Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

Частина VI

ДЕНЬ 35



1. Дорогі побратими і посестри! В 988 році в Українців були відібрані рідні імена. Українські імена поганські, ідолопоклонні, антихристські, на смітник їх!

Хто відважився в Україні заборонити Українцям мати українські імена? В ім'я чого — в ім'я яких святощів, в ім'я яких злочинств? Чи треба цю драконівську (церковно-візантійську) заборону вважати канонічною святістю "віри правдивої" і покірно коритися їй, і бездумно молитися їй? Чи треба пробудитися — порвати кайдани духовної неволі і вийти на Сонячний Шлях Рідної Української Національної Віри, на Шлях Духовної Волі і Правди. На світі не було, немає і не може бути релігії вищої за Правду!

Попи (тобто, "церковні отці") давали імена українським дітям, не радячись із родичами. У церкві, як у в'язниці, родичі були поставлені в становище німого побожного раба. Письменник Лесь Мартович, як знаємо, в оповіданні "Мужицька смерть" пише, що родичі (тато й мати) в душі леліяли новонародженого синка назвати Миколою.

Питає дружина чоловіка, який з кумами вернувся з церкви, як же піп назвав дитину? Чоловік відповів: "Питайся його. Я йому кажу Никола, а він: хрещається, — каже, — раб Божий Редькова — та й решта". Духовний невільник стояв у церкві і з обуренням, і з ненавистю в душі слухав, що "хрещається раб Божий Редькова". Безпросвітня доля в духовного побожного раба!

Навіть жителі Африканських джунглів мають звичай, що тільки тато й мати мають право давати ім’я дитині своїй. У Індії, коли народжується дитина, подружжя світить дві свічки — чия свічка довше горітиме, той має право дитині дати ім'я.

Ромеї (наші предки звали візантійських греків "ромеями"), ставши на Русі (Україні) духовними (церковними) окупантами, проголосили канон (канон греко-православія!), що імена українські (русичівські) "противні для Господа Бога Ісуса Христа". "Господь Бог Ісус Христос" любить імена жидівські, грецькі і латинські. Тривога й печаль облягають душу мою, коли я думаю про ці, як писав Іван Франко, "попівські тортури".

2. Спасибі тим, що пошанували поради мої. І питаю себе: "Чому мені судилося бути тією українською людиною, яка вперше говорить українцям, що треба чужі імена (жидівські, грецькі, латинські) достойно повернути чужинцям — ми ж не вічні духовні жебраки. Треба рідні імена собі повернути, ми ж не вбивці рідних святощів. Ні духовні жебраки, ні вбивці рідних святощів не вважаються правдивими людьми.

Рідні імена лежать, як сльози — діяманти на попелищах розп'ятої історії України. Треба їх з любов'ю позбирати. Вони не мертві. У них, як у животворному зерні, притаєні могутні духовні сили народу. В них притаєна світла й трепетна душа України (Руси). Не пошкодить, коли Українець сам себе спитає: чому в Англії найпоширенішими іменами є самобутні англійські імена (Вільям, Альберт, Чарлс, Гарольд, Альфред) і менше поширені імена чужі (Яків, Ісаак, Орест, Максим, Павло, Денис, Йосип)?

Дуже шкода, що у справі повернення рідних імен я не маю попередників — учителів, мій би шлях був легшим і звичайнішим. Дуже шкода, що досі українці не мають жодної доброї книжки з антропонімії. Спасибі тим, що пошанували пораду мою і, лишаючи чужовір'я, почали облагороднювати себе рідними іменами".

3. Чи "українські чисто національні імена" українські? У газеті "Шлях Перемоги" (грудень, 68 р., Мюнхен) я прочитав статтю "Ще про національні імена", в ній з притиском зазначується, що "Українські чисто національні імена є Денис, Павло, Петро".

Люди (мої земляки) просто через "священну помилку", назвавши чужі імена своїми "українськими чисто національними іменами", по-дитячому розгубилися. І почали пристрасно сперечатися, як то треба по-вченому "українські чисто національні імена" писати — Денис чи Деонісій, Микола чи Николай, Андрій чи Андрей, Йосип чи Йосиф. Сваряться не по-рідному, вчені не по-рідному, чи в кінці жидівського імени "Джосеп" писати "п" чи "ф"? Нічого в світі немає глупішого, як вчена глупота!

Суперечки між українськими інтелігентами (українськими інтелігентами віри чужої) постають тому, що Український Народ органічно не мириться з чужим тілом, яке йому силою чи хитрою улесливістю прищеплюється. Такий же закон Матері-Природи — народ (достойний народ) хоче бути у всіх обставинах сам собою, хоче сам утверджувати сутність свого духовного "Я". І тому все, що чуже, він відкидає, тобто, достойний народ не хоче коритися чужому, або (коли іншого виходу немає) він перетоплює чужі творіння у своєму національному горнилі і пристосовує їх до стилю свого життя. Чужі імена назвати українськими "чисто національними іменами", значить болючої справи не вирішити, а заплутати її і плутаниною себе принизити. Хіба Лєнін стане нашим рідним батьком від того, що ми, боючись багнетів большевицької жандармерії, будемо його рідним батьком звати? Хіба "Саваот — Господь Бог Ізраеля" стане Богом України від того, що ми спорудимо божниці і в них щонеділі будемо ректи: "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!"? Ні.

4. Як були в Україні (Русі) принижені володарі Ольга і Володимир, і чому?

Гречини за гречинськими ритуалами, охрестивши Ольгу і Володимира, заборонили їм мати рідні (українські) імена. А хіба це має якесь значення — чи Володимир зветься Володимиром чи Базилевсом, головне, що він наш князь.

Коли не має значення, то скажіть, християни православні, чи ви б погодилися, щоб князь Володимир мав ім'я Чу-Чу-Квак? Інший приклад — коли немає значення, то чому Христос має ім'я жидівське Ісус, а не українське Боголюб?

Ім'я — це справа не тільки "іменна", а й духовна, культурна, мовна, політична, ім'я — справа духовної волі або духовного рабства. Володарі України (Руси), прийнявши віру "од гречинів", мусіли прийняти й гречинські імена. Коли б вони прийняли віру "од латинів", їм би латини дали латинські імена. Коли б вони прийняли віру "од арабів", їм би араби дали арабські імена. Коли б гречини прийняли віру "од українців", їм би українці дали українські імена. Коли б юдеї прийняли віру "од українців", їм би українці дали українські імена. Чому? Тому що, як я вже сказав, з вірою пов'язані не тільки справи духовні, а й політичні, культурні, соціяльні.

З веління грецького Володимир став "Базилевсом" (Василем). Ім'я "Базил" означає "Царьок". І думаю я: бути Володимиром і стати "Базилевсом" — яке приголомшуюче приниження! Чи свідомий був Володимир, що він в Україні (Русі), відрікаючись від рідного (українського володарського імени, принижує перед рідним народом сам себе, принижує Дух України (Руси), принижує вольові й достойні почування богатирів-русичів (внуків Дажбожих)? У малих людей малі помилки, у великих — великі.

Візантійська імперія була поділена на декілька "базилевс" (обласних володінь). На чолі "базилевс" стояли "базилевси" — вірні піддані імператора Візантії. Україна (Русь), прийнявши віру з Візантії, стала духовною колонією Візантії. Найстрашніша зі всіх неволь — неволя духовна. Греки-митрополити (духовні "ґебітскомісари" — агенти Візантії) стали "рішителями, спасителями і душителями" духовного життя Українського Народу.

Писати "святий Володимир", "свята Ольга" (Ольга, охрестившись, стала "Гелленою") значить демонстративно вважати хрещення України (Руси) справою ганебною. Чому?

Тому, що ритуальний канон хрещення України (Руси) твердить, що Володимир, прийнявши грецьку віру, перестав бути Володимиром. Йому була греками вручена метрика хрещення з ім'ям "Базил". Не визнати метрики хрещення, християнського імени Базил, значить не визнати цілісности акту хрещення України (Руси).

Гречини, щоб поділити русичів на дві ворогуючі групи (і так поставити Русь проти Руси), всім, кого вони хрестили (дітям і дорослим), давали грецькі імена. Той русич, який любив рідне ім'я, вважався антихристом. Якщо Володимир відмовився від "християнського імени Базил", то що це є — каяття, сором перед народом чи звичайне двоєдушшя?

Волхви кликали русичів-внуків Дажбожих стояти в обороні рідних імен. І твердили вони, скриваючись від князя Володимира у лісах, що відректися від рідного імени це те саме, що відректися від рідної матері, рідної совісти.

5. "Чи вдасться Силенкові повернути колесо історії?" Ім'я і прізвище — адреса народу. По імені, по прізвищу, по назві рік, гір, ярів, міст, селищ можна пізнати історію народу, історію його культури, історію його мови, можна пізнати віру народу, склад його душі і спосіб його життя.

Я вважаю, що самобутні (рідні) імена відповідають природі й духові рідної землі. Вони відповідають ритмові народної душі, відповідають гармонії і красі Вітчизни. Чужі імена, чужі прізвища, чужі назви сіл і міст, накинуті духовними чи мілітарними вторжниками, чинять розлад в народних почуваннях, порушують метрику рідної мови, руйнують міст, який духовно ріднить потомків з предками.

Дехто, почувши ці мої міркування, скаже: "Справа чужих і рідних імен, порушена Левом Силенком, має малу вартість, і тому вона зовсім зайва, навіть шкідлива. Будьмо такими, як були наші батьки, будьмо Іванами, Матвіями, Гаврилами, Парасками, Мокринами, Пулхеріями". "Чужі імена вже для нас стали рідними, до них ми звикли так, як в'язень до тюремного режиму, пташка до клітки, рибка до акваріума. Не вдасться Левові Силенкові повернути колесо історії".

Відповідаю: коли колесо історії України котять вороги України у провалля, його треба негайно стримати і повернути на вільний рідний шлях. І я прийшов, щоб цей чин довершити, і той, хто, як та гадюка, прагнутиме отрутою стримати мій хід, буде мною роззброєний. Я вийшов з душі мого народу — Україна є для мене дорожча, як моє життя, і в цьому є сила і благородство моєї науки.

6. Зажурилась Україна, що ніде прожити — чому? Коли б ми (від 988 року починаючи) мали духовну енергію до сьогодні відстоювати віру Предків рідних, ми б тепер були могутньою державною потугою світу. Очевидно, ми б віру Предків рідних удосконалили, мудро і вільно проголосивши правду беззастережного монотеїзму.

І в бібліотеках країн Евразії лежали б монументальні книги про величне самобутнє богорозуміння України (Руси). І імена могутніх духовних титанів — внуків Дажбожих були б знані світові так, як сьогодні знані імена Зороастра, Будди, Конфуція, Мойсея, Ісуса, Могамета, Гуса, Лютера, Ґуру Нанака.

І ніхто б не відважився казати, що українці — це люди для людства мало корисні тому, що вони не дали світові великих релігійних чи соціяльних ідей. Вони тільки споживають покірно, або бунтівливо плоди чужої духовости. Вони навіть не здібні на своїй землі створити державний порядок і своєю нездібністю постійно підсилюють в сусідів апетит до своєї пребагатої землі — на Сході Европи постійно точаться криваві війни тому, що Українці не спроможні створити могутньої держави.

І було б сьогодні в світі більше, як триста мільйонів Українців, і мали б Українці сьогодні двадцятимільйонну (по-модерному оснащену) Армію Миру, Армію Справедливости. І народами світу була б пошанована самобутня віра України (Руси). І села й міста України зберегли б ті назви, які були утверджені оріянами (стародавніми українцями) п'ять-шість тисяч років тому. І це були б назви найстародавніших міст світу. І знали б ми, Українці, хто ми є, де ми є, і в ім'я яких ідеалів живемо, і ми б сьогодні бачили сонце величного майбутнього.

7. Ми не відстояли духовні основи свого "я", і тому ми від 988 року починаючи, не живемо по-своєму. Я вже не раз говорив, що князь Володимир мав право зробити помилку. Ми покликані її виправити на щастя собі і грядущих поколінь. Ми дорого, дуже дорого заплатили за помилку нашого предка Володимира. Пробудімося!

І сьогодні чую я (в моїй душі я чую відлуння історії народу рідного): на перехресних дорогах волхви-бояни оплакують потоптаних дітей. Наїзники потоптали молоді душі, в яких пломенів розум, пристрасне натхнення.

І чую я в душі давно відгомонілий рокіт кобз. Слова кобзарів чую: "Зажурилась Україна, що ніде прожити, витоптала Орда кіньми маленькії діти. Малих потоптала, старих порубала, а молодих середущих у полон забрала".

Горіли селища. І чорні хмари бушували над оріянськими степами, гаями, ріками. І чорні круки кружляли над мертвими тілами русокосих лель, над мертвими тілами добросердних матерів.

І на попелищах (після весняного грому, дощу) щовесни проізростали нові зерна народної живучости. І земля рідна уквітчувалася, як панна, барвінком, дзвеніла солов'їними піснями. І в дібровах, у духмяних степових травах юна лель з мужем започатковувала нове життя. І не було, і немає, і ніколи не буде такої вражої сили, яка б могла з землі з коренем вирвати життя Українця!

Він (вічний Українець), як дуб многовіковий, пустив у землю рідну свої животворні коріння, пустив у небо рідне свої животворні пагіння, обнявся з сонцем, обнявся з землею, обнявся з бурею, з непогодою і погодою вічно живої землі Дажбожої!

Побратими і Посестри! Перед тим, як почати розмову про душу рідних імен, прізвищ, ми принаймні трохи тепер познайомимося з чужими назвами, іменами, щоб вони нас не переслідували своєю таємничою загадковістю. І, щоб ми чулися, стрічаючись з ними, людьми достойними і відважними.

Тому що є різні тлумачення значення імен, назв, прізвищ, будуть недруги мої (і вони це вже й роблять) знецінювати мою працю, пишучи "та він і те не так пояснив, та він те неправильно визначив, осуджуйте його!".

Роблячи досліди, я бачив, що, наприклад, три дослідники (у своїх словниках) пояснюють значення того чи іншого імени по-різному, і сперечаються вони між собою. Я брав до уваги ті висновки, які були підтверджені більшістю дослідників, або висловлював свої особисті міркування, до яких я приходив на основі дослідів. І прошу вас ставитися до моєї праці з довір’ям — мудрим людям я не даю нагоди глузувати з праці моєї, бо ставлюся до неї з великою вимогливістю, а з писаннями глупих людей ми не зобов'язані рахуватися.

8. Як виникли назви племен? Знаємо всі, що жителі поля — Поляни, жителі лісів — Древляни, або — Деревляни. У санскриті слово "дарава" означає "дерево". У Геродота в "Книзі Четвертій" є твердження, що Скити самі себе звали Околотами.

У санскриті слово "сколот" означає "мисливець" (сколотник). Є у нас сьогодні слова "сколотити" (звірів треба сколотити, тобто зігнати), "сколочена вода".

Наші предки мали два головні стани, стан Околотів (Мисливців) і стан Грамів (Осілих людей). Сьогодні в Індії вживається слово "грама" в значенні "село". Слово "грама" постало з первісного санскритського слова "грам" (грам), що значить "об'єднання", "собор", "соборність". У санскриті "да" значить "існує", "дає", "грам да". З слова "грам" постало наше сьогоднішнє слово "храм", тобто, "собор", належати до храму — значить належати до єдности, бути членом собору (храму). Освічені люди, знаючи про це, ніколи не вживають вислів "храмний собор" чи "соборний храм".

У первісні часи племена ставили перед собою питання "А хто живе за межами наших земель? Чи тільки ми, люди, чи крім нас є ще й інші люди?"

Ескімоси самі себе звуть Інуїт, що значить "Люди". Чужинці звуть Інуїтів "ескімосами", що значить "ті, що їдять сире м'ясо — сироїди". В Новій Гвінеї є плем'я, яке зветься Гірара. На мові Гірарів слово "гірара" означає "розмовляти" (бути істотою, яка вміє говорити). В США є стейт Дакота. Дакота — ім'я індіянського племени. В індіянській мові слово "дакота" означає "справжні люди", "друзі". Знаємо, що німці звуть свою країну "Дойчланд". Слово "дейч" постало з стародавнього німецького слова "тевт" (тевтони, "Тевтонський орден"). Тевтонія — первісна назва Німеччини. Слово "тевт" означає "люди", Дойчланд — значить "Країна людей". І слово "турок" означає "людина", Турція — "Країна людей".

9. Як виникли назви країн? "Австрія" значить "Східний край". "Британія" від назви племени Брити, слово "брити" значить "барвисті", їх назвали "бритами" тому, що вони любили носити барвисту одежу.

Слово "Англія" означає "Країна Анґлів"; "анґл" постало з слова "анґ", що значить "край", "кінець". "Англія" значить країна людей, які живуть на краю землі. Римські легіонери вважали сьогоднішні британські острови "краєм римських володінь". Коли погодитися з думкою, що слово "Україна" означає "край", "окраїна", то в такому випадку слова "Англія" і "Україна" мають тотожний зміст.

Є народ Бушмени, їх назвали "бушменами" голландці. Голландське слово "бушмен" означає "кущові люди" (жителі кущів), "буш" — кущ, "мен" — людина, люди. Хан Золотої орди мав ім'я Узбек, жив він у 14 столітті. В честь його імени почала зватися країна Узбекістан, народ — Узбеки, житель Узбекістану — узбек. Був володар Лотар, в честь його імени почала зватися країна Лотарінґія, лотарінґи — жителі Лотарінґії.

Слово "норревеґ" означає "північний шлях", від слова "норревеґ" постала назва країни Норвегія. На території Швеції жило плем'я Све. Від імени племени постала назва країни Свеція (Швеція); ще триста років тому Шведи звалися Све.

Данія (Денмарк) значить "Земля Данів". Головне плем'я, яке жило на території Данії, мало назву Дани. Від імени вождя — родоначальника Чеха постала назва країни Чехія. Я у своїх працях стародавню (трипільську) Україну назвав ім'ям Оріяна, маючи на увазі слово "орь", яке в Індії, Ірані, Кашмірі вимовляється як "ар" чи "ар'я" в значенні "орач", "благородний", "аристократ". Очевидно, одні назву Оріяна (і слова "оріянин", "оріянська") прийняли з захопленням, інші — почали критикувати.

10. Канада — від ірокезського слова "каната", що значить "селище", "дім". Ірак — значить "орана земля", "ір" — орати, Іран — значить "Край ірів". Бачимо, що ці народи слова "ор" і "ар'я" вимовляли, як "ір". Єгипет — від "Га-Ка-Па", що значить "Дім Бога Пта".

Іспанія — від слова картагенського "сзпан". Картагенці, навістивши цю землю, побачили на ній багато кроликів, "сзпан" — кролики. Ірляндія — від слова "ейре", що значить "захід", Ірляндія — "країна західняків". Індія — від назви річки Інд, слово "інд" значить "ріка"; корені мовні "дн" і "нд" тотожні, від "дн" постали назви рік Дон, Дінець, Дунай, Дніпр.

Кашмір — від слова "мір" ("мер"); слово "мір" значить "море". Наші далекі предки (особливо скити-гіттіти) вважали, що вода глибока і широко розлита людину море (зморює, морить, втомлює), отже Кашмір значить "Кашьятове море". Квебек — місце стрілянини. Киргизія — Степ кочовиків, "кир" — степ, "кис" — кочовик.

Японія — від слів "ні пон" ("ні гон"). Слово "ні" в японській мові означає "сонце", а "пон" значить "країна". Ніпон — Японія (Країна Сонця або Сонячна Країна). Естонія — від евіст", що значить в ширшому розумінні "жителі біля води". Бельгія — від назви племени Белги.

Судан — "Країна чорних". Пакістан — від слів "пак", що значить "чиста" і "стан" — "країна" — "Чиста Країна". Манітоба — від індіянського слова "Манатуана", що значить "Великий дух". Індіяни вірили, що на маленькому острові, розташованому на озері, живе Манатуана.

Литва — є твердження, що назва цієї країни походить від слова "лити". У литовській мові слово "литус" значить "лити", "течія", "лиття". Шкотляндія — від кельтського слова "скуіт", що значить "кочовик", Шкотляндія — Земля кочовиків.

11. Тексас — значить "добрий друг". Ява (назва острова в Азії) — походить від санскритського слова "ява", що значить "ячмінь". Вважаю, що в первісні часи (в Оріяні) наші предки казали "жав", що значить "життя"; літера "ж" перейшла в "я".

Франція — від назви племени френків, "френк" значить "вільний". В 1714 році дослідник Фере був посаджений до в'язниці (у Бастилію) за те, що він на основі своїх дослідів відважився доказувати науковцям Франції, що від німецького слова "фере" постала назва Франції. Посадженого в Бастилію проголосили неуком, знахабнілою божевільною людиною, але тепер всі визнали, що дослідник Фере був правий і його наукові твердження визнані.

Гордий народ не любить, щоб його ім'я мало чуже походження, і очевидно це почування оправдане. Та я вважаю, що французи мають дані гордитися, що їхні сусіди (німці) їх назвали "френками", тобто "людьми волі". Московитія — назва походить від фіно-монгольського слова "моська", що значить "болото" і від слова "ва", "Моськва" — "Болотяна річка". Італія — від слова "італіка", що значить "скотарі".

Чілі — значить "Холод"; Башкирія — від слів "баш курт", що означають "Голова вовка". Коста Ріка — Берег багатств, "коста" — берег, "ріка" — багатий. Конґо походить від слова "конґ", що значить "гори".

Фінляндці — войовничий і трудолюбний народ, вони звуть свою країну не Фінляндією, а Суоми. Фінляндське слово "суоми" означає "болотяна земля". І болото буває гарне — на болоті ростуть квіти білі, як сніг.

В'єтнамці свою країну звуть "В'єтнам", слово "в'єтнам" у в'єтнамській мові означає "Країна півдня". Є країна Непаль, назва ця створена із санскритських слів "нипа" (нижча) і "жла" (ґла), що значить "Нижче мешкання", непальці живуть внизу, на узгір'ях.

На заході Домініканської країни є кам'янистий острів "Гаїті", в мові карібській слово "гаїті" означає "Кам'яниста країна". Я навів ці приклади тому, щоб ми були переконані, що назви країн часто відображають географічні властивості тієї чи іншої землі.

12. Що означають назви міст? У санскриті слово "кия" означає "булава", "жезл", символ влади, проводу, першенства. У "Магабгараті" слово "кая" значить "б'ючий кий", "наступаюча зброя".

У "Рик Ведах" (я вже писав, що правильніше "рик" чим "риґ", (рик — значить "рече", "співає"), бог — воєначальник Індра має "кая" (кія) в значенні "гуркіт зброї".

У книгах ведизму слово "кият" поширене в значенні "яка велич!", "який могутній дороговказ". "Кия" має у санскриті значення "вождь", "провідник", "син землі", "роджений землею". І сьогодні не зовсім по-чужому (тільки треба вдуматися) звучить слово клясичного санскриту "куятаті", що значить "провідний тато" (той, що тримає в руках кия (булаву)).

Знаємо, в літописах зазначено, що були брати Кий, Щек, Хорив. Значить (так я думаю) в дохристиянській Україні (Русі) було поширене ім'я Кий, Кая чи Кия? Та воно вмерло так, як і десятки інших українських імен померли придушені греко-жидівсько-латинськими іменами церкви Христової.

Кий заснував град? Ні. Град, який ми тепер звемо Києвом, був заснований нашими безпосередніми предками одинадцять тисяч років тому. У Київському музеї археології є багато знарядь праці, знайдених на території Києва — знаряддя праці і кістяні жіночі прикраси мають одинадцятитисячну давність. Особливо привабливі чарівні взори староукраїнської (мізинської) культури — славні на весь світ мізинські меандри й сьогодні красуються (і про це я постійно говорю) на наших писанках, рушниках, сорочках.

Очевидно, є докази, що двадцять тисяч років (і ще раніше) там, де тепер Київ, жили люди — знайдені їхні стоянки. І "Нещодавно під час розкопок у Києві археологи знайшли піч і глиняний посуд з періоду так званої керчаківської кераміки. Посуд нараховує понад 1400 років. Місце, де тепер знаходиться Київське старе місто, колись було густо заселене. Розкопки дозволяють встановити вік української столиці. Досі його окреслювано на 10-13 віків. Останні археологічні відкриття показують, що воно старше".

Щоб збочити хід мислення народу нашого, щоб поробити нас безбатченками на правічно рідній землі, воріженьки придумали... казку церковну.

Мандрівний жид (апостол Андрей) забрів до Дніпра і для нас, "ако диких варварів", "град заснував". І за таку святу жидівську апостольську доброту, ми приречені віками благоговіти перед зайшлим жидом Андреєм. Принизлива казка вважається традиційною святістю віри грецько-православних українців.

13. Адіс Абеба — значить "нова квітка". Мадрід, слово "мадрід" постало з арабського слова "меджрид", що значить "будівельний ліс". Пекін — "Північна столиця", Нанкін -"Південна столиця".

Слово "синґа" значить "лев", Синґапур — "Львине місто". Анкара — від "анкер" (якір), "анк" — крючкуватий, заякорений, отже — Заякорення. Шанхай — значить "Над морем".

Чикаго — від індіянського слова "шеканґонг", що значить "дика цибуля". Токіо — від японських слів "то", що значить "схід" і "кіо", що значить "головне місто", Токіо — Східне Головне місто. Неаполь — Нове місто, Мінніаполіс — "міні" (мале), "поліс" — місто.

Гальське плем'я (стара назва Франції — Галія) Паразії, "паразії" значить "човнярі"; паразії жили над берегами Сени, вони славилися своїми човнами, Париж — Місто Човнярів. Стокголм — від "стак", що значить "залив", "стовп", отже — "Острів зі стовпом". Сидней — в честь лорда Сиднея. Ріо-де-Жанейро — значить "Річка Января". Ню Йорк — в честь герцога Йорка, стара назва Ню Йорка — Новий Амстердам.

Між іншим, Мангетен (частина Ню Йорку) — назва походить від алµонкінського (індіянського) слова "магахатенук", що значить "небезпечні водяні повороти"; є також твердження, що від "ман-хетанана", ці слова значать "там, де нас обманули".

Маніла — на тагальській мові слово "май" значить "бути", а "ніла" — назва рослини, отже, "Місце, де росте "ніла". Лос Анжелес — Місто королеви ангелів. Лондон — "Лісове місце", "Укріплена пристань". Пригадую, що Сір Моньєр Моньєр-Вільямс у "Санскритсько-Англійському Словнику", виданому в Оксфорді, вважає, що Лондон походить від "ландрі". Вінніпеµ — від індіянського "ві-ні-пі", що значить "мулиста вода". Коломия — "колеса миє" (місце, де миються колеса).

14. Перебуваючи у Багдаді (в столиці Іраку), я в готелі Ур (готель Ур стоїть над берегом тихого Тигру) сказав арабам: "Назва Вашої столиці зрозуміла українцям", та ніхто з них не зрозумів мене. В музеї Ірак я сказав, що слово "Баг" (або "Баґ") в мові Зороастра означає "Бог", або, як кажуть араби — Аллах. А слово "да" чи "дад" значить "дати", "даний". І в цьому легко переконатися, читаючи "Авести" чи "Рик Веди".

Отже, Багдад — значить "Богом даний", або чіткіше кажучи — Богдан. І тому, що назви "Ірак" і "Іран" мають санскритське походження так, як і Ізраел, Ява, Калькута, Київ, назва "Багдад" не випадкова. В цій назві чується (хай не гніваються іракці) дух персів (парсів), які були кровно споріднені з оріянами і говорили вони мовою "Авест", що була споріднена, як дві сестри, з мовою "Вед". Дирекція музею Ірак подарила мені цінні книги, висловивши в них дарчим написом подяку "за цікаві твердження".

15. Що означають рідні жидівські імена? У жидів так, як і в кожного народу, є рідні імена. Вони були створені тоді, коли жиди ще мали кочовий спосіб життя. Їм (кочовикам бідних і небезпечних гарячих пустинь) ніколи не жилося легко. Голод, безводдя, заразливі хвороби, небезпечні звірі (леви, гадюки, скорпіони) та інша нечисть, постійно переслідували їх.

Коза, вівця, ослиця жидам давали життя, тобто, молоко, вовну, м'ясо, шкіру. І тому в первісних жидів були й імена Рахе (Рахеля), що значить "вівця", "овече божество"; Лія (Леага), що значить "корова"; "Йосип", що значить "син корови". Лія і Рахеля були дочками кочовика Лабана, в якого був наймитом Іаков (Ізраел). Ізраел, як пише "Біблія", був одночасно одружений з сестрами Лією і Рахелею, і мав дітей від них і їхніх служниць; Ізраел — родоначальник жидівського племени.

Інші рідні жидівські імена мають такі значення. "Дебора" значить "бджола"; Гамон — Осел, Табіта — Ґазеля; Галеб — Пес; Нахаш — Гадюка; Єд -Лев. Від слова "єд" постала назва племени Єди (Юди). Освоєних звірів жиди (слово "жид" постало від слова "єд") обожнювали тому, що вони були джерелом їхнього життя. Неосвоєних (диких) звірів вони також обожнювали, щоб їх умилостивити.

Не було на світі такого народу, який би від світанку своєї історії поклонявся одному Богові, тобто мав монотеїстичну (однобожну) віру. Всі роди, племена, народи вірили багатьом богам не тому, що їм хотілося мати багатьох богів, а тому, що вони бачили багато явищ (сонце, місяць, вітер, весна, зима, народження, смерть). Вони були певні, що на світі є багато сил, і кожна з них має своє призначення і свою властивість — кожна сила вважалася божеством. Жиди в епоху Мойсея поклонялися (і про це стверджує "Біблія") до божества — гадюки (Нахуштана). Слово "нахуштан" означає "гадюка, зроблена з міді".

Читаємо: "І наслав Господь на люд гадюки сарафи, і кусали вони людей, і много люду вимерло в Ізраїлі" (4 книга Мойсея, глава 21, вірш — 6).

Отже, "Саваот — Господь Ізраельський" за нечемність карав ізраельтян гадючими кусаннями. Видно, що "Господь Бог Саваот" мав у своєму безпосередньому розпорядженні багато гадюк. І їх по-божому використовував, як зброю проти непослушних.

Ізраельтяни, щоб рятуватися від такої гадючої Саваотової кари, зробили мідяну гадюку (Нахуштана). І цьому Нахуштанові, як божеству, поклонялися й усердно кадили йому (ритуально умилостивлювали це божество). Щойно цар Гезикия "розбив мідяного змія, що його зробив був Мойсей, бо до того часу Ізраельтяни кадили йому — й назвав його Нахуштан" (2 книга Царів, глава 18, вірш 4).

16. Що означають жидівські біблійні імена? Ім'я "Абрагам" (Авраам), як я вже писав у праці "Совість Історичної Науки", створене з сумеріянського (стародавньоукраїнського) слова "абба". "Абба" значить "батя", "батько". Жиди вперше почули слово "абба" тоді, коли вони перебували в Ассиро-Вавилонській неволі, тобто, десь 2600, 2450 років тому.

Син Авраама мав ім'я Ісаак. Є усталене міркування, що "Ісаак" означає "усміхнений". Коли він народився в наметі, то майже столітній Авраам "усміхнувся", що його сестричка — дружина Сара, маючи дев'яносто років, народила йому сина.

Ім'я Соломон значить "Мирний", від "салем". Давид — Люблений. Матвій (Матеягв) — Даний Єговою. Іван (Іоагв, Іоан) — Помилуваний Єговою.

Ярема (Єрмолай, Єрмак, Джерема) — Єговою похвалений. Єлисей (Ел — ліса) — Елом спасенний. Данило (Дан — Ел) — Мій суддя Ел. Гаврило (Ґабрі — Ел) — Моя міць Ел. Яків (Джакоб) — Хитропідлесливий. Наум (Нахум) — Потішаючий; Саватій (від "саббат") — Відпочиваючий.

Ілія (Елі Ягв) — Мій Ел Єгова. Лазар (Ел — зар) — Ел йому допоможе.

Що означає слово "Ел" і як воно було створене із сумеріянського слова "Лель", я вже оповідав у праці "Різдво Світла Дажбожого".

Ім'я Набал означає Глупий. "Нехай же мій пан не уважає на того злого чоловіка, на Набала, бо як зветься він, такий він і є. Набал зветься він і дурнота його з ним" (1 книга Самуїлова, глава 25, вірш -25).

17. У біблійних і лінгвістичних словниках існують суперечливі пояснення значення біблійних імен. Наприклад, ім'я Меріям (Марія) біблійники пояснюють у значенні "Невинна", "Чиста". Лінгвісти вважають, що ім'я "Марія" значить "Гірка", "Відкинута". Є міркування, що ім'я "Марія" постало з санскритського слова "марія", що означає "приналежна до бога любови". У санскриті є слова з такими значеннями: "мариша" — пошанована людина", "марута" — "вітер", "повівання". Вивчаючи походження і значення українських прізвищ, я був особливо зворушений, довідавшись, що у славному селищі Трипілля (біля Києва, "Трипільська культура") живуть родини, які мають прізвища Марута. У "Ведах" є поширене ім'я Марута. У "Магабгараті" зазначено, що є оріянське плем'я Марута. Марута одне з імен Вішни. Оріяни переважно своїм донькам давали ім'я Марута; у "Ведах" бог вітрів зветься Марута.

Марта — ім'я арамейське, значить "пані". "Сталося, як покидала її душа, умирала бо, дала йому ім'я Беноні, "болюча дитина", отець же дав йому ім'я Бенямін, "щаслива дитина" (1 книга Мойсея, глава 35, вірш -18). Жиди не мали прізвищ. У 18 столітті, наприклад, у Німеччині кожний жид був законом зобов'язаний мати прізвище. Жидівські прізвища створені з німецьких слів звучать так: Кюсеміх — Цілуй мене. Еселскопф — Осляча голова. Та переважно їхні прізвища поставали від місця мешкання: Берліннер (від Берліну), Дензіґер (від Данцінґа). Кінзберґ (від Кінсбурґа, Баварія); Мангаймер (від Мангайму).



ДЕНЬ 36



18. Що означають грецькі імена?

Греки, назвавши українські рідні імена варварськими, поганськими, ідольськими іменами, українських дітей під час хрещення (хрищення) називали іменами грецькими. Грецькі імена, як знаємо, звеличують грецьких ідолів (богів). Наприклад, Аполлон — "приналежний до бога Аполлона.

Дмитро — "приналежний до богині Деметри". Зіновій — "приналежний до бога Зевса". Нестор — "приналежний до божка Нестора". Зенон — від Зевса.

Денис — від бога Деонисія. Очевидно, є й імена не пов'язані з богами і божками Греції. Наприклад, Андрій — Хоробрий, Афанасій (атанасія) — Невмирущий; Варвара — Чужинка, Василь (Базил) — Царьок; Векла — Божеслава; Галя ("µале") — Ласка; Зосим ("зоос") — Живий.

Зіна — від бога Зевса. Ксенія — Чужа; Катерина — Чиста. Олена (Гелленос) — Світла, Світанна. Софія — Мудра. Омельян ("еімиліос") — Підлесливий. Петро ("петра") — Камінь, Скала. Трохим ("трофімос") — Кормилець.

Улас, Влас ("вклас") — В'ялий. Юхим ("еуфімос") — Благородний. Юрій ("ґеорґ") — Землероб. Орест ("орос") — Горовий, Гірняк. Олександер (від "алексо" — захисник, "анер" — рід) — Захисник роду. Олексій — Захисник. Макар ("макаріос") — Блаженний.

Харитон — Щирий. Харитина — Щира, зніжено — Харитя, Харя. Не зважаючи на те, що "Харитина", "Харя" означає в грецькій мові "Щира", в мові наших предків це слово означало "мавпа". Є вислів "От харя!" У санскриті слово "харя" означає "мавпа".

Перебуваючи у Греції, я помітив, що сьогодні є багато греків, які мають імена Софокл, Дамокл. Горді гречини не кожним своїм ім'ям обдаровували чужинців. Єреї, які грецькими іменами огречували русичів (українців), вважали, що русичам (українцям) не підходять такі імена — "Софокл" значить "Прославлений мудрістю", "Дамокл" значить "Відомий світові".

Грецькі імена — прізвища в Україні звучали, як щось, по-церковноправославному, святе, містерійне. Наприклад, приїхав до Києва з Візантії єпископ Ніколаус. Він свого прізвища не вживає, але його прізвище Батрахос звучить, як "святість православія". В грецькій мові слово "батрахос" означає "жаба".

Сліпа рабська прив'язаність до чужих святощів, сліпе поклоніння чужому не робить людину ні мудрою, ні вільною, ні достойною.

19. Що означають імена латинські, англійські, німецькі? Латинські імена: Албіна — Біла, Віктор — Перемога; Віталій — Життєвий; Клавдія — Лама; Максим — Великий; Марко — від бога Марса, Наталя — Рідна; Урзула — Ведмедиця; Павло — Малий.

Реґіна — Принцеса; Роман — Римлянин; Терентій — Наступаючий; Тарас — Бунтар, Домна — Господиня. Я вже говорив, що ім'я і прізвище — адреса народу. Ім'я — справа не тільки іменна, а й духовна, культурна, політична, мовна. Ім'я — справа духовної волі або духовної неволі.

Римська католицька церква очолена батьком (тобто, папою). Вона так, як і імперський москвинський комунізм, витрачає великі гроші на пропаганду — прополоскування мозку.

Пропагатори римо-католицизму досі живуть духом романської агресії — духом олатинщення покорених. В них "Божа справа" — володіти душею і розумом народів, підпорядкувавши їх авторитетові папи римського. Хто володіє душею і розумом народу, той володіє його почуваннями, переконаннями і його земними скарбами.

Олатинщуючи спійману душу, треба в неї відібрати її рідне ім'я, дати їй латинське ім'я. Ім'я латинське маючи, вона буде звикати до латинізму, сама цього не усвідомлюючи. Її треба переконати, що то "така Божа воля".

Така "Божа воля", тобто воля жерців латинізму: китаєць з Тайланду Ваннахаівонґ, ставши єпископом, мусів зректися китайського імени і взяти ім'я латинське — Павел.

Китайці мають рідні гарні імена чоловічі. Наприклад, Шінґ Конґ — Успіх, Тунґ Гай — Східне море, Яв — Мала гора. Між іншим, філософ Конфуцій мав ім'я Яв.

Ю-ан-Дан (Новий рік), Сяо-Фу-І (Улюбленець долі), Сяо-Лун (Малий дракон), Чан-Шоу (Довголіття), Сяо-Боо (Мов золото), Сяо-Да (Старший), Сяо-Ер (Другий). І жіночі імена: Де (Місяць), Лань (Орхидея), Юі Чу (Перлина), Фан (Аромат).

Китайські імена гармоновані з китайськими прізвищами, з метрикою і психікою мови китайської.

Відібрати у китайця його рідне ім'я і дати йому чуже латинське — таке духовне насильство папа римський вважає святістю віри католицької.

20. Слово "єпископ", як знаєте, означає "наглядач". Жерці латинізму люблять, щоб їхні наглядачі мали латинські, або принаймні греко-жидівські імена.

Кореєць Гам, ставши єпископом, мусів у Римі зректися рідного корейського імени. Латиняни йому дали латинське ім'я Авґустин Гам; Авґустин Гам — корейський єпископ.

Африканці — негри, ставши єпископами, мусіли зректися рідних імен. Їм дані чужі (латино-жидівсько-грецькі) імена. Наприклад, єпископ Авона (країна Камерун) отримав ім'я Теофіл.

Єпископ Зубеір (країна Судан) отримав ім'я Ґабріел; єпископ Ґуу (країна В'єтнам) отримав ім'я Андрей; єпископ Мундулла (країна Конґо) отримав ім'я Йосиф. Вони, як духовні агенти Ватикану, отримавши чужі імена, зобов'язані канонами римо-католицької церкви давати своїм рідним людям в ім'я Ісуса Христа жидівсько-латинські імена.

Той, хто думає, що це справа дрібничкова, повинен сам себе запитати: "Чому папа римський ніколи не погодиться мати ім'я японське, українське, китайське? Чому рабін ніколи не погодиться мати ім'я в'єтнамське, ескімоське, папуаське? Чому мають бути імена одного народу звеличені, а імена другого народу дискриміновані, померлі в забутті?"

Є думка, що люди (особливо люди мало розвиненої уяви) не звертають уваги на зміст ім'я і на його рідне чи чуже походження — головне, щоб воно було мелодійне.

Що ж, песик знає, що він Рябко, але він ніколи не знатиме змісту свого імени. Людині (і тільки людині) дане щастя творити ім'я і знати його значення. І тому вона, на мою думку, не повинна задовольнятися духовною обмеженістю доброго Рябка. Очевидно, мелодія імени — справа не другорядна, але не треба думати, що, наприклад, мелодійне ім'я Лель зручне для всіх. У японському алфавіті (у мові японців) немає літери "л".

Є й такі характери людські, які переконані, що все, що чуже — краще, як рідне. І жінка чужа краща, як рідна, і діти чужі кращі, як рідні. І молоко від чужої кози смачніше, як від своєї, дарма, що кози пасуться на одній толоці. І релігія чужа краща, як рідна, і мова чужа краща, як рідна. Чуже не зрозуміле, таємниче, загадкове. Загадки і таємниці гіпнотизують тих людей, які не здібні глибоко, пристрасно і самостійно мислити.

Дехто вважає (переважно люди нігілістичного світогляду), що "культура обпливає світ", і тому імена — явище інтернаціональне. Виникає щире питання: чому культура одного народу "обпливає світ", а культура іншого народу (переважно — покореного народу) гине, щезає в забутті? Культура сама не "обпливає світ", її ведуть духовні або мілітарні капітани.

21. Златинщувати (духовно поневолювати) народ значить відбирати в нього рідну адресу і синів його одягати в чуже пір'я, щоб вони не знали хто вони, чиї діти, ким і за що закуті?

Українці, які є єпископами грецької віри православної, мають не тільки чужі імена (Іоан, Полікарп, Паладій, Іларіон), а й ходять вони в чужому пір'ї. Вони мають церковний одяг грецьких дохристиянських жерців (єреїв бога Деонисія, бога Ескулапа, бога Зевса).

Правда, є випадки, що українець — єпископ має рідне ім'я (Мстислав, Ярослав), але духовна користь з цього мала тому, що вони рідні імена підпорядкували законам чужих релігій.

Римо-католицька церква в Англії навіть у шістнадцятому столітті забороняла англійцям називати своїх дітей рідними англійськими іменами, бо вони "противні вірі Христовій". Та англійці, як знаємо, виявилися "нескоримими".

Не звертаючи на догми віри Христової, англійці давали своїм дітям рідні англійські імена. Наприклад, в них найпоширеніші імена рідні: Альберт (Достойний), Едгар (Щасливий), Вільям (Хатній).

До Першої світової війни Королівський дім в Англії не мав прізвища. Існували тільки імена — кінґ Едвард Другий, кінґ Едвард Сьомий, кінґ Ґенріх. Тепер англійці знають, що квін Елизабет Друга має прізвище Віндзор.

Папи римські (за ритуалами римських дохристиянських авгурів, понтифіків) мають тільки імена. Наприклад, папа Пій 12. Між іншим, справжнє прізвище папи Пія 12 -Євгеній Марій Йосип Джан Пачелі.

Німці гордяться своїми рідними німецькими іменами. Їхні імена віддзеркалюють характер їхніх предків. Наприклад, Бернард — Сильний, як ведмідь. Гільдемар — Славний боями, Гертруда — Невістка зброї; Вулфстан -Вовк; Рогер, Роджер — Слава.

В англійців і німців поширені їхні рідні стародавні жіночі імена Етел — Достойна. Келда — Весна. Є міркування, що Келда — ім'я скандинавське. Ніколи не забуваймо, що латинські імена, наприклад, такі, як Максімус, Павлус, Романус вимовлені по-українському Максим, Павло, Роман не стають українськими.

Латиняни, чуючи свої перекручені імена, кажуть: "Варвари такі бездарні, що навіть не здібні правильно вимовити латинське ім'я". "Варвар", здвигуючи плечима, ніби трохи гордо відповідає: "Ми такі мудрі, що навіть латинське ім'я зуміли пристосувати до метрики своєї мови".

Ви були б ще мудрішими, коли б були творцями рідних імен і вміли їх своєю мудрістю і своїми подвигами прославити.

Народ — Вільний Творець завжди стоїть вище Народу — Приймача чужих творінь.

22. Як створені прізвища в народів Европи, Азії? Найпоширеніші в світі ті прізвища, які створені на основі відповіді "Чий він син?". Наприклад, у китайців прізвище "Кунґ-Фут-се" значить "Кунґ син Фо"; Фо — ім'я батька.

В англійців — Робертсон (син Роберта). В німців — Мендельсон (син Менделя). В греків -Ніколопулос (син Ніколаса).

