Під такою назвою у Києві, у видавничому центрі «Просвіта» побачила світ ця книга. Її автор – Арсен Паламар. 
Нинішня трагедія України — це не політична чи соціальна криза, це криза духовності і моралі народонаселення. Після вікових злиднів, утисків, голодоморів і табірних заборон відбувся неминучий вибух надто довго стримуваного власницького психозу мас, сплеск пожадливості, шкурництва, огульного цинізму і ворогування, які завжди супроводжують перерозподіл награбованого. І звинувачувати в цьому тільки нашу еліту не зовсім доречно, бо яка ще еліта могла зродитися з тієї пострадянської помийної ями, окрім нинішніх політиків та олігархів?

Провалюючись в економічну кризу, українство заодно падає в безодню ще страшнішу — моральну, духовну, точніше — бездуховну, в безодню аморалізму, стимульованого інстинктом фізичного виживання. І в таких ганебних умовах виростають нові покоління!
Автор цієї книжки відверто каже про те, від чого в українського патріота гірко стискається серце...
А втім, мабуть, краще запропонувати читачеві 
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Юлія ЛЄХ
Відколи мої нью-йоркські друзі порадили мені передати книгу українського публіциста Арсена Паламаря "Третя руїна" до Національної бібліотеки США, я стала постійно цікавитися творчістю цього непересічного автора. З якої сторінки не починала б читати цю чи іншу його книжку, за хвильку вони полонили мене несподівано відвертим, правдивим словом, переконливою глибиною думки, дарували надію на позитивний розв'язок заторкнутої теми, а ще за хвильку геть відбирали ту надію і залишали в серці гіркий сум від неперебутної української недолі. Національна руїна і недоля — ці два вікових прокляття України тисячу разів тісно переплітаються між собою в творах автора і далеко не кожен читач виносить з них оптимістичні враження.
Сьогодні в Україні й у світі публіцистів, мабуть, не менше, ніж читачів. За гостротою пера наважуся розділити їх на три категорії. В одних, а таких більшість, барвиста мова, вишуканий стиль, але неглибока, беззуба, млява думка несміливо плутається у дрібнотем'ї. Гострого пера їм не дано, тому форма їхніх есе зазвичай превалює над змістом. Про таких кажуть, що вони пишуть високим стилем ні про що. Другим відчутно бракує внутрішньої культури: забагато емоцій, знаків оклику, проклять на адресу опонентів чи недругів народу, але замало такту, чуття міри у висвітленні суперечливих актуальних тем. Їхня "полум'яна" сварливість дуже скоро набридає своєю примітивною одноманітністю, втомлює читача і відбирає бажання дочитати твір до кінця.
Стиль письма Арсена Паламаря не претендує ні на вишуканість, ні на буйноквіття слова, як не орієнтується на них розмовна мова. Це стиль роздумів інтелігента-патріота над долею країни, народу і над власною долею, роздумів гірких і болісних, де хизування веселковим слівцем банально недоречне, а бадьора емоційність безглузда. Зате у песимістичній загалом канві його роздумів закладений потужний інтелектуально-емоційний потенціал, висока напруга думки, щирої справедливості, аналітичної переконливості і твердості чоловічого характеру, без чого сучасну публіцистику неможливо назвати публіцистикою взагалі. І ще одна неповторна грань стилю автора — його песимізм, вкритий легким флером гумору, тонкої іронії, котра іноді переходить у сарказм, що надає його роздумам печальної легкості, щирості і достовірності. Автор, як справжній лицар, не дозволяє подіям і фактам гнітити себе, а навпаки, іронізуючи над ними, домінує над негараздами, якими гіркими вони не були б. Актуальна, пекуча тематика, глибока думка, чесна позиція, печаль та іронія — визначальні грані таланту публіциста.
"Третя руїна"... Чому третя? Можливо, історики мають свою думку з цього приводу, але в автора книжки вона така: перша руїна України — після занепаду Київської Русі, друга — після Хмельниччини, а третя триває від Української революції 1917 року до наших днів. До книжки увійшли чотири розгорнутих есе, об'єднаних однією темою: якими ми, українці, були вчора, якими є сьогодні і якими мали би бути завтра, щоб світ визнав нас за цивілізовану націю. Тема дискусійна і складна, не в усьому з автором можна погодитися, хоча йому не відмовиш у чесності погляду на об'єктивні реалії нашого буття.
Справді, скільки років в Україні точаться балачки про національне відродження — а що ж відродилося? Українська нація, патріотичний дух, економіка, наука, культура? Рідна мова, національна церква, християнська мораль? Відродилися, насамперед, злидні. А з ними розбрат, пияцтво, бандитизм, проституція, наркоманія... А ще буйно відродилася еміграція: третя руїна, як і перших дві, ознаменована масовою втечею українців із власної землі і розповзанням їх по всьому світу.
Книжка "Деградація" — логічне продовження "Третьої руїни". Бо чого ще чекати від руїни, пущеної нашою демократією на самоплив. З давніх давен людство знає три фази еволюції: прогрес, застій і регрес. Ні в історії, ні в економіці, ні в приватному матеріальному чи духовному житті ніщо не стоїть на місці. Якщо немає енергії прогресу, нема руху вперед, негайно постає коротка фаза хиткої рівноваги, тобто фаза застою. І — неминучий рух назад. Такий об'єктивний закон природи і суспільства.
