Валентин Лукич ЧЕМЕРИС -

сучасний український письменник, народився 1936 року на Полтавщині. Навчався в Літературному інституті імені О.М.Горького (м. Москва), працював на підприємствах Придніпров'я, в редакціях обласних газет, дніпропетровському видавництві „Промінь".

У 1989-1998 рр. був головою Дніпропетровської організації Національної спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України головним консультантом (1993-1994). У 1996-2001 р.р. - секретар Національної спілки письменників України, член її Президії і Вищої ради. Багато років працював у редакції газети „Літературна Україна".

Нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира Великого (І, ІІ, ІІІ ступенів) та святого архистратига Михаїла, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України та іншими відзнаками. Заслужений працівник культури України.

Свій творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик-гуморист. Видав 18 веселих збірок - гуморески, пародії, веселі повісті. Серед них: „Вибори таємного агента", „Як стати щасливим", „Коли спокушає диявол", „Операція „Земфіра", „Царська охота", „Де хазяйнує Валя Чемерис" та ін.
Лауреат республіканської премії в галузі сатири та гумору імені О.Вишні, літературної премії імені Ф.Маківчука, С.Олійника, гумористичної премії Одарки і Карася, за кращі оповідання присуджена премія імені Ю.Яновського. За романи з історії України „Фортеця на Бористені" та „Ордер на любов" автору присуджена Міжнародна премія Українського козацтва „Лицарське перо", 2008 рік.
У 2009 році присуджена літературна премія імені Івана Мазепи за історичний роман про гетьмана Петра Дорошенка „Без права повернення".

В. Чемерис - автор багатьох романів, серед них історичних: „Ольвія" (три масових видання), „Скандал в імператорському сімействі", „Смерть Атея" (літературна премія імені Д.Яворницького), „Епірська відьма, або Олімпіада - цариця македонська", „Фортеця на Бористені", „Генерали імперії"; повістей: „Її звали янголом смерті", „Я любила Шевченка", „Кохання в Україні", „Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського", „Убивство на хуторі біля Диканьки" (літературно-мистецька премія ім. І.Нечуя-Левицького), „Три шаблі над скарбом", „Державна коханка", „День Ворона" та ін.; фантастичних: „Білий король детективу", „Приречені на щастя", „В Сузір'ї Дракона"; збірок оповідань і повістей: „Три секунди на вибір", „Маруся Чурай", „Тайна Агати Крісті"; романів-есе: „Президент", „Голгофа українського православ'я", „Бомба для Патріарха", „Веселий смуток мій"; романів: „Сини змієногої богині" „Ордер на любов", „Таємнича пригода на Орілі", „Золотий саркофаг", „Феномен Фенікса", „Марина - цариця Московська" та багато інших.

У серії „Історія України в романах" відоме видавництво „ФОЛІО" перевидало в 4-х томах найвідоміші твори письменника: „Ольвія", „Смерть Атея", „Фортеця на Бористені", „Генерали імперії".
В. Чемерис - автор ряду творів для дітей. Повість „Аравійська пустеля" вміщена в підручнику з української літератури для 5-го класу, уривок з роману „Ольвія" - в хрестоматії української літератури для 7-8-х класів, у 4-му класі вивчається оповідання „Три секунди на вибір".

Виступає також як публіцист.

Валентину Чемерису вручають премію імені Степана Олійника (село Пасицели Балтського району Одеської області, 2008 рік).

 

Валентин Чемерис біля погруддя Степана Олійника в селі Пасицели

 

ЗАРАДИ КОНСПІРАЦІЇ

— Привіт, друзяко!.. Ми, здається, років п'ять не бачилися. Як живеш?.. О-о!.. Якщо мене пам'ять не зраджує, ти й велосипеда тоді не мав.

— Я й зараз його не маю.

— Велосипеда, може, й не маєш, а на "мерсі" шикуєш?

— Змушений...

— Нічого собі... змушений! Хто б мене так змусив, га? Стривай, а чого це тебе супроводжує якийсь... даруй, "Запорожець"?

— Тсс!.. У "Запорожці" мій шеф. А він — крутий! Як і його фірма.

- Ти на шестисотім "Мерседесі", а твій шеф — на "Запорожці"?

— Нічого не вдієш, маскарад заради — тільки нікому ані слівця! — конспірації.

— Нічого собі конспірація. Ти ким, до речі, працюєш?

— Начальником безпеки свого шефа.

— Тоді чому твій крутий шеф у "Запорожці", а ти у "Мерседесі"?

— Шеф дуже за свою безпеку турбується: йому по кілька разів на день, не кажучи вже за ніч, увижаються замахи на нього. У світі крутих це не так уже й далеко від реальності. Тож шеф мій певний, що конкуренти, аби зжити його зі світу білого, вже найняли на нього кілера. Сідає він у свій розкішний драндулет, а кілер з "калаша" — дррр! І — шефу капець! Пишні похорони і так далі... Зрештою, убивства конкурентів на замовлення сьогодні — звичайна реальність. У пресі тільки й пишуть: того фірмача кокнули, того олігарха прикінчили, того банкіра на той світ відправили... Тому я загримовуюся під шефа, сідаю в його "шестисотий", а він слідом у "Запорожці", спеціально для цього в якогось пенсіонера куплений і реставрований... Кілер і подумати не подумає, що в якомусь гам... "Запорожці", що трясеться за розкішним "Мерседесом", знаходить той, кого він має убити.

— Але ж це, напевне... небезпечно?

— Для шефа — так. Учора я одну престижну іномарку до бордюра ненароком притис. Ну й було!.. Як повискакували круті з іномарки, мене за свого сприйняли в "мерсі". Себто за крутого, то зігнали злість на шефові — витягли його із "Запорожця" і добряче йому пику набили!..

— І шеф...

— Задоволений.

— Тим, що йому пику побили?

— Тим, що наша конспірація на сто відсотків удалася і його сприйняли за якогось лоха... Але треба, каже він, і далі конспірацію вдосконалювати... Звідтоді я ходжу в його костюмі від Кардена, а він у моєму ширпотребівському. Ще й капронового бриля для маскування надіває. Вилитий лох. Вимагає од мене ще глибшої конспірації... Ти, каже мені, будеш отримувати мою зарплату, а я — твою. А тому сидітимеш у моєму кабінеті в офісі, ніби ти і є шеф, а я в твоїй сторожці... Правда, ще боїться, що вдома його можуть викрити... Ну, ляже він спати зі своєю жінкою, а кілер з "калаша" — дрр! Так ми й тут помінялися: я живу в його розкішній триповерховій дачі з сауною і басейном, а він — у хатці для обслуги.

— А жінка?..

— Так я ще неодружений...

— Я питаю за жінку шефа.

— А-а... До халупи для прислуги шеф брати свою жінку не зважується, щоб по ній його, бува, не вирахували. Та вона б і не пішла в ту челядницьку — то така... розкішна пані! Пальці оближеш. Прямо тобі модель! Тож мені заради конспірації доводиться в його спальні спати...

— З ким... даруй?

— Та з його жінкою. Щоб усе натурально було. Щоб ніхто нічого й запідозрити не міг.

— А жінка ж його як?

— Погодилася.

— Спати з тобою?

— Заради, каже, стопроцентного маскування. Щоб уберегти свого любого чоловіка. Ось так і конспіруємось. Шеф мною задоволений — аж-аж! Що я добре граю його роль — при його жінці.

— А жінка?

— Вона теж мною задоволена. Прямо... захоплена. Шеф, як по правді сказати, для неї старуватий. А я — якраз. Каже, що я добре виконую чоловічі обов'язки її... чоловіка. Не нахвалиться мною. Конспіратор ти, каже, Льошенька, вищого класу, старайся й далі оберігати мого чоловіка... Я й стараюся. Шефова половина аж квітне. Навіть замовила мені дитину... Ніби від її чоловіка, хоча від постійного ляку перед замахом він сам ледве стоїть... Тож доводиться мені... А що? Заради конспірації. Щоб усе натурально було, щоб можливого кілера з толку збити.

ВІДРЯДЖЕННЯ НА СИЦИЛІЮ

Фентезі

— Це ж треба??! Мафія у них неперспективна!!! Що чують мої вуха?.. Бодай би вони нічого не чули!.. Дожилися, т-туди т-твою!.. Ганьба, як нині модно кричати!
Бліді мафіозі, хоч і стояли навитяжку, але все одно ще і ще витягувались, намагаючись стати ще стрункішими, хоч цьому й заважали їхні розкішні черева, вигуляні та викохані за роки попередньої апаратно-кабінетної служби. Куратор, чи то пак Хресний Батько, походжаючи перед главарями мафіозних структур, гнівно свердлив їх спопеляючим поглядом.

— У них, бачте, вже зарплату нічим платити! І це — мафія! Курам на сміх! Ви недостойні високого і відповідального звання мафіозі! Вам би очолювати яку-небудь артіль, чи товариство з обмеженою відповідальністю, а не структурний підрозділ безсмертної мафії! Хто вас на такі відповідальні пости рекомендував? Та чи ви взагалі тямите, за віщо ви взялися? Чи хоч знаєте, що таке мафія, га? Справжня. Цитую по пам'яті: «Таємна, централізована, бандитська...» Чого засіпались? Не подобається визначення "бандитська"? А ви хотіли, щоб -"янгольська"? Ні, бандитська. Бо це ви, коли за минулого режиму були партбонзами, давали таке визначення у своїх енциклопедіях, на кшталт УРЕ. Отже, підемо далі: "...бандитсько-терористична організація... Виникла на острові Сицилія в кінці XVIII — на початку ХІХ ст. в результаті об'єднання в єдину централізовану організацію злочинних елементів". А далі ви, колишні ідеологи колишнього режиму, його вірні цепні пси, писали загалом правду: "Спроби урядів Італії і США покінчити з мафією не дали наслідків". Не дали! Коли мафія справжня, а не така дохла, як у вас. Та з вами й боротися не треба, ви самі себе доконаєте. Це ж треба, мафія, яку ви створили, на раді Батьків нашої структури визнана неперспективною. Ви такі кволі, що правоохоронцям і боротися з вами не треба — самі загнетеся. Правоохоронні органи мусили б не боротися з вами, а — допомагати вам вижити. Чи, може я не те кажу, га??

