Мага Віра, ч.ІІІ

|

Лев СИЛЕНКО

 

МАГА ВІРА

 

Частина ІІІ 

 

 

ДЕНЬ 21



1. 972 рік. Літо. Київ. Атімани-воєводи Скотана, Бразд, Свада, Дантур, Тургата, Кий, Ліпак, Орьпан, Полян, Оболонь, Радим, Горинь, Сколот, Парата, Тапіта, Дарава побачили Київські гори, і спинили коней. Стали на коліна, перед собою щити поставили і поцілували матір-землю рідну.

З селища Варівка вийшли люди — діти, юнаки, і волхв Сарпан стоїть між ними — цілющі ліки в дзбаночку тримає. Дівчата заквітчані квітами степовими, рум'яні, всміхнені, на білотканих рушниках тримають калачі пахучі.

2. Волхв Богомир поділив свій калач на малі кусники — косакам роздав, хоч в самого від голоду в очах темніло. Він підійшов до атімана-воєводи Оболоня і сказав: "Недуга твоя щезне. Є напій, спасибі тобі, волхве Сарпане!" Навар з сушених рогів молодого плямистого оленя пив атіман-воєвода Оболонь.

Біля високої могили стояли варівські гудці: сумно грали сурми, гуслі, бубони.

Царя Святослава немає — він пішов у Царство Духа Предків. Він не хоче, щоб добрі його люди від журби недужали. Він хоче, щоб вони, почувши про відсутність його, сили множили: сили множаться там, де в душі смутку немає.

Волхв Сарпан зачаровано дивився на полки косацькі, що йшли до цареграда Кия, і говорив до всесвіту — дивився він у степову безмежну даль: «Душа наша цільна, висока, невичерпна. І тому й наша любов до України (Руси) природня, свята. Яка красива сила розуму нашого — атімани-воєводи виснажені голодом і дорогою та й крихти хліба не взяли — сказали, щоб калачі були роздані воїнам раненим: є в цьому таїна нашої кровної самовідданости. Не тільки хлібом, а й красою, усмішкою, світлом і добротою живе людина, облагороднює себе».

3. Київські гори покриті травами, квітами. Поскрипуючи ланцюгами, опустився міст. Атімани-воєводи (полководці косацької раті України (Руси) ввійшли у Царський Двірець. Стоять вони у кольчугах, ручки мечів окуті золотом, на полотні запиленому, яким перев'язані рани, згустки засохлої крови — сліди смертних Доростольських боїв. На лицях (вони бачили смерть сотень життів людських) похмурі смуги.

І сказав атіман-воєвода Бразд: «Царю Ярополче, від атіманів-воєводів і раті косацької тобі чолом і послух. Так, як меч царя Олега був переданий царю Ігорю, а меч царя Ігоря був переданий царю Святославові, ми тобі, царе Ярополче, меч твого тата передаємо».

4. Стоїть збентежений цар Ярополк — лице бліде. Мовчання — і в цьому мовчанні сказано багато: чотирнадцятилітній цар Ярополк немає правильного духовного народження, його опікуни воєводи — Блуд і Вовчий Хвіст і три греки-єреї, що зніяковіло сидять біля ідола Саваота, повішеного на покуті, не знають якими словами привітати полководців царя Святослава.

І сказав атіман-воєвода Горинь: «Побратими, нас стомила дорога, між нами ранені — порубані кості щемом в серці озиваються. Ідімо, нас ждуть жони і діти. Кланяємося тобі, царе Ярополче!»

Атімани-воєводи вийшли з Царського Двірця мовчки. Присутність єреїв-гречинів попсувала їм настрій. Хіба єреї-гречини можуть бути присутніми тоді, коли цар України (Руси) говорить з полководцями своїми?

5. Двоповерховий дім споруджений з дубових колод. «Вітаю! Вітаю в моєму домі меченосців України (Руси)! З нетерпінням ждав вас, сідайте за стіл! Ждав так, як жде юнак першої стрічі з юнкою, о, як ждав! Зараз прийдуть Віщий Чара, волхв Божедар і волхв Богомир. І душа душі щире слово скаже — щирість ощасливлює душу щирих», — сказав Віщий Радогост.

Увійшла Світанна — до всіх поклонилася миловидна донька Віщого Радогоста, на стіл поклала калач. І ввійшла Віста, гордівлива жена Віщого Радогоста, з нею її рідний брат -прибулий щойно з Константинополя славний купець Обріт.

6. «Пийте, мед свіжий. Пийте, щоб лиха година щезла на землі нашій. Волхви — світлі богомольці! І ви, атімани-воєводи, мара хмарою тяжкою повисла над душею України (Руси).

Є в нас віра батьківська, яка каже нам — бережи душу чистою в радощах і смутках, бережи душу, обороняючи її від лихотворних думок, чужих поконів, бережи душу від ідолів грецької чи латинської віри Саваотової.

Цар Святослав перебував у ратніх походах, правдоносним мечем беріг межі земель наших. Не знав він, що сини його (Володимир, Ярополк, Олег) неправильне духовне народження мають. Сини його учаться зневажати віру рідну. Сини його учаться вірити, що греки (ромеї) — кращі люди, а українці (русичі) — гірші люди, в цій потворній вірі грецько-православній є смрад, чортівство, поневолення. Баба Ольга на дорогу чужовір'я розум онуків своїх спрямувала".

7. "Знаємо ми — людина є такою, якою є її віра, і про це завжди говоримо. Цар Ярополк відмежувався від киян, зійшов з шляху, по якому йде його народ. Ніхто з волхвів не може зайти з щирою і вільною душею до Царського Двірця, міст майже завжди піднятий, стоїть (без потреби) сувора сторожа.

Прибувають з чужих земель посли, незнані нам — по одягу бачимо, що вони волхви віри латинської, їх вітає цар Ярополк, з ними говорить про віровчення: о глупота, звеличена царським ім'ям!

З нами не говорять богомольці Саваотові. Вони говорять з царем нашим, знаючи, що він має чотирнадцять літ, їм легко заворожувати мозок юній людині".

8. "Воєводи Вовчий Хвіст і Блуд — опікуни царя Ярополка, в їхніх руках збройна сила града Кия, у їхніх руках скарбниця. Покійна цариця Ольга їх звеличила тому, що вони на її прохання стали віровідступниками — зрадили віру батьків своїх і присягнулися служити Саваотові — головному ідолові Візантійської імперії".

"Опікуни Блуд і Вовчий Хвіст — малодушні люди. Вони обманюють самі себе — не кажуть киянам, що душу свою підпорядкували грецькій вірі. З Киянами вони святкують київські свята, а з греками-ромеями святкують свята грецько-ромейські. Віра стала для них засобом обману, наживи, злотворства", — сказав Віщий Радогост".

9. Купець Обріт говорить спокійно: "Усі ви знаєте, імператор Іоан Цимисхій передав золоті дари і паволоки заброді — дикому печенізькому вожакові Курі. Цимисхій — вибранець ідола Саваота, христолюбець православний таємну змову має з варваром — з жадним крови Курою.

Ви атімани-воєводи свідки, тіло царя Святослава було з'єднане з Священним вогнем. Не міг Кура торкнутися до голови царя нашого. Кура втік, узривши наближення війська косацького. Та незважаючи на це, в Константинополі греки (ромеї) створили драму: показують одсічену голову царя Гіпербореї, приколовши її мечем до стіни у тріюмфальній палаті. І під головою напис: "чужого шукаючи, себе згубив". Візантія ідола Саваота — непереможна: голова України (Руси) повисла на вістрі меча ромейського, зворушлива драма!

Одягнувшись по-ромейському, я з купцями-ромеями оглядав голову — то не була голова царя Святослава, а котрогось з наших воїнів русоволосих, сірооких.

Єреї-греки, донощики імператора Іоана Цимисхія, сьогодні живуть в Царському Двірцеві, їм дане право бути майстрами життя царя Ярополка. Яка наруга!"

10. І сказав Віщий Чара: "Ми від жодних в світі приятелів нічого не хочемо — чужим людям кажемо — ваше вам, наше нам, і в ім'я такої правди живімо як приятелі. Відомо вам, до Києва загощував волхв-єпископ Адалберт — посланик головного волхва римського. Ми вірні звичаям щиро поставилися до волхва Адалберта. Угощали його. Три гречини (ромеї), переодягнувшись в наше одіння, напали на сторожів Адалбертових й убили їх на межі землі нашої. Ограбований Адалберт прибув до царя Оттона, і нашим купцям про все оповів".

11. Купець Обріт сказав: "Греки (ромеї) по своїй природі люди не злі, та злидні землі їхньої примушують їх бути піратами. Грецьке слово "пейратікос" означає людину, яка нападає на людину, щоб ограбити і вбити. У Константинополі можна дати піратові три соліди і він, як найманий злодій, відріже вухо чи руку викрутить тій людині, на яку ти пальцем покажеш. Єреї з злодіями таємні зв'язки мають: злодій дасть дари на спорудження монастиря, і вже йому гріхи відпущені".

І сказав Віщий Чара: "Старший син має сидіти на престолі царя України (Руси). Та горе наше, Володимир — син рабині, тече в його жилах рабська кров, не буде його вина, коли він перебуватиме в неволі рабських спонук.

Ярополк і Олег — півкияни і півмадяри; виховані вони людьми вороже наставленими до віри України (Руси). Думання у них нецільне".

12. Атіман-воєвода Колакій сказав: "Україна (Русь) широко відома під древнім ім'ям Скитія, і латини, і гречини, стрічаючись з нами, звуть нас скитами, і вважають, що Русь — ім'я одного з численних племен Скитських.

Скитія володіла світом, її війська стояли на межах Китаю, Персії, Індії, Єгипту. Не ми служили чужим Богам. Боги Сирії, Юдеї, Єгипту, Вавилону служили і корилися нам.

Атени і Рим не відважувалися іти на брань з воїнами Скитії. А крім Риму й Атен в Европі тоді жодної помітної сили не було, і Візантії тоді ще не було, і про германів тоді ніхто не чув, вони жили в лісах залякані римлянами".

13. "Немає під сонцем такої сили, яка б мечем покорила Україну (Русь). Чесний, відважний поєдинок на полі брані — вдача життя нашого. Тепер Рим і Константинополь починають між собою сваритися: кому з них належить право переіначувати вдачу життя українця (русича).

Знаємо ми: ящірки, змії, черепахи тихо підкрадаються до сонних кіз і висмоктують молоко. Звикає коза до oтаких гостей, і не знає вона, що її соски вже переіначені, її рідні діти вже нещасні. У розкошах на пребагатій землі ми маємо приспану чуйність, сонну, добру, щиру душу, і єреї ідола Саваота, як ті ящірки, змії і черепахи підкрадаються до душі нашої. І бачимо лихо — цар Ярополк більше вірить єреям-грекам, ніж атіманам-воєводам і волхвам України (Руси). Його душа вже переіначена".

14. І сказала Віста — славна киянка (це ж вона мила ноги цареві Олегові тоді, як він повернувся з північної Персії): "Тиждень тому розмовляли з царем Ярополком два єреї -посланики римського волхва-папи Бенедикта. Коли цар Ярополк сказав їм, що він християнин, вони відповіли: "Ти християнин без благодаті". Щоб дістати благодать від римського волхва-папи, треба йому душу на упокорення передати, і відвернутися від християн, які коряться константинопольському патріярхові. З цього виходить: християнин дихає на християнина ненавистю, щоб догодити Христові?

Коли б зараз в домі нашому сидів цар Святослав, він би сказав: "Не поклоняюся ідолам грецьким і римським, поклоніння — це покора. Той, хто покоряється чужим святощам, є їхнім рабом". Чула я, ідол Христа в Греції — це грек, а ідол Христа у Римі — це римлянин: слово "ідол" значить "образ", "ікона"".

Як почало на світ благословитися, атімани-воєводи вийшли з дому Віщого Радогоста, сіли на коней і поїхали у свої вогнищанські царства.

15. Вранці, як мак цвіте, київська молодь у Священному Гаю. Дівчата сидять по лівій стороні — жінки живуть чуттям серця. Юнаки сидять по правій стороні — косаки живуть чуттям розуму. Усі з Віщим Чаром сказали молитву: "Боже, Ти єси Дух Світлий, Всюдисущий, Всемогутній, Вседобрий, Всеблаженний, Всевічний, і Боги наші служать Тобі, і ми, внуки Дажбожі, служимо Тобі, бо Ти — родиш Життя, ми раді творінням Твоїм, і живемо Тобі на славу".

І Віщий Чара сказав: "Діти мої, після молитви ви поцілували Землю — святу матір нашу, в якій лежать серця Предків наших, і очима вірними ви глянули на небо, де в сяєві немеркнучих зір, в Царстві Духа Предків наші пратати і прамами стріли добру душу нашого царя Святослава".

16. "Діти мої, наш світлий цар Святослав перейшов з Дому Життя у Дім Вічности. Смерть — це час, коли людина залишає одіння тимчасове і бере одіння Вічности. Добро, яке створив цар Святослав для України (Руси) — це одіння Вічности. Одінням Вічности (служінням Вітчизні) кожний українець (русич) зобов'язаний обезсмертнювати себе.

Для внуків Дажбожих, які живуть для добра Вітчизни, смерть не страшна, бо Доброта безсмертна. Усі добротою самі себе обезсмертнюймо. Усі співаймо пісню про царя Святослава — пісню співаймо створену з дії, з відданости, з вірности вірі батьків своїх".

17. "Заповіти батьків наших — Книга законів життя нашого. У Заповітах читаємо: земля і овочі, які ростуть на ній, небо і сонце, які ласкають обличчя Вітчизни нашої, вітри, які гуляють на полях наших, ліси і ріки наші — усе, що оточує нас, творить вдачу душі нашої, наснажує життям серце наше, поглиблює розум наш і чуття наші.

І з світу, який є Святинею Дажбожою, і з вдачі нашої самоутверджена наша віра в себе, наша вірність собі, наше вміння вчити себе, наша сила не коритися силам чужим, правдам чужим, волхвам чужим, ідолам чужим!

Питаєте мене — яку відповідь давати: від хати до хати ходять єреї-гречини, і мовою болгарською речуть, що "у греків віра правдива, а в киян — віра неправдива". Немає на світі такої людини, яка б сказала — люблю віру неправдиву. Усі на світі люди люблять віру правдиву".

18. "І всі на світі віри створені людьми. Віра — це шлях життя. І віра грецька створена греками. Коли греки приходять до нас і кажуть нам, що грецька віра краща, а віра українська (русичівська) — гірша, то це значить, що вони нам у нашій хаті кажуть, що вони люди кращі, а ми люди гірші. Коли вони так кажуть значить самолюби. З самолюбства походять зло, ненависть, безглуздя.

Діти мої, усі ми родимося два рази: родимося тілесно і родимося духовно. Тілесно нас родять наші родичі, а духовно нас родить наша рідна віра. Той, хто духовно народжений рідною вірою, має життя цілісне, бо є згода між тілом і духом".

19. "Наша рідна віра — наша духовність, наше рідне тіло — наша посудина життя. Коли в нашому житті панує наша духовність — ми люди повноцінні, цілісні, правильно народжені.

Наша духовність і наше тіло природньо народжені, і тому вони, як пісня, зладнені, і вони, як груди, які живляться повітрям, вписані у всесвіт України (Руси).

Чужі люди, які прибувають до нас з Арабії, Персії, Риму, Юдеї, Ливану, Вірменії, по наших лицях, по нашій шкірі пізнають дії сонця нашого, і по мові нашій пізнають мову природи України (Руси), і вони по вірі нашій оцінюють розум наш, душу нашу, вдачу нашу".

20. "Корінь п'є соки землі найкращі. І пагіння, пнучись до неба, живиться проміннями сонця найкращими. Ми живимося плодами землі і неба найкращими. Живімо, щоб найкраще постійно покращувати! Як це робити?

Щоб розум наш розумнішав, свідомо поневолюймо гнів, злість, лінивство: поневолюймо те, що ослаблює розум наш. Розгнівана людина неспроможна глибоко мислити. Глибоке мислення нам потрібне, щоб ми могли постійно самі свою віру вдосконалювати. Віра — це древо, яке росте, розвивається, поглиблює коріння, пускає нові парості.

Віру свою покращуючи, ми самі себе покращуємо, самі своє життя краще впорядковуємо. Є тепер між нашими волхвами нове божественне звіщення — їхніми устами говорить Бог. Волхви кажуть: прийде Пророк! І Він утвердить Віру в Єдиного Бога. Бог — це Світло, Любов, Розум, Правда. Не треба Бога уособлювати в ідолові — в іконі, даючи образ (ідолозування). Бога, який нам дає життя, ніхто не бачив, та ми віримо, що є на світі Триєдиність — є Сила (Дух), з якої народжені божества, ім'я їм — Він і Вона. З Сили (Духа) — з проміння Дателя Буття походять Чоловічий рід і Жіночий рід. Два роди залюблені в себе тому, що вони народжені Любов'ю — з любови походить любов, Датель Буття — це Любов".

21. "Є між волхвами звіщення: в Україні (Русі) станеться зачаття правильного шляху Людства. Український шлях милий для всіх людей на землі — український шлях дає можність кожному народові мати свою віру. Ніякий народ ніякому народові не повинен свою віру накидати. Віра — це воля! Хто проти волі, той проти Бога!

Рим і Константинополь бояться, щоб народи, які вони при допомозі віри Христової тримають у неволі, не пробудилися вільними мислями віри України (Руси). Рим і Константинополь говорять зневажливі байки про нас, вони стараються нашу віру заплямити, принизити, о паґанці вони — нечестиві ідолопоклонники Саваотові! Вони волю звуть бєсом!

Ми, внуки Дажбожі, ми і тільки ми є учителями життя свого! Ми не дозволимо, щоб чужі учителі наш розум на чужі шляхи спрямовували, роблячи нас блудними синами-поклонниками ідола Саваота. Опікуймося самі собою, рідна віра — воля життя нашого, рідна віра — найкоротша дорога до Бога. У рідній вірі немає чужих посередників. Слава Дажбогові!"

22. Ніч. Поділ. Єреї Агапій, Григорій і Архандоніс сидять у киріконі Іллії. За вікном виє вітер, іде дощ. Чому єреї не сплять? Вони посхилялися над світильником, як древні маґи — потаємні алхіміки, і читають "Біблію": "Поруйнуйте жертовники їхні, і порозбивайте стовпи їхні, і вогнем повипалюйте гаї їхні, і порубайте тесані постаті богів їхніх, та й імена їхні знівечіте з місць їхніх" (5 кн. Мойсея, гл. 12, 3).

І сказав єрей Архандоніс: "Господь Саваот учить, як ми маємо чинити. Щоб покорити чужинців, треба поруйнувати їхні рідні святощі, перед якими вони благовістують. І їхні жертовники, біля яких вони моляться, треба поруйнувати, щоб між ними постало розгублення, зневірення, збайдужіння, і головне — щоб у них пропала віра в себе і пошана до себе. У їхніх гаях є могили предків їхніх, біля яких вони клятви складають, і які їм дають заохочення боронити незалежність свою, і тому треба "вогнем повипалювати гаї їхні". У них є постаті богів, біля яких вони самі себе молитовно єднають, самі себе гордістю підбадьорюють, бо ж твориво називається — предок, божество, батько — опікун роду. Головне, що плем'я має щось таке, що всіх до святої справи цілеспрямовує, наснажує, кличе на подвиги. Ось цю стимулюючу силу, оці "тесані постаті богів", оці "гаї", "оці імена", "святі жертовники" — поруйнуйте, "повипалюйте вогнем"!

23. І сказав єрей Агапій: "Щоб покорити народ, треба на його очах заплямити його святощі. Пізнаваймо, що для України (Руси) святе і заплямлюймо його, творімо віру, що Україна (Русь) віри не має — є тільки бєсовство, кумири, ідоли, смрад, варварство, звиродніле мислення, є все те, що треба спалити і на його руїнах поставити хрест грецької віри православної. І біля хреста поставити Україну (Русь). Поставити Україну (Русь) на коліна перед іконою Саваота, єдиносущого Опікуна священної Візантійської імперії!"

І сказав єрей Григорій: "Цар Ярополк вже увірував, його душа перебуває під опікою Ісуса Христа, і його думання вже спрямоване на шлях віри грецької. І ми тішимося, що він самітній, і готуємо для нього благочестиву дівицю з роду грецького.

Є в нас, браття во Христі, клопоти великі: у Константинополі немає хліба, єреям загрожує голод, на скелястих горбах, спалених сонцем, браття во Христі не проживуть. Ми будемо обласкані Христом, коли для голодуючих братів-монахів відчинимо врата града Кия".

24. Ранок. На возах, на конях і пішки прямують кияни на ниви зелені. Сива баба Володимира (мати атімана-воєводи Дантура) їде на першому возі. І голосно каже внукам:

"Уже починає на світ благословитись. А коли сонце вийде із-за нив, всі станемо на коліна і скажемо: "Слава Богові нашому!" А коли ниви будуть осяяні Сонцем і пташки заспівають, заспіваємо й ми: "Зароди, Боже"".

І діти, і старі люди, і молодь — всі стали на коліна — на нивах Сонце тепле золото сіє, хвилюються посіви. Волхв Божедар говорить голосом спокійним, глибоким і врочистим: "Милосердний Дажбоже, правдиве Сонце Твоє, зорі красні, місяцю ясний, вітре буйний, дощу рясний, погода красна, діди-тати наші, баби-матері наші, стрічаємо ми вас, вітаємо вас з літом, з щастям! Ми внуки Дажбожі радуємося: на цих нивах ходили далекі і близькі предки наші, тут вони гомоніли, і про нас, нащадків, леліли, і ми тепло праці їхньої чуємо, їх життям славимо!"

25. Діти підняли до восходячого Сонця віночки і заспівали: "Вийди, виглянь сонечко, усміхнися. Наше зело-житечко, колосися! Виглянь-вийди сонечко, усміхнися, наливайся житечко — колосися, наливайся житечко-колосися!"

Задушевна розмова з Сонцем, з нивами — свідоме, несвідоме і підсвідоме поєднання з могутніми силами світу: прагнення жити ритмікою природи формують велич красивої вдачі людської.

Після молитви усі сіли при дорозі: п'ють вар і діляться калачем. Волхв Божедар на ниві поставив обжинковий (торішній) сніп, і з молоддю заспівав: "Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини: наша царина преч поорана, сріблом-золотом преч засіяна!"

І вийняв волхв Божедар дванадцять колосків з обжинкового снопа — зерно з них вим'яв. І став на Схід — кинув три зернини, і став на Захід — кинув три зернини, і став на Північ -кинув три зернини, і став на Південь — кинув три зернини. Щоб такі, як дванадцять повних колосків, та були повні дванадцять місяців достатками та й на всіх чотирьох світах безмежної України (Руси).

26. Чому колоски взяті з обжинкового снопа? Бо з віку в вік, з роду в рід обжинковий сніп, який означає безперервність роду, зерном поєднує тяглість — цілісну зрідненість древніх і сучасних поколінь. Є в цій (по-сучасному кажучи) чарівній символіці віра в невмирущість роду — віра, що "косацькому роду нема переводу".

У шляхетних людей розвинене прагнення помагати природнім силам світу творити добро. Не тільки користуватися добром, а й бути його співтворцем.

По моріжковій стежці, яка проходить між нивою і дібровою, іде багатий рід Наральника. Наральники (більше, як двісті людей) вийшли з селища Наральники, старий Наральник (столітній дід) іде попереду роду свого, тримаючи в правій руці кий, біля нього сини, зяті. Весь Наральниковий рід співає: "Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини..."

Наральник, як цар булаву, підняв кия — всі стали, обличчям повернулися до зеленої ниви. Рід (діти й дорослі) чують слова прадіда свого: "Роде мій, держися землі, земля тримає тебе. Земля свята, земля Дажбожа, Земля — мати наша, Земля дарує нам плоди живі, з живих плодів Землі життя утверджене. Коли Земля дає життя, вона жива, все живе бачить і чує. Між нами і Землею нашою спорідненість є: коли б Земля наша була інакша, то й ми б не були такими, якими ми є. І тому той, хто Землю зраджує, зраджує сам себе — рід свій. Клянемося перед Тобою, свята Земле наша, що рід наш нікому в світі не дозволить зневажати Тебе. Цілуємо Тебе, святая!

Ниви оглядаючи, ми оглядаємо труд наш. Радіємо, що з труду нашого хліб росте для нас, щоб сила була в жилах наших, щоб рід наш могутнів, і ніким не був переможений! Слава Тобі, Дажбоже наш!"

27. 976 рік. Купець Рам'я, прибувши з Константинополя, не пішов до царя Ярополка — говорити царю про греків у присутності греків, кияни не хочуть. Віщий Радогост у своєму домі стрів купця Рам'ю. Купець Рам'я сказав: "Імператор Іоан Цимисхій на чотири роки довше жив за царя Святослава. Цимисхій погиб у тяжких муках. Отрута, яку йому дав Базилій (проедор — перший міністр Візантії) в порозумінні з відомою Феофанією, діяла на жовч — імператор був жовтий, як віск.

Тепер на престолі Візантії сидять два сини Феофанії — Базилій і Константин. Вони є синами імператора Романа, що також був отруєний Феофанією. Патріярх Антоній сказав у святій Софії, що Візантія гине, їй в очі зазирає мара голоду".

28. 977 рік. У грудні місяці цар Ярополк вирушив у ліс на лови. І в дорозі несподівано занедужав, і повернувся до Києва. Юнак Лют (син атімана Свади) з наказу царя Ярополка (чи може через помилку) під час ловів ввійшов у ліси Деревлянії.

Олегові мисливці, які в лісі стрінулися з мисливцями юного воєводи Люти, розгнівалися, що полювання проходить на їхній землі. Лют був убитий. Атіман — воєвода Свада, почувши про смерть сина, сказав: "Царю Ярополче, сам бачиш — зло діється. Олег хоче наші ліси до своїх володінь приєднати. Убив сина мого, він повинен бути покараний".

Деревлянія знає: царевич Олег — людина спокійної вдачі. Він щороку справно посилає дань до Києва: хоче жити в згоді з братами Володимиром і Ярополком.

29. Ярополк шле військо до деревлянського граду Вручая. Олег, почувши, що йде військо Ярополка, озброївся. Під час брані скупчилося на мосту багато людей; між ними був на коні царевич Олег. Міст завалився: люди, падаючи у глибокий рів, гинули; вони були придушені дерев'яними колодами і кіньми.

Ярополк між мертвими тілами розшукав тіло свого брата Олега. І заплакав над ним, і сказав: "Дивися, брате, ти сам цього хотів". Царевич Олег загинув, маючи вісімнадцять років.

Кияни знають: на мечі царя Ярополка захолонула кров його брата Олега. Волхви кажуть: "Ярополк — християнин, вірить у Христа, який каже: "Не вбий", пощо ж убив брата свого, пішовши на нього війною? Поднесь в Україні не було чути, щоб два брати-царі самі себе мечами умертвляли. Лісу в нас багато, землі багато, скотини у нас сила-силенна, хліба вдосталь — чому брат убиває брата?"

30. 979 рік. "Царю Ярополкові минає двадцять літ, — сказав єрей Архандоніс: він три місяці був у Константинополі, бачився з Феофанією, з її синами (імператорами Базилієм і Константином). І тепер на Подолі в киріконі Іллії з братами-монахами ділиться радістю: Константинополь виявив наміри Риму. Ні, не латинянка, а гречанка стане царицею України (Руси).

До Києва (без розголосу) прибула красна дівиця Юліяна — родичка Феофанії. Юліяну завели до Царського Двірця єреї Архандоніс, Агапій, Григорій. І вони їй сказали, як і про що вона має говорити з царем Ярополком. Цар Ярополк смаглявий, як і його мати-мадярка Ілдико (Преслава). І стрункий, гарний, легковірний — без упереджень щовечора стає на коліна перед ідолом Саваотом, б'є доземні поклони.

31. І сказала Юліяна: "Царю Ярополче, ти не справжній цар. У Константинополі брати Базилій і Константин — царі, та справжнім царем є Базилій тому, що він старший. Непокоюся я, Володимир — старший син Святослава".

У Києві тривога — затемнилося сонце, зоряним дощем іскриться небо. "Що це значить?" — питали кияни самі себе. Волхви (вони користуються пошаною і довір'ям) говорили, що у древні часи на короткий час гаснув день. І той, хто дивився на страждаюче сонце, сліпнув. Коли вдень на небі появляються зорі, або земля тоне у сутінках, треба сидіти в хаті.

Греки-єреї говорили, що Христос дає пересторогу: коли кияни не навернуться на правдиву грецьку віру, то небо стане каменем, зорі впадуть на землю, сонце погасне, крилаті люті змії вповзуть до хат і пожеруть людей. І так вже й було в Єгипті. Саваот карав єгиптян болячками, видушував їхню скотину, насилав сарану на їхні поля, тільки юдеїв обласкав Саваот, бо дуже любив їхніх прародителів (Авраама і Сару).

32. Цар Ярополк побачив, що його жена (грекиня Юліяна) познімала з стін мечі царів Олега, Ігоря, Святослава і замість мечів повісила ікони патріярха Антонія, Варвари, Николая, імператора Константина.

У Царському Двірцеві чути голосні грецькі розмови. Пахне ладаном, смаженою гав'ядиною, сиром і вином. Косак Крикуша обгорнув старою шкірою мечі царів Олега, Ігоря, Святослава. І сказав: "Пощо нести їх на голуб'ятник, піду й віддам волхвам. Вони рцуть, що мечі, якими славилася Україна (Русь), святі, і той, хто осквернює їх, бере гріх на душу свою".

33. Єреї Агапій, Архандоніс і Григорій, бачучи, що цар Ярополк погодився, щоб мечі його дідів і отців були винесені з Царського Двірця, тішилися. Радувалися — в Царському Двірцеві України (Руси) — правдива віра утверджується — дух града Кия візантійському Саваотові підкоряється.

Єрей Григорій сказав: "Благословення Христове освітлює душу твою, царю Ярополче, десниця патріярха Николая хоронить престол твій. Ти цар з ласки Христової. Для християн будь отцем, а для нехристиян — будь деспотом, нехристияни бєсовські душі мають".

"Чую, маючи підтримку воєводів Блуда і Вовчого Хвоста, ви, єреї, "добру" пораду даєте юному цареві України (Руси), — сказав Віщий Радогост, тихо й несподівано появившись у Царському Двірцеві. — Спасибі, царе Ярополче за мечі, ми їх будемо берегти у Священному Гаю. А вам, єреї, або, як в нас у Києві кажуть, жерці, скажу мовою грецькою: "Ваш мудрець Аристотель учив Олександра Македонського, щоб він для греків був милосердним вождем, а для чужинців — жорстоким деспотом — бачите, я також ознайомлений з писанням Плутарха. Ви науку ідолопоклонного Аристотеля поєднали з наукою Христовою?""

34. "І Олександр був жорстоким деспотом. Це ж він біля града Тир на хрестах розп'яв дві тисячі полонених. Уявіть нестерпні болі — полонені живцем до дерева прицвяховані: поступово стікає кров з серця, гасне сонце в очах. Греки-воїни Олександрові байдужі до страждання умираючих, перемога п'янить розум.

Олександр узяв біля граду Гази в полон царевича Бетіса, зв'язав нещасного. І греки прив'язали Бетіса коневі до хвоста, і волокли його по вулицях Гази, били патиками по ранах, плювали йому в обличчя, зганяли персіян, щоб вони дивилися на свого царевича Бетіса.

У вас, гречинів, є звичай: вторгнувшись на чужу землю, заплямовувати святощі покореного народу, прив'язувати їх коневі до хвоста. Вторгнувшись в Юдею, ви осквернили святощі народу юдейського, почали юдеїв бити бичами — заставляли поклонятися ідолам Греції триста літ перед Христом!"

35. "Ні, ні, єреї Саваотові, творці віри грецько-ортодоксної, я не кажу, що ви жорстокі тільки з покореними чужинцями. Ви є деспотами й по відношенню до себе. Знаєте, ваш славний вождь Кінадон організував повстання, щоб повалити уряд. І яке милосердя — атенський уряд не карає заполоненого вождя Кінадона, а з почестями посилає його на почесне завдання.

І тоді, коли вождь Кінадон їхав по безлюдній дорозі, ті ж греки, які його (Кінадона) послали на почесне завдання, вискочили з засідки, вбили його ножами і вкинули у шкіряний міх. На світі багато убивств, зроблених гарячим жорстоким серцем, та тут я вам, єреї, оповів про убивства, чинені артистами деспотизму. І жертвою цього артистичного деспотизму став і твій тато, царю Ярополче. Я ще і ще раз складаю низький поклін за святі мечі".

36. До Києва прибули два розвідники — таємні посли царевича Володимира з Новгороду, Вони стрілися з воєводою Блудом і передали йому від царевича Володимира такі слова: "Будь моїм другом. Коли уб'ю брата мого Ярополка, то буду шанувати тебе як батька". І Блуд відповів послам: "Буду з тобою в любові й дружбі".

Воєвода Блуд зрадив царя Ярополка не тому, що любив Володимира, а тому, що бачив — кияни не люблять царя Ярополка: цар Ярополк зневажливо ставиться до віри батька свого, не буває у Священному Гаю, обминає волхвів, байдуже ставиться до віковічних законів і звичаїв України (Руси).

37. Цар Ярополк, так як і його діди і батьки, звичаєм зобов'язаний одну десяту царського доходу давати на бездітних старих людей, на калік, сліпців, сиріт. І — одну соту царського доходу — на волхвів, які благочинно лікують людей, помагають людям порадами, охороняють Священний Гай, підтримують вогонь у Святині, доглядають Могили Предків, учать юнаків куриличного письма. (На вогні розігрітими вістрями волхви на берестових дощечках викурювали (випалювали) молитви, заповіти, увіковічнювали науку Предків. І письмена куриличним способом писані звалися курилицею, а ті письмена які були писані різами (карбами) звалися різаницею).

38. Воєвода Блуд просить у царя Ярополка нового дарунку — хоче мати ліси Деревлянії. І починає здобувати між киянами прихильність, кажучи, що цар Ярополк любить полювання, жену Юліяну і любить єреїв-жерців ідола Саваота, і байдуже ставиться до людей града Кия.

(Бачимо знівечену душу юного царя України (Руси). Злії люди навчили його зневажливо ставитися до віри батьківської, вселили в його душу любов до грецької віри. І тепер, бачачи, що він не люблений киянами, хочуть убити його. Воєвода Блуд — християнин, хоче вбити царя Ярополка-християнина, щоб забезпечити за собою право далі бути київським воєводою).

Воєвода Блуд, не отримавши лісів Деревлянії, каже: "Царю Ярополче, кияни вже послали послів до Володимира, і сказали йому: "Приходь до Києва, тобі передаємо Ярополка"". Справді, кияни послів до Володимира не посилали: та ця видумка перелякала Ярополка — він відчув, що єреї Христові з ним, а рідні люди бачать в ньому віровідступника.

39. Володимир з жорстоким варязьким військом прийшов з Варягії до Новгорода. І вигнав з Новгорода Ярополкових намісників. Намісники Ярополкові, прибувши до Києва, повідомили, що варяги стали володарями Новгорода, їм дає Володимир багаті дари, беручи дань з новгородців.

Вторгнувшись в град Полоцьк, Володимир убив князя Рогволода і двох його синів. Непокірна Рогніда сказала: "Не роззую сина рабині і не піду за нього". Тарас Шевченко присвятив вірш нещасній Рогніді. "Прийшли, і город обступили кругом, і город запалили. Владимир князь перед народом убив старого Рогволода, потя народ, княжну поя, отиде в волості своя, отиде з шумом. І растлі ю, тую Рогніду молодую, і прожене ю, і княжна блукає по світу одна, нічого з ворогом не вдіє, так отакії то святії..."

40. Цар Ярополк, дізнавшись, що іде Володимир до Києва, тікає в град Родня. (Град Родня знаходиться на березі Дніпра, недалеко від Канева). Володимир увійшовши до Києва, послав варягів, щоб вони оточили Родню.

...Ідуть тижні. В оточеному граді Родня голод, безводдя, хвороби. Ні цар Ярополк, ні йому віддані воїни не хочуть здаватися: їм відома варязька жорстокість. І воєвода Блуд каже: "Царю Ярополче, твоя глупа впертість шкодить тобі і несе лихо всім нам. Бачиш, яке сильне військо варязьке у брата Володимира, нам їх не перемогти. Послухай послів і заключи мир з братом Володимиром".

У царя Ярополка був вірний слуга Варянка, який сказав: "Царю Ярополче, не йди до брата Володимира. Він здичів, у Варягії перебуваючи. Уб'є тебе". Та поради воєводи Блуда були переконливіші, і цар Ярополк сказав: "Піди, воєводе Блуде, до Володимира, і скажи йому, що я мирюся. Що брат Володимир дасть мені, те й візьму без докорів".

41. І прибув воєвода Блуд до Києва, і сказав: "Мій царю Володимире, здійснилася мрія твоя, приведу до тебе Ярополка". Воєвода Блуд був здивований: стоять на колінах єреї Архандоніс, Григорій, Агати — моляться: "усяка влада від Бога".

Цар Ярополк щиро вірив своєму опікунові-христовірові Блудові, і прибув до Києва, лиха не передбачаючи. І на очах Блуда два варяги мечами убили царя Ярополка. І Блуд покликав єреїв, щоб вони упокоєного раба Саваотового відправили в лоно Авраама: був цар Ярополк похований біля могили своєї бабуні Ольги.

42. 980 рік. Двадцятитрьохлітній Володимир — єдиний цар України (Руси). На вулицях Києва юрбами ходять варяги — поводяться, як завойовники, їм здається, що Київ їхній. Жодних обов'язків не маючи, вони обпиваються медами і шукають дівиць. Киянки тікають від чужинців — на вулицях бійки між косаками і варягами.

Єрей Архандоніс сказав: "Царю Володимире, ти вигнав з Царського Двірця єрея Григорія і єрея Агапія, не полюбив їх. Варяга Іоана і сина його ти вбив, бо вони, будучи християнами, в часи царя Ярополка зневажали віру київську. Коли монах Стефаніус сказав, що українці (русичі) пожертвували для ідолів двох християн, ти й Стефаніуса убив, сказавши: "Не забороняю Христові в Києві бути, але й не дозволю Христові Богів України (Руси) зневажати!" Не виганяй мене, не буду тобі говорити про Христа, даватиму тобі поради такі, які давав Мардохей цареві Персії. Пощо мають варяги чіпати гордих дівиць київських? Бійки щовечора відбуваються. Догоди киянам і догоди варягам, будь мудрим царем Соломоном, якого любив Саваот. У "Святому Письмі" пишеться, що Соломон "мав сімсот справжніх жінок і три сотні наложниць"".

43. Кияни знають — прибула з Полоцька княжна Рогніда, жена царя Володимира. Грекиня Юліяна (дружина вбитого царя Ярополка) розділяє постіль з царем Володимиром.

Їй хочеться, щоб її син був проголошений сином царя Володимира. Юліяні сказали, що її син (син царя Ярополка) лишається в Києві. Вона, бачучи, що Рогніда стала царицею, поїхала до Херсонесу. Гнівається, що її прохання незадоволене — не грецьке ім'я Нікіфор дане її синові. Він ростиме з варварським ім'ям Святополк. ("Варварське" значить "чуже").

Варяги, побачивши, що цар Володимир у Священному Гаю стрічається з волхвами, втихомирилися — волхви, кияни, цар Володимир — об'єднані: з цією силою боротися тяжко. Маючи на увазі пораду єрея Архандоніса, цар Володимир поставив новий град Берестове, у якому тепер живе 200 дівиць, куплених у Греції: усі вони християнки. У Вишгороді — 300 дівиць, у Білгороді — 300 дівиць, у Родні — 300 дівиць. Дівиці — чужинки (грекині, болгарки, німкені), їх відвідують варязькі воєначальники і воїни.

44. Варязькі воєначальники помогли цареві Володимирові вирішити клопітну "варязьку справу": частина варягів лишилася в Києві, а частина, отримавши платню, пішла на південь. Варягам стало відомо, що імператор Візантії Базилій хоче їх прийняти до складу своєї охорони.

Цар Володимир стрінувся з київськими умільцями, передав їм срібні й золоті гривені, щоб вони обновили образи Богів України (Руси). Волхви вважали, що Дажбог — безособовий Бог. Його образ — Сонце, а Його царство — Світ, а Його Святиня — Україна (Русь), а українці (русичі) — внуки Дажбожі. Внуки Дажбожі живуть у Дажбожій Святині. І київські умільці не малювали на дошці і не творили з золота, срібла чи дерева образ Дажбога: уособлювалися тільки сили Дажбожі.

45. Сьогодні історики, збагатившись доказами, відкинули ось таке фальшиве писання монахів: "Земля наша велика і багата, а наряда (правління, порядку, повеління) в ній немає, прийдіте і пануйте над нами".

І скандинавці (нормани-варяги), почувши таке поклінне благання, прийшли в Україну (Русь) та й стали панувати над українцями (русичами): і рабам (українцям-русичам), і прибулим панам (норманам) стало жити "весело вольготно на Русі". Монахами-християнами була ця байка написана, щоб киянам навіяти думку, що вони є "сини Яфетові, смиренні хлібороби", і тому "от Саваота" їм призначено "наряди" отримувати від панів-чужинців, "акі є синами Хама", а віру отримувати від єреїв-греків, "акі є синами Сема".

46. Ще лишається відкинути ось таке фальшиве писання монахів: "І нача княжіті Володимер в Києві.., постави кумири... вне двора теремного..., і жряху ім, наричюще я боги.., і жряху бєсом, і оскверняху землю требами своїми. І осквернися кровмі земля Руська" (ПСРЛ, 1, 122-23). Слова ці написані сто літ після хрещення України (Руси) — в цей час греки-єреї проголосили Богів України (Руси) "бєсами", і киянам було заборонено згадувати імена київських Богів. Охрещений киянин, який вимовляв слово "Дажбог", був у церкві Христовій проголошений грішником. І митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "з прийняттям християнства дохристиянські боги були зараховані до бісів", і "так завжди твердить Первісний літопис" ("Дохристиянські вірування Українського Народу", стор. 139).

Греки-єреї вважали, що в постатях Богів України (Руси) втілені предки (кімери): греки звали давніх українців (русичів) кімерами (кімерійцями). Кімерійці (скити) ставили постаті своїх предків (кімерів); ці кам'яні статуї звуться тепер "скитськими бабами". Слово "кумир" навмисне створене з слова "кімер", "ґомер".

47. Слово "терем" (грецьке) значить "двірець" в часи царя Володимира киянам було невідоме. Литовці кажуть "бейсу" в значенні "потворність", "бридкість", "чортівство"; варяги в Києві литовське слово "бєйсу" вимовляли як "бєс". Слово "жряху" кияни вживали в значенні "хвалити", "благодарити". (Слово "жрець" значить "жертовний", "сповнений самопожертви"). "Жряху ім" значить "благодарити їм", "жряху бєсом" значить "благодарити по-чортячому, по-бридкому". Слово "треби" значить "священнослужіння", і звідси походить і слово "Требник" (книжка богослужінь). "Оскверняху землю требами" значить "осквернюючи землю священнослужіннями".

"Оскверняху кров'ю земля Руська" — іде мова про криваве жертвоприношення.

Ми, українці-русичі, були б людьми низької душі, коли б щиро поставилися до фальшивих писань монаха-християнина, який зве Богів України (Руси) "бєсами", а обряд священнослужіння зве "бєсовством". Цар Володимир, здійснюючи священнослужіння, щиро благоговів, щиро вірив у святість обряду батьків своїх, і "бєсом"-монахом є той, хто зневажає щире священнослужіння: великодушне воно чи ні — справа умовна, відносна.

48. У "Біблії" читаємо: "І покликав Господь Мойсея й рече: промов до синів Ізраелевих і заповідай їм... І заколеш ти бичка перед Господом, і принесуть сини Аронові, священики, кров, і покроплять кров'ю жертовника з усіх боків. І покладуть сини Аронові, священики, голову й жир на дровах, над вогнем, що на жертовнику. Тельбухи ж і ноги пополоще в воді, і пустить священик се все димом: се всепалення, жертва, любі Господові пахощі. І принесе священик до жертовника, і зверне голову їй, та й пустить із димом на жертовнику, а кров її нехай вицідить по стіні жертовника. І вмочить священик пучку свою в кров і бризне сім раз перед Господом. І положить священик крови... перед Господом... це жертва, пахощі любі Господові" (4 кн. Мойсея, гл. 1-4).

І читаємо ми у "Біблії", як Галаадій Ефтай (улюбленець Бога Саваота — Отця Христового) свою доньку заколов — приніс у жертву Саваотові (Кн. Суддів, гл. 11). І читаємо ми, що греки й сьогодні гордяться, що їхній цар Аґамемнон під час війни з троянцями свою доньку Іфіґінію приніс у жертву Богам Греції (Еврипід, "Іфіґінія"), про криваві жертовники оповідаю в "Дай мені ще два місяці пожити".

Справді, жахливе криваве жертвоприношення! Ісус сам себе приніс в жертву Богові Саваотові, і сказав приятелям своїм: "Їжте, се єсть тіло моє".

49. У "Влес-книзі" (дохристиянському літописі України-Руси) читаємо: "Боги Русі не беруть жертви людські ані животини, єдине плоди, овочі, квіти і зерна, молоко і сур'ю питну на травах настояну, і мед, ніколи живу птицю ані рибу. І це варяги богам дають жертву іншу і страшну чоловічну. А ми того не маємо діяти, бо єсми Дажбогові внуки і не ходимо стопами чужими". "Коли греки приписують нам чоловічеські жертви — це лож, немає цього у нас і в обичаях" ("Влес-Книга") Що єреї-греки приписали (при допомозі монахів) нам, українцям-русичам, ми знаємо. Знаємо: так, як вчора монахи-християни зневажали світлі обряди України (Руси), так і большевики-комісари зневажали визвольні змагання України (Руси).

50. 981 рік. Цар Володимир вигнав поляків з градів Червень, Белз, Перемишль, і сказав їм, щоб вони шанували межі України (Руси). Вернувшись до Києва, він пішов до Священного Гаю. Його воїни з нареченими своїми поклали квіти біля статуї-образу Бога Пар'яни: образ був створений з золота і срібла, і був для киян милий тому, що виглядав так, як виглядає достойний воїн України (Руси). (Чому монахи-християни неправильно передавали імена Богів України (Руси)? Дізнаємося після 988 року).

Віщий Чара, отримавши від царя Володимира дари, спорудив могутню дубову стіну у Священному Гаю: і покрив її дошками так, що вона зі всіх сторін була охоронена від вітру і дощу. І на стовпі прибив дошку, на якій викарбував слова: "Спинися! Тут стоять святощі України (Руси), з чистою душею поклонися".

Чи в Києві були храми-святині? Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "в Києві були дохристиянські храми" і в них "бували священні військові предмети: прапори, щити, списи".

51. Як виглядали храми-святилища дохристиянської України (Руси)? Хто нам про це вісточку подасть? Чому ми так тяжко чужою вірою скривджені, що не знаємо правди про себе? Єреї візантійського ідола Саваота з віровідступниками зрівняли з землею святині України (Руси): поробили нас сиротами на землі рідній.

Арабський письменник Ал Масуді, який особисто оглядав святині України (Руси), у книзі "Золоті Луги" написав: "Святиня була побудована з червоного коралу та з зеленого смарагду. Посередині Святині був великий купол (баня). У Святині стояв образ Бога, руки, ноги і голова Його були створені з дорогоцінного каменя чотирьох родів: із зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова Його була з червоного золота. Біля Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву — квіти. Ця Святиня була призначена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу".

52. О, мусульманине Ал Масуді, не монахи-християни, а ти, спостережливий і безупереджений арабе, вірний сповіднику науки великого пророка Могамета, описав вигляд святині Дажбожої України (Руси). І читаю я твої писання з такою святістю, як ти читаєш "Коран". Ти бо зберіг у древніх анналах арабського світу вісточку про святиню Предків моїх.

Я б зронив сльозу з радости, коли б сьогодні стояла у Київському Священному Гаю, як свідок великої і древньої культури України (Руси), Святиня, споруджена з червоного коралу та зеленого смарагду. Оглядаючи образ Бога України (Руси), я б пізнавав розвиток уяви київських скульпторів, їхнє відчування краси, їхню самобутню творчість, і думав би -тут молився мій цар Святослав, тут з благоговінням клали квіти духмяного степу чарівні киянки.

53. Я був у Атенах, уважно оглядав святині дохристиянської Греції (Геллади). Оглядав статуї богів грецьких, і бачив я, що греки (аристократія атенська) гордяться не євангельськими святощами жидівськими, а святощами рідних предків своїх. І кажуть вони мені, що ось ці їхні дохристиянські святині й божества звеличують їх; навіюють їхній душі почуття гордости.

Чому, чому ж мене так тяжко покарано "розп'ятієм грецької ортодоксії"!? Чому ж у мене відібране право гордитися творіннями Предків моїх, о бєси-бєси візантійського ідола Саваота, ви вбили в душі моїй радість, ненавиджу я вас! Ви поруйнували, попалили, бєсовством назвали святі ідеали духовної незалежности України (Руси)!

54. У Священному Гаю біля Святині стріли царя Володимира Віщий Радогост і Віщий Чара. І Віщий Чара сказав: "Царю, земля наша — Єдиний Храм Дажбожий, і всі ми внуки Дажбожі у цьому Храмі живемо.

І тому наші Предки не ставили рукотворних храмів. І не ставили рукотворних зображень. Вони молилися у домах, у гаях, біля криниць і поклонялися не деревам, криницям, домам, а Дажбогові.

Та тепер у нас є Святині з дубового древа споруджені. У них є наші знамена, є заповіти отців наших, є договори. О, царю, споруди у граді Кия могутню Святиню з вічного каменю, весь Київ вийде святе діло робити, прибудуть люди з Чернігова, Любеча, з градів близьких і далеких прибудуть мудрі умільці".

55. І сказав віщий Радогост: "І відішли додому чужих дівиць, яких ти тримаєш у Вишгороді, Білгороді, Родні, Берестові. І ти, і воїни твої до чужих дівиць хіть маєте. І діється така розпуста, якої ще не було на землі нашій. Між тими дівами немає наших дів, та воїни наші з чужими дівами вдачу свою псують, і скверне проявляють залицання до дів київських". І сказав цар Володимир: "Є така віра, яка дає право цареві мати дівиць. І такий цар у письмі християнському вважається мудрим Соломоном, улюбленцем Саваота. Волхви віри грецько-правовірної кажуть мені, що цар — Наставленик Неба й Землі, волхви не мають права обмежувати волі царської".

56. 982 рік. Зла вість прийшла з В'ятичії: в'ятичі не хочуть бути руськіми. Вони кажуть: "Не хочемо давати данини Україні (Русі), підемо до Югри, з чудями житимемо. Не хочемо, щоб Київ звав нас, в'ятичів, руськіми. Були ми хозарськіми, були ми руськіми, тепер ми — вільні в'ятичі!"

Цар Володимир присмирив в'ятичів. Ті в'ятські селища, в яких жив намісник царя українець (русин), вважалися руськіми: і від цього часу й устійнився на в'ятських землях вислів "Ми руськіє, бо прибулий з Києва українець (русич) нам "наряди" дає".

Зима. Віщий Радогост з сином Божедаром приніс в дім сіна запашного. Віста на покуті поклала сіно і застелила рушником: на рушникові взори вогнистого кольору нагадують блискавицю. Вогнисті взори обрамлені чорними лініями. Вогонь-світло, чорні лінії — темінь.

57. У бідній півземлянці хлібороба і в багатому домі вогнищанина (атімана) — один обряд: спільний предківський звичай. Дослідник Федір Вовк у "Студіях з Української етнографії і антропології" (виданій у Празі в 1927 році) на сторінці 183 пише, що "відварені в воді зерна пшениці або ячменю з медом, та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу".

"Неоліт" (новий кам'яний вік) був в Україні (Русі) шість тисяч літ тому — в епоху буйного розвитку чарівної староукраїнської (Трипільської) культури. І в ці часи українці (русичі) мали Святу Вечерю: вони казали не "свята", а "света", що значить "світла". Світла вечеря в честь світла — в честь Різдва Світла. Шість тисяч літ — з роду в рід вічна й загадкова, могутня і великодушна Оріяна (Україна-Русь) щороку здійснює свої ведійські обряди.

58. І поклала мати Віста біля снопа калач — калач має дванадцять ріжків: ріжки ознаменовують дванадцять братів — Березень, Квітень, Травень, Червень, Липень, Серпень, Вересень, Жовтень, Листопад, Грудень, Січень, Лютень.

У печі тихо горять дрова. Світильник на покуті освітлює дванадцять страв: варена пшениця, вар, борщ з грибами і рибою, пироги з ягодами, пироги з сиром, пиття медове, риба смажена, риба сушена, риба охолоджена, напій з чорниці, меду і маково-сім'яним молоком.

На Святій Вечері немає страви з животини — усе, що живе на землі внуків Дажбожих, радіє Різдвом Світла й Тепла. І господар Святу Вечерю маючи, не забуває й про животину: він іде в загороду і скотину обділяє печивом і зерном. І ці многотисячолітні звичаї стверджують те, що пише "Влес-Книга" (літопис дохристиянський): "Боги Русі не беруть жертви людські, а ні животини, єдине — плоди й овочі, квіти і зерна, мед, питво на травах настояне". Чому Боги України (Руси) не беруть жертв кривавих? У жорстоких людей Боги жорстокі — вимагають кривавих жертв, у благородних людей Боги благородні — вимагають благородних жертв. І горе українців (русичів) в тому, що їхні предки — творці чарівної Ведійської (Мізинської) віри й культури, маючи чарівну природу і спосіб життя хліборобський, передчасно розніжилися, миролюбством облагороднилися.

59. Увійшов віщий Чара і сказав: "З Богом іду в дім. Різдвяна зірка встає — Свята Вечеря настає". Віщий Радогост з родиною вийшов з дому — став біля порога: на тихому зоряному небі яскраво горить Вечірня зоря.

Вечірня (Різдвяна) зоря загорілася — усі гради України (Руси) натхненні зоряним благословенням, переступають пороги хат своїх — сідають в новому одінні за столи. Усі покупані і всі врочисті. І так щороку — з віку в вік.

Віщий Радогост каже: "Ідіте Тато Орь, Мати Лель, ідіте, Предки наші, до нас на Святу Вечерю. Ось ложки для вас, ось їжа для вас".

Віщий Чара каже: "І так воно на світі Божому є: світ не мав початку і світ не матиме кінця. Усе, що приходить з Буття — відходить в Буття, і ми в Бутті і Буття в нас".

З дітьми прийшла Богумила — принесли вечерю татові Радогостові і мамі Вісті. Донька Богумила, тримаючи у білій полотнині дзбанок з варом, заспівала: "Та немає квіту кращого від маківочки, та немає роду милішого від матіночки, ой, Дажбоже!" Її діти (Богдан і Веснянка) сипали зерно на Сніп-Дідуха, співали: "Сію, вію, повіваю, з Різдвом поздоровляю. Родіте, ниви, жито, пшеницю, жито пшеницю, всяку пашницю".

60. 983 рік. Цар Володимир розгромив військо Ятв'ягії, яке вторгалося на межі землі України (Руси). Українці (русичі) святкували перемогу, славили Богів України (Руси). Варяг Тура і його син, маючи віру грецьку (християнську), відважилися глумитися з обрядів українських (русичівських). Люди, не мігши знести зневаги, киями забили злих чужинців. Монах-християнин у "Початковому літописі" (під 983 роком) придумав байку, що українці (русичі) принесли в жертву Богам "варяга Тура і сина його".

Є у всіх релігіях визначено: Богові жертвується все, що є найкраще — Авраам з камінців створив жертовника, поклав в'язанку дров, зв'язав свого сина-первенця Ісаака, і над ним підняв ножа, маючи намір пожертвувати для Бога Саваота. Грецький вождь Аґамемнон зв'язав свою доньку Іфіґінію, поклав на жертовник, і залізним вістрям її заколов — приніс у жертву Богові Греції.

Улюблена жертва, прийшовши до Бога (на думку древніх людей), має репрезентувати перед Богом тих, які її до Бога послали. Ніхто й ніде не жертвував Богові щось бридке, або -ворога свого: ворог, прийшовши до Бога, недостойно репрезентуватиме тих, які його послали. Монах-християнин, пишучи, що в Україні (Русі) були два християни (варяги) пожертвувані Богам, знав, що жодного кривавого жертвоприношення справді не було: варяги були киями забиті. Ніхто не має права, загостивши до чужих людей, зневажати їхні святощі.

61. 984 рік. На північ від Чернігова і на південь від Смоленська живуть Радимичі. У них виникло переконання, що цар Володимир — син рабині, рід якої живе ось тут в лісистій місцевості біля них: коло Любеча. Радимичі відмовилися давати данину рабові. Є між людьми стара (міцно встійнена) думка: "Скажи, чий ти син і я скажу, хто ти такий?"

Звідки постала між людьми думка, що є кров володарська і є кров рабська? Люди на основі життєвих досвідів спостерегли: коли доброго коня спарувати з доброю лошицею, буде народжене добре лоша. Коли з купи пшениці вибрати найкращі зерна і їх посіяти, буде добрий врожай. Людей тяжко переконати, що не завжди у мудрих родичів родяться мудрі діти.

Цар Володимир дає наказ, щоб воєвода Вовчий Хвіст пішов на землі Радимичії, і присмирив їх, і примусив давати данину граду Кия. Радимичі покорилися силі.

62. 985 рік. До Києва прибули посли з В'ятичії і Мордвинії. Сказали, що болгари, які живуть на Волзі, відібрали в них ту данину, яку вони везли до Києва. Цар Володимир іде з військом до Волги. Падає Болгарське ханство.

Зима. Коли сонце виглянуло з-за Кий-гори і осяяло засніжену Хрещату долину, рушив похід людей до Дніпра. Весь Київ (діти і дорослі) йдуть на Водосвячення. Дівчата несуть у срібних глеках червоний навар з калини. За ними ідуть матері з порожніми дзбанками.

Старі й недужі люди їдуть на санях. Посередині Дніпра біля ополонки стоять косаки. Вони зробили з льоду велике, кругле сонце. Цар Володимир з Віщим Радогостом підійшов до ополонки. Передня частина колони вже стоїть біля царя, а задні ряди колони ще рухаються по Хрещатій долині.

63. Волхв Гончар стоїть біля царя Володимира і з косаками врочисто співає: "Святіться, святіться, святіться, солодкії води Дніпра. Моліться, моліться, моліться, всі праведні люди, пора, щоб Великого Дня могутнії льоди скресила і Світлом небесним сінила".

Водосвячення — значить Водоосвітлення. У Різдвяні свята Сонце перемагає тьму, освітлює поля, ліси, ріки; та перемога не приходить легко — сили холоду і тьми могутні.

Людям хочеться помагати сонцю скресити лід на скутій святій ріці. Дівчата вилили з дзбанків калиновий вар на сонце льодове — небесне Сонце промінням з'єдналося з льодовим сонцем. І впало світло (відблиск) у глибини вод Дніпрових — відбувається освітлення (освячення) Різдвяної води.

64. Матері у дзбанки беруть освячену воду Дніпрову і несуть її в доми свої: Різдвяна вода свіжа і здорова. Весною різдвяною водою святяться ріки, криниці, джерельні струмки і колодязі. І волхви правду кажуть: коли влітку взяти води з Дніпра — вона швидко псується.

Свято Водосвячення світле невинністю людської первовіри — єднанням душі людської з душею природи. І хоч монахи-християни і написали, що в цих обрядах є "бєсовство" і що цар Володимир "оскверняху землю требами своїми", я бачу в цих обрядах задушевне самообадьорення, бачу обряд Виласа.

Волхви кажуть, що Бог Виласа себе проявляє в обрядах, у піснях, у баяннях баянів (боянів, казкарів). Обряди дають душі вилас; душа без виласу жорстока, нездібна захоплюватися красою світу Божого.

65. Стародавні українці (трипільці — творці ведійських вірувань) любили Бога Виласа. (Санскритське слово "Виласа" значить "облагороднення", "виласкавлення", "видобрювання"). Усі співці (поети) є внуками Бога Виласа. Вони помагають Виласові піснями-ласами (ласками) виласкавлювати (облагороднювати) душу людську.

І древні кияни любили святкові виласки-походи в діброви, ліси, в гори, на поля. Виласки виласують (виласкавлюють) не тільки душу, а й тіло. (Слово "вилас" вони також вживали в значенні "спорт").

Цар Володимир, ставши на Кий-горі, спитав Віщого Чара: "Скажи, волхве, буде цього року врожай, чи ні?" І сказав Віщий Чара: "Уже цілий тиждень після Водосвячення бачу: дерева покриті памороззю — добрий урожай віщую". "А що б мало бути тепер, щоб урожай був лихий?" І відповів Віщий Чара: "Велителю мій, з покон-віків від благовірних дідів передається, що коли на Водосвячення потепліє, літом над нивами нашими пролітатимуть громиці і град поразить колосся".

66. Цар Володимир дивиться на Дніпро, на молодь кмітну, червонощоку, співучу. Україна (Русь) красива, і він вельми любить її, рідна Вона йому, і така дорога, як життя. Та є щось таке, що непокоїть його — манять його слова єрея Архандоніса.

Вернувшись до Царського Двірця, цар Володимир сказав: "Єреє Архандонісе, іди геть з покоїв моїх, живи на Подолі. І ти, акі волхв віри грецької, правильно кажеш, і волхви київські правильно кажуть. Ось маєш три гривені на їство".

"Скажи мені, чи царя Соломона любили волхви юдейські?" І відповів єрей Архандоніс: "Ні, волхви не любили його, бо він був розпусником, та Бог любив його, бо дав йому розум і царство. Соломон не був християнином".

67. "У святій Візантії сам імператор волхвів настановляє. Патріярх — головний волхв — наставлений імператором. І тому він кориться імператорові. В Україні (Русі) волхви самі родяться, їх ніхто не вибирає, не настановляє, вони так, як і пророки юдейські, виходять з народу і служать народові. Вони учать народ, і їм хочеться, щоб і цар був їхнім учнем: це неправильно! І тому я й кажу тобі, що віра в Україні (Русі) неправильна, твоя віра твою владу ослаблює".

І сказав цар Володимир: "Я маю дівиць більше, як Соломон, дівиці і вино радують душу мою. Коли прийму віру правильну, що станеться з дівицями?" І єрей Архандоніс, трохи подумавши, відповів: "Відомо мені, що між дівицями багато гречанок, у них віра Христова, їм я скажу, щоб вони стали монахинями, і благодать Христова над ними возсіяє".

68. Михайло Грушевський оповідає, що "Літописна повість описує його (Володимирову) монстерську похоть, котра потребувала не десятки, а сотні жінок і дівчат у своїх підданих", "Рогніду здобуває силоміць", "безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька", "князя корсунського з княгинею піймав, а доньку їхню взяв до себе в шатро. Князя і княгиню прив'язав до шатрової сохи і з їх дочкою "вав ся", і, збезчестивши її, за варяга Жберна віддав", "еротичний темперамент в представленнях тодішніх являвся прикметою енергії і сили". Він (Володимир) приводить до Царського Двірця "к сєбе мужски жени і дєвиці" — він має двадцять три роки, має жінку Рогніду, і знає він, що в Києві строгі предківські покони. Та, незважаючи на це, рідко яка "дєвіца" має бажання не притулитися до царя: знає кожна, що син, народжений від царя, стає царевичем. Не нам, далеким потомкам, сьогодні судити царя Володимира законами сучасними. Ми живемо, щоб кращі прикмети предків наших славити, а гірші забути.

69. Атіман-воєвода Праман має чарівну доньку Світляну. Гнівається (і одночасно в душі таїть гордість), що цар Володимир часто буває з Світляною. Зустрів у Священному Гаю Віщого Чара, і все, що мав на душі, розповів йому. І відповів Віщий Чара: "Атімане Прамане, коли цар Володимир був дитиною, йому брати Ярополк і Олег говорили, що він син рабині. І плакав він, чуючи, що він гірша людина, і це почуття болючим згустком крови закипіло на серці його.

І яка біль — княжна Рогніда зачепила найболючіше місце в серці його, сказавши: "Не роззую сина рабині". Він любов здобув силою, і став він рабом звички, став царем-рабом. Він не має тих царських прикмет, що мав цар Святослав, який був моєю духовною дитиною".

70. "Я учив юного Святослава, даючи йому таїни нашого віровчення: керуй своїм слухом, зором, нюхом, смаком, дотиком. Керуй сам (і тільки сам!) своїми почуттями, і поневолюй їх, щоб вони вірно служили твоєму розумові.

Керуй своєю суворістю, чеснотливістю, стриманістю, простотою, гідністю. Керуй своєю вірою, своїми звичками. Керуй спонуками тіла й душі. І це вільне твоє керування собою дасть тобі силу бути могутнім царем.

І був цар Святослав стриманий у всьому — він був вихований на законах віри України (Руси). Ніхто не міг його полонити золотом, розкошами, жіночими принадами. Він спав, підіклавши під голову сідло. Він їв стримано, він пив стримано. Він умів сам в собі слабі пристрасті поневолювати, і тому ніхто не був здібний поневолити його. І тому що атімани-воєводи жили законами рідного віровизнання, силу мали велику, і хоч многих ворогів мала Україна (Русь), всі — побиваша".

71. "Цар Володимир — нещасний, будучи царем, він живе, як раб. Він нестриманий у словах, нестриманий у ставленні до дівиць і вина. Він вважає, що йому все вільно, бо він цар. Він не знає, що йому невільно робити того, що вільно робити рабові. І приходять до мене вісті, що він відважується осуджувати віру України (Руси), бо вона обмежує його вдачу, ні, так не є: віра України (Руси) обмежує в людині вдачу раба, щоб людина була володарем-наставником свого життя.