Слово "сон" близьке звукобудовою до слова "син" тому, що воно постало від староукраїнського (санскритського) слова "сисі", що значить "соска". У санскриті слово "сисуля" значить "немовля" (сисуля). Не буде правильно, коли ми вважатимемо, що слово "син" постало тому, що сисуля рученятами шукає "сисі", адже й донечка також годується материнськими грудьми. Справа в тому, що десь п'ятнадцять тисяч років тому (в часи творення основних слів білої людини) наші далекі предки звали дочку "дара", а сина — "сис". Вони на основі тілесних ознак довідувалися, до якої статі належить новонароджена дитина.

У мадярів слово "фе" означає "син". Їхня мова не індо-европейського походження; мадяри — кочовики з Сибіру. Петефе (прізвище відомого мадярського поета) значить "син Петра".

У жидів — Бен Гур (син Гура). В італійців Ламберті (син Ламберта), Уберті (син Уберта). У арабів — Ібн-Сауд (син Сауда), і звідси й походить назва країни — Савді Арабія. Ібн-Ахмад, "ібн" — значить "син", отже -"син Ахмада".

Японські прізвища: Ґошікі — П'ятикольоровий. Шіку — Чотири горя, Нішін — Двоюрідний. В Бірмі є прізвища такі, які мають тільки одну літеру. Наприклад, "А", "Б". На питання "Яке ваше прізвище?", бірмієць відповідає "А".

23. Що означають прізвища богів і відомих людей? Хмельницький — син Хмеля, або той, що походить з селища Хмелі, Хмельники. Шевченко — син шевця. Франко — син Франка. Лисенко — син Лисого.

Прізвище "Ґаутама" (і про це я вже говорив) постало з слів "Кутама", які означають "корови темні". Ґаутама — родинне прізвище Будди. Будда — слово українське (санскритське) — значить "Буджений", "Пробуджений".

Прізвище (ім'я) "Зороастр" (і про це я вже говорив) постало з двох слів: "зарта" значить "жовта" і "аостра" значить "верблюд". Зороастр — Жовтий, або Золотистий верблюд. Є також твердження, що Зороастр значить "Сторож жовтавих верблюдів". Перси вимовляють "Зарадушт" і "Зардушт".

Мойсей — Витягнутий з води. Ісус (ім'я в християнського Бога жидівське) в жидів дуже поширене, жиди кажуть "Яшуя", "Ягвешуа", що значить "Охоронений Єговою". Греки ім'я Яшуя вимовили, як Ісус. Коли б сам Яшуя почув, що греки його ім'я так спотворили, може б справедливо був обурений. Був обурений Святослав, почувши, що греки його ім'я вимовили по-грецькому "Свинтослаф". Христос — значить Помазаний.

Є міркування, що з слова "весе" постало слово "вессинґ"; з "вессинґ" — Вессенґтон (Вашінґтон). Не можна погодитися з твердженням тих науковців, які вважають, що прізвище "Вашінґтон" постало з слів "вашінґ плейс".

Ніколи між науковцями не затихнуть суперечки під час визначення тих чи інших наукових, історичних чи філософських істин. Чому? Тому, що в науковців є різні погляди, переконання, школи, і під час дослідів вони користуються різними джерелами. І, очевидно, що той, хто прагнутиме мої твердження знецінити, буде осуджувати ті джерела, з яких я черпав доводи. Вважаю, що джерела, якими я користуюся, всебічно обґрунтовані. Приятелі, які ставляться до мене з довір'ям, особисто в цьому вже переконалися.

Зі слів "тру мен", що означають "чесний слуга", постало прізвище Труман. Мек Артур — син Артура. Прізвище "Айзенгавер" значить "шахтар копальні залізної руди".

Прізвище "Лінкольн" постало з слів "лайк колони". Власник фарми чи поля біля своєї хати любив плекати рожі. З данських (Данія) слів "де розе фелд" постало прізвище "Рузвельт".

Офіційні імена — прізвища Вінстона Черчіля такі — Вінстон Леонард Спензер Чорчіль. Слово "чорчіль" значить "той, що живе біля церкви".

Вдова Шіклґрубер мала малолітнього сина, як одружилася з Йоганом Гідлером, Йоган Гідлер дав своє прізвище малому Шіклґруберові і тому він став Гідлером, і ось цей Гідлер (Шілкґрубер) є батьком Адольфа Гітлера, отже правдиве прізвище Гітлера є Шіклґрубер.

24. Як виникли найвизначніші прізвища московські? Знаємо, що тоді, коли могутня Золота орда поділилася на малі ворогуючі орди, сила монгольських завойовників упала. Монгольські воєначальники посварилися під час поділу данини. Монголи почали тікати від монголів. Постає дивне явище — Київ, покорений монголами, лякає монголів.

Вони не відважуються поселюватися у Києві. Вони знають, що кияни не люблять їх. Чому?

Склад душі монгола і склад душі киянина — два протилежні світи. Їм тяжко між собою знайти спільну мову, спільне розуміння життя.

І в Москві вирішили поселитися найвизначніші монгольські воєначальники Багрі Мурза, Тіміра Ґаза, Кара Мурза, Бі Бек, Булгак, Бахмет, Нара, Нар Бек. Вони стали архітектами Московської держави. З їхніх родів вийшли майстри "Височайшого двора".

Виникає питання: чому прізвища славних монголів-архітектів Московитії не занотовані в історії Московитії? Відповідаю — імена монгольських воєначальників занотовані в історії Московитії. Та їх тяжко виявити тому, що вони змінені, змінені майже до непізнання. Зараз ми в цьому переконаємося.

Я тверджу, що з Орди в Москву прибув славний Тіміра-Ґаза (воєначальник Орди), внук хана Золотої Орди Менгу — Таміра. З прізвища "Тіміра-Ґаза" постало прізвище "Тімірязєв". Тімірязєви — провідний дворянський рід Московитії, з якого вийшли воєводи, сенатори, губернатор Саратова.

В Москві є район Тімірязєвський. Тімірязєв (Тіміра-Ґаза) — "духовна гордість СССР". У Москві компартія відомого дворянина татарина Ульянова (Лєніна) поставила могутній пам'ятник Тімірязєву.

В Москві є Академія імені Тімірязєва. Академія СССР щороку присуджує видатним діячам красної імперії премії імені Тімірязєва.

Монгольський воєначальник Кара Мурза став у Москві відомий, як Карамзін. Карамзін (Кара Мурза) — першонатхненник історії Московитії, сенатор, "стольник Височайшого двора". Монгольський воєначальник (подвижник так званої Великої Орди) Нар Бек, прибувши до Москви, почав ширити філософію державного будівництва. Він твердив, що монгольське селище Москва, в якому прийнята "мова Київської Русі", повинне перетворитися в самостійну державу.

25. Щоб постала держава, треба мати Одного Наказодавця і беззастережно вірних виконавців наказу. Москвини почали звати Нар Бека новим прізвищем — Держава. Від Нар Бека (Держави) постав у Москві рід Державиних. Нарбек-Державин став воєводою Московським, "стольником Височайшого двора". Державин — основоположник москвинської поезії, пише: "Да нє забудєтся во мнє паслєдній род Багріма", тобто, хана Багрі Мурзи, який був родичем Нар Бека.

Монгольський воєначальник Нара, прибувши до Москви, став воєводою Московським. Цар Московитії Алєксєй одружується з його дочкою Наталею. Монголка Наталя Нара (Наришкіна) стає православною царицею Московитії, її брати — бояри московські. Нара (Наришкін) — міністер "государственних імуществ" Московитії. Наришкін — двоюрідний брат Петра Першого. Наришкін -перший комендант Петербурга. Наришкін — губернатор Московський, боярин. Наришкін — генерал-ад'ютант Петра Першого; Наришкін — "главний суддя в Пріказє Большого двора".

Монгольський воєначальник Мурза Аслан-Бахмет, прибувши до Москви, записався, як Бахметьєв. І став Бахметьєв (Мурза Аслан Бахмет) — генерал-губернатором, комендантом Петропавловської крепости. Бахметьєв — гофмейстер, шталмейстер "Височайшого двора" Московитії. Монгольський воєначальник Булгак стає воєводою Московським під прізвищем Булгаков.

Монгольський воєначальник Бі Бек (прославлений мурза Орди), прибувши до Москви, став боярином, став воєводою під прізвищем Бібіков. Бібіков (мурза Бі Бек) стає в Москві генерал-рекетмейстром — найдовіренішою особою Петра Першого. І нарешті Бібіков (Бі Бек) стає, як знаємо, "Правітєлєм Малоросії".

Воєначальники монгольські Тімірязєв (Тімір-Ґаза), Бібіков (Бі-Бек), Бахметьєв (Бахмет), Наришкін (Нара), Державин (Нар Бек), Булгаков (Булгак), Карамзін (Кара Мурза) та інші, ставши творцями Московського "государства", проголосили, що вони є "істінно русскіє люді". Ми, українці, на їхню думку "тоже такіє русскіє", як і вони, тільки ми, українці, трохи гірші, і тому ми повинні вічно задовольнятися становищем "молодшого брата". Знаємо, що по-закону престол і влада належить старшому братові, а молодший стає його слугою.

Ми, українці, розводимо руками і дивуємося, чому наші "православні брати-русскіє" (оті внуки Тіміра-Ґази, Кара-Мурзи, Бі-Бека, Бахмета, Нарина, Нар-Бека) на наших козацьких кістках спорудили Петербург, нашими тілами засипали болота Ладоги?! Чому "істінно русскій православний" комендант Петербурга Наришкін (Нар Бек) такий по-монгольському жорстокий з "молодшими братами"-українцями?

Ми, українці, розводимо руками і дивуємося, чому "істінно русскій православний Повєлітєль Малоросії" Бібіков (Бі Бек) такий по-монгольському жорстокий з "молодшими братами"-українцями, і чому козаки-запорожці, посаджені у Петропавловську кріпость, терплять такі несусвітні тортури монгольські від "істінно русского православного коменданта" Петропавловської кріпости Бахметьєва (Бахмета)!?

Ангели сатаніють? Ні, монголи, самі себе назвавши "істінно русскіми", не мають характеру синів України (Руси). Історія переконливо довела, що український характер непридатний для дружби з москвинським характером. Він (український характер) мрійливо-сентиментальний, добродушний, не мстивий, по-хліборобському довірливий і гостинний.

Українець, приятелюючи з москвином, завжди буде скривдженим. Українець повинен пам'ятати, що тільки відмежувавшись від москвина, він стане вільною і достойною людиною.

26. Як Москва змосковщує прізвища? "Я Сибірі, Сибірі не баюся, Сибірь вєдь тоже русская земля!" Москвинський патріот говорить, що Сибір, Казахстан і Кавказ "тоже русская земля". Які він має основи так говорити? Він живе вірою, що “там, гдє русскій штик, там і русская земля". Гітлер уважав, що "там, де німецький солдат, там і німецька земля".

Москвою поневолені народи і племена "тоже русскіє люді". Вони зобов'язані не тільки говорити мовою москвина, а й мати форму москвинського прізвища. Вони не належать самі собі. Чиї вони? Вони "русскіє люді".

Мудрі европейці стають глупими, як тільки починають говорити про справи Росії. Вони звуть українців, вірменів, грузинів, казахів, узбеків "русскими" тому, що Москва загарбала їхні землі. Нерусских звати "русскими" значить ображати гідність людську, або бути глупим европейцем.

Казахи, тунгуси, узбеки, грузини примушені свої прізвища писати по-москвинському. Той, хто не виконує цього окупаційного наказу, потрапляє у в'язницю з тавром "ворог трудового народу", "буржуазний націоналіст".

Татарин Турга — душа і слава літературної Москви. Він відомий під прізвищем Тургєнєв. Ізіл став Ізілов, Ішім — Ішімов, Караг — Караганов, Ахтан — Ахтанов, Каюм — Каюмов, Хаммат — Хамматов, Хаджі — Хаджімов. Сини і внуки українців, які були силою вивезені в Московитію, носять спотворені прізвища — Бондарєнков, Кавалєнков, Казаченков. Але не всі — є й Фєдорєнко, Євтушенко.

Італієць Чечері став у Москві відомий, як Чечерін, а молдованин Хераску — як Херасков. Англійці Гемільтон і Герах у часи Івана Грозного були запрошені до Москви; вони вважалися визначними майстрами.

Москвини навчилися в юдеїв і латинів знайомити своїх доньок з визначними людьми, не звертаючи уваги на різницю років. Гемільтон і Геррах, одружившись з п'ятнадцятилітніми москвинками Дуняшою і Танічкою, не повернулися до Англії. Гемільтон отримав прізвище Хамутов, а Геррах — Горохов. Їх я згадав тому, що вони, англійці, є визначними людьми в історії Московитії.

Шотляндець Лермонт став поруч з мулатом Пушкіним найславнішим поетом Московитії. Лермонтов відчув, що його свободолюбна шотляндська душа не може помиритися з духом деспотичної "страни рабов". Лермонт-ов, зацькований москвинськими жандармами, перед смертю написав: "Пращай, нємитая Рассія, страна рабов, страна ґаспод, і ви, мундіри ґалубиє, і ти, паслушний ім народ!"

Коли б Москвини вторглися в Англію, то в ім'я "вєри православноі", в ім'я Лєнінської національної політики чи пролетарського інтернаціоналізму, вони дали б англійським прізвищам новий стиль. Стародавні англійські прізвища Вільсон, Едісон, Річардсон поділили б рабську долю прізвищ узбекських, вірменських, карельських. Появилися б нові сини Англії з прізвищами Вільсонов, Едісонов, Віндзоров, Ґрінов, Бірмінгтонов.

Немосквинському прізвищу, якому додане закінчення москвинського прізвища "ов", так потрібне те "ов", як в'язневі тюремні ґрати. "Я є англієць Едісонов". "Ні, ти не англієць, а рашен, у тебе навіть прізвище має закінчення на "ов", — корегуючи, відповів би мадагаскарець. І щойно тоді б англієць у серці відчув, що він боляче ображав українця, називаючи його "рашен".

27. Не думаймо, що оте "ов" не включене в поліційну і психологічну гру москвинської брутальної політики. Робітник НКВД москаль Ніколай Єфімов приїхав з Москви до Києва, маючи пашпорт на ім'я — українець Микола Єфіменко. "Так, я українець, але русский — мій брат, а ти, український буржуазний націоналіст, мій ворог; ти проти возз'єднання України з Россією!" Українець з вірою, що слідчий Єфіменко брутально знущався над ним, а слідчий русскій Тамбов під час катування оборонив його, їде в сибірський концентраційний табір. І думає: "значить українці не хочуть України"...

І Сибір, і Кавказ, і Англія, і Україна... "тоже русская земля". І люди, щодня чуючи таку пісню, сказали б "з пісні слова не викинеш". Англійці в школах Англії запопадливо вивчали б російську мову, бо вона б стала мовою передових людей.

І англієць, який не знає російської мови, не міг би мати інтеліµентної праці. Англійська мова стала б мовою хліборобів, мовою загумінкової провінції, мовою гнаних і голодних англійських буржуазних націоналістів. Не всі англійці відважувалися б в Лондоні говорити англійською мовою.

У Лондоні на вулицях, в крамницях і установах панувала б россійська мова тому, що вона є "общепанятною" мовою "всєх братніх савєтскіх республік". Там, де говорять гроші, вигоди і насильство окупантів, національні почування поневолених перебувають за ґратами, і правда мовчить. Щоб Англія стала смиренною россійською колонією, тобто однією із "равноправних совєтскіх республік СССР", скільки на це потрібно часу?

28. За переписом 1742 року, як подала газета "Києвськая Старина", в Києві були такі іноземці: "два німця і сто двадцять дев'ять великоросів". Отже, на основі перепису населення знаємо, що в Києві в 1742 році було тільки "сто двадцять дев'ять великоросів", тобто москвинів-зайдів.

У 1742 році (в часи гетмана Кирила Розумовського (1750-1764) в Києві на вулицях панувала українська мова. У 1842 році на вулицях Києва вже не було чути української мови. "Великороси" (москвини) наказом проголосили, що мова Москви у Києві є мовою віри православної, мовою закону, порядку, культури, науки, мовою двох "возз'єднаних братніх народів".

29. Нові святі імена в СССР. Як вони постали і чому? Москвини — північні мисливці. У москвинів розвинений інстинкт обожнення рідного провідника, і в цьому притаєна їхня будуюча агресивна державна сила.

Вони священнодійно (так, як жодний інший народ Европи) обожнювали свого білого батюшку-царя.

На пишне крісло білого царя сів червоний цар. І вони йому покірно поклонилися. В них царський дворянин Ульянов (Лєнін) — священний авторитет. Він увінчаний легендами, піснями, квітами. Він непомильний. Він лежить у мавзолеї під мурами Кремля. І москвини йдуть і йдуть поклонитися його мощам. Вони, обожнюючи свого червоного царя, почали давати своїм дітям імена Владлєна, Владлєн, що значить "Владімір Лєнін", Нінель, Нінеля (зворотне прочитання прізвища "Лєнін"). Лєнін — червоний Христос Москвинської імперії.

Люди, які уважно досліджують психіку москвинської державної організованости, вважають, що москвини навчилися державнотворення у хана Золотої орди і в імператора Візантії. Імператор Візантії був проголошений Богом на землі, а Христос — на небі. Імператор Константин — "Філо Крістос".

Кажучи про "нові святі імена в СССР", я не випадково присвятив декілька слів думкам про культ провідника. Не було б так званих "християнських імен", коли б творці християнських догм не створили культу Христа.

Там, де немає культу релігійного провідника, немає релігійної громади. Там, де немає культу імператора, немає імперії. Там, де немає культу лідера комунізму, немає комунізму. Там, де немає культу лідера демократії, немає демократії. Там, де немає культу батька, немає щасливої родини. Коли мій рідний народ, який я обожнюю і воістинно люблю більше, як своє життя, зрозуміє таїну цієї мудрости, він стане творцем могутньої держави, а коли ні — буде сміттям на дворищах держав Евразії.

30. Як діти українських матерів стають катами України? Кожна людина два рази родиться. Перший раз людина родиться тілесно, другий раз — духовно. Тіло йде туди, куди його веде думка. Коли думкою покореного не можна заволодіти, треба вбити його тіло — червоні жерці Московитії пляново умертвляють українських людей, розстрілюють їх у підвалах НКВД. Умертвляють їх голодом на їхніх родючих степах.

Світові відома гостинність українських матерів — вони люди ніжности і доброти. Вони (матері) в 33 році, пухлі від голоду, ходили по містах України. Вони благали "Ми вже вмираємо, порятуйте хоч наших дітей".

Українські матері знали, що чекісти — кати України не голодують. На їхніх столах білий хліб, ковбаси, масло, сало, вино і портрет єхидненького Лєніна. Українські матері клали свою любов — своїх голодних діток у повиточках під дверми комітетів партії Лєніна боязливо, тайком уночі і оподаль під тином умирали.

Робітники НКВД ранком підбирали сиріт. У Одесі була створена відома на весь Совєтський Союз Дитяча Колонія імені Максима Горького. Сиротам у колонії імені Горького давали большевицькі імена і прізвища. Почали рости — Владлєн Октябрський, Нінеля Первомайська, Октябріна П'ятілєткіна, Роблєн Побєдов, ("роблєн" значить "рождьонний бить лєнінцем"), Реввола Каховськая ("реввола" значить "революціонная волна").

Восени 34 року в селах і містах України були організовані "патронати". У "патронатах" жили діти, батьки яких померли з голоду. Десятки тисяч українських дітей були майстерно виховані в дусі "пролетарського інтернаціоналізму". Їм була дана віра, що "Москва — рідна столиця", що "Лєнін — творець щасливого дитинства".

Владлєни, Нінелі, Октябріни, Роблєни духовно народжені партією Лєніна. Їхнє тіло йде туди, куди їх веде думка — думка їм дана антиукраїнська. Вони вірні професійні кати рідного народу. Вони навчені нищити в Україні найменші прояви української національної свідомости.

Вони "дєті октября". Вони ніколи не знатимуть ім'я своєї матері. Вони ніколи не знатимуть, хто вони по національності і яке їхнє справжнє прізвище. Україно-Мати, оце ж Твої діти... Вони гірше ката Твою душу розпинають. І не знають, хто їх обдурив, ким вони і в ім'я чого одурені, закуті. О, покалічені душі нещасні!

31. Чи прізвище є психологічним фактором? Є прізвище, що приголомшує почування тієї людини, яка його має. Наприклад, є італійські поширені прізвища Азіні, Калачі, Бокачіо. Українка молода і гарна, яка була вихована, що в "Римі святощі Йосафата лежать", створила переконання, що від кожного італійця віє святістю папи римського.

Вона почала перед подругами гордитися, що в неї залюбилися аж два італійці — продавець авт Азіні і оркестровий бубонщик Капачі. Вона у цих екзотичних прізвищах вбачала чуть не "тайну святої євхаристії". Самозадоволено казала "Пхе, які в нас є прізвища не гарні — Святенко, Чумаченко, Коваленко. Одружуся з італійцем, матиму прізвище гарне Азіні або Капачі. Як чарівно звучить італійське прізвище Бокачіо! Люди тоді й казатимуть: "Знайомтеся, біля вас пані Бокачіо!"

Очевидно, що молода і гарна українка нам трохи нагадує тих послів, які "ходили по світу" і шукали, яка віра краща? Вона не знала, що кожне прізвище має свою історію, своє значення. Наприклад, італійське прізвище Азіні означає "Осел", Капачі -"Злий пес", Бокачіо — "Злий рот".

В кожному народі є принизливі прізвища: Черевик, Макітра, Голопупенко, Безштанько. Створюється в людини почуття нижчої вартости, коли її прізвище в людей викликає регіт.

Уявіть таку подію: в родині селянина Безштанька народився син з визначними духовними і розумовими здібностями. Він довершив великі подвиги. І народ захоплено славить його прізвище окликами: "Хай живе Безштанько!"

32. Щоб прізвища великих синів України, які мають закінчення "ко" (Шевченко, Франко, Грінченко), асоціювалися з глупістю, один забудькуватий письменник дав своєму недоумкуватому літературному героєві ім'я Селепко.

У народі, який має розвинені почуття національної самопошани, такий "гуморист" не вважався б гумористом. Наприклад, англійці не дозволили б, щоб їхній письменник дав своєму книжковому героєві ім'я Вінстон Сесіл, бо воно асоціюється з Вінстоном Черчілем, якому англійці на площі Слави в Лондоні поставили монументальний пам'ятник. І попросили, щоб він (Вінстон Черчіль) особисто цей пам'ятник оглянув.

У рабів існує рабська філософія пошани — достойну людину треба славити тоді, як вона "простягне ноги". "Був добрий чоловік та дуба дав". Щоб чужі люди очі нам не кололи, що ми такі дикі, що своїх славних людей не шануємо, відправимо панахиду "в асисті преосвященного кира"...

Знаючи, що прізвище є психологічним (а часами й політичним) фактором, діячі самі собі творили прізвища (псевдоніми). Наприклад, Олександра Косач (Леся Українка), Оноре Бальза (Оноре де Бальзак). В Україні на Полтавщині славився достойністю відомий український козацький рід Троцьких. Лейба Бронштейн, приїхавши з Ню Йорку в Україну, узяв собі козацьке прізвище Троцький, "щоб козака бити козацькою зброєю".

Сосо Джугашвілі — студент православної духовної академії — знав, що між москвинами грузинське прізвище не принесе йому бажаного успіху. Він взяв собі прізвище Сталін.

Щоб "психологічно" зріднитися з пролетарськими масами, виходець з кляси поміщиків В'ячеслав Скрябін придумав собі прізвище Молотов.

У Сибірі на берегах річки Лєна жандарми жорстоко розправилися з страйкуючими робітниками золотих копалень. Царський дворянин Ульянов, очевидно з політичних міркувань, створив собі прізвище Лєнін.

Назва річки "Лєна" виникла з монгольського (евенкського) слова "елюйоне", що значить "річка". Плем'я евенків і сьогодні цю сибірську ріку зве Елюйоне. Отже, монгольське прізвище Лєнін означає "річковий".

Генералісімус Чан-Кай-Шек має ім'я Джуі-Таі. Справжнє його родинне прізвище Чанґ. Ідучи у світ військово-політичного життя, він собі створив величне прізвище Кай-Шек, що значить "Граничний Камінь". Він також має прізвище Чанґ-Чунґ-Ченґ, що значить "Головна справедливість".

Неправильно москвини пишуть прізвище "Махаматха Ганді". У санскриті немає слова "мах" чи "маха", є слова "маг", "мага", що означають "могутній", "могутня"; Магаматга -значить Велика душа.

Є прислів'я, що не прізвище прикрашує людину, а людина — прізвище. З такою думкою можна погодитися. Та все ж таки воно краще, коли людина прикрашує гарне, а не потворне прізвище.



ДЕНЬ 37



33. Справа імен у постановах першого християнського собору. У 325 році греки і латини, які були архиєреями науки Христової, з'їхалися до маленького селища Нікеї, яке було на західних землях сучасної Туреччини. На Нікейському соборі, щоб звеличити свій релігійний рух і себе, вони проголосили, що милостивий юдеєць (нащадок царя Давида) є для християн "правдивим Богом з ім'ям Ісус Христос".

Було постановлено, що християни не мають права носити імена такі, які в собі таять "дух язичеський". Слово "язик" у дохристиянській Україні означало — "народ".

У 325 році на Нікейському соборі вирішувалися не тільки справи канонів науки Христової, а й справи духовного закабалення покорених народів. Народи і племена, покорені Візантією і Римом, не мали права вільно розвивати свої духовні почування, удосконалювати окремішність свого "я". Вони були зобов'язані відрікатися не тільки від своїх народних обрядів, а й навіть від своїх рідних імен, і приймати імена християнські.

Під "святими християнськими іменами" приховані імена грецькі, жидівські, латинські. У словнику правильно освіченої людини, немає терміну "християнські імена". Чому? Тому, що немає імен, створених Христом чи його учнями-євангелистами.

Є імена жидівські, грецькі, латинські, в яких таїться дух язичеський (дух старонародніх релігій Юдеї, Греції, Риму). І ці імена названі християнськими у честь "святих чудотворців". У "Книзі святих", нещодавно виданій, пишеться, що "більша частина цих святих чудотворців" була придумана церквою Христовою "для благочестивого поучення християн". І тому папа римський нещодавно сотні чудотворців випросив з церкви Христової.

Отже, церква Христова, очолена греками і латинами, видумувала "святих чудотворців", даючи їм "християнські імена" Марко (син бога Марса), Деонісій (син бога Деонісія), Димитрій (син богині Деметри). І не боялася церква Христова, що в цих іменах "таїться дух греко-латинського язичества".

Імена українські Святослав, Боголюб, Богумил, Святомир, імена німецькі-англійські Арнольд, Артур, Альберт були названі іменами язичеськими, антихристськими. Я вже писав, що в Англії римо-католицька церква забороняла англійцям носити англійські імена.

34. Знаємо, був запеклий бій! Горіли на вогнищах "священної християнської інквізиції" кращі уми Европи. І англійці-німці на своїх землях розчавили, як гадину, диявольські канони агресивного римо-католицизму.

Англійські-німецькі імена Адольф (Достойний вовк), Арнольд (Сильний, як орел), Альберт (Достойний), Бартон (Хлібороб), Чарлес (Людина), Ґрегем (Із сірого дому), Гарольд (Воєначальник) Генрі (Керівник роду), Каролин (Один, що сильний), Беверлі (Амбітна), Бренда (Пристрасна), Брунгільда (Героїня на полі бою), Фреда (Мирна), Герта (Земля-мати), Іда (Щаслива), Ірма (Сильна) в Англії і Німеччині залишилися найпоширенішими.

Українці "со страхом" підняли руки перед диявольськими канонами грецької ортодоксії. І стали парафіяльними Іванами, Матвіями, Гаврилами, Михайлами, Феськами, Гапками, Парасками, Яремами, тобто, стали покірними сліпими носіями чужих (переважно) жидівських імен. Імена рідні Ярополк, Благовіст, Божедар, Далібор, Славомир стали між українцями малопоширеними.

Українець С. Риндик, розмовляючи зі мною, сказав: "Я мріяв свого сина назвати Мирославом. Піп обурливо відповів: "Ні, це ім'я поганське". Треба було дати двадцять п'ять царських карбованців, щоб піп переступив святу заповідь віри греко-православної. Мій син має ім'я рідне Мирослав".

Купити у попа (опікуна душі) право назвати сина рідним ім'ям? Бідна, до болю бідна, безжалісно чужовір'ям зашморгнута душа українська. Воістинно несусвітні тортури ти пережила, святая ти!

Англійці, німці — пани християни. Українці — раби християни. Чому? Одні, ставши християнами, підпорядкували християнізм своїм національним інтересам, і душа їхня посвітлішала. Інші, ставши християнами, сліпо по-рабському підпорядкували свої національні інтереси інтересам християнізму, і душа їхня потемнішала.

Англієць Викліф (і про це я знову говорю) навчив англійців розуміти християнізм по-англійському, і не підпорядковуватися жодним чужим християнським авторитетам. Папа римський, лютуючи, спалив кості Викліфа.

Чех Гус навчив чехів розуміти християнізм по-чеському. І за такий відхід від зашморгу римо-католицького римський папа спалив живцем пробудженого чеха.

Німець Лютер навчив німців по-німецькому розуміти християнізм. І за таку вольову духовну відвагу римський папа прокляв Лютера іменем Христа, не маючи змоги його живцем спалити.

Я прийшов, щоб повідомити світ, що ми, українці, віддаємо візантиїзм тим, які його скомпонували. Ми достойні люди, маємо рідне розуміння Бога. Чужинців, які хочуть бути амбасадорами між нами і Богом, ми не потребуємо. Ми вміємо без греків, жидів, латинів помолитися Богові.

35. Як чужими іменами ми ображаємо свої почування? Народ, який має розвинене почуття національного самоутвердження, ніколи себе не підпорядковує чужому духовному творові. Він прагне, як я вже писав, чуже творіння переплавити на свій лад, щоб воно гармонувало з притаманностями народної самобутности.

Наприклад, жиди створили ім'я Ягоханан. Греки це ім'я на грецький спосіб перекрутили, вимовивши — Іоаннос. Римляни вимовили — Іоаннес, французи — Жан, німці — Йоган, англійці — Джан, іспанці — Хуан, українці — Іван, поляки — Ян.

Завітавши у гості до української родини, я довідався, що вона має три сини — Богдан, Федір, Матвій. І думав я — народ мій так заплутався у павутинні чужовір'я, що не розуміє значення імен дітей своїх. Не знає родина українська, що жидівське Матеягв (Матвій) означає "Дарований Єговою", грецьке Теодор (Федір) означає "дарований Зевсом". Знаємо, що слово "тео", "зео" постало від слова "део" (від санскритського "див").

В українців поширене ім'я Лука. Є різні пояснення його значення, недумаючі люди задовольняються тим, що євангелист був Лукою. Є в нас дуже старе слово "лук", без лука стріла мало корисна. Є пісня про те, як "весною зеленіють луки", є прислів'я "пішов на луки до Луки".

Ім'я Михаел в українців має зніжену форму "Миша". "Миша, глянь, у нору вскочила миша", "Бачиш? Киця зловила мишу. А де твій братик Миша?" Жіноче ім'я Мокрина носить українська дівчина без радости, дарма, що піп каже, що воно "істинно християнське". В українській мові слово "мокрина" означає "болото", "мокре місце".

У "Словнику" Бориса Грінченка є пояснення, що слово "гапка" означає "задня частина тіла". І каже мати до дочки "Причепурися, Гапко, хлопець прийшов Пулхерин, гарний такий на вроду".

Що з того, що грецьке ім'я Пулхерія означає "Красива", коли воно жінку українську заставляє ніяковіти. Такі жарти, як "Пилип до вареників прилип", "Гаврило, в тебе ж і рило", "І що за льоха та Явдоха" — хоч і здаються невинними, все ж вони кривдять слух української людини, збіднюють тонус емоційної краси.

Не біймося своїм донькам давати імена Зірка, Калина, Русявка, Оріяна, Рідна, Голубка, Серденько, Веснянка, Маківка, Квітка. Ім'я рідні зрозумілі, приємно гармоновані з красою навколишньої природи, з чарівним шовком рідної мови. Ім'я дівчини Маківка пахне духмяністю рідного степу, асоціюється з морем золотих нив, у яких пломеніють гарячі, як кров, маки.

36. Як творилися чужі і рідні імена? Чарівна історія народження імен, в ній веселкою світяться краса й уява, мудрість і любов вільної душі народної. Великий народ чи малий, передовий народ чи відсталий, славний чи забутий — немає значення. Він (народ) по-своєму принадний, по-своєму таємничий і вибагливий. І самобутній.

У філософії моєї науки немає "нацменів". І маленьке (світові незнане) негритянське плем'я Кікуйо, яке живе у джунглях Кенії, велике плем'я, воно по-своєму гарне. І самобутнє.

Плем'я Кікуйо має свої рідні радощі, гордощі, хвилювання. Воно має волю своїх дітей обдаровувати рідними іменами. (Ще до племени Кікуйо не занадилися душехвати віри Христової і ще не принесли їм "святі імена правдивої віри" Гаврило, Гапка, Йосип, Параска).

У хатині селища племени Кікуйо родиться дитина. Панує насторожена тиша. Сусіди з притаєним хвилюванням співають обрядових пісень — вітають матір. І вітають нову людину, яка скоро появиться на світ.

І людина народилася. Бабусі входять до хати, змазують тіло щойно народженої людини пахучою оливою. І найстаріший дід роду виголошує вітальну промову. Усіх зріднює спільна радість, що плем'я Кікуйо множить свої рідні сили.

37. І тому, що маленький Кікуйо народився під час дощу, йому дають ім'я Вамбура. Слово "мбура" означає "дощ", а "ва" значить "він". Дівчинка кікуйо народилася в сонячний день, їй дали ім'я Няріо. Слово "ня" значить "вона", а "ріо" — "сонце", ім'я дівчинки — Вонасонце. Справді, як все виглядає по-природньому, і тепло, і щиро, і зрозуміло.

І китайці по-своєму гарні. Народилася дівчинка в китайській родині. І тато і мама готові своїй донечці дати все, що в своїй душі вони мають найдорожче, все, що на землі найкраще.

Китайські дівчата мають рідні китайські імена. Вони їм зрозумілі і дорогі. Ім'я "Чун-Чу" значить "Чарівна перлина", "Меї Фунґ" "Прекрасна рідність", "Юк Лан" — "Ніжна орхідея". Китайський юнак, звертаючись до своєї коханої, каже: "Моя ти кохана Чун-Чу", тобто, моя ти кохана Чарівна Перлина. Створюється підсвідома асоціяція: дівчина і ніжна орхідея, дівчина і чарівна перлина; в душі дівчини самонароджується почуття пошани до себе (до ніжної орхідеї), самовпорядковується духовна рівновага.

Духовний раб (християнський українець) стоїть у церкві, як бездумна статуя і чує він, що піп його донечку назвав Агапією. Грек, чуючи ім'я Агапія, принаймні розуміє, що означає це грецьке ім'я, але в яку безвихідь поставлений ти, мій любий земляче — християнине? Чи свідомий ти, що в тебе відібрана радість — ти не маєш права своїй рідній дитині дарити ім'я, створене твоєю уявою. Там, де уява стає непотрібною, немає щасливої достойної людини.

В Україні (Русі) тоді, коли вона ще була квітучою, вільною, багатою, тобто, незалежною від догм візантійської ортодоксії, тато і мама давали рідні імена дітям своїм.

Родина, яка дуже ждала дитини, обдаровувала новонародженого синка ім'ям Ждан, а донечку — Жданна. Там, де дитина була дуже бажана, синкові давали ім'я Бажан, донечці -Бажанна. Дівчинці, яка мала світле волосся, давали ім'я Світлана. Відому родину багато людей приходило вітати з народженням донечки, донечці давали ім'я Людмила (людьми люблена, мила).

38. Слово "богатир" в дохристиянській Україні (Русі) означало те, що сьогодні означає в українську мову занесене чуже слово "герой". Грецьке слово "гіерос" значить "владика". Греки, вірячи у безсмертя душі, вважали, що душі померлих вождів, владик живуть в душі живих людей.

Гесіод пише, що "герой" значить "півбог", героями Греції були полководці Брасид, Леонід.

Греки вірили, що коли вони славлять героїв, то вони (герої) стають добрими і людей обдаровують благами. Коли немає культу героїв, тоді вони (герої) стають небезпечними.

У Греції був поширений культ героїв Геракла, Енея. Культ Геракла перенесений на культ святих преподобників віри Христової (культ церквою придуманих святих Миколая, Юрія).

Впроваджуймо в наш щоденний словник слово "богатир" замість слова "герой". Слово "богатир" рідне і воно було особливо поширене у древній Україні (Русі), і не має воно нічого спільного з монгольським "бахадір".

Богатирі України (Руси) мали свої рідні імена, в яких ознаменовувалися найсвітліші достоїнства людини: любов до Бога, миру, сили, слави, влади, волі, дії, роду, краси, правди, перемоги, добра.

Коли ми порівняємо значення імен стародавньоукраїнських із значенням імен латинських, біблійних, грецьких, то відчуємо велику духовну довершеність предків наших. Наші предки не називали своїх дітей ім'ям Вовк, Коза, Корова, Вівця. Не кажу, що ці імена потворні, але вони свідчать про рівень розвитку уяви і краси душевної того племени, яке ці імена має.

39. Чи рідні наші імена досі рідні нам — де вони, які вони? Сьогодні перечислю наші рідні головніші імена (імена відомі й призабуті, імена такі, які мали наші далекі предки русичі, анти, сумеріяни й імена нові (мною створені)).

Наприклад, Атті — Аттіна, Бажан — Бажанна, Баян — Баянна, Білослав — Білослава, Благовид — Благовида, Благовіст — Благовіста, Благослав — Благослава, Богдан — Богданна, Боговір — Боговіра, Боговіст — Боговіста, Боголюб — Боголюба, Богумир — Богумира, Богосвят — Богосвята, Богумил — Богумила.

Бож — Божена, Божедар — Божедара, Болеслав — Болеслава, Будимир — Будимира, Вед — Веданна, Велимир — Велимира, Вір — Віра, Віродар — Віродара, Вірослав — Вірослава.

Віст — Вістанна, Вітан — Вітанна, Влад — Владанна, Владислав — Владислава, Вогнедар — Вогнедара, Володимир — Володимира, Всеволод — Всеволода, Всеслав — Всеслава, Вселюб — Вселюба, Гатусил — Гатусила, Град — Градна, Далібор — Далібора, Дан — Данна, Дар — Даринна, Дій — Діянна, Добровіст — Добровіста, Добролюб — Добролюба.

Добромил — Добромила, Добромир — Добромира, Доброслав — Доброслава, Дружелюб — Дружелюба, Жадан — Жаданна, Ждан — Жданна, Зореслав — Зореслава, Зорян — Зорянна.

Колодар — Колодара, Лад — Лада, Людмил — Людмила, Ладислав — Ладислава, Лев — Левина, Лілай — Лілая, Лілій — Лілія, Лоліт — Лоліта, Любомир — Любомира.

Маг — Маганна, Магадар — Магадара, Май — Мая, Мал — Малуша, Малан — Маланна, Марут — Марута, Мечислав — Мечислава, Милован — Милованна.

Милодар — Милодара, Миролюб — Миролюба, Мир — Мирна, Мирослав — Мирослава, Мудролюб — Мудролюба, Мстислав — Мстислава, Надій — Надія.

Орь — Оріяна, Остромир — Остромира, Рад — Раданна, Радогост — Радогоста, Родослав — Родослава, Радомир — Радомира, Ростислав -Ростислава, Рогволод — Рогволода, Рогнід — Рогніда, Рід — Рідна, Рус — Русанна.

Світ — Світанна, Світлан — Світланна, Світолюб — Світолюба, Світослав — Світослава, Святогор — Святогора, Святослав — Святослава, Сила — Силанна, Сонцедар — Сонцедара, Татолюб — Татолюба, Ярослав — Ярослава.

40. Ні, ми не бідні уявою, винахідливістю, почуттями. У нас є рідні імена, але вони лежать у поросі забуття. Вони осміяні, принижені. Ми, рідновіри, зобов'язані їх, як дорогі перлини, взяти з пороху. Ми зобов'язані обмити їх щасливими сльозами духовного пробудження.

Побратими мої, коли вважаєте, що рідні імена для вас вже стали чужими, порідніться з ними. Зробіть їх наймилозвучнішими в світі іменами. Прославте їх на весь світ красою душі своєї. Уквітчайте їх мудрістю розуму свого!

Коли вони (рідні імена) чужинцями проголошені ідольськими, антихристськими, поганськими іменами, обурюйтеся, священно гнівайтеся. Протестуйте. Не миріться з шаманами чужовір'я!

Винесіть з тьми забуття рідні імена! Не топчіться по них, у них же тремтить жива душа предків Ваших. У них горять сльози і радощі предків Ваших, що дали вам душу, дали вам образ, дали вам воістинно найбагатшу і найчарівнішу в світі землю.

Коли вважаєте, що рідні імена застаріли, творіть нові. Творіть нові імена зрозумілі народові, притаманні ритмові душі вашої, красі мови вашої, і гармонуйте ім'я з прізвищем, будьте аристократами духовної краси, волі, сили і слави!

41. Чому Лев — символ країн Европи і Азії? Від санскритського слова "лев'я", "лава", що значить "наступ", "зрушення", "переможне знищення", "лавина", постало ім'я Лев, Лео, Леон. У західноевропейських словниках слово "лев", "лео" пояснене (наприклад, у "Вебстері") в значенні "домінуюча сила".

Людина вічно захоплювалася і вічно буде захоплюватися величчю сили. У багатьох країнах "лев" є священним символом держави. Наприклад, Лев — символ Індії, Фінляндії, Болгарії, Швеції, Ірану, Норвегії, всім відомий Британський Лев, "лев святого Марка", лев Юдеї.

Археолог В. Ф. Албрайт у книзі "Археологія Палестини" помістив фотографію мідяної печаті, на якій у вигляді речащого льва, як твердять археологи, зображений "Господь Бог Ягве" (біблійний Саваот).

Немає нічого дивного, що біблійний Саваот має вигляд "речащого льва", ця печать була юдеями зроблена в 775 році перед Христом. Було б гірше для їх (юдеїв), коли б вони свого "Господа Бога" уявляли в образі мокрої курки.

Дехто "нападає на жидів", що, мовляв, у них "Бог Саваот" такий караючий, жорстокий, всевладний. Жиди в душі гордяться, що їхні далекі предки в'являли свого "Господа Бога" не в образі печеного пасхального агнеця, а в образі владики — царя сили.

42. Мені особливо подобається назва українського міста Львів, хотілося б, щоб жили в ньому справді могутні леви, а не смиренні холопи чужовірних владик. Олександр Пушкін упровадив у життя москвинів їм рідне ім'я (тюрсько-татарське) "Руслан", що значить "лев". Деякі українські інтеліµенти ("якби вони вчились так, як треба, то й мудрість би була своя") дітей своїх називають "Русланами" — думають, що це ім'я означає "руський лан".

Є переконання, що, мовляв, "у жидів все в порядку". Ні, так не є. Жиди постійно (на протязі двадцяти шести століть) боряться за збереження своєї духовної і тілесної субстанції.

Коли жидам було дозволено вертатися додому (в Юдею), то тільки половина їх виявила бажання залишити Вавілон. Ті, що лишилися "на ріках Вавілонських", стали вавілонянами, зарабилися і, очевидно, їхні потомки тепер воюють проти Ізраеля, і мають віру могаметанську.

І з іменами в жидів також не все в порядку. Наприклад, коли Генрі Кісінґер прибув до Ізраелю, ізраельтяни організували проти нього демонстрацію. Вони на плякатах написали "Генрі Кісінджер — де твоє обличчя!?" На плякаті ім'я "Генрі" було перекреслене хрестом, як ім'я німецьке, чуже, не бажане на землі Ізраеля. Пояснення, що ніби "ім'я не має значення, головне, щоб жид був у душі жидом", нікого в Ізраелі не переконало.

43. Як і чому появилися прізвища?

Прізвища в Европі появилися декілька століть тому. Ні наші далекі предки, ні старі єгиптяни, юдеї, греки, ассиріяни, римляни прізвищ не мали. У "Слові про похід Ігоря" немає прізвищ.

Наші князі замість прізвищ мали імена батьків або назви своїх володінь. Наприклад, Володимир — син Святослава, отже, він Володимир Святославич. Князь, який сидить на престолі града Кия, Святослав Київський, Ігор Новгород-Сіверський (варто пригадати, що скандинавське ім'я "Ігор" означає "герой"), Святослав Рильський, Володимир Галицький, Ярослав Чернігівський. І переважно в такий спосіб поставали наші прізвища з закінченням на "ський".

Є міркування, що вживання ім'я і по-батькові — суто москвинська поведінка, і вона українцям чужа. Шкода, що для нас стає чужим те рідне, що в нас взяте і стає для нас рідним те чуже, що нам (на шкоду нам) дане.