Керівники мафіозних груп і підгруп тільки мовчки сопіли та все ще намагалися утриматися навитяжку, що було явно над їхні сили, та марно силкувалися повтягувати животи, які втягти вже не було аніякої можливості.

— Ап-паратники т-туди т-вою!.. Вони надумали... мафію створити. Як кажуть в народі, нате й мій глек, аби і я була Химка!.. Та вам!.. Та ви!.. Понавивішували лозунгів — "Хай живе мафія — світле майбутнє людства!" Полінилися навіть щось нове придумати. Позаміняли "комунізм" на "мафія" і, думаєте, що все? Схопили Бога за бороду? Позвикали у своїх райкомах та обкомах гаслами стіни обклеювати: "Виконаємо і перевиконаємо заданіє партії!", "Постанову (таку-то від такого-то числа) Політбюро про підняття сільського господарства виконаємо!" І — що? Виконали хоч одну постанову? Підняли те господарство? Допоки будете діяти по-старому? "Хай живе мафія — світле майбутнє людства!" і — на бокову? Але, щоб мафія жила, мало одних лозунгів та закликів. Працювати треба! Не для звіту, як раніше, не для галочки-виручалочки! А ви... Р-робітнички, т-туди т-твою!.. Вам тільки в райкомах-обкомах сидіти, а не в мафії! Мафія вимагає передових, прогресивних методів роботи. Ні, я більше не бажаю мати справу з партійними функціонерами! Комунізм не збудували, так мафію вирішили збудувати? Воно, звичайно, похвальне бажання, але ж треба ще й працювати, а не тільки свого зацитованого вождя ще і ще цитувати та з прапорами до пам'ятників ходити. Все Досить! Пора братися за діло! Досвід роботи для мафії у вас все ж таки є — ви ж комунізм будували, але методи, стиль роботи доведеться кардинально міняти. Сьогодні, приміром, банки захоплювати не треба — там нічого вже немає. Банки вичистили ще до вас. Свої! Сьогодні треба навпаки — створювати банки та різні офшори. А ви з чого почали створення мафіозних структур? З підпільного гуртка по вивченню марксизму-ленінізму? Гроші треба відмивати, за кордон їх переправляти, в різні там Швейцарії і навіть Антигуа чи Панаму! А ви?.. І взагалі, кінчаємо базар! Є такий острів у Середземному морі. Там на тамтешнє соціально-економічне життя мафія має великий вплив, не кажучи вже про досвід роботи. От і повчитеся у неї в тамтешньому місті Катанії...

— Товаришу секретар...

— По-перше, я вам не товариш, а — бос, а по-друге — секретарем я колись був. Хто з нас не помилявся? І нічого минулим тицяти в очі! Ви теж секретарювали... І взагалі... взагалі, пішли ви всі...

— Куди, товаришу... е-е... бос?

— Та кажу ж, на Сицилію. Про все вже з тамтешньою мафією домовлено. Пройдете у них прискорений курс молодого мафіозі і — за роботу, товариші... Пардон, синки!.. І — за працю! З новими силами і знаннями. Та глядіть, ніякої згадки про мафію, якої у нас взагалі немає і бути не може. У нас усі демократи, та соціалісти... Ну, ще там різні ліберали. А ви — хто? Правильно, керівники банків, нафтових компаній, різних там металоконцернів та енергоносіїв! І так далі... Тож і будуйте... Кого? Та оту саму, як її? Ага, згадав. Незалежну державу. Щоб вона була залежною лише од вас, а од усіх інших і справді незалежною. Та глядіть, щоб зопалу її й справді не збудували, незалежну. Хоча... де вам! А поки що пакуйте чемодани і за наукою на Сицилію! Мо' з вас ще й путнє щось вийде...

ТІНЬ ДРАКУЛИ

У місті Н. — та ви про нього, далебі, чули, тихе, провінційне містечко, од якого, як казав колись класик, хоч три роки скачи, а ні до якого кордону не доскачеш, — так ось у такому Богом забутому поселенні, невідь-звідки вигулькнула раптом Чорна Тінь. Явно нетутешня, бо народець у тому містечку все був дрібний, непоказний із себе. А тут... Здоровенна, під два людських зрости, з чималими різцями, що стирчали — видно було — з її ошкіреної пащеки. З піднятими ручищами й розчепіреними для ловитви людей пазурами, готовими будь-якої миті у будь-кого вчепитися.
"Граф Дракула! — вжахнулися городяни. — Не інакше, як персональна тінь вовкулаки! І що треба тому перевертню в нашому місті, про яке й сам Господь забув? Обходили нас біди стороною, а це й до нас лихо завернуло..."

Тож не дивно, що в місті Н. зчинився несусвітній переполох, адже Тінь Дракули дедалі нахабніла й безкарно полювала на бідолашних мешканців і з кожного, кого хапала мертвою хваткою, цмулила його рідну трудову крівцю.

Народ уже ремствував і нарікав на керівництво міста, котре традиційно, як завжди, не дбало про свій народ. До всього ж, ходили чутки (можливо, їх просто розпускала опозиція), що правоохоронці буцімто (дані перевіряються) брали від приблудної Тіні хабарі, навзамін обіцяючи так її ловити, аби ніколи не спіймати. А втім, правоохоронців теж можна зрозуміти — зарплата, самі знаєте яка, а вдома сім'ї... Хоча не виключено, що це всього лише зловорожі чутки очорнителів наших славних ментів.
Першими почали втікати з міста Н. бомжі. Як оті самі... коли корабель іде на дно. Щоправда, для міста Н. це була невелика, прямо скажемо, втрата, і тут керівництво міста навіть тихенько дякувало приблудній Тіні. Гірше — нікуди було податися звичайним громадянам, яким дуже не подобалося, що якась там мерзотна Тінь спустошує їхні вени й артерії. Казали, що тінь Дракули дудлитиме народну кров доти, доки не нап'ється, зараз, вдосталь та не поверне собі втрачену плоть.

У ті неспокійні дні правоохоронців міста Н. уже вкотре піднімали по бойовій тривозі. Оскільки ж їх явно не вистачало, аби охопити всі вулиці, не кажучи про двори, то з інших регіонів спішно перекинули додаткові загони міліції та різних там спецназівців та беркутівців. Таким чином у місті Н. людей у погонах стало більше, ніж самих мешканців. Але справі те не зарадило, навпаки. З настанням ночі городяни не ризикували навіть носа висунути з квартири. Удень теж старалися не виходити зайвий раз, і місто знелюдніло. Дарма, що на кожній вулиці й ледь чи не в кожному дворі чаїлися засади — жахлива Тінь незмінно ті пастки обминала. Наче нюхом їх відчувала. Більше того, за відсутністю обивателів, що поховалися у своїх забарикадованих квартирах (у ті дні в місті спішно набивали гамани лише фірми, які виготовляли броньовані двері та різні замки до них), Тінь почала нападати на самих доблесних правоохоронців. І жлуктила з них кров, як ото в кафе п'ють води-соки. І тоді постало непросте питання: хто від нападів Тіні Дракули охоронятиме правоохоронців, які охороняють мешканців міста від тієї Тіні? І тоді чи не вперше міське керівництво задумалося (це з ним траплялося рідко): що ж йому робити в такій ситуації? Центральна влада, як завжди, не звертала уваги на клопоти місцевої — викручуйтеся самі, як можете. Почали викручуватися. Запросили екстрасенсів, віщунів та різних ворожбитів, але ніхто з них так і не з'явився — всі вони давно залишили місто Н. І керівництву нічого не залишалося робити, як узяти з них приклад. Так місто Н. було полишене саме на себе (мер ще, правда залишався, але вже спішно пакував чемодани). Виходу не було, і правоохоронці звернулися по допомогу до Інтерполу.

Городяни просто ціпеніли й заклякали з постраху, костеніли й дерев'яніли самі правоохоронці, а з Інтерполу — ні слуху, ні духу.

Постало питання про евакуацію городян з міста Н. Але куди? Хто прийме таку галайстру, таке скопище? Найпростіше було послати їх за відомою в народі адресою: під три чорти. Проте обивателі чомусь не хотіли йти за таким популярним серед владних структур дороговказом. А силоміць електорат туди, на жаль, не пошлеш — демократія.

І тоді мер міста, спакувавши нарешті свої чемодани та купивши персонального літака, вилетів у якесь Антигуа, де, переказували, був найменший процент за банкові вклади: буцімто благати Інтерпол про надання допомоги, для чого прихопив із собою все своє сімейство, в тім числі тещу і пуделя Гошу. (Всім було добре відомо, як тяжко Гоша переносив авіаперельоти і тому ніколи не літав зі своїми господарями відпочивати на Канари, тож це зайвий раз засвідчило: на які тільки жертви не йдуть наші керманичі задля народу).

Ось тоді місцевий сценарист, широко відомий у вузьких колах, Саливон Дереза привселюдно заявив, що далі терпіти вибрики злощасної Тіні не збирається, а тому негайно розпочинає писати сценарій багатосерійного телефільму "Тіні не зникають опівночі". А за можливі наслідки відповідальності він не несе!

І тут виявилося, що Голівудові цього тільки й треба було! Його керівництво негайно примчало у місто Н. знімати отой безконечно-серійний телефільм "Тіні не зникають опівночі". Саливон не встиг навіть скласти бодай приблизного плану першої серії, як Голівуд її вже й зняв. У масовках були задіяні всі мешканці міста Н., і кожному з них Голівуд відвалив значну суму в доларах. Усі лишилися задоволені і чи не вперше пораділи, що саме до них — спасибі йому! — чорт (чи хто там з його братії?) приніс Тінь Дракули. До всього ж Голівуд оголосив, що зніматиме про Тінь Дракули в місті Н. чи то п'ятдесят, чи то і всі сто серій. І це буде лише перший блок трилера. Але неодмінно в кожній серії передбачені такі масовки, у яких задіють усіх мешканців міста — за долари, звісно. Оскільки ж городяни уже давно не отримували не лише пенсій, а й зарплат, то для них це виявилося манною з небес. Але правоохоронці, нічого не розуміючи, все ще намагалися спіймати і ліквідувати Тінь вампіра. Обивателі вдарили на сполох: а якщо вони й справді — серед обивателів ще траплялися такі, що вірили в чудеса — знешкодять прибуткову для них Тінь? Тоді Голівуд перестане знімати безконечні серії, і вони втратять єдиний свій заробіток.

