СОМ Микола

 Микола Данилович СОМ

Микола Данилович СОМ народився 5 січня 1935 року в селі Требухів Броварського району на Київщині в сім'ї сільського коваля. 1952 закінчив Требухівську середню школу, потім - факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Після закінчення університету працював у газеті «Нафтовик Борислава», був завідувачем відділу поезії журналу «Зміна», завідувачем літературної частини Укрконцерту.

Автор збірок: "Йду на побачення", "Вікнами до сонця", "Святий хліб", "Мрія", "Вишиванка", "Дума над вогнем", "Стежка до океану", "Б'ю чолом", "Товариство", "Мрія" (книжка пісень), "Присвяти і послання", "Хроніка воєнного дитинства", "З матір'ю на самоті" (про Василя Симоненка), "Моєї радості сльоза", "Сто епітафій", "Як я Сталіна хоронив", «Передай кодолу». Лауреат премій імені Володимира Сосюри, імені Остапа Вишні, імені Дмитра Нитченка, імені Олекси Гірника, фонду Тараса Шевченка. 

 

«ХТО НЕ ЛЮБИТЬ СОМА, В ТОГО НЕ ВСІ ДОМА»


Віталій КАРПЕНКО

Гумор – ментальна риса українського народу. Так само, як і пісенність. Наш народ завжди співав: і в радості, і в горі (за довголітню історію наспівав понад чверть мільйона пісень). І завжди сміявся: з ворогів і недругів – гнівно й дошкульно (згадаймо Лист запорожців до турецького султана); з друзів – весело й дотепно; з самого себе кепкував безжально за життєві вади та негаразди – що так властиво тільним сильному духом народові
 
Микола Сом – помітна поетична гілка свого народу – увібрав у себе ці обидві вельми прикметні етнічні риси. Він – ніжний лірик і пісняр з когорти шістдесятників. Його молодою поезією зачитувалися ровесники. Його пісенькою «Рученьки, ніженьки…» майже два десятки років поспіль завершувалася популярна телепередача «На добраніч, діти». Його невгамовний гумор, який у часи репресій і застою проривався позацензурно у вигляді самвидаву та усних, (хай і пошепки), переказів, нині, у часи Незалежності, отримав друге дихання.  

Саме про Сомів гумор варто сказати детальніше. Його мотиви пояснює сам поет: 

«Сміюсь над горем, регочу над лихом 
І навіть плачу неповторним сміхом».


«Чого сміюся?» – риторично запитує поет і відповідає: 

«А того сміюся, 
Що я ніде нікого не боюся».
 

При моєму першому очному знайомстві із Сомом він відразу ж вистрелив чотирирядковим експромтом щодо мого редакторства у «Вечірньому Києві». Як виявилося, не я перший, не я останній, хто потрапив на його гострий язик. Свої іскрометні епіграми він писав у формі епітафій, що в перекладі з грецької означає надгробний напис. Суть у тому, що адресувалися ці епітафії, як правило, живим. Оскільки живі – це відомі літератори, політики, депутати, а епітафії були не тільки дружніми та доброзичливими, а й непримиренно гострими, і навіть злими до тих, хто цього заслуговував, то керівники засобів масової інформації за радянською звичкою здебільшого остерігалися їх оприлюднювати Щоб, бува, сановиті персонажі не розприндилися. Ну, як же друкувати, скажімо, про відомого народного артиста двох держав, що той «П’є московську водку, заїдає матом»? Або що один поет – 

«Товаріщ – трохи, трохи – пан,
А ще – двомовний графоман»?
 

Або що відомий критик 

«Цитатно щедрий чоловік.
Загріб у гріб, усі цитати 
Тепер нам нічого читати». 


Єдиною тоді газетою, яка залюбки друкувала Сомові епітафії, був «Вечірній Київ». Більше того, епітафія на її сторінках отримала статус повнокровного газетного жанру. Потім редакція видала його збірку «100 епітафій», яка пішла в народ. Таким чином був покладений початок новому жанру – епітафії. Влучному, як епіграма; смішному, як шарж; дотепному, як пародія. Але не перше, не друге, не третє, а саме – епітафія, що може мати риси і першого, і другого, і третього.

