Майстри гумору
| Степан РУДАНСЬКИЙ (Співомовки) |
 |
| Написав Administrator | |||||
| Четвер, 16 липня 2009 12:56 | |||||
Сторінка 1 з 3 Степан РУДАНСЬКИЙ ПРЕСЛІВ’Я Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»I Народився я на світ, Як їдного рання Моя ненька забагла Шпаків на снідання. А я, хлопець-молодець, Пожалував мами, Серед лісу відпитав Дупло зі шпаками. В дупло руку — не йде, Голови не впхаю, Сюди-туди край дупла — Та й сам улізаю. Ходжу голий по дуплі… Шпаченят до ката! Я в пазуху й загорнув Тії шпаченята. Вилізати б, так не то!.. Я й домудрувався, Лиш сокиру притащив, З дупла прорубався. Гиц із дуба на коня! Кінь собі брикає, А сокира моя все Зад йому рубає. Нагадався за сім миль, Назад подивився, А у коня, як на сміх, Лиш перед лишився. Я і взявся йому зад З верби підправляти, І підправив, та й заліг На годинку спати. А кінь ходить по траві, І перед пасеться, А зад росте та й росте, Аж до неба пнеться. А для моїх шпаченят Того було й треба — Додряпались по вербі До самого неба. Пробудився — до шпаків — Та де вже до ката!.. Аж на небі половив Свої шпаченята!.. Ото знову до верби! А верба й пропала, Бо коняка напаслась Та й, знать, побрикала. Щастя тілько, що святі Не горшки ліпили, Але якось на той час Гречку молотили. Розказав я їм біду, Випросив полови Та з полови ізсукав Мотуз прездоровий. Вп’яв до неба та й униз! Мені й горя мало!.. Аж до низу на сім миль Мотуза не стало. Згори й кажуть, що скачи! Але я не хочу, Що вгорі собі урву, То внизу надточу. І спускаюсь собі вниз, Мало й остається, Ще б урвати кілька раз, А мотуз не рветься. І висів я кілька літ, Мамина дитина, І висохла, як дупло, Уся середина. А рій якось пролітав Та туда й забрався, Наніс меду, щільників, Розхазяювався. Наніс меду кілька пуд, Ну його з бідою!.. Мотуз рветься — я в багно Чуть не з головою. А тут якось по багні І качка ходила, На чуприну набрела, Гніздо собі звила. Яєць много нанесла. За дітей помовка, Аж нечистая несе Голодного вовка. Та фурнула з голови, А той завинувся, Поїв яйця та й на чуб Хвостом обернувся. А я за хвіст: «Гуттю-га!» А вовк налякався Та як скочить — я і — гоп! На світ показався! II І ото вже я підріс, Літ десяток було; Дід ходив ще без штанів, А батька й не було. То, бувало, коли хто В гості запрошає, То дід сяде на полу Та мене й питає: «А хто ж, сину, піде з нас?» То я його гладжу: «Та хто б, — кажу, — не пішов, Все то їдно, — кажу. — Або я піду туди, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я туди піду». А зимою холодно, Нічим затопити, То й питається дідунь: «Що, сину, робити?» А що ж, — кажу, — тра комусь Їхати в дубину!» То, бувало, й каже дід: «Хто ж поїде, сину?» То я й кажу: «Хоч сидіть, А я не поїду! Хоч посиджу я за вас, А ви їдьте, діду!» То, бувало, й їде дід… А раз таки, в біса, Потягнувся вже і я За дідом до ліса. Тілько входимо у ліс, Аж купа ломаччя! Я сокирою гу-гуп! — Заєць з-під ломаччя. А ми собі не страшкі!.. «Гуттю-га!» — на зайця! Та живенько до ломач — Аж там сиві яйця. «Заберімо!» — «Заберім!» Зважили дрючками, То насилу що згорнув У шапку руками. Ото я їх і приніс, А в нас на ту пору Розквокталася свиня, Квокче коло двору. «Пійміть, діду!» Дід пійняв, Посадив на яйця… То ми мали шість волів, Як орлів, від зайця. Зараз таки й запрягли, Припічок зорали, То такого ж, кажу, ми Того хліба мали!.. Що як то вже нам женців Прийшлося збирати, То безрукая якась Сама прийшла жати. І нажала ж вона нам Та кіп наскладала, І стебла вже не було, А та іще жала. «А що, сину? — каже дід. — Треба спогадати, А де-то ми ті скирти Будем закладати?» То, бувало, я сиджу Та й дідові раджу: «Адже у нас комин е, На комині! — кажу. — На комині як складем, То й не тра сушити, А на печі, як Бог дасть, Будем молотити!» То, бувало, святий хліб Аж комин колише!.. Їдна тілько нам біда, Що вклюнулись миші. А кіт якось на полу Із дідунем грався, Від дідуня гиць на піч, В закутку закрався… Та як хвостом замахнув — Жиди б його з’їли! — То в помийницю скирти Так і полетіли! III А ото вже дід підріс Та й і одубився; Після нього через рік І батько родився. Та ото вже тра було Батька мені вчити; Але зато, як навчив, — То-то було жити! Все було у нас їдно: Здатність і заможність, І хазяйство, й ремество, І смак, і набожність. Мати любить все парне, А ми з батьком кисле, Мати парить по селу, А ми собі киснем. Мати ходить цілий день, Тілько оглядає, А ми з батьком уночі Вудку закидаєм. То, бувало, таки так В добрую годину, Як не клюнеться кожух, То тягнем свитину. Купувати коли що — То рука дрижала, Зато купим, то по нас Аж земля движала. А набожні що були, То сохрани, Боже! Як до церкви серед дня І не пустять, може, То, бувало, уночі Церкву підкопаєм, Помолитись хоч на час Таки повлізаєм. То так собі розжились, Що й світлицю мали, Світилося, куди глянь, Лиш стовпи стояли! А одежі що було! Боже, твоя воле! Вісім було свит бери, А все тіло голе. Та й хазяйство таки ми Поряднеє мали, Бо сусіди навкруги В два плуги орали. Та й воли які були! Рога не дістати, Бо то чорт його і мав Кому доставати. А як поле ізорем, То вже чиє краще? То не наше, а чуже, То чуже, не наше. А раз мати таки нам Збитка ізробила: Взяла батьковий кожух Та й гречку накрила. А худоби було шмат, Гречка лиш біліла, Та з кожуха як пішла — Чисто гречку з’їла. А було й таке у нас, Що ми й лавки мали, Та все-таки через ню І то позбували. Як умерла — де було Домовини взяти? Мусили вже для біди І лавки віддати. Та ще потім по біді І обід справляли, Взяли собі понад став Людей поскликали. Та й просимо їх удвох: «Пийте юшку, люди! Як вип’єте теє все — То там рибка буде!» А тепер ми розійшлись — Батько шинк тримати, А я не так до шинка, Як люблю орати. Батько п’яний все держить За шинок рукою, А я орю, як уп’юсь, Носом за корчмою. |
Весела Січ
© 2009 Письменницький портал.
Всі права застережені.
При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове
Free template 'Colorfall' by [ Anch ] Studio. Please, don't remove this hidden copyleft!