, на фронті, в шахті) потрібне тобі, твоєму родові, твоїм ближчим, в житті яких ти живеш, і які живуть у житті твоєму. Коли ти виконуєш ту чи іншу працю з вірою, що вона тільки тобі потрібна і ніхто з добрих людей її не потребує, то й ти нікому непотрібний.

"Ні, так не є: я ставлю дім з вірою, що дім тільки мені потрібний. Не хочу, щоб хтось інший його потребував". Помиляєшся: ти ставиш дім з думкою, щоб він був гарним і для ока ближчих твоїх. І щоб могли люди його купити, коли появиться в тебе таке хотіння. І в полі ти працюєш з вірою, що хліб, тобою вирощений, буде тобі й людям потрібний.

Виконання — знамено людини: яке Виконання, така й людина. Людина сама визначає своїм Виконанням, до яких людей вона належить. За достойне Виконання люди платять пошаною, захопленням, любов'ю. У древні часи рабові, який достойно довершував чин, давали волю.

Людині дане право самому себе оцінювати, порівнюючи якість своєї праці з якістю сусідньої. Тільки правильно здійснюючи Виконання, людина може дійти до добра, успіху, слави. Вартісне Виконання робить людину вартісною.

Правильне Виконання многогранне. Муж, який має жену і дітей, повинен мати час для Виконання праці і повинен мати час для родини. Правильне Виконання затаєне в умінні правильно користуватися часом і обставинами. При правильному розподілові часу ощаджується енергія життя, зберігається здоров'я.

Праця, навіть щаслива, стомлює, коли вона одноманітна. Розумне життя: муж ощасливлює себе, навчаючи дітей своїх і жаліючи любу жену свою. Жена, на ласки мужа відповідаючи ласками, щасливить себе і родину свою. Головне — навчай дітей законів правильного життя, щоб зміст їхнього "я" був їхнім, щоб вони вміли відстоювати всюди і завжди зміст свого "я".

Правильне Виконання не виснажливе: людина, виснажена працею, страждає. Хвороби появляються там, де є духовне й тілесне страждання. Приємне Виконання мало виснажує людину. Щоб приємність не втратила наснаги, нею треба розсудливо користуватися. Приємна праця приємно втомлює: приємна втома має приємний настрій. Приємний відпочинок — щаслива наснага життя.

3-а. Відповідальність. Вартість життя оцінюється не довготою, а змістом: Правильним Думанням, Правильним Хотінням, Правильним Виконанням, Правильним Ставленням до себе і оточення, Правильним Харчуванням, Правильною Любов'ю, Правильною Вірою. Вартісне життя завжди високо оцінюється, воно є хорошим прикладом для молоді, яка збирається виходити на дорогу самостійного життя.

Відповідальність — почуття людської благородности, гідности, величности. Відповідальність людини за своє мислення, хотіння, виконання, почування ознаменовує її поважність, вихованість, серйозність, добросовісність, душевну впорядкованість. Відповідальність перед Батьківщиною і родиною вважається природньою Відповідальністю. Коли вона чеснотливо розвинена, звемо її священною. У ній людина показує свої найблагородніші почування — розуміння свого обов'язку боронити своє місце на землі (свою Вітчизну, свого провідника, свою родину, своє Минуле, Сучасне і Майбутнє).

"Людина вільна має право бути відповідальною і невідповідальною за ті чи інші свої вчинки. І в ім'я волі ніхто не має права її притягати до Відповідальности". Ні, таке поняття волі хибне: людина не може жити без людей. Там, де є люди, є й закони, устійнені людьми, і є Відповідальність перед законами. Воля нічого не має спільного з сваволею.

Безумна людина і тварина звільнені від Відповідальности. Людина, яка має мало розвинене почуття Відповідальности, не шанує своїх слів, узятих зобов'язань не виконує, до наказів, отриманих від рідного авторитету, ставиться безвідповідально. Між достойними людьми така людина вважається неповажною. З нею не можна говорити про справи важливі. І важливі справи їй не можна доручати. Неповажна людина знаходить ряд причин, при допомозі яких старається оправдати свою безвідповідальність; такі її старання ще більше знецінюють вартість її вдачі.

Чим більше в людини розвинене почуття Відповідальности, тим більше вона є людиною, її шанують, їй довіряють, нею гордяться, з неї беруть приклад. Відповідальність народжується благородною душевною енергією, вільним і (головне) вихованим розумом.

Відповідальність помагає людині поширювати коло приятелів, успішно довершувати виконання, самоощасливлюватися. Усі визначні люди мали розвинене почуття Відповідальности. Відповідальність (маю на увазі почуття Відповідальности) прививається людині правильним вихованням у родині, в школі, в оточенні поважних людей. Відповідальність стає обрядом родинного щастя, гордістю роду, таємницею життєвого успіху.

З-б. Точність. Вільній людині хочеться бути точною, тому що в неї розвинене почуття гідности — пошани до себе й ближчих. У вільної людини Точність набута, вона є навиком вихованої волі. Несвідоме, підсвідоме і свідоме самовдосконалення, збереження життєвої енергії здійснюється при допомозі Точности. Де є Точність, там немає поспіху. Поспіх — шлях, який веде людину до нещасть, виснаження, кволости.

У раба Точність вимушена: раб не розпоряджається ні своїм мисленням, ні своїм почуванням, ні своїм часом. Раб хоче при кожній нагоді бути неточним, щоб украсти час для спочинку, проявити зневагу до рабовласника. Неточність — рабський навик. Раб, виплекавши зневажливе ставлення до Точности, стає нездібним сам себе здисципліновувати, щоб самому для себе здобути волю.

Раб любить оправдуватися перед рабовласником: "спізнився", "забув", "заблудив". Він просить помилування, але рідко коли обіцяє бути точним: бо він в Точності бачить рабство — таке його розуміння Точности тримає його в рабстві. Раб, звиклий до Точности, має більше можливостей звільнитися з рабства, ніж той раб, який звик недбайливо ставиться до Точности.

Усе, що нас оточує, має вагу і вимір. Щоб щось побудувати, треба мати на увазі Точність ваги і виміру. (Селянин вимірює своє поле вздовж і впоперек: любить точно знати, де межа, щоб на чуже не зазіхати і свого не дати).

У мисленні Точність має велику силу. Висловлюватися точно значить висловлюватися коротко, змістовно, влучно, переконливо, обґрунтовано, діловито, яскраво. Висловлюватися точно значить кожному слову давати вагу. Там, де слово туманне, немає точного мислення. Точне висловлення думки — дар великий, ним володіють кращі письменники. Треба дитину учити вдома і в школі правильно будувати речення, красиво і точно висловлюватися.

Точність — щаслива звичка людей життєвого успіху. Родичі, ощасливлюйте дітей, призвичаюючи їх до Точности. Великі люди завжди шанували Точність; годинник був їхнім нерозлучним помічником. І вони й від підлеглих вимагали Точности. Неточні люди, які вели боротьбу з точними, успіху не мали.

Люди, які мають розвинене почуття Точности, високо цінуються там, де потрібне точне виконання обов'язку. Є думка, що ми сьогодні живемо в епоху великого розвитку технології. Не забуваймо: там, де немає Точности, немає технології. Не хвилина, а секунда грає в житті людини велике значення. Щоденно свідомо вдосконалюймо навик Точности, ощасливлюймося його корисними і шляхетними властивостями.

3-в. Дисципліна. Дисципліна значить виховання, порядок. Є розумне українське прислів'я, яке часто повторюю, "Дисципліна — мати порядку". Добровільна дисципліна — добровільне (внутрішнє) прагнення дотримуватися порядку, обов'язку, точности, акуратности, тактовности.

Дисципліна — правила поведінки. Людина, яка знає собі вартість, каже: "Я людина дисциплінована", тобто — люблю правила порядку, моралі, обов'язку. Щаслива та людина, яка вміє свідомо сама себе дисципліновувати. Свідомо набутий навик дисциплінованости входить у світ підсвідомий, і людина стає дисциплінованою, не думаючи про дисципліну: дисципліна вже стала її навиком.

Національна Дисципліна — обов'язок перед Батьківщиною. Тільки національна Дисципліна дає нації можливість утвердити національну волю, державну могутність, славне місце між народами плянети Земля. Недисциплінований народ може сотні літ боротися за волю, може віддано вмирати за волю, і волі не мати. А коли й здобуде волю, то зразу її втратить, не маючи національної Дисципліни.

Народ, який має здібність сам себе дисциплінувати, вільний і динамічний: він ощадливо розпоряджається своєю духовною і тілесною енергією. Дисципліна, яка виходить з внутрішнього хотіння народу, вважається духовним скарбом народу, розумом його волі.

Дисципліна, яка в народі запроваджується примусом (концтаборами, погрозами, карами), вважається Дисципліною поневолення: нею користується народ-гнобитель, вторгнувшись на землі народу гнобленого. Примусова Дисципліна — умертвіння людяности; вільна Дисципліна — розвивання людяности.

Народ вільний, благородний, розумний сам себе дисциплінує своїми правилами життя, правилами ставлення до себе й світу, правилами ставлення співвітчизника до співвітчизника. Життя вартісне тоді, коли воно впорядковане (дисципліноване). Народ, який себе призвичаїв до рідних норм Дисципліни, могутній, певний у свої сили, має високу духовну культуру. Він вміє в найтяжчих обставинах відстояти життя свого "я".

Коли він програє битву військову, то старається виграти битву економічну, а коли програє битву економічну, то старається виграти битву на фронті духовному. Дисциплінований народ непереможний: в політиці, вірі, війську він творить обрядову авторитетність рідних провідників, бачачи в цьому міцність свого життя.

Держава — це Дисципліна, не дисциплінований народ до державного життя не дозрів. Відсталі народи переважно недисципліновані тому, що в них є десятки визначень, що таке добро, що таке зло, що таке вірність Вітчизні, і що таке зрада Вітчизни, що таке рідна духовність. У них немає одного усталеного і звичаєм освяченого поняття національної чести, гордости. І це їх роз'єднує, це їх ослаблює, деморалізує, стомлює сварами, незгодами.

Дисциплінована людина краще володіє собою, ніж недисциплінована. Дисциплінована людина з почуттям душевного самоопанування переборює перешкоди, неприємности, погрози, поразки. І спокійно (з душевним самоопануванням) стрічає перемогу, успішне завершення мети.

Хто дисципліновано перемагає перешкоди, той вдосконалює працю свого розуму, облагороднює і ощаджує енергію своїх почувань. Хто зневажливо ставиться до Дисципліни (маю на увазі самодисципліни), той стає жертвою життєвих невдач. І замість того, щоб в собі шукати хибу і її виправити, знаходить розраду в чарці і наріканнях на долю, на світ, на людей, на погоду, на Бога.

Недисципліновані люди ніколи не перемагали дисциплінованих. Людина тому є людиною, що її організм збудований за строгими законами Дисципліни (порядку). Світ тому є світом, що він збудований за строгими законами Дисципліни.

4. Правильне Ставлення до Себе й Оточення властиве повноцінному "Я": повноцінне "Я" — Незалежне, Небайдуже, Узгоджене.

Щойно народжена дитина плаче, її зворушує незвичне оточення: лякає голос людини, дотик пелюшки, мамин поцілунок, світло. Звикаючись до оточення, дитина заспокоюється, обживається, нові обставини стають приємними. Мамині груди дають найкращу поживу для будови тіла дитячого.

Дитина підростає і ставить питання: "Мамо, де я взявся?" У дитини починає розвиватися свідоме "я", їй хочеться знати історію свого появлення на світ. Самопоявляється приємна віра, що "є я і є мама". Мама задовольняє допитливе дитя відповіддю: "Лелека приніс", "Знайшла тебе на капусті біля зайчика". Наприклад, я, отримавши від мами таку відповідь, ходив на город і оглядав капусту: місце свого появлення на світ, про що мати оповідала своїм сестрам.

Кожній людині дається "я" під час її народження. Мільйони людей — мільйони неповторних "я" людських. Наприклад, узори на шкірі пальців появляються в людини ще перед її народженням. Шкіру на пучках можна обпікати на вогні, обпарювати кип'ятком: стара шкіра злізе і виросте нова. І знову папілярні лінії на пальцях будуть точно такі, які мала людина в день приходу на світ білий. Знаємо: на світі немає й двох людей, які б мали однакові папілярні лінії, однаковий запах тіла. Тисячі людей живуть в місті — і кожна людина має безподібний (тільки їй притаманний) запах.

Є погляд, що людина — це глина: з глини зліпив біблійний Саваот людину, і дав їй душу. Інші вважають, що людина — це глина, яка самоосвідомилася: стала власником найрозвиненішої нервової системи. Знаємо: людина, коли її в дитячих роках тримати на відлюдді, не виросте людиною. Вона й постаріє, не вимовивши й одного слова. Вона боятиметься зустрічатися з людьми, чутиметься зручніше між звірями, бо між ними виросла, змужніла, і розуміє значення їхньої "мови".

4-а. Незалежне "Я". Мати-Природа, даючи людині "я", дала їй і право вільно життєутверджувати "я", обороняти і вдосконалювати його. Уже в перші тижні життя дитина починає знайомитися з собою (оглядає руки, ноги, обмацує пальчики). Вона вивчає себе і оточення.

"Я" людини можна поділити на ряд односторонніх "я". Наприклад, "я" тілесне, "я" мисляче, "я" відчуваюче, "я" самообороняюче, "я" самокритикуюче, "я" жорстоке, "я" любляче, "я" віруюче. З односторонніх "я" складається всестороннє "я".

(Первісне "я" затаєне в "я" сучасної людини. Варто згадати, що, наприклад, страх був мало властивий первісному "я". Коза дивує людину безстрашністю: стоїть над проваллям на вершині скелястої гори. Такі властивості мала й первісна людина (чи її предок). Дії первісного "я" особливо відчутні у тих людей, які є лунатиками).

"Я" людства величне своєю многогранністю: є українське "я", є англійське "я", є японське "я", є китайське "я", є індуське "я", є семітське "я", є негритянське "я". Притаманності расового "я" (тілесного і духовного) виразно бачимо в діячах: Шевченко, Заратустра, Будда, Конфуцій, Ездра, Христос, Могамет, Шекспір. "Я" Івана Ґрозного і "я" Ульянова (Лєніна) мають виразні антропологічні татаро-монгольські притаманності: вони особливо рідні для москвинів. Сила їхня в тому, що вони вгармоновані з духовністю народу, який їх собі на славу народив. Гітлер, коли б зовсім не був виразником німецького "я", залишився б для німців незрозумілим. І це можна сказати й про Муссоліні, Черчіля, Де Голя.

Людину визначає людиною її духовне "я". Немає духовости без змісту: немає духовости такої, яка б нікому не належала. Прибувши в джунглі Амазонки, ви знайшли гурт первісних людей: щоб пізнати рівень їхнього життя, ви починаєте цікавитися їхнім мистецтвом, їхньою звичаєвістю, їхньою вірою, тобто змістом їхнього духовного "я".

Є зміст духовости індуського "я", є зміст духовости жидівського "я", є зміст духовости японського "я". Людину робить людиною не її Сучасне, а її Минуле: людина сьогодні є такою тільки тому, що вона вспадкувала досвіди вчорашніх поколінь (прародителів своїх). (Хто знає себе, той багато знає. Хто знає оточення, той знає своє місце в оточенні).

Лікар сказав хворому юнакові: "Мені буде легше лікувати вас, коли скажете про життя дідів і батьків. Чим вони хворіли?" Юнак відповів: "Мене люди знайшли в повиточку під тином, нічого не можу сказати про свій рід. Признаюся, що це мене гнобить — дуже хотілося б знати корінь свій, щоб краще розуміти себе. Щоб краще знати своє місце на землі".

Дажбог — Свідомість Всесвіту. Тато Орь і Мати Лель освідомлювали самі себе, єднаючись з Свідомістю Всесвіту. Сонце, Місяць, Небо, Зорі, Ліси, Ріки, Степи, Літо, Осінь, Зима, Весна хвилювали їхні чуття. Захоплювали їх, несли їм радощі і смутки, холод і тепло, тьму і світло.

Тато Орь і Мати Лель єднали своє "я" з "я" Дажбожим, з "я" того оточення, в якому вони жили. Між їхнім "я" і "я" Всесвітнім було єднання невидиме і видиме, свідоме і несвідоме: Тато Орь і Мати Лель відчували зміну в погоді. На їхні серця діяв Всесвіт: могутні вибухи на Сонці мали впливи на серця наших Родоначальників, на кожну клітину їхнього тіла. У них була віра у Вищі Сили. У Них була любов до Дніпра. У Них була віра, що їхні сини і дочки зуміють відстояти незалежність свого "я", незалежність своїх земель, на які часто вторгаються чужі племена.

Хто побував у Японії, той знає: понад все на світі любить японець чарівну Японію, незалежність японського "я". Відвідуючи різні країни Европи, Америки, Азії, я бачив: кожний народ прагне мати свій шлях життя, старається мати своє незалежне духовне "я". І де б не був (в Бомбеї чи Нікараґві, Атенах чи Багдаді), я думав про Дніпро. Думав про незалежний зміст українського "я". Я щодня в думці розмовляв з українцем: брате мій, плянета Земна кругла. Кожна частина Землі є центром Землі. "Я" однієї людини не має права гнобити "я" іншої людини.

Брате мій, твоє "я" — це твоя свідомість особиста і національна. Нація складається з таких "я", як твоє: нація в тобі і ти в нації. Національна свідомість в твоєму "я" і твоє "я" в національній свідомості. (Мати-Природа любить життя, здібне себе боронити, вдосконалювати, наснажувати).

Життя — боротьба, і тому життя бадьоре, квітуче, зернисте, самоутверджуюче. Якщо б життя не було боротьбою, воно б не мало майбутнього. Борися за життя: будь майстром свого "я". Благородне "я" тому благородне, що в ньому розвинені благородні почування. Успішне "я" тому успішне, що воно самодисципліноване (виховане). Незалежне "я" тому незалежне, що духовність жодного чужоземного "я" над ним не домінує.

Ти маєш багату землю, яку тобі передали твої предки. Твій корінь у твоїй землі. Кров, що пульсує по жилах твоїх, то найдобірніші соки твоєї землі. Живи, обороняючи землю свою — джерело життя Твого і дітей Твоїх. Живи, обороняючи незалежність особистого і національного "я".

Мати своє незалежне "я" це не значить зосереджуватися тільки на самому собі, ні, це значить бути собою. Тільки та людина, яка є сама собою в щасті, в нужді, вдома і в спільноті, має повноцінне "я".

Тільки незалежне "я" спроможне бути собою, спроможне вільно розвивати здібності і почуття власної гідности, особистої і національної свідомости. Головне завдання незалежного "я": самовдосконалювати і обороняти "я" особистої і національної свідомости.

Чужинець добрий чи лихий, який хоче дати твоєму "я" чужу віру, чужі поняття життя, моралі, соціяльних порядків, зазіхає на незалежність твоєї особистої і національної свідомости. Зазіхає на незалежність твого "я", щоб твоїм "я" розпоряджатися, щоб експлуатувати енергію твого "я".

Наприклад, не було і ніколи не буде такого суспільства, де б всі були бідні, або — всі багаті. Бідний багатіє, багатий — бідніє. Знаємо з історії: багач ставав жебраком, а жебрак ставав полководцем. Розумна людина вважає себе членом народу свого, і, будучи багатою, вона помагає бідному. Багатий, який не помагає бідному, бідніє, і часто стає жебраком. Благороднішає та нація, в якій благороднішають багаті люди, звеличуючи себе щедротною справедливістю.

Щоб українця принизити перед світом, щоб зробити його меншевартісною людиною, щоб поневолити його особисте і національне "я", треба його обманути, речучи: "Не українець Петлюра здібний в Україні зробити соціяльний і національний порядок, а чужинець (москвин Ульянов-Лєнін). Українець, іди лєнінським шляхом, роби українських багатіїв злидарями, а злидарів роби багатіями, живи по-лєнінському, думай по-лєнінському!"

Шлях Лєніна — це шлях лєнінського "я", яке є втіленням національного московського "я". Лєнінові земляки, щоб обманути українців, речуть, що лєнінське "я" інтернаціональне. Ні, ніколи не було такого "я", яке б антропологія не приділила до тієї чи іншої раси, нації. лєнінське "я" національно-москвинське, яке з пропагандивних міркувань проголошується інтернаціональним. Лєнін любив свій народ більше, ніж чужий. Нормальний син рідну маму любить більше, ніж чужу: такий закон матері-Природи.

Брате мій, свідомість твого особистого і національного "я", це зміст твого життя, це твоє право бути господарем на батьківській землі, бути достойною людиною. В ім'я змісту жодного в світі чужоземного "я" (лєнінського, тітовського, католицького, мусульманського, грецько-ортодоксного) не відрікайся від змісту особистого і національного "я": не відрікайся від себе, не знеособлюйся, не переставай бути повноцінною людиною.

Якщо Будді, Христові, Могаметові, Ніцше, Лєнінові вільно мати своє "я", не підпорядковане жодному іншому чужоземному "я", то хто має право, брате мій, позбавляти тебе тих прав, які за собою застерегли ці відомі люди, по-своєму моральні і по-своєму самобутні? Не ослаблюй себе думкою, що вони відомі люди, а ти маловідомий. Відоме — невідоме, маловідоме — широковідоме. Відомі й маловідомі "я" мають однакові права обороняти свою незалежність, обороняти зміст свого особистого і національного "я".

Той, хто вторгнувся в твою Вітчизну і силою "вогню і меча" (чи підступної пропаганди) прагне твоє "я" окатоличити, огреко-ортодоксити, змогаметанізувати, злєнінізувати чи з тітоїзувати, вважається насильником.

Насильник прагне духовістю свого "я" поневолити духовість твого "я": прагне, щоб твоє "я" мало чужий шлях життя, прагне, щоб твоє "я" було залежне від чужого "я". Залежний той українець, який живе під чужою владою в Україні, підкоряється директивам, прибулим з чужини (з Москви, Берліну, Риму, Константинополя, Сараю).

Брате мій, коли твоє особисте і національне "я" залежне від чужоземного (політичного, релігійного, соціяльного) "я", значить ти людина рабського "я". Тобі прививається комплекс меншевартісного "я": тебе навчається називати неволю волею, гноблення народу — братерством народів-братів. (А коли б ти сказав, що Каїн і Авель також були братами, то чуже "я" безпощадно на твоїй батьківській землі переслідувало б твоє "я").

"А коли чуже "я" розумне, справедливе, приятельське, то пощо я буду пізнавати своє "я"? Буду пізнавати чуже "я", щоб своє "я" чужим збагатити". О, брате мій, той, хто не пізнав себе (не утвердив незалежности свого "я" особистого і національного), а хоче пізнати чуже "я", не може вважати себе розумною людиною. Чому?

Не утвердивши незалежности свого рідного "я" (не знаючи себе), звідки ти можеш знати, що чуже "я" розумніше, справедливіше за твоє "я"? Якою міркою будеш вимірювати розумність і справедливість чужого "я"? Рідною міркою чи чужою?

Розумне пізнається розумом, справедливість пізнається справедливістю, а приятельство — приятельством, а свідомість — свідомістю. Той чужинець, який хоче твоє особисте і національне "я" тримати під своєю владою, є твоїм смертельним ворогом. І розум, рівноправність, воля, приятельство тут ні при чому!

"А коли людина, покорена духом чужоземного "я", вже звикла до чужого "я", звикла до залежности, звикла бути під чужою владою, і зве чужу владу рідною, і в цьому знаходить щастя?"

О, брате мій, хто пристосовується до чужого "я", той відстосовується від рідного. Хто, живучи в рабстві, щастя знайшов, має рабське щастя. Хто звик до рабства і рабство зве вільним життям, той звик бути неповноцінною людиною.

Повноцінна людина стійко відстоює незалежність свого особистого і національного "я". Її не можна ні підкупити, ні застрашити, ні примусити, наприклад, рабське колхозне життя називати "квітучим щастям, яке подарив Лєнін". Достойна людина чесна сама з собою. І не шкодує життя свого, обороняючи незалежність свого особистого і національного "я". Достойна людина є світлим зразком для всіх тих, хто прагне бути достойним, хто прагне бути майстром свого "я" особистого і національного.

Брате мій, хто обороняє незалежність свого особистого і національного "я", той обороняє честь Людства, обороняє право людини бути людиною. Щоб бути таким оборонцем, треба мати вольове "я". Сильне "я" те, яке вольове, здібне всюди і завжди відстоювати свою особисту і національну незалежність. Розумність, освіченість, талановитість без вольовости вартости великої не мають. Вони часто на інтернаціональних ринках самі себе продають, або стають лакеями вольового чужоземного "я".

Брате мій, маючи вольове "я", будь діяльним: живеш на рідній чи чужій землі, розвивай незалежність свого особистого і національного "я". Самоутверджуй сам себе. І в інших не відбирай цих священних прав: якщо японець родився і живе в Україні, не примушуй його українізовуватися. Для японця найзручніше бути японцем, незалежно від того, де він родився.

Японець великий тоді, коли він має японський шлях життя. Коли на землю твоєї Батьківщини вторгнувся з Московії пропагандист "я" лєнінського чи "я" білогвардійського, негайно покажи йому дорогу додому (в Московію), і скажи, що в Україні українське життя політичне, соціяльне, духовне, економічне, технологічне упорядковують українці так незалежно, як французи у Франції, англійці в Англії, португальці в Португалії, албанці в Албанії, шведи у Швеції.

Українцям для життя повністю вистачає українського розуму, і з чужин (від Лєніна чи Гітлера) українці розуму позичати не зобов'язані. Вижени вторжника-москвина, щоб він не хвастав перед світом, що українці — це хронічні недолітки, які ще не виросли бути незалежним народом, ще не виросли мати незалежний національний шлях, щоб на рідній землі по-рідному господарювати, і тому повинні жити під опікою північних зайдів (дітей Катерини 2, Ульянова-Лєніна, Суслова).

Брате мій, людина, яка не має незалежного особистого і національного "я", не має майбутнього: майбутнє твориться сьогодні. Істинно кажу: "я" Всесвіту безмежне, самонаснажуюче і самоутверджуюче, і твоє незалежне особисте і національне "я", щоб було повноцінним, має розвинути в собі прагнення безмежні, безсмертні, самонаснажуючі і самоутверджуючі. Єднай своє "я" з "я" Всесвіту!

Сам утверджуй свідомість свого "я" особистого і національного: твори рідний Шлях життя духовного, соціального, політичного, військового. Ти маєш право помилятися і ти маєш право виправляти свої помилки. Стався толерантно до всіх тих "я", які не переслідують жодні расові, релігійні, соціяльні і філософські "я". Увесь світ люби, усіх на світі людей люби (білих, жовтих і чорних), але люби, як достойна людина — люби достойною любов'ю, маючи незалежне особисте і національне "я"!

Толерантність — шлях духовного самовдосконалення, шлях світла і правди. Кожне в світі "я" особисте і національне має святе право мати свій самобутній шлях, має святе право боронити своє єство. Змінити закони матері-Природи не можна: але можна їх злагіднювати. Між "я" людським має точитися вічна боротьба за першість: коли б такої боротьби не було, людське "я" змаліло б, охляло б. Боротьба між "я" національними має бути великодушна і взаємоспівчутлива: без зазіхань на незалежність того чи іншого "я". Благородство Людства підніметься на високий рівень тоді, коли зникне варварство — прагнення зазіхати на свідомість особистого і національного "я".

4-б. Небайдуже "Я". Є в нашому народі прислів'я: не родися багатим, не родися вродливим, а родися щасливим. Щасливі люди вітані і люблені. Щастя там, де пристрасть: пристрасть — це глибоке душевне збудження, піднесення, натхнення. Великі люди мали пристрасні душі, вони не любили людей байдужих, нудних.

Пристрасний Іван Франко писав: "Я страшно не люблю отих старих нудярів, що раз у раз люблять торочити мораль". Байдужі люди (старі чи молоді) — це пригноблені "нудярі". Їхня нудота відразлива. І особливо тоді, коли вони нудять людей довгими нудними розмовами чи пригнобленою мовчазністю.

Збайдужіла людина говорить: "Моя хата скраю, нічого не знаю, живу своїми інтересами, громадським життям не цікавлюся; патріоти хай залишать мене в спокої! Я збайдужів, бо бачу, що все не так робиться, як треба, порядку немає — усе не так, як я хочу. І тому я живу для себе".

Стародавні греки називали того грека, який байдуже ставився до суспільного життя і дбав тільки про своє особисте "я", ідіотом, тобто іґнорантом, неуком, який замкнутий сам в собі, як горіх у шкаралупі. (Слово "ідіот" тепер вважається образливим, уживається у значенні "безглуздий", "затурканий", "зашкарублий": той, хто має недостатній розумовий розвиток, непристрасний — не чутливо ставиться до оточення, має мало розвинені почування).

Небайдуже "я" чуттєво розвинене, задушевне, натхненне, палке. Усе, що воно чує і бачить, чутливо сприймає. Його хвилює пісня, вірш, рокіт бандури, картина, квіти, схід сонця, археологічна знахідка, весняний ліс, краса осіннього позолоченого листя, перший сніг на ялинці, перший весняний промінь, пролісок. Небайдуже "я" з ближніми хоче поділитися пережитим, побаченим, почутим; у його пристрасній душі віддзеркалюється весь світ — світ людей і оточення.

Небайдуже "я" мав Тарас Шевченко. Він пристрасно любив Україну. Любив її більше, як себе. Любив її чарівну природу і її добротних людей. І він пристрасно ненавидів ворогів України. Світла благородна пристрасть — багатство душі великої, глибокої, чарівної. Пристрасно любити Вітчизну, боліти її болями і радіти її радощами може тільки благородне "я".

Тарас Шевченко не любив тих земляків, які ставилися байдуже до долі України і дбали тільки про вигоди особистого дрібничкового "я". Він таких збайдужілих порівнював з свиньми, пишучи: "німії, підлії раби заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі".

Нація, яка складається з мільйонів збайдужілих "я", не має віри в себе, не має розвинутих почувань національної гідности — живе обтяжіла рабськими навиками.

З такої нації, як з глини, спритні чужі люди можуть ліпити все: "дядьків отечества чужого", "малоросійських гречкосіїв", "православних дядьків, попихачів", "орденоносних колхозних рабів", культура яких по формі — українська, а по змісту — інтернаціональна, "безбатченків, які рідного соромляться, а чуже славлять", "пролетарів без імени і роду", "християн грецької, латинської чи сектантської орієнтації", "душевно спустошених нігілістів, які різні духовні, мистецькі течії вивчають, тільки не здібні себе вивчити — пізнати корінь свого походження", "асимільованих людей, які, шукаючи шматка хліба, утратили батьківське прізвище, материнську мову, і живуть, присусідившись до того чи іншого чужинця".

Є вислови: він, як людина, моральний, працьовитий, грошовитий, але, як патріот — ні. Він байдужий до того, хто господарює в Україні: чужі люди чи рідні. І каже: аби мені було добре.

Якій людині найвластивіше байдуже ставлення до Вітчизни? Еґоїст (сліпий самолюб) байдуже ставиться до рідних людей, не любить перебувати у громаді, його душа обмежена: в ній не може жевріти благородне хотіння жити для Вітчизни, шануючи синів народу, які віддають життя на жертовнику волі Вітчизни?

(Байдужа людина ніколи не була привабливою. Коли вона красива, її краса швидко стає нудною, подібною на красу манекена крамничного. Байдужа людина (якщо байдужжя не спричинене хворобою) не вміє задушевно висловлювати свої хвилювання, зацікавлення, співчуття).

Байдуже "я" не може бути патріотичним: патріотизм — це духовна благородність, патріотизм там, де душа світлопристрасна, багата. Треба знати: чим більше в народі байдужих "я", тим трагічніша доля народу. Українець, живучи сотні літ у неволі, збайдужів: занедбав розвиток почуттів благородних.

Президент Симон Петлюра кликав українських селян до зброї. Більшість з них до кличів президента ставилася байдуже. Вони тішили себе думкою, що "їх ніхто не скине з їхньої землі. Лєнін їм дає їхню землю, речучи: "земля — селянам". У 33 році вісім мільйонів українських селян померло з голоду не тому, що вторжник Лєнін всесильний, не тому, що пшениця зеленіла в Україні, а хліб білів у Москві, а тому, що вони (українські селяни) проявили збайдужіння до себе.

Зайшлаки-лєнінці, як вони пишуть, мали в Україні справу з "ідіотизмом сільського життя, де основну масу населення становив зашкорублий і затурканий мужик" (Ком. Укр., 4, 1965, 5). "Зашкорублий і затурканий" православний мужик знав попа, церкву, в якій славиться "бєлий цар російський", знав шинок, і звав себе "тутешнім". І заздрісно дивився на сусіда, в якого кращі коні, хата на помості, віз, як писанка, і байдуже ставився до утвердження незалежности свого особистого і національного "я". За це можна його ганьбити, але не забувати, що він не винуватий: попи і ксьонзи вбили в його душі почуття національної гідности, самопошани. Вони щонеділі, ведучи оповіді про біблійних царів і пророків, спрямовували мислення в сторону чужого божества.

Заздрість — це досада, роздратування, почуття меншої вартости. "У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила, а у мене не сіяно, не орано". Використовуючи заздрість (низькі почування), північні зайди рекли: "Грабуй заможника, виганяй з хати, бери собі його білу хату, оране поле!"

Заздрісні люди — гірші люди. Є в нас прислів'я: залізо іржа з'їдає, а заздрий від заздрощів погибає. У Панаса Мирного читаємо: "Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував". У Михайла Коцюбинського читаємо: ""Якого хліба навозив!" — подумав він із заздрістю, мало не з ненавистю до брата". У Тараса Шевченка читаємо: "Заздро, що в брата є в коморі і на дворі, і весело в хаті".

Не будьмо заздрісними — не будьмо гіршими людьми! У сусіда (співвітчизника твого) краща хата — прийди і привітай його. І скажи: "Горджуся, що маю доброго сусіда! Горджуся кращими людьми села! Між кращими я кращаю, учуся в них краси, кмітливости, хочу бути таким, як вони. І ще кращим хочу бути, щоб і мене вітали з перемогою".

"Кожна людина хоче бути багатою, щасливою, і тому заздрить, що в неї немає того, що її сусіди мають; заздрість — риса характеру, притаманна кожній людині". Саме хотіння бути багатим, щасливим не робить людину багатою, щасливою. Заздрістю ніхто себе не ощасливив, не збагатив.

У світі устійнилася думка: щастя не там, де розкоші (розкішні вози, меблі, обіди), а там, де приємний настрій на душі, блаженство. Є багато таких людей, які живуть в розкошах і розкошів не відчувають: не мають часу в розкошах розкошувати. Їхні душі стомлені стражданнями, незгодами, клопотами. У матеріяльних розкошах зберегти душевну розкіш інколи тяжче, ніж у скромному житті.

Так є: заздрість і самолюбство притаманне вдачі людській, отож — заздри по-розумному! У сусіда біля хати гарна огорожа. Наснаж себе заздрістю світлою: постав біля хати ще кращу огорожу. І люби себе — але так люби, щоб твоя любов до себе не була висміяна людьми.

Люби себе так, щоб тебе любили люди: люби свою чесність, охайність. Люби своє небайдуже ставлення до Вітчизни, щирою любов'ю люби щирих людей. Люби сам себе, контролюючи свої спонуки (тілесні інстинкти). Щоб любов до себе була шляхетною, облагороднюй своє "я" небайдужим ставленням до ближчих своїх. Не ослаблюй себе пасивною любов'ю до України, "рідної сторононьки", "рідної мови". Діючою любов'ю звеличуй життя свого небайдужого "я"!

Чим вищий духовний рівень небайдужого "я", тим вища в нього здібність бути корисним для рідних людей. (Байдуже "я" не має майбутнього — воно не живе для добра Вітчизни, тобто не живе для майбутнього дітей своїх. Байдуже "я" живе для дрібничкового особистого щастя: ще ніхто собі щастя не створив, забувши рідну матір, утративши зв'язок з коренем своїм).

З небайдужих "я" твориться небайдужа нація — нація пристрасної духовости, нація динамічна, творча. Нестерпні умови лихоліття, уторгнення чужих сил такій нації не страшні! Її небайдуже національне "я" горить сильними почуттями. Горить самобутнім мисленням, всеперемагаючим хотіння самому свій порядок утверджувати на своїй землі. Ні одне синівське "я" такої нації не нидіє в байдужості, безтурботності. Ніколи і ніхто не був здібний тримати небайдужу націю в духовній чи економічній неволі!

4-в. Узгоджене "Я". Кожна людина хоче бути пошанована, хоче мати добрий настрій, приємних приятелів, щасливе особисте і родинне життя, гарний вигляд, добре здоров'я. Та не завжди хотіння увінчуються успіхами: є думка, що все залежить від людської вдачі, поведінки, оточення.

Вдача — душевні властивості людини. По вдачі пізнаються її дії і пізнається її поведінка. У родині двоє сестер і двоє братів: чотири інакші вдачі. Є вдача щира, ніжна, доброзичлива, стримана, співчутлива. Є вдача скупа, жорстока, мовчазна, неспівчутлива. Є вдача проворна, працьовита. Є вдача лінива, збайдужіла.

Поведінка — спосіб життя людини, її ставлення до себе, до ближчих і до оточення. І здається: кожний може поводитися так, як йому підказує його вдача. Та справді не завжди так буває: кожна родина і громада має свої правила поведінки. І чим ці правила чіткіші і краще впроваджені в життя, тим краща, міцніша родина, громада. Хто не шанує громадських правил, той стає людиною не бажаною в громаді.

І порядна родина, коли хтось з її членів не шанує родинних правил і звичаїв, каже: "Іди від нас. Шкода тебе, рідна ти душа. Але твоя поведінка робить лихі впливи на життя родини. Родина не хоче стати жертвою твого лихого навику, набутого на вулиці, твого сліпого самолюбства і жорстокого ставлення до звичаїв рідної родини".

Є думка, що діти з доброї родини мають добру поведінку. Згадаю такий приклад: дівчина познайомилася з юнаком. І каже йому: "Без відома мами і тата не можу з тобою зустрічатися. Прийди до нас на обід. Як матиму згоду родичів, стрічатимуся з тобою". Юнак не схотів знайомитися з її родиною. Він під'їхав до дому і почав трубіти, свистіти. Дівчина на свист не вибігла. Вона не хоче стрічатися з невихованим юнаком.

Юнак, який походить з доброї родини, знає, як поводитися. Завітавши в гості до дівчини, він привітався з нею, а потім з її мамою, татом, бабусею, дідусем, сестрою, братом. І спитав маму, чи може він з Надійкою піти в кіно. Після кіно Надійка угостила Святослава вечерею.

Святослав, відходячи, поцілував руку Надійчиній мамі. (Цілування руки маминої — давній український звичай світлий, благородний. У ньому висловлюється благодарність матері за те, що вона виростила чарівну доньку: милу дівчиноньку, яка душу юнака опромінила найприємнішими почуттями — любов'ю).

Ми ознайомилися з поведінкою двох юнаків: вони добрі, красиві, але один з них не отримав у родині доброго виховання, має неузгоджене "я". Він щиро свистом викликав дівчину, а вона не вийшла: бо справа не в щирості, а в культурі щирости, в умінні зустрічатися з дівчиною красиво, приємно. Юнак, розгнівавшись, що дівчина не вийшла на його свист, роздратовано їхав вулицею, авто наскочило на стовп. І юнак у розпачі попав у біду.

Немає на світі такої людини, до якої б не загощувала біда. Є сотні бід, і кожна інакша змістом, інакша шляхом появлення. Де біда, там часто буває й гнів: гнів на спричинників біди. Є думка, що гнів людині потрібний. І так, і ні.

Гнів — вияв сильного обурення, розгнівана людина роздратована, її нерви збуджені. Є такі люди, що в них від гніву тремтять уста, руки. Є люди з нахилом до швидкого гніву. Є люди, яких тяжко розгнівити. Чуємо, сусід каже: "Як же не гніватися? Злять приятелі, злять вороги, злять жінка і діти". Так є: без гніву тяжко жити, але жити з гнівом ще тяжче.

"Розгнівана людина агресивна — агресивність корисна прикмета людини", — дехто каже. Ні, агресивність, спричинена гнівом, безумна: гнів затемнив мислення і мислення ослабло: ослабли світлі почування, розсудлива розважність. Іван Франко пише, що "гнів — це вогонь, чим більше дров кладеш, тим ярче полум'я лютує ясне".

Треба гнів гасити, зменшувати його прояви. Хто мало гнівається, той довше живе. Хто мало гнівається, той охороняє здоров'я тіла й душі, утверджує узгоджене "я". "Я нервовий, і тому швидко гніваюся, розрівноважуюся. І мене не люблять люди. Та я їм кажу: "За правду стою!" А люди відповідають: "Глупа твоя правда, бо роздратована, розстроєна, відштовхуюча. Про правду треба говорити спокійно, розважливо"".

Не говори людям: "Я нервовий, мені болить, я роздратований". Якщо ти нервовий, значить ти ослаблений:ослаблене твоє мислення і почування — у тебе неузгоджене "я". Маєш ослаблену силу, яка гальмує спалах роздратування. Поздоровішай! Поздоровішаєш, то й будеш на світ дивитися очима світлішими, умітимеш себе гамувати, умітимеш боротися з неприємними збудженнями. Поздоровішай, не надоїдаючи людям оповіданням про свою нервовість.

Кожній людині треба з собою боротися: рятуватися від лихих вад, звичок, почувань. І треба вміти себе в думці поганьбити, осудити ту хвилину, в яку була гнівом ослаблена душа. І треба сказати собі строге слово: "Ні, ні, не вийду сам з себе! Збережу почуття гідности — збережу узгодженість свого "я".

Не принижу сам себе, показуючи людям роздратоване обличчя — роздратоване обличчя неприємне. І людям псує настрій. Стерплю все, вип'ю шклянку холодної води: погашу полум'я безумного роздратування. Усміх подарую людям, збережу гідність!"

Є в нашому народі стародавній вислів: "Лишіть ту людину, хай перебіситься, прийде до себе". Ніяка людина не запрошує біса в гості, біс сам приходить тоді, коли людина роздратована. Значить треба не роздратовуватися, чуючи образливі слова чи бачачи прикрість. Треба не виходити з нормального стану: зберігаючи врівноваження і самоопанування, треба на образи не відповідати образами. Щоб на образи не відповідати образами, треба мати правильний погляд на образу.

Образа — овоч глупих людей. Не споживай його — не приймай глупого овочу в душу свою, не роздратовуйся глупим овочем і ближчих своїх не роздратовуй ним. Якщо вмієш на образи відповідати благородним спокоєм, значить ти маєш узгоджене "я" (виховане, врівноважене, благородне).

Щоб легше зберегти спокій, чуючи образи, тримай в душі наснагу віри в гідність узгодженого "я" — до себе в думці говори: "Роздратована людина має ослаблену душу, биття серця неправильне, лице ненормальне. Я щасливий, бо не роздратований. Я розумний, бо на образи не відповідаю образами. Я достойний, бо не попадаю під вплив роздратованої людини. Я маю достойне узгоджене "я"". (Вивчи напам'ять ці слова, і в душі промовляй їх тоді, коли гнів горить, як вогонь, і нерозсудливі люди до вогню доливають оливи).

Потрясіння — значить глибоке зворушення, тяжка схвильованість, хвилі глибокого переживання. І в цей час найблагородніша людина охоплюється таким нервовим трепетом, що її розум стає ніби отетерілим, чуття отуманюються. Усім раджу у хвилю жахного зворушення усміхнутися: в усміхові затаєна сила, яка зменшує рівень збудження. Є вислів: сміх крізь сльози, сміх відпружнює нерви, які від глибокого переживання натягнуті, як струни.

Людина своєю поведінкою збільшує свою вартість, або — зменшує. Є прислів'я: від однієї паршивої вівці все стадо опаршивіє. Громада — це стадо. Коли в громаді появляється людина з неузгодженим "я", вона каже, що "все не так, усюди безпорядок, провідники сякі й такі, людей добрих немає, правди немає, голос народу непошанований, треба рятувати громаду!". Людина з неузгодженим "я" вважає себе "рятівником громади, чести, порядку", і вона є дуже небезпечна тому, що називає порядком тільки той порядок, який їй вигідний. Нещасна та громада, яка має такого "рятівника". Є декілька причин формування неузгодженого "я": хиби вдачі, неправильне виховання, неправильне харчування, хвороби.

У вихованої людини гнів вихований, урівноважений. Хто вміє гніватися на себе, той вміє критично ставитися до помислів і почуттів свого узгодженого "я". Гнів благородний той, який кличе душу до добра, гніваючись на зло. У душі Тараса Шевченка пломенів народний гнів до вторжника-москаля, який робить лихо. І тому, "кохайтеся чорнобриві та не з москалями", "москалі — чужі люди", прибулі з Московщини.

Людина людину ощасливлює поведінкою, вдачею своєю, або — знещасливлює. Знаємо: чим краще обшліфований діямант, тим він дорожчий, красивіший. Людина повинна сама себе шліфувати — бути майстром узгодженого "я", осяяного рідними святощами, самопізнанням і самовдосконаленням.

(Усе, що рідне єству твоєму, усе, що увіковічнює рід твій, усе, що обороняє незалежність і небайдужість твого "я", усе, що зріднює тебе з родиною твоєю, з Батьківщиною твоєю, в ім'я якої ти облагороднюєш зміст життя свого, усе, що ознаменовує твої світлі навики і закони твоєї поведінки, є твоєю рідною святістю).

Ощасливлюй сам себе: своє особисте "я" узгоджуй з "я" громади, до якої ти належиш. "А от я інакше розумію незалежність і узгодженість "я": як я незалежний, то чому маю себе взалежнювати від громади і Батьківщини? Незалежне значить не залежне!" Помиляєшся, сам собі шкоду завдаючи, пам'ятай: незалежне "я" може свою незалежність оборонити тільки залежністю від "я" рідного народу, рідної громади, рідного провідника.

Ти вийшов з тіла і душі народу — ти є тілом і душею народу. І ти, обороняючи свій народ, свою громаду, свого провідника, справді обороняєш сам себе, обороняєш незалежність свого "я": узгоджуєш своє "я" з вічністю "я" народного, вічнієш ти!

Людина без людей не могла б стати людиною. Якщо ти цього не розумієш, то твоє "я" неправильно розвинене, твоє "я" живе неузгоджено з "я" твого народу. Очевидно, таке занапащене "я" стає незалежним від "я" народу свого, тому що воно не має майбутнього: йому призначений відхід у безвість.

Неузгоджене "я" ("я" незалежне від долі народу) утрачає зв'язок з своїм минулим, сучасним і майбутнім: утрачає зв'язок з своїм животворним коренем — з єством народу. Дерево, яке втратило зв'язок з коренем, стає погноєм для того дерева, яке живе узгоджено з коренем своїм.

Узгоджене "я" думає, що має зробити для свого майбутнього — для вічности своєї у вічності пам'яти народної. Узгоджене "я" живе, щоб щасливитися, приносячи користь Вітчизні: таке "я" є частиною сили, частиною слави і вічности Вітчизняної, навіки воно закарбовується у житті роду, родини, громади.

Узгоджене "я" змістовне самобутньою незалежністю, виявами небайдужости, багате світлими почуваннями: любов'ю до природи і її пісень, любов'ю до вартісного слова, чистої совісти. Узгоджене "я" розважне, самоопановуюче, роздумуюче, питаюче себе: яка я людина? Що в мені добре і що в мені зле? Чи в добрі моєму все добре, чи в злі моєму все зле?

Чому одні люди люблять в мені те, що зле, а чому інші люди люблять в мені те, що добре? З якими людьми я повинен приятелювати? Умію я, приятелюючи, дарувати приятелям добрий настрій? Чи може люди не люблять зі мною приятелювати, вважаючи мене дрібничковим, прискіпливим, нетактовним, залюбленим в обмеженість свого обивательського "я". Чи може мій вигляд (мій одяг, взуття, моє обличчя) неприємний для ока людського? Які мої судження про себе правильні, а які — хибні?

Узгоджене "я", щоб мати щастя, старається ближчим дарувати щастя. Ідучи в гості дарує приятелям усмішку, порозуміння, злагодженість, приємне слово, співчуття, виховану шанобливість, обадьорення.

Узгоджене "я" не знецінює те, що ближчим подобається. Не накидає ближчим свого погляду на смак, красу, моду. І не показує пихатої самовпевнености. І не нервується, виявляючи хотіння почати суперечку.

Узгоджене "я" не обмовляє, не принижує себе надмірно високою думкою про себе, про свої знання, заслуги, досвіди, уміння. І не ставиться зневажливо до рідних авторитетів. І не проявляє байдужости до слабих, бідних, скривджених, осміяних людей. І не проявляє солодкої улесливости, зухвалої зарозумілости. І не вважає себе знавцем усього. І не приятелює з ворогом Вітчизни рідної. І ніде не зловживає гостинністю, не об'їдається і не обпивається. І не забирає в приятелів часу на дрібничкове, порожнє, довге, нудне, стомлене, беззмістовне балакання.

(Балакун любить про якусь справу довго говорити, на ділі ж не думаючи її виконувати чи спричинитися чимсь виконанню. У такого говоруна слова сипляться, як полова. Шукати в них толку не треба, ставитися до них поважно не треба).

Узгоджене "я" знає: отримує той, хто дає, і тому завжди прагне ближньому щось дати, чимсь помогти, чимсь потішити, якусь приємність зробити. Узгоджене "я" має рідну віру в себе і свій народ. Віра в себе — таїна життєвих успіхів. Але вірити в себе (бути певним у себе) без доведень, що віра в себе дає користь, значить мати пустоцвітну віру. Вір у себе, довершеними ділами свою віру перевіряючи і зміцнюючи. Віра в себе має основуватися на знанні себе, на вимогливості до себе, на практичній перевірці здібностей і спроможностей своїх.

Віру в себе повинна людина творити, працюючи над удосконаленням свого "я", над поглибленням його змісту, над розвитком його здібностей. Вір у себе, перемагаючи перешкоди і радуючи ближніх своїх. Твоє "я", з достойністю входячи у світ "я" ближніх твоїх, самообезсмертнюється. Коли ти успіх здійснюєш, завдаючи біль ближньому своєму, успіх твій не принесе тобі щастя. Коли ти почав здійснювати справу з думкою, що з неї нічого доброго не вийде, ти її добре не виконаєш: віра в гірше погіршує справу.