Царем може бути тільки той, хто тверезий тоді, коли всі сп'яніли, хто самоволодінням урівноважений тоді, коли всі переполохалися, хто не виснажений любов'ю з дівицями тоді, коли інші розпустою розум ослабили, хто не зраджує законів батьківських тоді, коли інші зрадою душу занапастили.

О атімане Праман, збережи віровчення моє: людина — це тіло й розум. Володарем є той, хто має легкість у тілі, порядок у розумові і красиву стриманість у почуваннях".



ДЕНЬ 22



72. 986 рік. Початок літа. Цар Володимир у Священному Гаю дав на Святиню сто золотих гривенів (сто фунтів золота). У Гаю велелюдно. Київська молодь іде з царем Володимиром і волхвом Богомиром поклонитися Могилам Батьків України (Руси).

(Історик грек Геродот у "Четвертій Книзі" пише, що цар Скитії (України-Руси) Індантирсус під час переговорів відповів цареві Ірану (Персії) Дарієві: "Якщо конче треба починати бій, то ми маємо Могили Батьків наших — знайдіть Їх і попробуйте нищити, тоді й побачите: чи будемо воювати з вами за Могили, чи ні. А перед тим, якщо не будемо мати достатньої причини, то воювати не будемо". Воювати за Могили Батьків може тільки той народ, який має високо розвинене почуття гідности.

73. Цар Скитії (України-Руси), який вів війну з світовим завойовником царем Дарієм, мав ім'я стародавньоукраїнське Дантур, що значить "Даний туром". Українці (скити-русичі) слово "тур" вживали в значенні "сила", "наступ", "могутність", "відвага". "Слово про Похід Ігоря" говорить про богатирів ратної брані — буйтурів і яртурів. Про походження і значення скитських (староукраїнських) імен говоритиму в оповіді "Після хрещення України-Руси".

Зелене Свято — Клечальна Неділя. Увесь стольний град Кия, як у вінку — замаяні врата, двері, доми. У домах (на покуті) біля світильника зелене клечання — і все то в ім'я ладности між дітьми і родинами. В ім'я духовної родинної цілісности. "Діждалися, Уквітчали хату і любистком, і клечанням" (Тарас Шевченко).

74. Чому з Священного Гаю (і тільки з Священного Гаю) клечання додому несуть? Є віра давня, як світ, що дерево, яке росте над Могилами Родичів, священне. Кияни вірять, що Предки їхні живуть у безмежних просторах Сварги (неба), в одухотвореній красі дібров, лісів, степів, квітів. І вони (Предки їхні) в Зелені Свята уосібнившись в клечанні, загощують з Дому Вічности у доми своїх дітей і внуків.

Єрей Архандоніс, бачачи, що кияни (старі і молоді) уквітчують — замаюють двори і доми, каже: "Бєсовську віру має Україна (Русь). З дияволом спрягається, несучи у доми віття дерев наламаних над могилами. Біля віття в домах світильники ставлять — кумирські треби мають кияни. Волхви учать людей облудної віри, ходять по вулиці з зеленою віткою, як із святістю. І, кланяючись, вітають людей з Зеленими Святами, "оскверняху землю требами своїми, жряху бєсом"".

75. Тарас Шевченко ніде не сказав доброго слова про єреїв (попів, ксьонзів). Та у хвилини самосвященнодійства, він каже: "Заворожи мені волхве, друже сивоусий! Може, вернеться надія з тією водою цілющою й живущою, дрібною сльозою — може вернеться з-за світа в пустку зимувати. Хоч всередині обілить горілую хату. І витопить, і нагріє, і світло засвітить... Може ще раз прокинуться мої думи-діти. Може ще раз помолюся, з думками заплачу. Може ще раз сонце правди хоч крізь сон побачу".

Він (Тарас Шевченко) ділиться з волхвом ("другом сивоусим") найпотаємнішими святощами душі. Він знає, що волхв уособлює духовну незалежність України (Руси), Її святу волю, Її святу правду. Він питає у волхва (священнодійця віри України-Руси): "Скажи, що робити: чи молитись, чи журитись?"

76. Що значить слово "волхв"? Стародавні українці (трипільці — творці усних "Вед") казали "волона". У "Ведах" слово "волона" означає людину, яка ходить колом, коло дає (колодає) — навіює щастя колові (родові). Волона у благочинному волінні молиться, душею пломеніє, віщує.

У "Ведах" слово "воладана" значить "той, хто промовляючи складає пожертву" (вар, овочі, зерно), а слово "волабагу" значить "волає з Богом" (з Богом розмовляє). З слова "волана" виникло слово "волільник" (волхв). Хто були волхви в Україні (Русі)? І чому в Києві архиєреї грецької ортодоксії волхвів проголосили "бєсами" (чортами)? І чому в "Тайних ісповідях православної церкви" (том 3, від. 4, ч. 6, 1894 рік) священик під час сповіді питає: "Чи к волхвам ходил єси, чи в дом водил?" Православний християнин не має права вимовляти слова "заворожи мені волхве, друже сивоусий".

77. Митрополит Іларіон (Огієнко) в "Дохристиянських Віруваннях Українського Народу" (на стор. 176) пише, що "З прийняттям християнства на волхвів пішло урядове гоніння, і вони порозбігалися по лісах та дебрах, а хто позостався, причаївся. На княжому дворі волхвів замінили тепер священики. Але волхви не позникали й не здавалися: хоч Християнство оголосило їх бєсами". Ні, волхвів оголосило "бєсами" не християнство, а "бєси"-жерці (єреї) візантійського Саваота.

Чому єреї візантійського Саваота оголосили волхвів "бєсами" і чому, як пише Митрополит Іларіон (Огієнко) на сторінці 197-й: "Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і користуватися з їхніх порад та помочі"?

78. Волхви були духовними представниками найстародавнішої віри людей Білої раси, віри, яка самозапочаткувалася над берегами Славути (Дніпра) двадцять тисяч літ тому (в епоху пізнього палеоліту — сухих травяних степів). І яка десять тисяч літ тому (в часи могутнього розвитку Мізинської культури) вже була в основному розвиненою. І яка шість тисяч літ тому (в часи брильянтної Трипільської культури) вже була всесторонньо проявленою. "Це була простодушна віра, обожуюча стихії і сили природи, і в цей же час мужня й життєрадісна віра" (Рабінтранат Таґор).

"Існує твердження: найранішою датою Рикведійської культури є двадцять вісім тисяч літ тому. Тілак встановлює цю дату на дванадцяти-десяти тисячах літ. Історик Джакобі вірить в акуратність дати Тілака, і додає, що шість тисяч п'ятсот літ тому почалася культура Рик Вед" (Н. Р. Бенардже, "Залізний вік Індії").

Митрополит Іларіон (Огієнко) в монастирі був навчений любити грецьке правовір'я, святощі Візантії і Юдеї більше, як Україну (Русь). У книзі "Дохристиянські Вірування Українського Народу" він, обожуючи грецько-юдейські ритуали, все ж старається дати (як науковець) відповідь на питання, хто були волхви і чому єреї грецького правовір'я жорстоко зневажали їх, знеславлювали і переслідували? На сторінках 174, 175, 176, 178, 189, 196 згаданої книги, він пише, що люди в Україні (Русі) "вірили, що волхви мають надлюдські знання, вони віщі".

79. "Волхви були у великій пошані як народу, так і князів", "арабський письменник середини десятого століття Ібн-Даста свідчить, що в русів є волхви, які сильно впливають на князів, волхви стояли за стару віру, були проти християнства, про що не раз згадує й Початковий Літопис", "Волхви були в нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово "волхв" в "Євангелії" розумілося як мудрий" (Маттей, 2 1).

"Волхви лікували хворих, пророкували будуче, і народ до них линув, особливо в біді, бо вірили, що волхви все знають, усе можуть", "всі волхви й лікували". "У Патерику Печерському читаємо: "і много от врачев-волхвов помощі іскаше"". "Волхви лікували, вони знавці свого діла, справді добре помагали". "Волхви віщі, вони знають будуче. Пророцтва волхвів збуваються, каже літописець про князя Олега під 912 роком".

"Волхви розвинулися в певний кляс людей, що стояли над масою й служили їй своїм, на той час небуденним знанням. У цьому відношенні вплив волхвів на маси був великий, просяк усе людське життя, сильно впливав на народні вірування, і сильно помітний в народі від найдавнішого часу аж до тепер". "Стародавні літописи переповнені оповіданням про волхвів", "поет — це також волхв".

80. Ці визначення митрополита Іларіона (Огієнка) прочитавши, ми довідуємося, що волхви були у великій пошані народу. Вони сильно впливали на князів. Вони були пророками, лікарями, носителями таємної глибокої мудрости, учителями народу, вони творили кляс людей, які своїми знаннями служили своєму рідному народові. Вони були поетами, літописцями, учителями лицарських чеснот. Єреї грецької віри бачили у волхвах великих суперників. Ні силою духа, ні силою розуму, ні силою віровчення єреї не могли перемогти волхвів.

Коваль Ліпака має трьох нових учнів. Вони прибули з Любеча до Києва, щоб у нього вчитися ковальського уміння. І Ліпака запросив до кузні волхва (Віщого Чара). І сказав: "Скажи, волхве, про Правильний Спосіб Праці. Як пізнати мудрість Праці?"

81. Волхв (Віщий Чара) сказав: "Праотці нам науку ковальську передали. Щасливиться душа моя, коли бачу в кузні окуті лопати, лемеші, залізні кінські вудила, стремена, пута. Бачу голки, шила, ножі, рибальські гачки. І тут же — долота, зубила, наконечники для списа, наральники, ножиці для стриження овець, граблі, ножі-сікачі, ручки для вісів, щитів.

Бачу мечі, пряжки, ключі, ложкоріз і (о, що я бачу!) вістря до письма куриловичного. І тут же мотики, кліщі, свердла, стругі, калатало, сито, шпори, бойові сокири, тесла, дзвінки, бляшки-прикраси для збруї, бубонці. Усе це бачу, до всього рукою торкаюсь і думаю — золоті руки має Україна (Русь) всесвітня, і її досвіди праці поширені на багатьох чужих землях, її розум невичерпний, винахідливий, натхненний".

82. "Молоді ковалі, сядьте біля мене, насторожте вуха, відкрийте душу. Слухайте: є два способи пізнання праці. Перший — споглядання і міркування. Другий — випробовування і виконання. Щоб міркування і виконання мало силу, потрібна любов.

Праця без любови — страждання. Праця ковальська тяжка, та коли коваль її любить, вона стає приємністю. Старайтеся витрачати якнайменше сил, здійснюючи працю.

Старайтеся витрачати якнайменше часу, виконуючи виріб. Старайтеся вкладати у виріб всі свої вміння. Коли ти зробив наральник, і бачиш, що він тобі не подобається, перероби його. Твій твір повинен тебе радувати довершеністю. І з цієї творчої радости у тебе буде родитися віра в себе. З віри в себе твориться самовпевненість і відданість. Самовпевненість і відданість потрібні тим людям, які йдуть до цілі".

83. "Ковалеві потрібна слава. Як її здобути? Давай людям тільки такий виріб, який ти зробив з найбільшим умінням. І працюй так, щоб твоя праця нікому не завдавала болю — тільки така праця принесе тобі славу. Живи врівноваженою і шляхетною працею, прикрашуючи життя своє. Працюй з вірою в Дажбога, Дажбог — це Все у Всьому!" Віщий Чара, прийнявши поклін від юних ковалів, пішов.

Коваль Ліпака сказав: "Чули, волхв сказав — усе вартісне твориться з любови. Той, хто має Правильний Спосіб Праці, тратить на виріб мало часу і сили. Удар молотом має бути освічений: піднімаєш молот — вдихай повітря, б'єш молотом — видихай повітря".

84. З вістрями до письма (куриловиці) повернувся віщий Чара до Священного Гаю. Письмена в Україні (Русі) древні й різновидні, зберігаються вони у сухих просторих печерах під Священним Гаєм.

Волхви знають не тільки вчення праотців рідних, а й мислення чужих язиків (іранців, гречинів, юдеїв, латинів). Мислення чужих язиків перекладають на мову київську, щоб знати, які на світі є способи міркування і вірування. Є перекладені сторінки з "Корану", "Псалтиря", "Євангелій". Мусульмани і ромеї знають, що Україна (Русь) має свої письмена (ліповицю, різивицю, куриловицю).

85. (Іду в нетрі минулих тисячоліть, і ніби бачу: на правому березі Десни ("у гирлі глибокої балки", яка "захищена високим берегом від холодних північних вітрів") біля житла, покритого шкурами звірів, сидить мій тато (тато моїх тат).

Тато моїх тат на мамонтовій кістці камінцем викарбував прямокутник — провів горизонтальну лінію, і з кінця її правої сторони вниз (перпендикулярно) провів лінію; внутрі кут з'єднав, провівши від середини ліній дугасту лінію, від якої провів зовні три прямі промені. Вийшла одна четверта частина променистого сонця.

86. Біля куреня (житла людей Мізинської культури) горить вогонь, навколо вогню сидить "кала" (родина). Дитина пальцем торкнулася до горючої деревини і крикнула "А". (Дитина не крикнула, опікши палець, “Б". Вона крикнула "А", тому що цей звук (так, як і звук "О") відповідає підсвідомому виявові болю, страху, насторожености.

Мати, цілуючи дитячий палець, казала "агні" (огень). Тато показав викарбуваний знак, який означає "агні". Знак вогню, створений одинадцять тисяч літ тому татом моїх тат, зберіг себе в санскритському алфавіті. І він в сучасному індуському алфавіті ("Наґарі") має значення знаку "А".

87. У алфавітах фінікійському, фригійському, етрускому, грецькому, латинському, санскритський знак "А" осучаснений: з нього викинуті три промені, він прийняв ту форму, яку сьогодні бачимо й у нашому алфавіті.

Археологи устійнили, що браслети мізинські (меандри) зроблені з бивня мамонта — найстародавніша жіноча прикраса, виконана з подивугідною прецизністю. Її можна бачити в "Археології України (Руси)", в усіх поважних книгах з археології Европи.

Тато тат України (Руси), роблячи знаки на дереві, камені чи на мамонтовому бивні, вважав, що він здійснює "піс". Він уживав слово "піс" може тому, що під час карбування створювався звук, який нагадував писк.

Знаємо, що у первісному (ведійському) санскриті слова "піс", "пісана", "пісіта" означають "гарно обдекоровано", "приємно оформлено", "орнаментовано", "розписано".

88. На старих санскритських текстах (на текстах "Рик Вед") слово "пісіта" означає "малювати", "оздоблювати" , а слово "пісанґа" значить "червона", "красна", "кольорова". (Слово "пісанґа" сьогодні ми вимовляємо як "писанка"). І сьогодні брагман (в Індії) каже слово "писана" в значенні "запам'ятана", "зазначена", "записана", "повідомлена". Я оповів про постання слова "пісана", щоб наше сьогоднішнє слово "письмо" (письмена) було нам зрозуміліше.

Навчившись "писами" творити прикраси (розписи), наші далекі родичі (особливо в часи Трипільської культури) почали ліпити. Ми сьогодні кажемо "ліпити вареники", "ліпити горщик", "ліпити хату", у дитячому садку діти ліплять письмові знаки. Тати наших тат ліпили дзбанки, які ми сьогодні звемо "трипільськими". І гордимося Трипільським мистецтвом, як чарівним скарбом, отриманим у спадок.

89. Щоб щось зліпити, треба мати матеріял такий, який має властивість липнути — з липкої глини ліпиться горня. Напровесні дівчата з тіста ліпили жайворонків. Перебуваючи в Бенаресі (в університеті Санскриту), я в бібліотеці старих анналів уживав первісне санскритське слово "ліпі", і в уяві переді мною стояла хата-ліплянка, в якій я народився.

У санскриті слово "ліпі" значить "писати". Слово "ліпі" давнє, як давня прамова людей Білої раси. І тому воно многогранне своїм значенням. Студент університету Санскриту, наприклад, в Бенаресі повинен бездоганно знати "ліпі", тобто "азбуку", "літери", "спосіб писання"; словом "ліпі" також звуться "літописи", "манускрипти".

90. І я брав у Бенаресі "Ліпі", в якому оповідалося про скита (сакия) Будду. І знав я, що слово "ліпі" вживав Будда в значенні "рукопис". І казав я санскритологам, що в Україні (Русі) й сьогодні слова "ліпі" і "писана" вживаються майже в такому значенні, що й у "Ведах". І санскритологи знали, що так має бути — адже п'ять тисяч років тому з Оріяни (України-Руси) вийшли племена, які прибули до Північної Індії, принісши з собою усні пісні "Вед" — мову оріянську, віру оріянську, культуру оріянську.

Є правда, що прамова людей Білої раси була одна: виникла вона на просторах Оріяни (України-Руси). І є правда, що українська мова — найстарша дочка цієї прамови, дочка, яка найретельніше зберегла єдність з своєю матір'ю (прамовою). І тому й не випадково українці кажуть "писати", а греки — "µрафа", латини -"скрібере", німці — "шрайбен", англійці — "райт".

91. Першоалфавіт був створений творцями мізинсько-трипільської культури. Він існував у формі знаків-символів. Символи означали пори року (Весна, Літо, Осінь, Зима) і явища року (дощ, сніг, квіти). Знаки (першокалендарні карби) були необхідні для людей, які започаткували хліборобський (осілий) спосіб життя.

Трипільці (оріяни) прибули на береги Інду, Тигру, Ефрату, маючи хліборобський досвід і календар. І тому сумеріяни в Сумерії, оріяни в Індії, трипільці в Оріяні (Україні) у березні (по-трипільському) стрічали новий рік.

Трипільці (сумеріяни) на родючій долині Тигру-Ефрату мали вигідні умови для творення "ліпі" (письма): на берегах рік липка, як тісто, глина. І я в цьому особисто переконався, відвідуючи руїни сумеріянських міст Ума, Ур (Вар), Кіш і оглядаючи в Багдаді (глиняні) сумеріянські письмена.

92. Л. А. Ваддел (професор Лондонського університету, Англія) свій великий талант присвятив дослідженню історії виникнення алфавітів у народів Білої раси. (Історія алфавітів у народів Жовтої раси також оригінальна, і доказом цього є старі китайські письмена).

Він (Л. А. Ваддел) у книзі "Оріянська оригінальність алфавіту" (виданій в США в 1968 році) довів, що творцями Першоалфавіту були сумеріяни. Він у книзі подає таблицю "Сумеріяно-оріянської еволюції алфавіту", на якій зарепрезентовано двадцять давніх і сучасних алфавітів: порівняння скріплює обґрунтованість його твердження.

Сумеріянське клинописання постійно розвивалося, вдосконалювалося. Археологами знайдені глиняні плити, на основі яких визначено, як з "гієрогліфа" творився знак, який означав, наприклад, звук "д". Сумеріяни звук "д" визначили знаком, який нагадує трикутник. Трикутником визначений звук "д" й у "Влес-книзі", і цей трикутник означає звук "д" у алфавіті фінікійському. У сумеріянському і єгипетському гієрогліфах трикутник означає житло, курінь, дім. У санскриті слово "дама" має значення — "дім" і "дим". Літера "д" невипадково подібна на дім.

93. Сумеріяни звук "б" зазначували знаком "б", схожим на нашу сьогоднішню букву "Б". У фінікійців (2900 років тому) звук "Б" визначений був знаком "Б", який відповідає нашій сьогоднішній букві "Б". Знаємо, що у греків і латинів звук "Б" визначений знаком "В".

Л. А. Ваддел довів, що А, В, Р, С, Н, І, К, U, W, X, що сьогодні творять грецько-латинський алфавіт, є оригінальним сумеріянським винаходом. На сторінці 73-й він пише, що "Так звані "Грецькі" алфавітні літери... не є грецькими по походженню, а були вони позиченими у фінікійців, і тепер стало відомо, що вони є створені сумеріянами". Греки, позичивши у фінікійців алфавіт, писали так, як і фінікійці — справа наліво, згодом (під впливом оріянського способу писання) греки почали писати зліва направо.

94. Всесторонньо дослідивши історію розвитку латинського алфавіту, він (Л. А. Ваддел) на цій же сторінці пише, що "Так звані "Романські" літери вже існували перед традиційним заснуванням Риму і перед появленням будь-яких відомих латинських скриптів". Латини не були творцями латинського алфавіту.

Алфавіт мали етруски (пелазги — гіттітські родичі) — засновники Риму. Етруски мали знаки А, В, Е, Р, К, L, М, N. Р, та інші знаки, які так оформлені, як сучасні знаки латинські.

95. У гебрейському алфавіті звук "ш" позначений знаком "ш", таким, як сьогоднішній український знак "ш". Чому так є? Тому, що сумеріяни звук "ш" визначили знаком "ш". Знак "ш" був у сумеріян позичений фінікійцями, а у фінікійців — гебреями. У "Влес-книзі" — літописі староукраїнському (написаному в 880 році) бачимо знаки "Ш", "У", "Б". Загадкою лишається "влес-книжівський" знак "А", який більше подібний на санскритський знак "А" (маю на увазі алфавіт Наµарі), ніж на наше сучасне "А". Сьогоднішній знак "Є" зазначений на наших глаголицьких письменах, також був відомий сумеріянам, етрускам і фінікійцям, очевидно, в незаокругленій формі.

96. В Оріяні (Україні-Русі) письмена були творені трьома способами. І кожний з них, як я вже згадував, мав свою назву: різивиця — знаки карбувалися на дереві, розі, кістці, березовій корі, кленових дощечках; ліповиця — знаки ліпилися (видавлювалися) на глиняних виробах; куриловиця — знаки курилися (випалювалися) на дощечках, на шкірі, березовій корі. Залізні вістря (вістря призначені для куриловичного письма) археологами знайдені, і вони поруч з іншими археологічними знахідками лежать у Києві в історичному музеї. Куриловичне письмо в Україні (Русі) було звичайним явищем у побуті населення.

На берестяній дощечці, яка формою нагадує конверт, купці, градники, атімани-воєводи, знатні люди писали розпорядження, торговельні умови, заповіти, косак писав листа дівчині. Берестяні дощечки в Україні (Русі) мали те значення, що в старому Римі таблиці, покриті воском, чи папірус у Єгипті.

97. Імператор Візантії Михаїл 3-й (842-867) в небезпеці: 18 червня 860 року військова частина України (Руси) оточила Константинополь: вимагає викупу і звільнення купців київських та молодих людей, яких херсонські греки наловили на побережжі моря і привезли на продаж в Константинополь.

Михаїл 3-й у липні 860 року посилає грека філософа Константина, як свого довіреного агента, до Хозарії — шукає союзника. Філософ Константин (агент імператора Михаїла 3-го), прямуючи до Хозарії, спинився у Криму в Херсонесі на відпочинок. І тут греки (херсонесці) повідомили його, що в місті живе прибулий з Києва єрей (волхв), який з грецької мови на київську мову переклав тексти "Євангелій" і "Псальм".

98. Філософ Константин (він також має ім'я Кирилл) у Херсонесі стрінувся з київським волхвом і познайомився з київськими письменами, здійсненими куриловичним способом. У книзі "Життя Константина" філософ Константин (Кирилл) пише: "обреть же тоу Євангеліє й Псалтырь, руськими письмены писано, й чловека обреть, глаголюща тою беседою, й беседовавь сь нимь, й силу речи приим, ...й кь Богоу молитвоу творя, вьскоре начя чести й съказати". Отже, Константин (Кирилл) ясно каже, що він від українця (русича) навчився (силу мови прийняв) і "скоро начав читати і казати" (по-київському).

Болгарський письменник-монах Храбр у творі "Про Письмена" пише (у дев'ятсот двадцятих роках), що "Святий Кирилл в Херсонесі знайшов "херсонесицю" — грамота руська явися, Богом дана, в Корсуні (Херсонесі) русину, і от нея же научися Константин Філософ". Митрополит Іларіон (Огієнко) в "Історії Української літературної мови" (1950 рік, Канада) на 60-й сторінці пише, що самого Кирилла "свідчення надзвичайно важливе, виходить, що вже року 860-го були в нас свої переклади, а значить було й своє письмо. Цінне свідоцтво "Життя Константина" переконливо твердить, що в 9-му столітті на Українських землях було письмо". Сам грек Кирилл (Константин) задокументував, що в 860 році українці (русичі) мали своє письмо і перекладені тексти "Євангелій". Там, де є переклади чужих релігійних текстів, завжди існують й рідні релігійні тексти.

99. Україна (Русь), маючи торговельні зв'язки з країнами Азії і Европи, знала, що є письмена персіянські, фінікійські, жидівські, грецькі, латинські. І вона мала й своє письмо, яке творило справу життєвої необхідности. Арабський письменник, описуючи поховання знатного українця (русича), зазначує, що після поховання на дерев'яному намогильнику волхв вирізьбив ім'я померлого. Арабський письменник Ібн Якубель Недім особисто переписав знаки київського письма: збереглися вони в арабських анналах.

Святий Кирилл (Константин) в Херсонесі в київського волхва, як пише монах Храбр, "грамоти руська научився". І він з цією "грамотою руською" повернувся до Константинополя, де стрінувся з патріярхом Фотієм і імператором Михаїлом 3-м. І вони (патріярх Фотій і імператор Михаїл) з "грамотою руською" послали Кирилла (Константина) до слов'ян у Моравію.

100. Між Римом і Константинополем точиться непримиренна релігійна боротьба — хто скоріше при допомозі інтернаціональної релігії ("всі браття во Христі!") закабалить слов'янські племена. Принц Моравії Ростислав незадоволений поведінкою латинських єреїв.

Латинські єреї (посланники папи римського) в Моравії пропагують латинську мову, вважаючи її святою, любленою Христом, і зневажають вони моравську мову: кажуть, що моравська мова вульгарна (груба, брутальна, непристойна).

Прибулий від патріярха Фотія і імператора Михаїла 3-го архиєрей Кирилл (Константин) створив у Моравії антилатинський рух, сказавши, що моравці можуть не латинською, а моравською мовою служити Ісусові Христові. У 861 році архиєрей Кирилл читав моравською мовою грецькі літургічні тексти. Переклади він зробив, маючи київський алфавіт, привезений у 860 році з Херсонесу. Він без труду засвоїв знаки "б", "ж", "ш", "ч", яких греки не мають.

101. Випадок (щасливий випадок) часто має епохальне значення.

У Ярославі в Спаському монастирі гнили старі рукописи. Архимандрит Іоїль в 1795 році захотів придбати "пару рублєй" і частину рукописів продав комісіонерові. Граф Мусин-Пушкин випадково в комісіонера знайшов "писане на вигладженому папері звичайному" "Слово про Похід Ігоря". І показав історикові (татаринові) Кара Мурзі (Н. М. Карамзінову), який подав про цю знахідку вістку до Гамбурзького місячника. Гамбурзький місячник, який виходив французькою мовою, у жовтні 1797 році повідомив, що знайдений твір написаний в 1187 році. Якби не цей щасливий випадок, у монастирських мурах згнив би брильянтовий твір України (Руси), який "кидається в вічі своїм широким дохристиянським світоглядом" (Митрополит Іларіон, "Слово Про Ігорів Похід", Вінніпег, 1949, стор. 18).

Коли б у 860 році Кирилл (Константин) не отримав від українця (русина) "руські письмена", він би не міг у 861-2 роках (виконуючи розпорядження імператора Михаїла 3-го) перекласти грецькі літургічні тексти на моравську мову.

102. У 867 році (Базил, приятель патріярха Фотія) отруїв імператора Михаїла 3-го. Патріярх Фотій перестає бути патріярхом. Архиєрей Кирилл (єпископ Моравії) їде з Моравії до Риму. Стрічається з папою Андріаном 2-м, постригається в монахи, живе, як "затворник" у римському монастирі, умирає в 869 році. Отже, Кирилл помер, проживши 42 роки.

Кирилл не був надзвичайно тонким знавцем фонетичних особливостей української мови. Він в Україні (Русі) ніколи не бував і її мови не знав. Деякі єреї і їм віддані науковці, щоб оправдати насильницьке хрещення України (Руси), проголошують грека Кирилла "святителем слов'янського світу" і "просвітителем України-Руси". Щоб підняти престиж грецькій вірі, переконують парахвіян, що Україна (Русь) була нездібна сама для себе алфавітні знаки придумати. Очевидно, у такі єрейські "казання" можуть вірити тільки ті парахвіяни, які необізнані з історією розвитку письма народів Білої раси.

103. Історик Карамзін у першому томі (в примітці 532-й) пише, що в "Новгородському літописі" зазначено, що "влєто 790 от рожденя Христа росси начаша писанія іметі".

Біля села Ромашки (на Київщині) археологи в 1899 році знайшли глек, і передали в Київ Історичному музею. На глекові були письмена, та ніхто не міг дізнатися, що вони означають. Таємничий глек звертає на себе увагу дослідників тому, що було встійнено, що він зроблений в 350 році, отже "в часи заснування Константинополя".

Київська Академія Наук повідомила, що "найбільший знавець Київської Руси академік Борис Рибаков розшифрував написи на таємничому глекові. На глекові написані новорічні обряди,сонячні веснянки, урочисті свята Купала, час блискавок. Визначені пори року: 20-30 травня — час дощів, 24 червня — час літнього сонцестояння".

104. І Юрій Гур'їв у журналі "Радянська культура" (за 11 серпня, 1963 року) написав, що "Розшифрування зображення на глекові-календарі яскраво висвітлює далеке минуле східних слов'ян. Вже у 4-му столітті, задовго до утворення Київської держави, вони мали великий агротехнічний досвід, що відбилося на їх віруваннях та літочисленні. Характерно, що цей досвід і тоді був багатовіковим.

Ключ, знайдений академіком Рибаковим, дозволив розшифрувати і малюнки на чаші 4-го століття нашої доби. Це ще древніший слов'янський календар так само тісно пов'язаний з річним сільськогосподарським циклом. Кожен з місяців позначений малюнком у дванадцятьох прямокутних рамках.

Образність малюнків, старанність їх виконання і зміст свідчить про високий розвиток культури східних слов'ян у сивій давнині. А наявність календарів ще раз підтверджує думку про існування древньої східнослов'янської писемности".

105. Археологи знайшли в розкопках на березі Дніпра (в селі Гніздове) посудину, зроблену в 940 році, на якій зберігся виразний напис "Гороухща": фотографію цього письма бачимо у всіх книгах з історії стародавньої України (Руси).

Договори в 907, 911, 972 роках складені між Константинополем і Києвом київськими і грецькими письменами. У договорі, підписаному в 944 році, зазначено, що купці, їдучи з Києва до Константинополя, повинні мати грамоти, видані царем України (Руси).

Европейські науковці вважають, що український алфавіт — неперевершений зразок в історії європейських алфавітів. В українському алфавіті втілене надзвичайно тонке розуміння складної фонетичної системи мови (мови київської).

Український алфавіт творився на протязі тисячоліть — у його творенні брали участь невідомі й відомі уми України (Руси).

106. Українець М. Смотрицький (1578-1633) впровадив в український алфавіт знак "Ґ". (Знак "Ґ" москвини-вторжники заборонили українцям (русичам) вживати. Киянин, який відважувався боронити знак "Ґ", був проголошений "українським буржуазним націоналістом" і покараний "ісправітєльно-трудовим лаґєрєм").

У 1818 році О. Павловський видав "Українську Граматику", почавши писати знак "і" замість знаку "й". Письменники Квітка-Основ'яненко і Гулак-Артемовський почали радо вживати знак "і". Тарас Шевченко писав "Украйна".

Письменники Шашкевич, Головацький, Вагилевич викинули з алфавіту перестарілий знак "ьі". Письменник П. Куліш щиро вітав удосконалення українського алфавіту і впроваджував його в життя: у Галичині була щиро прийнята "кулішівка". Агенти Московитії бачили у вдосконаленні українського алфавіту "політіческій сепаратізм", який творить "рознь".

107. М. Драгоманів в 1877 році висловив думку, що "в українському алфавіті є той недостаток, що не вживається окремого знаку для йотованих голосних", які скомпоновані з двох звуків. Наприклад, ми пишемо "я", а вимовляємо "яа"; він вважав, що звук "я" треба передавати двома знаками "jа".

Письменники пишуть, що мова — душа народу, звідси й постає твердження: чим благородніша мова, тим благородніша душа. У поневоленого народу поневолена мова — поневолена мова приречена на загибель або на глум чи невизнання. Москвинські шовіністи, поневоливши українців, сказали, що української мови "нєт". А інші москвини почали сміятися, що в українській мові немає таких благородних слів, як "ґлаз", "дєнґі", "барабан" тому, що "хохли сліпі, бідні, глухі". Татарські слова "ґлаз", "дєнґі", "барабан" — щоденні слова в Московитії.

108. 987 рік. У Київському Священному Гаю, в щойноспорудженій Святині, як у раю: квіти і світло. Біля знамена Дажбожого горять золоті світильники. "Святиня була побудована з дивною пишнотою і мистецтвом. Зсередини і ззовні з її стін виступали скульптури — зображення людей, птахів і звірів, вигляд яких був такий правдивий, що вони, здавалося, дихали і жили. Фарби зовнішніх зображень ні від дощу, ні від снігу не темніли і не розмивалися, таке було мистецтво" ("Нариси Історії Архітектури України", Київ, 1957 р., стор. 19).

Чарівне архітектурне мистецтво дохристиянської України (Руси), чарівне оригінальністю, незалежністю творчости, своєрідністю. Умільці київські не любили взоруватися на чужі святині. Вважали, що той, хто споруджує святиню, взоруючись на чужоземну святиню, признається, що має мало розвинену уяву і не володіє здібністю творити красу безподібну, неповторну.

109. У Святині, яка "побудована з дивною пишнотою і мистецтвом", говорить волхв Богомир: "Брати і Сестри, сьогодні Обрітенська неділя. Ще тиждень, і буде місяць березень — буде новий рік. Птахи обрітатимуться з вираю на гостинну землю внуків Дажбожих.

І воскреснуть наші поля, діброви славитимуться пташиними співами. Птахи — співучі ждані гості наші, головні вістуни Весни. Обрітення їхнє несе радість, а радість — то здоров'я душі й тіла.

Брати і Сестри, Обрітення стріньмо добром сердець наших. Звільнімо душі наші від заздрости, жаги, пристрасти, ненависти, помсти. Ми всі гнівні буваємо — ніхто не може себе цілком звільнити від гніву. Але читтні (виховані) люди уміють володіти гнівом. Вони свій усміх єднають з усміхом Весни. Де усміх, там для гніву місця немає".

110. "Невиховані люди тому й невиховані, що гнів ними володіє, гнів володіє їхнім розумом і їхньою душею. Мудрість тому й є мудрістю, що вона вміє сама в собі поневолювати гнів. Той, хто не вміє володіти своїми почуваннями, вважається невихованою людиною.

Перед Обрітенням я відвідав чимало родин, бачив радість і смуток. І сьогодні кажу: брате, пам'ятай, ти такий, як і брати твої. Усе, що приносить тобі біль, приносить біль й братам твоїм, і тому не завдавай болю братам.

Є в родині баба, дід, тато, мати, діти. І в кожного з них є душа. І кожна душа хоче бути щасливою. Що потрібно душі, щоб вона була щасливою? Душі потрібна повага, любов, співчуття, щирість, приємність. Даваймо один одному все те, що душі потрібно.

Віра України (Руси) — це віра душі нашої, душа така, яка в неї віра.

Віра наша вкорінена в глибинах нашого єства, як дуб укорінений у глибинах землі. Віра наша, то природа розуму нашого, природа душі нашої. І тому без нас немає віри нашої, і без віри нашої немає нас".

111. "Чужі люди приходять до Києва і питають нас, хто є Дажбог?"

Є в нас така відповідь: Дажбог дав Ореві, Татові тат наших, Землю найбагатшу на землі. І сказав: "Я Бог Твій, Я зерно Безсмертя, Я світ всіх світів, Я розум розуму, Я краса краси і розкіш розкошів. Я проміння вогню і квітування землі, Я життя життів. З мого зерна родяться всі зерна.

Я Дажбог, усе незалежне залежить від дій Моїх, мені непокірне підкорене, Я вищий за життя і смерть. Той, хто всіх обманює, не обманює мене: мені відоме Минуле, Сучасне і Майбутнє.

Я Дажбог. Я в Усьому і Все в мені, Я володію Небом і Землею, Я створений з землі, повітря, вогню і води, розуму і рівноваги, але Я вищий за ті сили, з яких створений Я. Я -Сила сил, бо я творю силу в Силі, Я рівновага світу видимого і невидимого, без мене світло не було б світлом. Я — Все, Оре мій, діти твої не можуть жити без мене, бо вони є частиною Всього, вони внуки Мої. Я, Дажбог, Самонаснажуюча Первооснова Вічної Дії".

112. І коли волхв Богомир підійшов до небеснозлотоколосого стягу України (Руси) і поцілував Його, кияни і киянки почали підходити, ставали на коліна і цілували Знамено віри батьків своїх.

Сестри Святослава і Сумира поклали два калачі біля Жертовника, їхній тато (атіман Гутта) — улюбленець людей града Кия. Він щороку одну десяту збіжжя, зібраного на нивах своїх, передає для сиріт, калік і старих самітніх людей. І волхви люблять добрі дари його. І доньки його (Святослава і Сумира) — чарівні й горді киянки. Вони не захоплюються персіянськими, грецькими, латинськими, арабськими зразками одіння. їхнє київське одіння київськими умільцями створене, їхні злототкані льолі мають колір стиглого колосся — оздоблені вишивками, які нагадують блискавицю, їхні пояси широкі й сині, як небо, їхні сережки, в яких горять діяманти, зроблені київськими золотарями, у русих косах їхніх степові ніжно-сині квіти.

Святослава і Сумира влітку люблять їздити в степу на баских конях, уміло стріляють з луків. Чужинці (араби, греки, латини, вірмени), які бувають у Києві на святах Купальських, дивуються, що в Україні (Русі) досі живуть амазонки.

113. Весняне Благовіщення — усі люди (діти, молодь, дорослі, старі, хворі) виходять з домів на сонце, щоб Благовіщенням сонячним обадьорилася кров у жилах. Довгі й холодні зимові ночі надокучили людям. Люди бачать в Благовіщенні поновлення сил своїх.

Віщий Чара у Святині сказав: "З неба прийшло на землю нашу світле Благовіщення, радуймося! У світлі Благовіщення, сусід сусідові хай благо віщує! Благовіщування — спонуки душі нашої. Благовіщування є в обряді Орання, в Обряді Сіяння, в Обряді Жнив, в Обряді Молочення, в Обряді Мелення, в Обряді Споживання страви. Обряди наші впорядковують спосіб життя нашого.

Чую, до Києва приходять чорноризні чужинці, заходять до хат наших. Улесливо умовляють нас, щоб ми рідний спосіб життя покинули і чужий спосіб життя прийняли. Чужинці хочуть, щоб ми від них прийняли релігію, в якій "є Тройця — Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух", нам цієї чужої тройці непотрібно!

Україна (Русь) має свою Вічну, Єдину і Нероздільну Святу Тройцю — є Дажбог, є Чоловічий Рід і є Жіночий Рід. Усе, що живе (трави, дерева, звірина, люди), складається з двох родів — Він і Вона. Дажбог, Він і Вона — творять Тройцю Краси, Мудрости, Правди, Любови".

114. "Брати і сестри, є п'ять сил — слух, нюх, смак, зір, дотик. (Наші праотці слово "пан" вживали в значенні "п'ять"). Пан — людина, яка має п'ять досконалих сил і ними уміє розумно володіти.

Щоб Україна (Русь) була паном, їй потрібні не три сили (Саваот, Ісус, Голуб), про які єреї-чужинці оповідають, їй потрібно п'ять сил — Земля, Тіло, Розум, Обставини, Віра. Тільки з цих п'ятьох сил твориться Сила, Воля, Правда, Любов і Безсмертя України (Руси)".

115. "Що ми, українці (русичі) повинні робити, щоб Україна (Русь) була силою всесвітньою? Ми повинні бути вірні самі собі. З вірности самому собі твориться сила, краса і розум нашої віри. У рідній вірі кожний з нас сам пише свій життєпис, сам проявляє природу свого "я", сам представляє вдачу і звичаї свої.

Вірність родині — найблагородніша властивість душевної краси. З людей, які вірні родині, твориться родина вірних людей. З вірних родин твориться вірне плем'я — вірний народ України (Руси).

Родина — об'єднання, в крові й душі записані таємні сили родинної єдности. Родинний дім — святиня, в якій всі моляться, щоб в родині була любов, щоб множилося родинне багатство, щоб чужі духовні сили не проникли в родину, і не роз'єднали єдности родинної віри, єдности родинної таїни.

Достойна родина тому достойна, що вона має свої родинні святощі — образи предків своїх, родинні молитви, заповіти, родинну відданість. З родинних святощів твориться у родині великодушність, взаємопошана, взаємовідданість. Ніхто в світі (жодні чужі сили) не мають права вторгатися у храм родини нашої".

116. "Родичі, у вас є діти, ви бачите, в кожної дитини інша вдача, і так має бути. Щоб між дітьми була любов, з колиски дитину так виховуйте, щоб їй хотілося з братом і сестрою поділитися кусником хліба, думкою, радістю, таїною. Обділяйте дітей однаковою любов'ю, щоб між дітьми не було заздрости. Викорінюйте в родині забаганки самолюбця. Самолюбець — родинне зло, з якого твориться зрада родинних законів. Самолюбець не дає родині ні слави, ні радости, ні здоров'я.

Ми внуки Дажбожі, між Дажбогом і нами живе таїна кровної і душевної зріднености. Усі ми перед Дажбогом рівні і всіх нас Дажбог любить однаковою любов'ю. Дажбог — Родич наш, і любить Він нас так, як люблять родичі дітей своїх.

Ми не боїмося, ми не підходимо до Дажбога з страхом і трепетом, Дажбог — Любов, Світло, Краса, Правда. Так, як тіло не може жити без води і хліба, так душа наша не може жити без Любови, Світла, Краси, Правди.

Брати і сестри, усі ми такі, яке наше думання, наше почування, наше діяння. Спосіб життя нашого звемо ми вірою нашою. У нашій вірі — наш розум, наша душа, наша любов, наша вдача, наша єдність з родичами і дітьми. Усе, що в нашому житті найкраще, ми даруємо (жертвуємо) постійному розвиткові нашої віри. І коли б ми все те, що в нашому житті найкраще, почали зневажати, полюбивши все те, що в чужинців найкраще, ми б стали на рідній землі рабами краси чужої, рабами віри чужої, рабами розуму чужого. О, таке духовне рабство знесилило б душу нашу, знеславило б мову нашу, спотворило б вдачу нашу".

117. Дім віщого Радогоста. За столом сидять атімани — воєвода Гутта, атіман-воєвода Орь, Віщий Чара, волхв Божедар. Віста на стіл поставила смажених голубів і свіжого хмільного меду. Віщий Радогост сказав: "Цар Святослав рік: "Аще хто хотяще креститися, не браняху, но ругахуся тому". Він гнівався на віровідступників. Віровідступники не вміють з пошаною ставитися до себе. Так є: яке наше ставлення до рідної віри, таке наше ставлення до себе. Рідна віра наша створена нами: шануємо ми її, значить шануємо свій розум, свою душу, свій шлях життя.

Цар Святослав вважав, що той українець (русич), який прийняв грецьку віру, визнав себе грецьким рабом. Прийняти чужу віру значить себе підпорядкувати чужинцеві. Сьогодні ми вирішуємо, що сказати цареві Володимирові".

Атіман-воєвода Гутта сказав: "Цар Володимир знетямів на користь гречинів (ромеїв). Він ставиться байдуже до віри України (Руси), а це значить: ставиться він байдуже до духовної незалежности свого "я".

Збайдужіння до святощів рідних — гріх великий. Цар Володимир своїм байдужим ставленням до віри батьків своїх псує добру вдачу дітей наших. У нас є віра — той киянин, який перед жодним чужинцем не стоїть на колінах, людина достойна, і до неї ставляться з довір'ям. Цар Володимир хоче змінити вдачу людей України (Руси), зробивши її рабською: у рабів рабська достойність — раб тому достойний, що він рідне зневажає, а чуже — обожує".

118. І сказав атіман-воєвода Орь: "Цар Володимир став рабом пристрасти — він поклоняється тілесним спонукам і винові, і любить повторяти, що "Русь без хмільних напитків жити не може"".

І сказав Віщий Радогост: "Цар Володимир не любить киян тому, що кияни йому сказали: "Ти привів варягів до Києва, варяги — люди розбещені, тішаться, завдаючи біль людям. Варяги на вулиці зневажливо ставляться до киянок. Кияни почали то там, то там убивати варягів".

Щоб хіть варязьку вгамувати, цар Володимир сотні чужих дівиць тримає на дворищах, де є вино, мед, об'їдання, розпуста. Варяги відважуються казати, що Київ їхній, бо вони убили царя Ярополка, посадили Володимира на престол. Варяги ще й тому повідважнішали, що кияни голосно кажуть, що цар Володимир більше слухає чужих волхвів (єреїв грецьких), ніж рідних. Він учить киян чуже ставити вище рідного, і сорому в цьому не бачить".

119. І сказав волхв Божедар: "Юдеєць Маттей вчора прибув з Константинополя. Знає він мову нашу, привіз мені дарунок — іранський килим. Він чув від купців-ромеїв, що цар поклонився грецькому Богові Саваотові. Коли я спитав юдейця Маттея, що юдеї роблять з тими, які віру батьківську зраджують, він з скриньки вийняв книжку і прочитав таке: "Коли між вами з'явиться пророк або сновидець, і покаже тобі ознаку або чудо, і справдиться ознака або чудо, про котре він казав тобі, говорячи: Ходімо слідом за іншими богами, що їх ти досі не знав, та будемо служити їм, то не будеш слухати того пророка або сновидця".

“І мусите вбити сього пророка або сновидця, бо він проповідував відступництво від Бога вашого. Коли брат твій, син матері твоєї, або син твій чи дочка твоя, чи жона серця твого, чи приятель твій любий, як душа твоя, та буде підмовляти тебе тайкома, говорячи: Нумо, будем служити іншим богам, яких не знав ні ти, ні батьки твої. Богам народів, що навкруги вас, близько до тебе чи далеко від тебе, від одного кінця землі до другого кінця землі, то не приставай на волю його і не слухай його, і нехай не знайде він ласки в очах твоїх, і не змилосердься до нього, і не сховаєш його. Ні! Ти повинен убити його. Рука твоя буде перва на страту його, а потім рука всього люду. І поб'єш його камінням, щоб погиб. І ввесь Ізраель мусить слухати і боятися, щоб не було більше такого злочину серед нас" (5 кн. Мойсея, гл. 13,1-11).

120. "Бачимо, юдейці убивають того царя чи пророка, який проповідує відступництво від рідного Бога і намовляє своїх людей іти служити Богові чужих людей".

Віщий Чара сказав спокійно: "Убивство — зло. Чинити зло в ім'я добра, значить творити зле добро. В Україні (Русі) досі за віру брат на брата меча не підіймав. Життя людини — справа свята, брат брата убити не може, убити брата — значить убити святу справу.

Правда — цар Володимир, смачні грецькі вина п'ючи, став крикливим. Не розумом, розважністю і любов'ю, а криком і погрозами управляє. Але він наш цар! Підемо до нього і покажемо йому нашу відданість, нашу любов".

Цар Володимир, почувши, що йдуть Віщий Радогост, Віщий Чара і атіман-воєвода Гутта, сказав, щоб єрей Архандоніс щез у медуші: у стіні були двері, які вели в підземелля, де стояли бочки з медом і вином.

121. І сказав Віщий Радогост: "Царю наш, ми прийшли сказати: порядні греки не прийдуть в Україну (Русь), щоб українців (русичів) навертати на грецьку віру. У порядного грека є совість, і тому він не буде улесливою хитрістю підпорядковувати киян грецьким канонам і ритуалам".

І сказав Віщий Чара: "Царю наш, наша віра — це духовні закони життя нашого незалежного, славного, багатого. Коли бачиш в нашій вірі помилки, виправ їх. Я завжди кажу: наша віра — наш спосіб життя, який ми постійно самі вдосконалюємо, краще покращуємо, хибне — відкидаємо, і життя людське підвладне цим законам. Коли ж ти, царю наш, відійдеш від рідного способу життя і приймеш грецький спосіб життя, грек буде на тебе дивитися як на раба свого. А коли наш цар — раб, то ми, діти його, є рабами раба.

Коли ти прийшов до переконання, що тільки та віра правдива, в якій є один Бог, то самі створімо в Україні (Русі) віру правдиву, проголосивши, що є Один Бог — Творець Світу, а ми — люди Божі. У греків була віра в багатьох Богів, вони самі проголосили, що є Один Бог — Творець Світу. Вони на єрейському віче в Нікеї проголосили, що юдеєць Ісус — Один Бог, Творець Світу. Коли їм вільно творити віровчення, то хто сказав, що Україна (Русь) не має права користуватися духовною волею?"

122. "Царю наш, коли Бог, то тільки рідний, у чужого Бога — чужі справи. З рідним Богом ми погніваємося так, як гніваються діти з батьком, і помиримося, рідний Бог — світлий дух Родини нашої. З чужим Богом (Саваотом-Ісусом) нам буде тяжко жити, бо ми будемо для нього приймаками, сиротами. О царю наш, ми не хочемо, щоб в Україні (Русі) була гнітюча віра, що цар пішов на службу до візантійського Саваота.

Льстиві греки (ромеї) кажуть, що ми ідолам поклоняємося — вони не мають права вмішуватися у храм душі нашої! Є у нас образ Бога нами створений, який нам нагадує образ Бога Вічного і Всюдисущого — образ Дажбога нашого. У греків слово "образ" значить "ідол". Є в греків образ Саваота ними створений — на дошці намальований. Греки своє малювання обожують, а наше — зневажають".

123. Атіман-воєвода Гутта сказав: "Звичайна людина може сісти під тином, хліб-сіль їсти. Але цареві цього недозволено робити. Цар не має тих прав, що має звичайна людина, і звичайна людина не має тих прав, що має цар.

Усі повинні вчитися в царя. Царю, учи нас, що той, хто не хоче відстоювати віри України (Руси) є ворог. Чому треба відстоювати віру України (Руси)? Віра України (Руси) — духовна наука, яка вчить нас бути духовно незалежними людьми, і робить нас українцями (русичами), і дає нам силу жити так, як ми хочемо. Рідна віра нас учить не наслідувати чуже одіння, а творити своє і своїм творінням себе славити на всіх кутках світу.

Я вчу дітей своїх так: той, хто не шанує святощів Вітчизни своєї, пройдисвіт. Коли ми в Києві чужу віру матимемо, ми станемо народом пройдисвітів: наші діти, утративши зв'язок з коренем віри рідної, служитимуть чужим святощам, о, чи є щось потворніше, бридкіше!"

124. І знову сказав Віщий Чара: "Ми досі мечем, волею і відвагою здобували славу для себе. І той, хто на полі брані був мужнішим і відданішим, був зразком для всіх українців (русичів). Коли ми зрадимо віру батьків своїх і приймемо віру батьків чужих, у нас постане рабське поняття зразкової людини: українець (русич), який нижче схилятиме спину перед чужинцем, буде чужинцем хвалений за таке плазування і обдарований почестями.

І з цього плазування перед чужинцем і постане рабська віра: хочеш бути розумним, думай так, як думає чужинець. Хочеш мати спокійне життя — відстосовуйся від рідних звичаїв і пристосовуйся до чужих: чуже пануюче, рідне — гноблене.

Царю наш, звелич нас перед світом! Звелич нас перед дітьми нашими, звелич нас перед внуками, які ще перебувають в дорозі до нас. Не ставай на коліна перед чужими святощами! Звелич, царю наш, святощі України (Руси) понад все, щоб у наших душах жила гордість, жила віра в себе і в царя рідного, жила віра, що ми не народ пройдисвітів, ні, ми достойні люди, бо наші святощі нашого походження!"

125. І сказав цар Володимир: "Кияни знають, що ось у цьому Двірцеві я вбив брата Ярополка. Кияни знають, що я вбив князя Рогволода і на очах варягів мав хіть з його донькою Рогнідою. Кияни знають, що я ввів у Київ варягів, які чинили лихо. І знають кияни, що грецькі вина мені потіху дають. Кияни кажуть, що я поводжуся як смерд, бо є зятем смерда.

Мені зараз двадцять вісім років, я хочу, щоб Україна (Русь) була сильна. Мені греки-єреї кажуть, що сила там, де сильний цар, а сильний цар там, де грецька віра, котра вчить, що цар — наставленик Бога-Христа. Хто не слухає царя, той не слухає Бога-Христа. Хто не слухає Бога-Христа, того треба сікти!

Ви ж, волхви, не можете проголосити, що мене на престол посадив Дажбог, бо... кров брата Ярополка на мечі моєму. Ви не можете проголосити, що той, хто не кланяється цареві Володимирові, гнівить Дажбога! Мені тяжко на душі, волхви мої, і тому розраду шукаю в вині й дівицях, між мною і киянами немає теплих відношень".

126. І сказав Віщий Радогост: "Ми можемо проголосити, що цар Володимир — правда і слава України (Руси), бо він боронить віковічну батьківську віру, і жодна сила не поставить його на коліна перед візантійським ідолом Саваота!"

Цар Володимир не міг збагнути віровчення духовних провідників України (Руси). Він тішив себе, чуючи, що греки-єреї хочуть проголосити, що цар Володимир — раб Христовий має більшу силу, славу і правду, ніж Дажбог-Господь України (Руси).

У Київському Священному Гаю у Святині волхв Богомир сказав киянам: "Ми, внуки Дажбожі, самі визначаємо, яка для нас дорога життя добра, а яка — зла. Ми учителі життя свого. Ми здібні самі свої помилки виправляти і ми здібні самі себе славити своїми добрими ділами. Той народ, який сам себе вчить, учений по-своєму.

У нас є свої закони правдивости і неправдивости, і це нас робить незалежними людьми. Єреї-гречини приходять до нас і наші закони ганьблять, а свої — хвалять. Вони проголошують грецьку ортодоксію єдиноправильною вірою в Бога, а всі інші віри (українську, мусульманську, юдейську, латинську) зневажають.

Вони засліплені любов'ю до себе і жорстокі своєю ненавистю до чужих святощів, і тому вони не здібні зрозуміти, що кожний народ має право іти своєю дорогою до Бога".

127. "Кияни! Коли ви послухаєте єреїв-греків, і визнаєте, що ваша рідна віра глупа, значить ви самі себе визнаєте глупими людьми. Віра створена людьми. У мудрих людей віра мудра, їм їхня мудра рідна віра дає самовпевнення. Відібрати в людини її мудру рідну віру, значить відібрати в неї самовпевненість.

Несамовпевнені люди не можуть довершувати великої справи тому, що вони не впевнені в собі — вони не вірять в себе. Коли вони не вірять собі, то як вони можуть вірити у справи, які вони прагнуть довершити?

Я кажу: кияни, вірте в себе, і розвивайте віру в себе. Єреї-греки, чуючи таке віровчення, кажуть, що бєсовство проповідую. На їхню думку, той хто вірить в себе, з бєсами знається. А той, хто вірить у грека і в грецькі святощі, правдиву віру має.

З вірою в Дажбога ми віримо в себе, і наша віра кличе нас на подвиги, рятує нас від байдужости, зради, лінивства.

Я кажу: кияни — у вірі України (Руси) затаєний предвічний досвід життя нашого, затаєні наші знання навколишньої природи, затаєні особливості душі нашої, затаєні глибини мудрости нашої, затаєна незалежна духовність наша!

Удосконалюючи свою віру, ми самі себе вдосконалюємо. Прославляючи свою віру, ми самі себе прославляємо. Обороняючи свою віру, ми самі себе обороняємо. Слава Дажбогові!"

128. На Подолі в киріконі юдейського пророка Іллії всю ніч горять свічки, двері замкнені. Біля кивоту сидять єрей Архандоніс і прибулі з Константинополя монахи Афанасій, Іларіон, Базил, Теодор.

І монах Афанасій сказав: "Не сотні, а тисячі благих єреїв без обіду живуть у Константинополі, утекли від мусульман. Патріярх журиться. Є в нас єдине спасіння — навернути Україну (Русь) на віру грецьку, щоб вона була підпорядкована патріярхові Константинопольському. І тоді тисячі благих єреїв могтимуть жити у градах України (Руси), збиратимуть дари і відправлятимуть до Константинополя на славу Ісуса Христа".

І єрей Архандоніс сказав: "Правду речеш, українці (русичі) не мають віри правдивої, та вони люди правдиві, чесні, гостинні, чепурні. І головне — шанобливо ставляться до чужинців. Їм треба говорити про Адама, Єву, Синай, Мойсея, непорочне зачатіє, про чуда Ісуса Христа".

129. І монах Іларіон сказав: "Волхви — це дияволи, вони киянам кажуть, що київська віра добра для киян, а грецька — добра для греків. Щоб, при допомозі хрещення, підпорядкувати українців (русичів) грецьким законам, нам треба так поступати з волхвами, як поступав пророк Іллія.

Коли пророк Іллія мав від Саваота право повбивати Ваалових священиків, то значить і нам від Саваота дане святе право повбивати священиків Дажбожих. Волхви (священики) Дажбожі тепер, як ніколи, затривожені нашим місіонерством. І щонеділі вони доводять киянам, що для них Дажбог рідніший як Христос. І тому, що в киян дуже розвинений інстинкт незалежности, нам буде тяжко їх підкорити нашим законам.

Та радіємо ми — цар Володимир має вдачу славного царя Савла, який любив вино і дівиць. Ми повинні хрещенням зламати залізну волю українця (русича). Ми повинні Київ перетворити у місто монастирів, у яких житимуть мовчазні молоді люди, які відреклися від благ земних і просять у Христа спасіння, і самозречено читають писання отців грецької церкви".

130. "Щоб українці (русичі) покірно полюбили грецьку віру ортодоксну і їй віддано служили, треба поруйнувати жертовники рідної віри України (Руси), які їм нагадують почуття духовної незалежности. Треба спалити їхні письмена, в яких оповідається про подвиги батьків їхніх. Треба спалити їхні календарі, прапори. Треба спалити договори, які були підписані між Києвом і Константинополем, бо в тих договорах царює дух київської нескоримости.

Треба спалити книги законів рідної віри України (Руси) і дати киянам закони грецької церкви. І треба впровадити до київських домів образи грецьких святих. Коли кияни привикнуть стояти на колінах перед греками, тоді рабство стане їхньою церковною звичкою".

І єрей Іларіон сказав: "Кияни не люблять слова "Константинополь". Кажуть, що в цьому граді їхнім синам греки голови сікли. У Києві почнімо звати Константинополь словом "Царів град". Кияни, звикши Константинополь звати Царгородом, самі цього не відчуваючи, поставлять Київ на друге місце, їхатимуть до Царгорода за правдою, за законами, за святощами, за мудрощами. І за їхню низькопоклонність їх буде любити царгородський патріярх. "Біблія" каже нам, що коли ви, греки, хочете киян перетворити у націю плебеїв грецької ортодоксії, то "Поруйнуйте жертовники їхні, і порозбивайте стовпи їхні, і вогнем повипалюйте гаї їхні, і порубайте тесані постаті богів їхніх, та й імена їхні зиівечіть із місць тих" (5 кн. Мойсея, гл. 12, 3). Ісусе Христе, поможи нам підпорядкувати душу й розум України (Руси) під владу візантійського патріярха!""

131. Воєвода Вовчий Хвіст пристосуванець. Коли Володимир сів на Київський престол і став оборонцем віри України (Руси), воєвода Вовчий Хвіст назвав грецьку віру "льстивим бєсовством". Тепер, бачачи, що цар Володимир почав приятелювати з єреями грецької віри, він кланяється єреям.

Єрей Архандоніс іде з воєводою Вовчим Хвостом до Священного Гаю, щоб навернути на віру грецьку Віщого Чару: коли Віщий Чара відречеться від Дажбога і почне поклонятися Саваотові, між волхвами почнеться свара.

Єрей Архандоніс сказав: "Тільки Ісус є Богом Єдиним і Всюдисущим. Ісус приніс любов, Ісус учить, щоб людина була богобоязлива. Хто проти Ісуса, той буде покараний Ісусом. Пощо Віщий Чара ідеш проти Ісуса?"

Віщий Чара сказав: "Тільки Дажбог є Богом Єдиним і Всюдисущим. Дажбог приніс любов. Дажбог учить, щоб людина не боялася Дажбога. Ми, Дажбожі внуки — квіти сонячної любови, і коли хтось з нас піде проти Дажбога, той піде проти свого сумління. Єреє Архандонісе, пощо нам сваритися — Бог один! Ти звеш Господа Ісусом, а я зву Господа Дажбогом. Кожний народ має право звати Бога по-своєму і вірити в Бога по-своєму. Живімо мирно!"

132. Кияни, почувши, що Віщий Чара говорить з єреєм Архандонісом, почали іти до Священного Гаю. Віщий Чара продовжував говорити: "Ісус — юдейський царевич, з роду царя Давида. Коли, єреє Архандонісе, ти звеш юдейського царевича Богом єдиним і всюдисущим, я не гніваюся на тебе. Вір, що царевич Юдеї створив Небо і Землю. Вір, що царевич Юдеї має найдосконаліший у світі нюх, слух, смак, зір, дотик, я не гніваюся на тебе. Для китайців, індусів, арабів, юдеїв, іранців царевич Юдеї не є Творцем Неба і Землі. Не гнівайся, єреє Архандонісе, на тих, які мають свої віровчення. Коли ж ти гніваєшся, значить розум твій неправильно вихований — гнів затьмарює мислення. Там, де мисль затьмарена — віра затьмарена".

І сказав єрей Архандоніс: "Віщий Чара, бійся Бога!" І відповів Віщий Чара: "Людина по своїй природі відважна. Хто людину застрашує Богом, той має віру застрашуючу. Дажбог по стороні тієї людини, яка відважна. Дажбог — Датель Життя. Чому людина має боятися Того, Хто їй дав життя?"

133. Єрей Архандоніс сказав: "Маючи віру правдиву, ми віримо, що світ людини починається від Ісуса. Як ви вірите, маючи віру в Дажбога?" І відповів Віщий Чара: "Світ людини починається від рідного порога. Й Ісус починав свій світ від рідного порога. Ісус ніколи не відрікався від Бога батьків своїх, хоч знаємо, що Бог Авраама був дуже жорстоким — умертвляв і топив дітей.

У нас, українців (русичів) є рідний поріг, і ми так, як й Ісус, не хочемо зраджувати Бога батьків своїх. О рідний поріг життя! Людина може мандрувати все життя по чужих світах, та коли в неї щось збереглося людське, вона любитиме рідний поріг, який вона вперше переступила, тримаючись за материнську спідницю".

134. І прийшли монахи Афанасій і Іларіон: знають вони мову болгарську, і тому розуміють киян. Монах Афанасій сказав: "Ми, браття во Христі, приносимо до Києва правдиву віру. Хіба Віщий Чара правдивости не хоче прийняти?" І відповів Віщий Чара: "Розумію, ви приїхали до Києва на грецькому коні, який має ім'я "грецька ортодоксія". І кажете мені, щоб і я сідав на вашого коня. Скажіть, де я маю сидіти — біля гриви чи біля хвоста? У чиїх руках має бути ремінний поводок?"

Єрей Архандоніс сказав: "Ми, правдиві люди, прийшли, щоб вас правдивої віри навчити, щоб ви знали, як жити і любити, і тому ми їдемо впереді. Ремінний поводок має перебувати у наших руках".

Віщий Чара відповів: "Пташки вміють жити — уміють самі собі гніздо вити, уміють дітей любити. Живуть вони тими законами життя, які їм дали Небо і Земля. Законами Неба й Землі й ми керуємося. Коли ви, єреї-греки, вважаєте, що закони, дані нам Небом і Землею, заблукалі, нечестиві, а закони, придумані вами на єрейських вічах, премудрі й честиві, то ви на справу віри дивитеся як на знаряддя обману".

135. "Ви не можете казати, що нам принесли Христову любов — Христос любив віру батьків своїх, в якій, як знаєте, були криваві жертвоприношення, в якій Авраам сина Ісаака хотів на жертовнику ножем заколоти, в якій Саваот — Авраамовий Бог убиває дітей. Христос ніде не сказав, що віра Авраамова нечестива, заблукала. Христос бачив помилки віри батьків своїх і прагнув їх виправити.

Христос любив віру батьків своїх, бачачи в ній помилки. І я люблю віру батьків моїх, бачачи в ній помилки.

Помилки я буду виправляти обмірковано, розважно. Ще хочу сказати, що коли б не було любови, то не було б й Христа. Коли Христос народжений любов'ю, то тоді він залежний від любови: там, де залежність, є людина, а не Бог. Бог — Незалежність.

Ви, єреї-греки, проголосили на зборах Христа Богом, ну й тіштеся своєю постановою. Коли ж ви цю постанову хочете накинути й нам, і тому в ім'я Христа зневажаєте предвічну віру України (Руси), значить ваша любов до Христа вчить вас зневажати інші віровчення. Із зневаги постає ненависть, ви принесли нам любов Христову, щоб ми зненавиділи віру батьків своїх, в якій записана любов, слава, воля, почування, властивості душі нашої. Ви ненависть принесли. Ми ж, волхви Дажбожі, несемо всьому світові святу любов — ми проповідуємо порозуміння між людьми всіх на світі релігій!"

136. І сказав монах Афанасій: "Ми Христа принесли вам, щоб навчити вас, як світ створений, і з чого жінка створена". І відповів Віщий Чара: "Як світ створений? Ми щодня без вас про це думаємо. Людського розуму не вистачає, щоб точно визначити: чи світ створено правильно, чи хибно. Ніяка людина вдумлива не відважиться сказати, що вона точно знає, як створений світ. Христос мав юдейську науку про походження жінки. Він вірив, що Саваот жінку зробив, вийнявши з грудей чоловіка ребро. Ця наука Христова суперечить нашому віровченню. Ми віримо, що можна зробити макітру, дишло, колесо, а людину зробити не можна — людина народжена. Ми, внуки Дажбожі, народжені Дажбогом".