Інший, уже прозаїчний, гумористично-сатиричний жанровий різновид, який також започаткував Микола Сом – придибенція. Що це означає, я, на жаль, не зміг віднайти в жодному словнику: ні в літературознавчому, ні в академічному, ні в тлумачному, ні в енциклопедичному, ні навіть в Грінченковому. Але ж є таке слово в українській мові – може походить від дибати чи придибати? Отак неспіхом дибав чоловік подумки по пережитому, надибав у закутках пам’яті кумедну бувальщину – от і вийшла така собі придибенція. Фейлетон і не фейлетон, гумореска і не гумореска, вишнева усмішка і не усмішка, а саме пригода-придибенція із власного життя. 

У тому й суть, що це освітлена особистим сприйняттям весела та смішна пригода. Але ж у доброму посміху вловлюється мудрий гумор великого поета (цикл «Жарти Максима Рильського»). У сміховинних ситуаціях за радянського періоду бачимо всю дурість бюрократично-компартійної епохи, крізь зашореність якої пробивалося гостре слово майстрів сміху (цикл «Керманич перчан»). У лукавій самоіронії висміюються трафарети соціалістичного застою («Почесний член») та парадокси горбачовської перестройки, коли поет виступав у жіночій колонії суворого режиму («У жіночій тюрмі»). 

Та що переказувати – треба читати, щоб відчути у сміхопридибенціях риси давно і недавно минулих часів, побачених поетичним зором крізь призму гумору і сатири. 

Добірка подається нині у газеті, а повністю прочитати все це можна у щойно виданій книзі вибраних творів поета «Передай кодолу», в якій органічно переплелися поезія і проза, сміх і сльози, гумор і сатира. Думається, нова Сомова книга полюбиться загалом, як і попередні. Бо, як дуетом дотепно пореготали свого часу в телеграмі надісланій на 60-річчя поета два видатні сміхотворці Анатолій Паламаренко та світлої пам’яті Павло Глазовий: «Хто не любить Сома, в того не всі дома».

Презентація книги відбулась в Українському Фонді культури, який очолює Борис Олійник, на Святого Миколая. Прекрасний дарунок Миколи Сома читачам саме в той день, коли за традицією прийнято від імені Святого обдаровувати і дітей і дорослих. 


ТЕЛЕГРАМА ІЗ СІЛЬРАДИ

Я чекав картопельки пудів два... 
І сестра двоюрідна у листі писала: 
«Почекай же, братику, до Різдва, 
Привезу картопельки,
                     ковбаси і сала».
Вже Різдво забулося.
Паска йде. 
Ніц-нема картопельки, 
Сала - ані грама...
Де ж ви, любі родичі? 
Де ж ви?
Де?..
Раптом телеграма:
«Дорогой земляк Миколай
Наша сильрада
    просить срочно достать нашу
              букву і из крапкою
          для печатной машинки
Украина
Бога рады
Голова сильрады».
Слава тобі, Господи! Всі живі. 
Слава роду нашому!..
Вийшли із туману, 
Слава букві єдності - букві «і»! 
Обійду пів-Києва,
                   з-під землі дістану! 
Це ж моєму родичу - голові, 
Це сестрі двоюрідній,
                   що листа писала... 
Я не проти рідної ковбаси і сала, 
Та нема ріднішої букви «і».


НЕ Я Б’Ю - ВЕРБА Б’Є

Знов у Вербну святу неділю 
Наламаю гілля в гаю. 
Я нарешті до краплі виллю 
Душу виболену мою.
Буду битися... Ох же буду! 
Нині можна - у день верби. 
Кого ж бити? 
Тут стільки люду! 
Маса люду. 
Масив юрби.
Буду бити не всіх одразу, 
Буду бити усіх - за все. 
Он верба за людську образу 
Повну жменю гілля несе.
Не я б’ю - верба б’є,
Замашна,
Запашна
Верба.
Висікає лице твоє,
Виганяє з душі раба.
Я візьму у верби гілляку 
Та й почну зі своїх тілес. 
Буду бити покірну... спину, 
Щоб мій дух молодий воскрес.
А чому б не зайти в сільраду? 
Чути сварку ізвідтіля... 
Буду бити радянську владу -
За Михайла і Василя.
А за що? За мороз у клубі, 
Та за ями, та за горби 
На дорозі... 
Дружечки любі! 
Підставляйте вузькі лоби.
А верба моя ще безлиста, 
Та гострилася на вітрах. 
В сю неділю (як років триста!) 
Виганяє з людини страх.
Вибиває руду пилюку 
Зі старих і нових одеж, 
Б’є нечисту, нечесну руку, 
І ногу підступну - теж.
Не я б’ю - верба б’є,
Замашна,
Запашна
Верба.
Висікає лице твоє,
Виганяє з душі раба.