Узгоджене "я" постійно дбає про злагодженість почувань тілесних і духовних, особистих і національних, дбає про злагодженість "я" зовнішнього і "я" внутрішнього (злагоджені хід, дихання, говорення, рухи рук). Пристойно, добре припасований одяг і обув, і відповідно до пори року і віку — усе це свідчить про душевну злагодженість, красиве відчуття вибагливости, правильне розуміння себе й оточення.

Є в народі вислів: людина без серця. Коли ти маєш серце, щоб тільки себе любити, ти не маєш доброго серця і не маєш доброї любови до себе. Ти любиш себе любов'ю, яка крім тебе нікому непотрібна: значить ти любиш себе любов'ю нікому непотрібною. Хто любить себе любов'ю нікому не потрібною, той нікому не потрібний. Нікому не потрібне "я" нікого не радує і нікого не журить. Ніяка громада (станиця) не шанує пам'яти про нікому не потрібне "я".

Узгоджене "я" так живе для себе, щоб приносити приємність громаді (станиці). І серце такої добротної людини озивається в серцях побратимів і посестер. І стає нетлінним скарбом завтрашніх поколінь. Нове покоління щасливішає, коли має славних дідів своїх, дідів, які були здібні жити законами узгодженого "я".

Я вже казав: людина родиться, щоб учитися бути людиною, людина родиться, щоб бути учителем свого "я". Наука самопізнання — наука найвеличніша, наука тяжка і вічна: найтяжче людині вчити своє "я". Той, хто зумів своє серце зробити своїм вірним учнем, може вважатися майстром свого життя. Священні години самопізнання призначені, щоб людина вільно сама себе вчила, пізнавала, пізнаючи свою рідну віру, себе і ближчих своїх, своє місце в світі.

Людині хочеться бути у серцях ближніх своїх. Коли хочеш увійти у серця ближніх своїх, не виходь із серця свого ні в час спокою, ні в час гніву, ні в час перемоги, ні в час поразки, ні в бідності, ні в багатстві, ні в здоров'ї, ні в хворобі. У всіх обставинах і в усіх часах найкорисніше залишатися достойною людиною — май "я" незалежне, небайдуже, узгоджене, і світ належатиме тобі, і ти належатимеш світові!

5. Правильне Харчування має якісну Поживу, національне Вариво, Обрядність.

Життя там, де умовини потрібні для зародження і утвердження життя: Світло, Вода, Повітря, Тепло, Їжа.

Людина черпає життєву енергію з Повітря і Сонця. Пожива (хліб, масло, овочі) — енергія сонця, ясніше: сонце випромінює енергію, під впливом якої в рослинах з неорганічних речовин творяться органічні сполуки. Вуглеводами, жирами, білками, створеними рослиною, живиться людина.

Харчі, які йдуть в людину, повинні бути доброякісні. І повинен бути правильний спосіб їхнього споживання. Коли повітря, вода, їжа недоброякісні (несвіжі, насичені отрутами, невідповідними складниками) енергія людини слабне, життя стає пригнобленим, постає кволе мислення, меркне якість чуттєвого сприймання світу.

Є три основні раси — Біла, Жовта, Чорна. Головну участь у формуванні рас (і расових особливостей) брали Сонце і Земля. Усі раси — діти Сонця і Землі. (Привізши до Ню Йорку горнятко води з Дніпра і горнятко води з Амазонки, можна в лябораторії визначити, з якої ріки взята вода. Справа не в Н2О, а у тих складниках, які входять у Н2О, і в їхніх властивостях. З якісної поживи твориться якісна нервова система. Харчі беруть участь і в формуванні расових властивостей, вдач; є вислів -скажи, що ти їси, і я скажу, хто ти такий, звідки ти, з якого ти коріння походиш, якої ти раси).

5-а. Якісна пожива. Оріяна — Первоколиска народів Білої раси. Оріяна має виняткове на плянеті Земля формування земляної поверхні. На ній найбуйніше проявили життя первісні рослини, даючи поживу для тваринного світу. Земля — місце життя людини. Українці кажуть мати-Земля: слово "земля" значить "життя". "І сонечко серед неба Опинилось — стало, Мов жених той молодую, Землю оглядає" — каже Тарас Шевченко, маючи оріянське світовідчування.

В українців Земля має лице: вторжника, який вторгнувся на рідну землю, треба "стерти з лиця землі", "змести з лиця рідної землі наїзника-москаля". Під час весілля дівчині бажають щастя, кажучи: "Будь квітуча і родюча, як земля". Воїн, повертаючись з чужих країн, стає на коліна і цілує рідну землю — Матір кормилицю. Знаємо: цар Святослав Хоробрий, кажучи чесне слово, клявся, пучкою доторкаючись до матері-Землі. Наша Земля — наше Життя: боронимо Землю, щоб мати Життя.

Оріяна давала білій перволюдині Якісну Поживу, воду, лагідне сонце, бадьоре повітря, формуючи її тіло, її нервову систему, її духовну енергію. Маючи добротні умовини для життя, білі перволюди стали особливо енергійними. Вони ішли з Оріяни на Схід, Захід, Північ, Південь. Вони перші обпливли плянету Землю, довідалися, що крім них є ще Жовта і Чорна раси.

Якісна Пожива росте на якісній землі. У вірі внуків Дажбожих був обряд Першої борозни, Зажинків, Обжинків, обряд печення Калача, Краваю. Праця, присвячена вирощенню хліба і виготовленню хліба, вважалася світлою (святою).

Поживу (джерело життя) не повинні продукувати люди, для яких гроші є богом: там, де гроші стають богом, Бога немає. Пожива має бути призначена для людини, а не для безчесних прибутків: на ринок часто йде пожива, вирощена на землі, затруєній шкідливими хімікаліями. Поживу, насичену шкідливими хімікаліями, людина, споживаючи, скорочує собі життя, ослаблює працездатність, нервову систему, і життя стає морем страждань. Більше, як 1500 хімікаліїв затроюють харч, даючи харчеві приємний колір, приємний запах, приємний смак, і оберігаючи харч від псуття. Щоб м'ясо було м'яке і крупнисте, в їжу телятам дають "діетилстилбестрол". Людина, споживаючи хімікалізований харч, дістає високе тиснення крови, пістряк, шлункові, ниркові, печінкові, нервові та інші хвороби.

Наприклад, 50 відсотків хворих на пістряк (рак) є жертвами хімікалізованого харчу чи хлоридизованої води.

Затруєне повітря — носій хвороб. І особливо відчутно це в індустріяльних містах. Під час випродукування однієї тисячі сталі, викидається в небо 40 тонн пилу, 40 тонн сірчистого газу, 50 тонн окису вуглецю. За 14 годин одна тисяча автомашин викидає в небо 3 тонни окису вуглецю, 100 кілограмів окису азоту. Гази ці нищать здоров'я людини, одяг, нищать ліси, сади, городину.

Їжа (якщо людина дбає про здоров'я) повинна бути без домішок і запобіжників від псуття. (Я хочу, щоб побратими і посестри мали ділянки землі, і самі вирощували збіжжя, городину, розводили скотину. І споживали якісні харчі, дбаючи про правильне харчування).

5-б. Національне вариво. Говорячи про національне вариво, треба зазначити, що їстівне — неїстівне, неїстівне — їстівне. Наприклад, філіппінське плем'я Садеїв живиться черв'яками, які викопує з землі. Українці в 33 році вмирали з голоду, але не охоче їли дощових черв'яків, черепашкових равликів. Є народи, в яких ця їжа вважається делікатесом. Українці — споживачі найдобірніших у світі харчів.

Японці в першорядних ресторанах їдять смажене гадюче м'ясо. Стародавні ізраельтяни їли сарану. Індуси не їдять коров'ячого м'яса: вважають корову членом родини, кормилицею дітей. У Америці законом заборонено бити собаку: собака ніби є членом родини. У древні часи Азтеки розводили собак на м'ясо. Араби і жиди не їдять свинини.

Буваючи в Мехіці, Турції, Німеччині, Греції, Іраку, Індії, я відчував: кожна нація гордиться своїм національним варивом. У національній кухні проявлені смаки нації, її обряди, її спосіб харчування. І її гостинність. Є в українців прислів'я: "Гість у хату — Бог у хату". Гостя просять сісти на найпочеснішому місці. Коли є доньки, то кажуть: "Сідайте, щоб старости сідали".

Усім відомо: українське національне вариво подобається людям усіх національностей — подобається вишуканими смаками, високими поживними якостями, різноманітністю страв. Є десятки різних борщів, вареників. У"Енеїді" Івана Котляревського читаємо: "їли різнії потрави: свинячу голову до хрону, і локшину на переміну, потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу, і з маком медовий шулик". "І кубками пили слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець, горілку просту і калганку". "Сластьони, коржики, стовпці, вареники пшеничні, білі, пухкі з кав'яром буханці, часник, рогіз, паслін, кислиці, козельці, терн, глід, полуниці, крутії яйця з сирівцем".

Є все: заливна яловичина, холодець із свинини, риба смажена в сухарях, заєць у сметані, гуска, запечена з яблуками і картоплею, маківник, узвар, пампушки, медівниковий пиріг, рибний холодець, кисіль молочний, кисіль овочевий, свинина, запечена з чорносливом, калач, сирник, бабка, пироги, голубці, капусняк. І напитки: квас, мед, сивуха, пиво, варенуха, запіканка, спотикач, вишнівка, слив'янка, десятки різних напоїв. Очевидно, таких напоїв і харчів ніколи не бачили жителі Синаю, болотистої убогої Московії, та інших країн, земля яких мало плодоносна.

5-в. Обрядність. Усі стародавні люди їли руками, сидячи колом на полі біля вогню чи на долівці в печері, в глиняній хаті. У Трипільській Україні, у Месопотамії, Єгипті були стільці і столи. Під час обіду ніхто не користувався ложками, вилками.

Стародавні українці, сідаючи обідати, мили руки й ноги. Коли приходив до хати гість, то господар чи господиня давали йому води і рушник. Мили руки перед обідом сумеріяни і старі юдеї. І це вважалося обрядом — отцівським заповітом.

Учні Ісуса Христа хліб їли брудними руками. Єрусалимські рабіни питали Христа: "Чого Твої учні ламають переказа старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають". Христос відповідав: "Не теє, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить".

Я кажу: чистота рук — одна з важливих заходів охорони здоров'я. На брудних руках (спотілих, масних, з залишками крапель їжі) множаться різні мікроби. На одному квадратному сантиметрі брудної шкіри можна знайти 30 тисяч мікробів, між якими є й такі, які несуть шлункові різні хвороби. Коли ти завітав у гості, де люди твої любі обідають, не спіши зі всіми вітатися, подаючи руку. Красиво вклонися, побажай смачного. Коли тебе запросять до столу, то перед тим, як брати ложку, помий руки.

Сів обідати — не розмовляй, тримаючи їжу в роті. І голосно не смійся. Корисно обідати мовчки. А коли говориш, то говори про справи веселі, красиві, приємні. І про веселі справи не треба говорити збуджено: висока емоційна приємність під час обіду зайва. Не говори, під час обіду про справи важливі. Важливі справи вимагають напруженого мислення. Напружене мислення ослаблює працю шлунку.

Пообідавши, відпочинь. Не спіши тяжку працю виконувати, маючи повний шлунок. Пригадай: лев, наївшись, лягає спочити, собака йде, щоб подрімати. Шлунок людини не дуже характером праці відрізняється від шлунку тварини.

Не їж тяжкостравної їжі, ідучи спати. У людини, яка спить, серце сповільнює діяльність: дай можливість спочити й шлункові. Шлунок, який тяжко працює під час сну, покарає тебе за необачність: зробить твій сон неглибоким, і ти вранці встанеш стомленим.

Щомісяця в четвертий понеділок (коли немає свят, гостей, подорожування, хвороби), дуже корисно голодувати — пити теплу переварену воду, або овочевий сік. Даючи спочинок шлункові, ти скріплюєш здоров'я. (Харч, сон, одяг повинні бути узгоджені. Смак твого обіду залежить також від того, як ти вночі спав. Невиспаній людині смачний обід несмачний. Не можна визначити скільки людина повинна спати — 6, 7, 9 годин. Усе залежить від вдачі людини, її здоров'я, віку, обставин, способу праці й життя.

(Коли хочеш швидко заснути, зроби так, щоб тебе ніщо не збуджувало: шум, голоси, світло, запахи, холод, гаряч. Не лягай спати, маючи поганий збуджений настрій. Лігши спати, не починай думати про важливі справи: напружене думання проганяє сон. Постіль треба мати з бавовняної, лляної чи вовняної тканини.

Постіль і одяг з тканин синтетичних матеріялів стомлює тіло, псує настрій, збіднює бадьорість мислення. Тіло наше дихає, виділяє вологість: синтетичні матеріяли перешкоджають тілові правильно дихати).

У домі найчистішим місцем має бути кухня. У ній — свіже повітря, чистий посуд. Той, хто їжу готує, чисто одягнений. Обід, приготовлений чепурним поварем, не тільки споживається з більшим смаком, а й краще засвоюється.

Приємно обідати з людиною, яка вміє красиво їсти. Мати навчає сина: не став лікті на стіл, не жуй голосно, не піднось ножа до рота, ложкою бери борщ від себе. І не сідай за стіл, коли твоя наречена ще за стіл не сіла. І не вставай з-за столу, не перепросивши сусідів. Не клади руки на плече сусіда, який обідає. І не стій над ним, оповідаючи щось: він має думати про обід, а не про твої оповіді.

І не кажи, сидячи за столом, що обід несмачний. Біля тебе сусід споживає обід зі смаком: неприємною оцінкою обіду не псуй йому настрою. Смачне — несмачне, несмачне — смачне. Коли зліва сидить жінка, а справа -чоловік, і господиня перед тобою поставила макітру з варениками, будь чемним: ласкаво запроси до вареників жінку, а потім собі бери. І запроси й сусіда свого. Коли в тарілці залишив їжу, то, щоб знали, що ти вже пообідав, поклади в тарілці вилку і ніж у формі літери "х".

Є в українців обряд щедротно запрошувати гостя до їжі. "Та їжте. Ще трохи з'їжте. Боже, чому ж ви не їсте — розгнівалися? Може несмачне?" Обряд запрошення устійнився двома мотивами: хліб, сіль в кожній хаті лежить на столі. Гість не почне їсти без запрошення.

Українці мали хліба, м'ясива, вару вдосталь. І часто ішли в гості, не будучи голодними. І їли тільки тоді, коли їх дуже запрошували та ще й чарку наливали. Гості об'їдалися, ставали лінивими і байдужими до справ життєйських. І казали: "Хай так буде, як буде, аби не гірше".

(Байдужість, викликана об'їданням, небезпечна: в людини появляється лінива миролюбність, яка й помогла голодним північним наїзникам запанувати "в Малоросії, гдє всьо обілієм дишет").

Чи потрібна молитва перед обідом? Не сідайте обідати з зіпсутим настроєм, з гнівом у серці. У розгніваної людини міняється вираз обличчя, діяльність серця, легень, шлунку, міняється інтонація голосу. З неприємним настроєм спожитий обід неправильно засвоюється. Щоб відповідний настрій (душевний спокій) мати, щоб шлунок підготовити прийняти поживу, розумна людина перед обідом помолиться.

(Кажучи молитву, треба думати тільки про зміст молитви — така духовна обрядність створює приємний настрій, заспокійливо діє на людину, оприємнює її почування. І після молитви треба усміхнутися до сусідів — усмішка є лагідним променем доброзичливости. І треба всім побажати смачного).

Найкращий харч для українця український, для індуса — індуський, для японця — японський, для жида — жидівський, для ескімоса — ескімоський. Якщо б ескімос почав харчуватися по-арабському, ескімоська раса почала б хворіти, гіршати, вимирати. Людина має жити узгоджено з матір'ю-Природою. Людина — дитина матері-Природи.

Від їжі залежить здоров'я, працездатність і продовження життя людини. Неправильне харчування виснажує і стомлює людину. Треба щодня снідати, обідати і вечеряти у визначений час. Треба мати нормальну вагу тіла: але краще мати чотири кілограми понад норму, ніж постійно міняти: то чотири кілограми нижче, то чотири — вище. Людина не може зберегти доброго здоров'я, мало рухаючись. Рух — наснага, яка потрібна людині так, як їжа і повітря.

6. Правильна Любов має Ненависть і Ощадність, Співпереживання і Жертовність, Душевну Красу і Вірність. Любов — воля: хто любить, тому що мусить, нещасний. Любови справжньої не можна перемогти і не можна випросити. Вона вільно родиться. Люди самі в себе залюблюються — любов їх одушевляє, любов робить їхнє життя приємнішим, натхненнішим, багатшим.

Залюблена людина краще себе відчуває, ніж незалюблена; залюбленій людині хочеться себе покращувати. Якби любов не була приємною, було б мало охочих любити. Любов народжена приємністю. І її треба робити приємною, красивою, чистою.

Любов була раніше, ніж Віра, Родина, поняття про Бога. Коли б не було Любови, то не було б і родини. Любов — справа не двох, а трьох: любов двох родить людину. І новонародженою людиною опікується.

Любові притаманна стійкість: людина хоче любити постійно, а не хвилево. Хвилева Любов є хвилевою приємністю, а не Любов'ю. Залюблена людина хоче ввійти у святиню "я" тієї людини, яку вона любить, і в ній бути: і одночасно бути в собі, щоб зберегти себе.

Любов не має ціни: її не можна купувати і продавати: там, де торгівля Любов'ю, Любови немає: є тільки підробка під Любов. Вдачу людську можна пізнати по Любові: чим глибші переживання, тим глибша Любов. Людина відрізняється від людини по тому, як вона любить: як вона свою Любов проявляє і як вона до неї ставиться. Скільки на світі людей, стільки й доріг Любови.

Любов — душевне відчуття людини до людини, прагнення продовжити життя роду. Людина захоплюється красою людини. Душа захоплюється красою тому, що їй хочеться красивішати. Краса дає душі натхнення. У чутливої душі чутливе ставлення до краси. Чуттями людина відчуває красу, роблячи порівняння: між трьома красивими квітками одна буде найкрасивіша. Людина вихованих почуттів краще розуміється на красі.

Кожна епоха мала свої мірила краси і свої поняття краси. Краса є всюди: в людині, природі, слові, хвилюванні. Щоб душа була здоровою, не відбирайте в неї можливости єднатися з красою: їй потрібна красива природа, красивий схід сонця, красивий місяць, що "то виринає, то потопає", красива усмішка, задушевність, красиве слово, красивий погляд, красива зустріч і красиве розставання. Милуватися красою значить виласкавлюватися, ошляхетнюватися.

Душевна краса — найкрасивіша в світі краса! Світла Любов — квіти душевної краси. "Нащо мені краса моя, коли нема долі" (Т. Шевченко). Дівонько, ти ніжний коваль своєї долі, куй її: яку викуєш, така й буде. Краса твоя (коли вмієш її цінити) поможе тобі добру долю мати. Узгоджуй красу тілесну з красою душевною.

Людина — дитина Сонця і Землі. На плянеті Земля, у всій Сонячній системі, немає нічого красивішого за людину! Людині дуже приємно бути людиною. Людина, закохуючись у людину, звеличує людину, обожнює її. Не Богові хочеться мати образ людини — людині хочеться мати образ Бога. І людина олюднює Бога, щоб Бога наблизити до себе й себе наблизити до Бога.

Залюблена людина бачить у тій людині, яку вона любить, достоїнства: і ці достоїнства перебільшує, перехвалює. І власне там, де є хотіння перебільшувати достоїнства, випромінюється справжня Любов. Її звуть сліпою не тому, що вона сліпа, а тому, що вона не хоче коритися розумові, золотові, силі. Їй здається, що вона всі ці скарби має. І вона ставить себе вище них.

Любов — найкраще почуття, що є в людині: Любов до людини, Любов до краси, знання, природи. Не помилюся, сказавши: без Любови людина не була б людиною. І той, хто обожнює іншого (жену, мужа, провідника, письменника, співака, воїна), обожнює себе: бо ж, щоб когось обожнювати, треба мати душу божественну. У божественній душі почуття божественні.

Людина, звеличуючи людину, яку вона любить, звеличує себе. У тієї людини, яка звеличує провідника, письменника, воїна, співака, є в душі світлі пориви до величного, славного, відважного, красивого, достойного. Некрасиві душі красою не цікавляться. Духовно вбогі люди байдуже ставляться до духовних богатирів.

Залюблена людина, коли бачить якусь ваду в людині, яку вона любить, то старається її (ваду) приховати, применшити, не бачити. Людина в людині шукає не вад, не горя, а гідности й щастя.

Любов — найлюдяніше хотіння людини зріднитися з людиною. Любов — найзрозуміліше почуття двох людей. Любов помагає людині натхненно дивитися на світ і життя. Є Любов подібна на зворушливу пісню. Є Любов подібна на сірий день. Вірність — найчарівніша властивість Любови. Вірність зріднює мужа і жену. Вірність їм дає добре тілесне й духовне здоров'я: основу родинного щастя. Вірність — це чесність; чесність не хитрує, вона чиста й сердечна.

Любов — молитва душі, найдорожчий скарб Неба і Землі. І про це треба пам'ятати тим, які знають значення молитви і тим, які не знають. Любов — душевна радість: а там, де є радість, є здоров'я, натхнення, є прагнення жити, щоб працювати. Любов — свято життя: двоє залюблених найкраще себе розуміють при допомозі безсловесної мови, ім'я якій Любов.

Щоб любити, треба мати душу. Щоб любити, треба мати свідомість. Щоб любити, треба мати хотіння любити. Освідомлене хотіння любити відрізняє людину від животини. Як любити? Кожний любить по-своєму, і тому ніяка відповідь на це питання не буде задовільною. Є тільки міркування про правильну і хибну Любов.

6-а. Ненависть і ощадність. Якщо Любов вважається хвилюванням, то не забуваймо, що хвилювання — діяльність мозку. Хвилювання можна свідомо контролювати силою вольовости. Хвилююся тому, що хочу хвилюватися і тому, що не можу не хвилюватися.

Я вже говорив, що в людині є "я" -нелюдяне і людяне. Людина має декілька "я". "Я" збайдужіння — найнікчемніше "я": збайдужіла людина нікого не любить, нікому не співчує, вона замкнута в собі, живить себе нешляхетною Любов'ю до себе. Нещасна та людина, яка залюбилася у збайдужілу людину: нещастя там, де немає взаємної Любови.

У людському "я" ще живуть спонуки нелюдські, негідні. Їх часто звуть тваринними. Самець у самиці не жадає згоди. У первісні часи муж не жадав від жени згоди — він її любив, згоди не чекаючи. І ці спонуки й досі залишилися у вдачі людській: і тому в найцивілізованіших країнах ще є насильства. (Він зустрів її на вулиці, і в думці жадає її. Він має шанувати її за те, що вона в його душі викликала Любов, а не заподіювати їй кривду. Душа, що чесно любить, очеснює себе).

Самодисципліна — уміння свідомо ненавидіти в собі хотіння нелюдяного "я", і свідомо поневолювати їх. І такою Ненавистю облагороднювати свою Любов, свій шлях самопізнання. Людина, ненавидячи в собі грубі хотіння, страждає: але в цьому стражданні зріють зерна красивої духовної волі. І так є: тільки той має право любити себе, хто здібний себе ненавидіти: ненавидіти свої низькі стимули. Ненависть людини до своїх низьких хотінь їй так потрібна, як потрібна Любов до високих хотінь.

Краса й величність людської моралі в тому, що людина вміє силою своєї вольовости контролювати жадання низькі, і про них не говорити найближчим своїм. Віра в добрі почування помагає людині творити добрі почування.

Любов — енергія душі й тіла. Енергія людини не є невичерпна. Енергію треба витрачати ощадно, обачливо. Силу любови вичерпує не любов, а порушення ритму любови: необачне ставлення до неї. Любити — значить енергію душі віддавати тій людині, яку ти любиш; Любов — велика цінність. Ощаджуй її, пам'ятай — моральна Любов ощадлива, співчутлива, задушевно ніжна. І чим любов більш ощадлива, тим вона палкіша, глибша, красивіша.

Секс — приємність: але коли до неї ставитися, як до головної приємности людської, то вона може зруйнувати людину так, як алкоголь — алкоголіка, наркотик — наркомана. Щаслива любов витримана, розсудлива, ощадна. Неморальне життя людину стомлює, напружує нерви настороженістю, журбою: все це виснажує душу. У виснаженій душі слабне не тільки енергія любови, а й життя. Щаслива та людина, яка, старіючи, має молоду любов. Старі люди молодої любови люблять живу людину і люблять її тоді, коли її між живими немає, і люблять пам'ять про неї.

6-б. Співпереживання і Жертовність. Любови немає там, де немає Співпереживання. Любов — це турботливе ставлення людини до людини: турбуюся, бо люблю; люблю, бо турбуюся. Щасливо залюблені ті, в яких співчуття і Співпереживання випромінюються з сердець, і чуються в слові, в інтонації слова, в погляді, у виразі обличчя.

Щасливо залюблені мають весну в серці в усі пори року; між ними є рівність у почуваннях. Немає прагнень одного "я" панувати над другим "я". Жінка не є служницею чоловіка. Жінка — Друг. Другом бути тяжче, ніж служницею. Є жінка, яка воліє бути служницею в того мужа, який її вірно і ніжно любить, і за служіння обдаровує добротою.

Жінка-друг бере на себе велику відповідальність, половину родинного тягару. "Я рівною хочу бути", — каже жінка. І муж відповідає: "Я тільки цього від тебе й хочу. Іди зі мною, будеш мішки носити, картопля вже обсохла". І жінка в ім'я рівности, піднімає мішок тяжкий. І чулий муж каже: "Ні, жіночко, я муж (мужність), а ти жена (життя). Ти готуєшся народити мені сина, доню. Твій жіночий труд тяжкий по-жіночому, мій чоловічий труд тяжчий по-чоловічому. Між нами хай буде рівність душевна, однаковою любов'ю любімо себе. Дбай про моє здоров'я так, як я дбаю про твоє: це й буде нашою рівністю. Не піднімай тяжких мішків".

Так є: що та рівність між чоловіком і женою варта, коли між ними немає Співпереживання? Не рівність, а вільність має бути, незалежність. Той, хто чується залежним, стає нервовим, нещасливим, пригнобленим. Є в нашому народі пісня: одружився і зажурився, і мискою, й колискою. Одруження — не журба, а приємна турбота: муж має з жоною думати про миску і колиску.

Коли одружуються двоє байдужих самолюбів, щасливого родинного життя у них немає. Він в ній бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. Вона в ньому бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. І вони живуть разом, самі себе пригноблюючи: у них мало ясних днів. Їхні серця скупі на щире слово. Їхні обличчя скупі на щиру усмішку: у них душі скупі. Скупі душі ніколи не були щасливими.

У щасливому подружньому житті потрібна душевна близькість, спільність поглядів на любов, на життя, на віру. Є люди, які любляться, але говорять один одному слова грубі, зневажливі, неприємні. Це означає, що у них невиховані душі. З грубих душ випромінюється груба любов. Краса і глибина любови залежить від вдачі людської. Удача самолюбна має мілку любов: самолюбство перешкоджає відчути красу і щастя любови. Справжня любов там, де зворушена, трепетна душа, високі почування.

Усі хочуть мати любов у подружжі. Любов між мужом і женою щасливішає і міцнішає там, де є спільна віра, спільна мета. І головне: відсутність сварливости, образ. Є чоловіки, яким тяжко догодити: усе для них не так, а як — то часто вони й самі не знають, бо думки у них швидко міняються, і жінки такі бувають. І ніхто з них не винуватий: причина та, що вони є людьми неповноцінної вдачі. Вони бувають лагідними з приятелями і з чужими людьми, а в родині поводяться як грубіяни: така неповноцінність людська народжена неправильним вихованням.

Відомо, що щасливіше подружжя те, в якому муж і жена мають однакову групу крови, або близькі групи. Наприклад, "О" і "О", "А" і "А", або "АБ" і "Б", "Б" і "Б". Знаємо: жартівливість, веселість, замкнутість в собі, пристосованість до різних умовин життя є притаманністю тієї чи іншої групи крови.

Є двоє: вдача весела, яка навіть у прикру хвилину вміє всміхнутися і наснажитися вірою в прихід кращої хвилини, і вдача понура, яка навіть у радісну хвилину не вміє радіти і не має надії на прихід кращої хвилини. Їх може об'єднати хвилева закоханість (любов з першого погляду), та узгідненого подружнього життя вони не матимуть.

Молоді люди повинні вміти відрізняти закоханість від любови. Миттєва закоханість мілка — миттєво закохалися і миттєво розкохалися. Закоханість переходить у любов (кохання) тоді, коли переходить у дружбу. Дружба зміцнює любов.

Двоє людей стають друзями тоді, коли у них одна віра, одне розуміння життя, оточення, одне відчування любови до рідного народу. (Коли у закоханих немає любови до рідного народу, вони вважаються людьми байдужими: я вже говорив, що байдужі люди — дрібничкові самолюби. Їхнє життя мало одухотворене).

Закоханість буває бурхлива, сильна, але часто подібна на солом'яний вогонь. Закоханість, яка швидко гасне, означає, що вона мало проникла в душу: немає у закоханих спільного погляду на шлях життя. Там, де немає спільного погляду, появляється тінь недовір'я, яка перешкоджає задушевному обмінові думок і настроїв.

Кохання — нерозгадана сила людська, яка робить всі почуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) чутливішими, натхненнішими, дає їм палкіший жар сприймання життя. Великим коханням можуть кохатися тільки глибокі зворушливі душі. Кохана ставиться до коханого, як до себе. Її кохання випромінюється з її серця. Вона частинно забуває про своє "я, а він — про своє "я": з двох "я" твориться одне подвійне закохане "я". Їх єднає не тільки тілесна любов: їх єднає їхня рідна віра — єдині переконання і почування, єдині радощі і вболівання. З цього й жаріють квіти вірної любови.

Тілесне кохання, коли не співдіє з розумом, стає виснажливим, спустошуючим душу. Чуттєво-тілесне кохання має переходити в дружбу: а де дружба, там Співпереживання. Співпереживають ті, які самі собі болів не завдають зневажливими словами, співчутливістю збагачують душі свої.

І є думка, що жити з любов'ю в серці тяжко: не завжди за любов платиться любов'ю. Та жити з ненавистю в серці ще тяжче. Є люди, які люблять, але на любов не вміють відповідати любов'ю. Не знають, як виявити сердечну прихильність. Любов у таких людей може бути щира, вірна, але не барвиста. Закохані не всі вміють кохатися. Кохатися у квітах, у піснях, у книжках, у красі родинного життя треба вміти.

І роки не повинні мати великого значення в любові тоді, коли дві особи мають одну велику мету — мистецьку, наукову, політичну, громадську, духовну. Велика мета вимагає великої душевної і тілесної енергії. Залюблені в мету забувають про різницю років, про різницю в освіті й багатстві. Велич мети їх єднає і робить подружнє життя щасливим. Звичайні люди цього не знаючи, дивуються, що вона на багато років молодша за нього. Наприклад, студентка Марія Склодовська і проф. Кюрі.

Молоді люди, які не мають в житті великої мети, задовольняються звичайним родинним життям. Є думка, що сільській молоді корисно одружуватися без великої різниці в роках. Спосіб сільського життя підказує, щоб вони були майже одних років: так було вчора. Сьогодні селянська молодь має вищу освіту. І її життя майже не відрізняється від життя міського.

Дівчата, які довгі роки присвячують науці, не мають часу нудьгувати у мріях кохання. Вони не подібні на тих безтурботних подруг, які про науку не думали. У безсонні ночі мріяли про лицаря на білому коні. Є враження, що технологія життя робить кохання безбарвним. У країнах високої технології є намагання кохання замінити сексом. Секс без душевної краси не тривкий: кохалися без радости, розійшлися без смутку.

Жінка більше потребує друга, ніж чоловік. Склад душі жіночої такий, що їй потрібний радник, оборонець. Їй потрібна мужність (муж), щоб мати безпечнішу долю, їй часто хочеться виговоритися — все сказати вірному другові, щоб на душі полегшало. Чоловік переносить самітність легше, ніж жінка.

Усі чоловіки ждуть від жінок жіночности (ласки, співчуття, зрозуміння, співпереживання). І особливо нетерпеливо чоловік жде від тієї жінки жіночности, яку він щиро любить. Він хоче, щоб любов відповідала на любов любов'ю. Чоловік, не діждавшись від любої жінки жіночности, починає на неї дивитися як на "живу річ", з погордою, часами з безпорадною ненавистю. Інколи між людьми він неприємними словами ображає свою жену, ніби мститься, а справді робить це тому, щоб розвіяти досаду.

Інколи такий чоловік шукає потіху в колі мужчин, які топлять душу в чарці, або починає час проводити з знайомою жінкою, зовсім не красивою. Що він в ній знайшов? Знайшов співчуття, чутливу душу, ніжне слово — лік для душі. І є хитрі жінки, які, знаючи цю чоловічу слабість, не щирими, але ніжними словами ласкають їх. І є мужчини, які нездібні щиро до жени усміхнутися, а від неї ждуть ніжности, щирої усмішки.

"Перед одруженням звав принцесою. А тепер навіть не хочеш смітник з хати винести, служницею стала". Так є: не всі принцеси стають королевами. У первісні часи юнак брав дівчину силою. А тепер — усе узгоджено з правилами поведінки, ще й принцесою називає. І інколи, незважаючи на приємну життєву обрядовість, подружжя розлучається.

Причин розлучення багато, та найголовнішою з них є зрада. Ревнивість робить любов жорстокою: заторкнуті найвразливіші якості гідности, дружби, приємности. Жорстока зрада закублюється у душах потайних, або розбещених.

Українки славляться охайністю, чепурністю. Нечепурний мужчина — півбіди, нечепурна жінка — повна біда, на столі хліб, ложки і гребінець. І дивне те, що всі люди (чепурні й нечепурні) люблять охайність, чепурність. Таїна жіночої привабливости — чепурність, свіжість її льолі, охайність її тіла.

"Негарна я, задивляєшся на іншу, та ж вона старіша за мене!" "Так — але вона чепурніша". У чепурної жінки навіть старість не є дуже помітною. Тарас Шевченко, будучи вже старшою людиною, залюбився в молоду красиву дівчину і покинув її тому, що вона не була чепурною.

Жінка жіночна знає свою вартість — знає вартість своєї ніжности. Їй притаманна думка: чоловіче, ти покорив світ, а я покорю тебе, бо хочу бути покореною твоєю мужністю, щоб родити мужність. Хочу бути покореною твоєю славою, щоб родити славу. Ніжна жінка ніжністю покоряє суворих володарів. Слабою жінкою є та жінка, яка має нахил до сварок, грубих слів, погроз, нарікань, прискіпувань.

Майже в кожного діловитого мужа є мета, в ім'я якої він живе. Ідучи до мети, він падає, страждає, переживає радість. Коли жінка каже: "Чоловіче, я тебе люблю, але твою мету ненавиджу", — хай не жде від мужа співчуття, щирої любови.

"О жінко, коли б ти сказала, що мене не любиш, але мою мету любиш, була б ти любою дружиною: нас єднала б одна мета, одне Співпереживання і співчуття. Єднали б нас одні душевні хвилювання. І твоя нелюбов до мене перетворилася б у любов, і я б погарнішав, скорегував би сам себе, натхненний твоєю любов'ю до мети моєї".

Жертвеність — самовідданість, самопосвята, добровільне відречення від лихих звичок, замилувань, щоб любов міцніла: в цьому краса залюблених! Людина має спочатку в людині полюбити людину, а потім — жінку чи чоловіка. Як кохалися — мирно жити присягалися, а як одружилися, то посварилися. Чому? Родина — зразок родинного життя для дітей. Донька запам'ятовує ставлення мами до тата. Одружившись, починає з мужем своїм сваритися. Вона щиро вірить, що так треба. "Яка мама, така й я".

Інший приклад: дівчина побачила в кіно: наречена, сперечаючись з нареченим, долонею ляснула його по обличчі. Він спокійно, як лицар достойний, відповів: "Кохана, чому ти така збуджена?" І дівчина вирішила зробити так, як у кіно: розгнівавшись, ударила свого Юрка. І яка гірка несподіванка: Юрко замість того, щоб сказати: "Кохана, чому така збуджена?" — дав відчутну здачу: на удар відповів ударом. Люба заплакала, кажучи: "Юрко, ти не лицар!" І опісля сказала мамі: "Я хотіла, щоб було так, як у кіно". Мама відповіла: "Доню, мені в житті було дуже тяжко, але я ніколи руки не піднімала на мужа. І ти не бий Юрка. Кіно є кіном, а життя є життям".

Є прислів'я: вибираючи подругу життя, поцікався, як мати твоєї нареченої ставиться до мужа свого. І це відноситься й до нареченого: наречена має поцікавитися, як ставиться тато її нареченого до жени своєї.

У житті, як на довгій ниві, є тіні, є проміння. Є родини нещасливі: замилування до горілки, невихована емоційність, вуличний словник, неохайність тілесна, убогість душевна — і все ж у такій родині інколи буває виросте лілея. Є ж прислів'я: на болотистій воді чисті лілеї ростуть.

Дівчина (добра душа), бачачи пекло в родині своїй, починає тужити за раєм — мріє створити родину кращу, ось таку, як у подруги: у них у хаті крику не чути, сварок немає. Є в них клопоти, є суперечки, але вони їх полагоджують згідливо, спокійно. Коли один говорить — усі слухають. А в нас — усі говорять одночасно, а слухати немає кому.

Культура — значить обрядність. Культурна розмова там, де є вміння говорити і вміння слухати. Там, де всі говорять одночасно, немає ні культурних промовців, ні культурних слухачів, і, очевидно, між такими людьми не можуть утверджуватися згода, велика мета, успіх, розумний погляд на ту чи іншу справу?

6-в. Душевна Краса і Вірність. Та дівчина не красива, але вона така мила, така симпатична, що просто всіх чарує. Звідки це все в неї береться? З її красивої душі. Душевна краса — добра вдача. Добра вдача щира, співчутлива, лагідна, ніжно усміхнена і ніжно засмучена. Навіть горе не спотворює її лиця — лице випромінює хвилювання душі.

Є написані гори книжок, у яких то заперечується існування душі, то доводиться існування душі. У релігіях Евразії є десятки відповідей на питання: "Де є душа?" "Душа в крові", "душа в очах", "душа в серці", "душа у голові", "душа в печінці", "душа в легенях". Наприклад, біблійні жиди вірили, що "душа в крові". Могамет забороняє своїм віросповідникам їсти кров.

Справді, душа — це людина: немає душі — немає людини. Є в нас вислів, що мова — душа народу. Правильно! Яка мова — такі й люди. У тварин є мова — вони розмовляють при допомозі звуків і рухів. У них твариняча мова, неусвідомлена: вони знають значення звуків і при допомозі них спілкуються.

Людина при допомозі мови виявляє мислення, хвилювання, переживання. У мові виражена вдача народу, розвиток його "я", спосіб мислення. Північні варвари забороняли українцям в Україні мати українську мову, мова — душа народу. Вони забороняли українцям мати українську душу, вдачу, самобутність. Немає мови — немає людини.

Українці відкинули грецько-церковне розуміння душі. Є живучі народні міркування про душу. Усюди між українцями чуємо: "добра душа", "темна душа", "щаслива душа", "проклята душа", "грішна душа", "спокійна душа", "заяча душа", "чужа душа — темний ліс", "чужа віра — чужа душа", "занапащена душа".

І — "душа не приймає", "душа бажає", "душа в п'ятах", "душа на місці", "людина з душею", "людина без душі", "душу й тіло ми положим за нашу свободу". "Красива душа". Родина — об'єднання різних душ. Усі члени родини є тілом одного тіла і є душею однієї душі, і є духовним життєствердженням рідної віри. І всі вони живуть для завтрашнього дня, щоб мати приємне сьогодення. (Хто живе сьогоденням, тому не належить майбутнє).

Щаслива та родина, яка вміє всі душі єднати, знаходячи у кожній душі щось добре, щось приємне і співчутливе. Немає абсолютно бездушної душі. Кожний член родини має душу. Є душа маленька, а все ж таки душа. Душа кожна хоче бути вислухана, пошанована. І родина, яка складається з душ, які вміють самі себе терпеливо вислуховувати і шанувати, щаслива, мила, дружня.

Ніхто в родині не може бути суддею. Любов, терпіння, пошана — незамінимі закони родинного щастя. Щастя — душевний спокій. І тому й є переконання: кожна людина має сама творити рай у душі своїй: спокій, розраду, щастя. І ніде цих скарбів не шукати.

Душевний спокій — це не збайдужіння "до всіх і вся", ні, це правильне користування душевною енергією. Людина повинна сама собі своєю поведінкою робити душевний спокій. Обачним спокоєм зустрічати хвилі житейського моря, не терзати нерви лякливістю, гнівом, викликаним уразливими дрібницями. Перебільшено лякливі душі самі себе стомлюють. Вони часто лякаються явних і уявних небезпек: хвороб, поговорів, смерти. Наприклад, людина, яка постійно боїться померти, не має на душі спокою. Неспокій стає її стражданням: від довготривалого страждання постають хвороби.

Родина — дім рідних душ. У рідних душах буде мир і блаженство тоді, коли всі вони матимуть рідну віру, щоб вільно себе покращувати, заспокоювати, славити і боронити всюди і завжди дім рідних душ. Кожна душа в родині повинна сама себе щиро питати: що я маю добре зробити, щоб всі душі в родині мене любили, щоб мною гордилися і мною щасливилися? Що я роблю зле, що душі моєї родини на мою любов не відповідають любов'ю?

У домі рідних душ — мати — це віра, а тато — це хліб, а діти — це майбутнє. Мати, колишучи дитину, співає: "Вирощу ладу, любов-забаву, серцю на щастя, роду — на славу!" Син, донька є такими, якими їх створює мати. (Мати започатковує людину у чреві своїм, мати молоком вигодовує людину, мати дає людині мову — душу. Мати, навчаючи дитину добрих звичок, ощасливлює себе і дитину. Мати розвиває в дитини душевну красу).

Душевна краса — краса хотінь, краса почувань, краса переживань, краса настроїв, краса гніву і радости, краса ненависти і любови. Краса має пристрасних оборонців і ворогів тому, що красиве — некрасиве, некрасиве — красиве. Є в народі прислів'я: не те красиве, що красиве, а те, що кому подобається. І так є: не краса вибирає людину, а людина вибирає красу: вибирає собі красивий одяг, красиве оздоблення мешкання, красиві квіти, красивих приятелів, красиву пісню, красиву зачіску.

Краса — приємність, вона дуже потрібна людині: приємність активізує зір, слух, нюх — пожвавлює наше мислення, оприємнює життя. І кожна людина має вроджене тяготіння до краси. (Я вже говорив, що зі всіх красот, що є на світі, красива людина є найкрасивішою).

Краса має таку могутню силу, що, здається, людина залюбилася б у чорта, коли б він був надзвичайно красивим. Чорта уявляє людина як щось потворне. Є неприхильність до форм потворних тому, що вони творять неприємність. Очевидно, ми вже знаємо, що краса має мати красиву форму і красивий зміст. Почування не завжди погоджується з розумом: почування більше любить красу, ніж розум. Та почування, красивішаючи, стають окрасою розуму.

Людина любить красу, щоб не було в душі ненависти. Ненависть втомлює душу. У людини немає ненависти до краси: людина хоче бути заполонена красою миловидною і змістовною. Квіти у нас викликають приємні почування. І тому ми в них кохаємося, їх малюємо, тримаємо в рамці на стіні. Мистецтво — туга за красою і увічнення краси: чим шляхетніше почування, тим шляхетніше мистецтво. (Дохристиянське українське мистецтво нищила грецька церква, щоб знищити в народі волю проявляти самобутнє мистецтво, волю самозвеличуватися і самооблагороднюватися).

Людина любить силу, а співчуває слабості. Що сильніше: любов до сили чи співчуття до слабости? Любов і співчуття походять з світу душевної краси. Мати дає людині силу: сильний не той, хто сильний, а той, хто вміє розумно силою розпоряджатися, хто вміє володіти своїми почуваннями. (У душу людську часто вриваються грізні бурі, які можуть зламати, знівечити сильне життя людини: сильні люди вміють самі в собі ті бурі втихомирювати, опановуючи їх).

Слабі ті жінки, які кажуть: у мене чоловік поганий. Слабі ті чоловіки, які кажуть: у мене жінка погана. У поганої людини не все погане. Коли ти стараєшся погану людину зробити доброю, ти добродій. Коли ти добрій людині помагаєш стати поганою, ти злодій. Хто постійно говорить тільки про погане, той думає тільки про погане: не знаходить у своїй душі місця для доброго. Знайди в людині щось добре і говори про добре, думай про добре: часто погана людина, почавши думати про добре, стає добрішою.

Є родини слабі, тобто роз'єднані: кожний член родини живе сам для себе, живе своїми інтересами явними, або затаєними. У кожного "душа на замку": кожний поза родиною має приятелів, у колі яких почуває себе краще, ніж під рідним дахом. Що сталося з цією родиною?

Кожний член цієї родини півжиття проводить поза родиною. І те оточення, в якому він перебуває, діє на нього, навчає, настроює, хвилює і часто добру душу ламає, як вітер берізку. Сильно діє чуже оточення на тих дітей, які належать до родини, де немає родинних святощів, обрядів, де батько і мати збайдужілі до справ рідного народу, тобто — егоїсти: мають життя сіре, думки про гроші, меблі, ситі обіди.

Душа юна не може жити порожньою: коли родина її не заповнює, вона йде на вулицю і там душу заповнює тією духовістю, яку дають злі чи добрі люди. Особливо нещасні ті діти, яких мати настроює проти батька, або батько — проти матері. Діти мають вроджену жалість до батьків — їм тяжко ненавидіти тата, або — маму. Та є випадки, що душа дитини так затьмарена ненавистю, що відрікається від тата чи мами. Хто відрікається, той ожорстокішав, і треба лишити його в спокої, не оприкрюватися небажаною добротою.

(Є в житті й такі приклади: батько потелефонував до доні, що хоче її бачити. Вона зустріла тата і його другу жену. Почалася розмова: "Добре, тату, ти не злюбив маму, лишив її, десь поїхав. Я мала сім років. У моїх подруг тати, які їм дають гроші на цукерки. Ти мені ніколи дарунків не присилав: а хіба я була винувата, що ти лишив мою маму? Я з мамою виросла. Працюю, тепер ти хочеш, щоб я тебе татом звала, привіз мені дарунок. Ні, тату, ти мені непотрібний, я тебе ждала-виглядала, як маленькою була". "Донька тобі щиру правду каже, — сказала друга жена і заплакала, — мені її шкода". І всі троє (тато, доня і друга татова жена) плакали. Донька, повернувшись додому, навіть не сказала мамі, що бачилася з татом: не треба на стару рану сипати соли.

Родина, яка складається із збайдужілих людей, має черству душу: в домі не можна відчути любови до Вітчизни, до народу, до рідних святощів. І така родина нещаслива. І нещастям вона сама себе втомлює, пригнічує, її життя стає сірим, нецікавим: які люди, таке в них і життя.

Є переконання: там, де немає Вірности, немає любови. Правильно: любов не любить розлучатися, любов любить єднатися: єднатися щиро, радісно, пристрасно, з палким душевним трепетом. Де ж знайти людей вірної любови? Є твердження, що доброю вірною жінкою може бути та дівчина, яка є доброю вірною дочкою. І тільки добрий син може бути добрим мужем. Дівчина, яка повернулася спиною до тата і мами, і топчиться по тому, що для родичів святе, доброю жінкою бути не може. У неї розвинена відвага бути жорстокою. І вона цю жорстокість називає особистою волею: хочу — знущаюся над душею родичів, а хочу — зжалююся.

Дівчина, яка захоплюється тим юнаком, який осуджує своїх родичів, захоплюється нещастям. Коли син до матері ставиться жорстоко, ставитиметься він жорстоко і до жінки своєї. Коли донька сердечно ставиться до тата свого, вона ставитиметься сердечно і до мужа свого.

Щасливі батьки ощасливлюють дітей своїх, показуючи їм свою душевну красу: діти відчувають себе щасливими, радісними, коли бачать, що тато і мама вірно себе люблять, жаліють, живуть згідливо, не зневажають себе образливими словами.

Є такі родини, в які вторглися спритні, дуже влесливі релігійні душохвати — релігійні постійні сварки руйнують дім рідних душ.

Хто в цих релігійних сварах правовірніший? Той, хто має рідну (самобутню) віру. Бо ж рідна віра — духовна воля, непідлеглість чужим святощам і поняттям. Що треба звати скарбами рідної віри? Оте все, що в твоїй душі святе (любов до Вітчизни, рідне поняття Бога, самобутні родинні святощі (обряди, правила) вільне самовдосконалення, віддана любов до мами і тата, є твоєю рідною вірою. Ніколи, ніколи, ніколи чужу віру не став вище рідної, не принижуй своє єство!

Кожна людина жадає вічної любови: яка вона? Вічна любов подібна на вино: вино, старіючи, міцнішає, дорожчає. Є подружжя, які, чим довше живуть, ділячи радощі і смутки, тим більше залюблюються одне в одного. Їм сподобалося спільно все переживати. Їм сподобалося жаліти себе, поважати, ласкати, оповідати один одному про почуте і побачене. Їм приємно спільно на щось гніватися і спільно щось обожнювати. І в цьому проявляється розкіш душевної краси, багатство вічної любови.

Я бачив вічну любов: ідуть вулицею двоє стареньких. Він дбайливо її тримає під руку: так, як наречений наречену. Вона щось оповідає і, повернувшись, усміхнеться синіми поморщеними устами. На усмішку він відповідає усмішкою, у лівій руці тримає кошик з купленими харчами. Ідуть люди вулицею і їм стає на душі приємно, що такі старенькі люди ставляться ніжно до себе, достойно, співчутливо. Старенькі дарують молодим радість вічної любови.

А ось інших двоє стареньких: у них не життя, а море страждань. Вона в'їдливо каже: "Вік прожила, від тебе ніжного слова не почула. Усе кричав: а ти сяка та перетака. Висушив ти душу мою, сякий ти сину. Та щоб тебе трясця взяла, до чужої жінки де в тебе ті й ласки беруться".

Він відповідає: "Мовчи, дурна бабо, дівкою вже не будеш. Усе життя мені торочиш, що вариш та переш. А забуваєш: коли б не працював, то не мала б що варити і прати. Де я тебе взяв таку надокучливу?"

І ці старенькі добрі люди, але зневажливо, жорстоко вони ставляться самі до себе. Вони самі свої душі пригнобили словами докірливими, образливими, дрібничковими. І діти їхні і внуки гіркоту в душі мають, що дідусь з бабусею постійно війну мають, і не думають про мир.