Єрей Архандоніс сказав: "Ми, єреї грецької ортодоксної віри, принесли вам обряди, які вчать, як правильно Саваотові молитися, наші обряди ортодоксні. Ми вам принесли ідеали справедливости, щоб ви були справедливими, красивими в красі Христовій".

137. І відповів Віщий Чара: "Обряди — справа людська, і ми, кияни, є людьми не гіршими, як ви, греки, і віру батьківську маючи, маємо святе право самі для себе обряди творити любі для нас, відповідні до природи життя нашого.

Ви, єреї-греки, кажучи, що ви є творцями справедливости, забуваєте, що в своїх судженнях про справедливість можете робити помилки. Ми, кияни, маємо свій ідеал справедливости. Ідеал київської справедливости створений розумом України (Руси). Світ тільки тоді буде правильно розвиватися, коли кожний народ матиме право мати свої ідеали справедливости, краси, віри. Ідеали справедливости, ведучи між собою шляхетну боротьбу, покращуватимуть духовне життя людства".

138. І сказав монах Іларіон: "Саваот — правдивий Господь, з любови до Саваота Авраам хотів свого сина Ісаака на жертовнику заколоти — це правда свята! Життя — це покірне служіння Христові, служіння угодникам грецької ортодоксної церкви. Життя — це відречення від земних благ в ім'я царства небесного. Тіло — посудина гріха. Зневажливе ставлення до тіла облагороднює душу. І тому ми тіло бичуємо, живемо, споживаючи воду і хліб. Ви, київські волхви, відкидаєте такі наші віровчення, бо у вас неправильне визначення, що таке життя".

І сказав Віщий Чара: "Що таке життя? Щоб відповісти на це питання, ви, греки, у давні часи їздили до Єгипту, Вавилону, Індії. Найбільший ваш мудрець Пітаґор учився у брагманів, у Індії. Вернувшись з Індії до Греції, він учив греків, що таке життя, і про це, як знаєте, пише Плутарх.

Скитія (Україна-Русь) старіша як Греція і Рим. І тому ми, кияни, багатші життєвими досвідами, життєвою мудрістю. І мудрість наша благородніша як ваша, благородніша тому, що ми її нікому не накидаємо і ми не тиняємося з нею по світах, займаючись душеловством".

139. "Не я, духовний батько України (Руси), маю іти по науку до папи римського чи патріярха грецького, а вони мають прибути до мене, щоб я їх на правдиву дорогу життя спрямував, сказавши: "Коли той Бог, якому ви вірите, справедливий по-всесвітньому, то тоді в ім'я всесвітньої справедливости, кожний народ має одинакове право сам себе представляти перед Богом, не визнаючи жодних чужих представників.

Відповідаючи на питання, що таке життя, кажу: ми, кияни, віримо, що життя — випромінювання сили Дажбожої. Життя — це розум, творчість, віра, любов, єднання. Жити — значить єднатися з Дажбогом. Єднатися з Дажбогом — значить розвивати свій розум натхненно, незалежно. І, щоб розум краще розвивався, ніхто нікого не повинен насилувати ні в ім'я віри в Бога, ні в ім'я невіри в Бога.

Чому в кожної людини інші розуміння життя? Тому що в людей неоднаково розвинений розум, неоднаково розвинене почуття обов'язку, любови, віри, оборони і збереження.

Ви, єреє Архандонісе, прийшли до Києва, щоб поневолити у наших душах святі навики самооборони і самозбереження. Як ви хочете це зробити? Ви хочете, не питаючи нас, визначати, що для нас добре і що для нас зле. Ви правдивою вірою Христовою хочете нас оскотинити, хочете нас поробити оскотиненими християнами.

Ви, єреї-греки, у нас хочете відібрати ті закони, які нам дала природа — закон обожувати природу, закон вільно пізнавати природу, закон по-природньому жити з природою. Ви хочете при допомозі віри Христової наші душі і наш розум понівечити у темних монастирських мурах, ідіте геть від нас!"

140. 988 рік. Після Різдвяних свят іде Стрітення. На Стрітення (у місяці лютому) лютує Зима, чуючи, що її сили слабнуть. Починають танути сніги, птахи, які зимують під стріхою, розцвірінькані, п'ють воду, яка краплями стікає по льодових пальцях, до стріхи примерзлих.

Молодь іде на Кий-гору. Група молоді, одягнена у кожухи — це Зима. А група молоді, одягнена у зелене одіння — це Літо. Тримаючи мотуз, вони змагаються, міряються силою — їхні сили майже однакові. Та Біле Буття (Білоба) має по своїй стороні Сонце — всеперемагаюче Сонце, перед яким слабне Чорне Буття (Чорноба).

Молодь, розсміяна, обадьорена змаганням, червонощока після змагання вітається, кажучи: "Стрітення, благослови матір-Землю теплим литієм!" (Слово "літо" походить від слова "лити", "лиття" (час падання дощів, час "давання життя", слово "дощ" у давні часи вимовлялося як "даж" чи "дажа" — давання життя).

141. Тисячі киян урочисто відзначають Стрітення. На Стрітення прийшли атімани-воєводи, косаки, купці. Весь Київ радується Стрітенню, а царя Володимира немає. Він у Двірцеві з єреєм Архандонісом. Він вчора сказав місіонерам-мусульманам: "Руси єсть веселиє пить, не можем без того бить".

Єрей Архандоніс говорить: "Єдина на світі свята ріка Йордань. Бєсовську віру мають українці (русичі), і тому ріку Дніпро звуть святою, о, брудні паґануси! Ідолопочитателі, замість того, щоб покірними молитвами душу всмиряти, танці влаштовують, присідають, підскакують — варварське потворне зловір'я мають".

142. І сказав цар Володимир: "Волхви кажуть — для візантійців візантійський Саваот — правдивий Господь. А для киян київський Дажбог — правдивий Господь. І візантійці і кияни — правдиво віруючі люди". І сказав єрей Архандоніс: "Ні, царю Володимире, люди — це глупе стадо, а цар — це мудрий пастух. Люди — слуги твої. Слуги твої не хочуть вірити, що ти на престол царський посаджений правдивим Господом Саваотом, і тому вони проти віри грецької виступають. Вони вірять, що ти син рабині, братовбивець, винолюб, бабій. Тільки віра грецька дасть тобі таку силу, яку має імператор Візантії — наставленик Христа — Творця Неба й Землі. Царю, ти прийняв хрещення — маєш віру грецьку, Христа пізнав. Чому не хочеш хрестити рабів своїх?"

143. Цар Володимир зачарований казанням єрея Архандоніса. Він хоче мати таку силу в Києві, яку має імператор у Константинополі. (У Константинополі "імператор" непомильний суддя справ божеських і людських). "На землі немає жодної різниці й жодного віддалення між владою Бога й владою імператора". "Імператор має вищу владу від патріярха, тобто від голови Церкви, бо коли патріярх має владу над душею людини, то імператор має владу над тілом і душею". (Др. Григор Лужницький, "Українська церква між сходом і заходом", Філядельфія, 1954 р., стор. 36).

На західному березі південного Криму греки з латинами звили гніздо — спорудили град Херсонес (Корсунь). І звідси вони обпливають південні береги України (Руси). І тут вони мають гучний торг — зловлених у степах юнок і юнаків на торзі продають і відправляють їх у Константинополь.

Цар Володимир, щоб заспокоїти обурення киян, які відкрито почали говорити, що він "вже греком став", пішов з військовою дружиною на південь і оточив Херсонес.

144. У Херсонесі перебував болгарин — піп Анастас. Греки (і про це пише Охритський єпископ Теофілякт у своєму описі життя Климента) звали болгарських священиків "скотоподібними" — нездібними добре опановувати грецьку мову. Піп Анастас знав особисто царя Святослава, який хоч і не був християнином, та совість мав вищу як у грецьких християнських імператорів.

Піп Анастас утік з Херсонесу і повідомив царя Володимира: "На схід від городища є криниця, з якої проведена вода, відведи воду і здобудеш городище". Греки, не маючи води, обезсиліли від згаги. Цар Володимир увійшов у Херсонес.

Імператор Василій 2-й обезсилений повстаннями. Херсонес (важливе джерело хліба, риби і м'яса) упав. Німецький цісар Оттон 3-й заручений з Анною — донькою славної красуні Феофанії і сестрою імператора Василія 2-го. Двадцятивосьмилітній Анні брат сказав, що вона повинна врятувати Херсонес.

145. І сказав єрей Архандоніс: "Царю Володимире, сам бачиш — Христос любить тебе, Христос зріднює тебе з вінценосною царівною Анною. Стаєш ти зятем імператора Візантії. Віра грецька ощасливлює тебе. Хто тепер у Києві відважиться сказати, що ти син рабині?"

("Візантія всіми силами намагалась релігійно опанувати Україну. Бо перемога одного чи другого віровизнання значила, якщо не політичне прилучення, то політично-культурний союз чи радше залежність України від даної держави, в цьому випадку Візантії" (Др. Г. Лужницький, стор. 25). Е. Вінтер у книзі "Візантія та Рим у боротьбі за Україну" твердить, що грецькі єреї вміли успішніше впливати на розум царя Володимира, як латинські).

У Херсонесі цар Володимир скинув одіння царя України (Руси) — золотий шолом, залізну кольчугу (сорочку), накидку, оздоблену древніми взорами (схожими на гуцульські вишивки), м'який зручний шкіряний обув. І греки-монахи почали царя України (Руси) одягати у грецьке одіння. Вони натягнули на царя Володимира скарамангій. (Скарамангій — довга до самих п'ят сорочка, яка нагадує мішок). Підперезали царя Володимира широким червоним поясом, взули його у грецькі червоні довгоносі черевики, на плечах шпильками причепили хламиду, на скарамангії (від шиї до п'ят) начіплені грецькі хрестики.

146. І сказав єрей Архандоніс: "Тепер вже сміло можеш відрікатися від брудного дикого поганського імени Володимир, в якому живе дух бєсовської віри України (Руси). І тепер можеш сміло носити ім'я грецьке, ортодоксне, достойне Базил, котре я тобі дав у Києві. У імені Базил живе дух віри грецької, живе слава Візантії! У імені Базил персоніфікована царська влада. Старі греки знають, що Базилея — дочка Зевса, хоронителька Зевсових блискавиць, о, святе ім'я маєш ти, царю Базил! Стаєш ти зятем цариці Феофанії, стаєш ти братом імператора Базила 2-го!"

Цар Базил (Володимир) навчається у грека-монаха Іларіона, як правильно вимовляти ім'я Базил. Єрей Архандоніс учить царя України (Руси) як правильно підходити до ікони (ідола) Миколи. І як кланятися, і як цілувати чудотворну ікону, і як пальці тримати, роблячи хрест. І потім греки-монахи почали вчити царя України (Руси), як він повинен поводитися у киріконі, вінчаючись з красною дівицею-куницею Анною.

147. Ніхто ніколи не знатиме, що мав на думці цар Базил (Володимир), ставши учнем грецьких монахів. Відчував він радість, зріднившись "із всесвітніми хитрунами і крутіями царгородськими греками?" (М. Грушевський). Відчував він огірчення, що греки одягнули його в грецьке пір'я? Думав він про те, що скажуть кияни, побачивши, що він запустив бороду, коси, і став подібним не на царя України (Руси), а на грека-монаха? Що скаже жона Рогніда, довідавшись, що він везе до Києва грекиню Анну? Що скажуть священнослужителі (волхви) України (Руси), довідавшись, що цар України (Руси) стоїть на колінах перед образами, на яких намальовані греки і юдеї?

Цар Базил (Володимир) віддав грекам Херсонес — "дарунок за дівицю — красну куницю". "Херсонес знову візантійський!" У Константинополі радість і тривога. На просторах Візантії повстання: візантійські стратеги, маючи підтримку місцевого населення і військових частин, не хочуть коритися наставленикові Христовому (Базилію 2-му). Напівголодує Константинополь, не отримуючи данини.

148. Є радість: Базилевса Анна, їдучи до Київа, прокладає дорогу до гіпербореїв, які мають вдосталь хліба, меду, шкіри, сиру, хутра, воску, дерева. Вона житиме біля чарівної ріки Дніпро. "Дніпро — найбільш корисна ріка не тільки між скитськими ріками, а й між всіма річками взагалі, крім єгипетського Нілу. Дніпро забезпечує тваринам найкращі і найпоживніші пасовища, а риба в ньому, як кількістю, так і смаком, понад усе! Його вода найприємніша для пиття, пливе він чистою течією. На його берегах чудова орна земля і росте висока трава там, де земля неорана. Він має велику безхребетну рибу, звану осетром, для солення. Це єдина річка, побіч Нілу, про джерело якої я не можу сказати, ні жодний грек, на мою думку" (Геродот, 485-425 роки до нашої ери).

Коли вже чотириста років "до нашої ери" (сімсот літ перед заснуванням Константинополя, імперії Візантійської) на берегах Дніпра була чудова орна земля — розвинена хліборобська культура, то які чарівні тепер там ниви злотоколосі, і які там ситі і численні стада скоту? Ось на яку землю їде візантійська цариця Анна!

149. У Святині (у київському Священному Гаю) таємна рада: присутні — атіман-воєвода Гутта, атіман-воєвода Орь, атіман-воєвода Бразд, який зріднений з атіманом-тисяцьким Угоняєм (воєначальником царя Володимира у Новгороді). І Віщий Чара, Віщий Радогост, волхв Богомир, волхв Божедар, косаки-звитяжці Травин, Скотана, Грім.

І сказав атіман-воєвода Бразд: "Грек-купець Миколай продав вість. Є стара оповідь: греки, щоб взяти Трою, зробили великого дерев'яного коня і, як дар, поставили перед вратами Трої. Троянці втягнули цей дарунок у Трою — з коня повідчинялися двері, повискакували озброєні греки і покорили троянців (гіттітів)".

150. "І тепер до Києва впроваджується троянський кінь, в якому сидять грецька дівиця Анна, донощики візантійські, єреї улесливої релігії ідола Саваота".

І сказав атіман-воєвода Гутта: "Цар Володимир відрікся від рідного імени Володимир і прийняв грецьке — Базил. Він цим започаткував зневажливе ставлення до рідних імен наших. Мої доньки, Святослава і Сумира, плачуть з сорому, почувши, що цар Володимир прибуває до Києва в чужому пір'ї. Що робити, щоб гордість України (Руси) була врятована?"

І сказав Віщий Чара: "Хай наш цар поклоняється Саваотові, а ми Дажбогові. Не буде ж він нас зневажати за те, що ми любимо того Бога, якого любив його тато Святослав? Глузд каже — той, хто зневажає Бога України (Руси), зневажає людей України (Руси)".

І сказав Віщий Радогост: "У Атенах я бачив — є віра християнська, але в Греції ніхто не зневажає старих святинь, стоять нечіпані статуї Богів Греції. Є такі греки, що біля стіп Богів своїх квіти кладуть. І тому я прошу тебе, атімане Гутта, не веди косацької раті на брань. Не хочу, щоб на твоєму мечеві була кров царя Володимира.

Я скажу царю Володимиру: не одна віра повинна панувати на світі, як єдиноправильна. Світ повинен багатіти багатьма вірами, і всі віри повинні користуватися однаковим правом. Ми, кияни, можемо вважати, що та чи інша чужа віра виглядає для нас смішною, хибною, бо не відповідає нашим поглядам і нашому серцеві, але ми ніколи не кажемо, що чужа віра неправдива, і тому вона не має права існувати. Ми, кияни, можемо мати свою думку про чужі віри, але ми ніколи не будемо чужі віри нищити, іновірців карати, бо ж коли б ми так робили, то це означало б, що віра в нас дика, жорстока, самолюбна, потворна. Мусульмани моляться у мечеті, жиди — у синагозі, греки — у киріконі, латини — у костелі, а ми, українці — у святині. Усі ми люди Неба й Землі, і кожний з нас по-своєму достойний тому, що має свій шлях віри в Бога".

151. Грекиня Анна прибула до Києва: з нею прибули і її прислужники і прислужниці, єреї, монахи, посли, гості. У Царському Двірцеві цар Базил (Володимир) стрів жону Анну. (Диво в Царському Двірцеві: кияни звуть Царя Володимиром, а греки — Базилієм, дві віри — два імени. Цариця Рогніда сказала, що цар Володимир смішно виглядає з грецьким ім'ям і в грецькому одінні. За відважне мислення її карають: монах Агапій обрізав їй коси русі й пишні. "Прощай моя руса коса!" — сказала цариця Рогніда, залившись гіркими сльозами.

Монах Агапій сказав: "Віра України (Руси) і її волхви — це сатана! Чи відрікаєшся ти сатани і всіх діл його, і всіх слуг його, і всієї служби його, і всієї гордині його?" Рогніда тремтіла з страху, ковтала гіркі сльози, які котилися по її щоках, зволожували її уста. Вона сказала: "Відрікаюся". Ще два рази монах Агапій казав: "Кажи — відрікаюся". Замість відповіді, вона почала ридати — здригалася її душа. Монах нарік її Анастасією, і повів її у темницю, де вона під охороною монахів житиме як монахиня правдивої віри грецької. Кияни, знаючи гірку долю Рогніди, нарекли її Гориславою: здобула вона горем славу у пам'яті людській.

152. На березі Дніпра з лад'їв греки вивантажують бочки, наповнені винами. Виносять скрині, у яких ризи, хрести, кропила, образи Варвари, Миколая, Григорія, Іоана Хрестителя, Христа, Марії, ритуальна посудина срібна, пахощі, епітрахилі.

("Згідно з рішенням царгородського Собору (4-го березня 870 року) після спільної умови між болгарським князем Борисом, патріярхом Ігнатієм і візантійським імператором Василієм 1-м (867-886) до Болгарії прибув грецький архиєпископ, декілька єпископів та велика кількість світського й чернечого клиру. Та вже незабаром вийшло на яву, що всі ці візантійські місіонери в меншій або більшій мірі були агентами Візантії, ціллю якої було поневолення Болгарії" (Др. Григор Лужницький, "Українська церква між сходом і заходом", 1954 рік, стор. 30). Агенти Візантії, ціллю яких є поневолення України (Руси), повністю опанували Царський Двірець царя Володимира).

У Царському Двірцеві як у церкві — ікони і підсвічники. І всюди чути грецьку мову. Чути гострий запах (за грецьким стилем) смаженого м'яса і кислого вина. Українці (русичі), які були прислужниками цариці Рогніди, вигнані з Двірця. Ключі від царських скарбів передані грекині Анні: вона греків поробила довіреними людьми Царського Двірця України (Руси).

Прислужниці цариці Рогніди до глибин душі ображені, ідуть вулицею і кажуть: "Правильно, правильно кажуть волхви — чия віра, того й влада, чия віра, того й мова, чия віра, того й сила, чия віра, того й порядки".

153. Ще ніким і ніколи цар Базил (Володимир) не був так звеличений, як тепер греками-єреями. Звуть вони його "наставлеником Бога Христа", низько йому кланяються. Вони вранці грецьким способом одягають і взувають його, і він з ними молитву каже. Коли він сказав, що воліє сам купатися і одягатися, йому монахи відповіли, що то тільки у тих нечистивих варварів, які не володіють інстинктом державнотворення, цар пошани великої не має. У нас, греків, усе для царя — значить усе для слави, сили і щастя держави. Підданий, звеличуючи царя, звеличує себе. Підданий знаходить для себе щастя, виконуючи накази царя. Підданий відрікається від особистої волі, щоб мати особисте щастя — царську ласку.

154. У Царському Двірцеві пир після пиру. Грецькі вина піднімають настрій пируючим, відважна й буйна підхмелена уява. Атіман-воєвода Вовчий Хвіст і атіман-воєвода Путята, наслідуючи царя Базиля (Володимира), мають грецьке одіння, на грудях у них хрести — дарунки єрейські.

"Іспалаєті деспота! Іспалаєті деспота! Іспалаєті деспота!" — співає група греків-монахів, їхні голоси звеличують царський пир. Тільки цар Базил (Володимир) поворухнеться, щоб слово сказати — настає мертва тиша, кінчив він слово мовити — усі натхненні царською мудрістю, волею, силою. Єрей Архандоніс каже: "Так, царю Базилію, віра грецька учить славити царя — наставленика Бога Христа. Ти всесильний, твій наказ — наказ Владики Господа Ісуса Христа, який своєю владою держить творіння і своїм промислом упорядковує світ, і перед ним тремтять усі сили розумні, і хвалять його сонце, місяць, зорі, і перед ним дрижать безодні. Він напнув небо, як шатро, на водах поставив землю, піском означив край моря, йому служать сили ангельські, перед ним стоять і літають многоокі херувими і шестикрилі серафими. Дай, царю Базилію, наказ, щоб кияни прийшли до води, хрещення прийняли. Віру грецьку маючи, вони поклонятимуться тобі, як наставленикові Христа Ісуса, у церквах славитимуть деспота Базилія!"

155. І на питному пиру цар Базил (Володимир) сказав: "Велю завтра хрестити Київ! А хто не прийде — багатий чи бідний, раб чи чернь людська, той противен мені, і буде позбавлений майна свого, і буде покараний смертю!" Єреї-греки ці слова почувши, відважно заспівали: "Киріє елейсон! Киріє елейсон", що значить "Господи, Помилуй!"

("Не бажаючих хреститися було дуже багато в Києві, і взагалі по всій Русі. В самому Києві поліційний нагляд (...) був настільки сильний і дійсний, що небажаючі хреститися не могли сховатися і примушені були — або поневолі хреститися, або рятуватися втечею, або (...) підлягти смертній карі" (Професор Духовної Академії Е. Голубинський, "Історія Русской церкви", 1901 р., т. 1, стор. 175).

Воїни-варяги і греки-монахи, маючи царя Базила (Володимира) наказ "карати смертю", "позбавляти майна", "виганяти з дому", проявляли законну жорстокість. Вони оголеними мечами гнали людей — ішли перелякані матері з дітьми, ішли баби, діди. Ішли з невимовною тривогою в душі. Біля Дніпра, на березі Почаєво киянам був даний наказ скинути з себе весь одяг.

156. У киян було дуже розвинене почуття сорому: хіба ж може стояти голий тато біля доньок голих, хіба ж може стояти гола мати біля синів голих, о, Дажбоже, це ж бо стид великий, гріх несусвітній! Є скотина — в неї сорому немає. Чому до нас, українців-русичів, хрестителі ставляться як до скотини?

Кияни ридали з сорому, як малі безпорадні діти. Руками закривали "соромні місця". Старалися дивитися в землю — не знали, де очі подіти. Ті матері, які не хотіли голими бути, були биті бичами. "Краще смерть прийняти, ніж так зневагу терпіти", — казали матері. І старим бабуням було дозволено рушником "соромне місце" прикрити, жінки, дівчата й чоловіки не дістали від єреїв-гречинів такого дозволу: голі стояли перед хрестителями.

157. На березі Почаєва сидять цар Базил (Володимир) і цариця Анна. Стоять єреї-греки в ризах довгих, розмальованих. У бочках вода, на лавці — кропила, зроблені з кінських хвостів. Варяги і воїни приганяють нові й нові юрби киян. З юрби вийшов старий сивобородий киянин Боголюб, поклонився до царя і сказав: "Царю Володимире, знав я тата твого, маму твою, то ж я твою маму Малуню віз з Києва до Будутина. Зроби мені ласку, дозволь мені вмерти з тією вірою, яку мали батьки мої". Кияни, почувши ці слова, гірко заплакали.

"Киріє, елейсон! Киріє, елейсон!" — речали єреї-греки, вимахуючи кропилами. Прибігли три варяги заклопотані — подраний одяг мають, подряпані обличчя. Кров на руках. Ставши перед царем, вони сказали: "Сидять у домах, замкнулися, не хочуть хрещення приймати". І сказав цар: "Ловити і хрестити, а хто противиться — того сікти, піддавати смертній карі! А хто хрещення прийняв — дари давати, вином-медом угощати".

158. На Хрещатій долині стоять бочки з медом, вином, на столах — їство: дари царські для тих, хто хрещення прийняв. Стоять "дари царські" неторкнуті: ті, що "хрещення прийняли", похиливши голови, повертаються додому з пригнобленою душею, з розбитим серцем, їм не хочеться пиво-меди пити, їх гнітить сором, зневага. У них відібрана гордість вродженої гідности.

Воїни-варяги з монахами-греками заклопотано бігають від дому до дому. "Хрещені?! Вішайте хрест на шию! Хрест спасає від смерти", — і меч варязький, і хрест грецький стояли перед очима київської родини. "Тато втік до лісу, а мама — хора", — сказали перелякані діти. Хрестителі вигнали дітей з хати, забрали вартісні речі, двері дошками забили.

На тому домі (так пише київський літописець), де вже були люди хрещені, хрестителі сокирою вирубували "отес" — знак хреста. Дім, який не має "отесу" (хреста) з наказу царя Базила (Володимира) мав бути спалений, а люди — посічені.

159. "Хрестись!" — крикнули воїни-варяги. Мати стояла з дитиною, як завмерла. Бліда, як полотно. Дивлячись на піднесений меч і хрест, вона тихо сказала: "Дажбоже, життя таке гарне, що варто вмерти, щоб жила честь роду мого". І ойкнувши, упала — кров струмками ллється, меч розкраїв голову. Біля закривавленої матері сидить семилітній хлопчик — онімів з переляку.

Воїни-варяги, довідавшись, що вони убили жінку атімана-воєводи Гутти, почали тікати. Вибігши з подвір'я, атіман-воєвода Гутта догнав їх. Він, сказавши: "Іду! З Дажбогом іду!", підняв меч. Він бився з трьома варягами як надлюдина. Він бився за віру України (Руси), за жінку Світляну, за доньок Святославу і Сумиру, за сина Анта.

160. Три варяги упали від меча атімана-воєводи Гутти. Два варяги прибігли з сусіднього дому до Сумири і Святослави, зірвали з них знаки Дажбожі (тризубці). Три косаки, що летіли на конях, обезголовили варягів і визволили Гуттиних доньок.

Вулицею іде сліпий волхв Дубава з поводатарем і співає: "Греці-і-і налезша-а на Русь і творящі зла-а-я во ім'я богов. Греці-і-і налезша на Русь...".

"Відрікаєшся від бєсовської віри батьків своїх!? Навертаєшся на віру грецьку?! Цар Володимир сказав — аще хто не обрящеть ся, іменіє лишиться іда прийме казнь!" — сказав монах Іларіон, показуючи на двох варягів, які стояли з оголеними мечами. І відповів славний коваль Ліпака: "Я приймаю казнь! Казніть мене першого, щоб мої очі не бачили мертвих дітей моїх і жени моєї".

161. Діти (Ляля і Божедар) вважали, що їхні тіла мають лежати біля посіченого тата. І лягли вони, щоки свої притуливши до щік татових. І очі закрили: вони були маленькими, про смерть нічого не знали, та знали вони, що мають бути там, де й тато, їхня мати не бачила, як варяги безжалісно мечами покололи її дітей — вона померла з переляку (не могла перенести смерти мужа свого).

Варяги зірвали з шиї мертвої матері намисто з шкла і сердолику. Вийняли з її кіс золотий гребінець, зняли з пальця перстень, вирвали з вух сережки. У коваля взяли пояс, на якому були золоті накладки. Виходячи з дому, вони хотіли дім підпалити. Та монах — грек Афанасій сказав, що дім новий і просторий, в ньому житимуть монахи — прибулі з Греції браття во Христі.

162. Єрей Архандоніс, бачачи, що в Києві багато убитих, розмилосердився, і сказав: "Той, хто не хоче хрещення прийняти, може їхати в Константинополь на каторгу". Молоді кияни не знали, що значить слово "каторга" — воліли краще їхати на каторгу, ніж зраджувати віру батьків своїх. І їх зв'язували. І гнали на каторгу. (Грецьке слово "каторга" значить "корабель", у якому веслують невільники ланцюгами до весел прикуті).

Варяги-воїни з греками-монахами вторгнулися у Київський Священний Гай. І почали сокирами вирубувати золото і срібло, яке зображувало Трисуття — знак Дажбожий. Монах Агапій тримав "Біблію" і читав: "Жертівники їхні зруйнуєте, стовпи їхні поламайте, святі гаї їхні зрубайте, а тесані постаті їхні вогнем спалите" (5 кн. Мойсея, гл. 7, 5).

"Книга Повторення Закону навчала про це: "Жертівники їхні порозбивайте, святі дерева їхні постинайте, а тесані постаті їхні попаліте вогнем. Так, власне, й робили в нас по прийнятті християнства", — пише без жалю до святощів народної Української культури Іларіон (Огієнко) на сторінці 21-й у книзі "Дохристиянські вірування Українського Народу".

163. Образ Бога України (Руси) має бути прив'язаний коневі до хвоста і волочений вулицею, і зневагою заплямлений? Не тому, що Український Бог неправдивий, а тому, що Він має образ українця (русича), втілює Він духовну незалежність України (Руси), втілює в собі нескориму вдачу косацьку і є Він символом єднання Минулого, Сучасного і Майбутнього. Коли Український Бог буде на очах українців (русичів) заплямлений, битий бичами, то це вб'є в душі українця (русича) пошану до себе, вб'є віру в себе, вб'є відданість рідній справі, душу приголомшить, знедолить. Українці (русичі), бачачи, що все їхнє справді рідне і справді святе, заплямлене, загорьоване, осуджене, житимуть з охлялою душею.

Приволокли образ Бога України (Руси) до Дніпра і заходилися Його топити. Матері, які вже були хрещенні і мали хрести на шиях, за тужили за рідним Богом. Вони бігли над Дніпром, руки ламаючи, сльозами очі заливаючи, казали: "Видибай, Боже, видибай Боже!" (Слово "видибай" в ті часи вживалося в значенні "виходь").

164. "Глупі темні матері плачуть за дерев'яним богом-ідолом, бовваном! То дерево, а не Бог! Коли б він був Богом, сам би себе врятував. Плакати за деревом, на якому зображене лице людське — зловірство!" — рече єрей Архандоніс. Косак Троян і косак Боголюб прив'язали коневі до хвоста образ Ісуса Христа (ікону дерев'яну) і почали тягати вулицею і казати: "Глупі єреї-греки вірують цьому дерев'яному богові-ідолові, бовванові! То дерево, а не Бог! Коли б він був Богом, сам би себе врятував! Плакати за деревом, на якому зображене лице людське — зловірство!" Кияни, бачучи, що позаду образу Українського Бога, косаки тягнуть образ Візантійського Бога, почали зривати з шиї хрести і кидати в болото. Що це діється? Зіткнулися два світогляди — дві культури, зіткнулися два світи — світ Дажбожої України (Руси) і світ Саваотової Візантії.

165. Загін воїнів-варягів у київському Священному Гаю. З Святині вийшов врочистий Віщий Радогост і сказав: "Кияни, крім віри, ще є таке слово "культура" — до культури належать старі письмена, образи Богів, храми, мистецькі вироби. Я був у Греції, греки — християни, але вони, щоб бути народом древньої культури, зберегли свої древні храми і образи своїх древніх Богів, і греки зберегли письмена своїх древніх волхвів. Щоб між достойними народами ми були достойним народом, збережімо й ми свою рідну древню культуру, яка величається ось в цьому Священному Гаю".

(В оповіді "Заратустра, Бог і Біблія" я писав: "Олександр Македонський (336-323), учень Аристотеля, зненацька, розбивши іранську (перську) армію біля Арбели в 330 році, довершив справді дикий варварський подвиг: "вкинув заратустріянські рукописи у вогонь", — пише на сторінці 293 М. Н. Далла в книзі "Історія Зороастріянізму".

Вони (греки Олександра Македонського) були не кращими, як дикі варвари, очолені ханом Батиєм. Вони нищили в Персії перське скульптурне мистецтво, клинописні письмена. Підпалюючи будинки, вони грабили золото, срібло. І що справді це так було, пише сам грек Діодорус (17, 72).

Палення в Персії рукописів, здійснене греками, це "факт Олександрового розпусного вандалізму", — пише на 184 сторінці М. Н. Далла у книзі "Зороастріянська Теологія".

Олександр Македонський, вторгнувшись у Персію (Іран), почав персів силою вогню і меча навертати на грецьку ортодоксну віру в Зевса, Атену, Деонисія, Артеміду та інших грецьких богів і боженят. Греки в Персії руйнували святині Заратустри. І в цей час були греками спалені першорукописи "Авест". І такий (ні, ще потворніший!) "факт Олександрового розпусного вандалізму" довершують грецькі єреї і архиєреї в Русі (Україні) в 988 році").

Єрей Архандоніс підняв хреста і заречав: "Киріос, елейсон! Киріос, елейсон! Киріос, елейсон!" Воїни-варяги запалили вогонь: почала горіти Святиня України (Руси). Горіли древні письмена народу Українського. Горіли прапори, прославлені в походах царя Олега, царя Ігоря, царя Святослава. Горіли теси (дощечки), на яких викарбувані молитви волхвів, наука лікування травами.

166. З палаючої Святині вивели варяги-воїни, вивели на розп'яття старого тата Віщого Чара. Він сказав: "Володимир може справляти весілля з грекинею — то його справа, але нехай він не справляє весілля України (Руси) з Візантією. Земля-Мати свята народить Великого Сина і Він оправдає без вини осуджену і покарану віру України (Руси)! Хто вмирає за віру, той отримує вінок життя. Хто зраджує віру, той живе з вінцем мерзотного раба. Стрічай, Дажбоже, іду до Тебе".

Варязькі мечі прокололи груди старому татові Віщому Чарові. Він печаттю народної совісти упав на святі письмена України (Руси), які були охоплені вогнем. "Киріос, елейсон! Киріос, елейсон! Киріос, елейсон!", — рекли греки-єреї, здійснюючи хрещення України (Руси). Справді, це не було хрещення, а жорстока злорадна помста. О українці (русичі)! Ми, єреї-греки, знаємо: "На п'ятому році правління Іраклія Руси відняли у Римлян Грецію" ("Теоп", стор. 186). "Руси б'ють греків, і через Істрію підступають до Риму" (Папа Григорій 1-й).

167. Горить Храм-Святиня України (Руси), в якій кияни віддано молилися, вірою душу свою ощасливлювали, писанками обмінювалися, свічки ставили перед злотосяйним знаменом Дажбожим — небесним триглавом (Трисуттям). Єрей Афанасій, охоронений варязькими мечами, співає натхненно: "Хто не любить Господа Христа, нехай буде проклятий" (До Коринтян, 16, 22). "Бо наш Бог — вогонь пожераючий" (До Жидів, 12, 29).

І (свідомо чи несвідомо) єрей Афанасій співуче читання закінчив словами старого грецького законодавця Солона: "Всяке божество заздрісне".

"Пожераючий вогонь" грецької віри ортодоксної жере віковічні культурні надбання народу Українського. Чорний дим розносить по Києві запах згорілих киян — киян, принесених у жертву "Пожераючому вогневі"".

168. Вечоріє. Іде вулицею хлопчик (син убитих батьків — дитина Миролюба і Славуні). Іде в ніч — руки тремтять, як у лихоманці, очі непорушні, як у мертвяка. У хлопчини на шиї хрест. Він плачливим голосом співає те, що чув тоді, як бачив смерть тата і мами: "Киріос, елейсон! Киріос, елейсон! Киріос, елейсон!"

Єрей Архандоніс возрадувався, що маленький варвар свою душу призвичаює до благородної грецької мови, обласкав хлопчину і дав йому ім'я Іраклій, і привів до Царського Двірця. Іраклій і такі діти — як він, творитимуть церковний хор — славитиметься у Києві грецька віра ортодоксна.

Ніч. У Києві тихо і темно — ніхто не світить світильників. Перелякані матері з дітьми попритулялися до шибок, заплаканими очима дивляться на Священий Гай, в якому високим полум'ям горить Віщий Чара. На руїнах Храму України (Руси) єреї-греки поставили хрест...



"...Ти в руїнах тепера, єдиний

наш Храм:

Вороги найсвятіше сплямили!

На твоїм вівтарі неправдивим богам

Чужинці вогонь запалили!"


(Леся Українка)



ДЕНЬ 23



1. 989 рік. Київ. Царський Двірець. Єреї Архандоніс, Агафон і Анастасій обіймами і поцілунками зустріли прибулих з Константинополя греків-монахів Сильвестра, Акила, Макарія, Андрея, Зинона, Никиту, Панкратія, Інокентія, Пафнутія, Ісакія, Елпидія, Парфенія, Евстратія, Іпатія, Софронія, Геронтія, Євстахія, Нифонта, Агапія, Деонисія, Аполлона, Іраклія, Нестора, Трофонія, Фокія, Нікона, Меркурія. Прибулі монахи сповістили, що три групи монахів (в кожній групі по тридцять осіб) перебувають в дорозі з Константинополя до Києва. "Богородиця чудом веде на Русь греків". Для них треба приготовити доми-монастирі.

У Києві багато порожніх домів. "Віроломники, хай погинуть у зловір'ї! Ми підемо в ліси Деревлянії, житимемо в землянках. Не зрадимо віри батьків своїх", — говорили кияни. Жінки цілували пороги рідних домів. З сльозами, з тугою несказанною залишали Київ, ішли з дітьми в ліси.

2. Грецька віра в Києві проголошена вірою пануючою, правдивою, православною. Рідна віра України (Руси) в Києві проголошена вірою забороненою, нечистивою, паµанською: "паґанською вірою (від латинського слова раgus — село, раganus — сільський)".

"Християнська етика була явним противенством паµанської. Коли паґанство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Паґанин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту, — християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.

Світ і природа, що... були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радости, в очах християнина — се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво, що вже найдавніші паґанські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були поражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, як Лукіян, або бездонно-забобонними, як Таціт, або заклятими ворогами всієї людської суспільности" (Іван Франко, "Данте Алігієрі", Львів, 1913 р.).

3. Греки у Києві проголошені духовними провідниками України (Руси). Цар Володимир дав грекам право судити і карати душу українця (русича). Греки прибувають до Києва — до града підлеглого судочинству (юрисдикції) константинопольського патріярха. І вони поводяться у Києві як необмежені господарі. Вони голосять, що їм сама "Богородиця веліла жити у Києві". На вулицях Києва чути грецьку мову. Монахи заходять в доми — продають воду йорданську, камінці з гори Афон, хрестики, ікони. І киянин купує, щоб не попасти на список людей "нечистивого язичества", тобто — народної віри.

Єрей Архандоніс у Царському Двірцеві має таємну розмову з архимандритом Меркурієм — агентом патріярха Николи. Архимандрит Меркурій прибув як звичайний монах з групою монахів. Він сказав: "Слово Іоана Злотоустого" — наш закон церковний, Іоан Злотоустий каже, що християнина треба карати так, як "Мудрість Божая глаголить" — "до 6 ілі 9 ран", "аще лі зла вина, то 30 ран". Нанісши християнинові 30 ран "по мудрості Божія, душу його спасеш".

4. "Візантія — свята світова імперія". І тому вона "по мудрості Божія" має володіти тими землями, які вона на віру Христову навернула. В Україні (Русі) кожний християнин православний — повинен жити в покорі, страхові. І повинен знати, що він горює за первородні гріхи Адама і Єви. Душа киянина — православного християнина, живучи в покорі, страхові й горі, ослабне. І слабим душам ми будемо говорити: "Покірністю душ ваших, з слізьми на колінах благайте, щоб Владичиця небесна покрила вас омофором. Блаженні, убогі духом, вони бо внаслідують царство небесне".

"Знаєте, єреє Архандонісе, коли перси нас завоювали, ми боронили волю свою, маючи на устах слово великого Есхіла: "Вперед, сини Геллади, летіть в бій! Звільніть вівтарі рідних Богів і могили Предків! Бій іде за все!" Перси заплямлювали вівтарі Богів Геллади, щоб ми, гелладці, жили в приголомшенні".

5. І сказав єрей Архандоніс: "Скити (українці-русичі) від часу заснування полісу Константина (і раніше) завдавали нам дошкульні удари. Тепер ми у Києві, в серці нескоримої Скитії, стали володарями! Ми — володарі душі України (Руси), ми з неї зробимо те, що схочемо!"

"Знаєш, архимандрите, в старі часи ми, ввійшовши, як завойовники, в Малу Азію, руйнували вівтарі тих племен, які ми покорили. І на завойованих землях ми ставили вівтарі нашої богині Артеміди. Ми ніколи не наслідували чужинців. Великий Перикл казав: "Наш державний устрій не наслідує чужі установи. Ми скоріше самі служимо зразком для інших, ніж наслідуємо інших". І сьогодні в Києві грек стає зразком мудрої і достойної людини. Киянин зобов'язаний наслідувати грека, щоб бути достойною людиною.

Жодний в світі народ не має стільки прав гнітити українців (русичів), як ми, греки. Бористени (скити) — наші многовікові вороги. Ми у Греції між греками викликали ненависть до скитів. Ми малювали скитів як потворних варварів-дикунів. Ненависть — велика рушійна сила самооборони!"

6. "Ми знаємо, що римський полководець Маркус Красус був зачепив скитів на пограниччі Дакії. І скити, мечі піднявши, на конях летіли, як сніговії: усі римські воїни полягли в бою. І лежала на полі бою відтята голова Маркуса Красуса — славного архистратига Римської імперії. Історик Прокопій, описуючи нічний бій між ромеями (греками) і українцями (русичами), зазначив, що смерть була уквітчана піснею.

Українці (русичі), ідучи на смертний бій, співали. І вмирали вони, не маючи жодного страху. Вони вважали себе богами — боги й після смерти живуть, їх їхня віра наснажувала енергією надлюдською. Ні, ми не овець охрестили!" Архимандрит Меркурій і єрей Архандоніс, звучи всяку людську гордість паґанством, самі в душі пломеніли гордістю, що їм вдалося охрестити Україну (Русь). (Іоан Скилиця, історик Візантії, пише: "Все, що знаходилося на берегах Евксину (Евксин, — Чорне море, — Л. С.) і його побережжі, руйнував і спустошував флот россов (народ же росс — це скити, народ грубий і дикий") ("Історія Візантії", ч. 2,1967 р., стор. 228).

Хрестити Україну (Русь) — значить мститися, карати її. Ніякий в Европі народ не був так спустошений хрещенням, як українці (русичі). "Як твердить проф. Е. Аничков (на сторінці 352-ій у книзі "Язичество і древня Русь"), біля Києва, недалеко села Берестове, був Священний Гай, а на схилах під цим Гаєм знаходилися печери, в яких береглися Київські Боги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Печерська лавра" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", 95 стор.). Чому в печерах під Священним Гаєм "береглися Київські Боги?"

7. "Коли року 988 киян мали хрестити, багато з них поховали ідолів своїх божків по печерах, оберігаючи їх від знищення. Митрополит Київський Іларіон (померлий в 1066 році) у "Слові о законі і благодаті" розповідає про киян, що вони "приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да іх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидителі есми, самі зрівьше ридати подобьна лихьновенія прелести їх". Тут згадка про ті печери, що були біля Священного Київського Гаю, де незабаром постала Києво-Печерська лавра. І взагалі там, де стояли капища та боввани, пізніше поставали церкви" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 157).

Кияни "скриша в печерах" (сховали в печерах) пам'ятки своєї національної культури. Коли єреї заходилися сховане в печерах витягати і палити, кияни почали "ридати": вони гірко оплакували руїну своєї чарівної національної культури, яку зрадники назвали "нечистивим паґанством". Зрадники проголосили зраду справою достойною: хочеш бути достойним, зневажай рідне і догоджай чужому. Керуючись рабськими поняттями достоїнства, наприклад, Юрій Яновський пише: "Націоналісти удавали з себе діячів і тулили скрізь жовто-блакитні ганчірки" ("Вибрані твори", Київ, 1970 р., стор. 176).

(Українці, підпорядкувавши себе чужій вірі (грецькій ортодоксії, римо-католицизмові, москвинському большевизмові), не мають права обожувати національні святощі України (Руси). Їм (чужопоклонникам) вільно (о, яка принизлива ця рабська воля!) любити Україну (Русь), прославляючи святощі її ворогів).

8. Мільйони дітей в окупованій Україні вірять (їх навчено вірити), що красний прапор патріярха Московії Ульянова (Леніна) — святощі України, а жовто-блакитний прапор (рідний прапор України-Руси) — це "ганчірка". І єреї облудної Візантії (проповідники грецької ортодоксії) митрополити Іларіони, щоб заплямити символи Духовної Незалежности України, і щоб в українців викликати зневажливе ставлення до скарбів самобутньої культури, вживають образливі грецькі, болгарські, турецькі терміни "ідоли", "кумири", "капища", "боввани". І ось ці єреї чужовір'я, поклоняючись, як раби німії, чужим святощам, вважають себе українськими патріотами. Справді, вони є тими синами, які тримають свій народ у тьмі, щоб він не відрізняв, де його відданий син, а де — зрадник.

9. У Києві до 988 року кияни казали "святиня", "святилище", "храм". І слова ці такі старі, як стара історія Індо-Европейських народів. Наші предки (трипільці) казали "светана" (світла, світлиця). І казали вони "грама" в значенні "місце, де живе вогнищанин", "старшина роду". З слова "грам" постали слова "храм", "храмовий", "громада", "громадський". І в Індії (коли я йшов з Бенаресу в сусіднє село) я вживав санскритські слова "грама" в значенні "село" і "хета" в значенні "хата".

Слово "капище" принесли в Київ грецькі єреї з Болгарії. І цим словом вони називали дохристиянські українські святині і храми. Раби не знають, що самі себе осквернюють, звучи Святиню України (Руси) "капищем", звучи прапор України (Руси) "ганчіркою".

10. Ні! Кияни не ховали у печерах під київським Священним Гаєм "ідолів", "кумирів", "бовванів", їм ці чужі слова були незнані. І воїни за волю України (Руси) не вмирали під "жовто-блакитними ганчірками".

В. О. Ключевський (пропагатор Москвинської монархії) в "Курсі русской історії" (в 1-ій книзі, на 82 сторінці) пише, що літописці-монахи жили бажанням "оганьблювати всі віри, крім православної". Сини Ключевського, наслідуючи літописців-монахів, оганьблюють всі історії, крім Москвинської.

Кияни ховали (ховали від вандалів Візантійського Саваота) в печерах свої знамена — знамена національної незалежности. Статуї Київських Богів (з срібла й золота) були створені київськими митцями. У статуях були втілені дар київської уяви, духовної енергії, відчування краси.

11. Є прислів'я: "Хочеш пізнати культуру народу, пізнай його мистецтво, його письмена, його звичаї і його віру". Статуї Київських Богів репрезентували перед світом самобутнє мистецтво України (Руси). У цьому мистецтві (у мистецтві вільному від чужих впливів) втілювалася властивість душі української, душі, яка вільно багатіла на протязі тисячоліть в царстві чарівної природи України (Руси).

І... тепер біля печери (коло Київського Священного Гаю) ридання і крики. Змішалися слова київські і грецькі. Єрей Афанасій хреста тримає. І рече: "Будете мудрими, як від греків віру приймете!" Кияни глянули на волхва Богомира: просять, щоб він слово рік. І він рече: "Коли від греків віру приймете, будете мудрими по-глупому. Не вірте єреям Візантії! Вони розжалоблюють вас казаннями про одсічену голову Іоана Хрестителя, про прицьвяхованого Ісуса. І розжалобленим, розбентеженим душам вашим обіцяють рай небесний. Вони поводяться з раєм небесним як із своєю власністю, від якої ключі тримають".

12. "Вони хочуть, щоб ви були недорікуватим, покірно-смиренним стадом. Вони пороблять вас рабами і освятять ваші рабські звички. Вони бояться, щоб ви без них не шукали дороги до раю небесного. Вони вам забороняють вимовляти слово "Дажбог". Але вони вам дозволили пити — спиртним щастям нещасну душу заливати".

До волхва Богомира підбіг юнак і сказав: "Мене насильно охрестили, я Доброслав. Монах Меркурій сказав, що ім'я Доброслав нечистиве, паґанське. І дав мені ім'я Деонісій. І сказав мені, що не Матір Лель треба славити, а Варвару".

І сказав волхв Богомир: "Охрестили, кажеш? Насильно охрестили — насильно підпорядкували душу твою під закони єреїв грецьких. Насильники проголосили тебе рабом. Тепер вони залякуватимуть пеклом, гріхами, карами. Знівечать мислення твоє. Знівечені мислі страшніше виглядають, як знівечене тіло.

Не плач. І горя свого не виявляй єреям, бо вони допоможуть тобі твоє горе помножити. Вони, чужії люди, не хрестили тебе з любови до тебе. Вони насильно охрестили Україну (Русь), щоб вона тягнула ярмо грецьке. Вони хрещенням порушили нашу вроджену пристойність. Вони, вимахуючи кропилами, заставили батьків стояти нагими перед нагими доньками. Вони підвели киян під опіку грецьких лжебогів".

13. "Єреї малюють Саваота з бородою, з косами, в одінні грецькому. І кажуть: "Бог Саваот". Таке розуміння Бога може задовольнити уяву дикунів. Бог — це не бородатий грецький купець. Бог — це Все в Усьому в усій Природі. І ми, кияни, живемо в Природі, в сяйві Божому, і Природа живе в нас!

Я пройшов землі України (Руси) вздовж і впоперек. І тому, що моя душа кормиться чарами Природи, мене все хвилювало — полин, чебрець на могилах, вівсюг, сива нехворощ, берізка, що плутається під ногами, калачики, замріяна одноманітність степу. Степ вранішній такий багатий здоров'ям, що співати хочеться.

І мав я красовитий урочистий настрій, чуючи, як у блакиті жайворон співає жайворонисі. І йшов я над нивами золотоколосими. І чув, як за селом співали дівчата: "Наше село веселе, ми віночки несемо не з золота — яриці, озимої пшениці". І знав я, що їхня пісня — це молитва така бадьора й життєрадісна, як душа їхня".

14. "І тепер хрещення впровадило в нашу душу страх. Співаєш, граєш, гуляєш, бавишся, вінок плетеш, славиш весну — гріх чиниш, єреями будеш зневажений і осуджений. Ні, я проти зневажливого ставлення до красовитої природи України (Руси)!

Я відчуваю відповідальність за хід мого народу, за його минуле, сучасне і майбутнє. Я кажу: Київська віра — віра радости, віра захоплення божественною красою Землі рідної. Усе, що ми в природі бачимо, радує душу нашу. І ми, в душі радість маючи, в захопленні молимося — наші пісні, наші діяння — молитви наші. Ми віруємо з вільного спонукування, віримо з поклику душі нашої, віримо з потреб серця нашого. І тому наша віра добросовісна і відкрита, як двері гостинної хати. У нашій вірі немає пекла, немає чортів рогатих, немає чистилищ.

Вони, єреї, в ідола Саваота вірять з страху. Вони вірять, щоб не попасти до пекла. Вірять з обов'язку корисного, прибуткового. Вони з віри зробили прибуткове підприємство. І вони проклинають кожного, хто ослаблює прибутки їхнього підприємства.

Ми, кияни, не хочемо свою душу пригноблювати оповіданнями про Саваота, який у воді потопив дітей. Ми не хочемо чути оповідання про те, що юдейський цар Ірод мечами порізав дітей. Ми не варвари, щоб кривавими оповіданнями бентежити добрі душі дітей наших. Ми Богів на хрестах не розпинали. У нашій вірі немає кривавих оповідань. Ісус — справа юдейська, єреї-греки на юдейському нещасті наживаються".

15. І сказав єрей Афанасій: "Ви залюблені в світ! Світ грішний — значить ви залюблені в гріх. Хто любить гріх — той диявол, ви диявол! Ви брат сатани, антихрист! "Не любіть світу, а ні того, що в світі. Коли хто любить світ, немає в ньому Отцівської любови, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, й пожадливість очам, і пиха життєва — це не від Отця, а від світу" (1, Іоан, 2,15-16).

Християнин зрікається життєвих радощів, благ, розкошів. І таким самозреченням він наближається до царства небесного. Християнин умертвляє свою плоть — плоть грішна, поганська. А ви? Ви одягнений в білосніжне одіння. Від вас несе пахощами степових квітів. Ви залюблені в тілесну красу. Ви радите, щоб дівиці ходили в вінках з квітів пахучих. Ви кращу з кращих дівиць оспівуєте, звете її веснянкою! Ви юнаків учите скакати через вогонь, на конях гасати, через рови скакати. Ви поганин, спокусник, ви лякаєте юнаків монастирями.

У нас був старий мудрець Платон, і він любив уживати слово "комунізм", що значить "спільне життя", або "монастирське життя". Душу облагороднювати можна тільки в монастирі, де мир і зневажливе ставлення до грішного тіла. Ви молодь ведете в степ, ви піснями і квітами тілесні пристрасті спокушуєте!"

16. І сказав волхв Богомир: "Ви мене на моїй землі застрашуєте? Я так, як і дуб, корінням з рідною землею обнятий. А ви — зайда! Я кажу: там, де немає сили, немає миру. Монастир — це, як каже ваш Платон, — комунізм. У монастирі ви голодом катуєте тіло, і воно хоріє. З хворого тіла й хворі мислі виходять, появляється збайдужіння до краси і світу. Мир, достойний мир там, де сила! Сила там, де людина живе в єднанні з силою природи. Мир без сили нагадує мені людину, яка хоче одним пальцем голку вдержати.

Сила — джерело всіх дій! І Бог там, де сила світла, незнищима. Ви хочете, щоб Україна (Русь) не мала сили. І ходите по Києву й закликаєте молодь іти в монастирі. Молодь без сили — значить молодь без Бога. Без сили немає руху, без руху немає життя".

17. І стало тепер відомо, чому єрей Афанасій з волхвом Богомиром розмовляв. Він ждав прибуття варягів (градників), і тому розмовою затримував волхва Богомира.

Біля печери виросла купа висока, як хата: зранку п'ятеро людей виносило з печери древні письмена, договори, прапори, статуї Київських Богів. Між великими статуями є й малі статуї Рожаниці (Матері Лель), на грудях якої зображений тризубець вогнистий, як блискавиця небесна. У міхи градники складали срібло, золото, дорогі каміння, якими були обкладені письмена, прапори. Кияни стояли під домами — дивилися заплаканими очима на гибель святощів рідних. Гірко плакали. Діти казали: "Тато, греки кажуть, що все наше поганське, ідольське. А все їхнє — правдиве, божественне. Греки хочуть, щоб ми здуріли, і грекам на радість називали рідну віру нечистивою, поганською, ідольською, бєсовською".

Волхв Богомир стояв недвижно, як статуя. Він молитовно тримав руки на грудях. Сльози лилися з очей, здригалися старечі груди. Він казав: "Дажбоже, не зганьблю ім'я Твоє. З чистою душею помру. Помру з любови до віри землі моєї. Серце чує, що над приниженою Україною (Руссю) збирається чорна хмара довговікої неволі. Українці (русичі) стануть людьми зрадливої крови. Тішитимуться, що "Христос тим, що в гробах, життя дарував". Нічого немає потворнішого, як обоження порожніх замашистих єрейських думок!"

18. "Кияни, де ви!? Плачете під домами? А я вже спорядився стрінути меч Саваотовий. Варяги, не бійтеся, я не втечу! Мечем не заслонюйте світу білого. Я нездвижно стою! У мені уосіблена нескоримість внуків Дажбожих. Я стану світанням степового безмежжя. Стану водою степової криниці, щоб в спеку пили мене внуки мої і казали: вода така солодка і смачна, що просто не відп'єшся. Це буде цілюща вода духовної волі!

Я буду вітром у травах співати, по жилах якої тектиме кров вилита з жил внуків моїх, полеглих за життя. Я буду тихим прихистком для тих, яких збещестять єреї, про омофорну честь їм оповідаючи. Я буду життям після смерти моєї. Я розчинюся у мрійливих степах України (Руси) так, як розчиняється роса на повноколосих нивах у життєдайному промінні сонця.

Кияни, де ви?! Хай печаттю благовіщення ляже на серця ваші мій останній заповіт: всяка правда, яка походить не від української Духовости, має бути чужою духовістю для вас! Кияни, де ви? Без рідного Бога вам буде тяжко жити. І з цієї жури чорніє серце моє. О, як болісно мені, що мої віщування болісні!"

19. Освітили смолоскипами печери — все винесено. Виросла гора з пам'яток культури древньої України (Руси): підпалили її з чотирьох кінців. З спокоєм величним, як у статуї богині Атени (яка, незважаючи на хрещення Греції, нездвижно стоїть у Атенах, біля академії Платона), стоїть єрей Афанасій. І читає "Євангелію": "Наш Бог — вогонь пожераючий!" "Бог-вогонь пожераючий" грецької ортодоксії "дожерає" віковічні скарби культури древньої України (Руси).

Єрей Афанасій зрозуміло глянув на варягів-мечоносців. І вони викрутили волхвові Богомирові руки, старі пальці обкрутили дротом, мечами повидовбували очі. І вкинули волхва Богомира у вогонь — упав він на прапор косацький. І кров, хлюпнувшись на прапор, спалахнула. І кров стала вогнем.

20. У літописах часто згадується, що хрестителі карали волхвів: живцем палили, очі їм виколювали, носи відрізували, язики виривали. "Ніконська літопис" пише, що волхви були пов'язані, і: "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе". За які тяжкі злочини "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе"? За ті злочини волхвів спалено, що Ісуса Христа розп'ято. Волхви так, як і Христос, відважувалися мати своє розуміння Бога. Вони відважувалися молитися Богові так, як їм веліла їхня натхненна душа.

Чому так жорстоко єреї-греки катують священнослужителів (волхвів) рідної віри України (Руси)? Є причина? Є. Нестор-літописець написав, що "багато зла зробили руси грекам" колись.

Щоб від народу приховати злочини, заподіяні народові, треба писати, що "Руський народ з повною щирістю і з повною відданістю свого серця прийняв правдиву православну віру" ("Журнал Московської патріярхії", 1948 р., ч. 7, стор. 44). Хіба тільки віру?

Знаємо, що красні єреї (комісари москвинського большевицького православія) залякуванням, виганянням з хат на лютий мороз дітей і матерів, катуванням у підвалах, вивозом у сибірські концентраційні табори, творили в Україні (Русі) рабську колхозну систему. Знаємо, що в книзі "Цвіте радянська Україна" написано, що "український народ з радістю, з відданістю в серці йшов до колхозу, і славив Сталіна за щасливе колхозне життя".

Ні, ніхто з радістю не відрікається ні від рідної матері, ні від рідної землі, ні від рідної віри. Для киянина рідна віра була його рідною матір'ю. Утративши почуття совісти, ереї грецької ортодоксії обманюють православних християн, пишучи, що кияни з радістю зраджували віру батьків своїх і чужій вірі з відданістю в серці себе підпорядкували. Ні! "Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня — вогнем" (М. Грушевський, "Історія України (Руси)", 1954 р., Ню Йорк, стор. 516).

21. Язичеська Святиня у Києві — це національна Святиня України (Руси), в якій славиться нескоримість язичеського, тобто національного духа. У народних віруваннях, творених тисячоліттями, народ маніфестував свою волю, свої розуміння Бога, світу і себе. І тому "Християнська віра винищувала місцеву язичеську Святиню. Залишки язичества, народні вірування підлягали духовному судові" (Н. І. Костомаров, "Вибрані твори", кн. 1, 1903 р., стор. 27).

"Підлягала духовному судові" народна творчість України (Руси), в якій втілювалася честь душі народної, вболівання і радощі народні. Що таке "духовний суд" — знає Іван Гус. І знають народні поети-волхви, яких "духовний суд" грецької ортодоксії живцем палив, прив'язавши до стовпа: "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе"...

22. "Де ж ділася література дохристиянська? Вона загибла в боротьбі з новою вірою, як загибло письмо" (Богдан Лепкий, "Начерк Історії Української Літератури", кн. 1, Коломия, 1909 р., стор. 38). Хіба тільки українська література загибла в боротьбі з грецькою ортодоксією? Загиб український спосіб життя. Загибло своєрідне українське світовідчування. Загибла українська віра в Україні. Загибла українська історія, творена тисячоліттями.

І про загиблу славу треба мовчати, щоб в народі було почуття гнітюче, що ніякої слави не було. Ніякої культури не було. Ніякої народної творчости не було. "Замовчування в наших літописців та інших або поверхове згадування народних вірувань пояснюється зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. З відсутности даних не можна робити тільки негативні висновки. Адже, коли б не заховалося "Слово про похід Ігоря", можливо б, що хтось вивів, що в нас не було народної поезії" (Проф. О. Потебня, "Збірник Харківського Історично-Філософського суспільства", т. 4, стор. 44). Щоб вижити -треба заховатися від єреїв віри ортодоксної, які з ненавистю нищили народну поезію, вбачаючи в ній прагнення народу звільнитися з ярма чужовір'я. Сотні таких брилянтових творінь, як "Слово про похід Ігоря", написані баянами* (поетами-волхвами) були спалені, або — арештовані. Тліли в монастирських мурах, як і "Слово про похід Ігоря", яке віками ховалося від народу.

23. Чи треба було розвалювати духовні скарби Рідної Віри України (Руси)?, щоб українців (русичів) навернути на грецьку віру Христову? "Дохристиянський світогляд не треба було цілковито розвалювати, щоб на його руїнах будувати новий християнський світогляд, треба було тільки дати нові етичні підвалини й доповнити те, що існувало" (Др. Григор Лужницький, "Українська церква між сходом і заходом", 1954 р., стор. 23). Якщо цілковито розвалили те, що не треба було розвалювати — значить довершили злочин, злочин здійснений хрещенням України (Руси). І тепер ви каєтеся? Каєтеся, що вбили того, кого не треба було вбивати? Каєтеся, що рідну віру українського народу заплямили. Зневажливими писаннями знецінили її і цілковито розвалили її? Каєтеся, бачачи, що у Ватикані (в музеї) папа римський охороняє дохристиянський світогляд Риму. Береже його ритуали, охороняє статую Бога Юпітера. І нікому не дозволяє його прив'язувати коневі до хвоста і волочити вулицями Риму. І стає вам соромно признатися, що ви в ім'я культу Христа цілковито розвалили свій рідний дохристиянський світогляд. І живете в такому принизливому духовному рабстві, що не маєте відваги реабілітувати без вини осуджену і розп'яту рідну віру України (Руси)?

Коли і де хрестителі почали розвалювати дохристиянський світогляд України (Руси)? Ніхто нічого не знає. 988 рік — дата умовна. Є припущення, що зрада світогляду України (Руси) відбулася десь у 986, 987, 988 роках. Де Володимир став визнавцем грецької віри? У Херсонесі, Києві, Василькові?

Є твердження, що Візантія не раз здійснювала хрещення України (Руси), та ті хрещення були висміяні і відкинені. "Було п'ять хрещень Руси, вважаючи Володимирове хрещення п'ятим і останнім" (І. Кревецький, "Початки християнства на Україні", Львів, 1930 р.; стор. 3). Українець-християнин духовно виснажується, байдужіє до "всіх і вся". Повторює слова Тараса Шевченка "попи — брехня", читаючи писання єреїв, що "Володимир охрестився в Болгарії", "Володимир охрестився у Василькові", "Володимир охрестився у Корсуні", "Володимира охрестив в латинському обряді єпископ норвезького короля Олафа Тріґвіссона Павло".

24. Володимир, щоб дізнатися, "яка віра краща", послав послів на чужини, хотів "испытати о всех верах". Прибулі посли повідомили йому, що в грецькій церкві красоту побачили. "Красоти посли Володимирові не побачили в латинській церкві, а в грецькій — побачили", — пише монах-літописець. І тут же зазначує, що посли у мусульманських мечетях "побачили смрад". Ні, справа не в красоті, а в суті красоти. З історії знаємо, що під красивими позолоченими іконами, під шовковими і золотими мантіями приховуються підступні вбивства, хижа торгівля святощами.

Ні, Володимирові посли у мусульманських мечетях не бачили "смраду". Мусульмани, живучи у розкошах чи злиднях, перш за все дбають, щоб у мечеті була свіжість і чистота. Вони знають, що Могамет ходив у чистому одязі, любив парфуми (любив нюхати мускус). "Коли мусульманин взутий, він повинен скинути взуття. А коли він босий, він повинен біля мечеті ноги помити перед тим, як зайти в мечеть". Оповідання про мандрування послів Володимирових по чужинах — вигадка, вигадана монахами, щоб всі віри принизити, звеличуючи тільки грецьку ортодоксію. І тому "З великим критицизмом треба підходити до оповідань про Володимира, вміщених у нашому "Літописі временних літ" (Іриней І. Назарко, "Святий Володимир", 1954 р., стор. 7).

25. Жодний народ в Европі таким жорстоким і таким ганебним способом не був навернений на християнізм, як Україна (Русь). І це й стало причиною падіння України (Руси). В'ячеслав Липинський, всебічно обміркувавши причини падіння державного життя України (Руси), твердить:

"Християнство, перейняте з Візантії князями та дружинниками, було накинуте тодішнім Українським Народним масам. В цьому постання держави Київської основно різниться від постання держав у Західній Европі, де германські завойовники (творці нових держав) на руїнах Римської імперії перейняли християнську релігію... од завойованих ними народних мас, що цю релігію і культуру по Римській імперії унаслідували" ("Релігія і Церква в історії України", стор. 30). В'ячеслав Липинський українцям пояснює, що християнство було українцям (русичам) накинуте насильством. І тому не воно служило державі, а держава служила йому. В. Липинський вважає, що християнська віра була руїнницькою силою в державному житті України (Руси).

У душі народу вкорінилося національне пригноблення. Народ чується скривдженим, приниженим — він живе з насилуваною душею. Він кланяється єреям, в душі чуючи недовір'я до них. Він (народ облихословлений, заплямлений і запечалений) — збайдужів. Він вірить, що Володимир охижів сам до себе, і тому чуже полюбив, а рідне — заплямив.