ЧИ ВІДДАДУТЬ СЕЛЯНАМ ЗЕМЛЮ?

                          Борису Олійнику

Віддадуть...
Не землю-каламуть!
Ну кому... кому вона потрібна?
Рідна земле!
Ти й мені нерідна, 
Як вітри чорнобильські подмуть.
Ще подмуть. І ще не пронесло.
Чорний вихор бур’яном розрісся.
Образ твій у слові Страхолісся -
Є таке налякане село.
Як я жив?
Та я ж тобі служив,
Півжиття збирав твоє колосся.
А тепер чого ми боїмося?
Ми дощу і сонця боїмося, 
Дожилися до бездум’я жнив.
Хвора мамо!
Хвора і слаба, -
Та синів до старості годуєш.
Як це так - нікого не гидуєш
І не крикнеш голосно: «Ганьба!»
Хто ж я? Хто?
 Невже твій рідний син?
Блудний син... Моя душа - руїна...
Так невже ти мати-Україна, 
Де росте... росте звізда Полин?
Ой ти земле!
Горенько моє...
Я згадав, що ти - моя Держава. 
Де ж рука, яка тебе держала, 
А тепер - селянам віддає? 
У біді, у ранах, у диму, 
Із обличчям темної батрачки, 
Із рукою бідної жебрачки... 
Не прийму! 
Такої не прийму! 
Що забрали? 
Нашу первопуть.
Душу нашу, нашу пісню-мову... 
Брали землю юну і здорову, 
А тепер - нещасну віддають.


У БУДИНКУ ПЕРЕСТАРКІВ

                   Дмитру Онковичу

У будинку перестарків - благодать, 
Про життя не треба думать і гадать, 
Тут живи хоч років триста -
                                     не вмирай! 
Привезли тебе із пекла прямо в рай, 
Привезли чи привели
                                  на вічний вік, 
Ти ж такий державний,
Золотий і славний 
Чоловік.
А в будинку перестарків теж весна, 
А в будинку перестарків - новина, 
Новина - дивина!
Закохався дід столітній -
                                 борода руда, 
А що в нього наречена
                            молода-молода, 
Ще їй років небагато -
                             рочків сімдесят. 
Я сьогодні виступаю яко сват,
Бо у них ніде нікого... Самота! 
Правда, придане багате - їх літа. 
Ой зібралось на весілля сто дідів,
                                      сто дідів!
Ледве всіх я по століттях розсадив. 
Ой зібралось на весілля
                     сто бабусь як одна, 
Почали мені гукати:
«Пий до дна! Пий до дна!» 
Першу чарку піднімаю за любов,
                                за любов, 
Другу чарку піднімаю за любов,
                                 за любов, 
За святий і за солодкий,
                              світлий гріх, 
Що єднає молоденьких і старих. 
Третю чарку піднімаю за життя,
                                  за життя, 
Що сміється і ридає,
                         як дитя, як дитя.
Піднімаю слово-чарку як тамада, -
А яка красива сива молода! 
А які шановні дружки і дружки! 
Тільки п’ють вони безбожно
                                 порошки. 
А хіба ж я пив горілку на меду 
За стареньку і сивеньку молоду? 
Не напився... не упився... не уп’юсь! 
Пив сльозу гірку й солону
                                    за бабусь, 
Пив сльозу гірку й солону за дідів, 
Мов на власних похоронах я сидів. 
Не гукав я «гірко! гірко!», не гукав, 
Бо сльоза текла із чарки у рукав...


СЕРЦЕ, ПРОБИТЕ СТРІЛОЮ

Смішить моїх друзів наколка моя... 
Людиною ставши старою, 
Я всім простягаю коротке ім’я 
І серце, пробите стрілою.
Ой що я накоїв - малий самодур? 
Вгадав свою долю душею малою, 
Що справді поцілить небесний Амур 
У серце, пробите стрілою.
А кажуть, що серце -
                            се той же кулак, 
Чому ж коли б’ється,
                           то плаче порою? 
Відбив я у ранах стонадцять атак 
На серце, пробите стрілою.
Ах люди ви, люди!.. Які ж ви слабі! 
Зачаті любов’ю чи силою злою?.. 
Мій ніжний Амуре! Спасибі тобі 
За серце, пробите стрілою.
Летить і минає життя мого мить, 
Я тихо всміхнуся і вийду зі строю... 
Ой що се у грудях щемить і болить? 
То серце, пробите стрілою!