Родина, в якій за дрібнички починається сварка, дрібничкова, невихована. Не розуміє, що там, де є прагнення іти до великої мети, про дрібнички думати не хочеться. Не можна погодитися з думкою, що сварка там, де злидні, а мир там, де розкіш, багатство.

Бездіяльні люди найсварливіші. Вони завжди люблять бути там, де сварки; вони сваряться пристрасно і безтолково. Витративши енергію на сварку, заспокоюються, і їм стає легше, і почуття у них таке, ніби ними довершене діло дає їм право на заслужений відпочинок.

Не кажу, що в родині не повинно бути жодних сварок: на світі мало досконалих родин. Сварки є майже в кожній родині, але нещастя не у сварках, а в способі сваріння. У культурних людей сварка культурна: незгоди, розбіжності в поглядах, розпач, спричинений невдачею, помилкою, злагіднюються.

Він і вона сваряться: є поважна причина посваритися. Але вони не вживають вуличних слів. Їхня сварка подібна на гостру суперечку, у якій немає дрібничкових причіпок, погроз, глумливих насмішок, немає хотінь повністю спалити міст приязні. Вони сказали все, що мали на серці, вибачилися, простили провини, обмінялися усмішками, не лишили на душі отрути, яка гнобить здоров'я.

Чому між ними не розгорілася така сварня, що хоч тікай світ за очі? Вони вміють самі собою володіти, уміють не падати в розпач, у прірву запаморочливого гніву, стемнілого самолюбства. Вони вміють під час сварки якнайчастіше вживати слово "ми" і обминати слово "я". Там, де він і вона під час незгоди ставлять свої "я" вище "ми", розумного виходу з сварки немає.

Найбільш клопітливих вчинків (навіть трагічних) робить людина у хвилину глибокого потрясіння (збудження, хвилювання, обурення, ревнування). І потім, шкодуючи, думає: треба було бути спокійнішим, розсудливішим. Зроблену помилку тепер тяжко виправити: собі і ближньому завдані душевні рани.

(Особливо неприємні ті люди, які чинять у громаді сварку, уживаючи образливі слова, погрози. Як поводитися, потрапивши у громаду розсварених? Коли чуєш сварку, рятуй сам себе: не дозволяй, щоб гнів розсварених вторгнувся в душу твою. Зберігай почуття душевного спокою, сам себе словом своїм лікуючи: "Я щасливий, бо я не гніваюся; я розумний, бо я не гніваюся; я добре здоров'я охороняю, бо я не гніваюся").

(Людина, яка швидко гнівається, пошани в громаді не має. Її вважають нервовою і стараються обминати, щоб мати спокій. Нервові люди завжди чимсь незадоволені: незадоволення тримає їхні нерви в напруженні, збудженні, і це їх виснажує, стомлює, робить їх хворобливими).

(Хто перестав нервуватися, той почав жити: варто ці слова тримати на стіні в кухні, в громадському домі. І знати: ідучи між люди, не показуй їм свого нервування, гнівом спотвореного обличчя, не роби людей хворими, псуючи їм настрій. Щоб зберегти добрий настрій в громаді, треба не запрошувати людей жорстоких: жорстока та людина, яка псує громаді добрий настрій, затруює життя. Такі жорстокі люди, маючи завжди попсутий настрій і роздратування, не здібні ні правильно мислити, ні правильно відчувати оточення громадське, їх часто називають хоробливими еµоїстами).

Людина не любить гніватися — чому ж гніватися? Є багато джерел гніву родинного. У молодій родині, наприклад, появляється боротьба за престол: хто в родині є царем — він чи вона? Два царі на одному престолі не помістяться. У таких випадках часто престольна боротьба кінчається розлученням. Або — щоденним гнівом. На повагу не відповідається повагою — вже є гнів.

Гнів — почуття, властиве кожній людині. Вихована людина вміє гнів злагіднювати, стараючись не думати про ті причини, які гнів викликають. Годину подумавши про справи приємні, вона ослаблює гнів: трохи стає легше на душі. Чим культурніша людина, тим їй легше неприємні почування заміняти приємними. Гніватися — значить виснажувати енергію душі: до виснаженої душі загощують різні хвороби. (Я часто важливі твердження повторюю, щоб міцніше вони засвоювалися).

Є переконання, що родинну боротьбу за престол треба замінити абсолютною рівністю між чоловіком і жінкою, або — "ліберейшен". Дослідження виявляють, що є "рівна нерівність", наприклад, в США є 48 відсотків американських родин таких, де жінка домінує над чоловіком. Домінувати — значить брати на себе більший родинний тягар. Не всі жінки такою домінацією захоплюються. Ті жінки, які хочуть домінувати над чоловіком, не бажаючи брати на себе головного родинного тягару, смішні.

Щоб родинне життя багатіло душевною красою і Вірністю, розумна мати між членами родини тактовно розподіляє домашні обов'язки. Наприклад, у п'ятницю вечором вся родина має спільно робити порядок у домі. І вважати це приємністю: там, де порядок, є згода, щастя, родинна краса і слава.

У дитини рано прокидається хотіння все робити те, що мама робить: таке хотіння є природнім проявом самовдосконалення. І мама зобов'язана дитину призвичаювати робити порядок у своїй кімнатці, біля свого ліжка. І не треба казати: "Ти мусиш кімнатку зробити гарною". Треба навчати: "Велика приємність робити свою кімнату гарною, роби, дитинко, — це дуже приємно". Добра звичка стає вдачею і помагає людині мати життєві успіхи.

Хто в дитячі роки не збагатив себе добрими звичками (точністю, охайністю, послідовністю, стриманістю, наполегливістю, ощадністю, щедрістю), той у старі роки стане жертвою поганих звичок. І тому треба знати: добрий не той батько, який дітям придбав маєтки і гроші, а той, який умів своїх дітей виховати для себе, для Вітчизни своєї, збагативши їх добрими навиками — найвеличнішими скарбами життя.

Тато зобов'язаний сина учити мудрости життя: оповідати, як він (син) має ставитися до нареченої, до творення своєї родини, до дітей. Тато зобов'язаний синові передавати кращі зразки свого досвіду: забобонна сором'язливість між сином і татом буває зовсім безкорисною.

Мама зобов'язана доню учити мудрости життя: усе доні треба сказати, щоб облегшити її подружнє життя. Доня має бути приготовлена знати, що шлюб — це не райський сад любови, щастя, радощів, розкошів. Шлюб -довга нива, на якій є світлі і захмарені дні. Доня має знати, що щастя нікому даром не дається. Щастя родинне доня має з мужем своїм здобувати в тяжкій праці, у взаємопошані, терпінні, узгодженості.

Родина повинна мати визначену годину в тижні для обміркування краси дому: усі повинні брати участь і нічия думка не повинна бути ображена. Це виховує почуття взаємоповаги і гідности. Дім — дзеркало душі родинної; чистота — добрий настрій, а добрий настрій — щастя і здоров'я.

"Та знаєте — життя таке, що навіть години в тижні такої немає, щоб вся родина могла спільно про красу дому говорити". Ви є життя — життя таке, як ви. Не вмієте створити умовин для родинного життя свого, то не нарікайте, що діти ваші, як чужі: немає зріднености і згоди.

Найбільшим ворогом сучасної родини є поспіх. Є в народі прислів'я: скорий поспіх — людям посміх. Обід вариться з поспіхом, споживається з поспіхом. Ідеться на працю з поспіхом, праця виконується з поспіхом.

Людина, яка поспішає, постійно відчуває втому. Втома постає з двох причин: неправильне користування власними силами і нервова збудженість, напруженість, спричинена поспіхом.

"Тепер такий темп життя: не поспішатимеш, відстанеш від життя". Швидкість і поспіх не те саме. Працю можна виконувати швидко, але з душевним спокоєм: без поспіху, напруження. Поспіх ніколи не був розумним: багато помилок постає там, де є квапливість.

Є цікаве те, що темп життя творять ті люди, які інших підганяють, а самі зберігають душевну і тілесну рівновагу. Поспіх (і особливо з нервовим напруженням) не збільшує темп життя, а сповільнює: появляється неправильне серцебиття, стреси, неправильне травлення.

Людина має право міняти обставини, робити на них вплив. Енергія людини вичерпується не працею, а порушенням ритму (узгодження) життя. Людина збудована міцно: може витримувати великі духовні і тілесні навантаження, коли є чергування між працею і відпочинком, між тілесною працею і духовною. І є правильний розподіл часу, вміння втілювати в життя Сім Законів Правильного Життя.

7. Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне Розуміння і Правильне Призначення.

Санскритське слово "віра" значить "відвага", "натхнення", "подвиг", "людина", "провідник", "віра Індра" (відважний Індра), "віра Вішну" (відважний Вішна). У "Рик Ведах" слово "віра" значить "люди", "людство". У "Магабгаратах" — "віра" значить "муж", "чоловік". Найвизначніші боги і сини у "Ведах" мають ім'я Віра, що означає "героїчний", "натхненний", "володарський", "благородний", "досконалий", "добродушний".

Ми сьогодні вживаємо слово "героїзм", у ведійському санскриті слово "віратва" значить "героїзм", а "віраврата" — "відважне" (вірне поводження), "вірая" — "з відважністю", "з вірою". У "Рик Ведах" слово "віра" означає "доблесть", "сила", "мужність", "справедливість", "наснага", а "вір'якрита" — "криття, роблення з відвагою, з впевненістю".

Староіранське (авестійське) слово "вар" значить "вірити". Ми кажемо "віра", латинянин — "реліґіо", грек -"тріскія", ірляндець — "ірес", данець -"ґаддінст", литовець — "тікиба", богемець — "віра", поляк — "реліµія". Мати Лель і Тато Орь вважали, що вірити — значить проявляти відвагу, мужність, послідовність, певність, бадьорість, натхненність.

Людина боязлива, байдужа, нестійка вважалася невіруючою. Знаємо, що з тих чи інших причин слово приймає нове значення. Наприклад, слово "краде" у часи Святослава Завойовника означало "розважається", "бавиться", "жартує" (підкрадається, підкрався). У санскриті слово "крід" значить "розважатися", "гратися", "веселитися". (У цьому треба й шукати обряд "викрадання дівчини").

Історія віри — історія Людства. Сумеріянська віра — історія Сумерії. Єгипетська віра — історія Єгипту. Українська віра (рідна) — історія України (Руси). Не можна відділити історію Індії від історії Індійської віри. Історія Японії — душа Японської національної віри (шінто). Якщо "віра" (за твердженням Маркса) є "опієм" значить історія Людства -опій, і в тому числі й марксизм.

Атеїсти вважають, що у вірі "висловлене безсилля людини перед природою, невпевненість людини у завтрашній день", "безпорадність людини перед стихійними соціяльними силами", "віра отруює свідомість віруючих", "віра є одним з видів духовного гноблення народу", "релігія — служниця пануючого клясу", "страх створив богів". Я завжди кажу, що справа не в релігії, а в природі релігії, в її суті і призначенні.

Первісна людина вважала Сонце Богом не зі страху. Людина обожнювала ту Силу, яка їй давала світло, тепло, радість, щастя, тобто — життя. Людина обожнювала Сонце, не страхаючись Сонця. Вислів "страх створив богів" безпорадний, безсилий. Людина не створила Сонця. Сонце хвилювало людину. І людині хотілося славити, любити, обожнювати Сонце, чудуватися сонячною величністю.

Віра була тоді, коли ще клясів не було, не було держави, не було хотінь в людини експлуатувати людину. Без віри людина не могла б духовно розвиватися. Віра — сукупність людських спостережень, навиків, понять. У Вірі наснажувався многотисячолітній життєвий досвід, створений племенем. Члени племени, збагачені досвідом, знали, як їм ставитися до себе, до дітей своїх і дідів, до оточення і ворогів.

Віра — світогляд людини: по вірі пізнається духовний рівень людини, спосіб її мислення, культура її почувань, шлях її життя. Віра — полум'я душі і розуму. Віра — хотіння служити тій силі, яка приємна душі й розумові. Віра чиста, світла, дорога та, яка природньо в душі й розумі самонароджується і вдосконалюється. Тільки така віра узгоджена (вгармонована) з чуттями розуму й душі, узгоджена з досвідами життя, з наукою і знаннями.

Чим могутніша в народі рідна віра, тим могутніша в народі духовна сила. Чим культурніша в народі рідна віра, тим культурніший народ. Можна критикувати релігійні міти, світогляди і можна правильно їхню вартість оцінювати.

Я кажу: якби люди не створили віри дванадцять тисяч літ тому, то мусіли б її створити сьогодні. У первісній вірі мати учила дітей, щоб вони самі себе шанували: мати дітей олюднювала. І сьогодні всі люди первісну самопошану поліпшують, обрядово уквітчують. Коли б шість тисяч літ тому в Оріяні (Україні-Русі) оріяни не створили колеса, люди мусіли б його створити сьогодні. Сьогодні ми колесо поліпшуємо: поліпшуємо те, що було створене багато тисяч літ тому.

Є думка, що віра — це свідомість, і тому в кожної людини є віра. Є думка, що віра — властивість поводження природи людської, відображення буття людського. Є думка, що людина створила віру в Бога. Є думка, що Бог створив віру в Бога. Є думка, що віра — це засіб, при допомозі якого людина пізнає себе, ближніх, оточення, матеріяльні і духовні основи життя.

Є думка, що віра — шлях морального удосконалення людини. Є думка, що віра — духовне обличчя вдачі людської, і тому справа віри — справа вічного прагнення людини покращувати себе, своє тілесне й духовне "я".

Є думка, що віра — це забобонність, обмеженість людська, безпомічність, "фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому щоденному житті, відображення, в якому земні сили приймають форму неземних". Є думка, що півмільйона років тому люди жили так, як звірі: живилися корінням, ягодами, грибами, бруньками, не мали одежі, боялися вогню: у них не було ні віри, ні обрядів.

Є думка, що віра — це пристрасть, і тому до неї не можна ставитися поважно. Ні: коли пристрасть світла, то й віра світла. (Очевидно, вірити пристрасно, що "той, хто не є християнином, є антихристом", значить мати віру затьмарену. Буддист чи індус не вважає себе ні християнином, ні антихристом. Є такі христологи, які приписують християнські гріхи нехристиянам, а нехристиянські чесности приписують християнам: така пристрасть несвітла).

Є думка, що віра — це нездібність людини відділити себе від природи: первісна людина вважала, що сонце, місяць, зорі, ріки, джерела, дерева — живі, і тому смерти немає. Діди, які заснули, переселилися в інший світ до вираю, і там живуть. І тому дехто первісну віру висміює як дику, примітивну. Я вважаю, що у вірі первісної людини є великий поступ — перші самоосвідомлення людини, дії її інстинктів, набутих навиків, досвідів, шукань.

Є віра родова, є віра племенна, є віра національна, є віра інтернаціональна. Є віра політеїстична, ґенотеїстична, монотеїстична. Є віра триіпостасна — "Отець, Син, Дух". Є віра чистого монотеїзму (є тільки один Бог, у мусульман — Аллах. В Українців Рідної Національної Віри — Дажбог).

Є віра, що сучасній людині віра непотрібна — місце віри зайняла технологія, наука, мистецтво. Є думка, що сучасній людині віра більше потрібна, як первісній людині: сучасна людина володіє технікою, мистецтвом, наукою, і чує духовну втому, чує ослаблення душевної енергії і починає скучати за природою, яку технологія спотворила, засмітила, отруїла.

Затруєна природа затруює людину. Людина, щоб себе рятувати, хоче повернутися до природи, хоче творити культ (обожнення) природи. Так є: хто не має віри, той повинен її створити, щоб мати правила життя натхненного. І віра має існувати не у вірі, а в поведінці людини, у її мисленнях і діях. У чесної людини є узгодженість між вірою і поведінкою. Нечесні люди поводяться не так, як вірять і вірять не так, як поводяться.

7-а. Природне Народження віри. Природа — Земля, Повітря, Вода, Рослини, Тварини, Сонце, Місяць, Зорі, усе, що оточує Людину, і — Людина. У ласкавій природі України виласкавилася Перволюдина Білої Раси, хоч Природа й не завжди бувала ласкавою. Усе, що людина має, вона отримала від матері-Природи. Землю (найбагатший дар матері-Природи) має Українець давній, сучасний і майбутній. Людина в Природі; Природа в Людині.

Українці кажуть: "Яка природа в тієї людини?", тобто — яка вдача, які властивості характеру, які здібності і замилування? "Що тій людині дала Природа?" "Який у тієї людини природній дар?" Є прислів'я: "Те, що Природа дала, милом не змиєш".

Твоя природня віра — це духовна властивість твоєї природи: коли ти віриш, що твоя рідна (природня) віра тобі непотрібна, значить ти віриш, що ти сам собі непотрібний. Коли ти віриш, що твоя рідна віра безвартісна, значить ти віриш, що ти безвартісна людина. Природня віра (рідна віра) сама родиться і розвивається в душі людини, яка прагне бути достойною.

З чого родиться Природня віра? Природня віра родиться з духовних і тілесних особливостей народу, по яких пізнається природа народу, його поведінка і його діяльність. Знаємо: рідна віра народу така, яка його природа. У природі народу (в крові й душі народу) затаєні коріння його природньої віри.

Природня віра значить споконвічна, батьківська, корінна, самобутня, обумовлена і утверджена життям народу. Вона є вірою непідробною, невдаваною, невипрошеною, не привезеною. Природня віра зумовлена самобутніми законами духовного розвитку народу (я її назвав рідною вірою).

Рідна віра — склад мислення рідного народу, якість народної звичаєвости (моральности), якість народних (душевних і розумових) самопроявлень. І тому вона (рідна віра) важливіша за справи соціяльні, політичні, економічні, мілітарні.

Природня віра природньо народжена. (Душа людини любить узгоджено співати з природою. Весною найкраще співають птахи і люди. У глибоку осінь — сніг, дощ — сумна природа; людина, йдучи змочена, змерзла, не має хотіння співати).

Природне народження віри — природне постання свідомости народу, природній розвиток його духовної сили, його світовідчування і світорозуміння. Природньо народжена віра подібна на народження дуба: з жолудя виростає могутній коренастий тисячолітній дуб. (Віра народжена не тільки розумом, а й почуваннями: по властивостях почувань пізнається вдача народу, зміст Його особливостей).

Людина, освоївши вогонь, повірила, що вогонь дає світло, тепло, вогонь має таємничу силу: первісна людина, сівши біля вогню, зраділа, що звірі до неї не підходять: бояться вогню. Танець біля вогню був не танцем дикости, а виявом світлої радости. Огонь вдень і вночі охороняє людей (особливо діток) від хижих звірів. Огонь — святий (світлий). Але не вогонь обожнювала людина, а те щастя, яким вогонь обдаровував людину. Вогонь — первосвітильник розвитку віри — появилася в людини впевненість в себе.

Появилася віра, що темряву можна перемогти світлом. І це знаряддя перемоги є в руках людини. Світло — добро, щастя (у санскриті "свастя"), безпечність. Темрява — зло, небезпека. У цих поняттях треба шукати праоснову всіх вір і філософій. У людині природньо народилася віра в добро і природньо народилося хотіння боротися зі злом. Віра в добро започаткувала хід людини до добра, світла, краси.

Природне народження віри постає так природньо, як природньо постає в матері любов до дитини. Ніхто маму не вчив любити дитину. Ніхто людину не вчив вірити. Віра не впала з неба: її коріння і зерна на землі, і розвивалася вона відповідно до законів Природи.

Віра України (Руси) в часи Кия, Святослава була вірою природньою, яка плекалася тисячоліттями. Її початки треба шукати у глибинах Мізинської-Трипільської культури. Вона була вірою радісною, доцільною, красивою: душа народу, живучи в ласкавій Природі, була радісною, доцільною, красивою. У природній вірі народ утверджував розуміння Бога, Світу, Себе, Оточення, свої Закони Життя, утверджував Культуру Мислення і Почування. (Не було, немає і ніколи не буде на світі віри абсолютно перфектної: у кожній вірі є проміння і тіні, є правильности і хиби.

У природній вірі народ природньо помилки виправляє, і природньо правильні твердження удосконалює).

Життя не стоїть на місці: народ з вірою в краще розвиває краще у вірі своїй, а гірше — занедбує: така властивість вдачі людської. Русичам-українцям дуже приємно бути русичами-українцями: вони самі себе бачили у вірі своїй. І дуже любили її і берегли. Ділом звеличуючи віру свою, вони самі себе звеличували, самовтверджували.

Природньо народжена віра моральна і світла тому, що вона не осуджує, не переслідує інші віри. І любов людини до людини треба вважати любов'ю природньою. Горе сталося тоді, коли на природньо народжену віру й любов зазіхнули в Україні (Русі) релігійні душолови. Вони принесли до Дніпра неприродню віру, зроблену, вимушену. Вони освятили релігійну ненависть, речучи: "Хто віруватиме та охреститься, спасеться, а хто не віруватиме, буде осуджений" (Марко, 16, 16). Вони залякали людину осудженням — вони зазіхнули на совість, честь, душу людську. "Хто визнає совєтську власть і піде в колхоз, спасеться, а хто не визнає, буде осуджений — вивезений у Сибір".

"Коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий" (1 до Коринтян, 16, 22). "Коли хто не любить любимого нашого вождя Лєніна, нехай буде покараний, як ворог народу, відщепенець народу, контрреволюціонер". Неприродня віра не тільки скривдила душу, а й обікрала любов — зазіхнула на найніжніші природні почування людини. "Люби, а ні — будеш проклятий!" Той, хто примушує любити, загрожуючи прокляттям, образами, неволею, вважається насильником. Застрашена людина не здібна не тільки любити, а й правильно мислити, відчувати. Застрашена душа замкнута, хитроулеслива, пригноблена.

"Хто не правдомовець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Христосом? Це антихрист, що відрікається Отця і Сина" (1 Іоан, 2, 22). "Хто є ворогом народу, відщепенцем, як не той, хто відкидає, що Лєнін є вождем світового пролетаріяту. Це антибольшевик, що відрікається від партії і Лєніна".

"Хто вірує в Сина, той має вічне життя, а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий на ньому пробуває" (Іоан, 3, 36). "Хто визнає Лєніна, той має щасливе совєтське життя в колхозі і в місті, а хто Лєніна не визнає, той родини не побачить — перебуватиме в концтаборах Мордовії, Сибіру, і діти, і жена його не матимуть права з ним бачитися, і гнів партії Лєніна на ньому перебуває".

"Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї (науки Христової, — Л. С.), не приймайте до дому його й не вітайте його. Хто бо вітає його, той участь бере в злих вчинках його" (2 Іоан, 10, 11). "Коли хто приходить до вас з антисовєтською літературою, не приймайте до дому його і не вітайте його. Хто вітає його, той бере участь у поширенні антисовєтської літератури".

Неприродня віра озброєна погрозами, докорами, залякуванням тому, що вона не має місця у вдачі Українського народу. Вона не узгоджена з природою душі народу. Її можна накинути народові тільки способом насильства ("вогнем і мечем"), як це й робили Путята і Добриня. І утверджувати її можна тільки при допомозі терору, як це знаємо з дій білих жандармів і червоних чекістів (північних зайдів).

"Усім робімо добро, а найбільше товаришам по вірі" (До Галат, 6, 10). "Усі міста любимі, а Москва самая любімая", "Усім бажаємо успіху, а найбільше товаришам по партії Лєніна-Сталіна". "Христос любить всіх людей". Ні, Христос не любить тих людей, які не є християнами. На світі буддистів, конфуціоністів, індусів, шінтоїстів, мусульман більше, як християн: а коли так — значить Христос меншу частину людей любить, а більшу — ні.

"Москва любить всіх людей, Москва — столиця світового пролетаріяту": ні, Москва любить тільки тих людей, які є відданими москвофілами, і по-рабському виконують її директиви. "Христос каже: "Любіть ворогів своїх": так, так, "любіть ворогів своїх", але не любіть ворогів Христових, бо ж: "хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий!"" (1, До Коринтян, 16, 22). Українці, в душах яких розвинене почуття гідности, кажуть: "Москва — наш ворог". Червоні чекісти примушують Українців любити ворога (Москву), але вони забороняють Українцям любити ворогів Московських.

Природньо народжена віра поєднана з вдачею народу, і тому вона не втримується терором. Я кажу: віра — це не пекло, чистилище, чудотворні мощі, ні, віра — справа людяности, справа терпеливого ставлення до інакшевіруючих, віра — вільне самопізнання і самовдосконалення.

Віра, яка зневажливо ставиться до життя земного і мріє про небесне, не робить людей кращими, зневірює людей, робить їх безбожниками. Віра — це не гноблення людини, не використовування почувань людини, щоб її застрашити — застрашена людина має застрашену віру. Природня віра — віра виховання людини любити волю, культуру почувань, культуру мислення, діяння, культуру розуміння життя. Світу і Бога.

Я завжди повторюю: людина є такою, якою є її віра. Віра — духовний шлях людини. Віра і поведінка людини поєднані так, як поєднані серце і дихання. Ніколи не ставтеся легковажно до рідної віри, тобто до рідного способу життя, до себе. Все, чим людина дорожить (любов, наука, технологія), народжене вірою; навіть невіра в Бога народжена вірою.

"Я атеїст, вірю, що можна мати чесне життя й без віри". Чую: ти християнський атеїст: ти розумієш теїзм і атеїзм по-християнському. Понять віри є стільки, скільки є вір. Хіба можна мати чесне життя, не вірячи у честь? Коли ти віриш у честь, значить ти віруючий: честь є твоїм божеством. Правда: є чесно віруючі і нечесно віруючі. Чесновіруючою людиною є та людина, яка за свою віру відповідає: чесна людина поводиться, як вірить, вірить так, як поводиться.

7-б. Блаженне Розуміння віри. Блаженство — велике щастя, духовна приємність, світле натхнення. "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона". Блаженства ніхто нікому не дає, не позичає. Люди — творці блаженства.

У родині, яка складається з байдужих людей (з самолюбів), які є рабами поганих звичок, блаженства немає. Є чимало таких родин, в яких щоденна релігійна сварня перетворила життя в пекло: він католик, вона баптистка, невістка — свідок Єгови, зять православний грецької віри. Усі вони в ім'я віри в Христа ненавидять самі себе.

У серці відчуває блаженство той, хто має блаженне розуміння віри. У блаженному розумінні віри освячується терпеливе ставлення до інакшевіруючих. Ніколи не можна ніяке віровизнання ображати, переслідувати. Природньо народжені віри мають блаженне розуміння віри.

Недобродії спрямували мислення людей на неправильну дорогу, почавши дискусію: яка віра краща? Один каже — я знайшов добру віру, а інший йому відповідає — а я знайшов ще кращу віру. О, нещасливі духовні шукачі! Розумні люди, вільні й достойні люди віри не шукають. Родиться людина й росте — й самі в її душі родяться віра, надія, любов. Вільна людина, як я вже говорив, вільно сама розвиває свою віру в Бога, віру в себе й людей.

Усе, що в її серці світле (рідне розуміння Бога, любов до матері, любов до батька, до родини, до Вітчизни), вона зве рідною вірою. Вона має рідні заповіді, обряди, свята. Вона чужої віри у душу свою не приймає: має рідний шлях життя. У рідній вірі все рідне — рідне дає людині велику приємність, наснагу. Людина на себе, на родину, на весь світ дивиться по-своєму — так, як хоче її душа, її блаженство.

Земля має шлях Небесний, а Небо має шлях Земний. Людина з двох шляхів (Земного і Небесного) створила шлях Людський. Людина, живучи на Землі, думає про Небо, а піднявшись на Небо, думає про Землю.

Немає життя вільного від помилок. Немає, як знаємо, на світі віри непомильної. Біблійний Саваот помилився: і тому почав вбивати те, що сам створив. "І рече Бог: вигублю чоловіка, що із землі, як чоловіка, так і скотину, і лазюче, і летюче: бо взяла мене досада, що посоздав їх".

Досада значить незадоволення. Біблійний Господь Бог Саваот "посоздав" людей та згодом у нього виникла досада на них. І він почав їх вбивати (топити у воді). Чи можна назвати того отця отцем, який з досади повбивав діток своїх? Діток, які свідомо чи несвідомо грішать, треба виховувати терпеливо, по-отцівському, а не вбивати? І євангельський Христос помилився, віруючи, що Юда є приятелем, якому можна доручити обов'язки скарбника.

Усе на світі відносне: помилка стає святістю, святість стає помилкою, просте — складне, складне — просте. Для людини, яка живе в джунглях — велосипед є складною машиною. Для людини, яка живе в сучасному місті — автомашина є простою машиною.

Віра і поведінка поєднані між собою так, як поєднані повітря і легені. Поведінка — стиль життя, уміння поводитися так, як учить віра. Там, де немилостиве розуміння віри, милостивости немає. Папа римський вірив, що, убивши Івана Гуса, скріпить віру. Папа організував у Констанції "суд Божий" — живцем спалив чеха. Івана Гуса не осудив "суд Божий": його осудило немилостиве розуміння віри.

Є переконання, що християнізм грецької і латинської інтерпретації сотні літ був немилостивим. Були катовані ті, які відважувалися не по-греко-латинському пояснювати науку Христову.

(Переслідували людей науки, філософії, стримували духовний розвиток в Европі. Та енергія розуму европейського розірвала ґрати "священної екзекуції". І запалила вогнища духовного відродження Европи).

Немилостиве розуміння віри принижує Людство, бо перетворює віру в засіб гноблення душі, в знаряддя насильства і наживи. Знаємо це з історії архиєреїв Прокоповича, Яворського, Косіва, Рутського. У людей немилостивого розуміння віри немилостиве "я".

Українці Рідної Української Національної Віри мають Блаженне розуміння віри. У них блаженне "я": вони чужої віри не приймають і своєї віри нікому не накидають, їхня віра не призначена на експорт. Вони знають закони чистого розуму і чистої волі: той, хто в тебе відбирає Блаженне розуміння віри і заохочує тебе прийняти немилостиве розуміння віри, зазіхає на щастя твоєї душі, зазіхає на незалежність твого духовного "я", щоб зробити з тебе релігійного простака, знеособленого прихожанина, якому не треба думати — треба тільки вірити в те, що чужі люди придумали.

Блаженновіруючою людиною є та людина, яка має в своїй душі свою віру (рідну віру), з жодної чужої віри не глумиться, і жодною чужою вірою свою душу не заповнює.

Я кажу: внуче Дажбожий, не дозволяй жодному душоловові вторгатися у царство твоєї душі, у святиню твого "я". Дажбог тобі дав життя і Дажбог дав тобі душу, щоб у твоїй душі була твоя віра, віра природня -самонароджена! І так довго, як у твоєму "я" царствує духовість твого "я", блаженствуй — світ належить тобі і ти світові, ти є ти!

Удосконалюючи свою віру, ти удосконалюєш свою вдачу, культуру своєї духовної енергії, своє вільне розуміння і відчування Бога, свій самобутній шлях життя, своє хотіння бути собою всюди і завжди, о, які блаженні закони життя в Блаженному розумінні віри! Їх треба свідомо, часто повторюючи, засвоювати — впроваджувати у стиль життя.

7-в. Правильне Призначення віри.

Живу — значить володію тілесними й духовними силами. Призначення віри — берегти рідний спосіб життя, берегти кращі надбання прадідів, дідів, батьків, берегти народ від чужої віри (чужого стилю життя), щоб мати краще самоволодіння.

Призначення Віри — розвивати в народі самобутність, духовну повноцінність і незалежність, учити вірних вірності. Вірний той, хто не зраджує батьківської віри. Українці, які вважають себе християнами, неправильно розуміють Христа. Христос не вчив зраджувати батьківську віру.

Христос не вчив висміювати батьківську віру. Рахеля — дочка Лабана і жінка Іакова дорожила рідними богами, берегла їх. Христос не глумився з Рахелі і Іакова, звучи їх ідолопоклонниками, хоч і знав їхню любов до ідолів. Христос удосконалював батьківську віру, і ті, які його погляди поділяли, звалися (на честь його) християнами.

Призначення рідної віри — плекати в народі духовну бадьодість, зрідненість, виховувати в народі любов до життя вільного, любов до Вітчизни незалежної від чужих релігій, світоглядів, догм, політичних і соціяльних законів. Народ зобов'язаний боронити незалежність Вітчизни так пристрасно, як пристрасно людина сама себе боронить від злодія, який вторгається в її дім.

Чужа віра, яка вторгається в народ, має неморальне призначення: відохочувати народ від рідних обрядів і заохочувати народ до чужих обрядів, щоб в народі не було відпорности (здатности) чинити опір чужій духовості. Чужа віра учить відрікатися від рідного стилю (способу) життя.

Чужа віра показує в неправильному вигляді рідну віру, щоб народ утратив пошану до себе і благоговів перед чужою святістю. Там, де знеславлюється рідна віра, знеславлюється душа народу і нав'язується народові чужа віра (неприродня, невластива вдачі народній). Той, хто переслідує народні обряди, звичаї, насилує народну совість. Свобода совісти є тільки у вільній державі.

Чужа віра має призначення плекати в народі збайдужіння до рідної духовости і рабське підпорядкування канонам, догмам чужої духовости. Віровідступником є той, хто зрадив рідну (природню) віру батьків своїх.

Призначення віри — дбати, щоб не було двоєвір'я, двоєвір'я — духовний обман народу. Форма рідна (національна) — вишивки, писанки, щедрівки, колядки, зміст чужий (єрусалимський, католицький, візантійський, лєнінський).

Призначення віри — дбати, щоб народ мав упорядковану душу (цілісну вдачу), повноцінну духовну культуру, тобто, щоб мав свою форму і свій зміст культури. Щоб українець був українцем по походженню і по вірі. Знецінюють рідних людей ті, які Христа одягають у вишивану гуцульську сорочку, не питаючи Христа дозволу на це. Вони Лєніна прикрашують полтавськими вишивками: рідне оздоблення чужого змісту.

Призначення віри — плекати єднання народу. Єднання народу квітує і міцніє там, де звички добрі (утверджені вільним життям) освячуються, стають обрядністю, законом, стилем життя. Обрядність, рідна по формі і по змісту, творить врочистий настрій, єднає спільноту. Призначення віри — плекати нові звички і вдосконалювати ті старі, які є світлими, корисними.

Звичка — спосіб поводження людини, народу, досвіди, набуті життям поколінь. По звичках пізнається вдача народу. Є в нашому народі вислів: "Людина з поганими звичками". Звідки вона їх взяла? Людина, щодня п'ючи горілку, звикає до неї і стає рабом поганої звички.

Муж, прийшовши з праці, цілує жену і дітей: до благородної обрядности він звик. Немає людей без звички: є десятки різних звичок. Звичка бути охайним, звичка бути ввічливим, звичка бути точним, звичка бути послідовним, звичка бути самоопанованим, звичка бути моральним, звичка бути вірним, звичка не об'їдатися, не лінуватися, не уникати обов'язків, не обмовляти, не вживати образливих слів, не бути жорстоким.

Добрі звички вкладаються у нервову систему. Є правильний вислів: "Звичка — друга вдача". Як збагатитися корисною "другою вдачею"? Багато разів повторене поступово засвоюється — стає звичкою. Звикла людина о 7-й ранку вставати. І їй вже й будильника не треба. Звикла тримати порядок у хаті: і дивується, що інші звикли жити в неохайності.

Людина, збагатившись звичкою, виконує дію без роздумів і вольового напруження, але свідомо. І каже: "Мені легко, я звик". (Відвикни від лихих звичок, привикни до добрих: покращає життя твоє, поздоровішаєш, відчуєш впевненість в себе).

Добрі звички — шляхетні скарби кращих людей. У Европі таких людей звуть духовними аристократами. Добрі звички людині потрібні, щоб життя зробити змістовнішим, красивішим, вартіснішим. Людина при допомозі доброї звички ту чи іншу працю виконує легше, краще й швидше.

Добрі звички — чесні вартові здоров'я нервової системи. Злі звички — нервове виснаження людини, предтеча хвороб і безпорадного життя. Змінити спосіб життя значить змінити звички, змінити стиль поведінки. Коли ти вмієш сам себе змінити (змінити злі звички на добрі), значить ти вмієш володіти собою, вмієш користуватися волею, умієш бути майстром свого життя.

Добрі звички треба поглиблювати, скріплювати, покращувати — втілення в життя добрих звичок вважається самопізнанням і самовдосконаленням. Є люди, які своє життя зруйнували своїми лихими звичками, кажучи — така моя доля. Погані звички — ворог людини, від якого гинуть навіть розумні люди, природою обдаровані.

Погані звички людина придбала, маючи неправильне виховання, неправильний спосіб життя. Боротися з поганими звичками тяжко — але іншого виходу немає. Злі звички треба викорінювати. Кожну звичку можна при хотінні — при наполегливій силі волі змінити.

У великого народу велика віра. Хто має малу віру, той її зовсім не має. Тільки велика віра є вірою. Велика віра — велика наснага. Брат-чужовір, який каже, що вірить не тому, що вірить, а тому, що звик, віри не має. Він рабську звичку називає вірою. Розуміння віри у нього рабське: він є рабом по вірі.

Заповідаю: розумій і люби Бога по-рідному; не поклоняйся чужоземним поняттям Бога; самовдосконалюй розум, душу й тіло; вір у себе; люби родичів своїх; виховуй дітей своїх у дусі рідної віри; шануй духовність предків своїх; шануй свята рідної віри; не самозабувайся на чужині; не обмовляй; живи для добра Вітчизни; будь правдивим свідком; обороняй свої скарби і не привласнюй чужі; не люби ворогів народу свого — не будь рабом; не лишай в біді приятеля свого; не зневірюйся; люби дітей свого і чужого народу.

І, провинившись, кажи рідній владі: краще бути покараним законами Рідної Української Національної Віри, ніж обласканим законами чужої віри.

Закони РУНВіри карають того, хто сам себе зрадив: карають, щоб зрадник сам до себе повернувся, сам свою волю боронив.

Закони чужої віри карають того, хто рідне любить більше, як чуже, хто рідному служить більше, як чужому, хто рідну мудрість цінує більше, як чужу, хто рідне розуміння Бога приймає, а чуже залишає. Посвятити себе РУНВірі значить мати найвеличніший шлях самопізнання і самовдосконалення.

Щоб правильно зрозуміти Сім Законів Правильного Життя, треба знати "Мага Віру". Треба свідомо володіти собою всюди і завжди, збагачуючи життя добрими звичками, правильним мисленням, правильним хотінням, правильним виконанням, правильним ставленням до себе і оточення, правильним харчуванням, правильною любов'ю, правильною вірою.



ДЕНЬ 49



1. "Учителю Лев Силенко, є відомо, що в Рідній Вірі України (Руси) був політеїзм, або — µенотеїзм. У обрядах обожнювалися добрі явища природи. І представлялася культура і мораль життєрадісного хліборобського народу.

Сьогодні в рідній японській національній вірі (шінто, шлях Богів) і в рідній індуській національній вірі (Веди-Знання) є майже такі обожнення добрих явищ природи, які були в рідній вірі України (Руси).

Рідну віру (віру свого батька-лицаря — князя Святослава) князь Володимир в 988 році зрадив. Він Великий?"

- Володимир Великий зробив велику помилку.

2. "Він (князь Володимир), одружившись з грецькою принцесою Анною, одягнувся в грецьку одежу, в одежу грецького базилевса. І почав він у Києві звеличувати грецькі вина і грецькі звичаї життя.

Він переслідував тих киян, які ховалися у лісах: не хотіли зраджувати віри батьків своїх. Він наказував руйнувати Могили Предків у Київському Священному Гаю, щоб кияни весною (на Великдень) біля Могил не клали квіти, писанки, не ставили вар, здійснюючи культ Предків.

Він між киянами запроваджував нові поняття моралі: той, хто зрадив віру батьків своїх, — добродій, а той, хто вірний вірі батьків своїх, — злодій. Вірність батьківським звичаям стала справою ганебною. А вірність чужим (прибулим з Греції) звичаям, стала справою почесною, святою.

Чому князь Володимир примушував киян зраджувати ті ідеали, які були для них рідними, святими?"

- Він боявся лишитися сам з вірою грецькою.

3. "Кияни вірили, що ліс — святиня божа, у лісі не можна смітити. Криниці, ставки, ріки не можна бруднити, у них свята вода — цілющий Божий дар, даний людям і всьому живому світові".

Він (князь Володимир) карав тих киян, які вірили, що ліси, поля, ріки є Божою благодаттю. Він у покараних відбирав доми, скотину, землю. Відібрані маєтки він роздавав тим киянам, які починали обожнювати прибулих з Греції архиєреїв (старших жерців).

Між киянами постало роз'єднання — киянин почав ставитися з недовір'ям до киянина, брат зненавидів брата.

"Не думайте, що я прийшов, щоб спокій на землю принести. Я не спокій принести прийшов, а меча. Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з матір'ю, невістку із свекрухою її" (Маттей, 10, 34-36).

Чому він (князь Володимир), як пише літописець-монах Нестор, хрестив Україну (Русь) "вогнем і мечем?"

- Він хрестив "вогнем і мечем" тому, що прибулі з Константинополя грецькі архиєреї благословляли насильницьке хрещення.

У праці "Рим і Візантія — вони хреститимуть Україну-Русь?", я пишу, що в Константинополі в часи імператора Лева Третього (717-741) біля святої Софії в 722 році грецькі архиєреї хрестили жидів "вогнем і мечем".

У Константинополі жила громада християн (монтаністів), яка визнавала науку свого Учителя Монтана. Вони вірили, що християнин не повинен брати в руку меча.

Їх (монтаністів) було мечами пригнано на площу гіподрому (біля святої Софії). Коли архиєреї почали монтаністів хрестити, вони (монтаністи) самі себе облили оливою і спалили. У Візантії було поширене переконання: той, хто приймає віру Візантії, стає рабом Візантії.

У грецьких (візантійських) архиєреїв була мета — при допомозі грецької ортодоксії перетворити Україну (Русь) в духовну колонію Візантії.

Вони киянам відкрито казали: у вас тепер віра грецька, і ви є греками. У палатах вашого князя грецькі порядки, грецькі ікони. І князь ваш одягнений по-грецькому. І церква у Києві по-грецькому названа Софією.

4. "Вони (грецькі архиєреї), щоб зрада Рідної Віри України (Руси) стала справою модною і святою, проголосили князя Володимира святим грецької ортодоксії.

Учителю, що Ви думаєте про таку святість?"

- Найблагородніша в світі любов має ім'я Вірність. Вірність звеличує людину. Вірність облагороднює душу і розум.

Найжахливіша в світі зрада — синівська зрада. Князь Володимир зрадив свого батька Святослава. Він зрадив рідну віру — значить він зрадив свою гідність.

Зрада всюди і завжди є зрадою, і особливо брудною вона стає тоді, коли її проголошують святою.

5. "Біблія — святість, і він (князь Володимир) поступав так, як написано у "Святій Біблії""?

- Ні. Він поступав так, як йому казали грецькі архиєреї. "Свята Біблія" вважає, що той, хто зраджує віру батьків своїх, той, хто зраджує свого Бога, є жахливим злочинцем.

"Нехай не буде в тебе чужого Бога, і щоб ти не поклонявся перед чужоземним Богом" (Псальми, 81, 9).

"Коли брат твій.., або син твій чи дочка твоя, чи жона серця твого, чи приятель твій любий, як душа твоя, та буде підмовляти тебе тайком, говорячи: "Нумо, будемо служити іншим Богам, яких не знав ні ти, ні батьки твої. Богам народів, що навкруги вас, близько до тебе, чи далеко від тебе, від одного кінця землі до другого кінця землі, то не приставай на волю його і не слухай його, і нехай не знайде він ласки в очах твоїх, і не змилосердься до нього, і не сховаєш його. Ні! Ти повинен вбити його. Рука твоя буде перва на страту його, а потім рука всього люду"" (5 кн. Мойсея, 13, 1 — 11).

Коли появиться пророк такий, який кликатиме рідну віру зрадити, а чужу прийняти, ви "мусите вбити сього пророка", "Сим робом викоринете зло поміж вас" (5 кн. Мойсея, 13, 5).

"Нехай інші народи ходять, кожний в ім'я свого Бога, а ми ходитимемо в ім'я Бога нашого" (Пророк Михей, 4, 5).

6. "У Рідній Вірі України (Руси) були зображення (статуї). Вони стояли у Священних Гаях, біля Могил Предків. Архиєреї грецької ортодоксії з своїм зятем — князем Володимиром розбивали і в Дніпро вкидали ці зображення (образи). По-грецькому "образ" значить "ідол"?"

- Кияни не чули слова "ідол". Вони казали "образ Бога". Вони знали, що образ Бога не є Богом. Але та пошана, яку вони давали образові Бога, на їхню думку, йшла до Бога Вічного і Всюдисущого.

З грецького слова "еідос", що значить "вигляд", "форма", "образ", "малюнок", "статуя", "ікона", "портрет", виникло слово "ідол".

Сумеріяни, єгиптяни, персіяни, греки, римляни (і в цьому числі й біблійні жиди) поклонялися образам, зображенням (ідолам).

Ідоли Сумерії, які були створені 5000 літ тому на берегах Тигру-Евфрату, помогли археологам і антропологам визначити, хто були сумеріяни — творці чарівної культури людства.

Ідоли Греції, які сьогодні стоять у Атенах і які були 2000 років тому зроблені, звеличують культуру Грецького народу, і вони пильно охоронені державою. Щороку мільйони туристів оглядають їх.

У Греції на грошах (драхмах) сьогодні красуються ідоли (зображення Зевса, Посейдона). У Ню-Йорку в будинку Об'єднаних Націй є постійна виставка. На виставці народи себе звеличують скарбами своєї культури. На цій виставці культуру Греції звеличує не ритуалістика грецької ортодоксії, а ідол Зевса, привезений греками з Атен. Ідол — це ідея.

Ідоли (зображення), які були в Києві — це були скарби народної творчости. Грецькі архиєреї зі своїм зятем понищили скарби народної творчости (намогильники, образи Богів, предків, володарів). І на їхніх місцях поставили образи (ідоли), привезені з Греції, ідоли (ікони) святої Варвари, святого Миколая, святого Юрія, і сотні їм подібних.

У християнській релігії (грецької і латинської інтерпретації) церквою канонізоване ідолопоклонство. І, щоб його трохи обмежити, папа римський нещодавно сказав, що таких святих, як Варвара, Микола, Юрій і сотні їм подібних, в дійсності ніколи не було. Образи (ідоли) цих святих були придумані греками для виховання християн у вірі Христовій.

Той, хто цілує прапор Вітчизни і перед ним клонить чоло, є ідолопоклонником, він поклоняється (віддає пошану) символові, образові чи знаменові — творінню рук людських. Я не знайшов у світі такої релігії, такого духовного світогляду, де б не було ознак ідолопоклонства.

Коли сини і дочки цілують прапор Вітчизни своєї і поклоном вшановують його, це ідолопоклонство (це вшанування святощів Вітчизни) має світлі почування. Поклоніння ідолові (образові), символові — це те саме, що поклоніння ідеї.

Грецькі слова "ідол" і "ідея" мають споріднені поняття. Коли грецькі архиєреї у Києві казали: "Зневажайте ідола України (Руси)!", вони розуміли, що це значить "Зневажайте ідею духовної незалежности України (Руси)! Зневажайте, тепер у вас віра грецька, віра грецька — правдива, православна!".

Ідолопоклонство, принесене греками в Україну (Русь), репрезентує грецьку релігійну ідеологію. Ідолопоклонство, принесене москвинами в Україну (Русь), репрезентує москвинську релігійну ідеологію — релігію лєнінського атеїзму.

Москвинські большевики в Києві порубали і попалили ідолів грецької ортодоксії, щоб на їхніх місцях поставити ідоли (образи) Лєніна, Свердлова, Калініна, Брежнєва і сотні їм подібних.

Вони (москвинські большевики) створили державну атеїстичну релігію. Вони біля ідола Лєніна складають присяги, вінчаються і молитовно кажуть: "Лєнін — святість наша".

"Віру святу я візьму в Лєніна", — молиться комуніст-поет Платон Воронько (журнал "Вітчизна", вересень, 1964 р.). Комуніст-поет Павло Тичина (у "Літературній Україні", за 16 жовтня 1970 року) пише, що солдат, утікши з німецького полону, "стрінувся в лісі з окресленням статуї Лєніна". "Він, упавши перед Лєніном, обнімає ноги його і просить Лєніна пробачити йому смертний гріх його великий — а саме те, що він військове звання своє зганьбив".

У працях "Як двоєвір'я пригноблює духовні сили народу?" і "Пощо украв єси Боги мої?", я докладніше оповідаю про походження і значення ідолопоклонства в історії людства.

7. "Після Америки, Японія вважається країною великої технології і культури. Є думка, що японці — народ великої духовної енергії, моралі, дисципліни, обрядности і гостинности. Вони сьогодні обожнюють добрі явища природи. Чому їм їхня (паґанська) віра не шкодить? Чому архиєреї грецької ортодоксії постійно (ось вже десять століть!) учать українців у церквах, щоб вони рідну віру України (Руси) ненавиділи?"

- У світі є любов і є ненависть. Щоб українці грецьку ортодоксію любили більше, як самі себе, їх треба в церкві навчити ненавидіти рідну віру України (Руси).

Легко тримати в неволі той народ, який має комплекс меншої вартости. Щоб народ мав комплекс меншої вартости, треба його в церкві навчити зневажливо ставитися до себе, (до джерел рідної культури — до звичаїв і обрядів предків своїх). Коли б архиєреї грецької ортодоксії говорили прихильно про рідну віру України (Руси), українці залишили б їх і почали б сумувати за вірою батьків своїх — за ідеєю незалежної духовости.

8. "Чому для народу Рідна Віра є дорогою?"

- Чому для дитини рідна мати є дорогою? Рідна віра (кожна рідна віра) є не тільки вірою.

Рідна віра — духовне багатство народу. Духовне багатство народу — труд багатьох поколінь. У рідній вірі народ освячує свою правду, бачить свою дорогу життя.

У рідній вірі, як зорі в криниці, відображаються многовікові історичні події народу, відображаються помилки народу і вміння виправляти помилки, уміння вчитися на помилках.

У рідній вірі таяться, як святеє святих, приватні, інтимні почування народу, бачення світу, визначення, що таке Бог і що таке людина. У рідній вірі увічнюється пам'ять народного серця.

9. "З чого творяться святощі віри? З чого розвивається національна культура?"

- Рідна віра України (Руси) самоутверджувалася і самоформувалася з великою душевною вибагливістю. І про це свідчать обряди. Збиралося віками те, що народ мав найкраще, найславніше і найсвятіше, і з цих духовних скарбів творилися святощі його віри.