Звернення по-імени і по-батькові це не "східняцтво" і не "москальство", а суто оріянська (староукраїнська) родова обрядність, в якій втілений культ батька.

І ця оріянська обрядність яскраво проявлена й у "Ведах". Представники провідної оріянської (арійської) касти в Індії й сьогодні (так, як і в древній Русі) ставлять після свого імени ім'я батька. Наприклад, в індуса Васудева батько має ім'я Пандураг, в документах зазначено — Васудев Пандураг Чаплункар. Чаплункар — прізвище.

44. Мандруючи по землях Гватемали, Гондурасу, Коста Ріки, Нікарагуа, Сальвадору, я вивчав релігійні обряди і звичаї маїв, азтеків, толтеків. Оглядав руїни їхніх святинь. Руїни знаходилися в джунглях і, щоб до них прибути, доводилося їхати на ослі. Ідучи, я думав — Будда мав косацький чуб на голові (хохол) і мав він чудового коня, Ісус — осла. Добре, що моя Вітчизна не є країною ослів.

Купаючись в озері Манаґва, я так спікся, що три дні не міг спокійно спати, скучав за українським снігом і вишневим холодком. 18 березня (62 року) я знову вернувся до Мехіко-Ситі, на три дні зупинився в готелі "Монте Карло". Стомлений, та характер маю такий, що повний спокій мене більше стомлює, як рух — позичаю телефонну книгу Мехіко-Ситі, і починаю в ній шукати українські прізвища. Є — Гуртовенко, Козловський, власники прізвищ по телефону мені відповіли, що вони походять "з Рашен, з Києва і Пінська". Вони визнавці науки Мойсеевої. Жид Гуртовенко гордився, що має прізвище Гуртовенко — він народжений на найбагатшій у світі землі (в Україні), і мехікани знають, що він говорить їм правду.

45. Переглядаючи телефонну книгу, я побачив, що Мехіко-Ситі в основному заселене двадцятьма могутніми родами (родами іспанських завойовників). Не менше, як тридцять тисяч осіб в Мехіко-Ситі мають телефонні числа на прізвище Куртез. Куртези — власники могутніх підприємств, працівники уряду, науковці, діячі культури. І дехто з них в Мехіканському університеті мені сказав, що він вважає себе потомком великого Куртеза (завойовника землі Мехіків, Азтеків). Інші прізвища — також іспанські.

І думав я — всі ці могутні роди (клани) кровно і духовно між собою споріднені. Вони керують духовним, політичним і економічним життям Мехіки. Їхня сила в тому, що вони всі вважають себе родичами. Вони католики, але вони заборонили своїм ксьонзам в одязі ксьонза виходити на вулицю Мехіко-Ситі. Ксьонзи в історії їхньої країни були агентами Ватикану і не стояли на варті Мехіканської незалежности.

46. І той, хто візьме в руки телефонну книгу Москви, переконається, що двадцять-тридцять родів, які мають прізвища переважно монгольського мовного кореня, складають силу провідних жителів, як пише піїт Павло Тичина, "нашої рідної Москви".

У Швеції, Англії, Іспанії по прізвищу можна визначити, з якого роду походить людина. Наприклад, Швеція складається з двох десятків могутніх (між собою кровно споріднених) родів. У Стокгольмі десятки тисяч шведів мають одне прізвище, (і вони знають свого родоначальника). Подаю точні (основані на шведській статистиці) дані.

Чотириста тисяч шведів мають прізвище Андерсон, триста тисяч шведів мають прізвище Йогансон, тридцять тисяч — Карлсон. І думаю я — коли б наш чарівний Київ (пра-столиця столиць Індо-Европейських народів) був заселений могутніми (кровно і духовно між собою спорідненими) родами, наприклад, з прізвищами Яр-Тур, Гончар, Золотар, Воїн, Богатир, Баян, Ратній, Чара, Марута, Відвага, Іскра, Магадар, і коли б вони мали свої "Родові Книги", ведені на протязі принаймні семи століть (і передавали "Родові Книги" від покоління до покоління, і на заповітах дідів виховувалися б внуки), о, тоді б жодна сила не роз'єднала киян. Їх би ріднив клич крови, заповіт родоначальників, культ предків, священнодійство родової слави. І тоді б кияни, знаючи хто вони є, ніколи у Києві не співали б "Лєнін — рідний батько наш", "цар Ніколай -рідний батюшка наш". Гідність Київських родів була б така благородна, що чужинець-вторжник не був би в Києві названий "рідним батьком".

В юдеїв так, як і в римлян, був розвинений культ роду. Наприклад, в юдеїв був звичай зазначувати: "Іцак з роду царя Саула", "Ісус з роду царя Давида".

47. Перед появленням прізвища були в Україні (Русі) "прізвиська", які поширювалися тільки в роді. Юнак Добриня, який заїкувався, був — Добриня Заїка. Юнак Ант, який мав характер порядної дисциплінованої людини, був Ант Карнаух.

Слово "карна" особливо поширене у клясичному санскриті. Має воно священне значення в обрядах брагманів, у касті кшатриїв (військовиків). "Карна" значить "карність", "уважність", "порядність". З слова "карна" постали слова "кара", за здійснені злочини будеш покараний, тобто, приведений до порядку. У "Слові про Похід Ігоря" слово "Карна" вжите у первісному (санскритському) значенні "порядок", "провід", "керівництво". Дослідники, не розуміючи цього, нафантазували протилежних десятки "теорій", і дехто з них "по-науковому" доводить, що "карна", то "якесь поганське божество".

В епоху козацьких подвигів творилися "прізвиська", які під час реєстру ставали прізвищами. Хто він? Він козак Будило (той, що будить козаків). Кашовар (той, що варить кашу козакам).

48. Як Тарас Шевченко описує творення прізвища? Тарас Шевченко описує, як під час реєстру творилося прізвище. "А прізвище? Прізвища немає. Запиши, Миколо, у реєстер. Нехай буде Голий. Так і пиши! Ні, погано. Ну, хіба Бідою? І це не так. Стривай лишень, пиши Галайдою. Записали".

Отже, під час реєстру писарі дали юнакові прізвище Галайда, що значить — Бродяга. Виникає питання, чому сироті не дали прізвище Голий? Бо погано. У нашому народі є вроджена любов до краси, є благородні почуття любови до людини, є хотіння робити її красивою. Навіть тоді, коли вона є круглою (світом забутою) сиротою, треба дати їй прізвище достойне.

Правда, часто син отримував прізвище, яке відображало характер його батька. Батько, як "прийшли москалики і в людей забирали волики", перед зайдами лакизничав, і село прозвало його Грицьком Лакизою. А син його? Лакизенко. Батько є баглаєм (ледарем), син — Баглаєнко. Батько є шевлюгою (негідником), син — Шевлюженко, батько ємець (хабарник), син — Ємченко.

У старому Китаї всі заслуги і достоїнства батькові приписувалися й синові. Філософи Ладзи і Конфуцій вважали, що такий звичай учив батька порядно поводитися, щоб син отримав у спадщину пошану між людьми.

Прізвища стали необхідними тому, що вони облегшували зв'язок з людьми у місті, особливо під час ведення слідств, одруження, формування армії, здійснення обряду поховання.

49. За якими "властивостями" творилися українські прізвища? Прізвища, які постали за властивостями: Слабченко (син слабого), Сліпченко (син сліпого), Силенко (син сильного).

Прізвища, які постали за професією: Чумаченко (син чумака), Гончаренко (син гончара), Коваленко (син коваля).

Прізвища, які постали за ознаками: Кривенко (син кривого), Кривоносенко (син кривоносого), Горбатенко (син горбатого).

Прізвища, які постали за місцевостями: Гайовий (той, що живе в гаю), Дубовий (той, що живе в діброві), Гірняк (житель гірський), Лозовий (той, що має хату біля річки між лозами). Щоб було зрозуміліше, зазначу, що коли батько коваль, то не обов'язково син Коваленко, він може мати прізвище — Ковалюк, Ковальчук, Ковальський, Ковальчик, Ковалик, Ковалець, Ковалів, Ковальчишин, Ковальчак.

Зневажливі прізвища: Рябуха (ряба курка), Рекуха (пустомеля), Ревуха (той, що реве), Нешта (повія).

Монастирі так, як і гітлерівські концтабори, прізвищ не визнавали, монах і кацетник не має права гордитися своєю родовою гідністю. У Києві був монастир святого Іраклія, і кияни монахів цього монастиря звали раклами.

Коли на тому чи іншому базарі появлялися чорноризні ракли, то прилавки, на яких лежали ковбаси, пироги, вишнівка, порожніли. Рабу божу Параскевію (продавщицю смачних ковбас) оточували ракли, "піючи христолюбних пісень". І коли один ракло басистим голосом виводив "іже єси", а другий ракло "благословив рабу божію Параскевію", то третій ракло непомітно наповняв свої півметрові кишені "земними благами". І в народі слово "ракло" стало синонімом "злодій". Людину, яка й не була монахом монастиря святого Іраклія, також звали раклом, коли вона мала злодійкуватий характер.

50. Прізвища, які постали за ім'ям батька: Авраменко (син Авраама), Мойсеєнко (син Мойсея), Яковенко (син Іакова), Давиденко (син Давида), Соломоненко (син Соломона). Мені прикро, що мій народ (і чомусь мій народ найбільш ожидовлений) носить прізвища в честь жидівських родоначальників, і що ж це має спільного з християнізмом — адже жидівські родоначальники і царі Авраам, Мойсей, Іаков, Давид, Соломон не були християнами? Чому українські прізвища повинні асоціюватися з духом жидівської історії?

Прізвища, які постали від материного імени: Горпиненко (син Горпини), Одарченко (син Одарки), Кулинич (син Кулини), Марусенко (син Марусі), Катренко (син Катрі), Марусин (син Марусі).

Українці, які живуть на чужинах, мають "клопіт" зі своїми прізвищами — вони здаються їм незручними, дивними, та не всі вони знають чому. Коли є прізвище, створене з української мови, воно всюди в світі звучить приємно і всі народи можуть легко його вимовляти — Коваленко, Дубенко, Стріла, Гора, Орел, Степ, Радчук, Яворницький, Черненко.

51. Коли ж в українському прізвищі є чужий (жидівський, грецький, латинський) корінь, створюється фонетичне збочення. Українець, який має прізвище Аврамчишиняк, Максимишеняк, Мартинишин, Павлишин, сам в собі несвідомо створює почуття меншої вартости, соромиться свого походження. Чужинці з погордою ставляться до прізвищ, які їм здаються неінтеліµентними просто тому, що в них по-глупому багато шелестівок (ч, х, ш, щ, ц, с) і вони об'єднані "голосними" створюють безпорадне " шамжашасахащикання ".

Гарні слова батьківські: "люби рідне прізвище", але батьки повинні мати високу духовну культуру — їм треба знати, що людина має вроджений нахил любити красу. Треба рідне зробити красивим і тоді любов до рідного сама в душі родитиметься. Спотворити рідне, поневолити рідне, одягнути рідне в чуже пір'я, і потім учити дітей, щоб вони любили рідне, о, це безпорадне борсання мілкодумних і задиркуватих духовних рабів.



ДЕНЬ 38



1. "Віра без знань сліпа, знання без віри глухі". Побратими і Посестри, сьогодні я відповім на Ваші питання: "Що таке титул? Які є титули громадські, військові, релігійні, наукові? Чи потрібні титули? Що таке аристократія, де вона, звідки вона, хто вона?

Що означають слова "пан", "огнищанин", "дворянин", "цар", "лорд", "граф", "дюк", "барон", звідки вони взялися?"

Десятки питань я отримав від Вас. І на них дам Вам відповідь. Очевидно, ті, що нас, рідновірів, не люблять, будуть голосити, що моя наука не має жодної вартости, що мої твердження неправильні. І тому їм неможна вірити і ті, які їм вірять, люди заблукані, одурені, темні, наївні.

2. Зазначую, що мої відповіді на Ваші питання правильні. Я хочу, щоб кожний з Вас в цьому переконався, особисто звернувшись до наукових джерел — двері бібліотек відчинені для кожного. Та ніколи не треба забувати, що не всі наукові джерела наукові. Вартість духовна, матеріяльна, наукова — справа суперечлива. Наприклад, для жидів наука Христова не має жодної вартости, для них Христос — визначний жид, а для християн Христос є Богом, і наука Його правильна, божественна.

Приємно, що Ви правильно зрозуміли мене: Рідна Віра не є тільки вірою, а й знанням, знанням світу, знанням людського "Я". Справді, "віра без знань сліпа, знання без віри глухі". Ми, рідновіри, нові люди, люди знань осяяних Рідною Вірою. І в цьому таїться наша світла сила.

Перше питання — "Що таке титул?" Слово "титул" (титл, тайтел) означає "знак", "напис", "пояснення", "відзначення", "повідомлення".

3. Там, де є організоване плем'я, є провідник племени, є воїни, мисливці, гончарі, є майстри і є учні. Бачимо, що саме життя встійнює титули. Саме життя (без тайного чи явного голосування) дає батькові титул батька.

Маляр бачить сьогодні ту картину, яку він буде малювати завтра. І я ніби бачу: древні часи, закінчився ратній бій, воїни загартовані в смертних поєдинках вертаються до Києграда. Вони несуть у серцях найдорожчі скарби — несуть славу і честь Вітчизні.

Цар Кий найвизначніших стрічає біля врат Слави і титулує (відзначає, ознаменовує) їх. Дає їм титули буй-тур (молода безстрашна сила), яр-тур (зріла довершена сила). І грають сурми. І котиться степами, лісами слава. І русокосі дівчата (чарівні лелі Руси) титулують буй-турів і яр-турів квітами духмяними, поцілунками палкими. "Титулують" значить "відзначають".

4. Град Кия — град волі, слави, перемоги. Град Кия очолений вольовою (загартованою у ратніх змагах) богатирською знаттю Руси (України). Греки кажуть "герої", ми кажемо "богатирі". Богатирями були буй-тури і яр-тури. У "Слові про Похід Ігоря" читаємо: "Яр-туре Всеволоде"! Стоїши на борони, прищеши на вої стрілами, примлеши о шоломи мечи харалужними".

Титули, тобто відзначення щирі, великі, священні утверджуються там, де народ володіє глибокими почуваннями, упорядкованим мисленням, організаційним талантом. І має квітучу розвинену уяву. І в такому народі юнаки квітнуть хотінням мати титул (є в юнака вроджене хотіння бути відважним, кращим. Є в юнака хотіння перемагати і при потребі свідомо вмерти, щоб жив народ. Є в юнака хотіння на ратний змаг дивитися, як на священну молитву дії). О, щасливий той народ, який родить таких синів!

5. Коли вторглося в Русь (Україну) візантійське єрейське (жрецьке) християнство, стався духовний переворот. Юнаки Руси (України), які були народжені стати буй-турами і яр-турами, стали раклами (монахами) — посниками, затворниками, стовпниками, безмовниками, юродивими.

"Юродивий — той, хто Христа ради вдавав із себе неповноумного", — авторитетно пояснює митрополит Іларіон у книзі "Патрологія". Христа ради (тобто, щоб догодити Христові) український юнак прикидається недоумкуватим. Він живе в печері на воді й сухарях. Він не хоче бачити сонця і думати не хоче, щоб не согрішити. Він читає есхатологічне писання, в якому оповідається про кінець світу і покарання грішників. У праці "Після хрещення України (Руси)" я на основі історичних доказів оповідаю, як буй-тури і яр-тури стали юродивими.

6. Чи потрібні титули? Ті, що кажуть: "титулів не треба", мають слушність і ті, що кажуть: "титули потрібні", мають слушність. Та ніхто з них не має повної слушности. Не генеральські пагони роблять генерала генералом і не науковий ступінь визначає глибину знання.

Та, щоб в армії була дисципліна (а армія без дисципліни не є армією), є чітко визначені військові титули. Солдат, стрінувшись з командиром, зобов'язаний віддати йому привіт. І віддати йому привіт не так, як він чи командир хоче, а так, як зазначено у військовому статуті. Солдат, який пройшов мимо командира, не віддавши йому привіту, стає перед військовим судом тому, що він своєю невпорядкованою поведінкою деморалізує солдат.

"Титул — справа непотрібна! Працюю я на фабриці, і власник фабрики мені каже: "гай, Майк". І я йому відповідаю: "гай, Джан!" І при чім тут титули, ми всі рівні!" Помиляєшся, Побратиме. Ти Майк — робітник, він Джан — фабрикант. У вас є титули, хоч ви їх в ім'я добрих бизнесових інтересів не завжди вживаєте.

7. Титули і великі генії людства. Великі генії, які показали духовний шлях для людства, по якому воно й сьогодні йде: Зороастр, Анахарзис (скит Анакара), Будда, Ладзи, Конфуцій, Езикіел-Ездра, Ісус, Могамет не мали наукових титулів. Дехто з них не вмів ні читати, ні писати. І не мали наукових ступенів (магістра, доктора) Сократ, Аристотель, Галілей, Шекспір, Едісон, Дарвін, Леся Українка. І сотні інших найвизначніших світочів Европи, Азії. В епоху Сократа не були встійнені наукові титули і ступені. У Індії (між провідною кастою) існує переконання, що великі люди родяться зі знаннями. Є думка, що мудрість — цариця знань. Не всі освічені люди були мудрецями.

Тарасові Шевченкові не підходять титули "магістер", "професор", "доктор". Прізвище Шевченко стоїть вище всталених титулів. Шевченко — духовна містерія Народу.

8. Є люди, в яких їхнє прізвище чарує народ і жреців науки, могутніше, як наукові й дворянські титули. Великий Бетховен (він також не мав жодних наукових титулів), зачарувавшись подвигами корсіканця Наполеона, присвятив йому Третю симфонію "Ероіка". Коли довідався, що Наполеон себе проголосив імператором, присвяту закреслив, сказавши: "Бути Наполеоном і стати імператором — яке приниження!"

Не закінчили військові академії Олександер Македонський, Юлій Цезар, Спартак, Помпей, Ганнібал. Цар Давид, як знаємо, був звичайним козопасом. "Але ж в Олександра Македонського був тато полководцем!" Так, тато може бути полководцем, а син — поганим солдатом. Факт той, що в стародавніх часах не було військових академій у сучасному значенні.

9. Не закінчили військові академії Богдан Хмельницький, Богун, Гарібальді, Муссоліні, Гітлер, Сталін, Мао Дзе-Дун. Були вони добрими, талановитими, жорстокими чи милосердними воєначальниками — не тут говорити.

Та треба підкреслити, що якби не розпочата Гітлером війна, то жиди не мали б Ізраеля. Якби Сталін не сказав у Ялті Рузвельтові "ні", то Крим і частина Південної України були б при допомозі Вінстона Черчіля в 45 році відібрані в українців і передані жидам для творення держави Новий Єрусалим. Всі знаємо, що Гітлер і Сталін ненавиділи жидів і українців.

10. "Королі, дворяни, аристократи світу". Під такою назвою (на протязі майже ста років) щороку виходить книга головними мовами світу. Її не всюди можна купити і не завжди можна в бібліотеках знайти. Мають її в своїх палацах королі, дворяни, аристократи Австрії, Албанії, Баварії, Болгарії, Бразилії, Британії — Ірляндії, Ватикану, Греції, Данії, Індії, Ірану, Іспанії, Італії, Йорданії, Лібії, Ляосу, Малазії, Росії-СССР, Румунії, Савді Арабії, Сицілії, Турції, Швеції, Франції. Їхні прізвища і титули в цій книзі величаво зарепрезентовані.

У книзі "Королі, Дворяни, Аристократи Світу" (англійське, грецьке, французьке, німецьке видання) я не знайшов слів "Україна", "українська аристократія". В ній немає згадки про українські державні, військові, релігійні, громадські титули, ордени. Чому?

11. Тому, що "українці — народ холопів, смиренних чи бунтівливих гречкосіїв. Гречкосії не втаємничені в світ достойних манер. Немає в українців книг під назвою "Українська етика". І попи в основному розсварені тому, що в них немає усталених норм поведінки. Немає у них українського (суто українського) "бон-тону".

Вони не здібні глибоко хвилюватися і вільно мислити. Їхнім героєм є працьовитий смиренний кріпак Петро, який, ідучи селом, співає, що "складе рученьки, складе ніженьки" і "нежив стане", коли прийде і Наталки не застане".

"А коли хтось з українців має шляхетський титул, то даний він йому королем польським, або царем московським, очевидно, за заслуги перед Польщею, Москвою", — так про нас, українців, говорять ті, які прагнуть панувати над нами тому, що вірять, що ми нездібні бути господарями на своїй землі".

"Коли так — геть графів, баронів, лордів, панів! Геть шляхту, хай живе трудящий кляс!" Ні, Побратиме, почекай, не керуйся почуваннями змученої розчуленої душі.

Справа не в панові, а в тому, кому він служить і як він служить, і чому він служить? Рідний він пан і служить він рідному народові, чи він чужий пан і живиться кров'ю і потом уярмленого народу? Коли пан рідний, а служить він чужій справі, він не пан, а раб чужих сил.

Павло Полуботок, Петро Кальнишевський були панами. Мали вони вельможні рідні титули і життя своє вони віддали, переносячи муки страшніші за муки Христові. Вони, рідні наші пани, рідніші нам, як Христос. Вони життя віддали, щоб ми були ми, щоб у світі жило слово "Україна". Вони українські аристократи.

12. Аристократи провідних країн світу, скільки їх є? У Англії-Ірляндії аристократичних (дворянських) родів 1054 (не можна вважати, що це число абсолютно правильне, одні роди зникають, інші творяться); у Франції — 980, у Німеччині — 560, в Італії — 600, в Іспанії — 410, у Швеції — 45, в Нідерляндії — 170, в Індії — 112, в Бельгії — 462, в Японії — 120, в США — 188. Є переконання (правильне воно чи ні?), що в їхніх руках "краса і мозок, душа і багатства світу".

Всі вони (крім 188 провідних родин американських) мають титули король, дюк, барон, граф та інші дворянські титули. Всі вони мають свої родовідні книги, герби. І дивно — майже всі вони між собою кровно споріднені. І творять "замкнене" коло аристократії світу. І вони в той чи інший спосіб кооперують з червоним дворянством большевицької Росії.

Рід Ґеорга Вашінґтона (президента США) кровно споріднений з родом королеви Англії Єлизавети Другої (по роді Варнерів). Польські і московські дворянські роди, які живуть у Західному Світі, кровно споріднені з дворянськими родами країн Европи і з аристократами США. І без шуму формують напрямок американської східної европейської політики.

Політика президента Джана Кеннеді була польськофільською. Коли б він вирішував справи Галичини, то Галичина була б приєднана до Польщі в інтересах родини Кеннеді, до якої належить і польська аристократична родина Радзівіллових.

"Та що там аристократи! Народні маси, голос народу — це сила, яка вирішує справи миру й війни!" Так, але польські народні маси вірять, що "польська аристократка Марія Валєвська мала на Наполеона більші впливи, як австрійська армія". І тому Наполеоном було створене Варшавське королівство.

13. Ізраельські народні маси вірять, що їхня аристократка юна Юдита (Левіна) — велика дочка Ізраеля. Ассирійський полководець Олофер стотридцятидвохтисячною армією оточив ізраельське місто. І дав ізраельтянам наказ скласти зброю.

Юдита, знаючи, що вона приваблива красуня, пішла в військовий ассирійський табір помолитися до Бога Ізраелевого. Полководець Олофер запросив її до свого намету. І заснув оп'янілий ласками чарівної Юдити. Чарівна Юдита відрубала сонному полководцеві Олоферові голову. Ассирійське військо, утративши провідника, почало тікати, і було розгромлене ізраельтянами.

Не кажу, що завжди велику роль грають Естери, Юдити, Валєвські. Та все ж на біблійних Естері і Юдиті рабіни виховують передову жидівську знать. І тому може й не випадково у "президента" України Володимира Винниченка дружина жидівка, у диктатора большевицької Московитії Леоніда Брежнєва дружина жидівка.

Одна дівчина ставить питання "Який він? Кучерявий, молодий, сіються вуса?" Інша дівчина ставить питання "Хто він? Солдат чи генерал? Робітник чи міністер?" Є різні погляди на любов, красу, мораль. І не завжди можна чітко визначати, котра з цих двох дівчат порядніша, чуттями благородніша.

14. Якщо не всі, то майже всі рушійні сили, які формують стиль життя модерного світу, перебувають в розпорядженні аристократичних родин Европи, Азії, Америки. В їхніх руках банки, золото, нафта, вугілля, земля, хліб, релігія, культура, краса, мистецтво, наука, м'язи, пресові органи, які вміють по-професійному прасувати чи полоскати мозки.

Аристократія большевицької Московитії, тримаючи селян у колгоспному рабстві, живе найрозкішніше. Їй не загрожують страйки — долю трудящих вирішує червонопагонна жандармерія — військові загони МВД. Вона (большевицька аристократія) обділяє дорогими дарами аристократів США (Хрущов — Ітон, Брежнєв — Форд, Гамер).

15. Перебуваючи в Багдаді (Ірак), я пішов до готелю "Багдад", щоб там обміняти двадцятидоляровий "травелчек" на іракські дарії. По волоссі, вибіленому пекучим сонцем Месопотамії, і по-англійському одязі, який був у глині вавілонських руїн, банковий чиновник ще перед отриманням пашпорту визначив, що я "бритіш турист".

У готелі Ур, де я зупинився, неймовірна спека, а в готелі Багдад — свіжі квіти і прохолодь. Щоб утолити спрагу і мати право тут посидіти, я взяв пляшку пива і почав робити записки у своєму "Щоденнику".

І раптом чую: "Да, канєчно наш аерофлот у Багдаде, ми...". Я оглянувся — оподаль за столом, на якому добірні харчі і пляшки шампанського, сидять вгодовані купці (большевицькі аристократи) з іракськими мурзами (аристократами). Вони, чую, ведуть розмову про торгівлю.

І думав я — мої брати, заливаючись потом, працюють від сходу до заходу сонця у колгоспному рабстві. Вони не мають права бачитися зі мною і я не маю права бачитися з ними, бо я "буржуазний націоналіст", "зрадник народу, агент буржуазних розвідок".

А большевицькі барони — червоні рабовласники пирують у палаці шаха Ірану, у палацах іракських мурзів, пирують з аристократами Пакістану, Сирії, Індії, торгують потом і кров'ю мого народу! І душу мою наповнив такий нестримний гнів, що коли б я в ту хвилину мав бомбу, то освятив би її вибух власною і вражою злою кров'ю!

16. Україна, зиски і аристократи США, Европи, Азії. Тихо, без газетних повідомлень мадяри, поляки, москвини білі й червоні відчиняють двері палаців аристократії світу. Є переконання, що не на галасливих трибунах, не біля парафіяльних кивотів, не в диму панахидного ладану, а в розкішних палацах, на ревєрах, без участи українців, обмірковується українська справа.

І ставиться практичне питання: "Чи постання Української держави принесе зиски аристократичним родинам США, Европи, Азії? Що Україна може продавати? І що Вона може купляти і в кого? І які фабрики, заводи в Україні можна збудувати і на яких умовах?

З ким будуть кооперувати політики і економісти Української держави — з Китаєм чи Ізраелем, з Англією чи Францією? Чи Україна буде католицькою служницею Ватикану?

Чи може румунам, москвинам, полякам, мадярам роздати родючі землі смиренного народу Українського, поділивши його на ворожі фронти — католицизм, грецьке православія, сектантизм?

Чи може з большевицькою аристократією Московитії почати переговори про економічні й торговельні справи? Большевицька аристократія готова торгувати з аристократами США, Азії, Европи при умові, що "ніхто не буде вмішуватися у внутрішні справи СССР", тобто, не буде порушувати "української проблеми".

17. "Української проблеми немає. Українці сплять. Що зробити, щоб українська проблема стала світовою проблемою"? Українська проблема тільки тоді стане світовою проблемою, коли українці, живучи в неволі, добровільно вмиратимуть, щоб жила їхня чарівна Вітчизна.

Добровільна смерть за волю Вітчизни — найблагородніша в світі смерть. Тільки вона чарує людство. Добровільно вмирати, щоб вмирати — безглуздя: треба так добровільно вмирати, щоб летіли в повітря гнізда окупантів України".

"Українці не є творцями ні благородного життя, ні благородної смерти"? Значить української проблеми у світі немає. Кісінґер, репрезентуючи США, повідомляє світ, що "США не вмішується у внутрішні справи СССР".

18. "Кажете, що Україна хоче волі? Покладіть мені на стіл книгу "Україна і політекономія країн Америки, Европи, Азії". Я її уважно простудіюю. Знаєте, я маю 28 фабрик нейлону і полієстеру у країнах Европи і Азії, я вам скажу, чи українська воля мені вигідна".

"Українці, ви кажете, що у вас немає книги "Політекономія України"? Значить ви ще й самі точно не в'являєте, як має виглядати філософія вашої економіки? В такому випадку заплатіть мені за час, який ви в мене забрали на порожні визвольні розмови".

Якби аристократи країн Америки, Европи, Азії були беззастережно переконані, що постання Української держави принесе їм великі зиски, або, принаймні, зміцніють ті зиски, які мають, то вони б натиснули на кнопку, яка сконтактована з продуцентами "світової опінії". І українська проблема не сходила б зі сторінок газет, телевізійних екранів. І були б невідомими людьми призначені сотні мільйонів долярів для створення діючого українського визвольного руху? "Цікаво, чи ці сотні мільйонів долярів були б дані тими аристократами США і Европи, які в 17 році дали фантастичні суми для створення в Россії октябрської революції"? "Немає значення", "бізнес є бізнес".

19. Українська проблема вигідна — в сенаті й конгресі США, і в палаті лордів (Англія) появилися постанови, що коли Москва не звільнить українців з концтаборів, значить Москва — ворог гуманности. В ім'я гуманности Америка і Англія (та країни Комонвельту та приятелі Америки) не ведуть з Москвою жодних переговорів у справах економічної і мілітарної політики. Москва — ворог гуманности.

"Чому ж цього немає? Де ж світова справедливість?" "Світова справедливість" це пишна панянка, вона любить сидіти на колінах мультимільйонерів, а не на колінах українських християнських рабів, які всюди поводяться, як жебраки: патріярха просять, волі просять, справедливости просять, визнання просять, співчуття просять. Те, чого вони жебрають, інші народи самі здобувають. І так заслужено утверджують собі місце під сонцем.

20. "А гроші? От нам би з наших людей зібрати мільйони! От коли б ми, українці, мали свого мультимільйонера такого, як Рокфелер, ми б тоді мали силу!" Ні, українець, не маючи Української держави, не може бути мультимільйонером тому, що капітал — це політика, економіка держави. Мультимільйонер не живе сам в собі. Він без духовної і економічно-фінансової кооперації з іншими мультимільйонерами стане жебраком.

"Жебраком? Як мільйонер стає жебраком?" Дуже просто. Наприклад, ми знаємо, що американська родина Дюпонт має фабрики виробу нейлону і полієстру в США, Канаді, Франції, Німеччині, Аргентині та інших країнах.

Українець Коваленко, маючи п'ять мільйонів, збудував фабрику виробу нейлону. І "щоб бизнес ішов", почав продавати нейлон по тій ціні, що й Дюпонт.

Дюпонт дає розпорядження шість місяців продавати нейлон "дюпонтський" на тридцять відсотків дешевше. Мільйонер Коваленко не може знизити ціни на тридцять відсотків, бо він не має запасних фондів, які міг би використовувати для втримання неприбуткової фабрики, і цим провалити торговельну стратегію Дюпонта.

21. Люди купують нейлон Дюпонта, бо він, кажуть, чомусь подешевшав. Коваленко, не маючи сил конкурувати, оголошує банкротство.

Дюпонт, довідавшись, що новий продуцент нейлону Коваленко збанкротував, на сорок відсотків піднімає ціну на свій "дюпонтський" нейлон. І так за короткий час покриває шестимісячну втрату, спричинену зниженою ціною. Мільйонер Коваленко стає жебраком.

Мільйонери США (тобто, провідні аристократичні родини Америки) Астор, Кабот, Крайслер, Дач, Дюпонт, Форд, Гарріман, Ладж, Мек Кормік, Свіфт, Тафт, Вашінґтон, Рокфелер, Кеннеді та десятки інших родин (всіх їх є біля двісті). Вони кооперують між собою тому, що так діяти їм підказують їхні особисті інтереси.

Правда, вони, не порушуючи державних законів, ведуть між собою шалену боротьбу за ринки і сирівці, життя — це боротьба. Не хоче Форд збідніти, щоб розбагатів Крайслер. Рандолф Гирст (володар Каліфорнійських пресових концернів, батько жорстокої Патриції) торгує з шахом Ірану Могаметом Реза Паглаві. Знаємо, найстрашніші в світі війни велися за ринки, сирівці. І сьогодні великий точиться спір між Францією і Англією за ринки.

22. "Що ж нам, українцям, робити?" "Виникає питання — що ж нам, українцям, робити? Грошей немає, української національної аристократії немає, народні маси добрі, але національно мало свідомі. З чого почати будову держави?"

Велике вогнище починається з іскри, іскра є — несімо її, як промінь спасіння від хати до хати. Має визріти непереможне хотіння вірити, що потрібна Українська Духовна Революція — нова Українська людина потрібна. Стара українська людина сама себе поневолює навиками, придбаними у многовіковому рабстві. І тому вона не може бути творцем держави, хоч і не проти того, щоб така держава постала.

23. "Та нової української людини немає. І ніхто й не хоче, щоб вона була. Ми вже звикли до чужих релігій і порядків. І нам тяжко їх лишати. Ми вже на все те чуже дивимося, як на українську національну справу.

Ми ж щодня чуємо гасла "католицька церква — українська національна справа, грецько-православна церква — українська національна справа", "Марксизм-Лєнінізм — українська національна справа"".

"Бачите, як багато українці мають "українських національних" справ. І ці українські "національні справи" очолені чужинцями — Ватикан, Візантійщина, Москва. І нам, українцям, тяжко лишити ці "національні справи", і тяжко з ними жити".

Коли вам тяжко лишити ярмо, то чому стогнете, що воно тяжке? Вам треба дати два ярма, і потім одне ярмо через деякий час скинути, і ви будете дякувати, що вам так легко стало жити в одному ярмі?

24. "Та ж змилуйтеся, мільйони українців померло з голоду, у концтаборах! Ми — українці страдники, мученики, ми "настоящі християни", та волі в нас немає".

Є у світі переконання, що ті, що вмирають як вівці в безводне літо, волі не здобувають. Щоб народ здобув волю, не потрібно смерти мільйонів. Воля (і особливо Українська Воля!) дуже дорога й вибаглива. Вона хоче від синів України крови не рабської, а аристократичної.

"Вибачте, та ж кров одна — немає крови ні рабської, ні аристократичної". Ні, кажуть, що є якась різниця. Тарас Шевченко пише, що є рабська, сукровата кров, і є кров лицарська, свята.

Рабська кров ллється тихо, смиренно і ллється ріками, і нікого вона не хвилює. Коли аристократична кров ллється, то здригаються трони, валяться імперії, творяться держави, нові політичні системи, культурні й духовні рухи.

І коли й українці литимуть свою кров так, що задрижать всі основи кривавого Московського государства, значить вони (українці) стали новими людьми — стали аристократами духовно вільної України.

25. Нова українська людина (національний аристократ), ідучи на добровільну смерть, жахає окупантів України. Вони, рятуючи своє життя, тікають за межі України. З нових Українських Людей, які освятять свою кров у борні за волю України священними обрядами Рідної Української Національної Віри, самоутвердиться вольова і могутня аристократія України.

Українці, ставши господарями на рідній землі, почнуть торгувати зі світом. Україна, маючи казкові багатства, стане такою могутньою, що впливатиме на хід світової економіки. І на хід мислення людства. Українська аристократія буде радо вітана у палацах аристократії Европи, Азії, Америки. Житиме вона на славу й честь рідного народу. Справа України стане справою вигідного життя народів. І тоді її (Українську державу) підтримуватимуть народи тому, що вона їм буде потрібна, як хліб щоденний.

26. Що означає слово "аристократія", звідки воно, чиє воно? Є такі люди, які почувши слово "аристократія", готові брати дрюк і казати: "Де вона та гнила аристократія! Геть її! Я з холопів холоп, і таким залишуся, мозолі на руках — то моя слава і моя честь!"

"Нащо нам аристократія?! Ми всі селяни, селяни — найкращі люди, чесні, працьовиті, щедрі і вірні сини землі. З селян вийшов найбільший син України Тарас Шевченко, селяни мову зберегли, обряди. Та ж і Ви, Побратиме Леве Силенко, з простої селянської родини вийшли!"

Думаю я: справді, я глибоко люблю мою добру селянську націю, та не хочу любити її сліпою любов'ю.

Знаю, що тільки невелика частина селян пішла до Скоропадського, Петлюри, більшість казала: "Моя хата скраю, ніхто мене з землі не скине! Яка влада буде, така й буде".

Не можна за ці слова гніватися на селянина, не мав він добрих учителів, попи ж його навчили, що "всяка влада від Бога". І він вірить попам. Я вважаю, що український селянин сам повинен зробити переоцінку свого характеру собі (і тільки собі) на користь. Він повинен не вичікувати "чия бере" і "хто землі більше дає", а йти за кличами своїх великих синів. І свою землю з жодних рук не брати, і владу свою він повинен сам утверджати.

27. І думаю я: в українських селянських родинах є дочки, які красою обличчя, поставою, вибагливістю мови і вишуканістю манер справжні аристократки. Та національною свідомістю вони (правда, не всі) темні рабині (преподобні парафіянки, або передові колгоспні кріпачки). Вони не знають (бо їм недозволено знати) ні змісту свого самобутнього "я", ні правдивої історії свого народу. В них немає національної температури. Людина без національної температури не є достойною, тобто не є аристократом.

Є твердження, що грецьке слово "арістос" означає "кращий", "достойний", "нобел", а слово "кратос" значить "сила". Отже слово "аристократія" в точному перекладі означає "достойна сила", аристократ — людина, яка належить до достойної сили.

28. "Якщо слово "аристократія" означає "достойна сила", то як тоді розуміти термін "большевицька аристократія?"" Дуже просто: партизанський загін, який бореться за волю народу, має командира і бандитський загін, який грабує людей, має командира. Большевицька достойна сила не має жодної достойности — та з нею світ рахується тому, що вона тримає в руках золото, атомові бомби, армію.

У Лесі Українки читаємо: "І манери, і вирази, і поведення, все те в нього так тонко, аристократично виходить". У Нечуя-Левицького читаємо, що "гордість, то прикмета аристократа". Є загальна думка в українській літературі, що слово "аристократичний" значить "шляхетний", "благородний", "лицарський".

29. У марксизмі "аристократи — кляса експлуататорів". Перевіримо: Фрідріх Енгельс — друг Карла Маркса був аристократом (власником морської багатої транспортової фірми "Ермен-Енгельс").

Аристократи Карл Маркс (внук рабіна і син магната Гершеля Маркса), Джені фон Вестфален (дочка пруського барона — жінка Карла Маркса), капіталіст Фрідріх Енгельс прагнули несвідомі пролетарські маси використати, як зручне знаряддя, при допомозі якого вони хотіли дійти до влади. Карл Маркс, як знаємо, у своїй партії дав своїм двом зятям найголовніші посади. Призначив їх (на випадок перемоги Пролетарської революції) бути володарями Західної Европи.

Ульянов (Лєнін) був аристократом (дворянином), і маршал Тухачевський та інші "красні командири" були дворянами, які боролися проти дворян. Декабристи були аристократами, ще раз підкреслюю, що є "аристократи" тьми і є аристократи світла.

30. Вертаючись до слова "арістос", стверджую, що воно створене з кореня "арі". У "Ведах" слова "арі" і "ар'я" означають "достойний", "кращий", "вірночесний". Санскритське слово "крату" означає "сила", "розум", "право", "охорона". З староукраїнського (санскритського) слова "ар'якрату" греки створили слово "аристократія".

"Ар'я", "арі" створене зі слова "ор", "ор'я"; наш Родоначальник Тато Орь (Ар) був першим аристократом народів Індо-Европейської раси. Санскритське слово "крату" в значенні "благородний", "достойний" й сьогодні живе в нашій мові. "Господь послав Тебе нам, кроткого пророка", — пише Тарас Шевченко. Слово "кроткий" (походить від слова "крату") значить "достойний".

Аристократ (достойна людина, великий син народу) може народитися і в убогій селянській хатині. Тарас Шевченко був великим аристократом Українського Народу. Тарас Шевченко своєю силою похитнув основи трону рабовласницької Москвинської монархії.



ДЕНЬ 39



1. Як виник і що означає найстародавніший титул "огнищанин"? У Африці (Єгипет, Алжир, Туніс, Абісінія) і на Близькому й Середньому сході (Палестина, Сирія, Аравія, Месопотамія) первісні люди пекли м'ясо і -рибу на каміннях, зігрітих пекучим сонцем. Не докучали їм ні холод, ні довгі зимові ночі. І без вогню вони почували себе добре.

Вважаю, що слово "вогонь", "огень", "огонь" (у "Рик Ведах" -"аґні", у латинській мові "іґніс", у литовській — "уґніс") було створене над берегами Дніпра. Коли? П'ятнадцять тисяч років тому, а може й раніше — на світанні постання найвеличнішої в світі Мізинської культури, з вогнищ якої розвинулася сьогоднішня культура Людства.

Мізинці (наші далекі, далекі предки) були світлопоклонниками (вогнепоклонниками). У зимові місяці вогонь, який вдень і вночі горів у їхніх примітивних житлах, був їхнім святим добрим божеством. Вогонь охороняв їх від звірів, тьми, холоду, давав їм теплу воду і смажене м'ясо. Тверджу, що без вогню не було б цивілізації Людства.

І сьогодні в нас, українців, живуть вислови "родинне вогнище", "родинне коло", у санскриті "кала". Справді наші предки сідали колом навколо вогню — творилося родинне вогнище, освячене спільними почуваннями. І мислями.

Умів здобувати вогонь і втримувати його досвідчений "тата". Тата мав титул огнищанин. Титул "огнищанин" — найстародавніший титул в історії культури і цивілізації народів Індо-Европейської раси. Він витримав іспит тисячоліть.

2. З родин творився рід. Рід мав сто чи двісті осіб. Жив законами родового вогнища. Родове вогнище мало своє поле, свій ліс, своє пасовище, стадо худоби, свою ріку. Сьогодні ми знаємо, що житла родового вогнища стояли колом. В центрі круглої площі горів вогонь, навколо якого в дні свят сходився весь рід. І молодь виводила за ходом сонця веснянки, гагілки — це була щира молитва сонцеві, яке воскресило землю. І уквітчало її духмяною зеленню.

Сотні селищ (трипільських селищ) семи чи п'ятитисячолітньої давности знайшли археологи на землях України. Не знайдені селища семитисячолітньої давности на землях Італії, Франції, Німеччини, Московитії, Палестини, Месопотамії. Мають обґрунтовану слушність ті історики Індії, Англії, Італії, які пишуть, що Україна — колиска народів Індо-Европейської раси. В Україні були запалені (і про це я часто згадую) перші вогнища духовного життя людини Білої раси.

3. Наймогутніша людина трипільського родового вогнища мала титул "огнищанин". Огнищанин — батько, старший (патріярх), воєначальник, суддя, духовний провідник. Він учив одноплеменників: "Не плюй на вогонь, бо то гріх, не плюй у криницю, бо то гріх".

Ніхто не відважувався пройти мимо огнищанина, не поклонившись. Всі його обожнювали просто тому, що він був їхнім рідним батьком. І він всіх любив, як рідних дітей, братів, сестер. І з цих часів (переходячи від покоління до покоління) в українській родині утвердився культ родичів. Діти не казали "ти". Вони з любов'ю вимовляли "Ви, мамо", "Ви, тато".

Родове вогнище вело війну з сусіднім родовим вогнищем. Велися війни за воду, пасовища, ліс, землю. Сильніше вогнище підкоряло собі слабіше. Та покорителі не поневолювали покорених — всі вони були споріднені, володіли однією мовою, мали одні обряди життя. Декілька об'єднаних родових вогнищ творили плем'я. Є в нас племена Полян, Волинян, Древлян, Сіверян та інші племена Оріяни (України).

У дохристиянській Україні (Русі) був могутній провідний кляс вогнищан, тобто аристократів. Вогнищани, на чолі яких стояв сар (цар), ставали боярами (воєначальниками). З них складалася Царська Рада. Вогнищани жили у своїх "µрама" (санскритське слово "ґрам" ми тепер вимовляємо, як "храм").

4. Двара, царський (княжий) двір, дворецький, дворянин. Старе українське (санскритське) слово "двара" значить "двері", "двір", "подвір'я", "дворець". Чотири тисячі п'ятсот років тому з Оріяни (Праукраїни) прибули до Північної Індії декілька могутніх Родових Вогнищ. Одне з цих Родових Вогнищ Двара в історії ведійської Індії вславилося своєю кровною єдністю і войовничістю.