Було спішно скликано всеміський мітинг, на якому й створили Громадський комітет захисту тіні того кровопивця, містом прокотилися багатолюдні демонстрації, учасники яких несли транспаранти: "Руки геть від Тіні Дракули!", "Тінь Дракули — народне багатство!", "Ми з тобою, Дракульчику!", "Пий з нас кров — аби ми були щасливі й заможні!", "Кров людська не водиця, її завжди вистачало і вистачить!". А тим, кого Тінь Дракули все ж таки ловила й цмулила з них їхню крівцю, порадили терпіти і нікому не скаржитись. У крайньому разі заявити, що вони цілком добровільно давали пити з себе кров, як-то споконвіку заведено в нас...

А невтомний Голівуд тим часом приступив до зйомок ...надцятої серії свого безконечного серіалу про походеньки Тіні Дракули, і мешканці міста Н. нарешті заспокоїлись: на їхній вік масовок вистачить, а більшого їм і не треба. Крім того, на захист Тіні Дракули дружно виступили і всі стонадцять офіційно зареєстрованих у місті Н. політичних партій, а одна з них, найстаріша і найбуваліша, заявила, що навіть взяла її на озброєння, адже тільки "пускаючи кров", але під прапором невмирущого і постійно живого, хоч і мертвого Дракули ("і в цьому нас ще і ще раз переконує досвід недавнього минулого"), можна нарешті збудувати для трудящих давно обіцяний щасливізм.

А тим часом з Антигуа чартерним рейсом спішно примчав збіглий було мер міста Н. і на мітингу однозначно заявив: оскільки він, ім'ярек, довів увірений йому народ до повного благополуччя, то доведений ним до повного благополуччя народ має висунути його кандидатом на посаду президента країни і неодмінно обрати його.

Доведений до повного благополуччя народ міста Н. спішно висунув свого керманича на найвищу в країні посаду. Тож не виключено, що невдовзі мер міста Н. доводитиме до повного благополуччя ще й увесь народ тієї країни, адже такий у нас... народ. Доведений. Та й тіні справжні не зникають опівночі. Принаймні, поки що.

 

СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК  І  К

Водився колись у лісі дрімучому біля Чернігова один Соловей... Ні, ні, не той, що тьохкає, в чиєму співі буває до сорока колін і якого ми зазвичай звемо із зменшувальним суфіксом — соловейко, а той, що свистів-гоготів і свистом своїм та криком-уханням людей убивав. Чорнознаний на Русі розбійник, якому хіба що богатирі, на кшталт Іллі Муромця, ще якось могли нам'яти боки.

Напівчудисько-напівлюдина, він сидів у гнізді, що було на дванадцяти дубах, зірко вдень і вночі пильнуючи видноколи, дорогу люду перепиняючи. А для більшості — то й узагалі назавжди її уриваючи. Як загледить, бувало, та почвара, що хтось іде чи їде, аж підстрибує на радощах на гіллі. А тоді як заухкає, як засвистить — таке зчинить у світі білому, таке!.. Дерева аж до землі виляжуть, у самому Чернігові маківки на церквах повигинаються, скло в горницях тріскається і з дзенькотом розсипається, коні, охоплені жахом, рвучи прив'язь, із конюшень у світ за очі вибігають... Богатирі, і ті, траплялося, на землю падали й на чотирьох хто куди рачкували... А той розбишака ще й ще як засвище — людей мов сміття яке здуває, ніхто й близько до зайди-голови не здужає підійти... "Допоки ж на Русі розбійники верховодитимуть?" — бідкаються русичі, та що вони вдіють. Князь далеко, а душогубець близько.

Мав той свистун-коротун надприродні здібності, щодень людям капостив, шкоду їм безкарно чинячи, безневинних убиваючи. Так, з доброго дива! З нудьги свистом-гиком забавлявся. А край той, споконвіку руський, своєю вотчиною на правах займанщини проголосив, і туди вже ніхто й поткнутися не смів.

Сидить, значить, той куцак-недоросток у гнізді на дванадцяти дубах, звично на дорогу баньки вилупивши, — порожньо на дорозі. Не видко ні пішого, ні кінного — край обезлюднів, усі десятою дорогою обминали розбійницьку пущу. А тим часом князі у своїх стольних і не стольних градах бенкетували, богатирі перед ними для забавки герці влаштовували, на мечах билися та боролися, князів потішаючи, гуслярі їм славу співали, скоморохи ряджені потіхами їх ублажали...

Нудно Солов'ю-розбійнику, притулить волосату долоню дашком до вирл своїх — чергову жертву видивляється... Де ж вона? Чого бариться? Чого не йде Солов'я потішити?.. Бо з самого ранку на шляху ані душечки. От і спробуй у таких умовах путньо згубу людям чинити. Так чого доброго й квартальний план з пакостей не виконаєш. Тільки й утіхи, що друг Горинич бувало прикурить, чи подруга Баба-Яга, пурхаючи, прилине — попасталакати, покелихувати...

Аж гульк! Хтось виткнувся на шляху. Соловей спішно сліпи протер, придивився, аж то добрий молодець дорогою ще — проти сонця на ньому шолом із заборолом блищить, на грудях — кольчуга, здоровенний двосічний меч у руці...

"Еге-ге-ге, — засовався карлик. — Та це, наче... богатир... Не інакше, як битися зі мною преться.. Спробуй такого свистом здути — пуп розв'яжеться! Здоровенний, зараза! Аж кінь під ним присідає, аж земля під ним прогинається... Ой, буде мені непереливки! Вже й у носі закрутило..." — чхнув і сам собі побажав здоров'я.

Задумався, що з ним узагалі траплялося рідко, раз на сто чи й більше років. Що богатир ще — нічого дивного. Русь іздавна богатирством славиться, героями та хоробрими воїнами. Дозоляли вони Солов'ю-розбійнику, особливо Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня Никитич та дружки їхні... Цей теж вочевидь із їхньої дружини. Чи й подолаєш його свистом. Але спробувати треба, бо ще з гнізда викине...

Звично заклав Соловей-розбійник пальці до рота, надувся, як бульба, та я-а-ак свисне!.. Аж виляски пішли — ледь чи не за тридев'ять земель. Наче ураган пронісся, все засвистіло, завило, загоготіло й загуло, і світ білий померк. Дерева затріщали й понахилялися до сирої землі. Листя — вихором із них!

А богатиреві хоч би що! Тільки бахмут його захрипів, головою замотав, наче його ґедзі обсіли. Шкірячи зуби, він присів на задні розкарячені ноги — аж земля під ним прогнулася, але встояв. І вершник у сідлі втримався, забороло насунув на пику свою, нагнув голову на бичачій шиї і суне до Солов'я-розбійника, як і сунув, — гроза грозою! Хмара-хмарою! Наче не людина, а кам'яна брила.

Соловей-розбійник поспішно набрав у груди ще більше повітря, квапно сунув тремтячі пальці до пельки своєї, але тільки зашипів та захрипів. Пшик лучився в нього з тієї потуги. Наче зіпсоване повітря з нього вийшло, і все.

"Старію, — мерзлякувато зіщулилась та харцизяка. — Та й холодного пивка з льодника вчора у Бабці-Яжки перебрав. От і вийшов не свист, а каркання гаврана".

Але вирішив, — а що мав робити? — виду, що здрейфив, не подавати.

— Ба, ба!.. Кого принесло? Давненько таких у своїй вотчині не здибував. А тут такий гість — руський богатир власною парсуною! Не інакше, як герой билинного епосу... Та постій, хоч помилуюсь тобою, Геркулес, як давні греки казали. Здоровидло по-нашому. Моцар! І тобі ото жити набридло? Га? У розквіті, так сказать... Чи не той тебе прислав? Не Ілля Муромець? Чи князь ваш нарешті прочумався від гульок і за безпеку руської землі надумав узятися? Але як ти посмів, необачний, зі своїм поганим конем у моє князівство поткнутися?

— Це не твоє князівство, курдупель, а — руська земля.

— Прогуляли та проспали ви свою руську землю, — регоче криворукий криволап. — Тепер на Русі наші володіння. Це моя займанщина і часи мої настали. То кажи, чого приперся до мене гостем незваним? Бо як свисну на повну силу — рачки зі своїм коником поповзеш. Чи й кістки потім позбираєш. Сам знаєш, таких свистунів, як я, на Русі більше не водиться.

— І таких богатирів, як я, — одказує той.

— Ой-ой! Налякав, аж жижки затремтіли, — розкаряка та у своєму гнізді по-справжньому злякалася. — Побачимо, який ти насправді дужак! Чи тіко вдаєш із себе витязя билинного. Ось як свисну...

— Хоч і маєш свистало, а краще не свисти.

— Чого це?

— А того... — насмішкувато прибулець. — Бо жінка в тебе буде без отого самого...

— Смієшся? — засовався карлик у гнізді. — Терпіння моє випробовуєш? Так воно ось-ось лопне. Кажи, чого приперся? Битися чи...
— Миритися, миритися, — поспішно каже богатир і меч свій у піхви засовує. — Як кажуть, краще солом'яна згода, ніж золота звада.

— О-о!.. Це щось нове — руський богатир прицурганився миритися із Солов'єм-розбійником — як ви мене величаєте! Вітаю! З цього б і починав. То які твої пропозиції, хвацький молодцю?

— Дружба і служба.

— Овва! То ти, місцевий геракле, шукаєш заробітків? — і геть ожив Соловей-розбійник. — Такі молодці, як ось ти, мені потрібні. А ти що — без роботи?