26. Щоб держава була міцна, їй потрібні міцні коріння. Дохристиянська Україна (Русь) царя Святослава була міцна тому, що волхви від народу вимагали послуху цареві Святославові — Першому Заступникові Дажбога. Першому Оборонцеві батьківської віри. І народ вважав, що справа віри і держави — справа одна. Зрадити державу — значить зрадити віру батьків своїх.

Після хрещення України (Руси) справа державна втратила в народі повагу, бо "всяка власть походить від Бога", "послух Богові і Його заступникам — архиєреям, єпископам -головний послух християнина", "протів церкви царю неустоять. Церква — дом Христа".

Держава царя Володимира тепер не основується на духовній силі народу, на його національній гордості, на його вірі й культурі, а... на догмах, канонах, ритуалах грецьких, привезених єреями і зненавиджених народом України (Руси).

("Проти татарського напору наші Київські князі не потрафили зорганізувати свого роду хрестоносного походу. Не змогли підняти всю Русь во ім'я оборони християнства, бо це християнство було механічно накинуте цим масам державою так само, як накидалась їм нова державна організація, що несли з собою нові завойовники-татари. І тому, не маючи глибоких, громадських, національних, на місцевій (рідній, — Л. С.) релігії і культурі опертих коренів, так швидко упала наша Київська держава" (В. Липинський, "Релігія і церква в історії України", стор. 31).

27. Германці, не будучи християнами, завоювали християнську Римську імперію. І вони (германці) хрещення від рабів-християн прийняли і наказали папі римському і його архиєреям служити інтересам Германської держави. В охрещеній Україні (Русі) не християнізм служить Україні (Русі), а Україна (Русь) служить християнізмові, контрольованому підступною Візантією. І тому український "люд хрещений" затаює в собі мисль: не можна любити ту віру, на яку нас силою навернено. На стіні висить ікона Саваота в хаті українця, "перед нею він поклониться, свічку засвітить, але практичного впливу на його життя вона не має", "паґанська віра є в нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя", він має "обряди і вірування, надихані вірою в оживленні сили природи" (Іван Франко, "Громадський голос", ч. 21, 1898р.).

"Володимир не відважився знищити Перуна, що на той час був головним богом, а звелів його кинути в воду, як то робилося взагалі з поважаними речами.., — може, щоб не дратувати народу, що плакав за своїм богом" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 153).

Немає значення "який Бог" (хліборобський, мисливський, скотарський (синайський), ніжний чи суворий, окутий золотом чи одягнений у скромне полотняне вбрання, чи, як ікона, на дошці намальований. Головне те, що Він був рідним Богом. У рідному Богові народ уосібнює духовну незалежність свого "Я". Уосібнює свою вдачу, своє розуміння світу і Бога.

Український народ "плакав за своїм Богом". Плакав тому, що любив свого Бога. Він (Український народ) плакав за своєю Духовною Незалежністю. Він плакав за правом мати своє розуміння світу, Бога. Він плакав за правом мати свій своєрідний шлях життя. Він плакав, що його святощі на його землі зневажаються. І карається той, хто хоче рідне боронити. Він плакав з горя, з сорому. Плакав, передчуваючи прихід неволі. Народ "плакав за своїм Богом" рідним тому, що був народом шляхетної національної гордости і відданости рідним законам життя. І в цьому й затаєна була сила його первісного священного патріотизму, спадкової національної свідомости, зріднюючої єдности!

28. Воїни України (Руси) перед ратним походом складали клятву вірності Вітчизні. Вони присягалися Богові батьків, що не засоромлять слави землі рідної. І цар України (Руси) з атіманами-воєводами підходили до Бога Перуна, і "кляшася оружьєм своїм, і Перуном, богом своїм" ("Полноє Собраніє Руськіх літопєсєй", 1, 13).

У киян були свої рідні святощі, перед якими вони клялися, ідучи обороняти землю рідну. Клялися, що на полі ратної брані прославлять зброю України (Руси). О, яка сталася болюча національна трагедія! Цар, який вчора святість звав святістю, сьогодні її заплямовує. І глумиться з рідного народу, який свою святість гірко оплакує. Такий цар перестає бути авторитетом: і коли народ йому кориться, то не з любови, а із страху. І сини його не будуть коритися йому. Якщо національна святість заплямлена, значить народ утратив маєстат, біля якого він єднався: в народі постає зневіра, сварня, безавторитетність і роз'єднаність. Чужі святощі для народу незрозумілі; між душею народу і чужими святощами немає єдности.

29. Дисциплінований католик В'ячеслав Липинський (знаменитий автор "Листів до Братів-Хліборобів") у книзі "Релігія і Церква в історії України" (виданій в 1925 році у Філядельфії, США) пише, що "Першою відомою в історії релігією на Україні було паґанство: розуміється, що слово "паґанство" вживаю не в пізнішому йому наданому у нас, глумливому значенні" (стор. 29).

Він вважає, що називати дохристиянську релігію України (Руси) паґанською, значить глумитися з неї: кияни свою віру не звали паґанською. Її назвали паµанською чужинці, достойний українець ніколи не буде оцінювати віру своїх батьків оцінкою чужинців.

Він (Липинський) пише, що в рідній вірі українській були "боги, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни" (стор. 30). Вони були, як він пише, "державнотворчими богами" (стор. 30). Зневажати їх — значить зневажати державнотворчий інстинкт нації. Він відважно і вдумливо шукає причини, чому в народі пропав порядок, появилася зневага до авторитету, анархічна свідомість, споконвічна трагедія. І пише, що "Єсть у наших літописців оповідання, яке може служити першою алегорією нашої споконвічної трагедії. Це оповідання про кінець Перуна. "Вчера, — каже літописець, — чъстимь, а днесь поругаєм!"" (стор. 69). Вчора був Перун (Божество військових сил України-Руси) пошанований, як суверенний маєстат нації. А сьогодні — заплямлений.

30. Бог Перун пливе по Дніпрі. Кияни за ним "плакахуся". А цар Володимир рече, щоб Бога Перуна "відривали від берега"... Коли Бог Перун пройшов "сквозі Пороги", чорна хмара облягла степи, ударив грім, заіскрилася блискавиця і піднявся вітер. І Бог Перун вийшов "на рінь, я же і до сего дні словет Перуня рінь". І заплакані люди з облегшенням на душі зітхнули: не пішов Бог Перун в Чорне море. Зневажений, заплямлений Він лишився на землі своїх дітей. І в душі народу затаїлася іскра віри, що з рідних святощів відродиться воля — почне випогоднюватися небо Української Духовної Волі.

В. Липинський пише, що "Оцей "вітер" Перуновий — оцей дух старих національних богів — віяв і віє на Україну з-за "Порогів" мабуть з того часу при кожнім нашім національнім відродженні" (стор. 69). В. Липинський (в ім'я державотворення) хоче, щоб "дух старих національних богів" (тобто дух відродженої національної сили) був дисциплінованим, об'єднаним, ідеалістичним. Бо без цього "зовні принесених богів йому не перемогти і плачучій по ньому Україні не вийти зі свого трагічного зачарованого кола" (стор. 69).

31. Справді диво: В. Липинський, католиком бувши, заговорив про "дух національних богів України". Чому? Він знав, що тільки та нація є нацією, яка має національний дух. Українська людина може католицьку чи грецько-ортодоксну церкву звати своїм "національним духом", але це буде самообманом.

Є містика духа нації, про яку пишуть Дм. Донцов і В. Липинський? Є. Символ духовної незалежности (Бог України-Руси), пливучи з Києва, спинився біля могили свого вірного внука-царя Святослава Першого. І тут знайшли собі пристановище запорожці, які, хоч вже й були попами хрещені, та в душах їхніх жив дух непокори силам чужини: жив, як пише Липинський, "дух старих національних богів".

Грецько-ортодоксний Дм. Донцов, бачачи, що для покореної ("Розп'ятієм добитої" — Т. Шевченко) України попівські казання покірности і смиренности в ім'я "битія інтернаціонального стада Христового" шкідливі, почав проповідувати нехристиянський (ніцшеянський) дух "волі до влади". Він писав, що "Нація, яка хоче панувати, повинна мати панську психіку народу-володаря" ("Націоналізм", Львів, 1926 р., стор. 232).

"Панська психіка народу-володаря" постає з панської духовної волі. Коли в народу силою відібрана його володарська рідна віра і коли його силою загнано в многовікове ярмо, наприклад, візантійської патріярхіі, він підсвідомо обтяжить себе "рабською психікою народу-раба".

32. Він (Дм. Донцов), погоджуючись з В. Липинським, пише, що "У Горація є чудове місце: "Богам корились ми, і нам корився світ, в них початок наш, з ними ідім до краю, як ні — грозою чорних бід нас Божество зневажене скарає!" Така була мудрість усіх здорових суспільностей, про яку пише Берке: "Чи релігійним ідеям поклоняються, чи їх зневажають, все-таки ці ідеї фальшиві чи правдиві, творять єдину підставу всіх довготривалих установ"" ("Дух нашої давнини", Мюнхен, 1951 р., стор. 18).

Хрест — символ інтернаціональної християнської доктрини, в основі контрольованої Ватиканом і Грецькою ортодоксією, які переслідують національні богорозуміння, почування, обряди, мислення. "Інтернаціональні доктрини, що паношаться у нас, сковують думку нації та її енергію.., розсаджують всяку збірну національну волю" (Дм. Донцов, "Націоналізм", Львів, 1936 р., стор. 243).

33. У Царському Двірцеві єреї, монахи, монахині, світські греки, цариця-грекиня Анна. І між ними цар Базил (Володимир). Він в душі відчув, що зробив помилку. Цариця Ольга була мудрішою — вогнем і мечем не навертала людей на грецьку віру.

Єрей Архандоніс і архимандрит Меркурій одухотворюють себе духом гелленської (грецької) мудрости, яка втілена в писаннях Аристотеля і Платона. "Раби не повинні бути земляками, і добре, коли вони по мірі можливостей не розумітимуть мови один одного" (Платон, "Закони", 6, 19).

У Києві у церкві киянам (рабам грецької ортодоксії) єреї говорять про справи християнські і світські болгарською, або — грецькою мовою. Мова київська повинна утратити своє панівне значення, їй тепер грецька церква винесла вирок бути мовою плебейською. Чому? Чому на київську мову не перекладаються церковні служебні тексти? Є кияни, які знають грецьку й болгарську мови, готові здійснити переклади.

Українці (русичі) — це хлібороби, не треба в церкві українську мову звеличувати. "В ідеалі хліборобами мають бути раби. Вони не повинні володіти великим темпераментом. В такому випадку вони корисні для праці, і не можна остерігатися обурення з їхньої сторони" (Аристотель, "Політика"). Великий темперамент — риса аристократичних характерів, темперамент — дар Божий.

34. Іде вулицею парубок широкогрудий, самовпевнений, безжурний. Він забув, що співати на вулиці заборонено церквою. Він співає широкостепним темпераментним голосом: "Ой упала зоря з неба, та й розсипалася. А дівчина позбирала, закосичилася". Справа неба — справа церкви! Хто дозволив розсипаною зіркою заквітчувати дівочу косу? "Паганство, бєсовство, богомерзські пісні, ідолопоклонство отсечітє!"

Буйна, темпераментна, нескорима київська молодь — скакає через вогонь. Грає на бубонах, сопілках. Гуляє гопаки такі, що земля гнеться — це нечистиве язичество треба мечами сікти. На каторгу непокірних везти, до Константинополя. Треба володарську вдачу переробити: київський юнак зробиться безвольним, ставши монахом затворником, безмовником, покутником, юродивим, постником, схимником. "Вдача наших предків вироблена була головно під впливом природи, а тому весела й поетична. Вони любили ігри, забави та музики, про що й свідчить довгий ряд церковних проповідників, що ввесь час виступали проти цього. Візантійський історик 11 століття Скилиця пише, що Святославові вояки забавлялися музикою та танцями. На давню вдачу до танців указує й слово "гуляти" з стародавнім значенням "танцювати", а "гулянки" все були з танцями" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н", стор. 347).

35. 990 рік. Новгород. Двірець ставного атімана-воєводи Угоняя неспокійний — з Києва прийшли лихі вісті. "Було так, атімане Угоняє. Твій тато Вишедар збирав на землі потоптані, поламані письмена. З наказу єрея Афанасія варяги викололи йому очі. Він дивився на сонце очима, з яких капала кров. Тримав письмена, до серця пригортаючи. І казав: "Сонце праведне, прости, я вже не бачу тебе. Очі в мене забрали, щоб я не милувався красою землі рідної". Він казав, що мучиться за легкодумство царя Володимира", — сказав косак Полян.

Увійшов єпископ-грек Іоаким. І сказав: "Воєводе Угоняє, істинно кажу тобі: "І зробивши бича з мотузків, Він вигнав усіх із святині — вівці й воли, а міняльникам гроші порозсипав і поперевертав їм столи".

І сказав воєвода: "Де є на світі така святиня, в якій би були вівці, воли і торг — не наша справа. Кажи, хто столи поперевертав?" І відповів єпископ Іоаким: "Господь Бог Христос". "Обманюєш, єпископе! Немає такого Бога, який би перевертанням столів порядки наводив! А коли це робив Христос, то хай сам і відповідає за свої вчинки. Кажи, чого прийшов?"

36. І сказав єпископ Іоаким: "У Новгороді церкву Преображення поставили. А людей в ній не буває, дарів немає. Люди обминають мене. Ти вчора на Ільмені рибу ловив, їздив з градниками на полювання до Вишери. Де риба, м'ясо, хутра? З яких мотузків я повинен робити бича?"

І сказав атіман-воєвода Угоняй: "Ми новгородці, визнаємо віру града Кия, ми внуки Дажбожі. Нам не випадає стояти на колінах в Преображенні перед зайшлими греками. Слово "єпископ" значить "наглядач". Іоакиме, ти прибув з Константинополя наглядати над Новгородом?"

Єпископ Іоаким (автор славного "Іоакимського літопису") у церкві Преображення грекам-монахам дав наказ сідати на коней. І з доносом їхати до Києва.

Київ. Єрей Архандоніс у Царському Двірці на таємній нараді сказав архимандритові Меркурію: "Ти око патріярха і вухо імператора, їдеш із звітом. У Константинополі поклонися від мене всім. Тепер скажи, чому хан Хозарської орди відрікся від грецької віри? Питаю тому, що цар Володимир має бунтівливу вдачу.

Цариця Анна мені сказала, що цар наказав ремінним плетивом бити монаха Агапія, якого спіймали тоді, коли під дверми підслуховував розмову царя з печенізькими послами.

І атіман-воєвода Вистара сказав цареві, що всі ми в Києві є чорноризними донощиками Візантії".

37. І сказав архимандрит Меркурій: "Історія така: жиди мали на Босфорі синагогу. Рабіни, бачачи, що ми при допомозі грецької ортодокси, приєднуємо до Візантії землі різних племен, почали нас наслідувати. Хозарія, прийнявши віру Христову з Візантії, стала нашою митрополією.

Щоб звільнитися з-під впливів Візантії, хан хозарський відрікся від грецької ортодоксії. І прийняв віру юдейську. Він сказав, що юдеї благородніші як греки. Греки звали хозарів варварами, зневажали їх, брали в них скотину. Є в нас, греків, зневажливе ставлення до негреків. І коли я про це сказав патріярхові, він відповів: "Щоб любити себе, треба зневажати ворога свого".

Юдеї, навернувши хозарів на віру юдейську, назвали їх рідними братами. Сказали, що хозари — загублене стадо синів Ізраелевих, яке знайшло себе, віру Мойсея визнавши. Хозари — плем'я монгольське, споріднене з болгарами, аварами, мадярами. Слово "хозар" походить від слова "каз", що значить "помад". Болгарська мова, яку Дунайські болгари утратили, була подібна до мови хозарської. Між Києвом і Константинополем довгі століття йшла війна за болгар. Київ накинув болгарам київську мову і болгари стали слов'янами, мали вони й віру київську. Коли б ми перемогли болгарів, сьогодні болгари говорили б грецькою мовою".

38. "Чому ми не поступаємо так, як жиди?" "Ми в багатьох випадках поступаємо так, як жиди. Жиди, навернувши хозар на віру жидівську, дали їм жидівські імена. Хан Булан став зватися ханом Йосипом. І був він моелом обрізаний. І були обрізані всі видатніші люди Хозарії. І казали жиди ханові, що всі євангелисти, і Ісус Христос, і Павло, і Петро були у синагозі обрізані моелами.

І хан Хозарії, віру жидівську маючи, навчився по-жидівському писати. Урядовцями в Хозарії стали жиди прибулі з Босфору. У Києві ми маємо учити знать київську мови грецької. Киянам будемо давати грецькі імена, щоб вони, віру грецьку маючи, вважали себе греками".

Прибулі з Новгороду монахи (посли єпископа Іоакима) сказали: "Вінценосний царю, наставленику Бога Христа, твій раб воєвода Угоняй знається з волхвом Ратьмиром, і каже: "У Новгороді віра Київська, а не Грецька". "Не будет жів", — відповів цар Базил (Володимир).

У літописах України (Руси) на довгі віки загускли слова: "Кто креста целовал, а отступіть, не будет жів!""

39. "Чудь, яка живе на берегах рік Москви і Клязьми, для Києва має данину дати. І тому воєводи Добриня і Путята з Києва прибули з військом. Стали перед Новгородом", — говорили рибаки. "Сину мій, атімане Угоняє, Київ — стольний град наш. І ми, новгородці, і смоленці, і чужі язики — мерь, весь, водь, чудь, мордва, перм, іжора, мурома платимо данину граду Кия. Поможімо воєводам Добрині і Путяті", — сказав волхв Ратьмир.

Увійшла Богуслава (донька атімана Угоняя). Поставила на стіл смажену рибу і сказала: "Єпископ Іоаким біля церкви Преображення зібрав прибулих з півночі мисливців з племени Чудів, хрестив їх. Сказав їм, що вони тепер можуть женитися з новгородськими дівицями. Чуди, хрещення прийнявши, сказали: "Тепер ми рускіє". Вони трохи вміють по-нашому говорити".

"Що буде, волхве Ратьмире?" І відповів волхв Ратьмир: "Атімане, буде так: люди зватимуть себе руськими, бо підлягатимуть Русі. Будучи руськими, вони ненавидітимуть град Кия. Іоаким хоче, щоб в ім'я грецької віри кров чужих язиків змішалася з нашою кров'ю. Ми, кровно змішавшись з мордвинами, чудями, муромами, відійдемо від людей града Кия. Змінимо вдачу душі нашої. Ми будемо не ми".

40. Єпископ Іоаким з монахами Харлампієм і Аполлоном у вітряну темну ніч прибув до воєводи Добрині. І сказав: "Воєвода Угоняй — язичник. Заборонив новгородським дівицям одружуватися з мордвинами, сказав: "хай добра кров мордвинська пливе по жилах мордвинських". Він підтримує мордвинське язичество".

"У нас у Константинополі всі "браття во Христі". Знаєте — як був град Константина поставлений, прибули греки, арм'яни, латини, єгиптяни. І — всі в Константинополі кровно змішалися — стали істинними християнами".

І сказав воєвода Добриня: "Путята, бери мечоносців, таємно проникай до Новгорода. Приведи сюди воєводу Угоняя, волхва Ратьмира і їхніх ближніх". Путятині мечоносці зв'язали сонного воєводу Угоняя. Боголюба (жінка Атімана) розпачливим криком збудила доньку Богуславу. "Чую, мамо!" — і зникла Богуслава в тьмі вітряної ночі.

41. "Не коритеся єпископові Іоакимові? Ідете проти грецької віри царя Володимира? Суди їх, всечесний Іоакиме!" — сказав Добриня. Єпископ почав читати: "Відкривається гнів Божий з неба на всяку нечистивість і неправду людей, що гноблять істину неправдою. Страждання і біда на всяку душу чоловіка, що чинить зло. Це добре й приємне Спасителеві нашому Богові. І хто хоче йти зі мною, нехай відречеться від себе. Нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде зі мною. І всяке тіло, як трава, і всяка слава його, як цвіт трави. Слово ж Господнє перебуває повіки. Хто хоче любити життя і бачити дні добрі, нехай здержує язик свій від злого й уста свої, щоб не говорити лукавства".

І сказав волхв Ратьмир: "Жорстокістю виповнені душі ваші. А на устах ваших — райський євангельський мед і вдаване солодкаве милосердя. Ви хочете, щоб ми самі свою рідну віру заплямлювали? Ви хочете, щоб ми заперечили самі себе? І відреклися від всього того, що нас робить народом окремішнім.

Ви не хочете бачити нас чесними людьми, бо наша честь для вас не вигідна. І тому ви її образливими словами заплямлюєте. Звете її нечистивою, мерзотною. Ви примушуєте нас, щоб ми зрадили рідне, яке для нас є святістю. Ви знаєте, що ми, рідні святощі зрадивши, станемо слабими людьми, і тоді вам буде легко над нашим зрадливим умом панувати.

Ви хочете, щоб ми охижіли самі до себе. Ви хочете, щоб ми були людьми без спадщини. Ви хочете, щоб ми все те, що нам передали наші діди — все дороге серцю нашому, назвали справою глупого розуму, справою заблукалою, нечистивою, злою, ідольською? Ви хочете, щоб ми жили з печаттю людей, які самі себе заплямили, щоб прилащитися до єреїв візантійського ідола Саваота?"

42. "Єпископе Іоакиме, Ви поклоняєтеся лжебогам. Ви нас на нашій рідній землі в гріх вводите. Ви правою рукою хреститеся, а лівою — злочин чините. Ви у церкві Преображення кажете, щоб люди не дбали про земні справи. І в цей час ви хутра скуповуєте в мордвинів-москвинів. Ви обманюєте цих добрих людей, даючи їм за дорогоцінні хутра блискучі дешеві прикраси. Ви три вози з хутрами відправили до Константинополя.

Ви про душевну чистоту говорите, і в цей же час з дівицями Лебедянкою і Хітьною свою тілесну спонуку заспокоюєте. Ви про правдивого живого Бога говорите, а мертвим ідолам (іконам), з Греції привезеним, поклоняєтеся.

Ви кажете "любіть батьків своїх", і в цей же час примушуєте дітей глумитися над рідними батьками, зраджуючи їхню віру. Кажете, що грецька віра ортодоксна, бо в ній любов і прощення, і в цей же час ненавидите інакшевіруючих, і проклинаєте їх.

Ви обв'язали мене дротом. Ви очима смерти дивитеся мені в очі. Ні, Ви і смертю не відірвете мене від рідної віри! Рідна віра — духовне древо народу, з якого народ творить дім свого світобачення, творить святощі болів і радощів, творить правила свого життя.

Земле, мати святая, я йду в твої обійми! Зроди з крови моєї життя для внуків моїх. Земле, мати святая..."

43. Єпископ Іоаким викрикнув: "Ідольство почитає! Зве землю матір'ю святою! Богородиця Марія — єдина мати святая! Спасу я душу грішну твою, язик злотворний покаравши. Коли рука грішить, її відрубати треба!" Два хрещені мордвини на підлозі мечем рота розкрили і щипцями вирвали язика: з рота волхва Ратьмира йшла кров, а з очей — чисті, як роса, сльози.

Атіман-воєвода Угоняй ступив крок вперед. Єпископ Іоаким подумав, що Угоняй, бачачи жахні муки волхва Ратьмира, хоче прощення благати, і проворно підніс йому до уст хреста.

"Ви, архиєреї преосвященні, о Боже, які ви жорстокі! Убили мого батька. Запоганили Україну (Русь) грецьким ідолопоклонним православієм. Ви в жертву ідолові Саваота приносите кров невинних людей. Ви..."

Упав зв'язаний атіман-воєвода Угоняй — з розкраяної голови ішла кров...

Новгородці, довідавшись, що воєвода Добриня вночі викрав з Новгорода атімана-воєводу Угоняя і його жону, і волхва Ратьмира, і знатних новгородських людей, і замучив їх, збунтувалися. Вони зійшлися на площі, тримаючи мечі, сокири, списи. Вони, як пише єпископ Іоаким (в "Іоакимському літописі") рекли: "Краще вмерти, чим дати Богів своїх на зневаження". (Під словом "Боги", новгородці розуміли свій рідний шлях життя, свій патріотичний дух, або, сучасною мовою кажучи, націоналістичний світогляд: язичеська віра — віра національного самоутвердження, віра відданости ідеалам Вітчизни. Грецько-ортодоксна віра, вважаючи себе вірою інтернаціональною, бачила в вірі України (Руси) свого суперника, і тому неперебираючи засобами умертвляла її).

44. Мечоносці (косаки замученого атімана Угоняя) об'єдналися з жителями Новгорода, і сокирами підрубали церкву Преображення, яка була місяць тому поставлена. І Преображення з гуркотом повалилася. У цій церкві тиждень тому єпископ Іоаким речав: "Новгородці, не вірте своїм лжебогам! Бозі ваші древо суть!" Сьогодні новгородці викинули на смітник ідолів (ікони) з церкви Преображення. І речуть: "Гречини, не вірте своїм лжебогам! Бозі ваші древо суть!"

Вимахуючи мечами, влетіли в Новгород вершники атімана-тисяцького Путяти. Вершники (переважно варяги) кидали петлі на жінок і дітей. І тягнули їх, як скотину, до єпископа Іоакима. Єпископ Іоаким стояв, хреста піднявши, і голосно речав: "Киріос, елейсон! Киріос, елейсон! Киріос, елейсон!" (Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!)

На площі плач. Стогін ранених. Передсмертні здригання умираючих. Матері, жінки, молодь стоять на колінах, цілують матір-Землю: клянуться, що не зрадять віри батьків своїх. Вершники тисяцького Путяти відступають — новгородці б'ють вершників коп'ями, сокирами. Гаками стягають їх з коней, і колять. З домів летять стріли. Єпископ Іоаким, підтримуючи ризи, тікає з воєводою Путятою.

45. На допомогу Путяті влітають в Новгород вершники воєводи Добрині. Іржать коні, бачачи смерть своїх господарів, топчуть ранених. Крик дітей, ридання матерів, закривавлені мечі, грецька ортодоксія, "Киріос, елейсон" — все змішалося в жахітливому насильстві хрещення України (Руси). Воєвода Добриня дав наказ палити доми, в яких причаїлися непокірні.

Горять доми. "Ми вже хрещені! Хрещені!" — говорили матері. Притуляючи дітей до грудей, матері бігли з палаючих домів до ріки Волхова. Вони не були хрещені: словами "ми вже хрещені" рятували життя своє і дітей своїх. Єпископ Іоаким, побачивши, що матері говорять неправду, дав наказ ловити утікаючих. Він рєчав: "Хто вже хрещений, той має хрест на шиї! Хрест спасає людину, Сікти того, хто без хреста! Киріос, елейсон!"

Три озброєні градники стоять на березі ріки Волхова, притаїлися в тіні дерев. Біля них — атіманська донька Богуслава, вона красовита своїм гнучким дівочим станом. "Нагорювалася я! Тремчу, бачачи наругу над душею людей моїх!" І вона, як ластівка, летить: русяве волосся розпустилося, метляється. Летить, і щось шепоче в захваті, надсадно дихає, честолюбна і горделива вона. Підбігла до єпископа Іоакима, стала, забентежена, зарум'янена, як небо перед сходом сонця. Єпископ до її уст підносить хреста. Вона: "Ти, зайда, тата убив мого!" І плюнула йому в лице. Він з переляку випустив хреста; підняв руки, бачачи, що біжать градники без хрестів — у градників на грудях, як блискавиці, вигаптувані тризубці.

46. Не встигли варяги підняти мечі над головою Богуслави. Косаки (градники) врятували її. Переляканий тисяцький Путята думав, що він знову оточений новгородцями, почав тікати. У заростях Ільмену зникла Богуслава з косаками. У хащах берегів ріки Ловать вони стріли людей таких, як і самі. І тут вони довідалися, що в високих і непрохідних лісах Деревлянії живе Віщий Радогост. Охоронений він косаками атімана Гутти, і там живуть ті кияни, що втекли з Києва.

Єпископ Іоаким і воєвода Путята оголосили, що ті новгородці, які прийдуть на площу з хрестами на шиї, будуть обдаровані, їм солодкаво рік Іоаким: "Хрест спасіння дає! Підходьте православні християни, полюбіть хреста! Святу ікону цілуючи, ласкою Христовою душу радуєте. Хто хоче любити життя і бачити дні добрі, нехай здержує язик свій від злого. Христос любить хрещених. З любови до Христа ви нову церкву Преображення поставите".

Коли церква Преображення була знову поставлена, воєвода Добриня, волю єпископа Іоакима виконуючи, сказав: "Хто не приходитиме до церкви Преображення і не стоятиме на колінах перед іконами Пантелеймона, Михаїла, Варвари, в того буде відібрана корова та всяка інша скотина. І такий ворог правдивої віри грецької буде вигнаний з дому, і вивезений з дітьми в холодні ліси, де живуть самоядь, печори, перми".

47. У "Енциклопедичному Словникові" (виданому в Петербурзі в 1903 році) на сторінці 516 оповідається, що в Україні (Русі) "пройшло хрещення вогнем і мечем". Єпископ Іоаким, довершуючи насильницьке хрещення, зробив одну добру справу — написав "Іоакимський літопис". Згадав він імена людей замучених хрещенням, і в тому числі й атімана Угоняя.

Добриня — один з головних хрестителів. Став він воєводою не тому, що мав воєводські здібності, а тому, що він був дядьком царя Володимира, рідним братом Малуні. Безоглядною жорстокістю він здобував довір'я в єпископа Іоакима. І, як пише літописець, "дуже часто сповідався із своїх вчинків". І чувся він нещасною людиною — не затихали у вухах його ридання матерів і стогін умираючих дітей. І, щоб звільнитися від душевних страждань, він, маючи на шиї хреста, прив'язав до шиї ще й жорновий камінь і скочив у озеро Ільмен: утопився.

48. 992 рік. Українець (русич) Кожум'яка в двоборні переміг печенізького велета. І літописець написав, що в честь цієї перемоги цар Володимир заснував град Переяславль. Ні, він тільки поставив новий двірець. Град Переяславль вже був в 907 році многолюдним — Переяславль згадується у списку тих міст України (Руси), яким Візантія платила данину в часи царя Олега Віщого.

Польський король Болеслав готується іти на Київ. Папа Іоан 15-ий хоче при допомозі Польщі відвернути Україну (Русь) від грецької віри і навернути її на віру латинську. Цар Володимир одружує всиновленого Святополка з Мар'яною (донькою короля Болеслава). Родичанням скріплює мир з Польщею. (Святополк — син убитого царя Ярополка і грекині Юліяни).

49. Єрей Архандоніс, бачачи, що з прибуттям до Києва польської королівни навідуються посли від папи Іоана 15-го, учить царя Володимира, щоб він ненавидів латинів. Латини — кровожерці. Гречин Плутарх у "Порівняльних життєписах", хвалячи Валерія Публікала, описує, що учасники змови проти республіканського Риму ритуальним способом зарізали раба і на його крові клятви складали.

"Царю, Римський патрицій Боніфаціо Франконе ув'язнив папу Бенедикта в 974 році. І посадив його голого в темницю. І сам себе проголосив папою Боніфацієм. І потім він (папа Боніфацій) не злюбив папський престол, і забрав всі папські скарби, і втік до Константинополя. Та через дев'ять років він знову прибув до Риму і вбив папу Іоана 14-го в 984 році. І знову вдруге сам себе проголосив папою римським", — сказав єрей Архандоніс. "Не приймай от латині ученія, їх же ученіє розвращено" ("Іпатієвський літопис"). Справа не в "ученії розвращенном", а в тому чи перебуватиме Україна (Русь) під юрисдикцією латина, чи грека: їм обом потрібні її казкові багатства.

50. 997 рік. Печеніги оточили Білгород. Білгород знаходиться на північному заході від Києва, на березі чарівної річки Ірпінь. Білгородці — славні зброярі, обдаровані ремісники. Всі вони об'єдналися для оборони дорогого града. Печеніги, дізнавшись, що оточені білгородці, не мають харчів, вірять в свою легку перемогу.

Дід Мануш біля дуба викопав яму і зарив у ній бочку. І сказав, щоб білгородці повитрушували з міхів всі останки борошна. З борошна був зварений кисіль, яким білгородці наповнили бочку. Оборонці сказали печенігам: "Стійте біля граду хоч і десять літ, не переможете нас! Ми ніколи не будемо голодні, нас годує мати-земля. Прийдіть — переконаєтеся". Печенізькі посли, побачивши, що білгородці з землі, як з колодязя, черпаками беруть кисіль, їдять і смутку не мають, відійшли від Білгорода.

Чому цар Володимир військом не боронив град Білгород? "Володимир після того, як охрестився, не ходив вже в далекі походи... Жив у злагоді з царями візантійськими" (М. Аркас). Не тільки в далекі походи, а й в близькі походи не дуже любив ходити цар Володимир. Його (вчора войовнича вдача) тепер стала смиренною. У серці поселилася лінь, просто "не той став чоловік". Він думав, що при допомозі хрещення об'єднає всі землі імперії України (Руси) і всіх заставить коритися йому (намісникові Христа). Та не так сталося.

Україна (Русь) в часи царя Святослава Першого мала могутній міжнародний авторитет. Над Нею не домінували Візантія, Рим. Її дух був самобутній, незалежний. Після хрещення Вона стала духовно залежною від Візантії. Її душа в духовній неволі починає виснажуватися. "На Україні духовенство чуже, грецьке, ніяк не заінтересоване у вивищенні київського князя" (Др. М. Антонович, "Історія України", Прага, 1942 р., стор. 33).

Українці, які є архиєреями грецько-ортодоксної релігії, переконують своїх парахвіян, що Візантія "з вірою Христовою принесла культуру, і від цього часу некультурні українці стали культурними". Ні. Візантія "не дбала о місію культурну, а обмежувалася заходами, щоб удержати церковну зависимість нових країн від грецького патріярхату" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 73). Візантія вважала, що нова країна, яка навернена на грецьку віру, церковно залежить від Візантії: а якщо церковно, то й культурно, і політично. Патріярх Візантії є наставлеником імператора Візантії. Він політику імператора втілює тепер в Україні (Русі), яка приєднана до імперської церкви Візантійської.

51. В Україні (Русі) хляне національна мораль. "Охрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним. А це й була причина, що народ сприйняв Нову Віру часом тільки зовнішньо (зі страху, -Л. С.), а сам тримався Віри Старої. Стара Віра була міцно пов'язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стара Віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння — хоч і неправдиве з нового погляду, — життя й довколішніх явищ природи; ця народня філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н." стор. 313).

Те, що увійшло в плоть і кров, може забутися тоді, коли народ вийде з рідної землі і поселиться, наприклад, на диких пустинях Синаю. Чарівна природаУкраїни (Руси) годує плоть і кров народу. Найжорстокіші щорічні хрещення народу не умертвлять в народі його єднання з землею, з чарами співучої природи — з нього й родиться прив'язаність до рідної віри і байдуже ставлення до святощів Синаю, Голготи, Йорданю, Вифлиєму, які є чужими, незрозумілими і зайвими в житті оріянина.

52. 1000 рік. Перший тиждень березня Україна (Русь) споконвіків врочисто відзначає Благовіщення. (Кияни свято стрічі Нового року звали Благовіщенням, яке вони стрічали щедрівкою). Таємно вранці постукав у двері волхв Сурма. Увійшовши до хати, сказав: "Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. І кинув я їй жменьку святої землиці, щоб гніздо мостила. Внуки мої, входжу до хатини вашої з Благовіщенням Світла Дажбожого!

Благовіщення віщує нам нове збіжжя, пшеницю та всяку пашницю". І сказала внучка Родослава: "Спасибі, що зайшли, так щоб ніхто й не бачив. Усі живемо в страхові. Сусід боїться щиро говорити з сусідом. Сідайте за стіл, дідусе рідненький. Вчора діти були від ранку до вечора на сонці. І кури, і коні, і корови, і телята — все випустила на сонце. Мій муж Лад, і я, і діти завтра на поле їдемо. На ниві скрешемо першу борозну, рік новий зачинаючи. Таке небо веселе! Земля на Благовіщення воскресати починає, тане сніг".

("Новий рік у давнину розпочинався з 1-го березня, коли пробуджувалася вся природа по зимовій перерві; цей рік був прийнятий і церквою, бо за переданням творення світу відбулося власне з 1 березня місяця. Але пізніше церква пішла за грецьким новим роком з 1-го вересня, а з 1492 року громадський новий рік остаточно прив'язався до стародавнього природнього часу, до 1-го березня. І тільки в 1721 році цар Петро Перший встановив на Сході Новий світський рік на 1 січня, що було тоді в більшості держав на Заході. Але рік церковний позостався на 1 вересня й дотепер" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 269).

53. На світанку історії людей білої раси (в епоху розвитку Мізинської культури, 11 тисяч літ тому) на землях Оріяни (України-Руси) сама природа починала Новий рік у березні. І наші Предки — діти природи, стрічали оживання природи, Новий рік, Благовіщення в березні. І звичай цей був такий сильний, що ті племена, які з України (Руси) прибули до Північної Індії, стрічали і в Індії Новий Рік в березні. І звичай цей й сьогодні в Індії культивується оріянами. І сумеріяни, прибувши шість тисяч літ тому з України (Руси) на родючі долини Месопотамії (Тигру-Евфрату), стрічали Новий рік у березні.

І археологи на сумеріянських клинописах прочитали, що "Боги світ створили у березні місяці". І цими легендами користуючись, пророки Езикіел-Ездра й написали у "П'ятикнижжі", що в "березні" був створений світ. Та семіти і греки Новий рік стрічали (і жиди й тепер стрічають) восени. І єреї, навертаючи українців (русичів) на грецьку ортодоксію, наказали Україні (Русі) стрічати Новий рік по-грецькому, 1 вересня.

54. Сусіди Годимир, Горислав і Представ, почувши, що з лісу на Благовіщення прибув волхв Сурма до родини своєї, прибігли. Обіймають мученика, питають чи рана на грудях зажила. Він відповів, що рани на тілі заживають швидко, а на душі — ятряться довго. А коли його спитали, що благовіщує Новий рік, він відповів: "Березень сухий. Як квітень буде з водою, то травень ітиме з травою".

"Волхве, що маємо діяти? Печеніги бродять по наших степах, нападають на селища. Війська здатнього до брані немає. Цар Володимир зварив триста відер меду. Чудовий мед, свіжий, два тижні бродив. Цар у граді Василькові церкву поставив, назвав її Преображення. Оголосив — хто йтиме до церкви, той мед питиме, гривень отримає".

І сказав волхв Сурма: "Переміниться вдача українця (русича): кожний почне дбати про свій дім і клаптик земельки своєї. Свята справа України (Руси) передана в розпорядження грека-єрея. Грек-єрей оголошений господарем душі нашої. Станемо ми людьми замкненими в собі, брат зненавидить брата. Печеніги чи інші чужинці коли палитимуть одне селище, то інше вважатиме, що то до нього не відноситься, і не йтиме гасити. Чому? Бо той, хто вийде на площу і кликатиме народ брати мечі й коси, буде схоплений і церковним судом покараний.

Похоронним сукном буде покрита наша вроджена радість. У церквах ми похристиянішаємо, посмирнішаємо, і так потупішаємо і ослабнемо, що невідомо, коли й хребет випростаємо".

55. 1008 рік. Пир іде після пиру. Вісім днів біля церкви Преображення (у Василькові) єреї вгощають людей медом п'янким. Цар Володимир дав наказ влаштовувати для війська щонеділі пири. На пирах вдосталь м'яса, вина, меду.

(Забувається військова честь, стає немодною слава мечоносця. Убрання шовкове, багатий присілок, пири розкішні стали модними. "У ласкавого князя Володимира було пированнячко, почесний пир... Всі на тім пиру наїдалися, всі на почеснім напивалися, всі на тім пиру розхвалялися — один хвалиться та добрим конем, інший убранням своїм шовковим. Інший селами та присілками... Володимир князь розпотішився", — з старих "запівів".

(Церква Преображення поставлена невипадково. "Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною проти печенігів, де тепер Васильків, не устояв, і мусів тікати, сам сховався від них під мостом, і потім поставив церкву за те, що тоді Бог печенігів проніс: не вхопили його" (М. Грушевський).

Щоб кияни почали звикати до чужої віри (грецько-ортодоксної), цар Володимир дав наказ вози навантажувати хлібом. На возах сидять єреї. Єреї для бідних хліб роздають -хіба можна гніватися на того, хто святим хлібом бідних обдаровує? Хіба це не християнське доброчинство?

Єпископ Рейнберн живе в Києві — він прибув з полькою (донькою короля Болеслава), вона дружина царевича Святополка. Рейнберн (довірена людина папи Сильвестра 2-го) приймає гостей з Риму. І він каже киянам, що вони вже так лживими греками одурені, що й не ображаються, беручи свій хліб з рук грека-монаха: кияни стали жебраками на рідній землі?

56. Єпископ Рейнберн умовив царевича Святополка — цар Володимир і його родина мають бути убиті, єреї-греки з Києва вигнані. Святополк при підтримці єреїв, прибулих з Риму стане царем. Змова розтаємничена: цар Володимир ув'язнив єпископа Рейнберна, Святополка і польську королівну. Вони сидять у темниці, в якій померла Горислава (Рогніда) — "дохристиянська дружина" царя Володимира.

Великдень Предків: перший тиждень квітня. "Чому, волхве Страде, прибув до Києва? Знаєш, у церквах єреї оголосили, що волхвів треба ловити і вбивати?" — сказав косак Святолюб. І волхв Страд відповів: "Прибув я, щоб померти у Києві, тут був мій рід зачатий. У Священному Гаю були могили батьків моїх — тепер вони розкопані, осквернені, з землею зрівняні. Та щось тягне мене до них. Бачу, люди йдуть на могилки. Несуть писанки, вар, калачі, квіти, дідів і бабусь споминають.

Споминати треба: коли ми сидимо біля могил і родителів споминаємо, то значить святі Проводи відзначаємо — до вираю писанки, вар, їство проваджаємо. У вираю Мати Лель і Тато Орь, і всі наші рідні, що з ними перебувають, дари наші приймають. І нас, і нашу землю щастям-добром благословляють. Проводи — Навський Великдень відзначаємо — про щастя живих і навських дбаємо".

57. Київський Священний Гай (святий пантеон України-Руси) зруйнований. Та кожний рід має своє кладовище — свій родинний "пантеон". Сини, дочки, зяті, невістки, внуки сидять біля могил, заквітчаних квітами. Біля могил — горять світильники, лежать калачі, писанки, стоїть вар, у мисочці варена пшениця.

Три градники (поліцаї) і піп Іоан стали біля роду, що сидить біля Могил Предків своїх. І сказав піп-єрей Іоан: "Дозволяю вам мати Проводи.

Та, щоб Проводи були грецько-ортодоксні, треба могили кропити. Коли обід споживаєте без любови до церкви грецької, гріх чините. І градники вашу трапезу потопчуть ногами. І вас битимуть різками біля ваших могил. Не цілуйте землі — то гріх! Не красіть яєць — бо то чари ідольські!"

Мовчання. І піп Іоан почав писанки ногами топтати — залишки бо це віри паґанської. І почав могилу кропити. І ректи: "Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, і всіх святих, душу рабів, що від нас приставилися, у лоні Авраама упокоїть"...

58. Косак Радим (Степовий Велет) відхилив рукою попа Іоана від Могил Предків. І сказав: "Могили Предків святі й без грецького кропила. Не осквернюй роду мого, геть ногу забери від могили! Тут мій дід лежить, він мені життя дав. Мої діди були великими людьми, а ти їх робиш рабами грецької віри, і до якогось Авраама на чужину відсилаєш. Заплямлюєш славу мою, в душі моїй гнів сієш, іди геть! Іди, бо битиму!"

Піп Іоан почав хрестом погрозливо вимахувати. Та, побачивши, що три градники, що біля нього стояли, утекли, поблід, уклонився і також утік. Градники сказали, що то щастя, що піп Іоан лишився живим. Рід Радимичів дружній, сильний і великий — біля Могил самих дорослих сидить біля ста осіб. Є строгий закон Полянський: святі Могили ніхто не має права зневажати. А хто зневажає — тому смерть. Косак Радим такий сильний, що підходить до корови, схиляється, корову бере на плечі і несе. Ні, попе Іоане, ти його не охрестиш. Мовчи і нікому нічого не кажи".

59. Під многовіковими дубами, біля "Родинного Пантеону" (біля могил) на зеленій травиці сидить рід Дваричів: також старий і славний рід київський. Біля Святогори (неявного волхва) сидять його внучки русяві, тримають в руках писанки. Внучка Любуня сказала: "Чи правда, що колись була велика любов? Бо тепер немає, піп у церкві казав, що жінка — посудина гріха, про любов стало соромно і страшно говорити".

І сказав задуманий волхв Святогор: "Ні, Любуне, ні! Жінка — це життя. Немає жінки — немає життя. І колись такі були часи, що жінка була головою роду. Що вік, то й звичай інший. Сьогодні лада не вмирає за ладом своїм — може тому, що занепогодилася душа людська. Мені мій прадід говорив, що йому його прадід оповідав, що цар Кий мав сина на ім'я Сакия, а то значить — січовик.

І мав Сакия великий дар на коні літати, випереджаючи у степах вітри буйні. Мав він стремена золоті. Щит горів, ну, кажу тобі, як Сонце святе! І мав він диво-дивну дівчину Лялю. І любив її, як світ Дажбожий. І казав їй: "Ляле, ромейські гради завоюю, тобі вінці всіх царівень подарую. І з срібла-злата двірець у діброві поставлю. У ратніх змагах усміх твій чарівний прославлю". І дарив він Лялі дари золоті, одіння горностаєве".

60. "Та на світі так буває, що кожний по-своєму коня сідлає. Стріла ромейська біля синього Дунаю ранила Сакию. І з раною він прибув до Києва, і помер. І Ляля одягнула біле одіння. І злотим поясом свій стан огорнула, на косу русу вінок золотий поклала, і напиток з трав вічносонних випила. І сказала: "Сакиє, соколе мій, любила тебе на цьому світі, любитиму й на тому". І над грудьми його склонилася. Обняла його, до серця притулилася, і навіки заснула. Вірила вона, що смерти не існує — є життя після смерти, є вічна Любов!

І тужили-ридали Кияни. І Дажбог сонцем освітив дорогу Сакиї і Лялі у Царство Духа Предків. І живуть вони вдвох у зоряних садах вічної Любови, у сварзі синявому. І живуть вони у квітах степових, у серцях людей добродушних, у слові, яке вічно миле й вічно молоде — у всесвітній любові живуть вони. Тепер у нас вже вік тому заник звичай старий. Коли ладо умирає, то лада живе, і Його образ милий у серці береже".

61. 1013 рік. З Афону (Атону) прибув до Києва монах Антоній. Хто він? Він народився в граді Любечі (на Чернігівщині) в 983 році. Під час хрещення в нього було рідне ім'я відібране і дане йому грецьке — Антоній. На Афоні в монастирі українець (русич) навчився від греків вірити, що грецька віра найправильніша в світі віра. Прибувши до Києва, він почав киянам говорити: "Я маю благословення від святої гори Афон".

Монах Антоній, маючи "благословення від святої тори Афон", викопав двометрову яму (печеру). Уліз у неї і почав співати "Псальми". Єреї-греки почали у церкві хвалити монаха Антонія, кажучи, що він вибрав життя істинного православного християнина. І молоді люди почали приходити до Антонія, жити їм у ямі було тісно. І вони сказали: "Немає місця для соборного співання". І почали вони побільшувати об'єм печери.

У Царському Двірцеві сидить зажурений цар Володимир. Він десяту частину царських прибутків дає на Грецьку церкву. Він там, де була Святиня Дажбожа, поставив Десятинну церкву. Він сумний, що Україна (Русь) себе підпорядкувала вірі грецькій, яка не об'єднує Україну (Русь), не славить її зброю, не шанує її мови.

62. Дід Богумил, потомок з роду царя Кия, отримав дозвіл бачитися з царем. І цар Володимир сказав: "Всі вийдіть! Хочу бути на самоті з Богумилом, це ж його сестра Дарава в Будутині на світ мене приймала, мені пуп зав'язала".

І сказав дід Богумил: "Царю мій, пригнічення приведе нас до розумового зубожіння. Молодь без радости в'яне, як серце без любови. Косакам заборонено під час гопака меч тримати — єреї кажуть, що то поганство. З упокореної, заляканої, пригніченої молоді виростуть люди-раби. Вони будуть нездібні рідну землю боронити. І упаде престол твій. Бачу, за ці двадцять років природа наших людей погіршилася.

Мене, царю, пустили до тебе тому, що я знаю грецьку мову. І тримаю в руках "Псальми", писані мовою грецькою". "Читай!" — сказав цар Володимир. І дід Богумил прочитав: "Нехай не буде в тебе чужого Бога, і, щоб ти не поклонявся перед чужоземним Богом" (Псальми, 81). Це й значить — у арабів — Аллах, у індусів — Брагма, у нас — Дажбог, у Юдеїв -Саваот (Єгова). Рідний Бог мій тому мені рідний, що Він творить начало творення душі народу мого, і в цьому началі Він живе — Дажбог поєднаний з душею народу України (Руси) так, як поєднана наша душа з нашим тілом.

63. "Царю, ось бачиш — у мене на грудях Трисутність — знамено трьох основ світу: Яв — світ видимий, явний, дійсний. Нав — світ невидимий, духовний, світ Царства Духа Предків. І Прав — світ законів Дателя Буття. Законами Дажбожими управляється все у всьому Явному, Навному і Правному.

Царю, зроби так, як зробив араб Могамет. Оборони Бога Дітей України (Руси) од зневаги. Оборони нас від єреїв візантійського Саваота. Звелич Дажбога, і Дажбог звеличить Тебе. Весь світ має знати про незалежну духовну силу України (Руси)".

І сказав цар Володимир: "Віщий Богумиле, мені волхви давно казали, що віра християнська — це духовне мислення юдеїв, греків і латинів. І коли б не було цих язиків, то не було б оповідань про Саваота, Христа, Марію. Я духовне творіння цих язиків прийняв не тому, щоб їм служити, на них взоруватися. Знаєш, над моєю головою був піднятий меч Рогніди. Знаєш, я був молодим, не розумів, що віра — природа душі нашої. Знаєш — коли я поріднився з греками, моє життя ними охороняється у цьому Двірцеві. Коли мені оповіли латини, що моя жена Анна — донька цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії, я живу в щоденному страхові.

Так є, як кажеш. Я передав душу мого народу в грецькі руки. І одягнувся в грецьке одіння. І мій народ в душі затаює зневагу до мене. Чернігівці і Новгородці не люблять мене. Греки-єреї умовили мене — казали, що коли від них віру грецьку прийму, стану наставлеником Творця Неба й Землі. І підлеглі коритимуться владі моїй. І вірив я, що грецька віра об'єднає всі царства України (Руси) біля града Кия".

64. "І що ж тепер я бачу: усиновлений Святополк на шиї хрест носить, а вночі до мене підкрадається, щоб мечем моє серце проколоти. Син Ярослав на шиї хрест носить, з дитячих літ душу його виховують греки-ромеї. І тепер вони умовили його, щоб він не платив данини Києву. А давав дари єреям-грекам. Вози за возами котяться з Новгороду до Константинополя. Я — наставленик Христовий, обезсилений єреями Христовими.

Прости мені, тато Святославе, що я зрадив святу віру твою. Прости, що невинних дітей і матерів кривавими мечами заставляв ставати на коліна перед образом візантійського Саваота. І що ж тепер я маю робити?"

І сказав Віщий Богумил: "Царю мій, греки-єреї не практикують те, що проповідують, і не проповідують те, що практикують. І тому вони не чесні самі з собою. Як же вони можуть бути чесні з тобою? Та не гніваймося на них. Коли б я був єреєм-греком, я б також таким був — поневолював би ворогів вірою Христовою, і в ім'я віри Христової володів би скарбами ворогів моїх".

65. "Царю мій, Україна (Русь) є Україною (Руссю) тому, що в неї є щось таке, чого в інших народів немає. Є в Неї своє розуміння Бога! Бог — Питання Вічне. І на це Питання Вічне Україна (Русь) має свою відповідь. І вміє Вона сама свою відповідь обмірковувати, поглиблювати, удосконалювати, розвиваючи духовне життя своє. У відповіді "Що таке Бог?" Україна (Русь) висловлює свої уподобання, свої прагнення до Добра, Краси, Вічності, Любови, Сили. І ці прагнення Вона зве рідною вірою.

Охрещеній Україні (Русі) заборонено розвиватися духовно, шукаючи відповіді на питання "Що таке Бог?" Прийшли греки-єреї і запечалили душу України (Руси) страстями юдейця Ісуса. І заразили Її добрих людей рабською покірністю перед образами грецької церкви. І залоскотали Її добрих людей оповідями про рай небесний. І залякали Її добрих дітей страхітливими оповідями про пекло. І щонеділі вони речать: "Премудрість, со страхом і трепетом підступайте!" Слухаючи єрейську "Премудрість", бачу, що ніякої премудрості в тій "Премудрості" немає.

Царю, ти знову нову церкву ставиш? Справа не в церкві, а в тому — хто в церкві: образ українського Дажбога чи образ візантійського Саваота. Кажеш "віра правдива" — справа не в тому чи "віра правдива", чи — ні, а в тому — кому вона служить? Служить "віра правдива" нам чи нашим ворогам?"

66. "Царю мій, знаєш, я жив у Атенах, справи твого тата Святослава полагоджував. І в Атенах читав: римський консул Ґресцентій сам вибрав нового папу Іоана 16-го. І сказав йому: "Обожуй престіл мій я тебе папою зробив". Та імператор Отто (з Германії) — німець гордий, негайно прибув до Риму, видовбав очі папі Іоанові 16-му, одрізав йому язика за те, що він необожував імператора Отто, і на глум посадив його на осла обличчям до хвоста. І так возив папу Іоана 16-го по вулицях Риму. Бачиш, як німецький цар Отто римо-католицьку віру від Риму прийняв? Він прийняв з Риму римо-католицьку віру, щоб вона обожувала Німеччину, царя німецького Оттона. Ось чому я тобі сказав, що справа не в вірі, а в тому — кому вона служить?

Коли ти прийняв грецьку ортодоксну віру і їй служиш — значить ти раб грецької віри. А коли цар — раб, то й Україна (Русь) — рабиня, рабиня грецької ортодоксії. Коли візантійський Саваот, якому ти, царю мій, душу свою віддав, служить твоїм ворогам-грекам, значить ти маєш рабське розуміння Бога.

Ось чому я кажу — звелич Дажбога, рідного Бога свого. Звеличуючи Дажбога, звеличиш сам себе, звеличиш рідний шлях життя України (Руси)".

67. І сказав цар Володимир: "Мені волхви казали, що після хрещення України (Руси) Бог перестав любити Україну (Русь). Чому?" І відповів Віщий Богумил: "Бог — Свята Сила. Любив би Бог Україну (Русь), якби Вона не була рабинею візантійського Саваота".

"О, правду кажеш! Вітре, розвій мою тугу", — задумано сказав цар Володимир. І сказав Віщий Богумил: "От, бачиш, царю мій, ти віру грецьку маєш, але твоя душа її не сприймає. Ти щойно сам про це сказав мені, і сам цього не знаєш. Ти сказав: "Вітре, розвій мою тугу". А треба було сказати по-християнському: "Святий Пантелеймоне, розвій мою тугу". Твоїй душі рідне рідніше, як чуже. І хоч би ти й щороку хрестив Україну (Русь), вона вічно буде Дажбожою. Чому?

Наші степи злотоколосі, розташування степових вітрів, рік, трав, квітів, гаїв, лісів, долин, гір, святих могил, що безсмертям мріють у степах, творять узгіднену красу і пісню природи України (Руси). І в цій красі, і в цій пісні живемо ми, українці-русичі. І все, що нас оточує до щему рідне нам, до щему дороге нам, до щему святе нам. І з цього натхненного світу сама родиться в нашій душі наша рідна віра. І тому й ти кажеш: "Вітре, розвій мою тугу"".

68. "Царю мій, ні, я не проти Христа. Я кажу: Христос служить тому, хто сильний, хто має золото, військо, рабів. Христос учить, щоб раби корилися усякій владі. Прийдуть німці в Київ, уб'ють тебе, уб'ють твоїх синів і дочок. І перетворять твій народ у рабів, які, як християни, коритимуться німцеві-цареві: "усяка влада від Христа".

І тому всиновлений Святополк гострить меч на тебе — вб'є тебе, єреї-греки проголосять у тій церкві, що ти поставив, що влада Святополкова — від Христа. І від єреїв знає і твій син Ярослав, що таким кривавим способом і він може отримати владу від Христа. Ось чому, царю мій, я кажу тобі — не кланяйся перед чужоземним Богом! Звелич Дажбога і Дажбог звеличить тебе. Дажбог — це Правильність Світу Вічного і Безмежного!"

І гірко заплакав цар Володимир. Плакав він сльозами скривдженої доброї душі. І сказав він: "Усе пропало, я сил не маю, щоб вернутися до Дажбога. Греки мене проголосять святим грецької віри, щоб моєю святістю мій народ тримати в рабстві грецької ортодоксії. Коли б я дав наказ вернутися до Дажбога, мої б сини, душі яких з дитячих літ виховані єреями-греками, убили б мене з благословенням патріярха і імператора Візантії".

69. Віщий Богумил поцілував сльози на очах царя Володимира. І з душею, яка горіла від сліз, залишив Царський Двірець. "Вже за батькового життя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухати, піднімалися на нього — знаємо се про Святополка, що сидів у Турові, в землі Дреговичів і Ярослава, що сидів у Новгороді" (М. Грушевський).

Уже два роки Ярослав не присилає з Новгороду данину Києву: дві тисячі фунтів срібла. Срібло йде явними і не явними шляхами до Константинополя. Цар Володимир дає київському тисяцькому наказ: "Прокладати дорогу і мостити мости", хоче йти війною проти сина. (У ці часи не було добрих доріг: щоб іти війною, треба було для війська "дорогу прокладати").

Єреї-греки, як завжди улесливі, словами м'якими і голосом ангельським входять в душу людську, і підпорядковують її справам Саваотовим, які є справами грецькими. Добірні вина, оливки, виноград, настій фініковий завжди на столі в царя Володимира. І — несподівано цар Володимир тяжко занедужав. Єреї-греки у Берестові в Царському Двірцеві між собою говорять, що їм відомо про що цар Володимир говорив з волхвом Богумилом: вони всюди мають свої таємні вуха.

70. 1015 рік. 15 серпня несподівано помер цар Базил (Володимир) у Берестові. Він зненавидів ім'я Базил, дане йому єреями під час хрещення. Він не звертав уваги на осторогу єреїв, які йому казали — коли хресного ім'я Базил не приймаєш, значить й від хрещення ти зрікаєшся, ім'я Володимир — язичеське, нечистиве. І той, хто визнає ім'я Володимир, дане йому волхвами, і не визнає ім'я Базил (Василь), дане йому єреями грецької ортодоксії, перебуває в духовному єднанні з Дажбожою Україною. І градники, і знатні люди града Кия почали споряджувати обряд поховання, утверджений волхвами: у стіні був пилами зроблений прохід, через який тіло, замотане в килим, на ремінних поясах було опущене на сани. "І ужи свісиша на землю, возложьша і на сані, і везоша, і поставиша, і в церкві, юже бі сам создал" ("Іпатієвський літопис").

71. Мерця класти на санки — староукраїнський (скитський) обряд поховання. (С. Сабін, коментуючи "Ґеорґіку" Верґілія, пише, що скити (населення Бористену) мають слово "санґі", яким визначають "скитську видумку" — віз, який без коліс сунеться по снігу). Незважаючи на те, що був серпень, тіло царя Володимира було привезене до церкви Богородиці на санках: привезено тайком. І тайком були послані з Києва посли до князя Бориса (Володимирового сина), щоб він (Борис) негайно прибув.

Князь Борис, отримавши вістку про смерть батька Володимира, не спішить до Києва: має ратні сутички з печенігами. Є здогади, що єреї-греки таємно повідомили князя Святополка (смуглявого сина грекині Юліяни), що цар Володимир — помер. Князь Святополк "сів на Царський Престол". Щоб приподобатися киянам, він їхав вулицями і їм роздавав щирі дарунки. "Князь Борис — син болгарки, він оточений охоронцями-болгарами, обдаровує золотими дарами болгарина Ґеорµія — любого повара свого", — знають це єреї-греки.

72. Князь Борис, вертаючись до Києва, зупинився на річці Альта, біля граду Переяслав. Князь Святополк найняв у Вишгороді варягів. Варяги, убивши сторожів, ввійшли до намету князя Бориса. Був ранок — князь Борис стояв на колінах перед іконою Саваота і бив поклони — був він відданим християнином. Варяги-християни закололи князя Бориса і його повара Ґеорґія. Коли вони хотіли зняти з шиї Ґеорґія дорогоцінну таріль, обікладену самоцвітами, заклопоталися — золоті ланцюги були товсті і тяжко було їх розщепити: відтяли голову від шиї і зняли дорогоцінну таріль.

Князь Борис, обкутаний полотном, лежить на возі. Літописець пише, що варяги відвезли його (князя Бориса) в безпечнішу місцевість, і там умертвили. Варяг Горясер (посланик князя Святополка) спішить до князя Гліба.

Таємно варяг Горясер ввійшов у житло князя Гліба. І побачив повара Торчина, який мав на грудях великий срібний хрест: такий, як і в князя Гліба. Повар Торчин, перехрестився, і тим ножем, яким він різав скотину, зарізав свого князя Гліба, і тіло його приховав під деревом.

73. Горясер і Торчин, відчувши, що про їх злочин ніхто не знає, поклали тіло князя Гліба на віз і поїхали до Вишгорода. Князь Святослав (князь Деревлянії), дізнавшись, що Святополк убив Гліба і Бориса, тікає з Деревлянії до Мадярщини. Святополк посилає гінців, які в Карпатах доганяють Святослава, і вбивають його.

Сини царя Володимира (їх дванадцять) ненавидять самі себе. Вони знають, що їх майже ніщо не зріднює. Вони дитинство не проводили спільно. Вони майже не знають самі себе. Святополк — людина, яка має в собі кров київську, мадярську, грецьку: дід — киянин, баба — мадярка, батько — півкиянин і півмадяр, мати — грекиня, жінка — полька. Ізяслав, Мстислав, Ярослав, Всеволод — сини Рогніди. Вишеслав — син чехині Любуші. Святослав, Судислав, Позвізд — сини чехині Мальфреди. Борис, Гліб — сини болгарки Анни. Станіслав -син німкені.

Цар Володимир своїх синів поробив намісниками на безмежних просторах великої імперії України (Руси): на території імперії України (Руси) могли поміститися сучасні держави — Еспанія, Португалія, Франція, Німеччина, Англія, Ірляндія, Італія, Польща, Греція, Чехія, Румунія, Болгарія, Голляндія.

74. Сини царя Володимира у своїх царствах (князівствах) жили як незалежні царки. Вони платили Києву малу данину — тато їм вибачав, хоч і гнівався, грозив військом. Володимир щиро вірив, що хрещення України (Руси) — скріпить сили його імперії — помилився. Він щиро вірив, що, синам роздавши землі своєї імперії, скріпить її сили — помилився.

Усі сини і дочки царя Володимира повинні були перебувати у Києві. І їм треба було дати обов'язки: справи законів, справи мисливські, справи лісів, справи зв'язку, справи військові, справи збору данини, справи хліборобські, справи промислові, справи освіти, справи будівельні, справи військового промислу, справи торгівлі, справи морські і річкові, справи оборони. Є в імперії України (Руси) десятки головних справ, які мали б очолювати сини царя Володимира. Найстаршому синові належить престіл, який знову передається його найстаршому синові. Найстаршому синові передає син царя Володимира своє кермо справ хліборобських, і це правило відноситься і до інших справ. І така передача має бути культивована святою вірою, впроваджена в свідомість, в непорушні обряди життя, порушення яких карається владою царя України (Руси).

75. Новгород. Князь Ярослав храмає на одну ногу. Він страждає від болів — ще в дитячі роки на полюванні поранив ногу. Не має він войовничої вдачі, живе в оточенні єреїв-греків, охоронений він варягами-найманцями. Варяги грабують новгородське населення: карають новгородців за те, що вони досі вшановують пам'ять про атімана-воєводу Угоняя, волхвів Соловія і Ратьмира. Варяги (воїни відважні, жорстокі, сильні) з прадавніх часів за гроші служили володарям України (Руси).

Новгородці повстали — з косами, сокирами, списами і мечами вторгнулися у двірець варяга-воєначальника Парамона, щоб визволити своїх доньок, які були схоплені на вулиці. Князь Ярослав розгнівався на новгородців, почувши про їхнє повстання, і наказав п'ятсот новгородців обезголовити. Він після цієї кривавої кари вночі дістав вістку від посильного з Києва — сестра Предслава повідомила: "Ярославе, тато помер. Святополк сидить у Києві, убив Бориса і хоче вбити Гліба, ти бережися". (Не знала Предслава, що Гліб вже вбитий).

76. Князь Ярослав з переляку почав ридма-ридати: він не міг сам собі простити, що п'ятсот славних новгородських воїнів обезголовив варязькими мечами. Вони тепер йому дуже потрібні. Тепер Новгород уб'є його і отримає намісника від царя Святополка.

Та новгородці міркували: коли уб'ємо князя Ярослава, щоб помститися, з Києва Святополк пришле жорстокого намісника. Коли виженемо князя Ярослава з Новгорода, то він піде до Варягії і приведе варягів, і буде мститися. Новгородці вирішили тримати Ярослава — він не корився батькові, то й братові коритися не буде.

І князь Ярослав з'єднав військо — має сорок тисяч новгородців і три тисячі варягів. Він іде війною на Святополка. ("Поміж Володимировими синами не один задумав зробити те саме, що вдалося зробити самому Володимирові, землі від братів відбираючи" (М. Грушевський)).