І жив народ у гордості, що в нього є рідна святість дідами, синами і внуками шанована. У нього є своя віра — своя ідентичність. У нього є свій духовний ідеал. У нього є свій порядок життя.

Рідна віра — це корінь, який мільйонами видимих і невидимих розгалужень розходиться у всі сфери життя. І з нього розвивається чарівний сад національної культури. І, щоб в цьому переконатися, ознайомтеся з культурою Індії, Ізраеля, Японії.

Князь Володимир, руйнуючи рідну віру, зірвав міст духовної цілісности народу — міст, який єднав народ з його минулим. Минуле не потрібне? Ні, потрібне: народ, який знає минуле, краще орієнтується в сучасному і правильніше передбачає хід майбутнього.

10. "Що означають слова "Духовна цілісність народу"?"

- Жид є жидом по походженню і по вірі, японець є японцем по походженню і по вірі. Українець по походженню українець, а по вірі не українець. Чому? Тому, що його віра не є його вірою. Коли в нього його віра не його, він не є людиною цілісної духовости.

11. "Учителю Лев Силенко, Ви кажете — народ у свою віру вкладав свою мудрість і свою любов, і так утверджував свою духовну суверенність. Той, хто відбирає в народу його рідну віру, той втручається в мудрість і любов народу?"

- Мудрість і любов — це особлива (законами життя освячена) моральна незалежність народу. Тільки народ має право розпоряджатися своєю мудрістю і своєю любов'ю. Той, хто втручається у мудрість і любов народу, порушує святість його Суверенности.

Князь Володимир з варягами (найманими вояками) і греками — (зайшлими архиєреями) грубо втрутився у Духовну Суверенність України (Руси).

12. "Учителю, ми маємо осуджувати князя Володимира?"

- У "Мага Враті" я пишу: "Володимире, тату, Ти святим став, а люд Твій — рабом". Діти судять тата? Ні!

Не осуджуймо нерозважного тата свого, ми його діти. Коли ми розважні діти, розважно виправмо татову помилку, відроджуючи і по-новому осмислюючи рідну віру України (Руси).

13. "А коли ми не виправимо помилки тата свого?"

- Коли ми не виправимо помилки тата свого, тому що вона задавнена, або тому, що ми не здібні її виправити, ми самі себе приречемо на многовікове рабське існування.

Той, хто каже, що він хоче бути кращим за тата свого, славить себе і славить тата свого. Людина тільки та йде вперед, яка має жадобу покращувати суть свого "я".

Щоб діти могли виконати ті завдання, які перед ними поставило життя, вони повинні бути освіченішими і мудрішими, як їхній тато.

Життя — рух, вічний рух ознаменований самовдосконаленням. Життя каже людині: мудрість перетворюй у премудрість, краще перетворюй у найкраще, славне перетворюй у преславне. Поступаєш так — значить ідеш вперед. Не поступаєш так — стоїш на місці.

14. "У тварин немає віри. Чи можна погодитися з думкою, що віра родиться там, де є людина?"

- Віра родиться там, де є Хотіння обожнювати Красу, обожнювати Любов, обожнювати Правду, обожнювати Мудрість, обожнювати Волю, обожнювати Подвиг. Народ своє Хотіння вільно розвиває і вільно облагороднює. І, як духовне завершення Хотіння, в народі постає його Віра.

Я кажу — Хотіння (світле Хотіння) є дією, народженою Дією (Дателем Буття — Дажбогом).

15. "Що казали ті кияни, які вмирали за рідну віру?"

- Олег Віщий і Святослав Перший — наші володарі. Ми любили пам'ять про них.

Вони (предки наші) нам дали у спадок чарівну мову. І в ній слова "Бог", "молитва", "святість", "рай", "безсмертя", "любов", "правда", "віра". Вони нам дали наш образ: вони — це ми, ми — це вони. Вони нам у спадок передали багату землю.

Вони нам дали рідну дорогу життя, щоб ми не блукали по чужих дорогах. І сьогодні нас учать греки у Києві в церкві, щоб ми своїх прародителів зневажали, бо вони, віру свою маючи, не хотіли від греків віри приймати і відважувалися на Візантію рать свою посилати.

Ні, нам совість не дозволяє рідних прародителів зневажати! Краще достойно вмерти, ніж недостойно жити. Честь дорожча за життя!

16. "Українців віри грецько-православної у церкві переконують, що вони були дикунами, і тільки в 988 році грецькі попи поробили їх культурними людьми. І тому вони (українці грецького православія) із вдячности зобов'язані (ось вже десять століть!) грецьке православіє любити більше, як самі себе, більше, як матір-Україну".

- Персія (Іран) — країна великої історії і культури. І мала вона рідну віру (науку Спітами Заратустри). Віра Заратустри — віра світла і добра.

Мечем і вогнем було персів (іранців) у сьомому столітті навернено на віру Могамета. "Ви, перси (іранці), були дикунами. Тепер, маючи пророка Могамета, ви стали культурними людьми і ви повинні любити Могамета більше, як самі себе, більше, як свою матір".

Князь Святослав визнавав рідну віру України (Руси). Коли йому казали, щоб він прийняв грецьку ортодоксію, він відповідав: "Коли я прийму чужу віру, моє військо сміятиметься з мене".

У війську України (Руси) було устійнене переконання, що той, хто зраджує віру батьків своїх, зраджує совість свою, сам себе осмішує. Хто не зраджує, той лицар, той є сам собою.

Князь Святослав був лицарем. Він казав — гідність — душа воїна. Він ворогам казав: "Готуйтеся, іду на Вас!" Його батьківська віра учила його бути лицарем.

Сьогодні археологи ствердили, що в 988 році Україна (Русь) була країною великої історії і барвистої хліборобської культури.

17. "Учителю Лев Силенко, Ви проголосили реформу дохристиянської (рідної віри) України (Руси).

Ви кажете, що ніхто не має права рідну віру руйнувати. Коли вона (рідна духовна культура) має хиби, її треба світлими почуваннями душі і високими мислями удосконалювати. Удосконалювати, а не руйнувати.

Ви кажете, що синові народу розум даний не на те, щоб він зраджував рідну віру народу свого, а на те, щоб він її боронив, облагороднював своїм благородним життям і славив своїми світлими подвигами.

Здійснюючи реформу рідної віри України (Руси), Ви проголосили нові основи монотеїзму. Скажіть, що таке Бог у Вашому визначенні?"

- Слово "Дажбог" значить "Датель Буття". У санскриті слово "да" значить "дати", а слово "бгу" значить "буття". У слово "Дажбог" я вкладаю визначення основ монотеїзму, проповідуючи Рідну Українську Національну Віру.

Індуси кажуть Брагма, перси (іранці) — Агура Мазда, жиди — Ягве (Саваот), араби — Аллах, латини — Девус. У Рідній Українській Національній Вірі я кажу: "Дажбог — Основа Першооснов Світу".

Дажбог — Світла Духовна Сила, яка сама себе наснажує. Дажбог — Світла Духовна Сила, яка сама себе освітлює.

Дажбог — Світла Духовна Сила, яка вічно діє в світі несвідомого і свідомого буття, свідоме перетворюючи у несвідоме, несвідоме — у свідоме. Свідоме і несвідоме буття тому є буттям, що воно створене і кероване Духовною Силою (світлою Енергією).

18. "Без Дажбога світ не був би світом?"

- Без Дажбога (без Світлої Духовної Сили) немає Минулого, Сучасного і Майбутнього. Коли б не було Дажбога (Світлої Енергії), атом перестав би бути атомом: космос став би кладовищем, властивості і форму якого людський розум ніколи не буде спроможний уявити. Космос у атомі, і атом у космосі. Космос діє за законами атома. Атом діє за законами космосу.

Життєстверджуюча рівновага в Сонячній системі, де живуть люди чарівної плянети Земля, керована Дажбогом.

19. "Як виникли і розвинулися визначення, "що таке Бог" у релігіях Оріяни (України-Руси), Сумерії, Єгипту, Вавилону, Персії, Юдеї, Греції, Риму? І як виникли і оформилися поняття про непорочне народження Ісуса Христа і Христове воскресіння?"

- На ці питання я даю відповідь у працях "Заратустра, Бог і Біблія", "Будда, Бог і Євангелії", "Різдво Світла Дажбожого", "Великдень Світла Дажбожого", "Совість Історичної Науки", "Діяманти з Храму Світової Історії".

20. Точиться між філософами (вже майже три тисячі літ) непримирима боротьба за визначення, що було первинним — Дух чи Матерія?

- Дух і Матерія — Ровесники. Первинною була Дія (Наддуховна і Надматеріяльна Дійсність), ім'я їй — Дажбог.

Дух і Матерія — Ровесники. Вони є Діями Дійсности Дажбожої. Дажбог творить гармонійність між Духом і Матерією. Ровесники (Дух і Матерія) взаємозалежні і взаємотолерантні. Ніяким філософам не вдасться їх розсварити.

21. "Звідки походить життя?"

- На питання "Звідки походить життя?" дадуть переконливу відповідь ті, які матимуть дані сказати, звідки походить півдуховна і півматеріяльна пульсація сили (енергії), і чому в атомі діють суперечливі сили — сили, які самі від себе залежні?

Я кажу: першооснова, з якої виникла загадкова основа початку життя, прибула на Землю з Космосу, з незвіданих таїн світлої Дії (Дажбога), і в сприятливих умовах розвинулася. Еволюція керована діями Дажбожими, її треба вивчати, щоб знайти відповідь на питання, які хвилюють людину.

Перші моделі основ початку життя ніколи людиною не будуть знайдені. Невгамовний людський розум створить десятки нових теорій про основи початку життя, та всі вони будуть тільки теоріями.

Життя на плянеті Земля появилося більше, як три мільярди років тому. Не можна казати, що воно неземного походження, або — земного.

Вік життя (на Землі і в Космосі) людиною ніколи не буде визначений. Космос старіший як плянета Земля — молода дочка Космосу. Життя — Вічність, життя в Космосі було проявлене ще перед виникненням нашої Сонячної системи.

Людина прагне вникнути у таїни Космосу, де є життя старіше, як земне. І немає значення — увінчаються її прагнення успіхами, чи ні. Головне, що під час цих прагнень людина розвиває і вдосконалює сама себе.

22. "Учителю Лев Силенко, коли у Вашому визначенні Дажбог — архітект світу, то скажіть, на яких основах побудований світ?"

- Дажбог — Датель Буття дав буттю форму, вагу і дію, і поділив буття на Три Першооснови.

Є народження рослини, є життя рослини і є будучина рослини. Зернина, впавши з колоска на землю, вмирає — не вмирає — вона проявляє себе в новому колоскові.

Є народження людини, є життя людини і є будучина людини. (Людина, вік свій проживши, проявляє своє життя в житті нової людини, у житті дітей народу свого — усі діти племени споріднені між собою).

Є народження Сонячної системи (упорядкованости), є існування Сонячної системи і є будучина Сонячної системи. Народження Сонячної системи, існування Сонячної системи і будучина Сонячної системи — замкнене коло.

Ми, вірні Рідної Української Національної Віри, ознаменовуємо форму, вагу і дію, ознаменовуємо Вічну і Нероздільну Триєдиність Світобудови знаменом Дажбожим, блискавицею Трисуттям (Тризубом). Кожна з Трьох Первооснов по-своєму загадкова і велична. Вони нероздільні. Вони взаємно самі себе звеличують і самі себе вдосконалюють.

23. "Учителю, Ви проповідуєте знання про Бога. Учора сектантський пастор сказав мені, що він проповідує знання Бога. Чи це те саме?"

- Ні. Знання про Бога і знання Бога — два різні поняття. Знання про Бога творить людина. І чим в людини (чи в народу) вища культура розуму і вища культура душі, тим вищі в неї знання про Бога.

Знання Бога ніколи не будуть людині відомі і зрозумілі. Тільки Бог знає те, що Він знає. Наприклад, є знання про Космос і є знання Космосу: який вчений (віруючий чи невіруючий) відважиться сказати, що він знає знання Космосу.

Людина ще живе в епоху свого дитинства. І коли б їй сьогодні були передані знання Космосу, вона б загинула: її розум і її емоції не витримали б раптового надлюдського навантаження.

Людський мозок затаює в собі могутні сили. Людина в майбутньому буде ними поступово (без раптового і надмірного навантаження) користуватися.

Той, хто каже, що він проповідує знання Бога, справді проповідує не знання Бога, а свої знання про Бога.

Але коли він вважає, що жидівський пророк Ісус є його Богом, то він може казати, що проповідує знання Бога.

24. "Чому християнська віра не поробила німців рабами, а нас, українців — поробила? Хіба німці (англійці, або французи) віру християнську прийняли не так, як українці?"

- У оповіді "Українська Духовна Революція", та в оповіді "Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії і татаро-монгольська орда" я даю, перечислюючи історичні події, відповідь на ці питання. Тепер візьму тільки один приклад. Німці прийняли християнську віру від римлян, увійшовши як завойовники до Риму. Німці зручно підпорядкували християнську віру державним німецьким інтересам. Українці, від греків прийнявши грецьку ортодоксію, себе підпорядкували грецьким інтересам, грецькій облудній церковній політиці.

Хрещення України (Руси) стало для греків знаряддям духовного поневолення України (Руси). Хто поневолює твій дух, той робить тебе рабом.

Грек-митрополит пам'ятає походи Олега, Ігоря, Святослава. І він всією душею ненавидить Україну (Русь). І він тепер, як верховний духовний провідник України (Руси) — ставленик імператора і патріярха Візантії, має мету: при допомозі віри Христової зробити з українця-русича смиренного раба грецької віри православної.

Князь, щоб у Києві поговорити з греком (митрополитом — верховним владикою охрещеної України-Руси), йде з тлумачем.

Грецька мова стала в Києві мовою святою. Мова ослов'янщених болгар стала в Києві мовою церковною. Мова українська (русичівська) стала в Києві мовою третьорядною, холопською, поставленою в принизливе становище.

(Якщо мова — душа народу (і так є — бо немає мови, немає народу), то тоді хрещення скривдило душу народу. Образило гідність і розум народу. Чужу мову (грецьку, болгарську) в Києві хрестителі проголосили "мовою Божою, святою, церковною", а українську мову (душу народу) хрестителі поставили в становище мови приниженої, знеціненої, холопської, о, жорстокі архиєреї, не маючи національної моралі, ви хрещення проголошуєте справою принесення культури, світла, Божої істини в Україну (Русь), і не бачите тяжких ран, які завдало хрещення душі Українського народу).

Щоб українець (русич) мирно жив у православній покорі, жив без віри в себе і без національної мети, треба знищити, треба спалити всі святощі рідної віри України (Руси).

Він (українець-русич), утративши рідні святощі, всиротиться. Не знатиме, хто він, ким і чому поневолений. Він буде в неволі стогнати. Він буде нарікати на долю. Він буде сміло й по-анархічному бунтуватися, але він ніколи не покращить долі своєї, бо душа його контрольована греком-митрополитом "всея України (Руси)".

Українці прийняли віру християнську від лютих ворогів. Віру прийняли, а волю — утратили. І, як тільки піднімуться, як пробуджені велетні, щоб волю здобути, зразу треба йти на сповідь, і грек-митрополит у Києві їх висповідає, і вони знову вертаються до ярма. Що є? Їх переконано, що віра православна — головна ціль для християнина. У них приспана національна ціль, до якої б вони могли свої могутні сили спрямувати.

Духовний раб, утративши здібність бути собою, каже: "Коли для греків грецька православна віра є доброю, то й для українців вона добра. Коли для римлян римська католицька віра є доброю, то й для українців вона добра. Коли для москвинів цар москвинський добрий, то й для українців він добрий".

Виходить так: коли грек каже українцеві, що грецька мова свята, а українська мова — холопська, і, коли для грека так вигідно, то чому українцеві має бути невигідно, греки і українці — люди однієї віри грецько-православної.

Духовний раб, обиватель, "торжествуючий хам", легкодухий "хохол" — каже: "Хоч горшком назви, тільки в піч не саджай". Він не зносить Рідної Віри, він любить бути там, де надійний хліб, чарка, панахида, парахвіяльні мироносиці. Він уникає національних обов'язків, бо вони непоплатні. Він боїться смілого українського духа, бо з ним боряться москвини, попи, нігілісти, і він не хоче псувати з ними відношення. Він каже: "Коли іншим християнська віра помагає, то чому нам — ні? Мій син у Москві комуністом, поплатну працю має. Коли москвинам комунізм добрий, то й для мого сина — добрий. Коли мій син не знає української мови, то й не треба, безпечніше життя матиме". Така дрібнокорислива, низькопробна, пристосуванська, заробітчанська мораль у цього ворога Рідної Віри.

Він сміється, що в жида є жидівська віра, і дивується, що "всі" є християнами, а жид не хоче бути християнином. Чому жид не хоче бути нежидом?

25. "Значить є пани-християни і є раби-християни? "

- Греки-митрополити (високопреосвященні владики (володарі) України (Руси) забороняли українцям-монахам у Києво-Печерському монастирі мати українську друкарню. Вони віру Христову використовували для закабалення і тримання в темноті українців (русичів). Вони знищили старі священні письмена України (Руси), писані до 988 року, і вони навчили українців (русичів) вірити, що греки їм культуру принесли.

Греки — пани християни. Пани-християни — творці християнських догм, творці християнських ритуалів і реформ. А українці — раби християни — приймачі християнських догм, приймачі християнських ритуалів і реформ. Творці духовних вартостей (і так завжди було в історії і так завжди буде) домінують над тими, які від них віру чи інші духовні вартості приймають.

26. "Яка тоді наша роль українська в греко-латинській церкві?"

- У греко-латинській церкві пророками є жиди, а філософами, каноністами і адміністраторами — греки і латини, а смиренними парахвіянами — українці (русичі) та їм подібні вівці стада Христового.

27. Щоб ми, українці, перестали бути рабами-християнами, нам треба, взоруючись на німців, іспанців, москвинів, підпорядкувати християнську релігію державним українським інтересам.

- Треба було про це думати в 988 році. Сьогодні — пізно. Сьогодні той, хто християнську релігію підпорядковує національним інтересам, нелюблений. "Є сьогодні інтернаціональні християнські секти люблені".

Диктатор Франко носив при поясі револьвер, обдекорований емблемою святого серця Ісуса Христа. Гітлер вважав себе християнином, і німецькі християни твердили: "Через Гітлера Христос став могутнім між нами, і тому націонал-соціялізм є справжньою християнською релігією в дії", — (А. Firеу, "Cross аnd Swastika", 1938 р., стор. 12).

Архітекти москвинського монархізму говорили, що через христолюбного царя Христос став могутнім. І тому москвинська монархія (і так думав і влюбленець деяких західних інтелігентів Фьодор Достоєвський) є справжньою християнською релігією в дії.

Люди знають, що значить "християнська релігія в дії". Казати, що українці створять "християнську релігію в дії" кращу, як німці, іспанці, москвини, значить шкодити українській справі. Кожний християнин вважає, що його "християнська релігія в дії" є найкращою; є воля переконань.

Людство жде нових ідей. Жде апостолів оздоровлення і вдосконалення душі людської. Я вірю — геній Людства розвивається так, щоб кожний народ мав волю творити свої духовні вартості і їх вважати своїми святощами: там, де є святощі, є релігія.

28. "Ваш учитель Лев Силенко не вірить, що во Вифлиємі Бог народився”. Учителю, що братові-чужовірові відповісти?"

- Якщо "Бог народився", значить перед народженням Його не було. Якщо Бог "во Вифлиємі воплотився", значить Він перестав бути Богом. Якщо Він був Богом і людиною одночасно (Боголюдиною), то тоді Він страждав не як Бог, а як людина. Бог — Дух безтілесний, Бог не страждає. Якщо Ісус страждав, як людина, то Він не може, так як Бог, спасати людей. Ісус, як Пророк і Реформатор віри Мойсеєвої, милостивий і величний син народу Ізраелевого.

29. "Чи справді Ісус народився у грудні? Чи в Ісуса були рідні брати?"

- П'ять тисяч років тому наші Прародителі святкували Різдво нового Сонця. Римляни у грудні мали веселопишні "сатурналії" — різдво Сатурна (Бога-Сонця). Щоб охрещених відхилити від свята Різдва Сатурна, архітекти християнізму у дні Різдва Сатурна почали відзначати дні Різдва Христового.

(У Палестині взимку пастухи не перебувають в полі з стадами. У "Євангеліях" не написано, в якому місяці був народжений Ісус. І точний рік народження Ісуса нікому не відомий).

Маттей (13, 54-55) ясно пише, що Ісусова "мати зветься Марія, а брати Його Яків, Йосій, Симон, Юда". Ісус був найстаршим братом, "Він був первородним між многими братами" (До Римлян, 8, 29); Ісусові брати не визнавали науки Ісусової, тобто, "Брати Його не вірували в Нього" (Іоан, 7, 5).

"Євангелії" писані були грецькою мовою. У грецькій мові слово "адельфос" уживається тільки у значенні фізичного (тілесного) брата, а слово "анефіос" — тільки у значенні "кузин".

У "Євангеліях" точно визначено, що Яків, Йосиф, Симон і Юда були Ісусовими "адельфосами", а не "анефіосами". Ісус знав, що Його рідні (тілесні) брати глумливо ставляться до його науки, і коли Йому сказали, що мати і брати "стоять надворі" (Маттей, 12, 47), то Він (Ісус), "простяг руку на учеників своїх і сказав: "Ось мати моя й брати мої!"" Він учнів своїх любив більше, як рідних братів.

Іван Франко визначив, що князь Володимир у 988 році здійснював хрещення України "з політичних причин". Треба знати, що імператор Константин з політичних причин у 325 році в Нікеї з єреями проголосив, що Ісус є Богом. І про це я детальніше оповідаю у об'явленні "Будда, Бог і Євангелії", в оповіді "Рим і Візантія — вони хреститимуть Україну (Русь)?"

Частина християн вірить, що Ісус — це Бог, а частина християн вірить, що Ісус — це Христос (тобто, Помазаник). Усі на світі віри і віруючі повинні бути однаково респектовані. Тільки там є людяність, де є толерантне ставлення віри до віри.

30. Учителю, я почав братові-чужовірові говорити про Вашу науку. А він мені гнівно сказав: "Бійся Бога! Тебе Бог покарає. Лев Силенко — безбожник, Бога не боїться!"

- Брат-чужовір, як видно по його словах, вірить, що Бог — це страшилище. І він "Богом-страшилищем" так заляканий, як дитина бабою Ягою. О, нещасний, він сам заляканий, ще й інших пробує залякувати. Прости йому. Він щонеділі співає: "Свят, свят, свят Господь Саваот". Є в семітів віра, що Господь Саваот панує над своїми рабами при допомозі залякування.

"І глаголить Господь...: "Страх мій пошлю поперед тебе і залякаю" (2 кн. Мойсея, 23, 27). Нічого дивного немає, що раб Божий, наприклад, такий, як брат-чужовір, і живе заляканий Богом.

Я кажу: Дажбог — це Блаженство. Дажбог нікого не залякує, нікого не карає, нікому болів не завдає.

Дажбог — Свідомість Всесвіту. Дажбог — Світла Дія Вічности. Дажбог — Душевне Щастя. Я пророк Дажбожий, натхненний Дажбогом несу Душі Народу мого Душевне Щастя, Рідну Українську Національну Віру проповідуючи.

Кажеш, що мої люди за мою любов до них мене тяжко зневажають? Моя любов до мого народу свята, і тому я терпеливо переноситиму всі болі, завдані мені моїми людьми. Знаю я, що вони не знають, що їхні мислі і почування контрольовані чужими духовними силами, і я прийшов, щоб сказати їм про це.

31. "Відсталий народ позичає культуру в розвиненого народу. Хіба в цьому немає прогресу?"

- Коли відсталий народ попадає під вплив чужої розвиненої культури, він утрачає (свідомо, або несвідомо) почуття самопошани. Є два способи позичення культури. 1. Відсталий народ позичає собі чужу культуру (чужу релігію, чужу законність) і до неї молиться, і їй служить. 2. Відсталий народ позичає собі чужу культуру (чужу релігію, чужу законність) і її вільно підпорядковує ідеалам своєї незалежности. Мудрий народ тому мудрий, що позичене служить йому, а не він позиченому.

32. "Лев Силенко хоче знищити християнську культуру України. Лев Силенко хоче знищити совєтську культуру України. Культуру треба шанувати, а не нищити".

- Українську (дохристиянську) культуру України знищили архиєреї грецької ортодоксії, знищили по-вандальському, безжалісно. Християнську (грецько-ортодоксальну) культуру України жорстоко (по-вандальському) знищили москвинські большевики. Бачимо — культура нищить культуру.

Щоб українці були культурними по-українському, а не по-грецько-православному чи по-совєтському, вони повинні творити свою самобутню культуру: чим більше вона буде самобутньою, тим більше вона буде цінною і величною, і корисною для Людства.

Українці, ставши грецько-православними, перестали творити свою самобутню культуру. Вони мали право на рідній землі творити тільки таку культуру, яку дозволяла цензура архиєреїв грецької ортодоксії. Очевидно, вислужлива, рабська, цензурована культура не має великої духовної цінности.

(Знаємо: після хрещення України-Руси "зависла важка грецька цензура (...), яка поволі винищувала з руських рукописів багато з того, що грекам не подобалося, а вкладала додатки, видумані грецькими людьми на Русі" (М. Чубатий, "Визвольний шлях", ч. З, 1979 р., Лондон).

Експонати культури (культури, створеної під наглядом грецької ортодоксії чи москвинського большевизму) лишіть потомкам своїм. І на експонатах напишіть: "Любі діти наші, ми творили цю культуру в неволі. Ви, ставши вільними, творіть нову (незалежну від чужих культур) справді самобутню культуру. Ви не маєте щастя погордитися нами. Зробіть так, щоб ми мали щастя погордитися вами".

Тільки та культура, яка твориться на волі (без жодних чужих цензорів) піднімає в світі престиж України (Руси) і збагачує культурну скарбницю Людства.

33. "Ви проти грецької ортодоксії?"

- Грецька ортодоксія хай панує в Греції, і хай вона у Греції звеличує Грецію. Я кажу: для українців корабель грецької ортодоксії перестарілий. І коли українці на кораблі грецької ортодоксії вирушать в нове (тисячолітнє) плавання, сидітимуть на мілині. Я кличу українців будувати новий корабель — могутній корабель Рідної Української Національної Віри.

Кожний добрий син народу хоче, щоб його народ був великим народом. І я хочу, щоб мій народ був великим народом: великий народ тому великий, що він не живе позиченою великістю. Він великий тією великістю, яку він сам творить у поті чола свого.

34. "Чим вимірюється Велич народу?"

- Велич кожного народу вимірюється великістю його культури, очевидно, не позиченої, а рідної. Гордитися не своєю культурою, а чужою (позиченою чи накинутою) значить їхати на позиченому коні. Знаємо, що на позиченому коні далеко заїхати не можна.

35. "Учителю Лев Силенко, чому Україні більше, як якійсь іншій країні, потрібна рідна релігія? І яку народи Европи матимуть користь з того, що в українців є рідна релігія?"

- Усім народам плянети Земля відомо, що Україна — країна виняткового багатства. Значить Україна — країна виняткова, і тому український народ тільки тоді буде могутнім народом, коли він матиме виняткову релігію — миролюбну рідну релігію.

Україна, маючи рідну релігію, перестане бути знаряддям Ватикану, Польщі, грецької ортодоксії, Московитії. Ні Кремль в ім'я грецького православія, ні Ватикан в ім'я католицизму не будуть на Дніпрі святити мечі, щоб українці вбивали самі себе "за віру Христову".

Народи, знаючи, що Україна — країна виняткової духовости (світлої релігійної толеранції) матимуть до неї виняткове довір'я. Усім стане відомо (і потім це ввійде у благородну традицію Европи), що Україна не підпорядкована жодним чужим релігіям. І тому жодна чужа релігійна сила не може Її використовувати проти іншої чужої релігійної сили.

Католицизм, протестантизм, грецька ортодоксія, юдаїзм, мусульманізм хотітимуть (і кожний у своєму інтересі), щоб Україна, як релігійно незалежна і толерантна, зайняла позицію справедливого миротворця-координатора особливо в тих чи інших релігійних проблемах.

Україна (у своєму інтересі), ставлячись до католицизму так само, як і до грецької ортодоксії, протестантизму, юдаїзму, мусульманізму, започаткує давно в світі жданий новий, дійсно достойний стиль релігійної толерантности. І в цьому буде її світова (корисна для людства) моральна сила.

36. "Ті українські інтелігенти, які навчені служити Москві, а також ті українські інтелігенти, які навчені служити Ватиканові й Грецькій ортодоксії, пишуть у книжках, в часописах, що рідна віра України (Руси) була маловартісною, і Лев Силенко зле робить, що Рідну Віру оновлює і збагачує її новими мислями".

- Я їм кажу: чим вартісніша в народі його рідна віра, тим вартісніший народ.

Духовна вартість народу оцінюється духовною вартістю його рідної віри. Інтелігенти, які вважають, що рідна віра їхнього народу маловартісна, самі себе проголошують маловартісними інтелігентами маловартісного народу.

Народ, який (з тих чи інших причин) не знає своєї рідної віри, нещасний. Він загубив свою метрику. Він не знає сам себе. Він не знає першоджерел своєї духовної культури. Хто не знає сам себе, той не має віри в себе. Хто не має віри в себе, той не має енергії відстояти себе.

Я прийшов помогти тим українським інтелігентам, які не по-українському інтелігентні, вернутися до Рідної Віри.

37. "Я був в Англії. Питаю англійця: "Англія має релігію?" І англієць швидко (так, ніби він відповідь мав вже давно готову) сказав: "Англія має релігію. Її релігією є Англія".

Учителю Лев Силенко, таку відповідь почувши, я згадав Вас: у Англії є рідна англійська національна віра, її ім'я — Англія".

- Англієць відповів мудро.

38. "Учителю, чи Ви осуджуєте тих, які не визнають Вашої науки?"

- Коли б я осуджував тих, які не вірують у мою науку, я б принизив себе і тих, які вірують у мою науку. Я вчу: ніяка в світі віра не повинна проповідувати, що святість, любов, милосердя, праведність є тільки її власністю. Усі віруючі люди всіх релігій в світі мають однакове право на святість, на любов, на милосердя, на праведність.

Коли б я казав: "Віруватимете мені, спасетеся, а не віруватимете мені, будете осуджені", я б сіяв ненависть між людьми, нетерпимість.

Є такі християни, які вірять, що Ісус сказав: "Ідіть по всьому світі і проповідуйте євангелію усякому твориву. Хто віруватиме... та охреститься, спасеться, а хто не віруватиме, осудиться" (Марко, 16, 15-16). Виходить, що Ісус казав — вір мені, а ні судитиму? Я не вірю, що євангелист Марко правильно передав слова Ісуса.

Я не вірю, що в Ісуса було прагнення свої благі вісті (євангелії) накидати буддистам, індусам, конфуціоністам, заратустріянам, і їм казати, щоб вони хрестилися, а ні — суд.

Чому буддисти мають бути суджені за те, що вони є буддистами? Чому індуси мають бути суджені за те, що вони є індусами. Ніхто нікого не має права осуджувати за ті чи інші релігійні переконання.

39. "Ми, українці, в церкві грецької віри православної співаємо "Боже, нам єдність подай!", а Лев Силенко своєю рідною вірою тільки роз'єднує українців".

- Ви співаєте, щоб Бог вам "єдність подав". Бог не роз'єднував українців, а коли Він (Бог) роз'єднав українців, то тоді роз'єднання українців є справою Божою, "усе бо від Бога", — кажуть архиєреї. Ви співаєте про єдність, а я творю єдність. Любити квіти і плекати квіти — дві різні справи. Співати про єдність і творити єдність — дві різні справи.

У оповіді "Українська Духовна Революція" я кажу, що єдности ніхто нікому не дає. Єдність не падає з неба. Її не можна ні купити, ні виспівати.

Єдність живе в неписаних законах — в основі будуючого здорового характеру народу. Народ без єдности — значить народ без любови, без національної моралі.

Чужі релігії в ім'я своїх інтересів роз'єднали українців ще перед моїм народженням. Я не прийшов роз'єднувати роз'єднаних. Я прийшов, щоб українців об'єднати у Святині Рідної Української Національної Віри. Ті, які хочуть, щоб українці були об'єднані біля Ватикану (та біля інших чужих сил), гніваються на мене.

40. "Лев Силенко нову віру проповідує, може нова віра й добра, та я всім кажу, що я ні в що не вірю, і є багато таких, як я".

- Людина, яка каже, що вона "ні в що не вірить", має слабу духовну енергію.

Людина, яка вірить — вірить у силу своєї волі, у силу свого життя, у силу свого духовного ідеалу, є людиною наснаженої духовної енергії.

41. "Чи українець має в себе вірити з вірою в Дажбога чи без віри в Дажбога? Якщо з вірою в Дажбога, то — чому?"

- Дажбог — це Світла Мудрість. Дажбог — це світла Любов. Дажбог — це світла Правда. Українець, який вірить у себе з вірою в Дажбога, є духовно досконалішим за того українця, який вірить у себе без віри в Дажбога. Духовно досконалі люди корисні для людства.

42. "Я, правду кажучи, атеїст: вірю, що ніякої віри не потрібно".

- Якщо ти віриш, значить ти віруючий. Віра є те, в що ти віриш. Ти віриш, що ніякої віри не потрібно. Ти віриш, що потрібний атеїзм, щоб бути атеїстом. Коли б атеїсти поводилися як люди, які не вірять у атеїзм, атеїзму б не було.

Коли ти віриш в науку атеїзму, значить атеїзм є твоїм божеством. Не має значення, як ти своє божество називаєш — діялектичним матеріялізмом, атеїзмом, нігілізмом чи суб'єктивізмом.

Ти тримаєш в себе вдома портрети (ікони) апостолів атеїзму. Ти читаєш їхні писання і шануєш їх за те, що вони тобі показали атеїстичну дорогу життя. Шануєш — значить здійснюєш поклоніння явне чи неявне. Коли інші моляться, ти стоїш мовчки — здійснюєш антимолитовну молитву.

Баптист каже, що він не воює. Він проти будь-якої війни. Він вірить, що ніякої зброї не потрібно. Ні, баптист воює — здійснює відважний пасивний подвиг. Пасивний подвиг — зброя.

Магаматга Ґанді, вживаючи пасивну зброю (зброю непротивлення злові), переміг тих, які тримали зброю вогню і заліза.

43. Ми, українці-християни, маємо багаті церкви і бідну національну свідомість, і в цьому наше горе.

- Багата церква — значить багатий дім, дім молитви. Якщо ви у церкві стоїте лицем до святощів Візантії, Ватикану, Юдеї, а спиною стоїте до святощів України, у вас ніколи не буде національної свідомости. Ваша свідомість є такою, якою є ваші святощі — житіє візантійських святих ви краще знаєте, як житіє синів України (Руси), які полягли на полі брані, щоб жили ви.

44. "Чому грецько-православна чи католицька церква не дає українцям національної свідомости?"

- Грецько-православна чи католицька церква не може дати українцям того, чого вона не має, і ви за це не гнівайтеся на неї.

45. "З чого родиться національна свідомість?"

- Кожний народ (народ, який має національну мораль) гордиться святощами Вітчизни. З вірної любови до святощів Вітчизни, з вірної любови до Бога батьків ваших у вас самонародиться віра в себе, у вас самонародиться почуття національної свідомости. Національна свідомість — значить національна гідність.

46. "Українці, розум яких контрольований Ватиканом, підохочено прагнуть до Ватикану приєднати тих українців, розум яких контрольований грецькою ортодоксією".

Довгі століття між українцями точиться духовна й кривава боротьба під гаслом "Яка віра краща?" І ця боротьба, чужими майстрами інспірована, роз'єднує і виснажує українців, і відхиляє їх від національної боротьби за волю Вітчизни рідної. Скажіть, Учителю Силенко, все ж таки, яка віра найкраща?

- Що таке віра? Є десятки відповідей на це питання. Я вчу, що віра — творча святість душі. Ми, українці Рідної Української Національної Віри, маємо свою душу і свою в ній творчу святість.

Ми не сваримося, яка віра найкраща. Сваритися, яка віра найкраща, значить проголошувати себе людьми малої духовної культури. Греки вірять, що грецька віра православна — найкраща віра. Латини вірять, що латинська віра католицька — найкраща віра. Ми, українці Рідної Української Національної Віри, віримо, що Українська Віра найкраща віра.

І справді так є: для жида жидівська віра — найкраща віра. Для індуса індуська віра — найкраща віра. Для японця японська віра — найкраща віра. Для араба арабська віра — найкраща віра. Якщо кожний вірить, що його віра найкраща, значить усі віри найкращі, і, щоб в світі віра з вірою не ворогували, з цим треба погодитися.

Вівці, які між собою сваряться, яка для них мати найкраща (медведиця чи вовчиця), мають думання, спрямоване на хибну дорогу. Їм треба терпеливо (бо вони дуже вразливі) сказати, що і в них є мати, і рідна мати для них є найкращою матір'ю. Коли вони не погодяться з цією правдою, значить у них збочений інстинкт самозбереження, їм треба оздоровитися.

47. "Чи кожний українець, який виконує інтелігентну працю, є українським інтелігентом?"

- Латинське слово "інтелект" значить "розум". Усе залежить від того, ким вихований розум, і на яку дорогу він спрямований.

Ті українці-інтелігенти, які виховані Москвою і служать Москві, є москвинськими інтелігентами. Походження у них українське, їдять вони хліб український, а духовність у них не українська. Незважаючи на те, що духовність у них не українська, вони є неблагонадійними людьми Московитії. Вони є неблагонадійними людьми тому, що в їхній душі інколи бурхливо проявляється болісне огірчення, що Москва обкрадає їхню матір- Україну.

"Розум ваш, а який напрямок мислення повинен мати ваш розум, це справа партії, ми, ваші старші брати, дали вам Лєніна. Тільки той українець є достойним українцем, який любить Москву більше, як Україну", — так москвини прополоскують мозок українцям москвинського виховання.

Ті українці-інтелігенти, які виховані грецькою ортодоксією чи католицизмом, є грецько-ортодоксальними, католицькими інтелігентами. Походження у них українське, їдять вони хліб український, а духовність у них не українська. Незважаючи на те, що духовність у них не українська, вони є неблагонадійними людьми Ватикану чи грецької ортодоксії.

Вони є неблагонадійними людьми тому, що в їхній душі інколи бурхливо проявляється болісне огірчення, що архиєреї Ватикану чи грецької ортодоксії їх вважають другорядними християнами і зневажливо ставляться до матері-України.

"Душа ваша, а які мають панувати святощі у вашій душі, це справа істинної віри нашої. У наших школах ваш розум вихований. Ви любіть католицизм, любіть грецьку ортодоксію більше, як Україну. Ви наші християни і тому служіть нам в ім'я Господа Бога Ісуса Христа", — так архиєреї прополоскують мозок українцям грецько-православного і католицького виховання.

Тільки той українець-інтелігент є українським інтелігентом, який на перше місце ставить українські справи, а на друге — чужі. Без такої української інтелігенції Україна ніколи не буде українською.

48. "Українці вже звикли до того, що українські інтелігенти служать Москві, служать Ватиканові, служать грецькій ортодоксії, і за вірне служіння отримують титули, життєві вигоди, грамоти.

Служіння чужим святощам у нас модне. Служіння чужим святощам вже творить частину нашої національної культури, традиції, історії і слави. І з цим треба примиритися. І треба заборонити отому Левові Силенкові (і де він взявся?!) ширити Рідну Українську Національну Віру".

- Бідний мій народ. Він вже звик бачити свою інтелігенцію рабською. О, коли б інтелігенція подостойнішала і перестала служити силам ворожим Україні, і почала служити рідному народові, народ би з радости заплакав. І уквітчав би свою достойну інтелігенцію вінками слави золотої, обдарував би її найпочеснішими титулами і створив би для неї життєві вигоди.

Дивіться: українці, які віддано люблять Україну, віддано люблять мене, вони створили (самі тяжко працюючи) для мене необхідні життєві умовини, вони щиро славлять мене і щиро боронять мене. Вони кланяються мені, що я звільнив їх з духовного рабства і показав їм світлий шлях Рідної Української Національної Віри — шлях Священного Самопізнання.

Я кажу: боротися за волю і в цей же час практикувати філософію рабства, значить боротися за волю по-рабському. Хто по-рабському бореться за волю, той ніколи її не здобуває. Національні визвольні змагання (якщо вони контрольовані архиєреями чужих релігій) — справа безнадійна.

У старих анналах можна прочитати такі слова: "У рабського народу рабські провідники, і тому, що вони підпорядковані чужим духовним силам, їх можна купляти, і при їхній допомозі гнітити їхній народ".

49. "Учителю Лев Силенко, у церквах грецької ортодоксії, до яких належать мої брати, висять позолочені приманливі ікони.

Наприклад, висить ікона (образ) Небесного Отця (Саваота) з обличчям старого грека і в одежі грецького аристократа. Чому Небесний Отець (Саваот), який є Творцем і Неба, і Землі, і людини, і всього живого, одягнений у грецьку одежу, і дехто вважає це святим законом віри православної?"

- Ікона (образ чи ідол) Небесного Отця (Саваота), до якого моляться твої брати, це церковний мистецький твір грецької уяви про Бога. І коли цей твір талановито виконаний, значить греки — талановиті малярі.

Є християни, які осуджують поклоніння іконам. Є християни, які поклоняються іконам і кажуть, що немає значення, у який одяг вбраний Саваот (Отець-Небесний). Ні, одяг — справа не другорядна. Наприклад, коли б папа римський появився у церкві в одязі мусульманського шейка, католики подумали б, що з папою щось сталося.

50. "Учителю, я читаю "Мага Віру", і в мене створюється враження, що на Вашу думку в дохристиянській вірі України (Руси) все було ідеальне, перфектне, впорядковане. Чи справді так було?"

- Ні, в дохристиянській вірі України (Руси), незважаючи на те, що вона була вірою світлою, радісною, стародавньою, не все було ідеальне, перфектне, впорядковане.

А хіба в сьогоднішній, наприклад, католицькій вірі все ідеальне, все перфектне, все впорядковане? Ні, непомильних творінь немає. Той, хто себе проголошує непомильним, робить одну з найбільших помилок у своєму житті. У великих людей великі помилки, у малих — малі: хто вміє сам виправляти свої помилки, той вміє сам себе вдосконалювати.

Шлях самопізнання і самовдосконалення — це шлях, на якому людина виправляє свої помилки.

"А як тоді вірити великим людям, коли у них великі помилки?" Шануйте великих людей за їхній великий світлий розум, за їхні великі світлі труди і натхненні подвиги. А за помилки не дуже бийте їх: їхні помилки їх б'ють і без вас, і часто б'ють безпощадно.

51. "Я народився, виріс, маю дім, жінку, дітей, маю працю і добрі харчі. Отже, живу своїми приватними радощами і болями. Ніякими українськими справами не цікавлюся. І навіть Рідною Вірою не цікавлюся, бо вважаю, що Рідна Віра — приватні радощі і болі Лева Силенка, і хай він ними цікавиться".

- Хіба краса життя людського в тому, щоб мати такі самі радощі й болі, як і в скотини? Скотина родиться, росте, має лігво, жінку, дітей, має працю і добрі харчі.

Це правда: Рідна Віра — мої приватні радощі і болі, і я кличу до себе таких, які хочуть, щоб Рідна Віра і для них була головною приватною справою життя.

Приватні справи (такі приватні радощі і болі), які має скотина, не є злі. Але людина тому й є людиною, що в неї є високі духовні ідеали, в ім'я яких вона живе і в ім'я яких виховує дітей, щоб їм належало їхнє майбутнє.

52. "Силенкова віра не є вірою, бо вона основана на розумові і науці. Віра є там, де віруючі керуються не розумом, не наукою, а почуваннями душі".

- Я високо ціную почування душі. Високо цінуючи почування душі, кажу: віруючі, які не визнають сили розуму і сили науки, і керуються тільки почуваннями душі, без потреби осліплюють свою віру.

Я не уявляю віри без розуму. Вір, не думаючи: почнеш думати, станеш грішником, розділиш долю Івана Гуса. Я кажу: вір, думаючи. Без розуму немає не тільки віри, а й людини. Якщо з голови людини забрати мозок і при допомозі апаратів підтримувати її життя, вона житиме довго, але вона (людина) нічого не знатиме про своє життя.

53. "Чи є гріх? Якщо є пекло — то де воно?"

- Є гріх. Гріх є там, де є торгівля совістю, любов'ю, волею, переконаннями, вірою, вітчизною, людьми. Пекло є в душі тієї людини, яка здійснює гріх.

54. "Учителю Лев Силенко, у Вашій науці більше говориться про справи земні, а менше — про справи небесні, чому?"

- Є такі духовні вчителі, які кажуть віруючим: "Не дбай про земне, дбай про небесне. У царстві небесному порядок. На землі — безладдя".

Є думка — справи небесні упорядковувати легше, як земні. Ніхто з Небесного Дому не повертався на землю і не оповідав, як там є.

Я кажу — той, хто живе на землі, повинен себе присвятити справам облагороднення земного життя. Живу я на землі, щоб покращувати земні справи народу мого, а коли помру і піду в Царство Духа Предків, буду там гордитися, що земне життя не промарнував. Тільки достойним (духовним і тілесним) земним життям можна достойно звеличувати життя небесне.

55. "Учителю, скажіть, чи в Рідній Вірі Ви визначаєте, що Дажбог має образ?"

- Дажбог має "образ". Образ Дажбога — це Світла Любов. Образ Дажбога — це Світла Правда. Образ Дажбога — це Світла Мудрість. Образ Дажбога — це Вічність і Безмежність.

Образ Дажбога не можна намалювати тому, що обмежена людська уява не може збагнути Вічности і Безмежности. Той, хто малює образ Дажбога, справді не малює образ Дажбога, а тільки при допомозі малюнка маніфестує свою уяву про Дажбога. Я не раджу в святинях ставити образ Дажбога.

56. "Є думка, що тепер доба атома, науки, техніки, ніхто вірою не цікавиться. Не розумію, чому Лев Силенко проповідує не українську політику, а — віру?"

- Усе залежить від того, хто і які робить визначення віри. Політика — це тільки одна з частин віри. Немає віри без політики і немає політики без віри.

Є віра забобонна, яка зневажливо ставиться до науки і техніки. Є віра світлоносна, яка звеличує науку і техніку. Є віра толерантна. Є віра, яка нетолерантно ставиться до іншої віри.

Є віра, яка тримає народ у рабстві і темноті. Є віра, яка визволяє народ з рабства і дає народові найсучасніші знання. Є віра з Богом. Є віра без Бога.

Є віра національна. Є віра інтернаціональна. Ні, немає значення, яка доба (доба атома чи кам'яної сокири) — людина не може жити без віри в себе, людина не може жити без віри у світлі ідеали. Людина не може жити без обожнення Світла, Краси, Любови, Відваги, Мудрости, Сили, Вірности, Правди. Де обожнення, там святість. Де святість, там обрядність. Віра — це обожнення, святість, обрядність, і головне — самопізнання, самовдосконалення праці розуму і почувань.

57. "Чи віру в світлу Правду можна звати вірою?"

- Я вже говорив, що віра є те, в що ти віриш. Українці до 988 року вірили у світлу Правду, вірили у життєдайне Добро, вірили у свої визначення Справедливости. Вони вірили в себе, в свої духовні сили. Вони мали свої розуміння Бога.

Князь Володимир відібрав в народу віру в себе і примусив народ вірити у грецьку ортодоксію, у грецькі мощі (кості), в грецькі ікони, в грецьку совість.

Грецька ортодоксія (грецька віра в правду і грецьке розуміння правди) прищепила моєму народові байдуже ставлення до власної долі, бо "все залежить від Христа", прищепила моєму народові байдуже ставлення до рідної державної влади, бо "всяка влада від Бога".

Я прийшов, щоб оправдати без вини жорстоко осуджену правду України (Руси), і поновити її в правах. Я прийшов, щоб народові повернути віру в себе — віру в світлу Правду. Тільки в рідній вірі народ може вільно розвивати культуру свого чуття і мислення.

58. "Є віри, в яких виразно визначено, непорушною догмою освячено, що Бог — це Отець Небесний. Чому люди звуть Бога отцем? Скажіть, Учителю, чи у Вашому визначенні Дажбог — Він, — чи Дажбог — Вона?"

- Я вірю, що Дажбог — Основа Першооснов Світу. Хіба Основа Першооснов Світу має стать? Дажбог — Правда, хіба Правда має стать? Дажбог — Любов, хіба Любов має стать? Дажбог — Мудрість, хіба Мудрість має стать? Дажбог — Вічність і Безмежність.

Учора був матріярхат, мати була головою родини. Сьогодні патріярхат — тато — голова родини. Діти плянети Земля, думаючи земними законами і родинними поняттями, самі створили віру, що крім земного тата, є ще й Небесний Тато. Якщо ця приємна думка облагороднює людину, її треба вітати.

Я кажу, що тато і мама в родині рівноправні. Дажбог — Тато, Тато в значенні Датель Буття і Дажбог — Мама, Мама в значенні Дательки Буття. Дажбог, як Тато, проявляє себе в чоловічому роді і Дажбог, як Мама, проявляє себе в жіночому роді. Дажбог Всюдисущий, Дажбог Всевічний, Дажбог Всесвітлий, Дажбог Всемогутній.

59. "Учителю, Ви кажете: "Я в Дажбогові і Дажбог в мені". Чи кожний українець може так казати?"

- Усі ми люди одного плоду (племени), і Дажбог всіх нас поміщає в світі своєму. Та тільки в душі тієї людини є Дажбог, яка Його любить і для Нього живе.

Зрозуміліше кажучи: усі ми українці, і Україна всіх нас поміщує в світі своєму. Та тільки в душі того українця є Україна, який її любить і для Неї живе. Той українець, який поміщається в світі України, але в душі своїй України не має, відщеплюється від кореня свого і щезає в безвісті.

60. "Ви Лев Силенко? Хто Вас вибрав, щоб Ви відроджували Рідну Віру України (Руси) і творили українську філософію?"

- Я вірю, Дажбог — це Сила (Дія) — незнищима всюдисуща Сила. І ця Сила вибрала мене, Силенка, і опромінилася в душі моїй, і заволоділа розумом моїм, я їй підвладний.

61. Учителю, у Вашій науці з силою самобутньою проявлена незалежна духовність України (Руси). Звідки це взялося у Вас?

- Людина отримує у спадковість (від предків близьких і далеких) не тільки риси обличчя, колір очей, властивості крови, а й властивості чуттів, спостережень, мислення.