Литовці кажуть — "дурис", англійці — "дор". Очевидно, що слово "дор" постало від слова "двара", "двері".

Довірена особа, яка керувала Київським княжим двором, мала титул "дворецький", або "дворовий". Були дворецькі головні й другорядні. Провінційні дворецькі — наставленики княжого дворецького. Дворецькі творили "кляс" дворян.

Двір князя Ярослава Мудрого був особливо багатий. На дворі князя Ярослава Мудрого знаходили собі притулок норвезький князь Олав, сини англійського короля Едмунда.

На дворі князя Ярослава Мудрого відбувалися присяги і клятви на вірність князеві, відбувалися суди над зрадниками і державні врочистості. Дворянин — людина не тільки беззастережно віддана князеві, а й обдарована княжими ласками і дарами. Користувалася вона особливими Привілеями — з дворянських родин виходили дипломати, воєначальники, радники, судді, купці.

5. У Московитії дворяни творили провідну касту імперії. Син дворянина, маючи 16 років, мав право належати до Дворянського полку, з якого виходили найвірніші оборонці династії Романових. На руїнах Римської імперії постало багато нових держав, очолених дворянською елітою.

Дворянська еліта Англії, Німеччини, Франції, Швеції, Італії, Іспанії, Греції й сьогодні вирішує духовні й економічні справи Західної Европи. Дворянська еліта большевицької Московитії кооперує з дворянською елітою Західної Европи на принципах дворянської еліти династії Романових: "нікакого Украінского гасударства нє било і бить нє может!"

6. Що означає слово "пан", і звідки воно, чиє воно? Ми чуємо слово "пан" майже у всіх так званих "слов'янських народів", очевидно, в значенні "господар", "поміщик", "землевласник", "аристократ", "шляхтич". Та, незважаючи на це, слово "пан", досі в етимологічних словниках лишається загадковим. Учені сперечаються, по-різному тлумачучи походження слова "пан".

Знаємо, є вислів "панамериканська сила", "панславізм", "панагія", "панахида". Очевидно, тут слово "пан" взяте із старогрецької мови, і воно означає "все". "Панамериканська сила" значить "всеамериканська сила".

Коли я, маючи доповідь в Ню Йорку, сказав "треба, щоб могутніла панукраїнська сила", до мене відізвався один пан маґістер: "Та ж ми в неволі, а ви говорите про якусь там панську українську силу".

7. Слово "панагия" значить "всесвятая". Панагия — нагрудний знак архиєрея науки Христової. Панагия — ікона (портрет) дівиці Марії — символ архиєрейського достоїнства. Слово "панахида" (це грецьке слово особливо поширене між українцями) значить "всенічна". Греки ще в часи віри в богів Деонисія, Аполлона, Атени здійснювали панахиди при світлі каганців, у яких горіли пахучі зерна.

У поляків — пан, у литовців — понас. Є вчені, які вважають, що слово "пан", яке поширене між українцями, походить від тюрсько-татарського слова "жупан". Справді, хан Омортаг мав титул "жоупан", що значить "господар", "начальник". Вважаю, що українське слово "пан" не має нічого спільного ні з грецьким словом "пан", ні з тюрсько-татарським словом "жоупан".

8. У Індії вчений Брагман, який є санскритологом чи археологом, має титул "пандит". У санскриті слово "пан" означає "достойний", "досконалий", "вартісний". Та ми на цьому не зупинимося. Ідемо далі і бачимо, що в санскриті слово "пан" означає наше слово "п'ять".

Слово "пандіта" значить "мудрець", "досконала людина". У "Магабгараті" є ім'я людини Пандіт. У Індії був прем'єр-міністер Пандіт Неру.

Є в Індії провінція Панчала. Вникаючи у глибінь священних обрядових термінів ведизму, я знайшов слова "пан ка тапа" (п'ять котрі теплі), "пан пада" (п'ять падінь), "пан сата" (п'ять сотень), "панта" (п'ятий).

І прийшов до переконання (і таїнами моєї інтуїції відчув), що в наших предків слово "панта" чи "пан" вважалося таємничим. Воно ознаменовувало архітектоніку будови життя. Воно (слово "пан", що значить "п'ять") означало зміст життєвої субстанції.

9. Є п'ять головних органів чуття — зір, слух, нюх, смак, дотик. Є п'ять органів дії — дві руки, дві ноги, горло. Є п'ять жертвоприношень — молоко, сир, масло, мед, цукор. (Наші предки-хлібороби не вживали "кривавого" жертвоприношення). Вони вірили, що коні, корови, вівці, коти, собаки — їхні приятелі. І вони спільно з людьми відчувають прихід Різдва Світла Дажбожого. Різдво — перемога тепла над холодом, перемога світла над тьмою.

10. Є в рослини п'ять складових основ життя — корінь, стовбур, гілля, квіти і плід. І все, що живе, має спільну суть — родиться, росте, цвіте, дає плоди і вмирає. Наші предки були правильними дітьми матері-Природи. Вони були з'єднані з матір'ю-Природою так, як корінь з землею, так, як немовля, яке визріває в лоні матері, з'єднане з серцем і душею матері. Наші предки обожнювали природу не тому, що вони були, як твердять церковні християни, темними сонцепоклонниками чи природопоклонниками. Вони чарівну гармонію природи відчували в серці своєму, розуміли її підсвідоме.

Предки наші вважали, що є на світі встійнена матір'ю-Природою священна боротьба за життя. Все, що краще витримує холод, голод, бурі (марути) й негоду, живе й множиться. Вовченя, яке народилося з кривою ногою, не витримає іспиту життя і загине. Воно не може спіймати собі зайця на обід. Зайченя, яке народилося з сліпими очима, виросло на маминому молоці і загинуло. Воно не могло бачити, де росте лоза, травиця.

11. Молодь отримує від родичів навики, хвороби, здоров'я, талант і безталання. Наші предки з особливою увагою ставилися до дітей своїх. Знаємо — був Обряд Утаємничення Юнака у світ вибранців — кращих людей роду, племени. Юнаки-вибранці виховувалися в суворій дисципліні. Вони знали, що вони готові в борні за волю племени життя віддати. Вони несли весь тягар племенних турбот. Хто ж потрапляв у світ вибранців — кращих синів роду, племени?

Юнак-вибранець повинен мати "пан" (п'ять досконалих сил людських). Він повинен метко володіти списом, стрілою, вміти робити човен, спритно бігати, їздити на коні. Щоб володіти цими п'ятьма силами, треба бути паном.

Щоб бути паном, треба мати "пан" (п'ять розвинених основ життя людини) — дві руки, дві ноги і горло, він повинен мати розвинені "пан" (п'ять органів чуття — зір, слух, нюх, смак, дотик). Коли він все це має досконале, він здібний бути воїном.

Він в дні Купала біля Мага Врати (уквітчаних воріт слави, краси, мужності, любови) отримував від старшин племени титул "пан". Титул пан отримував кожний юнак, який володів тілесною і духовною досконалістю.

12. Містер, професор, доктор, дон, ума, майстер. У світі широко вживане слово "містер" постало від слова "мастер" (майстер), що в перекладі на нашу мову означає "учитель", або "умілець". У наших славних предків сумеріян (кімеріян) той, хто вчив дітей, мав титул "ума", про це я широко оповідаю у праці "Совість Історичної Науки".

Вважаю, що слово "майстер" створене зі слова "містерія" (таїна). І тому буде правильніше, коли ми слово "майстер" пояснимо в значенні "втаємничений". Утаємничений (майстер) старався свою науку передати тільки своїм найвірнішим учням. Учні присягалися на життя і смерть (про що ми знаємо з історії будови єгипетських пірамід, храму Соломонового і законів масонства), що не розголошуватимуть таїн науки свого майстра (учителя).

Слово латинське "професор" означає "учитель". Очевидно, слово "професор" складається з слів "про" (у нас "пра", наприклад, прародитель) і "фесс" ("фесс" значить "знання", "розуміння", "власність"). Отже професор — "першознавець", "першовласник".

13. Латинське слово "доктор" означає "учитель", "майстер". Виникло воно зі слова "докере" (доцере), що значить "учити". У 12 столітті слово "доктор" у Західній Европі почало вживатися у значенні наукового ступеня. У старій Німеччині імператори роздавали своїм достойним людям докторські дипломи з печаткою (буллою). Ті, що такі докторські дипломи мали, звалися "докторес буллаті".

Слово "диплом" походить від грецького слова "діплома", "діплома" значить "згорнутий папір", "документ", "подвійність". І очевидно звідси й походять слова "дипломат", "дипломатія".

Алеµро (визначний знавець стародавніх мов, професор Манчестерського університету, Англія) у книзі "Де Сейкрет Машрум енд де Крос", виданій в 1971 році, по-новому пояснює значення слова "маґістер". З деяких делікатних причин я не подаю тут його тверджень, хоч і вважаю, що вони умотивовані.

14. Лорд, сер, шрі, дон. Слово "лорд" створене з слів "лав" (любов) і "бред" (хліб) чи "вард" (опіка), принаймні так пояснює "Вебстер — третій новий інтернаціональний словник", виданий в 69 році.

Очевидно, в старі часи (та й тепер ця думка не дуже змінилася) англійці в слово "лорд" вкладали значення "люблений опікун", "люблений хлібодавець".

Сотні літ в Англії діє "Палата Лордів", яка обмірковує, плянує, вирішує справи життя Англії. Сьогодні слово "лорд" має поширене значення. Наприклад, "лендлорд" (господар, землевласник), "лорд адмірал", "лорд ректор". Справді, мобілізуюче поняття затаєне в слові "лорд".

Англійський моряк під час небезпечного шторму, отримуючи наказ, каже: "Єс, лорд адмірал", що значить "так, улюблений опікун, ведучий по морю". Англієць титулом "лорд" особливо дорожить. Лордами були визначні сини Англії.

Поет бурхливої вдачі, шукач пригод, палкий чарівник слова, який один з перших англійців переплив ля-Манш (англійський канал), Джордж Байрон був лордом.

15. Слово "сер" (наприклад, сер Чарлс) в основному вживається, як титул достоїнства. Вважаю (дарма, що в етимологічних словниках немає про це згадок), що слово "сер" постало з санскритського (староукраїнського) слова "сар'я", що значить "той, що світлий", "той, що сонячний", чи від слова "ері" (шрі), що значить "світлий, гідний".

Я вже зазначував, що наші предки вживали слово "сур'я", "сар" в значенні "сонце". У "Рик Ведах" є відомий вислів "ері васа", що значить "сонячна весна". Слово "ері" (шрі) у санскриті має й ряд інших значень. В Індії, а також у Ляосі (у Ляос слово "шрі" занесли буддисти, які в своїх обрядах уживають санскритські терміни) слово "ері" (шрі) вживається, як титул достоїнства.

16. У Іспанії титул "дон" (від латинського "домінус", ширше пояснення про першозначення цього слова я подаю у праці "Різдво Світла Дажбожого"), мали королі (дон Карлос), принци, а також вище іспанське дворянство.

В Італії титул "домінус" спочатку мав право мати тільки римський папа, потім цим титулом були удостоєні й єпископи та визначні монахи. Титул достоїнства став таким модним, що всі визначні люди романських народів почали перед прізвищем ставити "дон". Іспанки мають титул "донья", італійки — "донна", очевидно, в значенні "панна". Королі Франції (із династії Каролінґів) мали титул "дом".

17. Дюк, барон. У "Магабгараті" є титул "дикш" (дукш) у значенні "велитель", "діяч". Є тут корінь "ді", що в санскриті означає "дія". Наприклад, санскритське речення "ді да" значить "діяння дати".

Існує загальне переконання між європейськими етимологами, що слово "дюк" (особливо воно має велике значення в Англії) значить "лідер", "провідник".

У творах письменника Панаса Мирного читаємо: "Грицько — багатир, дука, у нього три пари волів, дві шкапи, ціла сотня овець".

Українці слово "дука" також вживають, як "дукар". Наприклад, І. Кропивницький пише: "До його дочок сваталися дукарі, або купці". У Тараса Шевченка є рядки: "Степи, шляхи, Мов сарана вкрили барони, герцоги і дюки". У санскриті поруч зі словом "дикш" є й слово "дакша" в значенні "достойний, сильний, благородний, розумний, даючий".

Австрійці мають титул архидюк (старший дюк). Москвини, присвоївши титули Західної Европи, устійнили у Москві титул "ґренд дюк" (великий дюк).

У Англії титул "барон" вважається одним з найвищих. У старі часи майже всі визначні голови родин Лондона, Йорка та інших міст вважалися баронами. В 6-7 столітті в Европі кожна знатна людина мала титул "барон".

Видатну роль відіграли барони в історії Німеччини. У старонімецькій мові слово "баро" значить "муж" (мужній). У латинській мові слово "баро" значить "вільний".

18. У деякі періоди історії Европи барони були особливо могутніми. Залежали вони тільки від влади імператора, короля. Варто ствердити, що слово "барон" у різні епохи історії Англії, Німеччини, Франції, Австрії міняло своє значення і призначення. Петро Перший в 1710 році дав у Московитії перший титул барона жидові Шафінові.

У санскриті слово "бгрі" значить "бере", "брати", "тримати", "наступати". Є відома світові індуська книга "Магабгарата": ми вже знаємо, що слово "мага" значить "могутність". Слово "бгарата" значить "гарата", "гаратання", "борня", "наступ".

Ми кажемо "бере", наші предки-сумеріяни казали "бар". У німців "біран", в англійців — "бер". І знову ж є в нас слово "брань", що значить "борня", "війна". Слова "боярин" і "барон" мають спільний пракорінь. Титул "боярин", "барон", як знаємо, був переважно притаманний воєначальникам.

Катерина Друга в 1785 році впровадила (на західноевропейський зразок) так звані "Жалованиє грамоти". Кожна область мала "Дворянську родословну грамоту", в якій були записані дворяни (графи, князі, барони та інша знать імперської Московитії).

19. Маршал, адмірал. Наші предки (скити-гіттіти) в щоденному житті вживали слово "море" (мор) в значенні "зморює", "море". Вони вважали (і про це я вже писав), що глибока і широка вода людину море (зморює).

Звідси й походить наше слово "море", "море Каспійське".

Із санскритського слова "ат", що значить "іти", "ідучий" і зі слова "море" створився титул "адмірал", що значить "ідучий морем" (ідучий, ведучий по морю). Ми бачимо, що літера "т" замінена на літеру "д". Та й слово "море" зазнало змін.

Слово "маршал" (титул цей діє на солдатські маси, як магічне слово) означає "конюх" чи "конюшний". В англійській мові слово "мер" означає "кінь". Очевидно, титул набирає великого значення тоді, коли людині, яка титул має, даються особливо великі права й обов'язки. В Московитії титул "маршал" був вперше запроваджений Петром Першим. Тіто, який був досмертно проголошений президентом Югославії, має титул "маршал".

20. Граф, баскак. Для багатьох слово "граф" звучить, як загадка, в ньому притаєна вельможність, і тяжко повірити, що слова "граф" і "граблі" мають спільний корінь.

Та хіба кожний може легко догадатися, що слова "біс" і "два" походять з одного кореня і мають одне значення. Дехто може здивовано сказати: "Оце так наука! Та ж два, то є два, а біс — то таки чортяка".

Справа в тому, що в наших предків було повір'я, що "чорт міняє свою форму", він появляється "то в образі людини, то в образі скотини", він двоїться, він — двіс. Ми наше старе слово "двіс" вимовляємо, як "біс".

У санскриті слово "двіс" означає "два". Від слова "двіс" постало грецьке слово "діс", англійське -"твайс", старонімецьке — "твіс", латинське — "біс". Визначного артиста люди оплесками викликають "на біс" — просять, щоб він "подвоїв виконання пісні чи танцю", повторив.

Є гарячі суперечки щодо етимології слова "граф". Чехи кажуть "грабе", поляки — "грабе", литовці -"ґровас", латиші — "ґравс", "ґрапс", німці — "µраф". Грецьке слово "µрафо" означає "пишу" (ґрафую).

У стародавніх греків слово "µрафо" спочатку не вживалося в значенні "писати" (це слово вони мали ще перед тим, як навчилися писати). І вживали вони його в значенні "гребти", "єднати частини, знаки".

У стародавні часи слово "граб" не означало сьогоднішнє "грабує", "гребе", "загарбник". Граблі (дуже потрібне знаряддя праці) існувало для справ благородних — граблі єднали до купи зсерповане сіно, збіжжя. Слово "гребе" було синонімом "єднає".

Земля України (Руси), окупована Монгольською ордою, постійно бунтувалася. Її усмиряли дві підступні сили — чингісханські баскаки і грецько-православні єпископи.

Слово "баскак" постало з монгольського слова "басма", що значить "душити", "давити". Баскаки були душителями — вони душили тих українців (русичів), які не корилися законам хана Золотої орди.

В історичних розвідках читаємо: "Щоб тримати в покорі населення Русі, хани призначали в руські землі баскаків з військом. Під їх контролем перебували князі".

Письменниця Тулуб (замучена большевицькими баскаками) у творі "Людолови" пише: "Нурялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм".

Баскаки повідомили хана, що єпископи віри грецько-православної не дбають про долю русичів (українців). Вони у церквах голосять науку віри Христової, що "кожна влада Богом дана і їй треба коритися".

21. Віра, яка вчила русичів (українців) коритися монголам, була особливо вигідна для хана. Хан архиєпископам давав золоті грамоти (ярлики) і давав їм право судити і карати тих русичів (українців), які байдужі до віри грецько-православної і не хочуть давати ханові данини (коней, волів, пшениці і своїх чотирнадцятилітніх доньок).

Історики "Української Греко-православної церкви" приховують від народу ті страшні злочини, які були в Україні (Русі) довершені попами і єреями (намісниками Візантії). Та не можна вважати, що жерці віри грецько-православної були жорстокими тільки в Україні з українцями.

Наприклад, в Атенах митрополит Павлос офіційно заявив, що "православний священик має право вживати фізичну силу". І додав, що так робити "дозволяють канони, незважаючи навіть на Нагорну Проповідь".

Священик Марко Пулідіс прийшов до шпиталю, щоб висповідати православного грека. Власник шпиталю Ніколас Кордас з умотивованих причин пробував священика Марка Пулідіса не пустити до хворого. Священик Марко Пулідіс почав свою греко-православну канонічність доказувати при допомозі кулаків. Поранений Ніколай Кордас справу передав до суду.

Коли суддя спитав митрополита Павлоса: "То як же би ви осудили священика Марка Пулідаса"? Митрополит відповів: "Оправдати, добре зробив!" І піп Марко Пулідас був оправданий. На суді митрополит Павлос канонічно зазначив, що наука Ісуса Христа стоїть "на нижчому рівні", а грецьке православіе "має вищий рівень". Цей "вищий рівень" православні українці добре відчули на своїх спинах в епоху Монгольської орди.

22. Імператор, король, принц, кир, князь. Слово "імператор" увібрало в себе "могутній зміст" і "дух", та первісне його значення було "командир", потім — "незалежний володар Риму". Є загально відоме твердження, що титул Імператор носить той володар, який править об'єднаними державами, які очолені залежними від імператора королями, базилевсами, князями.

Термін "імперіялістичний загарбник", який українці широко вживають, не завжди оправданий.

Імператор — офіційний титул у володарів Абісінії і Ірану. Могамет Реза Паглаві має титул Шах над Шахами — імператор стародавнього трону Персії.

Є устійнене переконання, що слово "король" походить від імени Карл. Великий володар мав ім'я Карл (Карл Великий). У старонімецькій мові слово "карля" означає "вільний муж".

Чехи кажуть — крал, болгари — кралят, поляки — кроль, серби — краль. Ми, українці, — король. У народі є вислів пісенний "дівчина, як краля" (в значенні, як королева).

23. Слово "принц" походить від латинського "принцип", що значить "основа", "основний". В українців є старе гарне слово "престолонаслідник".

Чуємо ми вислів "преосвященний кир Максим". Не всі знають, що слово "кир" означає "цар", "пастух", (тут літеру "ц" (с) греки вимовили, як "к"). Ці літери натворили багато плутанини — ми кажемо "Кипр", англійці — "Цайпрас". Ми кажемо "кераміка", греки — цераміка, звідси й походить в історії неясність — Кімерія чи Сумерія?

Преосвященний кир, тобто цар — титул єпископа грецько-католицької церкви, підпорядкованої римському папі. І кирів (царів) українці мають багато — та користь з них яка — всі вони дуже вірні слуги церковного латинського імперіялізму. В історії ніде не зазначено, щоб хтось з цих кирів виступив проти ватиканської антиукраїнської політики в обороні гнобленого Народу Українського. У греків слово "кир" значить "лорд".

24. Слово "князь" на думку етимологів виникло з старонімецького слова "кунінґ", "кьоніґ", "хунінк", англійці кажуть — "кінґ". Та основний, або початковий корінь цього слова має бути "µен", "ґене", що значить "рід", "родити" (і коли так, то це слово не німецького походження).

Вважаю, що слово "князь", "кінґ" своїм змістом первісним величніше, як слово "король". "Князь", "кінґ" — значить "родоначальник", "патріярх", "першородитель".

У нас слово "княжич" значить "син князя", а "княжичич" — син княгині. Значення слова "князь" було, як знаємо, в різні часи неоднакове. Князем звався правитель області, староста і священики полюбили цей титул і стали кзьонзами (тобто, князями).

25. Хан, паша, султан, фараон, мікадо, монарх. Хан — старий титул володарів Азії. Слово "хан" значить "відпочинковий дім", "хата", "місце заїзду". Могутній володар монгольських племен мав титул "чингіс хан", "чингіс" значить "великий".

Азійці (особливо китайці) кажуть "ган", очевидно, в значенні "принц", "голова". Є твердження, що титул "хан" (ган) постав з турецького слова "каан".

У мусульман титули "паша" і "бей" були військовими. Та коли, наприклад, "бей" ставав світською людиною, ніхто в нього цього титулу не відбирав. Турки перед приходом до Малої Азії (Туреччини) мали зв'язок з оріянами Північної Індії, особливо з войовничими саками (скитами). У турецькій мові є чимало санскритських слів (скити говорили санскритським діялектом). Наприклад, слово "паса" в санскриті значить "пастух", "провідник". Турки слово "паса" вимовили, як "паша". В них паша — воєначальник, губернатор. Наприклад, Мустафа Кемал Паша. Турецьке слово "бей" означає "пан", начальник провінції в часи Оттоманської імперії.

У Тунісі "бей" значить "володар". Горезвісний українізований татарин Кочу-бей був визначною особою біля гетмана Івана Мазепи. У історію він увійшов, як зрадник, якому була відрубана голова.

У Турції титул "падішах" існував у значенні "вельможний король". Іранське слово "шаг" (вважаю, що воно авестійське, споріднене з санскритським словом "саг") значить "ведучий", "ідучий", "сильний". У старі часи ми казали "шаг", "сажень", "шагати". У "Рик Ведах" слова "сагам", "сагітва", "сагия" поширені в значенні "іти", "наступати", "крокувати" (шагати). У мові староперсів слово "шаг" значить "провідник" (шах).

Падішах — володар держави і він одночасно є й духовним провідником Ісламу.

Король Англії — володар держави (священний символ держави). Він також є найвищим авторитетом — релігійним лідером Англійського народу.

26. "Чому в одній особі зосереджена така сила? Хіба це справедливо? Людина є тільки людиною — де ж тут демократія англійська?" Могутніми правами обдарований володар Англії тому, щоб в народі панувала духовна і організаційна монолітність. Справедливість торжествує там, де об'єднаний народ. Демократія — самодисципліна. Немає самодисципліни — немає демократії. Немає в світі такої сили, яка б могла поневолити дисциплінований народ!

27. Легендарний володар Святослав завойовник був верховним воєначальником, царем і духовним лідером (патріярхом) України (Руси) — і тому в Його часи існувала подивугідна єдність українців (русичів). Вірили вони, що вони внуки Дажбожі, чужим богам не поклоняються і чужих авторитетів на землі Дажбожій не визнають. Духовна і організаційна монолітність давала силу Україні (Русі) і звеличувала Її авторитет в Евразії.

Московитія, наслідуючи державний стиль Візантії і Татаро-Монгольської орди, стала могутньою. Петро Перший був автократом (самодержцем) Московитії і одночасно духовним лідером (патріярхом) народу Москвинського.

28. Патріярх Московський, який творив проти Петра Першого опозицію, був посаджений на свиню. Анастасій — патріярх Візантійський, який пробував чинити двоєвладдя у Візантії, був імператором Константином (741-775) голий посаджений на осла обличчям до хвоста. І під вигуки товпи гнаний по іподромі перед брамою святої Софії.

Між іншим, в жовтні 72 року, перебуваючи у Стамбулі (Константинополі), я дивувався, що й досі туристи можуть оглядати руїни цього іподрому.

Японське слово "мікадо" (національний титул японського імператора) означає "високі ворота". І це нам нагадує старий єгипетський титул "фараон", що значить "дім" (велика будова). Слово "монарх" у своєму первісному часі означало "єдиностарший".

29. Гетман, цар, президент, прем'єр. Не треба писати слово "гетман" з м'яким знаком. Слово "геть" означає незаперечний доказ щось покинути. "Геть від мене!", "геть, відчепися". У письменниці Марко Вовчок читаємо "Геть ту дитину!". Тут слово "геть" означає "непотрібно", "не треба".

У письменника Нечуя-Левицького читаємо: "Геть, одчепися!", — крикнула Лукина". І є вислів "геть-геть", що значить "далеко-далеко", "геть всі". У Лесі Українки читаємо "геть з тієї кріпості".

Українські етимологи (ті, що орієнтуються на німців і ті, що орієнтуються на москвинів) пояснюють, що слово "гет(ь)ман" виникло з німецького слова "гауптман", що значить "начальник" ("Український радянський енциклопедичний словник", виданий у Києві в 1966 р., стор. 150).

Особливо корисна така етимологія для москвинських вторжників, які ведуть пропаганду, що гетман Павло Скоропадський "наставленик Німеччини".

У праці "Чому потрібний культ провідника?" я визначив походження і значення слова "гетман". Тепер тільки пригадаю значення таких санскритських слів: "гетувідя" (утверджувати знання), "гетувакана" (утверджувати промовою). Особливо для нас цікаве санскритське слово "гетман", що значить "наступаюча мудрість" ("ман" значить "думати", "проявляти розум", "манити").

30. Не раз зазначував, що слово "цар" не походить від імени чи прізвища Цезар (Юлій Цезар), а від слова "сар" (сар'я), що значить "сонце", "сонячний".

Правильно українці переклали слово "президент" в значенні "предсідник". Вже добре знаємо, що в санскриті "пра" значить "перед", а "сада" — сидіти. Слово "сада" чи "шада" (Упанішада) особливо старе, і воно живе й в англійців, німців, як "сит", "зетцен". Слово "прем'єр" постало від "прім" (перший). Треба зазначити, що "прім" тотожне з українським (санскритським) "пра" (перший).

31. Губернатор, ректор, міністер. У латинській мові слово "губернатор" значить "правитель", "губерня" — територія, очолена губернатором. Губернатори ~ представники королівської влади в колоніях, домініях, імперії.

Слово "ректор" (значить "правитель") часто вживається в понятті "губернатор". Слово "міністер" значить "слуга", "прислужник". При допомозі міністрів (прислужників) король володіє королівством. У республіці президент призначає міністрів, очевидно, при умові, що вони беззастережно виконуватимуть його розпорядження.

32. Генерал, майор, капітан, герцоґ, лейтенант, капрал, амбасадор. З слова "генераліс", що значить "загальний", "головний" походить титул "генерал". Слово "майор" значить "вищий", "старший", "більший"; є титул — генерал-майор.

Слово "капіталіс" значить "головний", і звідси й походить титул "капітанес" (капітан), вперше цей титул появився у Франції в 16 столітті. Москвинські большевики, взоруючись на буржуазні титули Европи, титул "капітан" запровадили у своїй армії в 1935 році. Титул “капітан", як знаємо, переважно поширений у морському флоті. Різні спортові команди мають своїх капітанів.

33. Незважаючи на те, що слово "герцоµ" тепер не існує як військовий титул у німецькій армії, у старі часи воно мало велике значення. Слово "герцоµ" виникло з двох старонімецьких слів — "гері" (військо) і "зоґо" (вождь). Герцоµ — військовий вождь. У Німеччині були герцоµства (й досі туристи оглядають герцоµські замки).

Слово "лейтенант" створене з слів "лей" (місце) і "тенант" (володіючий, володар), "лейтенант" значить "володіючий місцевістю". Є титули "генерал-лейтенант", "лейтенант-губернатор".

Слово "амбасадор" постало з слова "амбайса" (місія, делегація); "амбасадор" значить "делегат", "посланик", "ангел", "архангел" — старший посланик.

Українці, які ожидовлені християнізмом, на своїх прапорах (на корогвах) мають зображення жида Михаїла. І кажуть, що він є їхнім "архистратигом". Слово "архистратиг" складене з слів "архи" (старший) і "стратиг" (командир). Отже, українці, які себе вважають християнами грецької інтерпретації, живуть під опікою жида (архистратига Михаїла).



ДЕНЬ 40



34. Магнат, буржуй, комісар. Я хочу сказати, що найстародавніші греко-латинські слова не створені в Греції чи Латинії, а в Оріяні (Протоукраїні). Їхній первокорінь треба шукати у санскриті.

Наприклад; наукові авторитети УВАН, НТШ, Академії Наук так званої "УРСР" однозгідно пишуть, що українцями вживане слово "пошта" позичене з чужих мов (німецької, латинської, французької).

Ні, ми, українці, не позичили слово "пошта". У німців — "пост", у латинів — "постіс", у французів — "посте".

У санскриті є слово "прста", що значить "передстоянка". Слово "прста" (прішта) створене з слів "пра" (перед) і "шта" (стояння, постій). У "Рик Ведах" поширені слова -"пріштатапа" (передстоянка тепла), "пріштасвета" (передстоянка світла). З староукраїнського (санскритського) слова "прішта" постали латинське "постіс", французьке — "посте", німецьке — "пост".

35. І слово "адвокат" не латинське, воно створене з санскритських слів "ат" і "вака". "Атвака" значить "ідучий говорити", "промовець", "той, що ваакає". Сьогодні в Індії ті індуси, які знають санскрит, вживають слова "вака" (говорить, ваакає), "вакана" (промовець), "вакас" (виказ, промова), "вакасия" (виказує, говорить), "вакту" (говорити, ректи). Старі латиняни казали "вакаре".

Слово "окуліст" (окулістика, окуляри) походить від слова "око" (брагман, виголошуючи молитву, не забуває зазначити перед "ом", що є "сварґа око" ("око" значить "дім", "вікно").

Слово "магнат" ("маґна") наші вчені також приписали латинам, чому? Тому, що вони заполонені так званою "латиноманією", традиційним европоцентризмом ("все від греків", "все від латинів").

36. Звільнившись від комплексу національної меншовартости, треба створити Український Інститут Санскритології. І подарувати світові треба нові, справді правдиві твердження про історію розвитку мов народів Західної Европи.

Слово "буржуа" значить "житель міста", "городянин", "міщанин". І особливо воно поширене у Франції. Не кожний буржуа був капіталістом, вельможею. Москвинські большевицькі капіталісти, граючи роль "оборонців світового пролетаріяту", звуть борців за волю України... "буржуазними націоналістами". Чим же слово "буржуа" гірше за слово "комісар"?

37. У Франції королі посилали своїх комісарів, які були вірними виразниками влади монарха, в різні політичні й військові відрядження. У Франції буржуа творили так звану Паризьку комуну.

Щоб обманути трудящий люд москвинські большевицькі "правітєлі" впровадили титул "комісар" (красний комісар, народний комісар). Ніде в історії большевизму не зазначено, щоб народ вибирав "народних комісарів". Красних комісарів особисто призначав "правітєль" Лєнін тим самим способом, що й монарх Франції.

Лєнінські комісари вели криваву борню із "золотопагонниками" (біло-гвардійським офіцерам на плечах вирізували шкіру формою пагона). Слово "паґон" постало з слова "аµон", що значить "хвіст", "шнурок". Лєнінські комісари під час Другої світової війни стали пишнопідпудреними золотопагонниками.

38. Титули англійських королів. Мені подобається англійський народ тому, що він збагнув мудрість перемоги — він дисциплінований. Дисципліна — мати перемоги.

Сини Англії люблять бути командирами і люблять бути дисциплінованими виконавцями наказів. Англійський воїн вважає великою гідністю отримати від рідного провідника наказ і талановито його виконати. Чужих лідерів, наказодавців англійські воїни не люблять слухати. І ставляться до них з погордою в найскрутніші хвилини життя. Очевидно, немає народу без плям, плями є й на сонці.

Щоб відчути велич дисципліни англійського духа, познайомимося з титулами англійських королів. "Що ж мають спільного титули з дисципліною?" Щоб відповідь на це питання була зрозумілішою, — уявімо армію, в якій немає командирів і тому кожний вояк робить, що хоче, іде, куди хоче, і стріляє, коли хоче і кого хоче в ім'я справжньої, ніким необмеженої демократичної волі.

39. Генріх четвертий титулований "Ваша Милість Генрі Четвертий", "Найвеличніший і Наймогутніший Принц Едвард Четвертий", "Ваша Високість Генрі Сьомий", "Ваша Могутність Генрі Восьмий", "Ваша Свята Величність Англії Джеймс Перший". Ті, що писали листи до короля Джеймса Першого, починали офіційним зверненням: "Джеймс, Милість Бога, Король Великої Британії, Франції, Ірляндії, Оборонець Віри".

Геній Англійського розуму піднявся так високо, що звільнив себе від вузьких понять віри — Англія поставлена вище католицизму, протестантизму та інших релігійних понять. Король Англії є "Оборонцем Віри" незалежно від того, чи віра та є християнською, мусульманською, буддистською, брагманською. Головне, щоб всі ті віри звеличували культ короля Англії.

40. Іспанські королі завжди титулувалися, як оборонці католицької віри. Москвинські царі — оборонці православної віри. Велика трагедія буйної козацької крови в тому, що вона густо лилася за віру греко-православну і забула, що треба справу творення Великої Козацької Держави поставити вище всіх чужих релігій і проголосити, що в Козацькій Державі всі віри, які звеличують Гетмана, охоронені Державними Законами Гетмана.

Королева (квін) Єлизавета Друга має титул "Її Найвища Світла Величність Єлизавета Друга, Милість Бога, Об'єднаного Королівства Великої Британії, Північної Ірляндії та інших країн і територій Королева, Голова Комонвельту, Оборонець Віри і так далі". Є такі території, підлеглі Англії, на яких живуть аборигени, маючи віру в багатьох богів: немає значення. Величність Королеви Англії в тому, що Вона є Оборонцем Віри.

41. Англійці, як бачимо, не шкодують любови, не шкодують почувань і розуму, щоб звеличити Провідний Англійський Авторитет, свою "квін"; слово "квін" значить "родоначальниця".

Дисциплінований англієць бачить у своєму королеві велич свого роду, історію свого англійського "я". В Англійському Авторитеті він бачить свій особистий авторитет, свою впорядковану силу, славу, світле майбутнє. Він може, наприклад, гніватися на королеву так, як гнівається син на матір, але він прилюдно не буде нарікати на королеву чи короля, не буде Авторитет Англії принижувати простакуватими словами, бо той син, що принижує свою родину, принижує сам себе; хто сам себе принижує — небезпечний.

42. Той член партії, який принижує свого лідера, ослаблює партію — на цій моралі завжди творилася сила і воля перемоги. Народ, який вміє плекати свідомо і підсвідомо авторитет своїх провідників, ніколи не буває рабом. Найголовніша англійська пісня має слова "Боже, борони короля", "ніколи, ніколи, ніколи англієць не буде рабом!".

Ні Павло Скоропадський, ні Симон Петлюра не були бездарними провідниками. Бездарними самолюбами були ті люди, які їх оточували і не створили в народі любови до рідного провідника. Не освідомили народ, що значить рідний провідник і чому перед ним треба благоговіти, і що значить чужий провідник і чому треба ставитися до нього з недовір'ям.

Ті, що оточували Лєніна (а оточували переважно жиди — талановиті психологи, майстри пропаганди) видали, як знаємо, п'ять мільйонів портретів Лєніна в 18 році. Під портретами, як це кожний може прочитати, оглядаючи в Москві "Музей Лєніна", був напис "Лєнін — великий вождь і оборонець трудящих".

43. Тоді, коли гетман Скоропадський і атаман Петлюра очолювали борню за волю України, не можна було в селах і містах побачити портретів Скоропадського і Петлюри.

Українці більше чули про Петлюру і Скоропадського від большевицьких пропагандистів, ніж від українців. "А навіщо ті портрети? Це ж, як устійнив Нікіта Хрущов, "культ особи!"" — каже православний чи греко-католицький дядько. Він забуває, що в його хаті на святій стіні між вишитими рушниками висять фотографії (ікони жидів Ісуса, Іосифа, Марії, Михаїла і греків Миколая, Юрія). Діти, коли їм сниться рідна хата, бачать маму, тата біля цих образів — образи входять у світ свідомости і підсвідомости. Стають для людини дорогими, рідними, стають частиною її віри, традиції, світовідчування.

44. Американська демократія не мала б жодної сили, коли б вона не була побудована на культі президента: немає такої офіційної американської установи, в якій би не висів портрет президента.

Будинок, в якому родився президент, охоронений державою. Будинок, в якому жив президент перед приходом до Білого Дому, стає музеєм і охороняється, як священність Америки. Немає значення — був президент людиною успіху чи трагічної долі.

Президент Америки творить Америку могутньою не тому, що він супермен — геній над геніями, священність над священністю, а тому, що він має ті права, що й король, дарма, що він вибранець народу. Президента США великими правами обдарував дисциплінований геній Англійського розуму. За законами англійського права існує архітектоніка правління Білого Дому.

45. Президент Труман, звільняючи від обов'язків талановитого воєначальника Мек Артура, сказав такі відомі слова: "Я звільняю Вас тому, що Ви не вмієте шанувати авторитет президента". І Мек Артур поклонився президентові.

У силі влади президента США, який одночасно є й Головнокомандуючим військами Америки, закодована сила Америки, баланс американського капіталу (доляра), вірність війська і престиж Американського прогресу.

46. Генерал Де Голь сказав, що коли французи хочуть бачити Францію могутньою, вони повинні йому (Де Голеві) дати ті права, які має президент Америки. На вимогу Де Голя була скорегована Французька Конституція. Де Голь, отримавши великі права, підняв у світі престиж Франції, її духовну і економічну силу. Знаємо, що перед Де Голем Франція стояла перед проваллям анархії — два, три рази на рік мінявся уряд Франції, у світі створювалося недовір'я до французької економіки, меркла пошана в світі до невпорядкованого Французького народу.

Вивчаючи почування і мислення українців, я бачу, що вони утратили здібність бути людьми духовного і організаційного порядку. У них скалічений інстинкт людини-творця. Та я беззастережно вірю, що Українська Людина покращає — стане агресивнішою. Відродить в собі український священний національний егоїзм — без егоїзму, збудованого на основі любови, гідности, справедливости і самозбереження, народ ніколи не буде здібний відстояти своє право на життя.



47. Я уклінно прошу ті покоління, які народяться після моєї смерти, створити величний культ Пана Президента — Гетмана України, прошу звеличити Його авторитет, дати йому могутні права і прошу беззастережно виконувати Його накази. Він, маючи таку силу, перетворить Україну в могутню світову державу. Звертаюся не до сучасних поколінь, а до грядущих тому, що сучасні покоління ранені, їх вилікувати майже неможливо — задавнені рани.

48. Ордени країн Европи, Азії. Кожний, хто має на грудях орден, вважається кращою людиною держави — і не має значення, яку систему має держава — монархія, автократія, демократія.

Щоб гірші кращали чи щоб кращі не гіршали, вручаються врочисто ордени — ордени вручаються за ті чи інші довершені справи.

Немає такої країни, в якій би не було орденів. Я хотів би, щоб в Українській Державі були ордени — Орден Матері-Землі, Орден Священного Дніпра, Орден Державного Достоїнства, Орден Святослава Завойовника.

49. Знаємо, в Афганістані — Орден Сонця, Орден Провідництва, Орден Незалежности, у Чехії — Орден Білого Льва, у Фінляндії — Орден Фінляндського Льва, у Ватикані — Орден Христа, у Московитії — Орден Лєніна, Орден Кутузова, Орден Суворова, в Ірані — Орден Льва і Сонця, в Італії — Орден Достоїнства Італійської Республіки, в Японії — Орден Хризантеми, Орден Сходячого Сонця, Орден Таємничого Скарбу.

У Мехіко — Орден Азтекського Орла, у Непалі — Орден Зорі Непаля, Нідерлянди — Орден Льва, Перу — Орден Сонця, Польща — Орден Білого Орла, Швеція — Орден Північної Зорі, Єгипет — Орден Нілу. Кардинал, який має на грудях орден Христа у Ватикані чи в Кремлі, обмінюється дарами з комуністом Подгорним, який має на грудях орден Лєніна, — два протилежні погляди на світ — їх зближують титули, влада, впливи на маси, сила авторитету.

50. Москвинські большевицькі титули. Архітектоніка "правітєльства" большевицької Московитії та, що була в епоху династії Романових — лєнінці нічого не змінили.

Большевики кинули в народ гасло "геть баронів, графів, дюків, царів!" І використали вірші Тараса Шевченка: "Трудящі, "нащо здалися вам царі... ви ж таки люди, не собаки!""

Справа, очевидно, не в титулах, а у їх значеннях. У крісло задушеного барона сів секретар райпарткому. Він має права більші, як барон. Він поводиться з кріпаками (колхозниками) гірше, як барон.

Колхозник — кріпак, бо він державним законом закріплений працювати в колхозі. Він не має пашпорту — посвідки, яка б стверджувала гідність його особи. Він не має жодних правних документів при собі. Він не має жодного права переїхати жити до міста. Живучи в місті без пашпорта, він буде арештований, як злочинець. Він буде покараний і так, як у часи феодалізму, привезений до "общини" (колхозу). Немає в світі страшнішої неволі, як та неволя, яку сконструювали червоні москвинські барони (секретарі райпарткомів).

Щоб збунтованих кріпаків (колхозників) могли червоні жандарми успішніше присмиряти, президент Річард Ніксон, заприятелювавши з диктатором Леонідом Брежнєвим, передав Москві "модерні поліційні і кримінологічні еквіпменти". Сенатор Г. Джексон твердить, що "висилкою цього "еквіпменту" Америка допомагає КҐБ тримати дисидентів під ще гострішою контролею".

51. Секретар обкому партії — червоний граф, якому червоні барони зобов'язані давати звіти про продукційні вироби кріпаків (колхозників). Коли червоний барон не виконує розпорядження червоного графа, у нього титул відбирається.

Не дивуймося — так було і в часи династії Романових. Барон А. Черкасов, граф Н. Булгарі, князь С. Трубецькой, князь Е. Оболєвський, князь Д. Щепін-Ростов не виконали розпоряджень імператора Ніколая і тому були арештовані. Вони незважаючи на те, що мали на грудях ордени слави і доблесті, отримані в 1812 році під час війни з Наполеоном, були вивезені на каторгу в Сибір. Їхні друзі (дворяни — визначні царські офіцери) Рилєєв, Пестель, Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін — розстріляні.

52. У Києві живе красний дюк (секретар компартії України, яка фактично є Тайною Канцелярією — відділом компартії Московитії). Красний дюк — це губернатор, який має ті самі права, що колишній царський губернатор-монгол Бібіков, душитель Малоросії.

Красний дюк виконує розпорядження красного царя (генерального секретаря компартії імперії Московитії). Секретар — титул вдало підібраний. Слово "секретум" означає "секретно", "секретаріус" значить "секретний". Він (секретар компартії імперії Московитії) зі своєю шайкою засекречує від трудящого народу всі свої злочини спритніше, як цар.

Червоні барони, графи, дюки — підтримані червоним дворянством (привілейованою елітою імперії Лєніна). Я вже говорив, що грецьке слово "герой" значить "півбог". І про це всі ми знаємо з грецької мітології, і знаємо з писань Гесіода. Греки героям (півбогам) приносили в жертву волів, овець і обов'язково вночі.

53. І такими півбогами (героями) були у Греції Ахіл, Геракл, Еней. Юлій Цезар вважав себе потомком героя Енея. І большевицька Московитія має культ героїв (півбогів).

Герой, тобто, півбог Совєтського Союза — титул установлений після вимордування голодом шість мільйонів Українців — 16 квітня 1934 року.

Півбог Совєтського Союза отримує "Жалованную Грамоту”, запроваджену ще Катериною Другою, "Грамоту Президії Верховної Ради СССР", отримує медаль "Золота зірка" і "Орден Лєніна".

"Герой Соціялістичної Праці" — отримує грамоту красного дворянина, "видану Президією Верховної Ради СССР", отримує медаль "Серп і молот", "Орден Лєніна" — титул, установлений 27 грудня 1938 року.