НА ЗАХИСТ ЗИМИ

На широкі поля, на плити, 
В тихі парки, в сумні сади 
Ще не встигла зима ступити, 
А ми кажемо: «Геть іди!»
А чому? Чи вона погана? 
Чи на душу комусь лягла? 
Прийде вчасно - говорим: рано, 
Мерзнем рано, ждемо тепла.
Ну, а може, ми рано горнем 
Тіло в шубу, в долоню сміх? 
Боїмось простудити горло, 
Ніби горло годує всіх.
- Люди добрі! Ходіть за мною, 
Ви зігрієтесь ідучи. 
Змерзнуть можна і не зимою, 
Не в дорозі, а на печі.


ЧОРНООКІЙ МУРАШЦІ ІЗ НАШОГО ЛУГУ

Мурашко!
Пішки-пішака
Своє життя несеш ти важко.
Давай піддам тобі, мурашко,
Твого важенного мішка.
Ти скрізь: в кущах над озерцем 
І на городі в лопушині, 
І ти в соломі на машині 
(Як я малим) сидиш тихцем.
Це ти у літечка хмільні 
(Така зухвала!) аж півночі 
В гарячій пазусі дівочій 
Кричала німо при мені.
Низенько кланяюсь чолом 
Тобі, землячко всюдисуща, 
Неусипуща, всевидюща 
В моєму лузі за селом.
Ти вчора - там, сьогодні - тут. 
На брук міський ступаєш важко. 
Кому, скажи, несеш, мурашко, 
Свій полинялий парашут?
А як же луг?
А дух степів?..
Моя мурашко чорноока,
Пробач мені, що ненароком
Тобі на ногу наступив.

 

Епітафії


МИКОЛІ БАЖАНУ — 
поету сталінської ери,
головному редакторові УРЕ (Української радянської енциклопедії)


Тут лежить Бажан Микола,
(А казали: не умре...) 
Залишилась хитра школа — 
Від «ура» і до «УРЕ».

1964 р.


ВСЕВОЛОДУ НЕСТАЙКУ

На його особисте замовлення 
Перехожий,зупинись! 
Уклонись Нестайку! 
Він же теж носив колись 
І труси, і майку.

1975 р.


ВАСИЛЕВІ КОЗАЧЕНКУ — 
колишньому першому секретареві СПУ

Дівчат не мучив і не пив горілки, 
Носив на грудях не один значок. 
Був Козаченко — для підлеглих Спілки, 
А для начальства просто — козачок...

1979 р.


ВІТАЛІЮ КОРОТИЧУ — 
компартійному поету й публіцисту

Проситель-носитель застійних регалій, 
Даватель усіх інтерв’ю для газет — 
Лежить перед нами Коротич Віталій ...
До речі: колишній поет. 

1988 р.

 

ПАВЛОВІ МОВЧАНУ — 
діячеві і патрійоту

Кипів, мов чан, 
Павло Мовчан...

1993 р.


МИКОЛІ ЛУКІВУ — 
поетові-пісняру

Жменька слів і жменька звуків...
Хто се тут?
Микола Луків. 

1995 р.

БЕЗСМЕРТНОМУ ЛЕНІНУ

Вже всі повмирали, а сей не вмира, 
Безсмертний, нещасний, стоїть, як мара, 
Здається обузою, навіть проказою. 
Пора б закопати — настоявся вже, 
Та наша сільрада його стереже — 
Ночами собаку до нього прив’язує.

1998 р.

ЛЕОНІДУ КУЧМІ — 
Президентові України

Чи то КУчма чи КучмА? 
(В мові теж руїна!) 
Як його тепер нема — 
Буде Україна!

1998 р.


ДИВНИЙ НАПИС НА МОГИЛІ 

— Як тут гарно, друзі милі! 

2000 р.


МАРУСІ З ТОГО СВІТУ

З того світу гукає Маруся: 
— Я нікого тепер не боюся!

2000 р.


ЮРІЮ БЕДЗИКУ — 
вірному соратникові Януковича

На замовлення партії комуністів 
Тут Юрій Бедзик. Автор сеї хохми: 

— Велике щастя випало мені, 
Я радо й гордо ув одній труні 
Лежу не сам, а лежимо удвох ми — 
Сам Янукович влігся при мені.

2004 р.


МИКОЛІ СОМУ
(Сомоепітафія)

Низький уклін Миколі Сому! 
Він тут нарешті охолов, 
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов.

2005 р.