— Майже...

— Вітер у твоїх кишенях свище, як я оце у гнізді? Зарібку шукаєш? Хіба тобі князь не платить за вірну службу?

— Іноді щось там тицяє — здебільшого недогризки зі свого столу. Та й те — зарідко. А в мене — жона, діти. Коня, й то, прогодувати княжого зарібку не вистачає — дорожнеча нині на Русі. Та й ота сама... ін... інфляція. Навіть на богатирське жалування довго не протягнеш...

— Ф'юу-уть, — задоволено присвиснуло те чудисько. — Дожилася Русь... Тисячу літ її богатирі були при ділі, а це... Ти ж споконвіку охороняв руські землі.

— Півжиття мого минуло на порубіжжі, — зітхнув богатир.

— Невже вашим князям стали непотрібні й богатирі?

— А це ти сам у них запитай. Більшість наших уже давно з княжої служби порозбігалися. У приватні охоронні системи. Хто до Змія Горинича та його кодла подався, хто ще куди... А я оце до тебе прибув — бери на службу. Не прогадаєш.

— Можу й узяти. Я тут у пущі збив груповуху — Товариство з обмеженою відповідальністю "Соловей-розбійник і К°". Потрібні наймити. Охоронці мого дорогоцінного тіла. Платитиму щедро, як істинному богатиреві — десять тисяч баксів на місяць. Ідеш?

Як почув про таку суму богатир, та ще у валюті, ледь на радощах з коня не звалився.

— Про що мова? Коли накажеш приступати до виконання обов'язків з охорони твого дорогоцінного тіла?

— Та хоч і зараз. Укладемо альянс і — стережи-бережи мене. Чим довше я тут свистітиму, тим міцніше ставатиме твоє благополуччя. А там, дивись, і повноправним членом ТОВ "Соловей-розбійник і К°" станеш. Давай свою десницю.

Руський богатир та Соловей-розбійник міцно потисли один одному руки. (Карлик, правда, аж поморщився, як те здоровидло стисло йому длань). Обоє залишилися задоволеними: руський богатир, — що віднині матиме за що жити, чим сім'ю утримувати і коня годувати, а Соловей-розбійник, — що тепер нарешті розбійничатиме на Русі на повну силу — без оглядки на свою безпеку. На випадок чого руський богатир його захистить і скривдити нікому не дасть.

І свистун на радощах, що провернув таке дільце, так засвистів, що сам ледве в гнізді утримався...
 

КУКУ В РУКУ

Фентезі

У ті дні архінародний депутат Ан'їарку (планета Ялмез) Інгрід Ку-ку-кало (з наголосом на "о", найпоширеніше тамтешнє національне прізвище, адже на Ан'їарку усі люблять кукукати, менталітет у них такий) втратив сон. Це ж треба! Він не спав не лише у Найвищій Раді, де, зручно сидячи у зручному кріслі, десятиліттями благополучно передрімував сесії з відкритими — навчився за роки депутатської діяльності,— очима. І, навіть, не просипаючись, встигав оперативно натискувати потрібні кнопки за прийняття потрібних рішень,— а й удома, в рідній постелі під теплим боком пухкенької Пульхерії Созонтівни, свого друга і помічниці, де йому особливо смачно спалося і де він зазвичай хропів по-богатирському, надолужуючи прогаяне на роботі (в НайРаді хропіти депутатам було суворо-пресуворо заборонено).

І ось — нате вам!— урвалася коту масниця! "І. сам же й винуватий, дурило!" — з любов'ю казала Пульхерія Созонтівна.

Стійке неспання почалося після того, як Інгрід Ку-ку-кало виступив ініціатором і зачинателем нового руху серед депутатів, прокукавши десь приблизно таке: аби наблизитись до рідного народу, себто електорату і пожити його життям і нарешті збагнути, а яке ж воно насправді, закликаю вас, брати-депутати, місяць виконувати свої обов'язки без будь-яких благ! Себто аж цілий-цілий місяць побути без гараздів (і не брати, навіть тоді, коли дають!) і той цілий-цілий місяць триматися на самій лише зарплаті!

Прийти до такого історичного рішення і стати зачинателем нового руху серед депутатства Ку-ку-кало було непросто. Тим більше, на всю країну оголосити: "Я, такий-то, беру на себе підвищене зобов'язання аж цілий місць — 31 календарний день хвилина у хвилину!— обходитись без благополуччя. І закликаю братів-депутатів усіх рівнів узяти з мене приклад. Гуртом витримаємо місяць без благ. Це ж усього лише місяць, бодай і цілий. Ризикнемо, браття! Хіба ж ми не козаки? Хіба не втримаємо, защітнікі трудящихся?!"

Жаль, але брати-депутати хоч морально й підтримали зачинателя нового руху (правда, обізвавши його про себе благуватим!), але з обережності не спішили з нього брати приклад, а вичікували, аби переконатися чим для нього скінчиться така ініціатива. А тому вже не було куди відступати. Сказавши "а", він змушений був казати і "б". Кукнув — не задкуй!

Ось тоді ініціатор та зачинатель нового руху і втратив спокій. І, що головне, сон. І в сесійній залі, і вдома, зробився неспокійним, безпричинно зітхав та все подумки терзався — чи не поспішив він передчасно зі своєю ініціативою, як відомий Пилип з конопель? Все ж таки аж цілий місяць обходитись без благ — це вам не жарти!

У ті дні його помічниця (вона перебувала на зарплаті) і соратниця для душі та тіла повсюди роздавала інтерв'ю, а про моральний та психічний стан Ку-ку-кала навіть випускала спеціальні бюлетені, як ото випускають про серйозно хворого.

— Що я вам скажу? — зітхала Пульхерія Созонтівна. — Другий день не спить наш захисник трудящих — ні у сесійній залі, ні вдома після обіду. Наче, даруйте, кукільвану наївся. Хвилюється чи зрозуміє його електорат, він же народ? А раптом він не схвалить ініціативу свого обранця, місяць обходитись без благ?

— Слава Богу,— виступаючи по національному телебаченню, радісно вигукувала Пульхерія Созонтівна й затято хрестилася та била поклони. — Народ не осудив нардепа Ку-ку-кала за його ініціативу місяць обходитись без будь-яких благ. І це при виконанні депутатських повноважень. Народ підтримав свого обранця і цс дало Інгріду нові сили триматися без благ. І він тримається. Вже цілих два дні.

На третій день того тримання у НайРаді було спішно створено Надзвичайний Комітет по підтримці мужнього нардепа. Одразу ж він прийняв таку ухвалу: морально підтримуючи депутата Ку-ку-кала, Комітет постановив: на той місяць, протягом якого ініціатор нового руху буде обходитися без додаткових вигод, виділити йому ще одну зарплатню, а по всій країні оголосити збір пожертвувань аби нардеп міг стійко протриматися аж цілий місяць без благ. Після закінчення місячного строку відправити його в урядовий реабілітаційний центр, а потім — теж за державний рахунок, — на тамтешні Канари для підтримки здоров'я.

І тоді ж на Ан'їарку було кинуто всенародний клич: "Всі гуртом допоможемо народному захиснику протриматися місяць без благ! Куку в руку!"

А треба вам сказати, що вислів "Куку в руку", це приблизно те, що на Україні, приміром, називається давати-брати хабара. Тільки на Ан'їарку це облагороджено і "Куку в руку" там означає збір-принесення добровільних пожертв та подарунків — неодмінно від щирого серця! — чиновникам різних рівнів та нардепам при вирішенні тих чи тих справ і зокрема всезагальної справи покращення життя рідного народу.

Чи витримає народний обранець аж цілий місяць без благ, поживемо та й побачимо. Збір добровільних пожертвувань на його підтримку успішно триває по всьому Ан'їарку!


СТО МЕТРІВ ВОЛІ

— ...І взяв я службу в Дядька, який і призначив мене в найми на посаду Собаки, — на схилі віку любить розказувати старий Вовк онукам своїм. — Виділив мені Хазяїн персональну будку, на добрий кований ланцюг мене посадив, персональну алюмінієву миску для харчів поставив: служи, Сіроманець! Гавкай!

— І ти... гавкав? — дивуються нетямущі, наївні щенята.

— Те-те!.. Молоде — дурне, — поблажливо гарчить Дід. — На те й служба. На ній, дорогенькі мої, незчуєшся, як і загавкаєш! Ось так і зі мною лучилося. А втім, це наука нехитра. А з часом і звик гавкати — де треба, звісно, на кого треба. І лащитись умію. Теж — де треба й до кого треба. Служба, гав-гав, така. Старався.

— І як же це ти, Вовк-Вовчище, та раптом собакою став у Хазяїна? — все ще не можуть второпати (що з них візьмеш — сліпці малі!) — щенята. — Ліс на будку проміняв, волю вовчу — на собачий ланцюг...

Сірий починає сердитись.

— Що ви знаєте, гав-гав, про життя, що так пасталакаєте? Поживіть, послужіть! От я, наприклад, — на ошийнику, бачите? — медаль маю. "За вірну собачу службу". А це не кожному й собацюрі вдається. Не те, що нашому братові-волонтерові. Уміння гавкати й хвостом крутити приходить лише з роками та роками служби! А я дослужився. Почесна звання маю — "ЗАСЛУЖЕНИЙ ГАВКУН". А ще — шану, місце під сонцем, зайву кістку в раціоні. Ось подивіться: "Маслак цукровий". Заслужених гавкунів завжди щедріше годують... А хіба всього цього досягнув би я в лісі, гав? Ось нині книгу мемуарів закінчую — вам на науку. Потомству в приклад: «На ланцюгу волі!» називається... До речі, нашийник у мене персональний, іменний, виданий у довічне користування. З правом передачі нащадкам. Вам же, щенята сліпі, й передам свої кайдани заслужені. Не як реліквію, а щоб і ви в них добре служили і по-собачому гавкали. Зважте, — без ланцюга не відаєш, якої довжини твоя воля. І не слухайте тих, хто підвиває, що воля в них коротка. Це не що інше, як наклеп. На наших славних, добрих, щедрих Хазяїв! Воля, дарована ними, — не коротка і не довга, а в акурат, — по довжині ланцюга. То що з цього виходить, га? Правильно. Треба вірно служити, аби довший цепок заслужити. Все тут справедливо: вірна служба — довший ланцюг, а довший ланцюг — більше в тебе волі. На зайвий метр чи й навіть два. І тому я заслужено вільний, адже маю найдовший ланцюг-цепуру. Аж на сто метрів у довжину! Гуляй — не хочу! Тож і затямте, щенятка мої, — заслужиш довший ланцюг, матимеш і волю довшу. Тільки й того, гав-гав!..