«Кожен з нас, — читаємо у книжці, - від народження приречений прогресувати. Якщо він цього не робить — настає духовний і інтелектуальний застій, що однозначно закінчується регресом і деградацією». І далі: "Застій починається тоді, коли енергія волі і прагнення до єдності в ім'я високої мети, в нашому випадку - осягнення національної державотворчої ідеї, урівноважується енергією безлічі примітивних воль та прагнень до особистої вигоди, особистого успіху, особистого збагачення. Ні для кого не секрет, що до такого примітивізму — і це давно стало очевидним - надто здатні ми, українці". Вирок автора безпощадний: за зраду Божого призначення людської душі українство може сподіватися хіба що темного майбутнього.
Нарешті, нова книжка Арсена Паламаря "Чи ми, українці, одної крові?". У ній автор дошукується причин головного національного лиха: чому українство віддавна і донині розсварене, роз'єднане, незмиренне, чому наші люди безнастанно ворогують між собою, гризуться, чубляться в усіх без винятку сфеpax життя - у владних кабінетах, політичних партіях, громадських організаціях, у сім'ях, на робочих місцях? Чому українці самі себе так не люблять, не поважають? Як може будувати власну державу народ, уражений таким розбратом? 
Причина цього лиха, на думку автора, — наша вікова неволя і вікова бідність. Триєдина бідність — матеріальна, інтелектуальна і духовна. В ярмі чужих імперій українець завжди був бідним, другорядним, меншовартісним. І - озлобленим на свою долю. Це постійне усвідомлення власного безсилля та породжене ним озлоблення скалічило його душу. Чи не вперше у вітчизняній есеїстиці знаходимо аналіз грані ментальності українця, яку автор називає "комплексом бідності". У цьому комплексі цілий букет психологічних вад: заздрість, пожадливість, скупість, дріб'язковість, скритність, брехливість, крутійство, зрадливість - чого уярмленому народові ніколи не бракувало. Знедолений люд, навіть здобувши незалежність, не може одразу стати шляхетним, безкорисливим, чистим на руку у благородних звершеннях і побудувати модерне суспільство з людським обличчям. Потрібна праця не одного покоління,
Попри всі негаразди, Україна все ж володіє потужним матеріально-технічним і кадровим потенціалом. З огляду на це окремі вчені закликають здійснити для подолання загальної кризи так званий "інтелектуальний прорив": на основі інтенсивного розвитку науки і сучасних технологій витворити "економічне диво" і в такий спосіб оживити всі сфери суспільного життя. Однак в нинішніх українських умовах цей заклик не обіцяє бажаного ефекту. Спершу послухаймо застереження славетного Гоголя: "Роздум йде вперед, коли йдуть вперед усі моральні сили в людині, і стоїть без руху і навіть іде назад, коли не вивищуються моральні сили".
Чи можливий повноцінний інтелектуальний прорив, чи "роздум йде вперед", коли не йдуть вперед всі моральні сили в народі, як це ми бачимо нині в Україні? Адже не економіка створює людину, а людина створює економіку. А людину створює освіта і культура! Нема на світі країни, де б за низької культури народу була високорозвинена економіка. Тому саме культура, на тверде переконання автора, є стратегічним інструментом творення майбутньою, національною ідеєю українства.
Ось така книжка. Багата цікавим науковим, документальним, просто житейським фактажем, міцно зшитим чіткими, ясними думками та глибокими узагальненнями, які автор подає читачеві щиро й довірливо, розповідаючи про, здавалося б, кожному з нас знайомі речі, від чого виникає враження, що він лише підтверджує наші власні думки і здогади.
Арсен Паламар належить до тих небагатьох публіцистів, хто зберіг у собі вроджене чуття справедливості, у кому воно живе, тривожне і болісне, і саме це чуття диктує йому рядки його пристрасних творів. Про такого автора можна сказати, що кожна його книжка написана або з великої любові, або з великої ненависті.
Українська правда не буває легкою та приємною - вона пекуча і гірка. Публіцистика Арсена Паламаря аналітична і відверто критична, бо далеко не все, що робиться нині в рідному краї, викликає схвалення і захоплення. Тому справжня, здорова любов до України має бути критично-дорадлива, критично-заклична, така, де знайдеться і біль, і сором, і бажання допомогти, і нетерпіння до хиб, до безголів'я і безкультур'я, бездіяльності і безвідповідальності - всіх тих негараздів, котрі з роками чомусь не минають, а тільки ускладнюються. Бо некритична любов сліпа, потуральна злу і шкідлива. Некритична любов ніяка, вона не залишає сліду в серцях і пам'яті людей.
І дуже шкода, що така актуальна, правдива публіцистична література не має в Україні державної підтримки, виходить друком мізерними тиражами. На моє глибоке переконання, твори Арсена Паламаря заслуговують на те, щоб бути настільними книгами у кожній українській хаті, у кожній українській родині як літопис історичних подій, народних дум і тривог ранньої доби незалежності.