Незалежна, самоутверджуюча духовність киян, які жили тисячу років тому, успадкувалася в природі мого "я", і силою світлою і вільною озвалася.

Поведінку (манери) моїх емоцій, розуміння, уявлення, пізнання, спосіб реагування на оточення, напрямок думок, поставу відношення до рідної землі я отримав у спадковість від предків моїх. Усе, мною отримане від предків, проявляється у моїй науці, і, незалежно від того, чи я буду всіми осміяний, всіми забутий, чи всіми шанований, я завжди і всюди залишуся таким, як є, інакшим бути я сил не маю і хотінь не маю: я в Дажбогові і Дажбог в мені.

62. "Учителю Лев Силенко, у Вас є вислів: "Прислухаюся до мови душі моєї". Що Ви чуєте у душі своїй?"

- У душі моїй я чую мову предків моїх. І я сьогодні ясно бачу літній день 988 року: відбувається глузування над душею народу мого. З жалю — сльоза на очах моїх. Я плачу. Плачу так, як плаче дитина, в якої злії люди забрали рідну матір.

Між моїми сльозами і сльозами матерів і дітей, які бігли берегом Дніпра з розпачем в душі і плакали-благали: "Виходь", тобто, "Видибай, Боже, видибай!" — містерійна єдність. Є спільний душевний біль. Є несказанна тривога, що Бог України (Руси) зневажається. "Глупі матері і діти плачуть за Богом України (Руси)".

Ні, той, хто оплакує зруйнований жертовник віри батьківської, не є глупим. Він оплакує волю, незалежність, святість землі рідної. Зруйнуйте гніздо пташине, і хоч на дереві й гнізда вже не буде, буде над деревом кружляти пташина, об гілля крильми битиметься, оплакуватиме гірку долю свою.

Інстинкт волі (інстинкт духовної незалежности України (Руси) я успадкував від тих предків моїх, які в 988 році життя віддали, обороняючи батьківську віру. Її осміяну, принижену, до стовпа ганьби прив'язану, обкидану болотом грецької ортодоксії, я оплакую сльозами душі моєї, я осміяне обороню, я принижене прославлю, я оганьблене осіню, я болотом обкидане обмию — я нікому не дозволю умертвляти віру (совість) України (Руси).

63. "Учителю, мені шкода Вас".

- Ні, не шкодуйте мене, бачачи сльозу на очах моїх. Я щаслива людина, я маю дуже добре тілесне й душевне здоров'я. Я ніколи не був у шпиталі — ще ніяка хвороба не псувала настрою мені, я походжу з здорового і довговічного селянського роду. Я чую юнацьку легкість у моєму тілі, хоч я вже не є юнаком, я маю веселу вдачу, праця — радість моя, я люблю жити, щоб жив мій народ.

Я вірю, кращі сини і дочки мого народу поможуть мені втілювати в життя священний світогляд духовної незалежности України (Руси), ім'я йому — Рідна Українська Національна Віра.



ДЕНЬ 50



1. Українські етнографи визначили, що "Без належного знання дохристиянських вірувань годі зрозуміти історію Української культури та літератури як давньої, так і нової, бо вона завжди оперує з народними віруваннями, обрядами, переказами, піснями, і таке інше".

Без належного знання рідної віри України-Руси, українець-русич не може правильно зрозуміти себе. Не може правильно знати, хто він є? Українська культура і література відображають історію розвитку Української Національної Свідомости. Відображають особливості вдачі Українського Єства. Правильна Національна Свідомість там, де правильне зрозуміння історії нації. Де Форма і Зміст життя народу узгоджені.

У національній культурі (і так було, є і буде) визначений духовний рівень нації. Визначені шляхи творення національної самосвідомости. Знаємо: людина родиться два рази. Перший раз — тілесно, другий раз — духовно. Нація, яка має повноцінну національну культуру, спроможна виховувати повноцінних синів і дочок. Повноцінна національна культура ознаменовує самобутній (справді самобутній) стиль життя нації. Культура зріднює народ, ощасливлює, одухотворює і облагороднює тоді, коли вона повноцінна: рідна Формою й Змістом.

(Слово "форма" значить "вигляд". Форма не є додатком до Змісту. І Зміст не є додатком до Форми. Між Формою і Змістом (при нормальних обставинах) панує узгодженість. Форма бере участь у творенні Змісту. А Зміст — у творенні Форми. Коли Зміст і Форма узгоджені, тоді по Змісту можна пізнати Форму, а по Формі — Зміст.

Людина — її Форма і Зміст узгоджені, злагоджені. Злагодженість значить гармонійність, погодженість, одностайність. Якщо б людина мала кінцівки такої форми, як лапи в лева, вона б не була людиною).

2. Духовне життя людини пізнається по змісту її світогляду. Світогляд — усталений погляд на життя людей, Бога, віру, природу, мислення, почування. Світогляд — невидимі окуляри, крізь які людина дивиться на світ, на себе й людей.

Світогляд українця-русича самобутньо формувався тисячоліттями. Формувався на основі набутих знань життя, творчих досвідів і навиків. І збагачувався моральними, релігійними і естетичними якостями.

Є різні світогляди. Наприклад, світогляд ескімоса відрізняється від світогляду папуаса. (Підсоння, спосіб здобування харчу, географічні особливості віддзеркалені в світоглядах племен). Грек епохи Олександра Македонського світоглядом відрізнявся від грека епохи Константина (засновника Константинополя). Українець-русич епохи царя Святослава Ігоровича світоглядом відрізнявся від українця-русича епохи гетмана Богдана Хмельницького.

3. Житель Кенії і житель Швеції відрізняються формою (виглядом): будовою черепа, носа, губ, волосся. І відрізняються змістом — поглядом на життя, складом психічних особливостей, життєвих досвідів і навиків.

Кенійська культура (духовна і матеріяльна) особливо дорога для Кенійця тому, що вона Кенійська Формою і Змістом. Кенієць в Кенійській культурі записаний і Кенійська культура записана в Кенійцеві. Жителям Швеції не треба приймати Кенійської культури. І не треба жителям Кенії приймати Шведської культури. Найприродніша (найтиповіша, найкорисніша і найдорожча) культура для народу та, яка самобутньо створена — культура рідна Формою і Змістом.

Якщо слово "культура" значить "обрядність", "виховання", "освіта", то попи (отці) православія грецької віри, які кажуть, що "українці мають візантійську культуру", зневажають Українців. Культура — обрядність життя, Форма і Зміст народної здібности, до культури належить уміння зберігати надбання попередніх поколінь, і надбання (надбання духовної і матеріальної культури) поліпшувати.

Між духовною культурою (вірою, мораллю, звичаями, обрядами, законами, світоглядовими поняттями) і матеріяльною культурою (знаряддями праці, ужитковими речами, спорудами, технікою (вози, упряж, зброя)), якщо народ має повноцінне життя, панує узгодженість, гармонійність.

Форма і Зміст духовно-матеріяльної культури залежить від складу характеру народу. І (як я вже сказав) від особливостей підсоння й землі, де народ живе. У жителів Синаю не може хліборобська культура так буйно розвиватися, як у жителів Наддніпрянщини.

4. І кожний народ (кожне плем'я, на якій би частині плянети Земної воно не жило) входить в історію людства, як творець своєї культури. Народ, який не має своєї культури, не займає місця в історії Людства. А коли й займає, то як народ, який сам себе (з тих чи інших причин) ще не проявив. Ще не висловив творчости свого "я".

Знаємо: найвідсталіші племена мали свою культуру. Їхня культура була такою, який був рівень їхнього духовного і матеріяльного життя. Самобутня культура (малорозвинена чи високорозвинена) — найвартісніший скарб того народу, який його створив. Мала і висока культура — визначення умовні; мале — високе, високе — мале. Високе стає низьким, коли воно жорстоко ставиться до малого. Мале стає високим, коли воно вміє само себе вдосконалювати і збагачувати. І не хоче бути рабом чужоземної святости.

Кожний народ хоче бути народом достойним. І, керуючись цими природніми почуваннями, народ сам розвиває і сам береже (і часом ціною життя) свою культуру (культуру рідну Формою і рідну Змістом). Коли з достойних народів (з народів самобутньої культури) складатиметься Людство плянети Земля, буде панувати між народами духовне, моральне і політичне здоров'я.

5. "Ми, українці, народ здібний"; "Ні, не здібний!" "Чому?" Духовні лідери, які очолюють життя Українців — сповідників християнізму греко-латинської інтерпретації, речуть, що "Українцям принесло культуру християнство". Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Візантія і Україна" (стор. 10) заявляє так: "Увесь наш український дух, як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія. Уся ця культура — православна. Заберіть від українців православний візантинізм, і вони стануть нагими, як мати народила!" Тобто -народом без культури!

(Митрополите Іларіоне (Огієнко), духовний батьку українців православія грецької віри, ви тримаєте в руках патерицю з двома гадючими головами (символ грецького божка Ескулапа). Ви одягнені в грецьку (в даному випадку візантійську) культуру: ризу, митру, епітрахиль. У вас візантійські духовні назви: літурґія, парастас, антимінс, псалтир. Справді, коли забрати у вас культуру, прищеплену Візантією, то ви будете "нагими, як мати народила!" Але ви не є Український народ! Ви є тільки єрей (жрець) "православного візантинізму").

6. Народ, який живе з прищепленою куль-турою (з ворожої чужини привезеною), неповноцінний. Він не по-своєму (не відповідно до свого бажання й уподобання) культурний: не живе він духовними якостями такими, які б відповідали вдачі його єства. Народ, який не має самобутньої культури і живе, користуючись культурою чужою (прищепленою "вогнем і мечем"), ще не є народом.

("А Америка?" США засновані англійцями, мають англійську культуру, якій підлеглі культури різних етнічних груп. Мехіко має іспанську культуру, якій підлегла мехіканська культура. Візантія плянувала повністю візантиїзувати Україну-Русь, та її плян знищили хан Батий і Могамет 2-й).

Я ставлю питання: якщо ми, українці, народ здібний, то чому не паленіємо з сорому, кажучи, що культуру прийняли від чужинців? У здібного народу є здібність (і є благородне хотіння) бути творцем своєї культури. Коли ми народ здібний, а культуру маємо чужу (прищеплену візантійську), значить ми духовні раби.

(Візантія, навертаючи той чи інший народ на православіє, безпощадно нищила його рідну культуру. І прищеплювала йому культуру чужу (візантійську). Той, хто мав візантійську культуру (візантійську духовність), вважався підданим Візантії. Митрополити і єпископи України-Руси вважали себе слугами патріярха; а патріярх же був підлеглий імператорові Візантії).

7. Археологія, історія сьогодні довели, що Українці — творці (чи співтворці) брильянтної культури, яка бере свої початки ще з часів Протоевропейських. І про це обґрунтованими доказами істориків Англії, Франції, Італії, Індії я говорю в "Мага Вірі".

Археологи відкривають нові й нові знахідки: скарби культури Оріяни (України-Руси). І повідомляють: "Уже понад півстоліття археологами на території України розкопуються залишки однієї з найцікавіших цивілізацій давнини Трипільської культури.

"Племена, котрі створили цю культуру, жили в 4-3 тисячоліттях до нашої ери на великих територіях від Дунаю до Десни. Назва Трипільської культури походить від села Трипілля, що 40 кілометрів від Києва".

"Поселення, досліджуване нами в районі нинішнього села Майданецького, — оповідає керівник наукової експедиції Інституту археології Академії Наук України Н. Шмаглій, -розкинулося на площі в три квадратних кілометри. Воно мало чітке планування. Житла розміщалися по 12-15 еліпсах".

"Ремесло — важлива ознака міста. Тут найбільшого розвитку набули ткацтво і гончарство. Велика кількість чудової розписної кераміки, глиняні статуї і залишки ткацьких верстатів у житлах досить яскраво підтверджують це".

8. "Тепер про самі трипільські житла. Від них залишилися тільки шари обпаленої глини, бо поселення загинуло від пожежі. Працівникові експедиції К. Зіньковському вдалося схематично відновити тип жител. Вони являли собою глинобитну будівлю з вертикальним розвитком у два-три поверхи. Площа окремих жител досягала в плані 500 і більше метрів".

"Методом дешифрування аерофотознімків у районі села Майданецького виявлено своєрідні плями рослинності, що формувалися в концентричні еліпси. Що це? Експедиція перевірила й утвердила, що це Трипільське поселення. Крім того, на цьому поселенні вперше у Світовій і Вітчизняній практиці проводилась детальна геофізична розвідка з використанням найсучаснішої апаратури.

В результаті одержано цінні дані про розташування і кількість жител. Було виявлено близько двох тисяч жител і визначено точні розміри кожного з них. Є підстави твердити, що це Трипільське місто становило понад 15 тисяч осіб. І нарешті, для уточнення часу існування цього міста використовувались, крім суто археологічних, радіоактивні та інші нові фізичні методи дослідження. Розкопки Трипільського міста біля села Майданецького триватимуть ще не один рік. Археологічні пам'ятники такого масштабу і значення вимагають багаторічного і скрупульозного вивчення" (К. Даниленко, "Місту 5000 років", Київ, 1974 р.).

9. Місту (а таких міст тепер семеро знайдено в Україні-Русі) 5000 років! Історики Европи і Індії (і про це я пишу в "Мага Вірі") визначили, що Україна-Русь — Первоколиска Індо-Европейської культури і цивілізації. Трипільці 5000 років тому розмовляли однією мовою, яка тепер умовно названа "протоевропейською". Вони перші їздили на возах. Віз (їхній винахід) був у них запозичений Сумеріянами і Єгиптянами.

Колесо (діяметром 0.70 м.) Трипільці робили з суцільного дерева. Для осі робили круглі отвори. Вони жили родинами, які складалися з 40, 50 осіб. Родина мала своє поле, вирощувала пшеницю, ячмінь, просо. Мала пасовисько, стадо корів.

Родина молотила збіжжя ціпками, або водила скотину, яка витоптувала зерно з збіжжя. Зерно мололося на кам'яних зернотерках. Жінки пекли хліб у глиняних печах, які формою були майже такі, як сучасні українські печі.

У хатах (ліплянках) були сушені гриби, ягоди, різні плоди дикоростучих дерев, мед, деревний напій (сік березовий). Мали вони вдосталь молока, сиру, м'ясива, пшениці. Їхня першоякісна (найкраща в світі) їжа і лагідне підсоння виласкавлювали їхню вдачу і вроду. Вони були бадьорими, працьовитими, співучими. І такими милосердними, як і їхня хліборобська віра.

10. Пророк Езикіел (він, як знаємо, був співтворцем "Біблії"), пишучи про Єрусалимську красуню, згадує, що вона була пишною тому, що "годувалася пшеничною мукою і медом, і зробилася прегарною, та й доступила царської величности" (Езикіел, гл. 16, 13).

Звичайні жидівські дівиці живилися сараною, корінням дикоростучих рослин. Та іншою їжою малої протеїнної вартости. (Гірські ріки бідні на рибу. На їхніх берегах мало меду й звірини. Убога земля Синайська (чи Йорданська) не давала вдосталь пшениці. Дівчата жидівські виглядали згорьованими; тільки багатші "годувалися пшеничною мукою і медом", і робилися прегарними).

Дніпро і його притоки у древні часи були повні першоякісної риби. З Чорного моря по Дніпру йшла морська риба до порогів Дніпрових для нересту. Групи каменів і пороги створювали на Дніпрі то бурхливі течії, то тихі спокійні затони: справжній рай для рибного царства.

11. Як п'ять тисяч років тому наші первородителі (трипільці) ловили рибу? Вони ловили рибу сітями, вершами, метальними вістрями, гачками. Вони ставили без настороженості (адже ні крокодилів, ні отруйно-кусливих комах не було) різні загородки (з лози-плетива). У загородках робили отвір. І до отвору прикріплювали сплетені з лози риболовні снасті. Вони плавали на човнах однодеревках, заганяли рибу до загородок. Їхні діти ловили рибу гачками: оглядаючи трипільські гачки, бачимо, що вони подібні до сучасних.

Багаті листяні ліси, затишні многовікові діброви, чорноземні поля, соковиті різнотравні луки, чисті криниці: в багатому земному раю жили первородителі наші. Вони вважали себе внуками Дажбожими. Вони не боялися ні Дажбожого суду, ні Дажбожої кари. Вони (і це відчуваємо, читаючи "Веди"), вірили, що між внуками і Небесним Дідом (Дивом чи Дажбогом) є кровна зрідненість і милосердність.

Є у вірі Трипільській бадьоре мислення, є палке прагнення знайти відповідь на загадкові питання життя. І справа не в тому, чи ці відповіді (з погляду сьогоднішнього) правильні чи ні, а в тому, що в них є чиста душевна натхненність, бадьорість, віра в світле завтра.

Вони (Трипільці) вірили, що їхня земля їм навік-віків дана їхнім Дідом (Дажбогом). На Сварзі (на Небі — у Вічному Зоряному Царстві) Сонце (Дажбог) живе з женою Хорошою (Хорсою). Її ім'я Мася (Місяць). У Них є Діти.

А Внуки (Внуки Дажбожі) живуть на Землі, де течуть ріки солодководі, де ліси медами пахнуть, де квітучі степи духм'яні, де на долинах пасуться ситі стада.

Дажбог з небесних володінь посилає Внукам росу (дощ): роса живить на землі усе, що живе. У Внуків Дажбожих (у росів) був культ Матері Лель. Її статуї (квітами уквітчані) знайдені в Трипільських містах і селищах.

(Культ (від латинського "культус") значить "піклування", "розвивання", "поклоніння". Є культ Будди, культ Христа, культ Юрія. Очевидно, справа не в культові, а в його змістові. Є культ поклоніння чужим святощам і є культ поклоніння рідним святощам. Є культ рідного провідника-спасителя народу, і є культ чужого провідника (вторжника -гнобителя народу)).

12. Трипільці-скотарі, мисливці, хлібороби. Їхні хати (ліплянки) з'єднані між собою підземними переходами, які нагадують "траншеї", покриті навісами. Хата була довжиною до 45 метрів, а шириною до 4 метрів. У хаті жило по десять родин: знайдено десять печей (родинних вогнищ).

Трипільці вірили у вічне життя — в життя після "мріті" (смерти). Вірили, що, ввійшовши у світ "мрі", вони переселюються до неба (і живуть на сварзі, біля Діда-Дажбога). Біля Трипільських селищ знайдені впорядковані кладовища. Їх оглядаючи, бачимо: померлі поховані рядами. Є ряд, де поховані прапрабабусі і прапрадідусі. І є ряд, де поховані прабабусі і прадідусі. І потім новий ряд, де поховані нещодавно померлі. У Зоряне Царство Духа Предків відходять (за чергою) Покоління за Поколінням: так з віку в вік.

13. Археологи, вивчаючи стародавні пам'ятники, знайдені в Україні-Русі, творили умовні терміни: "культура шнуркової кераміки", "комарівська культура", "катакомбна культура", "зрубна культура". Очевидно, ці культури відображають культуру одного народу різних епох. І різних географічних особливостей.

Мати-Земля України (Руси) зберегла пам'ятники пізнього палеоліту (старого кам'яного віку), епіпалеоліту (після старого кам'яного віку, який був 14-8 тисяч літ тому), і був ознаменований буйним розквітом Мізинської культури, взори якої, як знаємо, досі живуть на українських вишивках, неоліту (нового кам'яного віку, який був 8-6 тисяч літ тому).

У часи Мізинсько-Трипільської культури, яку можна звати Прото-Індо-Европейською, вже був усталений світогляд, пізніше висловлений у "Ведах". З земель України-Руси виходили численні племена. Наприклад: Пелазги, Сумеріяни, Арії, Медіяни, Перси, Гіттіти (Гиксоси), Ахеї (Греки), Балти, Келти, Латини та інші. Вони були споріднені мовою, вірою, способом життя. І вони (в більшій чи меншій мірі) брали участь у творенні Мізинсько-Трипільської культури. Вийшовши з земель України-Руси, вони почали творити самостійні шляхи історії (мови, віри, обрядности, звичаєвости).

Племена (наші безпосередні родичі), які лишилися на землях України-Руси, бо вважали себе переможцями в боротьбі за ріки, ліси, поля і пасовища, продовжували плекати шлях свого самобутнього життя (шлях культури і цивілізації, започаткований Мізинцями-Трипільцями). Українська культура (особливо, коли мати на увазі взори, писанки, звичаї, свята, обряди) є безпосереднім продовженням Прото-Індо-Европейської культури.

14. Дохристиянська віра України-Руси була вірою многобожною, але благородною. І про це свідчать й сьогодні її обряди (веснянки, щедрівки, колядки, свята вечеря, писанки, радісні й світлі зимові, весняні, літні, осінні свята).

Благородні обряди і звичаї має благородна віра, яку можна шанувати і яку можна знеславлювати, принижувати. Усе залежить і від духовного рівня, від моралі релігійних і естетичних почувань людини.

Чому людям потрібні обряди? При допомозі обрядів виховуються правила поведінки людей. Найтиповіша риса обрядности — повторення. Наприклад: 2500 років тому наші родичі (Скити) померлого володаря (на возі чи на санях) возили від селища до селища. Жителі селища виходили проводжати у Царство Духа Предків померлого. (Скити вміли бальзамувати, і тіло померлого не розкладалося).

Геродот у "4-й книзі" пише, що "найближчі кревняки кладуть померлого скита на віз і возять по приятелях. Приятелі стрічають і вгощають тих, які йдуть з небіжчиком, і небіжчикові ставлять їжу". "Так возять звичайних (скитів) сорок днів, а потім ховають".

Скитський (праукраїнський) поховальний обряд шляхом повторення передавався від покоління до покоління. І пережив тисячоліття. І живе цей обряд в трохи переосмисленій формі й сьогодні: після сорока днів поховання ми відзначаємо поминки.

15. Геродот пише, що "до чужих звичаїв мають скити велику відразу". Очевидно, не тому, що чужі звичаї чужі, а тому, що вони (Скити) не хотіли мати чужого способу життя.

"Коли греки навчилися виготовляти вино, вони почали вважати оп'яніння, викликане вином, Божим натхненням. Деонісій у них був богом вина. Вином оп'янілі чоловіки розривали на кусні диких тварин і пожирали їх в сирому вигляді. Навіть дівчата і жінки із знатних родів ішли, оп'янілі вином, в безлюдні гори і проводили там ніч, танцюючи і співаючи" (М. Рой, "Історія Індуської філософії", 1958 р., стор. 25). Греки вірили, що п'ючи вино (кров бога Деонисія), вони в собі відчувають присутність Деонисія. І за таку "присутність" вони обрядово дякували божеству.

Скитський принц Анахарзис (вірніше — Анакара, що значить Некараний, Благородний), живучи в Атенах, попав під вплив грецьких обрядів. Коли він (у 584 році до Христа) повернувся додому (до Скитії), то "узяв бубон і начепив на себе образків". І почав висловлювати обрядово пошану грецькому божеству. Скитський володар, як пише Геродот, "стрілив — і вбив його" (Анакару).

Зрада рідної віри, обрядовости, означала зраду Вітчизни, зраду рідного Роду і зневагу рідних Могил. І біблійні жиди карали смертю (забивали камінням) того жида, який приймав чужі звичаї.

16. Обрядність — об'єднання народних звичаїв, які зріднюють покоління з поколінням, дідів з внуками, відокремлюють плем'я від племени. Є африканське плем'я, яке, щоб підкреслити свою окремішність, підпилює зуб кожному своєму членові. Підпиляний зуб виконує роль пашпорта. У старих юдеїв обрізання статевого органу було своєрідним племенним звичаєм.

Щоб краще зрозуміти п'ятитисячолітню обрядність українського весілля, ознайомимося з весіллям, описаним у "Ведах". Коли юнак бажає одружитися, він посилає сватів до родичів дівчини своєї. Свати кланяються родичам. І оповідають, що всюди бували. Різні світи видали. І стало їм відомо, що в цій хаті живе найкраща дівиця. (Пригадую, що в санскриті "діва" значить "дивна", "божественна" (не має собі подібних)).

І родичі від сватів приймають хліб, вар, дари. І садовлять сватів за стіл, угощають їством. І в діви родичі питають, чи вона хоче бути "нарою" (санскрит) — нареченою. Коли є згода, тоді між родичами діви і родичами юнака відбувається зустріч, обмін дарами. Вони домовляються про день весілля.

17. Уранці (в день весілля) молода купається у воді пахучій: настій з степових квітів. Жінки вбирають молоду у весільну льолю. На чоло кладуть вінок, від якого йдуть стрічки ясні й темні: на житті, як на довгій ниві, є дні веселі й сумні. Вінок символізує скарби матері-Землі. Її вічну квітучість, родючість, живучість.

Молода сідає біля родинного вогнища. Богомолець (здійснювач обряду) приносить жертву Прародителям. Він кидає у вогнище жменю пшениці. Молодий три рази обводить молоду навколо родинного вогнища, ознаменовуючи триєдиність (Нав, Яв, Прав). І говорить: "Ідімо, щоб одружитися, щоб дітей мати. Весело любімося і розуміймо один одного. І живімо сто осеней".

І молодий дає молодій невеличке (символічне) жорно. І каже: "Як камінь, будьмо міцні в житті родинному". І він їй в руку дає "ая" (санскрит) — "зерно". Молода кидає зерно до родинного вогнища. "Багатій, Роде мій, пшеницею, усякою пашницею".

Вечором виходять молоді на подвір'я. І дивляться на вечірню зорю. Молода говорить: "Бачу небесну зорю. Може і я зачну життя нових потомків. Хай живе мій муж і мої потомки". Молодий говорить: "Вірна ти, дружино моя, квітни зі мною". (Жінка вважалася другом).

(У Греції стародавній жінки і дівчата були власністю. І охоронялися як приватність мужа. Біля жінки (грекині), як пише Аристофан, грек тримав собак, які охороняли його жінку від невірности. Такі звичаї оправдувалися тим, що греки-пастухи, мандруючи з стадами, не були певні: може хтось з подорожніх загостить до жінки? Українці-хлібороби (особливо у древні часи) разом з жінками працювали на полі: сіяли, жали).

18. У обрядах і звичаях кожний народ узаконює стиль і особливості свого життя. Звичаї виникають з вільних потреб творення порядку, життєвої гармонійности. Порядок -це обов'язок; обов'язок — це потреба, яку людина має безвідмовно виконувати на щастя собі, своїй родині і своїй громаді.

Іван Франко сам себе облагороднював і наснажував почуттям обов'язку. Він писав: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддавати працю свого життя (...) простому народові".

Людина, яка уникає обов'язків (обрядових, звичаєвих обов'язків сина чи дочки народу), вважається неповноцінною людиною. У її вдачі занедбана та людська властивість, яка звеличує гідність життя. Звернімо увагу: навіть у звірів є благородні дари, отримані від матері-Природи.

Буйвіл, побачивши небезпеку, не буде себе рятувати втечею, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Буйвіл стає до оборони роду свого, ідучи на смерть. Вороняча зграя спокійно клює зерно, а вартові-ворони, голови піднявши, стоять на варті. Вартові подають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіря.

19. Є вислів — що країна, то й інший звичай. Є звичай: коли людина зайшла в хату, повинна зняти головний убір. І є звичай: коли людина зайшла в хату, не маючи на голові убору, її вважають гостем невихованим, підозрілим.

Вихованість нічого не має спільного з розумом і освіченістю. Є люди й розумні, й з високими ученими ступенями і талановиті, але в громаді не дуже бажані тому, що мають малу особисту культуру (обрядність, звичаєвість, тактовність).

Звичаї (звичаї усталені, всіми одобрені) дають людині можливість відчути своє місце в громаді. У звичаях визначена відповідальність, сумлінність, гідність, поняття порядку особистого і суспільного. Коли добрі звичаї міцно входять у навики, вони вдачу людську збагачують, ошляхетнюють. І чим благородніші звичаї, і чим народ більш до них прив'язаний, тим живучіше в нього почуття окремішности, зріднености. І тим більша в нього віра в себе — в своє призначення.

20. Звичаї, обряди, зимові, весняні, літні, осінні свята в Україні-Русі до 988 року служили не тільки для творення світлого святкового настрою, високого душевного піднесення, звеличення життя, краси, а й для виховання синів і дочок, для поглиблення почуттів їхньої національної свідомости, гордости, для утвердження віри в божественне призначення народу України-Руси. Віра у свою вищість робила внуків Дажбожих особливо великодушними в ставленні до гостей-чужинців. "Гість у хату — Бог у хату", "чужинця треба вгостити, добрим словом потішити".

Кожному народові властива (така вже вдача людська) віра в свою "особливу місію", у своє виняткове призначення, Боже покликання. Наприклад, Ізраельтяни вірять (і ця віра їх рятує від асиміляції, гибелі), що "Ізраель — вибраний народ". Поляки, звеличуючи поета Міцкевича, обожнюють його натхненні слова: "Польща — Христос народів". (Христос значить Божий Помазаник). Ф. Достоєвський пропагував, що "Русскій народ — Богоносець". Не можна вважати, що ідеї "національної винятковости" проповідують расизм. Дитина, яка каже, що її мати — "найкраща в світі мати" (виняткова, особлива) зовсім не думає зневажати інших матерів.

21. У оповіді "Україна-Русь, архиєреї грецької ортодоксії і татаро-монгольська орда" (2), зазначую, що наші предки слово "погано" вживали у значенні "потворно" ще перед 988 роком. І подаю етимологію цього слова: пояснюю, що воно не має нічого спільного з латинським словом "паґанус" (селянин).

Знаємо, що В'ячеслав Липинський (стор. 29, "Р. і Ц. в І. У.") пише, що слово "поганство" вживалося попами в Україні-Русі "в глумливому значенні". Українець-русич, який тримався рідних батьківських обрядів і звичаїв, був глумливо названий "поганином". Щоб викликати зневажливе ставлення до рідного, було рідне підняте на глум.

(Очевидно, немає в світі такого рідного, щоб в ньому все було перфектне. Усюди є тіні й проміння. Повір'я, що є "водяники, вовкулаки, домовики", яких треба задобрювати — це тіні. В. Липинський пише, що перед хрещенням в Україні-Русі віра була "з богами, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни — одне слово: громадської організованости" (стор. 30). Це — проміння, яке я беру для Рідної Української Національної Віри, залишивши богів і відчувши в душі віру в Єдиного і Всюдисущого Дажбога).

Проф. Р. Смаль-Стоцький (президент Головної Ради Наукових Товариств ім. Т. Шевченка) пише так: "Протягом віків християнська церква поборювала нашу стародавню культуру, як поганську, а окупант-Москва, нищила, як національну, обзиваючи наші звичаї "богомерзкими". Академік С. Єфремов подає: "Нікуди мабуть не витратило стільки енергії всяке начальство (християнське, — Л.С.) як на безупинну боротьбу з народніми звичаями та на їх заборони. Од перших книжників (монахів, — Л. С.) почавши, війна проти народніх звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли "Богомерзкія збори" — колядників на Різдво, ігрища на Купала і т. д. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію..." (Проф. С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. О.", т. З, стор. 14).

22. Історики, етнографи, визначні письменники, діячі культури і мистецтва визначили, що від 988 року почавши, православіє грецької церкви веде жорстоку боротьбу з українською національною культурою, з рідними святами, обрядами, звичаями народу, з совістю народу, з духовною незалежністю народу, з його національною свідомістю.

І архиєреї православія грецької церкви замість того, щоб вибачитися перед народом, визнавши свою вину, без сорому й стиду, на різних українських святах і врочистостях речуть: "Українська Греко-Православна Церква жила й живе радощами та боліла й боліє смутками Українського народу. Вона ніколи не була байдужа до всього, чим жив, що переживав і до чого стремів наш народ" (Митрополит Мстислав, промова на відкритті 3-го СКВУ, 23. 11. 1978 р.).

Така архиєрейська промова нагадує промову червоного комісара, який на мітингу рече, що "партія Лєніна жила й живе радощами та боліла й боліє долею Українського народу. Партія Лєніна дала всі умови для розвитку культури Українського народу".

Свідоміші українські інтелігенти знають: щоб Українець міг пізнати себе, він повинен безупереджено пізнати світогляд рідної віри України-Руси. І не ображати батьківської віри, називаючи архиєрейськими термінами — "поганська", "дикунська", "богомерзка". Вороги зневажають рідну віру України-Руси тому, що в ній бачать живучість Української Національної Свідомости (благородний самобутній націоналізм).

23. Український народ, рятуючи свою національну гідність, почуття окремішности, не приймав чужої (візантійської) культури, яку йому нав'язували попи під маркою "правдивої віри". Рятувати національну гідність значить форму і зміст рідної культури рятувати від експансії чужої культури, яка вторгається під гаслами "правдивої віри", "соціяльної справедливости", "порядку".

Утратити рідну культуру (звичаєвість, обрядність, досвідченість) значить утратити все: утратити ознаки національної окремішности. У звичаях, обрядах народ сам себе бачить. І сам себе усвідомлює, збагачуючись вірою в себе. І сам себе мобілізовує, обороняючись від вторгнення чужої (візантійської) культури, освяченої догмами і канонами православія.

"Від "Слова о казнех божіих" до Івана Вишенського і відти до ще новіших консисторських наказів ми знаємо безконечний ланцюг цих церковних єрархічних уїдань на народні свята взагалі" (М. Грушевський, "Історія Укр. літератури", т. 1, 1959 р., Ню Йорк, 142 стор.).

І тут же Грушевський, ніби з жалем в душі додає: "Від величної Купальської містерії полишилися переважно пародії, які не дають ніякого поняття про первісний її характер. Від весняних циклів — самі дитячі та дівоцькі забави". М. Грушевський вважає, що "архиєрейські уїдання" звели українські обряди, свята, звичаї "на чисті посмішки і пародії".

24. Християнство в Україні-Русі "сильно боролося проти обрядів, звичаїв, навиків українського народу". Тобто — християнство сильно боролося проти української національної свідомости, виявів окремішности. Християнство прагнуло, щоб українці-русичі перетворилися у "стадо Христове" без знань рідної історії. Без почуттів національної гідности: національна гідність називалася "поганством", "дикунством", "богомерзким бовванством".

Густинський літопис (17 століття, Густинський монастир біля Прилук) пише, що, незважаючи на церковну заборону, "У надвечір'я різдва Іоана Предтечі збираються прості люди обох статей, плетуть собі вінки із зілля, розводять вогонь, співають пісні, потім через вогонь перескакують".

Митрополит Іларіон (Огієнко), в "Дохристиянських Віруваннях Українського Народу" пише, що Український "Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що давали йому повну систему життєвого світогляду" (стор. 320). І тут же митрополит підкреслює так: "Виступи проти стародавніх обрядів (рідних, українських, — Л. С.) у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста І. Вишенського в 17 віці проти всіх народних Свят: Коляди, щедрівок Купала, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін." (стор. 267). "Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів (українських, — Л. С.) і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався" (стор. 319).

Правильно народ робив, що не слухав "церковних проповідників". "Церковні проповідники" нищили в Україні-Русі народну культуру, "яка складалася довгими віками", яка оберігалася і шанувалася народом, як святощі батьків рідних.

"Церковні проповідники" знали: чим народ більш національно свідомий, тим він байдужіше ставиться до православія грецької віри. І тому вони (церковні проповідники) ніколи не спиняли своїх виступів проти звичаїв і обрядів Українського Народу.

25. Митрополит Іларіон (Огієнко) далі стверджує, що "Київський митрополит Іоан (1077-1089) у своїх "Правилах" сильно скаржиться, що люди (українці-русичі, — Л. С.) Причастя не приймають"; із цих же причин цар Петро 1 в 1716-му році видав "зарядження", щоб кожний "посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою" (стор. 319), "скаржився й митрополит Максим (1283-1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві" (стор. 322).

Українська молодь не хотіла брати шлюбу в церкві віри грецької, де піп казав, щоб одружені були такі, як Ребека, Рахеля, Ісаак, Іаків та інші жидівські родоначальники. Максим (митрополит всея Руси) "наказував вінчати молодих силою в Церкві" — силою оправославлював рабів. Наказував бичами гнати киян-християн до церкви святої Покрови відзначати свято Спаса.

(З історії знаємо: Покрова і Спас — неукраїнські свята. Вони були імператорами і патріярхами в Константинополі установлені на пам'ять перемоги Візантійського війська над Скитськими і Сарацинськими військами. Греки, які були Київськими митрополитами, і вважали Україну-Русь духовною колонією Візантії, наказали запровадити ці візантійські (мілітарно-православні) свята й між українцями-русичами. Українці-русичі, які не хотіли в першому тижні серпня нести плоди святити до церкви (відзначати свято Спаса), були церковниками названі поганцями і бичами гнані до покути. Українець-русич, щоб уникнути кари, проявляв нечесне ставлення до себе: називав чужі свята рідними і за це був похвалений попами).

Митрополит всея Руси Максим служив не Україні-Русі, а двом панам: імператорові Візантії і ханові Татаро-Монгольської орди. Він мав світогляд Аристотеля, який писав, що "є народ вищий і є народ нижчий", Греки, як "вищий народ, ніколи не повинні бути рабами. Нижчому народові властиве життя рабське.

І митрополит Максим вважав українців-русичів "нижчим народом", який є його смиренним стадом, призначеним служити православію і ханові. Він українців русичів, як пише митрополит Іларіон, силою гнав до церкви. Непокірних (за законом Іоана Злотоустого) він карав "до дєвяті і сорока ран".

26. Українці-русичі любили рідні обряди. Обряди їх єднали, тішили і бадьорили їхні душі, робили життя приємнішим. Навівали надію на краще завтра. Обороняючи рідні обряди, українці-русичі ніколи не переставали вести боротьбу з єреями православія — професійними виразниками чужої свідомости. Нація без національної свідомости не є нацією. Щоб українців поробити істинними православними (людьми чужої свідомости), "треба з їхнього життя забрати їхній рідний світогляд".

І "Християнство почало випихати народній світогляд з свідомости Українського народу й тим робом увійшло в довговічну та завзяту боротьбу з ним" (М. Возняк, "Історія Укр. Літератури", т. 1, Львів. 1920 р., стор. 59).

Єреї знали: чим більш несвідомий народ, тим він більше горнутиметься до православія грецького чи католицизму латинського: бо ж, утративши рідний світогляд, не знатиме, де себе притулити? І народ, не знаючи, хто він є, звідки він, ким і чому закутий, нестиме свої болі і скарги до ікон та до мощів... Та в душі, відчувши тугу за рідним, спонтанно йтиме рідні свята відзначати, щоб рідним душу благословити. "Анатема, поганцям, бичуйте, січіть їх!" Згадаємо (для прикладу) декілька сумних дат.

У 1719 році з благословення архиєреїв був попами у церквах осуджений кожний українець-русич, що йшов відзначати свято Купала. І було наказано прихильників Купальського свята "крєпко істєзаті, а преслушних і от церков одлагаті" ("Києвська старіна", кн. ХLV, 1894 р., стор. 542).

У 1723 році Перемишльський дієцезійний собор в Березові строго заборонив відзначати Купальське свято, бо воно "обадьорює народ, виховує відвагу, непокірність властям". Український літній обряд був на цьому соборі названий "гріховним звичаєм" ("Вісла", т. 1, 1891 р., Варшава, стор. 152).

27. У 1769 році з наказу монархині московської військовий генеральний суд строго заборонив в Україні-Русі відзначати Купальське свято, бачачи у Купальських святах пробудження і обадьорення національної свідомости та вороже ставлення до православної церкви, яка є знаряддям гноблення в руках монархині Катерини 2-ї.

У 1774 році в Чернігівській духовній семінарії піп (прибулий з села Церковщиці) оголосив, що українці-русичі "кожного літнього вечора, а часто й цілу ніч, зібравшись на вулиці, співають веснянки, (...) прославляють співанням і на все горло сего ідола Купала; проти празника Крєстітєля Іоана кладуть по вулицях вогонь з піснями Купаловими і танцями" ("Украинская жизнь", ч. 9, 1913 р., стор. 105).

(Славлять "ідола Купала", а не "ідола Крєстітєля Іоана" чи "ідола Саваота" чи "ідола Херувима": ідол — це образ, ікона, портрет, статуя).

Проф. Степан Килимник пише, що Константин Маковський (1839-1915 р.) "був зачарований веснянками". Він намалював картину "Дніпрові Русалки". Русалки "з глибини Дніпра виводять танок-веснянку", й ведуть його аж у піднебесну височінь", "тіла українських русалок натхненно здіймаються аж до неба", "здіймаються вони все вище й вище... Але ось вони побачили на сході церкву з хрестом... І ця емблема зупинила їх творчий лет, і вони скам'яніли... Застигли в своїй нечуваній і небаченій красі".

28. "Повернення до поганства!" — заречали архиєреї. (У твір "Дніпрові Русалки" "К. Маковський вклав ідею, що українська дохристиянська культура (краще сказати — культура України-Руси) була своєрідна й мала перспективи до широкого розвитку, масштабу світової культури тих часів, що вже тоді вона сягала в надхмарні висоти... Але з приходом християнства ця самобутня, як він висловився, "творчо-геніяльна" культура скам'яніла, зупинила свій лет.., на її місце прийшла християнська культура" (С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 2, стор. 41).

Архиєреї арештували "Дніпрових Русалок" і передали жандармам. Монарх Московитії оглянув "Дніпрових русалок", які були попами названі "бєсамі", "антихристами", "богомерзкім поганством", і дав наказ тримати "Дніпрових русалок" у таємному відділі "імператорського ермітажу".

29. У 1890 році дослідник X. Ящуржинський пише, що в Уманському повіті дорослі вже не святкують Купальського свята. Бояться попасти на чорний "список ворогів православія". Українці, тероризовані єреями православія (вірними слугами монарха Московії), таємно по хатах співали: нишком відзначали Купальське свято, нишком оповідали дітям про рідні обряди.

А "по вулицях ходили соцькі і киями били тих, хто збирався на Купальське свято" ("Киевская старина", листопад, 1890 р., стор. 327).

"Киями били" тих, хто відважувався рідні обряди шанувати, не слухати єреїв православія грецької віри. (Обряди, які збуджують в народі почуття національної свідомости, були приречені на забуття).

"Велике свято з вечірніми багаттями, з обрядовими перескакуваннями через вогонь, із киданням підпаленого Купала в річку, з хороводами і піснями все більше і більше переходить у забуття" ("Киевская старина", кн. XXXI, 1890 р., стор. 326).

30. Переходить у забуття те, що тисячоліттями виласкавлювало і обадьорювало душу народну, приносило радість дітям і дорослим, зріднювало рід з родом, село з селом. (Скакання через вогонь не було звичайним скаканням, а обрядовим випробовуванням юнацької відваги, життєвого здоров'я. Юнка і юнак, за руку тримаючись, через вогонь скакали: перевіряли міць любови, витривалість майбутнього родинного життя).

Попи при допомозі парахвіяльних преподобників і жандармів заповзялися все, що розбуджує національну свідомість (народні свята, обряди, звичаї), "вигнати в болота", "послати до чорта". І таки навчити українців-русичів "со страхом і трепетом" стояти на колінах перед образами позолочених біблійних жидів, діячів грецької і латинської церкви.

М. Возняк в "Історії Української літератури" (Львів, т. 1, 1920 р., стор. 61) цитує такі православні прокляття, висловлені монахом І. Вишенським:

"Щедрий Вечір з міст, з сел виженіть в болота — хай сидить з чортом і не насміхається з християн", "Знищіть на Юрія мученика диявольське свято тих, котрі, вийшовши в поле, чинять жертву танцями та скоками: гнівається бо на вашу землю Юрій-мученик, що немає православного християнина, який би міг очистити і вигнати це диявольське насміхання. Усуньте надмогильні пироги та писанки в Острозі й де б ще це було, щоб не находився цей поганський квас у християнстві. Купала втопіть на Хрестителя і відсічіть скакання через вогонь: гнівається бо Хреститель на вашу землю, що вдень його пам'яти позволяєте чортові насміхатися".

Бачимо, як ожорстокіла душа православного українця Вишенського! Він називає українське народне свято "диявольським святом", рідні обряди називає "диявольським насміханням", "поганським квасом"!

31. Монах Іван Вишенський має немилосердну фантазію, пише: що святий Юрій (ідол єреями придуманий, ніколи неіснуючий, навіть тепер папою римським викреслений із списку святих) гнівається на землю України-Руси, що досі є "Щедрий Вечір.., надмогильні пироги та писанки". І юдеєць (сучасник царя Ірода) Іоан Хреститель також... гнівається на землю України-Руси?

А чи не могли б оці чужоземні гості, Юрій і Іоан, (в ім'я людяности) перестати зневажати, опоганювати, опаскуджувати рідні українські святощі? Народ, обороняючи свою гідність, може їм сказати: "Гетьте, недоброчинці, з нашої святої Землі!"

32. "Обряди — це твір людського духа. Людина, що вірить у Бога, виявляє цю віру на зовні різними ознаками" ("Лоґос", україномовний католицький журнал, ч. З, 1962 р., Йорктон). Українські обряди (обряди світлі й розумні) утверджені в рідній вірі України-Руси хіба не були "твором людського духа"?! Якщо ви, єреї, опоганювали і нищили творіння українського духа в ім'я духа греко-католицького, то яке право маєте називати себе оборонцями Української культури, пастирами народу!?

Є правда: поневолені не мають права мати рідних обрядів, рідних понять національної свідомости. Чому? Коли поневолені мають рідну віру і рідні обряди (хай вони будуть найпримітивніші!), то вони (поневолені) не вважають себе переможеними. У них відібрана воля (відібране право мати рідне правління), але у них не відібране хотіння боротися за волю: у них є рідна віра і рідна обрядність: у них вільна духовність!

У рідних обрядах затаєна вільна духовність; "Занадто вони (обряди, -Л. С.) народові близькі, зрозумілі, яскраві, щоб із ними цілком розлучитися", пише проф. Л. Білецький ("І. У. Л.", т. 1, стор. 48). І архиєреї православія грецької віри відчули, що їм не вдасться повністю знищити обрядність українську (обрядність національної свідомости), і вирішили в ім'я віри Христової перехитрити народ. Вирішили українські обряди світлі, врочисті, благородні поставити на службу неукраїнській справі. Як вони це вхитрилися зробити?

33. Грецьке слово "синкретизм" значить "об'єднання", "злиття". Якщо між рідною вірою України-Руси і православієм грецької церкви прийшло до "синкретизму", то звернімо увагу на його значення.

У колядці діти славлять ясне Сонечко, ясну Зірницю, ясен-красен Місяць. Славлять, стоячи під вікном, пана-господаря, його дружину, доньку, сина, весь рід гостинний, трудолюбний. І достойний господар обдаровує колядників.

Єреї почали українську колядку християнізувати, цензурувати. І діти примушені були почати колядувати так: "Ясне сонечко — сам Господь-Христос! Ясна зірниця — Пресвята Діва! Ясен-красен місячик — то Святий Петро-Павло" (С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 1, стор. 99).

34. Борися з силою ворожою — умертвляй її, а коли умертвити не можеш, то перехитри її і освяти її, і зроби її невільницею, і застав її тобі служити. І так сталося.

В Україні-Русі, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), "Християнство спочатку сильно боролося з шануванням води, але не змогло його перемогти, і вкінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками, і власне тут часто появляються чудотворні ікони" (стор. 47), а "Свято Купала поєдналося з Святом Івана Хрестителя 24 червня, і таким чином постав Іван Купало" (стор. 294), "Юрій замінив якогось стародавнього бога" (стор. 282), а "Велеса замінив Св. Власій" (стор. 285), а "Пророк Ілля замінює бога Перуна і приймає на себе його якості й обов'язки", "Іллія пророк на колесниці їздить, гримить і блискавиці пускає на небесах" (стор. 301). На престоли українських божеств посідали жидівські, грецькі, латинські божества.

Українці не хотіли поклонятися чужим божествам (Іоану Хрестителю, Власію, Іллі, Михаїлу). І приходили молитися у Священний Гай, де прадіди, діди молилися, де святі могили Родителів: тут ставили вар, калач, писанки. Українці не хотіли приймати чужого (з Візантії) привезеного календаря. Єреї ухитрилися християнські свята поставити на час свят українських: щоб українські свята втратили український зміст, українську священність.

("А що ж ми тепер без рідних святощів та робитимемо? І як же ми на світі житимемо, забувши Первородителів наших, забувши їхні настанови — напучення, поради й розради, ласкання й побажання, картання й уболівання? Чи можемо ми радісно на світ Божий дивитися, не маючи чогось рідного, святого? Чи ж шанують люди тих, які не знають, хто вони, чиї вони — з роду й кореня якого походять?")

("А ви називайте Іллію, Михаїла, Юрія, Власія рідними святими, Первородителями називайте, станете істинними православними! А те, що у вас було справді рідне, вкиньте в болото, бо воно некрасиве, многобожне").

("О, єреї, жорстокі ереї! Гляньте: в тієї матері дитина некрасива, горбатенька, а мати теє дитятко так ніжно ласкає, таке воно для неї миле та гарне. Рідні Первородителі наші мали право помилятися і свої помилки виправляти.

Розумні сини татові творіння вдосконалюють, а не викидають в болото, тому що воно некрасиве. О, єреї, та ж Христос мав Первородителів (Рахелю, Лабана), які многих божків своїх почитали, але він з них ніде не глумився!).

35. Митрополит Іларіон пояснює, що "Християнські Свята поставлені були на час Свят дохристиянських (українських, — Л. С.), і це було причиною легкого їх сприйняття, але й стало причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніше молився, у ті самі дні, як і давніше" (стор. 325), "якості старих богів почали помалу переноситися на християнських святих" (стор. 326).

І митрополит Іларіон пояснює, що православіє грецької віри випирало з українського життя українські обряди, звичаї, свята, віками "випирало". Але "остаточно не виперло їх, але в багатьох випадках міцно з ними поєдналося, надавши нові ідеї стародавнім (українським, — Л. С.) обрядам і прив'язавши стародавні Свята (українські, — Л. С.) до певне окреслених дат Свят християнських" ("Д. В. У. Н.", стор. 306). І почав формуватися новий тип українця: українець має походження українське, а ідейність у нього неукраїнська.

Зберігається форма Української культури (вишивки, писанки, колядки, щедрівки, дідух, веснянки, Купала, Свята вечеря. Щедрий Вечір). Формі українській даний зміст чужий (Назарет, Саваот, Сіон, Йордань, Синай, чужі поняття віри, святости, правди, волі, любови, моралі, краси). Мозок ваш, а мислі, які ми кладемо у ваш мозок, наші: ми даємо напрямок вашим мислям і почуванням. Писанка ваша, але вона славить не Київську, а Вифлиємську подію. Діти ваші, але їхні душі мають бути збуджені, натхненні неукраїнськими святощами, врочистостями, а православієм грецьким.