БЛАГОПОЛУЧЧЯ НЕ ПРОЙДЕ!..

Того року постійно витривалий народ України, як завжди, щасливо бідував і ніщо, здавалося, не віщувало аніякого лиха, і тим більше процвітання, як зненацька Задивлений вперед Всенародної Конституційної Партії Бідності (ВКПБ), яка успішно правила країною, одного ранку загледів на підступах до кордонів України щось підозріле, якусь таку... мм... — чи ж бува не капіталістичну? — метушню.

Придивившись пильніше, Задавлений вперед похолов. Так і є! Найгірше, що він запідозрив, справдилося: до кордонів підступно наближалася зона благополуччя, яка ось-ось могла накрити Україну, що нічого не підозрюючи, традиційно бідувала і — прощай тоді віковічно-щаслива бідність, народ зануриться у так зване благополуччя, як у бездонну прірву.

У вищому керівництві ВКПБ зчинилася паніка — ніхто не хотів брати на себе відповідальність, а деякі панікери, заражені демовірусом, з переляку висловили пропозицію: у зв'язку із зоною благополуччя, що насувалася на Україну, негайно перейменувати партію на — Всенародну Конституційну Партію Благополуччя, тим більше, що абревіатура залишиться незмінною

— ВКПБ. А тому й гасла типу "Від перемоги до перемоги нас надійно веде вірна ВКПБ!" не доведеться й змінювати.

Політбюро було в паніці. Повідомлення дозорів з кордонів надходили одне одного тривожніші — ось-ось Україна увійде в зону благополуччя. До того, як доповів шеф СБ на архісекретній нараді, всередині країни активізувалися крайні праві, які, вітаючи прихід в Україну благополуччя, вже почали створювати в підпіллі групи сприяння тому благополуччю.

Підлив масла у вогонь і прем'єр-міністр, заявивши, що уряд не витримає всезагального благополуччя і змушений буде в повному складі піти у відставку. "А з нами,— загрозливо додав він,— полетить шкереберть і партія векапебе, яка від перемоги до перемоги невідомо куди нас веде!"

Але, на щастя, знайшлися і стійкіші векапебевці.

— Наш бідний, але вірний народ упевнено йде генеральним курсом, накресленим нашою партією, — заявили вони. — Народ не збити на манівці ніякими благополучями. Геть благополуччя! Ми не дозволимо знущатися з нашого багатотерпеливого народу та експериментувати над ним!

Довелося спішно піднімати з постелі Генерального бідняка ВКПБ, який саме знаходився в санаторії, який у свою чергу тимчасово знаходився на Канарських островах — у зв'язку з фінансовими труднощами.

— Ніяких перейменувань партії! — твердо заявив незламний керманич українського народу. — Тим більше, ніякого благополуччя!

І видав на-гора кілька партійних лозунгів, які підлягали негайному розтиражуванню і втіленню в життя на даному етапі:

— Чим трудніше нашому героїчному народові, тим легше нам боротися з його постійними труднощами!

— Чим бідніший народ, тим легше його ощасливлювати ідеями про світле майбутнє і побудову раю в окремо взятій країні. Запам'ятайте: ми — партія бідних, а тому наш народ теж повинен бути бідним!

Ні на мить не вагаючись у своїй правоті, керманич віддав кілька історичних директив:

— Негайно вислати до кордонів бойові загони ВКПБ! Скрізь і всюди суворою революційною рукою карати панікерів і прибічників ощасливлення. Народу — триматися! Всім дружно лягти трупами або й кістками, але удачу в Україну не пропустить! Винних, які завдяки своїй хронічній сліпоті й безпечності проґавили підступний прихід до України ворожого нам благополуччя, жорстоко покарати: віднині таким ніяких Гаваїв, Канарів, Монако чи й, навіть, Кіпрів! Віднині такі відпочиватимуть лише на отєчєствєнной території разом з народом, але трохи на відстані, у спецрозпридільниках. Заодно заборонити таким пересилати гроші в банки Швейцарії чи й, навіть, Антигуа, не кажучи вже про купівлю палаців в різних там Сан-Францисках! Крім того оголосити всезагальну мобілізацію народу під гаслом: "Всі на боротьбу з розпроклятим благополуччям!"

Роз'яснити народові, що усілякі гаразди, щастя-доля — це підступи ворожої нам пропаганди Заходу і своїх відщепенців, що це лихо, яке нас спіткає, а тому народ повинен з відразою рішуче і назавжди відкинути загрозу процвітання! Народ як бідував, так і далі вірно й надійно бідуватиме під керівництвом нашої партії. Україна в небезпеці! Наше отєчєство ніколи не приєднається до зони благополуччя і гарантом цьому виступала, виступає і буде виступати наша ВКПБ!

— Щодо мене особисто, — додав далі керманич, — то тільки закінчиться в санаторії "мертвий час", який навіть мені не дано права порушувати, так я негайно залишаю Канари і беру курс на рідну неньку Україну, щоб особисто й далі керувати боротьбою з везінням і далі успішно вести наш вірний народ назад до рятівного злидарства! Задивленому вперед, який перший загледів лихо, присвоїти почесне звання Заслужений бідняк України, щоб він і далі пантрував кордони України, щоб ніяке благополуччя більше й на гарматний постріл не посміло підійти до України, хоч і бідної, але процвітаючої країни!


ЗЛЕТ І ПАДІННЯ КІНДРАТІЯ 1-ГО ІЗ ЗОЛОТОНОШІ

Жив собі та був собі у славній Золотоноші, що на Черкащині, один дідок. Звали його Кіндратом. А баба звала його просто: дід. Та й усе. І правильно, бо дід він, як... дід — нічого особливого собою не являв. Як кажуть, типовий старий пенсіонер. Таких не лише в Золотоноші -— по всій Україні повно. І ось яка з ним одного разу приключка лучилася — з доброго дива.

Рибалив він собі потихеньку — річка там у них є, Золотоношкою величається. Любив старий на ній рибалити — коли карасиків піймає, коли плотвиць чи окунців... Дивись, і приварок до столу, бо нині на саму пенсію й ноги можна випростати.

А треба вам сказати, що в тамтешній річці Золота рибка жила(можливо, тому й річка звалася Золотоношкою?). Ну, жила вона собі та й жила, аж доки одного разу не потрапила в мережку діда Кіндрата. А далі події розвивалися точнісінько як у відомій казці.

— Відпусти мене, діду, — людською мовою (а втім, коли захочеш жити — будь-якою мовою заговориш!) почала благати старого Золота рибка. — А я тобі за це будь-яке твоє прохання вволю.

— Бартер, значить, на бартер? — старий дещо в сучасній термінології розбирався — радіо іноді слухав.— А чого? Навару з тебе ніякого, мона й спробувати. Та й пензія в мене... одна лише назва. І півста немає. Не знаю, як і жити. Он у депутатів, кажуть, ого які пензії!

— Нема проблем, — з готовністю рибка. — Іди собі, діду, додому, буде в тебе депутатська пенсія — 610 гривень на місяць, плюс на стільки ж ще різних пільг.

Причимчикував старий до свого обійстя, аж ґуль — листоноша.

— Агов, діду?! Пенсію вам принесла. Одержуйте 610 гривень.

— Не обдурила, значить, Золота рибка,— радо Кіндрат і бабі своїй, Килині, каже: — Теперечки будемо й ми багатенькими...

— От іменно — багатенькими! — єхидно дідова половина. — А не багатими багатіями, як оті... нові...

І, замість того, щоб обрадуватись щедрості Золотої рибки і, взагалі, везінню, що нарешті завітало й до них, ґвалт здійняла (вона з давніх давен сварливою була).

— Як був ти, діду, дурним, таким і зостався! Багаті он на Канарах відпочивають, а я далі Золотоноші й носа не показувала! (Ніс у баби такий, що було що показувати!) А ти — багатенькі... — передражнила вона старого. — Не знаєш ти багатеньких! Чого витріщився, як баран на нові ворота?! Бери ноги в руки та чимдуж до Золотої рибки — хай вона відправить нас на Канарські острови (Клята баба! І де вона про ті острови почула?), де нові українці загорають та кайф ловлять!.. І щоб мені там, значить, птичка канарка прислуговувала та пісеньки на сон грядущий співала-цвірінькала...

Робити нічого. Із сварливою бабою як сперечатися, то краще її забаганку пошвидше вволити — тобі ж дешевше буде. Почовг старий до річки та й заходився кликати Золоту рибку. Завжди тиха й спокійна Золотоношка чомусь враз наче набурмосилась, брижами вкрилася, очерети в узбережжі непривітно зашушукали...

Випливла Золота рибка й питає:

— Чого тобі треба, діду із депутатською пенсією?

— За пензію депутатську — здорово наші слуги на заслуженому живуть! — спасибі — вклонився старий.— А більше мені нічого й не треба.

Але стара моя, звиняй, сердиться. А вона, як навріпиться, то хоч кіл їй на голові теши, а буде по їй. Тож хоче моя зануда — прости Господи, — відпочивати там, де круті кайф ловлять. На якихось там Канарах — не знаю чи далеко вони од нашої Золотоноші. 1 щоби там птичка, звана канаркою, їй слугувала і на сон бабі пісеньки свої, значить, співала-цвірінькала...

— Будуть вам Канари,— невдоволено рибка.— Іди собі додому!