Герої СССР — красні магнати, лєнінська буржуазія. На аеродромах, на залізницях, в міліції, в різних державних установах люди їм зобов'язані давати дорогу, державні урядовці перед ними клонять чола, в учбових закладах діти героїв — привілейоване чадо лєнінське.

54. І красне дворянство знає, що "Конституція СССР" — приманлива пропагандивна брошура, яка виконує роль провокатора. Кріпак, який в обороні свого права покликається на "Конституцію", пише петиції до уряду — наївна людина тому, що світлі почування душі своєї розтаємничує перед професійними катами.

Ні червоні дворяни, ні червоні кріпаки не мають права притемнювати культ Лєніна. Хто каже, що Лєнін помилявся, той збунтований раб. Справжній борець за волю петицій не пише — у катів волі не благає. Він, проявляючи подивугідний священний подвиг, висаджує в повітря гнізда катів народу. Знає він, що кати народу звертають увагу тільки на ту петицію, яка говорить мовою вогню і заліза.

55. Донька кріпака, коли вона була особливо чарівною, ніжною, барон їй давав кращу працю, робив її своєю служницею. Донька кріпака (колхозника), коли вона особливо чарівна, ніжна, барон (секретар рай- парткому) звільняє її з колхозного ярма і робить її своєю секретаркою, або служницею... І така кріпачка не має права говорити людям, що секретар партійної організації примусив її до співжиття. Секретар районної партійної організації тримає у своїх залізних рукавицях всі правні і виконавчі органи району.

56. Червоні барони, графи, дюки, комісари, щоб рабів колхозників і рабів робітників тримати зручніше в покорі, створили "червону знать" і червоний моральний терор. У кожному колхозі є п'ятисотниці, знатні свинарки, доярки — їм на груди чіпляють різні бляшані медалі, ордени (ярлики), що вони люди довір'я. При їхній допомозі контролюється мислення, праця і почування колхозного кріпацтва.

Поет — продажний співець колхозного кріпацтва Павло Усенко у збірнику, виданому в 1948 році (стор. 101), пише "Ударники степу наповнили сад — гуляє, танцює колхозная знать".

Москва володіє Україною, використовуючи досвід Монгольської орди. Хан тримав в Україні баскаків (душителів), яким підкорялися місцеві старости; монгол хан — авторитет України.

57. Цар тримав в Україні губернаторів, яким підкорялися місцеві козацькі атамани, полковники — москаль цар — авторитет України. Секретар (червоний цар Московитії) тримає в Україні губернаторів (секретарів обкомів партії), які виконують директиви Москви — москаль секретар — авторитет України. Україна в неволі — в Україні немає українського (від чужих сил незалежного) авторитету. Ті українці, які вважають, що Україна буде вільною, коли Її духовним авторитетом стане римський папа, не є воістинно достойні сини України.

58. Латинські і грецькі релігійні титули. Римський папа має багато титулів, один з них — "Найсвятіший Отець". Президент Америки Гарі Труман, вважаючи себе духовним провідником Американського Народу, відмовився римського папу звати своїм отцем.

Кардинали, звертаючись до римського папи, кажуть: "Ваша Святосте". Знаємо, римський "папа" значить римський "батько".

Є таїна у всіх релігіях світу — там, де духовний провідник не осяяний титулом священности, немає релігії, немає порядку, немає натхнення між віруючими.

Ісус сам себе проголосив "сином Отця Небесного", і почалася сварка — одні вважають, що Ісус — бунтар, лжепророк, бо він порушив догму віри Мойсеєвої. Інші вірять, що Ісус -"Син Отця Небесного". Рибаки, які беззастережно повірили, що їхній земляк Ісус "Син Отця Небесного", своєю вірою сколихнули мислі і почування людей. Люди йшли і йшли, щоб подивитися на юдейця, який себе вважає "Сином Отця Небесного" і має біля себе вірних визнавців. Ні, ніхто так, як юдейці, не вміє творити легенд про своїх синів, і в цьому духовна сила стада синів Ізраелевих.

59. Коли б кардинали почали до римського папи звертатися окликом "гай, камерад!", католицизм перестав би бути релігією. Кардинали, обожнюючи римського папу, на своєму особистому прикладі учать католиків духовної і адміністративної дисципліни. Вони кажуть, що обожнення папи є справою святої католицької догми. Большевики, знаючи історію державної архітектури, обожнюють Лєніна. Обожнюючи Лєніна, вони тримають лєнінців у рамках дисципліни.

Коли українці виступатимуть проти чужих авторитетів (римського папи, москвинського провідника) і не творитимуть рідного (українського) авторитету, вони вважатимуться душевно збоченими бунтарями. Ніхто в світі з ними не схоче сидіти поруч.

Слово "кардинал" постало з слова "кардіналіс", що значить "головний". Католик, звертаючись до кардинала, каже "Ваша Еміненція Кардинал", слово "емінент" значить "знаменитість".

Слово "архиєпископ" (і про це я вже згадував) складається з двох слів: "архі" — старший і "єпископ" — наглядач. Наприклад, римський папа, щоб володіти душею стада українців греко-католиків, призначує особисто своїх вірних наглядачів (єпископів). Стадо зобов'язане давати таким папським наглядачам дари і мовчати.

60. Титул "кардинал — архиєпископ" значить "Головний Старший Наглядач". Ті українці, що видали книжку "Маємо Кардинала", не розуміють, що їхній земляк Сліпий не має титулу повновартісного кардинала. "Кардинал" і "Кардинал-Архиєпископ" — не те саме.

Слово "прелат" складається з слів "пре" і "латус"; "прелатус" значить "перший парубок". (Латинське слово "консисторія" (консисторіум) значить "місце зборів". Кардинали сходилися на консисторіум, щоб почути папські розпорядження).

Слово "патріарх" складається з слів "патрі" (отець) і "арх" (старший), в дослівному перекладі "отець старший". Етимологи вважають, що в первісні часи грецького племенного життя титул "патріарх" вживався у значенні "родоначальник".

61. Побратими і посестри мої, істинно кажу вам, народ, який має почуття родової гідности, ніколи і ні від кого не просить ні патріярха, ні матріярха. Батька не можна ні вибирати, ні призначати, ні жебрати, ні купляти. Він у родові, який має правильне моральне життя, є сам по собі, він — син матері-Природи.

Там, де патріярх подарований, випрошений, призначений, здійснена кривда для народу. Призначений патріарх буде виконувати не свою волю, а волю тієї чужої духовної сили, яка його призначила. Знали таїну цієї сутности москвини, і тому вони в 1589 році самі собі в Москві вибрали патріярха, і цим вони самі себе звільнили назавжди від всіх чужих духовних авторитетів.

Слово "митрополит" створене з слів "митро" (столиця) і "поліс" (місто), титул — "митрополит-архиєпископ" значить "столичний старший наглядач". Титул "протоієрей" складений з слів "прото" (перший) і "ієрей" (жрець), протоієрей — перший жрець.

Титул "первоієрарх" створений з трьох слів — "перво" — перший, "ієрей" — жрець, "арх" — старший. "Іподіякон" — молодший прислужник, "діякон" — прислужник, "протодіякон" — перший прислужник.

"Архимандрит" значить "старший оградник"; слово "мандра" (грецьке) значить "огорожа", очевидно, тут іде мова про монастирську огорожу.

62. Слово "митра" примандрувало до Риму з Персії. Греки пов'язку на голові звуть митрою. У старих римлян слово "митра" вживалося в значенні "жіночого чепчика", що у вигляді мішка спускався вниз, в якому були поміщені коси.

Греки, взоруючись на юдейських рабінів (майстрів), створили "убор митрофорного протоієрея". Дехто цим убором особливо тішиться (він обцяцькований блискучими бляшками і камінчиками).

63. Знаємо — у духовно поневоленій Україні при парафіях (у часи Тараса Шевченка) були "дяківки" (парафіяльні школи). Є такі, які на основі цих "дяківок" пробують приписати церкві греко-православній ролю великого просвітителя народу Українського. "Дяківки" були створені для того, щоб спотворювати благородні дитячі душі закостенілою церковною догматикою. Щастя, що Тарас Шевченко не попав під злий вплив учителя (п'яного дяка). Тарас Шевченко самовизволився з тьми дяківської церковної алілуйщини.

64. Українські військові титули. Літера "з" в слові "козак" зайняла місце літери "с" тому, що в нашій мові існує неохайність — мова наша десять століть жила в неволі. Живучи у приниженні, вона не мала можности правильно самоутверджуватися.

Українські військові титули такі старі, як стара історія Індо-Европейської раси. Та незважаючи на це, вони викреслені з европейських словників, або фальшиво пояснені.

У санскриті слова "коса" і "сака" широко зарепрезентовані. Є в нашій чудовій пісні слова "руса коса до пояса". У наших предків довге волосся дівоче чи парубоче звалося "коса".

Літом (на Купала) шістнадцятилітні юнаки врочисто — обрядово приймалися у стан дорослих. Юнак, якому була поголена голова так, що він мав тільки на тім'ї косу (довгий чуб), отримував титул "косака", або, як читаємо у "Рик Ведах", "кайсака". "Кайсака" має на голові, як глумливо у нас тепер кажуть, оселедець.

65. Гаутама Будда (він був оріянином з племени скитів-саків), маючи п'ятнадцять літ, вже був "кайсака" (козак): голова поголена та залишена коса (ознака зрілости і достоїнства). Всі оріянські принци мали на голові косу. Гіттіти, як знаємо з історії, мали звичай носити косу (оселедець) і в них 3750 років тому перейняли цю моду єгипетські фараони. Пару століть тому всі юнаки України так, як і Святослав Завойовник, носили на головах чуби (оселедці). Московський цар, щоб принизити українців і знищити цю ознаку національної окремішности, строго заборонив носити чуби (косу).

У "Рик Ведах" слово "сака" значить "воїн", "друг", "охоронець". Сака має зброю, яка зветься, як пише Геродот, "сакіра" (сокира): він сака (січовик, член січі). "Іті сака" (санскрит) значить "ідуть січовики". У Північній Індії, як вже знаємо, була держава Сакия, сакиї були скитами. Їхні військові сокири були формою подібні на гуцульські топірці. Воїн Сакиї звався "кусака".

66. Слово "курінь" постало з слова "кула", "коло" (родинне коло). У санскриті слово "кулаяті" значить "курити" (диміти). Литовці кажуть "куренті". Титул "курінний" значить "володар родинного кола".

Титул "хорунжий" постав від слова "корогва". Хорунжий був тією людиною, яка носила корогву. На корогві були намальовані син Юдеї Ісус або свята Марія.

67. Етимологи пояснюють, що слово "полк" походить від німецького слова "фолк" (народ). Вони вважають, що їхнє твердження правильне. І в такому випадку титул "полковник" мав би означати "народник"?

Ще в часи дохристиянської України було в нас поширене ім'я "Ярополк". Очевидно воно не створене з німецького "фолк". Знаємо, що слово "яр" значить "ярий", "зрілий", "достойний". Ярослав — Достойна слава. Є в нашій мові дуже старі слова "толк" і "товк", і є такі вислови: "то дуже толкова людина, має в усьому толк", толк — синонім — ум, розум, мудрість; Ярополк — Достойномудр. Слово "товк" (товче, товкач, товкає) відповідає по змісту словам "наступ", "дія"; у цих словах варто шукати походження слова "полковник".

68. Від санскритського слова "кш"- постало слово "кошовий". І сьогодні в Індії каста військовиків зветься "кшатрия". У мові сумеріян слово "кіш" вживалося в значенні "постій", "намет". Руїни міста Кіш я ретельно оглядав у Сумерії (Месопотамії). І в Північній Індії було місто Кіш.

Щоб легше відчути значення слова "кіш", варто згадати такі санскритські військові терміни: "кші" (провід, постій, таємне житло, об'єднана група людей), "кшіраджа" (провідник, принц), "кшетра" (простір), "кшатрия" (військовик). У мряці минулих тисячоліть притаєне первісне значення титулу "кошовий".

69. Є вчені такі, які доводять, що слово "отаман" складається з татарських слів "ата" (батько) і "томан" (десять тисяч). У тюрській мові слово "атаман" значить "старший пастух". У казахів, які є буддистами, слово "ата" значить "тато". І вже пробував один науковець-раб доводити, що слово "тато" походить від казахського "ата".

Литовці кажуть "тетіс"; у санскриті, як я вже не раз говорив, слово "тата" значить "тато". Буддистські монахи принесли для казахів слово "тата", яке казахи й сьогодні вимовляють, як "ата".

Слово "атаман" складається з слів санскритських: "ата" (аті), що значить "іти", "вести", "проводити", і зі слова "ман" (розум, мудрість). Наші предки слово "ман" вживали в значенні "манити", "проявляти мислення". Є в нас слово "манливий", що значить "той, що приваблює", "обіцяє успіхи". Є вислів — "він провідник манливий", тобто "притягаючий". У санскриті слово "атіман" значить "той, хто розумно веде"; в деяких козацьких станицях й досі говориться правильно — атаман.

70. Українські духовні (релігійні) титули. "Учителю, добре, що Ви щиро й просто пояснили, що таке титули і яка їхня історія. Тепер скажіть — які ж будуть духовні титули у Рідній Вірі, яку Ви відроджуєте і новими мислями збагачуєте її святу правду".

Справді, ми точно не знаємо, які духовні титули мали провідники в дохристиянській Русі (Україні).

Слово "волхв" дуже близьке до санскритського слова "вал", що значить "валувати", "кривуляти", "чарувати", і багато нам говорить санскритське слово "валана", що значить "волати" (мовити, молити). Брагмани вживають слово "валака", як "балака". В Індії поширене дівоче ім'я Балака, очевидно, в значенні "приємна", "мила", "ніжна словами".

71. Я вже писав, що слово "баян" наші предки вживали у значенні "поет", баян бає (пісні складає). "Віщун" (той, що передбачає); "чарівник" (той, що чарує, очевидно, при допомозі чарки, в якій є напій). "Светаді" (той, що священнодіє, священик).

Не міг я з цих старих титулів створити нові титули. І не можу я впроваджувати чужі титули хоч би такі, як "єпископ" (наглядач). Мої люди, незважаючи на те, що вони випили дуже гірку чашу многовікового рабства, не терплять жодних наглядачів.

72. Душею чую, що мої рідні люди потребують рідного тата, який би їх любив так, як любить тато дітей своїх. І ділив з ними горе і щастя. І головне — учив їх віддано і терпеливо законів вільного життя, добрих манер, духовної довершености.

Духовні тати Рідної Української Національної Віри мають п'ять таких титулів:

ПРОПОВІДНИК — РУНТАТО (Заступник РУНТАТА).

РУНТАТО (Рідний Український Національний Тато).

АТАРУНТАТО (вертаючись знову і знову до санскритського слова "ата", я перечислю декілька слів, взятих з "Рик Вед" — "атаяса" (дуже ясно), "атавартула" (дуже вертливий), "ататапа (іде тепло), "атавак" (іти говорити), і особливо звернімо увагу на слово "ататата" (той, що робить сам себе досконалим).

73. ГЕТАРУНТАТО (у санскриті слово "гета", як я вже говорив, значить "зброя", "світло" "мужній хід"). У "Рик Ведах" є такі слова — "гетака" (той, що творить доцільність), "гетабаліка" (сильно, переконливопромовляючий). Наші далекі предки мали ім'я "Гета" (Гети, Хети, Гіттіти); брагман під час молитви каже "гетавідия" (достойновидючий).

І в нашій сучасній мові (може в трохи іншому значенні) уціліло це протослово; є вислови: "стоїмо, як дужа гать", тобто, як мужня сила. У Івана Котляревського в "Енеїді" є слова "хоч гать гати".

Слово "гет" в первісні часи означало "утверджуючий", "провідний"; великий Гіттітський володар (ровесник фараона Рамзеса Другого) мав ім'я Гетасила (Гатусила); очевидно, слово "сила" гіттіти вживали в значенні "скала", "непереможність".

74. МАГАРУНТАТО (вже не раз я говорив, що слово "мага", яке особливо велично зарепрезентоваие у "Рик Ведах", значить "могутній", "маєстатичний", "маґнус").

Дорогі Побратими і Посестри, ми тисячу літ жили у темряві чужовір'я, і коли б ми зовсім осліпли і спотворилися б, значить нас би вже не було. У нас була відібрана гідність; ми не мали права розвивати свою уяву. Ми не мали права ошляхетнювати свої почування. Ми не мали права розвивати свої мислі: були в ярмі греко-юдейо-латинських догм і канонів. Ми прогорювали десять століть і вижили — не зовсім зруйнована наша тілесна й духовна субстанція.

Ми тепер повинні самовідродитися і самоупорядкуватися; ми повинні збагатитися знаннями; ми повинні всюди і завжди бути собою! Нам не потрібні ні чужі титули, ні чужі імена, ні чужі релігії, ні чужі авторитети, ні чужі землі, ні чужі ріки; нам потрібне наше — нам передане на віки і віки предками нашими, ми внуки Дажбожі, у нас все своє!



ДЕНЬ 41



1. Рокіт. "...Стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива". В будинку, з якого видно чарівне привілля (безкрає небо, повноводна ріка, широкополі степи, гаї), сухо і тепло. Спокійно горить вогонь. Пахне живицею. На волошковому сіні в білих льолях біля Матері Лель сидять сумні діти. В материних руках золотяться (вітрами виколихані) три пшеничні колоски — символи життя і благотворної снаги. В її узголів'ї палають маки, пахне любисток, скромний чебрець, безсмертник, полин. На лаві лежить веретено, мичка, днище.

І скорботно говорить тато Орь: "Чадо моє, діти мої, мої соколята! Не приторкайтеся пальчиками уст Мами. Вона стала святою. Вона амріта. І там буде Її света домовина. Життя — вірабгава!" Загорілося небо, вдарив грім, похитнулися роздольні степи Орьові. Сльози падають з неба в Дунну Оря, перлинами котяться по стеблах трав.

2. Тужить небо й земля — померла мати Лель — померла високосердна трудівниця, чепурна Господиня — Родоначальниця чепурних племен білої раси — світлоока доня Дажбожа. І діти слово "мрі" слізьми змочили, оживили трепетними зворушеннями і роздумами. І зачарувалися — від тата Оря довідалися, що образ мами Лель живе в їхньому образі, що Її серце живе в їхньому серці, що Мама покорила смерть, дітям даривши життя.

Слово "мрі" створили наші предки двадцять тисяч літ тому. Є дані твердити, що в ці часи вони вже вимовляли слова "мама", "огні", "світ", "брат", "мрі", "піті", "пека", "тапа". Слова "мрі" і "мрія" мали один корінь народження. В санскриті ("Магабгарата") слово "мріті" означає "очищення", "блідість", "мління", "мріяння". І звідси походить "мріш" (забування, хід в недійсний світ).

3. Від українського (санскритського) слова "мрі" постає словник: мерти, мертв'як, мрець, мертвеччина, мертвити, мертвотний, мертвіти, мертвець. Литовці кажуть "мірті", латини -"морс", "моріор", німці — "морд", "морден", англійці — "мордер". У "Рик Ведах" — "мараті", "мамруг", "мрітаг". В "Магабгараті" — "мартум", в "Атарваведах" — "маряті", о яка подивугідна схожість дожила до наших днів, незважаючи на п'ятнадцятитисячну давність, предки Мами Лель і Тата Орь вперше над берегами Дунну Оря вимовили слово "мрі", як ховали тата Яма і маму Ямі. І живе це слово досі між народами Індо-Европейської раси.

У санскриті слово "яма" означає наше "діра", "яма". Від "яма" походить "Ямата" (буття "Бога Смерти"). "Ямантака" (в "Магабгараті") означає "Бог Смерти". "Ямаврата" (поховальна обслуга покійника). "Ямасат" (переправа до "Бога Смерти"). "Ямуна" (назва озера в Індії, що знаходиться в ямі в Зималаях (Гималаях) і славиться чистою водою). Наші далекі предки вірили, що Мама Лель і Тато Орь мали Родоначальників, які звалися — Тато Яма і Мама Ямі. Тато Яма був тією (в уяві наших предків) Перволюдиною, якою в уяві старих жидів був Адам. А Ямі? Це ж від неї старі семіти в Аккадо-Халдеї, маючи стикання з українцями (сумеріянами) в Сумерії, створили оповідь про "Єву" (Ямі).

4. Сьогодні ми кажемо "мерти", у "Рик Ведах" читаємо "мріта". "Мріта" в сполуці з іншими словами творить такі відомі санскритські поняття -"мріта дара" (мертва жінка, дара — жінка), "мріта дега" (мертва душа, людина). Слово "дега" означає "дихання" (дух). Ми кажемо "мертв'як", у "Магабгараті" (як не дивуватися?!) читаємо — "мрітака", "мріті да" (смерть дана).

Слово "мара" дуже живуче. Ідучи селом, я чув — наш хлібодар, вертаючись напідпитку вночі до хати, оповідав, що його в дорозі переслідувала мара, і він їй казав: "Іди геть, мара!" Варто знову згадати, що Кутама Будда дві тисячі п'ятсот літ тому (його діди були скитами, які примандрували в Індію з Оріяни (Праукраїни) біля Гималаїв у місті Капілавасту казав (передаю в оригіналі його слова): "Іті, Мара!" (Іди геть, мара!).

Слово "мара" (і про це часто згадую) означає "знищення", "спокуса", "смерть". І звідси походять (санскрит) слова "маранія" (вмирання), "марука" (час смерти), "марака" (вбивець, вбивання). "Марія" — приналежний до "Бога Мріті" — співпокровитель світу покійників.

5. Проводжаючи людину в останню дорогу, ми часто ставимо собі питання: чому в нас є слова "гріб", "погребіння", "домовина", "могила" — де таїни їхнього народження і первозначення? "Мати мов" і тут приходить нам на допомогу. В "Магабгараті" слово "магіяс" означає "старшина роду", "могутній", "магалака" — дід, начальник роду, "магела" (старша пані, ясно(вель)можна). І звідси походить слово "могила", "могилки" (місце поховання "магіясів", "магалаків", "магел", тобто, могутніх володарів, старшин роду, місце родової слави і чести, Святість Родової Гордости).

Читаючи "Рик Веди", бачу, що наші предки вживали слово "гріб" в значенні "житло", "гріб", "погріб", "землянка". Одночасно й слово "дам" у них означало "житло", "дім", а слова "дам таті" — дому тато, господар дому. Чому "дам"? Тому, що "дам" (дім) там, де дим. Дим там, де живе родина, мати.

6. Були часи, що ми казали: "Скільки Ваше селище має димарів?" І слово "дама" виникло в часи раннього матріархату (материнського старшинства) від "дам" і "ма". Французи кажуть "даме", латини — "доміна". Зхристиянізована (вірніше — зайдами греко-латинізована) українська інтеліµенція навчена без упередження вірити, що "дама" — оригінальна латина, або кельтизм чи грецьке "темелія". Прошу її навчитися читати "Веди" по-санскритському — які б самобутні діяманти знань зацвіли у Храмі Вкраїнської Науки — якою райдужною величчю збагатилася б духовна мисль Українця?!

7. Від українського "дам" походить латинське "домус", "дом", (Део оптімо максімо!), "домус" (дім) і звідси — "кінґдом", "крістендом", "англо-саксондом". Італійці кажуть — "дуомо катедрал", і звідси терміни — астродоме, макродоме, ортодоме, доместик, доміненсія, домінант, домінія, домінус.

Тато Орь (у трипільському домі сухо і таємничо) біля берега Дніпрового спорудив для дружини Лель і для себе іншосвітню хату (домовину). І сини і дочки, виконуючи отчий заповіт, поховали покійного Тата Оря біля Мами Лель. І поклали біля Нього стрілу, тятиву, саку (сакиру), і "ру" (рус).

8. "Ру" — знаряддя борні, змагу. Тато Орь умів з оленячого рогу робити "ру" (плуг), який був зручний і міцний, і при допомозі "ру" здійснював магічне "ру" (орання) землі. Він був Орь (Орус) і олень став його священним символом.

Діти Мами Лель і Тата Оря (світлі внуки Дажбожі) створили звичай проводжати того чи іншого покійника в останню дорогу на четвертий день після смерти — проводжати у світ домовини Мами Лель і Тата Орь. Вони рекли: "Вірабгава Сварґаті!", що значить "героїчний відходить до неба". "Бгава" (санскрит) — дія, чин, буття, а "бгават" — величність. "Віра" — людина, натхнення; "вірана" — натхненна.

9. Слово "герой", як вже знаємо, грецьке, чуже воно для нас, і означає в точному перекладі "надлюдський", "повносилий", "святий", "владика". І греки вірили, що герої родяться від кохання дівчини з тим чи іншим "тео" (богом). Богознавець Гесіод вважав, що герой півбог. Знатні грецькі родини були певні, що їхні роди починаються божественно і тому вони вважали богів Ахила і Геракла своїми родоначальниками, а героїв "синами Божими". Християни культ грецьких героїв легко перетворили, ширячи православіє, в культ грецьких святих.

Предки наші вірили, що вірабгава, померши, пізнає "Сварґа двара" (Небесний Шлях), де його родинно стрічає "Сварґа Тата" (Небесний Тато) і посилає у "Сварґа око" (у чарівну країну Небесних Жителів) тому, що він мав достойне "Сваргін" (Вмирання). Бачимо врочистий славень післясмертному життю.

10. Предки наші вірили, що зорі і сонце — живі сили, тільки душі достойних (тих, що ніколи не були рабами) достойні переселитися до Небесних Світил, де немає ні хвороб, ні зітхань, ні гріхів, ні смерти. Вони померлих бачили у сні. І здавалося їм, що то з далеких мерехтливих Небесних Світил навідуються Предки в гості, і: або нарікають, що потомки їх забувають, або висловлюють благодарність. Не було ще тоді хотіння відділити сон від дійсности.

Щоб нам було легше збагнути рідні обряди поховальні, ознайомимося з чужими. Ознайомлюючись, проявімо почуття зрозуміння і великодушности. У світі існує декілька способів поховання: палення, поховання у воді, бальзамування, погребіння в землі, споживання тваринами, підвішення в шкіряному мішку на дереві, заривання в снігу, висушування, поховання в хаті, залишення в шатрі.

11. У австралійців і індіян (Америки), а також у чукчів, були звичаї допомагати умираючому померти. Вмирання страшніше, як смерть. Померлий на них діяв бентежно. Вони його ретельно зв'язували і закопували глибоко, щоб він не міг воскреснути і не шкодив живим — воскресіння з мертвих — явище жахливе.

У кочових племен був поширений звичай покійника лишати в наметі (юрті) і якнайдальше відходити. В Єгипті тіло перетворювали в мумію, в Австралії — висушували, в Америці — зашивали у шкіряному мішку і вішали на дереві. В Монголії виносили покійника в степ, щоб він був негайно спожитий собаками: монголи вірили, що людина таким ладом обезсмертнюється (переходить у тіло доброї животини і особливо тієї, яка призвичаєна до людей).

12. Визнавці парсизму (Парса — провінція в Персії) будували поховальні вежі, куди виносили покійника: чорні птахи, які гніздилися на вежі, негайно споживали його. Ті, що приглядалися цій поховальній церемонії, молилися тоді, коли птахи починали кружлятися над вежею — це означало, що тіло небіжчика "піднеслося в небесні простори". (Слово "церемонія" походить від етруського слова "цайре" (назва містечка етруського, в якому були "церемонії" — правила поведінки між мешканцями городища).

Вікінґи (від "вікін" — малий морський залив) — пірати клали покійника в човен і лишали в морі. Обрядове споживання небіжчика (ритуальний канібалізм) вважалося виявом "обожнюючої любови": тіло померлого втілювалося в тіло живих, відбувалася свята євхаристія (вдячність). І пиття "крови Божої" і споживання "тіла Божого" — обряд дуже давній, народжений він глибокими почуваннями первісного життя.

13. В Африці є племена, які мають звичай лишати своє улюблене селище і померлого в ньому володаря, і вирушати в невідому дорогу: там, де помер вождь, не можна жити, радіючи. Інки (плем'я, яке жило в Перу) і єгиптяни покійника ховали в найкращому одінні. Єгиптяни мають написану (гієрогліфами) "Книгу Мертвих" (збірка поховальних пісень і примовок). Жерці клали біля покійника згорток папірусу (вислови з "Книги Мертвих"). Покійник, маючи таку записку, "знав", як треба поводитися на тому світі.

Тому, що українці, які роковані визнавати греко-римо-юдейську релігію, своїх покійників відправляють на "лоно Авраама", треба згадати про юдейські обряди поховання. Старі гибреї (євреї) відправляли покійника до Шеола. Слово "шеол" (чи "шеел"?) означає "Бог Смерти", "підземелля". На Близькому Сході було повір'я, що світ "складається з трьох частин": небо, земля, дно (дно — пекло, шеол, тьма).

14. Оповідання про Шеола гибреї позичили від аккадів (аккади-семіти Північної Месопотамії). Шеол — це Гад (по-грецькому "Гадес"), тобто "ворота пекельні" (Маттей, 16, в. 18). І від імени грецького "бога-ідола" Аідаса (володаря мертвих) походить слово "ад", "гад", "аід". Слово "Аідас" означає "невідоме". Греки звали "царство мертвих" також словами "тартар" і "ереб", а латини казали -"Орк", мітичне оповідання про "ад" було перенесене до греко-православного "ада" (пекла), яке наївних і досі жахає.

Авраам був пастухом — кочовиком, жив бідно, бо не мав своїх пасовищ. Вертаючись з милою сестрою Сарою (яка також була й його дружиною) із Єгипту, він прикочував до країни Ханаан ("ханаан" — долина), яка тоді була окупована кінними військами гіттітів (українців). Гибреї звуть гіттітів "хети". Занедужала Сара в Ханаані й померла. "Біблія" пише, що Авраам і Сара були (1 кн. Мойсея, гл. 23) поховані "в Махпелавій печері".

15. Авраам, прийшовши до землі хетів (українців-гіттітів), сказав: "Пересельник і чужинець я у Вас! Дайте ж мені в насліддя гробовище між Вами, щоб мені поховати мерця мого від мене?" Українці (гіттіти) проявили людяну доброзичливість, і Авраам купив у них печеру Махпелаву, заплативши "чотириста секлів срібла ходячого в купців", "І після поховав Авраам Сару, жену свою в печері Махпелавого поля, напроти Мамрійщини, це Геброн у Ханаан землі" (1 кн. Мойсея, гл. 23).

В "Біблії" зазначено, що й Ісаак, Ребека й Лія (1 кн. Мойсея, гл. 49, в. 30-32), а також Яків (1 кн. Мойсея, гл. 50, в. 13) були поховані на "лоні Авраама". І між гибреями виникли переконання, що вони, як гідні потомки, мають бути (хоч символічно) поховані біля своїх предків. Вони вірять, що там, де лоно Авраама "перебувають душі праведних".

16. Християнська теософія зазначує, що "праведні душі" ті, які "праведно вірять в одного Господа Бога". А якщо так, то тоді Авраам, Сара, Ребека, Ісаак, Іаков не були "праведними душами" тому, що вони вірили багатьом ідолам-богам? "Не знав же Яков, що Рахеля покрала боги" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 32), тікаючи від рідного батька Лабана (Білого).

Лабан, догнавши зятя Іакова і свою доню Рахелю (Вівцебогиню), докірливо рік: "Пощо ж украв єси боги мої?" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 30). І тут же в "Біблії" докладно оповідається, що "обшарив Лабан" усі шатра доні Рахелі, "та й не знайшов" "богів", бо "Рахеля ж узяла ідоли, та й підложила під верблюже сідло та й сіла на них" і тоді каже батькові своєму: "Не гнівайся, Панотченьку, що не можу встати перед тобою, бо звичайне женське в мене. Шукав же він та й не знайшов ідолів" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 34-35).

17. Мудро живуть гибреї, що в найтяжчі лихоліття, втрачаючи все — вівці, рухоме й нерухоме майно, синів своїх, берегли, як святість святости, як чудотворне джерело життя, беззастережну вірність духовну родоначальникам своїм. Були вони ідолопоклонниками і пристрасно сварилися за ідолів-богів: які ж рідні ті наївні сварки, ті їхні життєві турботи для вірних синів Ізраеля. Вони гордяться їхніми сварками, вони вірять, що "лоно Авраама", що та мітична чи півмітична Магпелава печера — коріння їхнього благоговіння, там "перебувають душі праведних". Я шаную кожний народ, який має культ предків.

Слово "похорон" нагадує мені своїм закінченням слова "електрон", "барон", "неврон", "Харон". У грецькій мітології Харон син Ереби і Нікти (Тьми), який перевозив душі мертвих людей через річку Ахерон (Ахеронт) у замогильний світ. Він — "герой мертвих". ПОХОВАННЯ, слово краще, як "похорон"?

18. У перші три століття християни не мали поховальних обрядів. Найдостойніші праведники віри Христової були поховані без кадила, кропила, пісень, молитв. Померлих ховали вночі і поспішно, щоб ніхто не бачив і не чув. Видатним мученикам (ім'я яких було широко відоме) вони робили труну. Святого Купріяна несли вулицею зі свічками в руках.

Деонісій Олександрійський пише, що перші християни "обнімали померлого", "обмивали" і над його тілом співали "Псальми". І за юдейським звичаєм ховали без дарів земних, без зброї і знаряддя праці (5 кн. Мойсея, гл. 26, в. 14). Римляни, знаючи це, звали християн "юдейською сектою". В гибреїв був обряд іти за померлим, деручи на собі одяг. Знаємо, що цар Давид дав наказ: "Пороздирайте одежу на собі й ідіте, голосячи перед Абениром" (2 кн. Самуїлова, гл. З, в. 31).

19. Умирає українець-християнин. Є обряд: коли він піп, йому кладуть у руки хрест, дякові — кадило, мирянинові — хрест, або іконку. В одинадцятому столітті був в Україні грецькими попами (грецьке слово "піп" означає "отець") впроваджений обряд: в домовину покійникові піп клав записочку, що "гріхи відпускаються". Обряд цей позичений у жерців Єгипту,

Люди (переважно ті, що не вміли читати) дивилися на "записку", як на магічну таїну. Вони були готові найбільші дари дати, щоб тільки піп вручив такий важливий документ покійникові, це ж його хоч трохи боронитиме від "аду" (пекла). В записці переважно були слова святого Іакова.

Перед тим, як покійника-українця (правовірного християнина) відправити на "Господу Богові вгодне лоно Авраама", священик-українець "облачається в епітрахиль". Слово "епітрахиль" між українцями-християнами звучить, як "тайна пресвятая"; грецьке "епітрахеліон" ("епі" — на, а "трахелос" — шийник) означає -"нашийник". Облачившись у нашийник, священик-українець заходжується обкаджувати "тіло мертвого", потім він бере свячену воду й кропить покійника, домовину і всю хату. Яке походження і значення цього чужовір'я?

20. Стародавні дорії (греки) обкаджували мерця і те місце, де він лежав і самі себе, щоб відігнатися від злих духів, щоб уникнути хвороб: в спекотній Греції мертве тіло протягом дня розкладалося і, справді, тільки при допомозі наркотичного ладану можна було до нього підійти. Ті, що торкалися, прощаючись, тіла небіжчика, перескакували через дим, щоб освіжитися. Грецьке обкаджування мерця впроваджене в поховальний обряд грецького православія і поширене й на інші церковні "треби".

Українець — син, поховавши тата за грецьким обрядом, вертається з кладовища до хати і заспокоює душу, читає в "Кобзарі", що треба "кропилом хату замітати", "з кадильниць люльки палити", і появляється в нього на душі ніяковіння, яке переходить в охлялість, коли душа вбога духом, або в безпорадний бунт проти "попівських тортур" (Іван Франко). І попи ніяковіють (їхнє становище теж незручне), починають дихати на стадо своє ладаном недовір'я і визубрено ректи: "Всяка влада від Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться". Горе, що "блаженними миротворцями" довгі століття були в Україні монгольські хани, царі москвинські, королі польські.

21. Коли покійник (українець-християнин) лежить у домовині, священик-українець бере "Требник" і рече: "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... — нехай оселить тебе Христос". Чую я, що українці-християни не дуже захоплені, що їхній ближній відправляється "на лоно Авраамове", але миротворно мовчать, "мовчать, щоб мати повагу" в парафії. І для таких варто "Псальму" прочитати: "Чоловік, що має повагу, а розуму не має, рівняється скотині, що на заріз" (Псальми 49, в. 20). Бачите, людина, створена "на образ Божий", у "Псальмах" порівнюється зі "скотиною, що на заріз". Принизливо? Паршива скотина некошерна, вона непридатна навіть "на заріз". Справді, там, де немає поваги (священної поваги) до рідних предків, а є мовчазне поклоніння обрядове й традиційне до чужих, є велика релігійність без почуттів людської гідности.

І далі священик-українець біля українця-покійника рече, тримаючи "Требник": "Зведи очі твої, Сіоне", "Радій нині і веселися, Сіоне" ("Требник", УПЦ, 1954, Ню Йорк). Від слова "сіон" походять слова "сіонізм", "сіоністи". Слова "радій і веселися, Сіоне" особливо дорогі для жидів — гідних синів Ізраеля. В Єрусалимі є горб, який зветься Сіоном.

22. Дослідники-бібліологи вважають, що "старі гибреї звали Сіоном шатро царя Давида", інші (такі, як славний Дж. Сімонс) твердять, що "військова споруда в Єрусалимі звалася Сіон". І так воно й є. "Давид же зайняв приступом замок Сіон, це Давидове місто" (2 кн. Самуїлова, гл. 5, в. 7).

Слова "за упокій душі спочилого раба Твого" мають гарну тужливу мелодію. У греко-православії прийнята врочиста гимнологія святого Івана Дамаскина. У "стихарах самоголосних" звучить безнадія: "Все суєта людська, що не лишається по смерти: не лишається багатство, минає й слава, бо приходить смерть і все це у ніщо обертає", тут христологи проголошують смерть всесильною і ми не можемо з цим погодитися. Де ж послідовність: коли Христос воскрес із мертвих, значить смерть не всесильна!? А коли так — то що варті слова "Требника", що смерть навіть славу "у ніщо обертає"?

23. Віруючі Індії і многолюдних країн буддизму вірять, що "В день смерти Сина Божого Крішни мертві виходили з могил", "В день смерти Будди відбувалося воскресіння мертвих". В Другому посланії св. апостола Павла до Тимотея читаємо, що Ісус Христос зруйнував смерть. Смерть — руїна, хіба є потреба руйнувати руїну? "Поставлений я проповідником і апостолом і учителем поган", — заявляє апостол Павло. Я кажу: не всі погани — погани.

24. Кожний обряд (наш чи чужий) обумовлений турботами за померлою людиною. Є різні поняття турбот у різних племен, є різні поняття життя, душі, вічности і смерти. Продовжуємо знайомитися з обрядами поховання, які були створені нашими Прародителями. В кам'яну добу в Оріяні (Праукраїні) покійників ховали переважно в печері — на лоні тата Оря, будували для нього "дам" (домовину).

І ставили біля нього глек з узваром, дзбан з кашою, клали стрілу, лук, різні знаряддя праці, одяг. Щоб покійник довго зберігав свій вигляд у сухій (глиняній) печері, обличчя його прикрашували вохрою, чоло вінчали сушеними духмяними квітами. Покійник мав таке мешкання, як жива людина. Живі свято вірили в загробне життя. Вони були певні, що померлий прийде до померлих і оповість їм про своє буття.

25. Українське плем'я мало декілька обрядів поховання. Археологи помиляються, пишучи, що то були племена "різних культур". Плем'я мало одну матеріяльну й духовну культуру. Стиль обряду поховання залежав від пори року і місця, та від того, хто помер. І як? Володарів ховали в їхніх житлах (печерах, землянках, гробах), у широких (камінням викладених домовинах), в лісах під дубом. Жило повір'я, що душі володарів всесильні — вони навіть після смерти відвідують живих і тому їм треба догоджати; їх треба на врочисті свята запрошувати в гості; їх треба поминати.

Вони біля померлого володаря клали все, що він має найкраще: золото, діяманти, прославлені в боях мечі, злотом куту зброю; ставили новий віз і коней. І коли дружина володаря виявляла бажання йти зі своїм ладом у "вирай", її одягали пишно. І давали їй напій вічности. Нещодавно розкопані могили виявили казкові багатства. В жодній країні світу не знайдені такі вибагливі розкоші, такі подивугідні ювелірні вироби!

26. Історики чужоземні занотували, що оріянка (українка) найвірніша в світі дружина. Вона ділила з мужем життя і смерть. Ніхто її не примушував пити напій вічности. В неї любов була вище життя, і тому вона гідно ділила долю свого лада. І ці поняття любови оріяни (українці) п'ять тисяч літ тому принесли до Індії, і там плекали їх. Англійці, окупувавши Індію, заборонили жінкам під час поховання мужа пити напій вічности.

Наші предки спостерегли, що яка б не була пишна домовина, час (всевладна сила) її руйнує. Прикре те, що до покійника приходять непрохані гості (звірі, комахи) і шкодять йому. Все, що живе (крім людини), боїться вогню. Виник обряд Вогняного Поховання, величний і зворушливий. У широкому степу творилася з дубових колод прямокутна гора, вища за хату. І на гору по ступеньках виносилася домовина. Стояли чотири почесні вартові, тримаючи смолоскипи. З городищ і селищ ішли і їхали люди, щоб віддати останній поклін померлому.

Після прощання, що супроводжувалося тужінням жінок, духовний володар (атівіра) піднімав знак Дажбожий. І всі затихали. Атівіра торкався вічним вогнем до багаття. І всю ніч на десятки кілометрів осяювалися небеса палаючим сонцем Поховального Вогнища. Покійник перевтілювався у вогонь. Він переходив у небесну Святиню Духа Предків.

27. Старі єгиптяни мали три способи бальзамування: дешевий, середній і найдорожчий. Вони тіло насичували солями, речовинами, які стримували розклад, вживали ароматичні смоли. Мумії, пролежавши тисячі літ, збереглися. Грек Геродот у "Четвертій Книзі" пише, що скити (оріяни-українці) бальзамували своїх володарів, вживаючи ганус, купер, ладан, насіння селери. Наші предки мали свій (ні від кого не позичений) спосіб бальзамування.

Між Нікополем і Запоріжжям мріють численні Святі Могили (Домовини Предків наших). На Святих Могилах росте євшан зілля, чебрець, палають маки; щоранку на них сходить степове ніжне сонце, вони свідки ратних змагів, народних радощів і вболівань. У Святих Могилах спочивають ті, що нам дали життя і скарби земні. Нещодавно розкопана Свята Могила володаря Тургата. Знайдені кості, біля їх хутра, одяг, віз, коні; біля узголів'я покійника їжа — кусні баранини, каша, м'ясо кінське у шкіряних торбинках і тут же могутній мідяний тризуб. Перед тим, як поховати володаря, вони (кмітливі предки наші) бальзамували його і сорок днів возили від одного племени до іншого, всі дарили останній доземний поклін.

28. Коли ми ховаємо покійника, ми платимо данину життю. Нам приємно, коли ми приємні. Нам приємно, коли ми приємно проводжаємо в останню дорогу людину приємно. Обряди — це квіти, оформлені хвилювання, роздуми, надії, це все те, без чого людина не може бути людиною. Пам'ять не є мудрістю, але немає мудрости без пам'яти. І про це щодня пам'ятали наші предки. Володар Оріяни (Праукраїни-Скитії) славний Дантур сказав володареві Персії Дарію Першому: "Я ще ніякої людини досі не злякався і ніколи не тікав від неї. І тепер від тебе не тікаю. І нині я роблю те, що й завжди".

29. І коли володар Дарій Перший спитав, чому воїни володаря Дантура не починають бій, володар Дантур відповів: "Ми маємо могили наших батьків. Знайдіть їх і попробуйте нищити їх, о, тоді ви побачите, чи будемо воювати з вами за могили чи ні!" (Геродот, Четверта Книга). Предки наші вірили (у них Рідна Віра була), що могили, де спочивають серця їхніх батьків — найбільші святощі і скарби, і вони за них готові голови покласти у рівному чи нерівному змагові, і в цьому таїться військова і духовна сила кожного племени, здібного цінувати волю свого самобутнього "Я".

Людині хочеться (таке прагнення доброї людини) пам'ятати людину, яка здійснювала великі подвиги, обдаровувала світ потужніми мислями і пристрасними хвилюваннями. Нещасний той народ, в якого хоріє пам'ять, або має звихнення (нездужають дії центральної нервової системи), має скалічений погляд на світ: стає на коліна перед мощами чужих преподобників і гадки не має спитати себе: хто я, де я, де могили предків моїх?!

30. Треба, щоб українці створили Інститут Експериментальної Психології, який би всесторонньо досліджував шляхи розвитку УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОЇ АКТИВНОСТИ (УМА). До вміння пам'ятати великих людей належить головний принцип етики (поведінки). Уміймо всюди і завжди (в найтяжчих умовах) пам'ятати самі себе. Уміймо плекати культ великих людей, уміймо їх плекати з колиски, щоб вони були нашим зразковим духом і нашою могутньою плоттю. Від того, чи ми маємо розвинений культ великих людей, залежить аристократизм чи благоглупе зубожіння душ наших, наших національних манер і понять. Розвинена Духовна Пам'ять — джерело національного збудження і національної організованости.