36. І діти українські ідуть в школу. Відкривають "Буквар": на першому місці поставлений не Київ, а Назарет. Учитель вкладає в непорочні дитячі голови перші поняття: "У Назареті Ісусик маленький", "Вифлеємська зоря на небо вийде, малий Ісусик до дітей прийде. Малий Ісусик, Божа Дитина, буде Святвечір, буде колядка в кожній хатині".

"Українка я маленька" і "Українець я маленький" — ми славимо Назарет, Вифлеєм, Йордань. Перші дитячі враження, почування, мислення, хвилювання присвячені неукраїнським святощам. Діти українські радіють, що Ісусик народився; сумують, що Ісуса розп'яли; радіють, що Ісус воскрес.

У душі дитини української родиться світле природне питання: чому кияни славлять не Київ, а Назарет? Питання, народжене непорочними почуттями: рідна мама найкраща, славити рідну маму — щирі душевні хотіння. І коли б дитину спитати: яку маму більше любиш: рідну маму чи маму Ісусову, дитина відповіла б, що рідну маму любить більше. Рідна мама — рідна віра: тут затаєні вічні святі сили рідної духовости!

37. Українці, відроджуючи національну свідомість, почали обожнювати герб України-Руси: знамено духовної самостійности, окремішности, самобутности. І архиєреї вирішили й тризуб поставити на службу канонам і догмам греко-латинського християнізму. Вони хрест (символ інтернаціональної релігії) поставили над Трисуттям. Вони зробили з Трисуття стілець, і на "тризубний стілець" посадили Ісуса в одязі грецького архиєрея, що й бачимо у читанці "Золоті ворота" (видання Українського Конгресового Комітету Америки, Ню Йорк, 1962 р., стор. 227).

Якби я був Ісусом, сказав би: "Українці, ви втратили почуття гідности — значить ви усе втратили! Ви принижуєте рідні святощі, щоб мене, Ісуса, звеличити, рабське ваше звеличення! Ґої, я вірний син Ізраельського народу, ніколи рідних святощів не принижував".

(У Европі немає такого народу, який би так по-рабському розумів греко-латинський християнізм, як українці — принижені парахвіяни принижених архиєреїв — смиренних слуг Ватикану і Константинополя). У оповіді "Українська Духовна Революція" даю відповідь, чому народові-гнобителеві греко-латинська віра корисна, а народові-гнобленому — ні).

38. Латини мову латинську проголосили святою мовою віри Христової, а греки — грецьку мову. У Індії санскрит — священна мова. У світі мусульманському арабська мова (мова "Корану") — священна мова. У євреїв (гибреїв) такою мовою є гибрейська мова.

Мова — душа народу, мова, дана народові Богом. Адже й "Євангелія" пише, що "спочатку було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово". У 988 році мова (душа України-Руси) стала мовою приниженою: так хотіла імперська Візантія. Її вірний слуга (митрополит Іларіон (Огієнко)) пише, що наша українська мова, "Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкреслював, дуже часто уосіблена, а це тхне поганством, наприклад, дощ іде, сонце заходить, вітер лютує і т. ін." ("Д. В. У. Н.", стор. 316).

Самобутність, яка робить українську мову особливою, благородною, образною, пісенною для архиєрея православія грецької віри "тхне поганством". А от "мова грецька, найвеличніша мова світу, мова богів": пише митрополит Іларіон (Огієнко), ("Візантія і Україна", стор. 28). Немає значення: мова грецька є мовою богів чи мовою чортів! Кожна мова кожному народові дана Богом! Тільки духовний раб (чужопоклонник) мову матері рідної принижуватиме, щоб підлащитися до мови чужої матері.

Щоб успішніше ширити католицьку релігію, місіонери змінили тактику. Вони в Африці не нищать національні обряди і звичаї, а (в ім'я двоєвір'я) використовують для укріплення католицької релігії.

39. У церквах африканці в африканських костюмах танцюють рідні танці, на рідній музиці (на рогах буйволів, на дерев'яних трубах) гудуть славу папі римському. "З прадавніх часів наші діди звали Конґо святою рікою, і сьогодні ми хочемо її так називати". "Добре, ставши католиками, звіть Конґо святою рікою, але не тому, що так ваші прадіди вірили, а тому, що ви в ній віру католицьку приймали. Та істиною святою рікою є Йордань". Між жителями Конґо твориться двоєвір'я: конголезьким обрядам дається латинський (католицький) зміст.

2-й Ватиканський собор постановив: національні мови треба використовувати для справ поширення римо-католицької релігії. І дозволено африканцям в африканських католицьких церквах малювати Христа з обличчям негритянським. (Перед цим Христос мав образ білої людини, а диявол — чорної). Африканські священики католицькі ризи прикрашують африканськими взорами: форма африканської культури використовується на славу католицького змісту.

40. Туркмени міцно трималися рідних обрядів і звичаїв, і тяжко було мусульманським місіонерам навернути туркменів на віру мусульманську. На допомогу прийшла хитрість: треба не поборювати туркменські обряди, а заставити їх служити ісламові. І постало двоєвір'я: туркмени почали туркменськими обрядами славити духовність не туркменську, а арабську (прославлену Могаметом). І "Туркменські обряди і звичаї так пов'язані з мусульманством, що їх і роз'єднати не можна", — кажуть мусульманські муллаги.

Свідоміші туркмени знають, що Туркменами їх робить не арабський "Коран", а туркменські обряди, поняття, звичаї. І прийде час: Туркмени дадуть туркменським обрядам туркменський зміст, щоб бути повноцінними людьми.

Віруючі вірять в одного Бога — та шляхи віри є різні і визначення сутности віри є різні. Наприклад, є визначено, що "Іслам — релігія перфектної покірности"; "зороастріянізм -релігія етичного конфлікту"; "китайська релігія — релігія космічної гармонійности"; "індуська релігія — релігія спокійної єдности і об'єднаного миру"; "буддистська релігія — релігія скасування світового страждання"; "ізраельська релігія — релігія покірности законові і батьківським обрядам"; "шінтоїзм — релігія вірности державі і родинному об'єднанню"; "християнська релігія — релігія батьківства Божого, смиренности, непротивлення злу".

41. "І комунізм є тепер існуючою релігією в західному світі", — стверджує Джан Мідллетон Маррі у книзі "Потреба комунізму" (1932 р., стор. 11). У Московії почав Мережковський ширити московське богопізнання. А після нього прийшли "богобудівники Луначарський, Базаров, Велентінов та інші". "Богобудівники намагалися створити рід нової соціялістичної релігії і таким чином з'єднати релігію з марксизмом" ("Короткий філософський словник", 1952 р., Київ, стор. 45).

Лєнін, виступаючи проти православія, яке обожнювало монарха Московії, речав: "Ми повинні боротися з релігією. Це азбука всього матеріалізму, і, отже, марксизму".

"Релігія — це опіум". Треба лєнінізм перетворити в релігію, щоб цим "опієм" гіпнотизувати трудящі маси, і при допомозі чекістської зброї тримати трудящих в покорі. Ніколай Бердяєв (релігійний філософ), знавець московського комунізму, пише, що лєнінізм поборює християнізм тому, що "хоче сам бути релігією" (Н. Бердяєв, "Оригінальність російського комунізму", 1937р., стор. 191).

Так є: "влада большевицька (...) в очах мас репрезентує комуністичну віру. Проповіддю цієї віри комуністичної морально держиться большевицька чрезвичайка" (В. Липинський, "Релігія і церква в історії України", стор. 89).

"Ясновидець" є синонімом "Пророка". Й. Сталін утвердив, що "Лєнін — ясновидець", "лице Лєніна освітилося якимсь незвичайним світлом" ("Правда", ч. 34, 12 лютого, 1924 р.). Джугашвіллі (Сталін), як студент православної духовної семінарії, уживає терміни архиєрейські. "Православних запалює дух святого Андрея Первозванного". Сталін рече: "Дух великого Лєніна запалює нас" ("Правда", ч. 310, 8 листопада, 1941 р.).

42. Московія (біла) спопуляризувала термін "православний народ": щоб при допомозі православія гнобити грузинів, українців, білорусів, башкірів, мордвинів, вірменів, перм'яків.

Московія (червона) створила термін "совєтський народ": щоб при допомозі совєтизму гнобити поневолені народи. І їхні мови, як зручне знаряддя, поставити на службу лєнінській релігії.

"Пребагата українська мова (...) вірно служить великій лєнінській справі" ("Літературна Україна", З жовтня, 1972 р.). Комісари лєнінської релігії користуються такими методами гноблення українців, якими користувались архиєреї православія. Вони творять нове двоєвір'я — замість Христа вставили в колядки Лєніна, а замість Вифлиємської зірки, поставили зірку Кремлівську, замість Назарету поставили Москву.

43. Людина не живе тільки хлібом, їй потрібна пісня, музика, їй потрібні свята, обрядності, врочистості. І особливо гнобленим людям потрібна розвага. Радісні врочистості потрібні дітям, душі яких хочуть нових і нових зворушень і вражінь. І українські діти, навчені комісарами, почали колядувати: "Нова радість стала, яка не бувала: довгождана зірка волі в Жовтні засіяла. Де цар був зажився, з панством вкорінився, там з голотою простою Лєнін появився".

"Ой, червонії маки, листячко зелене, тебе, сонце, любим ми, тебе, рідний Лєнін", "Заповів нам батько Лєнін мир оберігати, щоб ішла до комунізму Батьківщина-мати", "Ой, нікому не зірвати червоного цвіту, світить Лєнін, світить сонце, та й по всьому світу", "Слава Лєніна віками йтиме по всім світі, Лєнін буде з нами жити, поки сонце світить" ("Українська народна поетична творчість", Міністерство вищої і середньої освіти УРСР, Київ, 1965 р., стор. 342).

44. У розпорядженні білої Москви були попи. У розпорядженні червоної Москви — комісари. Замість єрея-поета Феофана Прокоповича (та йому подібних), які складали пісні на славу Петра Першого, який переміг Мазепу, прийшли комісари-поети, які складають пісні на честь Лєніна, який переміг Петлюру. "Нам сяють Лєніна ідеї вогнем невиданих звитяг" (В. Сосюра, "Щастя сім'ї трудової", Київ, 1962 р.), "Моя Батьківщина — це Лєніна клич" (М. Рильський, журнал "Україна", січень, 1973 р.), "Лєнінську вітають правду наші матері", "Лєнінська ж слава в правді величава, йде на ясні зорі та на тихі води" (А. Малишко, "Серпень душі моєї", Київ, 1970 р.).

Очевидно, поети Сосюра, Рильський, Малишко хвалили деспота не тому, що любили його, а тому, щоб не сидіти за ґратами, тому що були рабами. Достойна людина не приховує своєї любови і ненависти, не приховує щирости свого мислення.

Деспот Лєнін, ведучи боротьбу з інакшедумаючими, які йому чинили опір, давав своїм ближнім такі заповіти: "Тих, хто чинить опір — розстрілювати" (с. 248), "встановити залізний порядок, нещадно-сувору владу, справжню диктатуру пролетаріяту" (с. 315), "2 мільйони куркульні", "нещадна війна проти цих куркулів! Смерть їм!", "Куркулі намагаються перетягти на свій бік середнього селянина, і іноді їм це вдається" (с. 322), (Лєнін, "Вибрані твори", т. 2, 1947 р., Київ).

45. Лєнінське розуміння свободи: "Тих, хто чинить опір — розстрілювати". "Свободу всім земним язикам Безсмертний Лєнін повістив" (М. Рильський, "Вибрані поезії", Київ, 1967). "Найвищу ж духовну владу (папу римського) може судити хіба один Бог, а не людина" ("Католицький катехизис", ч. 1, стор. 269, утверджений митрополитом А. Шептицьким). "Ми не віримо в Бога! Найвищу владу лєнінську не може Бог судити!" — чекіст Ф. Дзержинський учить українців.

У кожній релігії є святі-добродії і є грішники-злодії. "Безсмертний Лєнін" поділив людей на дві групи: ті, які служать Москві — добродії, а ті, які ставляться неприхильно до Москви — злодії. У лєнінській релігії є святі: Свердлов, Калінін, Кіров, Дзержинський. І є грішники: Бухарін, Риков, Камєнєв, Яґода. І є посмертно повернені з чистилища: Постишев, Чубар, Якір, Микитенко.

46. У "Євангеліях" читаємо, що між справжніми віруючими віри Христової "немає Грека, ні жидовина, обрізання і не обрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос" (Павло до Колосян, 3, 11).

У "Посланнях" Лєнінових читаємо: "Ми називаємо себе комуністами", "Коли настане пора оновлення, то всі відчують це, побачать, що росіянин не дурень", "Ми хочемо Росію з країни злиденної і убогої перетворити в країну багату", "Партія прагне до (...) зближення і дальшого злиття націй" (стор. 622, 677, 624, 25), Лєнін, "Вибрані Твори", т. 2, Київ, 1947 р.).

"Зближувати і зливати", щоб багатіла "злиденна Россія" (на болотах, на неродючих землях Іваном Калитою, зятем ханським, засноване "Велікоє Московскоє княжество"). "Зливати нації": немає ні великороса, ні малороса, ні вірмена, ні нацмена, є очолене Москвою "злиття націй", є все і всьому — Лєнін, адже: "Світло дарував людям Лєнін" (журнал "Україна", травень, 1970 р., Київ).

47. "Зближення і злиття націй" здійснює Москва при допомозі вогню, меча, голодівок, концентраційних таборів, лєнінської науки. Лєнін учить, що "буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм — два непримиримо ворожі гасла", "пролетарський інтернаціоналізм основується на добровільній співпраці трудящих".

І Московія, маючи до зубів озброєну орду, комісарів і чекістів, виховує трудящих в "дусі пролетарського інтернаціоналізму", — в дусі "добровільної співпраці трудящих" під строгим наглядом чекістів. Щоб було успішніше, триваліше виховання, використовуються обряди старі і творяться нові.

У християн — христини. У лєнінців — октябрини. Українська мати принесла до клюбу новонароджену дитину, їй дали записочку, яку вона "со страхом і трепетом" читає: "Дитина належить мені тільки фізично. Для лєнінського виховання її передаю вам".

Комісар тримає дитину біля образу Лєніна і говорить: "Ми осяюєм себе не хрестом, не святою молитвою і водою, а нашим красним прапором боротьби і праці, який пробитий кулями і розірваний багнетами". У клюбах (палацах) "октябрини" в Україні-Русі також звуться "іменуванням дитини".

48. Українська дитина "октябринована" йде в школу. З хвилюванням бере "Буквар", її розум жадібно сприймає науку, несвідомо виховуючи на совєтського раба.

Часопис "Радянська Україна" (10. 1. 1965 р., 4) пише, що "Щирим другом і мудрим порадником входить у світ дитини книга. Вона вчить її жити, наставляє на вірний шлях". (Я завжди зазначую, що не треба захоплюватися гаслами "воля", "правда", "вірний шлях", "щирий друг", "спасіння", "правдива віра". Головне не гасло, а його зміст).

У світ української дитини вторгається "Буквар" (видання "Радянська школа", Київ, 1973 р., тираж -550.000) образом Лєніна, який поставлений на першій сторінці. Українська дитина вірить "Буквареві", як "щирому і мудрому порадникові", і на заклик учителя співає першу букварську пісню: "Сяє в світлі сонечка наш червоний стяг, Лєніна великого славимо в піснях".

49. І тут же (в "Букварі") кольоровий малюнок "молодого пролетарського інтернаціоналу": намальована в пишному одязі найвища ростом в центрі московка (русская), яка очолює і веде "пролетарський інтернаціонал": казахів, грузинів, туркменів, українців, узбеків, вірменів до Москви — до мавзолею Лєніна.

І тут же малюнок: велика черга дорослих і дітей: усі йдуть поклонитися мощам Лєніна. І вірш: "Москва, ти для нас найдорожча у світі. Усі тебе люблять — дорослі і діти. Це ти засвітила нам зорі ясні, тобі ми співаєм найкращі пісні". Релігія є там, де є святиня, "Святиня совєтського народу і всіх трудящих світу — Мавзолей Лєніна", — проголосив М. П. Підгорний в промові в Кремлі в жовтні в 1961 р. на 22 з'їзді КПСС.

Українські діти, виховуючись при допомозі такого "Букваря", при допомозі большевицької науки, на неповноцінних людей — рабів Московії, дріматимуть у тьмі національної несвідомости. Та вони, подорослішавши, швидко пробудяться: почують хід Української Духовної Революції,

50. Ліві есери (у Москві), члени ВЦІКомітету були виступили проти татаро-монгольського обряду складання присяги ханові. Есери сказали, що ханський обряд був прийнятий царем Московії, і тепер його треба забути.

Я. М. Свердлов на засіданні ВЦІКомітету 22 квітня 1918 року підтримав Лєніна. І Лєнін 11 травня, як новий хан-цар, прийняв присягу від "красноармєйцев Московського гарнізона". Обряд присяги "на вєрность Лєніну" був тотожний з обрядом присяги "на вєрность царю". Хто склав присягу і зрадив, і почав "чинити опір", того, як заповідав Лєнін, "розстрілювати".

Лєнін — божество Московії (Россєї), лєнінізм — імперська московська тоталітарна релігія. Лєнінці впроваджують в життя (у свідомість українських людей) лєнінські молитви. Журнал "Україна" (квітень, 1970 р., Київ) вістить таку молитовність: "Лєнін — вічна пісня, пісня всіх пісень", "Лєнін увійшов навіки у наше земне буття", "У серці у нашім Лєнін", "Україна славить ім'я Лєніна", рука Лєніна "над мільйонами рук", "погляд Лєніна над очима мільйонів", "Лєніна принесла плянеті весна чарівна, розквітла, і він, як весна, плянеті квітуче несе життя", "Лєнін -джерела й зерна світлої доби".

(У парахвіяльній школі учать дітей українських, що науку дітям Ісус дав, і діти люблять Ісуса. У совєтській школі учать дітей українських, що "Школу дітям Лєнін дав, як ми любимо його", "Лєнін! Одно тільки слово, а ми вже, як буря: Готово!" (П. Тичина, "Вибране", Київ, 1966 р.). У школах чужа духовна наука спрямовує мислення дітей українських на чужі шляхи, де все чуже: закони і святощі).

51. Ставши дорослими, українець і українка одружуються: ідуть здійснити реєстрацію шлюбу... в залі, де стоїть образ Лєніна. "Слід церемонію реєстрації шлюбу, проведення весіль збагачувати новою, радянською обрядністю", — дає директиви "Ком. України", 11, 1963 р., стор. 38.

Святковість і обрядність стає засобом навернення українців на віру лєнінську; так є: "Радянська святковість і обрядність не тільки прикрашує побут трудящих, а й служить важливим засобом комуністичного виховання" ("Народна творчість та етнографія", Київ, 5, 1964 р., 17).

У католицькому журналі описаний обряд "прощення гріхів": монах стоїть на колінах перед образом (іконою) Йосафата Кунцевича, і просить простити йому гріхи. Обряд прощення гріхів та провин перед статуєю Лєніна здійснюється так: "Червоний боєць в одчаю запитує себе: як він тепер зможе на очі показатися людям своїм. І ось він, знайшовши слушний момент, тікає із полону, довго блукає в білоруських лісах, аж поки не зустрічається з окресленням фігури Лєніна, що виявилася потім пам'ятником Іллічу. Знесилений від довгого блукання й голоду, червоний боєць, незважаючи на свою фізичну непритомність, духовно одначе виявляє цілковиту притомність і свідомість. Він, упавши перед Лєніним, обнімає його ноги й прохає звидіти й пробачити йому смертний гріх його великий — а саме те, що він військове звання своє зганьбив" (П. Тичина, "Літературна Україна", 16 жовтня 1970 р., Київ).

52. Архиєреї, які служили князю Московському, а потім ханові-царю Московському, влаштовували торжественні свята "перенесення мощів". Комісари лєнінської релігії 6-го грудня 1966 р. влаштували в Москві "торжественний церемоніал перенєсєнія праха красного солдата с рубєжєй оборони Москви в 1941 году к Крємльовской стєнє. Весь путь траурного кортєжа по Лєнінском шоссе і уліце Горького проходіл в глубоком молчаніі", "билі одні і тєжі мислі і чувства". Комісари виховують "совєтскій народ" в дусі московської лєнінської релігії, яка названа "пролетарським інтернаціоналізмом".

Життя присвячувати справам лєнінським — "святий обов'язок комуніста", "священні радянські традиції" ("Ранок", журнал ЦК ЛКСМУ, січень 1973 р., Київ). Так, як душу українську гнобило двоєвір'я, впроваджене православієм грецької віри, так душу українську гнобить двоєвір'я, впроваджене православієм московської (лєнінської) віри.

53. "Нескінченними потоками йшли люди до монастиря". Чудо! "В 1675 році при облозі монастиря турками одному монахові вороги відтяли голову, і що ж? Монах взяв свою голову відтяту в руки і пішов з нею в собор до ікони Пресвятої Богородиці".

"Священна Красна Площа, Кремль, Мавзолей", "Київ, 9 травня. Лине мелодія пісні С. Тулікова "Лєнін завжди з нами", "нескінченним потоком йшли вдячні люди до священних місць", — пише журнал "Україна", (травень 1975 р., Київ). Хто є ті "вдячні люди?" Партійні і безпартійні лєнінці. Їх можна назвати "веніамінами"?

"Веніамін Омельянович, викладач технікума на Львівщині каже: "Я не знаю, якої я національности, й більшість з нас не знає, радянські ми" (журнал "Україна", січень 1973 р.). Веніамін каже щиро: адже й його діди, виховані православієм грецької віри, на питання "Хто ви?", відповідали: "Ми не знаємо. Зовуть нас православними. Тутешні ми".

54. Якби орда Адольфа Гітлера вкріпилася вогнем і мечем в Україні-Русі так, як вкріпилася орда Лєніна, було б проголошено, що "Гітлер увійшов навіки у наше земне життя", "ім'я Гітлера вже ввійшло в душу й тіло народу, вже стало його невід'ємною частиною, обрядністю української національної традиції". І оформилося б нове двоєвір'я: вишивки, писанки, колядки, бандури, пісні почали б використовувати гітлерівські комісари (зондерфюрери) для звеличення Берліну, дня народження Гітлера. І єреї золоторизі у церквах рекли б святу істину євангельську: "Усяка душа властям висшим нехай кориться, нема бо власті не від Бога. Які ж є власті, від Бога вони настановлені" (Посланіє св. апостола Павла до Римлян, гл. 31, 1).

"В 1943 році, під час окупації України гітлерівськими нацистами, в околицях Фастова неподалеку Києва, німці під керівництвом своїх археологів закопували в землю якісь µотські черепки, щоб пізніше, викопавши їх, мати "археологічний речевий доказ", що на цих просторах у минулому мешкали µоти" (Н. Король, "Дранґ нах остен", 1969 р., Ню Йорк, стор. 43). І так німецькі археологи при допомозі орди есесманів, науково утвердили б, що українці є зайдами, прибулими до Дніпра з Тайги, з берегів Байкалу: і тепер прийшов час, щоб вони (українці) залишили Україну, або визнали себе богобоязливими і смиренними "кнехтами" Адольфа Гітлера.

55. У 1933 році християнська церква в Німеччині почала старатися, щоб проголосити прихід Адольфа Гітлера до влади велінням Ісуса Христа. Я вже згадував, що А. Фірей у книзі "Хрест і Свастика", виданій в 1938 р., (на стор. 12) оголошує, що через Гітлера знову Христос прийшов, Націонал-соціялізм є позитивним християнством в дії.

(Ті народи, які справи християнські вміли підпорядкувати справам державно-національним, не були рабами. Їм служила віра Христова. Латинів, візантійців, французів, москалів, поляків, іспанців знаємо як людей, які національним інтересам підпорядкували віру Христову. Українці національні інтереси підпорядкували вірі Христовій: і тому стали "тутешніми", "православними" — людьми з недорозвиненою національною свідомістю).

56. "Якщо культ чужих святих (культ Покрови, культ Спаса, культ Макавеїв, культ Юрія, культ Андрея Первозваного, культ Йосафата Кунцевича, культ Лєніна) гноблять духовні сили Українського народу, то геть всі культи, геть всі обряди!" І такий клич може започаткувати культ безкультовости і обряд безобрядовости.

Будьмо уважні: "хто старе руйнує, не вміючи нового будувати, той руїнник", який стає жертвою своєї руїнницької вдачі. "Тоді як же звільнитися з полону чужих культів?" Треба добре усвідомити: в культі й обряді головну ролю грає зміст (ідея, правила, духовні вартості).

Якщо Українець використовує рідну мову, пісню, вишивку, писанку, щоб рідною обрядністю славити чужих пророків, вождів, ідеологів, воєначальників, то значить він є рабом — неповноцінною людиною. Обрядність, яка є формою українська, а змістом чужа (латинська, совєтська, греко-православна), вважається обрядністю рабською — ритуальним знаряддям гноблення духовних сил Українського народу.

Українським Українцем є той Українець, який знає, що рідні обряди (рідна мова, пісня, вишивка, писанка, рідні свята) повинні славити рідний зміст, ім'я якому Рідна Українська Національна Віра. І славити рідних мислителів, вождів, воєначальників, які ні духовно (релігійно), ні політично, ні економічно не підлеглі владі чужих авторитетів.

Без культу рідного Українці не можуть мати почуття національної повноцінности, окремішности, яскравої самобутности. Без культу рідного Українці будуть Українцями латинськими, совєтськими, греко-православними. Без культу рідного Українець не може бути українським Українцем — не може бути сам собою.

(Хто не є сам собою, тому не належить майбутнє. Хто не є сам собою, той не розпоряджається собою: він душею й розумом підлеглий законам чужої духовости, чужих розумінь Бога, чужих розумінь волі, моралі, правди, порядку).

57. Апостоли духовного рабства речуть, що стиль Українського життя, в якому обряди рідні, а зміст обряду чужий, "вже впродовж довшого часу увійшов у душу й тіло народу. І вже наш народ звик коритися грецьким і латинським догмам, канонам, святощам, і йому тяжко від цієї звички відійти".

"Православіє вже ввійшло в душу і тіло народу, вже стало його невід'ємною частиною, і це ми бачимо в цілій нашій духовості, у наших проявах культури, в літературі, малярстві, мистецтві", "православіє зробило нас культурним народом", "Католицька віра ввійшла в душу народу, вже все в нас католицьке": такі складають присяги українці православія грецької віри і українці католицької віри".

"Діди наші були лєнінцями, большевиками, вірно служили Москві рідній. І ми, внуки, вірні дідам нашим, не зрадимо батьківської духовости, культури, відданости. Хто хоче знищити нас, українців, той хоче знищити нашу рідну радянську культуру, духовність, традицію, нашу вірність нашим батькам! Лєнінська правда нас зробила культурними людьми": таку складають присягу українці лєнінської релігії Московського імперіялізму".

58. Ті українці, які назвали візантійське — грецьке, латинське, совєтське рідним, визнали, що в них рідного немає, а коли й є, то воно забуте, пригноблене, принижене, назване маловартісним.

(Коли твоє рідне маловартісне, значить ти маловартісна людина, бо ж ти є його творцем. Зроби рідне високовартісним, то звеличиш сам себе. Звелич культ Дажбога, звелич культ рідного духовного провідника, воєначальника, то звеличиш сам себе. Якщо ж ти не здібний збагнути таїни цієї істини — істини, оправданої історією Людства, значить ти є традиційним рабом.

Ти століттями будеш нарікати на свою гірку долю, не маючи здібности бути її ковалем. Є правда (і з цим треба погодитися), що звичка має велику силу, і буває тяжко від неї відійти. Та коли людина хоче бути достойною людиною, вона не погодиться бути рабом рабської звички, рабської обрядности, рабських розумінь життя).

59. Кожне фізичне визволення треба починати від духовного визволення. Боротьба між рідною і чужою духовістю в Україні (Русі) почалася в 988 році, і вона продовжується й сьогодні. Я кажу: українську національну свідомість, звичаєвість, обрядовість треба відмежувати від греко-латинського християнізму і москвинського лєнінізму. І чим скоріше це благородне відмежування народ здійснить, тим скоріше він стане повноцінним народом, пошанованим передовими народами плянети Земля.

У Японії, Індії, Савді Арабії, Ізраелі є обряди національні формою і змістом. І вони вважаються обрядами священними (релігійними). Ізраель не має світського шлюбу: шлюб здійснений за ізраельською обрядністю, в якому форма і зміст ізраельські, визнаний державою. Формою і змістом рідна обрядність створює почуття повноцінної духовности, почуття єдинорідности і єдиномислія.

60. Є такі українські сини, які в одній чужій вірі знедолившись, починають шукати іншої, кращої, нової віри. Поет М. Орест пише: "Покину для сяйва віри Отчизни доли і даль, і рушу в дорогу без міри шукати священний Ґраль. І в думи мої і надії ясна заплететься печаль: хто скаже, де зореніє святочний небесний, Ґраль?"

Поет Микола Руденко пише: "Не шкодую, ні, що був марксистом — я в житті шукав нової віри. А без віри хто ж ми?.. Тільки звірі з мозком нерозвиненим, драглистим". О, брати мої, віри не треба шукати! Дажбог, даючи людині життя, дає їй і віру: людина ж без віри не може бути людиною. Віру я отримав від Дажбога, і її збагачую почуванням, мисленням, діями. (Людина є такою, якою є її віра).

Ні, немає людей невіруючих. Є віра з Богом. Є віра без Бога: атеїзм — віра без Бога. Скотина родиться, росте, працює, любить, старіє і вмирає без віри. Віра відрізняє людину від скотини. Віра — натхнення. Чим благородніша віра, тим благородніше життя. Чим благородніше життя, тим благородніше розуміння Волі, Краси, Любови.

61. Ніхто не має права вогнем і мечем людину на віру навертати чи від віри відвертати. Той, хто вживає насильство в запровадженні віри, запроваджує віру насильницьку. Благородна віра не переслідує інакшевіруючих. Той українець-християнин, який зневажає віру в Дажбога, справді зневажає віру Христову. Віра, яка вчить віруючих зневажати інші віри в Бога, зневажає сама себе.

Віра в Дажбога — віра високої духовної культури, віра, яка не зневажає інакшевіруючих у Бога. Віра в Дажбога не має нічого спільного ні з поганством, ні з неопоганством, ні з ідолопоклонством.

У Святині Дажбожій немає намальованого Бога з бородою чи без бороди. Ми не ідолопоклонники. Ми віримо: Дажбог — безтілесний Дух; Розум Всесвіту в Дажбогові і Дажбог є в Розумові Всесвіту; Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Свідомість Всесвіту діє у Всесвіті. Свідомість Всесвіту діє на мислі і почування людини, діє на 80-100 трильйонів клітин, з яких складається тіло людини. На кожну зокрема клітину діє сила Дажбога, проявляючи себе в силі дій сонця, зір, магнетичного поля.

62. У Рідній Українській Національній Вірі рідне формою і рідне змістом життя Українців. Українець, сам себе духовно і тілесно вдосконалюючи, сам себе рідними обрядами збагачуючи, сам себе рідними навиками утверджуючи, сам свій незалежний шлях торуючи, ніякому чужинцеві своєї віри не накидає, і ні від якого чужинця чужої віри не приймає. Українець свято береже волю духовного і тілесного порядку, і в жодних чужинців цієї волі не відбирає. Кожний народ на плянеті Земля має святе право розвивати свої духовні і тілесні сили без нагляду чужих духовних і тілесних сил. Між народами постане благородний мир і любов тоді, коли кожний народ (малий і великий, високоцивілізований і малоцивілізований) матиме право іти своїм рідним шляхом життя, звеличуючись культурою, яка є рідна Формою і Змістом.



ДЕНЬ 51



1. "Учителю Лев Силенко. Я люблю дітей, мої діти — моє майбутнє".

- Діти можуть бути Вашим майбутнім. І можуть бути Вашою загибеллю. Хто родить дітей безкорисних для Вітчизни, той родить ганьбу. Там, де діти є ганьбою, батьки майбутнього не мають.

Якщо хочете, щоб Ваші діти були Вашим майбутнім, то повсякденно дбайте, щоб у них був рідний шлях життя. Дбайте, щоб чужий світ (прихильний чи неприхильний) не відкликав Ваших дітей від рідного світу. І не поставив їх проти Вас.

Синові і доньці по-батьківському кажіть: "Коли тебе рідні чи чужі люди обдаровують титулами, славою, скарбами, любов'ю, ненавистю, коли ти прощаєшся з другом чи недругом, думай про Дажбога. І живи так, як велять жити Сім Законів Правильного Життя.

Коли тебе погрозами, обіцянками, ласками, умовляннями запроваджують до секти, партії, клюбу, війська, банди, зради, далеких мандрів, думай про Дажбога. І живи так, як велять жити Сім Законів Правильного Життя.

Дажбог — твій рідний Бог. Дажбог — самооновлююча світла Сила племени твого. З Дажбогом ти є повноцінним Українцем — Українцем по походженню і по вірі. Відданість Дажбогові дає тобі самонаснагу. І право незалежно самовизначатися.

Хто принижує твою віру в Дажбога, той випробовує твоє вміння себе боронити. Випробовує силу твоєї духовної незалежности, вартість твоєї громадської чести. Ідучи рідним шляхом життя, не бійся переслідувань, в'язниць, голоду, холоду. Не бійся вмерти, щоб жив твій народ, щоб твоє "я" обезсмертнювалося в "я" України-Руси". Коли діти Ваші мають рідний шлях життя, діти — Ваше майбутнє!

2. "Чужинці вторгаються в Україну-Русь: на вістрях багнетів несуть ідеології, релігії, культури, закони. Несуть Українцям неукраїнський спосіб життя. Що їм казати?"

- Чужинці, лишіть нас для нас! Не ощасливлюйте нас грецьким православієм, католицтвом, москвинським комунізмом. І не рятуйте нас від нас. Не осправедливлюйте нас чужоземною справедливістю. Ми хочемо самі себе ощасливлювати, рятувати і осправедливлювати. Ми в своїй хаті самі робимо такі порядки, щоб у нас не було ні панів-експлуататорів, ні рабів-жебраків.

3. "Чужинці кажуть, що йдуть нас в нашій хаті мирити".

- Гляньте, в тій криниці вода каламутна. Чому? Чужинці туди жбурляють каміння. Вони каламутять воду в криниці нашій. Вони сварню між Українцями закорінюють і під'юджують, щоб Українців знеславити і ослабити. І потім над ними панувати. Повсякденно пам'ятаймо: достойні брати ніколи не погодяться, щоб чужі люди мирили їх у їхній хаті.

4. "Москалі — чужі люди", — учить Тарас Шевченко. Москалі, вторгнувшись в Україну-Русь, під гаслом "возз'єднання двох народів", розсварювали гетмана з полковниками, полковника — з полковником. І потім Москалі грали ролю суддів-миротворців. Хто хилився у сторону Москви, той був оголошений справедливцем і обласканий грамотами дворянськими. А хто ні — гинув з тавром церковної анатеми, з тавром "ворога народу"".

- З історії знаємо: політики білої і червоної Московитії — досвідчені професійні вбивці. Вони, сховавши під полою закривавлену зброю, біжать в народ і кричать: "Ловіть убивців!" Народ, хитро обдурений убивцями, хапає невинних людей. Убивці катують невинних. І кажуть: "Така воля народу". Невинні люди, не витерпівши москвинських (татаро-монгольських) способів катування, признаються у злочинах, яких вони не чинили. І гинуть.

5. "Чужинці (професійні душолови) ідуть в наші села й міста. Беруть хліб з наших гостинних долонь. І розчулюють наші душі оповіданнями про рай біблійний. Говорять так, ніби той рай є в їхньому розпорядженні: приєднуйся до секти, покажемо дорогу до раю, спасіння, прощення".

- Кажіть зайшлим і тим своїм людям, які попали під вплив зайшлих: "У нас є свій рай. Україна-Русь — наш земний і небесний Рай. Рай там, де душа добротна. Пекло там, де душа злочинна. У душі народу України-Руси є рай: українці не вторгалися на Кавказ, в Московію, Польщу, Чехію, Литву, Мадярщину, щоб на чужих землях умертвляти чужинців".

Славні чужинці, які побували в Україні-Русі, звуть її земним раєм. Згадаю достойного француза Оноре де Бальзака. Відвідавши нашу Вітчизну, він французам написав так: "Ви приїдете в Україну, цей Рай земний, де я запримітив уже 77 способів приготування хліба, все це дає високе поняття про винахідливість населення в комбінаціях найпростіших речей".

Єгиптяни, Греки, Юдеї, Латини, Німці знають: земний Рай там, де ростуть пшеничні паляниці, де земля медами і молоками текуча. Про те, що в земному Раю є 77 способів приготування хліба, не всім чужинцям відомо.

6. "Українців ніхто не родить: самі родяться, а от самі собі народити держави не можуть".

- Знаємо: людина родиться два рази. Українці тілесно родяться Українцями, а духовно — ні. І в цьому треба бачити їхню неспроможність відродити державу. Хто покликаний духовно родити Українця Українцем? Ватикан, Греко-православіє, Москва, Берлін, Пекін?

Коли чужоземні духовні сили родитимуть духовне життя Українця, Українець буде чужий сам собі. Українець в Україні не репрезентуватиме себе. Хіба такий Українець буде спроможний відродити державу?

Є народи, які до зубів озброївшись, підпорядковували чужі духовні сили (християнство і мусульманство) служінню своїм державним інтересам. Для одного народу віра християнська є матір'ю, а для другого — мачухою.

7. "Українці чужу матір називають рідною".

- Хто чужу матір називає рідною, той принижує себе і рідну матір свою. Пропагандивні гасла: "Греко-православіє — рідна мати наша", "Греко-католицтво — рідна мати наша", "Партія Лєніна — рідна мати наша" ображають душу Українського народу.

Скільки б ми чужих матерів не називали рідними, вони залишаться мачухами. Кожна мачуха по-мачушиному виховує сиріт. Українці, які є Українцями по походженню і по вірі, рідну матір називають рідною.

8. "Чужинці приходять в наші села і міста — учать нас моральности, добрим ділом займаються. Що їм казати?"

- Кажіть їм: Українці не хочуть бути по-чужому моральними. Українці, як народ здібний, мають свою мораль, притаманну своїй добрій вдачі. Так довго, як світ буде світом, Китаєць буде Китайцем, а Індус — Індусом. Пощо Індусам в Індії ширити китайські поняття моралі? Чи потрібно, щоб Араби в своїй хаті мали ізраельську мораль? Хіба можуть Японці відмовитися від японських понять моралі і прийняти москвинські?

9. "Чужинці хочуть волю дати українцям в українській хаті — що це означає?"

- Це значить, що Чужинці хочуть, щоб Українці в Українській хаті не мали Української волі. Маючи волю чужу, будуть її рабами. Рідна воля — рідне визначення волі. Народ, який рідного визначення волі не має, вільним не буває.

У Сімох Законах Правильного Життя оповідається про Українське визначення волі. Поет, який написав: "Праця єдина з неволі нас визволить, нумо до праці, брати!", не мав на увазі рабської праці.

Воля — вільна праця, праця для Святині Дажбожої, Вітчизни, народу, родини, особистого щастя. Праця для ворогів, які запроваджують неукраїнські порядки в Українській хаті, це рабство. Обминай працю, яка є рабством. Хто хвалить тебе за те, що ти ударно в рабстві працюєш, той узаконює культ рабства, обдекорованого орденами, медалями. Культ рабства приносить користь тим чужинцям, які експлуатують твою Вітчизну.

10. "З чого повинен народ у своїй хаті творити свою волю?"

- З вольового благородства. Чим благородніша нація, тим вона відважніше і пристрасніше відстоює свою незалежність. Воля до волі твориться з почуттів гордости. Чим в нації сильніше розвинене почуття національної гордости, тим їй легше єднатися і боротися, утверджуючи величність свого "я". Кожна нація має право мати визначене місце в історії Людства.

11. "Учителю Лев Силенко. Ви хочете дати народові волю?"

- Я показую народові дорогу до волі. Той, хто каже: "Даю волю народові", принижує духовні вартості народу. Повноцінний народ ставить справи волі вище всіх благ на землі!

Я кажу: володіти волею уміє той, хто має волю дисципліновану (виховану), в якій є культ рідного достойного провідника, культ державного життя. Бунтарська воля (воля для волі) — найкоротший шлях до рабства. Той, хто свавільне мислення вважає волею, є рабом. Свавілля — безконтрольність. Свавілець діє за власним переконанням, незважаючи на веління рідного провідника, і тому завдає шкоду громаді побратимів, і, оправдуючись, каже: як воля, так воля!

Хто бореться за волю, забувши про міць рідної держави, той будує на ріці взимку дім з льоду. І жде весни, щоб в домі потеплішало. Невпорядкована воля має трагічну долю: гинуть ті, які за неї боряться і вмертвляють її.

12. "З чого починати впорядковувати волю, щоб вона була міцною, творчою, славною?"

- Волю треба починати впорядковувати від впорядкування вдачі народу. Ми, українці, найстародавніші в світі хлібороби. Хлібороб -людина розумна, доброзичлива, статечна, має добре тілесне і душевне здоров'я. Стиль його життя робить його індивідуалістом і супереґоїстом. Він, як людина, залежить тільки від Ниви і Погоди. Підпорядкованість провідникові вважає приниженням особистої гідности.

Він (хлібороб) залюблений у тихе мирне життя. Оре, сіє, жне, молотить, меле: має хліб і до хліба. Щороку дає князеві данину. І жодних інших громадських обов'язків він не має. І ними мало цікавиться. Є в нього хотіння бути кращим за сусіда: мати кращу жінку, хату, гарніших дітей, корів, овець, мати багатший врожай, кращих коней, красивішого воза.

13. "Хлібороб любить мирне життя, бо всякі війни руйнують його господарство. Хіба хлібороби-трипільці мали мирне життя?"

- Археологи ствердили, що хлібороби-трипільці жили в селищах і городищах тисячу й більше літ, про жодні війни не чуючи. Вони вміли працювати, гуляти, пити, співати. Любили красу і розумілися в ній: виробляли незрівняної чарівности мистецькі вироби. Мали радісні святкові обряди. І віра в них була природня, бадьора, радісна. Їхніми володарями (вогнищанами-царями) були їхні рідні діди (патріярхи). І їм вони корилися так, як діти — татові. Діди були особливо поблажливі до внуків. Жорстокости не було тому, що вона була непотрібна. Рід з родом ділився хлібом і водою, зріднювався. Справді, це був Рай земний.

І в цьому Раю земному виплекалася добродійна, хазяйновита і водночас анархічна вдача, далекі відгуки якої можна відчути й у народних піснях: "Гей, я козак, звуся Воля, Українець з Гуляй-поля". Анархічна (недисциплінована) воля не витримала іспиту історії. Перед її носіями життя поставило сувору вимогу: змінити вдачу, або раніше чи пізніше стати рабами якогось чужоземного скверного племени такого, в якого вдача мисливська.

Я вже писав: життя мисливське вимагає від мисливців суворої дисципліни, культу провідника. Їхня воля строго впорядкована, відважна, спритна, вольова, цілеспрямована. І жорстока.

І коли ми, українці (хлібосольні орачі), не змінимо своєї вдачі сьогодні, то завтра не будемо здатні жити на волі навіть тоді, коли вона нам буде історичними обставинами подарована.

14. "Наш народ многостраждальний тому, що не має держави".

- Однією з причин многостраждальности нашого народу є його угодовське переконання, що можна жити добре й без держави: під опікою того чи іншого чужинця, жебраючи в нього трохи більше волі, ніж він дає.

"Чи є вихід з цього дому многостраждання?" Є: українці зобов'язані у своїх інтересах (і тільки у своїх!) поліпшити (шляхом самопізнання і самовиховання) свою вдачу. Самополіпшення вдачі — шлях успішного виходу з дому многостраждання.

15. "Чому християни перестають гріхів боятися? І виходить так: ідуть християни з Христом проти Христа?"

- Христос сказав: "Хто ожениться з розвідкою, чинить перелюб", тобто — гріх. Розрив (розлучення) шлюбу у християнських країнах дозволений законом — значить у християнських країнах законом дозволено не визнавати моральної науки Ісуса Христа.

Якщо немає можливости науку Христову застосовувати в щоденне життя народу, то краще не бути християнином, ніж вважати себе християнином без науки Христової.

Так: москвинські царі (Петро 1, Катерина 2) ішли з Христом і перемагали ворогів своїх. Вони Христа зробили своїм прислужником. Вони по-ханському катували християн, і казали, що то "така воля Христова".

16. "Українці-християни справедливо обурюються, бачачи, що чужинці-християни їм в горі не співчувають. З обурення й постає нарікання.

- І безпорадність. Чужовір'я поробило Українців моральними споживачами: "Співчувайте нам, ради Христа! Лихі люди дуже б'ють нас у нашій хаті, забороняють нам свій хліб їсти". Горді (і часами суворі) чужинці не хочуть співчувати тим, які нездібні самі собі раду дати, які своїм синам не співчувають, а чужих синів обожнюють, перед іконостасами оплакують. У духовних рабів мораль рабська.

17. "Чому ми повинні шанувати минуле, обожнювати замучених синів Вітчизни? Віра Христова нас учить ворогам прощати і любити їх".

- То будьте ж послідовними: Авраам, Мойсей, Ісус, Маттей, Лука — це ж далеке минуле! Та ще й чуже. І ви його шануєте, обожнюєте. Юдейський цар Ірод, римський імператор Нерон — це ж далеке минуле! Та ще й чуже. І ви його ненавидите, клянете. І кажете, що віра Христова учить ворогів любити, підставляти ліву щоку, як б'ють праву?

Хто не цікавиться минулим рідного народу, не шанує кращих синів Вітчизни, той ще не є людиною. Людина без минулого не може бути сучасною. Коли в людині помирає минуле, тоді сучасне стає її могилою, а майбутнє — забуттям.

18. "Гріх там, де сміх": у Київських монастирях монахи не мали права сміятися. У церквах православія грецького очі єреїв сумні. Гляньте на ікони — обличчя суворі, холодні, пригноблені. Немає в них доброго настрою. Гріх — усюди гріх. "І людина родиться грішною". З цього й постає на душі осад пригноблення. Чи й у Святині Дажбожій прищеплюватимуться такі розуміння гріха й радости?"

- Людина родиться святою, безгрішною. Стаючи дорослою, вона сама (вільно, або невільно) вибирає дорогу добра або зла. "Гріх" і "Святість" релігії визначають по-різному. І тому: грішне — святе; святе — грішне, мати дві жінки — гріх, мати дві жінки — святість.

Знаємо: там, де добрий настрій, добре здоров'я. Плекаймо обряд шляхетної радости. Розумно казати: не псуйте мені настрою, я хочу правильно мислити, вночі добре спати, вдень радісно працювати.

19. "У Сімох Законах Правильного Життя велика увага присвячується хотінню, чому?"

- Там, де немає хотіння, немає людини. Що важливіше: Хліб чи Хотіння? Хліб перестає бути Хлібом, коли немає Хотіння його споживати. Майже всі хотіння є приємними, та не всі вони є моральними. У морального хотіння моральна приємність. Злодій хотів пограбувати банк — і йому вдалося: його приємність неморальна.

Хотіння їсти, працювати, спати, мати добре здоров'я, статеву приємність, гроші, дітей, гарний одяг, пошану в громаді, увіковічнення пам’яти про своє ім’я: усі ці хотіння правильні, якщо вони світлі, і здійснюються, не завдаючи болю ближчим своїм.

20. "Учителю, Ви визнаєте розвід (розлучення)? "

- Подружнє життя — об'єднання добровільне. Ті, які добровільно зійшлися, мають право добровільно розійтися. І коли вони є людьми благородними, розлучення їх не робить ворогами. Діти болісно переживають незгоду між татом і мамою.

Муж і жена, маючи дітей, повинні жити для тілесного і духовного здоров'я їхнього: для свого майбутнього. І дбати, щоб діти були розумно одружені. Щоб родинні доробки не були передані в чужі (і часто ворожі) руки.

21. "Чи аборт — переривання вагітности оперативним способом, справа моральна?"

- Жінку (і особливо молоду дівчину), яка через прикру помилку (обман, недобровільні стосунки) примушена бути вагітною, не треба примушувати ставати матір'ю. Одружені здорові люди не мають права переривати вагітности оперативним способом. Їх гнобитиме сумління: а може мала народитися така людина, що прославила б не тільки рід, а й Вітчизну, весь Світ?!

"А як перенаселення?" — Коли в Україні-Русі буде 350 мільйонів жителів, можна буде почати обмірковувати питання про реµулювання приросту населення.

22. "Що думаєте про вино?"

- Вино — достойний напиток тих, які вміють бути достойними, а не тих, які, отруївшись надмірним вживанням вина, утратили почуття достоїнства, себе знещасливлюють, родину руйнують.

Вино — напій серця, а коли воно робиться напоєм розуму, тоді серце стає безсовісним, а розум — глупим, а вино — прокляттям.

23. "Як ставитися до гомосексуалізму?"

- Рідна Українська Національна Віра — Віра природня, віра здорової душі і здорового розуму. Гомосексуаліст — людина протиприроднього статевого потягу: прагне мати статевий зв'язок з особою своєї статі. Усе, що в людині протиприродне, принижує єство її.

24. "Чи Ви оправдуєте нерівні подружжя?"

- Любов вірна, ніжна, приємна — краса людяности. Любов — почуття вище, як бідність, багатство, старість, молодість. Любов — особисті почування людини, на які ніхто не має права зазіхати, жорстоко в них вторгатися. Ширше про це оповідаю у Сімох Законах Правильного Життя.

Добре, щоб дівчина одружувалася своєчасно. Ті дівчата, які себе присвячують науці, мистецтву, громадській праці, звичайно, одружуватися не спішать. Розумний той юнак, який, одружуючись, має в руках ремесло, здібність віддано трудитися. Він і вона повинні дбати, щоб діти мали не тільки відповідні умови для життя, а й рідний спосіб життя, щоб вони самі себе не загубили на хвилях житейського моря.

25. "Учителю, та людина доброго слова не варта; я її добре знаю. Чому Ви з нею розмовляєте?"

- Варта та людина доброго слова чи ні — але вона є людиною. Кожна людина хоче бути вислухана, підбадьорена — заохочена до доброї праці, збагачена надією на краще завтра. Коли вона зла, я повинен з нею розмовляти, щоб вона подобрішала.

Чому кажеш: "та людина?" У кожної людини є ім'я і прізвище. Людина може знати тисячі слів високоякісних, милих. Та найкращим для неї словом завжди буде її ім'я.