І щоб ви думали? Другодні дід Кіндрат з бабою своєю Килиною прямцем із Золотоноші на Канари якимось там рейсом — чи не чартерним?— вилетів. В розкішному курорті для крутих біля тамтешнього міста Санта-Крус-де-Тенеріф поселилися. Тамтешня птичка канарка й справді вередливій бабі слугувала, на сон грядущий пісеньки їй співала...

Добре дід з бабою серед крутих відпочивали, в Атлантичному океані купалися, засмагли, помолоділи, з новими українцями, з якими там і не розминешся, назнайомилися.

Додому повернулися, в Золотоношу свою, старий і думає: в акурат хоч тепер баба вгамується — якої ж їй ще трясці треба? Дасть йому нарешті спокійно віку на депутатській пенсії дожити. Аж ні... Знову стара почала діда пиляти з новою силою, що її ото набралася на Канарах:

— Дурний ти, ДІДУ, дурний! Яким був, таким і зостався! Ми лише раз за житія на Канарах побували, а круті, фірмачі різні, сто копанок їм у (юкн! щороку там розкошують. Тож хочу, — вимагає, — зоб і ми належали до нових українців. А ти щоб президентом крутої фірми став і щоб гроші здорове-енною лопатою гріб!..

Робити нічого, потрюхикав старий до Золотоношки, відкашлявся, з духом зібрався і заходився кликати Золоту рибку. Довго-довго її кликав. Та ось загудів вітер, на тихій, мрійливій річечці раптом хвилі пішли, потемніла вона, як првороніла, аж старий злякався і, нарешті, випливла Золота рибка.

— Чого тобі, старий?— невдоволено.

— Та мені... нічого,— винувато прохач. — Пензії депутатської з мене ого як вистачає — всьому кутку нашому допомагаю. І голови б тобі не морочив, коби не стара моя. Мало їй Канар, забажала, щоб ми теж новими українцями поставали. А я щоб іще й президентом якоїсь крутої фірми. І щоб гроші здорове-енною лопатою ми гребли. Звиняй, рибко, але коли дурній бабі чогось забаньдюриться — то й десять розумних не зможуть розібратися. Та й життя нині таке: хто крутий, той і на коні. Чи, як по-нинішньому, на "Мерседесі".

— Шкода мені тебе, старий,— зітхнула рибка,— та доведеться бабине прохання виконати. Іди собі в свою Золотоношу, будеш ти президентом крутої фірми...

Поклонився Кіндрат Золотій рибці, яка хутко зникла в Золотоношці, повернувся додому, а там його вже "Мерседес" з охороною чекає...

Виявилось, що старий не якийсь там Кіндрат, а — Кіндратій 1-й, глава фірми, котра відає енергоносіями...

"Справді круто,— думає Кіндрат, чи то пак уже Кіндратій 1-й. — Ось і іиср я вже поживу, так поживу!.."

Сідає він до "мерса", а на задньому сидінні — фіфа в коротенькій чисто символічній спідничці, стегна свої, безсоромна, вивалила.

— Хто така?— суворо до неї Кіндрат 1 -й.

— Ваша секретарка, пане президенте,— одказує довгонога.

"Еге, — аж облизався Кіндрат, він же Кіндратій 1-й.— На дідька мені тепер здалася стара! А коли шо — віагри наковтаюся, гроші ж бо маю. Все буде о'кей! Поживу тепер, ой поживу!.."

Та жити йому осталося всього нічого, бо тільки він вийшов з "Мерседеса", як раптом з-за рогу вихопилося двоє у масках, з "калашами" в руках...

Р.S. Із повідомлення преси:

"Вчора о 15.00 двоє невідомих у масках розстріляли з автоматів крутого бізнесмена, президента фірми "Енергоносії" Кіндратія 1-го".

Кілерам вдалося зникнути з місця злочину.

Прокуратура по факту збройного нападу відкрила кримінальну справу. Висунуто кілька версій убивства Кіндратія 1-го і серед них дві основні: переділ сфери впливу, відмивання тіньового капіталу.

Як повідомила на прес-конференції вдова загиблого баба Килина, вона збирається подавати позов на Золоту рибку з вимогою виплатити їй грошову компенсацію за завдані моральні збитки в сумі, яку позивачка визначить трохи пізніше.

Правоохоронці відрядили до берегів Золотоношки спеціальну бригаду риболовів із сітками — для виловлення Золотої рибки, яка ймовірно причетна до вбивства.

Річка Золотоношка оперативно взята в суцільне кільце, але покищо вдалося виловити лише дрібну рибку, котра все одно буде відповідати перед законом за скоєне злочинство".

 

Із книги «Пригоди богині Іштар»

ЯК ДОБРЕ БУТИ ГЕНЕРАЛОМ

Справді — добре. Хто проти цього заперечить? Золоті погони, штани з лампасами малиновими. Полки й дивізії у підпорядкуванні. Щомиті перед тобою струнко витягуються. І не тільки у війську. Хоча й у війську теж. А ти перед ними — перед полками-дивізіями-бригадами — гроза-грозою! Цар і бог, і батько-командир в одній особі!

— Нє рассуждать!!!

І всі блискавично, навіть не задумуючись, виконують твої накази — без отих самих... "рассуждєній". Генерал їх не любить. А в нього... золоті погони, штани з лампасами, полки-дивізії-бригади йому підлягають. Цар і бог, і отець-командир в одній особі! Справді, де вже тут... "рассуждать".

Генерал любить, щоб виконували все, що він велить. Навіть коли встане не з тієї ноги. А все, що він велить — закон. Писаний і неписаний. Все одно. Зі свого боку, генерал усе може. Якщо він справжній. (А де ви бачили несправжніх, приміром, генералів?!) Навіть забивати голи під час футбольного матчу. Навіть не беручи участі у самій грі.

Десь по Другій світовій командував Прикарпатським військовим округом генерал Б. Де й здійснив свій найбільший генеральський подвиг.

Захоплювався він футболом, не пропускав жодної гри у своєму окрузі. Нічого в цьому, звісно, поганого не було, адже й генерал має право захоплюватися футболом. Але якось розігрувався кубковий матч між армійськими футбольними командами Прикарпатського військового округу. Того самого, де генерал Б. був цар і бог, і батечко-командир.

Генерал зі своїм почетом сидів на трибуні.

І раптом під час гри трапилося грубе порушення правил. Нічого, правда, особливого — це, на жаль, ще трапляється у наших — та й не тільки наших — футболістів.

Пролунав свисток, і суддя матчу призначив пенальті. У ворота тієї команди, яка й порушила ті правила.

І тут генерал Б. схопився й вигукнув:

— Правильно! Я схвалюю рішення судді (у судді, який призначив пенальті, відлягло від серця) призначити гол у ворота тих, хто порушує правила. Але додайте гол у їхні ворота ще й від мене!

Наказ командуючого ніхто не посмів проігнорувати. І хоч він теж порушував правила гри, але у ворота команди, що порушила правила, було забито з двох пенальті два штрафні голи.

Один за одним. Без передиху. Один від судді, другий від генерала. Щоб знали футболісти, як порушувати правила гри! І це ж добре, що генерал велів забити лише один гол "від себе особисто". А міг і десяток їх угепати. Хто б йому посмів завадити — золоті погони... штани з лампасами... полки-дивізії-бригади у його підпорядкуванні.

Як подумаєш іноді — на які тільки подвиги не здатні наші славні генерали! Особливо, коли вони мають необмежену владу (і не тільки у війську). Хоч у погонах і лампасах, хоч без погон і без лампасів.

Варто зазначити, що більшого подвигу, як цей, що його здійснив під час матчу генерал Б., не вдавалося здійснити ще жодному генералові у світі. Ба, навіть, генералісимусу!

А генералів у нас!.. І кожний готовий забити від себе гол!

Чому багато генералів? На це відповів російський поет-пісняр Михайло Танич, написавши пісню, що швидко стала популярною. Пригадуєте:

Как хорошо быть генералом!
Как хорошо быть генералом!
Лучшей работы,
Я вам, сеньоры,
Не низову!
Стану я точно генералом.
Буду я точно генералом,
Если капрала,
Если капрала переживу!

Як добре бути генералом...

Справді, добре. Хто ж проти цього заперечить.

Одне тільки погано: багато у нас генералів. Прямо якесь перевиробництво їх. І не тільки у війську. Хоча, й у війську теж.

Куди не поглянь — генерали, генерали, генерали!..

У погонах і лампасах!

Без погонів і без лампасів, але все одно генерали.

І всім, звісно, подавай рядових — щоб вони їм той... Генеральські голи могли забивати. Порушуючи правила. Але, правда, тоді, коли ми ті правила порушимо.

Як далі так піде, рядових у нас скоро катастрофічно не вистачатиме. Доведеться таким на груди таблички чіпляти (унікуми ж бо!):

"РЯДОВИЙ. ОХОРОНЯЄТЬСЯ ЗАКОНОМ".

Бо всі хочуть бути генералами. Недарма ж і в пісні співається, що це добре. (Пісні про те, що добре, мовляв, бути рядовим, чомусь досі так і немає). А хто у нас установлює закони? Правильно, генерали. А виконувати їх доводиться нам, рядовим. Велить генерал ще й від нього особисто забити у наші ворота гол — заб'ють!

Справді, добре бути генералом. Хто ж проти цього. Хоча нам вище капрала навряд чи вдасться піднятися. А капрал — це не те. Генералом краще. А тому, як і колись, як і раніше командують (і не тільки у війську) все ті ж генерали. Які мають право (хоч і неписане, звісно, та що з того!) забивати від себе голи у наші ворота. Що вони й роблять.

Р.S. Написав сію штукенцію, а тепер і думаю-гадаю... А раптом якийсь генерал її прочитає, штукенція сія йому не сподобається і він скаже:

— А забити цьому писаці гол від мене у його ворота!

І — заб'ють. Я ж бо рядовий. А таким дуже легко голи забивати. Чим наші генерали — у погонах і лампасах, без погон і без лампасів — постійно й користуються.