31. Там, де блаженствує велика віра в життя, смерть не страшна. У священних "Рик Ведах" читаємо: "Арії епохи "Вед" прийшли до Індії раді своєю долею, охоплені приємністю перемоги. Вони любили Життя у всій його наявності, і тому вони мало цікавилися майбутністю душі. Життя уявлялося їм яскраве й радісне, вільне від неприємностей, які виникають від роздратованого духа. Їх не спокушала смерть. Вони бажали собі і своїм потомкам жити по сто осеней".

32. На Криті критяни (оріяни), а також у догрецькій Греції (Пелазгії-Мікенії) пелазги-оріяни мали жалісні обрядові танці поховання. Рухами тіла вони передавали глибокі внутрішні бентеження — страждання душі. Вони одночасно поховальними танцями стверджували, що смерть не жахає їх. Вмираюча людина розлучається із земними клопотами, тілесними і душевними щемами і йде у "вирай" (у вічне царство Дателя Буття (Дажбога). Гуцули під час поховання грали в трембіту, перемагали смерть обрядовою безжурністю. Вони не примирялися з думкою, що леґінь помер.

Оріянський (український-мікенський) обряд поховання з жалісними танцями були позичили собі вторжники (греки) і в потворний спосіб запроваджували його в життя сім століть. Вони улаштовували танці в супроводі арф і флут. У шостому столітті до "нашої ери" Солон (законодавець Греції) заборонив грекам улаштовувати обрядові танці поховання. Є в народі вислів "танець смерти". В Німеччині — "Тотентанз", в Іспанії — "Данза де ля мурте", у Франції — "Дансе Макабре". Французьке слово "макабре" створене із жидівського "макабе" (молотник) від прізвища братів Макабеїв (в українців-чужовірів у честь їх влаштовується "рідне" свято Маковія), які були на хрестах розіп'яті в 170 році до "нашої ери" за участь у жидівській партизанській війні проти царя Сирії Антіофуса Епіфанія. Справді, французи більше люблять звати "танець смерти" "Вадо Морі" (Іду зі смертю). На початку 16 століття німці створили музику для "Тотентанз". Композитор Ліст написав ноти (для піано і оркестру) для "Тотентанз", а композитор Мусоргський — для "Пісень і Танців Смерти".

33. Наші предки вірили, що так, як після ночі приходить день, після смерти починається життя; життя померлого починається в країні Вечірнього Сонця (у царстві Духа Предків), і тому й для нас (це клич рідної духовости) жидівсько-євангельські поняття смерти виглядають безсердечними. Наприклад, "Псальми" (88, в. 10-12) голосять: "Хіба на мерцях сотвориш чуда? Хіба померлі встануть... Хіба пізнають у темряві чудеса твої". Виходить, що мерці — справа маловартісна, бо на них "хіба сотвориш чуда"? Є такі, що навіть на мощах "сотворяють чуда", і про це голосять у церкві. "Мертві не будуть хвалити Бога" ("Псальми", 115, в. 17). "Я Бог Авраамів і Бог Ісааків і Бог Яковів. Не є Бог мертвих, а живих" (Маттей, гл. 22, в. 32). Авраам, Ісаак — мертві. Коли так, то "на лоні Авраама" немає Бога? "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... — нехай оселить тебе Христос" ("Требник"), але ж там немає Бога!? "Не є Бог мертвих, а Бог живих" (Марко, гл. 12, в. 27).

34. Ми внуки Дажбожі і маємо "Мага Віру", де вмотивовано твердиться, що "Дажбог — Володар Світу Духовного і Тілесного, Існуючого і Неіснуючого, Мертвого і Живого". І той, хто має таке поняття Дажбога, той вірить у себе, той внук Дажбожий — внук Дажбожий не вмирає. Він, упокоївшись, перевтілюється в суцвітті і в багатонасінні грядущих поколінь; вважаю, що коли б такого перевтілення не було, то не було б процвітання людської духовости, не було б розвитку людського богатирського розуму, людина б не збагачувалася благотворними інстинктами, і тому була б рокована на безпорадне животіння.

Обряд Поховання — вічнозелене древо, оздоблене тремтливими перлинами сліз і душевного благоговіння. І тому я не проголошую "догм". Будучи Вашим духовним провідником, зазначую, не можна здійснювати обряду поховання, докладно не знаючи причини відходу людини зі світу цього. Рунтато (рідний український національний тато), отримавши вірогідні відомості, чому людина лишила світ, дає розпорядження її тіло шанобливо принести до Святині Дажбожої.

35. У Святині Дажбожій відлунюється врочиста мелодія. (Композитори Бетховен і Чайковський були під впливом чарівних скарбів української народної творчости і про це свідчать їхні твори. Варто, принаймні до того часу, поки будуть створені нами поховальні мелодії, вживати дещо зі вступу симфонічної поеми "Еґмонт", дещо з симфонії Патетичної, дещо з відповідних творінь ріднодушного Лисенка, не треба обминати і рідних народних поховальних пісень, і задушевної гуцульської трембіти).

36. Домовина з покійником стоїть біля жертовника Вітчизни. Біля покійника почесна варта: чотири побратими тримають свічі, які нагадують смолоскипи з віків Оріяни (Праукраїни); через плече в кожного лежить блакитно-злота стрічка, на якій (на грудях) зображений знак Дажбожий. Рунтато підходить до Жертовника Вітчизни, де горить вічний вогонь Духа Предків і стоїть хвилину в глибокій задумі. Він запалює свічу, беручи світло від вічного вогню духа Предків, і несе до присутніх. Присутні запалюють свічі. Всі опановані таїною Духа Предків Рідних.

37. Покійник покритий білосніжним блаватом, що означає: він відійшов від життєвих страждань, клопотів, зваб, хвороб, радощів, тривог, зобов'язань і всім все прощає, і ніхто на нього не скаржиться, не гнівається. Рунтато бере біля Жертовника Вітчизни благоуханний блават темно-вогнистого кольору і тримає його на піднесених долонях, осяюючи вічним вогнем Духа Предків, покриває ним домовину.

38. Він (рунтато) засвічує свічі біля Матері Лель і Тата Оря. І читає: "О світлі Родоначальники наші, Суть нашої Суті і Дух нашого Духа! Прийміть Потомка свого до священного царства Духа Предків, де всі Достойні Сини і Дочки Ваші спочивають, де немає Часу, де немає Страждань, Хвороб, Старіння, а є Світи, які іскряться зорями немеркнучими, а є Світи, де досягнені всі бажання бажань, а є Світи, де всі складові частини Буття не бояться Небуття, де Добро не змагається з Добром, де Зло не змагається зі Злом, де Сила не змагається зі Силою, де безсмертям обезсмертнюється духовне "Я" народу нашого, де є Натхнення Натхнень і Вічність Вічности! Дажбоже, слава Тобі, Ти і ми — Одна сутність Духа і Тіла!"

39. У Святині Дажбожій, починаючи від тихого відлуння, росте могутня жалібна мелодія. Благодатна стіна Святині Дажбожої відтворює небесну блакить Вітчизни. Благодатна стіна Святині Дажбожої роз'яснюється, ніби готується прийняти покійника у вічне царство Духа Предків. Сонце божественно вогнедише. Рунтато кладе на груди покійника мідяну платівку, на якій в обрамленні сонця вирізьблений Знак Дажбожий, вирізьблені ім'я, прізвище, місце і дата народження, і дата смерти покійника. Платівка не тільки нагадує величну оріянську добу міді, вона — символ родової пам'яти. Багато тисяч літ може вона лежати у землі, свідчитиме прийдешнім поколінням, що жив і відійшов у сяйво вічности внук Дажбожий. Платівку рунтато покриває блакитно-злотою стрічкою.

Біля домовини стоїть побратим (він призначений рунтатом) і тримає знамено Рідної Української Національної Віри і Заповіді РУНВіри. Рунтато тримає у правиці Знак Дажбожий, приєднавши Його до грудей. (Святинний Знак Дажбожий — мідяна ручка, на її верхньому кінці в блакитному колі (сонці) Трисуття, на нижньому — невеличка куля, яка зображає Земну плянету. На Земній плянеті викарбувана мапа України.

40. Рунтато підносить (нарівні свого чола) Святинний Знак Дажбожий. Лунає прощальна мелодія, яка підтримується святинними співцями, або — одним співцем. Рунтато підходить до покійника. Хвилина мовчання, не чути ні співу, ні мелодії. Утверджується святеє святих поховального обряду: рунтато біля покійника відчиняє первоврата Земної плянети — первоврата знаходяться там, де народилася і виколихалася Первородина народів Індо-Европейської раси — там, де зображена мапа України. І з первоврат сиплеться дещиця Землі рідної на груди покійника. Зі злотої чаші рунтато бере краплю води Дніпрової і відволожує колоски (символи життєдайних скарбів України), які лежать у руках покійної, або біля правого плеча покійника. В руках покійника — три дубові листки. Смерть безсила розлучити вірного сина чи вірну дочку з рідною Землею під небом рідним і під небом чужим. "Оріяни на землю дивилися, як на рідну матір" (Радгакрішнан).

41. До рунтата підходить, кланяючись від імени родини покійника чи його ближніх дівчина або жінка і передає йому на вишиваному рушничку яблукової величини хлібину і горня узвару. Ті, що стоять біля домовини, творять символічне коло родинне і це означає, що вони клянуться перед покійником не забувати ні його, ні його родини, їх ніколи і ніде не роз'єднає жодна позичена чи накинена релігія, чужа духовна чи мілітарна сила, або стихійне лихоліття.

Рунтато цілує земні дари (хліб і узвар) і кладе їх біля плеча покійника, і благочинно говорить: "Внуче Дажбожий, востаннє прийми від нас дари земні і прости нам всім, коли тебе словом недобрим та необачним свідомо чи несвідомо може скривдили, може не ждали тебе на обід, коли ти був голодний і поспішав до нас; може прагнули перейти перед тобою гордовито дорогу, може свідомо чи несвідомо провинилися, засмучуючи душу добру твою, прости, прости, прости братам і сестрам, ближчим і далеким, що ось у глибокому задумі стоять перед тобою, невимовне горе в душі маючи".

42. Знову росте прощальна мелодія. Рунтато продовжує промовляти: "Внуче Дажбожий, у царство Духа Предків завітавши, сповісти Маму Лель, сповісти Тата Оря, благосно всіх наших предків далеких і ближчих сповісти, що ми Їхні заповіти гідно боронимо від надокучливих чужих сил, щоб жодна найпривабливіша чужа сила нас не виховала бути свідомими чи несвідомими, славними чи гнаними духовними рабами, і ще сповісти, що нас окрилює і єднає Їхня свята і рідна любов, Їхня опіка і Їхня велика всюдисуща мудрість".

43. У маленькому дзбаночку лежать сухі зерна ялиці: тихо в'ється духм'яний урочистий сивий димок, він символізує прощання покійника зі земним життям, із родичами і приятелями і відхід його у зоряне засвіття Духа Предків. Рунтато говорить: "Внуки Дажбожі, будьмо єдинодушні, внук Дажбожий вже йде дорогою вогняними квітами квітчаною, іде дорогою Безсмертя, іде в засвіття. Він був натхненний наукою "Мага Віри", він — ми, ми — він, всі ми з ним вмираємо і всі ми з ним живемо нині і завжди. Межі між життям і нежиттям досі ніхто не знайшов, і ніхто ніколи не доведе, що в житті немає смерти, що в смерти немає життя!"

44. Присутні підходять до покійника. Із Благодатної Стіни Святині Дажбожої роздається зворушлива мелодія. Хвилина прощання: присутні беруть з кошика вогнисті пелюстки і кладуть їх у домовину, кланяються.

Вони побожно торкаються пальцями до домовини. Вони побожно торкаються пальцями до Святинного Знаку Дажбожого, який тримає рунтато. Після прощання рунтато каже "будьмо уважні" і підносить Священний Знак Дажбожий, спрямовуючи його в сторону виходу і цим оповіщає, що покійник вирушає в дорогу Безсмертя.

Появляється врочиста маршова мелодія, яка неподібна на всі маршові мелодії живих людей, в ній засвітній такт, в ній засвітній хід. Дівчата і жінки стають рядами, вони спокійно ронять пелюстки на дорогу, по якій зі Святині Дажбожої виносять побратими тіло покійника. Вогнисті пелюстки символізують, що покійник проходить через всеочищаючий вогонь Духовного Безсмертя.

45. На кладовищі над свіжою могилою похилений прапор РУНВіри. Рунтато висловлює промову. Він на домовині накреслює печать (три геометричні — у формі блискавиці вогнисті лінії) і цим засвідчує для стрічних на Тому і на Цьому світах, що покійник не був блудним духовним сином, не відправлений він на лоно японської родоначальниці Аматерасу, юдейського родоначальника Авраама чи інших чужоотців, а є він внук Дажбожий — вірна духовна дитина Рідної Української Національної Віри, відтвореної в "Мага Вірі". І відходить він на священне лоно рідних — Матері Лель і Тата Оря.

46. Рунтато здійснює спільно зі всіми присутніми останню прощальну трихвилинну мовчанку, нею звеличуючи Дажбожу Тройцю (Сонце, Землю, Воду) і біля могили запалює вічний вогник Духа Предків і пускає в могилу дещицю землиці. Кожний присутній бере в жменю крихти землі і сипле в яму і, відходячи, кладе долоню собі на серце і тихо каже: "Прощай". (Пастори віри Христової пояснюють, кидаючи землю: "із землі прийшов, у землю й пішов". Ми з такими поняттями не погоджуємося — покійник не прийшов із землі).

47. В хаті чи в іншому приміщенні, куди сходяться люди на поминальний обід, має висіти на стіні, або стояти на столі, образ покійного. Біля образу горить свічка, або інший вогник, що означає: душа покійного витає між живими. Після 9 і 40 днів відбуваються поминки: знаємо, що так робили наші предки декілька тисяч літ тому і цей звичай існує досі. Хто ці дні забуває, той не має достоїнства. У Святині Дажбожій рунтато кожної річниці згадує покійника, незалежно від того чи приятелі або родичі звертаються до нього в цій справі, чи ні.

Весною відбувається урочистий (з вінками) похід від Святині Дажбожої до Свяорпи (Святині Оріянської Пам'яти). На Свяорпі пам'ятники, на яких в обрамленні сонця — карбований Тризуб, перед датою народження — промениста зірочка; перед датою упокоєння — риска, яка символізує хід дорогою Вічности.

Живі закривають очі мертвим. Мертві відкривають очі живим, щоб живі думали: "Добру смерть мають ті люди, які не жили для себе. Вони, живучи, перевтілювалися в душу народу, збагачували її безсмертям, і тому, померши, завдали для смерти великої шкоди — від них смерть нічого не отримала. Вони, живучи, творили добро. Добро — Безсмертя.

Дорогі брати-чужовіри! Зву вас "чужовірами" тому, що ви поклоняєтеся чужій правді (юдейському кивотові — символові юдейської історії і духовости). Слово "кивот" означає "ящик", в якому лежать духовні мудрощі староюдеїв.

Ви поклоняєтеся мощам греко-латинських преподобників. У книзі "Життя святих", виданій греко-католицькою церквою в Канаді, зазначено, що святі преподобники Юрій, Миколай, Варвара та багато інших — це тільки "побожна вигадка для поучення вірних".

Помиляються ті, які вірять, що я хочу знищити християнізм. Ні, я хочу, щоб він існував, але не прагнув панувати над душею і розумом мого народу. Інші народи, відстоюючи волю свого самобутнього "я", вміють спритно підпорядковувати християнізм своїм державним справам, і він їм покірно служить.

Ви, брати-чужовіри, від перших років хрещення Руси (України) були позбавлені прав бути християнами-творцями. Ви, віру "от греков" прийнявши, стали перед нею на коліна і загипнотизовано стоїте довгі століття. Ви не можете ні мислі свої, ні душі свої звільнити з ярма греко-латинських канонів.

Хто пророкує комусь смерть, ніколи не повинен розраховувати на вічне життя. Християнізм греко-латинської інтерпретації запопадливо пророкував смерть українській життєрадісній дохристиянській вірі. І цим він сам себе засудив на смерть. Він підняв на священній землі внуків Дажбожих меч проти Дажбога. Він вогнем і мечем гнав внуків Дажбожих у хвилі Дніпрові (силою навертав на віру грецьку). Я вирвав цей меч з його рук. І з цим мечем іду.

Одні мене звуть пророком, інші — лжепророком. Одні мене звуть науковцем, інші — неуком. Одні кажуть, що я знаю ведизм, буддизм, шінтоїзм, юдаїзм, християнізм, мусульманізм і володію глибокою душею і проникливим розумом. Інші кажуть, що я реформував українську дохристиянську многобожну віру і проголосив віру в ЄДИНОГО ДАЖБОГА тому, що не читав Євангелії і зовсім не орієнтуюся в чудах Христа.

Інші пишуть мені листи, в яких ставлять десятки питань. Стараються хизуватися своїм знанням "Євангелій" і прагнуть поставити мене в безвихідне становище, щоб мою науку осмішити і проголосити її безвартісною.

Сьогодні на питання братів-чужовірів я даю відповідь, поклавши перед собою "Новий заповіт і Псалтир" з грецької мови на українську, перекладений Іваном Огієнком (митрополитом Іларіоном) і виданий в 1957 році Товариством для поширення Євангелій між слов'янськими народами і "Святе письмо Старого і Нового Заповіту", видане Союзом Біблійних товариств в Ню-Йорку — Лондоні в перекладі П. О. Куліша, І. С. Левицького і Пулюя. Вважаю, що ці переклади українцям відомі.



ДЕНЬ 42



1. "Чи знаєте ви, що Ісус був такий добрий, що не радив хліб брати від дітей і кидати щенятам?"

Ханаани — старий культурний народ. Вони мали міста, селища, поля, пасовища, мали розвинену хліборобську культуру. Вони мали свою релігію, яка відображала їхні хліборобські звичаї. 3100 літ тому юдейські племена їх завоювали.

На багатій ханаанській землі запанували юдейські сини і дочки. Ханаани — раби на рідній землі. У них немає майбутнього, вони приречені на загибель, юдеї не вважають їх за людей. У ханаанів створюється комплекс меншої вартости, бо вони переможені. У юдеїв створюється комплекс вищої вартости, бо вони переможці.

Вона (бідна ханаанська мати) почула, що між юдеями появився лікар-чудодій. Вона його розшукала. Вона по-материнському благальне говорить до нього: "Змилуйся наді мною. Господи, сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить" (Маттей, 15, 22).

Слово "демон" походить від сумеріянського слова "даяуна", що означає "даючий силу над родючістю", "плодовитістю", маючий впливи на хворобу і здоров'я; старі юдеї казали "даваг" (хвороба, хворий), в арабів -"дамаг" (медицина).

Греки створили слово "даімон" від перського — "див". Перське "див", "дев" походить від староукраїнського (санскритського) "див". Від "див" постали слова "деос", "теос", "тео". Слово, потрапляючи в многотисячолітній млин історії, утрачає своє первісне значення і звучання. Речення "демон тяжко дочку мою мучить" треба розуміти як "хвороба тяжко дочку мою мучить".

Ісус Христос, будучи юдейським патріотом, дивився на ханаанів, як на людей меншої вартости. Він байдуже поставився до горя ханаанської матері. "Він їй не сказав ані слова" (Маттей, 15, 23).

Учні Ісусові, бачачи, що їхній Учитель не звертає уваги на благання матері-ханаанки, сказали: "Відпусти Ти її, бо кричить вслід за нами" (Маттей, 15, 23).

Від древніх часів (навіть у півдиких племен) існує неписаний закон людяности: коли ти лікар (знахар, шаман, чудодій, гіпнотизер) і в тебе благає тобі відома чи невідома мати, щоб ти допоміг хворій дитині, ти йдеш і допомагаєш, як можеш. Коли не можеш допомогти цілющим зіллям, то добрим словом облегшуєш горе матері.

Мати — ханаанка, почувши, що Ісус Христос їй сказав, що Він "посланий тільки до загинулих овечок дому Ізраїла", не розгубилася. Вона голосом розпачу заблагала: "Допоможи мені!" (Маттей, 15, 24-25).

Ісус матері-ханаанці сказав: "Не годиться взяти хліб у дітей і кинути щенятам" (Маттей, 15, 26).

Горе матері-ханаанки може зрозуміти тільки та жінка, яка є матір'ю. Коли хворіє дитина, бідна мати сама стає від горя хворою. Вона готова йти на жертви, приниження, щоб рятувати свою улюблену дитину. Її материнський інстинкт стоїть на священній варті продовження роду людського.

Ісус Христос, бачачи благання, розпач і сльози матері-ханаанки, сказав: "Я посланий тільки до загинулих овечок дому Ізраїла". Для думаючих — зрозуміло.

Ісус Христос вважав, як бачимо з Його слів, що Він своїм талантом служить тільки юдейцям (дітям дому Ізраїла), а не чужинцям-"щенятам" (покореним і знедоленим ханаанам).

Явин — цар Ханаану. І "звисала рука Ізраїлова все важче над Явином, царем Ханаанським, аж поки вони вигубили його" (Судді, гл. 4, 22-24). Отже "рука Ізраїлова" вигубила ханаанів.

Не всіх ханаанів ізраїльтяни вигубили, ще чути ридання матері-ханаанки. Вона разом зі своїми слізьми, проковтнувши тяжку образу, благально каже Ісусові: "Але ж і щенята їдять ті крихти, що спадають зі столу панів їх" (Маттей, 15, 27). Вона погодилася, що вона (ханаанка-мати) є щеням, а юдейка-мати є дитиною. О, мати! Вона погодилася бути приниженою і благально просить тієї крихти, яка падає зі столу: просить для хворої своєї дитини. Вона просить так, як просила моя рідна мати в кімнаті зайди-слідчого НКВД Аврама Пахомова, щоб він їй дав ту крихту, яка впала з його столу, бо вдома діти голодні, а вона під слідством, а її чоловік у Сибірі.

Ісус Христос, почувши, що ханаанка-мати погодилася, що вона "щеня", тобто, "собака", сказав: "О, жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш" (Маттей, 15, 28).

І думаю я: значить виходить, щоб мати "велику віру", треба погодитися, що ти не людина, а щеня в порівнянні з юдейцем?

Коли б я почув, що Ісус назвав "щеням" мою рідну матір, я б відповів: "Хоч Ти і вважаєш сам себе Сином Юдейського Саваота і твердиш, що Ти Ним посланий тільки до "дому Ізраїла", не став у принизливе становище мою матір-страдницю.

Я посланий тільки до овечок загинулих дому Оріяни (України), але я не можу холодним серцем дивитися на благальні сльози будь-якої матері (немає значення — ханаанка вона, англійка, юдейка, негритянка, японка, китайка чи індуска). Я рідну матір люблю найбільше, але страждання чужої матері мені не чуже, я вірю в Дажбога".

2. "Чи знаєте ви, що Ісус, "зробивши бича з мотузків, вигнав усіх зі святині", і цим зробив порядок у юдейській святині, отак і вас треба бичем гнати!"

Магдалина-Марія "обернулася та по-єврейському каже до Ісуса: "Рабуні" (Іоан, 20, 16). "Рабуні" значить "Рабіне". Єврейки, які були приятельками Ісуса, звали Його "рабіном".

Рабін Ісус зайшов до Єрусалимської синагоги і в ній Він "поперевертав грошомінам столи та ослони — продавцям голубів" (Маттей, 21, 12). Вважаю, що "перевертання столів" не є добрим способом творення порядку. Під час "перевертання столів" може статися поранення зовсім невинних людей.

"Перевертання столів та ослонів" не треба було здійснювати вже хоч би й тому, що Він (Ісус) — філософ, лікар, рабін і такі вчинки вважаються принизливими навіть у примітивній педагогіці.

Святий Іоан пише, що Ісус, "зробивши бича з мотузків, вигнав усіх зі святині" (Іоан, 2, 15). Він, бичуючи, "міняльникам гроші порозсипав" (Іоан, 2, 15). Вважаю, що таким способом робити у синагозі (святині) порядок, значить проявляти необережність, емоційну неврівноваженість.

Бичуючи людей мотузяним бичем, можна випадково вибити око. Розсипання грошей по підлозі також не є шляхетним вчинком. Ті, які оправдують це бичування, можуть твердити, що в Ісуса тоді був нервовий спонтанний спалах, але з цим не можна погодитися тому, що написано, що Він зробив "бича з мотузків". Коли б це був тільки чуттєвий спалах, то він би погас під час роблення бича.

Погоджуюся, що в синагозі були "міняльники". Єрусалимська синагога мала рабіна. І може ті міняльники отримали від свого місцевого рабіна дозвіл у синагозі (у достойному місці достойно) полагодити свої фінансові проблеми, коли справді так — значить бичовані не були винуватими.

3. "Чи знаєте ви, що Ісус навчав рибака Симона ловити людей — ви думаєте, що в цьому немає божої сили?"

Так, "Євангелія" пише, що Симон цілу ніч ловив рибу і "не вловив нічого". З багатьма рибаками часто трапляється така пригода. Ісус Христос сказав Симонові, щоб він ще раз закинув невід. І сталося чудо: "вони силу риби набрали — і їхній невід почав прориватися" (Лука, 5, 6). Жах охопив рибаків. Ісус сказав тоді до рибака Симона: "Не лякайся, з цього часу будеш ловити людей" (Лука, 5, 10).

Вважаю, що можна ловити рибу, звірину, птахів. "Ловити людей" — значить чинити над ними насильство, американці кажуть — "кіднапінґ". Немає значення чи "ловля людей" відбувається духовна, чи тілесна.

Всяке насильство вважається насильством. Москвини-комуністи ловили українських людей в Німеччині, щоб їх саджати, як звірів у клітку (у заґратований вагон), і вивозити на примусові роботи в Сибір. Коли ж Ісус під словами "ловити людей" мав на увазі, що рибак Симон буде проповідувати Його науку, то і в цьому випадку вживання слів "ловити людей" принижує людину. Очевидно, що це приниження здібна відчути тільки та людина, в якої розвинене почуття гідности.

4. "Чи знаєте ви, яке велике чудо Ісус вчинив над фіґовим деревом?"

Чи тому, що цвіт був зморожений, чи тому, що буйні вітри його обтрусили, поламали, росло цього року дерево без плодів. Ісус Христос "до нього підійшов, та нічого, крім листя самого, на ньому не знайшов. І до нього каже Він: "Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки!" (Маттей, 21, 19). Не треба було це зелене придорожнє деревце так суворо карати. На другий рік воно б спраглим мандрівникам могло гарні плоди подарувати.

Дерево треба любити не тільки тоді, коли воно на плоди багате, а й тоді, коли воно в спеку дарує людині холодок, освіжує повітря.

Учні Христові дивувалися, що так швидко від Христових слів "засохло це фіґове дерево" (Маттей, 21, 20). Христос їм пояснив, що все залежить від віри, от "якби цій горі ви сказали: "Порушся та кинься в море, то й станеться" (Маттей, 21, 21).

Є перекази, що Могамет також казав, що коли людина має віру і скаже: "Горо, йди до мене, то гора прийде". І він говорив до гори, але гора стояла непорушно. Присутні з нетерпінням ждали чуда. Могамет сказав, що Він не є впертий — коли гора не йде до Могамета, то Могамет підійде до гори.

5. "Чи знаєте ви, що Ісус не дбав про матеріяльні багатства?"

Юнак підійшов до Ісуса і сказав Йому, що він "шанує батька і матір", "не чинить перелюбу", "не краде", "не свідчить несправедливо" і спитав: "Чого ще бракує мені?" (Маттей, 19, 20).

Ісус порадив справедливому юнакові, щоб він свій маєток розпродав і людям роздав. Збіднівши, як жебрак, "матимеш скарб ти на небі. Потім приходь та й іди вслід за мною" (Маттей, 19,21)

Юнак, почувши, що Ісус виступає проти приватної власности, залишив Його. Христос сказав учням: "Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому потрапити в Боже Царство" (Маттей, 19, 24).

Жебраки ("люмпен пролетарська маса") відчули, що Ісус ділить суспільство на два ворожі кляси: кляс жебраків — привілейований, бо він може без великих труднощів попасти в Боже Царство.

Кляс заможників мало придатній для Божого Царства. Цю ідеологію Карл Маркс (внук рабуні) старанно опрацював у "Комуністичному маніфесті". Очевидно, він замість Божого Царства, поставив комуністичне суспільство, він і філософію Ґегеля перелицював: де у Ґегеля стоїть слово "дух", він поставив "матерія".

6. "Ісус прийшов, щоб спокій принести на землю і людей об'єднати, а ви своєю наукою українців роз'єднуєте!"

"Не думайте, що я прийшов, щоб спокій на землю принести. Я не спокій принести прийшов, а меча. Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з матір'ю, невістку із свекрухою її", — так навчає Ісус Христос (Маттей, 10, 34-36).

Очевидно, коли свекруха заможня, а невістка бідна, між ними постає сварка: невістка, прийнявши науку Христа, певна, що має більше шансів попасти до Божого Царства, у свекрухи появляється заздрість супроводжена сварками, родинною війною.

7. "Те чудо, яке Ісус створив на весіллі, має більшу вартість, як ваша РУНВіра".

На юдейському весіллі в Кані гостей багато. Христова добра мати на весіллі каже до Ісуса: "Не мають вина!" (Іоан, 2, 3). "Було тут шість камінних посудин на воду, що стояли для очищення юдейського, що відер по дві чи по три уміщали" (Іоан, 2, 6).

Христос сказав весільним гостям, щоб вони ці "кам'яні посудини" "наповнили водою". І сталося чудо: Христос створив дванадцять відер хмільного напитку. Ось "такий початок чудам зробив був Ісус в Кані Галилейській" (Іоан, 2, 11).

Алкогольний напиток (спотикач, горілка, вино, пиво) — це джерело дешевої радости і хай би його продукували пивовари чи самогонщики, а не "Господь Бог Ісус". Правда, що святий Іван пише, що Ісус цим "виявив славу свою. І ввірували в Нього учні Його". Мене особисто це хмільне чудо не чудує.

8. "Ісус зруйнував Старий Заповіт і створив Новий, я визнаю Новий Заповіт".

"Сини Ізраїла позаймали в полон все жіноцтво Мидіянське і дітвору їх, і забрали здобичу, скотину і всі отари їх, і всі достатки їх" (4 кн. Мойсея, гл. 31, 9).

І Мойсей, побачивши все це, обурився на ізраельських воєводів і каже до них: "Пощо ви оставили живими все жіноцтво? Оце ж повбивайте всіх дітей мужського пола, і все жіноцтво, що пізнало мужчину злігшись, також повбивайте. Всіх же дітей жіночого полу, дівчаток, які не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе" (4 кн. Мойсея, 31, в. 9, 18- 35).

Ісус Христос, добре знаючи "П'ятикнижжя Мойсея" (Закон), сказав: "Не думайте Ви, ніби я руйнувати Закон чи пророків прийшов, я не руйнувати прийшов, а доповнити" (Маттей, 5, 17).

9. "Чи відомо вам, що Ісус не мав ні сестер, ні братів рідних, і тому він кожного вважав братом своїм?"

Йосип жив з Марією, але він "не знав її, аж поки вона не вродила свого первенця, і дав йому ім'я Ісус" (Маттей, 1, 25). Потім у Йосипа і Марії були сини і дочки, і юдеї, чуючи, що Ісус "навчав їх у синагозі", питали: "Звідки в нього ця мудрість? Чи ж він не син теслі? Чи ж мати його не Марією зветься, а брати ж його — Яків, Йосип і Симон та Юда" (Маттей, 13, 55-56).

Брати Ісусові не шанували Ісуса і Він казав, що пророка не шанується "в домі своїм". Ісус вважав, що рідні брати, які не шанують науки Його, не варті того, щоб їх братами звати. Він на учнів показав рукою і сказав: "Ото мати моя та брати мої" (Маттей, 12, 50).

10. "Ісус Христос вигнав нечистих духів з людини і ввігнав їх у свиней, і про це чудо все чую у церкві, а що ви думаєте?"

Євангелія пише, що демони мали переговори з Ісусом Христом у справах свого нового мешкання. Вони Христові сказали: "Пошли нас у свиней, щоб у них ми ввійшли" (Марко, 5,12).

Не зазначено, якою мовою демони вели переговори з Ісусом, але він приємно відгукнувся на їхні пропозиції. І тому свинячий "гурт кинувся з кручі в море, а було зо дві тисячі їх — і вони потопилися в морі" (Марко, 5, 13).

Юдейські пастухи, які пасли ці дві тисячі свиней "повтікали та в місті й по селах звістили" (Марко, 5, 14). Юдеї, як знаємо, свиней не їдять — може вони ці великі свинські стада плекали на експорт, щоб мати гроші на життя?

Ісус, задовольняючи волю демонів (злих сил), відібрав життя у двох тисяч свиней і скривдив власників їхніх. І вода, в якій засмерділися свині, очевидно, стала заразливою. Чудо, в якому так багато неприємностей, можна назвати сумним.

11. Ісус Христос мав найсправедливішого небесного отця, кращого, як ваш Дажбог!"

Ісус Христос упав "долілиць та молився і благав" так, як благає добрий син доброго батька. Він вірив, що "Отець Небесний" почує його благання.

"Отче мій, коли можна — нехай омине ця чаша мене" (Маттей, 26,39). Бачимо, що Ісус сам себе вважав вірним сином Божим. В жидів була міцна віра, що той, хто сам себе проголошує "Сином Божим", вважається богохульником, єретиком.

Жиди обурливо рекли: "Він говорив: "Я Син Божий" (Маттей, 27, 43). Ватиканські лідери палили живцем тих людей, які відважувалися не по-римо-католицькому трактувати "Біблію".

Ісус не отримав від Отця жодного співчуття. Він на хресті розп'ятий говорив: "Ілі, Ілі, лама савахтані!" (Боже, Боже, чому ж Ти мене покинув?). Коли Отець не має серця до свого єдиного і рідного сина, то чи ж можна вірити, що Він має серце до людей звичайних, чужих і грішних?

Отець, який любить чужих людей більше, як свого сина, або жертвує свого достойного сина, щоб грішним людям приємність зробити, має занедбані батьківські інстинкти. Відомий євангелист Біллі Ґрегем, пише: "У Біблії є багато такого, чого й я не розумію. Я беру на віру" (Біллі Ґрегем, "Мир із Богом", Детройт, США, 1958 р., стор. 134).

12. "Ісус Христос тільки на сороковий день повної голодівки зголоднів, це ж чудо!"

Ісус сорок днів "нічого не їв, а коли закінчилися вони, то вкінці зголоднів" (Лука, 4, 2). Я на основі особистого досвіду скажу, що святий Лука написав про Ісусову голодівку непереконливо.

Коли в ДП-таборі (Бременгафен, Німеччина) сімдесят п'ять українських родин були позбавлені прав їхати до США (їх повернули від корабля на основі закону Мек Керена), я в обороні їхньої гідности почав в ДП-таборі в Авґсбурзі семиденну повну голодівку.

Голод відчувається тільки перших три-чотири дні. Сьомого дня (на домагання лікарів) я голодівку закінчив у шпиталі, не відчуваючи жодного голоду. Очевидно, що моя голодівка мене ослабила, бо я, починаючи її, не був добре відживлений. І головне — я не вмів голодувати: пив час від часу холодну воду, яка виявилася шкідливою і це розвивало запалення шлунку — лікарі врятували.

Можна сорок днів нічого не їсти. Кутама Будда мав таку голодівку. Але людина, яка орієнтується у голодівці, не може погодитися з думкою святого Луки, що Ісус після сорока днів повної голодівки, "коли закінчилися вони, то вкінці зголоднів".

13. "Ісус тим, які його кривдили, відповідав любов'ю — це велика віра!"

Є на світі святий закон — все, що живе, має право боронити себе і своє гніздо. І цим законом жив Ісус і Його земляки (визнавці віри Мойсеевої).

Ісус бичував тих, яких не любив. Він казав, що Він відцурається тих, які відцураються від нього (Маттей, 10, 33). Ісус казав учням своїм: "Я прийшов огонь кинути на землю, й як я прагну, щоб він уже запалав", "Чи ж думаєте, що прийшов Я дать спокій на землю? Ні, кажу ж Вам, але — поділ" (Лука, 12, 49-51). Справді, Ісус ніде не сказав: "Любіть ворогів моїх".

14. "Я — дорога і правда й життя", — так Ісус сказав, хто має право так сказати?"

Ісус учням своїм сказав: "Дана мені всяка влада на небі й на землі. То ж ідіть і зробіть всі народи за учнів Моїх" (св. Маттей, 28, 18-19). Прошу вдуматися в ці слова — "зробіть всі народи за учнів Моїх", і хай вони знають, що їм Ісус каже, що "спасіння походить з юдеїв" (Іоан, 4,22).

"Я посланий тільки до загублених овечок дому Ізраїла". "Я — дорога і правда й життя" (Іоан, 14, 6). Великий Тарас Шевченко має право сказати: "Я — дорога і правда й життя". У Тараса Шевченка і дорога, і правда, і життя українські.

Кожний народ має право мати свою дорогу, свою правду, своє життя. Ісус прагне, щоб народи стали Його учнями і свято вірили в Ісусову правду, що "спасіння походить з юдеїв".

Я вчу, "спасіння походить з юдеїв" для юдеїв, спасіння походить з англійців для англійців, спасіння походить з українців для українців. Той народ, який вірить, що його спасіння походить не з його тілеснодуховних сил, а з чужих земель, стає рабом того чужоземного спасіння. Той, хто прагне народам накинути таку віру, щоб вони стали вічними студентами його, вважається духовним агресором.

15. "З наукою Ісуса ми можемо покорити всіх ворогів України, — український націоналізм ґрунтується на науці Ісуса!"

Ісус учням своїм сказав: "Зробіть всі народи за учнів Моїх". І тим народам (для упокорення, для того, щоб вони відчували, що "спасіння походить з юдеїв", треба привити таку духовну мораль: "Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, що ненавидять вас. Благословляйте тих, що вас проклинають і моліться за тих, що кривду вам чинять, хто ударить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки" (Лука, 6, 27-29).

Любі земляки мої — християни, з наукою Христа ви можете жити, але вільними ви ніколи не будете.

Воля — Весна Священних Лицарів України (Руси). Вони її Діти. Вони мають свою Дорогу і Правду Життя — Рідну Українську Національну Віру.



ДЕНЬ 43



1. Дорогі побратими і посестри — вірні внуки Дажбожі! Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не вижебране. Народ у сонці родиться. Він живе в ньому. Ним дихає, ним вічніє. І щовесни воскресає сонцем! Немає сонця — значить немає оновлення, помолодіння народу. Кожний народ має свою землю. І в ній свої коріння, зародки своєї непроявленої притаманности.

2. Воскресають зерна, які не дихаючи, лежали під снігом. Їх воскресило Сонце! Їх напоїла животворними соками мати-Земля. І вони щедрою мовою життя загомоніли. І по їхніх жилах потекла (до Сонця!) зелена пракров. Вони різноквіттям закрасувалися, принаджуючи тружениць-бджілок, хвилюючись у царстві пташиних співів. Купаючись у росі, у теплому золоті сонця.

"Бог життя воскрес!" — світ славив Тато Орь.

3. Слово "воскресіння" походить з кореня "крес", "крас", його синоніми — "скрес", "скресіння". У непроглядних глибинах мовних таїн іскриться промінь народження слова "воскресіння".

Воно пов'язане зі словом "вас" (санскрит) — "веселість", "весна". "Васанта" — кажуть сьогодні в Індії. Воно пов'язане з появленням перших стеблин трави і воскресінням білогрудої берези.

У санскриті слово "ґрас" означає "пагінець" (перший провісник життєвідродження, який виходить із землі, посланий до сонця воскреслим зерном). І звідси німецьке "ґрас", англійське "ґресс", латинське -"ґрамен", що значить — трава. Наші предки одинадцять тисяч років тому казали "драва": від "драва" походить слово "трава", "ґрава", (ґрас).

4. З Сонця постало воскресіння, — вірив Тато Орь. Згустки сонця сховані в зерні рослин. Згустки сонця сховані в сім'ї тварин і людей оживають, благовістять життям. Птахи, які весною прилітали з далеких країн, будували гнізда в гаях над Дніпром. Тато Орь помітив, що яйце, сонцем зігріте, творить у собі краплю червоної крови. Кров — життя. Самопостала в Тата Оря віра, що життя виникло з яйця. Сини і дочки дарили один одному червоні яєчка (писанки) — символи життя вічного.

5. Щоб з дерева, з каменя викликати іскру сонця, треба мати кресало. Треба проявляти дію — кресати, скресати. Є в нашому народі вислів, що "після зимової сплячки скресла ріка. "Олеся заговорила, неначе воскресла", — пише син природи Іван Нечуй-Левицький.

"У моїй голові воскресли спомини", — хвилюється окрилений мислитель Іван Франко. "В темряві ночі шумить воскресла річка", — говорить коханець сонця Михайло Коцюбинський. "І навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа", — каже дочка волі Леся Українка. "В найдрібнішому і щуплому зерні все ж закладена жива велика сила: і з-під снігу вона воскресає навесні", — ніби молиться, ніби входить у святиню воскресіння життя на землі рідній письменниця Дніпрова Чайка. "А Ігоревого храброго полку не скресити", — журно молиться Баян. "Воскресни, Мамо! І вернися у світлицю-хату", — молиться великий Тарас Шевченко, "...із мертвих воскресне Україна!" — провіщує Пантелеймон Куліш.

6. Воскреснути — значить відродитися, оживитися, відновитися, прорости, дати ознаки життя, пробудитися, самопізнатися, самовідчутися, вернутися у світ життя!

Воскреснути — значить відбудуватися, духовно помолодіти, обадьоритися, пригадати щось давно забуте, омолодити пам'ять, чуття, вернутися до тілесного і духовного самоутвердження!

7. 10961 рік Дажбожий. Провесна. На мапі Манітоби випадково знаходжу село Україна. Відчуваю велике хотіння його відвідати. Минувши Давфин, я побував у Сифтоні й Етельберзі, де мешканці майже всі українці. Вони мені показали дорогу, зазначивши: "Не варто їхати, в Україні бідна земля, одна крамниця, пошта, залізнична станція, на якій напис "Україна"".

8. О десятій ранку я поставив авто біля залізничної станції Україна. Оглянув убогий ліс. Бачу — оподаль стоять глиняні фармерські хатини: у них живуть мої добрі люди.

І хоч віяло морозяною північчю, мені на душі було тепло від самого слова "Україна", біля якого я стояв, як один у полі воїн. Я не чувся загубленим — думи мене повели до Дніпра, на широкі степи, згадав я діда Трохима, весь мій добрий косацький рід.

9. Я відчув голод; свіже повітря і втома клонили до сну. І я задрімав у авті. Крізь сон почув, що хтось стукає. Біля мене стояла бабуся з дівчинкою років дванадцяти. "Христос воскрес. Ви тутешні?" — спитала вона. Дівчинка тримала їжу в мисочці. Я відповів: "Дажбожий внук воскрес!"

Появилося насторожене мовчання. "То ви не християнин?" — спитала бабуся. "Ні". Бабуся насторожено перехрестилася, схопила внучку за руку й приспішено пішла, й там на дорозі біля крамниці стала й задумалася.

Я дивився на них. Дівчинка йшла до мене. "Вернися!" — гукнула бабуся. Дівчинка не вернулася. "Ви голодні? — спитала дівчинка, підійшовши, — тут вареники, дві писанки. Бабуся там стоїть і плаче, і каже, що десь є гріх, а де — не знає. Спитає священика. Гріх угощати нехристиянина і гріх лишити його голодним. Що ви думаєте?" Я відповів: "Ти скажи своїй бабусі, що мене народила українська жінка. Українець, який допомагає українцеві — творить святість, українці — діти однієї Матері". Дівчинка пішла.

10. Я сидів у затишку під дерев'яною стіною залізничної станції Україна, їв вареники і (вибачте, що не приховую особистих почувань) плакав. Чомусь так гірко стало на душі. Краплі сліз падали на мої руки, на їжу, на весь світ білий. І тоді з-за хмари виглянуло сонце. І незрозуміле збудження заволоділо моєю розчуленою душею. І спалахнула в крові сила дивна, буйна, вільна. Вона окрилила мене. І стало мені так легко, ніби тіло моє утратило вагу, ніби зі слізьми вилилася гіркота самотности.

Я поки-що не знайшов таких слів, які б мені допомогли висловити ці почування. Їх можна назвати наднатхненням. Вони мої гості вірні, любі, несподівані, гості великого душевного збудження.