Святополк підсилює своє військо: найняв за срібло й золото забродів-печенігів, і стає біля граду Любеч.

77. Ніч. Холодний морозний вітер. У літописах написано, що Святополк всю ніч пирував — Дніпро бурхливий і широкий відмежовує його військо від війська Ярославового. Перед світанням Ярослав помітив, що вночі мороз так скував Дніпро, що воїни можуть йти по льоду. І ранком він військо переправив через Дніпро. І наказав воїнам, щоб вони голови поперев'язували білим полотном: під час бою треба, щоб свій міг легко пізнавати свого.

Печеніги, дізнавшись, що Ярославове військо по льоду перейшло Дніпро, втекли — зрадили Святополка, щезли у степах. Під час бою військо Святополкове вирвалося з оточення, тікає — старається по льоду перейти Дніпро. Вдень зник мороз, пригріло сонце, ослаб лід: Святополкові військовики тонуть. Святополк з невеликою військовою частиною тікає в Польщу до свого тестя (короля Болеслава). Ярослав обдарував новгородців — кожному дав по десять гривенів. І вони повернулися до Новгороду. Ярослав — у Києві.

78. 1017 рік. 14 серпня. Король Болеслав (намовлений папою Бенедиктом 8-м) веде своє військо на Київ. У Болеславовому війську (крім поляків) — 300 німців, 500 мадярів, 1000 печенігів. Він на березі ріки Буг перемагає військо Ярославове. Ярослав тікає до Новгорода.

Король Болеслав з своїм зятем Святополком ввійшов у Київ. Вторжники почали, вриваючись в доми, вирізувати киян. Кияни, рятуючись, показували на хрести, які вони носили на грудях. І казали: "Ми християни!" Перелякані люди вже звикли рятуватися "хрестом": знали вони, що той, хто не мав на грудях хреста, був названий язичником і покараний смертю. Та тепер кияни зовсім розгубилися. Що діється?

Єрей тримає хреста, кияни (діди, матері, діти) йому кажуть: "Ми християни", а він кричить: "Ви лжехристияни!" І військовики (християни короля Болеслава) розкраюють голови киянам-християнам. Значить хрест б'є хреста? Значить Христос воює з Христосом?

79. Болеслав у Царському Двірцеві знайшов перелякану Предславу (сестру Ярославову) і, як пише літописець, силою взяв її "в ложо своє". Терплячи образи, вона не призналася, де сховані царські скарби. Єрей Анастас (це він цареві Володимирові виявив таїну Херсонесу), прагнучи здобути нову ласку, виявив Болеславові таємний хід в підземелля — Болеслав почав грабувати скарби царя України (Руси).

"Правильно волхви кажуть, правильно! Справа не в Христові, а в тому — кому Христос служить. Христос стоїть по стороні сильного! У Києві єреї-латини б'ють єреїв-гречинів. І кажуть: "З нами Христос!" "Кияни! Грецькі ікони фальшиві. Латинські ікони правдиві!""

Князь Ярослав прибув до Новгорода і почав готувати лад'ї, щоб рікою Волхова виплисти в Ладозьке озеро. А потім Невою — у море Варязьке. Новгородці вночі порубали лад'ї — вони не хочуть, щоб тікав князь Ярослав.

80. 1019 рік. До Новгорода приходять з Києва вістки: кияни таємно виконують вказівки волхвів, які живуть у криївках — у лісах Деревлянії. Кияни підстерігають вдень і вночі — іде воїн-поляк вулицею, петля несподівано падає на голову його. Стягають з нього одяг, і вже так є, що кияни одягнені в одяг воїнів-поляків знімають польську сторожу вночі, стукають у двері до короля Болеслава. І король Болеслав тікає з Києва в Польщу, не скріпивши військової сили зятя Святополка.

Князь Ярослав, довідавшись, що в Києві лишився сам Святополк, йде з військом з Новгорода. Бій між Ярославом і Святополком почався на річці Альта. Святополк знову найняв печенігів, давши їм багаті скарби. І печеніги знову зрадили його. Літописець пише, що бій біля Альти між Ярославом і Святополком був такий безпощадний, що "по долинах кров текла". Та вечором бій затих.

Святополк тікає до міста Брест, і тут від ран умирає. Його під час бою смертельно ранив варяг Еймунд: так пишуть скандинавські літописці. Скандинавці вважають, що вони, будучи найманими воїнами, не раз вирішували справу життя того чи іншого царя України (Руси).

81. Князь Ярослав, живучи в Києві, відчув, що вічний загадковий Київ щось у глибині своєї душі таїть. Тоді, коли (в 1017 році) в Київ вторгнувся король Болеслав, кияни спалили велику дерев'яну церкву святої Софії. І сказали: "У 988 році у Києві була спалена Святиня Дажбожа. З святої помсти в 1017 році спалена церква Саваотова".

Прибулий з Новгорода посланець Нікіфор повідомив царя Ярослава, що в Новгороді волхви очолили повстання. І кажуть: "Правильно кияни рцуть: пощо нам чужого Бога. Свій стоїть біля порога". Цар Ярослав кличе на поміч військо варязького князя Якуна і спішить до Новгорода. Він знає: коли Новгород звільниться від грецької віри, то подасть руку й Смоленську.

Цар Ярослав, залишивши на вулицях Новгорода купи порубаних новгородців, спішить з князем Якуном до Чернігова, щоб убити свого брата — князя Мстислава. Життя Мстислава непокоїть уяву Ярослава. Мстислав -обдарований воїн. Він своєю частиною військовою розгромлює військо Ярослава і Якуна. І не йде до Києва. Він вважає, що Київ належить його старшому братові Ярославові. Він каже: "Ярославе, живи в Києві. Не чіпай мене в Чернігові".

82. З Константинополя прибув купець Лукал. І таємно сказав: "Царю Ярославе, вибач, що не зву тебе по-християнському, Григорієм. Рідне рідніше мені. У Константинополі в монастирі святого Мамонта я чув, що Київ має стати монастирем імперії Візантійської. І я сам бачу: ось в тій печері (там, де був Священний Київський Гай) вже десять літ живе монах Антоній. Десять літ він не миється, гріхи спокутує, має він сорок літ. Царю мій, що буде, коли сини наших атіманів-воєводів стануть відлюдками-монахами. Хто поведе косацьку рать обороняти межі України (Руси)? У наших степах (після хрещення) починають безкарно бродити стада різних людей, прибулих з-за Волги, їх треба виганяти! Я ними ограблений, в подраній сукнині прибув до Києва".

Градники спіймали волхва Чеслава — не відважилися розкраїти йому голову тому, що він тесть атімана-воєводи Марути. Привели, щоб його покарав цар Ярослав за те, що він замість хреста носить на грудях блискавицю — Трисутність Дажбожу (тризубець).

83. Волхв Чеслав сказав: "Царю мій, коли віра наша не наша, то тоді ми не ми. Скажу тобі, що діється у Суздалі — на межах України (Руси). Єреї-греки відібрали в людей скотину й зерно тому, що вони не хотіли йти до церкви. Забравши скотину й зерно, сказали, щоб всі люди жили при монастирі і були людьми монастирськими. У монастирі всі обідатимуть, працюватимуть на полі. І усе людське надбання ставатиме власністю монастирською.

І повсталих людей усмирило військо, прибуле з Новгорода. І був волхв Роса зв'язаний, єреї обліпили його смолою від ніг до голови, прив'язали до дерева. І спалили. У єреїв нема жалости до нас, бо вони християни, а ми — внуки Дажбожі. Заборонено мені по-своєму дивитися на навколишній світ. Дозволено мені соромитися віри батьків своїх. Ні, в нашій рідній вірі нічого немає такого, щоб нас перед світом принижувало! У нашій вірі не було визначено, що є пекло. Батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну. Вони за свої вчинки не відповідали перед пеклом. Вони відповідали самі перед собою. Вони старалися бути добрими тому, що доброта їм користь приносила.

Царю мій, життя тепер стало таке негоже, що ліпше вмерти достойною людиною, ніж життя марнувати в неволі віри чужої. Коли хочеш спалити мене, то скажи, де і коли, щоб я був приготовлений".

Цар Ярослав подібний одягом на грека-єрея, хрест на грудях золотий, обличчя худощаве, очі вологі, довге волосся, гостра коротка борода. Іде хвилина мовчання — вона довга, як вічність. І цар Ярослав сказав: "Іди і скажи воєводі Маруті, що я не хочу, щоб ти завтра був у Києві"".

84. Цар Ярослав, довідавшись, що його брат-князь Судислав прихильно ставиться до волхвів, дав наказ ув'язнити його, і посадити у поруб. Посадник Новгорода (син хрестителя-воєводи Добрині) Косятин був тією людиною, яка помагала Ярославові сісти на царський престол. Косятин, знаючи, що люди мають рідну віру в серці, а чужу — в церкві, таємно доставляв добрі харчі для Судислава. Цар Ярослав наказав спіймати Косятина і відрубати йому голову.

Цар Ярослав на півночі (коло града Суздаль) поставив новий град. І був град названий Юр'єв (хресним ім'ям Ярославовим). Інгигерда (донька Олафа — князя шведського) — жена царя Ярослава стрінула в Києві тата Олафа і брата Магнуса — вони втекли з Швеції; шведи не хочуть і хрещення приймати.

85. 1021 рік. Папа Бенедикт 7-й прислав до Києва єпископа Алексія — опікуна для цариці Інгигерди: вона не просила опікунства. Весною на зеленій гірці молодь поділилася на дві частини. Юнаки, нагадуючи працю орача, співають: "А ми ниву оремо, оремо, ой, дід ладо, оремо, оремо!"

Юнки, нагадуючи працю сівача, співають: "А ми просо сіємо, сіємо, ой, дід ладо, сіємо, сіємо". Єпископ Алексій, приглядаючись до обрядових весняних пісень, рік: "Єпископ Дітмар Мерзебурзький правду казав — Київ має фальшиве християнство. У киян на грудях хрестики, а в душі — прагнення славити сонце, вітри, поля, квіти, зорі та інші явища нечистивого паґанства.

Царице Інгигерда, не з'єднуй душі своєї з облудними греками. Я був у Атенах. І два рази був греками обікрадений. І я згадав Ксенофанта. Римський письменник Ксенофант у книзі "Бенкет" пише: "Коли я жив заможньою людиною в Атенах, я найбільше всього боявся, що хто-небудь прориє стіну в моїй хаті й забере гроші й мені зробить якесь зло". Та ці ж атенці вдають, що вони найчесніші в світі люди, і кожного чужинця звуть варваром".

86. 1024 рік. Цар Ярослав (і так свідчить літописець) видав наказ: шукати волхвів, ловити і вбивати їх, "Ярослав перебив волхвів". Волхви живуть у лісах. Весною молодь іде гуляти у ліси, юнакам волхви кажуть: "Що вартий кравець без голки, вершник без коня, косак без меча".

У лісах молодь гуляє гопака — летять іскри від мечів, дівчата плещуть у долоні. Волхви з юнака творять косака — голять голову, чуб на маківці залишаючи. І такі косаки вже до Києва не повертаються, хто має чуб косацький — той язичник. Тепер молоді кияни-християни запускають бороди, мають коси довгі, взоруються на грецьких монахів, правдивих християн.

І хоч літописець і написав, що цар "Ярослав перебив волхвів", вони в народі живуть. Вони складають пісні, казки, лікують людей. І з ними тяжко боротися тому, що вони смерти не бояться. Ідуть на муки співаючи. І своєю одержимістю вони підбадьорюють киян. Вони не люблять чорної одежі. Ідучи у найнебезпечніше місце, одягають білосніжне одіння.

87. Неділя. Київ купається у теплому промінні весняного сонця. Людно, але тихо й сумно — скоки, гуляння, реготання, співомовки, як залишки "паґанської віри", заборонені церковним судом. І, ніби грім серед чистого неба, іде волхв Сила по Хрещатій долині в білосніжному одінні. Йде у вінку, зробленому з торішнього обжинкового снопа, грає і співає:

"Ой, іду, іду, граю на дуду. Дуда моя грає, діточок скликає. Ой, іду, іду, граю на дуду. Сонечко Дажбоже, таке миле-гоже, неначе калач! Дитино, не плач, веселися, скач! І рости-мужній в силі молодій, щоб завжди був рад та наш Києград! Ой, іду, іду, граю на дуду. Сонечко Дажбоже, таке-миле-гоже".

Волхв Сила іде, пісня сама ллється з його сонячної душі. І розливається по всьому світі, сіє віру в життя, збуджує любов до краси, збуджує віру в людське щастя. Він співає так голосно і натхненно, ніби він створений з пісні. І дітки біжать до нього, підскакують: така нецьогосвітня радість. Іде волхв так, як то було колись, грає на дуду, кличе "вінки брати, веселитись, грати, веснянки водити, сонечко хвалити". Монахи, пісню почувши, повистромляли голови з печер, вони співають "Псальми". Вуха затуляють, щоб "гріховодна спокуслива" пісня волхва Сили не проникла в душі їхні. Прибігли з мечами градники, зв'язали "паµанина" волхва Силу. І десь повели, і ніхто вже більше його не бачив. У літописі занотовано, що "волхв був переданий смертному катуванню", "волхв славу рокотав".

88. І минув тиждень. І діти маленькі, наслідуючи волхва, віночки з колосків поробили. Ідуть рядами, як косаки, по Хрещатій долині. Несуть дуду, яка випала з рук волхва Сили тоді, як його зв'язували. І голосно співають: "Діду мій, дударику. Ти ж було селом ідеш, ти ж було в дуду граєш, тепер тебе немає, твоя дуда гуляє. І пищики зосталися, казна-кому дісталися". Монахи повискакували з печер. Порозганяли дітей: не карали їх, бо вони ще глупі й не знають, що чинять гріх. Цар Ярослав, нахрамуючи на ногу, ходить і говорить жені: "Дударика, спійманого на Хрещатій долині, вночі біля ріки закололи. На шию камінь прив'язали, щоб з води не виплив. А вранці кияни спалили церкву. Ніхто не йшов гасити. Кияни казали: "Коли Саваот живий і всемогутній, то хай сам себе рятує". Волхв Сила, умираючи казав: "Сила Києграда впала в пропасть грецької лжевіри! Єреї Саваотові копають в душі мого народу яму, в якій хочуть пригорнути добру вдачу київську! Я співав, щоб відродити радість в душі людей моїх. Ви глупі, думаєте, що честь тільки вам належить. Я чесний, і вмираю щасливо, бо вмираю вільною людиною".

Так сказав волхв Сила. А греки-єреї сказали мені: "Дерев'яна Софія згоріла, постав кам'яну, будеш Ярославом Мудрим".

89. 1030 рік. З Польщі до Києва прийшла вість — повстали поляки, б'ють ксьонзів. І кажуть, що князі хвалять ксьонзів за те, що ксьонзи хвалять князів, людям забороняють у гаях радощі влаштовувати. З радости родиться воля. Костел хоче, щоб люди були смиренні, як вівці. Так, "В Польщі в 1030 році зчинилося велике замішання: народ виганяв князів і духовенство, нищив християнство" (М. Грушевський, "Історія України-Руси", Вінніпеµ, стор. 88).

Що ж має робити повнокровна, по своїй природі бадьора й життєрадісна, володарська Київська молодь? Повинна вмертвляти тіло -посудину гріхів. "Од греків прийшло до нас і чернецтво з монастирями. Для українського громадянства — умертвління тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли цю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до християнства" (М. Аркас). "Річ зовсім чужа, просто дика" була в Києві грецькою церквою освячена, була освячена чужа дикість. Річ дика, коли проголошується річчю святою, обов'язково буде мати прихильників.

90. Як міг Феодосій — син знатного боярина (воєводи) полянського стати прихильником "річі зовсім чужої, просто дикої"? Хто в цьому винуватий? Феодосій народився в 1008 році, у Василькові, біля Києва. Піп-грек Амфилохій дав йому ім'я Феодосій. Мати-бояриня пишно одягала дитину свою. Завжди з нею (з Феодосійком) ішла до церкви. Мріяла, що він виросте — стане славним боярином, і їй (вдові) буде легше жити.

І ріс Феодосій. І бачив він: від селища до селища ходять обвішані мішками здорові молоді люди. На шиях подзенькують залізні хрести. Ставши під тим чи іншим домом, вони співають пісні про Єрусалим, Сіон, Йордань, непорочне зачатіє. І жебрають "на дорогу": хто що дасть "ради Христа". Вони люблять добре попоїсти і випити, уникають праці. Вони "Божія люди", діти багатих родин. Діти бідних родин тяжко працюють на полі, біля скотини, їм невільно йти в "Божія люди".

91. Молодий боярин Феодосій намовляє свого молодшого брата — і з ним вночі тікає з дому (від матері-вдови) до бродячих монахів ("Божих людей"), які живуть так, як Бог Ісус Христос сказав — не орють, не сіють, не жнуть — живуть, як птахи небесні.

Мати-бояриня доганяє бродячих монахів. Хапає сина Феодосія за патлі, б'є його, повертає додому. І при допомозі слугів (як пише літописець) накладає на нього залізний ланцюг, щоб тримався дому, і не тікав до "Божих людей". І Феодосій обіцяє не тікати з дому. Він на жорнах меле пшеницю: пече "проскури" і дарить церкві.

І горда мати-бояриня каже: "Чадо моє, благаю тебе, залиши цю працю! Ти принижуєш себе. З роду знатних бояр походиш ти, на мечах наших освячувалася слава града Кия. Чую від людей докори. І кажу, як мати: недостойна праця твоя". (У ці часи ще було переконання, що пекти хліб — справа тих, які не здібні носити зброю).

92. І Феодосій сказав матері: "І Христос — Бог наш був жебраком! Він був бичований. Він був обпльований, гнаний, принижений. І все перетерпів, щоб нас спасти. І піп учить нас, щоб ми всі йшли дорогою Христа. Христос сказав: їжте — це тіло моє. І я хочу пекти хліб, який після освячення стає тілом Ісуса Христа".

Бог-жебрак став ідеалом життя Київської молоді. І вона в жебрацтві знаходила подвиг, відданість, святість, славу, освячену церквою. І Феодосій хоче бути "поступовим" юнаком. Він знову тікає з дому до бродячих монахів. Він не хоче жити у пишному боярському домі: багатство — гріх; "скоріше верблюд пролізе через вушко голки, ніж багатий попаде в царство небесне".

І люди пізнають молодого боярина Феодосія. І дають йому білотканий одяг: не личить бояринові бути жебраком, під хатами ходити у брудному одінні. Феодосій відмовляється від білотканого вбрання, у коваля замовляє залізний пояс, в якому ходить, і вночі його не скидає. І тіло від заліза ятриться, покривається гнійними прищами. І Феодосій тішиться, що нарешті спасається — мучиться за віру Христову, бичує тіло — посудину гріха.

93. І мати-бояриня знову розшукала сина Феодосія. З плачем і жахом скинула пояс залізний. І дала йому чистий одяг, кляне попів-греків, які церковними казаннями вбили в душі молодій любов до життя косацького.

Знову Феодосій тікає з дому, прибуває до Києва. У Києві Феодосій побачив юрби бродячої молоді. Сини знатних, багатих родин утекли від родичів — Ісус учить, що треба покинути тата і матір, брати хрест свій і йти служити Богові. Життя у печері — шлях покути, відречення від грішного світу.

Феодосій побачив у печері людину, в якої лице і руки чорні від бруду. Хто це? Це монах Антоній. Він прийняв у свою печеру двадцятичотирирічного Феодосія, і це було в 1032 році. І каже Антоній прибулим юнакам: "Життя жебрацьке святе, усі святі були жебраками. І Бог Христос був жебраком і ми, монахи, йдемо дорогою Бога Христа".

94. Ідуть заплакані матері до Києва — синів своїх шукають. І між ними йде мати-бояриня, змучена журбою за сином Феодосієм. У Києві вона говорить монахам: "Велику хворобу й тугу я перенесла. Скажіть — чи живий мій син Феодосій? Покажіть мені його?" Монахи відповіли, що Феодосій нікого не хоче бачити. І живе він тільки у молитвах до Христа.

Мати-бояриня, в стражданнях руки ламаючи, каже, що тільки хоче побачити сина Феодосія, і цим утішитися. І їй щастить, і вона каже: "Сину мій, благаю, іди додому, жде тебе боярський двір. Уся челядь жде, як боярина свого. Іди і роби все, що потрібно по волі своїй. Гинемо ми, гине наш рід! Помру я, поховаєш мене, і тоді вернешся до печери. Вір, сину мій, я не можу жити, не бачивши тебе".

І літописець пише, що монах Феодосій відповів матері: "Коли хочеш бачити мене, стрижися в монахині. Й інколи бачитимеш мене. І отримаєш спасіння. А коли ти цього не зробиш, більше мене не побачиш". І многострадна мати-бояриня, знесилена терором сина-монаха, йде в монастир. І гине в душевних муках. О, на великі подвиги здібна душа материнська!

Монах Феодосій, почувши про смерть матері, сказав своєму братові во Христі, монахові Антонію: "Я спас матір для Христа".

95. 1032 рік. Помер князь Євстахій (син князя Мстислава). І Мстислав занедужав, і помер на полюванні. Зі всіх братів Ярославових ще лишився один брат — Судислав. Він ув'язнений Ярославом: життя коротає в темниці.

З Константинополя їдуть вози, навантажені іконами, хрестами, ризами, мощами, чудотворними камінцями з Синаю, Афону, Йорданю до Києва, Новгорода, Чернігова, Смоленська, Турова, Любеча, Переяслава, Ростова, Пскова, Полоцька, Коростіна. І з цих городів їдуть до Константинополя вози, навантажені пшеницею, просом, сочевицею, медом, салом, солодководою сушеною рибою, воском, шкурою, хутрами, сукном, вовною, рогом, золотом, сріблом.

У Києві множиться кількість монахів, їх хвалить у церкві грек — митрополит Теопемпт.

96. 1037 рік. Цар Ярослав з митрополитом Теопемптом починає будувати кам'яну церкву — святу Софію. Літописець Нестор написав: "В лето 6545 заложи Ярослав город Великий Київ, у него же град суть златая врата, заложи і церков святия Софья".

Україна (Русь) не має права мати свою оригінальну архітектуру, своє творче будуюче незалежне "я", їй, як духовній колонії, дозволено займатися копіюванням чужих книг, чужих ритуалів, чужих споруд. Митрополит Теопемпт каже: "Хочеш бути мудрим, взоруйся на мудрість грецьку. Ти киянин. Коли хочеш переконатися, чи твоя думка мудра, примірюй її до грецької думки. У Константинополі церква має ім'я Софія. Грецька мудрість є зразком мудрости для киянина. І тому й кам'яна церква в Києві матиме ім'я Софія (Мудрість). І означатиме це, що софія грецька царствує в Україні (Русі), царю Ярославе Мудрий".

"Над Києвом тепер бере гору культура і штука візантійська" (М. Грушевський). А що ж сталося з культурою і штукою українською? Культура і штука українська проявлені в рідній вірі українській: тому, що рідна віра українська проголошена вірою забороненою, той штука і культура українські стали заборонені церковним судом. Україна (Русь) перестала творити свою самобутню культуру — "бере гору культура і штука візантійська".

97. 1039 рік. Митрополит Теопемпт у Києві у Святій Софії рече киянам, що Україна (Русь) є митрополією Візантії (тобто, областю). І тому кияни — люди грецькі, піддані грецькій вірі православній. У Києві мова грецька — мова свята. Візантія — це Всесвіт. Константинополь — око Всесвіту, цар царствуючих міст. Константинополь — Царьград, глава всіх градів світу!

"Мова грецька, мова вселенська, найвеличніша мова світу, мова богів" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Візантія й Україна", Вінніпеµ, 1954 р., стор. 28). Грецька мова — мова богів? Мова богів грецької дохристиянської віри — мова свята? Мова богів української дохристиянської віри — мова нечистива, "паґанська", вона ображає у Києві слух єреїв-греків.

"Візантія має за собою той великий гріх, що вздержала живу народну мову (України-Руси) в її природному розвитку, виробила собі повагу і значення мови своєї" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 74) Ні, Візантія поступає правильно: вона перетворила Україну (Русь) при допомозі хрещення у свою духовну колонію, і тому затримує розвиток її народної мови і піднімає в Києві значення мови грецької. Так поводиться кожний завойовник з рабами своїми. Раби, утративши пошану до себе, мову завойовника вважають "мовою вселенською, найвеличнішою мовою світу, мовою богів".

Цар Ярослав розмовляє з духовним провідником України (Руси) — з греком (митрополитом) Теопемптом при допомозі перекладача: монах-печерник Іларіон вже опанував "святу грецьку мову". Українська мудрість утратила привабність, знецінена вона, затуркана вона, виснажена насильницьким хрещенням, в ній мудрости немає. Українська мудрість на становищі плебея перебуває на службі в грецькій ортодоксній церкві. Україна (Русь) тепер охрещена — "перебуває під юрисдикцією патріярха Константинопольського" (Дж. М. Гуссей, "Візантійський світ", Англія, Лондон, 1970 р., стор. 38).

98. 1040 рік. Монах Антоній (Святий Антоній) — "славний киянин" іде в Грецію, щоб поклонитися святощам грецької віри ортодоксної. Монах Іларіон написав "Слово о законе і благодате" — киянам "відкрив Божі святощі і мудрощі", написавши, що "Благословен Господь Бог Ізраелів, Бог християнський", "Мойсей бо і пророци о Христове пришествії повідаху. Христос же і апостоли его о воскресенні і о будущем віці", "...Сара же глагола к Аврааму: "Се замкнув мя Господь Бог не рождати. Види убо к рабі моєй Агари і родиши от нея"".

Щоб українців (русичів) відхилити від їхніх рідних святих справ, їхнє мислення треба спрямувати у країну "Господа Бога Ізраелевого". Їх треба журити і радувати тим, що Сара не може "рождати". Радить вона своєму мужу Авраамові, щоб він розділив "ложо" з рабинею Агарою. "Господь Бог (Бог Ізраелів) "замкнув м'я" (каже Сара). І ці її слова на думку монаха Іларіона мають божественну силу для хрещеної України (Руси).

Старий дід, відзначаючи Навський Великдень (Проводи), клав писанку на могилі царя Ярополка (убитого царем Володимиром у Царському Двірцеві). І в присутності юнаків рік слова: "Снить синами і доньками свята земля наша. І ми (Її сини і доньки) снимо Її життєдайною вічністю. Снимо Її Дажбожою веселкою. Спалені, оганьблені Святині наші. Ідімо до Могил Предків і Їм кланяймося".

Щоб Могили Предків не пригадували обряди рідної віри, були (в 1044 році) викопані кості царя Ярополка і єреї охрестили кості (на грецьку віру ортодоксну їх навернули), і в церкві поховали під іконою Саваота.

99. 1043 рік. Цар Ярослав отримав вістку від киянина — купця Гавриїла, що в Константинополі греки ограбували купців України (Руси), і повбивали їх. Ярослав дає наказ своєму синові Володимирові і атіманові-воєводі Вишаті Остромировичеві, щоб вони ішли військовим походом на Константинополь — і вимагали звільнення заполонених киян.

О, царю Ярославе, стримай військо своє! Не посилай на загибель! У твоєму Царському Двірцеві сидять єреї-агенти Константинопольські. Вони вже повідомили про твої наміри імператора Візантії Константина Мономаха. Імператор Константин Мономах, отримавши з Києва (від грека-митрополита Теопемпта) доноси, йде з військом на північ. І на березі річки Камчия (біля граду Варна) він причаївся. Він знає, що по цій головній дорозі йдуть каравани з хлібом з Києва до Константинополя, і по ній (як повідомив митрополит Теопемпт) ітиме військо царя Ярослава. Легко бити ворога, знаючи його сили і слабості. Греки-воїни біля Варни напали на українців-русичів, яких вів воєвода Вишата, і посікли їх.

Зв'язали воєводу Вишату, наділи на шию петлю. Володимир (син царя Ярослава) утік — прибув до Києва. 800 закутих воїнів київських греки привели до Константинополя. І тут кияни-християни відчули, що над ними "бере гору культура і штука візантійська", і дізналися вони про святість грецької мови, їх пов'язаних положили на гіподромі (біля святої Софії), і їм повиколювали очі, і закували їх — відправили на вічну каторгу.

100. 1049 рік. Київський літописець написав, що за царя Ярослава "почали множитися монахи і монастирі почали появлятися". "Ярослав кохався в законах церковних, любив дуже попів, а особливо монахів", "збирав писарів, перекладав книги з грецької на слов'янську". Він започаткував акультуризацію — копіювання чужої культури і занедбання розвитку рідної самобутньої культури.

Анна (донька царя Ярослава) їде в супроводі шалонського єпископа Роґера до Парижа. "Париж такий, як наш Чернігів, має 15 тисяч населення. Київ має 100 тисяч населення", — казали кияни Анні. Франція — країна бідна і слаба: довгі роки точиться боротьба між французьким королем Робертом і папою римським. Папа римський, щоб заплямити свого ворога (короля Роберта), проголосив його розпусником — одружений він з дівчиною (ріднею в четвертому поколінні). Король Генріх Перший (син Роберта) стає мужем київської принцеси Анни.

101. 1051 рік. Цар Ярослав, упевнившись, що його військо було розгромлене під Варною тому, що єреї грецької віри у Києві підвладні візантійському патріярхові, і вони, як агенти, про всі військові справи України (Руси) повідомляють імператора Візантії, обурився. І проголосив монаха Іларіона (українця-русича) митрополитом. Він хоче визволитися з ярма підступної грецько-ортодоксної патріярхії.

"Єреї-греки не дбали о се, щоби нова віра стала дійсним духовним добром цілого народу, ходило їм о власть, та о значіння. В справах самої віри вдоволялися формою. Завелися перекупства, такси для митрополита від ставлення єпископів, для єпископів — від священиків. Пішли доноси, наклепи та інтриги — справді візантійські. Не бракло навіть заходів, щоби на тій підставі, що митрополит київський підлягає патріярхові візантійському, вивести також зависимість київських князів від цісаря візантійського" (Б. Лепкий, "Начерк Історії Української Літератури", Коломия, 1909 р., кн. 1, стор. 82).

З Греції до Києва (у град підлеглий грецькій вірі) "приєхалі пєвци с своїми сємействами" ("Ніконський літопис"). Греки-певци співають у святій Софії по-грецькому. Митрополит Іларіон у церкві не відважується царя Ярослава звати Ярославом, а зве Ґеорµієм. У святій Софії співає і промовляє по-грецькому. Кияни, не розуміючи грецької мови, знизують плечима: їм здається, що все це робиться, щоб з них глумитися.

102. 1052 рік. У Новгороді князь Володимир (син царя Ярослава) відкрито висловлювався, що грек-митрополит Теопемпт (духовний батько України-Руси) поміг імператорові Візантії розгромити біля Варни військо царя Ярослава.

Єреї-греки у Києві почали ширити вістку (і про це пише літописець), що перемога сталася тому, що перед боєм візантійці занурювали на березі моря мощі святих угодників грецької церкви, і мощами викликали страшну бурю, яка й знесилила військо царя Ярослава. Князь Володимир до цих єрейських оповідань не ставився шанобливо. І несподівано князь Володимир... помер, маючи двадцять дев'ять літ.

Сини царя Ярослава — Із'яслав, Святослав, Всеволод, В'ячеслав, Ігор зажурилися, почувши про несподівану смерть брата Володимира. В Україні (Русі) заметушилися грецькі єреї: всі виступили проти митрополита Іларіона, обвинувачують його в зраді віри грецької. І ті єреї-греки, які вважали монаха Іларіона мудрецем — здібним говорити святою мовою грецькою, тепер звуть його "глупцом". Наймудріший українець (русич), який не кориться законам візантійської патріярхії, вважається "глупцом". Київські монахи, які вірно служать єреям-грекам, вірно їх підтримують — зневажають митрополита Іларіона.

103. 1053 рік. 7-го листопада митрополит Іларіон (два роки пробувши Київським митрополитом) зрікається митрополичого престолу. І стрижеться в монахи під ім'ям Нікон. І кияни, похитуючи головами, говорили: "Правильно кажуть волхви, правильно! Чия віра, того й влада, чия віра — того й сила, чия віра — того й воля, чия віра — того її мудрість! Єреї грецької ортодоксії, які опанували престол царя України (Руси), всеїдні, всемилостиві, всеперетравлюючі, і тому вони небезпечні, як черв'яки, які їдять все — навіть самі себе!"

Сидить у темних монастирських мурах монах Іларіон (Нікон). Наставленик імператора Візантії, грецький патріот "Юрій" прибув до Києва, він "митрополит Київський і всея Русі". Він всесильний. Він судить Україну (Русь), карає, її срібло і золото збирає. Як? Законно, на основі Церковного Суду.

104. В "Указателі руських законов" поміщений утверджений Ярославом Мудрим "Устав о церковних судах". Ярослав Мудрий "Устав о церковних судах" "сложил есми со Греческимъ Номоканономъ, аже не подобаеть сихъ тяжь судити Князю й Бояромъ. Далъ есмь Митрополитомъ й Епископомъ те суды, что писаны въ правильхъ, въ Номоканоне, по всемъ городамъ й по всей области, где Крестьянство єсть, Аже кто умчить (уведетъ или похитить) девку или насилить, аже Боярская дчи (дочь) "за сором" (срамъ) ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а меншихь Бояръ гривна золота, а Епископу гривна золота. Добрыхъ людей (ихъ дочери) за соромь 5 гривень серебра, а на "умычницехъ" (съ похитителей) по гривне серебра Епископу, а Князь казнить. Аже кто пошибзетъ (ударить) Боярскуя дщерь или Боярскую жену, за соромъ ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а меншихъ Бояръ гривна золота, а Епископу гривна золота; а нарочитыхъ людей (именитыхъ гражданъ) 3 рубли, а Епископу 3 рубли, а простой чади (за дочь простаго гражданина) 15 гривень, а Епископу 15 гривень, а Князь казнить. — Аже пустить Бояринъ Великъ жену безъ вины, за соромъ ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а нарочитыхъ людей 3 рубли, а Епископу 3 рубли, а простой чади 15 гривень, а Епископъ 15 гривень, а Князь казнить. Аже у отца й у матери дщи девкою дитяти добудеть (родить) обличивъ ю поняти въ домъ церковный, а чимъ ю родъ окупитъ (т. е. родные должны выкупить преступницу). Аже девку умолвить (пригласитъ) "кто къ себь и дасть въ толоку" (позволить кому наглымъ поступкомъ оскорбить ея целомудріе) "на умолвнице" (съ того, кто зваль къ себь) Епископу 3 гривни серебра, а девице за соромъ 3 гривни серебра, а на толочныхъ (съ обидчиковъ) по рублю, а Князь казнить. Аже мужъ отъ жени блядеть, Епископу въ винь (виноватъ передъ Епископомъ), а Князь казнить. Аже мужъ оженится иною женою, съ старою не распустився, мужъ Епископу въ винь, а молодую въ домъ церковный (чтобы родные викупили ее) — а съ старою жити. Аже жене лихій недугь болить, или сльпота, или долгая бользнь, про то ее не пустити (не разводиться съ нею) такоже и жене не лзь пустити мужа. Аже кумь съ кумою створить блудь, Епископу гривна золота, и въ епитимьи. Аже кто зажжеть дворъ или гумно или что иное, Епископу 100 гривень, а Князь казнить. Аже кто съ сестрою согрешить, Епископу 100 гривень, а въ епитимьи й въ казни по закону. Аже ближній родъ (ближняя родня) пойметься, Епископу 80 гривень, а ихъ разлучить, епитимью да примуть. Аже две жены кто водить — (возметь, и потому Несторъ называетъ Владиміровыхъ женъ водимыми) — Епископу 40 гривень, а которая подлегла (то есть, последняя), та поняти въ домъ церковный, а первую держати по закону; а иметь лихо водити ю -(если будеть не хорошо обходиться съ нею) — казнью казнить его. Аже мужъ съ женою по своей воли распуститься, Епископу 12 гривень; а буде не венчался, Епископу гривень. Аже кто сблудить съ Черницею, Епископу сто гривень, а съ животною 12 гривень, а въ епитимью вложить. Аже свекорь съ снохою сблудить, Епископу 100 гривень, а епитимья по закону. Аже кто съ двумя сестрами падется (попадается), Епископу 30 гривень. Аже кто съ мачихою сблудит, Епископу 40 гривень".

(Гривні були шестикутні, плоскі, півкруглі. Археологи устійнили, що один гривень — це 500, 250, 200, 100 грамів золота: вага гривні коливалася у часи Святослава Ігоровича, Володимира Святославича, Ярослава Володимировича).

Ознайомившись з "Уставом о Церковних Судах", стає зрозуміло, чому єпископ мав великі впливи на життя "люду хрещеного". Він володів землею (нивами, толоками, лісами, стадами скоту. На його єпископському господарстві безплатно працювали раби, звалися вони "церковними людьми". Він (єпископ) був власником золотих скарбів, жив у розкошах, як древній індуський магараджа. І "людям хрещеним" у церквах говорив, щоб вони не дбали про земне, покірно працювали на господарстві, дбали про спасіння в царстві небесному. І щоб знали, що є "Церковний Закон": на землю церковную хто посягає — тому смерть.

105. Хіба може грецька ортодоксна церква, маючи в Україні (Русі) великі прибутки, погодитися, щоб у Києві був митрополитом українець (русич)?

Ні. ("Наша Українська православна церква сім віків (988-1686) була в юрисдикції Царгородського патріярха" (Митрополит Іларіон (Огієнко). Ваша? Що ж у вашій церкві ваше?

Якщо догми, канони, тропарі, кондаки, ірмоси і літургія, тетрапод, антимінс, аналой, тріодь, антидор, парастас, ектенія, просфора, панахида, теологія, іконостас — грецькі, і українці цим грецьким святощам поклоняються, то це не значить, що ця церква наша (українська). Якщо українці сидять у москвинській тюрмі, то це не значить, що ця тюрма наша (українська).

З Смоленська прийшла вістка до Києва і Новгорода, що князь Ігор (повний сил і здоров'я син царя Ярослава) помер. Він був великим прихильником митрополита Іларіона. Він чув, що звичайні люди, які мають таємні зв'язки з волхвами, мудро кажуть: коли Христос — то тільки Український, бо Візантійський одурить.

1054 рік. 19 лютого помер цар Ярослав, проживши 76 років. Він прославив ім’я своє, "розпочавши величаву будову катедральної церкви святої Софії. Будували її і прикрашували грецькі майстри. Цей собор служить найбільшою пам'яткою чисто-візантійської штуки на Україні" (М. Грушевський). Немає пам'яток чисто-української штуки на Україні: спалені, заплямлені, осуджені вони.



ДЕНЬ 24



106. 1054 рік. Архиєреї, які пасуть стадо юдейця Ісуса Назарея (сина Марії і Йосипа), посварилися. І постали дві ворогуючі християнські церкви, ім'я яким — Грецька ортодоксія і Римський католицизм. Грецьке слово "ортодоксен" створене з слів "орто", що значить "прямий" (правильний, правий) і "докса", що значить "погляд" (думка, вірування, переконання).

Наприклад, ортопедія — правильне виховання, "пед" — дитина. Ортоґрафія — правопис, ортопія — правильне говорення, "епос" — слово, говорення. Доксограф — докса (думка), ґрафус (письменник). Гетеродоксія — протилежне доксії, геретичне (єретичне). Парадокс — несподіваний, незвичний, різко відрізняється від усталених поглядів у науці, вірі.

Гомер вживав слово "докса" в значенні "чекання", "сподівання". У грецькій мові слово "клеос" "слава", і вислів "ортоклеос" значить "православний". Якщо вважати, що слова "шана", "слава", "погляд", "думка", "переконання" синоніми, то можна слово "докса" вживати в значенні "слава".

("Ортодокс джу" значить "правильно міркуючий жид", а не — "православний жид": іде мова не про "славу", а про "міркування", "визнання". Жиди, які без застережень визнають "Тору" ("П'ятикнижжя Мойсея"), вважаються "ортодоксальними жидами").

"Ґрік-ортодокс" — значить "грецький правильний погляд". Ті єреї, які в Україні (Русі) переклали термін "ґрік-ортодокс" у значенні "грецько-православний", зробили помилку? Ні. Грецькі єреї вважали, що українці-русичі, як люди навернені на грецьку віру, зобов'язані правильно славити грецьку ортодоксію, вони православні.

107. Папа Леон 9-й (1049-1054) найвизначніший папа в історії римо-католицької церкви. Слово "католик" виникло з грецького слова "католікос", що значить "загальний", "універсальний", "греко-католик" (загально-грецький, універсальний; в розумінні церковної політики — підлеглий папі римському).

Михайло Керуларіус (1043-1059) — Константинопольський патріярх, спритний дипломат. Він виступив проти папи Леона 9-го, який узаконив у римській церкві целібат і запровадив під час причастя вживання бездріжджного хліба.

Він (Керуларіус) наказав позамикати у Константинополі церкви римо-католицької орієнтації. Візантійці, натхненні візантійськими єреями, палять церкви, монастирі римо-католицькі, віддають псам "святі Христові таїни, злагоджені на пріснім тісті".

Папа Леон шле листа в Константинополь до імператора, проклинає патріярха Михайла. Михайло скликає собор, на якому зарепрезентовані представники Східного християнізму; собор прокляв папу і його "римо-католицьку безбожну церкву". Україна (Русь), як духовна рабиня грецької церкви, не має права на соборі мати представника українця (русича). Українець (русич) — православний: має право правильно славити грецьку церкву. Але брати участь в обговоренні її канонів і теологічних понять йому не дозволено. Він не творець духовних істин, а тільки — сприймач. Він християнин-раб.

108. Пан-християнин не сидить поруч з рабом-християнином. Раби (українські християни) — люди без власної культури: "Культуру прищепила нам Візантія. Уся ця культура -православна. Заберіть від українців православний візантиїзм, і вони стануть нагими, як мати народила!" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Візантія і Україна", 1954, Вінніпеµ, стор. 10). Українець (православний християнин), як людина без власної культури, соромиться бути "нагим, як мати породила". Засоромлені люди — приголомшені, духовно ослаблені, їм дозволено плакати, плакати та "візантійство прославлять, та й більше, бачиться, нічого" (Тарас Шевченко).

Патріярх Михайло Керуларіус на соборі Східного християнізму проголошує, що греки правильно здійснюють обряд "святої євхаристії", а латини — фальшиво, по-бєсовському, єретично. (Бачимо — візантійський закон моральної правильности визначається так — коли я тебе б'ю — це справа правильна, добра. А коли ти мене б'єш — це справа фальшива, бєсовська).

109. Грецьке слово "евхарист" значить "давання подяки". Воно походить з слова "харізестай", що в перекладі на нашу мову значить "виявлення прихильности". "А що це слово значить "євхаристія"? Греки цим словом називають "дякування"" (Григорій Сковорода).

У грецькій ідолопоклонній паґанській релігії величаво здійснювався в Атенах обряд святої євхаристії. Особливо, в часи Софокля, Есхіла, Епікура, Сократа, Платона, Аристотеля. І тепер вона (євхаристія) впроваджується й у грецьку ортодоксію. Єреї, які в древні часи рекли "пийте, це кров Деонисія", тепер речуть "Пийте, це кров Христа".

Латиняни замість слова "євхаристія" вживають слово "комюніон" в значенні — "комунікація християнина з Христом способом поїдання тіла Христового і пиття крови Христової".

Обряд євхаристії (чи комюніон) практикували племена Европи, Азії, Африки, Америки тисячі, сотні літ перед Христом. Плем'я, яке обожувало орла, як предка свого, під час врочистого свята ним причащалося. Члени племени причащалися, споживаючи (по крихітці) тіло свого предка. Причащаючі вірили, що таким містичним способом вони комунікуються з предком, дістаючи від нього його відвагу, силу, величність.

110. Коли до Мехіки прибули іспанці, вони побачили, що плем'я Мехіків має євхаристію (комюніон). Гютзілопочтлі — Бог Мехіки. Мехікани у травні робили з тіста образ Гютзілопочтлі. І потім ламали хліб на дрібні кусники. І молитовно підходили до кошика, брали кусники, їли, вірячи, що цей хліб під час молитовної пісні стає правдивим тілом Гютзілопочтлі.

У Оріяні (Трипільській Україні) здійснювалася євхаристія (комюніон) під час обрядового споживання краваю (на весіллі). Обряд кровного змішання двох родів творив роди кровнорідними. І під час Святвечора здійснюється обряд причащання — п'ється вар і їсться варене зерно. Зерно бралося з дідуха (обжинкового снопа), про значення якого я вже оповідав. Причащання одушевляє людей — єднає Предків з Потомками, освячує племінну цілісність; немає в цьому обряді некрасивих задумів і почувань.

111. Євангелисти, перебуваючи під впливом дохристиянських (грецьких богорозумінь і ритуалів), впровадили у євангельські писання містерійний обряд транссубстанції — перетворення хліба і вина в тіло і кров Христа. Не віриться, щоб Ісус, будучи людиною вихованих почувань, міг казати такі (віддалені від духовної краси) слова: "Рече ж їм Ісус: "Істино, істино глаголю вам: Хто їсть тіло моє і п'є мою кров, має життя вічне. Тіло моє справді єсть їжа, а кров моя справді є напиток. Хто їсть тіло моє і п'є кров мою, в мені перебуває, а я в ньому"" (Іоан, 6,53-56).

Слова "в мені перебуває, а я в ньому" стверджують, що Ісус говорить про транссубстанцію — про магію перетворення хліба в тіло людське, а вина — в кров людську. Дві тисячі років перед народженням Христа, брагмани (в Індії) вірили, що печиво хлібне, пожертвуване в святості, перемінюється (транссубстанціюється) "через слова молитви в тіло людське".

112. Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "Католики неправильно служать Св. Літургію на "опрісноках, замість хліба квасного", "Православні служать Св. Літургію тільки на квасному хлібі" ("Православна віра", Вінніпеµ, 1957р., стор. 167, 169).

Значить виходить так — моє правильне тому, що воно моє. Твоє — неправильне тому, що воно твоє. Тільки люди високої духовної культури, шляхетної толеранції здібні відійти від "пітекантропусних" понять правильности, особливо, у справах релігійних.

У "Посланії патріярхів Східної Вселенської церкви про ортодоксальну (правильноміркуючу) віру проти протестантства й англіканства, 1723 року", в розділі 17-му пишеться, що "Наслідники Лютера неправильно й недостойно пояснюють таїнство євхаристії", кажучи, що "Божество Слова входило в призначений для євхаристії хліб".

113. Наслідники Лютера вважають, що вислови "їсть тіло моє" і "п'є мою кров" не призначені для людей вихованої уяви. І такої думки також і творці Англіканської церкви. Є в нашому народі вислів: "Не пий крови моєї". Бачимо, що українцям не подобаються слова "пий мою кров, їж моє тіло".

Патріярхи (у розділі 17-му) визначили "святий канон", що "Після освячення хліба і вина, хліб перетворюється, перемінюється в саме правдиве тіло Христове, що народилось у Вифлиємі від Вседіви, христилося в Йордані, постраждало, поховане, воскресло, вознеслось, сидить праворуч Бога Отця, і має явитись на хмарах небесних", "Ще віруємо, що в кожній частинці до найдрібнішої перетвореного хліба й вина знаходиться не будь-яка окрема частина тіла і крови, а Господь Ісус Христос, присутній в єстві своєму, цебто з душею й Божеством або досконалий Бог і досконала людина".

Таку відповідь дали патріярхи тим християнам, які казали, що під час причащання можна випити тільки дві краплі крови Христової і можна з'їсти тільки якусь одну частину тіла Христового.

114. Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Православна віра" учить українців (православних християн), що взагалі "Католики допускаються фальшивих ложномудрувань". "Католики не хотять знати правди", "Католики соромливими хитрощами стараються затягувати православних до відступства від православія", "Папи подерли нешитий хітон Спасителя", "Папський примат заснований на фальшивих підставах", "Папи ясно говорять неправду", "Послання пап — це чужа нам зараза", "Папи завели до віри багато новин, часом насиллям", "Місіонери католицькі — люди підступні", "Католики — це єретики", "Церква б'є єретиків громом анатеми".

Митрополит грецької церкви учить православних українців ненавидіти католицьких українців. Митрополит католицької церкви учить католицьких українців ненавидіти православних українців. "Наробив Ти, Христе, лиха!" (Тарас Шевченко). Вони (архиєреї чужих релігій) вірою Христовою освячують ненависть українця до українця. І з цієї (церквою освяченої) ненависти, твориться недовір'я українця до українця. З недовір'я твориться роз'єднання дітей України (Руси) і їхня неволя.

Їм (архиєреям чужої віри) раджу милосердніше ставитися до духовних почувань української людини, раджу шляхетніше висловлювати свою рабську відданість Візантії і Римові.

115. Цар Ярослав Мудрий дав кожному синові уділ — земельний простір з людьми, з селами, містами, полями, ріками, лісами. Із'яславові — Київ, Новгород, Псків, Туро-Пінськ, Деревлянію. Святославові — Чернігів і землі Сіверщини, береги Десни, Тмуторокань.

Всеволодові — Переяславль, поля і ліси Лівобережжя і північно-східні колонії України (Руси) — побережжя рік Оки, Москви, Клязьми. Ігореві — Волинь. В'ячеславові (Всеславові) -Смоленщину.

Ростиславові (внукові, який був сином померлого Ярославового сина Володимира Новгородського) — Галичину. В'ячеславові (Брячиславичу) — внукові Із'яславовому (Із'яслав — брат Ярослава Мудрого) — землі Полоцькі. (Землі Полоцькі, які розташовані на північний захід від Смоленська, нічого спільного не мають з татарським плем'ям половців).

116. 1056 рік. Київський воєвода Іван Вишатич довідавшись, що монахи заманили до печерного життя його улюбленого сина, розгнівався. І з військовиками прийшов до печер, мечами порозганяв монахів. І з печери витягнув свого сина Варлаама, і зняв з нього брудну монашу рясу. І одягнув його в злототкане боярське одіння, і привів додому.

І сказав: "Сину мій, у печері ти виплакав очі, виморив душу, відсторонився від світу, родини, катуєш сам себе. І самокатування звеш правдивою вірою в правдивого живого Бога? Дурисвітство! Волхви казали, що віра — це Правила Життя. Бути віруючим — значить виконувати Правила Життя" (боронити Україну-Русь, жити для добра людей, виласкавлювати душу любов'ю до родини і її одідичених звичаїв і обрядів).

Варлаам скинув боярський злототканий одяг і сказав, що привабне одіння — це паµанство, розкішні благи. Варлаам зневажливо ставиться до благ людських і мудрувань нецерковних. Він укинув боярський меч у калюжу і почав по ньому топтатися. І боярське одіння потоптав у болоті, речучи: "Легше верблюдові перейти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в небесне царство" (Маттей, 19,24). (Варлаам у печері склав у присутності монахів Антонія і Нікона (печерських) клятву, сказавши: "Як почне батько мене мучити, то не послухаю я його, щоб вертатися на світ. Прошу вас мене скоріше постригти". І монахи, постригли юного боярина, назвавши його "на ім'я — Варлаам").

117. Ні батько, ні мати не могли сина Варлаама переконати, що йому (молодому воєводі) не личить жити в брудній печері. У печері ж лежать і такі монахи, що в них тіло гниє. На прищах черви лазять. О, лихі ті люди, які переконали молодь, що тіло зневажати треба, щоб Христові приподобатися! "Монахи жили, не миючись по тридцять літ, держали свої рани на сонці, поки в них не замножилися черв'яки, і потім, коли ті черв'яки падали з ран, вони самі прикладали їх назад, говорячи: "їжте, що вам Бог призначив" (Іван Франко, "Данте Алігієрі", Львів, 1913 р.).

Варлаамова дружина (юна бояриня) стоїть в шовковому одінні, сап'яни (чоботи) оздоблені перлинами, на підборах — срібні скоби. Поставила вона перед мужом Варлаамом перепілки щонайсмачніші — в меді смажені. І сказала, що й Авраам, Ісаак, Іаков мали жінок. І Сара, Ребека, Рахеля, про яких священик у церкві говорить, дітей мали. І Господь Саваот з Авраамом і Сарою в наметі їхні родинні справи обговорював.

І Варлаам відповів: "Жінка — посудина гріха! Жіноча любов мене не відлучить від любови Христової, я заручений з Небесним Женихом, шукаю чистоти тілесної. Адам послухав Єву, і тому був Богом вигнаний з раю. Самсон, покорений жіночою красою, був ворогами осліплений. Ірод, жіночій красі покорившись, відсік голову Іоанові Хрестительові. Ні, я приятелем Іродовим не буду!"

("Духовники воювали з народними піснями й іграми, додаймо ж до того їхнє ворогування до жінок, котрих вони вважали "знаряддям диявольської спокуси". ІІроф. М. Грушевський каже: "Розуміється, такий згірдливий, підозрілий погляд на жінку з культурного погляду був дуже шкідливий" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 87). Взагалі "з культурного погляду візантійська церковна мертвяччина" ширила в Україні (Русі) деморалізацію молоді — настроювала сина проти батька, чоловіка проти жінки — "знаряддя диявольської спокуси").

118. Юний боярин Варлаам не хоче бути воєначальником. Батько "зодягнув його в світлу й славну одіж, як годиться вельможам. Та він скинув її. Тож велів його батько зв'язати йому руки і зодягти в цю одіж, і так вести містом до свого дому. Варлаам, палаючи справжньою Божою любов'ю, ідучи дорогою, побачив калюжу, вскочив у неї і, з Божою допомогою, скинувши з себе одяг — потоптав її ногами в багнюці, перемагаючи так лихі задуми лукавого ворога" ("Печерський патерик, або праведні старої України", переклав А. Г. Великий, ЧСВВ, видавництво ОО. Василіян, Рим, 1973 р., стор. 59). "Праведні старої України" (нещасні раби облудної візантійщини) "з Божою допомогою... скакали в калюжу, топтали в багнюці "світлий і славний одіж" лицарів Дажбожої України? І що ж вони вискакали? Вискакали ганьбу, приниження, рабство, затемнення національної свідомости?"

Юний боярин Варлаам вже сім днів нічого не їсть. Мати, щоб син з голоду не помер, дозволила йому йти жити в печеру. І він пішов. Має Київ юнаків обдарованих благородною вдачею — священною силою вольовости. Тепер їхнє думання єреями грецької церкви спрямоване на дорогу відречення від земних справ України (Руси).

119. Цар Ярослав учив синів, щоб вони жили у згоді. "Ярослав Мудрий не дуже то мудро зробив, розділюючи перед смертю велику державу між численних синів" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", 2 кн., стор. 5). Брати-князі, живучи на земельних уділах, мають свої війська. І кожний з них має свого єпископа. Князь і єпископ багатіють, приєднуючи до своїх володінь частину земельного простору відвойованого в того чи іншого сусіднього князя: між князями починаються сварки за межі.

Цар Із'яслав, щоб зміцнити свій авторитет, створив Братню княжу раду (тріюмвірат) з братами-князями Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським. Братня княжа рада ув'язнила князя В'ячеслава Полоцького за те, що він з своїм військом вторгався у Новгород (в уділ Із'яслава). І Братня княжа рада звільнила з в'язниці (порубу) князя Судислава. (Судислав — брат Ярослава Мудрого. Він 24 роки просидів у в'язниці, посаджений Ярославом Мудрим у Пскові за прихильне ставлення до волхвів). Після звільнення князь Судислав був пострижений і запроторений до монастиря.

120. Князь В'ячеслав Полоцький сидить у Києві у в'язниці. І проклинає братів (царя Із'яслава, князя Святослава, князя Всеволода), які обманули його (славного внука цариці Рогніди) — обманули "Євангелією".

Єрей Афанасій тримав "Євангелію": біля "Євангелії" (під час складання клятви) був зв'язаний князь В'ячеслав. І тепер він з двома синами сидить у Києві в темниці. Жителі Полоцька також покарані. Скарби, які вони взяли, вторгнувшись до Новгороду, у них відібрані.

Цар Із'яслав щедро опікується монахами, попами. Царськими дарами збагачує церкви і монастирі. Він так жертвенно захопився справами грецької церкви, що військові спроможності України (Руси) стали для нього малозначними. Він дні просиджує у монастирях, пирує з "браттями во Христі", співає церковні пісні. І "браття во Христі" славлять його за те, що поставив "Печерський монастир", де став ігуменом Феодосій (1035-1074).

121. Ігумен Феодосій (Печерський святий) вночі приходить з монастиря в жидівську дільницю. І (як пише Нестор-літописець) сперечається з жидами, ведучи розмову про Христа. Рабін Іцик сказав: "Джашуа бен Джозеф — так думає кожний достойний жид. (Ісус — син Йосипа, -Л. С.). Я, жид, краще знаю жидівські справи, як ти, киянин. Ти, киянин, повинен краще знати київські справи, як жидівські. Коли киянин не звеличує київських справ, то хай не жде від чужих людей доброї думки про себе.

Ісус, як жид, мав жидівське виховання, мав жидівський склад душі. З його релігійними поглядами жиди можуть погоджуватися і можуть не погоджуватися. Коли ти, киянин, мого брата Ісуса славиш, як Єдиного і Всюдисущого Бога, я не гніваюся. Визнаючи мого брата Ісуса найсправедливішим Богом-Творцем Неба й Землі, ти переконуєш мене, що, якби не було мого брата Ісуса, то світ не був би створений? І якби не жиди, то Київ не мав би Бога?"

122. "Ігумене Феодосіє, ти хвалишся, що Остромира — посадник Новгорода вам, київським монахам, дав срібні й золоті гривені, щоб ви переписали "Євангелію", назвавши цю книгу "Остромировою Євангелією". Знаю, "Остромирову Євангелію" монахи "оздобили" образами жидів-євангелистів Іоана, Луки, Марка. Коли ви чуєтеся щасливими, що греки вас облагороднили мудрістю жидівською, то я, як жид, також щасливий".

І сказав ігумен Феодосій: "Ви вбили Бога Ісуса! Ісусова кров на ваших руках і дітях ваших!" І відповів рабін Іцик: "Коли я, бідний рабін Іцик убив твого Бога, Творця Неба й Землі, то значить я маю силу більшу, як твій Бог? Феодосіє, люди заслабі, щоб убити Бога. Можна створити оповідання, що жиди убили жида, якого ґої почитають, як єдиного і всюдисущого Бога. Скажи ігумене Феодосіє, чому киянки не несуть своїх дітей до святої Софії?"

123. І сказав ігумен Феодосій: "Єпископ Ніфонт, що помер 21 квітня 1053-го року і був похований у моїй печері, написав закон про кари Божі. Він написав: "Ту жінку, яка дітей несе до волхва, а не до попа, треба карати: 6 неділь (епітемії), або — три". Коли утвердиться закон про кари Божі, матері дітей хреститимуть у церквах.

У 1062 році преподобний Антоній поставив мене ігуменом Печерського монастиря. Кияни дають мені дари не тому, що я праведний сповідник віри Христової, а тому, що я нещасний: був "боярином", а став монахом. Вони керуються почуттями людяности, а не віри Христової. Вважають, що віра Христова — справа церковна. А хлібороб, коли хоче бути добрим хліборобом, повинен мати віру хліборобську.

Матері несуть дітей до волхвів тому, що вірять, що "волхв знає, що дитині треба". Волхв дитину лікує зіллями, дитина здоровішає, і мати щасливішає. Єрей виголошує молитву над хорою дитиною, а коли мати питає: "Чому молитва не помогла", єрей відповідає: "Бо ти грішниця, і Христос не вислухав твоєї молитви". Щоб кияни не несли дітей до волхвів, я тепер вивчаю, яким зіллям яку хоробу лікувати. Коли таїни лікування перейдуть до нас, киянки нестимуть своїх дітей до собору святої Софії".

124. (Києво-Печерські святі такі, як монахи — бояри Варлаам, Феодосій і їм подібні, були розумними людьми — але справа не в розумові. Справа в тому, кому служить розум, їхній розум був спрямований на шлях служіння чужій церковній істині. Наприклад, святі монахи Спиридон і Никодим хвалилися, що напам'ять вивчили "Псальтир". Бачимо — їхній розум був присвячений засвоєнню чужих мудрувань. Тільки той розум красивий і цінний, який є незалежним своєрідним творцем духовних вартостей).

І сказав рабін Іцик: "Зараз прийде волхв Сварга. Я чув, що він добрий лікар, принесе ліки від кашлю. Дізнаємося, чому він бджілок зве ангелами. Знаю, він живе в лісі. Загощує до Києва тільки тоді, коли хтось його запросить до хорого. Не проклинай його, він не винуватий, що родився волхвом".

125. Ігумен Феодосій стрів волхва Сваргу, кажучи: "Не говори мені про Дажбога. Я люблю Ісуса, Ісус мене обороняє від злої людини". І сказав волхв Сварга: "Феодосіє, носителю чужого імени, мученику чужої віри, істинно кажу тобі — Ісус тебе не оборонить. Ісус не мав сили на своїй землі оборонити свого приятеля Іоана, якому цар Ірод голову відсік, то як він (Ісус) може тебе в Києві оборонити від неприятеля?

І ще скажу — любити Ісуса — справа одна, а поступати так, як поступав Ісус — справа друга. Ісус не глумився з віри батьків своїх — з віри Авраама, Сари, Ісаака, Ребеки, Іакова, Рахелі, хоч і бачив він недоліки у вірі їхній. Він прагнув віру батьків своїх удосконалити.

А ти, о грішний Феодосіє, глумишся з віри батьків своїх. Глумишся з віри Оря, Лель, Кия, Святослава. І просиш Ісуса, щоб він тебе ощасливив, привівши до лона Авраамового. І, прийшовши до Авраама, про які такі рідні справи ти з ним говоритимеш? Авраам, заклопотаний справами своїх синів і дочок, стріне тебе, як ґоя-чужинця, і заставить тебе воду носити для Ісаака і Ребеки. Не знаючи ні їхнього язика, ні їхніх звичаїв, будеш ти служити їм, як безбатченко — заброда-ґой, без волі й імени. Скажи, що носиш на шиї?"

126. І сказав ігумен Феодосій: "Ношу на мотузці кістку з мощів святого Пантелеймона. У мощах сила спасіння, у мощах — свята краса душі моєї! А ти, словоблудний, святої краси у мощах не бачиш!"

І сказав волхв Сварга: "У росяних світанках Вітчизни моєї я бачу святу красу — красу, якою живиться душа моя. У мене краса своя, а в тебе чужа, привезена з Греції. Я кормлю душу рідною красою, а ти — чужою. І як ти відважуєшся казати мені, що ти кращий киянин, як я? Ти заманюєш юнаків до монастиря, залякуєш їх страшним судом, кінцем світу, і душі їм розсолоджуєш оповіданням про райське життя у садах Небесної Цариці.

А тобі, рабіне Іцику, кажу: "Ранком захмарилося, і піп Агапій відмовився їхати в дорогу — дощу злякався. Хлібороби, послухавши попа, не поїхали в поле. Я сказав людям, що дощу не буде. І ті хлібороби, які мені повірили, в полі при добрій погоді працювали. І піп Агапій оголосив мене "бєсом", "сатаною"". А люди кажуть: "Хоч піп і зневажає волхва, та ми волхвові віримо, бо він правду каже". Так, бджоли — мої праведні вістуни. Коли бджоли хмарного ранку жваво літають по взяток, буде погідний день". Рабін, промовивши: "Рафаел — ангел здоров'я і лікування", почав записувати твердження волхва Сварги.

127. І сказав Сварга: "Феодосіє, душа моя чує, що більше не побачу тебе. І тому останнє воління прорікаю: "Краще бути горшколатом, ніж печерним відлюдком. Іди до мене, я тебе духовно відмолодю, розхристиянізую. Розплющ очі! Глянь, який квітучий світ твоєї Вітчизни! Не стогни перед візантійськими ідолами-іконами. Стогнеш щоночі в печері — хочеш достогнатися спасіння душі в царстві візантійського Саваота? Стогнання твоє ознаменоване відреченням від сонця, ні, це не віра — це жалісливе жебрання дотліваючої душі"".

(Натан Авсубель (у книзі "Авсубель", на стор. 131) пише, що "Ігумен Феодосій впродовж другої половини одинадцятого століття висилав з свого Печерського монастиря оскарження проти жидів, доводив, що в жидів викривлена релігія").

Феодосій (як пише "Печерській патерик") "вставав часто вночі й, потай від усіх, ходив до жидів, диспутував з ними, докоряв їм, і говорив з ними досадно, називаючи їх відступниками й беззаконниками, бажаючи так в ісповідуванні Христа стати мучеником". Нападав на рабіна Іцика, щоб стати мучеником? У мучеництві для мучеництва немає високої духовної культури.

128. 1068 рік. Косак Нагар (племінник волхва Сварги) киянам говорив: "Два роки тому новгородці ввійшли в церкву святої Софії, зі стін скидали грецькі ікони і рекли: "Греки, ідіть від нас! Ваші боги — дерево суть, на древі намальовані грецькі дівиці і отроки, не хочемо поклонятися їм!"

Я кажу — не срібло, золото, не святі ідоли (ікони), не пишні паволоки дають волю, а мечі — правдоносні мечі! У монастирях дармує київська молода кров, зневажливо ставиться до життя косацького, псальтирничає!

Ігумен Феодосій забороняє монахам голосно розмовляти — монахи повинні жити в мовчазному затворництві. Щоб показати зневажливе ставлення до тіла людського, він (Феодосій) вночі сидить голий біля монастиря. Він по-глупому праведний! Він тіло своє віддає на поїдання комарам і жукам, і в цей час з стогнанням читає "Псальтиря". І рече: "Підкоряйте язичеську гординю християнському смиренню!" Він, смирення проповідуючи, сіє отруйне зілля в душах наших. Коли юний киянин іде, маючи горду поставу, монахи звуть його "язичеською гординею"! Монах Феодосій — по вірі не є киянином. Він киянинові рече: "Да благословіть тя Господь от Сіона, і узрите блага Іерусалиму!" Ми ж не юдеї, і нас не буде благословити Господь от Сіона. Ми маємо дбати про блага града Кия!