Інколи розумні, але не виховані (або жорстокі чи перебільшено соромливі) люди не говорять людині (рідній чи знайомій) її ім'я. Я раджу тобі: зустрічаючись і прощаючись з милим для тебе чи немилим одновірцем, м'яко кажи: "Доброю дня, Побратиме Мирославе, приємно вас бачити", "До побачення, Посестро Ладо, приємно було у Вас гостювати".

26 "Чому в однієї людини приятелів хоч гать гати, а в іншої — й з свічкою вдень не знайдеш?"

- Знаємо: не всі люди народжені однаковими, рівними за розумом, почуваннями, талантами, ростом, здоров'ям. Кожна людина має щось своє, щось неповторне.

Кожний хоче приятелювати з людиною доброї вдачі. Є люди, які обдаровані вмінням подобатися людям. "Як це вміння відчути?" Візьму два приклади: є два диригенти — одного співаки люблять, а другого — недолюблюють. Чому? "Гей, куди потягнув, випив чи з гулянки вертаєшся?" І співак з сорому не знає, де себе подіти? І співати вже не хочеться, і голос став, як у хворого. "Приятелю дорогий, дозвольте вам помогти. У вас вийде добре, співайте: до-ре-мі.., так, так, у вас може вийти ще краще!"

У кожної людини розвинене почуття самолюбства, самооцінки. Ніяка людина не хоче бути принижена. Коли вважаєш себе людиною вихованою, то так виправляй помилку ближнього свого, щоб він мав на душі приємність. Не кажи: "Гей, помилка!" Підійди і лагідно: "Дозвольте вам помогти". Приємно, коли людина сама каже: "Вибачте, я помилився". Знаємо: чим гірше вихована людина, тим тяжче їй признатися до помилки.

27. "Учителю Лев Силенко, а де ж молодь? Я молода людина, не люблю старших, хочу бути між молодими".

- Не любиш старших? А я, коли був молодим, любив слухати старших людей, шанував їх. І з ними приятелював. Старі діди були моїми учителями, оповідали про життєві досвіди. І я був їхнім уважним слухачем, і мав до них багато запитань.

Не думай, що ти кращий тому, що молодший. Не потішай себе обманом. Молодість, як сад, швидко відцвітає: повіє вітерець і опалі пелюстки летять, і гинуть. Ти молодий, умій гордитися не молодістю, а добрими ділами, знаннями, уміннями, які обіцяють дати корисні плоди твоєму народові і твоїй майбутній родині. Сад славиться не квітами, а плодами.

28. "Учителю, я людина старша й бачу: люди тепер зіпсовані. Я до них промову виголошую, а вони позіхають. А коли кінчив промовляти, радісно плещуть".

- У позіханні часто винуваті не тільки слухачі, а й — промовець. Промовець, який дуже багато говорить про себе, принижує не тільки себе, а й слухачів. Знаю одного побратима, який втомлює людей оповіданнями про себе, і потім журиться, що слухачів немає.

Є одна порада: зустрівшись з приятелем, скажи щось таке, щоб він усміхнувся. Спитай: "Як ваше здоров'я?" Коли скаже: "Добре", скажи: "Гарно виглядаєте", а коли почне казати: "Дуже чуюся хворим", вислови щире співчуття. Вислухай історію хвороби, коли він почне оповідати: терпеливо вислухай. Хто вміє слухати ближнього, той є приємною людиною.

На прощання подавай руку не для відчепности, сухої обрядности, а з щирістю, з почуттями, які йдуть з душі, і які можна читати в очах. Але й щирість не завжди приємна: що з того, що людина говорить щиро, коли її щирости не хочеться любити тому, що вона висловлена по-грубіянському.

29. "Учителю, чому Ви мого приятеля назвали безстидником?"

- Безстидником є той, хто не стидається при кожній нагоді псувати громаді настрій надокучливими, надоїдливими примхами, капризами, забаганками. За дрібнички до ближнього прискіпується.

І дрібнички використовує, щоб оформити недрібничкове обвинувачення, щоб завдати біль нелюбому побратимові. І використовує своє громадське становище, щоб задовольнити свої особисті свавільні (безладні) бажання.

Безстидник в ім'я задоволення свого свавільного бажання готовий до руїни допровадити добрі громадські справи. Він очманілий свавільним духом "Чорної ради". Безстидник сам своїм безстидством виснажує свою життєву силу й ближчих своїх, і затруює атмосферу громадського життя.

30. "Ви хочете, щоб усі віруючі Святині Дажбожої були однаковими?"

- Я щойно сказав: однакових людей немає. Віруючі є і повинні бути різними, але не розрізненими. Повинні бути вільними, але не свавільними. Повинні бути незалежними як особистості, і залежними як члени громади.

Гляньте на пальці! П'ять різних пальців. І сила, краса, щастя і здібність їхня в тому, що всі вони діють узгоджено: усі залежні один від одного в праці, обов'язках, настроях, почуваннях. Коли хворіє один палець, то всі чотири відчувають: і всі прагнуть йому помогти перемогти хворобу. Їм дає силу їхня взаємозалежність. Уміймо незалежно шукати щастя й силу у взаємозалежності!

31. "Учителю, я чув, що Ви любите говорити з талановитими людьми?"

- Я люблю говорити з людьми, які до мене звертаються з запитаннями. І мають позитивне думання. Народ, який має великий відсоток позитивно думаючих людей, вважається народом багатої душевної енергії. Негативно думаючі люди невпевнені самі в себе. Їм тяжко догодити, вони безпричинно пригноблені, легко гніваються, не захоплюються новими ідеями, ризикування їм мало властиве.

Чутливі й пристрасні люди вважаються цікавими. Сім хиб людських не люблю: лякливість, довге спання, злобність, лінивість, байдужість, балакучість, роздратованість.

Велич людини не в її талантові, а у вольовості її таланту. Я бачив у цирку талановиту мавпу. І думав: цю мавпу не ощасливлює її талант. У джунглях між одноплемінниками, живучи природнім життям, вона б була щасливішою. Долю талановитих мавп мали треновані раби.

Їхній талант довгі роки використовувався у цирку політпропаганди, організованої Московитією. Що вартий талант без вольовости?

32. "Учителю, Ви кажете, що людина повинна сама себе покращувати, виконуючи Сім Законів Правильного Життя. З чого почати день самовдосконалення?"

- З того, з чого почалася людина: з слова. Слово — найдосконаліша саморепрезентація людини. І тому слово у твоїй мові повинне бути високої якости. З високоякісних слів будуй думку не тільки високоякісну, а й красиву, пристрасну, окрилену розвиненою уявою, яскраву — точну й глибоку.

Слова низької якости принижують тебе і того, до кого ти промовляєш. Остерігайся грубим словом ранити душу нелюбому побратимові. Ранити душу словом недостойним можуть тільки недостойні.

Словами високої якости ти підносиш вартість свого серця, красу і силу мислення. Слова високої якости — могутня зброя. Оперуй нею розсудливо і благородно. Раджу особливо уважно ставитися до писаного слова. Отримав образливого листа — на образу не відповідай образою. Не будь таким, як той, хто образив тебе.

У образливому листі знайди промінь доброти, і дай на промінь відповідь, обминувши тьму образ. Та найкраща відповідь на образливий лист — мовчання. А коли бажаєш відповісти, то дай нагоду написаному листові пару днів полежати на столі. Заспокоївшись, порозумнішаєш і не схочеш посилати листа, написаного розумом, який був ослаблений гнівом.

33. "Чи Ви караєте тих, хто Вас зраджує? Чи у Вашій науці оправдана кара смерти?"

- Я не каратель. Я проповідую доброту: найдорожча в житті та доброта, яка йде від доброго серця до доброго. Я нікого силою до моєї науки не навертаю. Кому моя наука дорога, той іде зі мною, а кому — ні, той не приходить до мене. А хто прийшов до мене, щоб мене зневажати, того я не чую.

Хто зрадив мене, той зрадив свій рідний шлях життя, зрадив свою віру, зрадив гідність свого "я". Зрадою рідного шляху життя ще ніхто себе не ощасливив.

Карається смертю той, хто у воєнний час зрадив Вітчизну, передавши її таїни ворогові, утікши від побратимів на сторону ворогів. Треба старатися, щоб смертна кара замінювалася в'язницею тоді, коли тяжкий злочин був спричинений зрадою подружньої вірности.

34. "Учителю, у зверненні "Рунвісти, самовдосконалюйте своє єство!" Ви осуджуєте страх. Кожний страх?"

- Осуджую рабський страх, страх тих людей, які страхаються довершувати добрі справи, "щоб часом чогось не вийшло?" Я оправдую дитячий страх: дитина боїться назавжди залишитися дитиною. Вона сама себе ощасливлює вірою, що досягне дорослого віку.

Дитина страхається бути насамоті: її страх природній, життям оправданий. Страх, викликаний оповіданнями про потоп, пекло, страшний суд, різання вифлиємських дітей, пригноблює душу, застрашує. Застрашена людина нездібна правильно мислити.

Оправдую благородний страх: людина повинна боятися бути негідником, зрадником, п'яницею, неробом, самолюбом, збайдужілим до священних справ Вітчизни. Благородний страх спонукує людину покращувати властивості свого єства. Людей без почуттів страху немає: та ті, які мають міцні нервові сили, без труднощів звільняють себе від страху.

35. "Побратим Боголюб звичайна людина, а Ви, звертаючись до нього, кажете: "Мій розумний побратиме Боголюбе". Чи Ваше звернення щире?"

- Так. Побратим Боголюб не любить сварні. Не прискіпується за дрібнички до ближнього. Він знає: там, де сварня, розуму немає. І добрий він: коли хтось, маючи невиховані почування, образить його, він не мститься. Вибачає невихованій людині. Він має великий дар — тактовний розум.

Він знає: коли людина говорить правду, але сварливо, в'їдливо, їй не хочеться вірити, вона опаскуджує ту правду, яку боронить. Сварливі люди ніколи не були добросовісними. Чим глупіша людина, тим сварливіша. Культура розуму — це щось більше, ніж розум!

36. "Коли маєш сварливу жінку, то скільки б ти до її розуму не говорив: "Не сварись!", сваритися буде. Я їй кажу: "Люблю тебе", а вона ще більше свариться".

- А Ви не говоріть тільки до її розуму. Знаєте: жінка без серця не є жінкою. У Вашої жінки добре серце. І за це Ви її любите. Ви говоріть до її серця, в неї серце розумне. І говоріть так, щоб вона відчула, що Ви щиро говорите в її інтересі.

І не надокучайте їй словами: "Люблю тебе". Слова ці милі, дорогі, ними не можна легковажно розкидатися. Кажучи: "Люблю тебе", ви нарікаєте на неї за дрібнички. Не хочете їй помагати в праці, не хочете її вислухати. Хіба це любов? Замість казати: "Люблю тебе". Ви щиро привітайте квітами день її народження. Заговоріть до неї ніжним даром. І вона щасливо подумає: "Він любить мене".

Любов сліпа тому, що вона більше перебуває в серці, чим у розумові. Коли серце благородне, то й любов у ньому благородна. Благородна любов коли й сліпа, то не без доброти, і не без розуму. Коли ж ти глумливо ставишся до жінки, з якою розділяєш життя, ти зневажаєш почуття рідної матері, зневажаєш себе.

37. "Учителю, наш народ миролюбний, працьовитий і справедливий. Чому Ви рідний народ критикуєте?"

- Миролюбности і справедливости мало, щоб щасливитися волею. Треба прагнути, щоб народна миролюбність і справедливість були діяльними, сильними. І головне: щоб мали рідне визначення. Нічого в світі немає гіршого за рабські миролюбність і справедливість, за мир в ім'я рабства!

"Учителю, Ви вийшли з гущі народу. Як могли самі себе звільнити від хибних навиків, набутих у рабстві?"

- Інколи родяться такі люди, які від дуже-дуже далеких предків успадковують вдачу; властивості моєї крови і вдачі свідчать, що я належу до таких людей.

Немає в світі такої чужоземної сили, яка б оволоділа душею моєю і підкорила її своїй духовній чи військовій владі. Психофізичний склад мого "я", потрапивши в ланцюг дій і обставин, створених чужими школами, ідеологіями, релігіями, не піддається обробці.

Я не критикую народу: я живу з народом, живу для народу. Я критикую ті хибні навики, з якими в рабстві зжився мій народ. І собі на шкоду називає рабські навики рідною традицією. Усе, що народ має добре, треба розвивати, удосконалювати, славити!

38. "Думаєте: наш народ сліпий, не знає, які в нього навики добрі, а які — злі?"

- Ні, не сліпий, а засліплений. І тому я не гніваюся на тих, що осуджують мене. Не вони осуджують, а їхня засліпленість. Жидів можна любити, або — не любити, але не можна їх вважати засліпленими. Вони не вірили і не вірять чужим пророкам. Українці вірять чужим пророкам, які їх по-чужому вчать чужого.

39. "Дехто думає, що часи пророків минули".

- Сьогодні людство має більше пророків, ніж 2500 років тому. Їхні дії відчутні в світі духовности, науки, культури, технології.

40. "Якщо Ви пророк, то зробіть те, що зробив Мойсей: виведіть народ з дому неволі".

- Єгипетський фараон у Єгипті не забороняв жидам сповідувати Жидівську віру. І Мойсей мав право промовляти до жидів. Московський фараон в Україні-Русі забороняє Українцям сповідувати Українську віру. Я не маю тих прав, які мав Мойсей.

Мій народ, засліплений ідеями чужих пророків, спить у духовній неволі, не знає, яка різниця між пророком чужим і рідним.

41. "Ісус казав, що прийдуть лжепророки, які діятимуть під його іменем. І вони зведуть многих. Як можна відрізнити пророка від лжепророка?"

- Я не дію під ім'ям Ісуса. Жиди вважали Мойсея пророком, а Єгиптяни — лжепророком. Одна частина жидів вірила, що Ісус — це Помазанець (Христос). А друга частина жидів казала, що Ісус — це лжехристос. Не було й не буде такого пророка, якого б все людство визнало пророком або сином Божим.

І так є тому, що Бог справедливий: кожний свідомий народ воліє мати свого пророка, своє розуміння Бога. Протилежності у розуміннях Бога звеличують духовне життя Людства.

42. "Ісус був народжений непорочною дівою Марією".

- Дівчина може завагітніти, зберігши знак дівочости. Матері, які народили Тараса Шевченка, Івана Франка, Мойсея, Конфуція, Іллію, Ісаю, нічим не є гірші за матір Марію. Непорочність — таїна дівочої гідности. Не треба захоплюватися її перевіренням і голосним розголошенням.

Журнал "Світло" (видання католицьких українців, Мондер, Альберта, 1940 р.) пише, що Тарас Шевченко у поемі "Марія" заперечує дівоче і надприродне зачатіє Христа, Пречисту Діву Марію представляє, як упавшу дівчину, а Спасителя світу зображає зовсім у матеріялістичний спосіб: так ніколи не говорить і не пише глибоковіруючий християнин.

43. "Арханµел Гавриїл пов'язаний з непорочною вагітністю Марії. Чи в РУНВірі є анµели?"

- У кожній мові є загадкові слова. У нашій мові до цих слів належить слово "ґир". І споріднені з ним -"ґирґати, "ґир-ґир", "гиркання". У санскриті слово "ґир" значить "ґирґати" (тихо говорити).

У "Рик Ведах" і "Магабгараті" слово "Анґир" (Анґирас) споріднене з "ґир". Анґир — ім'я бога Аґні (Огню). Брагман слово "ґир" вживає у значенні "благовістя". У мові "Авест" слово "Анґарас" означає "Вістун, який приносить веління царя". "Анґарас" і "Анґира" споріднені з коренем "ґир".

Греки запозичили в Ірані (Персії) слово "Анґарас". І вимовили, як "Анґелос": це сталося тоді, коли вони були покорені Іраном, і отримували розпорядження від "Анґараса" (післанця імператора Дарія).

Знаємо: юдеї, перебуваючи, як невільники в Ірані, не тільки познайомилися з іранською ангеологією, а й зробили різні запозичення, які ввійшли до "Тори". І особливо це відчутно у "Євангеліях".

У "Ведах" слово "Адития" значить "посланик" (ангел). Слово "адития" походить від імени богині Адити, або правильніше — Дайіти. Дайіта — стародавня оріянська богиня Щастя, Безпеки, дателька Благополуччя. Її визнавали наші родичі (трипільці — творці усних Вед, Ведійську культуру називаю Трипільською). Прибулі до Індії оріяни майже забули Дайіту, але згадка про неї збереглася. У РУНВірі є адиті (ангели), "священні дання". Їх визнаю у значенні — Щастя, Вірність, Приємність, Безпечність, Невинність. У церквах греко-латинського християнізму ангели зображені у вигляді красивих хлопців і дівчат, які мають крила, ніжне одіння. Я кажу: ангелам крила непотрібні. Вони завітують в душу людську духом Щастя, Краси, Вірности. Кажучи: "мій ангеле", розуміємо: "моє щастя".

44. "Учителю, є міркування, що санскрит — мова брагманів. А Ви кажете: санскрит — мова наших родоначальників — Лель і Орь?"

- Коли вживаю слово "санскрит", я думаю про його первісну дійсну назву — "самскрут". Карби-взори Мізинсько-Трипільські вважаю "самскрутами" (своєрідними "гієрогліфними" знаками). З самскрутом плем'я Сумеріян прийшло в Месопотамію, з самскруту постали клинописи. З клинописів — літери, які стали в основі абетки Українців, Фінікіїв, Греків, Етрусків, Латинів.

Оріяни, прибулі до Індії, з самскруту створили алфавітні знаки, при допомозі яких записали усні Веди, щоб їх врятувати від забуття і переіначення. У Індії слово "самскрут" почало вимовлятися, як "санскрит". І про це я й говорив у Індії 28 січня (1975 р.) в Делі університеті на Санскритському симпозіумі.

45. "Їздити, досліджувати, працювати над "Мага Вірою", проповідувати віру в Дажбога — на все це потрібний час, а час — це гроші. Де Ви взяли грошей на хліб-сіль?"

- Українці, високо оцінюючи мою працю, були особливо щедротними, турбувалися, щоб я мав хліб-сіль, одяг, помешкання. А добре здоров'я мені подарували мої родичі. Вільна праця — щастя моє.

Побратим Богдан П. Костур (Західні землі) і Побратим Богдан І. Химченко (Східні землі) — достойні сини соборних земель України-Руси. Вони високо оцінили духовну діяльність мою. Вони найбільше подбали, щоб я, працюючи над "Мага Вірою", мав хліб-сіль. Усіх, хто шанує мене, прошу завжди пам'ятати їхні імена.

46. "Учителю, чи є сьогодні в Україні-Русі назви сіл, які мають санскритський корінь, або точніше — корінь мови Мізинців-Трипільців, яку також називаємо Прото-Індо-Европейською мовою?"

- Є. Наприклад, села Кияж, Ями, Вітава, Гатне, Свалява, Дивин, Свидя, Кут, Ладижне, Руда, Радогоща, Стрибіж, Росоша, Теплик, Курава, Кривуля, Макошне, Лави, Ладинка, Сваром'я, Тур'я, Гаті, Лелітка, Видибор, Гать, Карнаухівка, Писанці, Ратьківка. Чарівні назви Українських сіл!

47. "Будда був скитом (саком), предки його прибули з берегів Дніпра. Пишете, що він знав обов'язки богів Сварога, Дива, Пар'яни?"

- Очевидно, він не казав: "Сварог, Сварога, а — Сварга, Сварж'я. Сварга — божественна (небесна) оселя Богів. "Сварга — Самоуправляюча Сила".

48. "Усе нове насторожує людей. І часто осуджується, піднімається на глум. Були висміяні електрична лямпочка, паротяг, літак, твердження, що земля рухається навколо сонця. І треба сподіватися: буде й "Мага Віра" піднята на глум, писатимуть, що та чи та дата неправильно подана, ті чи ті твердження хибні".

- Немає в світі такої священної книги, яка б була всіми обожнена. Священні книги були не тільки безпощадно критиковані, осуджені, а й заборонені, кидані в огонь. І "Мага Віра" матиме пристрасних оборонців. І пристрасних ворогів, які знайдуть суперечливі твердження, дати, числа, недоліки.

Суперечності знаходимо всюди: "Новгородський літопис" пише, що бій на ріці Калка почався 31 травня, а "Воскресенський літопис" пише -16 червня. У "Ніконському літописі" читаємо, що князь Мстислав Галицький, маючи 20.000 воїнів, розгромив татарську військову частину, а "Новгородський літопис" пише, що він, маючи 1000 воїнів, розбив цю ж "татарську військову частину".

Вілл Дурант у книзі "Вік Віри" (історія цивілізації, Ню Йорк, 1950 р.) на стор. 448-й пише, що князь Володимир (Хреститель) княжив від 972 р. до 1015 р., у "Мага Вірі" подана інша дата. "Несторівський літопис" пише, що грекиня (дружина князя Володимира) мала ім'я Анна, "Радзивіловський літопис" подає ім'я Анастасія. "Чи тільки в нас існують такі спірні дані?" Ні. У Жидів є три спірні дати про царювання Савла, Давида, Соломона.

49. "Чому навіть у таких книгах, як "Рик Веди", "Трипітаки", "Біблія", "Коран" є повторення, протиріччя?"

- У кожній книзі є зерно і полова: така вже властивість колоска. У кожній книзі є помилки — немає людей непомильних. І Христос помилився, призначивши Юду скарбником. І Будда помилився, вірячи, що Девадатта є вірним приятелем. І Саваот помилився — каявся: потопом умертвляв своє творіння. Христос учить: "Не протився лихому", і ніби, забувши про свою науку, бив мотузяним бичем лиходіїв. І мені все людське присуще.

50. "Неприятелі шукатимуть у "Мага Вірі" домислів, двозначних міркувань, і казатимуть: хіба це історія, хіба це священність?"

- Домисел — значить думка, припущення, засноване на міркуваннях. Є домисли в "Біблії", "Корані", "Кобзареві". (Знаємо, Іван Гонта не був убивцем синів своїх). У Літописах є домисли. Якщо знайшов вислів, що "Візантія — це Греція", то май на увазі духовність Греції, яка торжествувала у Візантії, а не географічно-політичне визначення.

Читаючи "Мага Віру", бери з Неї все, що миле душі твоїй. Немиле — обминай. На найперфектнішому дереві ростуть плоди високої і малої якости. Сім Законів Правильного Життя — шлях Самовдосконалення, але не для кожної людини він легкий для здійснення. Знайшов на шляху Самовдосконалення помилку, не піднімай на глум Його творця. Самовдосконалення є для того, щоб покращувати себе, красиво і узгоджено виправляючи помилки. Тільки жорстокі люди за зроблену помилку жорстоко карають.

51. ""Мага Віра" — священна книга. Чи можна чисте назвати чистим, побачивши на ньому плямку?"

- Найчистіше в світі сонце має плями. Той, хто шукає плям в житті чи праці іншого, а плям своїх не бачить, совісти не має. У найдосконалішому мисленні є прикметність недосконалости: та це не значить, що мислення хибне. "Мага Віра" — палке Прагнення красиве покращувати, розумне робити ще розумнішим, сильне — ще сильнішим, праведне — ще праведнішим. Я ніде не сказав, що вважаю себе творцем досконалости. Я всюди кажу: показую шлях до Досконалости, шлях, ознаменований вірою в Дажбога.

52. "Розуміння бога, існуючі в національних і інтернаціональних релігіях, створені людьми. Чи можна їх вважати досконалими, завершеними?"

- Розуміння Бога тисячоліттями удосконалюється. І є боротьба не тільки між поняттями про Бога, а й між протилежними трактуваннями якогось одного поняття, наприклад, греки-християни, латини-християни, несторіяни-християни. Вірячи в одного Бога, вони мають різні поняття про Бога.

Знаємо: Аристотель вірив, що Бог — життєва Суть, Абсолют. А що таке "абсолют"? У Плятона "абсолют" — Ідеї, у Ґегеля — Світовий Дух".

У часи падіння Візантії відбувався Флорентійський собор. На соборі Ґеоргій Плефон (в 1439 р.) сказав латинам, що греки знайдуть спасіння тільки у відродженні грецької (гелленської) філософії і обрядности. Він мав на увазі Аристотеля. Правильно: народ повинен шукати спасіння у своїх самобутніх духовних творіннях.

53. "У "Біблії" написано, що бог Елогим створив світ. Є вислови: "І сказав Бог"".

- Кому Бог сказав? З ким говорив? Хто каже: "Бог Елогим", той демонструє свою безпорадність. Слово "Елогим" значить "Боги". У оригінальному скрипті "Тори" було написано: "І сказали Елогим", тобто, "Боги". Рабіни в місті Олександрії (Єгипет), перекладаючи "Тору" на грецьку мову, робили довільні редагування. Вони були поліпшувачами жидівського розуміння Бога.

54. "Чому греки-християни кажуть, що тільки їхнє розуміння Бога правильне, а латини-християни — тільки їхнє?"

- Тому, що їхня релігійна культура ознаменована нетерпимістю до інакшевіруючих. Я кажу: монополії на розуміння Бога немає: кожному народові дане право мати рідне розуміння Бога. І нікому не дозволено позбавляти народ цих прав.

"Жидівська Енциклопедія" (1904 р., Ню Йорк) пише, що "Бог — Датель жидівських законів". Митрополит Іларіон (Огієнко) у книжці "Обоження людини" (Вінніпеµ, 1954, стор. 40) пише, що "Біблія" має двох Богів, різних за характером: "Старозавітній Єгова був Богом грізним, що наводив страх на людей, а новозавітній Бог-Отець наш рідний, повний любови, милосердний, чоловіколюбний".

Чи думав митрополит, висловлюючи такі теологічні міркування, що коли він помре, то буде відправлений до Єгови, що "наводить страх на людей", тобто, буде відправлений "на лоно Авраама?"

Авраам і Мойсей поклонялися "старозавітньому Єгові — Богові грізному". І цей "грізний Бог", що "наводив страх на людей", був товаришем (другом) пастуха Авраама, і про це я читаю в "Біблії" (Ісая, 41, 8).

55. "Учителю, що найбільше принижує реліµію?"

- Невихованість мислення і почування, релігійна нетолерантність, мілкодумна самовпевненість. У "Євангеліях" (1 до Тимотея, 2, 5) читаю: "Один Бог і один посередник між Богом і людьми, чоловік Ісус Христос". Євангелисти мають право так думати: але вони не мають права свою думку нав'язувати (і особливо вогнем і мечем) іншим людям.

Могаметани вірять, що є один Бог і Його останнім пророком є тільки Могамет. І могаметани ці переконання нав'язували чужим людям вогнем і мечем. Жиди вірять, що Мойсей є посередником між Богом і людьми. Японці вірять, що їхній цар (мікадо) є посередником між Богом і людьми, він сам є божеством.

56. "Значить — немає такого розуміння Бога, яке б було усім людством визнане?"

- Немає. Я вірю: величність Бога в тому, що Він дав людям волю розуміти Його так, як хто бажає. І вихована людина ніколи не буде казати: вір в Бога так, як я вірую, а ні — назву тебе безбожником.

Кожний розуміє Бога чи не розуміє так, як дозволяє йому розвиток його душі і розуму. Достойна віра дає право кожному народові вірити в Бога по-рідному. Франклін, Джеферсон, Вольтер, Руссо, Нютон, Локк, Толланд вірили, що Бог — Творець Світу; Світ, Богом створений, розвивається за своїми природніми законами, в діяння яких Бог не втручається.

57. "Які Сковорода мав розуміння Бога?"

- Невиразні, і тому його називають пантеїстом, деїстом, моністом, спірітуалістом, євангелістом. Він був ознайомлений з різними розуміннями Бога, але не усвідомив, що Українці можуть мати Рідну Українську Національну Віру — українське розуміння Бога.

58. "Є думка, що не Бог створив людину, а людина створила Бога по образу і подобію своєму: так сказав Феєрбах".

- У Феєрбаха розуміння Бога феєрбахівське: він дав Богові свій образ, свою подобу. Людина створила не Бога, а розуміння Бога. Я кажу: Дажбог — Вічність. Хіба Вічність має образ? Хіба Сонце (одне з джерел світла Дажбожого) створене людиною? Людина обожнює світло: і в цьому обоженні є доцільність: підсвідоме розвивання приємних почувань. (Коли я, між іншим, згадую, що "не могло постати обожнення тепла у Єгипті, Юдеї", то маю на увазі не Світло, а спекотність: у нас Сонце обожнювалося як джерело Світла і Тепла приємного).

59. "Учителю, чи ми, рунвісти, творимо опозицію проти греко-латинського християнства? Не бажаємо з ним співпрацювати? Чи у християнстві все зле?"

- Якщо муж вірно любить жену свою, вважає її розумною і чарівною, то це не значить, що він вороже ставиться до інших жінок, не бажає з ними в громаді чи на фабриці співпрацювати? Любить рідну жену, а чужу не ображає, шанує її жіночу гідність.

Бог один: різні розуміння Бога не повинні гнівити віруючих, викликати між ними ворожнечу, війну. Часи кривавих хрестових походів, благословенних римськими папами, давно минули.

У християнстві не все зле: але християнство так себе (на протязі віків) заплямило несусвітніми жорстокостями, що коли б вдруге прийшов Христос, то він би не схотів бути християнином. Є думка, що сьогоднішнє християнство живе без Христа. Та, незважаючи на це, в християнстві є багато доброго.

Я вже говорив: немає на світі такої віри, в якій би було все добре, або — все зле. Той, хто в одній вірі бачить все тільки добре, а в іншій — все тільки зле, вважається жорстоко-віруючою людиною. Хто визнає мою науку, той милостиво віруючий.

60. "Кожний Українець має право шукати собі духовне пристановище: світ широкий, вибір великий!"

- Правильно! Є Українці, які шукають для себе духовного пристановища у світі славних Жидів (Мойсей, Іллія, Ісая, Ісус), у світі славних Греків і Латинів (Іоан Злотоустий, папа Климент), у світі славних Москвинів (Романов, Пушкін, Лєнін).

Ми, Українці Української Віри, не потребуємо в чужому світі шукати духовного пристановища. Ми, внуки Дажбожі, щасливі люди. У нас є своє рідне духовне пристановище — в нас є Святиня Дажбожа. Ми перед народженням були в Єстві наших Родителів (Лель, Орь, Кий, Святослав), ми — їхнє Єство сьогодні. Наші діти і внуки займуть наше духовне пристановище. Вони житимуть у нашому Єстві: ми одне тіло й душа одна, ми зріднені вірою в Господа Дажбога.

61. ""Хіба без української віри не може українець бути Українцем? Вірю, що любов — це Христос, а не Дажбог. І, як католик, кажу: моїм авторитетом є Кароль Войтило, а не Лев Силенко, я католицькій церкві помагаю, а не Святині Дажбожій", — так мені сказав сусід. Що йому відповісти?"

- Йосафат Кунцевич, Феофан Прокопович, Олександер Корнійчук — це ж українці, але вони не жили в ім'я державної України-Руси. Хіба можна називати Українцем того українця, який служить ворогам України-Руси? Якщо українець сам до себе не ставиться по-українському, достойні люди не будуть його вважати Українцем. Ні греко-латинське християнство, ні москвинський комунізм не стараються, щоб українець був Українцем: це не їхня мета!

Любов на світі одна, нероздільна. Її можна називати Заратустрою, Буддою, Конфуцієм, Крішною, Мойсеєм, Могаметом. Українці Української віри любов називають Дажбогом. Про визначення любови оповідаю у "Сімох Законах Правильного Життя".

Українська любов має перебувати в Українському серці, а не в Римі, Москві, Єрусалимі, Греко-ортодоксії. Життя ствердило, що Українська любов до Дажбога безсмертна! Тисячу літ архиєреї викорінювали з Українського серця почуття любови до віри Кия, Святослава. І не викорінили! І сьогодні, як райдуга, яка віщує нове квітуче життя, нові сподівання, засіяла благодатня вість — є Святиня Дажбожа!

Очевидно, для українця католицького чужий авторитет важливіший, як рідний: якщо б було інакше, то він не був би католиком. Католик вірить, що католицькій церкві помагаючи, стає людиною благородною. Не завжди так є: Альфонс Капон грабував, убивав невинних людей, і щиро католицькій церкві помагав — і ксьонзи радо з його рук брали гроші на Боже.

62. "А хіба не можна боротися за самостійну Україну без української віри в Дажбога? Гляньте на Москвинів, Німців, Англійців?"

- Тільки самостійні (від жодних чужих сил незалежні) люди здібні успішно боротися за національну самостійність. РУНВіра — Шлях Української Самостійности. Хіба можна боротися за самостійність, не йдучи по шляху самостійности?

РУНВіра — чітка національна Означеність Українського Народу. У цій Означеності діє рідне многогранне буття, діє зворушлива відповідальність за долю народу, його минуле, сучасне і майбутнє.

РУНВіра — Шлях Національної Самосвідомости, глибинна психологія рідної правди, яка співпрацює зі всіма світлими правдами на світі. РУНВіра — вияв нелукавої Української доброти, глибоких народних болів і радощів, веління благородного серця, яке само себе кличе, непокоїть, обнадіює і зобов'язує до дії самопізнання, самовдосконалення. І — самодисципліни. РУНВіра — священні хотіння народу жити, і в інших народів не відбирати прав на життя.

РУНВіра — всесвітня саморепрезентація Українського "Я"; РУНВіра — Закони розвитку і утвердження Мудрости Українського Єства, утвердження Української віри в Бога. Англієць справи англійські ставить вище чужих справ (християнських і комуністичних). І коли він чужим справам дає місце у своєму житті, то не тому, щоб їм служити, а тому, щоб вони служили йому. І такими є й Німці, Москвини, Французи, Поляки, Греки, Латини.

63. "Піп глумливо голосить, що віра Силенкова не є вірою, а патріотизмом. Що сказати?"

- Не можна віруючому казати, що його віра не є вірою. Піп віру Христову принижує, зневажаючи інакшевіруючих. Віруючі в Дажбога кожну віру вважають вірою. Я вірю так, як мені моя душа велить. Почування душі моєї багате на любов до Києва. Що варта та віра в Бога, в якій немає любови до рідного порога?

Чуєте, як віддано і натхненно молиться жид: "Коли забуду тебе, Єрусалиме, нехай праву руку відніме в мене. Нехай язик мій прилипне до гортані моєї, коли я не згадаю тебе, як не поставлю Єрусалиму понад всі радощі мої" (Псальми, 137, 5, 6).

Патріотична Жидівська віра дає жидам духовну наснагу, силу, гордість, славу, високу національну означеність. Віра без патріотизму — це мутні слова теологів-безбатченків, які про небесне говорять, а про земне думають.

64. "Якщо жидам славлення Саваота дає силу, то чому нам, українцям, славлення Саваота має відбирати силу?"

- Смішна Ви людина. Жиди славлять Саваота, як вільні люди, а Ви славите Саваота, як раби. Жиди славлять Саваота за те, що Він для них Жидівську віру зберіг. А Ви славите Саваота за те, що Він у Вас Українську віру відібрав. Бачите, справа не в славленні, а в духовно-моральних якостях славлення.

65. "Значить — князь Володимир зробив помилку, підпорядкувавши добру Українську душу хитро-підступній Візантії? А хіба князі інших народів не робили подібних помилок?"

- Ми не осуджуємо князя Володимира за зроблену помилку — непомильних людей немає. Діти мають право благородно виправити татову помилку. Візьмемо таку сторінку чужої історії: помер король Камехамех 1. У 1819 році королем став його син Камехамех 2-й. Гаваї — чарівна країна, має самобутній шлях життя — усе рідне: мова, віра, обрядність, культура. І Гавайці рідним зріднені живуть, як рідні — як одна родина.

До Гаваїв причалили европейські і американські моряки: привезли християнських місіонерів. "Дух керує тілом. А дух — це віра, дамо гавайцям нашу віру і гавайці стануть нашими без бою", — сказали місіонери морякам.

Камехамех 2-й, прийнявши чарівні дари від місіонерів, послухав їх — задовольнив їхнє уклінне прохання. Проголосив Гавайську віру незаконною, а віру чужу (привезену з-за морів) законною. І між Гавайцями почалися свари, роздори, зради, підхлібства перед чужинцями. Камехамех утратив авторитет у рідного народу: він рідне заплямив, а чужому поклонився. Гавайські мудреці рекли: "Хто Камехамехові дозволив рідне замінити чужим? У Гавайця гавайська душа: хіба можна жити з чужою душею в серці, а віра — то є душа".

66. "Українці хочуть мати у світі велику пошану. Та чужії люди не дуже захоплені Українцями. Чому?"

- У світі високо шануються оригінальні твори, а не дуплікати. Українці хочуть бути у світі пошановані в першу чергу як дуплікати — як католики, як греко-православні, як большевики? Чи — як Українці? Чи багато таких Українців, які справи Українські поставили вище справ чужих релігій і ідеологій? Мало. Значить у світі мало пошановані українці, як Українці.

Чужинці хочуть нас розуміти, оцінювати і шанувати по тому, що в нас є справді наше оригінальне, а не прийняте, позичене. Коли ми постійно чужинцям торочимо, що греки нам віру дали, греки нам культуру принесли, то чому дивуємося, що чужинці не дуже нами захоплюються?

Турист, прибувши до папуасів, цікавиться самобутнім папуаським мистецтвом. Коли йому папуас показує предмети "вищої культури" (привезений із Синґапуру велосипед), він (турист) цією культурою не цікавиться. Чужинець хоче пізнавати папуаса по-папуаській культурі.

67. "Учителю, думаю, що українці РУНВіри повинні перш за все старатися, щоб чужинці любили їх. РУНВісти повинні прислухатися до думок чужинецьких?"

- Українці РУНВіри повинні перш за все любити самі себе — себе любов'ю до себе звеличувати, зміцнювати, вдосконалювати, збагачувати. І повинні перш за все самі собі в біді помагати, самі з собою щастя розділяти, самі до себе прислухатися. Тобто — Українці РУНВіри повинні перш за все бути повноцінними людьми. І тоді все залежатиме від чужинців: чи їм подобаються повноцінні Українці, чи їм подобаються ті Українці, яких чужі релігії по-чужому виховують?

Ми, Українці РУНВіри, повинні завжди і всюди справедливо ставитися до Чужинців, і шанувати їхній шлях, бачачи, що вони, чужинці, й нас шанують такими, якими ми є, а не такими, якими б вони хотіли нас собі на користь бачити. Не здобуваймо в Чужинців пошани, підхлібствуючи перед ними!

68. "Що вороги РУНВіри повинні знати про рунвістів?"

- Уточнюю: тільки той рунвіст є достойним рунвістом, який поступає так, як вірить. Рунвіст, який не поступає так, як вірить, маловірний. Рунвіст славиться відданістю РУНВірі. Вороги повинні знати, що в рунвіста можна відібрати життя, а РУНВіри — ніколи! Смерть не може рунвіста зробити нерунвістом!

Чим більше вороги катують рунвіста за те, що він рунвіст, тим Він стає твердішим у вірі й силі своїй, і тим гучніша йде слава про Нього. Він гідність ставить вище життя: бо що варте життя, яке гідности не має?

Вороги били Українців за те, що вони були католиками, греко-православними, большевиками, і це знеславлювало і знесилювало Українців. Таке биття Українців не єднало Українців. Бити рунвіста за те, що Він є рунвістом, значить бити Українця за те, що він є Українцем. Антиукраїнізм завжди буде осуджений кращими людьми Світу. Якщо між Українцями буде двадцять відсотків рунвістів, у світі високо підніметься престиж України-Руси.

69. "Сьогодні жваво шириться атеїзм, відбуваються дискусії: є Бог чи немає Бога? Бакунін пише: "Якщо Бог є, то людина є рабом?" Християни не хочуть жити так праведно, як жили перші християни. Всі апостоли були обрізані в синагозі, перші християни мали обряд обрізання статевого органу — чому християни цей обряд занедбали? Не схотіли бути такими, як апостоли?"

- Питання: "Є Бог чи немає Бога" — неправильне, і тому й відповіді неправильні. Я многократ разів зазначую, що справа не в Богові, а в тому, хто які має розуміння Бога. У "Біблії" (2 Самуїл, 3,9) читаю: "поклявся Давидові Бог". Я не вірю в те, що Бог може перед жидівським царем складати клятву, але я віруюча людина. У мене є Українське розуміння Бога.

Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Обоження людини" (стор. 41) пише, що "Старозавітній Єгова знав тільки рабів, люди були Йому рабами". Забув митрополит, що й "новозавітній Єгова" не осудив рабства, "знав рабів". І говорив їм: "Коріться панам не тільки добрим, але й злим".

"Слуга" і "раб" — синоніми, звідси: "раб Божий", "богослужіння". "Чим же Свягос (Священна Година Самопізнання) відрізняється від Богослужіння?" Свягос — єднання з Дажбогом, ошляхетнення душі і мислення, славлення Дажбога. Ми Внуки Дажбожі зріднені з Дажбогом, як діти з Родителем. Ми не рабствуємо перед Дажбогом.

За християнський атеїзм відповідає християнська релігія. У Лєніна атеїзм християнський, а в Мао Дзе Дуна — конфуціянський. Є різні поняття атеїзму і теїзму. Коли Лєнін сказав, що немає Бога, то лєнінці проголосили Лєніна божеством, яке строго (табу!) заборонено критикувати. Я читав твори Лєніна, і знаю: вдача в Лєніна дуже жорстока: він втілює в собі риси татаро-монгольського баскака. Жорстоким людям імпонує жорстоке божество.

70. "Лєнінізм — державна релігія імперської Московитії. Чи можна в ім'я релігійної толеранції й до лєнінізму ставитися толерантно?"

- Толерувати можна тільки толерантне. Віра, яка вчить віруючих гнобити в Україні Українців, вважається ворожою ідеологією, ми не любимо ворогів Вітчизни нашої.

71. "Ви критикуєте "Біблію"? Ви є творцем Української Віри?"

- Я не критикую "Біблії", я по-українському пояснюю "Біблію": є десятки різних інтерпретацій "Біблії" — християнські секти є доказом цього. Так, я творець — основоположник нових понять Віри — Рідної Української Національної Віри, і тому й кажуть люди: віра Силенкова.

72. "Хто Вам дав право творити нові поняття Української Віри? Якщо Бог всюдисущий, то чи Він про це знає? Чи знає Бог, що він є Богом?"

- Той, хто мені дав хотіння любити Вітчизну, дав мені й хотіння її боронити, й дав мені хотіння відчувати і розуміти Бога по-рідному. Чи знає Вічність, що Вона є Вічністю? Чи знає Енергія (вічна і незнищима), що вона є Енергією? Чи знає Всесвіт, що Він є Всесвітом? Чи знає Слово, що Воно є Словом?

Євангелист Іоан, висловлюючи свої поняття про Бога, каже, що "напочатку було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово". Слово — це ідея. Ідея там, де свідомість. І я кажу: Дажбог — Свідомість Світу, від Якої походить свідомість людини, людина свідомо й несвідомо єднається з Свідомістю Світу.

73. "Чи Свідомість Світу всюдисуща?"

- З несвідомого Буття постає свідоме Буття — значить у несвідомому Бутті зазернене свідоме Буття, і в свідомому — несвідоме. Свідомість всюдисуща: її рівень не всюди однаковий. Найвеличніше проявлена Свідомість Світу в свідомості людини.

Людина вміє осмислювати свідомість, вникати в таїни її дій розумових і чуттєвих.

Ми, внуки Дажбожі, перед народженням були в Дажбогові, Дажбог — Світло, Вічність, Безмежність. (І тому в того внука Дажбожого, в якого починають гаснути останні запаси життєвої сили, появляється загадкове хотіння повернутися туди, звідки він прийшов, щоб знову (з оновленими силами) загостити до Раю земного, ім'я якому Україна-Русь).

74. "Людина сто тисяч років тому навчилася робити світло тертям двох деревин: чи кожне світло є Дажбогом?"

- Людина не навчилася робити золото, а — видобувати золото. І це відноситься й до світла. Світло є затаєне в усіх свідомих і несвідомих тілах. Є народні вислови: зроби вогню, зроби олії, які подібні на вислів: зійшло сонце над горою. У науці такі вислови вважаються неправильними.

Дажбог — Світло всеохоплююче, без Якого ніщо на світі не може жити. Там, де немає Світла (Дателя Буття — Дажбога), очей не потрібно. Там, де очі не потрібні, людини немає. Хай торжествує Світло життя!

Від Дажбога людина не може відійти: Дажбог — Світло, без Світла немає життя. Хіба можна жити, відійшовши від життя? Дажбог — Вічність, та Вічність, без Якої ніщо не може існувати. Дажбог — Безмежність, та Безмежність, без Якої ніщо не може існувати. Хіба є щось за межами Вічности і Безмежности? Вічність у Всьому і Все у Вічності.

75. "Чи правильне твердження: Дажбог створив Світ?"

- Біблійний Єгова створив світ за шість днів, і пішов на "сабат". Я кажу: Світ був, є і вічно буде Світом, але творіння його не закінчене. Світ — вічне самотворіння, і в цьому затаєна вічна його молодість.

І людина ще не створена. Двадцять тисяч літ тому була людина і сьогодні є людина. І через двадцять тисяч літ буде людина. Людина має в собі зазернення вічного самовдосконалення. І в цьому її краса, її сила, її минуле, сучасне і майбутнє. Якщо б творіння людини закінчилося, вона б почала старіти, їй би не належало майбутнє.

76. ""Майже тисячу літ ніхто між українцями не проповідував віри в Дажбога. Була віра, що Дажбога немає. Коли тепер є Дажбог, то тільки тому, що є Учитель Лев Силенко. Значить Дажбог — це видумка Силенкова", — й такі чую міркування.

Яку дати відповідь?"

- Поняття про Бога найстародавніше зі всіх понять, створених людиною на плянеті Земля. І найвеличніше. І найживучіше. Брагма, Єгова-Саваот, Аллах — імена Божі. Дажбог — найчарівніше слово Української мови. І таке воно для мене рідне, рідне й дуже дороге мені. У сонячній Святині слова "Дажбог" живуть вічні таїни душі народу мого, живе моє "я" минуле, сучасне і майбутнє.

Коли я мав сім років, мені мій рідний дідусь оповідав про Дажбога якось врочисто й тепло. І слово "Дажбог" як святість ввійшло в душу мою навіки. І першою моєю дитячою молитвою, яка самонародилася в мені, були слова: "Дажбоже, мені серце каже, що я люблю Тебе".

Віра в Дажбога і Дажбог — не є те саме: віра в Дажбога сама народилася в мені з дій Дажбожих. І її я тримав у душі, як таїну тільки мені відому. І думав я про неї на самоті. І нікому в школі про неї не згадував. І оберігала вона мене від чужих вір, які пробували вторгатися в душу мою. І робила мене самітнім. І наснажувала юність мою духовною силою, і так ріс я, Силенко.

Живучи у Вільному Світі, я чув: душа мені казала: "Іди в люди, проповідуй віру в Дажбога". Такий чуючи голос душі, я двадцять п'ять років учив сам себе. І вивчав сам себе. І коли відчув, що вже можу йти, віру в Дажбога проповідуючи, я пішов відважно, готовий завжди життя віддати за Святиню Дажбожу. Я не видумав Дажбога, я з хвиль душі й розуму створив поняття про Дажбога. Усі поняття про Бога (а їх є сотні!), які мають релігії індуська, китайська, іранська, японська, жидівська, християнська, арабська, створені людьми.

77. "Є сотні релігій і є тисячі відповідей на питання, що таке Бог. Значить — Бог — це поняття і явище змінне?"

- Бог незмінний: хіба Світло, Вічність, Безмежність змінні? Змінні є тільки поняття про Бога. "Яке поняття про Бога найправильніше?" Кожна релігія вважає, що її поняття про Бога найправильніше. Кожна дитина вірить (о, яка чарівна ця віра!), що її мама найкраща.

Дажбог — Вічне Питання, на Яке відповіді будуть віками вдосконалюватися. Дажбог — Добро, у нашій душі є дії Добра. Добро пізнається добром. Люди, в душах яких діє зло, віддаляються від Добра.

78. "Якщо Дажбог — це добро, а я, не вірячи в Дажбога, живу по-доброму, значить мені віра в Дажбога непотрібна?"

- Не пивши, не можна сп'яніти. Ти живеш по-доброму тому, що віриш у Добро, а Дажбог — це Добро. Чому кажеш, що без Добра по-доброму живеш? А може в тебе розуміння добра неморальне: може ти служиш ворогам Вітчизни, і вважаєш, що живеш "по-доброму"?

79. "Учителю, я був атеїстом тому, що вважав атеїзм добром, з яким можна жити щасливо і розумно. Мій атеїзм був християнський: я не вірив, що Бог створив жінку з ребра чоловічого, залив всю землю "світовим потопом", щоб людей потопити. Тепер я вірю в Бога, маючи нові поняття про Бога, які визначені у Вашій науці".

- Ви, пізнавши мою науку, зрозуміли, що справа не у вірі, не в Богові, а у визначенні (в установленні, в розумінні, в осмисленні, в усвідомленні, в уявленні, у відчуванні), що таке віра, що таке Бог?

80. "Учителю, коли Дажбог — все у всьому, тоді Дажбог — любов і ненависть: бо ж любов і ненависть є там, де Все у Всьому?"

- Чому думаєш, що Любов не має Ненависти, що Ненависть не має Любови? Мати любить сина, і в цей же час ненавидить його, коли бачить, що він має нахил до злих вчинків. Вона ненавидить тому, що любить. А хіба любов не підсилюється ненавистю? Чим більше син любить Вітчизну, тим більше він ненавидить її ворогів.

81. "Учителю, до мене підійшов мій зарозумілий земляк і насмішкувато сказав: "Ти віриш у Дажбога, а я вірю в револьвер: бачиш цей чорний отвір? Пущу кулю, і — немає тебе й твоєї віри в Дажбога! А я буду, і револьвер мій буде"".

- Твій зарозумілий земляк говорить так, як думає. Він вірить у револьвер. Уяви: його ворог відібрав у нього револьвер і сказав: "Твоїм револьвером тебе вбиваю". Віруючий у револьвера лежить убитий револьвером. Його вбило його стріляюче божество.

Скажи зарозумілому землякові, що людина є такою, якою є її віра. У благородної людини благородна віра. Людину можна вбити кулею, але ніякою кулею не можна вбити її благородства. Віра — духовність: для тієї людини, яка ставить духовну розкіш вище тілесної, револьвер не страшний.

82. "Учителю, коли кажете, що Дажбог — безтілесний дух, не має форми, то скажіть, як може сила безтілесна і безформна бути творцем форми і тіла?"