ОДНИМ МАХОМ УСІХ ПОБИВАХОМ

Ні, не дарма так називається новий танк, що днями надійшов на озброєння до нашої загалом непереможної армії. А прозвали його так — "одним махом усіх побивахом" — солдатські дотепники, які за словом до кишені не лазять. І прозвали недарма. Досить новому танку — аналогів якому й у світі немає — один раз бабахнути... Пардон, вистрелити, і — все. Кранти! Амба! З ворогами покінчено. Раз і назавжди. Ось як наш незамінний уряд (а його й справді ніяким способом не можна замінити, а сам уряд у відставку не бажає йти — "Нема дурних, — кажуть міністри. — Та й працюємо ми добре. Навіть дуже добре!") дбає про безпеку рідної країни. Такому чудо-танку вороги і взагалі ніпочім! Ні на землі, ні в повітрі, ні навіть у морі-окияні!

Один постріл грізної зброї на гусеничному ходу і ворогів, як уже мовилося, ніц. Немає! Все! Рідна країна може спати спокійно. І це завдяки нашому турботливому уряду, що його, незважаючи на всі підступи недругів та опозиції, невгамовно очолює тітонька Юхимонька (висококваліфікована, до речі, у минулому кухарка!) Ось як дбає наша леді Химуся, як ласкаво називають її найняті нею журналісти (ніби від імені народу) — про рідну армію рідної країни. Правда, злостивці — а в кого їх немає, — пащекують, що солдатам, мовляв, немає чого їсти, вони, мовляв, постійно голодують. Але ж армія — не санаторій. І не курорт! І не база відпочинку на Чорному чи Середземному морі. Справжній солдат — це той солдат, який хоч і три дні не буде, даруйте, хавати, а все одно матиме високий бойовий дух. Та й при чім тут якийсь там раціон (каші їм щодня вистачає, особливо перловки), що на нього постійно в бюджеті не вистачає коштів, коли армія здобула такого танка! Який... Як дотепники кажуть, одним махом усіх побивахом! Із таким танком і голодні солдати творитимуть чудеса героїзму — про це з усіх трибун невтомно заявляє тітонька Юхимонька, вона ж всенародна улюблениця леді Химуся. Новий танк справді чудо-зброя, маючи яку, наша доблесна армія надійно стоїть на сторожі нашої безпеки, тож наша країна може спати спокійно.

Навіть голодна армія ту безпеку вбереже. Бо так, як дбає тітонька Юхимонька про нашу армію — це її зізнання, — та її обороноздатність, про неї ніхто так не дбає — теж зізнання самої тітоньки Юхимоньки. Де, в якій країні є ще такий танк, як у нас? Один постріл — і всім ворогам амбець!

Правда, невгамовні недруги тітоньки Юхимоньки заявляють — і як у них тільки язики повертаються?! — що цей чудо-танк надійшов до армії всього лише в одному екземплярі. Ну й що з того? Він і один може замінити всі бронетанкові сили будь-якої країни. Правда, він лише частково зроблений із заліза та броні, багато деталей у нього — в тім числі й башта, — із дерева (правда, надміцного). Але це тимчасово, і пов'язано з тим, що в нашої країни не вистачає металу та броні. Тож деякі деталі в чудо-танку й довелося робити дерев'яними. Але тільки наповниться бюджет, танк повністю стане залізним. Навіть його башта. І навіть його снаряди, які поки що виготовляються з дерева.

На жаль, у бюджеті країни ще не вистачає коштів — не забуваймо: у світі фінансова криза! — аби виготовити для нашої доблесної армії ще один такий чудо-танк. Але тільки вони з'являться, тітонька Юхимонька розпорядиться збудувати й другий такий танк. Увесь із заліза. Навіть снаряди до нього будуть залізні. А поки леді Химуся, як ласкаво її величає — від імені народу — преса, ще невтомніше дбає про добробут країни та про її обороноздатність.

"Надійде час, — говорить наша рятівниця, — коли ми одним таким танком і справді будемо за одним махом усіх побивахом!"

У цьому леді Химуся твердо впевнена.

Особливо, заявляє вона, якщо її оберуть гетьманом, то обіцяє збудувати ще й третій чудо-танк для нашої непереможної армії.

А вона така, що й справді, як і її напівзалізний і напівдерев'яний танк, може одним махом усіх побивахом.


ПРИГОДИ БОГИНІ ІШТАР

Іштар в шумеро-аккадській міфології була богинею родючості й любові. Що може бути приємнішим за таку посаду! Дбай, щоб усіляке зело росло, квітло й щедро родило на землі і заодно даруй людям любов. Іштар зі своїми обов'язками, як говориться, чудово справлялася. Все росло, квітло й добре родило, і всі мали любов.

Та якось богині треба було доконче побувати в пеклі — її рідна сестра була повелителькою царства мертвих. Ерешкігаль її звали.

Ну, треба — то й треба. (Для чого саме — міфи не пояснюють).

Пішла. В "країну безутішну", як називали у ті часи пекло. (А втім, воно і в наш час таким же залишається — країною безутішною).

Опустившись у те жахне підземелля, у якому не затихали стогони приречених, постукала-погрюкала у ворота пекла й заходилася звати сторожа — щоб відчинив їй двері.

Стороже, стороже, відчини ворота...

Відчини ворота, дай мені зайти,

Якщо ти не відчиниш воріт, не дозволиш мені зайти,

Розламаю я двері, замок розіб'ю...

Сторож виглянув, щоб подивитися, а хто ж це там так непоштиво тарабанить у двері, загледівши Іштар, попрохав богиню почекати, а сам побіг до пані володарки пекла Ерешкігаль, доповісти, що біля воріт пекла стоїть її сестра.

Ерешкігаль трохи було розгнівалась, що Іштар, богиня життя, втручається в царство мертвих, зітхнула. Заодно збагнула: хоч життя та смерть і протиставлені одне одному, але в той же час і нерозривно пов’язані між собою.

Веліла впустити сестру. Правда, додала сторожу загадкову (не для сторожа загадкову, для нас) фразу: " Впусти згідно з давніми законами".

- Слухаюсь, пані володарко. Впущу згідно з давніми законами.

Сторож розчинив ворота й поштиво схилився: проходь, богине.
Але тут виявилося, що до самого пекла в глибокім підземеллі треба було пройти не одні ворота, а цілих сім.

І біля кожних — брамник-сторож. Повелитель, так би мовити, дверей. Хоче — впустить, хоче — і воріт не відчинить. Бо він — пан і повелитель. Біля своїх воріт. Як кажуть, цар і бог біля них. А воріт, як уже мовилося, сім. Виходить, і тих царів та богів біля них теж сім.

І ще виявилось (Іштар спершу й вухам своїм не повірила): біля кожних воріт треба було давати брамнику-сторожу мзду. Простіш, хабара.

Але та мзда — добровільна. Не хочеш — можеш не давати, ніхто тебе не присилує. Твоя воля. Але сторож тоді може не відчинити ворота — теж його воля. Бо ж, як сказано, біля воріт він — цар і бог.

Він і просив що-небудь дати йому — з прикрас чи одягу. Бо, мовляв, у царстві мертвих "такі закони". (Тільки тоді Іштар збагнула вказівку повелительки пекла: "впустити згідно зі старими законами"). І богиня Іштар змушена була давати.

Біля перших воріт дала сторожу, біля других дала. Теж сторожу, щоби двері відчинив. Біля третіх дала, біля четвертих... п'ятих... шостих... сьомих...

Одне слово, всюди. До якої брами не підходила, щоб вона відчинилася перед нею, тицяла сторожу — "за старими добрими законами".

І допоки вона пройшла всі сім брам (цікаво, для чого їх стільки поставили, адже ніхто добровільно в пекло не преться і стовпотворіння там не спостерігається?), все віддала сторожам тих брам: вінець із голови навіть зняла, підвіски з вух вийняла, намисто дороге теж змушена була зняти, а також модні зап'ястя з рук і ніг, якісь "щити з грудей", коштовний пояс, пов'язку зі стегон...

Сама ж після сьомих воріт зосталася ні з чим. І — нічого не вдієш, бо "такі були закони". Хочеш, щоб перед тобою відчинилися двері — плати.

Усі речі богині Іштар мали магічну силу, але й вони не виручили її — після проходження останніх, сьомих дверей, вона з'явилася, даруйте, голою, так її обібрали ті, хто відчиняв брами.

«І це — щоб потрапити до пекла, — обурювалась Іштар, не знаючи, чим прикрити свою голизну. — Уявляю, як оббирають брамники тих, хто намагається пройти до раю. А туди більше люду суне, як у пекло».

...Давно се діялось, давно-о!!! Тисячі й тисячі літ тому. (Чи не тому, й шумеро-аккадська цивілізація не втрималася, що в неї були такі сторожі і такі "старі добрі закони"?) А що змінилося з того, хоч звідтоді минули тисячі й тисячі літ? Адже й сьогодні, скажете ви, треба давати, аби перед тобою відчинилися ті чи ті двері "високопоставлених" кабінетів. І нічого не вдієш — "такі закони". Себто закони царства мертвих, які чомусь уже стали й законами у царстві живих. Виходить, що ми й сьогодні все ще живемо — навіть у самому раю! — за законами царства мертвих. А брам у нашім раї та різних дверей, які доводиться проходити, ох і багато! І щоб вони перед нами відчинялися, мусиш, як богиня Іштар тисячі літ тому, давати... давати... давати...

І це при тому, що Іштар усе ж таки була богинею. Але змушена була давати, аби перед нею відчинялися двері, а що залишається робити нам, простим смертним?


ПРО ТОВАРИШІВ ІЗ СУЗІР'Я АЛЬФА ЦЕНТАВРА

Виявляється, це таки правда. Страшна правда! Нашу планету Земля вже давно відвідують представники... позаземних цивілізацій. За що купив, за те і продаю. Жах, одне слово. А раптом вони... ну, ті представники позаземних цивілізацій та якісь космічні шахраї-пройдисвіти, волоцюги й махінатори? А ми з ними... А ми їм повіримо. Страшно й уявити, що чекає нашу планету і рід людський на ній.