Кияни, не підкоряйтеся грецькому церковному смиренню, погибельній покірності, лиху вість маю! Чужі люди на наші землі з сходу вторгаються, про покірність нашу чуючи!"

129. Половці (татарське войовниче жорстоке плем'я) напали на Переяславщину. Вони палять селища, забирають скотину, ловлять молодь — зв'язаних юнок і юнаків женуть на продаж грекам у Херсонес. А дітей і старих людей — мечами убивають.

"Царю, де ти? Оборони життя наше?" — благають хлібороби. З Києва з військом і візантійськими іконами іде цар Із'яслав на допомогу братові-князеві Всеволодові Переяславському. Небо Переяславщини чорне від диму — половці села палять.

Половці на березі річки Альта розгромили безсиле військо царя Із'яслава і його братів (Всеволода і Святослава). Візантійські ікони лежать потоптані половецькими кіньми. І сміються половці, що князі України (Руси) навчені більше вірити іконам, ніж своїм мечам.

Половці грабують селища Київщини. Убивають матерів на очах дітей. Київська молодь звертається до царя Із'яслава — просить коней, кольчуг, мечів. Юнаки хочуть озброїтися і йти боронити селища і гради.

130. Цар Із'яслав замкнувся у Печерському монастирі — не хоче київській молоді зброї дати. Є слухи, що кияни, зброю отримавши, виженуть з Києва греків-єреїв, монахів і їхніх прихильників. Кияни озброїлися сокирами, саморобними мечами, ножами, ралами, і вторглися у Царський Двірець Із'яславовий, в якому взяли "бещисленоє множество злата і сребра кунами і белью", — пише "Повість временних літ". І такі слова юних киян передає: "Се половці розсипалися по землі. Дай, царю, зброї і коней, і ще биймося з ними".

Читаючи в "Повісті временних літ" про прагнення юних киян, думаю — сильний, гордий, вольовий люд в Україні (Русі)! Коли Вітчизна в небезпеці, він не жде наказу, сам бере зброю і йде боронитися.

(Чому половці вторгаються в землі України (Руси) — палять гради і селища? Є відповідь: монах Нестор пише, що "Небо Христове наказиваєт за беззаконіє". "Видимтъ бо ирища утолочена й людей много множество, ...а церкви стоять пусты", "У храмах безмолвие, а в домах труби, гусли").

131. Повсталі кияни визволили з в'язниці В'ячеслава (князя Полоцького і його синів). Цар Із'яслав, лякаючись свого войовничого народу, тікає з іконою візантійського Саваота з Києва в Польщу. В'ячеслав з синами їде до Полоцька.

Як оправдати втечу царя Із'яслава? Кияни звертаються до братів царя Із'яслава, щоб хтось з них (Всеволод або Святослав) ішов у Київ царювати. Брати відмовилися — бояться брата царя Із'яслава. І шість місяців пройшло — Київ живе без царя. Що киянам віщує день завтрашній?

Може підуть додому грецькі єреї і заберуть з собою грецькі божества? І вернеться цар Святослав — внук Дажбожий, який славив косацьку рать України (Руси) на берегах Волги, Оки, Сурозького моря, на берегах Дунаю, біля Доростолю, біля врат Константинополя.

З ляхами ввійшов у Київ цар Із'яслав. І Мстислав (син царя) почав карати киян — карав киян за законами "грецької високої культури православної" — виколював юнакам очі, відрізував носи, вуха, відрубував руки, "багато народу повбивав.., знущався особливо над тими людьми, які з в'язниці визволили В'ячеслава" (М. Аркас).

132. Кияни загоюють рани і тихо проклинають христолюбного царя Із'яслава і його монастирі. У глибинах душі народної постає прірва між народом і царем. Навіть ті кияни, які вважають себе грецько-православними і щонеділі бувають у церкві, люблять волхвів? Чому? Переконання людина може змінити без великого труду, а змінити звичку, яка вироблялася тисячоліттями, тяжко. У киян-християн звички не християнські, у них є хотіння бути косаками. У них є думка, що юнак, який не вміє на коні літати і мечем славу здобути, не є юнаком.

І вже є такі люди, які й волхвами себе не звуть, а так, як волхви, говорять: "Ми одідичили по предках волю до панування, волю самому всі справи в Україні (Русі) вирішувати. Ми не хочемо, щоб чужа віра вторгалася у світ нашого життя!

Ми одідичили від предків любов до рідного, і цю любов ми звемо рідною вірою. Рідна віра вийшла з наших духовних потреб — вона сама народилася так, як само народжується сонце в наших степах. Є в нашій вірі сумні й веселі дні, а хіба всі ранки сонячні? Так, як ніколи Небо не з'єднається з Землею, так ніколи грецька віра не з'єднається з душею українською!"

133. 1069 рік. Цар Із'яслав у клопотах: з Риму прибувають явні й неявні посли від папи римського Гонорія Другого.

Посли кажуть, що візантійські єреї ослабили Київ, щоб він (Київ) не загрожував Константинополю.

Візантійські єреї речуть царю Із'яславу, що римо-католицька віра порочна, бєсовська. Дванадцятилітній хлопець Бенедикт став в 1032 році папою Бенедиктом 9-м. Від 1032-го року до 1044-го сидів цей хлопчина Бенедикт на престолі Христового намісника. Не знання теологічні, не розум і якості моральні беруться в основу тоді, коли вирішується — хто повинен бути папою римським. І Іоан, маючи 18 років, став папою Іоаном 12-м, був він прихильником Юпітера і Венери, і Христа, і Марії.

(Іван Ф. Горст у книзі "Історія Християнської церкви", виданій в Ню Йорку в 1897 році (у "Книзі Першій" на стор. 748-й) пише, що "Найнище впалі жінки, такі як Феодора і Мароція, заповняли папський престіл — місце Христового заступника, своїми любовниками і незаконними дітьми. У скаргах синоду говориться, що папа Іван 12-й завжди був озброєний; десятилітнього хлопця поставив єпископом, насилував дівчат і вдів з вищої і нищої кляси, перемінив папську палату на дім розпусти").

Візантійські єреї докоряють цареві Із'яславові, що він вибачливо ставиться до тих киян, які, хрещення прийнявши, в неділю церкву обминають. У гаях збираються, грають в сопілки, влаштовують забави. Учать дітей на конях літати, перескакуючи рови і вимахуючи мечами.

Косак Дворак у Києві голосно говорить: "Я був половцями проданий у неволю. Я втік з каторги з Константинополя. Греки-єреї лякають киян гріхами, а самі грішать і гріхів не бояться!"

134. "1071 року в Києві появився був волхв, що сильно виступав проти християнства" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 174). З соснових лісів Деревлянії прибув волхв Радогост (внук славного Віщого Радогоста).

Вночі кияни зійшлися в домі боярина Дубави. Дубава сказав: "Сідай, волхве Радогосте, за стіл, ти наш рідний митрополит! Говоритимеш нам про нашу віру, а не грецьку. Вибач, що на стіні висить грецька ікона Саваота. Грек — митрополит Юрій у святій Софії проголосив, що Саваот тепер наставлений бути Богом України (Руси). І хто проти Саваота, той проти Бога, царя, неба й землі.

Щоб на мою голову не сипалися єрейські прокляття, я купив на Подолі на ярмарку Саваота, два гривені дав. Волхве, тепер у Києві такі порядки: грецького бога купляється за гріш, а попа — за курку. Ми, як православні, "правильно славимо" греків і жидів-євангелистів. І знаємо — в кого гроші, за того й піп. А маєш горе — то спершу попові гроші покажи, а потім про горе кажи. І до чого нас доведе оце православне служіння грецькій церкві, скажи, волхве, тут в моєму домі — всі свої?"

135. І сказав волхв Радогост: "Ми ніколи чужим силам не корилися. Ми знали — кожна думка, кожне світорозуміння, кожна віра, що приносять до нас чужинці з півдня, заходу, півночі і сходу — чужий духовний корм. Чужий духовний корм, коли ми його приймемо, буде нас відвертати від рідних справ. Усе, що нас відвертає від рідного шляху життя, шкодить нам, на шлях приниження і зубожіння спрямовує мислі й почування наші.

Віру чужу маючи, ми станемо гіршими людьми світу. У нас не буде хотіння за свою волю кров'ю платити. Хто за свою волю не платить життям, достойного життя не має. Життя праведне народжене з крови людей праведних, здібних за життя платити життям. Знаєте, що волхвові Богуславові, який казав: "Знак Дажбожий — Трисуття святе ставте на церквах!", були відрубані ноги? Кров текла з його серця і тихо входила в землю. І він, блідніючи, мовив: "До щему рідна, до щему святая земле моя, я кров'ю серця мого входжу в жили твої. Зроди, земле, з крови моєї життя для внуків моїх". Він помер, щоб ми жили.

Тепер над думанням київської молоді панує грецька віра. Киянин монах — це церковний самолюб, він думає тільки про спасіння своєї душоньки. Дбаючи про спасіння своєї душоньки, він забув про родину, Вітчизну: чим більше в нас наплодиться таких самолюбів, тим скоріше впаде в тьму лихоліть Україна (Русь)".

136. "Коли Україна (Русь) упаде в тьму лихоліть, то що буде?" — спитав воєвода Дубава. І волхв сказав: "Буде поле наше, а зерно поля нашого належатиме зайшлим людям з півдня, півночі, сходу чи заходу. У православії грецької віри наша душа так зледачіє, так занечиститься і змаліє, що ми на рідній землі будемо славити чужих вождів, чужих святих, чужих мудреців. І будемо поклонятися їм за те, що вони нам, як гіршим людям світу, даватимуть кусень хліба, нашим потом политого; ївши жебрацький хліб, ми у піснях називатимемо нещастя щастям, неволю — волею, називатимемо катів визволителями".

І спитав воєвода: "Волхве, скажи, як в Україні (Русі) утверджуватиметься лихоліття, зубожіння душі й розуму?" І відповів волхв Радогост: "Ти, боярине Дубава, сьогодні на стіні тримаєш ікону візантійського Саваота, щоб тебе єреї не картали. Ти тримаєш Саваота, в душі до нього нехіть відчуваючи. Чому? Бо Саваот забрав місце Дажбоже. Для Дажбога ти був внуком, для Саваота — ти раб. Саваот (чуже божество) справами київськими не цікавиться. І це й тобі дає церковне право справами київськими не цікавитися. Рідна віра тебе вчила, щоб ти був вірним сином Вітчизни — чим ти краще служив Вітчизні, тим більш віруючою ти вважався людиною. Чужа віра (греками принесена) учить тебе бути православним рабом грецької церкви — чим ти краще служиш грецькій церкві, тим ти більш віруючою вважаєшся людиною. Бачиш, чужа віра тебе відвернула від святих справ Вітчизни. Любиш ти Саваота чи не любиш, але тому, що він висить у твоїй хаті, висить над твоєю душею, він входить, тебе не питаючи, у твою свідомість. І починає він над тобою панувати, тебе не питаючи".

137. "І твої діти триматимуть ікону Саваота тому, що ти, їхній рідний тато, тримав. Твої внуки скажуть: "Діди у домі тримали Саваота, батьки — тримали; і ми, як добрі діти, з пошани до батьків — тримаємо. Ми знаємо, що Саваот — чуже божество, бо в нього й лице чуже, й одежа на ньому чужа, та поклоніння чужому ми вже звемо рідною церквою.

Тоді, коли поклоніння чужому стає рідною церквою, рабство перетворюється в рідну традицію. І таку рабську "рідну традицію"" освячує церква тому, що вона їй вигідна, їй вигідна та традиція, яка їй помагає тримати народ у тьмі смиренної рабської покори — у тьмі вірності візантійському Саваотові".

І спитав косак Тургат: "І що буде з нашими внуками?" І сказав волхв Радогост: "Тургате, ти маєш дітей і внуків. Потомки їхні не знатимуть, з якого кореня вони походять. Зв'язок духовний і спонуковий покоління з поколінням буде перерваний.

Ось стоїть твій потомок — ти його не бачиш, а я бачу. Живучи майбутнім, я бачу майбутнє, і з ним веду мову. І кажу потомкові твоєму: "Одружишся ти, дочка вродиться миловидна, та твоя вона не буде, її заманять у монастир. Або — вона розділятиме ложе з чужинцем"".

138. "І родитиме чужинцеві таких синів, які житимуть у Києві, зватимуть себе киянами і ненавидітимуть мову київську, віру київську, звичаї київські. По назві вони будуть киянами, а по-духові — вороги Київської слави і правди, їм буде Київ потрібний, щоб живитися його соками, їм буде приємно, що в Києві більше пошанована мова грецька, хозарська, церковно-слов'янська, ніж київська.

Сина матимеш, та не тебе й не себе він славитиме. І не рідній Вітчизні він служитиме. Він служитиме вторжникам, прибулим з півдня, сходу, заходу чи півночі, які на твоїй землі над тобою, рабом православним, пануватимуть, як над скотиною.

І за таке скотиняче служіння твій син буде хвалений попами і вторжниками-чужинцями. І він чванитиметься, що на його грудях висять медалі заслуженого воїна. Він віддано служитиме чужинцям, які його Вітчизну поневолюють. Він стане багатим щасливим рабом. І своїм прикладом показуватиме іншим, як треба жити, щоб "щасливою людиною" стати".

139. "З селищ і градів України (Руси), твоїх потомків, воєводе Дубава, вивозитимуть в чужі краї у вічне рабство. На чужих землях для чужих людей вони будуть чужі гради ставити. А коли вже з їхніх жил буде вся сила висотана, вони у ровах будуть камінням прикидані. І на їх костях стоятимуть стіни кам'яних домів — у домах житимуть кати, обвішані православними хрестами.

Ти матимеш жінку миловидну, дорогу серцю твоєму, а спатиме з нею зайда-чужинець. Чому? Бо він на твоїй рідній землі буде розпоряджатися і душею твоєю, і розумом твоїм, і тілом твоїм. І зайді-чужинцеві належатиме непорочність дочок твоїх. І донька твоя з чужинцем першу ніч пізнавши, любитиме його так, як любить самка самця. Вона любитиме тому, що на світі так є: діва любить того, хто її у стан жінки перевів.

О киянине! Твої діти умиратимуть з голоду на твоїй рідній ниві. Чому? Бо з мішків твоїх чужинці зерно повитрушують. Коли ти хотітимеш зірвати на ниві своїй пару колосків, щоб дітей від голоду врятувати, тебе спіймає і зв'яже твій сусід. І, як злодія, віддасть тебе зайді-чужинцеві. І за таку пильність твій сусід отримає від зайди-чужинця право з'їсти свій кусень хліба".

140. "І ти будеш вивезений в чужі холодні землі. Гризтимеш ти кору на дереві, щоб голод затамувати. Голодом і працею зморений, ти сил не матимеш по землі ходити. І на чужій землі тебе битиме чужинець. Налигачем битиме, як скотину. І казатиме тобі: "Крав колоски, чинив зло — справедливим законом покараний"".

"Коли твої діти від голоду пухлі, ївши траву, очеретяні парості, доживуть до літа, зайди-чужинці навчать їх вірити, що їхній батько був ворогом люду рідного. І тому був він справедливим законом покараний. І твої діти твоїм катам (зайдам-чужинцям) повірять. І зневажатимуть тебе так, як цар Володимир зневажав Могили Предків своїх, зневажав віру батьків своїх".

І сказав боярин Дубава: "Волхве Радогосте! Наші внуки і правнуки, побачивши, що хрещення України (Руси) принесло в Україну (Русь) велику візантійську культуру духовного рабства, велику візантійську церковну науку приниження розуму київського, велику візантійську культуру побудови візантійських церков, в яких проклинається дух вільного Києва, його рідні обряди, звичаї і закони, збунтуються! І скажуть: "Греки, беріть свої святі грецькі ікони і йдіть додому! Дажбог — Господь України (Руси). Бог один, Він тільки різними народами по-різному називається. Греки кажуть Теос, араби — Аллах, латини — Девус, а ми — Бог"".

141. І сказав волхв Радогост: "О боярине Дубава, людина — трава, сильні люди накидають слабим людям закони. У світі рівности немає — навіть перед сонцем не всі люди рівні. Ті, що живуть на півдні, мають більше сонця. Ті, що живуть на півночі — мають менше сонця. Але коли є на світі рівність між людьми, то хто її творить? Якщо рівність між людьми творять люди, то ми, кияни, самі творімо її! Коли рівність між людьми України (Руси) не створена людьми України (Руси), а з чужих земель принесена, ми, українці-русичі, будемо нам принесеною рівністю в рабство загнані!

Природа людська мінлива — володарську вдачу можна перетворити у рабську. Раби, довго живучи у рабстві, не відчуватимуть, що рабська звичка вже в них стала справою одідиченою. Раб з одідиченою рабською звичкою, боїться жити без чужої віри, боїться жити без чужого пана, боїться жити без чужого війська, боїться жити без чужих законів і обрядів. Людина, яка рідну мову забула, боїться втратити чужу — без мови людині тяжко жити".

142. "Українці (русичі), століття проживши в духовній неволі, не збунтуються проти чужої віри. У їхній природі вже не буде волі до панування. Не буде волі самому своїм життям розпоряджатися. Не буде волі власними силами свою силу, свою віру, свою волю, свою правду в Україні (Русі) самоутверджувати.

І коли між ними, одідиченими рабами, народиться володар (самоцвітний розум), розум вільний від одідичених рабських спонук, і хотітиме їх (рабів-земляків своїх) вивести з дому неволі, вони його зневажатимуть, вони його назвуть бунтарем. І вони скажуть йому: "Ти такий, як і всі ми, а хочеш нашим царем бути? Чужинець царює над нами, ми вже звикли чужого царя любити. У нас тепер все чуже замість рідного — апостоли, пророки, царі, воєначальники, порядки, закони. Чуже вже ввійшло в душу нашу, поріднилося з нами".

І буде: той киянин, який народиться (у природі так буває) з волею до панування, ітиме на службу до чужого царя. Він від чужого царя отримає право наглядати над рідним народом. Чужий цар, знаючи, що покорений люд (щоб він не бунтувався) треба присмиряти його ж синами, ласками обдарує здібного служаку. І чужим царем наставлений служака-начальник скаже: "Ви не хотіли, щоб я, земляк ваш, був вашим рідним царем і любив вас, як рідних людей. Тепер, ви, раби прокляті, спини мені підставляйте!

Чужий цар, до якого ви вже звикли, мені дав право три шкіри з вас здирати. Здираю рабську, здираю продажню, здираю зрадливу, ні, мені її не шкода! Народ не може жити без вождя! Народ, який не здібний мати рідного вождя, не повинен у чужого вождя волі благати. Воля даром нікому не дається!""

143. Коли в домі воєводи Дубави волхв Радогост висловлював віщі міркування, на подвір'ї (біля тину притаївшись) стояв косак Ума (син Дубави). У Києві тепер такі часи настали, що сусід за сусідом слідкує — за доноси від єрея винагороду отримує. І під час сповіді єрей у церкві киянина питає: "Ілі к волхвам ходив єси? Ілі в дом волхва водил?" ("Таїна ісповіді в Православній церкві", перевидана в 1894 році, т. З, розділ 4, сповідь 6). Я вже цитував, що "Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і користатися з їхніх порад та помочі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 197).

144. І сказав боярин Дубава: "Коли душа в неволі, людина боїться думати. Щоб дізнатися, що думають кияни, піп кличе їх на сповідь. Хто не йде сповідатися, той проголошений паґанином, язичником, боговідступником. Хто волхвові в ліс несе кусень хліба і хто з волхвом розмовляє, гріх чинить, гріхочинителі горітимуть у пеклі. І діти заляканими виростають. Залякані й думати бояться — хто думає, той грішить. І тепер у святій Софії греки-єреї проголосили, що всі кияни — Яфетові діти. Яфетові діти призначені в поті чола орати, сіяти і жати, і дітей Сема і Хама годувати.

О волхве Радогосте, правду кажеш — природа людська мінлива. Кияни вже не ті, що були перед хрещенням України (Руси). Збайдужіли вони до справ Вітчизни тому, що той, хто зве справи Вітчизни — святими справами, проголошений паґанином, підозрівають, що він має таємні зв'язки з волхвами. Збайдужілі з окам'янілими душами в церкву ходять, слухають казання церковне про Сіон, про чудо во Єгипті, про кров на Голгофі, про Вифлиємську різанину дітей, про перетворення води у вино. І з почутими у церкві казаннями не знають що робити. І де їх притулити. І заливають залякану душу хмільними напоями — пити церква дозволяє, чарка — подруга "душерозвесєлітельная".

Я в саду маю таємну землянку, ждемо вторгнення половців. У ній тихо, діл викладений хутрами. І там, волхве Радогосте, ночуватимеш. На сторожі стоятиме косак Грива".

145. Купальська неділя. Обряд постриження юнака на косака — заборонений. Не чути купальських пісень. Немає вогнищ. Ніхто горючі стріли в темінь вечірнього неба не пускає. Заборонено ставити Мага врата. Не йдуть рядами дівчата, вінками і стрічками, заквітчавшись.

(Вчора, перед Купальською неділею, різками пороли спину юнакові Чорнобривцеві — гріхи з душі виганяли. Він у лісі (оподаль від Печерського монастиря) ішов і співав: "Сонце заходить, вітер в гаю розмовляє. Зіронька сходить, тугу мою розганяє". І монахи устійнили, що в цій пісні затаєна паґанська віра. Є докази: уосіблене сонце має ноги: "сонце заходить". Вітер — уосіблене божество, яке вміє в гаю "розмовляти". Зіронька, як божество, "тугу розганяє".

Українська мова (мова паґанська, неприємна для святителів грецької церкви) у церкві заборонена. Українською мовою можуть розмовляти смерди, холопи, світські люди. Свята літургія (служба) у Києві відбувається грецькою мовою, або — церковно-слов'янською.

І ті частини літописів, у яких говориться про справи церковні, Божі, написані церковно-слов'янською мовою. Справи холопські, світські, побутові описані в літописах мовою українською (русичівською).

146. По Хрещатій долині йде волхв Радогост. Він бачить — кияни святково одягнені. Не йдуть до грецької церкви, в якій оповідається церковно-слов'янською мовою про "отсєкновєніє глави Іоана Крестітєля во Юдеї".

(Назва головної вулиці Хрещатик походить від назви Хрещата долина, яка була славна рослиною Хрещатиком — зеленим хрещатим барвінком. Хрещатик, як вулиця, почав існувати в 1797 році, тоді, як річка, яка текла посередині Хрещатої долини, була висушена, а джерела — засипані). Назва вулиці Хрещатик немає нічого спільного з хрещенням України (Руси)).

Як діти, які довго ждали батька з далекого ратного походу, біжить молодь — волхва Радогоста стрічає. Він у білому одінні, з золотим Трисуттям на грудях, з жезлом в руці — іде він, пророк Дажбожий. І він, "як волхв, віщун молодий, мовою звучною, живою, друзів несподівано чарував; і силу дружби між ними, благословляючи, скріплював. Він говорив, що спільне благо треба любов'ю купити. І благородною відвагою треба стати за народ і зло карати. Він говорив, що свято життя, велике свято, Божий дар, треба пожертвувати Вітчизні, треба поставити під вдар. Він говорив про страсть ніжну" (Тарас Шевченко, "Тризна").

147. Оточений молоддю, він (волхв Радогост) говорив: "Діти мої, осяяна Дажбогом душа моя, заскучала за вами, мої соколята! Заскучав дуже, дуже, у криївці таємній живучи. Діти мої, ясні зорі душі моєї, милі квіти радости моєї!

Не можу жити без вас, не можу! І тому Дажбог мене послав до Києва, щоб я розрадив душу вашу, чужовір'ям уярмлену. Я прийшов, щоб сказати — рідна віра потрібна нам, щоб ми вміли мислити по-рідному. Щоб ми вміли поєднувати ніжність душі нашої з красою Вітчизни нашої.

Рідна віра потрібна нам, щоб ми переживаннями душі нашої славили самі себе, а не чужих пророків, які ніколи судьбою нашою не журилися і не переймалися вболіваннями нашими. Хрестителі — душі нашої мучителі забороняють нам кохатися в красі святих полів наших. Забороняють нам молитися, славити Дажбога і царя-праведника Святослава.

Та очі ми маємо і бачимо наші повноколосі ниви, наші солодкоплоді сади, наші медоносні ліси, наші рибоплодні ріки, наші квітучодухм'яні гори і, о, Дажбоже, любимо ми їх так, як свої очі, вуха, уста. І коли ми з ними розмову ведемо, хай мовчать єреї чужовір'я!

Таємниче єднання душі нашої з душею землі нашої, з її сонцем і її живими Дажбожими чарами, ми звемо нашою пристрасною молитвою, сокровенним откровенієм таїн душі нашої, всесвітнім нашим єднанням з Дажбогом. З Дажбожою свідомістю наша свідомість з'єднана. З Дажбожого світла світло розуму нашого розпромінилося. З корінням Дажбожим зріднені коріння нашої вічности на землі і на небі! Ми, внуки Дажбожі!"

148. Сльози на очах волхва Радогоста, осяяні сонцем, іскрилися, як діяманти — з сонцем розмовляли. У полум'ї одержимого натхнення горіла праведна душа волхвова. Він був пророком Бога України (Руси), печаттю Духа Предків, Спасителем народу.

Він, бачачи, що Хрещата долина молоддю розквітла, спрагло жде вісти від нього, говорив натхненно (може передчував, що це його остання промова): "О кияни! Ми народ давній і великий, і в нас є ціль велика — панувати і життя творити на нас подібне! Щоб панувати, треба життя свого не шкодувати. Вороги, бачачи, що ми волю свою ставимо вище життя свого, жахатимуться нас! Їх роззброюватиме наша непохитна воля бути господарями на рідній землі!

Кияни, сьогодні між Римом і Візантією йде війна непримирима. Кожний з них хоче здобути необмежене право панувати над тими душами, які вони охрестили і своїй волі їх підкорили. Не прагнуть вони Христовою вірою людські душі виласкавлювати, а прагнуть вони Христовою вірою людські душі уярмлювати. Україна (Русь), стій осторонь від їхньої борні, і свій шлях Божої істини прокладай, і племена Европи од візантійсько-латинської сварні спасай. Усім гнаним, голодним, скривдженим руку рятунку подай!"

149. "Кияни, істину божу речу вам, будьте по-божому непокірні візантійсько-латинським душохватам! Не у святій смиренності, а в святій несмиренності сяє Божа благодать! Перестаньте церкви і монастирі мурувать — перестаньте чужим святощам поклони складать!

Учіться межі України (Руси) мечами оборонять. Учіться врагів усмирять. Учіться в душах Дажбожою правдою сіять. Святині Дажбожі знову спорудіте, чужих святощів у рідний дім не несіте. Від чужинців молитв не позичайте і їм своїх молитв не давайте.

Родичі, красиво своїх дітей одягайте, про чистоту їхньої душі і їхнього тіла дбайте. Для юнаків — коні і мечі, для юнок — золото й калачі, щоб юнаки межі Вітчизни боронили, щоб юнки красивих дітей родили на славу Дажбожу, на судьбу гожу. Щоб Дажбожі внуки жили всі на славу України (Руси)!"

"Волхве, єреї-греки кажуть, що вони нам принесли справедливість!" — сказав юнак.

150. І відповів волхв Радогост: "Грецька справедливість не підходить ні по вдачі, ні по її застосуванню до нашого способу життя. Киянам дав Дажбог право мати київську справедливість. Щасливий той народ, який сам себе по-своєму осправедливлює.

Чую, що греки-єреї речуть, що вони до Києва світло культури принесли, їхнє світло культури нам шкодить! Ми звикли до рідного світла культури, яке випромінюється з добра нашої душі, з неба нашої свідомости, з сонячної краси Дажбожої. Кожний народ має право мати своє духовне світло!

Чую, що греки-єреї речуть, що "все від Бога". Слова ці речучи, вони проклинають рідну віру України (Руси), о, нещиромовні! Я кажу — кожна віра в Бога походить від Бога. Віра в Бога така всесвітньо-багата, що її вистачить для всіх людей на землі безмежній. Тільки той, хто хоче з віри робити прибутковий ярмарок і церкву одурення людей, буде осуджувати мої святі слова пророчі!"

"Скажи, волхве, чому митрополит у святій Софії зневажає тебе?" — спитав юнак.

151. І відповів волхв Радогост: "Митрополит зневажає мене тому, що він вірить у Христа по-диявольському. Він вкрав з рідної віри України (Руси) святі слова "Бог", "молитва", "віра", "свято", "храм", "поклін", "святий". Він сказав, щоб єреї київськими словами звеличували у Києві грецьку віру. А рідній вірі України (Руси) він приписав образливі грецькі, юдейські та інші чужі слова "ідол", "ідолство", "бєси", "сатана", "паґанин", "диявол", "бовван", "кумир". Не давайте чужій вірі рідних святощів, і не дозволяйте, щоб чужинці вчили вас чужими словами зневажати віру батьків своїх.

Чуйте мене! Птах боронить своє гніздо, медвідь боронить своє лігво, собака боронить свій двір. Хто не боронить меж Вітчизни своєї, той гірше собаки! Кому дане життя, тому й дане право боронити життя. Життя без вільної Вітчизни — в'язниця!"

152. "Ідуть градники з мечами!" — залунали слова. І на Хрещатій долині велелюдній юнаки оточили волхва Радогоста. І юнак Добролюб сказав: "Ми будемо боронити рідного пророка Радогоста!" Вершник, що летів від Золотих воріт, став біля градників-гриднів: видно, що прийшов наказ не чіпати волхва Радогоста.

І сказав волхв Радогост: "Ні, мене ніхто не вб'є! Я жив тоді, як ставився град Кия, і сьогодні живу, і житиму я сотні, тисячу літ — я Дажбожої України (Руси) не віддам ні Саваотові, ні Аллахові! Я походжу з свідомости Дажбожої.

Немає на світі такої сили, яка б погасила сонце — святилище Дажбоже! Немає на світі такої сили, яка б вирвала з душі народної любов до Дажбога, який ознаменував світ Триєдиною Мудрістю, ім'я якій — Яв, Нав, Прав.

У Яві — світ явний, дійсний, предметний. Нав — світ навний, духовний. Прав — світ правил Дажбожих, освячених звичаями, досвідами, обрядами Прародителів наших. І Трисуття, що горить на грудях моїх, ознаменовує Вічну, Живу й Світлу Дажбожу Триєдиність — Яв, Нав, Прав. І ми, внуки Дажбожі, в Триєдиності живемо, живемо, віру в свої сили маючи, живемо, віру в Дажбога тримаючи. Ми є, бо Дажбожа Триєдиність є!"

153. "Діти мої, життя — впорядкована воля. 988 рік поневолив нас — тепер Рим хотітиме визволити нас з неволі візантійської. Коли нас поневолить Рим, ітимуть до нас чужі люди з сходу, заходу і півночі, щоб нас визволити з неволі римської. У неволі вічно житиме той народ, який матиме багато визволителів. Визволителі вторгатимуться у Вітчизну нашу, щоб волею своєю поневолити нашу волю.

Вони нам нестимуть свою святу віру, щоб нею нашу святу віру поневолити. Вони нам нестимуть свою велику культуру, щоб нею нашу велику культуру поневолити. Вони нам нестимуть свою правдиву любов, щоб нею нашу правдиву любов поневолити!

Ми свідомість отримуємо від Дажбожої свідомости! Щоб бути людьми вільної свідомости, ми від народів, що живуть навколо нас, свідомости не беремо!

Істинно кажу вам, тільки наша воля робить нас вільними. Тільки наша справедливість нас робить справедливими. Тільки наше щастя нас робить щасливими. Бійтеся бути вільними по-чужому, бійтеся бути віруючими по-чужому, бійтеся бути освіченими по-чужому, бійтеся бути справедливими по-чужому!

Волю Всевічного, Всюдисущого, Всеправедного і Всемилосердного Дажбога здійснюючи, речу — возрадуються народи тоді, коли Правда Дажбожа у їхніх душах зацарює.

Закон Правди Дажбожої каже — ніякий народ не має права свою віру іншому народові силою меча і силою вогню накидати. Ніяка людина не має права іншу людину за віру катувати. Кожне думаюче єство має право у своїй душі свою віру мати, свою надію, свою любов мати. І волею душі своєї і волею розуму свого себе звеличати так, як сонце себе своїми діями звеличає, так, як квітка себе своєю красою прославляє. Діти мої, живіть так дружньо і мудро, як бджоляний рій на своїй землі святій!"

154. Ніч. Спить Київ. Поліцаї (градники), виконуючи доручення єреїв грецької церкви, убили сторожа Ума. Вторгнувшись у криївку, де тихим сном спав волхв Радогост, вони закривавили мечі свої.

"Де волхв Радогост?" — питали кияни. "Де наш пророк-віститель святої Божої мудрости, славитель України (Руси)? Де Спаситель? Скажіть, де?" — питали кияни, тривогу в душі чуючи. "Волхв, що сильно виступав проти християнства... скоро зник" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д. В. У. Н.", стор. 174). Зник так, як у часи Сталіна зникали без вісти сотні тисяч кращих синів і дочок України (Руси).

"Волхви... були у наших язичників професійними служителями релігії, як віщуни майбутнього і як люди покликані... помагати людям у всяких їхніх справах". "Під 1071 роком літописець розповідає: явився волхв; прийшов у Київ". "Він звернувся у Києві з відкритою проповіддю до народу". "Казав, що земля Руси, щоб уникнути загрожуючого християнського лихоліття, повинна знову повернутися до язичества" ("Повернутися до язичества" значить повернутися до "національної віри", — Л. С), "Доля волхва, якому уряд, немає сумніву, не дав довго проповідувати, була та, що "въ єдину нощь (он) бысть безъ вести"; тобто, він був таємно схоплений і потім назавжди посаджений до в'язниці, або — що більш правдоподібно — відданий смертній карі". "Появлення волхвів у Києві і Новгороді заставляє підозрювати, що їхня діяльність знаходилася в зв'язку; (до деякої міри треба підозрювати) представниками язичества було розпочате в даний час організоване і загальне прагнення відновити свою стару віру" (Е. Голубинський, проф. Московської духовної академії, "Історія Русской церкви", Москва, 1901 р., кн. 1, стор. 211-213).

Волхв Радогост — розп'ятий пророк Дажбожої України (Руси) — воскрес в душі пророка Тараса Шевченка. У віщому слові "Тризна" (він) Шевченко оповідає про волхва — праведника. "В родині убогій, невідомій Він виростав; і труд життя, як сирота, зустрів він рано; докори злії він зустрів за хліб насущний..." "Як волхв, віщун молодий... вільною мовою він пломенів". "І гірко плакав..: "О святая! Святая Вітчизно моя! Чим поможу тобі, ридая? І ти закована, і я"". У цих словах Шевченкових, "Як волхв, віщун молодий...", пломеніє свята душа Шевченкова. Так, є тайна пресвятая — у ній поєднуються душі тих, які життя своє пожертвували, щоб "оспівати свободу на рабській землі!"

155. Чому у Києві єреї-греки перемогли волхвів-киян? Щоб бути волхвом, треба родитися з даром Дажбожим. Той, хто вміє пісні складати і їх людям передавати, був волхвом. У піснях волхви оповідали про обряди, звичаї і подвиги славних синів народних. Учили рідних людей як жити правильно, Бога хвалити, рід шанувати і душу піснею, молитвою і працею виласкавлювати. Виласкавлювати — значить облагороднювати, вшляхетнювати.

Поет переживає найбільші страждання тоді, коли його ув'язнюють і забороняють йому вірші писати — тільки поет може знати несусвітність цих душевних страждань. Українці — царство народних поетів, і цими народними поетами були волхви-співці.

Волхви, славителі віри старобатьківської, рятуючи життя, тікають у ліси. Чому? Цар (верховний волхв, який не визнавав чужих духовних авторитетів, і цим надихував вольовою силою кожного українця-русича), зрадив віковічні старобатьківські святощі. Він мав право віру батьківську оновити, вдосконалити, він мав право внести зміни в її обрядність і сутність, але він не мав права її заплямлювати, зневажати. Волхви, організувавшись, могли б підняти весь народ проти царя-зрадника, і народ пішов би за волхвами. Чому цього не сталося?

156. Коли б волхви вибрали головного волхва України (Руси) і всі йому підпорядкувалися, це означало б, що вони вибрали нового царя. Народ глибоко вірить — щоб бути царем, треба ним родитися. Волхви не відважилися, віру батьківську обороняючи, порушити її святу основу. Вони (так, як і кожний в ті часи українець-русич) вірили, що царі і волхви не вибираються, а родяться. І в цьому була їхня духовна непорочність і одночасно їхня організаційна слабість.

Єреї-греки були високодисциплінованою церковною організацією. У них був найвищий авторитет, перед яким всі вони благоговіли, ретельно виконували його накази. Вони знали, що без обоження патріярха вони не матимуть сил впливати на своїх парахвіян.

Єрей не родиться єреєм. Єреїв випускає єрейська школа — школа учить юнаків ритуалів грецької церкви. Єрейська школа вимагає від юнака не високого розуму, а високого послуху і засвоєння програми духовної.

157. Єрей — духовний воїн чорноризний, виконавець наказів єпископа (наглядача) патріяршого. Чорноризні воїни грецької церкви в Україні (Русі) перемогли волхвів (народних поетів-мудреців), які діяли незалежно один від одного. І в цій їхній неорганізованості таїлася їхня гибель. У них не було провідного авторитету, їхні ідеї не скріплювалися організаційною дисциплінованістю.

(Коли мудрість є тільки мудрістю — в неї сила невелика. Коли мудрість організована, дисциплінована, діюча, відважна, вона стає могутньою силою. З нею може боротися тільки та сила, яка є ще краще організованою, ще більше дисциплінованою, ще більш діючою і відважною).

Якби древні рабіни діяли так, як волхви, на світі не було б юдаїзму. Головний рабін, бачачи, що Юдеї потрібно царя, помазав пастуха Давида на царя. Головний рабін Садок організував рабінів, створивши орден Садукеїв. І їх слухав цар Юдейський, знаючи, що думання і діяння юдеїв дисципліноване орденом Садукеїв.

Коли волхв чув, що в селищі Ладиж'є градники, виконуючи волю єрея, убили волхва, він сказав: "І я буду вбитий, гине правда у жилах внуків Дажбожих". І гинули волхви, як мудреці-самітники. Вони були вбиті чорноризними воїнами, організованими за принципами військовими — патріярх (генерал), митрополити (полковники), єпископи (сотники), єреї-декани (десятники) і попи (солдати): всі вони (солдати армії Христової) жертвенні, дисципліновані. Вони, проповідуючи справи духовні, творили справи матеріяльні — вони були власниками ланів, селищ, лісів, господарств, на яких безкоштовно (ради царства небесного) працювали церковні раби. Грецька церква в Україні (Русі) була не тільки землевласником, а й рабовласником.

158. 1072 рік. Грек-митрополит Юрій зустрів греків, які привезли з Константинополя скрині. У скринях — ікони, хрести, кадильниці, кропила, епітрахилі, ризи, книги отців грецької церкви. Прибулі греки-монахи майже всі володіють болгарською мовою. Вони у церквах поводяться, як старо-грецькі актори-трагіки. У їхніх казаннях багато артистизму, патетики, немає нічого корисного для щоденного життя народу хліборобського.

Прибулі греки-монахи вірять, що можна при допомозі кадила, кропила, казань про світовий потоп, про непорочне зачатіє, про вигнання бісів з людини у стадо свиней, робити велике вражіння на довірливих слухачів. Їм відомо, що "багато ораторів при допомозі тільки крику роблять велике вражіння на слухачів" (Аристотель, "Риторика").

У святій Софії митрополит сіяє в золототканій ризі. Хрест, оздоблений камінням, піднявши, рече: "Дівиці до церкви не йдуть! Оскверняють себе "ігранієм, плясанієм, гудінієм!" Покиньте "київськеє бєсоверноє житіє", прийміть "гречеськоє благоверноє житіє, гречеськую благообразную віру!""

159. "Православні християни! Київські Боги не були Богами, Дияволи вони! Бєси! І волхви — слуги диявольські! Сарана поїсть колосся на нивах ваших, від пошесті скотина погине, коли волхвів слухатимете. Слухати волхва — гріх чинити!

Православні християни від гріхів хрестом спасайтеся! На небі гримить — хрестіться. Запалюєте в домі світло — хрестіться. Починаєте пити воду — хрестіться. Починаєте хліб їсти -хрестіться. Лізете у воду — хрестіться. Ідете в ліс — хрестіться. Бачите на небі зорю, що летить — хрестіться. Позіхаєте, чхаєте чи щось інше тілесне совершаєте — хрестіться. Лягаєте спати — хрестіться. Хрестіть двері, вікна, постіл. Хрест — святість церкви нашої, бєси бояться хреста!

Православні християни поклоняються хрестові, на якому Спаситель наш постраждав. І поклоняються іконам Христа, вифлиємським яслам, місцям, Христовому гробові, священним сосудам. Анатема тому, хто, бачачи, що ми образам поклоняємося, називає нас образопоклонниками (ідолопоклонниками)! Наші ідоли не ідоли, а святощі правдивої святої грецької церкви!

Кияни, ви хрещення прийняли, а живете по-паґанському. Ви вірите в стрічу. Стрінете на вулиці єрея, монаха чи свиню, то вертаєтеся, бо буде невдача, лихо скоїться. Істинно кажу, що стріча з єреєм — благочестя! Лихо тому, "імьже сблазна приідет", хто єрея обминає!"

160. М. Возняк в "Історії української літератури" (у Першій книзі, на стор. 147) пише, що віра в те, що стріча з попом приносить лихо, дуже давня. "Наука про кари Божія" пише, що вже в 11 столітті в народі встійнилося переконання, що коли дорогу перейде піп, монах, свиня, лиса кобила, буде невдача. "Се бо не погански ли живемъ? Кто узрящеть чорноризца, свинью ли, или конь лысь, то взращается. Се по Дияволу наученью".

Кияни кожного чорноризця звали — грець. "Вертайся і ти, куме, грець дорогу перейшов". "Грець — ворог". Звідси й прислів'я — "Хай тобі грець!", "Грець тебе побий".

Грек — митрополит Юрій у святій Софії сказав, що убитих князів Бориса і Гліба не визнає святими грецької церкви, хоч вони й були 24 липня 1021 року проголошені святими. Він написав твір "Стязанія з латиною", в якому латинів назвав паґанами, бєсами, віровідступниками. Він, побачивши, що кияни більше шанують київську віру, ніж "гречеськоє благовєріє", утік з Києва.

Цар Із'яслав (у хрещенні — Димитрій, ім'я це походить від імени грецької богині Деметри, оспіваної Гомером-волхвом грецької дохристиянської віри) істинний православний. Та звички має нехристиянські. Він у Царському Двірцеві влаштовує веселощі; гудуть гудці, грають гуслярі. Монах Феодосій (Печерський святий) у веселощах підозріває діяння язичества. Щоб не гнівити Феодосія, цар Із'яслав сказав, що коли в гості приходить Феодосій, "веселощі треба забороняти".

161. Цар Із'яслав стукає в двері — хоче ввійти у монастир. "Я князь! І як ти смієш не відчинити мені дверей!" — говорить цар. Монах відповідає: "З наказу ігумена Феодосія воріт не відчиняю! Христолюбна братія всю ніч трудилася, перебуваючи у псальмопєнії і молитвах, і в усердії до Пресвятої Владичиці. І тепер спить".

Цар Із'яслав стукає, гнівається. Та коли біля воріт появився Феодосій, цар "поблагороднішав" і почав "наслаждатися медоточивими словами преподобного Феодосія". Князі Святослав і Всеволод вигнали з Києва царя Із'яслава. "Брати не слухали його, а кияни не любили" (М. Аркас).

162. 1073 рік. Царем став князь Святослав (Ярославич). Ігумен Феодосій, бачачи, що цар Святослав більше цікавиться військовою справою, ніж монастирською, рече: "Ми голими родилися і голими підемо з цього світу! Нічого в світі немає нашого власного. Князю Київський, я говорю про спасіння душі, і ти повинен це виконувати!"

І єреї, і монахи таємно (відкрито бояться) діють проти царя Святослава. Знеславлюють його. Ті церковні історики, які пишуть, що християнська віра скріпила владу і авторитет Київського князя, ширять гасла, віддалені від історичної правди. Християнська віра ослабила державні сили України (Руси). Убивання волхвів і постійні жорстокі переслідування народних обрядів, звичаїв, пісень, переконали народ, що греками принесена віра жорстока. Піп у церкві рече: "Любіть ворогів своїх", — і в цей же час сокирою відрубує голову добродушному волхвові, який учив дітей грати на сопілці — грання на сопілках грецькою церквою заборонене.

Чому йде така жорстока розправа з народними мудрецями України (Руси)? Хто завинив у цьому? "Не завинила тому література візантійська, ані так звана "візантійська мертвеччина", лиш ті, що покликані були з новою вірою ширити також нову культуру — їх односторонність, фанатичне засліплення та невважливість до душі і характеру народу українського" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 88). Вони (єреї Візантії) хотіли переробити характер народу українського. І тому ставилися "невважливе до душі" його, їм хотілося бачити в "українцеві-русичеві" "смиренного раба церкви грецької". І тому вони мучили, вмертвляли волхвів (народніх співців, мудреців-самородків).

У Києві спіймали волхва Свата, знайшли в його похідному мішку письмена, у яких говориться про Кия, Щека, Хорива, Лебедяна, Сереженя, Словена, Володимира, Буревія, Гостомила, Рюрика, Ігоря і його дядька Олега, Святослава. Волхв Сват читав юним киянам древні письмена, розхрещував юнаків". Казав: "Прародителі, як ти вік проживеш і до них підеш у Царство, не приймуть тебе, коли ти їм скажеш, що маєш ім'я Деонисій. Від чужого імени тебе звільняю, ім'ям Святослав тебе нарікаю!" І за давання імен нехристиянських, відсікли волхвові Сватові руки і викололи очі.

163. 1074 рік. У "Изборнике" царя Святослава, написаному в 1073 році, славляться древні грецькі дохристиянські волхви (єреї) Демосфен, Пітагор, Сократ, Платон, Аристотель. У збірниках царя Святослава "Пчела" пишеться про "словесний мед" єрея Аристотеля, палкого оборонця єреїв Есхіла, Еврипіда, Софокла, які славили Богів Греції. І кияни, на віру грецьку навернені, мають імена грецьких божків-ідолів Іраклія, Аполлона, Ореста, Нестора, Палладія, Димитрія, Тифона, Деонисія. Імена грецьких Богів православні, чистиві, благородні? Імена українських Богів нечистиві, неблагородні?

З Новгороду прийшла до Києва вість: новгородці відреклися під грецького християнства, на яке їх навернули мечем і вогнем воєводи Добриня і Путята. Переляканий грек-єпископ Лука (Федір) викликав військо — з військом прибув князь Гліб. Він почав княжити 3 травня 1074 року. На площі в Новгороді 17 липня зійшлися новгородці, очолені волхвом Дудиком, "производя великій мятежъ".

164. "Щоб ворога знищити, треба його поділити". І єпископ Лука (Федір) сказав: "Хто хоче вірити волхву Дудику, хай іде до нього. А хто хоче вірити хрестові, хай підходить до хреста". І народ став по стороні волхва Дудика. І "Новгородський літопис" написав: "Люди всі пішли і стали біля волхва". "Люди всі ідоша за волхва" ("Іпатіївський літопис").

Якби єпископ Лука (Федір) був людяною людиною, він би сказав: "Народ — воля Божа! Народ, який майже сто літ тому був до грецької віри навернений вогнем і мечем, не скорився. Досі вірний Дажбогові. Маючи почуття людяности, я, єпископ Лука (Федір), вертаюся до Греції. Новгородці мають право мати свій шлях віри в Бога".

Ні, єпископ Лука (Федір) — жорстокий воїн грецької церкви. Він не хоче відмовитися від тих прибутків, які він має в Новгороді. Стоїть волхв Дудик — вірить, що людина в усіх випадках повинна бути людиною. Вірить, що людина тому й є людиною, що вміє відважно і гідно відстоювати свої погляди, свою духовну правду.

Волхв Дудик не знав, що в Україні (Русі) тепер насаджується висока візантійська культура катування невинних людей. "Єреї-греки заводили такі візантійські практики, як відрубування рук, виколювання очей та відрізування вух. Таких кар Україна не знала — це вплив Візантійської культури. Так само не знали наші предки кари смерти, і тільки завдяки грецьким духовникам пробували її деякі князі завести замість прогнання. І нетерпимість та виключність релігійна не була по душі нашим предкам" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 85).

Градники назад скрутили руки великому мудрецеві — волхвові Дудикові. Репрезентант христолюбної візантійської культури єпископ Лука (Федір) ..."медляно почав відрізати вуха і носа" (Н. І. Костомаров, "Книга Третя", Петербург, 1904 р., стор. 371).

165. І стоїть праведник волхв Дудик. Хоче руками затамувати кров, що ллється з відрізаних вух, з відрізаного носа. Та руки його дротом зв'язані. "Урезаша Дудикові носа і обє руце отсекоша" ("Пам'ятники Руського Права", стор. 237). І князь Гліб з-під поли вийняв приховану сокиру і сокирою розкраяв голову волхвові Дудикові. "І люди розидоша". Люди "розидоша", затаїли в собі ненависть до князя Гліба: люди 30 травня 1078 року в Заволоччі сокирою вбили князя Гліба — помстилися за волхва Дудика.

(У англомовних книгах історії Візантії я бачу малюнок (взятий з "Радзивіловського літопису") — стоїть у ризах з піднятим трираменним хрестом єпископ Лука (Федір) з єреями. І стоїть князь Гліб з піднятою сокирою. І стоїть в довгому одінні величний волхв Дудик, руки розведено тримає — жде відповіді на питання).

І думаю я — Ісусе, коли б я був тоді, як тебе до древа прицвяховували, я б боронив тебе. Я боронив би тому, що ти невинуватий. І тепер я бороню волхва Дудика, якого так, як і тебе, без вини мучать-убивають. Убивають волхва, тому що він має такі богорозуміння, з якими не погоджуються пилати грецької ортодоксії. Склад моєї душі такий, що я найщасливіше чуюся тоді, коли страждаю за людей без вини покараних.

166. Чому архиєреї "Великої візантійської культури, славителі грецької ортодоксії" на смерть закатовували волхвів? Тому, що "Волхви були в нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2, 1) визначає мудрець", "Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н", стор. 174).

Щоб народ України (Руси) запрягти в ярмо православія грецької віри, треба повбивати в Україні (Русі) народних носителів таємної глибокої мудрости, народних мудреців-філософів, пророків-баянів, обдарованих надлюдськими знаннями. І народ, не маючи вірних рідних оборонців, упокориться, стане смиренним стадом, і йтиме туди, куди його вестимуть зайди — архиєреї візантійського Саваота. Або — зайдами (архиєреями візантійського Саваота) витренувані духовні раби такі, як архиєрей Кирило Турівський, архиєрей Феофан Прокопович — архиєрей Феофан Прокопович в 1706 році в Києві сердечне привітав ката України (Руси) Петра Першого. І знову в 1709 році він почав славити після Полтавського бою Петра Першого і проклинати оборонця України (Руси) гетмана Івана Мазепу. Він (Феофан Прокопович) був "лютейший же всех зверей раб", і тому ворогами України (Руси) був він "на столь високеє достоїнство вознесьон!"

167. Ні, мені не легко, в моїй душі тремтять сльози тих матерів, які під час "хрещення Руси", тікали з дітьми у ліси. Ні, ні "Не всі люди йшли так радісно й легко до хреста, як то представляє літопис" (М. Грушевський, "Історія України-Руси", т. 1, Київ, 1913 р., стор. 515). Ті кияни, які підкорилися насильству, хрещення приймали, а "окам'янілії же серцем входили в пустині і ліси" (В. Н. Татіщев).

Князь Ярополк (у хрещенні Петро), син прогнаного з Києва царя Із'яслава, їде з женою Іриною і матирею-католичкою Ґертрудою з Польщі до Риму. І папа римський Григор 7-й відвертає князя Ярополка від грецької віри, і навертає його на латинську віру.

"У перших місяцях 1075 року князь Ярополк Із'яславович з своєю дружиною Іриною, матір'ю Ґертрудою і цілим двором прибуває до Риму. Тут складає він заяву вірности Христовому Наміснику та, поклонившись гробам св. апостолів Петра й Павла, просить, щоб з рук папи Григора 7-го міг одержати руське королівство, як надання св. Петра. Рівночасно князь просить папу вплинути на князя Польщі Болеслава, щоб цей віддав загарбане майно Із'яслава" (Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 76).

17 квітня 1075 року папа Григор 7-й пише листа до короля Болеслава, щоб він принаймні частину тих скарбів, які награбив у Києві, повернув цареві Із'яславові. Болеслав частину скарбів повертає Із'яславові. Князь Ярополк у Ватикані отримує титул "короля русів, навернених під зверхність папи римського".

Україна (Русь) тепер має двох царів: цар Святослав Ярославич -"король русів, навернених під зверхність патріярха візантійського". Цар Ярополк Із'яславич — "король русів, навернених під зверхність папи римського". Архиєреї віри Христової вже довершили свій підступний задум — роз'єднали народ, дали йому двох царів, які поведуть українця воювати проти українця.

168. І була пущена в рух таємна "машина": юний король Ярополк Із'яславич в 1078 році "умирає з ножем у спині". Його батько (цар Із'яслав), маючи 54 роки життя, в 1078 році "вмирає з ножем у спині". Цар Святослав Ярославич 1076 році умирає "загадковою" смертю.

(З історії знаємо, що часто таємна "машина" діяла без загадок. Наприклад, у Тмуторокані (на південний схід від Сурозького моря) живе славний войовничий князь Ростислав. "Греки корсунські, побачивши його вдачу й завзятість, стали боятися його, щоб він як-небудь не пошкодив їм; вони закликали його в Херсонес і на бенкеті в тамошнього намісника (начальника города) отруїли" (М. Аркас, "І. У.-Р.", стор. 49).

"Народи гірські, Касоги і другі, повинні були признати себе людьми, які платять данину Ростиславові, і це насторожило греків, які панували в Тавриді. Греки підіслали до князя Ростислава свого славного урядовця Катапана чи Префекта, який умів прокрастися в довір'я. І тоді, коли князь Ростислав угощав позірного (фальшивого) друга, пив з ним вино, Катапан мав під нігтем приховану отруту, яку впустив у його чашу, отруїв Ростислава і поїхав у Херсонес, і врочисто жителям Херсонесу оголосив, що князь Ростислав помре через сім днів. І так сталося" (Н. М. Карамзін; "Історія Государства Россійськаго", т. 2, С-Петербурґ, 1892 р., стор. 48).

169. 1078 рік. Прибулий з Чернігова князь Всеволод Ярославич стає царем України (Руси). Всеволод — зять імператора Візантії. Прибуває з Константинополя грек — митрополит Іоан 2-й (1076-1083). І, як пишуть "Рускія достопримічальності" (т. 1, стор. 94) починає жорстоко осуджувати тих киян, які ще осмілюються триматися старої батьківської віри.

З північних колоній України (Руси) — з берегів Оки, Москви, Волги прибули до Києва біженці. І сповістили, що заволзькі болгари взяли град Муром. (Град Муром стоїть на північному березі Оки. Муромці, тікаючи від болгар, поховалися в лісах південного берега ріки Клязьма).

На берегах Дніпра димлять степи. Половці знову підходять до Києва. Воєводи закликають молодь іти до війська. Єреї закликають молодь іти в монастирі. "Юнаки повинні думати не про земну Вітчизну, а — небесну. Небесна Вітчизна вічна, свята, душеспасаюча. Земна Вітчизна — справа поганська, грішна, тимчасова, у ній всі ознаки "бєсовства" — замилування до мислення, веселощів, сміху".

170. "Печерський монастир повідомляв нашому релігійному переконанню неприхильність до всього веселого, до всього, що може повідомити приємність земного життя", "жебрацтво вважалося першою основою монашого побуту", "покірність, стримання, страх мислення", "страх земних приємностей", "у Повістях Печерського монастиря знання і земна мудрість являється даром бєсовським", "Монах Памва поклявся ніколи не сміятися" (Н. І. Костомаров, "Перша книга", стор. 94, 96, 102, 103).

У Києві грек-митрополит Іоан вперше почав у святій Софії пропагувати казку, що святий Андрей (апостол) бував у Києві. Він заснував Київ і благословив киян, щоб вони корилися грецькій церкві. (І на славу апостола Андрея заснувався в Києві Андреївський монастир).

Новгородці, почувши, що в Києві складена казка про те, що св. Андрей на Київській горі хреста встромив, вирішили й собі щось подібне придумати. Оголосили, що св. Андрей був також і в Новгороді, і біля Новгороду встромив хреста, і тому й село в честь св. Андрея зветься Грузіно: тут апостол хреста "угрузіл". І широко про перебування св. Андрея у Новгороді описано в "Житіі Михаіла Саллоса".

Він, грек-митрополит Іоан, написав "Правила церковния", зазначивши, що Київський князь "підлягатиме церковній карі", коли він свою доньку віддасть за латинянина. І кияни знають, що грек-митрополит учить царя України (Руси), з ким і як він має своїх синів і доньок одружувати, грек — Головний суддя України (Руси).

У Києві монахи речуть про чудо, яке було два роки тому: коли 3-го травня 1074 року ("от созданія міра 6582"), святий Феодосій "предал Богу свою душу", про смерть Феодосія узнав цар Святослав тому, що побачив "огненний столп над монастирем от землі до неба". І плакали монахи — святі юродивці. ("Юродивий — хто Христа ради вдавав із себе неповноумного" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 50).

171. 1092 рік. "Понищили у Києві лазні, де можна було купатися, чистоту тіла плекати, у парі сухими травами тіло натирати", "У преподобного Ісаакія вже черви стали появлятися под бєдрами єго". І "сказали бєси преподобному Ісаакію: "Ісаакій! Ми — ангели, і ось гряде до тебе Христос"". До затворника Ісаака "один із бєсов, мнімий Христос, сказав: "Бери сопілку!" І "бєси грали на сопілці", душу преподобного Ісаака "соблазняя". Немає таких духовних монаших писань, в яких би не говорилося про "бєсов", які навідуються до монахів, то в образі "мнімого Христа", то в образі свиней довгохвостих, рогатих. Видіння викликані довготривалими постами — їх треба вважати галюцинацією.

У Києві вибухла пошесть: від 14-го грудня до 1-го лютого заможнім людям продано 7000 домовин. На Подолі померлих людей (незаможніх) складають на купи і палять. Неспалені кості складають у скудельниці (братські могили). У одній братській могилі — дві тисячі осіб.

Цар Всеволод (син царя Ярослава Мудрого), почувши, що половці напали на селище Пісочне (біля річки Супня), на селище Переволоки (біля річки Ворскли), побіг у церкву святої Софії. Упав на коліна — гірко ридає. Б'є поклони перед грецькими іконами. Єрей Агапій, бачачи заплаканого царя Всеволода, рече, що здійснюється писання пророків -"наближається кінець світу".

172. Бідний цар! Хіба він винуватий, що чужовір'я душу його знесилило? Він віддано вірить грецьким іконам. Він застрашений греком-митрополитом, який йому заборонив доньок одружувати з князями віри латинської. Він бачить, що пошесть косить киян. Він чує, що половці палять селища...

Він має трьох миловидних і ніжних доньок — Єкатерину, Анну і Євпраксію, які вже чорне одіння одягли — монашками стали. Грек-єрей Порфирій царськими доньками опікувався. У монастир їх заманив, сповідає їх, причащає. Гріхи первородні відпускає, з ними постійно буває...

Кияни з облегшенням зітхнули. 31 серпня 1089 року помер грек-митрополит Іоан 2-й — мучитель душі народної, знавець вин грецьких, "бодрий духом і слабий плоттю" — представниці "Євиної статі" ослаблювали плоть його.

("Митрополит Іоан, родом грек, каже викликати тих (киян), що вінчаються без церковного благословення, а весілля відбувають з піснями і танцями" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 39). Він багато зробив користи для грецької церкви. Він проголошений "українським святим".

"Святий Іоан 2-й, митрополит Київський і всієї Руси. Митрополитом був з 1077 року по рік 1088. Упокоївся 31-го серпня 1089 року. Писав проти помилок у вірі латинян" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська патрольогія", стор. 69).

Монахиня Анна (доня царя Всеволода) їде з багатими царськими дарами до Константинополя. І привозить нового грека-митрополита Іоана 3-го. (У Константинополі знали, що померлий митрополит Іоан 2-й підпадав жіночій звабності; тепер приїхав митрополит-євнух. І знову клопіт, прибулого митрополита кияни звуть "живим мертвяком". У Києві поживши одинадцять місяців, він помер). І прибув новий митрополит — грек Єфрем — і був він також євнухом...

173. У Києві волхв Виласадара говорить, що церкви поставлені в Києві для того, щоб у них зневажати Бога України (Руси), поруйнуються, буде здригатися земля, Дніпро виходитиме з берегів, поля заливаючи; перестане вода текти з джерел. Глина у печерах падатиме, монахів самолюбних засипаючи.

У Києві землетрус — у церквах падають ікони з стін. Монахи з печер повтікали. Дихання затамувавши, моляться до Діви Марії. Градники заклопотано шукають волхва Виласадара, щоб покарати: він знається з підземними силами, викликає їх віщуванням. Підвісили біля дерева, почали вогонь до п'ят підносити — Виласадара мовчав. Щоб урятувати очі, до яких було піднесене шило, він признався.

"Від древніх волхвів знаю — коли миші тікають з печер, коли вода або сильно ллється з джерела, або зникає джерело, щось у глибинах землі діється. Я пів дня лежав, вухо до землі приклавши, чув — серце землі неспокійно б'ється. Забувши про те, що волхвові не можна до людей говорити, я сповіщав людям, що земля здригатиметься, і не радив ночувати в домах".

174. 1093 рік. Помер цар Всеволод Ярославич. І царем став Святополк Із'яславич, син царя Із'яслава. Він хоче зміцнити військові сили. Як перемогти перешкоду? Бачачи, що в степах злочинства творять прибулі з сходу смаглявошкірі орди, він дав наказ атіманам-воєводам брати юнаків до війська. Утішилися ковалі, діставши замовлення виготовити дві тисячі мечів.

"Хто меч візьме, від меча загине!" Преподобний Никон, ігумен Києво-Печерський, упокоєний п'ять літ тому, видіння бачив — не меч оборонить Київ, а Діва Марія! Константинопольські іконописці "ізобразили образ Матері Божієй". І голуб вилетів "із уст Матері Божієй" і "снова влетіл в уста Спасителя!" Такі чуда діються в святій Печерській церкві. "Пречистая ікона Богоматері сказала: "Постригшись, у монастирі окончіть своє житіє!"" "Для царства Діви Марії живімо, а не для справ земних!" — речуть монахи; молодь їх слухаючи, не йде до війська (ополчення).

Цар Святополк у Києво-Печерському монастирі стрів оскопленого монаха Єфрема. І сказав: "Що я маю робити, Єфреме? Ти — син боярина. Мій тато — цар Із'яслав думав, що ти славним атіманом будеш, мечі раті Косацької славитимеш! Любив тебе, і скарбником зробив тебе. Та ти "послухав Антонія і Феодосія", пішов у монастир. Коли в монастирі признався, що тобі красуня-бояриня Євфросинія подобається, тебе оскопили, збабіло твоє лице. Єфреме, я війська не можу мати! Сини родичів славних повтікали з домів, живуть у монастирях".

175. Скопець Єфрем — "слава і гордість Києво-Печерського монастиря". Він освячений святою землею — бував у Юдеї. Він прославлений святістю церкви грецької — бував у Константинополі, і переписав "Устав монашеського житія в св. Студійському монастирі". І цей "Устав" став в основі життя київських монахів.

Цар Святополк оглянув життя монахів затворників, постників, стовпників, безмовників, схимників. Монашество — пошесть, яка ослабила оборону України (Руси), хилить її до загибелі. Грецькою церквою витворена зневага до військового життя здеморалізувала молодь. "З початку 12 віку в Києві є сотки церков, а монахів набралося вже з кінцем 11-го віку яких кілька тисяч. Сам Печерський монастир числив монахів, як каже "Патерик", 180 люду".

Сім тисяч монахів? А скільки військовиків? Військо царя Святополка має 800 військовиків.

Іде по Хрещатій долині прибулий з Чернігова старий дід безрукий, сліпий, мішками латаними обвішаний; веде його хлопчина-поводар босоногий. Не співає, а ридма-ридає безрукий сліпець: "Заплакали люди, гірко затужили — де ділись буй-тури, де ділись яр-тури? Де ділась Дажбожа Косацькая рать? Іржа мечі вкрила... Візантія вбила Дух Святої Волі. О, душевні болі — хто буде за Матір-Вітчизну вмирать?"

176. Яка понадлюдська відвага? Це передсмертні здригання древньої слави? Спалахи уярмленої спонуки, останні хвилювання вольової вдачі? Цар України (Руси) — Святополк йде з своїм військом (вісім сотень воїнів!) проти многотисячної половецької орди.

Паґанці-половці почали реготатися, побачивши, що цар Святополк "підняв ікону Вседіви Марії" — виконує пораду греків-єреїв. І сипнули половці хмару стріл. І летіли половці на конях, мечами вимахуючи, криком чорних круків степ заглушуючи.

І лежали посічені косацькі тіла: вісімсот косаків (усе військо) убито. Відвикли косаки, пири у монастирях справляючи, благовірних монахів вихваляючи, від ратньої брані. Несправне трималися мечі в їхніх розніжених руках.