11. І задумався я: мене не любитимуть брати (сповідники чужих релігій і поглядів). Вони не любитимуть мене тому, що я не раб, не маю ні рабських звичок, ні рабських почувань. Їх тривожить, їх лякає моя волелюбна вдача. Вдача не падає з неба. Вона була присуща далеким предкам моїм (воїнам Святослава, воїнам Анта). Сьогодні вона обізвалася в мені і тому я втратив здібність бути таким, як всі мої брати — раби. І куди ж я з нею піду? Хто відважиться бути моїм вірним побратимом, хто відважиться піти проти тисячолітнього переконання, яке загніздилося у навиках, у почуваннях народу, у звичаях його рабського життя?

Ніхто? Буду я самітнім, самітнім між людьми моїми, яких я так щиро і пристрасно люблю, вони і в рабстві красиві. Вони і в злиднях чепурні, співучі, закохані в квіти і сонце. Повернути б їм їхню предківську волелюбну вдачу, і вони б перебудували світ, ощасливили б людство вишуканими творами мислі і краси!

12. "Христос воскрес", — говорять брати (сповідники віри чужої) і ненавидять мене, що я не поклоняюся чужим богам. Не вірю, що жид може виконувати обов'язки Бога. Їхня ненависть мене не лякає. Я їхню ненависть ослаблю. Вони вірять, що вони сильні тому, що люблять Христа і ненавидять Дажбога. Їхня любов до Христа народжена ненавистю до Дажбога. Любов, народжена ненавистю до духовности предків рідних, не є моральною!

13. О думи — святі орли душі моєї, летіть у світ дня завтрашнього, летіть без спочинку, летіть без зневіри, летіть без нарікань, летіть без страху. Сонце озолотить ваші крила, лет скріпить вас і ознаменує новим духовним воскресінням!

І ніколи і ніде (в годину лету священного і всеперемагаючого, у години втоми смертельної) я не скажу: "думи, горе мені з вами, доле моя гірка, крилечки зітру, поки море перелечу". Жебраки долі, відстороніться від мене. Я сам творець своєї долі — з її чаші п'ю солодкий і гіркий напій, я не пещене дитя долі, я син вільної Мислі і Борні!

14. Думи мої — щастя мені з вами. Ви з чистого джерела Духа Нації родитеся, Ви воскресаєте вогнем великої Віри. Доле, я твій творець. Створю тебе з алмазу терпінь і мук, з вогню борні, з крови серця мого!

Крила життя мого, летіть! Коли не скорите просторів незвіданих, не розженете чорні хмари, які повисли над душею народу мого, то впадіть на граніт. І не тремтіть з болю. Станьте дзвоном, який сповістить, що ви вміли летіти і вміли у леті згоріти!

15. Діду мій, волхве сивоусий! Друже мій старий, як дуб столітній. І душею молодий, як весна, учителю мій, дударику Трохиме. Ти мені сказав сонячного росяного ранку (на могилі предків): "І отож внуче мій, написано, що "Бог Ізраелів Саваоф", а значить, коли Ізраелів, то не наш. У нас Дажбог, а ми Його внуки. І так воно на нашій землі завжди було і так має бути. Горе, що не всі знають про цю благу вість. Не знають та й поклоняються зайшлим богам. А коли б знали, то воскресли б, як ось весною воскресає зерно новим життям. Я печать благословення на чоло твоє поклав, її ні смертю, ні життям стерти не можна. На дні душі вона.

А мені мій батько поклав печать благословення. А йому — твої прапра-діди далекі. І тому ми з роду в рід живемо з печаттю віри Дажбожої. Твій батько боїться тобі про це сказати, я сказав і ти благословення моє в душі хорони.

І ще скажу: життя солодке, коли людина мучиться за любов до життя. А життя, то і є молитва до Дажбога, ділами багата і вдачею вільною.

Рости мені на радість. А коли мене не стане, ти дітям своїм признайся, що твій дід любив Дажбога, і гордився, що коріння життя його глибоко живуть у землі рідній, у душі рідній, у небі рідному, у вірі рідній. У кожному колосочкові, що ось на ниві цій росте, живе життя моє. Не стидайся, що діда твого язичником називають. Внуче мій, несказанна радосте моя, зачарую тебе навіки чарами віри моєї, і слово завжди стоятиме на варті душі твоєї".

16. Є в житті кожної людини слова, які падають в душу і залишаються навіки в ній. І сяють, як діяманти. Сказавши, "Дажбожий внук воскрес", я почав сперечатися з собою: а хіба він був мертвий, хіба його розпинали на хресті, хіба він "син Божий", хіба можна казати: "Дажбожий внук воскрес!", хіба омолодження душі народу не можна назвати воскресінням?

І я пішов у світ глибоких роздумів. І появилися в мене нові хвилювання. І думи родили думи. І відчинив я двері бібліотек Клівленду, Дітройту, Чикаго, Монтреалю, Мехіко Ситі, Міннеаполісу, Філядельфії, Ню Йорку, Константинополя, Багдаду, Атен, Бенаресу, Парижу, щоб знайти у книгах Близького сходу, Індії, Китаю відповідь на питання, які не давали спокою душі моїй.

І, забувши про сьогодні, про вигоди "я" свого, я помандрував у нетрі давновідгомонілих тисячоліть. Уявно я був на святах Сумерії, Вавилону, Індії, Ірану, Сирії, Єгипту, Греції, Юдеї, Риму. Я стрічався з предками-оріянами на їхніх святах біля Дніпра, я відчув, що душа моя поповнішала, оновилася, воскресла!

17. Я вже оповідав вам про походження і значення слів "дим", "дім", "дама", "домовина". Наші предки вірили, що є опікун дому. Він був ними названий Домуса (Домовик). Він невидимий, але всюдисущий опікун Роду (Дух Роду).

Щоб урятувати чадо своє, Домуса взимку страждав. Сили тьми і смерти прагнули перемогти Його. Спільно з Ним страждало й чадо Його. Та після тяжкої борні Домуса перемагав смерть. Він, будучи півживим, відмолоджувався, відроджувався, воскресав. І своїм чудовоскресінням спасав дітей своїх — весь живий світ!

18. Людина — втілення мислі. Тато Орь бачив, що восени все, що оточує чада його, вмирає. В'януть і падають листя з дерев, гинуть (убиті морозом) квіти, трави, відлітають у вирій птахи, в нори ховаються звірі, і там засинають, лежать мертві комахи, холодніє зажурена земля, приходять дні понурі, снігова хуртовина все померле покриває білою ковдрою.

І сидів біля вогню Тато Орь, і думав: значить у природі є сили, які змагаються між собою. Між ними немає любови — лід не любить вогню, тепло не любить морозу. І коли б сили смерти були всесильні, їм би (людям) прийшла смерть. "Ні, — думав Тато Орь наш, — сили життя могутніші за сили смерти. Із силами життя йде сонце, йде квітуче воскресіння, йде людина!"

19. Шість тисяч років тому з Оріяни (Праукраїни) наші предки, присвоївши коня і створивши першого на плянеті Земній воза, ішли, як богатирі світу, в незвідані землі. Вони (плем'я сумеріян, тобто кімерійців) поселилися на плодючих долинах Тигру і Евфрату. І там вони продовжували свято берегти віру в доброго Домовика (Домуса).

Семітські кочові племена (Аккади і Халдеї), які зі всіх сторін оточували осілих жителів (українців — сумеріян, перших у світі хліборобів), приглядалися до їхніх весняних свят, які відбувалися в березні. Сумеріяни — перші хлібороби. Археологи твердять, що вони хліборобську культуру принесли до Месопотамії з Трипілля (України).

20. 12 жовтня 72 року з Багдаду я поїхав до Евфрату. Оглянув особисто творіння предків (славних сумеріян) біля Карбаса, Гілли, руїни міста Кут (Кут, Куток), руїни міста Ур (Вар, Вода), руїни міста Умм (Ум, Умний). Між мною і предками моїми — шість тисячоліть. Є щось могутніше і святіше, як час. Є таїна, яка кличе на свято предків і потомків. Без цієї таїни людина не могла б іти вперед.

21. Халдеї (предки юдеїв) навчилися хліборобського мистецтва від Українців (Сумеріян). Вони в Них позичили хліборобське свято (культ Думуса), назвавши його Таммуз. Є багато легенд про Таммуза. Ніби він тридцять тисяч років тому був Володарем людей. І тому, що був добрим і терпеливим, він життям переміг смерть. І хоч щороку злі сили три місяці його умертвляють, весною він воскресає. Він умираючий і воскресаючий.

22. Зима — не рідна мати. Зима часто в предків наших відбирала життя. Вони вмирали з голоду і холоду. І тільки ті, які витерпіли страждання, були вдостоєні стріти квіти весни. Вони стрічали весну, як нагороду за їхні зимові терпіння — за довге постування, за те, що вони не втратили віри у прихід воскресіння.

23. Ізраельський пророк — рабін Езикіел (він пророкував у 595-573 роках до Христа) перебував, якщо вірити бібліологам, зі своїми земляками у Вавилонській неволі. Він описує, що "сидить жіноцтво, голосячи по Таммузі" (Езикіел, 8-14). Жінки Вавилону голосили, оплакуючи страсті Таммуза (Сина Життя). В "Біблії" (переклад Куліша — Левицького — Полюя) на 723 сторінці є примітка, що "Таммуз — любовник поганської богині — розпусниці Венери". Свята перекладацька наївність!

Богиня Венера (її також звуть Афродитою) не має місця в культі Бога Таммузи. Афродита — дочка Зевса і Діони. Таммуз — Бог Богів світу древнього. Є в легендах твердження, що Таммуз споріднений з Наною (Іннаною, — казали сумеріяни, ми кажемо — Ненею). Таммуз живе у всіх народів під різними іменами, поняттями, обрядами. Між християнами він живе під юдейським ім'ям Ісус.

24. У Вавилоні культ Таммуза був перетворений на культ Мардука. Мардук — Бог Вавилону. Мардук — син Еа. Стародавньоукраїнське (сумеріянське слово "Вар-дуг" (Мардук) означає "Немовля сонця" (Райдуга). Мардук — Бог Краси і Мудрости, Бог 50 імен Життя, Бог Неба і Землі. Я всюди слово "бог" пишу з великої літери, вважаю, що всі ці боги впродовж тисячоліть були в основі духовного життя народів. У них ми не віруємо, але ми з них не глузуємо.

У священних книгах, написаних у дев'ятому столітті до "нашої ери" (чотириста років перед написанням "П'ятикнижжя Мойсея"), Мардук названий "Творцем Добра, Основоположником Милосердя". Він Зербаніту — "Зерна будівник".

Володарі Ассирії Саргон Другий (722-705 роки до "нашої ери") і Ашурбанипал (669-630 роки до "нашої ери") поклонялися умираючому і воскресаючому Богу Мардуку. Мардук переміг нищителя Життя сатану Тіаманта. Мардук створив людину (у час світотворення) на шостий день. Далеко перед тим, як була рабінами написана легенда про те, як Єгова творив світ, вже були написані книги, в яких оповідалося і про створення світу, і про створення людини, і про світовий потоп, і про тих праведників, які в ковчегах врятувалися тому, що на таку ласку заслужили в Бога.

Українці (Сумеріяни) в Сумерії (Месопотамії) створили першу в світі святиню Зигурат для Думуса — Покровителя Дому Людського. Долонею торкаючись до стін шеститисячолітньої Святині (на руїнах Ур), ніби видобуваю з їх ті затихлі врочисті пісні, які співали мої натхненні предки.

25. Семіти зі слова Мардук створили слова "Мерадох-баладан", або "Бел-Мерадох". Жиди зі слова Мардук створили ім'я для патріота Юдеї, назвавши його "Мордохей". Мордохей — основоположник жидівського свята Пурім ("пурім" — значить "жеребки"). Мордохей уславився між жидами тим, що був агентом царя Персії Артаксерса (464-425 роки до "нашої ери").

Бог Мардук, як твердять археологи, передав "Святі Заповіді" володареві Вавилону Гаммурабі (1728-1686 роках до "нашої ери"). Езикіел-Ездра із цих "Святих Заповідей" створили "Заповіді Мойсея" — моральні основи для жидів і християн.

Семітський володар Гаммурабі створив заповіді на основі першого в світі кодексу, створеного українським (сумеріянським) володарем Дунгі 4700 років тому. Кодекс Дунгі я мав можливість оглядати в музеї Константинополя (Істанбулу).

26. Жиди, перебуваючи у Вавилоні, щоб урятувати свою духовну і тілесну субстанцію, вороже ставилися до будь-якої чужої релігії (хай вона буде найсправедливіша, найбожественніша). Вони своє "я" (своє родове, племенне "я") не підпорядковували духові чужого "я". Вони плекали, наражаючи себе на нужду і переслідування, окремішну духовність. Вони її, як уміли, так і вдосконалювали. Вони прагнули чужі духовні сили перемолоти (майже до непізнання) у млині своєї юдейської самобутности і беззастережно підпорядкувати їх інтересам юдейського "я".

27. Пророк Єремия (він жив на початку 6 століття до "нашої ери") духовно підбадьорював жидів. Він казав: "Говоріть: Вавилон завойовано, Вил осоромлений, Меродах покрушений, осоромлено й другі образи його, порозбивано ідоли його" (Єремия, 50-2).

Єремия знав, що десь на півночі живуть українці (їх він звав "маґоґами", могутніми). Жодна в світі сила досі не перемогла їхніх бистроконних армій. Українці півстоліття перед народженням Єремиї стояли на границях Єгипту, володіли Сирією, Юдеєю. Вони були тоді очолені володарем Гогом. Єремия вірив, що маґоґи (українці) знову появляться "із північних земель" (Єремия, 50-9).

Чому Єремия особливо підкреслював, що Мардук — "Меродах покрушений"? Мардук — символ вавилонської духовости.

28. У Вавилоні стояла гробниця Бога Мардука. Весною (в березні) старший жрець, тобто, архиєрей вночі в святині врочисто молящим повідомляв, що "Господь Бог Мардук був мертвий. Він переніс великі страсті. Він переміг смерть! Мардук воскрес!" Віруючі, почувши від архиєрея повідомлення, що "Мардук воскрес!", обнімали один одного, цілувалися. Віталися окликом на вулицях Вавилону — "Мардук воскрес!" Незважаючи на неволю, всі раби (і в тому числі й жиди) під час свят Бога Мардука мали права вільних людей.

29. Мардук, воскресаючи з мертвих, визволяв людей від страждань, холоду, зневір'я, охлялости. Він своїм воскресінням покривав землю травами. Віруючі були певні, що навіть скотина радується такому воскресінню.

Вавилоняни в честь воскресіння Мардука пекли теля і спільно його споживали. Гимни врочисті, в яких звеличені страсті і воскресіння Мардука, й досі вважаються найкращими в етичній літературі Вавилону. Студенти Багдаду, з якими я говорив в музеї Ірак, гордяться ними. Вони знають, що Геродот пише, що статуя Мардука вилита з чистого золота, важила сорок вісім тисяч фунтів.

30. Плутарх з Херонії (жив він у 46-120 роках "нашої ери") твердить, що релігію вмираючого і воскресаючого Бога Митри заніс до Риму славний полководець Помпей (66-62 роки до "нашої ери"). Помпей захопив у полон килікійських піратів, які визнавали Бога Митру. Купці Східних країн, раби і римські воїни, які перебували на Сході, принесли таємничі обряди Митри до Риму.

В третьому столітті "нашої ери" релігія Митри була великою суперницею релігії Ісуса. Бог Митра зображався у святинях з ковпаком (митрою) на голові. Визнавці Митри постили, під час обряду мали кропило, причащалися вином, хлібом. Перші християни вважали ці обряди ідолопоклонними, та потім їх також почали впроваджувати в культ Ісуса — створили обряд "святої євхаристії".

31. "Пийте, це кров моя, їжте — це тіло моє", рекли жерці Бога Митри. І очевидно, що в цих словах існує велика доцільність, бо ж Бог Митра є Сонцем. Слово "митра" означає "сонце". Сік винограду — кров сонця, хліб — тіло сонця, ось де правильна "свята євхаристія!"

Той, хто проголосив юдейця Ісуса Богом і створив ритуал пиття Його (людської) крови і споживання Його (людського) тіла, не проявив глибокого мислення і довершеної душевної краси. Ритуальне богопоїдання — явище присуще давно віджилим релігіям.

У підземних храмах, освітлених свічками, відбувалося врочисте поклоніння Митрі. Ніхто не відважувався висловлювати слова погорди в сторону Бога Митри: Митра запліднив Землю життям. Він був мучений за любов до життя. Він воскрес і врочисто вознісся на небо. Він з неба посилає людям світло, тепло, щастя, дари. Митрадисти рекли: "Митра вічний! Митра непереможний!"

Митра — Бог Ірану. Культ Митри був у Римі запроваджений імператором Каммодус (180-193 роки "нашої ери"). Архиєреєм Бога Митри був у Римі сам імператор Авреліян (270-275 роки "нашої ери"). Митра, це "Сол Інвіктус!" (Сонце Непереможне).

32. Місто Библе (селище старої Фінікії, жиди казали "Гебал", греки -"Билос") тепер зветься Джебейл. Щоб побувати в Джебейлі, я примушений був 18 жовтня 72 року зректися в Бейруті пляну відвідати Єрусалим. У Джебейлі колись люди мали розкішну святиню Бога Адониса.

Слово "Адонис" помилково вважається семітським. Воно постало з сумеріянського слова "Андулан", що значить "Однонебесний", "Небесний захисник". У "Біблії" Адонис вживається в значенні "Господь", "Владика". Тисячу літ перед Ісусом фінікійці вірили в Адониса. Їм цю віру принесли із Сумерії купці. В Ассирії і Фінікії Адонис звався як "Адон-Таммуз", тобто "Господь Таммуз". В п'ятому столітті до "нашої ери" культ Адониса появився в Греції. Греки, впровадивши Адониса у свою потворну мітологію, перетворили його в красеня, за якого дві богині (Афродита і Персефона) затіяли між собою сварку таку, що тільки Зевс міг її погасити.

33. Фінікійці, занедбавши слово "таммуз", Таммузові обряди приписали Адонисові. Вони свято вірили, що Бог Адонис був злими силами без вини замучений. Він страждав, люди оплакували Його страсті. Жінки (гречанки) у розпачі приносили в жертву Адонисові свої коси.

У Сирії і Фінікії "страсті Бога Адониса" звалися "адонаї". У Библе (священній пристані Адониса) стояли статуї умираючого і воскресаючого Бога Адониса. Віруючі, виходячи зі святині, віталися: "Адонис воскрес!" Вони в честь воскресіння Адониса біля хат саджали квіти, творили "садики Адониса", точніше — "садики Адониса Наймана". Семітське "найман" тотожне із "еден"; "найман" значить — "сад розкошів". Адонис, воскреснувши, воскресив природу. Він цвітінням садів ознаменував своє безсмертя. Жиди звуть свого Бога Ягве, Елог, Адонай. "Най" створене, порушуючи мовні закони, справді — "Адоні Ягв", що значить -"Пан Ягве".

34. 24 березня — страсті сина божого Аттиса у старій Сиро-Фінікії. Бог Фригії (Мала Азія) народжений непорочною богородицею Наною. Бог Аттис був смертельно мучений навесні. Кров, яка лилася з його тіла, перетворювалася у квіти, трави, сади. Тут ми ясно бачимо, що Аттис, це культ Домуса (Таммуза).

Імператорові Риму Клавдіусові (214-270 роки "нашої ери") так сподобалося квітуче воскресіння сина Божого Аттиса, що він проголосив віру в Аттиса "державною релігією Риму".

Віруючі, переживаючи страсті Бога Аттиса, самі собі наносили рани на тілі і краплі крови дарили святому "образові Аттиса", щоб облегшити його страсті. 25 березня — день воскресіння Бога Аттиса. Жерці сповіщали віруючим: "Радуйтеся, син Божий Аттис, воскрес!" І люди радувалися: радувалися, бачачи, що в березні долини покриваються травами і ніби оживали охлялі стада худоби, обіцяючи молоко, вовну.

Бог Аттис у Римі став символом волі. Біля статуї Аттиса відбувалося обрядове відпущення раба на волю. У Франції (в 1789 році) революціонери вважали "фригійський ковпак" (шапку) Аттиса втіленням волі.

35. Єгиптяни кажуть "Саірі-сірі", греки це слово огречивши, вимовили "Озиріс". Бог Озиріс (за звичаями фараонських династій) був одружений зі своєю ніжною рідною сестрою Ізіс (Ізидою). Єгиптяни, як твердять їхні жерці, були канібалами.

Озиріс (їхній далекий родоначальник бог-фараон) навчив єгиптян вирощувати у долинах Нілу пшеницю і ячмінь. Ставши хліборобами, єгиптяни залишили навики канібалізму.

За світлу науку, за створення хліборобського мистецтва, за доброту і любов до людей Озиріс був жорстоко обмовлений і вбитий рідним братом Сетом (Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мойсея", назвали Озиріса Авелем, а Сета — Каїном). Сет порізав тіло брата на сорок кусників і вкинув у бурхливі води Нілу.

І затужила дружина-сестра Ізида. І почув її ридання Отець Небесний Ра і воскресив свого сина Озиріса. І з воскресінням сина Божого Озиріса зазеленіли долини Нілу. Над землею почали дихати вологі вітри спасіння грішних і негрішних єгиптян, життям оновився світ.

36. Бог Озиріс названий (на карбах гієрогліфів) "Богом Вічности", "Озиріс — король королів", "цар царів", "володар світу і роду людського". "Озиріс — Боголюдина". Озиріс був замучений, похований. Він воскрес і вознісся на небо. "Озиріс — Миротворець". "Спаситель", "віруючі в Озиріса вмирають в Озирісі і воскресають в ньому".

Обрядова література — таїна жерців Єгипту. Вона так ретельно ховалася від непосвященних, що й досі її ніхто не може всебічно розгадати. Фараон Птоломей Перший (383-328 роки до "нашої ери") звеличив Озиріса під ім'ям "Серапіс" і побудував чарівну святиню (Серапеум) в Олександрії.

Єгипетська громада в Римі, щоб врятувати себе в морі інтернаціональних рабів, гуртувалася навколо світогляду віри в рідного Бога Серапіса. І цим себе врятувала від асиміляції.

37. Деонисій — син найбільш розпусного в світі грецького Бога Зевса і богородиці Семели. Греки вірили, що Зевс вирвав з лона Семели маленького Деонисія і зашив собі в стегно, в якому Деонисій змужнів.

Деонисій — Бог умираючий і воскресаючий. Орфики (визнавці мітологічного поета Орфея, учні Пітагора) проповідували, що Бог Деонисій під ім'ям Загрея був народжений непорочною дівою Персефоною. Загрей був розтерзаний і з'їдений титанами, і все ж він був знову народжений Семелою під ім'ям Деонисій (враження складається таке, що одного Бога дві богородиці родили).

Орфики вважали, що кожна людина має в собі частину Бога Деонисія, і не тільки людина, а й тварина: орфикам заборонялося їсти м'ясо.

38. В місяці елафеболионі (березень-квітень) греки святкували воскресіння сина Божого Деонисія. Їхні свята були буйні і нестримні, супроводжувалися п'янством, розпустою.

У дні свят Деонисія нікого не арештовували. Ніхто ні від кого не вимагав боргів. Злодії, коли за них хтось ручався,, звільнялися з тюрми. У святкових процесіях переважно брали участь жінки, одягнені в шкіри звірів. Їх звали вакханками, менадами.

Культ Деонисія греки позичили у пелазгів (українців — перших жителів догрецької Греції). У пелазгів (пелазги — плем'я трипільців) Деонисій був Домусом. Археологи вважають, що вже в 11 столітті до "нашої ери" (тобто, тоді, коли ще в Греції не було греків) пелазги мали культ умираючого і воскресаючого Домуса.

Щойно поет Гесіод поширив між греками поняття, що "вино — кров Деонисія". У Греції Деонисій був перетворений у Бога виноградарів просто тому, що у греків виноградництво було головним сільськогосподарським твором.

Слова "домус" і "див" мають один корінь. Їх треба вважати найстародавнішими словами санскриту. Вони ровесники слова "бг" (Бог). Слово "деонисій" створене зі слова "див" (Див, Део, Тео) і зі слова "ниса". Є легенди, що Ниса "гора виноградна", яка була в Індії, дехто вважає, що в Єгипті. Део Нис — Бог виноградної гори.

Українці, ставши греко-православними, почали носити ім'я Денис, воно, бачте, християнське. Імена — Святослав, Боголюб, Ярослав були греками в Україні висміяні, як варварські, грекам не зрозумілі.

39. Образом — символом Бога Деонисія була "лоза виноградна". Вона (за грецькою традицією) стала й образом нового сина Божого Ісуса. І тому й українці, які ісповідують чужовір'я, у церквах на вратах малюють виноградну лозу.

Греки і семіти вважали, що "виноградна лоза" втілює в собі прикмети умираючої і воскресаючої природи. Ісус так, як і всі інші вмираючі й воскресаючі боги, пов'язаний з культом природи — великої містерії життя. І тому й християни вважають Ісуса зерном, яке вкинуте в землю, проізросло.

Чому ж тоді відійшли у вічність культи Таммузи, Аттиса, Мардука, Озиріса, Митри — принадні культи умираючих і воскресаючих богів, які скільки радости і зворушень приносили душі людській і про яких я без тіні образ і погорди тут розповідав, і на їх місце (особливо в Европі) прийшов культ умираючого і воскресаючого Ісуса?

40. Римська імперія, яка проковтнула Єгипет, країни Близького сходу і країни Европи, живилася кров'ю і потом рабів, ставилася прихильно до всіх релігій. Та не могла вона терпіти новоствореної релігії Ісуса, базованої на юдаїзмі. У культ Ісуса (творці християнізму) втілили культи Митри, Адониса, Мардука, Будди, Крішни, Озиріса та інших богів і дали йому виразну політичну мету, і виразні тенденції інтернаціональної релігії.

Шириться між рабськими масами блага вість, що римляни убили Бога Ісуса тому, що він хотів дати волю рабам. Римляни поставлені в релігії християн на суд. Римські солдати — боговбивці.

Римлянин любив Рим, досі жодна релігія в Римі не ганила Риму. Секта юдеїв-християн, до яких приєдналися раби різних рас і народів, проповідує в Римі смерть Римові, не визнає імператора своїм владикою. Голосить, що Рим, то "Вавилон великий, мати блудницям і гидотам землі" (Іоан Богослов, гл. 17, 5).

Визнавці Ісуса (у Римі роджені раби, які вже не знають ні рідної віри, ні рідної мови) вперше відважилися не визнати імператора намісником Божим. Вони у молитвах своїх принизили його імперський авторитет.

Віра Ісусова, як віра інтернаціональна, стала політичним мобілізуючим чинником інтернаціональних рабів. Такою великою політичною силою вона була до 325 року. Як обдурити рабів? Що треба зробити, щоб їх їхня віра християнська тримала в рабстві і вважала імператора Риму намісником Божим? Відновити престиж імператора.

В 325 році імператор Константин, сам не бажаючи бути християнином, бо ж на його думку, християнин — це раб, своєю імператорською присутністю звеличує в містечку Нікея Перший собор християнських архиєреїв. Імператор Константин проголосив віру Ісуса імперською релігією Риму. Він щедрими дарами обласкав архиєреїв християнізму і вони закликали рабів-християн до покори, до смиренности в ім'я Господа Бога Христа. Імператор Константин був проголошений святим намісником Божим. Він удостоївся бути "філокрістусом" (товаришем Христа).

Творці релігії Христової — жиди хоч і були огреченими і златинізованими, все ж Христові дали виразні юдейські почування, настрої, звичаї і не забули для християн зазначити у "Євангеліях", що їхнє "спасіння походить з юдеїв" (Іоан, 4, 22).

41. Біблійники вважають, що Ісая пророкував десь сімсот років перед Христом про прихід Христа, і в цьому містерія містерій християнізму. Читаємо: "Він.., як паросток із землі сухої", "немає в ньому ні виду, ні величности, й ми бачили його та не було в ньому вподоби, щоб нахилила нас до неї", "Він маловажний і в погорді в людей", "ми від нього відвертали лице своє, гордили ним та й ми його ні за що мали", "Він же поранений був за гріхи наші і мучений за беззаконня наші", "се кара за весь мир наш упала на нього і ми його ранами оздоровлені", "не вчинив він гріха й неправди не було в устах його", "Господу вгодно було його вбити та й віддав його на муки" (Ісая, гл. 53, вірші 2-10).

Ці речення Ісаї прочитавши, ми бачимо, що він описує культ Адониса, культ Аттиса. Віруючі в Бога Аттиса сім століть перед Христом у своїх святинях чули від своїх жерців ті слова про Аттиса, які так зворушливо занотовані Ісаєю.

42. Діва Іштарта оплакувала у Вавилоні страсті сина Божого Таммуза, Діва Ізида у Єгипті оплакувала страсті сина Божого Озиріса, Діва Нана оплакувала у Фригії страсті сина Божого Аттиса, Діва Марія оплакувала в Юдеї сина Божого Ісуса.

Ми глибоко зворушені стражданням душі материнської. Кожна мати — мати. Ми бачимо, що кожна мати гірко оплакує муки сина свого. Там, де мати оплакує муки чужого сина і не цікавиться муками рідного, хворіє її добра материнська душа, і немає значення, чи ця душа віруюча, чи ні.

43. Воскреснувши з мертвих, на небо вознеслися Митра, Озиріс, Аттис, Таммуз, Адонис, Крішна. Вознеслися на небо Заратустра, Будда, Христос. Могамет вознісся на небо на палаючому коні. В Юкатані (Мехіко) досі живе повір'я, що був непорочною дівою Чирибирас народжений спаситель світу Бакаб. Бакаб страждав, був три дні розп'ятий на хресті, воскрес і вознісся на небо.

Щиро вірили мехіки в Бакаба ще перед відкриттям Америки. Їхня віра була самобутньою. Їхні святині оглядаючи 27 лютого 62 року в Юкатані, я відчув, що це був народ буйної уяви і красивої самобутности.

Виникає оправдане питання: чому "три дні?" Чому багато богів були мертвими три дні? Тому, що три місяці в житті матері-землі мають значення часу мертвого (неплідного), тому що три дні в житті жінки мають особливо велике значення.

44. В першій книзі Мойсея (гл. 4, вірш 17) читаю: "взнав Каїн жінку свою", вона "вродила Геноха". І цей син Каїна жив "триста шістдесят п'ять років" (1 кн. Мойсея, гл. 5, в. 22-24). І "ходив Генох з Богом".Генох жив перед Ноєм. Генох — казка, тут же йде мова про те, що рік має триста шістдесят п'ять днів.

Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мойсея", не думали про послідовність мислення. В них була мета — створити величну легенду про походження племени їхнього. На будуючих легендах можна формувати будуючий характер народу. Я згадав тут про Геноха тому, що він був першим у писаннях "Біблії", що вознісся на небо. Генох ходив по землі і не стало його: бо взяв його Бог" (1 кн. Мойсея, гл. 5, 24).

45. Слово "Еліягв" (українці кажуть по-грецькому "Ілія") означає "Мій пан Ягве". Життєпис Ілії був використаний для оформлення життєпису Ісуса Христа. Ілія проповідував, що він перебуває на службі "Господа Саваота". Він казав: "Сьогодні покажусь йому" (1 кн. Царів, 18, 15). Господь Саваот так сподобав Ілію за його велику любов до Ізраеля, що забрав його до себе (на небо) на палаючій тачанці і палаючих конях. Вони "понесли Ілію в бурі на небо" (2 кн. Царів, 2, 11).

Юдейський "Господь Бог Саваот", якого в церквах щонеділі славлять мої брати (сповідники греко-юдейської релігії), має дякувати величному Родоначальникові Народу Українського Татові Орію. Тато Орь (і особливо Його сини і внуки) перші в світі присвоїли коней і збудували колесницю. Ними винайдене колесо звеличило людство і дало поштовх для розвитку культури і цивілізації народів Земної плянети.

Винаходом оріян (українців) покористався юдейський "Господь Бог Саваот", беручи Ілію на небо на возі, в який були запряжені коні. Я, щиро згадуючи в "Мага Вірі" перебування українців (гиксосів-гіттітів) в Єгипті, повторяв істину (і її ніхто не може заперечити!), що до приходу українців до Єгипту ні юдеї, ні єгиптяни коня і воза не бачили.

46. Вознісся Ілія на небо біля берегів Йорданю. Свідок Ілієвого вознесіння Єлисей тоді перелякано закричав: "Ой, колеснице Ізраїлова і візниче його" (2 кн. Царів, гл. 2, 2). Ізраел (син Ісаака, внук Авраама і Сари) не бачив ні коня, ні колесниці.

Вперше побачили колесницю і коня семіти Аравії і Єгипту 3600 років тому, тобто, тоді, коли до Палестини і Єгипту прибули з України швидкі, як буря, українські кінні армії. Бібліологи вважають, що Ізраел (Іаков) "жив" чотири тисячі років тому. Ілія, возносячись на небо (мабуть по необережності), загубив накидку і її вдало підхопив Єлисей, і зразу ж "вдарив нею по воді... вдруге, вода розступилася сюди й туди" (2 кн. Царів, 2, 14). Вважаю, що вознесіння Ілії було більш комфортабельне, як Ісусове.

47. Ілія не був слабший за Ісуса. Він умів воскрешати мертвих. Наприклад, він попросив Бога Саваота, щоб життя вдовиному синові було негайно повернене, і "він ожив" (1 кн. Царів, 17, 22).

В жида Ґіезії занедужав й помер син, і що в такому трагічному випадку робити? Єлисей помолився до Саваота, і після цього "чхнуло хлоп'я сім разів та й розкрило очі" (2 кн. Царів, гл. 4, 35). Ісус, будучи живим, воскресав мертвих. Єлисей мав ще більшу силу — Єлисей, будучи мертвим, воскресав мертвих: "...кинули чоловіка в Єлисеїн гріб, а він падаючи, торкнувся об кості Єлисеєні, й ожив та й знявся на ноги" (2 кн. Царів, 13, 21).

Рабін — пророк Езикіел пише, що лежали кості, але Бог Саваот дав їм духа, "щоб вони поробилися знов живими" (Езикіел, гл. 37, 5). Бачимо, що в "Біблії" є багато такого написано, що навіть глибоко віруючий християнин, коли починає думати і хоче бути чесний зі своїм сумлінням, стає на роздоріжжі недовір'я.

Всі чуда, які творив Христос, не властиві тільки Христові. Вони були творені багатьма його попередниками — земляками і неземляками, і одні в них вірили, інші — ні. Греки вірили, що їхній син Божий Геракл (Геркулес) сам себе спалив і в огні та в хмарах диму вознісся на небо на колесниці, в яку було запряжено "добрячих четверо коней".

48. В Єгипті хрест (єгиптяни казали "анех") вважався символом життя. Богиня Ізида зображена з "анехом" у руці. Будучи в Бритійському музеї я зауважив, що воїни стародавньої Ассирії носили хрестики на шиї. Бог вогню Кветцалкоатл (Мехіко) зображений з хрестом у руці.

На українських вишивках відтворені хрестики свастикоподібні (їхнє походження сягає доби первісної культури Української (Мізинської).

Взір, який прикрашує браслет, створений з мамонтової кості, я переніс на сорочку. Я особливо гордий цим взором тому, що він, виемігрувавши з Оріяни (України), репрезентує культуру Індії, Сумерії, Міноса, Мікенів. Греки присвоїли собі цей взір 2400 років тому, і наші українські "вчені" (з любови до грецького православія) вважають, що він грецький.

Хрестики — символи життя; при допомозі хрестика (двох перехрещених паличок) наші предки здобували "агні" (вогонь). Свастика — палаючий хрест — символ Будди (родичі Будди були саками (скитами).

49. Слово "паска" пояснюється як "страждання", "терпіння". Паска, тобто Пасовер — свято відокремлення жидів від єгиптян. І взагалі — від нежидів (ґоїв). Лінгвісти вважають, що слово "паска" створене греками з жидівського слова "песах", що значить "частина тіла". Інші кажуть, що "паска" походить від "спх" (умилостивлення).

Чесні тлумачі "Біблії" пишуть, що їм невідоме походження цього слова. Все ж ясно, що з ним пов'язане різання овець, "з'їдання тваринного м'яса на святковому бенкеті".

50. Паска споріднюється із святом Маззот (спільне з'їдання маци) — врочисте відзначення виходу жидів з Єгипту. Історики сьогодні встійнили (в тому числі й прем'єр-міністер Бен Гуріон), що жиди з Єгипту не виходили. Вони виходили з Синаю, де працювали як раби пару століть у копальнях єгипетських фараонів.

Справді "паска" і "маззот" староханаанські свята хліборобські. Їх позичили жиди, як прийшли до Ханаану і вміло пристосували до інтересів свого життя і богорозуміння. Паска -жидівський фестиваль, який вони святкують у місяці нісані (від 14 березня до 21 квітня).

51. Єгова — бог Ізраеля, як пише "Біблія", в Єгипті став боронити чадо своє (жидів). Він "деклярував себе оборонцем Ізраеля" (Вільям Сміт, "Біблійний Словник", 1948 р., стор. 483). Єгова (Саваот) позбавляв на єгипетській землі життя — умертвляв єгипетських дітей. Він рік: "Повбиваю всякого первенця в землі Єгипетській, і людину, і скотину", "буде вам кров знаменням по хатах, де будете. Побачивши кров, мину вас, і не буде в вас гибелі, як каратиму єгиптян" (2 кн. Мойсея, 12, 13).

Зі слів Бога Саваота стає ясно, що він сам себе проголошує Богом тільки жидів. Він запровадив пашпортизацію дворів: там, де є бараняча кров на дверях, живе жид (улюбленець Саваота) і його діток не буде Господь Бог Саваот умертвляти. Коли б єгиптянин ухитрився і теж намазав свої двері баранячою кров'ю, його б діти не були задушені Богом Саваотом. "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!" співають у церквах мої рідні брати (сповідники віри чужої), біль мені, і стид тяжкий завдають.

52. "Опівночі... Господь побив усі первенці в Єгипетській землі, від первенця фараонового, що сидів на престолі, та й до первенця-невольника в темниці, і всі перваки у скотині" (2 кн. Мойсея, 12, 29). Отож тільки той, хто цю Саваотову акцію шанує, їсть паску "божественну".

Сам же бо "Господь Бог Саваот" дав своєму влюбленцю Мойсею і його братові Аронові таку "установу": "Ніякий чужинець, щоб не їв паски. Усякий же раб, куплений за гроші, як обріжеш його, їстиме її" (2 кн. Мойсея, 12, 43-44). Обрізання статевого органу — обрядовий перехід на віру Мойсея.

І "заспівав тоді Мойсей й синові Ізраелеві пісню Господню: "Хто тобі подобен в бозі, Господи, хто рівен, славен святістю твоєю, страшен чудесами" (2 кн. Мойсея, гл. 15, вірші 1-11).

Жидівська родина різала найкращого баранчика обов'язково "самчика однолітка" (2 кн. Мойсея, 12, 5). Спікши такого смачного "самчика", жиди обов'язково мали його їсти "похапки: Паска це Господня" (2 кн. Мойсея, 12, 11).

Господь Бог Ісус Христос і його учні були жидами. Вони дуже добре знали, що Саваот "Господь повбивав єгиптян" (2 кн. Мойсея, гл. 12, 27). Отож, "приступили ученики до Ісуса, кажучи Йому "Де хочеш, щоб приготовити Тобі їсти паску?" (Маттей, 26, 17). І такі ж слова читаємо також у Марка (14, 12).

Стає ясно: коли у жидів є звичай на паску колоти "самчика однолітка", то у християн на паску був заколений не баран, а людина, це "паска наша, Христос, заколена за нас" (1, До Коринтян, 5, 7). Господь Бог Христос "заколений за нас".

53. Християнські єреї благовістять, що "Христос воскрес! Воістину Творець неба і землі і всього світу воскрес з мертвих!" Воскресіння — справа, яка хвилює людину. Ми знаємо, що воскресали з мертвих Домовик (Домус-Таммуз), Мардук, Митра, Адонис, Аттис, Деонисій, Будда.

54. "Того дня, як Христос воскрес, сонце з радости не заходило, і день був великий, і тому й назва "Великдень", — таку "святу" істину втверджує між українцями митрополит Іларіон (Огієнко) у своїй книзі "Дохристиянські вірування Українського Народу" (Вінніпеµ, 65 р., стор.287).

Будьмо правдомовними! Назва свята "Великдень" (у значенні "Велик день") була в Оріяні (Україні) декілька тисяч років перед Христом. Великий День ознаменовував перемогу Дня над Ніччю.

55. Людина — мисль. Будьмо людьми Мислення. До 325 року визнавці Ісуса в різні пори року святкували "Воскресіння Ісуса Христа". І щойно в 325 році на Нікейському соборі архиєреї вирішили духовно і організаційно об'єднати громади християнські, знищити між ними сварки, різні єресі, суперечливі "Євангелії" (їх було більше десятка). Вони постановили, що всі громади фестиваль "Воскресіння Христа" зобов'язані святкувати в першу неділю першого весняного повного місяця, тобто, у час воскресіння богів Таммуза, Митри, Аттиса.

56. На світанку постання хліборобської культури наші предки весною постили. У шкіряній торбині (на почесному місці) зберігалося зерно. І хоч всіх виснажував голод, зерно вважалося священною недоторканістю — весною воно буде покладене в землю. Воно проросте, вітрами виколишеться, стане злотоколоссям.

У всіх народів усіх часів був піст. Наприклад, коли умирав король Гаваї, гавайці стримували всі роботи (не зривали овочів, не ловили риби, не шукали корінців). Вони постили.

В Індії постили брагмани, святі мандрівники Брагми. Вони постом самі себе духовно вдосконалювали. Кутама Будда постив до тих меж, що вже не мав сили рухатися. Старі германи (солдати) постили перед початком бою: об'їдання спричинює лінивство, кволість, угодовство.

Перші християни не постили. Вони глузували з єреїв Митри, Адониса, Юпітера, Зевса, які щиро і довго постили. І їхні постування супроводжувалися видіннями, чудами. Щоб збагатити віру Христову чудами, християнські єреї вирішили в 450 році також і між християнами запровадити пости. В 500 році папа Анастасій Третій започаткував канон Великого посту. Дев'ятинедільний піст в часи імператора Маврикія (582-600 роки) був на два тижні скорочений. Монахи, які постили, падали у світ видінь, бачили хресну дорогу Христа, вознесіння діви Марії.

57. Ми знаємо, що яйце, весною зігріте сонцем, творить в собі зародок — першу цяточку червоної, як сонце, крови. Яйце — зерно життя. Санскритське слово "пасана" (писана) означає "чудовість", "квітучість", звідси походить слово — "писанка". Закінчення "ка" постало в той спосіб, як і в інших словах — діва-дівка, мама-мамка, зоря-зірка.

Англійці вважають, що слова "істер еґґ", "іштер" походять від імени англо-саксонської богині Еостре. Справді, "істер" походить від "іштер" (аштар, аштарес). Іштар — сумеріянська (трипільська) богиня Іннана (Нана, Неня). Аккади створили з культу Нани культ Іштарти, проголосивши її покровителькою війни і любови. Культ Іштарти був широко поширений на Близькому сході. Римські легіонери принесли культ Іштарти до Риму. Поширили навіть в Англії (тодішній колонії Риму). Англо-сакси ім'я Іштар вимовили, як Еостер (Істер).

58. "Червоне яєчко — ознака радости взагалі, а великодньої зосібна. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив. На Воскресіння Господнє один одного цілуємо з червоними яйцями і приказуємо — один "Христос воскрес!", другий — "Воістину творець Неба і Землі і всього світу воскрес!"" — ось так по-чужому, будучи архиєреєм чужовір'я, трактує самобутній український обряд свята воскресіння природи митрополит Іларіон у своїй книжці "Дохристиянські вірування Українського Народу" сторінки — 287-289.

59. О, Земле Рідная, Ти весною воскресаєш, Ти дариш нам, дітям своїм, дихання своє, життєтворну кров свою, Ти душі наші надіями звеличуєш. Святая Ти! О, Земле Рідная, Твоє воскресіння осяяне Сонцем, Твоє воскресіння вище всіх умираючих і воскресаючих богів! Твоє воскресіння — Свято Любови і Життєвої Вічности!

60. Вільний дух народу мого об'явився у душі моїй. Я силами свідомости і підсвідомости проголошую, що Дажбожий внук воскрес! Воскресіння Дажбожого внука — складний духовний процес у світі Його свідомости.

Духовне воскресіння Дажбожого внука — поняття нове. Воно вимагає від Українця Священної Відваги, Духовного Самовідродження. Духовне воскресіння потрібне українцям так, як хліб, вода і повітря. І коли вони цього не зрозуміють, то навіки вічні задихнуться в чаді Чужовір'я і зникнуть з лона плянети Земної. І на їхніх квітучих полях лунатиме мова чужого народу, родитимуться діти народу зайшлого з півночі, заходу, сходу.