Але цього разу мовби пронесло. Представники позаземних цивілізацій, які відвідують Землю, виявилися ще й порядними. І навіть ідеологічно правильними. Про це повідомив офіційний сайт Міжрегіональної організації "Комуністи Петербурга і Ленобласті" — є й така в Росії.

"Уже давно буржуазний уряд Росії, — достовірна цитата з того повідомлення, — має повні і всеохопні докази існування розумного життя у Всесвіті, але підло утаємничує їх від російського народу (ай, ай! Нема прощення такому уряду, хоч він і буржуазний!), від братньої Білорусії, республік колишнього СРСР, від молоді країни, яка втратила будь-які орієнтири".

Так стверджують комуністи Петербурга і Ленобласті. Дякуючи їм, полум'яним комуністам, світ нарешті дізнається: в космосі вже давно і міцно переміг комунізм! Потерпівши поразку на просторах колишнього СРСР і країн народної демократії, він давно й міцно утвердився там... У Всесвіті, захопивши його від і до. А він же, Всесвіт, вважається буцімто безмежним. А нинішня російська влада — не комуністична, звісно, а — буржуазна (людей зі слабкими нервами далі просимо не читати — побережіть себе!) мовчить! Як зазначають "комуністи Петербурга і Ленобласті", підло. Як і про те, що територію РФ уже давно відвідують майже офіційні делегації позаземних соціалістичних співтовариств, які у тім біднім Всесвіті давно вже окупували і сузір'я, і планети в них.
«Усі посланці соціалістичних планет були інтерновані спецслужбами правлячого режиму (ну, й Росія-матінка, що втнула!), піддані інтенсивним допитам і розміщені в карантинах під охороною ОМОНівців із лазерною зброєю. У роки оскаженілого єльцинізму ряд товаришів із сузір'я Альфи Центаври були по-зрадницькому передані в криваві пазурі Пентагону (нарешті дісталося і йому! Так йому й треба!) і досі утримуються в таємних тюрмам ЦРУ в Європі», — обурюються активісти КПЛО.

Ось як товаришам із сузір'я Альфи Центаври, що розміщена на відстані біля п’яти світлових років від нас, не поталанило. Вони приїхали до нас із миром, несучи нам ідеї комунізму, а російська влада їх за шкірку та в кутузку! Ай, ай! Правда, які вони на вигляд — товариші із сузір'я Альфи Центаври, — комуністи Петербурга і Ленобласті не повідомили. Може, вони карликового зросту, шкіра сіра, голова — грушоподібна, лице без носа, але з отворами, рот маленький, без губ, великі гострі вуха і великі темні очі, трипалі і геть голі, бо одягу вони зроду не носять... Чи якісь на вигляд інші — комуністи Петербурга і Ленобласті, як уже мовилося, не повідомили. Як невідомо, якою мовою розмовляють "полоняники російського капіталізму", сиріч товариші із сузір'я Альфи Центаври. Не інакше, як російською, адже вона й там панівна серед різних сузір'їв і є мовою міжкосмічного спілкування. Але комуністи Петербурга і Ленобласті точно знають, що червоні (червоні за ідеологією, що її сповідують, за кольором шкіри вони можуть запросто бути зеленими) посланці позаземного розуму дуже цікавляться нетлінними працями вічно живого вождя революції.

Ще б пак! Які б вони були комуністи Всесвіту, якби раптом не поцікавилися творінням пролетарського вождя Росії.

"Вони навіть в ув'язненні просили дати їм для вивчення основні роботи Володимира Ілліча, а також Комуністичний Маніфест Маркса й Енгельса, і в цьому їм було жорстоко відмовлено!"

Бідні, бідні червоні представники позаземного розуму у Всесвіті! Навіть у цьому, святому для кожного комуніста Землі прагненні прочитати основні роботи Володимира Ілліча, їм було брутально відмовлено! Правда, не зрозуміло, чи втнули б вони що російською мовою, як і те, коли ж це основні праці Володимира Ілліча встигли перекласти мовами позаземних цивілізацій Всесвіту? Але відмовили. Отакі жорстокі єльциністи!

Ай, ай, волосся дротом стає на голові від такого варварства! Не у них, позаземних комісарів, їх, голів, у них може й не виявиться, а в нас. Адже у нас, здається, ще голови є. Бодай у декого. Буржуазна влада Росії навіть на сльози позаземних комуністів не зважила. Не дала їм ознайомитися з "основними працями Володимира Ілліча". Ще й утаємничила від власного народу сам факт існування позаземних соціалістичних співтовариств! Отак!

Аби виправити становище і щоб кожний землянин міг переконатися на власні очі, що на інших планетах творять комуністи — мало їм того, що вони натворили на Землі! — і взагалі усілякі позаземні товариші й борці за щастя трудящих, комуністи Петербурга і Ленобласті "ничтоже сумняшеся" вирішили збудувати... Що б ви думали? Ні більше, ні менше, як "супертелескоп" "Ленін—2017". Для чого? А щоб усі могли побачити за його допомогою комунізм на інших планетах інших сузір'їв і галактик. Одне слово, у Всесвіті.

Зазирнув у окуляр супертелескопа і вже власними очима бачиш вражаючі успіхи комуністів на інших планетах. Бодай вони й зелені на вигляд, але ж ідеї їхні є червоні — недарма ж вони так багнуть ознайомитись із основними працями Володимира Ілліча. Як, земляни можуть побачити, що саме позаземні товариші влаштували на якихось там планетах у сузір'ях Великої Ведмедиці, Андромеди, Гончих Псів, Волосся Вероніки, Козерога, Змієносця, Скорпіона, Близнят, Єдинорога, Великого Пса, Фенікса, Гідри і т.д., і т.п. (Усього сузір'їв 88 — є де тамтешнім товаришам розвернутися! Є, є де будувати комунізм, недобудований на Землі!)

Ось тільки б збудувати той супертелескоп! А тому всім, хто хоче подивитися на "армади червоних дирижаблів, інтенсивний обмін найскладнішими кольоровими сигналами, безплатний доступ до харчів, житла та інформації на носіях" і пропонується... Що? Та — стара пісенька, ще з часів фінансових пірамід, — нести гроші. На побудову того супертелескопа! За допомогою якого можна, виявляється, побачити комунізм. Бодай і у Всесвіті, але комунізм — всюди комунізм, хоч у нас, хоч де-небудь позауманню. Космічному, розуміється.


УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ

(Ні, ні, не за І.Франком)

Нарешті!!!

Виявляється, я наближаюся до щастя! Ба, ба, до його піку! Виявляється, той пік щастя людського, як довели вчені, припадає на 74 роки. А мені вже ось-ось стільки ж буде. То виходить, що я, нічого взагалі не підозрюючи, наближаюся — цілком благополучно! — до піку свого щастя. Нарешті! І я буду щасливим. В Україні нашій — бо де ж іще мені, українцю, бути щасливим, як не в рідному краї?!

А щодо піку щастя, то це вчені Німеччини та Австрії — спасибі їм, виявили: у всьому світі найщасливіші люди бувають у віці 74-х років. Мій завтрашній вік!

Чому саме в 74 роки? А тому... На цей час у людей стійке фінансове забезпечення, більше часу є для дозвілля плюс відсутність будь-якої відповідальності, службових обов'язків тощо. Усе це й робить людей у цьому віці абсолютно задоволеними життям. На думку вчених, починаючи із підліткового віку рівень щастя у житті поступово зменшується, а пік незадоволення припадає на 40 років. Зате починаючи з 46 років, людина вже квітне, досягаючи максимального розвитку у 74 роки.

Але я не встиг і порадіти, як мене наче хто обухом по голові: бац! Для України, виявляється, такі цифри звучать просто... іронічно і знущально. За порахунками спеців із ООН, в Україні до піку щастя, що його виявили світові вчені, доживає набагато. Середня тривалість життя у нас — 69 років (у тім числі в чоловіків — 63,9, а в жінок — 74,3 року).

Виходить, що перші до піку щастя просто не доживають, а другі ледве встигають відчути приплив щастя, як уже пора... Зачиняти крамничку й відправлятися в кращий світ. Що робити, що робити????

Один із українських ветеранів заявив: треба спішно повертатися... назад. Мовляв, після війни (Другої світової) "щастя було більше". І ще він додав: "Я погодився б переселитися в період 50—60-х років, коли мені було близько 20—25 років. Тоді всі працювали за ідею (оскільки платили копійки — В.Ч.), люди були чесними, відновлювалися міста... Тоді був справжній азарт життя..."

От і думаєш. Мо' й справді перенестися у 50—60-ті роки минулого століття? Тоді хоч і трудно було після війни, а справді якось... м-м... радісніше жилося. І люди були не такі... Людяніші, чи що?

Хоча в Європі та США, наприклад, люди чомусь не багнуть повертатися у минуле. Як заявив один наш гендиректор міжнародного інституту соціології, "просто у Європі і США люди похилого віку не переймаються своїм майбутнім і сьогоднішнім. У них сильна система страхування, високі заробітки. Вони забезпечені щастям: до старості накопичують непоганий капітал і можуть витрачати його на своє хобі. Вони багато подорожують, можуть собі це дозволити. А що нам, в Україні, дозволяє наша пенсія?"

Виходить, щоб бути щасливим у 74 роки, нам, українцям, не у своє минуле післявоєнне повертатися треба, а жити в Європі чи у США? Так відразу б і сказали, а то... Але я хочу жити в Україні. І, відповідно, в Україні хочу бути щасливим. І в 74 роки, і взагалі... Ось тільки як в Україні та українцю стати щасливим?

Складне запитання, на яке немає відповіді. І не було її, здається, ніколи. Бо запитання складніше за те, що його задавали герої кінокомедії "Карнавальна ніч": чи є життя на Марсі? І відповідали: чи є життя на Марсі, чи немає життя на Марсі, науці це невідомо.

Та Бог з ним, з Марсом!

Науці ще багато чого невідомо. Як і відповідь на запитання: як в Україні стати щасливим? Бодай і в 74 роки. І хто взагалі, у нас, в Україні, викрав наше щастя? Бодай і те, що мало з'явитися для нас на сімдесят четвертому році життя?