- Хіба повітря має форму, беручи участь у творенні життя, яке має форму й тіло? Хіба Світло, Безмежність, Вічність мають форму й тіло?

83. "Які є в нас народні міркування про Бога?"

- У прихильному й неприхильному значенні в народі вживаються вислови: "Бог з ним", "Нехай Бог милує", "Ради Бога, відчепися від мене", "Хвалити Бога, десь щезли москалі", "Не гніви Бога, слухай жандарма", "Богоугодна гуменя, хай Бог милує, б'є дітей", "Без Бога ні до порога", "Дай Боже ноги, втечемо", "З Богом, Парасю, коли люди трапляються", "Куди це вас Бог несе?"

У Панаса Мирного читаємо: "Жіноча врода — Бог мій", у Тараса Шевченка: "Була б сестра, і був би брат. А то (...) нема тепер нічого, ні Бога навіть, ні півбога", "Богобоязливий, як кішечка підкрадеться, вижде нещасливий у тебе час, та й запустить пазурі в печінку". Знав спостережливий Тарас, що попи учать православних бути богобоязливими.

84. "Хіба віруючі в Дажбога не бояться Дажбога?"

- Ми внуки Дажбожі, внуки значить — помічники. Дажбог — Досконалість: хочеш помогти Дажбогові, самовдосконалюйся. Дажбог — Правда: хочеш помогти Дажбогові, живи праведно. Дажбог — Світло: хочеш помогти Дажбогові, май світлу душу. Хто сам себе хвалить (хвалить себе праведним життям), той хвалить Дажбога.

Дажбог віруючих не карає. Той, хто забув про Дажбога, сам себе карає: єднаючись з діями зла, карає себе собі на загибель.

85. "А хіба можна себе карати собі на щастя?"

- Можна. Карай сам себе, відчувши, що попав під вплив чужого оточення, яке зазіхає на духовну незалежність твого "я". Карай себе голодом, холодом, стражданнями, обороняючи духовну незалежність рідної Вітчизни. Карай себе смертю, коли бачиш, що твоя смерть звеличить гідність життя твого, урятує від смерти дітей твоїх. Кати бояться карати тих, які вміють самі себе карати, відстоюючи гідність свого єства.

86. "Що робить віру натхненною, діяльною, сильною?"

- Хотіння. Хотіння знати незнане, бачити небачене, відчути невідчутне, пізнати непізнане. Людина осяяна хотінням, збагачується вражіннями, і родиться в неї настрій, збудження, пристрасть, розширюються межі уяви. І все це збагачує душу і розум людини. Розум без осявання, без збудження, пристрасті, хвилюючої уяви не був би дуже розумним.

Людина не питає себе: "Чому в душі є хотіння любити, вірити, надіятися?" З цих свідомих і підсвідомих хотінь створена людина — властивість її вдачі.

87. "Маючи на увазі духовну віру, питаю: чому в деяких людей віра стає причиною безвірництва. Каже: був глибоко віруючим, і став безвірником".

- Небажання вірити постає там, де поняття віри не викликає довір'я, тобто, не віра робить людину невіруючою, а невмотивовані, невиразні, мутні поняття віри. "Вір у воскресіння мертвих, вір, що непорочна Марія вознеслася на небо". Один вірить, а інший сумнівається: з сумнівів й родиться безвірництво.

88. "Учителю, у Святині Ви утвердили триєдиність (знамено Дажбоже) в обрамленні Сонця. Звеличуєте природне народження віри. А от монах-християнин тікає від природи в печеру: вважає, що тіло треба бичувати, щоб спасти душу. Чи справді люди це діти Природи?"

- Сонце і Земля — творці Дня і Ночі. Усе, що живе, засвоїло властивості доби, пристосувалося до їхніх дій. На людину (на кожний нейрон) діють вечір, ніч, ранок, день. І відчуття цих дій в кожної людини інакше.

Є думка, що людина повинна вставати рано — в час сходу сонця: знаємо, що такі настанови давав дітям Володимир Мономах. Я писав, що людей можна поділити на дві групи: "сови" і "жайворони". "Жайворони" втому відчувають вечором, сон кличе їх до ліжка. Прокидаються вони рано.

"Сови" до півночі бадьоряться, та ранком вони мають найглибший сон. І це не тому, що вони самі собі вибрали такий стиль життя, а тому, що їхня вдача має таку вроджену властивість. І вони змінити її не можуть.

На людину (і про це читаємо у "Мага Вірі") діють сонце, місяць, зорі-проміння далеких космічних світів, галактик, і внутрі людини діють сили пристосування, сили життєздатности. І кожна людина на ці дії (незалежно від волі) інакше реагує. І в цьому також треба шукати відповіді на питання: "Що зі мною є: без причин сьогодні маю зіпсутий настрій, відчуваю млявість, збайдужіння? А два дні тому без причини мав добрий настрій, приплив нових життєрадісних сил?"

Є в нас вислови: "Минув рік моїх великих досягнень. А цей рік не приносить успіхів". Звернімо увагу на яблуню: є в неї роки великої плодовитости і є — малої. Вважаю, що подібну властивість мають і роки життя людського.

Знаємо: людина вночі має нижчу температуру; і найнижчу від 1-ї години до 3-ї. О 6-й годині вечора температура тіла найвища. Підвищену дієздатність людина має від 9-ї ранку до 12-ї години дня. І від 4-ї дня до 7-ї вечора. У години підвищеної дієздатности людина краще чує, бачить, думає, працює. І світання має в житті людини особливе значення: від 4-ї до 5-ї години ранку найбільше родиться людей. І на цю годину найбільше припадає смертей.

Ми, внуки Дажбожі, віримо, що ми підвладні видимим і невидимим діям Дателя Буття (Дажбога). Ми природньо віруючі люди — і народження віри нашої природне. Самопізнаючи себе, ми пізнаємо дії сил Дажбожих на нас.

89. "Учителю, Ви молитеся? Якщо так: то чому? Яку молитва дає користь?"

- Є десятки визначень, що таке молитва. Молитися, значить висловлювати прохання, любов, захоплення, обожнення, зачарування, благання, славлення, хотіння. У латинів -"ора", у румунів — "рута", у литовців -"мелсті". У санскриті — "яч", "ячат", що в перекладі на нашу мову значить — ячати (висловлюватися, у себе щось питати), наприклад, "душе моя, що з тобою, чого хочеш?"

Не було й не буде на плянеті Земній такої людини, яка б в той чи інший спосіб не молилася. Людській душі властиве захоплення красою, дивними явищами. Росте чарівна квітка: людина захоплена її красою, схиляється над нею, ніжно пестить і каже: "Квітко, яка ти принадна, духмяна! Як мило бути біля тебе". Це є молитва до краси.

Відвідаємо різні племена: як вони моляться? Папуас молиться: "Танна! Добрий батьку наш, тут трохи їжі для тебе, бери і будь добрий до нас за дари наші". ("Танна" значить "Бог"). Бушмен молиться: "О, Цаґн, о, Цаґн! Хіба ми не діти твої? Не роби нас голодними, дай нам їжі". Готтентот молиться: "Дай мені щастя знайти мед і корінці". Християнин молиться: "Хліб наш щоденний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого". Атеїст молиться: "Не вірю в Бога і, як невіруючий, не молюся".

Панас Мирний називає Сонце Світовою Матір'ю. І пише: "Прокинулася Світова Мати, показала нам личенько красне! Слав її, пишная Земле, молись до неї, живий світе!"

Тарас Шевченко пише: "Не знаю, чого маленькому мені тоді так приязно молилось, чого так весело було". Це була молитва душевної непорочности, молитва життю. Він сидів осяяний сонцем, і "сонце гріло, не пекло". "Молітеся, брати мої, Україну любіте", "Молися, сину, за Вкраїну, його замучили колись".

90. "Чи віруючі в Дажбога випрошують в Дажбога прощення, кращої долі?"

- Ми, внуки Дажбожі, все, що нам для життя потрібне, отримали від Дажбога. І за це ми славимо Дажбога. Коли духовні і тілесні скарби, нам дані Дажбогом, ми зневажаємо, то цим ми самі себе караємо, і зневажаємо Того, Хто нас щедротно обдарував.

"Внук, який знеславив діда, повинен сказати: дідусе, прости, що від тебе дари прийняв і знеславив тебе". І це буде не випрошення, жебрання помилування, прощення, а щире усвідомлення помилки, і хотіння її виправити, покращити почування свої.

У древні часи пісні, веснянки мали молитовне значення. Є молитви вияву радости, вірности і мужньости. Є молитви, в яких висловлюється споглядання: дія самозаспокоєння, самонаснаження, самовпевнення, самопізнання. Наприклад, "я щасливий, бо не гніваюся. Я розумний, бо не гніваюся. Я бережу здоров'я, бо не гніваюся. Я уникаю тих причин, які допроваджують до гніву. Я розгніваних ворогів перемагаю без гніву, бо я досконаліший, як вони: я гнівом не виснажую душі своєї і не затьмарюю розуму свого".



ДЕНЬ 52



Я молюся: "Дажбоже, Ти Святий Дух Народу мого".



1. Молитва Рідного Богорозуміння

1. Дажбоже мій, світ не мав початку і світ не матиме кінця — світ був, світ є і світ вічно буде, бо Дух стає Матерією, бо Матерія стає Духом, бо Ніщо є Щось, бо Щось є Ніщо, і вірю я, Дажбоже мій, що Ти є Володарем несвідомого і свідомого Буття, Ти є Єдиносущим Творцем світів, які не мали початку і не матимуть кінця — світи вічно зникають і світи вічно виникають, і я відчуваю Тебе в душі моїй, бо Ти є Первоосновою тілесного і духовного починання народу мого, щасливий народ мій, що вірить Тобі, Єдинорідний Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, Ти є Святість святіша за всі святощі. Ти є Сила сильніша за всі сили, Ти є Правда праведніша за всі правди, Ти є Вічність вічніша за всі вічності, Ти є Безмежність безмежніша за всі безмежності, і Світло, і Любов, і Віра, і Краса є немеркнучими квітами дії Твоєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Ти є Святая Таїна Вічности, Ти є Святая Душа Безмежности, Ти є Святеє Слово Життя, Ти є Світло душі моєї. Ти є Голос спокою мого. Ти є Натхнення молитви моєї. Ти є в сльозі і в усмішці моїй, Ти є Заповідь мого безсмертя в Безсмерті народу мого, Єдинорідний Господи, Дажбоже Мій!

4. Дажбоже мій, тільки Ти знаєш, чи Світ вже вдосконалений чи ні, і чи з Буття твориться Небуття, чи з Небуття твориться Буття, і тільки Ти знаєш, скільки світів було і скільки буде, і з якого зерна постали Світло і Тьма, Тепло і Холод, Добро і Зло, могутні таїни Твої, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, Ти є Досконалий Розум Світу, Ти об'єднав Дух з Тілом, і дав можливість бачити щастя тілесне в щасті духовному, я твій священослужитель, нічого я від Тебе, Дажбоже, не бажаю — щасливий я, що маю щастя любити Тебе, що маю волю вірити Тобі, що маю мудрість служити Тобі, Дажбоже мій!

6. Дажбоже мій, чи є життя за межами життя, чи є мудрість за межами мудрости, чи є досконалість за межами досконалости, чи є спокій за межами спокою, о, наука віри моєї, наука розуму мого, наука душі моєї, наука долі моєї — наука всіх наук мене єднає з Тобою, Дажбоже мій!

7. Дажбоже мій, щоб життя було завжди життям, Ти йому щедротно подарив мудрість без кінця, і щоб людина була завжди людиною, Ти їй щедротно подарив натхнення без кінця, і щоб воля була завжди волею, Ти їй щедротно подарив відвагу без кінця, і щоб любов була завжди любов'ю, Ти їй щедротно подарив вірність без кінця, о, великі дари Твої, Дажбоже мій!

2. Молитва єднання з вічністю і безмежністю

1. Дажбоже мій, Ти Єдиний і Рідний Бог Мій, і Предки мої вільні й славні молилися Тобі, і з ім'ям Твоїм відійшли Вони у Царство Вічности Твоєї, і я молюся Тобі, Єдиний і Рідний Господи мій, і чують молитву мою Предки мої, і радуються душі Їхні, і з молитвою моєю ідуть у Майбутнє Потомки мої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, у Духовному Всесвіті я чую голос Твій, у Духовному Всесвіті я бачу світло Твоє, у Духовному Всесвіті я чую дихання Твоє і вірю я, Ти там, де душа чиста. Ти там, де розум благородний, Ти там, де любов вірна, Дажбоже мій.

3. Дажбоже мій, Твоя святиня — Світло, в Твоєму Світлі я живу й молюся, щоб душа моя світлішала і вміла красиво любити красу і вміла мудро любити мудрість, і вміла вільно любити волю, і вміла по-рідному любити рідне, і вміла по-рідному любити діло, і вміла в душі народу бачити душу свою, і ім'ям своїм звеличувати ім'я Вітчизни рідної, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Єдиний Ти, як Білий Світ єдиний — життя Тобі присвячую своє, щоб багатів і здравствував мій Рід. Єдиний Ти, як рідна мати єдина — люблю Тебе, щоб кращала й багатішала любов. Єдиний Ти, як рідна Вітчизна єдина — освячуюсь Тобою, щоб всюди і завжди бути собою.

Велика віра моя в Єдиність Твою, Дажбоже мій, множить енергію душі моєї, множить енергію мислі моєї, множить енергію дії моєї, і гармонійно з диханням космосу єднає народ мій єдинодушшям, єднає народ мій єдиномислям, єднає народ мій єдиновір'ям, слався во віки і віки, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, Ти є в усьому і все є в Тобі, і Правда живе в Тобі, як серце в тілі, і Безмежність живе в Тобі, як Світ у Вічності, Ти Душа душі всюдисущого і завждисущого життя, Дажбоже мій!

3. Молитва Священного Облагороджування

1. Дажбоже мій, і ті, що вірять Тобі, і ті, що не вірять Тобі, живуть у сяйві Світла Твого і Твої життєтворні дари споживають, і ті, що вірять Тобі, славлять Тебе за дари Твої, і душі свої благодарністю облагороджують, а ті, що не вірять Тобі і глумляться з Тебе за дари Твої, обезталанюють себе і очужинюють душу свою вірою чужою. І мати має синів — один син їй доброту дарує, і радується душа материнська; другий син зажурює клопотами її: сумує душа материнська, і вірно любить мати всіх синів своїх, бо їм дала душу свою. Хто дари життєтворні приймає і благодарить за них, благородну душу має, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, прощаєш Ти немудрим, що глумляться з Вічности і Мудрости Твоєї, та світлого спокою душевного вони на ниві життєвій нездатні знайти. Із Світла не глузують світлі душі і не сміються з Розуму розумні, і не кепкують з Вічності безсмертні, о, Всеправедний і Всемогутній Дажбоже мій!

4. Молитва священної осяяности.

1. Дажбоже мій, Ти є Душа віри моєї. Ти є Світло життя мого, прийми молитву мою і благослови самобутній шлях праці моєї, Єдиносущий і Всюдисущий Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, Ти — Світло, я — Твій промінь, і я живу в Тобі, як промінь в сонці, і Ти живеш у мені, як сонце в промені, Ти — Досконалість, я — Твоє зерно, і праведним життям я вдосконалюю почуття і мислі мої, і безсмертніє душа моя у безсмертному царстві Душі Народу мого, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Ти Святий Дух народу мого, в Тобі життя, в Тобі сила, в Тобі розум і любов народу мого, і щасливлюся я щастям народу мого, і вічнію я вічністю народу мого, Ти єси Безсмертний, бо мій народ безсмертний Твоїм безсмертям, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Ти могутній, бо моя віра в Тебе могутня тому, що вона Твоїми таїнами в моїй душі народжена і освячена, і Тобою вона благословенна в ім'я волі і сили, слави і безсмертя народу мого в Царстві Вічности Твоєї, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, Ти єдиний, бо моя віра в Тебе єдина, Тобою втверджена в душі моїй, щоб я мав щастя єднатися чуттями і мислями з Тобою і був сам собою у Царстві Твоєму, у вогнищі роду свого, і з ім'ям Твоїм і в ім'я Твоє творив добро на славу Вітчизни рідної, Дажбоже мій!

5. Молитва світлих споглядань.

1. Дажбоже мій, Ти волю дав мені, щоб я любив її, як зіниці очей моїх і обороняв її від сил чужовір'я ціною життя свого. Безталанний буде той, хто відважиться у мене дар Твій відібрати і душу мою в неволю чужовір'я взяти, благослови борню мою в ім'я дару Твого, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я вірю, що життя — це праця, а праця — це любов, а любов — це вірність, а вірність — це відвага, а відвага — це слава, а слава — це безсмертя, а безсмертя — це життя, готове померти, щоб жити; благослови закони віри моєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, люблю Тебе, щоб в моєму народі була розумна, рідна й творча любов — щоб був Один народ, Одна Віра, Одна Влада, Одна Єдність Тобою, Єдиний Господи мій, благословенна, і щоб всі одноплемінники мої вірили, що з любови родиться любов, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, я вірю, що любов живе в правді, я вірю, що правда живе в світлі, що світло живе в волі, що воля живе в просторі, що простір живе в вічності, а вічність не має ні початку, ні кінця, у вічності таїни Твої, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, по-отцівському духовним осяянням обожестви життя моє, щоб моя любов була дією, бо любов без дії — яблуня без плоду. І щоб моя любов була відвагою, бо любов без відваги — солдат без зброї. І щоб моя любов була вірою, бо любов без віри — серце без тепла, Дажбоже мій!

6. Дажбоже мій, молюсь Тобі і свідчу словом сповіді моєї, що я знаходжу приємність у правді, знаходжу щастя в перемозі, красу — в любові, силу — в єднанні, мудрість — у дії, радість — у відвазі, натхнення — у вірі, шляхи Твої даровані людині воістино великі і святі, Дажбоже мій!

6. Молитва великодушного щастя.

1. Дажбоже мій, Ти володієш скарбами душі моєї і Ти душу мою обезсмертнюєш, щоб вона єдналася з Предками і Потомками моїми, і щоб була вона сама собою в дні щастя і горя, і ніколи щоб її смутками і її радощами не володіла сила чужовірна.

Душе моя, я звеличу Тебе вільною мислею моєю і творчою любов'ю до народу мого рідного, і сьогодні я живу життям минулим, сучасним і майбутнім, щоб достойною працею і рідною вірою славити ім'я Твоє, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, душа моя без Тебе, як земля без води, розум мій без Тебе, як земля без світла, любов моя без Тебе, як кров без тепла.

О Господи Єдинорідний мій, Ти є, щоб несвідоме свідомішало, Ти є, щоб нерозумне розумнішало, Ти є, щоб кволе бадьорішало, Ти є, щоб жорстоке благороднішало.

Ти є, щоб був холод і тепло, ніч і день, буття і небуття. Ти є, щоб у початках зрів кінець і щоб у кінцях зрів початок. Дитина світу я — дивуюся, молодість світу я — милуюся, стиглість світу я — врівноважуюся чуттями і мислями, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, світлом окрилюй душу мою, талантами обдаровуй розум мій, я єством моїм люблю Твій добрий білий світ і не боюся я ні смерти, ні страждань, обороняючи волю душі моєї, з Тобою я, як з Вічністю, єднаюся, з Тобою я, як з Вічністю, живу, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Єдиний і Рідний Господи мій, я вірю Тобі, бо моя душа хоче вірити Тобі, я люблю Тебе, бо в моєму серці живе любов до Тебе, я славлю Тебе, бо мій розум, Тобою охоронений, хоче славити Тебе, Дажбоже мій!

7. Молитва відданости Сімом Законам Правильного Життя.

1. Дажбоже мій, життя — закон. Життя без законів — мандри сліпого в лісі густому. Не живе той, хто живе: живе той, хто правильне життя має. Правильне життя має Правильне Мислення. У Правильному мисленні Воля, Мета, Відвага. Живу, щоб моя Воля була моєю, щоб моя Мета була моєю, щоб моя Відвага була моєю. Живу, щоб моє "я" було моїм "я", щоб моє "я" було поєднане з життям "я" народу мого, Дажбоже мій.

2. Дажбоже мій, Правильне Життя має Правильне Хотіння, яке ознаменоване Любов'ю, Справедливістю, Послідовністю. Правильне Життя має Правильне Виконання, яке ознаменоване Відповідальністю, Точністю, Дисципліною.

Правильне Життя має Правильне ставлення до себе й оточення, яке ознаменоване незалежним, небайдужим, узгодженим "я". Правильне Життя має Правильне Харчування, яке ознаменоване Якісною Поживою, Національним Варивом, Обрядністю.

Правильне Життя має Правильну Любов, яка ознаменована Ненавистю і Ощадністю, Співпереживанням і Жертвенністю, Душевною Красою і Вірністю. Правильне Життя має Правильну Віру, яка ознаменована Природнім Народженням, Блаженним Розумінням і Правильним Призначенням.

Дажбоже мій, тільки той живе, хто бореться за життя, життя своє сам удосконалюючи Повноцінним Знанням, яке ознаменоване Роздумами, Навиками і Здійсненням. Живу, щоб все взяти в Життя і все віддати Життю, знайшовши у безсмерті народу рідного безсмертя мого тіла й душі моєї, Дажбоже мій!

8. Молитва благодарности

1. Дажбоже мій, у хлібові живуть Твоє тепло і світло небес Твоїх, і дихання землі Твоєї; я святий хліб Твій споживаю і день мій сущий, проминущий і грядущий дарую Вітчизні моїй, Дажбоже мій.

2. Дажбоже мій, щасливий я з Тобою, Ти душу мою живиш світлом і красою, Ти тіло моє живиш хлібом і водою, Ти світ мій твориш радістю й сльозою, і я в труді й подвигах утверджую себе на благо народу мого, і на славу ім'я Твого, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Ти хліб святий і Ти вода святая душі моєї, Ти вічність, з якої життя постало моє і в яку ввійде життя моє, Ти життя моє після життя мого, освітлений світлом Твоїм і обезсмертнений безсмертям Твоїм, я був, я є і я вічно буду, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, і хліб святий, і цілющу воду я споживаю в ім'я Твоє безсмертне, щоб тіло моє міцніло в праці й багатіла душа моя і волею, і силою, і славою народу мого рідного, Дажбоже мій!

9. Молитва богатирської душі

1. Дажбоже мій, хто дрімає у неволі — той вода стояча, хто в неволі рве кайдани — той швидка ріка, хто лякається катів — той щасливить їх, хто в борні святій помер — той щасливо жив, хто утратив земні скарби, а вірність Вітчизні, як душу свою береже, той нічого в житті не згубив, він Безсмертям Твоїм багатіє, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, у царстві Вітчизни моєї весна, як рай земний — усе, що зерно має, весною воскресає, усе, що життя має, весною світ благословляє, тільки діти, життєлюбні діти народу мого прав на життя не мають — у муках голодної смерти конають, о, кати, в ім'я Московитії, ви скибку хліба видерли з голодних дитячих рук, у морі мук народ мій безборонний утопили!

Тріюмфуєте, кати — кров у землі тече, як по жилах, на масових могилах, як чорна свіча стоїть потворна статуя Ільїча. Роди, моя Земле, великих синів і навчи їх розслабляти катів, благослови мій меч святий, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, в неволі я, закуті мої руки, і кат отрутою годує мою кров, убиває волю мою, убиває розум мій, убиває мою синівську любов до Вітчизни, катує в мені мене, щоб я дивився і не бачив, щоб я слухав і не чув, щоб я мав розум і не мислив, щоб я жив у неволі й не знав, що я невільник.

Кате, ти відбираєш у мене ті сили, які мені дала мати-Природа, ти боїшся людяности моєї. Бійся! Я родився людиною, людиною і вмру — життя своє я сам у себе відберу — на Жертовнику Волі згорю, не дозволю катам наді мною панувати: тому я вмію жити, що вмію умирати, Дажбоже мій!

10. Молитва благородної обітниці

1. Дажбоже мій, людина має два народження, перше народження тілесне, друге народження — духовне. Щоб мої діти були моїми, я їм даю рідне духовне народження. Ні часу, ні скарбів не шкодуючи, я вчу їх, щоб вони самі розпоряджалися розумом своїм, талантами своїми, душею своєю і розум свій не підпорядковували іноземному розумові, і віру свою не підпорядковували іноземній вірі, і вроду свою не підпорядковували іноземній вроді, я вчу їх, щоб вони всюди і завжди були самі собою, жили в ім'я Вітчизни для Вітчизни, і знали, що тільки той, хто є сам собою, є людиною достойною в нещасті і щасті, благослови духовність рідної віри моєї, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, щоб легше жилося на світі мені і дітям, і внукам моїм, я шлях життя відважний вибираю, великодушна відвага — природа душі моєї, і тому я не боюся погроз, поразок і обмов! Життя — борня, в борні міцніють сили.

Я не дозволю, щоб чужинець на шлях чужий спрямовував розум дітей моїх, я не дозволю, щоб чужинець до вівтарів чужих спрямовував душу дітей моїх.

Щоб звичками богатирськими благороднішала кров моя, щоб мої діти були моїми, я, родитель їхній, наснажую свідомість їхню священною наукою віри рідної, Дажбоже мій!

11. Молитва задушевної клятви.

1. Дажбоже мій, Єдиносущий і Єдинорідний Володарю душі моєї, клянуся я Тобі, що я ніколи і ніде не зраджу віри рідної, бо вона є суттю моєї суті, бо вона є серцем мого серця, бо вона є честю моєї чести, бо вона є волею моєї волі, рідна віра — моє безсмертя на Землі і в Царстві Духа Предків, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, в рідній вірі світиться душа моя, в рідній вірі родиться мисль моя. І вірю я — хто не знає життєпису Предків своїх, той не знає сам себе. Хто не знає сам себе, той не живе життям правильним і не має він місця для душі своєї в душі народу свого, і гине він у забутті так, як гине блудний син, морем викинутий на береги племени ворожого. Освіти і освяти мою любов до Предків моїх, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, себе сам карає той, хто вільно чи невільно зраджує себе, а сам себе зраджує той, хто зраджує рідну віру, бо в рідній вірі живе серце душі матері рідної, бо в рідній вірі живе вільне боговідчування вільного "я".

Безумний той, хто сам в собі правди не шукає, а жебрає її від чужинця, безумний той, хто сам в собі віри не плекає, а жебрає її від чужинця.

Щасливий той, хто помилки свої сам виправляє і свою душу справедливістю віри рідної обезсмертнює і чуттями благочинними збагачує славу народу свого, Дажбоже мій!

12. Молитва натхненного самоутвердження.

1. Дажбоже мій, я люблю справедливість, і тому я звеличую ім'я Твоє, я люблю вільну духовність народу мого, і тому я звеличую ім'я Твоє, я люблю рідну матір по-рідному, я люблю рідного тата по-рідному, я люблю рідний народ по-рідному тому, що я рідну віру маю і в ній бачу духовнотілесну єдність народу мого, і славу, і силу, і волю Вітчизни моєї, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я люблю дітей моїх, бо вони є молода кров моя, у душі їхній я чую голос душі моєї, і я сумую смутками їхніми, і я радію радощами їхніми, охорони, Єдиний і Рідний Господи мій, рідних дітей моїх від чужовір'я, бо чужовір'я підступними ласками і обіцянками відкликає їх від душі моєї, від мови моєї, від віри моєї, і учить їх зраджувати святощі рідні, і учить їх біля чужих вівтарів бути наймитами правд чужих і богорозумінь чужих, я люблю рідних дітей моїх, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, які часи нестерпні настали: полюють за душею моєю і за душею дітей моїх підступні сили чужовір'я. Хитрощами і ласками, хвальбою і погрозами вторгаються вони у світ душі моєї, щоб світ мій покорити і над моїми чуттями і над моїми мислями панувати. О, рідна віро, о, рідна воле, о, рідна мудросте, живіть і здравствуйте в мені, як сонце в небесах, як дари на полях, Дажбоже мій!

13. Молитва страждання благородної душі.

1. Дажбоже мій, вороги Вітчизни моєї вторгаються у родини братів моїх і науками своїми калічать розум і душу дітей, і гіпнотизують їх, речучи: "Любіте Лєніна", "Любіте папу римського", "Любіте ворогів своїх".

О, яка підступна ця чужа наука: раба з колиски привчають, щоб він любив чужинця, який тримає його в рабстві. Розбуди, онови і вольною мудрістю освіти душу народу мого і в жили його хлюпни крови лицарської, святої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, пробуди родину мою, яка живе у темряві чужовір'я і поклоняється чужим богам і духовною неволею принижує святе ім'я Твоє, Дажбоже мій, прости родині моїй, яка глузує з мене, що я вірю Тобі, прости темним, бо не винуваті вони, що архиєреї чужовір'я отемнили добрі душі їхні і навчили їх ненавидіти віру рідну, пробуди родину мою, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, як сповідь, прийми молитву — роздуми мої: мій брат-чужовір мені каже, що він визнає віру грецького православія, бо українці за грецьке православіє багато крови пролили, мій брат-чужовір каже, що він визнає грецький католицизм, бо за греко-католицизм українці багато крони пролили, мій брат-чужовір каже, що він визнає москвинський комунізм, бо українці за москвинський комунізм багато крови пролили.

0, багато, багато, багато українці крови пролили за віри чужі і віри чужі скріпили, а рідну державу свою завалили, о, брати — смиренні раби духовні, ви біль моя, ви страждання мої несусвітні, не мене, а себе полюбіте — кайдани порвіте, в рідній вірі себе пробудіте, рідну матір свою звеселіте, прийми сповідну молитву мою, Єдинорідний Дажбоже мій!

14. Молитва гіркого плачу.

1. Дажбоже мій, сумно мені чути, що земляки мої — рідні люди мої, поклоняються богам біблійної Юдеї і, як жебраки, просять у гречинів і просять у латинів спасіння для очужиненої рабської душі своєї. Вони в духовній неволі живучи, зневажають волю рідну, віру рідну.

Хто рідну матір зрадив і поклонився чужій, той не буде щастя мати на землі своїй, вічно святі Твої закони, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я, голову схопивши в руки, ридаю — плачу і крізь сльози гіркі болючі бачу, що у хатах поневолених братів моїх божествують апостоли — жиди, перед портретом жида брати мої слова такії написали: "Благослови наш дім!" О, яке душевне змаління!

Освіти великодушною гідністю душу братів моїх, душу окрадену і розп'ятієм добиту, Єдинорідний і Єдиносущий Дажбоже мій!

15. Молитва раненої душі.

1. Дажбоже мій, я в неволі, хоч і живу на волі, чужинці вчать дітей моїх, щоб вони рідної мови не знали, і щоб вони, рідні діти мої, за мою велику любов до них зневажали мене словом чужим.

І хліб смачний для мене не смачний, і день сонячний для мене не сонячний, бо свідомий я, що на моїх очах кінчається життя славного роду мого.

О, діти земляків моїх, на устах ваших живе мова матері рідної і я чую її, і рідною стає мені душа ваша, а на устах дітей моїх мова рідної матері померла, о, голубко, ти воркочеш над моїм вікном, що твої діти твої. Берізко, ти радієш, що твої діти мають твою берізкову мову, і нею рід берізковий увіковічнюють, тільки я плачу, що мої діти відійшли від душі роду свого, винуватий я, що з колиски не приучив дітей своїх до слова рідного, і що скажу я, прийшовши у Царство Духа Предків, чим увіковічню душу мою, запізно я збагнув гріхи мої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, моя улюблена дружина мені синів-орлів у болях дарувала, щоб я пізнав щастя батьківських почувань. І я трудився — сини росли, а я їм палати будував і вірив я, що сини мої оцінять труд мій, оцінять правдиву батьківську любов, пропало все — мої сини неначе й не мої, не мав я часу дати їм мій рідний — мій духовний погляд на життя, не мав я часу їхні добрі дитячі душі наукою рідної віри освітити, чужі люди вторглися в їхні душі і відкликали їх від мене, і сини мої любі чужі мені душею й розумом стали, палати-світлиці поваляли, у морі чужому втонули-пропали, на душі моїй ятриться рана болюча, прости мені за необачність мою, Дажбоже мій!

16. Молитва священнодійного гніву

1. Дажбоже мій, вторжники опоганили благородне лице Вітчизни моєї, вторжники у селах і містах поставили ідолів, притранспортованих з Московитії, з країн Ромеїв і Латинів, і люд мій поневолений на рідній землі звеличує ідолів іноземних, і зневажає родоначальників рідних — Маму Лель і Тата Оря, і зневажає святе ім'я Твоє, Дажбоже мій, о правда вічна і святая — хто віру батьків зневажає — той віри в собі не має, хто віри в собі не має — в неволі конає, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, коли вторжники вторгаються на степи Вітчизни моєї і мордують братів моїх, і зневажають сестер моїх, і зневажають мову матері моєї, і статуями воєначальників своїх оганьблюють землю мою, жорстокіє душа моя і стає вона левом розгніваним, благослови ратню борню мою, Дажбоже бій!

3. Дажбоже мій, десять століть архиєреї чужовір'я покоряли добру душу внуків Твоїх, і біля юдейського кивота страхали їх пеклом, і потішали їх уявним раєм біблійним, і внуки Твої були заляканими, і слухняними рабами Саваота юдейського, і минуло десять століть покутливих, і в серцях внуків Дажбожих воскресла туга за Дажбогом, і туга святая стала вірою, і віра святая стала волею народної душі пробудженої, Дажбоже мій!

17. Молитва пробудженого.

1. Дажбоже мій, немає дерев без коріння, немає життя без крови, немає Вітчизни без вірних синів, я мудрість цю святу бережу і з ім'ям Твоїм, мій Дажбоже, живу.

2. Дажбоже мій, погибли ті народи й племена, які не мали синів готових умерти за життя, і мій народ погибне, коли я не буду готовий умерти за його рідних дітей.

Недостойно живе той, хто не готовий умерти за життя; великі таїни буття Тобою втверджені, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, і бачу я, і чую я, що вороги Вітчизни моєї хитрі, як змії, жадні, як скорпіони, вселяють у голову братів моїх переконання, що релігія — справа приватна, і тому кожна особа має волю сама собі релігію вибирати, о, яка жорстока ця воля релігійна?!

Рідна релігія — мати рідна, хіба матір рідну можна вибирати? Рідна релігія — душа рідна, хіба душу рідну можна вибирати? Благослови волю рідних почувань моїх, благослови волю рідних переконань моїх, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, я не прошу в Тебе ні Волі, ні Багатства, Ти дав мені ці скарби вічномилі, коли на Твій прийшов я Білий Світ. Чужії люди забрали в мене Твої святії скарби, а мене до вівтаря чужого привели, щоб я глумився з імени Бога рідного. Та пробудилася душа моя, і обіцяю я іти у бій ратній, щоб скарби Твої відібрати, і з ім'ям Твоїм повернути собі гідність, і мати рідний вівтар, і мати рідну волю, Дажбоже мій!

18. Молитва єднання з духом предків рідних.

1. Дажбоже мій, хто викрав із пам'яти моєї славу Предків моїх, той ворог мій, і я знайду його, щоб душу свою помстою оздоровити і життя на правильній дорозі втвердити. О, таїни таїн життя людського, о, святості святостей віри моєї учать мене, що той, хто в душі не має духовних сил Предків своїх, стає горіхом без зерна. Горіх порожній торохтить сильніш, як повний, та не має він ні кореня, ні цвіту, ні плоду. Оборони і благослови духовну повноту душі моєї, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, одні нерозумнії душі глузують із Предків рідних, що Вони богам багатьом поклонялися, другі нерозумнії душі нерозумно Предків рідних боронять, кажучи, що вони ніколи богам не поклонялися, а тільки віру в Єдиного Бога мали.

Святая істина всіми народами визнана є, що і сумеріяни, і єгиптяни, і гіттіти, і вавілоняни, і греки, і азтеки, і юдеї, і арамеї, і латиняни, і фінікіяни у древні часи багатьом богам поклонялися, та Світ глибинніше пізнавши, вони почали віру в Єдиного Бога кожний по-своєму в душі відчувати.

Тільки ті потомки достойно славлять Предків своїх, які вчаться на помилках їхніх і їхні добрі діла звеличують, і нові духовні шляхи прокладають, Єдиносущий і Вічносущий Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Предки рідні мої вірили, що "іде зі силами Дажбо на поміч людям своїм". І "слава тече по Русі і тую Сварга чує". І вірили вони по-дитячому щирою душею, що в "безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була". І казали вони: "Молимо Виласа, отця нашого" і "хвалимо Дажба нашого і Паржяна", і "співаємо славу богам", і "то все, як день до богів дивимося".

І творили Вони (Предки рідні) "Славу Світовиду всяку"; і вірили Вони, що "обидва Білоба і Чорноба боряться". І натхненно перед боєм Предки рідні мої рекли: "боги у степу цьому пашу дають", "Боги наші поб'ють ворогів наших". І ридали Предки мої, "вопіюючи до Сварга о помочі божественній"; і здавалося їм, що "Паржяна іде, голову золоту трясе".

О, Предки рідні й любі мої, Ви гордість моя несказанна, люблю я Ваші духовні дерзання, люблю я Ваші невинні помилки і шукання, і горджуся я, що мені життям дане право Вашу велич прославляти і Ваші помилки виправляти, і многобожжя Ваше в храмах віків древніх лишати, і з волелюбною вірою в Єдиносущого Дажбога новий рідний духовний шлях життя будувати, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Святая Твоя Тройця — Світло, Вода, Земля — живе в мені і я живу в ній, і життям бороню Святую Твою Тройцю, щоб мати волю на землі, щоб мати віру на землі, щоб мати мудрість на землі, щоб мати місце на землі, щоб мати силу на землі.

І жодним іншим святим тройцям не поклоняюся я, бо праведно є, що всі вони і духом, і тілом залежать від Святої Твоєї Тройці, Дажбоже мій!

19. Молитва перед відходом у Царство Духа Предків.

1. Дажбоже мій, життя Ти дав мені, і духовнотілесні сили скріплюєш мої, щоб я ніколи у Твоєму царстві не вмирав — єднався з Предками у Святині Вічности Дажбожої і здравствував у житті Потомків на славу і честь Вітчизни рідної, і сьогодні я життя своє присвячую для сьогодення народу мого, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, коли закінчиться шлях мого життя земного, я стріну Матір Лель і Тата Оря у Духовному Царстві Предків Рідних і скажу Їм, що я життя віддав, щоб жило горде плем'я Твоє, Дажбоже мій!

І по-рідному стрінуть душу мою Предки мої, бо я не зраджував віри їхньої і не поклонявся чужим богам, я душу мою удосконалював вірою рідною і мудрістю рідною, Дажбоже мій!

20. Його молитва прощання.

1. Дажбоже мій, плаче душа моя, бо сонце земного життя дружини моєї навіки погасло, та любий образ її ніколи в серці моєму не погасне, та любе слово її ніколи в серці моєму не затихне, та люба щедротність її ніколи в серці моєму не зів'яне, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, в далеку Дорогу Зоряну, яка веде в Царство Духа Предків, врочисто і мовчазно зібралася люба дружина моя і стрінуть її, як доньку, Мати Лель і Тато Орь, в немеркнучому зоряному світі ласками стрінуть її вічними, і вічною буде вона у Вічності Дажбожій, і тепло любови моєї грітиме душу її, і вона променем світитиметься у серці моєму, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, не радують душу мою ні дні сонячні, ні скарби земні, дружина моя люба від мене відійшла в Царство Духа Предків, о, довга розлука ця, о, глибокі страждання ці!

У Царство Духа Предків прийшовши, люба дружино моя, згадай радощі й смутки життя нашого, і прости мені, коли я може словом нерозважним смутив серце твоє, і Предкам скажи, що я гідно їхні заповіти бережу — гідно Вітчизні служу, Дажбоже мій!

21. Її молитва прощання.

1. Дажбоже мій, плаче душа моя, бо сонце земного життя чоловіка мого навіки погасло, та любий образ його ніколи в серці моєму не погасне, та любе слово його ніколи в серці моєму не затихне, та люба щедротність його ніколи в серці моєму не зів'яне, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, в далеку Дорогу Зоряну, яка веде в Царство Духа Предків, врочисто і мовчазно зібрався любий чоловік мій і стрінуть його, як сина, Мати Лель і Тато Орь, в немеркнучому зоряному світі ласками стрінуть його вічними, і вічним буде він у Вічності Дажбожій, і тепло любови моєї грітиме душу його, і він променем світитиметься в серці моєму, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, не радують душу мою ні дні сонячні, ні скарби земні, чоловік мій любий від мене відійшов у Царство Духа Предків, о, довга розлука ця, о, глибокі страждання ці!

У Царство Духа Предків прийшовши, любий чоловіче мій, згадай радощі й смутки життя нашого й прости мені, коли я може словом нерозважним смутила серце твоє, і Предкам скажи що я гідно їхні заповіти бережу — гідно Вітчизні служу, Дажбоже мій!

22. Молитва духовного самоусвідомлення.

1. Дажбоже мій, і була Русь (Україна) велика і багата, вільна і славна, і жили в Русі (Україні) внуки Твої природніми законами Твоїми, і слава про них лунала світами, і ніхто не смів глумитися в Русі (Україні) з ім'я Твого.

Та сталася зрада — внуки Твої поклонилися чужоземному божеству (юдейському), і втратили і волю свою, і правду свою, і закони чужих релігій роз'єднали їх, і діти їхні стали соромитися своєї мови материнської і походження свого.

Ти, Дажбоже мій, ждеш від зрадників покаяння і готовий Ти покаяних, як батько синів рідних, знову під опіку свою прийняти, і їх рідними внуками назвати, о, Великосердний Ти, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, скільки народів на світі, стільки й понять про Бога, і кожний мудрий народ обожнює ім'я Бога свого, і з ним ділить смутки, і радощі свої, і скарбами душі своєї, і творчістю розуму свого звеличує ім'я Бога свого, і прославленим ім'ям Бога свого себе між народами прославляє.

Є різні боговідчування і є різні богорозуміння тому, що неоднакові характери і неоднакові душі народні. Дажбоже мій, Єдиний і Рідний Господи мій, дорогий Ти мені святим ім'ям Твоїм і рідною Вітчизною моєю, яку Ти подарив Предкам моїм у часи древні, найбагатша Вона і найславніша Вона, Вона народила серце життя мого, Вона дала радість душі моїй і волю мислям моїм, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, шляхів на світі багато, та шлях найкращий Твій, бо він єднає мене з вірою і волею Предків моїх, які молилися Тобі, і єднає мене з Потомками моїми, які моляться Тобі, і життя самобутнє утверджують своє. По Твоєму життєтворному шляху йде плем'я моє, і в рідній вірі утверджує волю свою, розум свій і славу свою, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Ти утвердив життя племени мого на землі багатій, на ній ріки солодководі, на ній сонце лагідне, на ній поля квітучі, на ній гаї співучі, і щедро обдарував Ти внуків своїх і волею, і любов'ю, і вродою, і силою, щоб були вони самі собою, і самі були творцями віри своєї, і щоб жили вони вічністю у вічності Твоїй, Дажбоже мій!

23. Молитва священної сповіді.

1. Дажбоже мій, живу я в ім'я волі, в ім'я сили і віри народу мого, і несу я в серці моєму болі і радощі народні. Благослови минуле Предків моїх, благослови майбутнє Потемків моїх, благослови хліб життя мого і здоров'я рук моїх, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, почування душі моєї святі, бо чиста любов до народу — святість велика. Ніхто (жодні земні й небесні сили) не мають таких скарбів, щоб в мене купити мою любов до народу мого, благослови почування душі моєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, я вірю, що мій народ безсмертний. Я працею достойною, яка приносить щастя ближчим моїм, обезсмертнюю душу мою в безсмерті душі народної.

Живу я для народу, щоб бути вічністю у вічності Предків і Потомків моїх. Я вірю, що не було б сучасного, коли б не було минулого і не було б майбутнього, коли б не було сучасного.

У рідному живе рідне, коли людина рідну віру має; благослови віру душі моєї і освіти, і освяти працю мою, Дажбоже мій.

4. Дажбоже мій, люблю я народ мій, бо любов'ю народу народжений я — любить мати дитину, дитина любить матір. І живу я радощами народу мого і тому душа моя на радощі багата. І живу я скорботами народу мого і тому душа моя на скорботи багата.

Живу я, щоб мій народ жив. Бороню я волю душі моєї, щоб мій народ мав волю. Дисципліновую я мислі мої, щоб мій народ мав мислення дисципліноване. Життям своїм я люблю Вітчизну мою, і тому моє життя моє, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, я не вмію народ мій не любити, бо моя душа зріднена почуттями з душею народу мого, я не вмію Вітчизні не служити, бо кров моя зріднена з кров'ю Вітчизни моєї, я не вмію з неволею миритись, бо життя невільника я не зву життям, я не вмію з кров'ю вражою любитись, бо ворога шанувати — значить гідности не мати, моє невміння мене рятує від злого вміння, щоб я був вірним сином народу, Дажбоже мій!

6. Дажбоже мій, і юність моя, і літні дні життя мого служили вірно Вітчизні моїй, і любив я її і тоді, як був за ґратами, і тоді, як ішов у дні морозні лісами дрімучими, і тоді, як плакав людьми забутий, і тоді як був ласканий коханою, і тоді, як багатів, і тоді, як біднів, сповідь цю мою — слово щире душі моєї, прийми, Дажбоже мій!

24. Молитва священноєдности.

1. Дажбоже мій, з Тобою я є сам собою, з Тобою моя Вітчизна моя і моя воля моя, і моя віра моя, і моя мудрість моя, і я молюся Тобі, щоб мій народ мав волю духовну і вільно володів скарбами земними, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я є, бо Ти є і був я тоді, як родився Дніпро, і був я тоді, як родились степи, і був я тоді, як жили мати Лель і тато Орь, бо минуле живе сьогодні, бо несвідоме стає свідомим, бо потомки мої, які житимуть тисячі літ від дня народження мого, втілять в собі образ мій, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, вислухай молитовну сповідь душі моєї, я — українець, лежало поколене серце моє під мурами Батурина, прикутий був я у галері турецькій, в льоду кам'яніла голова моя на берегах соловецьких, поламані були руки мої у підвалах совєтських, осліплений був я отцями ізуїтськими, покалічена була душа моя у божницях Візантійщини, у школах Московщини, горів я на вогнищах орди Монгольської, орди Московської, орди Тевтонської, і воскресав я силою оновленою так, як весною воскресає мати-Земля, і перелякані моїм воскресінням умирали кати Вітчизни моєї, і жив я і живу я, і вічно житиму вічністю народу мого, я — українець обезсмертнений Тобою, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, ішов я вперед, щоб жити і людей любити. І ніс я високо серце моє, щоб все, що низьке — лякливість і зрадливість, глупість і скупість, не вторгалися в душу мою.

І в дорозі ранили мене, і кров моя, як сонце червона, полилася, і радість зі мною обнялася, бо то не кров моя гаряча ллється, а любов моя до Тебе, Вітчизно святая моя — звеличуйся теплом моєї вірної синівської крови — єднаюся я з сонцем Твоїм, єднаюся я з золотими полями Твоїми. І кров моя вливається у святеє серце землі Вітчизни моєї, і житиме вона у серцях братів моїх, у маках степових, у травах духмяних, у поцілунках коханих, у ласках материнських, у подвигах богатирських, Дажбоже мій!

25. Молитва самобутнього любомудрства.

1. Дажбоже мій, у Світі Твоєму сонця багато і щедрот багато, і краси, і любови багато, і покликав Ти Людину, щоб вона любила Людину, і щоб добра душа жила мирно з доброю душею, і щоб в ім'я Твоє множився і здраствував рід внуків Твоїх, і щоб була творча згода між ними, і щоб мудрішала любов їхня і множилися багатства їхні, і врожаїлася сила їхня богатирська, і щоб між ними світився Заповіт Твій — хто зраджує рідну віру, той калічить душу свою, і стає жителем у будинку неволі і страждань, о, святі Закони Твої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, багатий той, хто скупістю не збіднює себе; щасливий той, хто ближчому дарує щастя; славний той, хто сам себе своєю працею достойною прославляє; достойний той, хто мучиться за правду і співчуття ні від кого не приймає; правдивий той, хто праведну людину прославляє; красивий той, хто красиву душу має; відважний той, кого самітність не лякає; мудрий той, хто вміє мудрих шанувати; учений той, хто сам уміє науку здобувати; талановитий той, хто вміє свій талант народу рідному талановито дарувати, благослови науку віри моєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, освіти і освяти рідну віру душі моєї — я вірю беззавітно, що найкраща молитва до Тебе та, що промовляється дією. І перед постанням початку всіх початків Тобою була створена дія.

І світ без дії не був би світом. І буття без дії не було б буттям. І життя без дії не було б життям. І людина без дії не була б людиною.

Молитися, щоб тільки молитися і вірити, щоб тільки вірити, і любити, щоб тільки любити — значить жити, від життя тікаючи. Молитися, щоб діяти і вірити, щоб діяти і любити, щоб діяти — значить по-Дажбожому жити і бути вибранцем Твоїм, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, і в квітці яблуні, і в синій безмежності небес Твоїх, і в райдузі світила Твого, і в маковій зернині, і в усміхові немовляти, і в ласках матері, і в рідній вірі, і в минулому, що живе в мені сьогодні, здравствує святая Твоя таїна Любови і Краси, Безмежности і Вічности, Дажбоже мій!

26. Молитва духовного самоосвідомлення.

1. Я чую: чуття мої врівноважені, тіло моє спокійне, розум мій діючий. Я вірю: Дажбог — Світло. Я в Світлі і Світло в мені. Немає віри вищої за Світло. Дажбог — Правда. Я в Правді і Правда в мені. Немає віри вищої за Правду. Дажбог — Безсмертя. Я в Безсмерті і Безсмертя в мені. Немає віри вищої за Безсмертя. Дажбог — Любов. Я в Любові і Любов в мені. Немає віри вищої за Любов. Дажбог — рідний Бог мій. Я в рідному Богові і рідний Бог в мені. Немає віри вищої за рідного Бога. Слава Дажбогові!

27. Молитва внуків Дажбожих.

1. Дажбоже наш, ми вірнії внуки Твої, в ім'я Твоє живемо і хліб Твій споживаємо, і з вірою в Тебе утверджуємо працею і борнею волю життя нашого Тобі, Єдиний і Всюдисущий Господи наш, на славу, собі на здоров'я і дітям нашим на життя достойне, Дажбоже наш!

2. Дажбоже наш, Ти могутній, бо наша віра в Тебе могутня — Твоїми таїнами в нашій душі народжена і освячена, і Тобою вона благословенна в ім'я волі і сили, слави і безсмертя народу нашого у царстві вічности Твоєї, Єдиносущий Дажбоже наш!