"З іконою Вседіви Марії і з двома косаками вернувся до Києва цар Святополк". Чому половці його не вбили? Є відповідь — "спасла царя Святополка ікона Вседіви Марії". Що робити?

"Оженюся з дочкою Половецького князя Тугоркана, породичаюся, і женитьбою мир устійню", — сказав цар Святополк. І ці його слова на довгі віки загускли на сторінках літописів, де й дописки такі читаємо: "В селах горять церкви, доми, житниці, гумна. Жителі конають під острієм меча, або тремтять, ждучи смерти. Полонені, замкнені в петлі, йдуть голі й босі в далеку країну варварів, і крізь сльози говорять один одному: я з такого роду, я з такого села. І не видно на луках ні стад, ні коней, ниви заростають травою, дикі звірі живуть там".

"Ми казали — хто меч візьме, від меча загине", і так сталося, вседіва Марія "по указію Божію", "безначальним Отцем", житіє в монастирі сам Бог соородил, а не люди", -речуть монахи киянам.

177. 1094 рік. Половецький хан Боняк палить передмістя Києва. У Берестові горить Царський Двірець. Біля Переяслава град Усть згорів — лежать, вишкіривши білі зуби, обвуглені тіла людські — тіла дітей, матерів. У лісах непрохідних, затаївши дихання, сидять на смерть перелякані втікачі.

Хан Боняк в околиці Києва ограбив церкви, поздирав золото, дорогі каміння з чудотворних ікон грецької церкви. Дивується хан, що монахи, яких він колить, як баранів, речуть: "Бог да і Бог взя". Монах умираючи, цілує хреста і рече: "Господ явіся мнє Сам, да разумно віжу Тя". Яка велика віра!? Але справа не у "великій вірі", а в тому, кому вона служить, кого вона спасає, і яку вона приносить користь Вітчизні і її народові?

Віра, яка вчить, що людина родиться грішною і тому все життя має покутувати за "Євині гріхи первородні", опанувала розум молоді Київської. Молоді кияни сліпо вірять, що Ісус Христос "за терпіння, за боротьбу з страстями і помислами тілесними", за "всмиреніє тіла постом", "за презирливе ставлення до життя військового", призначає для христолюбця подорож до "небесного царствія", й імена праведників будуть "написані суть на небесах".

Яка неграмотна духовна наука грецької церкви? Ні, людина не родиться грішною. З страстями і помислами тілесними не треба боротися — треба їх облагороднювати. З їхнього благородства треба вирощувати сад любови людини до людини. Сильні страсті і сильні помисли тілесні, на благородний шлях життя спрямовані, помагають людині довершувати сильні духовні подвиги!

178. Монах Прохор, щоб приподобатися Христові, зненавидів батька і матір, які орють ниву, сіють, жнуть — живуть для справ тілесних. Ісус казав, що птахи небесні не сіють, не жнуть, а життя мають. Євангелисти, пишучи про птахів небесних, як про невинних божествених створінь, проявили неспостережливість. Птахи небесні — це вбивці, вони з'їдають живих комах, які також жити хочуть. "Не думай, вір в те, що євангелисти написали, хто думає — той грішить".

І монах Прохор не любить людей думаючих, живе так, як Ісус сказав. Живе, як "птіца небесная". "Птиці небесні не сіють, не жнуть, не збирають в житниці і Отець Небесний кормить їх". Нарвавши лободи, монах Прохор розтирає її рукою, робить ліпеники, і сушить їх на сонці, або пече на жерстині.

І "таким образом він харчувався несіяною їжею з неораної землі; жив, як птиця небесна". "Лободяний хліб був чорний і гіркий, як полин". Та для Прохора він був "краще печеного з пшениці", "таку велику він віру мав у чуда Цариці Небесної". Та "з волі Христової Прохор розболівся". І помер. "Святий угодник Божій Прохор помагав благовірним життям лободяника православним християнам боротися з невірними врагами православної церкви". (Речення, взяті в лапки, виписані з "Києво-Печерського патерика"),

179. Хіба можна святу людину не звати святою? Можна. Є святість злочинна і є святість доброчинна. Завжди треба думати, яка суть вкладена у слово "святий". Тоді, коли я говоритиму про "святого князя Андрея Суздальського-Боголюбського", ітиме докладніша мова про святих грецької церкви в Україні (Русі).

"Києво-Печерський чудотворець Григорій ніч проводив у молитвах. Живився невареним зіллям і водою. Хто вірив у Григорієві чуда і їв його зілля, сцілявся". "Чудотворець цілу ніч стояв у келії — молився". Уранці він пішов до Дніпра набрати води. І він побачив княжих дружинників, які були одягнені в кольчуги і озброєні мечами. І їм він (чудотворець Григорій) рік: "Меч взяли, від меча й погибнете! Кайтеся, грішники! Всі ви будете потоплені разом з князем своїм!"

Князь Ростислав Всеволодович, почувши неприємні слова "чудотворця Григорія", дав наказ зв'язати йому ("чудотворцеві") ноги і руки, повісити на шию камінь, і вкинути у Дніпро. Через декілька днів Дніпрові хвилі викинули "чудотворця" на берег. Уночі монахи принесли "чудотворця-утопленика" в монастир, і келію замкнули.

І було проголошено, що "Цариця Небесная через замкнені двері келії принесла чудотворця, і хоч він і мертвий, та чудо діє — лежить, як живий". "Преподобний Григорій, Чудотворець Києво-Печерський. Сучасник Преподобних Антонія і Феодосія. Пам'ять святкуєтья 8 (21)-го серпня. Князь Ростислав Всеволодович утопив Чудотворця в Дніпрі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 64).

180. З петлями на шиях (один до одного) прив'язані ідуть голі й босі юнаки і юнки, гнані половцями. І їде хан Тугоркан. Воїн — косак Благомир із засідки пустив стрілу — ранив Тугоркана. Половці заметушилися — з якого куща вилетіла стріла? Косак Благомир зник в непрохідному лісі. Смеркало. Біжучи лісом, він об суху гілку поранив руку.

Уранці він стрінув старезного діда — у лісовика борода сягає майже до колін. "Іди, я твій тато. Не бійся Лісовика. Дерева — мої брати і сестри, притулок тобі дадуть. Я волхв Сила, в Києві внуків маю та не йду до них. Попи навчили моїх внуків вірити, що все, що церковно-грецьке, то святе, а все, що святе рідне київське — то паґанське".

Волхв Сила оглянув рану на руці — на рані кров і сухі травини. І почав він обсмоктувати рану і спльовувати. І ректи: "Плюю на поганців-візантійських пранців, на митрополита-сатану, що забрів у нашу сторону. Вліз, як злодій, у нашу душу — точить, як шашель грушу. Пропадіть, як гнилиці, облудні попи-гриці! Живіть смілолиці, ясні, як зірки, ратні косаки!"

Лісовик, обсмоктавши рану на руці Благомира, обіклав її листками подорожника. І напоїв раненого молоком змішаним з медом. І почав грати на сопілці, і колом, як колядник, ходити, і такі жартівливі слова почав говорити, що Благомир сміявся щиро, як дитина.

Як рана зажила, Благомир спитав волхва, чому він весело на сопілці грав, слова жартівливі вимовляв? І волхв Сила відповів: "Таїна лікування древня і мудра — щоб швидше могла рана заживати, хорому треба душу розвеселяти. Єреї-гречини звуть нас бісами, бо ми людей лікуємо піснями. Ми не біси, ми волхви краси!"

181. 1097 рік. Над Дніпром, у граді Любечі (біля Києва) з'їхалися князі України (Руси) і їхні тисяцькі. (Тисяцький-княжий воєначальник; війська вже в часи царя Святослава Завойовника мали десяткову систему, яка своїм походженням сягає часів древніх (скитських). Військове з'єднання — тисяча воїнів — поділялося на сотні, очолені сотниками; сотні — на десятки).

З'їзд князів у Любечі скликав князь Володимир (син царя Всеволода, внук царя Ярослава Мудрого). "Що робити, щоб князь не воював з князем? Князі самі з собою воюючи, ослаблюють оборонні сили Вітчизни". (Літописець пише, що Ярослав Мудрий перед смертю скликав синів своїх і їм свій заповіт передав: "Се аз отхожю світа сего, синове мої, майте в собі любов, понеже ви єсте братьє єдиного отця і матері". Він у заповіті рік, що коли сини будуть жити в любові, то з ними буде Бог і будуть вони покоряти ворогів своїх. Коли ж житимуть в незгоді, в ненависті взаємній, то "погублять землю отців своїх і дідів, яку вони здобули своїм тяжким трудом").

(Любови не можна ні вижебрати, ні купити, ні силою здобути, ні заповітом утвердити. Любов світла і міцна у братів сама родиться, якщо її не затроюють ворожі сили. З'їзд у Любечі є доказом того, що між князями України (Руси) ще живе спонука єдности, ще живе спонука бачити Україну (Русь) славною, могутньою, об'єднаною).

182. У Любечі вирішено: кожний князь ділить свою землю між своїми синами і внуками. Жодний князь не має права зазіхати на межі князя-сусіда. Україна (Русь) поділена на волості (володіння) — об'єднана. Князі визнають авторитет царя Святополка Із'яславича.

Цар Святополк у Любечі сказав: "Князеві Володимирові — Переяславські і Ростовські землі. Князям Давидові, Олегові і Ярославові Святославичам — Чернігівські і Муромсько-Рязанські землі. Князеві Давидові Ігоровичеві — Володимирські (Волинські) землі. Князеві Володареві Ростиславичеві — Перемишльські землі, а його братові — князеві Василькові — Теребовельські землі. Усі князі зобов'язані привести свої військові дружини — спільними силами виженем з України (Руси) бродячі орди Половецькі".

Об'єднана любов'ю могутня імперія Україна (Русь) — її межі від — Варязького моря до Чорного моря, від Волги до Дунаю, Західних Карпат. Її ріки Дніпро, Волга, Ока, Клязьма, Дон, Дністер — ріки багаті лісами, рибою, птахами, медами, скотиною — багаті життєтворні береги рік солодководих.

183. Греки єреї (присутні на нараді в Любечі) перш за все були греками, а потім — християнами. Щоб не відродився войовничий дух царя Святослава "Завойовника", воїни якого загрожували Константинополеві, треба "лицарів без страху й докору" впровадити у віроломство. Треба вивести їх з "омніум консенсу" (з загальної згоди). І почали діяти візантійські "архонти імперії".

Роз'їзджаються князі з Любеча — і вже починає діяти єрей Базилій (Василій). Він таємно сказав, хреста поцілувавши, князеві Давидові (внукові Ярослава Мудрого), що є чутка — князь Василько (Галицький) збирається вторгнутися в Київщину, хоче вигнати з Києва царя Святополка і сісти на його престол.

Князь Василько — людина тихої і мирної вдачі, богобоязливий православний грецької віри. Немає в нього й на думці порушити постанови, утверджені князями в Любечі. Князь Давид повірив доносові єрея Базилія (а хіба всечесному можна не вірити?), і пішов у Царський Двірець і оповів про почуту таїну цареві Святополкові.

Князь Василько гостює у Києві, молиться у святій Софії з своїм попом Василієм. (О, Василько, не знаєш ти, що твій піп (єрей) Базилій у своїй душі затаює!). Яка жахлива несподіванка — князь Давид привіз закованого князя Василька до Білгорода, і замкнув у домі "в істобку". Лежить зв'язаний князь Василько. І бачить — князь Давид гострить ніж. І тут же сидить цар Святополк. Буде покараний той, хто чинить роз'єднання між князями.

184. Князь Василько, обороняючись, не здавався. Боронив усіми своїми силами життя своє. І був покликаний слуга варяг — варяг звалив на князя Василька тяжкі дубові двері. (Четверо катів сиділо на дошках, під якими "перси троскотали" — стогнав під дошками зв'язаний князь Василько. Один з катів князеві Василькові "удари і в око, і ізя зіницю, і посем в другеє око, і ізя другую зіницю"). Лежить непритомний князь Василько з поламаними ребрами і виколеними очима. (Виколення очей людині, як я вже не раз говорив, належить до ритуального катування, устійненого "великою візантійською культурою" і запровадженого в Україні (Русі) грецькою церквою).

Непритомного князя Василька (замотаного у килим) привезли у град Здвиженськ, що стоїть над річкою Здвиж. І тут князь Давид дав попаді закривавлену Василькову сорочку, щоб вона попрала. Попадя з переляку закричала. І князь Василько прийшов до притомности, і сказав: "Де я? Навіщо ви зняли з мене сорочку? Я в ній хотів стати під час Страшного суду?" (Чи точно так сказав князь Василько — ніхто не знає, та ці слова навіки залишилися в літописі).

Осліплений князь Василько сидить у в'язниці — тридцять сторожів чатують його. Князь Володимир (Переяславський-Ростовський), почувши про осліплення князя Василька, підійшов з своєю військовою дружиною до Києва. І сказав: "Царю Святополче, коли князь Василько змовник — то чому не судиш його при нас, а таємно? Яка його вина?"

185. Якби донос був отриманий від тисяцького, купця чи іншої знатної людини, суд над Васильком відбувався б при князях. Не вірити єреєві Базилію (славному святителеві церкви грецької істинної, святої) — значить кинути тінь на "грека-митрополита Київського і всея Руси").

У "Іпатієвському літописі" написано: "Да се, Василю, шлю тя, іди к Василькові". "Ці слова сказав князь Давид священикові Василію. Священик Василій не тільки був довіреною особою князя Василька і князя Давида, а й у справі ув'язнення Василька і виколення йому очей", "він (священик Василій) являвся сам важливою діючою особою" (Н. М. Карамзін, "І. Р. Г.", т. 2, стор. 83).

Священик Василій, як бачимо, був такою людиною, як піп Іван. Кочубей і його змовники "закликали у Диканьку до себе попа Івана Святайла і доручили йому скомпонувати ще один донос російському полковникові Осипову ...про заміри Мазепи" (М. Аркас, "І. У-Р", 1912 р., стор. 306). І піп Іван так, як і піп Василь, уникнув смертної кари: Кочубеєві й Іскрі були відрубані голови, а... піп Іван Святайло був урятований архиєреями — засланий до Соловецького монастиря.

186. Цар Святополк сказав, що князя Василька осліпив князь Давид. І князеві Давидові буде одрубана голова. Князь Давид, рятуючи свою голову, признався (в ім'я добра), що діяв на основі доносу, отриманого від єрея Базилія. Єрей Базилій, цілуючи хреста, клявся, що з надмірної любови до Христа, наюродивив (натворив безглуздя). "Хто просить прощення во гріхах, тому Христос гріхи відпускає". Що скаже грек-митрополит "всея Руси"?

"Для митрополита-грека, який виховався у Візантії, де цього роду криваві злочини були частим явищем, підступні вбивства чи виколювання очей (як наприклад, Теребовелецькому князеві Василькові) були звичайними подіями дня" (Проф. Др. Григор Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 87). Україна (Русь), в якій ще хрещення, супроводжене візантійською культурою, не повністю змінило вдачі київської, не вважає виколювання очей "звичайними подіями дня", ще є розвинене почуття гідности людської.

187. 1098 рік. Князь Мстислав Святополкович довідався, що монахи Василій і Федір знайшли у печері золотий скарб. (Під час хрещення багаті кияни ховали скарби. І з дітьми (при собі жодних речей не маючи) тікали в ліси — життя рятували. Скарби тих, які були убиті, залишилися у сховищах таємних). На допиті вони (монахи Василій і Федір) відмовилися признатися, де лежить скарб. І князь Мстислав дав наказ монахів "связать по рукам і ногам"; били монахів так, що "вся власяниця пропиталась кров'ю". І в темниці вони померли. "Преподобномученики Василій та Федір ченці Києво-Печерські. Обох їх замучив князь Мстислав Святополкович, вимагаючи скарбів, 11 серпня, 1098 року" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Патрольогія", стор. 61). Кількість святих грецької церкви в Україні (Русі) постійно зростає...

188. 1099 рік. "Повідомляє наочний священний свідок Реймонд з Аґайілсу: "Чудові речі були бачені. Багатьом Сараценам було відрубано голови. Інших було стрілами убито. Інші були примушені скакати з вежі, інші були тортуровані декілька днів і потім спалені в вогні".

"На вулицях були бачені купи одрубаних голів, одрубаних рук і ніг. Кожний їдучий бачив трупи людей і коней". "Інші сучасники додають такі деталі: жінки були колені на смерть.

Немовлята, які живилися грудьми матері, були брані за ноги від материних грудей, і перекидали їх, розмахнувши, через кам'яний оборонний вал, або, тримаючи немовлят за ноги, розбивали їхні голови об стовпи. І 70 тисяч мусульман в Єрусалимі було зарізано. Ті жиди, які лишилися живими, були загнані в синагогу і в синагозі спалені живцем"".

"Переможці стадом ішли в церкву святого Сепульхера, де на їхню думку була печера, і вони вірили, що тут колись лежав розп'ятий Христос. І тут вони обнімалися і плакали з радости і облегшення, і вони дякували Богові Спасителеві за таку велику перемогу" (Вілл Дурант, "Вік віри", Колумбійський університет, 1950 р., стор. 592, 593).

Є це одна з численних картин Хрестового походу, довершеного з благословення пап римських Урбана 2-го і Пасхаля 2-го. У жилах кров холоне від гарячої любови до Христа, яку на ділі демонстрували хрестоносці. Віра винувата? Ні. Винувате сатанинське трактування віри. Сатанинське трактування віри є там, де голоситься правдивість тільки однієї тієї чи іншої віри, а всі інші віри проголошуються неправдивими, паґанськими, ідолопоклонними, облудними, безбожними. З цього й родиться ненависть віруючого до віруючого. З цього й висновок виникає, що дохристиянська віра України (Руси) була вірою благородною, світлолюдяною. У ній говорилося, що Бога створити не можна, віру в Бога творять люди, на світі тому багато вір, що є багато доріг шукання Бога. Віра, яка зневажає віру, не є вірою.

189. Князь Володар (Перемишльський), довідавшись, що його братові-князеві Василькові виколені очі, почав палити гради і селища на Волині. Князь Давид (Володимир-Волинський) у небезпеці. Цар Святополк, щоб звільнити себе від участи в злочині, здійсненого князем Давидом, забирає в князя Давида Волинські землі.

Скільки пролито сліз, крови, скільки спалено селищ і градів, скільки сил утратила (Україна-Русь) сама з собою воюючи? І, вдумавшись у суть справи, стає відчутно — князі, які самі з собою пристрасно воювали, не були злими людьми. Князь Давид (Володимир-Волинський) карав князя Василька за те, що він порушив устійнену князями єдність і любов. Князя Давида тяжко карають за те, що він карав князя Василька. Хто винуватий? Винуватець знайдений, але його карати не можна — освячений він церквою грецькою. Щоб князь Давид не був безземельним, йому було в 1100 році на княжій нараді в селищі Ветичі (біля Києва) дані гради — Дубен, Острог, Чорторийськ, Божзьк. Є в цьому (притаманна українській людині) вроджена сила справедливости.

190. 1103 рік. Цар Святополк з князями вирішив (на нараді в Долобську, біля Києва) весною спільними силами вирушити проти вторжників — орд Половецьких. (Після того лиха, яке був заподіяв єрей Базилій, князі (і особливо цар Святополк) стали обережніше ставитися до "приятелів грека-митрополита Києва і всея Руси").

Весною почали війська України (Руси) збиратися там, де в 988 році зупинив свій хід вигнаний з Києва образ Бога України (Руси), біля Хортиці. Не злякалися смерти волхви-вигнанці, які жили на Хортиці, плекаючи бджіл, ловлячи рибу, пасучи овець. Вони доглядали могилу царя Святослава Першого. Вони показали рінь, де на прохання-благання киян "видибай, Боже, видибай!", видибав (вийшов) образ Бога України (Руси) на землю внуків своїх.

Київська ратна дружина до Хортиці прямує берегами Дніпровими. Тоді, коли з півночі Дніпром пливли і пішки йшли, і на конях їхали воїни північних князівств України (Руси), галичани лад'ями пливли по Дністрі в Чорне море. З Чорного моря вони ввійшли в Дніпро, і рухалися на північ. Біля Хортиці всі війська стрінулися: "на Дніпрі стояла така велика кількість лад'їв", що "воїни переходили через Дніпро, як по мості".

Коли військові сили України (Руси) об'єднані, їм жодні вороги не страшні. І так є: у степу почався бій з многолюдною дикою войовничою Половецькою ордою. У бою впало (як повідомляє літопис) дванадцятеро половецьких ханів (князів). Поле трупами половецькими покрилося. Великі стада скоту (коней, корів, овець) покинувши, невелика частина половців на швидких конях утекла — щезла в степовому безмежжі. Юнаки і юнки, визволені з половецької неволі, плакали з радости.

"Усі дружини од Хортиці разом рушили на половців, нагнали їх у степу, і хоч їх була страшенна сила, тяжко їх побили, вбили дванадцятеро половецьких князів, забрали багато худоби, овець, верблюдів, коней та невільників, і вернулися додому" (М. Аркас).

191. 1107 рік. Посушливе літо. На нивах пшениця сонцем випалена, страждає спрагла земля. "Це вседіва Марія, Мати Христова карає людей за гріхи! Кияни-паґанці, бо землю звуть матір'ю. Українці (русичі), хоч і християни, а живуть по-паґанському так, як і їхні предки. І кажуть: "Держімося землі, бо вона держить нас". І каються матері-Землі святій, а не іконам, попам. І присяги складають, до землі пучками доторкаючись. І дівчину перед весіллям вінком уквітчують, і кажуть їй: "Будь багата, як земля". І волхви кажуть, що "Земля жива, вона все чує і бачить". Не земля, а вседіва Марія є матір'ю. Не можна землю України (Руси) звати святою! Єдина на світі свята земля Юдейська, де пророки, євангелисти, Бог Христос родився!" — говорять монахи людям.

Ігумен Данило (родом з Чернігова) іде в Константинополь, буває в Єфесі, Лікії, Кипрі, Яффі. І майже два роки живе в "істинно святій землі, в Юдеї, в Єрусалимі". "До побожности належало ходити по святих місцях, ходили до Єрусалиму, на Афон, до Царгороду" (М. Аркас). "Іти в Юдею — побожне діло здійснювати", "угодне Христові діло робити".

192. У Юдеї ігумен Данило оглянув місце, з якого пророк Іллія на вогняній колесниці, в яку були два жеребці запряжені, "вознісся на небо, і тепер по хмарах гримить колесами". І на Голгофі (слово "Голгофа" значить "Лиса гора") Данило оглядав розколину, через яку пройшла кров Ісуса Христа і облила кров Ісусова голову Адамову, яка також тут упокоїлася, і в Єрусалимському храмі він оглядав "пуп землі".

І написав ігумен Данило у "Паломнику": "Я негідний ігумен Данило, прийшов до Єрусалиму і прожив шістнадцять місяців у церкві святого Сави". "І в цьому часі міг оглянути всі святі місця в святій землі", і "Голову Адама, на яку лилася з ребра кров і вода", і "вогонь, що сходить з неба і запалює світла на Гробі Господнім". "Святий город Єрусалим. Видно дім Давида. Ніхто не може не просльозитися на вид землі, по котрій ходив Христос, ради нашого спасіння".

193. У Єрусалимі ігумен Данило поставив кадило "за вся князя наша і за вся християна руския земля". І пив воду з Йорданю. І бачив він, що у святій ріці пастухи овець напувають, діти купаються, юдейки білизну перуть, подорожні набирають воду у шкіряні міхи і нав'ючують святою водою ослів смиренних і худющих.

І, читаючи писання ігумена Данила, постає думка: нещасний той народ, душа й мислі якого покалічені, затруєні, на хибну дорогу спрямовані. "Негідний ігумен Данило", не мав би ти можности світу білого бачити, погибло б плем'я твоє і на землі твоїх предків жили б гречини, германи, хозари чи інші зайди, коли б не царі Бож, Кий, Олег, Святослав і їхні воїни, що на полі ратної брані померли, щоб жив ти, Данило. Ти, "негідний Данило", чому не поклонишся святій могилі Святослава — святого предка свого? Ти, "негідний Данило", чому не просльозишся на вид землі святої України (Руси), приниженої хрестителями-мучителями візантійськими? І чому ти не борониш сестер своїх, яких половці безчестять і херсонцям у неволю продають? І чому ти не звеш рідну землю, яка тебе породила і яка тебе годує, святою, і чому ти святу ріку Дніпро, яка живить кров народу твого, не звеш святою?

Чому ти, як блудний син (духовний каліка нещасний) на чужих землях собі святощів шукаєш? Жебраєш у греків духовної милостині, цілуєш чужі пороги, чужі жертовники, чужі дороги життя? Гідні люди тому гідні, що вони свою гідність мають, з святощів гідности своєї свою духовну силу творять. Підлещуватися до чужоземної святости — справа бузовірної віри. Нація, яка не має рідних святощів, умирає, своєї смерти не відчуваючи. Закон борні за право мати своє "Я" (свої шляхи святії) — основа всіх законів людства.

194. 1113 рік. 16-го квітня помер цар Святополк Із'яславич, жив 62 роки (у хрещенні він був названий Михайлом. І греки звали його Михайлом, а кияни — Святополком). І був він похований у Михайлівському монастирі, що був ним побудований.

(Грек-митрополит Никифор 1-й не схотів брати участи у похованні царя Святополка. Що це значить? Деморалізація народу освячена грецькою церквою? Коли народ бачить, що між царем Святополком і греком-митрополитом Никифором ("духовним батьком града Кия і всея Руси") роздор, в його душі постає думка, що провід хоріє, не єднає народ, а роз'єднує, не бадьорить душу народу, а пригнічує. Звідки ж в народі може взятися віра у свої сили?

(Віра в свої сили сама родиться там, де є духовна воля. Україна (Русь) — духовна рабиня грецької церкви. "Церква Русі, не отримавши адміністративної самостійности, а будучи підкорена церкві Грецькій, отримала для себе вищого начальника в особі патріярха Константинопольського. Права його у відношенні до церкви Русі були ті самі, що й у відношенні до грецьких митрополій, бо, як адміністративна митрополія, вона (церква Русі) абсолютно дорівнювалася цим останнім" (Е. Голубинський, "І. Р. Ц.", кн. 1, 1901 р., стор. 270).

І він (митрополит Никифор) дивився на українців (русичів) як на грецьких рабів. Він, як грек у Києві, поступав по-грецькому. Він казав, що Україна (Русь), маючи грецьку віру, маючи грека-митрополита, маючи грека-патріярха, маючи грецькі церковні святощі, догми, ритуали, повинна вважатися землею грецькою.

195. Він (митрополит Никифор) у Святій Софії речав: "Господь Бог Саваот наставив нас, греків, бути Саваотовими намісниками в Україні (Русі)!" Щоб свою силу христолюбну показати, він (грек-митрополит Никифор) викреслив святого Феодосія (Києво-Печерського) "з списку угодників", довідавшись, що ігумен Феодосій перед смертю приятелював з ігуменом Степаном, який не осуджував у Києві латинян.

(Цар Святополк після гострих суперечок, у 1108 році, наказує грекові-митрополитові Никифорові вписати святого Феодосія (Печерського) "в синодик митрополії". І він уписав, і тепер помстився — не прийшов на похорон. Питається — в ім'я чого так тяжко принижена Україна (Русь)! В ім'я рабського хрещення. В ім'я рабського хрещення творить облудна Візантія "Занепад моральних вартостей, — це, на нашу думку, — перша й головна причина упадку Київської держави" (Г. Лужницький, "У. Ц м. С. і 3.", стор. 87). "Православної віри треба триматися, бо в ній є українська національна справа, патріотизм!" Ні, в ній поневолена українська національна справа, в ній рабський патріотизм).

196. Князь Володимир (син царя Всеволода, внук царя Ярослава) стає царем України (Руси). Він син грецької імператриці і внук Візантійського імператора Константина 9-го. Грек-митрополит Никифор призначає грека Амфилохія єпископом у Володимирі-Волинському. (Майже всі єпископи (духовні опікуни княжі) були греками. І вони думання, почування народу України (Руси) спрямовували на шлях їм (грекам) вигідний. Історики, знаючи це, роблять припущення, що римо-католицька віра була б вигіднішою, в ній, мовляв, менше політики.

Той, хто думає, яке рабство вигідніше, має думання рабське. Треба сказати, що хрестителі-греки поводилися в Україні (Русі) як месники, пам'ятаючи многовікові війни, які точилися між Києвом і Константинополем. Будучи месниками, вони, прикриваючись вірою Христовою, безжалісно переслідували народні творіння (пісні, обряди, спогади про велич Дажбожої України (Руси). Єреї римо-католицькі, заволодівши душею нашого народу, поводилися б так, як і всі на світі завойовники, але в їхній душі не було б почуття помсти, бо Україна (Русь) безпосередньо майже ніколи не перебувала у війні з Римом.

197. Грек-митрополит Никифор 1-й, 1103-1121 роки, почав запопадливо впроваджувати грецькі церковні закони в усі прояви життя київського. Він киянам строго заборонив вітатися з латинянами. Киянин, привітавшись з латинянином, "осквернив уста", "сопрягся з бєсом", "опоганився", "обтяжив душу гріхами". Але ж у царя Володимира жона Ґіда (донька англійського короля Гаральда) католичка?

Україна (Русь) великою візантійською культурою окультурюється — їй дарує грек митрополит Никифор твір "Про приписи посту". І вчить киян ненавидіти латинян: візантійська "Соборна церква не приймає їх до єдности і спільноти, а відрізала їх і відкинула від себе, як гнилий і невилічимий член". І з латинянином, як з "гнилим і невилічимим членом", киянин не повинен сидіти за одним столом.

198. Цар Володимир Всеволодович розгромив половецькі орди. Його син Ярополк на землях Дону відвоював від половців три гради — Бала, Чешлю, Суґра. Заполонив ясів, і одружився з їхньою чарівною принцесою. Цар Володимир вигнав з України (Руси) торків, печенігів. Частина половців (чорних клобуків) погодилися бути рабами — служили для українців (русичів).

Війська України (Руси) ввійшли в Адріанополь, завоювали Фракію (причорноморські береги сучасної Болгарії). І Візантія насторожилася — може знову відродився войовничий дух внуків Дажбожих, чин Великого Святослава?

Алексій (імператор Візантії) почуває себе добре тоді, коли князі України (Руси) воюють самі з собою і перебувають під впливом грека-митрополита, наставленого Візантією. Видно, що цар Володимир більше військом цікавиться, ніж святощами грецької церкви? І, щоб піддобритися до України (Руси), Візантія робить жест досі нечуваний: імператор Алексій посилає до Києва Неофіта (митрополита Ефеського) з дарами для царя Володимира.

199. І Неофіт (митрополит Ефеський) у Києві просить миру і передає для царя Володимира хрест животворчого дерева, сердоликову чару імператора Авґуста, імператорський вінець, золотий ланцюг, жезл, церемоніяльні скарби імператора Константина Мономаха, корону (мономахову шапку).

(Де історичні скарби України (Руси)? Чому, хто, коли і куди їх вивіз з Києва?)

"Въ Оружейной Московской Палате хранятся такъ называемая Мономахова златая шапка или корона, цепь, держава, скипетръ и древнія бармы" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том. 2, С.-Петербург, 1892, стор. 100).

Цар Володимир Мономах (Самодержець) був людиною відважною, мудрою, діяльною. Тоді, коли монахи рекли, що "вся надія на Бога і Пресвятую Богородицю", він (цар Володимир Мономах) їм у "Граматиці" відповідав: "Бог не поможе і Святая Богородиця, ізбиша дев'ятсот половців". Він здійснив 82 походи проти половців. Узяв у полон 300 половецьких ханів.

200. Кияни вже добре знають, що попи у церквах строго заборонили вимовляти слово "Дажбог". Той, хто вимовляє слово "Дажбог", гнівить Христа, "чинить словоблудіє", "викликає пошесть", "посушливе літо". Залякування, виголошене біля образу Саваота піднесеним, тривожним голосом, сильно діє на хліборобів. Залякування — перевірена зброя.

Грек-митрополит Никифор (здібний політкомісар імперії Візантійської) у святій Софії, віру України (Руси) жорстоко заплямовуючи, рече: "Умножаться болесті тих, що ганяють за іншим Богом. Імена їх не спімну устами моїми" (Псальми, 16, 4). Кияни, тільки той християнин православний, хто вночі і вдень проклинає, зневажає Київських Богів. А хто бере в уста імена Київських Богів, той нечистивець, антихрист. Отож, кияни! "Не беріть в уста ваші імен богів їх, не божіться ними, не служіть їм" (Ісус Навин, 23, 7). "Та й імена їхні знівечіть" (5 кн. Мойсея, 12, 3).

Імена їхні знівечіть? Чому? Щоб вони були відразливими і викликали зневагу до себе. "Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували імена наших дохристиянських богів, і взагалі нічого докладнішого про них не писали. "Слова" (проповіді) не раз твердять, що про паґанство "срам" і говорити. Академік А. Шахматов твердить, що в нашому найдавнішому літописі спочатку не було імен давніх богів — їх названо пізніше, коли з ними розпочалася вже сильніша боротьба" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 20).

201. Коли ви будете згадувати імена Богів своїх, у вашій пам'яті оживатиме спогад про предків рідних і їхні обряди, їхні змагання за своєрідність свого "я" духовного і тілесного. І такий спогад буде відроджувати у вас почуття гідности, почуття духовної незалежности. І ви єднатиметеся з коренем рідної історії — з джерелом буття рідного. Отже — ви відхилятимете себе від грецької церкви єдиноправдивої, від біблійних пророків і отців Авраама, Ісаака, Іакова. Православним може бути тільки той, хто не знає правди про своє минуле і не хоче знати, і зневажливо до нього ставиться, і горить хотінням жити для церкви грецької, їй служити, в ній бачити свій, мовою сучасною кажучи, національний початок.

202. Написано багато книг, що "говорити про язичество, навіть просто згадувати про нього, вважалося гріхом, але в оригінальній релігії древніх русів не було нічого такого, чого ми могли б соромитися. Від часу панування на Русі християнства пройшло вже майже 1000 років — час вже глянути на наше язичество тверезими очима і віддати йому належне — буде корисно взнати, яка була в дійсності релігія наших язичеських предків, в ній же відображається душа народу".

"Це була сильна, внутрішньо міцно викраєна релігія, висока, красива, і тому являлася для християнства страшним ворогом", "...Якщо дерева, наприклад, старі дуби, були центрами, біля яких здійснювалися релігійні обряди, то це не означало, що руси поклонялися дубові: вони поклонялися тій Силі, яка створила цей дуб. Релігія древніх русів була релігією радости, захоплення силою і красою природи". "Руси жили в природі, вважали себе її частиною, і, так би мовити, розчинялися в ній. Це була сонячна, жива, реальна релігія" (Др. Сергій Лісний, "Русь, звідки Ти?", Вінніпеµ, 1964, видання "Українського Голосу", стор. 277, 278, 281,282).

Так є: коли єреї-греки і ними оправославлені українці звуть віру України (Руси) дикою, то це не значить, що вона була дикою. Її вороги з дикою метою називають Її дикою. Коли комісари-москвини і українці, ними збольшевичені, звуть Мазепу, Петлюру, Скоропадського "зрадниками народу", то це не значить, що вони були зрадниками. Комісари-москвини, поневолюючи народ України (Руси), проголосили себе "оборонцями" народу, а вірних синів народу проголосили "зрадниками народу".

203. Тоді, коли навмисне замовчування імен Богів України (Руси), не принесло грецькій церкві сподіваних успіхів, вирішено — імена Богів України (Руси) вимовляти можна, але спотворено. (З історії лінгвістики знаємо, що з релігійних мотивів немилі для єреїв слова або були заборонені і через їх невживання вони зникли з мови, або були фонологічно спотворені).

Хіба імена Волос, Стрибог, Перун, Сварог фонологічно спотворені? Так. Щоб краще орієнтуватися у навмисному і ненавмисному фонологічному спотворенні імен, звернемо увагу на імена єгипетських Богів. Коли б єгиптяни вивчали свою релігію (доби фараонів), маючи на увазі тільки грецькі писання, вони б знали свою історію спотворено.

Наприклад, єгипетський Бог "Асар" греками написаний як "Озиріс". Єгиптяни казали "Анпу", а греки написали — "Анубіс". Єгиптяни казали "Аст", а греки написали -"Ізис". Єгиптологам вдалося, вивчаючи гієрогліфи, повернути єгипетським Богам їхні справжні імена".

204. І Геродот неправильно написав імена Богів Оріяни (Скитії-України). Наприклад, у "Четвертій Книзі" він пише, що "В скитській мові Гестія є Табіті". Українські скитологи вирішили так, як німець сказав -"скити були людьми прибулими з Ірану", "Ім'я скитського божества "Табіті" переконує, що скити не говорили українською мовою". Але Іранська Академія Наук вважає, що скити не були іранцями — скити, вторгнувшись в Іран, заволоділи Іраном. У старій іранській мові (мові "Авест") немає слова "Табіті".

І подумав я — коли "В скитській мові Гестія є Табіті", то хто така Гестія? У греків Гестія — богиня родинного тепла, вогнища. І подумав я — у "Ведах" оріяни звали доньку сонця ім'ям Тапіті. І з таким ім'ям вона й славиться у "Магабгаратах". У ведійському санскриті слово "тапа" значить "тепло". У "Рик Ведах" бог Агні (Вогню) має також ім'я Тапана.

Ми сьогодні кажемо "топиться". У "Рик Ведах" слово "тапася" має значення сьогоднішнього українського слова "топиться". Вважаю, що Геродот скитське (староукраїнське) слово "Тапіті" ("Тапіта") написав, як "Табіті". (Якби він не написав, що скитська Табіті — це грецька Гестія, я б не міг визначити етимологію цього слова).

З словом "тапа" (і про це я вже говорив) пов'язані санскритські слова "тапагарі" (тепле горіння), "тапака" (теплота), "тапана" (топлена), "тапіта" (топити).

205. Чому я користуюся санскритом під час дослідження імен Богів України (Руси)? На це питання я вже дав відповідь у оповідях про Заратустру, Будду. Відомо, що ведійський санскрит споріднений не тільки з українською мовою, а й з — грецькою, латинською, німецькою, литовською, англійською та іншими мовами Европи.

Та справа не в спорідненості, а в ступені споріднености. Я тверджу (до таких висновків дійшов на основі лінгвістичного порівняння), що українська мова більше, як будь-яка інша мова в Европі, споріднена з клясичним санскритом, тобто з аристократичною мовою культури. "Санскрит означає аристократичну мову культури" (Алберт Швайцер, "Індуська Мисль і її проявлення", 1957 р.). Санскритською мовою створені "Веди" — найстародавніша в світі творчість людей Білої раси. ""Веди" є найстародавнішим пам'ятником людського ума, яким розпоряджається людство. Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії" (Др. С. Радгакрішнан, Президент Індії, "Індуська філософія").

206. Звідки "Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії", тобто, звідки вони вийшли, вже маючи з собою усні "Веди", чарівну мову "Вед"? Я кажу, що оріяни (творці основи мов народів Індо-Европейської раси) прийшли з Трипілля (з Трипільської України, з берегів Дніпра). І українські інтелігенти (ті, які служать Москві, Ватиканові, грецькій ортодоксії і всім іншим чужим силам, що їх на службу приймають) з обуренням відкидають мої твердження.

Справді, "країна, з якої арійці (оріяни, — Л. С.) прийшли перед їхнім рухом на Південний Схід (до Ірану, Індії, — Л. С.), показує присутність інших людей такого ж самого Індо-Іранського типу, які знаходяться далі на Півночі, проживають на побережжі Дніпра" (Л. Паретті, "Історія Людства, Стародавній Світ", видання Юнеско (Об'єднані Нації). Інтернаціональна комісія для Історії Наукового і Культурного проявлення Людства, Ню Йорк, 1965 рік, стор. 60). "Україна, більше, як всі інші країни, може претендувати бути землею аріїв (оріян)" (Р. С. Маюмдар і А. Д. Пузалкер, "Історія Індії", Ведійська епоха, видання — Кембридж, Англія).

Вічні мовні брилянти бачу, звернувши увагу тільки на одне санскритське слово "два". Санскритське слово "два" (дві) ми, українці, й сьогодні вимовляємо як "два", німці -"цвай", англійці — "ту".

207. З слова "два" виникли слова клясичного санскриту "двіка" (двійка), "двіта" (двоїста), "двідася" (двадцять), "двідіва" (два дні), "двідева" (двобожжя), "двіпраіша" (двічі прошений), "дві матрі" (дві матері), "два мася" (два місяці), "дві веда" (два знання, ведіння), "дві сата" (дві сотні), "двіта" (другий), "двіс" (двічі), "дася сата" (десять соток), "дасатая" (десята), "дася мася" (десять місяців).

У Варанасі (в Бенаресі, в найвизначнішому Санскритському університеті Індії) я мав право бути гордим, доводячи, що великий Макс Мюллер, якби знав мову українську, він би не твердив, що німецька мова найбільш споріднена з санскритом. Німецькі історики брали до уваги твердження Макс Мюллера про найбільш наближену спорідненість між санскритом і німецькою мовою, творячи термін "Індо-Германська раса". Є більше підстав твердити, що Біла раса має іменуватися Індо-Українською расою, або, як тепер кажуть — Індо-Европейською.

208. Значення санскриту в історії людства таке велике, як і історія людства. Наприклад, якщо ми звернемося тільки до історії лінгвістичних наук, нам стане відомо, що першими в світі фонетистами і граматистами були санскритологи. Вони 2500 літ тому вже в мові визначили корінь, користуючися аналізою слова. 2400 літ тому вже була написана граматика клясичного санскриту.

У Европі вперше почали лінгвісти говорити про корінь слова в одинадцятому столітті ери Христової, точніше — в шістнадцятому. Санскритологи перші в світі визначили чергування голосних. І вони (санскритологи) мали вплив на розвиток китайської і арабської лінгвістичної науки. Перші мовознавці Европи були учнями санскритологів Індії.

Порівняльно-історичне мовознавство для нас, українців, дуже потрібне, воно нам помагає краще орієнтуватися в шуканні історичних шляхів України (Руси), які вторжниками релігійними і мілітарними були переорані, заволочені, засаджені отруйним зіллям чужих історіографічних понять.

209. Ідемо далі. Геродот пише, що грецькому Зевсові відповідає скитський Папаес. Знаємо, що греки вважали Зевса "Батьком богів і людей". Закінчення "ес" не беремо до уваги, воно додане Геродотом. Геродот (через помилку, він був істориком, а не лінґвістом) написав "Папа" замість "Тата". У "Ведах" слово "Тата" значить "Тато" (Батько, Батя, Владика), і про це ми читаємо й у текстах "Магабгарати".

Геродот пише, що цар Скитії мав ім'я Таргітаус. (Так, як і "ес", закінчення "ус" відкидаємо, і починаємо досліджувати слово "Таргіта"). Вважаю, що Геродот написав "тар" замість "тур". Володар Скитії (України) мав ім'я Тургата. Знаходжу, що у "Рик Ведах" слово "Тургата" значить "Сильнонаступаючий", "Сильновдаряючий", воно складене з слів "тур" (сила) і "гата" (наступ, гатіння). (Я вже говорив про значення слова "буй-тур").

І був могутній володар скитський Лупака. У "Магабгаратах" ім'я Лупака значить "Той, що лупить", "Той, що покоряє". Геродот ім'я "Лупака" написав як "Липоксаіс". (У "Візантійських анналах" київські імена "огречені". Наприклад, ім'я Володислав греки пишуть, як Владістглабос. У "Київських літописах" грецькі імена "українізовані": Діонисус — Денис, Гелен — Олена, Єлена).

210. Нестор (він в 1113 році закінчив писати "Повъсть времянных лет") мав сімнадцять років тоді, як був "по благословенню преподобного Антонія" прийнятий ігуменом Феодосієм. Ставши монахом, Нестор спостеріг, що частина монахів проводить ніч у молитвах і колінопреклоніннях, інша — декілька днів нічого не їсть. Є такі монахи, що живуть на хлібі й воді, або — тільки на зеленині. Всі вони, як "світила небесні", "добродіянням сяють", щоб отримати "милость во Христі Ісусі".

Дослідники вважають, що Нестор написав про "святих первих чорноризцях Печерських". Його писання доповнювалося, змінювалося, переписувалося, назви текстів мінялися -"Повість временних літ", "Початковий літопис", "Несторівський літопис". Першорукопис, зроблений Нестором, не зберігся. (У 1116 році монах Сільвестер переробив "Несторівський літопис").

Є в літописі цікаве те, що Нестор, грецьку церкву прославляючи і добре характер греків-єреїв знаючи, написав: "Суть бо греци лстіви і до сего дні". (Льстива людина — значить фальшива, та, що з корисною метою щось фальшиво хвалить, підлещується, щоб потім обманути). Нестор-літописець назвав хрестителів України (Руси) людьми фальшивими, льстивими? Якщо хрестителі були людьми фальшивими, значить хрещення України (Руси) — справа фальшива (льстива). Фальш людей льстивих, сто разів повторена, стає правдою в очах людей одурених або заляканих.

211. Коли в Україні (Русі) "настала відлига", свідоміші люди почали цікавитися Богами України (Руси), думаючи — та була ж і в нас якась мітологія, були ж і в нас якісь Боги, була якась дохристиянська віра? Не можемо ж ми вірити, що ми стали людьми тільки з приходом грецьких єреїв до нас. Є ж і в нас прагнення знати — хто ми, звідки ми, чиї ми діти? Якщо ми будемо казати, що крім грецьких церков, поставлених нами в Україні (Русі), і "Євангелій", нами переписаних, ми нічого не хочемо знати про себе, то з нас же сміятимуться люди? І ми самі на себе дивитимемося очима тих чужинців, які глумляться з нас, з нашої віри і мови, з нашої історії і культури.

Ті українські лінµвісти, які не відважуються самостійно осмислювати історичні особливості розвитку рідної мови, на рідну мову дивляться через окуляри чужих лінµвістичних теорій. Вони визнають "Сербську теорію": в основі старослов'янської мови стоїть мова сербська. І визнають "Паннонську (словенську) теорію" — в основі старослов'янської мови стоїть словенська мова. І визнають "Моравську теорію" — в основі старослов'янської мови стоїть моравська мова. І визнають "Болгарську теорію": в основі старослов'янської мови стоїть болгарська мова.

212. Слов'янські племена, вийшовши з Трипільської України, створили діялекти; з цих праслов'янських діялектів виникли сучасні мови Західних і Північних слов'ян.

("Церковно-слов'янську мову" треба вважати мовою церковниками скомпонованою для вигіднішої пропаганди світогляду Грецької церкви. Вони (церковники) підбирали, пишучи літурґічні тексти, такі слова, які б були більш-менш зрозумілі для всіх слов'ян. Не без підстав "церковно-слов'янська" мова вважається "штучною мовою").

Коли історики, археологи устійнили, що Правітчизною народів Білої раси є, як твердить Л. Паретті й інші визначні історики, "побережжя Дніпра", то значить на побережжях Дніпра створилася основа мов Індо-Европейських народів, а значить і основа мови праслов'янської і старослов'янської. Як може, наприклад, бути болгарська мова основою старослов'янської мови, коли болгари тоді, як основа старослов'янської мови творилася, говорили мовою старотюркською-тюркською, живучи на північних землях, які межували з Азією.

213. П'ять тисяч літ тому на побережжях Дніпра жили Трипільці (Оріяни), маючи одну (праіндоевропейську мову), яка й сьогодні стоїть в основі санскриту, слов'янських мов, балтійських, грецьких, романських та інших мов Европи. І цю теорію треба прийняти не тому, що вона "силенківська" (в лінµвістичній науці патріотичним почуванням немає місця), а тому що вона обумовлена історією культурного розвитку людства.

Є свята правда — українську мову створили внуки Дажбожі. У їхній вірі був Бог Виласа. Він виласкавлював мову, ошляхетнював її. Слово "Виласа" складене з приставки "ви" до слова "ласа". У "Ведах" слово "ласа" значить "ласкати", "ніжити", "ошляхетнювати", "душу облагороднювати": значить, це слово в цьому значенні вже було п'ять тисяч літ тому.

214. Людина родиться з душею. Та справа не в душі, а в її красі, ніжності, натхненні, благородстві. Щоб людська душа гарнішала, її треба "ласувати" (облагороднювати), граючи їй на сопілці, пісню їй співаючи, дари і ніжності їй даруючи.

У "Рик Ведах" оспіваний Бог Виласа. Виласа — опікун закоханих, оніжнювач радости, щастя, виласкавлювач обдарованости, сівач благополуччя, ошляхетнювач любови. Варто згадати, що в богемській (чеській) мові слово "ласа" значить "любов".

Є в народній пісні слова "Явтуше, та коли твоя та добрая ласка". Тут слово "ласка" значить "милість", "доброта", "любов". У ведійському санскриті слово "ласа" значить "багатство", "доброта", "приємність", "принада". (Ласувати — значить входити у світ любови, ласкавити. Ми сьогодні кажемо — ласощі, ласкавий, ласий, ласолюб, ласкавець).

Ми забули, що наші предки слово "виласканий" вживали в значенні "викоханий", "аристократичний", "шляхетний", "благородний", обдарований Богом Виласом. Виласа -ведійський Бог любови, пісні, гуляння, мистецтва, мислення, багатства, скарбу). І піснетворець (поет) звався ласкавцем, тобто, людиною, натхненною Виласом.

215. У Новгороді головна вулиця в дохристиянські часи звалася — Виласа, де й стояла статуя Виласа. І в "Слові про Похід Ігоря" читаємо: "Віщий Бояне, Велесів внуче". Не можемо знати (першорукопису немає), як автор "Слова" написав — Виласа чи Влс? Знаємо, що у старослов'янських рукописах писалися слова скорочено. Наприклад, "бъ" (бог), "ба" (бога), "слва" (слава), "гдь" (господь), "да" (дасть), "исъ" (Ісус), "ха" (Христа), "члкъ" (чоловік). Відомо, що для перших перекладачів "Слова" було багато незрозумілого. Вони робили помилки, неправильно поділяючи текст, неправильно ставлячи розділові знаки і неправильно трактуючи значення того чи іншого слова. Вважаю, що автор "Слова" написав "Влс". (У санскритському письмі голосні букви не в усіх випадках пишуться. Наприклад, написано "тт", а читається "тато", "тата", "написано "лл" читається "лель", написано "рµ" — читається "риґ").

Слово "Влс" можна читати як "Влес", "Велес", "Влос", "Вилас", та правильно — Виласа. У "Житії князя Володимира" читаємо: "А Волоса, єго же іменуваху яко скотіа бога, повели в Почайну ріку вовраци". Бачимо, що є прагнення (керуючись мотивами політики грецької церкви) не тільки спотворювати ім'я Виласа, а й неправильно трактувати Його значення. В інших літописах написано "Вилас" або "Веліс": у литовській мові слово "веліс" значить "мертвяк". У греків є святий Власій — опікун скота; пристосовуючи Виласа до церковного Власія, монахи — літописці й написали: "Волос, скотіа бога". (Вислів "скотолюбіє" у старі часи означав "грошолюбство").

216. Джашуягв, Джашуя, Яшюя, Ісус, Джесус, Єсус, Сус, Йсус. Якщо сказати людині необізнаній з лінµвістичними законами, що ім'я "Йсус" виникло з імени "Джашуа", вона проявить застереження. Справді так є, древні кияни казали Паржана. Бог Паржана — уосіблення дощу. У "Ведах" визначне місце має божество Паржана. Ведійське слово "пар" є коренем українського слова "повернення", "поворот", "повертаючий", а слово "жана", як я вже говорив, значить "життя". Паржана — Повертаючий життя.

Узимку земля мертва — весною їй треба повернути життя. Як і чим? Паржана весною повертає матері-Землі життя — посилає з сварги (неба) цілющу небесну життєтворчу воду (вар): з неба (сварги) на землю приходить життя.

Щоб краще збагнути значення слова "Паржана", згадаю, що в "Рик Ведах" є слова "Парітап" (Повернення тепла), "Парісуш" (Повернення суші), "Парівартам" (Повернутий кругом), "Парігріш" (Повертаючий гру), "Пар'янавата" (Повертаючий вітер, у санскриті "вата" — вітер). У Індії Бог Паржана (і про це ми читаємо у "Рик Ведах") отримав нове ім'я — Індра.

217. Ім'я Паржана (Паржяна) почало вимовлятися як Пар'яна, Перуня. Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "Слово "Перун" часом виводять від прати-бити, чавити" ("Д. В. У. Н.", стор. 101). Ні, у "Рик Ведах" слово "прати" значить "проти", "діяти проти", "бити", "прати", звідси — праник. Наприклад, такі мають значення санскритські слова "праті іті" — проти іти, "праті гата" — проти гатити.

Слово "Перун" (виникло з слова "Паржана", "Пар'яна") не має нічого спільного з словами "прати", "бити", "чавити". Навіть ті українці, які залюблені в грецьку церкву і грецьку мітологію, не зобов'язані ім'я Паржяна (Пар'яна) вимовляти так, як написали монахи, Перун. (Польська вимова "Перуня" краще зберегла тотожність з первісним — Пар'яна (Паржяна)).

218. А Стрибог? Охрещений українець, сміючись з "глупоти" своїх предків (внуків Дажбожих), не знає, що сміється сам з себе, будучи людиною обдуреною тими чужими святителями, яким він поклоняється. Як же не сміятися? Українці (русичі) мали божка, що підстрибував, звали його ім'ям — Стрибог. Ні, не можна сміятися з доброї людини, яка йшла в білому вбранні і була злодіями обкидана болотом!

Твердження таких дослідників, як Огоновський, який доводить, що ім'я Стрибог походить від "Стриб-бог", що значить "бог, що стрибає", не варті уваги.

Не було слова "Стрибог" в рідній вірі України (Руси). Кияни казали "Стріба". Вони слово "ба" вживали в значенні "явність", "дійсність", "буття". У санскриті слово "ба" значить те, що в англійців "бі", "іс", у німців — "бін", "іст", у мові "Авест" -"бу".

Слово "ба", "бгу", "бг" наші предки не вживали в сучасному значенні "Бог". У них слово "Див" відповідало нашому сучасному "Бог". І слово "Див" (по-санскритському "Дева") в значенні "Бог" латиняни вимовили як "Девус". І звідси французи — Дію, іспанці — Діос, італійці — Діо. Старі греки вимовили "Див" як "Зео" (Зевс), а потім — Теос.

У нас з слова "Див", я як вже зазначував, виникли слова "Діва" (Дівиця, Дівчина), диво (чудо), "з доброго дива сталося". "Диво дивнеє на світі".

Очевидно, спочатку слово "діва" (дівчина) вживалося в значенні "богиня". У Індії (в мові Урду) слово "діва" (дева) сьогодні значить "богиня".

219. Наші предки слово "стрі" (і про це читаю й у "Рик Ведах") вживали в значенні "стереже", "опікується", "доглядає", "вартує". Стріба — сторож буття. Стріба у предків наших (вже в добу Трипільської культури, яку я зву Ведійською) був добрим духом, який єднав жену (життя) з мужом (могутністю), щоб вони мали одне почуття — з почуття їхнього приходив на світ сисула (син), або дочка (дара).

У "Рик Ведах" визначено, що "Стріба" — божество, що опікується дітьми", є він ангелом-хоронителем світу дитячого. Стріба — уособлення рухливости, дії, невтомности, прагнення множитися, в продовженні життя щастя шукаючи. Усе, що рухливе (хвилі на ріці, рух в деревах, рух крови по жилах, вітри в полі, стрітення весни з зимою), вважалося помічником (внуком) Стріба.

У "Слові про похід Ігоря" читаємо: "Се вітри, Стрибожі (треба — Стрібові, — Л. С.) внуці, віють з моря стрілами". Не шляхетним сумлінням керувалися монахи-літописці, написавши слово "Стріба" як "Стрибог". Не завжди наші предки слово "ба" вживали в значенні "бог". Вони казали "Білоба" і "Чорноба", розуміючи, що змагається "біле буття" з "чорним буттям", а не в значенні — чорний бог і білий бог.

220. Пар'яна з Сварги (з неба) посилає землі дощ (життя). Небесною животворною силою напоєна земля, оживає — зеленіють луки, степи, гаї, ліси, цвітуть сади. Часто з Пар'яною йде й Крешана. Кришана (Крешана) бере в Дажбога (Сонця) вогонь, і по Сварзі (небі) креше — несе людям вогонь, дає їм світло для родинного кола, іскру, тепло.

Ми, українці, кажемо — крешуть блискавиці, крешуть іскри, на небі почав кресати вогонь, кришить все на шляху, крешуть іскру дворучні мечі. І предки наші казали — Крес (Крешана). Є в нас слова "кресати", "кресатися", "креше", "крешуться". "Тухольці кресали вогонь і розкладали вогнище" (І. Франко).

Крешана — птах вогнистий, жар-птиця (блискавиця), він проганяє з землі зимову тьму. Він (Крешана чи Кришана) жар-птицею злітає з неба, і в дереві, і в камені затаює іскри свої. Кришана — суто хліборобське божество, весною вогненним кресанням (воскресінням) він подає з неба вістку, що хлібороб може вже починати землю кришити (орати). І в Оріяні (Трипільській Україні) ті оріяни, які були хліборобами, звалися кришанами.

221. І під час священної обрядової тризни (тертя двох перехрещених деревин) воскресається (викрешується) вогонь — дає своє живе знамено Кришана. Крес (хрест) — знамено Кришани: щоб людина могла здобути вогонь, або розвести вогонь (викресати, воскресити) треба дерева перехрещувати. Ім'я Кришана писалося, як "Крс", "Крш", "Креш", "Крош".

З ім'я "Кришана" (який також є визначним Ведійським божеством) постало слово "крос", "крест" (хрест), у сербо-хорватській мові слово "кріш" (криж) значить "хрест", у богемській -"кріж". У церковнослов'янській -"криші", "крижі" (хрест).

(У грецькій мові слово "отаврос" значить "хрест"; від грецького слова "хріеін", що значить "мазати", створене слово "Христос" (Помазаний). Немає жодних даних вважати, що слова "Христос" і "хрест" своїм походженням споріднені).

Хрест — стародавній символ світла в релігіях України (Руси), Індії, Єгипту, Ассирії, Азтекії. Цар Сирії Шамші — Адада (син Салманаедра), який жив 800 років до "нашої ери", зображений з хрестом у руці. У старих латинів — хрест (сruх) вважався знаряддям, до якого прицвяховувалися збунтовані раби, я вже про це оповідав, згадуючи Спартака. У християн хрест вважається символом віри християнської; не всі християни віддають пошану хрестові.

Кришана зовсім незгаданий у писаннях монахів-літописців тому, що його символ "хрест" і його скорочене ім'я "Крш", звучанням нагадуючи ім'я Крістос, вносили замішання в їхнє блаженство.

222. У "Авестах" слово "гору" значить "сонце". І тому деякі дослідники вважають, що слово "хорс" іранське — походить від "гору". І гіттіти слово "гор" мали в значенні "горіння", "небесне горіння". (Знаємо, що Овідій звав українців (русичів) гіттітами. Зневажаючи їх, він, самозакоханий римський аристократ, писав, що боїться, "Щоб брудний гіттіт з добутим мечем не забрав життя"; у праці "Совість Історичної Науки" я говорю про мову гіттітську).

Митрополит Іларіон (Огієнко) написав, що "Хорc — староукраїнський бог Сонця, Сонце" ("Слово про Похід Ігоря", Вінніпеµ, стор. 197). А в "Д. В. У. Н." (на стор. 103) він пояснює, що "Друга назва для бога Сонця була Хорс. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених: Бодянський, Крек, Ягіч, Фаминцин і інші, твердять, що Хорс і Даждьбог — це одна особа, один бог Сонця. Але проти свідчать самі пам'ятки, що все подають цих богів, не змішуючи, як дві особи". Тобто, перечислюючи імена Богів, пишуть "Сварог, Дажбог, Перун, Велес, Хорс, Стрибог". Літописні пам'ятки не змішують Дажбога з Хорсом.

223. Уважно читаю у "Слові про похід Ігоря" такі слова: "Всеслав князь людем судяше, князем гради рядяше, а сам в ноч волком рискаше: іс Києва дорискаше до кур Тмутороканя, великому Хорсови волком путь прерискаше". З цих слів дізнаємося, що буй-тур Всеслав "сам в ноч волком рискаше", тобто, вночі швидко їде на коні, "великому Хорсові волком путь прерискаше". Хіба вночі можна Сонцеві (Хорсові?) "волком путь прерискаше?"

У літописах написано "Хурс", "Хорс", "Хрос", "Харс", і є написано "Хрс"; слово "Хрс" треба читати, як "Хороса", або "Хроса". Слово "Хроса" фонологічно утворилося з санскритського "Гоурас" (Гоура), що значить "бліде горіння", "брильянтне світло", "біле сіяння". У "Атарва Веда" (Паршіста) слово "Гоура" значить "Брильянтна Богиня" в значенні "Місяць" (нічне небесне горіння, ніжно-брилянтне сяйво).

Незважаючи на те, що ім'я Божества Хороса затьмарене було сотні літ зневажливими писаннями монахів-літописців, воно в правильній вимові збереглося у слові "Хороше", що значить "Осяйно", "Горіюче", "Гарно", "Опромінено". Так, Місяць — це Хорос (Хорош). І хороша дівчина в хорошу (місячну) ніч хорошому юнакові до Хороса (Місяця) звертаючись, співає: "Не світи ти, Місяченько, не світи нікому! Тільки світи миленькому, як іде додому".

У цій сердечній дівочій молитві затаєне не тільки єднання з вірою Предків, а й проявлене хотіння бачити в Хоросі приятеля таємних дівочих почувань. Великий Хоросе (Хорсе), путь Твоя позначена сяйвом на землі внуків Дажбожих і ославлена нічними походами богатирів України (Руси), буй-турами і яр-турами.

224. А Сварог? "Сварог — головний Бог українського дохристиянського всебожества (пантеону)?" Ні. Слово "Сварог" літописці-монахи неправильно написали, щоб утвердити думку, що українці (русичі) "мали бога з рогами", були такими нечистивцями хибнодумними, що, бачите, поклонялися "рогатому богові"?

"Сварга" — так говорили і писали цар Святослав і волхви, і ніколи — Сварог. "Сварга" значить "Царство Небесне". Сварга тримає зорі, сонце, місяць, землю, щоб "цьому світові не бути поверженому", щоб в цьому світі були Прав, Яв, Нав.

У Сварзі (Небесному Царстві) є Датель Буття (Дажбог). Він — Головний Сваржич, Він — безособове Світло, у Нього є Сини і Дочки -Пар'яна, Кришана, Виласа, Хороса, Стріба, Світовид, Мокша, Лада, Лад. Усі вони — сини Дажбожі (сини Сонця). Українці (русичі) — внуки Дажбожі, тобто внуки Сонця. ("Лев Силенко — перша людина, яка пояснила, чому Дажбог звався Сварожичем і чому українці (русичі) звалися внуками Дажбожими. Значить, наші рідні Боги не були бісами-ідолами? Я прийму Силенкове пояснення значення божеств у старобатьківській вірі нашій, коли воно буде всіми визнане". Земляче, пощо таке пишеш? Правда є правдою, незалежно від того, чи вона всіми визнана, чи тільки малою спільнотою).

225. Наші предки вірили, що вони походять з божественного роду (з сім'ї Богів). Дажбог (Їхній Рідний Дід живе на Сварзі (в Царстві Небесному) з своїми Синами і Дочками, а Внукам своїм (українцям-русичам) передав у вічну спадщину землю молоками і медами текучу, пташиними піснями співучу, багату на зерно й м'ясиво та на всяку пашницю, небесне й земне диво, щоб внуки Дажбожі були мужні й пригожі, і мужністю пісень славили день, і були вічними, як світ, і нині і завжди!

Українці (русичі) — внуки Дажбожі. "У "Слові о полку Ігоревім" 1187-го року проведений ще один погляд на наших давніх божків: це не біси, не ідоли, але наші Предки, люди — їхні онуки: "Погибашеть жизнь Дажбожа внука", "Встала Обида в силах Дажбожа внука", "Бояне, Велесів внуче". Це для нас дуже важливе: давні боги не біси, і з'єдналися (злилися) вже з нами, як наші Предки. Взагалі, в "Слові" ані єдиним слівцем не ображено наших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 21). Зрозуміло бо, що тільки той християнин, який має душу безжалісно скалічену, буде "ображати наші стародавні вірування", тобто, поводитиметься, як людина малої духовної культури.

226. Дажбог. Сьогодні слово "Дажбог" ми вживаємо в значенні "Датель Буття". Є такі вчені, які вважають, що слово "даждь" постало з іранського "даґ". У "Авестах" -"даґ", а в "Рик Ведах" — "даг" значить "догорання", "догора"; слово "Дагра" — горіння.

Санскритське слово "да" (як знаємо) значить "давання", "дає", "дати". І в цьому значенні воно поширене й у "Авестах". Латини кажуть "даре", іспанці — "дар", румуни -"да", французи — "доннер".

Уже я писав, що санскритське слово "сур'я" (суар) значить "сонце", але треба знати, що й слово "жотіс" значить "сонце", "небесна ясність", "сонце в небесах", "жотіс" постало з слова "жя" (життя).

(На світанку історії Індо-Европейських народів слово "ба" вживалося в значенні "є". Англієць каже "бі", німець — "бін", у "Авестах" -"бу", в "Рик Ведах" — "бгу", ("стрільба" — "стріляння є", "сівба", "мо-лоть-ба", "моль-ба". Там моль-ба — там моління є).

Вникаючи у священну суть слова "Дажбог", відчуваєш почуття гордости — якими світломислячими і душевно-добрими були наші Родителі — Тато Орь і Мати Лель! Вони казали, що світ є, люди є, бо в Сварзі (небі) Датель життя є (Да жя ба). У "Влес-книзі" (пишеться "Влес книгу сю птчемо Бгу ншему", а треба читати "Виласа книгу сю почтемо Богу нашому") пишеться "Дажба".