61. Дорогі побратими і посестри, ми, рунвісти, як вільні і світлі люди, без упереджень, без злоби і без страху, світлими очима глянули на розвиток релігій світу. Жодної релігії ми не принизили, жодних релігійних почувань не висміяли, і не розпинали ми богів на хрестах, і не топили їх у річках, і ми не називали ідолів богами, і ми не називали богів ідолами. Ми, духовні богатирі Людства, підносимо на високий рівень толерантне мислення наше і світле душевне почування наше. Ми люди всесвітньо-благородного українського богорозуміння і боговідчування.

62. Я вірю: всі боги Чужовір'я своєю силою прагнуть заволодіти душею Українця: той чужинець (злодій він чи добродій він), ікона він чи сатана, що панує над душею твоєю, над свідомістю твоєю, над переконанням твоїм, твій він владика, а ти його послушний, бунтівливий чи смиренний раб.

Воскреснути — значить самоспастися, самовідродитися, самоусвідомитися. Самоспастися — це значить відчинити свою душу для себе — для Рідної Української Національної Віри.

Немає зачинених душ. Хто сам не здібний своєї душі для себе відчинити, той стає рабом того чужинця, який його душу жорстоко чи обережно відчинив і наповнив її духом Чужовір'я і розпоряджається нею, як власністю.

63. Коли оновлення (воскресіння) Природи зустрічає народ оновленням (воскресінням) Душі своєї, цвіте життя його здоров'ям мислі і тіла, творить гармонійне єднання Людини з Дажбогом, відбувається гармонійне дихання "Я" людського з диханням "Я" космічного.

Матері і діти, які не хотіли поклонитися чужим зайшлим богам — іконам, що їх привіз з чужини князь Володимир, і бігли над Дніпром, і плакали — благали: "Видибай, Боже, видибай!", радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші материнські сльози зве святими!

Волхви (духовні богатирі — непідкупні і священні пророки України (Руси), які йшли на муки, обороняючи рідну батьківську віру в Дажбога, — радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші муки зве святими!

64. Воїни (священнодіючі ратаї), які відійшли у Вічність у рівних і нерівних боях, обороняючи Славу, Честь і Волю України, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші подвиги зве святими!

Сини і Дочки, які понад все любили Україну (любили її більше, як Ісуса, Могамета, Маркса) та інших богів і жерців Чужовір'я, і за Славу, Честь і Волю України йшли на муки, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився і Вашу любов зве святою!

Блудні сини і дочки України, які чинили вільний і невільний гріх, зраджуючи Україну в ім'я чужих богів і переконань, і тепер каються і вертаються до Рідної Української Національної Віри, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився! Життя живе вічністю воскресіння (оновлення і вдосконалення)!

Дажбог — Свідомість Всесвіту, ми внуки Дажбожі, в нас душа одна і тіло в нас одне, і в однині ми — внуки і в множині — ми внук, і радуємося ми, що Дажбог Великоднем Світла воскресає (оновлює) життя. Обдаровує життя Свідомістю, Красою, Волею, Натхненням. Ставить Людину в центрі Всесвіту.

Усі релігії на плянеті Земля Великоднем Світла Дажбожого воскресають (оновлюються), обезсмертнюються, ощасливлюються.

Ми, рідновіри, щасливо віруючі Українські Люди. У святій любові до Матері України-Руси ми знайшли правдиву віру в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога. Радуймося! Ми спасенні! Ми у Великодні Світла Дажбожого бачимо Великдень Духовного оновлення України (Руси)! Слава Дажбогові!



ДЕНЬ 44



1. "Учителю Лев Силенко, зустрів я освіченого українського чоловіка і почав з ним говорити про духовні справи народу,- а він відповів: "Справа та може й добра, але не на часі. Чужа чи рідна духовність мене не цікавлять". Скажіть, чому освічена людина так думає однобічно і так себе відмежовує від рідних справ?"

- Побратиме, не дивуйся, коли стрінеш освічену людину і бачиш, що вона проявляє однобічне розуміння справи. Не всі освічені люди розумні. Не всі розумні люди освічені.

Життя вчить нас, що є благородний розум і є потворний розум. Благородний розум (освічений він чи не освічений) завжди натхненний любов'ю до Вітчизни, натхненний справами рідної духовости. Благородний розум оснащений силою життєвої інтуїції.

Потворний розум (освічений він чи не освічений) замкнутий сам в собі. Він має характер споживацький. Він живе сам для себе тому, що він не здібний жити для народних звершень. І коли Ти такому розумові почнеш говорити про животворні справи духовної волі, про рідне боговідчування і світорозуміння, то він обов'язково відповість: "Я тим не цікавлюся, справа та може й добра, але не на часі".

Світлу мудрість можуть оцінити тільки люди світлої мудрости.

2. "Дехто вважає, що рунвісти — це націоналісти, і декого слово "націоналіст" лякає. Яку в цій справі давати відповідь?"

- Слово "націоналіст" в перекладі на українську мову значить "народник".

Народник, тобто націоналіст живе в народі, живе з народом і для народу. І тому, що він народник і дорожить волею свого народу більше, як щастям особистим, він старається тримати себе гордівливо, чепурно, достойно. Він вірить, що своїм достойним життям звеличує достойне ім'я свого народу.

Очевидно, є націоналіст-імперіяліст і є націоналіст-борець за волю народу. Націоналіст, який є імперіялістом, вважається людиною неморальною. Між націоналістами-імперіялістами і націоналістами-оборонцями волі народної — всюди точиться непримиренна кривава борня. Отже, справа не в слові "націоналіст", а в тому, які хто духовно-моральні істини вкладає в це слово.

Достойний націоналіст, люблячи свій народ, шанобливо ставиться до всіх достойних синів всіх народів.

3. "Чому москвини-націоналісти всюди пропагують інтернаціоналізм і самі себе вважають інтернаціоналістами?"

- Слово "інтернаціоналіст" значить "міжнародник". Двом типам людей вигідно бути інтернаціоналістами. Перший тип інтернаціоналіста є представником народу, який поневолив інші народи і живе їхнім трудом, і їхніми матеріяльними і духовними скарбами, тобто має паразитарний спосіб життя.

Ви тільки пошкребіть такого інтернаціоналіста і переконаєтеся, що він, як редька — зверху червоний, а всередині — білий. Такий інтернаціоналіст внутрі є націоналістом-імперіялістом, а зовні він проголошує себе інтернаціоналістом тому, що інтернаціоналізм є вигідний для його імперіялістичної філософії життя, яка для зручности тактично зветься "пролетарським інтернаціоналізмом".

Інтернаціоналіст, наприклад, імперського російського типу, всюди голосить, що "всі народи — браття, всі вони (якути, чукчі, казахи, мордвини, чуваші, алтайці, грузини, узбеки) повинні жити мирно і вірити (тобто, мати віру), що Москва — їхня рідна столиця. Вони повинні вірити, що всі вони браття "во Лєнінє", бо мавзолей Лєніна — їхня святиня, що всі вони обов'язково повинні вивчати россійську мову, бо це мова Лєніна — мова духовного лідера братів-народів.

"Навіть коли б я був негром похилих років і тоді б я вивчив россійську мову тільки тому, що нею розмовляв Лєнін", — співає інтернаціоналіст Володимир Маяковський, з імперіялістичним докором звертаючись до литовців, білорусів, українців, які вважають, що в їхніх рідних селах і містах має жити рідна мова, а не чужа (россійська).

При допомозі кличів інтернаціоналізму (кличі повинні бути такого приманливого змісту — "возз'єднання двох братніх народів", "народи — брати наукою Лєніна ощасливлені і збратані у вічному союзі республік-сестер"), найзручніше визискувати поневолені народи, найзручніше присипляти їхні самооборонні національні почування, приглушувати їхню оспалу національну свідомість.

І кожний син поневоленого народу повинен бути (бо така лєнінська національна політика) інтернаціоналістом "совєтського типу". Тобто таким інтернаціоналістом, який допомагає россіянинові тримати поневолені народи в покорі, в мирі.

Коли в тому чи іншому народі появляться самородки (благородні оборонці прав народніх), їх треба звати "буржуазними націоналістами", "агентами капіталізму", "ворогами миру", "ворогами совєтського інтернаціоналізму", і їх треба обезголовлювати.

4. "Але ж християнський інтернаціоналізм каже, що Христос приніс доброту, щоб всіх людей поробити добрими?"

- Другий тип інтернаціоналіста (міжнародника) є представником інтернаціональної релігії. Буддизм і християнізм — релігії інтернаціональні. Наприклад, християнин вірить (і на всіх перехрестях проповідує), що всі люди "браття во Христі", "всі рівні", "для Христа немає рас, націй".

Очевидно, той, хто має розум, ніколи в ці приманливі гасла повірити не може, чому? Тому що "браття во Христі" у своїх церквах малюють Христа то з обличчям німця, то з обличчям негра, то з обличчям італійця, і кожний з них старається асимілювати Христа, старається використати Христа для своїх національних інтересів, відібрати у Христа риси жидівського обличчя.

Християнин-русскій живцем палив на вогні християнина-українця. Християнин-латинянин живцем палив на вогні християнина-чеха. Браття "во Христі", як знаємо з історії, в ім'я Христа один другому знімали з плечей голови. Тарас Шевченко, знаючи про все це, написав "Наробив Ти, Христе, лиха".

5. "Ісуса Христа жиди не любили, але Він був вірним сином свого народу, Він був реформатором юдаїзму".

- Ісус Христос — Бог християнський — милосердний, добрий жид. Ми, рунвісти, люди достойні. Люди добрі. Доброта в нашій душі родиться так природньо, як природньо щодня родиться світання у степах нашої Вітчизни. І тому ми чесно й милосердно звільняємо Ісуса від клопітного обов'язку робити нас добрими людьми. Ми, рунвісти, не можемо бути не добрими тому, що доброта є своєрідною суттю нашої віри, нашої душі. Хіба можна нас ганьбити за те, що ми не хочемо користуватися Христовою добротою тому, що маємо свою, непозичену доброту?

Ісус Христос — добрий. Він своєю добротою краще, як будь-який інший жид, прославив свій улюблений жидівський народ. (Жодний у світі жид не приніс стільки користи жидам, як Ісус — потомок з роду єрусалимського царя Давида). Він, як християнський Бог, вихований рабінами в єрусалимській синагозі, має жидівську ментальність (я не кажу, що це зле чи добре — я тільки стверджую всім відомі факти). Так, Він — реформатор юдаїзму.

Християнський Бог жив за законами жидівської релігійної обрядности. Він врочисто святкував пасовер — свято, яке звеличує вихід жидів з Єгипту. Він святкував "саббат". Він у синагозі медитикував з рабінами на релігійні теми. Він усім сказав, що Він прийшов "тільки до загублених овець дому Ізраелевого" (Маттей, 15, 24).

Наприклад, коли б президент США сказав, що Він прийшов тільки до англосаксів, то негри, мексікани і жиди назвали б його нацистом.

В Ісуса Христа доброта жидівська. Є люди, які кажуть, що жидівська доброта найдобріша і всі повинні їй молитися. Доброта людська живе в душі людській, ті, які кажуть, що ми, українці, без жидівської доброти не здібні бути добрими людьми, помиляються.

6. "Учителю, ви сказали, що християнізм — велика юдейська секта, жиди — творці християнізму. Вони, творячи духовні основи християнізму, запозичували багато істин з гіндуїзму, заратустріянізму і буддизму. А коли в гіндуїзмі, буддизмі і заратустріянізмі є основа староукраїнська (ведійська), то й християнізм тоді є нашим рідним, дарма що його лідерами є жиди?"

- Побратиме, у россіянізмі, тобто в москвинізмі багато українізму, але россіянізм так українізм спотворив і так пристосував для своїх користей, що жодний достойний українець не скаже — "я люблю россіянізм тому, що в ньому є первні українізму".

Християнізм — релігія інтернаціональна і слабкість її в тому, що поділена на сотні сект, які взаємно самі себе не люблять в ім'я Ісуса Христа.

Ми, рунвісти, не можемо бути інтернаціоналістами тому, що історія нас переконала, що чужі духовні сили (незалежно від того, чи вони злі чи добрі) розслаблюють пульс душі нашої, спотворюють наш добрий національний характер. Ми не можемо сісти на чужого коня і їхати до раю. Ми так, як і японці, жиди, китайці, індуси стаємо сильними і достойними тільки тоді, коли ми є самі собою, коли ми самі розпоряджаємося своєю матеріяльною і духовною енергією.

7. "Чому ми повинні бути самі собою?"

- І це Твоє питання цікаве. Щоб моя відповідь була зрозумілішою, я говоритиму притчами. Солодке, Гірке, Кисле, Солоне вирішили побрататися і створити Об'єднання. Їхнє Об'єднання це дзбанок, в якому поміщаються чотири шклянки рідини.

І в дзбанку створилася солодко-гірко-кисло-солона дружба. Одним словом — створилася рідина нікому в світі непотрібна. Смерть в ім'я смертельного рівноправства — безглуздя. "Але ж людина не рідина — людина має душу, розум?" Це правда, велика правда. З людини можна створити бога і з людини можна створити рідину, або порошок, та справа не в цьому. Головне, щоб людина мала правильне уявлення сама про себе, і не жила, то знецінюючи, то переоцінюючи сама себе.

Інша притча: папуас одружився з англійкою, негритянка з німцем, жид з китайкою, щоб на ділі доказати, що всі люди рівні, що любов не має ні релігійних, ні расових границь. І створилася папуасо-англійсько-негритянсько-німецько-жидівсько-китайська група людей. І їхні діти поодружувалися між собою. І це новопостале плем'я, щоб мати силу, об'єдналося і озброїлося в Синайській пустині. І потім вторглося в Тел-Авів. І жителі Тел-Авіву проголосили вторжників націоналістами.

Вторжники-націоналісти говорять папуасо-англійсько-негритянсько-німецько-жидівсько-китайською мовою. Вони агресивні і горді тому, що в їхніх жилах тече кров багатьох рас.

У них появилося почуття гордости — вони люди оригінальної історії. Вони, щоб знищити на світі націоналізм, створили групу людей, у жилах яких тече кров багатьох рас. Тепер вони, щоб бути вільною й незалежною спільнотою, стали націоналістами. Їм радять ставати громадянами тієї чи іншої країни і підпорядкуватися законам нової "прибраної батьківщини". Ні, вони осілися в Тел-Авіві. Прагнуть асимілювати всіх жидів. Вони усвідомили, що без свого незалежного джерела життя, без своєї духовної окремішности, вони не можуть бути самі собою.

8. Як створюється націоналізм — почуття окремішности і хотіння змагатися за своє окремішне "я"?

— Є в світі нашому чимало таких островів, на яких живе народ посталий з різних рас. І в цьому народі сам по собі створюється націоналізм. Вони (такі націоналісти) самі створили свої окремішні звичаї життя. Вони збратані спільними життєвими інтересами і спільно вони боронять свій острів від вторжників. Отже, націоналізм це не є якісь потворні почування самолюбців. Ні, це матір'ю-Природою оправдані людські інстинкти самооборони і самоутвердження.

Я хочу сказати, що коли ми по своїй природі люди Гіркі, то не змішуймося в ім'я безглуздої справедливости, в ім'я сліпих біологічних почуттів з людьми Солоними чи Кислими, бо в цій мішанині ми загубимо самі себе і загубимо тих, які змішаються з нами.

9. "В чому ж затаєна справжня суть людського братерства?"

- Справжня суть людського братерства затаєна не в пагубній кровній чи релігійній мішанині, а в шляхетних почуваннях міжнародної самопошани, в толеранції міжнародній, яка має творитися на принципах духовного аристократизму — жодний народ не має права панувати над іншим народом!

Було б нудно жити на світі, коли б всі квіти на світі були тільки червоними. Десять квіток цвіте в саду, і кожна з них своєрідна і кожна з них має свої кольорові притаманності, свої пахощі, кожна з них по-своєму привабна і велична. І керуючись священними законами матері-Природи народи плянети Земля повинні жити незалежно один від одного. Кожний повинен плекати свою самобутню духовну й тілесну своєрідність.

10. "Як нам, українцям, жити на світі цьому, щоб жодна сила нас не роз'єднала й не покорила?"

На Священній Годині Самопізнання нам треба вивчати ті методи, які ворог вживає, щоб нас роз'єднувати і, знесиливши роз'єднанням, робити нас рабами. Знаємо: щоб знищити плем'я, треба бити по його слабих місцях. Слабими місцями людини є голод, холод, заздрість, честолюбність. Особливо в людини, так, як і в тварини, розвинений інстинкт самозбереження. Ті племена, які не вміли мудро керуватися цим інстинктом, погибли. Або, вірніше кажучи, їм їхні вороги помогли погибнути.

Уявімо таку подію: в дубовому гаю появилася сокира. Знаємо, що сокира не може лежати без діла. Бездіяльність покриває її іржею і вона гине, стає смітником. Сокира вважає, що вона є репрезентантом цивілізації. Вона хоче довго жити, блищати красою, тішитися славою і тому шукає борні; борня — життя славних.

Сокира зайшла в дубовий гай, вона то там, то там пробує вгрузнути в міцну дубову шкіру. Дуби шумлять з вітрами. Вони вільні й могутні. Вони кепкують з сокирної безпорадності, звуть її заблудою. Не розгубилася сокира в дубовому царстві. Вона мовою привабливою, улесливою заговорила до невеличкого дуба: "Дубику-голубику, ти гноблений. Яка то між вами, сильними дубами, існує жорстока клясова нерівність! Один міцний, другий слабий, чи ж це справедливо? А що я правду говорю тобі (а сила там, де правда), то сам ти бачиш, що біля тебе стоять твої брати-вельможі. Небо силою вони підпирають. Грім і жар-птиця (небесна блискавиця) їм не страшні! Між братами-вельможами ти, дубику-голубику, малий тому, що вони (брати-експлуататори) тобі мало неба дають. Не для мого добра, а для свого добра ти, дубику-голубику, мені свою гілку подари, і навіки возз єднаємося ми! Я зроблю з дубової гілки топорище і обороню тебе від братів-експлуататорів. Я дам тобі багато неба і багато землі, і ти станеш вільним господарем дубового царства!"

Дубик-голубик — розум споживацький. Він, керуючись тільки своїми особистими вигодами, своїм честолюбством, повірив заблуді-сокирі. І дав їй гілку на топорище. Сокира, озброївшись міцним дубовим топорищем, стала вдесятеро разів агресивнішою, могутнішою. Вона почала рубати головного дуба, який був гордістю многовікового дубового плем'я.

Сокира, рубаючи, приказує: "Гнані, голодні й принижені дубики-голубики, ваш дуб-керманич самолюб, експлуататор. Бачите самі, як він розрісся, як вкоренився! По-братньому кажу вам, радійте, що я його повалю, дістанете волю!"

Дуб-керманич смертельно ранений сказав: "Дуби — рідні брати мої! Справді, я вкоренився, розкішні шати маю. Справді, я багатий силою дубовою. Багато неба забираю, але життя моє не вічне. Ставши дідом, полисію — зелені шати опадуть і небо своє я потомкам передам. Ні неба, ні простору я на той світ не заберу, тіло моє землею стане, стане кормом для потомків моїх, і житиму я в житті їхньому.

Та сьогодні сокира вгрузла в серце моє і світ потемнів у очах моїх. Брати-дуби мої, хто зрадив мене, той зрадив сам себе і сам себе жорстоко покарає. Хто з вас сокирі-заблуді дав силу дубову? Сокира, озброївшись нашою дубовою силою, смертельно ранила мене. І я, ваш тато-керманич, буду падати. Прощай, моє плем'я дубове!"

І дуб-керманич упав. Загоготіла, затряслася земля. І стало горе в дубовому плем'ї. І диво непередбачливе скоїлося. Коли падав дуб-керманич, то найбільше постраждали малі дубики, а той дубик-голубик, який сокирі дав гілку на топорище, лежав мертвий під мертвим тілом дуба-керманича. А сильніші дуби стояли ранені, мовчазні, приголомшені, як воїни після програного бою...

11. "Учителю Лев Силенко, є попами придумана казка, що по світі мандрували українські посли, шукаючи правдивої релігії для Руси (України). І коли вони очутилися в грецькій церкві, то їм дуже сподобалася грецька церковна краса. Чулися вони "як на небі", і тому вирішили грецьку віру визнати. Значить, посли не вникали у філософсько-теологічні основи грецької релігії, і не думали над тим, щоб віру шукати в душі своїй. Не було в них прагнень удосконалювати рідне розуміння Бога. Вони заполонилися церковною грецькою красою і стали її рабами. Чи справді краса має таке велике значення?"

- Краса — сила велика, сила спокуслива. Є люди, які обожнюють красу і кажуть, що правда там, де краса, і краса там, де правда, і мудрість часто стояла на колінах перед красою. І трагічне те, що досі ще ніхто не сказав, де починається і де кінчається межа краси. І чи вона холодна чи тепла, чи вона криклива чи мовчазна, чи вона мертва чи жива, чи вона ніжна чи жорстока?

Краса. Мабуть сила її в тому, що людська душа жадна на красу? А може тому, що людська душа красива і жити вона без краси не може, і красивішає вона, стрічаючись з красою. І хочеться знати — чи людина повинна служити красі, чи краса повинна служити людині?

Є таке староассирійське прислів'я. Олень, п'ючи в тихій ріці воду, побачив сам себе і зачудувався: "Які то в мене красиві роги, роги — краса моя! А от ноги в мене тонкі, не красиві. Хіба їх можна любити тому, що вони мої рідні, це ж означало б, що я не розуміюся на красі".

Біля куща появився лев. І олень, уздрівши такого гостя, сполохано дременув у ліс. Тонкі не красиві ноги вірно служили йому. А красиві роги, якими він щойно так гордився, під час втечі зачепилися за гілку — і олень впав. І голодний лев з ревом розкрив пащу над оленячою головою.

Побратиме мій, я не кажу, що оленю роги непотрібні. Вони не тільки гарні, а й корисні. Але не можна красу сприймати тільки пристрастю. Є, як знаєш, в літописі написано, що русичі мали свою рідну предківську віру та предківська віра їх не задовольняла (принаймні так написав монах, який був заполонений гречинською вірою).

І вони (посли-русичі) почали ходити по чужих землях, і чужих людей питати: "Яка віра краща?" Очевидно, що чужі мудрі люди хвалили свої віри (кожна порядна пташка своє гніздо хвалить). І чужинці радили послам русичам від них віру (мудрість) прийняти і прийнятій вірі (мудрості) себе підпорядкувати.

І перемогла краса: посли русичі зачудувалися грецькими розцяцькованими іконами, на яких зображалися смугляві грецькі дівиці. Будучи в Атенах, я оглядав ті старі ікони, які гречини забрали з Константинопольської святої Софії. Їм десять століть. Отже, були вони намальовані в часи хрещення Руси. Справді, мовчазні дівиці мають строгі і одночасно привабні риси обличчя. Вони оздоблені золотом, сріблом, самоцвітами. І коли горить свічка, створюється запаморочлива чарівність.

Русичі-посли повірили в красу (в спокусливу ромейську церковну красу), і забули самі про себе. Вони забули, що є краса чужа і є краса рідна, є краса володарська і є краса рабська. Вони забули, що коли рідна краса не красива, то треба її зробити красивішою. Коли в ній мало божественного, то треба божественними почуваннями душі обожествити її. І треба зробити так, щоб рідна душа служила рідній красі, і щоб рідна краса служила рідній душі. Треба зробити так, щоб багатів і славився світ красивої і вільної душі української.

12. "Учителю, є думка, що українці довгі століття, живучи у неволі, покалічили свої душі, витворили в собі почуття меншої вартости, покірности і замкнутости. Вони не щирі самі з собою?"

- Є заляканість вроджена і є заляканість набута. В кожній душі людській (навіть у тій, що є найтихішою, найсоромливішою і найзаляканішою) є притаєний вулкан гримучий. І він, вибухаючи, дивує людей. І тоді люди кажуть: "Такий тихий і соромливий, а ось таке тут накоїв, що й сам би сатана не осмілився щось подібне довершити!" Мабуть, недаремно в нашому народі є прислів'я, що "тиха вода греблі рве".

Надмірна сором'язливість і надмірна скромність у багатьох випадках спричинена комплексом меншої вартости. І ця вада деяких людей все життя не покидає. Той, хто критично усвідомив, що в нього є комплекс меншої вартости, починає сам контролювати свою поведінку, хід свого мислення. Він сам собі ставить питання: "Коли і як в мене комплекс меншої вартости появився?" Справді, як це боляче визнати, що мої родичі, мої рідні родичі мені казали, що я "ні до чого не здатний". І я родичам щиро вірив тому, що читав у книзі: "хто батьків не поважає, того Бог карає". Читав, що люди цураються такої людини, "в хату не пускають".

"Коли я пробував родичам про щось розповісти, думку свою висловити, вони казали: "Ти диви, який він в нас балакучий!" І казали вони мені: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку". Я любив паляничку (а хто її не любить!), і я став мовчазним. А потім мовчазність стала моєю набутою звичкою. І я замкнувся сам в собі.

Я чув, що міліціонери поранили мого приятеля за те, що він співав у Ботанічному парку пісню "Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить". Він тікав, коли міліціонер почав свистіти. І тоді батько мені сказав: "Ех, сину, покірну голову меч не січе".

І я, щоб оберегти свою голову, старався всюди бути покірною людиною. Наприклад, в душі я ненавиджу Лєніна, бо має він очі фальшиві і нагадує мені хана Батия. Але 7-го листопада я йшов у колоні по Хрещатику, і ніс на патику портрет Лєніна і покірно мовчав. І думав: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку", і перед моїми очима стояли мої родичі померлі в тридцять третьому році з голоду.

І тепер я живу у Вільному Світі, і щоб свою лякливу покірність приховати від людей, я пишу героїчні вірші і люблю бувати на Святі Героїв та чую я, що душа моя лякається всього того, що є відважне. Я усвідомив свої вади і хочу їх позбутися. Хочу лишити чужовір'я, але для мене це дуже тяжка справа. Діти мої не були мною виховані, бо я за працею не мав часу їх доглядати. Вони вже пішли на свій хліб і навіть не признаються, що українці".

13. "Учителю, є загальна думка, що брати-чужовіри ставляться до чужовір'я нещиро. Та цю нещирість ховають один від одного, і тому вони не вірять самі собі й легко роз'єднуються?"

- Побратиме, почуємо, що скаже людина, яка користується в парафії репутацією побожного християнина і доброго українця. Не буду ім'я цієї людини згадувати. Вона мені оповіла про свої душевні клопоти таємно, плакала й казала: "Тепер бачите, чому я негідник? Я знаю, що я чужовір — духовний раб, але я не маю відваги позбутися духовного рабства. І тому я хочу померти зі всіми тими вадами, які все моє життя мене переслідували. Маю сина, розкажіть йому про санскрит, оріянів, рідну віру, але при ньому не ганьбіть мене. Він і так вважає, що я відстала забобонна людина. Чи ви хочете, щоб я був вашим побратимом і таїв від людей мою пошану до вас. Ви мені в очі сказали, хто я є, і я злякався сам себе. Ви мені, як в дзеркалі, показали душу мою".

Цей "побожний християнин" мені сказав, як на таємній сповіді перед своїм "я", так: "Я ріс в покорі, батьки казали "корися", піп казав "корися і внаслідуєш царство небесне", і я корився. Настала "власть совєтська"", я лякався висловити свої переконання, хоч вони й були щирі, тому що я лякався тюрми, не хотів осиротити дітей. І я своєю покірною поведінкою здобув репутацію "порядочного ґражданіна".

Живучи у Вільному Світі, я маю репутацію "побожного парафіянина". Як ця репутація створилася? Дуже просто. Я погоджувався з тими думками, яких я в душі не поділяв і люди мені вірили, що я погоджуюся щиро, і за це шанували мене. Очевидно, я погоджувався з тими чи іншими думками не в ім'я єдности, згоди, а в ім'я своєї особистої вигоди.

І вірив я у те, в що мені не хотілося вірити: я в церкві цілував обличчя чужих людей (ікони), і гроші на їх придбання жертвував, хоч в душі я чув до їх відразу і сам собі тихо під ніс бурмотів: "Та й надоїло вже мені щонеділі славити всі оті жидівські сіони". І душу свою я рятував від очерствіння тоді, коли думав про рідне село, верби над ставком, росяні стежки, по яких я бігав босими ногами, і в душі моїй воскресав спів жайворонка. І чув я запах рідного степу, який, весною зігрітий сонцем, парує і ніби дихає. І мені від всього цього рідного ставало світло на душі".

14. Отже, у глибинах душі жевріє любов до рідного. Усе, що він, брат-чужовір, має щире, народжене Рідною Вірою. Усе, що він, брат-чужовір, має сумнівне, лицемірне, народжене Чужою Вірою. Щоб бути побожним парафіянином, треба бути нещирим з собою і з земляками своїми.

Побожний парафіянин говорить: "Глибоко в душі приховуючи сумнів до всіх тих біблійних істин, про які говорив піп, я здобув ім'я побожного парафіянина. І піп мене шанував, заходив до мене на чарку і людям казав, щоб і вони були такі христолюбні, як я. Але я в душі таїв ненависть до всього того, за що мене шанували. І тому я в душі не шанував тих, які мене шанували. Отже, я не був щирий сам з собою і не був я щирий з людьми — моїми земляками. Скажіть, чи можна мою порядність назвати порядною? Та я маю право себе потішати, думаючи: "Хіба я один такий? Та ж всі ми в парафії такі, тільки не ходимо разом і не виявляємо один одному своїх почувань і думок. А коли погніваємося, то звемо один одного безбожником. І потім судимося "за образу"...

І тепер мені здається, що я не можу бути вірним ні сам собі, ні приятелям, ні Вітчизні. І коли партії наші складаються з таких людей, як я, то хіба можна сподіватися, щоб вони (наші визвольні партії) мали таких українських "гайджекерів", які б примушували москвинські джети кружляти над Атлантикою до того часу, поки не будуть з концтаборів привезені до Америки Лук'яненко, Чорновіл, Мороз.

Тепер у мене появилася віра, що Україна — безталанна мати наша. І я безталанний, і мені сподобалися в пісні такі слова "долю виплачу сльозами". І тепер я плачу багато і часто. І таким я вже й помру, бо такими були і мої батьки".

15. "Яка приголомшуюча сповідь! Яке духовне зубожіння!"

- Побратиме мій, сповідь цього побожного парафіянина приголомшуюча тому, що в ній ми бачимо раба, по жилах якого, як писав Тарас Шевченко, тече "сукровата кров".

І гніватися на раба не треба, і оплакувати його долю гірку не треба. Треба творити нових людей — кращих людей, людей одержимих — натхненних Рідною Українською Національною Вірою. Тільки плем'я, створене з нових людей, буде здібне довершити богатирські подвиги і втвердити новий стиль Українського Життя!

16. "Учителю Лев Силенко, мене питають недруги: "Скільки нас є і яка в нас мета?""

- Побратиме, життя — жива сила. Свідома сила має свідому мету. Ідучи до мети (немає на світі людей без мети), треба знати, які чинники корисні для мети, а які — шкідливі. Шкідливі чинники (незалежно від того, якого вони походження) треба перемагати.

Корисні чинники (незалежно від того, якого вони походження) треба підсилювати, треба їх старанно плекати.

Іти до мети треба з силою вольовости, відважно, з великою вірою у велич мети. І треба вміти уявляти мету в стадії її завершення.

Чим більша мета, тим більше перешкод в дорозі до неї. Мудрі люди, перемагаючи перешкоди, міцніють, збагачуються досвідами борні, загартовуються.

Орли, вовки, олені, бджоли мають свої території. Мати-природа, даючи життя, дає й право боротися за життя, за життєву територію, за місце під сонцем. Хто не здібний боротися за життя, умирає. У людей, які натхненно вміють боротися за життя, красиве життя. І смерть у них красива.

Хто не має своєї території, той не має джерел життя (не має їжі, повітря, шляхів, гнізда). Народ має свою територію (без території він не може бути народом, плем'ям). І він матір'ю-Природою покликаний свою територію любити і боронити її своїм життям — всі способи оборони рідної території достойні.

Ми, рідновіри, маємо багато ворогів тому, що ми вірні сини і дочки багатої Вітчизни. Ми покликані ніколи і ніде не служити чужим авторитетам, які прагнуть жорстоко і улесливо вторгатися в душу народу нашого і володіти територією народу нашого.

У нас є мета — ми прагнемо знати про ворогів нашої Вітчизни все — скільки їх, хто є їхнім провідником і які в них фонди та які в них методи борні, і що вони плянують робити, щоб нас на нашій території поневолити.

Вороги наші не повинні знати, скільки нас є, і які в нас фонди, та які в нас методи оборони і які в нас пляни.

"А хіба не можна так жити, щоб не мати ворогів?" Можна. Та коли ми житимемо так, що в нас не буде ні великих ворогів, ні великих приятелів, то це означатиме, що ми не варті ні злого слова, ні доброго.

Коли ми люди достойні (вміємо жити і вміємо вмирати), то наступ ворогів проти нас повинен нас зміцнити, сили наші мобілізувати, або прославити, як тих велетнів людства, що полягли на полі бою, обороняючи гідність свого волелюбного "я". Коли ми готові жити достойно і готові вмерти достойно, значить ми краща сила світу. І до нас ітимуть люди великих пристрастей і подвигів — їх магнетизуватиме наша правильна філософія життя, наша священна рідна віра.

17. "Учителю, я визнаю науку вашу, велика вона, та скажіть мені, скільки я повинен давати грошей для Рідної Української Національної Віри? Я тут вживаю слово "повинен" тому, що немає на світі людини без повинностей. Народжений повинен жити. Щоб жити, він повинен виконувати умотивовані природою закони життя".

- Побратиме, перш за все ти повинен знати, що без Рідної Української Національної Віри ти не є ти, твоє "я" не є твоє.

Чому я так кажу? Тому, що людина (кожна в світі людина) йде туди, куди веде її думка. Наприклад, коли ти визнаватимеш грецько-католицьку релігію, значить ти матимеш думку католицьку і ця католицька думка тебе вестиме до Риму; ти є такий, яка в тебе думка, віра.

У Рідній Українській Національній Вірі закодоване твоє минуле (минуле предків твоїх), твоє сучасне (духовна й тілесна сила твоя і дітей твоїх) і твоє майбутнє (духовна й тілесна сила потомків твоїх). Отже, в Рідній Українській Національній Вірі — твоя вічність, твоя рідна думка.

І в цій вічності проявлений твій розум, проявлена містика твоєї інтуїції і психічні властивості твоєї душі.

Тепер став перед собою питання — скільки ти повинен дати сам для себе, щоб бути собою, щоб мати достойне місце на землі? Для Рідної Української Національної Віри не давай більше, ніж ти можеш дати і не давай менше, ніж ти можеш дати.

18. "Учителю Лев Силенко, що ми, рідновіри, повинні знати про точність? Яке її значення в житті людини?"

— Побратиме, в родині Рідної Віри, повинен панувати порядок. Порядок є там, де є точність. Між рідновірами буде високо цінуватися точність тоді, коли вони стануть людьми високої культури. Високу культуру треба плекати щодня так, як садівник плекає свій улюблений сад.

Усяка культура починається від точности. Точність — культура людської душі; точність — дисципліна людського розуму. Знаємо, що латинське слово "дисципліна" означає "порядок", "виховання", "освіта".

Людина душевної культури, доброго виховання любить точність просто тому, що вона (точність) є частиною її характеру, її філософії життя. Полководець Помпей вважав, що втратити життя — горе не велике, але втратити точність — значить утратити щось більше, ніж життя.

Точність — це добра звичка; спізнення — зла звичка. Хто спізнюється без важливих причин, той безсовісний. Безсовісний завжди має бажання оправдувати своє спізнення ("забув", "заговорився з сусідом", "кінчав учора почату справу"). Людина, яка оправдує свою неточність, має не високі душевні вартості — вона оправдує свою нікчемність.

Коли людина спізнюється, маючи важливі причини, їй треба співчувати. Адже вона не спізнилася, вона стала жертвою перешкод.

Хто спізнюється (спізнюється часто і без важливих причин), той чинить злочин. Він примушує своїх побратимів тратити час на чекання. Він їм псує настрій, який особливо потрібний тоді, коли обмірковується важлива народна справа. Добрий настрій — щастя людське.

Є такі люди, які спізнення оправдують прислів'ям "спізнився я, та краще пізно, ніж ніколи". Це прислів'я залиште ворогам своїм, щоб воно їх розслаблювало. Сіяти пізно -значить взимку сидіти без хліба. Їхати на ярмарок тоді, коли люди з ярмарку вертаються, значить показувати свою нікчемність.

Людина, яка спізнюється, сама до себе витворює недовір'я, сама себе принижує і приятелів своїх; тяжко таку людину шанувати.

19. "Учителю, але ж у світі немає точності, світ постав з хаосу, точність — це поневолення, нещастя, насильство, точність створена людьми, диктаторами. Щасливі, вільні люди на годинник не дивляться. Я люблю абсолютну волю, і хочу робити що хочу і коли хочу. Я не люблю тієї науки, яка мене вставляє у рамки точності".

- Побратиме, ні, ні, в світі є точність, велика точність, і світ постав з точности. І в людині закодована світова точність, І щаслива та людина, яка її свідомо чи несвідомо має у властивостях своїх інстинктів.

Коли б наше Сонце ішло, як хотіло і коли хотіло — коли б наше Сонце під час свого руху спізнювалося за сто років хоч на одну годину, в світі порушився б порядок, постала б катастрофа в сонячній системі. Астрономи устійнили, що комета, яка до нашої Земної плянети загощує раз на десять століть, не спізнюється й на секунду.

І людина збудована за законами, які існують у Сонячній системі. Уяви, що тобі твоє серце сказало: "Іду я довгі роки точно, та тепер мені не сподобалася та наука, яка мене вставляє у рамки точності! П'ять хвилин не йтиму, спізнюся!" Мозок, п'ять хвилин не отримуючи від серця свіжої крови, зазнає таких змін, що його вже ніколи не можна воскресити. "То як же тоді дивитися на чудо з Лазарем, який, як пише "Євангелія", був трупом і вже смердів, та Ісус Христос воскресив його"? Казка про воскресіння Лазаря принижує людський розум своєю наївністю й достойні люди в цю казку очевидно не вірять.

Усяке хотіння повинно мати порядок, а коли воно постає в обдарованої людини, воно має ще й натхненну красу. Невпорядковане хотіння — нещастя. Наприклад, ти маєш авто. Отже, керуючись "любов'ю абсолютної волі" і необмеженим хотінням (що хочу, те й роблю), ти можеш їхати, не звертаючи уваги на світла, дорожні знаки, але твоєю, зупинкою буде лікарня, або в'язниця.

Правда, що є точність вимушена, точно о п'ятій годині ранку будять українця (політичного в'язня) криком "падйом!". І він, виснажений і голодний, іде в ліс на працю, це поневолення, насильство. На законах точности (вимушеної точности) збудована тюрма народів і вона буде знищена тільки законами точности (добровільної точности).

Точність — шлях волі. Там, де немає точности, немає цивілізації, немає культури, немає держави, немає поступу.

Українці (яке це велике горе!) виховані в понурій школі духовного рабства. І тому вони свої свята, збори, концерти і навіть важливі справи починають з великим спізненням. І самі себе розважають словами "та ж це вже всім відома українська точність".

Значить, всім відомо, що українці звикли до неточности, до нікчемности, до рабських понять життя і вперто цих звичок тримаються, бо не здібні самі свої звички контролювати.

О, які ці звички потворні! А дехто зве їх традицією, "рідною традицією". І каже: "Та що там Лев Силенко нові порядки заводить — у Рідній Вірі учить точности. Що має спільного віра з точністю?! Мій батько не любив годинника, був він грецько-православним, ну й любив пити "православну". І я таким є, віри не зміню, хоч ви мені тут що!"

Ти добре знаєш, що батько твій ходив у ярмі, як животина — чужа влада гнітила його; він корився, бо мав правдиву віру грецько-православну, яка вчила його, що "всяка влада Богом дана". Він не знав, хто є творцем його нещастя і потішав себе горілкою, яку ти називаєш "православною". Він був жидівським шабесґоєм (попихачем Яремою). І ти хочеш таким бути? Немає в тебе бажання бути людиною духовно вільною, поступовою? Немає в тебе наміру потішити свого батька, що в тебе є бажання вийти з тьми на сонячний шлях?

Між щастям і нещастям є тільки одна хвилина, інколи — секунда. Точність і докладність — це шлях, який дарує людині життєвий успіх, облегшує перемагати перешкоди.

Точні люди продуктивні, бо вони вміють мудро розпоряджатися найбільшим скарбом життя — часом. Точні люди викликають довір'я до себе. А довір'я — багатство.

Точність — одна з головних рис характеру великих людей. Неточних людей точні люди не люблять. Неточна людина ніколи не буває мудрою, чесною, благородною.

Ніколи не буває в неволі той народ, який має синів, призвичаєних до точности, точність — значить вірність, докладність, впевненість.

Ніякий у світі годинник не показує ні завтрашнього, ні вчорашнього часу. Годинникова стрілка показує час теперішній. І ми, рідновіри, живімо теперішнім часом, сьогоднішнє не відкладаймо на завтра, бо завтрашній день має справи завтрашні.

Український народ довгі століття, не будучи господарем на рідній землі, охляв розумом і душею, і користується він не точним національним годинником.

Український годинник спізнюється (і є такі, які кажуть, що спізнюється на декілька століть), і показує він нездорові прикмети народу. Треба його (фальшивий національний годинник) негайно віддати до архіву і придбати новий, правильний годинник. Українському народові потрібний, як хліб і вода, точний національний годинник, потрібна достойна українська точність, і ми, рідновіри, покликані її утвердити сьогодні і передати її, як цінний скарб життя, грядущим поколінням.

20. "Учителю, всі прагнуть єдности, а єдности немає; хто хоче, щоб ми, українці, були роз'єднані?"

- Сила любови сьогодні всесторонньо досліджена. Є відомо, що любов стала зручним знаряддям політики, і часто — політики брутальної.

Наприклад, дитині прищеплюється любов до тих людей, які вбили її матір. І робиться це тільки тому, щоб дитина, ставши дорослою людиною, не мала ненависти до гнобителів своїх.

Московитія використовує любов, як зброю поневолення. Московитія вчить українців, щоб вони любили Москву і вірно їй служили, і не любили тих українців, які є грецько-католиками чи грецько-православними.

Ватикан використовує любов, як зброю поневолення. Ватикан вчить українців, щоб вони любили католицьку релігію і вірно їй служили, і не любили тих українців, які є грецько-православними, або визнавцями москвинського комунізму.

Архиєреї грецької ортодоксії використовують любов як зброю поневолення. Архиєреї грецького православія вчать українців, щоб вони любили грецьку ортодоксію і вірно їй служили і не любили тих українців, які є грецько-католиками, або визнавцями москвинського комунізму.

І коли той чи інший архиєрей співає "Боже, нам єдність подай", фарисей він; він є глагольщиком нечистої совісти, він не має на увазі єдність Українського Народу навколо рідної духовости. Він має на увазі єдність Українського Народу ту, яка є під владою папи римського, або під владою авторитету грецької ортодоксії. Архиєреї москвинського комунізму прагнуть єднати (силою слова і силою пістоля) Український Народ під владою москвинського авторитету.

Знаємо, що українець грецько-католицької релігії ніколи не стане грецько-православним. Він має огиду до грецько-православної релігії тому, що вона була жорстоким знаряддям в руках православних москвинських царів, які силою зрусифіковували українців.

Знаємо, що українець грецько-православної релігії ніколи не стане грецько-католиком. Він має огиду до грецько-католицької релігії тому, що вона була жорстоким знаряддям в руках польських католицьких королів, які силою зпольщували українців.

Знаємо, що українець, звільнившись з ярма москвинського комунізму, не стане грецько-католиком чи грецько-православним. Він (коли він думаюча достойна людина), бачитиме, що ці релігії не задовольняють його душі. Відомі вони, як релігії, які служили окупантам України.

Чужовір'я має руїнницький вплив на особистість українців: українці не здібні чужі релігії поставити на службу своїм (українським) інтересам.

Я вчу, що ми, українці, маємо право мати Рідну Українську Національну Віру в єдиного Бога. Ми вміємо творчо мислити. Ми маємо право самі (без чужих амбасадорів) молитися до єдиного Бога. Ми розумом і душею здорові люди — нам не потрібні чужі релігійні чи антирелігійні опікуни.

Ми вміємо самі собою опікуватися. Ми, українці, потребуємо вільної і тільки вільної єдности, збудованої на законах рідної моралі, рідної мудрости, рідної віри.

Щоб між українцями, які прагнуть волі, вільної волі, добробуту, достоїнства постала вільна єдність, українці віддають чужі релігії й ідеології чужинцям. І єднаються в Рідній Українській Національній Вірі. І цей шлях єднання єдиноправильний, єдинорозумний, єдиноморальний, єдиноспасенний і єдиносвященний!

Читати далі >>