227. Як в оригінальному рукописі "Слова про похід Ігоря" було написано — ніхто тепер сказати не може, та на основі тих копій, що є, читаємо: "Востала Обида в силах Дажбожа внука", могло бути написано так, як у "Влес-Книзі", "Дажба внука".

Коли наші предки казали: "Боги наші славні", то вони ці слова вживали в значенні "Могутності наші славні", "Багатства наші славні", "Величності наші славні". Слово "бог" постало з санскритського слова "багу", що значить "величність", "багатість", "могутність". У "Рик Ведах" читаємо "багузна" — багатознаючий, "багудана" — багатодаючий.

Є в небесах сонце — Датель життя, буття (Дажяба). З історії релігій світу знаємо, що розуміння Бога змінні. І в наших предків Дажяба був визначений як "Датель Життя Багатого" в значенні — Датель Життя Всюдисущого і Всевічного; сьогодні ми слово "Дажба" вимовляємо як — "Дажбог".

Слова "Востала Обида в силах Дажбожа внука" Митрополит Іларіон (Огієнко) переклав: "Встала Обида в військах Даждьбожого внука". Він безпідставно написав "Даждьбог" замість "Дажбог".

"Походження назви Даждьбог — своє, народне, це слово складне, зложене з приказового способу даждь, цебто дай, і бог, багатство. Разом — податель добра, багатства, бог подавець, дарівник, пор. "Deus dator". У цій назві слово бог давніше за даждьбог. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або по-давньо-слов'янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажбог" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 102). Наші Предки "приказових способів" у іменах (і особливо в іменах Богів своїх) не вживали. Пояснення, що слово "Дажбог" значить "Дай Боже" треба вважати невдумливим.

228. Митрополит Іларіон (Огієнко), пояснюючи походження слова "бог", пише, що "найважніше релігійне слово бог формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким словом теос. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу, із персько-іранського світу, пор. санскритське bhago, зендське bagha, перське bagha — багач, багатство, добро, податель добра. Наші слова: багач, багатий, богатир, багатство), збожжя-збіжжя й т. ін. одного спільного пня зо словом бог" ("Д. В. У. Н.", стор. 85).

Таке пояснення слова "бог" не зовсім правильне. По-санскритському "бог" значить "дева" (див), по-авестійському — "бажя", по-староперському — "баґа", але це зовсім не значить, що слово "бог" "дісталося до нас десь із південного Сходу", ні, ні, слово "бог" дісталося до південного Сходу (до Ірану, Індії) з Оріяни (Трипільської України-Руси) п'ять тисяч літ тому — десь на світанку історії Індо-Европейської: у часи приходу перших оріянських племен до Північної Індії.

229. Тато Орь і мати Лель вірили, що вони отримали від Дажбога (діда свого) землю молоком і медом текучу — отримали у вічну спадщину, вони — внуки Дажбожі. І народжені ними сини і доньки створили Рід, який носить ім'я Первородителя свого — Оріянський (Арійський) рід. Орь і Лель у часи Мізинської культури казали "Сварґа". І слово це (у "Ведах") значить "Небо". Щоб краще відчути значення слова "сварґа", згадаю такі санскритські слова "свар-ґадвара" — (небесні двері); "свар-ґаоко" (небесний дім). Дім Богів, де живуть з Богами душі внуків Дажбожих, прибулі після земного життя в Царство Духа Предків.

"Сваруг" (самовирощуючий, самороджений; тут "руг" значить "роджений"); "свароціс" (самоосяяний, в небесах сяючий); сваржя (царство небесне). Найпоширеніше в санскриті слово "сварґа" вживається у значенні "небо", "царство духовне, небесне".

230. Датель Буття (Дажбог) множинний своїм вічним і безмежним "Я". Дажбог, опікуючись внуками своїми, проявляє себе, як Сила вічна, незнищима, самоутверджуюча в многодіянні. Зернич — творець зерна, Листвич — листя, Квітич — квітів, Травич — трав; усі назви місяців уособлюють в собі божества України (Руси), і на славу добрих дій їхніх Свята Вечеря має дванадцять страв. (У Західній Европі місяці названі в честь божеств Римських — Марс (Март, Мерч), і в честь імен римських імператорів, Авґуст).

Коляда, Корочун, Щедрик, Стрітення, Зажинки, Обжинки, Веснянки, Купала, Морена, Неділя, Карна, Клечальна Неділя, Великдень, Різдво, Мольба, Благовіщення, Білий Тиждень були назвами святкових врочистостей і понять. Вважати, що вони були богами, значить робити таку помилку, яку робить той, хто, неорієнтуючись, пише, що Панахида, Євхаристія, Іконостас, Парастас, Архиєрей, Епітрахиль, Церква, Катехизис, Анатема, Псальми, Маковея, Антимінс — справа української національної культури, віри, свідомости.

231. Хто був Світовид? Світовид — син Дажбожий, якому доручено пильнувати, щоб у світі Нав і Яв здійснювався Прав, тобто, щоб у світі Неявному і Явному священноздійснювалися Правила Дажбожі. Хто була Мокша (Макоша)? Макоша — мати Милосердя. Вона оплакує горе внуків Дажбожих, сльозами своїми Вона звільняє душу від туги, пригнічення. Її душа — сльози всемилосердя. Джерельні ріки — то чисті сльози матері Макоші. З джерела воду пити — цілющими Макошиними сльозами душу оздоровлювати. Мокша оплакує гріхи людські — слізьми обмиває душі тих, хто лишає земне життя і переселюється у Царство Духа Предків.

(З слова "мок" (мокрий) виникло слово Мокша (Макоша). Не випадково кияни, побачивши джерельно-чисту річку, яка тече в лісах (на північ від Воронежа), дали їй назву -Мокша).

Лада — уособлення дівочої краси, Лад — чоловічої. Ладний — значить чарівний, вибагливий, привабливий, має тіло і душу ладністю виласкавлені. Карна — мистецтво управління, володіння, впорядкування, керування. З слова "Карна" виникли слова "кермо", "карний", "керманич", "кермування".

232. Проф. Др. Л. Білецький (президент УВАН) не написав нічого величного про православіє грецької церкви в Україні (Русі). Він після глибоких досліджень визначив, що про віру "українського народу часто приходиться чути від української інтелігенції згірдливі вислови, що, мовляв, то нічого не варті "забобони". Іншими словами, таке означення давало до зрозуміння, що поганство українського народу — то є така собі дурниця, що не заслуговує на ніяку увагу, а народові тільки шкодить, затримуючи його цивілізаційний поступ, розвиток його світогляду, культури на задивлення на світ Божий".

"Заглиблюючись у багатющу ділянку віри українського народу, студіюючи всі прояви його обрядових дій, вірувань, мітів і культів, мушу ствердити, що таке згірдливе твердження є збудоване на глибокому блуді й непорозумінні. Все те в світогляді українського народу, що можна означити, як первісне релігійне переживання, є один із найбагатіших скарбів народного творчого думання, є невичерпне джерело, з якого черпаємо всі ті духовні проблеми, що підносять духовність української нації, те істотне, що відрізняє український народ від інших як слов'янських, так і других народів, те, що творить українську національну історію, філософію, мистецтво, що спричинюється до пізнання його національного єства".

"Найхарактеристичнішою рисою всіх цих релігійних переживань є те, що вони йдуть із самої душі народу й тому заховують у своїй основі найглибші переживання його рідної історії.., а це все вкупі змальовує нам і розкриває всю сутність його правдивої національної душі. Ні в одній ділянці української культури ми не наблизимось так безпосередньо до душі української нації, не відчуємо так тремтіння національного духа, як у цій первісній вірі українського народу" (Л. Біленький, "Історія Української Літератури", т. 1, стор. 23, 24).

Рідна віра України (Руси) — це велична, горда, священна національна свідомість Українського народу, творена тисячоліттями, творена на волі, самобутньо. Щоб в народі пропала національна свідомість, треба дати йому свідомість православія грецької церкви, треба безперервно з душі народу викорінювати "тремтіння національного духа", закодованого в його Дажбожій вірі.

233. 1122 рік. Грек-митрополит Никита (1122-1126) у Святій Софії проклинає римських єреїв, що вони "уклонилися від древнього ученія церкви", "неправильно визнають непорочне зачатіє Богородиці Марії", "Католики неправильно ісповідують, кажучи Дух Святий походить від Отця і Сина", "Католики-лжеапостоли, які приходять в овечих одежах, щоб спокушати православних християн обіцянками".

Коли у Києві появиться католик, вже всім ясно, що прийшов він, щоб "спокушати православних християн обіцянками". Київська молодь, чуючи, що єреї грецької віри зневажають всі віри на світі, крім грецької, не тільки не хочуть іти до церкви, а й відважуються казати, що в грецькій церкві є ідолослужіння. "Піддаємо анатемі всіх тих, хто зве поклоніння іконам ідолослужінням, і тому їм не поклоняється"; такі й подібні анатеми виголошує Никита. "Що грек каже, то нас не зобов'язує"; такі й подібні думки висловлюють кияни.

234. І Никита рече: "Святий Феодосій Печерський у "Слові о карах Божих" написав, що Христос на Русь зсилає кари, голод, пошесті, набіги поганців тому, що народ ще тримається віри батьків своїх, з пошаною згадує імена Богів Київських! Імена Богів Київських гнівають Христа!"

Прийшла весна, молодь іде в діброви стрічати весну. Грає на сопілках, співає. "Цілий світ дохристиянської поезії, де забава, мистецтво, віра і життя зливалися в одну цілість, де Дажбожі внуки з співами на устах ішли зустрічати весну, де молодь збиралася між селами на весільні ігри..", — все це "полетіло з прокльонами монаха-аскета"" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", том 1, стор. 40, 41).

Виконуючи розпорядження грека-митрополита Никити, воєвода Путята (внук того Путяти, що в часи царя Володимира хрещення робив вогнем і мечем), з градниками напав на розспівану молодь — біжать дівчата, гублять вінки, плачуть. Юнаки, обороняючись, пускають стріли — ранять Путятиних градників. Градники мечами ранять юнаків. "Істинним православним є той, хто церковні пісні співає, а не світські — про зорі, вітер, Дніпро, місяць, кохання та інші поганські нечистивості!"

Кияни, обороняючи дітей, вийшли з дворів своїх з сокирами і мечами. І вторглися у двірець воєводи Путяти — порубали у Путятиній церкві грецьких "іконних божків". І підпалили Путятин двірець. (О, нелегко, нелегко було молодим киянам свою рідну національну свідомість відстоювати!)

235. І сталося не грецько-церковне чудо, а святе київське! Цар Володимир (Мономах) не покарав повсталих киян. Чому? Половці знову палять села, ловлять людей і продають у неволю у Фракію. Треба молодих людей кликати до війська: потрібне ополченіє.

"Не до війська, а в монастирі має іти молодь! У молитвах і постах дні проводити треба, щоб приподобатися Цариці Небесній", — речуть монахи. І цар Володимир (Мономах) їм відповідає: "Не піст, не життя на самоті, не монашество врятує вас, а добра дія!"

236. 1124 рік. Затемнення сонця. Кияни, бачачи, що в обідню пору так затемнилося сонце, що на небі появилися зорі, стали на коліна. У їхній спонуці прокинулися одідичені поняття, що Сонце — свята сила животворна, яку хочеться хвалити, без якої світ не може бути світом. "Сонце — світло Дажбоже, і Дажбог в Сонці і Сонце в Дажбозі", — рекли волхви.

І цар Володимир у своїй "Науці" дітям дає настанови: "Щоб не застало вас сонце в постелі", "Віддавши ранкову похвалу Богові, а потім Восходячому Сонцеві, й, побачивши Сонце, прославте Бога з радістю". "Похвалу Восходячому Сонцеві". Ці ж слова взяв цар Володимир з молитви, яку виголошують волхви, живучи у лісах, глухих хащах. Не маючи сил викорінити з народного інстинкту (тисячоліттями надбані) поняття, що "рідне — рідне", а "чуже — чуже", будуть появлятися намагання обряди рідної віри України (Руси) підпорядкувати інтересам грецької церкви.

"Віддаваймо ранкову похвалу Сонцеві — Дателеві Буття нашого, ми, внуки Дажбожі, живемо в промінні Сонця. Ми народжені Сонцем і віддаємо похвалу Восходячому Сонцеві. Ми не хочемо, щоб у наше сонячне життя втручалися божки грецької церкви, привезені з Візантії", -повторяють кияни слова волхвів.

І... горить Київ. Горять церкви грецької релігії. Горить жидівська вулиця, на якій жили жиди-лихварі, торгівці сіллю та іншим крамом. "Пожаръ великъ въ Кыевъ, яко погоревшу ему мало не всему, яко церквей единыхъ сгорело мало не 600, погорЬ гора і монастыри все, что ихъ било в граде" ("Ростовська літопись").

237. У Києві 600 малих дерев'яних церков? "Князі ставили церкви, монастирі, мали свої домашні церкви, возили з собою попів, їжу в далеку дорогу, а поруч з цим споряджували в монастирях пири для монахів, але й запрошували туди й своїх знайомих чоловіків і жінок, і добре там гуляли", і "І співали тропарі. І, як нап'ються, то не пам'ятають і тропарів" (М. Аркас).

Бояри, купці ставили домашні церкви. Коли купець зробить злочин тяжкий — під час суперечки уб'є знатного киянина, він повинен гріх відпокутувати. Як? Дає злото митрополитові, і ставить домашню церкву, освячуючи її дорогими іконами, привезеними з Греції. І кияни, почувши, що купець посварився з купцем чи боярином, кажуть: "Ще не знати, хто з них церкву ставитиме?"

238. 1125 рік. Цар Володимир (Мономах) 19 травня помер, маючи 73 роки. І царем став його син Мстислав. У літописі читаємо: "Се бо Мстислав великий наследи отця своєго Володимира Мономаха великого. Володимир сам собою постоя на Дону і многа пота утер за землю Рускую, а Мстислав мужи своі посла, загна Половци за Дон і за Волгу, за Яик, і тако избави Бог Рускую землю от поганих".

І прийшла весна — вісті з Новгороду прийшли (в 1126 році), що вже кінець квітня, а сніг лежить на нивах. Вимерзла озимина. І минулого року був неврожай. Новгородці їдять березову кору, липове листя, мох.

1126 рік. 1 серпня у Києві землетрус. Похилилися і потріскалися кам'яні церкви. Помер грек-митрополит Никита; він майже п'ять років безпощадно викорінював у народі національну свідомість, утверджену рідною вірою України (Руси). "За його панування вже можемо запримітити, що мораль, вроджена українському народові.., внаслідок візантійщини.., занепала сильно", "засоби митрополитів-греків: спершу здеморалізувати Український народ, бо тоді щойно можна зробити з нього колонію" (Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і З.", стор. 86). Здеморалізувати Український Народ, значить перетворити його в народ без національної свідомости і гордости, перетворити внуків Дажбожих у рабів Саваотових, в національно несвідомих істинно-православних тутешніх людей.

239. 1131 рік. Прибув до Києва новий грек (митрополит Михаїл). І з ним — юрби монахів. Здібніші монахи будуть наіменовані єпископами й ігуменами грецької церкви в Україні (Русі). І на лад'ях (човнах) прибули грецькі купці — привезли ікони, ризи, підсвічники, кадильниці, кропила, мощі, камінці з гори Афон та з гори Голгофа. Багатий купець Пирогостус (Пирогощ) привіз ікону, обкладену камінням, оздоблену сріблом і злотом; ікону Діви Марії малював славний грецький іконограф, позувала, як видно по образі, чорноока і смаглява якась грецька дівчина.

У "Харатейних Літописах" пишеться, що цар Мстислав Володимирович (1125-1132) "заложіл в Києві церков Святой Богородиці Пирогощую", "от греков Пирогощую купцом Богоматері образ". На Подолі на ярмарку рядами стоять сотні ікон Богородиці, Христа, Іоана Хрестителя, Варвари, Андрея, Миколая, Юрія, Михаїла, і десятки інших святих грецької церкви.

Чому в Україні (Русі) такий великий збут святощів грецької церкви — просто немає застою? "Іпатієвський літопис", 1871 року видання, на стор. 77-й пише: "Коли Володимир охрестився, то прийняв ісповідання віри за себе і за ввесь свій народ, а в цьому ісповіданні було й таке: "Вірую і приємлю церковная преданія і кланяюся чесним іконам, кланяюся древу чесному і кресту, і всякому кресту, і святим мощам і святим сосудам"". Такі поклявся ритуали здійснювати цар Володимир, і той, хто не купує грецькі церковні святощі і не поклоняється їм, не шанує клятви тієї, яку склав грекам цар Володимир.

240. Бідні люди купують на Подолі бідні ікони Богородиці. Багаті люди доми свої прикрашують багатими іконами Богородиці. Цар Мстислав, купивши у грека-купця Пирогостуса найбагатшу ікону Богородиці, в її честь поставив церкву "Богоматері Пирогоської", яка була проголошена чудотворною.

Торгівці іконами оточили селянина Поляна, який у дзбанах продає пахучий липовий мед, у міхах — сало. Щоб відчепитися від нав'язливого продавця, Полян узяв ікону святої Варвари за три кусні сала. І сказав: "Згодиться, моя стара помолиться, а не згодиться — горнець з молоком накриватиме". У цих словах (словах, що стали народним прислів'ям) висловлена щира селянська безпосередність, по якій пізнаємо — народ не дорожить тими святощами, які ненароджені з його душі, з рідних його понять і хвилювань.

241. 1132 рік. 15 квітня помер цар Мстислав Володимирович. Він жив для грецької церкви, щедрими дарами обдаровував єреїв-греків. Догоджав їм, нічим їх не обмежував. У купців святощі закуповував, золота не шкодуючи. Він у Києві поставив багатий Федорівський монастир (він, цар Мстислав, у хрещенні був Федором).

(І не цариця Ольга, не цар Володимир-Хреститель, а цар Мстислав був зразу (як пише Др. Г. Лужницький) греками проголошений "святим Феодором грецької церкви". Щойно після 1240 року (в часи підходу Татаро-Монгольської орди до Києва) греки проголосили царя Володимира-Хрестителя святим Василієм... із застереженнями: він був святим без права почитання в церкві. І щойно в 1263 році вперше було його ім'я згадане, як святого грецької церкви.

У грецькій церкві святих дуже багато — є цілі "династії святих". Наприклад, святий Василій (329- 379) походив "з родини святих греків". Батько св. Василія — святий, мати св. Василія — це свята Емінія, а сестра його — свята Мокрина, а брати його — святий Юрій і святий Петро, їм поклони складають українці — православні грецької церкви).

242. Після смерти царя Мстислава стає царем князь Ярополк Володимирович (молодший брат Мстиславовий). Бути царем України (Руси) — імперії, яка своїми просторами рівняється Західній Европі, справа складна. (У "Біблії" пишеться, що було царство Юдея, яке на півдні межувало з царством Едом, на сході — з Солоним морем, на заході — з Палестиною, і були в Юдеї гради — Єрусалим, Геброн, Бір-Шеба, Ламіш. На території імперії України (Руси) могли б розміститися двісті таких царств, як Юдея).

В Україні (Русі) від 972 року починаючи (майже за два століття), народилося сотні князів. І тепер їхні роди — сини, внуки, правнуки, споріднені з ними бояри і сини, і внуки боярські — прагнуть влади, слави, земельних наділів.

Мономаховичі, Святославовичі, Мстиславовичі, Ольговичі, Всеволодовичі, Давидовичі і десятки їм подібних князів — всі вони зріднені між собою і всі вони боряться між собою, знесилюючи самі себе. Ні, немає жодних підстав вірити, що "Хрещення Русі сприяло об'єднанню руських земель, посиленню міжнароднього авторитету Київської Русі і розвиткові давньоруської культури". Хрещення стримало розвиток давньоруської культури, хрещення роз'єднало землі України (Руси) і ослабило її міжнародний авторитет. Не кажу, що греки з нами зробили те, що іспанці з азтеками, та хрещення привело до ослаблення нашої національної енергії, і ми починаємо гинути...

243. 1136 рік. Новгород. Князь Святослав (в охрещенні Николай) одружується з красунею (з дочкою славного новгородця Петрила). Молоду пару вінчає піп Агафон. Новгородський єпископ-грек Ніфонт розгнівався, що без його участи княже вінчання відбулося.

Князь Святослав, щоб єпископ Ніфонт не гнівався, дає йому (крім усталених княжих дарів) новий дар — річно 100 золотих гривенів. Гривна має 50 різанів (копійок). "Скільки ж то буде гривна на наші гроші? Се можна вивести з того, що за рік служби платили жінці одну гривну" (М. Аркас).

Єпископ Ніфонт, отримавши 100 гривенів, гнівно проречав: "Не достоить ея пояти" ("Новгородський літопис"). Православіє грецької церкви в Україні (Русі), очолене єпископами-греками, або огреченими українцями (русичами), ослаблювало владу князів, роз'єднувало їх. Греки вважали, що князі, маючи православіє церкви грецької, повинні вважати наставлеників, присланих з Візантії, своїми панами, і їм коритися. І власне єпископ Новгородський (грек Ніфонт) вважав себе вищим за князя, якого він сповідає, причащає, карає за гріхи, або звеличує "за добрі діла довершені на славу церкви грецької".

244. Грек-єпископ Ніфонт у Святій Софії Новгородській, хреста тримаючи, речав, що князь Святослав "Богу протівен і святой Софії!" "Так вам і треба! Вогнем і мечем нас, новгородців, на віру грецьку навертали ви, князь Гліб, воєводи Путята, Добриня! І тепер, греки душу вашу грецькою церквою поневоливши, речуть вам, що ви "Богові противні і святій Софії!" Князі наші — раби церкви грецької, а ми раби рабів!" — рекли новгородці.

Єпископ Ніфонт проголосив, що він є єпископом "з волі Вседіви Марії і Господа Христа". І поділив він новгородців на дві ворожі групи, переманивши на свою сторону й Петрила (тестя князя Святослава) і купців та бояр. І в Новгороді почалася війна — князь Святослав був підступно схоплений і зв'язаний. І тепер "стрежахуть єго на Смядине в монастирі, яко же і жену єго в Новгороді у святой Варваре в монастирі". (Монастирі поставлені князями на славу церкві грецькій, стали не тільки в'язницею душі, а й тіла).

Петрило, збагнувши, що грек-єпископ Ніфонт хитро використав його в творенні бунту проти князя Святослава, біжить до монастиря. Біжить, щоб рятувати свою доню, яка в "святій Варварі сидить замурована, через малий отвір їй їжу подають". О, нещасний православний Петрило!

Твоїх дідів вогнем і мечем на православіє навернули. Тепер доню твою у "святій Варварі" замурували... лежить Петрило в рові біля монастиря, задушений мотузкою: читаючи "Новгородський літопис", ми довідуємося про жахні події наших временних літ.

245. Війна, викликана греком-єпископом Ніфонтом, страшна — рід князів Ольговичів іде війною проти роду Мономаховичів. Ольговичі боронять князя Святослава Новгородського. Князь Всеволод Чернігівський у Чернігові осуджує дії ніфонтівців у Новгороді, не знаючи, що він у Чернігові має єпископа-ніфонтівця.

Єпископ-ніфонтівець у Чернігові в церкві рече: "Через перстень була дана влада в Єгипті Йосипові! І через перстень прославився Даниїл в країні Вавилонській. Правиця Господа Саваота озброїла Мойсея в морі Червоному. Архиєрей, слуга Христовий, перстень влади князеві дає, або від нього перстень влади відбирає!"

Вони (єпископи) були "Преосвященими Владиками" (Володарями). І поводилися вони по-преосвященному — якщо їхня преосвященність гнітила душу і поневолювала мислення князів, то треба знати, що справа не у преосвященності, а в тому — чия вона, звідки вона і кому вона служить? Якщо ви хочете, щоб преосвященність служила справі України (Руси), то з чужин її не позичайте. Ви рідну преосвященність в 988 році заплямили, і грецькій поклонилися, терпіть же тепер і служіть їй і принижуйтеся, звучи себе "псами смердючими". (У Ніконському літописі пишеться, що князь Всеволод (Чернігівський), примушений був, каючись перед єпископом, сказати: "Азъ песъ смердящій, таковая злая содьвая", що значить на мову сучасну, перекладаючи: "Я пес смердючий, таке зло здійснюю". Якщо б справді єпископ православія церкви грецької був зацікавлений у величності княжого авторитету, то він би не вимагав від князя такого принизливого каяття.

246. Князь Всеволод (Чернігівський) Олегович, внук Святослава Ярославича, в 1138 році став царем України (Руси). Чернігівщина, Смоленщина, Волинь та інші князівства з'єднані з Києвом. Північні колонії України (Руси) — Рязанщина і Ростово-Суздальщина вже починають попадати під вплив "ніфонтівського духа": єпископ Ніфонт Новгородський вважає, що Новгород і Ростово-Суздальськ не повинні коритися цареві Всеволодові.

У 1145 році цар Всеволод рішив відважно говорити з греком-митрополитом Михаїлом. "Цар України (Руси) царює з волі Христової. Заступником волі Христової є митрополит Михаїл", — рекли єреї. "Що ж це є? Виходить, що цар України (Руси) царює з волі грека, який репрезентує волю Христа? Грек має уповноваження від Христа розпоряджатися волею, душею, розумом України (Руси)", — рекли кияни.

Грек-митрополит Михаїл у св. Софії рече: "Хочете життя вічне осягнути, то поступайте так, як наказує вам робити правдивий Бог Ісус Христос: "Хто покинув доми, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або поля, задля ім'я мого, життя вічне осягне!" (Маттей, 19, 29). Пощо брати мечі в руки! Пощо дбати про блага земні, пощо дбати про земну Вітчизну! Дбайте про небесну Вітчизну — в ній життя вічне, блаженство і спасіння! Спаситель добровільно умалив себе, прийнявши вигляд раба!"

"Царю Всеволоде, є щось зле в нас? Юнаки, обвішавшись мішками і на шиї хрести повісивши, покидають доми, братів, сестер, приймають вигляд раба-жебрака. І йдуть в ліси Ростово-Суздальщини, щоб "поганців" мордвинів, чудів, мерів, черемисів на православіє грецької церкви навертати. Україна (Русь) вже так обправославлена, що не має сил сама себе боронити?" — сказав тисяцький Суша, з Дінця прибувши.

247. І сказав грек-митрополит Михаїл: "Глупий той син, який виступає проти віри батьків своїх! Віру царів Володимира, Ярослава треба шанувати і для неї жити! Хто батька шанує, того й люди шанують!"

"Господь Бог Саваот схотів, щоб греки пасли стадо України (Русі) по-грецькому. Хто не кориться грецьким єреям, той не кориться своїм батькам-царям Володимирові, Ярославові, Мстиславові. Грецька мудрість є міркою мудрости для всіх тих киян, які хочуть бути людьми мудрими, "просвещенними крещенієм".

"Ми, греки, для киян дали все, що є на світі найсвятіше — ікони, ризи, кадило, кропило, требники, канони, тропарі! Ми, греки, навчили киян, як в Україні (Русі) грецькі церкви ставити і як за грецькими уставами жити у монастирях. Ми, греки, у Херсонесі одягнули царя Володимира у грецькі ризи, щоб він був подібний на благовірного грека і не виглядав, як його батько — варвар Святослав. У нас, греків, є слово "матетеузате", що значить "зробіть учнями". Ви, кияни, є грецькими учнями, і такими ви повинні всюди і завжди себе почувати. Царі України (Руси) — Володимир, Ярослав, Мстислав і всі інші — це грецькі учні, ми їх учили служити грецькій церкві в ім'я нашого Господа Бога Ісуса Христа!"

248. І сказав атіман Суша: "Я з Дінця. Я гість у Києві. Скажіть, митрополите Михаїле, чому в Києві всі церкви повинні ставитися на взір грецький? Чому Київ не може мати київський взір? Чому ми не можемо бути подібними самі на себе?

З правіків Україна (Русь) мала святе знамено Триєдиности — Прав, Яв, Нав; злотий тризуб. Ви забороняєте киянам у домах тризубець мати на стіні. Кажете, що тризубець -знамено язичеське, поганське, вороже грецькій церкві. А чому у Візантії пошановане знамено язичеської Греції, двоголова змія? Чому у Греції пошановане язичеське божество Греції Атена, її статуї й досі греки тримають у своїх домах?

Ви у Києві попалили древні київські письмена, писані на берестових листах, сказавши, що в них славиться поганська віра України (Руси). А чому ви тепер привезли до Києва древні грецькі письмена, в яких славиться поганська віра Греції (Гелляди)?

Ви до Києва привезли писання Іоанна Малали, у яких оповідається про грецьких богів Кроноса, Зевса, Гефеста, Геракла, Геру? Ви, візантійські архиєреї, наші рідні оповідання про богів України (Руси) переслідуєте, палите, а своїх богів-ідолів нам привозите, бо в них "мудра сладость єсть", "мед наслаждєній?" Як я знаю? Мені про це сказав монах Клим Смолятич! Ви, греки, обманули нас вірою Христовою!"

249. Грек-митрополит Михаїл, почувши, що цар Всеволод ставиться прихильно до атімана Суші, втік з Києва. Тікаючи, він наказав від імени Константинопольського патріярха не відчиняти у Києві грецької церкви (святої Софії) — ніхто з єпископів не сміє торкатися до замка! Навантаживши скрині скарбами, він дав прощальний наказ грекові-єпископові Ніфонтові: "Бережи Київ від латинників! А коли латинник схоче грецьку віру прийняти, повинен вісім днів молитовно і постом очищатися від латинського бєсовства. Латини — гірші від жидів.

Папа Григорій 6-й купив цього року престол папський за тисячу фунтів золота, вірить, що видатки швидко повернуться. Благовірний Ніфонте, полагодивши справи у Новгороді, їдь у Ростово-Суздальщину. У Суздалі є князь, у жилах якого тече благородна грецька кров. Він знає, що я їду в Константинополь, на нього вся наша надія. Він покарає Київ за те, що він принизив мене. У Рязані, Ростові, Суздалі, Кучкові (Москві) наші єпископства. І там живуть муроми, чуді, мордвини, мещери, мері — усі вони ненавидять Київ тому, що Київ їхні землі покорив. Частина з них вже на віру грецьку навернені. Вони мої молитовні благання почувши, спалять Київ — осине гніздо варвара Святослава і його потомків!"

250. Цар Всеволод занедужав. Запросив він до Києва князів і сказав їм, що грек-митрополит Михаїл відмовився висвячувати на єпископів людей негрецького походження, вважав, що "Україна (Русь) повинна бути в грецькій церкві". Цар Всеволод хотів, щоб грецька церква була в Україні (Русі) очолена не греками. Князі склали присягу, що після смерти царя Всеволода визнають царем князя Ігоря; Ігор — брат Всеволодовий.

У 1146 році помер цар Всеволод і царем став князь Із'яслав Мстиславич (Переяславський). Князь Ігор сидить у Переяславі — ув'язнений у монастирі.

251. 1147 рік. Цар Із'яслав скликав у Києві Собор єпископів. На Собор прибули з Чернігова єпископ Онуфрій, з Білгороду — єпископ Теодор, з Новгороду — єпископ Ніфонт, з Смоленська — єпископ Мануїл, з Переяслава — Євтим, з Юр'їва — Дам'ян, з Володимира — Федір.

І на Соборі цар Із'яслав спитав, чи єпископи можуть вибрати митрополита? Єпископ Онуфрій відповів, що на основі грецьких церковних канонів, єпископи можуть вибрати митрополита. З освяченням також труднощів не буде, бо "в нас єсть голова святого Климента, якоже Гріци ставять рукою святого Іоана". (Коли "гріци" можуть висвячуватися рукою святого Іоана (тобто, засушеною кісткою руки), то чому кияни не можуть для висвячення покористуватися черепом святого Климента?).

"Вь лето 6655 (1147)" року (у липні місяці) монаха "Зарубського" монастиря Клима Смолятича (книжника і філософа, "преже бо его й не бывалъ таковъ въ Руси") було поставлено на митрополита Київського і всея Руси. Грек-єпископ Ніфонт, найдовіреніша людина Візантії, здібний дипломат візантійський, та його однодумці (греки-єпископи Теодор, Нестор, Мануїл і інші) сказали, що "нема того в законі, щоб єпископи ставили митрополита без Константинопольського патріярха". Духовне поневолення України (Руси) — свята законна православна справа.

252. "Якщо імператор Візантії, нікого не питаючи, іменовує того чи іншого архиєрея патріярхом Константинопольським, то чому цар України (Руси) при згоді Собору єпископів не може іменувати того чи іншого архиєрея митрополитом Київським?" Є пан-християнин і є раб-християнин: те, що дозволено панові — заборонено рабові? З рабством боротися дуже тяжко тоді, коли воно освячене святими церковними законами. Єпископи, очолені єпископом Ніфонтом, сказали митрополитові Климові Смолятичеві: "Не поклоняємося тобі і не служимо з тобою". Так кажучи, вони не керувалися вірою Христовою, а інтересами грецькими, які вони завжди ставили на перше місце. "Киян зробіть учнями (матетеузате), навчіть їх кланятися грецькій мудрості, грецькій церкві, грецьким авторитетам. І карайте їх за неслухняність"; з таким поглядом грек не може розлучитися.

159 років живе Україна (Русь) в духовному рабстві грецької церкви; уже виплеканий раб, він уже втратив почуття національної єдности, уже можна легко використати раба проти раба. Раб, сам з собою воюючи, допоможе грекам скинути з київського митрополичого престолу українця (русича) Клима Смолятича. Знову прибуде грек-митрополит. Треба почати творити опозицію проти митрополита Клима Смолятича.

253. I "головою опозиції став Ніфонт: він не згадував Клима у Богослуженнях. І виступав публично проти нього, маючи союзника в наказному ігуменові Печерського монастиря, Теодосієві. Князь Із'яслав 2-й намагався переконати Ніфонта, забороняючи йому виступати проти митрополита Клима. Ніфонт не покорився, бунтуючи далі духовенство проти Київського митрополита".

"Князь Із'яслав заборонив Ніфонтові вертатися на єпископську катедру до Новгорода, назначуючи йому мешкання в Печерському монастирі" (Проф. Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 91). Ніфонт і його однодумці речуть: "Понеже он (Митрополит Клим Смолятич, — Л. С.) не помінаеші патріарха, он волк єси!" Він (Митрополит Клим Смолятич) у Києві єпископами-греками і грецькою церквою огреченими киянами, проголошений "вовком". Чи був він вовком?

254. Він (українець, митрополит Клим Смолятич) був греком по вірі, він думав по-грецькому. З дитячих років він був навчений трепетною душею благоговіти перед грецькими іконами. Він, крім грецької, жодної іншої віри не розумів. Він звеличував православіє грецької церкви і культуру грецької дохристиянської віри. Так є, "Клим Смолятич... у своїх творах покликувався на твори Гомера, Аристотеля й Платона", він "глибоко сприйняв нову високу культуру й пересаджував її на українську землю", культура ж візантійська така "висока", що навіть "самі стіни Константинополя пахли культурою" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Візантія й Україна", стор. 46, 56).

Клим Смолятич, читаючи Гомера, знав імена грецьких Богів: Зевса, Аполлона, Атени, Артеміди, Деонисія, Крона. У Києві дозволено читати писання грецьких волхвів Гомера, Софокля, Еврипіда, Есхіла, в їхніх паґанських писаннях звеличена паґанська культура і віра Греції. Знає Клим Смолятич, добре вивчивши грецьку мову, що єреї-греки у Києві читають писання про Афродиту (богиню кохання), Геліоса (бога сонця), Атену — богиню грецької столиці, Алоея — бога обжинків, Деонисія — бога виноградарів, Еола — бога вітрів.

І їм вільно вимовляти імена грецьких богів. І вони ж (єреї грецькі) забороняють у Києві вимовляти слово "Дажбог". І Клим Смолятич, щоб грекам приподобатися, не має на устах імен богів України (Руси). "Залишки язичества, народні вірування підлягалися духовному судові" (Н. І. Костомаров, "Перша Книга", стор. 27). Греки-єреї любили монаха Клима Смолятича так, як любить рабовласник раба вірного, коліноприклонного, смиренного. Та коли вони побачили, що раб хоче себе звільнити з ярма, вони його на його землі вовком назвали.

255. Є такі святі закони, на основі яких Україна (Русь) назавжди передана в духовне рабство — той, хто бореться за її духовну незалежність, порушує закони того хрещення, яке було в 988 році довершене. "Се протівно єсть преданію святой гречеськой церкви, іже крещенієм синов Русі просветі от престола Константинопольського, оттуда же і перваго Кієву митрополита подадє Михаіла, іже рукопісанієм утверді, яко не достоінт іному биті в Києві митрополиту, точію от благословенія Патріярха Константина града" ("Патерик").

"Рукописанієм" греки утвердили під час "крещенія синов Русі", що в Києві ніхто не має права бути митрополитом без дозволу греків. І той, хто це православне "рукопісаніє" порушує, вважається вовком таким, як Клим Смолятич.

"Русичі не були задоволені владою митрополитів-греків", "хотіли звільнити церкву Русі від залежности церкви Греції", "митрополити-греки не складали безумовного добра для церкви Русі, і проти цього не можна зробити жодних заперечень" (Е. Голубинський, "Історія Русскої церкви", т. 1,ч. 1, стор. 315, 317, 320).

Хрещення України (Руси) було справою більш політично-економічною, ніж духовною: греки при допомозі віри Христової поневолили українців; безпощадно визискували їх. Не мати у Києві грека митрополита значить економічно ослабити Візантію, лишити її без хліба, хутра, воску, меду, сала, скоту, солодководої риби, шкіри, рогу, масла та інших скарбів, які йдуть з України (Руси) до Константинополя, як "дар на Боже".

256. Обминувши Київ, спішать "гості" від імператора Візантії Мануїла Комнена в далеку північну Ростово-Суздальщину до князя Юрія Довгорукого. Одягнені вони, як і завжди, в благовірне одіння єрейське, з хрестами, в мішках — антимінси, мініятюрні ікони, кропила, кадила. Везуть вони велику святість святої церкви грецької — везуть грамоту до єпископа Ніфонта від "Патріярха Константина града Ніколая 4-го" (Музалона). У грамоті "Патріярх Константина града" дає моральну підтримку єпископові Ніфонтові, який мобілізував чорноризників церкви Грецької для боротьби проти царя України (Руси) Із'яслава Мстиславича і проти українця (русича) митрополита Клима Смолятича. "Патерик" пише, що у грамоті "Патріярх Константина града" славить єпископа Ніфонта, "ублажая его о величестве разума й крепости, й причитая того къ древнимъ Святым Отцемъ".

За велику працю, яку провів єпископ Ніфонт, утверджуючи в Україні (Русі) духовне рабство, освячене церквою грецькою, він був церквою грецькою проголошений святим Ніфонтом. І українці (раби православні) навчені (бо правдиву віру мають) своїх катів звати українськими святими. Так є, що "Святий Ніфонт, єпископ Новгородський. Єпископом був з 1-го січня 1130 року. Упокоївся 21 квітня 1156 року в Києво-Печерському монастирі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 84). Так є, коли народ має таку чужу віру, в якій кати народу проголошені святими угодниками, він (народ) вважається одуреним народом).

Хто такий князь Юрій Довгорукий? Вигнані з України (Руси) розбійники, винуваті і не винуваті вбивці, і всі ті, що провинилися перед родом своїм, ішли в ліси далекої півночі.

Знаємо, що до 988 року не було в нас кари смертної — винуватців виганяли з села, або вони самі, зло довершивши, тікали. З таких утікачів на берегах Оки, Москви, Клязьми, Шексни поставали мисливські "хутори", в яких жили і місцеві (неслов'янські) люди племен Мері, Муроми, Мордви, Весі. Мордвинка, одружившись з утікачем, вивчала його мову. Діти — метиси говорили мордвино-київською мовою. Коли в ці селища приходили з України (Руси) княжі дружини (військові частини), "хутори" ставали княжими, і платили князеві данину. І тому, що тут князі поставили свої укріплення-гради Ростов і Суздаль, земля ця почалася зватися Ростово-Суздальською.

257. "Ростово-Суздальська земля... край цей заселений був здавна племенами Чудьськими та Фінськими. Князь Юрій, а далі син його Андрій, заселили цей дикий край слов'янськими невольниками та своїми дружинниками, будували там городи та оселяли села. Чудь та Фінни, слабші, менш культурні від Слов'ян, мішаючись з Руськими людьми та перейнявши християнську віру, потрохи втеряли свою народність і мову, і з сієї мішанини склалося зовсім осібне од Українців, і вдачою, і на обличчя, плем'я, що потім сталося зватися Великорусами. Уже здавна Великоруси визначалися своєю більшою рухливістю, здатніші були до торгівлі та до такого іншого, але у громадському ділі вони зовсім зрікалися своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя. Тим-то князеві й любо було жити серед такого народу", — так пише син Адмірала — Головнокомандуючого Чорноморським флотом і портами, царський офіцер М. Аркас, вихованець Петербурзької школи правознавства, в "Історії України-Руси", стор. 59.

258. Добірні харчі, безмежні степові простори. Здорова кров з розвиненим інстинктом панування. Він (українець-русич) вміє своїй волі підпорядкувати волю покорених племен. Він вроджений наказодавець. Грецьку віру маючи, він клонить голову перед єреєм грецьким, просить у нього благословення. Рідному князеві він не кориться — він сам собі князь. Він хоче князя вчити, як князь має князювати. Там, де всі наказодавці, немає таких, які б виконували накази. Накази, які не виконуються, нагадують порожнє колосся -шуму багато, а користи нема.

Там, де кожний майже князь, тяжко князем бути: кожний вважає, що він споріднений з родом княжим, з княжим воєначальником чи з зятем княжим, чи з бабусею невістки, яка є женою сина княжого дядька. "Я ниви маю, ліс, стадо скоту — самих кобил двадцять, вісім коней. Маю 20 стіжків збіжжя. Самого меду в мене 30 берковців! Маю трьох синів, п'ять дочок. Я сам собі князь!" — таку філософію життя мав землевласник, рід якого споріднений з родом княжим. І з таких родів складається плем'я, з племен — народ України (Руси).

259. У Ростово-Суздальщині мішанці (тобто, метиси, французьке слово "метис" значить "потомок", роджений від подружжя двох різних рас) — люди рухливі: рухливі тому, що всі вони є мисливцями і торгівцями (переважно торгували хутрами, рогом, шкурою). "Вони зрікалися своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя" тому, що така була в них одідичена вдача мисливська. Мисливці ідуть на полювання юрбою, їх веде начальник — найвідважніший і найспритніший мисливець.

І всі вони під час полювання (в ім'я успішного полювання) беззастережно виконують накази начальника, не вступаючи з ним в розмову з питаннями "Що ти мені наказуєш тримати стрілу напоготові? А може я щось інше в думці маю? Звідки я знаю, що твій наказ правильний?" Мисливець "зовсім зрікається своєї волі і зовсім підлягає волі свого провідника: народ з таким мисливським інстинктом є добрим народом для творення армії і державного життя".

260. "Гості" від імператора Візантії Мануїла Комнена зупинилися на перепочинок у селищі Кучкове (Кучкове — хутір боярина-купця Стефана Івановича Кучки). І зачарувалися: у Кучкові в соснових "ізбах" лежать великі скарби — хутра дорогоцінні.

У лісах, непрохідних болотах, на березі річки Моськава (Гниловодна, звідси — Москва) живуть відважні багаті мисливці мордвини. Мордвини, щоб успішніше збувати хутра в Кучкові, вже трохи навчилися говорити по-київському, деякі з них вже й "ізби" поставили в Кучкові, стали слугами при дворі боярина Кучки.

Селище Кучкове стоїть на підвищенні, оточене високим частоколом. (Тепер на цьому місці стоїть Кремль). Воєвода Кучка хутра, куплені в мордвинів (виміняні за сокири, молотки, мечі, жіночі прикраси), відправляв до Києва. Тепер він навантажує їх на човни — пливе по Москві, а потім по Клязьмі до Суздалю, де живе князь Юрій Довгорукий.

На ріці Клязьмі є селище Клязьма, на ріці Костромі — селище Кострома, на озері Чухлома — селище Чухлома. У цих селищах живуть неслов'янські племена. Люди чудські і мордвинські (для зручности) селище Кучкове, яке стоїть на ріці Москва, називали Москва, а частокіл (дерев'яну огорожу) називали — кремль.

Князь Юрій Довгорукий зустрів у Кучкові (Москві) прибулого з Києва єпископа Ростовського, грека Нестора. Єпископ грек Нестор гостро осудив нововибраного митрополита (українця-русича) Клима Смолятича, і сказав Юрію Довгорукому, що Київ порушив закони, підписані під час хрещення в 988 році, значить Київ хрещення не визнав. Київ відійшов від Константинопольського патріярха. Єдину тепер надію має Візантія на землі Московські (Ростово-Суздальські), де царює незалежний князь Юрій Довгорукий.

261. Дві "містерійні" дати: у 1147 році цар Із'яслав скликав у Києві Собор єпископів, де було проголошено непідпорядкування Константинопольському патріярхові. І в цьому ж 1147 році відбувся у Кучкові (Москві) "Таємний собор", відомий під назвою "обед силен"; і тут, в Москві, князь Юрій Довгорукий, натхненний "ніфонтовцями" і "гостями", прибулими з Константинополя, вирішив справу свого військового походу на Київ. (Вперше в історії згадується Москва в літописі такими словами: "Князь Юрій Довгорукий в 1147 році дав "у Москве обед силен".

Князь Юрій Довгорукий приїхав на побережжя річки Москви, де жив, заснувавши собі хутір, боярин Стефан Іванович Кучка. У Кучки були красива дочка Уліта і сини Пьотр і Іоакім. Князь Юрій Довгорукий одружив свого сина Андрея з Улітою. А боярина Кучку задушив шнурком.



"Москва на крови основана, й къ изумленію враговъ нашихъ сделалась Царством знаменитымъ. Она долгое время именовалась Кучковымъ" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 2, С.-Петербург, 1892 р., стор. 142).

З військом, в якому більше неслов'ян (мордвинів і чудів), натхненний єпископом-греком Нестором, князь Юрій Довгорукий в 1149 році вторгається в Київ. Він виконує прохання Візантії — виганяє з Києва царя Із'яслава і українця митрополита Клима Смолятича.

У 1150 році цар Із'яслав Мстиславович виганяє з Києва Ростово-Суздальську орду князя Юрія Довгорукого. Іде кривава війна. І знову князь Юрій Довгорукий входить в Київ. І знову його виганяє з Києва цар Із'яслав Мстиславович. Іде кривава війна. І входить у Київ князь Ростислав Мстиславович і виходить. І входить у Київ князь Із'яслав Давидович, і царює один рік. І знову (вже третій раз) вводить у Київ князь Юрій Довгорукий Ростово-Суздальську орду, і було це в 1155 році.

Із Константинополя у квітні 1156 року прибуває новий грек-митрополит Константин 1-й. Він у святій Софії привітав христолюбне військо Московське (Ростово-Суздальське) і нового царя-князя Юрія Довгорукого. І прокляв "в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" противного для Христа царя Із'яслава і противного для Христа митрополита Клима Смолятича.

262. І у Святій Софії проголосив грек-митрополит Константин 1-й, що всі висвячення, здійснені українцем (русичем) Климом Смолятичем "в ім'я Небесної Цариці Діви Марії вважаються незаконними". І ті, які стали священиками, отримали висвячення від "поганина-віровідступника Клима Смолятича, повинні від цього висвячення відректися, і в угоду Христу Богу проклясти Клима Смолятича".

Кияни любили царя Із'яслава. Він був таким добрим, що забороняв єреям і градникам розганяти киян тоді, коли вони у гаях співали світських пісень, жартували, слухали сопілку. Цар Юрій Довгорукий, оточений єреями-греками, після пиру знову пир улаштовує — тішиться, що на бажання Візантії присмирив Київ і дав у Києві необмежені права для грека-митрополита Константина 1-го. Кияни відчули, що живуть у подвійній неволі — їхню душу гнітить Візантія, а тіло гнітить Мордвино-Чудське військо московське, очолене князем Юрієм Довгоруким. І сумно, що цар Із'яслав в 1155 році помер — хто тепер оборонить киян?

(Папа римський Андріян 4-й, почувши, що Візантія при допомозі князя Юрія Довгорукого вигнала з Києва українця-митрополита Клима Смолятича і починає свої впливи ширити на півночі — біля меж Фінляндії, задосадував. Натхненний папою Андріяном 4-м шведський король Ерик в 1157 році завойовує Фінляндію і починає вогнем і мечем навертати фінляндців на Христову віру римську).

У 1157 році, 15-го травня (на пиру в Петрила захворівши), помер князь Юрій Довгорукий. Кияни, почувши, що він помер, повстали, розгромили у Києві його Двірець Царський, повбивали його бояр. А військо його, рятуючись, утекло з Києва, пішло у Московщину. І втік з Києва й грек-митрополит Константин, знайшовши притулок у Чернігові, у грека-єпископа Антонія. Митрополит Клим Смолятич спішить з града Володимира до Києва.

263. Одна частина єпископів стала по стороні українця (русича) митрополита Клима Смолятича, інша — по стороні грека-митрополита Константина. І князі, своїх єпископів підтримуючи, поділилися на дві непримиренно ворожі сили. І вже готові почати воювати самі з собою.

Щоб обманути православних рабів-християн, їм постійно єреї біля амвонів речуть: "Забажав Володимир об'єднати численні свої землі одною вірою та збагатити її придбаннями візантійської культури, і тому хрестив народ, після хрещення авторитет царя піднявся, престиж Русі в Европі став великий, усі тішилися хрещенням, бо над ними правдива віра возсіяла". Церковна така пропаганда є облудною: в ній зігнорована навіть та історична правда, яка занотована монахами у літописах.

("Виявляється, що вони (греки) не тільки без жодного права підкорили собі церкву Русі, але, власне кажучи, порушили дійсні права і в тому випадку, коли заставляли нас мати митрополита з них, а не з природніх русичів" (стор. 273). "Наші предки не проявляли найменшої пошани до національного характеру греків і зображали їх, як уособлення лицемірства" (стор. 326). "Народні прислів'я говорять про фальшивість і хитрість греків: "цигана обмане жид, жида — грек, а грека — чорт", "грек скаже правду раз на рік", "грек за золото собі очі виколе" (стор. 317), (Е. Голубинський, том 1, "Історія Русскої церкви"). Якщо народ бачив, що греки — це втілення лицемірства, то він в душі ненавидів й те хрещення, яке було здійснене при допомозі цих лицемірів. У народі нашому була ненависть не до греків, як народу грецького, а до греків-єреїв, які жорстоко пригнічували добру вдачу київських людей).

На одній вулиці стоять кияни і речуть: "Клима Смолятича хочемо! Віра грецька, то хай хоч митрополитом буде наша людина! Геть грека Константина!" Біля монастиря Києво-Печерського стоять монахи і речуть: "По рукопісаніям має бути митрополитом тільки грек! Геть Клима Смолятича! Хто не визнає, щоб грек був митрополитом, той не визнає хрещення Русі!"

264. Бачачи, що киян, поділених політикою православія грецького, помирити не можна, (киянин бачить у киянинові найлютішого ворога) вирішено порятунку шукати у Візантії. Поспішає гінець — боярин Юрій Семкович до Константинополя: щоб не було так, як хочуть прихильники українця-митрополита Клима Смолятича і прихильники грека-митрополита Константина. Він (боярин Юрій Семкович) має привезти третього митрополита. Константинополь знає до найменших дрібниць, що діється у Києві. ("Дайте нового митрополита?" "Новий митрополит Іоан 4-й, думаємо, вже в Києві", — відповів патріярх Лука Хризоверґ).

Цар Ростислав Мстиславич не хоче в Києві прийняти грека митрополита Іоана 4-го. Кияни поділилися на три ворожі фронти. У Києві ще живе пам'ять про царя Святослава Першого. Старі люди (ті, що таємні зв'язки мають з волхвами) кажуть: "Вже так враги люті нас зхристиянізували, що й дихати не хочеться. Хай буде проклятий той день, який проголосив нас християнами віри грецької. Православними ставши, ми зненавиділи самі себе, збайдужіли до себе, охляли".

265. (Князь Мстислав Володимирівський (син царя Із'яслава) 22 листопада 1157 року) сказав боярам: "Митрополит Константин у святій Софії кляв мого батька за те, що він підтримував митрополита Клима Смолятича. Я ще маю почуття чести, геть митрополита Константина!"

Літописець написав, що коли у Чернігові помер грек-митрополит Константин, то князь Святослав Чернігівський у присутності грека-єпископа Антонія розірвав печать: у заповіті митрополит Констинтан написав: "Не ховайте мого тіла. Хай воно буде викинуте з міста і передане собакам на з'їдання". Хай, мовляв, знають благовірні греки, що скити годують собак тілом людським.

Єпископ Антоній, боючись порушити митрополичого заповіту, вивіз тіло митрополита Константина за Чернігів і викинув його на смітник "собакам на з'їдання". Князь Святослав сказав, що в Україні (Русі) такого дикунства, яке тепер греки витворяють, ніколи не було. І він дав наказ порушити митрополичий заповіт — забрати тіло з смітника і поховати в Соборній церкві в Чернігові.

266. Щоб Україна (Русь) мала більше своїх православних святих, був і цей "забраний з смітника" митрополит Константин проголошений святим України (Руси). За які такі священні подвиги? Він проявив подвиг, проклинаючи у Києві у святій Софії митрополита Клима Смолятича. Він безпощадно картав тих киян, які, будучи православними грецької віри, проявляли прихильне ставлення до язичеських обрядів, законів, істин, порядків України (Руси). І він, як грек, поступав правильно. Чому?

Язичеська віра України (Руси) — це своєрідний, кажучи сучасною мовою, національний світогляд, світогляд, в якому проявлений самобутній шлях життя, своєрідна духовна, культурна, політична, економічна, історична незалежність. Щоб українці (русичі) стали смиренними православними рабами грецької церкви, треба з їхнього життя викорінити залишки їхнього язичества: залишки їхнього самостійного мислення, залишки їхніх самостійних почувань. За творення в Україні (Русі) рабського типу людини — людини, яка життя своє готова віддати за православіє грецької віри, грек-митрополит Константин проголошений грецькою церквою святим чудотворцем.

"Блаженний Константин 1, Митрополит Київський і всієї Руси. Був Митрополитом 1156-1158-их років, родом грек. Упокоївся в Чернігові 5 червня 1159-го року. Похований в Преображенському Чернігівському Соборі, над Мощами творилися чуда. Пам'ять святкується 5-го червня" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 77).

267. Ті, які в православії грецької церкви бачать тільки невинні святощі церковні, істини Христові, жорстоко обмануті. Грецька церква (і латинська не була інакшою) ніколи не обмежувалася тільки справами церковними. Вона завжди була політиком, дипломатом, цензором справ культурного життя, знавцем державної дипломатії і військових таємниць.

Наприклад, "такі патріярхи — державні діячі, як Фотій, Миколай Містик, Константин Лихуд, Іоан Каліка не обмежувалися тільки церковною діяльністю, але й повноправно брали участь у рішенні важливих державних справ, династичних і навіть військових питань" (Протоєрей Др. А Шмеман, "Історична дорога православія", 1954, стор. 265). І такі, як вони, і посилали в Україну (Русь) такого -грека-митрополита, який при допомозі попів і єпископів (армії Христової), здійснював політику, корисну для Візантії.

268. Візантія, бачачи, що Україна (Русь) відважно бунтується проти присланих з Константинополя греків-митрополитів, вирішила зробити з Києва те, що зробив Рим з Картагенами. Київ треба спалити, жителів ограбувати, мечами посікти; Христова Візантія знає, як розправитися з своїми православними рабами.

("Патріярх пекуче підохочував (єпископа) Ніфонта до боротьби з (українцем митрополитом) Климентом, і, як свідчить "Іпатіївський літопис", "присла къ нему грамоты, блажа (его) и причитая къ святым" (Е. Голубинський, том 1, стор. 310). Справді, Візантія тепер мобілізувала в Україні (Русі) всю свою чорноризну агентуру, щоб — або тримати Київ у ярмі православія грецької церкви, або — спалити Київ. Київ, звільнившись з ярма православія грецької церкви, не тільки ослабить Візантію, а й інші народи заохотить іти його шляхом).

І візантійський патріярх Пасхаль 3-й, виконуючи політичні вказівки імператора, посилає "благих гостей" до князя Андрія Суздальського. "Князь Андрій виріс на півночі, над Волгою, і Русь (Україна) була для нього чужа і не люба" (М. Аркас). На північному березі річки Клязьма (там, де в Клязьму впадає річка Нерль) князь Андрій поставив Княжий Двірець. Біля двірця почали селитися мирні й доброзичливі люди племен Мері, Мурома, Мордва. І так постало селище Боголюбове.

269. У граді Суздаль князь Андрій поставив величаву церкву, у ній єреї-греки поставили "образ Вседіви Марії". Рама цього образу була срібна. Образ Марії був оздоблений дорогими каміннями і п'ятнадцятьма фунтами золота. У літописі ця (привезена з Візантії ікона) описана з зазначенням дрібних деталей.

Між селищами Суздаль і Москва — жваві зв'язки. У Москві так, як і в Суздалі, княжа знать складається з видатних мордвинів і чудів. (Чудь — славне фінське войовниче плем'я). Мордвин Анбал головний дворецький, права рука князя Андрія Суздальського. Князь Андрій (Суздальський) і Анбал та інші знатні мордвини особливо гостинно стріли "благих гостей" від патріярха Візантійського Луки Хризоверґа.

"Благі гості" вручили князю Андрію (Суздальському) "золотий меч". (На мечі викарбувані грецькою мовою слова "Пресвятая Богородица! Поможи рабу твоєму Андрею". "Въ Московской Оружейной Палате есть древній мечь Греческой работы, съ вырезанною Греческою надписью: "Пресвятая Богородица! Помоги рабу твоєму... въ лето по Христе..." (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, стор. 7: примітки). Карамзін, будучи православним патріотом і улюбленцем "Святєйшаго синода", вирішив замість ім'я і подання року, поставити крапки, і, щоб справу злагіднити, сам себе питає: "Не сей ли мечь принадлежалъ... Андрею?" Цей меч не тільки належав Андрею, а й цим мечем був убитий Андрей).

Слова, які були у Константинополі викарбовані на цьому мечеві, стали благословенним гаслом для Суздальсько-Московської знаті: спалити Київ.

270. Отримавши благословення з Візантії і святий меч грецької церкви, князь Андрій Суздальський випровадив свою многолюдну Суздальсько-Московську орду на південь.

Цар Мстислав Із'яславич (прихильник митрополита Клима Смолятича) три дні боронить Київ. І бачить він, що темні сили православія грецької церкви діють проти нього. У київських церквах і монастирях (поставлених князем) візантійські агенти працюють на користь Суздальсько-Московської орди.

8-го березня 1169 року (на другий тиждень великого посту) Суздальсько-Москвинська орда почала палити Київ. "Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні — оповідає літописець — грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Києві велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйнувати, ослабити" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60).

271. Після нападу на Київ Суздальсько-Московської орди "Київ вже на віки перестав бути осередком політичним". "І з цього часу північна Русь (колонія України-Руси, — Л. С.) зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку "Великим Князівством Московським", а далі — царством Московським (од столиці Москва, що збудував Юрій у 1147 році)" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60, 61). Князь Юрій Довгорукий (батько князя Андрія Суздальського) не збудував Москви у 1147 році. Він тільки у селищі Кучкове, одружуючи свого сина Андрія з Улітою — донькою боярина Кучки, її розбудував.

272. Літописець написав, що суздало-москвини, втогнувшись у Київ, "грабиша за 2 дні весь град, Подольє і Гору, і монастирі, і Софью, і Десятиньную Богородицю, і не бисть помилуваній нікому же ніоткуду же, церквам горящим, крестьяном убиваємом, другим вяжемим, жени ведени биша в плен, розлучаєми нужею от мужій своіх, мляденци ридаху зряще матерій своїх, і взяша іменья множество" ("Іпатієвський літопис"). "Суздальци насилували жен і девіц у Києві" (В. Н. Татіщев).

Суздальці-москвини насилували киянок і вбивали їх. Виривали з їхніх вух серги. Перстені, щоб легше зняти з мертвих пальців, з пальцями відсікали. Святощі грецької церкви, її книги, ризи, ікони, епітрахилі, антимінси Візантія перетранспортувала з Києва у Москово-Суздальщину. І тепер Київ вже не буде прагнути, не питаючись Візантії, для себе митрополитів призначати з роду-племени Київського. (Хрещення України (Руси), яке Візантія почала в 988 році, було повністю завершене під час великого посту в березні 1169 року).

273. У Суздальщині (у селищі Боголюбове) біля Княжого Двірця рядами стоять бочки, наповнені злотом, сріблом, дорогими каміннями, привезеними з Києва: тисячі перстенів, сережок, намиста, ланцюжків, золотих ґудзиків, гребінців, лежать променисті діядеми — все це дорогі прикраси, забрані в чепурних київських дівчат.

І біля Княжого Двірця лежать під шкіряними накриттями дорогі матеріяли — шовк, сукна, готові одіння, мечі, окуті злотом, книги, ікони, військові прапори, упряж, оздоблена золотими бляшками. У Княжому Двірцеві гучний пир. Єреї і гості з Константинополя співають божественних пісень. Єреї славлять "христолюбного князя Андрея" і його чадо, і гостей з Кучкова (Москви), Ростова, Суздалю. Є радість, що Київ — гніздо, з якого вилітали орли такі, як цар Святослав, цар Ігор та інші нехрещені і хрещені вороги Візантії, перетворений у руїну, в якій у смертних муках конають кияни...

274. І тоді, коли ще на руїнах Києва клубочився дим, прибув (в 1170 році) з Суздалі-Московщини до Константинополя з великими дарами ігумен Феодор: посол від князя Андрея Боголюбського (Суздальського). Так є, "Феодор въ 1170 году (вісім місяців після спалення Києва, — Л. С.) ездилъ въ Царьградъ съ великимъ богатствомъ, и тамъ отъ Патріарха билъ поставленъ въ Ростовъ (Суздальскій) Єпископом" (Н. М. Карамзін, том 3, стор. 12: примітки).

Передавши патріярхові великі багатства і від нього отримавши титул єпископа Ростово-Суздальського, Феодор на Суздальщині робив "подвиги" на очах князя Андрея Боголюбського. "Он (Єпископ Феодорь) мучиль людей въ селахъ; даже распиналъ некоторыхъ, выжигалъ глаза, резалъ языки, единственно для того, чтобы присвоитъ себе ихъ достояніе", "Летопись Никоновская пишет, что Феодор вариль женщинь в котлахъ, отрезывал носы, уши; что все трепетали его: ибо онъ "рыкалъ как левъ, язык имелъ чистый, велеречивый", "Андрей (Боголюбскій) признавалъ Феодора достойнимъ сана Єпископскаго"" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, стор. 21, стор. 12: примітки).

275. 1174 рік. 29 червня. Ніч. Істинноруській мордвин Анбал — права рука князя Андрія Суздальського вважає, що скарби, награбовані у Києві, неправильно поділені. Знає він, що з такою його думкою погоджуються й деякі Суздальсько-Москвинські бояри.

Він (Анбал), маючи ключі від Княжого Двірця, тихо ввійшов з Іоакимом (Іоакім — брат Уліти, син боярина Кучки) у підвал. У підвалі вдень і вночі стоять два сторожі біля скринь, навантажених скарбами. Анбал з Іоакімом убили цих сторожів і почали кликати князя. Князь, почувши тривожний голос вірного Анбала, підбіг до стіни, щоб взяти свого меча: меча не було. (Не знав князь, що меч цей з "Греческою надписью" тепер у руках Анбала).

Князь Андрей (Боголюбський) вбіг у підвал, і тут Анбал збив його з ніг, і він упав біля бочки, наповненої сріблом і злотом, награбованим у Києві. І Пьотр (суздальський купець) відрубав князеві Андрею (Боголюбському) праву руку, а Анбал і Іоакім "вонзили мечи в сердце", і Боголюбський "скончался". І тут був убитий Прокопій — княжий слуга. І було тіло князя Андрея Боголюбського витягнене з підвалу і викинене під кущі.

Коли Козьма (княжий слуга) хотів тіло князя Андрея (Боголюбського) поховати, Анбал відповів: "Мы готовимъ его на снеденіе псам". І "князь лежить нагъ". У Боголюбові люди грабують награбоване. І дехто з грабіжників хоче поховати тіло "нагого князя", та Анбал відповідає: "Мы хочемъ выверечи псомъ" (ми хочемо віддати псам).

"Граждане Боголюбскіе взяли сторону убійцъ; расхитили дворецъ, серебро, злато, богатыя одежды, ткани. Тъло Андреево лежало вь огороде" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, С.-Петербург, 1892 р., стор. 17).

276. До селища Боголюбове з граду Володимира (на Клязьмі) прибув ігумен Феодул. Він з "браттями во Хресті погребъ, забієнного христолюбца князя Андрея Суздальськаго въ златоверхомъ храме Богоматери".

Митрополит (Огієнко), поучуючи православних християн, що "Кожний народ має своїх власних святих", пише, що "Святий Великий Князь Мученик — Андрей Боголюбський. Убитий вночі з 29-го на 30 червня 1174 року. Побудував в 1158-1161 роках у Володимирі на Клязьмі величний Успенський Собор, "якого не було на Русі", в якому й похований. Пам'ять святкується 30-го березня", "Наші святі — це ясні зорі на Небі України. Чи вже ж ми не хочемо і не прагнемо, щоб ці зорі завжди світили на нашому Небі?" ("Українська Патрольогія", Вінніпеµ, 1965, стор. 16, 57).

Яка релігія — такі й святі. Які святі, така й духовна мораль у тих, які їм поклоняються.

Читати далі >>